Патріарх Варфоломій має право розглядати всі прохання, всі апеляції, сама ПЦУ з’явилася тому що патріарх розглядав усі апеляції УАПЦ та УПЦ КП, всі звернення українських політиків та громадянських діячів. Так чи інакше, є канони і згідно з цими канонами – патріарх є вищою апеляційною інстанцією у проміжках між Вселенськими соборами для всіх православних всіх церков і звертатися до нього можна всім.

Патріарх має право сприяти єдності православних в будь-яких православних країнах – і патріарх Варфоломій сприяв об’єднанню православних у Болгарії, відіграв провідну роль в нормалізації ситуації в Єрусалимському патріархаті.

Якщо ж звернутися конкретно до української ситуації, то є кілька моментів, які слід враховувати завжди.

1.УПЦ (РПЦвУ) є частиною РПЦ, заявило про всій намір бути самостійною церквою в травні 2022 року, але не зробило практичних кроків, які необхідні згідно з канонічним порядком. А саме, хоча б не почало консультацій з Вселенським патріархом та іншими предстоятелями помісних церков щодо свого статусу сьогодні та майбутнього. Максимально рішучий крок у такому випадку – це оголошення автокефалії та розсилання мирних грамот до всіх предстоятелів, а потім початок консультацій. Поміркованіший варіант – початок перемовин з метою повного виходу з РПЦ.

2.Чи має доля РПЦвУ обов’язково визначатися лише у зв’язку з ПЦУ як церквою, що вже має Томос про автокефалію від Вселенського патріарха? Це бажано, логічна, але РПЦвУ може вести перемовини про свій сучасний статус та майбутнє і без ПЦУ. Як самостійне еклезіологічне утворення РПЦвУ має право на власне бачення ситуації в Україні, може мати власні претензії до Вселенського патріарха і було б добре все це обговорювати патріарху Варфоломію і митрополиту Онуфрію, досягаючи взаємного розуміння як мінімум.

3.Чи може РПЦвУ існувати як самостійна церква наряду з ПЦУ в Україні якщо дійсно перестане бути частиною РПЦ? Так! Наприклад, УПЦ КП існувала як самостійна церква поруч із РПЦвУ довгі роки аж поки не сталося об’єднавчого собору. З точки зору держави взагалі все одно які церкви існують в Україні, важливо, щоб вони не мали зв’язків з центрами у країні-агресорі.

4. Шляхів до самостійності для РПЦвУ може бути тільки три.

Перший: проголошення автокефалії. Така самостійність, подібна до самостійності УПЦ КП в 1992-2018 роки, для РПЦвУ не підходить, бо цей шлях був предметом постійної критики три десятиліття і зараз просто було б нерозумним піти цим шляхом.

Другий: заявити про вихід із РПЦ і почати консультації з Вселенським патріархом та іншими предстоятелями помісних церков щодо врегулювання питання як статусу РПЦвУ сьогодні та в майбутньому, так і для вироблення моделей єднання православних в Україні. Це цілком можливо для митрополита Онуфрія. Те, що він не робить цих кроків – підстава для релігієзнавчих експертиз, які будуть визнавати РПЦвУ частиною РПЦ.

Третій: знайти шляхи порозуміння з ПЦУ шляхом прямих переговорів з подальшим долучення Вселенського патріарха. Це менш вірогідний сценарій, хоча він би мав би найбільше позитивних наслідків для України у випадку його реалізації. Закритість РПЦвУ до перемовин з ПЦУ дискредитує РПЦвУ всередині країни. Самі по собі перемовини не можуть дискредитувати керівництво РПЦвУ в очах радикальних противників ПЦУ, чому вони відсутні – не зрозуміло.

Якщо Вселенський патріарх запропонує РПЦвУ статус екзархату Вселенського патріархату чи буде це надання другого Томосу? Ні, це тимчасовий екзархат Вселенського патріархату, для якого не потрібний Томос.

Які були б позитивні наслідки для України та ПЦУ?

1.УПЦ (РПЦвУ) усамостійнилася від Москви, перестала б бути частиною РПЦ МП

2.Єпископи РПЦвУ були б зобов’язані визнавати ПЦУ – бо частина Вселенського патріархату, який визнає ПЦУ не може її не визнавати. Єпископи ПЦУ і РПЦвУ могли б співслужити, спілкуватися, поступово ставлення б єпископів, священників та мирян змінилося б.

3.Радикальні прихильники русміра порвали б з РПЦвУ і виїздили б за кордон.

4. З часом РПЦвУ влилася б в ПЦУ, якщо ПЦУ далі буде розвиватися і демонструвати власне лідерство в українській релігійній сфері.

Чи були б для держави чи ПЦУ якісь негативні наслідки якби РПЦвУ ввійшла до складу Вселенського патріархату? Таких наслідків не може існувати. Для держави повна єдність православних – бажана, але не обов’язкова. Для ПЦУ навіть боязно на сьогодні прийняти у свої ряди єпископат, священство і мирян РПЦвУ, про що не раз ми чули різні заяви.

Для самої УПЦ (РПЦвУ), якщо вже відходити від РПЦ, вигідніше вимагати нового об’єднавчого процесу. У межах такого процесу, спираючись на авторитет митрополита Онуфрія та усуваючи найбільш одіозних прихильників «русміра», РПЦвУ могла отримати значні переваги в об’єднаній ПЦУ.

Чи має держава розмовляти з РПЦвУ про її становище? Так. І Синод РПЦвУ треба було приймати, коли вони приходили на Банкову і приймати зараз теж було б не зайвим.

Чи бажає зараз РПЦвУ перестати бути частиною РПЦ, повністю розірвавши ці зв’язки? Ні, такого не бачимо. Вони хочуть відкласти це питання до кінця війни. Чи бачимо бажання РПЦвУ стати екзархатом Вселенського патріархату, якщо зв’язки з Москвою будуть заборонені? Ні, такого бажання не бачимо. Це радикальний крок, щось таке як перехід Росії у стан союзників США в глобальному протистоянні країн та їх об’єднань. В принципі це логічно та вигідно, але ідеологічно на це важко піти: все життя вчили протилежному і це просто мало реально зараз розвернутися в протилежну сторону.

