Цьогорічне святкування 60-річчя Львівського Церковного Собору в черговий раз спрямувало погляди української спільноти до Галичини. Сьогодні треба бути гранично чесним самим з собою, бо стараючись виправдати свою конфесію, як правило ми безпідставно очорнюємо іншу.
Сьогодні дійсно надто важко дати канонічну оцінку Собору котрий ліквідував церковну спільноту таємно утворену та проголошену на беззаперечно не канонічному Берестейському соборі 1596 р. (оскільки у цей же час й у тому ж місці відбувався канонічний собор під головуванням екзарха Константинопольського патріарха Никифора /Кантакузена/). Не треба також забувати й того що у 1946 році уніати (відповідно до канонічного права Православної Церкви) ще перебували під анафемою накладеною Православною Церквою у 1054 р. на Римську Церкву.
Коріння відрази до Львівського Церковного Собору 1946 р. варто шукати не в Соборі, а в методах, які радянські урядовці вживали для запровадження його рішень у життя – насилля, свавілля та деспотизм… З цього приводу слушно зауважив Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет: „З нагоди наближення річниці подій 1946 р., коли Греко-католицька Церква зазнала ліквідації з боку Радянської держави, ми висловлюємо осуд втручанню радянської влади в церковні справи. Тут, як і в попередні історичні часи, модель насильницького інституційного поєднання без досягнення справжньої єдності у вірі, виявила свою помилковість і нетривалість. Але наприкінці ХХ ст. нам на жаль довелось зіткнутись із насильством, яке походило з самого християнського середовища. Вважаємо що для хвилі релігійного насильства … відновлення справедливості що до УГКЦ було приводом, але не може бути виправданням” [11, с.4].
Після ІІ Світової війни галицьке духовенство масово було звинувачене у зв’язках із українським підпіллям. Ці звинувачення, як правило, завершувались судовими процесами та довголітніми ув’язненнями. В той час, коли уніатські історики бажають вбачати у цих заходах радянського уряду переслідування нескореного католицького духовенства, то який підтекст цих арештів мали б вигадати православні історики?
Річ у тому, що після Львівського Собору у великій кількості були репресовані як представники Католицької так і Православної Церков. Так на початку 50-х років був заарештований львівський православний протоієрей Євген Юрик [1, с.7], котрого іще в 1946 р. патріарх Московський Алексій /Сіманський/ мав намір висвятити в єпископи РПЦ. Його все ж таки висвятили, але в 1965 р. після повернення з ув’язнення. А таких галицьких православних священиків, як прот. Є. Юрик було досить багато…
В сучасних церковно-історичних дослідженнях досить часто піднімається питання про штучність відновлення Православ’я на теренах Галичини незважаючи на те, що існування в середині уніатської церкви православно-орієнтованого духовенства було для неї завжди проблемою. Не був й виключенням період ІІ Світової війни. Цим вдало скористались представники тогочасної радянської влади, котрі задумали руками представників Уніатської Церкви її й знищити. Це добре розуміли протопресвітер Гавриїл Костельник із соратниками, але не відступили. За що напевне, саме в найбільш відповідальний період становлення Галицького Православ’я, ініціатори возз’єднання один за одним почали відходити від своєї галицької пастви: одного вбив заказаний вбивця, інші раптово почали вмирати від сердечних чи інших хвороб.
Процес становлення Православ’я в Галичині був складний, як у свій час й передбачав Г. Костельник. Цей видатний галицький протопресвітер першим, на західноукраїнських землях, заговорив про недоцільність існування унії. Звичайно у свій час не всі його підтримали, а Католицька Церква, аж через двадцять п’ять років!, навіть осудила його дітище – Львівський Церковний Собор. Але минуло ще двадцять років і в наслідок богословського діалогу, у 1993 р., представники Католицької Церкви змушені були в один голос із Г. Костельником заявити: «уніатизм … ми відхиляємо як метод пошуку єдності, тому що він суперечить спільним традиціям наших Церков» і цю позицію вони задекларували у так званій Баламандській угоді [22, с. 482].
Середина ХХ ст. для Православної Церкви у Галичині була періодом відродження (після насильної ліквідації в ХVІІІ ст.), встановлення та укріплення. В міжвоєнній Польщі на території сучасних трьох галицьких областей практично повністю була відсутня структура Православної Церкви, але тут завжди залишалась дуже сильною і впливовою проправославна течія, котра орієнтувалась на цінності та традиції Православ’я. А. Юраш звертає увагу на те, що ця течія фактично визначала внутрішню політику УГКЦ до 1840 р. [27, с. 162].
Навіть після легалізації в СРСР Української Греко-Католицької Церкви, Православ’я на галицьких землях не занепало. Воно динамічно розвивається поряд із іншими, представленими у даному регіоні, релігійними організаціями. Таким чином, при всьому бажанні, чи не бажанні визнавати цей факт, саме Львівський Церковний Собор, став початком нового етапу відновлення та становлення Православ’я в Галичині як спадкоємниці єдиної Київської митрополії.
Явним доказом цього є цілий собор Галицьких святих, котрі у період свого земного життя завжди залишались яскравими світильниками Святої Православної Церкви у цьому регіоні.
Святі українського народу – живий приклад як треба служити Богові та людям. Крім цього вивчення життя українських святих дає нам впевненість, що наш народ стоїть нарівні з іншими великими християнськими народами. Українські святі беззаперечно це ті, котрі були українцями та служили в Україні почавши від світанку історичного буття українського народу. Українськими вважають святих, які народились на українських землях, а згодом внаслідок місіонерської діяльності чи з якихось інших причин опинились за межами України та там прославились. До українських відносять святих неукраїнського походження, котрі служили та були прославлені в Україні, або їх мощі спочивають в Україні. Надзвичайно велика кількість святих вшанованих українським народом призвела до встановлення регіональних соборів святих: Волинського, Кримського, Черкаського.
На протязі досить довгого часу православні галичани добивались належного вшанування й Галицьких святих. Священний Синод Руської Православної Церкви (ця Церква на сьогодні в західних областях України має лише по кілька десятків парафій) своїм рішенням від 3 квітня 2001 р. установив у третю неділю після П’ятидесятниці день пам’яті Собору Галицьких святих, але проблема, на мою думку, все ж таки вирішена не була.
Пророчими виявились слова сердечного болю, котрі ввірвались у передмову до книги трьох братів – священиків, вихідців із православної родини Швеців – Івана, Олександра, Ігоря “СОБОР ПРИКАРПАТСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ СВЯТИХ ТА ПОДВИЖНИКІВ БЛАГОЧЕСТЯ” (котра у 1998 р. була видана з благословення тоді ще єпископа Дрогобицького та Самбірського (УПЦ КП) Феодосія, і стала виявом палкого бажання галичан ушанувати місцевих святих): ”Бог ушанував їх святістю, проте Українська Церква на рідній землі не пошанувала їх“[26, с. 2].
Згідно синодального рішення РПЦ до Собору Галицьких святих причислені:
– святитель Петро, митрополит Київський та Галицький;
– святитель Іоанн, митрополит Тобольський;
– святитель Іннокентій, єпископ Іркутський;
– святитель Павло, митрополит Тобольський;
– священномученик Максим /Сандович/;
– преподобний Іов, ігумен Почаївський;
– священномученик Алексій /Товт/.
