Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко (митрополит Іларіон) залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.

У 1972 р., коли з канадського міста Вінніпега — останнього притулку Івана Огієнка — світ облетіла звістка про його кончину, за рубежем сколихнулося все свідоме українство, все прогресивне людство. У виданій в Канаді «Книзі пам’яті» — сотні співчуттів у зв’язку зі смертю великого сина України, які надійшли від урядових і політичних кіл ряду країн американського та європейського континентів, керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих, благодійницьких організацій та об’єднань. І гірко, і прикро, що в цій книзі немає жодного відгуку, жодного співчуття з України, якій він віддав увесь свій труд, усе своє життя…

Наукова, громадська, державотворча діяльність Івана Огієнка в Україні пов’язана, передусім, із Києвом. Тут він закінчив історико-філологічний факультет Університету св. Володимира (1909), працював доцентом і професором. Тут першим серед викладачів цього зрусифікованого навчального закладу почав у 1917 р. читати лекції українською мовою. Тут він працював у товаристві «Просвіта», створив і видав майже два десятки підручників з української мови. І вже як міністр освіти Української Народної Республіки очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису. 1918 р. в Києві вийшла одна з найвідоміших праць ученого — «Українська культура».

Таким же насиченим був і кам’янець-подільський період у житті та діяльності Огієнка. До міста над Смотричем він поїхав за ухвалою Ради Міністрів (серпень 1918 р.) засновувати Кам’янець-Подільський державний український університет і став його першим ректором. Однак уже в листопаді 1919 р. під натиском більшовицьких військ Кам’янець-Подільський, як тимчасовий центр УНР, залишив весь уряд УНР, окрім міністра І. Огієнка, — його Головноуповноваженого на час облаштування українських державних інституцій за кордоном.

А потім були Винники, Тарнів, Львів, Варшава… Почалося важке і скитницьке життя великого вченого, який тоді ще не знав, що дорога на Батьківщину тепер йому буде закрита назавжди.

У 1940 р. прийняв чернечий постриг (його церковне ім’я Іларіон — на честь першого митрополита Київського часів Ярослава Мудрого). Згодом стає архієпископом, а 1951 р. обирається першоієрархом УАПЦ в Канаді; на цьому посту залишався до останніх днів свого життя.

Серед різноманітних напрямів діяльності Івана Огієнка незмінним завжди лишався редакторсько-видавничий. Так, у Варшаві він протягом багатьох років видавав науково-популярні українознавчі щомісячні часописи «Рідна мова» і «Наша культура», розпочав підготовку унікального видання — 30-томної «Бібліотеки українознавства», а також кількох збірників англійською, німецькою та українською мовами під загальною назвою «Визволення України». Пізніше, в Канаді, відроджує започаткований у Варшаві часопис «Наша культура», назвавши його «Віра й культура», поновлює засноване в Лозанні (1947) видавництво української книги.

Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера — своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.

Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого — «Історія українського друкарства» (1994), «Історія української літературної мови» (1995), «Українська культура» (витримала два видання — 1990, 1992), «Українська церква» (1993), «Дохристиянські вірування українського народу» (1994).

У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка — одного з найвидатніших діячів українського відродження.

Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі (а це переважно населені українцями райони Холмщини і Підляшшя) Іван Огієнко — митрополит Іларіон був обраний за надзвичайно трагічних для польських українців обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців [1].Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії ще зберігалися впливи Московського патріархату.

За таким активним поступом українського православ’я не міг без занепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Української греко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію Риму щодо цієї церкви, то з Українською православною вирішив учинити жорстоко.

З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.

Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія митрополита Іларіона (1940 рік), а з нею й надії православних українців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім’я якого користувалося повагою і авторитетом не лише в науковому світі.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький — справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій, зокрема, писав:

«Після Вашої хиротонії я бажав переслати свої грату-ляції і побажання, але ми були відірвані пропастю большевицької границі. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотів писати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона»[2].

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14 листопада 1941 року:

«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі мої все зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше там мученицьке положення…

Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити.

На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше — дерусифікація її, — вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…»[3]

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков. Митрополит їларіон глибоко вірив (й цю віру він висловив у листі), що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри» [4].

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну — жорстокішу і цинічнішу — спробу знищення українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців [5].

Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:

«Я, митрополит невинною кров’ю политої Холмщини — православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім’я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!» [6]

А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:

«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…» [7]

Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію — Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го — знову повернутий православним. Затим — чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук — тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багатостражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».

Вустами одного зі своїх героїв — Учителя — передає Огієнко невимовний сум за безповоротно втраченою святинею свого народу:

Моя ти Холмщино кохана,

Країна славних мрій та дум, —

Печаль ти наша, наш ти сум,

Ти вся кривавишся, як рана.

Моя ти Холмщино розп’ята,

Віками купана у крові,

Бездольна наша рідна мати, —

За тебе й вмерти ми готові… [8]

* * *

Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб’єктом і об’єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ’я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.

Перший крок до написання грунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне — у двох томах — видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства — Острозької Біблії 1581 року. Майстерним пером зрілого дослідника, прекрасного знавця першодруків з цієї проблематики виписані тут розділи, присвячені запровадженню хрещення українського народу, обгрунтуванню окремішності української церкви, характеристиці церковних братств, а також реформацій у Польщі та Україні тієї доби. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Це, по суті, ретельно дібрана хронологія політики російської імперії щодо нівеляції і знищення незалежності української церкви, переслідування українського духовенства, заборони української освіти, волі друку Києво-Печерської лаври, русифікація Київської духовної академії і боротьба національно свідомих церковних діячів за незалежність української церкви від російської. За структурою і популярністю викладу матеріалу, а також за обширом залучення історичного фактажу (від сивої давнини до XVIII століття) книга ця виконує роль підручника.

Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди — найскладніші й найдраматичніші — історії нашої церкви. Так з’являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647—1657» (Вінніпег, 1955, 180 с.) і «Українська церква за час руїни. 1657—1687» (Вінніпег, 1956, 564 с.). Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження — «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал. Спільна особливість зазначених вище двох праць — у прекрасному поєднанні простоти, дохідливості, емоційності викладу з фундаментальністю і науковістю. Достатньо сказати, що лише перелік використаних під час написання «Української церкви за час руїни» джерел займає понад двадцять п’ять сторінок. Проаналізувавши, вивчивши сотні, тисячі задокументованих свідчень і фактів тої сумної доби української історії, автор написав ось такий публіцистично насичений, але правдивий висновок:

«Українська православна Церква сильна своїм духом та тисячолітньою традицією, сильна і своїм міцним поєднанням з рідним народом. За час Руїни український народ, здавалося, мусив загинути як нація, але власна православна Церква спасла його. Руїна — це Голгофа Української православної церкви, а разом з тим це й найбільша слава її. Як залізо в огні перетоплюється на крицю, так і Українська православна церква крицево загартовувалася в довгу добу Руїни, і вийшла з неї — безсмертною» [9].

Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ’я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі — борці за українське православ’я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Найцікавішим з них, на мою думку, є підручник для духовенства і українських родин «Українська патрологія» — унікальне видання, яке читачам материкової України практично невідоме, оскільки вийшло воно мізерним накладом у Вінніпезі (1965, 164 с.) і також було в списку особливо заборонених для ввезення в Україну.

Патрологія як розділ християнського богослов’я, присвячений вивченню біографій і творів видатних релігійних діячів-проповідників, активно вивчається у вищих навчальних закладах та школах багатьох країн вільного світу. В таких країнах народ глибоко шанує своїх національних святих, які страждали в ім’я батьківщини і які завжди були уособленням високих патріотичних устремлінь і національних ідеалів. В умовах комуно-радянської диктатури українці позбавлені були можливості знати таку сторінку своєї історії.

Пам’ятаючи про це, Іван Огієнко вирішив написати таку книгу, сподіваючися, що колись вона прислужиться духовному, національному пробудженню рідного народу. Працюючи над підручником, автор виходив передусім з того, що життя українських святих надзвичайно цікаве й повчальне: воно міцно пов’язане з життям свого народу, рідної землі, воно є активне в українській історії і високотворче в українській культурі.

Вперше з-поміж вітчизняних істориків Огієнко поставив ціль скласти і обнародувати список святих українського походження. Адже за умов, коли десятки російських істориків з великодержавницьких позицій тлумачили доленосні для нашого народу події і факти, грубо фальсифікували їх, безсоромно привласнюючи немало надбань українців й імена кращих їх представників, комусь треба було зробити першим цей необхідний і важливий крок щодо повернення історичної справедливості. Ось як обгрунтовує своє рішення сам автор:

«Багато освічених ченців Києво-Печерського монастиря розходилися по широкій Русі на різні церковні посади, скрізь несучи православну культуру Києва. Вони нерідко звуться смоленськими, ростовськими, іркутськими і т. ін., але скрізь вони були українцями з народження та виховання. Зібрати імена українських святих було дуже трудно, бо вони часто в наших джерелах зодягнуті в чужу одежу. І тільки першоджерела виявляли їх походження»[10]

Оригінальною і зручною для користування є структура книги. Список українських святих у Огієнковій «Патрології» налічує понад 170 осіб. У першому розділі вони подані за азбучним переліком імен з найголовнішим коментарем до кожного з них. Для прикладу: «А. Апостол Андрій Первозванний. Основоположник Української церкви. Брат ап. Павла». У другому розділі цей список подається за хронологічним принципом у межах кожного століття. «Місяцеслов українських святих» складає окремий розділ, де подано лише перелік персонали за місячним календарем дат їхнього святкування.

Варто наголосити, що пошук автора архівних даних, аби з’ясувати не лише дні народження кожного із святих зазначеного списку, а й дні упокоєння, дні перенесення мощей на інше місце або дні відкриття їх нетлінними, був тривалим і ретельним. А якщо до цього брати ще розділи, де подаються тлумачення й ознаки розрізнення імен (Святий, Преподобний, Мученик, Ісповідник, Блаженний, Святитель); доброчинних справ, завдяки яким вони увійшли в історію (Затворник, Постник, Безмовник, Юродивий, Молитвенник, Схимонах), назв дарів, якими Бог щедро нагородив своїх обранців (Чудотворець, Зцілитель, Прозорливець), — то маємо в підсумку неперевершений, популярно й доступно написаний твір, який заслуговує того, аби бути настільною книгою в кожній українській родині.