Чи ми будемо спостерігати спроби РПЦвУ дійсно стати самостійною та вийти з під санкцій, передбачених законом 8731? Не думаю. Керівництво РПЦвУ настільки завмерло у своїй позиції інформаційної війни проти України будь-якими засобами при будь-яких обставинах, що змінити їх ставлення до України, ПЦУ, Вселенського патріарха чи державної влади просто неможливо. Якщо це станеться – це буде чудо. Я на таке не розраховую і навіть не надіюся.

Все залишиться для РПЦвУ так само як і було і є. І найкраще – це діяти, а не чекати нових зусиль від РПЦвУ, спрямованих проти України.

Але РПЦвУ має зрозуміти: за єдність з автором ідей геноциду українців Кирилом Гундяєвим потрібно нести відповідальність. І вона може бути не лише моральна.

Якщо ж станеться якесь чудо і РПЦвУ забажає повністю порвати з РПЦ, то РПЦвУ має всі права на перемовини як з ПЦУ, так і з Вселенським патріархом і взагалі з ким тільки вона забажає. Головне – швидко визначатися з власним майбутнім.

Критикувати державу за готовність сприяти зусиллям РПЦвУ із розриву з Москвою – це все одно що критикувати наступ на Курщині з огляду на ситуацію під Покровськом. Голосно, яскраво, але беззмістовно. Нехай хоч до марсіан приєднаються, аби не були з москалями – такою має бути наша позиція.

Свобода – ось за що ми воюємо. І серед іншого – свобода релігійного самовизначення. Дозволено все, окрім зв’язків з країною агресором. А тому всі паніки про другий Томос як зраду – безпідставні. Нехай хоч десятий Томос – для держави має бути все одно. Аби не з Москвою.

Але знову-таки: чи може Вселенський патріарх надати другий Томос про автокефалію для УПЦ (РПЦвУ)? Ні, томос від Вселенського патріарха для однієї православної країни може бути один і він вже є – у ПЦУ. Отже, державі все одно скільки томосів, але чисто математично: одна держава – один Томос. Тому про що говорять шановні політологи і публіцисти – незрозуміло. І їх пафос в дусі риторики 1937 року гідний кращого застосування.

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів!

Нагадую – ми допомагаємо найкращим!!!!!! Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

пейпал teamyuri80@gmail.com

В телеграм каналах ресурсів УПЦ МП стоїть вій: не можна піддаватися бажанню помсти, бо це буде нескінченне коло насилля!

Ну що ж, розберемося.

По-перше, бажанням помсти ворогам, що діють як орки сповнена Біблія! Нехай погортають хоча книгу Псалмів – там написано набагато різкіше, ніж сьогодні писали українці. Постійна вимога від Бога справедливості та помсти – це фундамент! Побажання любові – це далека надбудова. І якщо зараз Бог не карає, то мають карати цивілізовані народи за ці свідомі злочини.

Нагадую, Х-101 заходила на ціль Охматдит, і це не помилка – відхилення цієї ракети 10 метрів!

По-друге, чим швидше зупиняти Гітлера, тим менше жертв.

Путін – це сучасний Гітлер.

Наш обов’язок і також обов’язок всього цивілізованого світу – зупинити сучасного Гітлера і його соратників прямо зараз.

По-третє, якби ми не мстилися армії орків не лежали б землі, а нестримно сунули на Захід. Наша помста ефективна, ворог вдається до терору проти дітей від безсилля, передчуваючи цьогорічну поразку.

По-четверте, терористичні дії вимагають відповіді. Так, ця відповідь може супроводжуватися почуттям помсти. Але саме бажання помсти не може бути основним мотивом. Усвідомлення, що обов’язок всіх урядів, всіх християн, всіх громадян воювати з терористами – це прописано в соціальному вчені церков ще до ситуації з 11 вересня.

По-п’яте, розмірковувати «давайте здаймося терористам і зупинимо коло насилля»- це не розуміти природи тероризму. Мета терору – утвердження себе шляхом прямої дії всупереч всьому! Насилля заради самого насилля. Руйнування заради Руйнування. І тут два моменти:

Найголовніше: якби українці здалися, вже б майже всі були б вбиті. Це просто факт, що витікає з самої природи режиму, який запустив ракети по дитячій лікарні, по корпусу де отримували допомогу діти онкохворі, діти, що потребують діалізу, діти із складними випадками з усієї України.

Ще більш головне: немає кола насилля!!! Наша помста не викличе у противника бажання ще більшого насилля!!! Противник і так завжди налаштований на максимальне насилля!!!

Тому – на терор має бути відповідь. Якщо її немає або вона слабка – терор лише зростає!!!

Прямо зараз збираємо на найдалекобійнішу гвинтівку помсти 375го калібру для дівчини-снайпера!!! Серед іншого і щоб помстися!

Визнати мають всі: У нас і у всього людства Війна. Або ми їх або вони нас.

У нас немає вибору здатися.

У нас є один вибір – перемогти агресора.

І помстися!

Тому – донатмо на найдалекобійнішу гвинтівку для дівчини, що добровільно стала снайпером!!!

Це хороша можливість відповісти терористам, помстися і наблизити Перемогу!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

пейпал teamyuri80@gmail.com

Для нового керівництва ДЕСС відразу було очевидним, що необхідний простіший закон, який би забороняв би зв’язки з РПЦ, забороняв би релігійним організаціям бути частиною РПЦ, стимулював би або всю УПЦ цілком або кожну окрему громаду до повного розриву з РПЦ. Був написаний простий законопроєкт, який треба було приймати в січні 2023 року. Альтернативні законопроєкти порушували Конституцію, а саме знищували принцип розділення держави і церкви. Особливо активно вимагав враховувати норми канонів законопроєкт М.Княжицького, але й інші законопроєкти страждали на це. Лише правка СБУ була доречною і могла стати законом.

До другого читання в комітеті законопроєкт 8731 виріс за об’ємом у шість разів. Але також він змінився якісно. Тепер у тілі законопроєкту знову містяться настільки детальні описи того, чим саме є залежність від релігійних центрів у країні агресорі, що це стає абсурдним. Бо якщо завтра з’явиться якась нова релігійна організація, наприклад, Оновлена Аллатра з центром в Росії та філіями в Україні, закон не заборонятиме її. Бо залежність сьогодні описана так, щоб точно можна було застосувати закон до УПЦ. Але закон повинен мати загальний характер якщо це стосується логіки, в якій він виник.