Велика кількість як православних так і уніатських істориків схильні припускати, що Галичина була просвітлена Світлом Христовим ще за часів Моравської місії святих рівноапостольних братів Кирила та Мефодія. Цьому безперечно, сприяло її географічне положення до християнських країн. Певна частина етнографічних земель Галичини належала до величезної тоді Моравської єпархії. Відомо що після смерті св. Мефодія понад 200 кліриків його єпархії були вигнані з Моравії. Таким чином справа святих братів загинула серед західних слов’ян, проте вона знайшла подальше життя серед південних слов’ян, а через них і у східних слов’ян.
Іще на початку нашої ери на етнографічних землях Галичини існували важливі торгові центри, а розкопки проведені у 1956-60 рр. біля Перемишля, на Замковій горі виявили фундаменти круглої каплиці ротонди та княжого палацу ІХ-Х ст. Віднайдені будови були споруджені за галицьким зразком із тесаного каменю, а не за типом краківським з цегли. Ці знахідки підтвердили припущення істориків проте, що вже у ІХ ст. Перемишль був столичним градом та центром єпископату східного обряду [8, с. 309-310]. Найдревніша галицька єпископська кафедра, як твердить уніатський історик М.Чубатий у своїй “Історії Християнства на Русі-Україні”, розташовувалась Перемишлі. На його думку вона була заснована близько 906 р. і була східного обряду [25, с. 135-137]. Але ні святі брати, а ні їх святі учні до Собору Галицьких Святих не були причисленні, не зважаючи на те, що вони давно уже внесенні до Собору Волинських святих. Й це при тому що Галичина географічно розташована ближче до Моравії ніж Волинь, в собор святих котрої вони ввійшли.
Брак відомостей про подвижників перших століть існування християнства на Галичині, призвів до того що першим прославленим галицьким святим на сьогоднішній день є св. Петра, митр. Київського та Галицького. Цей святитель народився на Волині у побожній боярській родині. З дванадцяти років святий вів чернечий спосіб життя. Смиренний та мовчазний він скоро був зодягнутий у дияконський, а згодом і пресвітерський сан. З благословення духівника святий засновує на березі р. Рати (район с. Двірці Сокальського р-ну Львівської обл.) [3, с. 102] Спаський монастир та стає його першим ігуменом. В монастирі ігумен Петро займався іконописом. В московському Успенському соборі Кремля зберігались дві ікони святого: Успення Божої Матері та ікона Богородиці Петровської (названої за іменем іконописця). Остання в радянський період зберігалась у Третьяковській галереї [21, с. 287].
У 1308 р. Петро Ратенський був обраний на осиротілу Галицьку православну кафедру [10, с. 304]. В Константинополі, куди святий поїхав за благословенням та єпископською хіротонією, було скликано собор, на котрому св. Петра було призначено єдиним Руським митрополитом із титулом Київський та Галицький [12, с. 147] (з 1305 р. Київська кафедра також була вільна).
Повернувшись до Києва святий у місті довго залишатись не міг оскільки воно було сильно зруйноване в наслідок татаро-монгольських набігів. У 1309 р. святий переїздить до Володимира, а згодом (у 1325 р.) для зручності своєї місіонерської праці оселяється у Москві, де закладає Успенський собор Кремля. При цьому він не лише титуліарно залишався митрополитом Київським та Галицьким. Святитель ревно виконував покладені на нього архіпастирські обов’язки: постійно відвідував найвіддаленіші куточки митрополії, не одноразово відвідував й Галичину [5, с. 4]. Помер святитель у ніч з 20 на 21 грудня (за ст. ст.) 1326 р.
До Собору Галицьких святих варто тепер причислити святителя Іова /Борецького/ митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, котрого Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у Золотоверхій обителі Архістратига Божого Михаїла у місті Києві з нагоди ювілею 900-ліття цього монастиря та 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України, після старанного дослідження життя і подвигу сповненого ревності по Богу і благодаті Святого Духа причислив до лику святих.
Святитель Іов (в миру – Іван Матвійович Борецький) народився в родині українського шляхтича у с. Бірча на Львівщині. Рік і дату його народження важко встановити, нічого не відомо і про його дитинство. Напевно батьки дали Іванові непогану початкову освіту, а вже потім направили на навчання спочатку до Львівської братської школи, а потім і до Острозької академії. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з видатними вченими-богословами та отримати від них добрі настанови у вірі православній та корисних науках. Майбутній святитель Київської кафедри з великою пошаною ставився до благовірного князя Костянтина Острозького – фундатора академії.
Іван Борецький сміливо виступив проти унії, яку задумали укласти з Римом єпископи-апостати. Саме в цей час на запрошення Львівського Успенського братства він став дидаскалом (викладачем) грецької і латинської мов у Львівській братській школі, а невдовзі і її ректором, пропрацювавши тут майже двадцять років.
У 1605 р. Іван Борецький залишає Львів, та, одружившись на Никифорії Федорівні Чеховичівні і рукоположившись на священика, переїздить до Києва. Тут він оселяється на Подолі і з 1610 по 1615 рр. служить священиком Свято-Воскресенської церкви. Маючи за плечима величезний досвід викладацької і освітньої адміністративної роботи отець Іван Борецький стає ректором Київської Богоявленської братської школи, а при Воскресенському храмі у своєму будинку відкриває парафіяльну школу, де навчає і утримує за свої кошти кращих учнів.
Бажаючи досягти, за словом Євангелія, більшої духовної досконалості, отець Іван вирішує прийняти чернецтво та наприкінці 1617 – на початку 1618 років переконує свою дружину Никифорію прийняти чернецтво разом з ним. У 1619 р., після певного послуху, ієрей Іван Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі з ім’ям Іова. Згодом за вченість, твердіть у православній вірі та благочестиве життя братією монастиря він обирається на ігумена.
Будучи ігуменом великого монастиря, отець Іов був дуже доброю і чуйною людиною, простою і загальнодоступною, відгукувався на страждання багатьох. За плекання цих чеснот його порівнювали з патріархом Іоанном Милостивим. Всі ці чесноти зробили його відомим не тільки в Києві та його околицях, але й у всій Українській Церкві, яку він був обраний очолити в митрополичому сані.
Після Берестейської унії, у яку відступили більшість ієрархів Київської Митрополії, вона тривалий час залишалася без митрополита. З часом померли й ті єпископи, які залишилися вірними Православ’ю, а польська влада не дозволяла поставити нових, так що Церква Українська залишилася тільки з одним архієреєм.
Не терплячи такого безправного положення та дбаючи про належний устрій церковних справ, не можливий без ієрархії, духовенство і вірні звернулися до Єрусалимського Патріарха Феофана, який у 1620 р. проїжджав через Україну, звершити поставлення нового митрополита і єпископів на вдові кафедри, опановані уніатами. Під надійною охороною православних козаків, очолюваних гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, Патріарх Феофан та архієреї, які його супроводжували, у Києві, в Богоявленській церкві Києво-Братського монастиря 9 жовтня 1620 року рукоположили на митрополита Київського і всієї Руси ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. В тій же церкві були поставлені й інші єпископи, і, таким чином, було відроджено ієрархію православної Київської Митрополії. Польська влада не визнала повноважень цієї ієрархії, називаючи патріарха «турецьким шпигуном» та звинувачуючи ново поставлених архієреїв у зраді. Тому все подальше служіння митрополита Іова відбувалося під загрозою покарання з боку влади за противлення її волі.
Ставши на чолі Київської Митрополії, святитель Іов багато працював задля відновлення церковної дисципліни та благочестивого життя, які занепали за час від Берестейської унії з причини гонінь та відсутності єпископів. З метою привести до канонічного порядку Митрополію він не одноразово скликав місцеві Собори, які розглядали догматичні та богослужбові питання, виправляли хибні звичаї та дбали про зміцнення Православної Церкви і поширення благочестя. Особливо святитель Іов звертав увагу на життя священиків, настановляючи їх бути прикладом для пастви у житті та служінні.
