Думка Св. Синоду (БПЦ) щодо Собору на Криті (2016) і тексту

«Ставлення Православної церкви до решти християнському світу»

Св. Синод на своєму засіданні 15.11.2016 р, прот. № 22 – в повному складі, розглянувши текст «Ставлення Православної церкви до решти християнського світу», що прийнятий в червні на соборі на о. Крит, Греція, прийшов до наступної думки:

На засіданні від 01.06.2016 р, прот. № 12, Св. Синод в повному складі вирішив запропонувати перенести Великий і Святий собор Православної Церкви, щоб продовжити підготовку до його проведення. Св. Синод заявив, що в іншому випадку БПЦ-БП не буде брати в ньому участи.

Згодом подібні пропозиції були висловлені і Св. Синодами інших Помісних православних церков – учасників підготовчого процесу Святого і Великого собору Православної Церкви. Організатори Великого і Святого собору Православної Церкви на о. Крит не прийняли до уваги ці пропозиції. Згодом про свою неучасть заявили чотири автокефальних Помісних церкви (в хронологічному порядку): Болгарська Православна Церква (рішення від 1 червня ц. р), Антіохійський патріархат (Рішення від 6 червня ц. р), Грузинська Православна Церква (рішення від 10 червня ц. р), Російська православна церква (рішення від 13 червня).

З 16 по 27 червня цього року в Православної академії на о. Крит, Республіка Греція, проводився запланований Великий і Святий собор Православної Церкви, але без участі чотирьох Помісних автокефальних церков, як і без участі визнаною з боку БПЦ-БП автокефальної Американської православної церкви (OCA), чия участь не передбачалося з самого початку підготовки до Собору, навіть в якості гостя. На Соборі були присутні представники засобів масової інформації та гості від інославних релігійних спільнот (римо-католицької, англіканської і ін.).

На Соборі, проведеному на о. Крит, були винесені на голосування і прийняті шість передсоборних документів, а також його «Енцикліка» і «Послання». Тридцять три єпископа, що брали участь у Соборі, не підписали документ «Ставлення Православної церкви до решти християнського світу», причому деякі з архієреїв, які відмовилися підписати документ (серед яких і авторитетні православні богослови), виступили з публічними поясненнями своєї позиції.

У своєму листі, прот. № 798 / 14.07.2016 р (вих. № 498 / 20.09.2016 р Синодальної канцелярії). Його Святість Вселенський патріарх Варфоломій відправив Св. Синоду БПЦ-БП винесені на голосування і прийняті Собором документи. Після спеціального перекладу, виконаного авторизованим з цієї метою перекладачем, єпархіальні митрополити отримали ці документи.

Перший важливий висновок полягає в тому, що в порівнянні з Перед соборними варіантами, винесені на голосування і прийняті Собором на о. Крит документи зазнали певних, але несуттєві та недостатні для їх всеправославного прийняття зміни.

I. Щодо документа «Ставлення Православної церкви до решти християнському світу»

1. Стосовно тексту п. 4 можна сказати, що Православна Церква під «Єднанням всіх» завжди розуміла з’єднання або повернення в її лоно через св. Хрещення, св. Миропомазання і Покаяння всіх подорожуючих по стихіями цього світу і таких, що відпали від неї в єресь або розкол, відповідно до канонічних установ Церкви. Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква ніколи не втрачала єднання у вірі і спілкування у Святому Дусі, а тому не може прийняти твердження про «відновлення єдності» з «іншими християнами», оскільки таке єдність незмінно існує в Тіло Христовому, і само [поняття] «Єдність» і «єдинасть» – це сутнісні визначення Церкви. Таксама Православна Церква не може прийняти різні концепції і вчення, на базі яких інославні обґрунтовують таке єднання. такими є теорії про існування якось уявної «єдності» всіх християнських віросповідань, як, наприклад, вчення про «невидиму» церкву, «теорія гілок», «богослов’я хрещення» або «рівність деномінацій». Всі ці теорії можуть бути пов’язані зі схоластичним вчення про речову благодаті Св. Духа, яка була соборно засуджена св. Церквою. Якщо прийняти це вчення, то можна обґрунтувати і наявність Божої благодаті в різних християнських віросповіданнях, яка різниться у різних деномінаціях у кількісному і якісному відношенні. Відповідно до цієї інославної теорії, приймається, що оскільки в єдиної християнської спільності відбуваються літургійні дії, вони різними способами можуть викликати благодатне життя, яке варіюється в залежності від стану якогось віросповідання. Ця богословська теорія стверджує, що літургійні дії можуть давати доступ до спасіння християнам відповідних спільнот, до яких вони належать. Зважаючи на таке передбачення наявності благодаті у всіх християнських деномінаціях, слід було б докладати спільні зусилля, щоб досягти повноти єдності у Христі (пор. Декрет про екуменізм Другого Ватиканського собору).