Якщо ж народні депутати вносять у закон норми, які стосуються виключно УПЦ як частини РПЦ, прописують норми щодо єпископів УПЦ, які можуть індивідуально відмовлятися із зв’язків з РПЦ (хоча ці заяви мали б бути наслідком соборних рішень!), то тоді виникає питання чому не прийняти окремий закон про УПЦ та необхідність для УПЦ як релігійного об’єднання розірвати зв’язки з РПЦ. Адже якщо вже прописувати норми з врахуванням наявного стану речей згідно з документами УПЦ і РПЦ, згідно з практикою правозастосування канонічних і статутних норм в УПЦ і РПЦ, то тоді можна написати конкретний закон під конкретний випадок, а не спотворювати логіку профільного закону. Закон надає максимальну свободу, обмеження діяльності щодо релігійних організацій можуть вводитися лише за рішенням суду і не може законодавець заздалегідь прописувати результати рішень суду і зміст релігієзнавчих експертиз. Також законодавець не може прописувати як саме згідно з канонами чи з точки зору світської держави мав би виглядати процес розриву єпископату УПЦ з РПЦ і не може пропонувати підміну колективного виходу написанням індивідуальних заяв. Ці заяви окремих єпископів про вихід з РПЦ мали б бути наслідком соборного рішення чи рішення Предстоятеля по новому витлумачити постанови собору в Феофанії. Також згідно з канонами якщо вже УПЦ стає самостійною, то про це має заявлятися публічно, і серед іншого – через надсилання мирних грамот всім Предстоятелям помісних православних Церков починаючи з Вселенського патріарха і закінчуючи главою Охрідської архієпископії. Чи доречно все це прописувати у законі? Очевидно, що ні. Якщо вже законодавці хочуть втручатися у процес виконання УПЦ норм канонічного права, то про це треба писати окремий закон, розглядати його появу як виключення для національного законодавства. Профільний закон має містити виключно загальні норми, і вони мають на сьогодні передбачати: 1.відміну вимоги перейменовуватися для релігійних організацій, що зберігають зв’язки з Росією, оскільки обстановка настільки змінилася, що така норма є просто абсурдною; 2.загальну заборону для всіх релігійних організацій мати зв’язки з релігійними організаціями з Росії.

Також владі взагалі та законодавцям зокрема слід вивчити досвід інших європейських країн, які примушували релігійні організації до певних кроків. Завжди держава дія миттєво. Якийсь проповідник у Франції пропонує не визнавати державу, а будувати халіфат – за 24 години він опиняється у країни походження його самого або його предків. Якщо у Болгарії хотіли примусити дві православні церкви до об’єднання, то був прийнятий відповідний закон, надано час, а після його вичерпання всі храми були зачинені поліцією до того моменту, поки єдність не була відновлена. До речі, навіть у Болгарії не вийшло об’єднатися назавжди з першого разу і держава мала зауваження від європейських інституцій. Якби ж уряд бувшого короля Симеона діяв би повільно та замість тиску на церкви пропонував би світові нескінченний серіал з обіцянками прийняти який закон на церковну тематику – Болгарія б могла б вилетіти з Європейського союзу.

Найгірше, що Україна демонструє світові – це бездіяльність щодо наявності на своїй території російської релігійної організації. При цьому ця бездіяльність час від часу змінюється активними діями, з яких ми бачимо, що навіть у межах наявного законодавства можна за бажання багато що зробити. З останнього – не чекаючи на нові закони, СБУ почала діяти проти машини інформаційної війни з Україною, яку центральний апарат і Київська митрополія УПЦ створили з 2014 року. Але в цілому і держава, і СБУ робить то десяту, то соту частину від можливого і необхідного. Робить безмежно повільно порівняно з тим, як діють інші європейські держави. І роки бездіяльності та малої активності щодо кричущих проблем з російською релігійною організацією в України та конкретними злочинами її представників обертаються для України виключно втратою її авторитету в світі та втратою підтримки на міжнародній арені. Бо поки держава нічого не робить або робить дуже мало, російська релігійна організація в Україні систематично веде інформаційну війну проти України на боці Росії, на замовлення Росії та під кураторством Росії. Ця війна всередині України вже мало на кого діє, бо український народ зрозумів в цілому, що не можна очікувати хоч слова правди від людей, які не змогли порвати з ідеологом геноциду українського народу патріархом Кирилом. Взагалі не можна зрозуміти глибину моральної деградації кліру УПЦ: ховати своїх духовних дітей, але підтримувати зв’язок із їх вбивцями. Вибирати не бути разом із цими духовними дітьми, що страждають, а з вбивцями цих дітей – це напевно вперше в історії православ’я. Клір будь-якого православного народу при такій агресії як зараз оголошував автокефалію. Сьогодні маємо не просто патріарха, що виправдовує агресію і геноцид, маємо патріарха як ідеолога сучасного релігійного фашизму (з 2015го року), сучасного релігійного нацизму (з 2022го). А ці релігійні ідеології стали основою для світської ідеології путінізму, яка їх використовує через брак інших ідей. Але зв’язок із таким ідеологом релігійного нацизму та апологетом знищення всього українського чомусь не розривається УПЦ аж до сьогодні, хоча будь-яка інша православна церква давно б оголосила про свою автокефалію! Терпіти явище, коли на території України існує частина російського релігійного об’єднання, нехай і відносно самостійна – це відмовлятися від самої ідеї суверенної держави, яка захищає свободу своїх громадян, зокрема – свободу від російського нацизму. Слід чітко розуміти, що сьогодні потрібно забороняти законодавчо не лише зв’язки релігійних організацій з Росією, а й ідеологію «русміра». Постанови РПЦ та наближених до неї організацій типу Всемірного русского народного собору з 2015 року заперечують існування українців як окремої нації, не визнають існування України як суверенної держави, відкидають саму ідею про існування в Україні власних традицій православ’я. І при цьому РПЦ та її речники цілком офіційно вчать про необхідність геноциду всіх українців, які не згодні перетворюватися на росіян – і це перша причина війни. Вчать про необхідність війни із «сатанинським Заходом» і українцями як тими, хто зрадив Росію, вибравши союз із Заходом. І якщо до Заходу культивується ненависть як до ворога, з яким має йти війна до кінця, то до українців як зрадників проповідується необхідність саме геноцидального терористичного знищення. Очевидно, що необхідно засудити ідеологію русміра у всіх її різновидах, бо вона вся вже дійшла до стадії власне нацизму і має бути засуджена. Кожен її носій в Україні має понести повноту відповідальності за колаборціонізм і правоохоронні органи зобов’язані зупинити інформаційну війну УПЦ і РПЦ проти України. Ці конкретні задачі – заборона зв’язків з Москвою та заборона ідеології русміра – не можуть підмінятися заплутаними законами, в яких держава критерієм оцінок релігійних організацій виставляє серед іншого норми канонів, а колаборанти зможуть уникати відповідальності, підписавши кілька паперів.