Після недовгого заспокоєння польська влада знову взялася за активне просування унії, чинячи тиск на православних. Цього тиску не витримав Полоцький єпископ Мелетій Смотрицький. Святитель Іов багато вмовляв цього архієрея не зраджувати православну віру і Церкву, для чого навіть скликав Собор. Але Мелетій, покаявшись на Соборі в уніатських намірах, потім зрадив своєму покаянню і перейшов на сторону унії, пишучи на її та свій захист полемічні трактати.
Важливим діянням скликаного святителем Іовом Київського собору 1629 року, що зібрався у першу неділю Великого Посту, було схвалення до друку «Літургіаріона» – служебника, впорядкованого архімандритом Печерським святим Петром Могилою. Також собор прийняв постанову про акафісти і пасії. Введенням останнього чину було започатковано в Українській Православній Церкві, а згодом і в Російській, служіння пасій, які зазвичай очолював архиєрей з читанням євангельських розповідей про страждання Христові.
У своєму нелегкому, тернистому архипастирському служінні митрополит Київський і всієї Руси Іов дбав про свою паству, як ревний її святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул (раду) при кафедрі, яка знаходилася у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії – Слуцьку, при соборній церкві. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зростало число монастирів.
Святитель доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він також є автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких «Діалог про православну віру» (1606 р.), «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам» (1605-1606 рр.) та «Протестація» (1621 р.)
Перед своїм упокоєнням митрополит склав духовний заповіт, обравши Печерського архімандрита Петра Могилу і Луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами, як Михайлівського монастиря, так і свого майна. В заповіті святитель наказував, щоб школи у братстві були фундовані, бо це «діло Церкви Божої і всьому народу Руському найпотрібніше». Книги своєї бібліотеки грецькі і латинські він дарував архімандриту Петру Могилі, а слов’янські і польські заповів Свято-Михайлівському монастирю.
Спочив митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Іов Борецький в мирі 15 (2) березня 1631 р. і був з усіма почестями похований у Києво-Михайлівському митрополичому монастирі [28].
Наприкінці XVI на початку XVII ст., під час загрози існуванню українського народу як окремої нації (спричиненої тотальною полонізацією та окатоличенням) Церква переживала, чи не найважчі часи свого буття. За Божественним Промислом на нашій землі загорілись яскраві світильники – великі мужі сповнені честі та ревності. З Афону повертаються українські подвижники Іов /Княгинецький/ та Іоанн /Вишенський/, щоб «згасаючий вогонь заново здобути з попелу та руїн». В той час, коли Іоанн /Вишенський/ різким та правдивим словом вказував українському народові на глибокий упадок його духовності, преп. Іов проводив реформу українських монастирів.
В Угорницькому монастирі палав іще один блискучий світильник, котрий своїм світлом освітив всю Західну Україну. Це був преп. Іов /Залізо/.
Преподобний народився у заможній родині Залізо на Станіславщині близько 1551 р. Його родина свято берегла свою батьківську Православну віру, тому змалку Іван (таке світське ім’я Іова) у чеснотному оточені і пошані до Господа.
За не відомих нам обставин, у десятирічному віці преподобний вступає до братії Угорницького монастиря (Угорницький Спаський монастир діяв у Товмацькому повіті біля Отинії в районі р. Дністер). Час його утворення достеменно не відомий. З середини ХІV ст. ця обитель почала по малу занепадати. Лише з приходом сюди у 1621 р., на запрошення дідича Адама Балабана, знаменитого афонського подвижника Іова Княгинецького монастир добре розрісся), а у дванадцятилітньому віці, молодий послушник став просити постригу. Бажання Івана було не буденне, але його сповнили постригши з іменем Іов, на честь Іова Багатостраждального. Вибір такого святого дає підстави припустити, що молодий монах уже до цього багато натерпівся.
З досягненням повноліття Іова рукоположили в диякона, а згодом у пресвітера. З цього часу, священичий сан та нові обов’язки, ще більше надихнули Іова до чистого чернечого життя. З юнацьких років він був аскетом: суворо постив і любив молитву. Слава про молодого чеснотного монаха стала ширитись далеко за межі Галичини.
У тридцятилітньому віці Іов прийняв «Великий Ангельський Образ» т.зв. схиму. При постризі обов’язково змінюється ім’я. З цього часу він став схиієромонахом Іоанном (незважаючи на прийняття преподобним схими, Православною Церквою він вшановується як преп. Іов Почаївський). Це рідкісний випадок, щоб такий молодий монах відважився стати схимником, який без крайньої потреби не може покидати своє помешкання, оскільки зобов’язаний навіть не виходити з келії.
Слава про гарячого молитвеника та твердого православного подвижника докотилась і до Острозького князя Костянтина, котрий звернувся до ігумена Угорницького монастиря, щоб він відпустив преподобного. Ігумен нехотячи благословив Іову відійти до Дубинської обителі.
На протязі двох десятиліть преподобний керував монастирем, який був одним з найбільших у регіоні. Ігумен Іов на власному досвіді показував братії найвищі зразки православного аскетизму, що посприяло духовному росту цього монастиря. До обителі преп. Іова сходились православні з усіх сторін. Ігумен усіх підтримував даючи слушні поради, як боротися проти зрадливої унії.
Зі смертю К. Острозького становище православних погіршилось. Наставивши після себе в Дубні ієромонаха Віталія, у 1597 р. святий переходить до нового – Почаївського монастиря і стає першим його ігуменом. За 50 років він належно зорганізував братію та поставив цей монастир на тверді ноги. За нього він уже почав сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям.
За своє глибоке чеснотне життя Іов удостоївся явлення Божої Матері.
Трагічні події битви під Берестечком, смертельно вразили душу столітнього ігумена. Ще за тиждень до смерті, 21 жовтня 1651 р., він назвав день своєї смерті. У передбачений вівторок преподобний ігумен відслужив останню свою літургію. Після богослужіння лагідно попрощався з братією. Зі словами: «Господи Ісусе Христе Сине Божий, помилуй мене!» непомітно відійшов у небесні оселі.
Сім років та десять місяців пролежало тіло святого у землі монастирського садку. За цей час на його могилі відбулось багато чудес. У 1659 р. сталось нове чудо: ігумен Іов тричі з’явився у сні Київському митрополиту Діонісію (Балабану) із словами: «Повідомляю твоє Преосвященство, що Бог наказав, щоб ти відкрив кості мої…». Докладно все перевіривши, 28 серпня 1659 р. у присутності численного духовенства було відкрито гріб. Святі мощі виявились нетлінними і від них відходили приємні пахощі. Цього дня багато недужих отримали зцілення [Див. 7].
За молитвами Почаївського преподобного, в 1795 р. з падінням Польщі, вся Волинь повернулась у Православ’я, а у 1945-46 рр. до батьківської Святої віри повернулась і Галичина.
Досить дивним у синодальному рішенні РПЦ є те, що до Собору Галицьких святих не віднесено засновників Манявського Скиту, канонізованих у 1994 р. УПЦ (у єдності з Московською Патріархією), преподобних Іова [9, с. 25-27] та Феодосія Манявських [24, с. 16]. Котрі в кінці XVI ст. були оплотом Галицького Православ’я. Але до Галицького Собору причислено святителів Іоанна та Іннокентія, котрих із Галичиною пов’язує лише галицьке походження їх батьків.