2. У зв’язку з висловленим і тим, що стверджується в п. 5 пошуком «втраченої єдності всіх християн», ми вважаємо його [пошук] неприйнятним і неприпустимим, оскільки Православна Церква ніколи не втрачала свого внутрішньої єдності всупереч єресів і розколів, які є відпадінням від Тіла Церкви, причому це Тіло не втрачає свою початкову онтологічну цілісність, яка полягає в неподільності Христової Іпостасі.

3. У п. 6, п. 16 і п. 20 визнається «історичне найменування» «інших, таких що не знаходяться в спілкуванні з нею, інославних християнських церков і сповідань», попри те, що в п. 1 документа стверджується щось інше, а саме, що ніяка єретична або схизматична спільність не може називатися «церквою». Наявність безлічі церков неприпустимо, згідно догматам і канонам Православної Церкви. Більш того, спочатку в п. 2 документа передбачалося, що «Православна Церква засновує свою єдність на факті її заснування Господом нашим Ісусом Христом і спілкуванні у Святій Трійці і таїнствах. Ця єдність виражається в апостольської спадкоємстві і святоотцівському переданні, і Церква донині живе ними». Додавання виразу «Історичне найменування», як і пояснення, що інославні сповідання не перебувають у спілкуванні з Православною Церквою, не скасовує проблематичність і помилковість цього тексту. У зазначеному в п. 6 документа пасажі зіставляються непорівнянні реальності. Те, що найменування «Православна» віднесено до Єдиної, Святої, Апостольський і Соборній Христовій Церкві, будучи історично затвердженим найменуванням, хіба применшує його дійсність і значення? Будь-яке справжнє найменування, яке виникло в історії, відображає певну сутність, існуючу реальність. В іншому випадку це поняття не має реального обсягу, будучи просто ім’ям без дійсного предмета, який їм виражається або відбивається. Таке ім’я без реального предмета є фікцією. У такому випадку, соборний документ повинен був вказати, що «історичне найменування» «Церкви», віднесене до тих спільнот, що відійшли від Православної Церкви, є фіктивним найменуванням, без реального відповідності в дійсності. Якщо ми не зробимо це застереження, то історичне найменування «інославних церкви» отримає свою реальну історичну відповідність, до якої воно відноситься. Це значиться, що  ми визнаємо реальне існування інших церков, відмінних від Православної, що знаходиться в явному протиріччі з п. 1 і з першими словами п. 6 документа (Церква Одна і Єдина).

4. Висловлене в п. 12 твердження, що «для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності в правій вірі і любові», надзвичайно спрощено і не виражає вимірювання процесу вичерпно. Єдність передбачає єдиновірство, однодумність і едінодійство по всім догматичним визначенням і церковним правилам, що були затверджені на Вселенських соборах, як і у відношенні літургійного переказу і священно-таємничого життя в Св. Дусі. Шлях досягнення цієї єдності – покаяння, сповідання православної віри і хрещення.

5. У п. 20 вказується, що «перспективи проведення богословських діалогів Православної Церкви з іншим християнським світом завжди визначаються на основі принципів православної еклезіології та канонічних критеріїв вже сформованої церковної традиції », але точніше було б вираз «вже сформованої церковної традиції» замінити на «традиції Православної Церкви».

6. Загальне враження від цього документа таке: в ньому є багато двозначних виразів і термінологічних еклезіологічних невідповідностей. Важливо також, що в ньому ґрунтовно і вичерпно не вказується основна мета проведення богословських діалогів з інославними віросповіданнями, а саме повернення інославних канонічним шляхом в лоно Православної Церкви, а тому не були чітко, згідно з цією метою, сформульовані основні положення і принципи цих діалогів. Замість цього в п. 16 і нижче легітимізується неурядова організація «Всесвітня рада церков», в якій БПЦ-БП, слава Богу, давно вже не бере участі.

7. Всупереч основної мети, яку ми вказали в п. 6, в документі (пп. 9, 10, 11, 12, 13, 14 і 15) дуже послідовно і вичерпно регламентується методологія проведення різних діалогів.