Сьогодні законодавцям необхідно повернутися до тексту законопроєкту як він проголосований у першому читанні. Підтримати також варто норму, запропоновану СБУ. Законодавці не можуть приймати законопроєкт у тому вигляді, який сьогодні пропонується комітетом. Це було б катастрофічною помилкою, фактичною відмовою від норм 35 статті Конституції про розділення церкви і держави. До речі, 35 стаття Конституції передбачає можливість обмеження релігійної свободи. «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Обмеження мають бути принциповими, і саме такими вони були у законопроєкті, що приймався у першому читанні. До другого читання законопроєкт набув заплутаного вигляду і не може бути прийнятий і реалізований у правозастосуванні. Коли закон пишеться максимально заплутано, то метою такого закону стає можливість для порушників законності уникнути відповідальності, зивачайно через корупційні дії. Скандальним є той факт, що у законопроєкті пропонується видавати єпископам РПЦ в Україні індульгенції, що вони вже не винні перед державою і видавати саме в індивідуальному порядку на основі написаних ним заяв.

Також законодавцям необхідно задуматися на тим, якого ефекту вони очікують від прийняття закону? Вважаю, що набагато краще зібрати єпископат УПЦ та керівництво держави на консультації, запропонувати або негайно заборону рішенням РНБО або оголошення УПЦ автокефалії. Обіцяти повну підтримку УПЦ в разі її дійсного усамостійнення та виходу з підкорення Москві, амністію за вчинені злочини. В свою чергу УПЦ має погодитися бути адвокатом України всередині держави та на міжнародній арені. Припинення замовлених Путіним через Новінського інформаційних компаній проти України та її союзників (починаючи з Вселенського патріарха Варфоломія та закінчуючи ПЦУ) має відбутися миттєво. Якщо УПЦ погодиться оголосити автокефалію, вона не підпадатиме ні під норми про перейменування, ні під пропоновані норми про зменшення прав релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією.

Нагадаю, що на сьогодні законопроєкт не передбачає заборони релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією! Ці релігійні організації можуть діяти і без реєстрації, що прямо вказано у профільному законі. Сьогодні державу деякі оглядачі лякають тим, що в результаті прийняття закон УПЦ піде у катакомби і це для держави значно небезпечніше, ніж офіційне функціонування в Україні російської релігійної організації. Також журналістська звичка спрощені привела до прирівнювання різних речей: позбавлення релігійної організації реєстрації та заборони діяльності релігійної організації. Всі чомусь вперто називають законопроєкт 8731 таким, що призведе до заборони УПЦ чи громад, що входять в УПЦ. Але це не так – законопроєкт передбачає позбавлення реєстрації і як наслідок – позбавлення цілого ряду пільг, які існують для цих релігійних організацій. Самі релігійні організації зможуть існувати навіть без реєстрації. Так само зможуть існувати ті релігійні організації, що були центрами для такого релігійного об’єднання як УПЦ. Якщо завтра знімають Київську митрополію УПЦ з реєстрації, вона де-факто може існувати і надалі.

Деякі оглядачі пророкують, що позбавлені реєстрації та відповідних пільг, релігійні організації та центри управління такі як митрополія чи єпархії «підуть у катакомби», «радикалізуються», «протиставлять себе державі та суспільству», «будуть поза контролем держави». Все це дивно читати, оскільки з 2014 року Київська митрополія УПЦ та єпархії на місцях систематично протиставляють себе і державі і суспільству, перебувають поза контролем держави. Їх діяльність цілком непрозора для держави. УПЦ почала замикатися від дієвої взаємодії з моменту обрання митрополита Онуфрія місцеблюстителем. Після обрання митрополита Онуфрія Предстоятелем в серпні 2014 року періорієнтація на Москву стала програмною метою діяльності митрополита Онуфрія вже з вересня 2014го. Знову-таки у вересні 2014го перестав активно діяти Юрій Богуцький, що довгі роки був основним комунікатором з УПЦ із боку влади. З вересня 2014го не існувало жодного моменту коли б УПЦ дійсно взаємодіяла з владою хоча так конструктивно як це було в часи предстоятельства митрополита Володимира Сабодана. УПЦ живе у підпіллі, живе відчужено, живе у стані війни з державою – перш за все інформаційної війни. УПЦ ще гірше ставиться до суспільства, цілком нехтуючи необхідністю для церкви бути з народом у часи війни. Від народного гніву УПЦ відкупається час від часу даруючи УПЦ автомобілі чи демонстративно роблячи якісь аналогічні жести. Єдиною метою таких дій є отримання можливості далі діяти проти України в своїй інформаційній війні, у великому хрестовому поході проти України, який ведеться у всіх офіційних та неофіційних ЗМІ, що належать УПЦ. Від державного переслідування УПЦ ніяк не убезпечується. Навпаки, УПЦ відмовляється від всякого діалогу з державними органами, свідомо провокує державу на конфлікти, маючи на меті створення необхідної для російських ЗМІ картинки.