Серед Галицьких Святих, котрі несли своє служіння далеко за межами свої батьківщини, ми бачимо св. Павла, котрий був митрополитом Тобольськими; священномученика Максима /Сандовича/ – ніс своє служіння на Лемківщині (територія сучасної Польщі); священномученика Алексія /Товта/, з Міннеаполіса (США) котрий у 1891 р. приєднує свою уніатську парафію до Російської православної церкви (у 1994 р. він був канонізований Православною Церквою Америки).
З посеред них найбільш шанованим у Галичині є митрополит Павло, котрий народився в 1705 р. у м. Самборі в родині багатого міщанина. Вдячні земляки навіть побудували новий храм на його честь [26, с. 10].
З юних літ у майбутнього святителя проявлялась схильність до усамітнення. На двадцять восьмому році життя у Києво-Печерській Лаврі він приймає чернечий постриг з іменем Павло. Ця подія докорінно змінила все його подальше життя. 5 грудня 1734 р. монах Павло був рукоположений у сан диякона, а 1 січня 1740 р. святительські руки зодягнули його у пресвітерство.
У 1740 р., під час подорожі до Петербурга, указом Священного Синоду його було призначено проповідником при Московській Слов’яно-греко-латинській академії, а за плідну працю та духовні подвиги у 1744 р. він був призначений настоятелем Свято-Георгіївського монастиря в Новгороді. Але Богу було угодно визначити архимандриту більш широку дорогу служіння. 5 травня 1757 р. у Петербурзі його було висвячено на єпископа Тобольського і Сибірського з підвищенням до сану митрополита.
Митрополит Павло дбав на сам перед про освіту пастирів, тому звернув увагу на вдосконалення Тобольської семінарії. На теренах своєї єпархії владика Павло розгорнув широку місіонерську діяльність. За його служіння у 1764 р. були відкриті також мощі святителя Інокентія Іркутського (†1731 р.) (котрий, як уже було сказано вище, також причислений до Собору Галицьких Святих). Це була чи не остання радісна подія для святителя Павла.
Особливу мужність владика виявив під час наступу цариці Катерини ІІ на Православну Церкву. Бачачи, що позбавленні засобів для існування монастирі не можуть служити справі християнізації Сибіру, владика Павло разом із митрополитом Ростовським Арсенієм /Мацієвичем/ висловили протест проти царського свавілля, за що потрапили в не милість до цариці.
До Петербургу владика не поїхав ні після першого ні після другого указів залишаючись у Тобольську. Лише після вказівки місцевому губернатору вислати митрополита з Тобольська, святитель залишає кафедру. 2 квітня 1768 р. він подав прохання «про звільнення на спокій у Києво-Печерську Лавру». Священний Синод позбавив владику Павла сану, але імператриця не затвердила це рішення. Не бажаючи зустрічатись з нею, святитель від’їжджає до Києво-Печерської Лаври, де у суворих чернечих подвигах проводить останні роки свого життя. Він часто служив як у лаврських так і в інших храмах Києва. Роздавши все своє майно 4 листопада 1770 р. владика Павло відійшов до Господа. Тіло митрополита похоронили в усипальниці Успенського Собору Лаври під Стефанівським приділом і скоріше всього воно ніколи не було поховане у землю.
Біля гробу святителя часто відбувались чудеса : хворі на тілесні та душевні недуги отримували зцілення, святий (інколи з іншими подвижниками) з’являвся тим хто потребував його допомоги. Відомо близько 50 записів, які засвідчують його небесне заступництво та чудотворну силу, що відходила від мощей святителя. Пройшовши через Москву, Новгород, суворий Сибір не загубив цей святитель рідної мови. Навіть із потойбічного життя він з’являється та спілкується з вірними лише українською мовою.
Підчас проведення археологічно – реставраційних робіт, пов’язаних із відновленням Успенського Собору Києво-Печерської Лаври мощі святителя Павла були віднайдені і відкриті для поклоніння у Дальніх Печерах Лаври [15, с. 32].
1 лютого 1882 року в селі Ждиня, що на Лемківщині, народився ще один сповідник Святого Православ’я – священномученик Максим Сандович. З гімназії молодий Максим їде до Крехівського уніатського василіанського монастиря (сучасна Жовківщина, що на Львівщині). Перебування в цій чернечій обителі зародило у серці юнака зерна сумніву істинності католицизму. Виклопотавши собі паспорт, Максим відправляється до Почаївської Лаври, котра на цей час розташовувалась в межах Російської імперії. В Лаврі Сандович потрапляє на аудієнцію до архієпископа Антонія /Храповицького/. Святитель відмітив завзятість юнака й став його опікуном. Під керівництвом архієпископа Максим закінчив семінарію у Житомирі. Не зважаючи на вмовляння святителя залишитись для походження душпастирського служіння в Росії, отець Сандович у 1913 році повертається у рідне село Ждиню, на Лемківщину. Австро-Угорська влада в штики прийняла появу православного священика: штрафи, переслідування, перешкоджання душ пастирському служінню… А вневдовзіпочинається відомий процес над православним журналістом Семеном Бендасюком і його товаришами. На лаві підсудних опинився і о. Максим. Процес з тріском провалився. Проте одразу після війни, у вересні 1914 року, о. Максим Сандович був знову заарештований. Він у 1914 році за вірність Православ’ю був розстріляний у дворі львівської в’язниці. Перед смертю священномученик осінивши себе та всіх присутніх хресним знаменням, промовив: „ нехай живе Святе Православ’я та русинський народ…”. Розлютілий ротмістер зі словами „Згинь, собако” тричі вистрілив святому сповіднику в обличчя. Отець Максим став одним із шістдесятьох тисяч галицких русинів, що стали жертвами першого в двадцятому столітті геноциду, коли за прихильність до Православ’я були знищені десятки тисяч чоловік, побудовані перші в двадцятому столітті концентраційні табори, такі, як сумно відомий Талергоф.
Варто було б причислити до Собору Галицьких святих й уродженця с. Заболотці, що на Бродівщині, св. священномученика Павла Швайку. У червні 2003 р. він був приєднаного до лику святих Холмських та Підляських Постановою Священного Собору єпископів Святої Польської Автокефальної Православної Церкви [16]. Священномученик Павло народився у 1893 р. Після завершення Єкатеринославської (сучасний Дніпропетровськ) Духовної Семінарії у 30-ти річному віці в храмі св. Миколая с. Гаї Лев’ятинські (Кременечина) він був обвінчаний з місцевою дівчиною Йоанною Лотоцькою. У 1924 р. з рук Варшавського митрополита Діонісія /Валединського/ прийняв дияконське та пресвітерське рукоположення. На початку о. Павло ніс душпастирське служіння на парафії Потоку-Горішньомго на Білгорайщині а з 1927 р. селах Святкова-Велика та Дешниця на Лемківщині.
В 1938 р., у драматичний період переслідування Православ’я на Холмщині, 44-річний священик Павло з добродійкою Йоанною повертаються саме у цей регіон. У ці важкі хвилини, коли православних примушували зрікатись своєї батьківської віри, святий ніс пастирське служіння в Сідлиськах (Замойщина) та Снятичах смиренно переносячи з дружиною напади, пограбування та побиття. В 1943 р. Церква направляє прот. Павла у Грабовець (Грубешівського повіту). Саме ту, разом з мученицею Йоанною, священик Павло у день свята Успіня Пресвятої Богородиці прийняв вінець мучеництва, перетерпівши жахливі страждання з боку ворогів Святого Православ’я.