8. У тексті п. 22 очевидно передбачається непогрішність і некритичне ставлення до Собору, що відбувся на о. Крит, з огляду на те, що в даному пункті стверджується, що «збереження істинної православної віри можливо тільки завдяки соборному строю, який з давніх-давен представляв компетентний і вищий критерій Церкви в питаннях віри і канонічного порядку». Але ми могли б вказати цілі періоди церковної історії, які показують, що вищим критерієм затвердження Вселенських Соборів є повсякденна догматична совість всієї православної повноти. Система Вселенських і Всеправославних соборів не може автоматично або механічно забезпечити правильність сповідання віри православних християн.

II. Основний висновок

Проведений на острові Крит Собор не є ні Великим, ні Святим, ні Всеправославним:

1. З огляду на неучасть у ньому ряду Помісних автокефальних церков, а також з огляду на допущення організаційних і богословських помилок. Попри це ми поважаємо і цінуємо зусилля всіх організаторів і учасників його проведення.

2. Уважне вивчення документів, прийнятих Собором на о. Крит, приводить нас до того висновку, що деякі з них містять невідповідності православному церковному вченню, догматичного і канонічного переказу Церкви, духу і букві Вселенських і Помісних соборів.

3. Прийняті Собором на о. Крит документи підлягають подальшому богословському обговоренню з метою виправлення, редагування, внесення правок або заміни іншими (новими документами) в дусі і переказі Церкви.

БПЦ-БП – невід’ємна частина, живий член Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Як частина Тіла Христового, як саме це Тіло на помісної території Болгарії і болгарських єпархій закордоном, БПЦ продовжує і надалі буде [перебувати] в братському євхаристійному, духовному, догматичному і канонічне спілкування з усіма іншими Помісними православними церквами – як тими, що брали участь в Соборі на о. Крит, так

і з тими, які не брали участь у ньому. Церква – це не світська організація, а Боголюдський організм. Вона не впливає на політичні та світські інтереси і пов’язані з ними поділи, і не знаходиться під їх впливом у своїй соборній життя. Її Глава – Сам Господь Ісус Христос, Який є «Шлях і Істина і Життя».

Принципи автокефальності і соборності в церковному житті не тільки не суперечать самі собі, а й взаємно доповнюються, виникають одні з інших і перебувають у повній єдності.

Офіційне джерело: http://bg-patriarshia.bg/news.php?id=220554

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

1. ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

2. ПОСЛАННЯ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО СОБОРУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

3. ВАЖЛИВІСТЬ ПОСТУ І ЙОГО ДОТРИМАННЯ СЬОГОДНІ

4. ВІДНОСИНИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ З РЕШТОЮ ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ

5. АВТОНОМІЯ І СПОСІБ ЇЇ ПРОГОЛОШЕННЯ

6. ПРАВОСЛАВНА ДІАСПОРА

7. ТАЇНСТВО ШЛЮБУ І ПЕРЕШКОДИ ДО НЬОГО

8. МІСІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Подячну пісню підносимо ми в Трійце поклоняємому Богу, сподобив нас зібратися «укупі» в дні П’ятидесятниці на острові Крит, освяченому Апостолом Язиків Павлом і його учнем Титом, «істинним сином за спільною вірою» (Тит. 1:4), і з дозволу Святого Духа завершити роботу Святого і Великого Собору Православної нашої Церкви – скликаного Його Божественною Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломієм за згодою Блаженніших Предстоятелів Святіших Православних Церков – на славу благословенного імені Господнього, на благо народу Божого і всього світу, сповідуючи разом з Божественним Павлом: «Кожен повинен розуміти нас як служителів Христових i будівничих таїн Божих»(1 Кор. 4:1).

Святий і Великий Собор Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви являє собою справжнє свідоцтво віри в Боголюдину Христа, Єдинородного Сина і Слова Божого, який явив втілення, всім Своїм «справою» на землі, хресною жертвою і воскресінням Трійного Бога як безмежну Любов. Тому єдиними устами і єдиним серцем ми звертаємо слово «в нашому сподіванні» (1 Петр. 3:15) не тільки до чадам Найсвятішої нашої Церкви, а й до всякої людини, «ближньої і далекої» (Еф. 2: 17). «Сподівання наше» (1 Тім.1:1), Спаситель світу відкрився як «з нами Бог» (Мт. 1:23) і як Бог «за нас» (Рим. 8:32), «Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини »(1 Тим. 2:4). Проповідуючи милість і не приховуючи благодіяння, зі знанням слів Господа, що «небо і земля минуться, але слова мої не минуться» (Мт. 24: 35), «виконані радості» (1 Ін. 1:4), ми благовістимо слово віри , надії і любові, дивлячись на «невечірнє, що не має спадкоємства і нескінченний день» (Василь Великий, Бесіда друга на Шостіднев. – PG 29, 2). Той факт, що проживання наше «на небесах» (Фил. 3: 20), скасовує, але підсилює наше свідчення в світі.