Також державі в цілому необхідно усвідомити якою саме є реальність життєсвіту єпископів УПЦ, тобто якими є ті положення вчення і практики, що для них мають статус самоочевидних істин та цінностей, які не потребують доведень та не можуть обговорюватися. Тут можна звернутися до проповідей митрополита Черкаського Феодосія, який навіть після висунення підозр з боку СБУ продовжує розповідати про власну вірність реальності єдиного духовного простору, що неподільний для всієї «Русі» з часі князя Володимира і до сьогодні. І якщо центр цього єдиного духовного простору перемістився з Києва до Москви, митрополит Феодосій це приймає як факт і єдність цього духовного простору є для нього головною цінністю. Нехай гине Україна і нехай будуть знищені всі українці – якщо це прикрі феномени, що заважають існуванню «єдиного духовного простору», який митрополит Феодосій ніколи не зрадить! Єпископи УПЦ живуть у світі, де можна одночасно служити Різдво у Відні за григоріанським стилем і проклинати найвищими офіційними анафемами тих, хто служить за цим стилем разом із астрономами! Керівництво УПЦ живе у світі, де заради інформаційної війни проти України та ПЦУ, Вселенського православ’я та Заходу можна розповідати будь-яку брехню, перекручувати зміст канонів та історичного досвіду Церкви аж до протилежного – тільки щоб зберегти вірність Russian Orthodox Church. Фанатична вірність російській церкві спричинена тим, що її цінність абсолютизована, її єдність і є російським богом, якому поклоняється єпископат «УПЦ». При цьому відбувається повне знецінення України та всього українського. Чи можна терпіти далі таких єпископів, якщо навіть «автокефалісти» серед них насправді відверто ненавидять Україну та все українське? УПЦ має бути розпущена як структура, її єпархії мають бути ліквідовані, а громади, що отримають самостійність мають визначатися з власним релігійним життям без всякого втручання держави, особливо – російської держави. Адже Russian Orthodox Church, єдність якої є абсолютною цінністю для єпископату УПЦ – це зараз частина державного апарату Росії. Про власну єдність з російською державою, про сповідування етатизму як найважливішого офіційного вчення не раз заявляло керівництво РПЦ.

Держава знайшла у собі сили закрити проросійські партії, заборонити проросійські ЗМІ, але держава не може заборонити на своїй території російську релігійну організацію, яка фактично є частиною державного апарату Російської федерації! Звичайно, що українська держава повинна знайти у собі сили раз і назавжди закінчити з антидержавною діяльністю УПЦ на території України. Помилкою є боротьба за кожен окремий корпус Лаври, за кожен храм і за кожну цінну ідею, яку можна було б записати у текст закону. Країна і світ не повинні роками дивитися серіал коли хвіст собаці рубається у тисячу маленьких кроків – це просто знущання і над собакою і над всіма, хто бачить цю сюрреалістичну картину. Раз і назавжди мають бути прийняті прості та повністю зрозумілі для суспільства і міжнародної громадськості рішення, за їх втілення у життя хтось має взяти на себе відповідальність і далі вже Україна має жити в новій реальності, де немає православного Білого Братства, якого терплять і якому дозволяють знущатися над деякою частиною народу України.

Якщо ж Україна не може знайти простих законодавчих норм, які могли б бути прийняті та застосовані, тоді потрібно знаходити прості рішення через розслідування СБУ та рішення судів. Ми не можемо чекати поки УПЦ перестане бути частиною РПЦ, ми не можемо чекати проти УПЦ сама припинить інформаційну війну проти України. Але також ми не можемо приймати законопроєкти, в яких раціональні норми та процедури підмінені оцінками ідеологічних та канонічних реалій, які сьогодні можуть бути одні, а завтра – інші. І головне – це не справа держави переходити межу та вимагати не дотриманням релігійними громадами загальних норм, чинних для всіх громадян, а зміни життя церковних громад згідно з уявленнями законодавців. Загальна заборона для всіх релігійних організацій мати зв’язки з Росією – це щось реальне та логічне. Прописування того, якими саме є ознаки залежності від російських релігійних організацій згідно із статутами, канонами, практиками канонічного правозастосування – все це є зайвим. Законодавці настільки попрацювали над законопроєктом, що дивує чому там не прописано як саме має відбуватися не лише релігієзнавча експертиза, а й розслідування СБУ та якими саме мають бути постанови судів. Дійсно, чим гірше є знайомою для неспеціалістів реальність тим більшими є бажання передбачити все, що державна виконавча влада, місцева влада чи суди не помилися. Але насправді таке бажання призводить до абсурдного перевантаження законопроєкту численними положеннями, які лише утруднять прийняття правових рішень, що привели б до розриву з Москвою. Ще раз повторимося: раз вже потрібна експертиза, то прийміть спеціальний окремий закон про УПЦ, проведіть у ньому політико-правову експертизу статусу УПЦ та визначить яким цей статус повинен бути надалі чи яким він не може бути. Наприклад, пропишіть норму, що зв’язки з центрами в країні агресорі забороняються і якщо протягом місяця УПЦ не оголосить автокефалії, то усі її керівні органи в центрі та на місцях розпускаються, їх діяльність забороняється, а релігійні організації, що входили в УПЦ та її єпархії мають визначитися чи приєднуються до ПЦУ чи об’єднуються у нові церковні структури. Якщо вже піднімаєте експертизу і суди, якщо втручаєтеся у внутрішнє життя релігійного об’єднання – то робіть це ясно, просто, ефективно.

Так чи інакше, Рубікон заборони для релігійних організацій України мати зв’язки з центрами в країні-агресорі необхідно перейти. Але зробити це можна різноманітним чином, і якби в січні 2023 року хтось сказав, що законопроєкт після другого читання буде виглядати так, як він виглядає сьогодні, я перший був би проти прийняття такого закону взагалі. Дійсно, чинного законодавства достатньо. Наприклад, звертаємося до суду з позовом про оголошення всіх статутів релігійних організацій, що входять до УПЦ недійсними, оскільки вони не виконали норм закону про перейменування. Статути оголошуються недійсними, релігійні організації отримують приписи покинути приміщення, якими користуються і надалі можуть здійснювати діяльність без реєстрації, але і без прав, якими користуються зареєстровані громади. Якби у нас у державі була дійсно влада з політичною волею, то вже давно б цей чи подібний сценарій було б реалізовано. Так само є безліч дій з боку СБУ, яка мала б  не захищати вище керівництво УПЦ, а давно вже судити його. В умовах, коли Київська митрополія та єпархії не мали б реєстрації та нічим би не управляли, всі релігійні громади вже б отримали повноту свободу самовизначитися і без спрощення процедур через прийняття нового закону.