Майже одночасно з «Українською патрологією» (частина І—III) того ж 1965 року у видавництві «Наша культура» побачила світ ще одна книга митрополита їларіона зазначеної тематики — «Канонізація святих в Українській церкві». Ця грунтовна богословська монографія, означена на титульному аркуші як четверта частина «Української патрології», стала логічним продовженням студій ученого на одному з недосліджених досі вченими напрямів українського богослов’я. Як зазначив сам автор, «такої праці в нас ще не було — ця праця прокладає для неї першу дорогу».10

Видавнича доля цієї монографії, як і багатьох інших праць ученого-емігранта, склалася трагічно. Написана вона була ще в період перебування митрополита Іларіона в Холмі й передана автором 1942 року видавцеві Юрію Сірому в Прагу (де, до речі, друкувалася й двотомна «Українська церква») для набору у збірці релігієзнавчих творів Івана Огієнка «Нариси з історії Української церкви». Але в умовах воєнного часу видавець не зміг зберегти цього рукопису — він був безповоротно втрачений.

Тому вже значно пізніше, в Канаді, Огієнко вирішує повернутися до цієї праці і написати рукопис заново, будучи глибоко переконаним у тому, як важливо всім українцям знати про склад національних святих, про те, як відбувалася канонізація цих людей в усьому християнському світі в цілому і в Україні зокрема. Звичайно, що повторно написаний рукопис уже не міг мати такої повноти, як попередній, оскільки в Канаді авторові бракувало того багатого джерельного матеріалу, який він полишив разом зі своїми унікальними книгозбірнями у Варшаві та Холмі.

Перші дев’ять розділів монографії знайомлять читача з такими поняттями, як святий, святість, канонізація, чудотворення святих, мощі святих, священні реліквії, чин канонізації святих. Ці поняття розглядаються у контексті історії Української Православної Церкви. У наступних розділах детально висвітлюються питання, пов’язані з канонізацією наших національних святих — від князя Володимира і княгині Ольги до всього їх складу в хронологічному порядку. А це, зокрема, києво-печерські святі, святі архієреї, ігумени монастирів, святі княжих родів, схимники-старці.

Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих — у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.

Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського друкованого слова, Огієнко дослідив у цій книзі причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.

Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов’янською, давньоєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською мовою. Особливо інтенсивною, довготривалою і плідною була його праця над перекладом різноманітної богословської літератури для потреб Української Автокефальної Православної Церкви. Будучи одним з ініціаторів проведення Всеукраїнського церковного Собору в Києві (січень 1918) щодо відродження Української церкви, а згодом, вже на посаді міністра віросповідань, учений провів велику організаційну роботу з метою активного впровадження в практику православної церкви української мови. Для цього його стараннями була створена спеціальна комісія з досвідчених філологів, теологів для перекладу українською мовою богослужбових книг, творів церковних діячів, житія святих та інше. Сам же митрополит Іларіон здійснив і видав близько п’ятдесяти перекладів богослужбових книг рідною мовою. Такий обсяг роботи, виконаний однією людиною лише в одній галузі, сприймається як справжній життєвий подвиг.

Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, переклад Біблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.

Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живу українську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільше читається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, — вона могла і повинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а й мовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, яка протягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов для нормального розвитку.

В історії літературних мов світу є немало прикладів, коли саме майстерно перекладена Біблія ставала за взірець подальшого розвитку цієї мови й літератури. Так було, зокрема, з англомовним перекладом Біблії, який здійснив близько 1380 року Джон Вінклер, а завершив значно пізніше Вільям Тіндаль (1535). Згодом цілі покоління англійців училися своєї літературної мови за перекладом Біблії Тіндаля. Авторитет живої французької мови підніс своїм перекладом Біблії Жан Кальвін.

На жаль, українцям у цьому плані не щастило довго. Маючи кілька добрих перекладів (з-поміж них — знаменита на весь світ «Острозька Біблія» 1581 року, що вийшла заходами великого мецената української культури князя К. Острозького), тодішні духовні провідники нації не змогли поширити їх в маси, оскільки це потребувало постійного й достатнього друку. Тому ці переклади залишалися друкованими, а найбільше — рукописними раритетами, не справляючи впливу на широкі народні верстви. Як зазначав сам Огієнко, значною мірою причиною такого становища була сама церковнослов’янська мова. Навіть не вся інтелігенція її добре розуміла. І це було фатальним для розвою самої літературної мови, бо, пануючи повсюдно в богослужінні, церковнослов’янщина довго вбивала саму потребу перекладів Святого Письма на мову народну.

Як відомо, перший повний переклад Святого письма тогочасною українською літературною мовою було здійснено лише в середині XIX століття. На цю надзвичайно складну працю відважився Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, палкий прихильник української старовини. Однак Синод Російської православної церкви, куди перекладач надіслав Біблію на розгляд і одержання дозволу на друк, відповів категоричним «ні»: «Перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию…» До речі, такі бюрократичні фрази, як «не может быть допущено к печатанию» чи «безусловно запретить к напечатанию» в умовах дії антиукраїнських Валуєвського (1863), а згодом Емського (1876) цензурних актів проставлялися практично на всіх україномовних рукописах з історії чи культури України, що надходили до цензурних кабінетів.

Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача — в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині.

Однак уже на двадцяті роки — час активної українізації — з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу.

Менш відомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича. Найбільше його захопили Давидові псалми, над якими поет працював довго й ретельно, хоча в прикінцевому варіанті інтерпретував їх довільно. «Давидові псалми» в перекладі Шашкевича дістали назву «Русланові псалми». Характерна їхня особливість у тому, що вони значно коротші від оригінальних і за своєю композицією скоріше нагадують сонети: наприкінці кожного псалма подається своєрідний ключ до розуміння викладених попереду думок. І ще одна відмінність Шашкевичевого перекладу «Псалмів»: прагнучи наблизити їх зміст до простого галицького читача, ряду сюжетів перекладач надав виразно національного характеру. Міркування Давида про святий Сіон, Ізраїль, спадщину Якова у «Русланових псалмах» спроектовано на «наших людей», «вітер на степах України», «русько-українське серце», «віру руську», «віру тверду як Бескид» і т. д.

Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію — а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси — головний читач св. Письма — призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, — щоб кожний міг читати його справді по-літературному» [11].

Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду (1936) про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року — додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії — «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.

Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках. Але на один з них мені вдалося натрапити в науковій бібліотеці Женевського університету у Швейцарії. Примірник цей справді безцінний, адже подарований він читачам бібліотеки самим автором із власноручним написом на титулі: «Plaisir de presenter a la Bibliotheque Universitate de Geneve mon travaie Metropolite Dr Ilarion — le traducter». І далі — вже українською мовою — «З ласки Божої архієпископ Холмський Iларіон». Ще нижче автор написав свою лозаннську адресу і дату — 10. IX.1946 року.

Варто бодай коротко зупинитися на цій книзі. Для кращого розуміння читачем тексту перекладач запропонував багатий апарат приміток, посилань, тлумачень, що набиралися відмінним від оригінального тексту шрифтом (курсивом). Весь лексичний ряд подається тут із наголосами (за аналогами з німецькими, французькими перевиданнями), що, безумовно, сприяє удосконаленню знань рідної мови. І ще одна особливість: текст Євангелія подається не суцільно, а з перебивками, заголовками, авторство яких належить Огієнкові. Наприклад, заголовок «Родовід Ісуса Христа» об’єднує текст Святого письма від п.п. 1.1 до 17. Подальші частини тексту відділені заголовками: «Мудреці сходу поклоняються Ісусові», «Йосип та Марія втікають до Єгипту», «Ірод побиває немовлят», «Йосип та Марія вертаються до Назарету» і т.д. Це аж ніяк не можна розцінювати як вільне поводження з текстом. Точно дотримуючись його автентичності, перекладач прагнув, аби якнайдоступніше зміст книги сприймав простий читач, який, можливо, вперше братиме до рук це Святе письмо рідною мовою.

У 1955 році, нарешті, Біблійне товариство, прийняло рішення готувати до друку Огієнків переклад Біблії. Але цю роботу було закінчено аж через сім років. І лише 1962 року в Лондоні побачив світ солідний том — на 1529 сторінок — з відтисненим позолотою українським заголовком — Біблія. Відтоді саме цей переклад Огієнка стане взірцем для декількох пізніших перевидань, зокрема і в Москві 1988 року, коли Московський патріархат прийняв рішення про видання Біблії українською мовою на відзнаку 1000-літгя Хрещення Русі.

Отож, Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілих двадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров’я, розуму, сили волі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:

Я все життя орав та сіяв

І обробляв Господню ниву,

І дух святий на поміч віяв,

І думку яру, й думку сиву!

Перекладав я слово Боже,

Святую Біблію відвічну

На слово наше, рідне й гоже

Сильне, як меч той обосічний…

І скінчена свята робота,

По довгій праці — все готове:

Завіту Божого чеснота,

І слово зоряне Христове!

Глибока Біблія — як море

І розум з неї п ‘є навчання, —

Як океан воно просторе,

Криниця всього сподівання!..

(Поема «Святая Біблія відвічна»)

То був справжній науковий подвиг і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і факт відзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу! Наведу лише деякі з них.

Серед тих, хто читав рукописний переклад «Нового Заповіту» перед затвердженням його спеціальною комісією, був відомий український письменник і публіцист Юрій Липа, котрий мешкав на той час у Варшаві. Ось фрагмент його оцінки Огієнкової праці: «Кожне слово чи речення перевірене не тільки за оригіналом, але й за кращими сучасними перекладами. Але не тільки ця пильна вірність оригіналові характеризує переклад. Є в нім дивна ясність думки та простота вислову… Переклад Огієнка звучить чисто й маєстатично. Та величавість, що випливає з його глибокої простоти, вирізняє цей переклад від усіх інших українських перекладів» («Рідна мова». 1939. Ч. 2. С. 54-55).

Член ревізійної комісії з оцінки перекладу німець Мартин Гофман так оцінив працю українського вченого: «Це велике щастя, що переклад,.. не був знищений війною. Він такий гарний, що його друкувати буде «un eveniment extraordinare» («Слово істини». 1948. Ч. 5). Один з авторитетних знавців Святого письма К. Костів зазначав: «Українська Біблія в перекладі професора д-ра Iв. Огієнка класична й найкраща з досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами» («Віра й культура». 1955. Ч. 10).

Серед сучасних провідних учених-фахівців, хто високо оцінив працю Огієнка, варто виділити висловлювання професора Дмитра Степовика: «Переклад Біблії —вершина наукової і перекладацької діяльності Огієнка, його унікальний внесок в українське біблієзнавство. Історія цього перекладу заслуговує на окрему і спеціальну розмову, якої не можна вичерпати рамками статті» («Літературна Україна». 1992. 16 січня).

Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію — забезпечення українському народові його невід’ємного права читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.

* * *

Іван Огієнко залишив після себе не лише величезну наукову, а й художню спадщину, про яку наш читач практично нічого не знає. Не досліджений цей пласт творчості й літературознавцями. А він, безперечно, цікавий, самобутній і різнобічний.

Сам автор розділив свій набуток у галузі красного письменства на вісім томів: перші три — драматичні твори; наступні два — легенди; шостий-восьмий — релігійна лірика. Переважна більшість художніх творів побачила світ у 50—60-ті роки у видавництві «Наша культура». У нас, в Україні, зрозуміло, нічого з цього, навіть у «товстих» літературно-художніх журналах, не друкувалося. І це маємо зробити тепер, бо художня творчість ученого важлива для нас як з точки зору повноти осмислення багатогранного, непересічного Огієнкового таланту, так і з пізнавального боку.

Огієнко як автор починався, власне, з поетичної творчості. Ще у 12-літньому віці він написав свого першого вірша (російською мовою) — «Женитьба в школе или сказка о том, как Петриченко женился постом». Деякі з тих віршів були вміщені в рукописному місячнику «Моя библиотека», який видавав початкуючий поет з друзями, навчаючись у Київській військово-фельдшерській школі.

Сталося так, що одній з перших україномовних поезій Івана Огієнка, надрукованій в газеті «Громадська Думка» 1906, судилося стати народною піснею. Піснею, авторство якої тривалий час не підкреслювалося, але яка й сьогодні будить у багатьох виконавців і слухачів щемливі й солодкі спогади далекої юності:

Не питай, чого в мене заплакані очі,

Чого завжди тікаю я в гай

Та блукаю по темних лісах до півночі

Не питай, не питай, не питай…

Це слова популярної нині, особливо в селах українського Полісся, народної пісні «Не питай…». Власне, до народної пісні ввійшла лише перша, лірична, строфа Огієнкового вірша, який у цілому за своїм змістом має глибоко соціальне, патріотичне звучання: герой вірша — сільський юнак — не може сповна віддатися чарам кохання у великому місті, бо серце його страждає болями свого села, свого народу (друга і третя строфи):

Рідний край раз у раз мене кличе до праці,

Його пута важкі в мене завжди в очах…

Треба дать запомогу сліпцю-небораці,

Поки він не зачах. Поки він не зачах.

Коли гляну кругом по селу — тільки й бачу

Зневажається рідний наш край…

Не питай же мене, чого часто я плачу,

Чого завжди сумний… Не питай…

Порівнюючи слова вірша і пісні, виникає цілком закономірне запитання: як могло статися, що слова вірша і пісні не сповна збігаються. На це є цілком обгрунтоване пояснення. У випадку з Огієнковим віршем маємо типовий приклад такого цікавого явища, як активна фольклоризація твору, який у процесі усного побутування може зазнавати різноманітних змін — залежно від географії поширення, характеру виконавців тощо. Є немало випадків, коли в результаті народних переробок літературного твору текст або доповнюється новими строфами, або з часом взагалі віддаляється від першодруку. Так було, зокрема, з віршем Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», у якого, коли він став піснею, з’явилося нове закінчення, не зв’язане з авторським текстом. Подібне спостерігається і в народних піснях, створених на вірші Г. Сковороди, С. Руданського, Л. Глібова (особливо «Стоїть гора високая»). Як зазначав прекрасний знавець фольклору В. Данилов, «перехід пісні із книжки в народ не складає особливих труднощів» [12].

До цього слід додати, що такий перехід відбувається легко лише тоді, коли автор створив справді літературний шедевр — за поетикою, ліричним баченням світу, багатством ритмомелодики, вкладеними в рядки власними почуттями чи болями.

Віршу І. Огієнка «Не питай» у цьому плані надзвичайно пощастило. Протягом багатьох років, ставши народною піснею, він неодноразово вміщувався в різноманітних збірниках народної творчості, що періодично виходили в українських видавництвах, а в примітках, звичайно ж, з відомих причин подавався як безіменний. Ось саме на прикладі цих видань можна простежити, як побутувався цей Огієнків твір, зокрема, в різних регіонах України.

Вперше за підрадянський час поезія Огієнка «Не питай» (з нотами для неї) вміщена в другому томі видання «Українські народні пісні», підготовленого до друку Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР і виданого 1955 року видавництвом «Мистецтво» [13]. На жаль, упорядники цього видання З. Василенко та М. Гордійчук не вказали у примітках джерело, з якого взято цю пісню. В передмові лише зазначено, що переважна більшість матеріалу взята з друкованих збірок, інша — з рукописних фондів Інституту. У цьому виданні перша строфа пісні цілком збігається з віршем Огієнка, друга і третя звучать так:

Не питай, чого в’яну і сохну як квітка,

Бо так щиро кохаю тебе.

Ти покинув мене, сиротину,

На посміх, поговір для людей.

Не питай, бо нічого тобі не скажу я, —

Бачив ти мої сльози і сум,

А нещирі слова та байдужі

Не розвіють тяжких моїх дум.

Приблизно у той же час цю поезію вмістили також упорядники ще двох збірок — «Старовинні українські народні пісні та романси» (К., 1959) та «Українські народні романси» (К., 1961). Увійшла ця поезія до збірника «Пісні літературного походження», що побачив світ 1978 року в серії «Українська народна творчість», яку протягом ряду років утілює згаданий Інститут спільно з видавництвом «Наукова думка». Короткий коментар до неї було вміщено в розділі «Пісні та романси на слова невідомих авторів XIX — початку XX століття».

Слова Огієнкової пісні, як кращий зразок глибоко народної пісенної лірики, дійшли й до Західної України. Її було записано від Килини Шевців у селі Скородинці Чортківського району Тернопільщини. Пісня ввійшла до збірника «Пісні Тернопільщини», що побачив світ у серії «Перлини української народної пісні» (видавництво «Музична Україна»).

Тернопільський варіант пісні суттєво відрізняється від попередніх, наддніпрянських побутувань. Перша і половина другої строфи залишилися без змін (у другій змінився лише другий рядок: замість слів «Бо так щиро кохаю тебе» звучить «Видить Бог, як люблю я тебе». А от третя строфа тут зовсім інша:

Ти приходиш до мене у сні опівночі

Все тоді, коли міцно я сплю.

І цілуєш заплакані очі

І шепочеш — не плач, я люблю.

Автор передмови до цієї книги С. Стельмащук, гадаю, помилково називає пісню «Не питай…» (у доповненому варіанті) «романсом пізнішого — воєнного й післявоєнного походження» [14]. Найімовірніше те, що в Галичину романс проник ще на початку століття, відразу після публікації вірша І. Огієнка в дуже популярному тоді, особливо в Західній Україні, дванадцятизшитковому випуску поетичної антології «Українська Муза». Цілком вірогідно, що текст пісні був занесений у ці краї українцями-східняками під час першої світової війни чи після відступу уряду УНР на терени Західної України. Могли її привезти до себе додому й самі галичани — січові стрільці чи вояки Української галицької армії, що поверталися зі Східної України.

Ось така — драматична і водночас щаслива — доля одного з кращих віршів І. Огієнка «Не питай», що протягом більш ніж сімдесятилітнього побутування в народі з підзаголовком «пісня літературного походження невідомого автора» нині одержує, нарешті, ім’я його творця.

Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієнком у період з 1906 по 1911 рік. Ліричний герой поета — зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду. («Життя голодне, одиноке», «Я квітку барвисту в садку посадив», «Могутній орел», «Мої пісні», «Все падає листя», «Давно це було»).

У цих поезіях вгадується немало автобіографічного — зазначений період був чи не найтяжчий в особистому житті молодого Огієнка (смерть матері, малолітнього сина Євгена). До випробувань особистого характеру додавалися й непевності суспільного розвитку, тяжка атмосфера реакції й поліційних репресій, що настала після революції 1905 року.

Згодом настав період піднесення чергової хвилі національної свідомості українців, коли дещо послабилися утиски українського друкованого слова, коли стала можливою поява цілого ряду періодичних україномовних часописів. Власне, на цей період припадає й вихід у світ унікальної поетичної антології за редакцією Олекси Коваленка «Українська Муза» (дванадцять випусків протягом 1908 року), що явила собою своєрідну живу картину розвитку української поетичної творчості від Івана Котляревського до початку XX століття. В передостанньому, одинадцятому, випуску вміщено було кращі поетичні зразки Івана Огієнка та коротку біографічну довідку про нього [15].

Це був перший серйозний, і чи не єдиний, творчий доробок цього автора, так гідно і повно представлений за його життя в себе на Батьківщині. Важливо підкреслити, що антологію «Українська Муза» перевидало репринтним способом тридцятитисячним накладом 1993 року київське видавництво «Обереги», додавши до цього видання грунтовний науковий коментар Федора Погребенника.

Окрім «Громадської Думки» та «Української Музи» поетичні твори Івана Огієнка вміщувалися і в такому періодичному україномовному виданні, як «Нова Громада», поетичних збірниках «Терновий вінок», «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім Іван Рулька.

Найповніша добірка надрукованих поетичних творів Івана Огієнка — в «Українській Музі» — засвідчувала про неабиякі творчі можливості молодого поета, ще не сповна розкриті оригінальні особливості його образного бачення довколишнього світу. Однак житейські обставини складалися так, що шліфувати свою поетичну майстерність Огієнкові не довелося: наукова, викладацька, а згодом і державотворча діяльність забирали практично всі сили. І треба було немало літ — майже півстоліття — пройти непростими дорогами життя, аби нереалізований поетичний хист знову нагадав про себе, але вже в іншій якості.

Йдеться про вагомий, не вивчений досі, пласт художньої творчості І. Огієнка, якою є релігійна поезія. Творити таку поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко — Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.

Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним — обожнитися» [16].

Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр — філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.

Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка під заголовком «Філософські містерії» (336 сторінок), що вийшла друком як перший том двотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчила про достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції, коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичною трилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини. Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».

Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п’яти діях «До щастя» автор розпочав 15—16 лютого 1947 року в Лозанні (Швейцарія), а закінчив більш ніж через десять років — 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною» (початок 5—7 квітня 1947 у Лозанні — кінець 12 червня 1957 року у Вінніпезі).

Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами. Героями цих творів є Дух Добра і Дух Руїни, Душа, Здоров’я, Молодість, Мати, Надія, Праця, Дияволи, Смерть тощо, які входять у динамічний діалог зі звичайними людьми. Вкладаючи в їхні уста прості, доступні для розуміння кожного слова й поняття, автор мимоволі спонукає читача до зацікавленого духовного спілкування, яке не може залишитися в майбутньому невитребуваним. Ось характерні витяги з містерії «Народження людини»:

Дух Добра:

Якби на добре стільки праці

Давали всі, як на лихе,

То світ не жив би в вічній мряці

І щастя не було б глухе…

Дух Зла:

В людині глибоко в натурі

Буяють плідна «грішні зерна»:

Зростають пристрасті з них бурі,

З них розцвіта велика скверна.

Дух Старості:

Й минуле всядеться на груди

І буде голками колоти

І жала вистромлять повсюди

Твої підмочені чесноти…

Людина народжується для добра, хоча мало не все своє свідоме життя має боротися зі злом. Але за все лихе, залишене нею на землі, вона обов’язково мусить розплачуватися. Такий лейтмотив цієї книги.

В основу сюжету завершальної поеми трилогії — «Остання хвилина» — також покладена проста житейська історія: помирає заможний господар дому Микола. Ще донедавна життєрадісний, дужий, він мав, як здавалося, немало вірних друзів, його хата часто була дня них другим домом: під час нерідких вечірок рікою лилися вино й горілка, присутні заприсягалися в дружбі й готовності піти один за одним у вогонь і воду. Та прийшла біда — раптова хвороба підкосила Миколу, і вже на передсмертному одрі, в останню хвилину свого життя, виконуючи волю Ангела-хранителя, який уявився йому в маренні, просить Микола когось із присутніх провести його душу в останню путь до воріт Того світу. І ось починається непростий діалог помираючого з присутніми в домі: вчорашні вірні друзі, зосібно й дружина, палко наводять йому аргументи, через які вони не можуть цього зробити. У кожного — своя житейська суєта-суєт. Лише одна мати, не роздумуючи, в єдиному пориві готова ступити за сином у невідомий і ще не своєчасний для неї потойбічний світ.

До хрестоматійності відома через свою поширеність ця житейська притча в устах Огієнка-поета, філософа, богослова набула не лише високоморального, а й високохудожнього звучання.

До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко і проблему рідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головного підмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова» (написана у Вінніпезі 1949 року). Дія тут відбувається в раю на зорі створення Богом світу, але дійові особи, знаючи майбутнє, у промовах своїх забігають наперед. Рефреном звучать у поемі слова архангела Михаїла, як напутня промова до ще донедавна без’язиких Адама і Єви та їх майбутніх нащадків:

Хто забуває рідну мову,

Той серцем ранить свій народ:

Руйнує всю його будову,

Дорогу стелить до незгод.

Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об’єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресення», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. В поемі — дві дійові особи — Пророк та диявол. Перший посланий Богом з напуттям зібрати всіх українців і переконати їх у необхідності відновлення Української православної церкви. Другий усе робить для того, аби такого об’єднання не відбулося. За емоційністю, аргументованістю, динамізмом поетичних строф проглядається пророча авторська позиція:

Я глибоко вірю — минеться Руїна

Й засяє веселка-обнова,

Воскресне соборна свята Україна,

А з нею і церква Христова.

І зійде сонце, й Україна

Засяє вільна й непоборна

І зникне поділ та Руїна,

І церква станеться соборна.

Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.

На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки — «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої (побачила світ 1964 року у Вінніпезі) автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка (Париж, 1946) об’єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу — переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов’янські легенди. Невеликі за розміром (від трьох до десяти строф), ці поетичні твори нерідко несуть авторську оригінальну інтерпретацію відомого сюжету. Такою, для прикладу, є легенда про Ікара («До сонця»). Юнак, наділений від природи могутньою силою, що ховається в крилах, нехтує батьковим застереженням і першим відважується сягнути в нестримному польоті наднебесного Божого витвору — Сонця. Але із наближенням до нього все меншали від спеки Ікарові воскові крила, й він, знесилений, пізнавши щастя в гордій розмові із Сонцем та Зорями, упав у глибоке море, яке відтоді зветься Ікаровим (Карським).

Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури» (перший том — поезія), яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко (митрополит Іларіон).17 Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.

* * *

Вагоме місце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики. Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».

Збірка історичних творів «Вікові наші рани» відкривається драматичною поемою на три дії «Невинна кров», що має підзаголовок «Многостраждальна Холмщина». Предметом художнього втілення став один з драматичних і маловідомих епізодів української історії періоду першої світової війни і Української революції, коли нашою молодою державою назавжди була втрачена стародавня земля української Холмщини (за Брестським договором ця частина території України відходила до Польщі). Власне, всі події у драмі розгортаються довкола собору Пречистої Діви Марії, спорудженого на Святій Даниловій Горі ще у XIII сторіччі українським князем Данилом Галицьким. Сюди, протягом багатьох віків, як і на святі Києво-Печерські гори, сходилися з близьких і далеких сторін люди висповідатися і причаститися, а найбільше — вклонитися стародавній чудотворній іконі Божої Матері, яку, за переказами, розмалював сам апостол Лука — автор одної з чотирьох книг Святого письма.

Ось і цього разу — влітку 1919 року — юрби прочан-українців зійшлися до Холма на Святу Данилову Гору і, скуштувавши цілющої води з викопаної ще Данилом Галицьким криниці, слухають розповідь учителя про цей оберіг української духовності:

На цій горі за кожним кроком

Минувшини святої повно, —

Тут наша слава рік за роком

Голосить серцю невимовна.

Оце Данилова криниця,

Пили князі із неї воду, —

Тож пиймо й ми, щоб підкріпиться,

Щоб дух наснажив на свободу.

Спокійний розважливий тон розповіді у першій і другій діях поступово набуває динамічно-трагічного розвитку в третій дії. Тут читач зустрічається з тими ж героями, але вже через рік і якраз у ту пору, коли православний український собор, увесь у риштуванні, поступово перетворюється на католицький. Перед прочанами постала жахлива картина: поруйнований старий мур, що білим поясом обперізував Данилову Гору, вже розібрана баня на головній єпископській православній кафедрі, засипана Данилова криниця, замуровані старі печери, де поховані шановані в народі галицькі князі, десь поділася чудотворна ікона Божої Матері.

Приголомшені побаченим, прочани спробували було пройти до своєї святині крізь озброєну поліцейську охорону, виставлену довкола собору, але стається повне замішання, і серед вереску й крику безборонних людей несподівано пролунали постріли. Тонкою цівкою полилася на землю кров смертельно пораненого наймолодшого героя драми — Миколи, непритомніє біля нього молода дружина Оксана. І серед мертвої тиші чується гірка фраза одного міщанина:

Тепер прийшли, либонь, не в пору:

Чужі ми вдома, ніби збоку…

Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народ залишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним; натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душі народній нових невигойних вікових ран.

Така ідея підсилюється приголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, у сконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історії як покарання Господа за наше невміння й небажання об’єднатися, жити без сварок і заздрощів, будувати єдину соборну Україну. В інтерпретації сліпого козака його бандура плаче за князем Галицьким Юрієм II, який трагічно загинув від рук своїх наближених — зрадників-боярів. Цей сильний за своїм змістом та ідеєю уривок варто навести цілком:

І вирік Господь на зрадливі бояри,

Що з світу звели князь-сокола:

«Гадюкою вчепляться вас люті чвари,

В руїнах завмре все довкола…

І будете жити в ворожій неволі,

Й служити все іншому пану,

Й світами потягнетесь босі та голі,

Покинувши матір кохану…

І буде земля ваша, щедра й родюча,

Досхочу чужих годувати,

А вас усе гризтиме нечисть гадюча,

Й дитину зжере рідна мати…

Й на ваших обличчях закублиться сором

Й стидатися будете, хто ви,

А діти вас гризтимуть смертним докором,

Й зречуться від рідної мови…

І згинете в муках ви й ваші нащади,

По горло скупавшися в крові,

Аж поки смертельні не змиєте вади,

Й зростуть вам паростя вже нові…

Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбою зажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, житгєстверджуюче звучать заключні акорди бандури:

Та все ж, — як ви кинете люту незгоду,

І старший в вас буде в пошані,

Тоді я верну Україні свободу,

Й ви станете в мене кохані…

Ізнов Україна живуща воскресне,

Й до матері вернуться діти,

І стане вона, як кубельце небесне,

І сповню я їй всі обіти!

Через усю драму домінантою проходить величний образ золотоверхого українського собору як оберега духовності, символу національного пробудження, пам’ять про який не дасть прочанам «упасти в чужу яму».

Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «На чужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського — великого українського ученого і поета, автора знаменитих на весь християнський світ «Житій святих» («Четьїв-Минеїв»). Життєпис цього українського патріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїй історичній монографії «Святий Димитрій Туптало» [18]. У драматичній же поемі увага автора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життя митрополита — 27 жовтня 1709 року.

Змучений хворобою, а ще більше — семирічним засланням у цей край з України, здійсненим за наказом Петра І, Дмитро Туптало (родом з Макарова під Києвом), стоячи останні години при святому Престолі, ніби переглядає своє минуле життя, ніби сповідується перед рідним народом:

Служити мріяв Україні,
Та цар Петро загнав в Росію,
Й розбив мою жагучу мрію,
І ось гнию в болотах нині…
Хотів я свій народ навчати,
Йому віддать духові сили,
Бо ж Україна — моя Мати
Мій Рідний Край, святий та милий.

Російський цар не міг простити Дмитрові Тупталу ні кількарічного ревного проповідництва при дворі гетьмана Мазепи в Батурині, ні палкої оборони прав української церкви, ні незалежності й сміливості його думок. Зважаючи на світовий авторитет ученого і богослова, Петро І не міг відправити непокірного митрополита до петербурзьких казематів. Дорога йому стелилася в Сибір, на Тобольську митрополичу кафедру, але в січні 1702 року Дмитрій захворів, і цар наказав призначити його митрополитом Ростовським. І ось, пронісши свою нелегку службу на чужій землі, митрополит не зламався, не зрадив інтересів свого народу. Він не боїться признатися чиновнику царського приказу Воєйкову, що й через сім років залишився «мазепинцем», бо —

З гетьманом жив я довгі літа,
Батурин став мені як рідний, —
Я з нього виніс заповіти,
Що мій народ свободи гідний!..

Прощаючись із своєю нечисленною духовною братією, яка разом з ним була вислана з України, митрополит Дмитрій благословляє її на сміливе і безкорисливе служіння рідному народові:

Служи народу до могили,
Як служиш Господу святому,
Віддай йому одному сили,
І думи всі — йому одному.
Усе життя служи народу,
Усе життя — не бійсь Голготи, —
Добудь йому святу свободу,
І не спиняй у цім роботи!