В цьому ми рівняємося на переказ Апостолів і наших Отців, які проповідували Христа і через Нього спасительний досвід віри Церкви і, богослов’я як «ловці людей», прямували «по-апостольські» до людей кожної епохи, щоб передати їм Євангеліє свободи, «яку дарував нам Христос »(Гал. 5:1). Церква не живе для себе. Вона цілком приносить себе людству для піднесення і оновлення світу в новому небі і новій землі (див. Одкр. 21:1). Таким чином, вона несе євангельське свідчення і роздає у всесвіті дари Божі: Його любов, мир, справедливість, примирення, силу Воскресіння і сподівання вічності.

***

І. Церква: Тіло Христа, образ Святої Трійці

1. Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква є боголюдське спілкування за образом Святої Трійці, передчуття і переживання есхатологічних реалій у Божественній Євхаристії і одкровення слави майбутнього століття і, як нев’януча П’ятидесятниця, нестихаючий пророчий голос в світі, присутність і свідчення Царства Божого, що «прийшло в силі »(Мк. 9:1). Церква як Тіло Христове «збирає» (Мт. 23: 37) в Ньому, перетворює і напуває світ водою, «тече в життя вічне» (Ін. 4: 14).

2. Апостольський і святоотцівський переказ, погодившись з навчаючими словами Господа і засновника Церкви на Таємній Вечері з учнями Його в таїнстві Божественної Євхаристії, характеризувало Церква як «Тіло Христове» (Мт. 26:26; Мк. 14:22; Лк. 22:19; 1 Кор. 10:16-17; 11:23-29) і завжди пов’язувало його з таїнством втілення Сина і Слова Божого від «Духа Святого і Марії Діви». У цьому сенсі переказ завжди підкреслював нерозривний зв’язок, з одного боку, всієї таємниці Божественного задуму спасіння у Христі з таємницею Церкви, і з іншого – таємниці Церкви з таїнством Божественної Євхаристії, безперервно затверджуючись в таємниче життя Церкви через дію Духа Святого.

Православна Церква, вірна цьому одностайному апостольському переданню і таємничому досвіду, є справжнім продовженням Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, якою Вона сповідується у Символі Віри і затверджується в навчанні Отців Церкви. Таким чином, вона відчуває свою велику відповідальність не тільки за справжнє переживання цього досвіду церковним тілом, а й за достовірне свідчення істини всім людям.

3. Православна Церква, в єдності і соборності її, є Церква Соборів, починаючи з Апостольського собору в Єрусалимі (Діян. 15: 5-29) до сьогоднішнього дня. Церква сама по собі є Собором, зібраним Христом і керованим Святим Духом, згідно апостольського принципом «угодно Святому Духові і нам» (Діян. 15:28). За допомогою Вселенських і Помісних соборів Церква благовістила і благовістить тайну Святої Трійці, явлену в Втіленні Сина і Слова Божого. Соборна діяльність безперервно триває в історії в наступних соборах, що володіють вселенським авторитетом, серед яких були такі: Великий Собор (879-880), скликаний при Великому Фотії, Патріарха Константинопольського; скликані при святому Григорії Паламі Великі Собори (1341, 1351, 1368 рр.), за допомогою яких була затверджена істина віри, що стосується перш за все виходи Святого Духа і причастя людини неречовим божественним енергіям; потім Святі і Великі Константинопольські Собори – 1484 роки, які спростували уніатський Флорентійський Собор, 1438-1439 і 1638 років, 1638, 1642, 1672, 1691, що спростували протестантські вірування, а також Собор 1872 року засудив етнофілетизм як еклезіологічну єресь.

4. Святість людини не мислиться поза Тіла Христового, яким є Церква (Еф. 1:23). Святість виходить від Того, Хто єдиний Свят. Вона є прилученням людини святості Бога в «спілкуванні святих», як про це проголошує вигук ієрея під час Божественної Літургії: «Святеє святим», і відповідь віруючих: «Єдиний Святий, єдиний Господь Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь ». У цьому ж дусі святий Кирило Олександрійський підкреслює, що Христос, «будучи Богом, святим по природі … освячується заради нас в Дусі Святому … Зробив же Він це для нас, не заради Себе Самого, а з тим, щоб таким чином з Нього і в ньому, що Першим отримав це освячення, благодать освячення була б затверджена у всьому роді цім ». (Тлумачення на Іоана, 11. – PG 74,548).