Отже, існують можливості діяти ефективно і без закону 8731 в його сьогоднішньому вигляді. Державі потрібно визначитися з одним або кількома найефективнішими способами дії, вийшовши із затягнутого серіалу з мінімальними втратами. Рішення Всесвітнього російського народного собору на чолі з патріархом Кирилом, що днями офіційно затвердили ідеологію російського нацизму можуть бути приводом до швидкого завершення процесу усамостійнення українського православ’я. І прийняття закону 8731 це лише один із можливих сценаріїв рішучих дій влади. І прийняття закону у редакції, запропонованій комітетом не може мати жодних виправдань, тоді як початкова редакція з додаванням правки СБУ є цілком реалістичним варіантом. Але і без такого закону держава має численні механізми для швидких ефективних дій, і відсутність політичної волі є єдиною причиною з якої гальмуються процеси відриву УПЦ від РПЦ. Інформаційна війна проти України, антидержавна діяльність єпископату – все це значно вагоміші причини для рішучих дій, ніж формальна належність УПЦ до РПЦ. І на сьогодні СБУ здійснила лише одну десяту від можливого і потрібного в умовах війни. Звичайно, це прекрасно, бо раніше навіть сотої частини з необхідного не робилося. Але всього зробленого вкрай мало, і саме тут вирішується реальна доля УПЦ, а не у творенні мертвонароджених законів, які б плутали світське і канонічне право, замінялися б законом релігієзнавчу експертизу і судові рішення. Як країна, що сьогодні воює, Україна просто немає права приймати такі невдалі закони, які б замість вирішення однієї важливої проблеми породжувалися б десятки нових проблем та не вирішувала б власне ту проблему, заради якої ці закони задумувалися. Як принциповий противник закону про перейменування та принциповий апологет закону 8731 у його початковій редакції маю сьогодні заявити – прийняття цього закону у редакції, пропонованій комітетом було б найбільшою помилкою в політичній історії незалежної України. Зв’язок релігійних організацій України з релігійними організаціями країни-агресора має бути заборонений, але не через такого роду апофеоз правового маразму.

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

Для них війна вже не трагедія, пов’язана із тим, що вільно чи невільно люди творять насилля та порушують задум Творця про мир та пацифізм першопочаткового християнства. Війна для них – священнодія, таїнство, перетворююча дія. Прийняття антихристиянського бачення війни у дусі Ніцше та фашизму сталося давно, але вголос про це наважилися сказати лише зараз.

Так само лише зараз заявили претензії на всю територію України! Вся Україна згідно з РПЦ має стати російською, всі українці мають бути частиною російського народу, все неросійське в українському просторі має бути знищене.

Те, що українці це субетнос в межах російського народу як помори чи сибіряки – це вчення патріарха Кирила з 2015 року, з книги «Сім слів про русский мір». В цій книзі він також принижує українську мову, бо риторично запитує який абсурд вчити про українців як окремий народ з окремою мовою – не вчить же ніхто про поморів чи сибіряків як про окремі народу, хоча у них є особливості мовлення та особливості стереотипів поведінки.

Звичайно, що заперечення суверенітету України та її кордонів вже було у патріарха Кирила – приховано з 2011го, реально з 2015го. Те саме слід сказати про всі країни пострадянського простору та бувшого соціалістичного табору, і навіть більше – патріарх висловлював претензії Росії та російського православ’я на весь простір північніше Константинополя, тобто Стамбула, бо він є особливий патріарх «північних країн» – а це простір майже всієї Європи та Америки, – всім іншим патріархам і папам у якості канонічної території має належати невелика полоса біля Середземноморського регіону і землі південніше. Всі ці геополітичні фантазії васалів Китаю дуже дивні, але факт є фактом – оволодіння майже всім Заходом є метою, що проговорювалася патріархом. І що всі, хто чинитиме спротив мають бути знищенні – це їх звичайний релігійний нацизм, який відкрито висловлюється з лютого 2022го, бо патріарх відразу підтримав вторгнення в Україну і розпочав власну ідеологічну війну.

Але постанови останнього Всесвітнього російського народного собору мають велике значення, бо не всі хотіли визначати глибину відмови РПЦ від християнства на користь релігії «священної землі», «єдності», «родіни», «победи». Тепер очевидно не лише для спеціалістів, що РПЦ впала у дуалістичну єресь, подібно до давніх гностиків.

І те, що за чотири дні УПЦ (РПЦвУ) не знайшла сили прийняти рішення про оголошення автокефалії, а лише формально позначила власну незгоду – це катастрофа. Будь-яка церква, якщо вона церква православного народу і претендує на те, щоб бути помісною церквою, і претендує на те, що вона християнська церква – вже б давно розпочала процедуру оголошення автокефалії, вже давно показово розірвала свої зв’язки з Москвою.

Також соромно і за помісні церкви. Якщо вони були вірні Євангелію та Православній Вірі, вже б чотири дні ми чули б публічні протести проти рішень РПЦ, чули б засудження РПЦ і чули б свідчення про необхідність для українського православ’я не мати ніякого зв’язку з РПЦ.

Ми живемо у світі боягузів. Лише один єпископ ПЦУ оголосив на Торжество Православ’я анафему Кирилу і Путіну цього року! Всі єпископи ПЦУ і УПЦ занадто бояться виглядати радикальними. Всі православні предстоятелі чекають поки російські війська завоюють їх країни і лише тоді збираються протестувати – але поки це стосується України, то ми не бачимо солідарності, не бачимо засудження РПЦ судом пентархії, не бачимо анафем від помісних церков.

Всі дивуються попередженням книги Одкровення про те, що християни і нехристияни приймуть Антихриста, але що тут дивного, якщо зараз ось є така терпимість до антихристових ідеологій та практик РПЦ? Християнству потрібно знову стати християнством, перестати бути терпимим до абсолютного зла, яке зараз РПЦ впроваджує як теорії та практики! Необхідно сатанізм РПЦ визнати сатанізмом, рішуче засудити, визнати самостійним та очистити від наслідків російської анексії Українське Православ’я, підтримати українців у їх боротьбі!!!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

І я все-таки очікую, що знайдуться в Україні та світі сміливі єпископи та священники, що анафематсвують і єресь Кирила та РПЦ як підміну християнства якимось маніхейством, і Кирила і Путіна.

І що УПЦ та Україна знайдуть сили послати всіх любителів Путіна і єдиного духовного простору з нацистами до Росії. Нагадаю, що якщо десь у Франції бородаті чуваки пропонують побудувати халіфат їх без суду за 24 години відправляють на історичну батьківщину.