Сумна кончина на чужині одної з величних і зовсім не пізнаних у нас постатей Дмитра Туптала (Ростовського) підтвердила одну прикру закономірність, що в авторській інтерпретації прозвучала так: «Своїх, синів уже без ліку // В Москві чужій Вкраїна губить». Та проглядається в драмі певне оптимістичне начало. Митрополита не страшить те, що «в землю чужую вкладуть моє тіло», «чужими руками закриють мені темні очі й байдуже опустять до ями». Його одухотворює інше: всі його «думи пророчі», залишені в проповідях, книгах, у тій останній передсмертній сповіді, понесуть на українську землю його вірні послідовники.

Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немало автобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдеться про чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поема написана в травні 1959 року у Вінніпезі — далекій і чужій для Огієнка стороні. Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:

Все пахне рідна Україна,

До неї в снах ясна дорога:

Хоча б на день та переміна, —

Дихнуть Дніпровим вітром змога!..

Я на працю кладу свої сили,

Та не знаю, куди я добіг:

Усе ближче стає до могили,

А я тільки орю переліг…

Ціла галерея видатних постатей української історії представлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» — «Воскресення України». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький і гетьман Петро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Іов Борецький та Свято-Межигірського монастиря — Ісайя Копинський, видатні учені-бо-гослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький, Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль у відновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі після загарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва.

У цій драмі Іван Огієнко відтворив реальну історичну подію — таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15 серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. (В інших джерелах наводиться інша, раніша дата.) Як зазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу в Софійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами:

В чужих руках свята Софія,
Стоїть німа, як та вдовиця,
І плаче матінка Марія,
Без неї ж Київ — не столиця…

На запрошення духовних провідників України до Києва таємно прибув представник патріарха Вселенського Царгородського Теофан III, аби висвятити кількох єпископів замість тих, хто підписав Брестську унію 1596 року. Цією акцією відроджувалася не лише Українська православна церква, а й сама українська нація, якій загрожувало повне ополячення й насильницьке запровадження чужої їй віри.

Змальовані автором герої — справжні державотворці, які глибоко відчувають свою відповідальну історичну місію за нинішній і прийдешній день України. У скрутний для свого народу час вони забули про непорозуміння і незгоди, переступили через усе те, що роз’єднувало їх досі, і в одному пориванні, не зважаючи на небезпеку, стали на оборону православної віри, а отже, й самостійності України —

Свята Соборна Віра Права —
Це все одно, що й Україна:
Це споконвічна наша слава,
Це рідна матінка єдина.
Як світ Господній, Церква вічна,
Пекельним силам не здолати, —
Козацька шабля обосічна, —
Іще живе Січ Мати!..

Таким чином, в одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об’єднано п’ять драматичних поем («Невинна кров», «Воскресення України», «На чужині», «За Україну», «В обіймах страждання»), тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.

Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто — «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму — найбільшу за обсягом — з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні (книга друкувалася в друкарні українця Березняка в Парижі заходами мецената Павла Сомчинського).

Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї:

«Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це — незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки — і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум’ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.

Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини — своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління». [19]

Ця історична епопея ділиться на дві частини. До першої увійшли твори, присвячені великому гетьману Богдану Хмельницькому та його сподвижникам, — «Недоспівана пісня» (Богдан Хмельницький), «За волю» (Хмелеві кобзарі), «Сповідь гетьмана» (Іван Виговський), «Скитальник» (Юрій Хмельниченко), «Туми» (Іван Сірко).

За задумом автора, друга частина епопеї (окремий її том) мали скласти історичні драми на честь ще одного великого гетьмана — Івана Мазепи, розіп’ятого, але воскреслого у волелюбних душах українців. Однак з якихось причин «Розп’ятий Мазепа» не був включений до другої частини і вийшов пізніше окремою книгою.

Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» (сюди ввійшли також драми «За Божу правду», «Останній лицар», «Конання України», «Поруйнований рай») посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.

Починається поема епізодом з життя табору для вигнанців, де після 40-річної тяжкої праці, проведеної в боротьбі за народну справу, опиняється Іван Борина. В глибоких роздумах про пережите власна доля асоціюється йому з багаторічним трудним і водночас благородним сходженням зі своїм хрестом на Голгофу:

Не сорокліття це — Голгота,
Огненне болісне завзяття,
Бо чесна людові робота
Веде звичайно до розп’яття.

А далі — розділ за розділом («Жила вдовиця тільки сином», «Наш вірний провідник Борина», «Сидить професор у в’язниці», «Іван Борина знов на волі», «Воскресла знову Україна», «І ось Борина на чужині») простежуються головні віхи життєвого подвигу героя, завершальним акордом якого є його текст «Заповіту» — щире зізнання Вітчизні в своїй любові і відданості їй. А ще — готовності до останньої хвилини свого життя не схибити з обраного багато літ тому шляху.

З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадеький період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п’ять дій «Розп’ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму, на мою думку, варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.

До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». [20] А написана була теж за незвичних обставин — у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад (ця поїздка тривала з 19 по 29 травня 1960 року). Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин (як ця тривала поїздка, коли щоденні й щогодинні клопоти на роботі залишилися позаду), щоб все те виношене в душі викласти на папері.

Постать гетьмана Мазепи не могла не захоплювати Івана Огієнка і як ученого, і як життєписця видатних діячів української історії. Відомо, як довго й ретельно добирав він архівний матеріал для написання ґрунтовної історичної монографії «Українська церква за час гетьмана Мазепи». І дуже шкода, що ця монографія через різні обставини не була написана, бо й досі постать Мазепи як будівничого української церкви, в прямому і в переносному значенні цього слова (достатньо назвати лише споруджені його заходами Богоявленський Братський собор на Подолі, Миколаївський собор на Печерську, будинок лаврської друкарні, Вознесенську церкву, відновлення Софійського собору), не відтворена ученими чесно і в усій її повноті. Образ Мазепи, щоправда, в роздумах і спогадах його духовного побратима Д. Туптала присутній також у драматичній поемі «На чужині».

На той час, безперечно, Огієнко був знайомий з французьким виданням книги І. Борщака та Р. Мартеля «Іван Мазепа» [21] та історичними повістями Б. Лепкого «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер» [22] як з найоб’єктивнішими і найповнішими з усіх писань про цю величну й загадкову постать. Тому й не пішов він протореним попередниками шляхом, вирішивши покласти в основу свого твору два найдраматичніших для гетьмана та його нечисленних однодумців дні — 7 липня 1709 року, коли після втечі від переслідувачів — московського війська на чолі з генералом Г. Волконським, а також українських козачих полків на чолі з полковником А Кандибою — прихильники Мазепи, переправившись 30 червня через Дніпро під Переволочною, 6 липня дісталися Очакова; і пізній вечір 21 вересня, кілька годин перед смертю гетьмана.

Серед головних героїв драми, окрім гетьмана Мазепи, яскраво змальовані: його найбільш довірена особа Пилип Орлик, кошовий отаман Кость Гордієнко-Головко, небіж Андрій Войнаровський, генеральний обозний Іван Ломиковський, полковники Дмитро Горленко, Іван Мирович, Григорій Герцик та ряд інших. Фабулу драми складають три епізоди: старшинська рада у простому фортечному помешканні гетьмана, січова рада з участю всіх козаків і прощання Івана Мазепи зі своїми духовними побратимами. Але які сильні за динамізмом думок і переживань, емоцій і звинувачень, аналізом причин поразки і пошуком виходу з безнадійного становища здаються при читанні ці три епізоди! І старшинська рада, і особливо, розлючена, розбурхана й рішуча січова рада, охоплена запаморочливою злобою, з докорами й криками, звинуваченнями й погрозами, воістину розпинали свого гетьмана за те, що сталося. Як підсумок усіх цих звинувачень звучать на майдані слова бунчужного Івана Максимовича:

У цьому вся твоя провина,

У цьому твій найбільший гріх

Й не скоро встане Україна,

Немов запліснівий горіх.

Важко та й, мабуть, неможливо знесиленому, приголомшеному останніми подіями гетьману сказати щось своїм стишеним голосом цій розлюченій масі учорашніх однодумців на виправдання. Чи й почує, чи й зрозуміє натовп про його справжні наміри, про його заповітну, але втаємничену мрію щодо остаточного і безповоротного визволення України з-під пазурів Москви?

О Боже, Боже, як багато

Вказали ви моїх провин:

І «Україну всю розп’ято»,

І я «її негідний син»…

Мазепа розп’ятий сьогодні

Й на мене сипляться провини, —

Колючки гострі ці природні

За лихоліття України…

Я мріяв волю Україні

Здобути тихою ходою, —

Хіба не бачите і нині:

Наш край не був готов до бою!..

Як ми всі націю соборну,

У всім єдиною не створим, —

Зітруть нас легко вражі жорна,

Ми будем ввік народом хворим…

Один з кращих драматичних творів І. Огієнка — «Розп’ятий Мазепа» — надзвичайно вдала спроба автора повернути українському читачеві сфальшований російською історіографією образ великого будівничого Української держави гетьмана Івана Мазепи, пояснити нащадкам у поетичній формі, але на основі грунтовно вивчених архівних матеріалів, справжні вчинки і наміри свого героя.

Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня» (про незвершені задуми Богдана Хмельницького); «За Україну» (про тих українців, хто за розчарування у більшовицьких ідеалах мусив терпіти нелюдські знущання в одному з колимських таборів); «Туми» (про українців-зрадників, хто служить чужинцям, руйнуючи свою державу).

Найглибше головну ідею останньої поеми визначив сам автор, пояснюючи сучасному читачеві етимологію слова туми: «У XVI—XVII століттях ті, хто служив татарам, звалися тумами, із часом цих зрадників-тумів ставало у нас все більше та більше. Туми руйнували Україну, ставали її юдами. Вони вірно служили татарам, полякам, москалям, туркам, але не Україні. Туми були слухняні й старанні під рукою чужака-пана, але не під рукою українця: у себе вони були руйнівниками».

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків. Ось, для прикладу, фрагмент монологу Кирила Розумовського:

Творців держави в нас замало

І гине рідна наша мати:

Усюди їй отруйне жало

Й Москва кує підступні грати.

А Україну будувати

Тепер не всяк козак спроможен,

Бо щоб стягнути що до хати —

Про це лиш думає з них кожен.

Ми зле Україну творили:

Лиш вибивали гопака, —

Коли б в одне зібрати сили,

Була б нам доля не така.