Офіційно не причислено ще до Галицького Собору святих, котрі освятили Галичину після свої своєї блаженної кончини та прославлення. Серед них треба пригадати св. муч. Парфенія, мощі котрого знайшли спочинок у м. Жовкві [див. 18], та св. муч. Іоанна Нового Сучавського, мощі котрого довгий час також спочивали у Жовкві [18, с. 10 ].
Вперше святі мощі з’явились у цьому галицькому регіоні у 1686 р. в наслідок пограбування польським королем Яном Собеським м. Ясси. Король наказав разом з церковними коштовностями та рукописами забрати й мощі святого Іоанна Нового, а заодно і місцевого православного митрополита Досифея. Поляки довезли мощі й митрополита до Стрия і залишили їх там на тривалий час. Й лише у 1690 р. мощі св.великомученика Іоанна знайшли собі притулок у церкві одного із монастирів м. Жовкви. Саме тут у 1693 р. представився до Господа та знайшов вічний спочинок митрополит Досифей. Варто зауважити що всі ці події відбувались у той час, коли Львівська єпархія ще перебувала у єдності з Православною Церквою (цей західноукраїнський регіон найпізніше приєднався до оприлюдненої в 1596 р. унії з Римом оскільки зберігав вірність прабатьківській Православній вірі до 1700 р.).
Святий великомученик Іоанн народився на початку XIV ст. у християнській родині котра проживала в причорноморському місті Трапезунді. Святий, як й більшість мешканців міста, займався торгівлею. Іоанн, як віруюча людина, не шукав зиску і багатства, а мандруючи торгівельними шляхами пам’ятав та виконував Божу заповідь про милосердя.
Так у 1332 р. святий відправився з товаром в Бессарабію у Білгород [19, с. 18]. В дорозі постійно відвідував православні храми та монастирі. Розмовляючи з подорожніми, він завжди відстоював світоглядні основи Православ’я. Проте багатіям його настанови не подобались, особливо власникові корабля – вираженому католику. Одного разу він втрутився у розмову Іоанна з подорожніми, намагаючись їх переконати, що саме католицька віра правдива. Але святий досконало знаючи Писання та вчення святих отців без зусиль довів усім, що лише Православна Церква правдива, і без змін дотримується вчення Спасителя. Власник корабля за те, що був привселюдно посоромлений затаїв злобу на святого. Помста, яку судновласник вигадав для Іоанна, була геть не християнською…
Коли корабель пристав до Білгорода, що перебував під владою іновірців, власник корабля повідомив міську управу про те, що з Трапезунда прибув чоловік, який має бажання відступити від Христа й прийняти іслам. Міський управитель повірив підступному наклепнику й прикликав до себе Іоанна. Сповідництво святого і твердість віри дуже розлютило правителя міста й він не бажав більше слухати, як Іоанн вихваляє віру християнську й осуджує віровідступників. За наказом начальника міста святого сповідника роздягнули догола й били вузлуватими палицями. Іоанна катували так немилосердно, що поламали кістки, а шкіру порвали на лахміття. Лежачи долілиць, святий піднісши очі до неба молився:” Дякую Тобі, Господи, що ти знайшов мене гідним обмитись у власній крові і очиститись від гріхів”. Та ці слова ще більше розлютили правителя і слуги заходились ще не самовитіше катувати святого. Так тривало до пізнього вечора, поки мученик не знепритомнів. Увечері жорстокий тиран наказав зв’язати знесилілого, майже мертвого Іоанна і вкинути до візниці.
Вранці наступного дня міський управитель знову прийшов на судилище й наказав привести туди Іоанна. І яким було його здивування, коли він побачив світле і веселе обличчя святого – так, ніби з ним нічого й не сталося. Муки не зламали святого, а його подальше сповідництво лиш в черговий раз роздратували начальника. Його катували ще сильніше ніж досі, але тіло святого було міцним та пружнім. Спостерігаючий за екзекуцією народ почав ганьбити жорстокого тирана. Іоанн, змордований знущаннями, вже ледве дихав, однак молився до Господа.
Тим часом начальник звелів привести коня і прив’язати до нього святого мученика й тягти його по місту. В торговій частині міста, де переважно жили євреї, в Іоанна почали жбурляти камінням, а один з торговців вихопив шаблю і відтяв мученику голову.
Так у 1332 р. в Білгороді добігло до кінця життя нового мученика за Христа. Вершник-мучитель відв’язав пошматоване без голови тіло і спішучись залишив його на вулиці. Іновірці глумились над ним до сутінок. Коли ж настав вечір, з’явилося дивне видіння: над мучеником опустився вогняний стовп і місце довкола засяяло яскравим світлом. Безліч запалених свічок оточило останки святого, а три мужі у світлому одязі ходили і співали пісні. Це дивне видіння бачили всі присутні. Один із невірних, думаючи що це священики, настромив стрілу і хотів влучити у видіння. За те його спіткала миттєва кара: стріла наче приросла до руки і він немов задерев’янів, не міг зрушитись з місця. Під ранок дивне видіння зникло і лише тоді невірний зцілився і розповів людям, про те що з ним трапилось.
Коли про ці події довідався міський управитель, то дозволив християнам забрати тіло новомученика і похоронити за своїм звичаєм. Власник корабля дізнавшись про все розкаявся у своєму ганебному вчинку. Щоб загладити свою провину, він надумав викрасти тіло і відвезти його на батьківщину. Та це йому не вдалось, бо мученик з’явився у сні місцевому православному священику й попередив про цей намір. Коли останній прибіг до храму то застав тіло новомученика уже викопаним і перешкодив наклепнику забрати його. Наступного дня священик сповістив вірних про те, що сталося. Усі дякували Богу за чудо, а тіло Іоанна перенесли до храму і поклали біля самого престолу у вівтарі. Тут мощі святого перебували близько 70 років.
До подальшої історії мощей святого великомученика мав відношення майбутній митрополит Київський Григорій /Цамблак/. Григорій Цамблак уродженець Болгарії, ще молодим монахом подорожуючи південною Європою мов можливість особисто відвідати мощі Іоанна Нового. У 1411 р. монах проповідник прибув до тогочасної столиці Молдавії – міста Сучави, де пише книгу про святого і переконує місцевого митрополита Йосифа та воєводу Олександра Доброго викупити мощі у турків. Влітку того ж року мощі перенесли до Сучави.
У 1564 році столицею Молдови стало місто Ясси, куди переїхав не лише воєвода, а й митрополит. Він побажав перенести мощі святого Івана до нової столиці, що й відбулось у 1586 р. Але сталось непередбачене. У 1686 році польського короля Яна Собеського під час війни з турками спіткала невдача. Як уже говорилось вище, поляки захопили в полон мощі святого й вони знаходять тимчасове пристановище на теренах тогочасної православної Львівської єпархії. У м. Жовкві мощі залишались до 1783 р.
За цей час політична мапа зазнала кардинальних змін: Австрія розширила свої кордони й до неї ввійшла Галичина з Жовквою. Воєвода Молдови звернувся до австрійського уряду з проханням повернути мощі святого Іоанна до Сучави. Цісар Йосиф ІІ видав відповідний наказ, але він не виконувався – остерігались заворушень між віруючими. З 1772 р. Австрія розширила свої кордони ще далі, а в 1775 р. й місто Сучава за домовленістю перейшло до Австрії. Єпископ Радовецький Досифей /Херескул/ повторно звернувся до Відня з проханням повернути мощі до Сучави.