В будь якій православній країні церква, що потрапила в ситуацію, аналогічну до УПЦ оголосила б автокефалію. Тут чекають рішення проблеми від парламенту! Да не хочуть автокефалії- ну то нехай живуть далі в Росії, це ж їх вибір не порвати з РПЦ, а далі бути частиною РПЦ і про статус УПЦ говорити з РПЦ «після війни». Да хіба РПЦ щось готова обговорювати чи зараз чи після війни? Вона оголосила православний джихад, священну війну, проти України і Заходу! Заявила, що всю Україну треба окупувати і кордони Росії мають тільки розростатися все далі! Якщо УПЦ хоче бути з Україною то зараз момент коли не можна далі чекати, треба рвати з РПЦ. Якщо хоче бути з РПЦ – чемодан, автобус і Росія для кожного єпископа та для бажаючих із священства. І все.

І статки всіх Мерседесів реквізували на користь ЗСУ.

Раз вони замість України до цього часу вибирають РПЦ, знаючи прекрасно весь цей нацизм, то нехай в Росії починають з чистого листа, конфіскацію вони точно заслужили.

Ну а ми переможемо і ще й розвалити Росію. РПЦ зникне як КПРС, Росія як СРСР і нічого дивного у цьому не буде. Все це антихристове зло, яке має зникнути разом з планами руйнівної війни проти вільного світу!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

І насправді християни вміють прощати. Ми навчені відпускати в руки Бога, згідно з Писанням, щоб не утримувати цю темряву у своєму серці.

Але це неможливо забути. Шрами завжди нагадуватимуть. Почуття влягуться, ми відпустимо цей біль у руки Бога, але шрам завжди говоритиме. Бо шрами не вміють мовчати. Навіть після свого воскресіння у прославленому тілі Христа залишилися рани від розп’яття. Отже, навіть на небесах рани показуватимуть суть спокути.

А тепер подивіться на слова Христа. І перш ніж ви прочитаєте їх, постарайтеся усвідомити, що говорить Він це в той момент, коли Він дунув на учнів, щоб вони прийняли Духа Святого. І здавалося б, що вони мали стати в цей момент м’якотілими і всепрощаючими миролюбними голубами. Але замість буддійської любові та миру Христос дає їм у руки найсильнішу зброю. Ін 20:22-23: «Сказавши це, дунув, і каже до них: Прийміть Духа Святого. Кому простите гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться».

І тут Він не закликає їх усіх пробачити. Він не закликає забути і жити далі, але Він каже, що є моменти, коли саме Дух Святий не дасть вам можливості пробачити, оскільки саме Бог у цей момент прощати не збирається.

Тисячі російських солдатів на даний момент вже в пеклі, без можливості отримати прощення та пом’якшення провини, вони вже зазнали Божого суду.

У Писанні ми бачимо, як були знищені цілі народи без права на викуплення. Що ж? Бог такий злий, що бідну людину не може помилувати? Вих 33:19: «І сказав Господь: Я проведу перед тобою всю славу Мою і проголошую ім’я Єгови перед тобою, і кого помилувати – помилую, кого пошкодувати – пошкодую».

А кого ж Він помилує та пошкодує? Кого треба прощати? На це питання можна відповісти по-різному, але є один текст, який дає натяк на те, як сам Бог дивиться на це. Скажу відразу, Бог має величезне бажання прощати. Адже саме для цього Христос умирав на хресті. Але є щось, без чого прощення стає недоступним для людини. Єр 3:12-13: «Іди та проголоси ці слова на північ, і скажи: «Вернися, відступниця, дочка Ізраїля, говорить Господь. Я не виллю на вас гніву Мого; бо Я милостивий, говорить Господь, — не вічно обурюватимуся. Визнай тільки провину твою: бо ти відступила від Господа, Бога твого, і розплутала з чужими під усяким гіллястим деревом, а голосу Мого ви не слухали, говорить Господь».

Усвідомлення своєї провини, визнання своїх вад – це і є ключем до сейфа в якому лежить прощення. Саме тому марно давати прощення ґвалтівникові, який у цей момент планує наступний злочин. Воно (прощення) просто не спрацює. Іноді ми в розпачі говоримо ворогові, що прощаємо його, думаючи, що він пом’якшиться і відступить, але в цей момент він забиває черговий цвях у твою руку.

І, звичайно, ти можеш його пробачити. Може навіть і винен. Але не для того, щоб йому було добре на серці. А щоб ти вимив це зі своєї душі. Але якщо людина не визнає своєї провини – ти можеш залишити на ній її гріхи для суду. Можливо це і є те, коли Павло зраджував сатані у виснаження тіла. Адже він міг би пробачити, але Святий Дух вів його зовсім в інше. Він не дозволив пробачити того, хто не визнає свого гріха. Тому є ті, кому прощення недоступне. І хоч двісті разів ти можеш його пробачити, він все одно залишиться в пеклі.

Я думаю, даючи прощення злу, ми не засуджуємо гріх і даємо йому привід поширюватися. Адже ґвалтівник думаючи що прощений, отримує внутрішнє задоволення і готує наступний замах. Ми не маємо права знімати гріх із того, хто не збирається з гріхом розлучатися. Таким чином, ми швидше виправдовуємо гріх. Тільки якщо людина визнає свою провину, є шанс позбутися гріха.

А що ж російські брати та сестри християни? А нічого. Вони так само намагаються замилити нам очі, вимагаючи нас пробачити ворогів. Тому що замість того, щоб визнати свою помилку і свою частину в цьому злі, вони звинувачують нас у своїх власних вадах і перекладають провину на нас. Їм так легше.

Ін 9:41: «Ісус сказав їм: Якби ви були сліпі, то не мали б на собі гріха; але як ви кажете, що бачите, то гріх залишається на вас».

Алекс Штейнгарт

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І ось війна не скінчитеся сома по собі! Тому жертвуємо на снайперів проф. Юрію Чорноморцю:

Допомога снайперам:

Приват 4731219647256100

Пейпал lauby@meta.ua

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

Папа замість соціального вчення у питання війни і миру став спиратися на власні гадки, на власні переживання. Це було помітно мені ще в Енцикліці «Всі брати». Наголос на тому, що треба приймати будь кого Іншого, яким би не був Інший, став шляхом в нікуди, якщо ми не можемо зупинити Іншого, коли він став злочинцем. Повага до злочинця має бути в тому, що ми вважаємо його повнолітнім і відповідальним за свої вчинки, а тому за вчинене зло має бути покарання. Якщо ми вважаємо, що злочинець ще колись цивілізується, християнізується, олюдниться і тому тепер треба терпіти від нього будь які злочини – то це шлях, на якому ми не поважаємо ні його людську гідність, ні власну людську гідність. І це шлях, на якому ми в ніщо перетворюємо людську гідність жертв.