(«Конання України»)

Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому — історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., — пише Огієнко, — почали сильніше темнути мої очі (помітно темніли вони вже за попередні роки) — виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання — крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав’язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»

У тому ж таки шпиталі «Мізерикодія» була написана й цитована вище поема «Конання України». А драматичну поему «В обіймах страждання» І. Огієнко створив за два дні в клініці «Ля Сурс» міста Лозанни 1946 року.

Поетичний переспів видатної літературної пам’ятки українського походження — «Слова про Ігорів похід» — з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти — в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.

Спроби дати власну інтерпретацію подій сивої української давнини, з такою скрупульозністю і майстерністю зафіксованих невідомим автором «Слова», здійснювали в українській літературі чимало відомих поетів і письменників. Це Т. Шевченко («Плач Ярославни», «З передсвіта до вечора»), і С. Руданський («Ігор Сіверський»), І. Франко («Слово про похід Ігоря») і Панас Мирний («Дума про військо Ігореве»). Існували вже поетичні переклади «Слова о полку Ігоревім» і в російській літературі — В. Жуковського, А. Майкова, М. Заболоцького. Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам’ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.

Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

В коментарі до поеми думка Огієнка звучить так:

«Єдність і Згода були головними точками ідеології України всі її віки, бо бракувало їх у нас. Так і в теперішній час: головна вимога ідеології українського народу поміж її провідниками — таки Єдність і Згода, — конче потрібні нам по всіх ділянках нашого життя, а відсутність їх сильно описані в «Слові про Ігорів похід». [23]

1989 року у видавництві «Радянська школа» (нинішня «Освіта») вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати — «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору — від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданнях цієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнить книгу, тут все ж з’явиться.

А за кордоном цей твір видавався двічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади і відновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге — 1967 року, уже в повнішому вигляді.

Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорів похід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературної монографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся за створення грунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише як літературну, а й як історичну пам’ятку українського народу.

Характерною особливістю цього дослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськість походження цього унікального рукопису (на противагу офіційним радянським літературознавцям, а також книгознавцям, які протягом останніх десятиліть наполегливо відносили в усіх каталогах і довідниках «Слово о полку Ігоревім» до розділу «Російська література»). Свою аргументацію І. Огієнко будує за кількома ознаками.

По-перше, за мовною належністю. Мова «Слова», доводить учений, — це тогочасна українська літературна мова XII століття, що в основі своїй була така, як і мова літописна, скажімо, мова Іпатіївського літопису, але більш народна, жива. Мова ця складалася з чотирьох головних елементів: старослов’янська, менше вживана в Україні; староукраїнська, тобто літературна й жива мова XII століття; мова місцева українська та іншомовні впливи. Ретельно вивчивши існуючі редакції перевидань «Слова», учений простежив тенденцію російських видавців, починаючи від 1800 року, до виправлення в тексті оригіналу українізмів і заміну їх російськими відповідниками (для прикладу, закінчення в прикметниках — аго замість — ого; чи -іи замість -ыи (иї).

По-друге, за державницькою патріотичною ідеологією. Автор «Слова», за Огієнком, був одним з перших ідеологів єдності княжої доби, а заодно єдності й могутності Русі як держави зі столицею в Києві. Єдина княжа родина, єдина Русь, об’єднана біля Києва, — це і мрія автора «Слова». Автор навмисне змальовує державну могутність давніх князів і кличе вернутися до Їхнього часу. Автор «Слова» ідею княжої єдності пов’язав з ідеєю сильної княжої влади, через що ідея стала реальною як засіб творити могутню державу — Русь-Україну.

По-третє, за походженням автора і його позицією. В аргументах Огієнка, автор «Слова» був великим патріотом. Він був із південної частини Русі-України, бо добре знав традиції і звичаї цієї землі; особою військовою, на що вказує багатий словник військової термінології; людиною книжною, добре освіченою, широко начитаною, обізнаною з вітчизняними літописами та грецькими хроніками; мав великий поетичний талант і вроджене чуття краси.

Другу частину книги складає сам автентичний текст і дослівний (прозовий) його переклад Іваном Огієнком. Як і в попередніх своїх наукових виданнях, автор і тут подбав про належний науковий апарат дослідження. До нього додано грунтовний словник з поясненням значної кількості застарілих слів сучасною українською мовою, а також великі за обсягом примітки з тлумаченням як географічних назв, так й історичних імен, що робить книгу зручною в користуванні, доступною не лише науковцям, а й широкому колу читачів.

* * *

У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об’єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.

Напочатку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою 1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей — Памва Беринда, Георгій Волошин, Гринь Іванович, Тимофій Касіянович, Семен Корунка, Дмитро Кульчицький, Лаврін Пилипович, Андрій Скульський та інші. Це — так званий львівський гурток друкарів. А в розділі про друкарство в Східній Україні з не меншою увагою читач знайомиться з короткими життєписами таких непересічних постатей в історії нашої культури, як Єлисей Плетенецький, Захар Копистенський, Тарас Земка, Йосип Кирилович, Іов Борецький та ін. В окремих журнальних публікаціях виходили нариси про Іоаникія Галятовського, Онисима Радишевського, Івана Тростянецького. До речі, лише про одного — Іоаникія Галятовського, цього славного архімандрита, найвизначнішого українського богослова й письменника XVII століття — Іван Огієнко написав 13 окремих завершених досліджень.

Грунтовніше, глибше Огієнко зайнявся життєписами після переїзду до Канади — в п’ятдесятих роках. Так, 1956 року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословського товариства виходить велико-обсягова (564 сторінки) книга митрополита Іларіона «Українська церква за час Руїни. 1657—1687». Книга присвячена висвітленню подій найдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідниками Руїною, відгомони якого — і в політичному, і в духовному плані — озиваються в нашій державі й дотепер. Це фундаментальне монографічне дослідження і за свою наукову концепцію, і за обраний автором принцип «наукової совісті» в інтерпретації ряду спірних моментів минулого українського народу заслуговує окремого розгляду. Однак у контексті розмови про Огієнка як історика-житгсписця цю книгу можна без перебільшення назвати унікальною збіркою-розповіддю про цілий ряд «блискучих світильників невгасимих», що мужньо і самовіддано «горіли» під час страшної загрози самому існуванню українського народу як окремої нації.

У тяжких для України обставинах середини XVII століття, коли «все розкладалося, коли тягло в різні боки і наввипередки бігло служити сильнішому ворогові»[24] до Польщі й Москви, єдиним спасінням для України була її церква і ті видатні та сильні постаті, яким волею долі судилося бути її духовними провідниками. Саме короткі життєписи таких діячів, як Йосип Тукальський, Діонисій Балабан, Лазар Баранович, митрополит Гедеон, архімандрит Інокентій Гізель склали в зазначеній книзі окремий розділ — «Українська ієрархія й видатніше духовенство». А в розділі «Культурно-освітні, церковні діячі й письменники за час руїни» представлені історичні портрети тих, які увійшли в нашу історію не лише як представники високого духовного сану, а й передусім як видатні проповідники й письменники — Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Феодосій Сафонович, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феодосій Углицький, Іван Максимович.

Переконливо змальовуючи індивідуальні особливості, які привносив кожен з цих діячів до культурно-освітнього й наукового поступу українців, автор книги визначає і їхню спільну рису: це були вчені-проповідники, які європейську науку переносили на українську землю (всі вони вчилися, а згодом і самі навчали в Києво-Могилянській академії, більшість же продовжувала здобувати освіту в закордонних університетах). Тому й зрозумілим є той факт, підкреслює автор, що саме ці люди підготували багатьох подвижників своєї справи для майбутнього.

Надзвичайно цінним, передусім з пізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожна нація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутність про них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках. Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віруАфанасія Берестейського (Филиповича), Афанасія Лубенського (Сидячого), Макарія Канівського, Іова Почаївського (Желізо) зображені Іваном Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені як всенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їх відбулася значно пізніше.

До речі, про одного з цих українських священномучеників — Іова Почаївського — Іван Огієнко, зібравши повніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію [25] Це, по суті, найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українського чернечого кліру кінця XVI — першої половини XVII століть, який своїм життям і діяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографії від попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описом страдницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри від насильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнко показав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, мова творів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішками церковнослов’янських слів. Сьогодні мало хто знає про одну з книг Іова, що довго береглася в архіві Почаївського монастиря — «Книгу блаженного Іова Желізо, Ігумена Почаївського, власною рукою його написана», куди увійшли 80 його праць, спрямованих на захист православ’я від латинян, уніатів, протестантів. Огієнко прагнув простежити сліди зникнення цієї книги. За його даними, сліди ці вели, після чергового пограбування монастиря, до митрополичого дому в Варшаву, де вона, очевидно, загинула.

До свого 75-ліття, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найгрунтовніших монографій «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступного року із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православної громади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополита Іларіона».

Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієї поважної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українського князя — патріота, оборонця православ’я, визначного будівничого й мецената української культури, оберега духовності свого народу, роль і значення якого в українській історії переоцінити важко. Це він перетворив свій рідний Острог не лише на неприступну для завойовників із Заходу і Сходу фортецю, збудувавши величний замок, а й на справжній європейський центр освіти і науки, відкривши там знамениту згодом на весь світ Острозьку академію. Це він відкрив тут одну з перших постійних українських друкарень і послав по всьому світові гінців за зразками виданих досі різними мовами Біблій, аби, створивши в себе добрий гурт учених — знавців чужих мов і перекладачів, — дати можливість українському народові читати Святе письмо своєю, рідною мовою. Це він, нарешті, дожив до початку трагедії свого великого і славного роду, діти якого не змогли чи й не схотіли продовжувати батькову справу. Так сталося, що, за винятком сина Олександра, всі інші пішли шляхом зради батькових ідеалів, швидко ополячившись і ставши вірно служити чужій батькові вірі.

Сторінки монографії Огієнка, присвячені національній зраді дітьми Костянтина — найемоційніші. Автор болісно розмірковує над причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку: «Історія роду князів Острозьких — це найтрагічніша історія. Це й символічна історія — це вся історія України…» [26]

Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко ніби вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу.

Саме в час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв, вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою: «Українському народові у дні мого сімдесятип’ятиліття»:

Найбільше щастя: для Народу

Віддати все своє життя,

Покласти душу за Свободу,

Прийнять за нього й розп ‘яття.

Що тяжчий хрест за край свій рідний,

Що більша за народ свій жертва

Скоріше прийде час побідний,

Й не буде праця наша мертва.

Люби свій Край, як любиш Бога,

А свій народ, як Матір Божу,

Тоді Голгота — в рай дорога

І терня станеться за рожу.