Минав час, але жовківські уніатські ченці і далі опирались наказові цісаря про повернення святих останків, тому галицький намісник отримав наказ негайно повернути мощі Іоанна. Щоб уникнути заворушень цісар послав два ригіменти найманого війська для дотримання порядку. 30 червня 1783 р. віденські вояки оточили місто. Близько півночі єпископські посланці та цісарські комісари прибули до монастиря і запропонували віддати мощі святого. Лише після ознайомлення з наказом цісаря ченці погодились повернути православну святиню. Представники обох сторін склали протокол, опечатали раку й винесли її з храму. Того ж вечора підвода з неоціненим скарбом спокійно дісталась Львова. Наступного дня вона рушила у подорож до Сучави через Товмач, Галич, Станіслав, Коломию, Заболотів, Снятин й Чернівці. Таким чином великомученик освятив своєю присутністю всю центральну й південну Галичину та Буковину.
У 1784 р. будучи у Відні о. Ієронім Стрілецький (ЧСВВ) й знайшовши там у занедбаному стані мощі святого мученика Парфенія, звертається в Рим з проханням передати їх для молитовної утіхи галицьким християнам. З дозволу папи Римського Пія VI (1775-1799) святі мощі мученика були перенесені до Жовкви в неділю по Воздвижені Чесного і Животворчого Хреста Господнього.
Згідно з історичними джерелами, котрі дійшли до нас, батьківщиною святого Парфенія була Вірменія. Він походив із середовища знатних та багатих людей. Святий мученик займав посаду нотаріуса імператорського двору. З благословення Римського єпископа Фабіана, він таємно вів мартиролог (список мучеників за Христа). Родина Парфенія відзначалась особливим християнським благочестям. Бачив це й таємний християнин – начальник міста Риму Еміліан, який помираючи заповів їм не лише все своє майно, але й попросив заопікуватись його донькою Калістою.
У цей час Римським імператором був ненависний противник християн – Декій. Будучи людиною грубою цей імператор не роздумував над істинністю віри. Декій був прихильником місцевих народних вірувань, а до християн був надто нетерпимий лиш через те, що його попередник був до них прихильний. Бажаючи повністю знищити всіх християн імператор розгортає масові гоніння. В цей час звилось багато відступників від Христа, але було й багато сповідників, які гинули у муках. Основний тягар гоніння впав на предстоятелів церков, котрі були опорою християнських громад. Ще на початку гонінь постраждав Римський єпископ Фабіан, мучеництво також ж прийняли й інші єпископи: Карп Фіатірський, Вавила Антіохійський, та інші.
Коли імператор дізнався про те, що Парфеній та його старший брат Калогерій християни, то почав їх звинувачувати у наверненні у християнство Калісти та у розтраті її майна на користь християн. На ці звинувачення старший брат відповів: «Так. Ми християни. А щодо майна Еміліана, то ми його використовуємо так, як він, будучи християнином, заповів нам – витрачаємо для потреб нашої братії».
Довгі вмовляння, погрози та наказ принести жертву місцевим богам завершились мужнім сповідництвом віри в Христа. Твердість віри привела святих братів до ярого мучителя християн Лібанія. Останній з особливою завзятістю та жорстокістю мучив братів. Незважаючи на тортури святі залишались непоступними й твердими у вірі, а Парфеній ще з більшою ревністю почав сповідувати перед катами зміст і духовну сутність християнського віровчення.
Коли усі придумані Либанієм катування (розтягування суглобів, печіння розпеченим залізом, використання вогню) виявились марними, тоді він, шаленіючи, палаючою колодою роздрібнив сповідникам голови. Так 19 травня 250 р. святі Калогерій та Парфеній віддали свої праведні душі Господу. Цього ж дня римські християни віднесли тіла святих в катакомби, де знайшли вічний спочинок й інші мученики. Мощі обох мучеників тут перебували більше тисячі років. Після розкопок римських катакомб мощі мученика Калогерія були передані у монастир на горі Мавра (Франція), а мощі святого мученика Парфенія у 1655 р. папа Римський Олександр VII передав до віденської каплиці імператора Леопольда І. Через два роки мощі були перенесені до жіночого монастиря святої Клари, де їх й віднайшов о. Ієронім Стрілецький.
Нещодавно, в присутності уніатського єпископа Іринея Білика ЧСВВ, мощі святого Парфенія урочисто відкривались для заміни покривала. Присутні були приємно здивовані відмінним станом мощей «…лише права рука відірвалась…» [6, с.9]. Підчас цього огляду на мощах виявлені чіткі печатки папи Римського, котрі засвідчують, що це дійсно мощі святого Парфенія.
Шанувальники св. Парфенія добре знають, яким ревним заступником він є перед Богом за всіх вірних які просять у нього заступництва. У 90-х рр. минулого сторіччя ієромонах Антоній Масюк ЧСВВ перебуваючи біля мощей святого отримав від нього одкровення про те, що саме за його молитовним заступництвом у місті підчас Другої світової війни вціліли всі храми в тому числі й юдейська синагога [6, с. 30].
На сьогоднішній день цей святий є забутий православною людністю в Україні. В жодному із виданих Київською Патріархією чи Київською Митрополією на 2006 р. Православних церковних календарях не вдалось знайти вказівки на пошанування 19 травня (ст.ст.)/1 червня (н.ст.) пам’яті муч. Парфенія та брата його Калагерія, вказівки залишились лиш в богослужбових книгах Руської Православної Церкви [13, с.262-276]. За межами Жовкви залишились лиш поодинокі молитовні шанувальники святого Парфенія.
Одним із них є колишній львівський архієрей (23.11.1983 – 13.09.1989) теперішній митрополит Харківський та Богодухівський Никодим (Руснак). Саме у період його святительства у 1984 р. православні галичани з глибоким благоволінням відсвяткували 200-річчя перенесення чесних мощей мученика Парфенія на Галицьку землю. Цей святитель є автором богослужбових текстів (служби [13, с.262-276] та акафісту) присвячених пам’яті мученика Парфенія.
У період свого служіння на Львівсько-Тернопільській кафедрі владика Никодим віддає під небесний покров святого Парфенія усі православні парафії своєї єпархії: більшість виданих ним антимінсів містять часточку мощей саме цього святого мученика. З цією метою у владики зберігалась частина мощей святого Парфенія, тим і пояснюється відсутність частини руки у раці. Великий промисел Божий проявився також і в тому, що митрополит Никодим переїжджаючи в Харків взяв з собою для молитовного вшанування наявну у нього частину мощей мученика Парфенія. В 1989 р. ніхто ще й не здогадувався про те, що через кілька місяців православна громада втратить у Жовкві майже все: храм, мощі… Православні жовківчани зберегли лиш жертовну віру й наче святий Парфеній стали на шлях сповідництва. За короткій час вони збудували у Жовкві величний собор на честь первоверховних апостолів Петра і Павла, лиш мощі святого й надалі залишались недоступними їм для поклоніння. Неодноразово православні звертались до ієрархів УГКЦ з проханням передати їм для молитовного вшанування частинку мощей святого Парфенія, але вони не були почуті. Та їх почув святий мученик – з благословення митрополита Никодима жовківській парафії УПЦ була передана частина від мощей святого мученика, котрі вціліли від уніатського полону в цього святителя у м. Харкові.
Як зразок особливої пошани до небесних покровителів Жовкви можна розцінити благоговійне ставлення митрополита Никодима /Руснака/ до подарованих православними жовківчанами архієрейських риз. Саме в них він молився на святкуванні 350-річчя м. Харкова. Специфічною рисою цього облачення є те, що на святительському омофорі вишиті два мученики – покровителі не лише Жовкви, а й всієї Західної України – Парфеній та Іоанн Новий [Див. 2]. Саме так – з 1784 р., коли до Жовкви були перенесені чесні мощі мученика Парфенія, місто отримує двох небесних заступників та молитвеників.