Таким чином, згідно святому Кирилу, Христос є «загальне обличчя наше», возз’єднується в своїй людяності людяність всього людського роду, «все ж були у Христі, і загальне обличчя людства сходить до Його особі» (Тлумачення на Іоанна, 11. – PG 73, 157-161), тому він є єдиним джерелом освячення людини Духом Святим. Таким чином, святість – це участь людини як в таїнстві Церкви, так і в священних таїнствах, центральне з яких – Свята Євхаристія, яка є «жертва жива, свята, благоугодна Боговi» (Рим. 12:1). «Хто вiдлучить нас вiд любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гонiння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець‚ приречених на заколення. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8:35-37). Святі втілюють в собі есхатологічну ідентичність Церкви, як вічне славослів’я перед земним і небесним Престолом «Царя Слави» (Пс. 23:7), являючи образ Царства Божого.

5. Православна Соборна Церква складається з чотирнадцяти Помісних Автокефальних Церков, Всеправославного визнаних. Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності і єдності Церкви. Ми вважаємо таким чином, що створення Єпископських Зборів в православної Діаспорі, сформованих з усіх канонічно визнаних єпископів в кожному з встановлених регіонів, які продовжують відноситься до тих же канонічних юрисдикцій, що і в даний час, є позитивним кроком в напрямку їх канонічної організації. Їх послідовна робота гарантує повагу до еклезіологічного принципу соборності.

II. Місія Церкви в світі

6. Апостольське служіння і проповідь Євангелія, відома як місіонерство, є головною складовою ідентичності Церкви, зберіганням і дотриманням Господньої заповіді: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28: 19). Це є подих життя, яке Церква вдихає в людське суспільство і яким воцерковлює світ через що виникають всюди місцеві Церкви. У цьому сенсі православні віруючі є і повинні бути апостолами Христа в світі. Ця місія повинна виконуватися не агресивно, а вільно, в любові і повазі до культурної самобутності кожної людини і народу. У цих зусиллях повинні брати участь всі Православні Церкви з належною повагою до канонічного порядку.

Участь у Божественній Євхаристії – це джерело апостольської ревності до євангелізації світу. Беручи участь у Божественній Євхаристії і молячись на священних Зборах про Всесвіт, ми покликані продовжувати «літургію після Літургії» і давати свідчення істини нашої віри перед лицем Бога і людини, розділяючи дари Божі з усім людством, будучи слухняними ясної заповіді Господа перед Його Вознесінням: «і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до краю землі »(Діян. 1:8). Слова перед Божественним Причастям: «Розломнюється і розділяється Агнець Божий, розломнюваний і неподільний, що завжди споживається і ніколи не вичерпується» показують, що Христос як «Агнець Божий» (Ін. 1:29) і як «Хліб Життя» (Ін. 6:48 ) підноситься нам як вічна Любов, що з’єднує нас з Богом і один з одним. Він вчить нас розділяти дари Божі і приносити себе всім хрестоподібним чином.

Життя християн є правдиво свідоцтво оновлення всіх у Христі – «Хто в Христі, той нове творіння; стародавнє минуло, ото сталось нове »(2 Кор. 5:17) – і заклик, звернений до всіх людей, про особисту вільну участі у вічному житті, у «благодаті Господа нашого Ісуса Христа і в любові Бога й Отця», заради переживання в церкви «причастя Святого Духа». «Бо таїнство спасіння – для добровільно бажаючих його, а не насильно залучених» (Максим Сповідник, Тлумачення на молитву Господню. – PG 90, 880). Реєвангелізації народу Божого в сучасних секуляризованих товариствах, як і євангелізація тих, що ще не пізнали Христа, є безперервним обов’язком Церкви.

IІІ Сім’я – образ любові Христа до Церкви

7. Православна Церква вважає непорушним союз любові чоловіка і жінки, «велику таємницю … по відношенню до Христа і до Церкви» (Еф. 5:32) і що випливає з нього сім’ю, яка є єдиним гарантом народження і виховання дітей згідно з планом Божественної ікономії, «Церква мала» (свт. Іоан Златоуст, Тлумачення на послання до Ефесян, 20. – PG 62, 143), і надає їй належну душпастирську підтримку.