До речі, своє захоплення життєвим подвигом Костянтина Острозького Огієнко висловив не лише написанням монографії, а й організацією широкого відзначення ювілейної дати — 350-ліття від дня смерті великого князя, яке припало на 6 квітня 1958 року. Свідок тих урочистостей, що відбулися в залі українського православного собору св. Покрови у Вінніпезі, професор Ф. Онуфрійчук, згадує про цю подію у своїй книзі:

«По відкриттю куртини присутні на сцені побачили великого розміру в барвах портрет К. Острозького, виконаний відомим мистцем-маляром д-ром Л. Молодожанином.

Портрет був обвинений навколо жовто-блакитною стяжкою, а внизу на столі, серед живих квітів, був виставлений (з архіву митрополита їларіона) живий свідок невмирущої праці великого князя з 1581 року — Острозька Біблія, яка була видрукована коштом і старанням князя в його власній друкарні. Цій Біблії уже минає 400 років… Святочну промову «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» виголосив митрополит їларіон звичайно, в високо змістовній формі. Ця доповідь митрополита Іларіона зробила на присутніх велике враження і залишила в серцях велику пошану до роду князів Острозьких, а особливо до К. Острозького». [27]

Іван Огієнко й надалі, продовжуючи працювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такі постаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистими устремліннями. Такою постаттю став для нього Дмитро Туптало, він же митрополит Ростовський, який протягом двадцяти років писав найголовнішу працю свого життя — чотиритомний збірник «Четьї Минеї» («Життя святих»), що став найвидатнішим твором української агіографії, витримавши лише протягом XVIII століття десять перевидань.

Монографія про цього діяча — «Святий Дмитро Туптало. Його життя і праця» (224 сторінки) вийшла друком у Вінніпезі 1960 року, а через три роки побачило світ ще одне видання цієї серії — дослідження «Кирило і Мефодій. Апостоли всеслов’янські».

Непростим колізіям у стосунках між українською і російською церквами протягом XVIII століття присвячена ще одна історична монографія «Митрополит мученик Арсеній Мацієвич». У центрі оповіді — трагічна доля митрополита Мацієвича, якого цариця Катерина живим замурувала у військовій фортеці, де він, не скорившись у боротьбі за самостійність Української держави, помер 1772 року.

Останню свою працю зазначеної серії — «Старець Паїсій Величковський» — Іван Огієнко в надрукованому вигляді не побачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайти для неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшла друком вже через три роки по смерті митрополита —1975 року — заходами Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковим інституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, що зосталися в рукописах.

Страдницьке життя українця-патріота, родом з Полтавщини, який виплекав цілу школу послідовників, але про якого в писемному вигляді час не залишив майже нічого, дуже хвилювало Івана Огієнка. Ось чому автор, мабуть, найдовше й найретельніше збирав матеріали про цю людину, так пояснюючи читачам причину свого вибору:

«Щоб заплатити національний український борг перед цим видатним нашим сином, що високо поставив ім’я українця серед чужих, я й написав оцю монографію, бо мусимо знати всіх своїх синів, що працювали для підвищення людського духа. Ішов архімандрит Паїсій Величковський своєю власною осібною дорогою, значно відмінною від сучасних українців, проповідував ідеї, досить загаслі на сьогодні, але це були ідеї, що свого часу були живі й захоплювали маси. І хто знає, чи цей аскетичний ідеалізм Старця Паїсія, якому він служив усе своє довге життя, не відновиться знову, по тяжких досвідах та переживаннях, які охопили наш світ» [28].

Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можна умовно об’єднати одною назвою — «Життєписи великих українців». Ці постаті з нашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягом століть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них — істинних своїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошуку Івана Огієнка (а це — тисячі, десятки тисяч архівних сторінок), його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українському читачеві з’явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадській землі і, на жаль, мізерними накладами, ось ці унікальні видання.

* * *

Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографії наукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчивши його величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Україні бодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з’ясувавши усіх обставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнути сьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути, усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомну працю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вже сьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемо з’ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас Іван Огієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українського державотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковий період здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди на зневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітету конкретним змістом і в конкретних умовах.

Отож, про уроки Івана Огієнка.

1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності

Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузей знань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство, красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнями помітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича, перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву й захоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли б видати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину Огієнка, — вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони, без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вже наповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесів українського державотворення.

Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назве у своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньої від рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою.

І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Бо тільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливості якої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-який період свого життя. Всі ці періоди (студентської юності й професорської діяльності в Київському університеті, державотворчих змагань у Києві й Кам’янці-Подільському, а надто ж — емігрантських поневірянь) були позначені жертовною, спресованою у часі, роботою.

Переконливий факт: за короткий період діяльності УНР він зумів написати і видати близько тридцяти підручників, посібників, словників, таблиць для вивчення всіма категоріями населення української мови! А в Кам’янці-Подільському за безлічі щоденних, щогодинних турбот ректора і міністра перенести мову творів Тараса Шевченка з коментарями і прикладами на 200 тисяч карток! (Пізніше, у Польщі, втративши надію повернути полишений у Кам’янці архів, він заново візьметься складати такі картки і пізніше видасть-таки омріяний словник Шевченкової мови.) Чого вартує, скажімо, написання десяти томів «Історії церковнослов’янської мови», кожен том якої склав від 300 до 600 сторінок. Тоді ж, у Польщі, він інтенсивно продовжував своє дослідження з історії українського друкарства. Якої ваги й ціни для історії української культури було б це видання у шести томах?! Та маємо лише перший том — рукописні другий і шостий, як і цілий ряд інших унікальних рукописів, безповоротно втрачені в палаючому Холмі…

Що вже говорити про неймовірні потуги задля створення українського видавництва й написання десятків власних наукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного й голодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українською мовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написав із зав’язаними очима (після операції на обох очах у Канаді) великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів, бо «сильно била незвичка бути без праці»…

2. Урок істинного, а не кон’юнктурного служіння науці

По закінченні Київського університету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посади доводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишався передусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хист дослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народу актуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробок складає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіх гуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скласти окремий предмет студій — огієнкіану.

Кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків і концепцій. Обгрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, як правило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна «проробка» їхньої історіографії. Й на все це — переконливі джерельні посилання. У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої «белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чи іншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньому такого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вже досліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету як науковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту, якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням в окремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та його околиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власна репутація.

Наукові праці професора Огієнка зручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважній більшості мають солідний допоміжний апарат — систему іменних і предметних покажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики, що з’явилися за час набору книги (яскравий цьому приклад — львівське видання «Історії українського друкарства»). Для переконливості й наочності сприйняття читачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав про ілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним для поліграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії української літературної мови», а особливо — у багатотомній «Історії церковнослов’янської мови» — цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних і друкованих текстів різних редакцій.

Постійно дбав професор Огієнко про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цього доскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити (а це траплялося надто рідко), вважав за потрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було, зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманська друкарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладу проставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».

Яскравою характеристикою Огієнка-науковця, його чесності й ретельності в цій справі можуть слугувати ось такі витяги з його листів.

До Іларіона Свенціцького:

«Як Ви знаєте, я друкую «Службу Божу» в перекладі на українську мову. До цеї «Служби Божої» буде подано передмову про ті методи, яких я тримався в своїй роботі. Ця методологія (писаних 69 сторінок) загинула десь на пошті і я знову приступаю до написання її. А тому сердечно прошу Вас прислати мені (прохання — скоріше) заголовки тих книжок, якими я користувався для своєї праці (далі йде перелік цих книг. — М.Т.). На відповідь даю 10 марок». [29]

До Михайла Возняка:

«У Вашій цінній «Історії української літератури»… в т. 3 на с. 142 Ви згадуєте про поповича Івана Прислопського, перекладчика «Учительської Євангелії». В теперішній час я займаюся працями цього Ів. Прислопського, а тому найсердечніше прошу, коли ласка, подати мені про нього та про його переклад «Учительської Євангелії» докладніші відомості, за що буду сердечне Вам дякувати. Чи не знаєте номера цього рукопису в Перемишльській бібліотеці?» [30]

3. Урок синівського вболівання за долю української мови, самовідданих
зусиль задля її утвердження в усіх сферах державного, суспільного життя

Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалися в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часи найкращими національними провідниками народу.

В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорською кар’єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету святого Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності просвітницької роботи в цьому напрямі, спрямував свої зусилля як вченого на обгрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна «Наука про рідномовні обов’язки» на багато літ стала своєрідним катехізисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця:

«Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації — нема державності». Саме на долю Огієнка як міністра освіти уряду Директорії УНР випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше — прийняття Закону про державну українську мову в УНР.

До останніх днів свого життя Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька, саможертовна робота задля мовного об’єднання нації в десятках випусків унікального часопису «Рідна мова», що поширювався багато років в усьому світі, у численних виданнях підручників, посібників, словників, монографій, у діяльності його українського видавництва «Наша культура». Це видавництво, до речі, мов той Фенікс, відроджувалося щоразу там, куди невдячна доля закидала професора Огієнка, — у Польщі, Швейцарії, Канаді.

З любові до української мови, з вірності їй народився в серці Огієнка «чуттєвий вірш про все пережите», вміщений у післямові до книги «Історія української літературної мови». Ось його фрагменти:

Творилась віки Українськая Мова

І потом, і кров’ю народу,

Як дар найсвятіишй від вічного Слова

На зоряне щастя та згоду.

А ворог лукавий все клав перешкоди,

Все ставив розвоєві тами, —

Позбавив він Слово плідної свободи

І сіяв незгоду між нами.

Та вільної річки не спинять тирани,

І мчить вона чиста й весела, —

Зламала кайдани, загоїла рани,

І спала із Слова омела…

4. Урок глибокої порядності й людяності

Життєва доля переважно не була прихильною до Івана Огієнка. Сирітське дитинство, нужда і безгрошів’я в юнацькі роки; виснажлива праця в період визвольних змагань українського народу, де йому судилося бути в епіцентрі подій Української революції, бачити й пережити її злети й поразки; щоденна, щогодинна боротьба за виживання своє й своєї немалої сім’ї протягом усіх років скитальницького життя дорогами Європи й Канади; болі і втрати, підлість і зрада, заздрість і безпідставні звинувачення — на все це його життя було надто щедрим.