Але не зважаючи на це, на офіційному гербі Жовкви, котрий в ці дні увінчує міську ратушу, центральне місце, згідно міського передання, відведене іконі святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Коли й за яких обставин цей святий став покровителем цієї місцевості авторові не вдалось дізнатись ані в міській управі, ані в місцевих краєзнавців …
Напрошується єдиний, але досить сумний висновок: шукаємо щось, а наявне пошанувати належно не можемо вже й у Жовкві…
Але лишається надія на те, що це лише тимчасові не порозуміння. Таку надію вселяє у православних галичан той факт, що 28 січня 2001 року у Львові канонізацівано та причислено до Собору Галицьких Святих, а 31 січня 2002 року у Мінську рішенням Святого Синоду Білоруської Православної Церкви канонізовано з причисленням до Собору Білоруських Святих – священномученика архідиякона Никифора, екзарха Константинопольського патріарха. В цей же час продовжується збір матеріалів для канонізації організатора Львівського церковного Собору 1946 р. свящмуч. Гавриїла Костельника [Див. 4, 23]. Особливе пошанування галичанами протопресвітера Гавриїла призвело до того що в дні 60 річчя Львівського собору місцева періодика навіть розповсюдила інформацію про його канонізацію [Див. 14].
Никифор – великий протосингел і екзарх Константинопольського патріарха в західно-руській Церкві, родом грек, вчився в Падуанському університеті, де в 80-их роках XVI століття був ректором «Еллінських грецьких» наук. Коли в 1592 р. Львівське братство сповістило патріарха Константинопольського про зраду, що готується серед православних західно-руських ієрархів, а князь Костянтин Острозький просив надіслати саме Никифора для влаштування церковних справ, Никифор, за дорученням Патріарха, виїхав в Острог. На кордоні Польщі його схопили, але Никифор встиг втекти й у 1596 році прибув в Острог.
У тому ж році Никифор прибуває в Брест на собор всупереч указу короля, що заборонив в’їзд у країну православних посланців під час собору. Але там він був не один: на собор проникли ченці з Афону і ряд інших духовних осіб, у тому числі екзарх Олександрійський Кирило Лукарис.
Поява Никифора в якості канонічного глави помісного собору цілком змішала плани єпископів, що прагнули унії, і їхніх союзників. Його звинувачували в самозванстві, перевищенні влади, у самочинні. Але Никифор діяв виключно за правилами Церкви. Прихильники унії не запросили нікого з православних на відкриття собору і відмовилися зустрітися з Никифором, що грамотою нагадав їм про свої права. Тоді православні на чолі з екзархом на законній підставі відкрили свій собор, проведений канонічно бездоганно завдяки Никифору. Собор засудив унію і скинув єпископів-перевертнів. Останні фактично виявилися в ізоляції від православного народу. Ніякого торжества унії не вийшло. Єпископи-уніати не мали ні духовно-морального авторитету, ні значного числа прихильників. Для підтримки унії король вдався до грубого політичного тиску на її супротивників. Олександрійському екзарху Кирилу Лукарису й іншим православним, що прибули на собор, довелося виїхати за наказом короля. Один Никифор не злякався погроз. У своєму мужньому свідченні він, безсумнівно, пригадав багатьох великих святих, що викривали несправедливих царів при сприянні благодаті Божої. Зупинившись у князя Костянтина Острозького, він викладає в Острозькій академії й одночасно з надзвичайною сміливістю продовжує боротьбу проти унії – розсилає листи з закликами стояти в Православ’ї, у якості екзарха приймає священиків. Все це викликало проти нього велику ненависть. Справа була тільки в приводі для його арешту. Зрештою, привід знайшовся: Никифорові було пред’явлене звинувачення в шпигунстві на користь султана. Особливо переслідує екзарха підступний Замойський, нещодавно врятований ним від турок.
На судовому розгляді, що відбувався під головуванням самого короля, Никифор проявив повну холоднокровність, переконливо відкинув абсурдні звинувачення: крім шпигунства, він звинувачувався у вбивстві, чорнокнижництві і навіть у злочинному зв’язку з матір’ю султана. Всі ці злісні закиди були спрямовані проти людини, відомої винятковою чистотою життя і абсолютно вільної від національних упереджень: для Никифора були рівні греки, італійці, поляки, росіяни, молдавани, турки. Він воістину був служителем Церкви у цьому світі не від світу цього. Проте доля екзарха була вирішена: не домігшись його осуду на формально законній підставі, король велів затримати Никифора під приводом продовження розслідування. Незабаром видатний захисник Православ’я був відправлений у Марієнбурзький замок, і потім про нього «забули». Через два роки, у 1599 році, екзарх був замучений голодом. Так, у повному забутті і безвісті, у невідомому людям молитовному стоянні закінчилося подвижницьке життя надзвичайного воїна Христового, що ціною свого життя разом з іншими сповідниками відстояв Православ’я в Західній Русі.
Полоцький уніатський архієпископ Йосафат Кунцевич 22 квітня 1622 р. писав канцлеру великого князівства Литовського Левові Сапезі: «Нехай тільки вельможний пан пригадає, що (ще до поновлення єдності) зробив у Валахії той чернець Никифор, грек… подмовляв єретиків і схизматиків на з’їздах в Острозі, Луцьку, Бресті під його керівництвом і інших панів, що вважали його пророком; йому допомагали також інші греки… Саме з цієї проклятої їхньої кузні наробив такої великої біди Річі Посполитій Наливайко, повставши зі своєю черню, про що добре пам’ятає вельможний і всі ми… Наливайка узято живим, потім впіймано і того Никифора, автора всіх бунтів і обох по заслугах покарано.»
Смерть Никифора трималася в таємниці, бо навіть саме ім’я подвижника вороги Православ’я вважали для себе небезпечним. Але пам’ять про мученика благоговійно зберігалася свідками його боротьби за віру в Бресті. Духовний подвиг екзарха Никифора нагадує діяння видатних свідків Православ’я: подібно св. Максимові Греку, він відкинув у юності зваби Італії і католицтва заради спасіння душі; подібно св. Маркові Ефеському – безстрашно відстоював Православ’я проти унії [17, с. 6].
14 жовтня 2005 року своїм рішенням Священний Синод Румунської Православної Церкви причислив до лику святих з днем пам’яті 13 грудня митрополита Сучавського і всієї Молдавської землі Досифея (Баріле).
Досифей (Баріле) (Dosoftei (Barilă) (1627-1701?) митрополит Молдавський, основоположник румунського віршування і книжності. Цей святитель, шанується як один з найбільших православних архієреїв Молдови.
Світське ім’я святителя Димитрий Баріле (Barilă), народився він 26 жовтня 1624 року на Сучавщині. Батько його Нектарий був чиновником або купцем, а на старість пішов у монастир. З дитинства навчався в кращих наставників Молдавії: в школі при монастирі Трьох Святителів, заснованої вЯссах господарем Васильом Лупу при сприянні Київського митрополита св. Петра (Могили), в школі Львівського православного братства. Святитель вивчав богослов’я і цілком засвоїв єврейську, грецьку, латинську, церковнослов’янську, румунську та польську мови. На додаток до книжкової освіти, він пройшов чернечу школу в в монастирі Побрата (чи Поброта), де навчався молитві, слухняності та смиренності. У 1649 році він прийняв тут чернечий постриг, незабаром був рукоположений в ієродиякони та ієромонахи. Він так швидко вдосконалювався у любові і молитві, що незабаром став духівником і настоятелем обителі. Зміцнюючи братію в аскетизмі і знанні Священного Писання, Досифей значно зміцнив монастирську школу, що зростила багатьох освітчених ченців обителі, що оживили духовне життя.