Я, мої аспіранти і докторанти критикували моральний релятивізм радикального пацифізму папи. І коли під час цієї війни виявився знову і знову це релятивізм, то на нього я вказую як на корінь проблем. Позиція папи визначається не його чи курії проросійськими настроями. Його релятивізм може бути більш проросійський чи більш проукраїнський. Важливо інше: Папа являє катастрофічне невміння розрізнити між жертвою і катом, стати на бік жертви однозначно і без компромісів, засудити релігійний і світський фашизм, що відродився.

Якби на місці цього папи був Іван Павло Другий він би знайшов єдино вірні слова на підтримку України і на засудження рашизму і не секунди не сумнівався. Як це зараз і робить патріарх Варфоломій. І будь-які папи від Лева ХІІІ до Бенедикта XVI, навіть найбільш безнадійні симпатики диктаторів, у сьогоднішній ситуації знайшли б правильні слова і робили б правильні засудження рашизму, що гірше за комунізм і фашизм, бо є громадянською релігією свідомої БРЕХНІ і свідомо вибраного ЗЛА….

Папа Франциск шукає винних там де їх немає – від НАТО до самих українців. І боїться визнати, що злочинець ось він один – це колективний Путін і колективний Гундяєв.

- папа Франциск боїться зрозуміти, що всі зустрічі і комунікації з цими слугами антихриста лише легітимізують цих прибічників чистого зла і насилля, що звільнили від совісті та цінностей цілий народ ще краще, ніж це колись робив Гітлер з власним народом.

- папа Франциск боїться визнати, що Росія вільно вибрала метафізичне зло, і не маючи жодних причин намагається зруйнувати всю світову цивілізацію.

Якщо папа бачить велику кількість недоліків сучасної цивілізації і бажає на її основі побудувати кращу цивілізацію любові, то ця цивілізація любові може постати не через примирення з антицивілізаційним варварством, з тероризмом, що воює з усіма сусідними народами у тій чи іншій формі, що знищує і власний народ…

Папа має зрозуміти: не нам потрібна його проукраїнська позиція. Вона потрібна світові. Інакше вся цивілізація буде знищена. Не нам потрібна допомога Україні. Це весь світ, якщо бажає вижити, має допомогти Україні. Не нам потрібне засудження рашизму і повна відмова від пошуків компромісів з новітнім Гітлером-Путіним і новітнім Гебельсом-Гундяєвим. Це засудження потрібне самій католицькій церкві – якщо вона бажає бути моральним авторитетом і існувати у соціологічно помітній кількості в сучасному світі. Засудити терористичний рашизм варто було б, навіть якщо це привело б до відродження теорій справедливої війни.

Однак соціальне вчення католицизму сьогодні не знає такого поняття «справедлива війна», бо всяка війна занадто велика трагедія, щоб бути справедливою і виправданою. Але одна війна – війна проти терорізму є виключенням, вона фактично в соціальні доктрині не є злом, яке ми змушені терпіти (як от оборонна війна). Війна проти тероризму є обов’язком і ми саме таку війну ведемо. І папа має все це зрозуміти, прийняти і включити у цю війну проти тероризму на стороні антитерористичних сил України і Заходу – без компромісів і до перемоги.

Коли Рейган воював з імперією Зла у нього був приклад папи Івана Павла Другого. Папа показував як можна мирними засобами воювати з імперією зла за гідність особи і свободу народів. І папа переміг.

Папа Франциск ще може послідувати прикладу свого великого попередника. Маю надію, що він це зробить і не під впливом ракет, що упадуть на Ватикан, а під впливом аналізу чим є рашизм, якими є злочини в Україні та світі. І тоді папа стане знову моральним авторитетом….

А зараз мені не цікаво – чи більш проросійські переживання чи більш проукраїнські думки у серці та голові релятивістичного папи. Мені цікаво, що від релятивізму і власних гадок, від вагань у різних сортах «не все так однозначно» він повернувся до простої істини: є шлях Добра і є шлях Зла. І Бог закликає вибирати шлях Добра і відрікатися від Зла. Бог не закликає нас заохочувати розповсюдження Зла, Бог не закликає нас шукати компромісів із Злом, Бог не закликає нас дружити із тими, хто вибрав Шлях Насилля і Зла як власний прояв сатанінської гордині та знищує все, що є Добром або просто існує не в той спосіб, який вибираються як норму сучасні добровільні прихильники Зла і Насилля. Поки папа розбирається із своїми ПЕРЕЖИВАННЯМИ, рашисти ДІЮТЬ. Як і фашисти, вони закохані у ДІЮ, в творення АКТІВ ЧИСТОГО ЗЛА, у вчинення насилля заради насилля.

Папа не може усвідомити, що після всіх уроків ХХ століття таке чисте насилля і зло можливі? Але якщо ми звернемося до тексту енцикліки «Всі є брати», то побачимо, що папа передбачав можливість появи такого зла – але він його чекав із Заходу, а воно прийшло із Сходу. І треба визнати – так, це зло явилося. І треба визнати, що все моральне вчення папи не мало протиотрути проти цього чистого зла. І треба почати з самого початку. Є шлях Добра і шлях Зла. Ми маємо вибирати Добро, ясно його відрізняти від Зла, і не шукати компромісів із Злом та з суб’єктами, які свідомо і добровільно вибрати шлях чистого Зла…

З часів папи Лева ХІІІ Церква завжди і скрізь шукали як захистити ЛЮДСЬКЕ в людині, засуджувала теорії та практики знелюднення. Маємо надію, що папа знайде в собі сили написати енцикліку проти рашизму або хоча б визнати, що це війна проти терористичної держави і святий обов’язок всього світу підтримати нас у нашій боротьбі.

проф. Юрій Чорноморець

PS. Для швидкого досягнення миру нам потрібні три речі: патрони, патрони і ще раз патрони – снайперам! PayPal palamist@gmail.com Приват гривня 4149499808197238

Ю,Ч,

Джерело ФБ.

]]> http://kyiv-pravosl.info/2022/06/17/schodo-vysloviv-ta-pozytsiji-papy-frantsyska/feed/ 0