Та незважаючи на такі випробування долі, він не розчарувався, не зневірився в обраному шляху. І що найголовніше — не обізлився на людей, а зберіг назавжди навдивовиж безкорисливі людські якості — любов і пошану до ближнього, здатність співпереживати і готовність допомогти. Часто сам не маючи можливості заробити для сім’ї шматок хліба, він замовляв слово чи просив допомогти іншим. Ось витяг із листа І. Огієнка до О. Маковея:

«Знайомий мій — Леонід Михайлів — змушений везти до Заліщиків своїх хворих діток. В Заліщиках він не має нікого, хто б йому хоч порадив, де і як пристроїтися на літо чи в Зал., чи десь в околиці. Я дав п. Михайлову Вашу адресу, сподіваючись, що Ви йому ласкаво допоможете своєю порадою»…[31]

Не може не викликати захоплення й такий громадянський вчинок Огієнка щодо своїх колег-мовознавців у радянській Україні. В період антиукраїнських репресій, розгрому більшовицькою владою українських наукових інституцій в офіційному київському друкованому органі «Мовознавство» з’являється стаття його редактора Н. Кагановича (він же був і директором Інституту мовознавства) з жорсткою і неаргументованою критикою Огієнкового часопису «Рідна мова». Автор статті «Рідна мова» пана Огієнка» називає прізвища кількох радянських мовознавців — Тимченка, Курило, Сулими, Смеречинського, Осипіва, — на праці яких посилалися автори публікацій часопису «Рідна мова». Знаючи про жахливі репресії в радянській Україні й розуміючи, яка небезпека може нависнути над його київськими колегами після публікації статті Н. Кагановича, Огієнко в своєму коментарі щодо випаду проти нього журналу «Мовознавство» робить спеціальну примітку: «Щоб не наразити когось із зазначених мовознавців на неприємності, публічно заявляю, що я ніколи ніяких зносин з Інститутом мовознавства не мав. Проф. І. Огієнко» [32].

Про людяність і доброту Огієнка були наслухані немало знайомих і незнайомих йому людей. Тому й зверталися до нього звідусіль у справах нагальних, хоч і не за адресою, але з надією на поміч і пораду. Не можна не навести у цьому контексті кілька документів, віднайдених в архівах колишніх спецфондів.

З листа до Огієнка київського вчителя, який мешкав за адресою: М. Благовіщенська, 5, кв. 19 (на жаль, через нерозбірливий почерк прізвища визначити не вдалося):

«Шановний Іване Івановичу! Знаючи Ваше ставлення до людей, я осмілююсь звернутися до Вас із проханням. Обставини прибили мене у прикроважливе становище. Я позбавлений всілякої підтримки матеріальної. Щоб протриматися в університеті, я готовий на всіляку працю. Якщо б до Вас, як до вчителя, хтось звернувся з уроками, чи не будете Ви добрі рекомендувати мене? Я можу вести заняття з усіх предметів» [33].

А ось записка на візитівці директора видавничої друкарні з Києва П. Балицького, передана через приймальню Головноуповноваженого уряду УНР у Кам’янці-Подільському:

«Уклінно прошу уділити 2-3 хвилини на пораду: де і як здобути негайно й через кого кокаїну і камфори для сприскування під кожу для Михайла Корчинського, хворого тяжко сипним тифом, якому потрібна сама екстренна допомога. Звертаюся по пораді київських громадян, і прошу мені пробачити сміливість. Нігде в аптеках і лікарнях цих ліків здобути не вдалося. Чи не можна було б достати через Червоний Хрест?» [34]

5. Урок політичної мудрості

Варто ще раз наголосити на важливому факті. Глибоко переживши трагедію Української революції, Огієнко-учений більше ніколи не прагнув повернутися у велику політику. Він завжди тримався осторонь тієї політичної метушні, що виникала періодично в розділених і ослаблених цією метушнею емігрантських колах.

Мабуть, саме через таку, обрану в еміграції, позицію Огієнко й нажив собі «ворогів найрізнішої масті», які організували справжній похід проти його дітища — «Рідної мови». У цьому контексті вчений з гіркотою писав: «Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал. Тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі… Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих же причин» [35]. (виділення мої. — М.Т.)

Пізніше він свідомо підкреслював свою позапартійність, прагнучи досягнути цим у своїх виданнях якнайбільшої об’єктивності й власної партійної незаангажованості та незалежності як дослідника й науковця.

Таку мету професор мав, зокрема, приступаючи до реалізації одного видавничого проекту. В листі до М. Возняка зазначалося:

«Група аполітичних українських емігрантів задумує в найближчому часі видати кілька невеликих збірників під назвою «Визволення України»… Збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний і непартійний» [36]. (виділення мої. — М.Т.)

Ще конкретніше й простіше він висловив свою позицію в листі-відповіді до учителів С. Шеремета, А. Лазара та І. Лівака з Торонто (Канада), які повідомляли Івана Огієнка про відкриття української школи його імені в Торонто. Огієнко писав:

«Нехай ця школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою партії й уб’є її науку. Проводьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів України і щоб усі емігранти — без різниці партійної й віросповідної — могли спокійно звати її своєю» [37].

Без зайвої полеміки, суб’єктивних випадів, а то й огульних звинувачень, що, на превеликий жаль, і сьогодні так часто трапляється на сторінках наших «незалежних» часописів, видавець Огієнко прагнув скеровувати тематичну палітру ще одного свого часопису — «Наша культура». Тому й виступали на сторінках цього друкованого органу з грунтовними своїми дописами вчені найрізноманітніших політичних орієнтацій, що дало підстави самому видавцеві із задоволенням констатувати: «У нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко об’єдналася».

6. Урок безмежної любові й вірності Україні

Це, без перебільшення, найголовніший урок, який дав нам Іван Огієнко. Все своє складне життя, опинившись у вимушеній еміграції, незважаючи на багаторічне паплюження, перекручення, грубе й непрофесійне фальшування радянською пропагандою його наукових, релігійних і художніх творів, учений все ж залишався вірним і відданим Україні, рідному народові. З любов’ю до свого народу Огієнко жив, з вірою в кращу будучність своєї Батьківщини він і помер далеко на чужині, не дочекавшись ні своєї реабілітації, ні омріяного, вистражданого дня здобуття Україною незалежності, ні повернення в Україну своїх глибоко правдивих, вивірених винятково на архівних джерелах і перепущених крізь серце, а тому проникливе й дохідливе написаних праць.

Скільки ж треба було мати в собі сили духу, величі й таланту, чесності й глибокої людської порядності, жертовності й всепрощення, патріотизму й болю за долю матері-України, аби вилити ось ці слова на папір в один із найважчих, найтрагічніших періодів свого життя:

Хай лютий ворог на Голготу

Жене стократ за Україну,

Для неї я свою роботу

Аж до могили не покину…

Тимошик Микола

————————————————————————

[1] Субтельний О. Україна: історія. К., 1993. С. 540.

[2] Центральний державний архів вищих органів влади України у Києві (далі — ЦДАВОВУ). Ф. 1871. Оп. 2. Од. зб. 16. Арк. 1.

[3] ЦДАВОВУ. Ф. 1871. Оп. 2. Од. зб. 16. Арк. 3.

[4] Там само.

[5] ЦДАВОВУ. Ф. 1871. Оп. 2. Од. зб. 15. Арк 10.

[6] Там само. Арк. 11.

[7] Там само. Арк. 13.

[8] Митрополит Іларіон. Невинна кров: многостраждальна Холмщина. Драматична поема на 3 дії // Вікові наші рани. Вінніпег, 1960. С. 31.

[9] Митрополит Іларіон. Українська патрологія. Вінніпег, 1965. С. 9.

[10] Митрополит Іларіон. Канонізація Святих в Українській церкві: богословська монографія. Вінніпег, 1965. С. 12.

[11] Огієнко І. Не маємо каменя наріжного // Рідна мова. 1934. Ч. 4. С. 136.

[12] Данилов В. Украинские лубочнне песенки // Киевская старина. 1905. Т. 89. Кн. 6. С. 213.

[13] Не питай, чого в мене заплакані очі // Українські народні пісні: У 2 кн. Кн. 2. К., 1955. С. 399.

[14] Стельмащук С. Музичний фольклор Тернопільщини // Пісні Тернопільщини. К., 1993. С. 28

[15] Українська Муза: поетична антологія / За ред. О. Коваленка: У 12 вип. Вип. 11. К., 1908. С. 1441—1446.

[16] Митрополит Іларіон. Твори. Т. 1. Філософські містерії. Вінніпег, 1957. С. 354.

[17] Хрестоматія української релігійної літератури / Упорядник, автор вступних есеїв Ігор Качуровський. У 2 кн.: Ки. 1. Поезія. Мюнхен; Лондон, 1988. С. 552.

[18] Митрополит Іларіон. Святий Димитрій Туптало. Вінніпег, 1960. 224 с.

[19] Митрополит Іларіон. Наш бій за державність: У 2 ч. Ч. 1. Вінніпег 1960. С. 5—6.

[20] Митрополит Іларіон. Розп’ятий Мазепа. Вінніпег, 1961. 88 с.

[21] Elie Borschak, Rene Martel. Vie de Mazeppa. Paris, 1931.

[22] Перші чотири книги друкувалися у Львові, Києві, Лейпцигу протягом 1926—1929 рр.; остання — у Нью-Йорку 1955 р.

[23] Митрополит Iларіон. Слово про Ігорів похід. Вінніпег, 1967. С. 132.

[24] Митрополит Іларіон. Українська церква за час Руїни. 1657—1687. С. 156.

[25] Іларіон. Преподобний Іов Почаївський. Вінніпег, 1957. 64 с.

[26] Митрополит Іларіон. Князь Костянтин Острізький і його культурна праця. Вінніпег, 1958. С. 57.

[27] Онуфрійчук Ілля. Історія 60-ліття українського православного собору св. Покрови у Вінніпезі. Вінніпег, 1986. С. 96-98.

[28] Митрополит Іларіон. Старець Паїсій Величковський: його життя та праця. Вінніпег, 1975. С. 146.

[29] Національний музей у Львові. Відділ рукоп. і стародруків. Фонд Свенціцького. Арк 8.

[30] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі — ЛНБ). Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб. 104. Арк. 4.

[31] Відділ рукоп. Ін-ту л-ри ім. Тараса Шевченка НАНУ. Ф. 59. Од. зб. 1814. Арк. 4.

[32] Бій-Бійченко Ю. Таваріщ Каганович «сердиться» // Рідна мова. 1937. Ч. 4,С. 182.

[33] ЦДАВОВУ, Ф. 1871. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 7.

[34] Там само. Арк. 75.

[35] Огієнко І. Тернистим шляхом: п’ятиліття «Рідної мови» // Рідна мова. 1938. Ч. 1. С. 4.

[36] ЛНБ. Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб. 104. Арк. 6.

[37] Рідна школа імені проф. Івана Огієнка // Рідна мова. 1936. Ч. 3. С. 140.