У1658 році Досифей був обраний на єпископа Хушського, а з 16 грудня1959 по 1671 рік був єпископом Романським. Ставши архіпастирем він був прикладом лагідності і терпіння, долучився до відновлення багатьох храмів і монастирів.
У 1671 році владика Досифей став митрополитом Сучавським і всієї Молдавської землі. Після Хотинської битви османів із військами Яна Собеського 11 листопада 1673 року митрополит Досифей переселяється до Речі Посполитої, де перебував до 1975 року.
Досифей, бажаючи звільнення Молдавії з-під турецького ярма, був співробітником і провідником нововведень господаря Василя Лупу. Під час його святительства монастирі Молдавії відрізнялися висотою духовного життя. Митрополит Досифей, сам будучи аскетом, відвідував обителі і скити, а також пустельників по всій єпархії, задовольняючи їхні нестатки і повчаючись в них подвижництву, про що сам написав у своїх «Житіях святих».
Особливим духовним скарбом для митрополита були мощі св.вмуч. Іоана Нового, які він переніс у Ясський собор і зберігав з великим благочестям. У неспокійні часи він організовував хресні ходи з мощами по всій землі і багато чудеса і знамень відходило від мощей.
Коли війна армій між Османською імперією та Річчю Посполитою знову привела Молдавську землю до занепаду, у 1689 року митрополит Досифей і частина його кліру були захоплені польськими військами, що відходили на північ, з ними були перевезені й мощі святого Іоанна.
Митрополит був залишений у жовківських володіннях польського короля Яна Собеського, з ним залишались й мощі святого Іоанна. За деякими літописними даними митрополит в Жовкві представився й був похоронений у крипті храму сьогоднішнього уніатського Василіанського монастиря.
Інші джерела стверджують про те, що у червні 1689 року від нього був посланий до Москви за милостинею ієродиякон Іона. З Москви митрополит отримав архієрейську мантію та милостиню, а у 1696 році, за рекомендацією Миколи Милеску Спафарія, нібито митрополит Досифей взагалі пересилився до Росії.
Знаходячись у Москві, митрополит здобув пошану Петра І і після завоювання російськими військами Азову, він був призначений митрополит Азовським. Але він так і не приїхав в Азов, померши в Москві в 1701 року, і залишивши тут свою велику бібліотеку. Хоча Міндіч Д. А. твердить про те, що митрополит Досифій помер у 1711 році прибувши з Азову до Москви перед Прутським походом.
Місце спочинку мощей святого не відоме.
Сьогодні не лише кожен православний галичанин, але й кожний свідомий українець повинен усвідомити те, що можливо завдяки його щирій молитві: ”Всі святі землі Галицької, моліть Бога за нас!” Господь не лише пошле довгоочікуваний добробут для України, а й благословить її багатостраждальний народ єдиною Помісною Православною Церквою.
© протоієрей Миколай Лагодич, кандидат богословських наук
1. Андрій /Горак/ митрополит. Владика Миколай (Юрик) – велика Людина і великий Архипастир // Митрополит Миколай (Юрик) – Ієрарх, Українець, Людина. Спогади, фотоісторія. – Львів: „Аз-Арт”, 2004. – С. 5-11.
2. Архіпастирський візит до Харківської єпархії // Православний церковний календар, 2006 р. –К.: Українська Православна Церква Київська Митрополія, 2005. – Ілюстрації с. 41.
3. Вашків І. Сокаль і Прибужжя (1337-2000): Історично – краєзнавчий нарис. – Львів: Каменяр, 2000.
4. Від католицизму до Православ’я. З листів та спогадів. – Львів: Видавничий відділ Львівської єпархії УПЦ, Світло Православ’я,1998.
5. Вперед. – Сокаль, 1989. – № 97.
6. Дев’ятниця до святого Партенія. – Жовква: Видавництво о.о. Василіан, 2004. – 64 с.
7. Іларіон Огієнко митр. Преподобний Іов Почаївський; Настольная книга священослужителя: в 8 – т. – М.: Издательство Московской Патриархии, 1978.- С. 228
8. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990.
9. Лагодич М. Преподобний і Богоносний отець наш Іов Манявський // Православна Галичина. – Львів, 2001. – № 2 (7). – С. 25-27.
10. Лапичак Д. Історія України в датах. – Львів, 1995.
11. Лист Патріарха Філарета до Глави УГКЦ Блаженнійшого кардинала Любомира Гузара // Голос Православ’я. – К.: УПЦ КП, 2006. – № 06 (174). – С. 4.
12. Минея. Декабрь: часть вторая. – М.: Московская Патриархия, 1982.
13. Минея. Май. Часть вторая. – М.: Московская Патриархия, 1987. – 440 с.
14. Отець Гавриїл Костельник: зрадник чи жертва? // Високий Замок. – Львів, 2006. – № 43 (3206) 09.03.2006
15. Пещеры Киево-Печерской Лавры. – К.: Киево-Печерская Успенская Лавра, 2004. – 56 с.
16. Прославлення Мучеників Холмських та Підляських. Холм, 7-8 червня 2003 р. – Холм: Люблінсько-Хомська православна єпархія ППЦ, 2003. – 40 с.
17. Святий екзарх Никифор // Світло Православ’я. – Львів, 2001. – № 11 (85). – С. 6.
18. Святий мученик Парфеній. – Жовква: Видавництво о.о. Василіан, 1993.
19. Снігур І. Покровитель Буковини – святий великомученик Іван Новий Сучавський. – Чернівці: Букрек, 2004. – 88 с.
20. Страдания Святого великомученика Иоанна Нового. – Чернівці, 2000.
21. Українська Радянська Енциклопедія. – Т. ІХ. – К., 1983.
22. Уніатизм, унійний метод минулого і сучасні пошуки повного сопричастя (koinonia) // Історія релігій: Збірник документів і матеріалів / Упорядники: Е. В. Бистрицька, І. С. Зуляк. – Тернопіль: Астон, 2003. – C. 482-489.
23. Хто він – невтомний шукач правди? До портрета протопресвітера Гавриїла Костельника // Світло Православ’я. – Львів, 2001. – № 9 (83). – С. 8.
24. Целевич Ю. Історія Скиту Манявського.- Репринт з вид.- Львів. 1887.- Івано- Франківськ: Івано-Франківська єпархія УПЦ КП, 1993.
25. Чубатий М. Історія Християнства на Руси-Україні. – Т. І. – Рим – Нью Йорк, 1965.
26. Швець І. митр. прот, Швець О. митр. прот, Швець Іг. митр. прот. Собор Прикарпатських Православних Святих та Подвижників благочестя. // вступ. ст. редакції; – К.: Духовна Академія, Самбір: Філадельфія, 1998.
27. Юраш А. Дискусії щодо моноконфесійності Галичини у контексті католицько-православних взаємин // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник // За заг. Ред.. В.М.Олуйка та А.М.Кололодного. – Хмельницький: ХІРУП, 2003. – С. 161-164.
28. http://www.cerkva.info/2008/07/11/iov.html
29. http://drevo.pravbeseda.ru/index.php?id=10438
© Лагодич М. свящ. Православна Церква Галичини та Її Небесні покровителі // Апологет. Богословський збірник Львівської духовної академії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – Львів, 2006. – №2(11). – С. 56-67