Сучасна криза шлюбу і сім’ї є результат кризи свободи і зведення її лише до егоцентричної евдемоністічеської самореалізації, її ототожнення з індивідуальною незалежністю та автономією, втратою містичного характеру єднання чоловіка і жінки, перекази забуттю жертовного характеру любові. Сучасне секуляризоване суспільство розглядає шлюб, керуючись чисто соціологічними і прагматичними критеріями, вважаючи його лише якоюсь простою формою взаємовідносин поряд з багатьма іншими, які мають право бути законно закріпленими.

Шлюб є такою майстернею життя в любові, що живиться Церквою, і неперевершеним даром благодаті Божої. «Висока рука» Бога, що «зв’язує», «невидимо стоїть перед беручими шлюб, поєднуючи» їх з Христом і один з одним. Вінці, що покладаються на голови жениха і нареченої під час здійснення таїнства, підносять до поняття жертви і повної посвяти себе Богові і ближнім. Також вони говорять про життя в Царстві Божому, розкриваючи есхатологічну спрямованість таїнства любові.

8. Святий і Великий Собор з особливою любов’ю і турботою звертається до дітей і всієї молоді. У різноголосиці взаємовиключних визначень щодо ідентичності дитячого віку Святійша наша Церква пропонує слова Господа «якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мт. 18:3) і «Хто не прийме царства Божого, як мала дитина, не увійде в нього» (Лк. 18:17), а також все сказане нашим Спасителем тим, хто «забороняє» (Лк. 18: 16) дітям наближатися до нього і« спокушає» (Мт. 18: 6) їх.

Церква пропонує молоді не тільки «допомогу», але і «істину» боголюдського нового життя у Христі. Православна молодь повинна усвідомити, що є носієм багатовікової і благословенної традиції Православної Церкви і разом з цим її продовжувачем: вона покликана мужньо зберігати, активно культивувати вічні цінності Православ’я, щоб нести цілюще християнське свідчення. Серед них з’являться і майбутні служителі Церкви Христової. Таким чином, молодь це не просто «майбутнє» Церкви, а й діяльний вираз боголюбивого і боголюдського її життя в сьогоденні.

IV. Виховання у Христі

9. У наш час в сфері виховання і освіти спостерігаються нові тенденції, що стосуються змісту і цілей освіти, а також підходу до дитячого віку, ролі вчителя і учня і сучасної школи. Оскільки освіту займається не просто людиною, як вона є, а тим, якою вона повинна бути і який зміст її відповідальності, само собою зрозуміло, що сформований нами образ людини і сенсу її буття визначають наш погляд і на його освіту. Переважаюча сьогодні секулярна і індивідуалістична освітня модель, яка виснажує молоде покоління, викликає заклопотаність у Православної Церкви.

У центрі пастирської турботи Церкви знаходиться освіта, мета якої не тільки інтелектуальний розвиток, але і формування та вдосконалення людини у всій її цілісності як психосоматичної і духовної сутності, згідно триптиху: Бог, людина, світ. Своїм повчальним словом Церква дбайливо закликає народ Божий і особливо молодь до усвідомленого і активної участі в житті Церкви, культивуючи в них «старанне бажання» життя у Христі. Таким чином, христоїменита повнота знаходить в Боголюдському спілкуванні Церкви екзистенціальну підтримку і переживає в ній передбачення воскресіння по благодаті обожнення.

V. Церква перед лицем сучасних викликів

10. Сьогодні Церква Христова стикається з викликом крайніх прояв ідеології секуляризації, що властивою політичним, культурним і соціальним подіям. Основним елементом ідеології секуляризації завжди було і залишається донині повне відчуження людини від Христа і духовного впливу Церкви через невиправдане ототожнення Церкви з консерватизмом, так само як і через не обґрунтовані історичні її характеристики, як нібито перешкоду на шляху усілякого прогресу і розвитку . У сучасних секулярних суспільствах людина, відрізана від Бога, ототожнює свободу і сенс життя з повною автономією і звільненням від свого вічного призначення, в результаті чого виникає ряд помилкових розумінь і навмисно неправильних трактувань християнської традиції. Таким чином, вважається, що дана з вишині у Христі свобода і прогрес «в міру зросту Христового» (Еф. 4:13) суперечать «самоспасительним» тенденціям людини. Жертовна любов оцінюється як несумісна з індивідуалізмом, а аскетичний характер християнської моралі вважається нестерпним викликом для людського евдемонізму.

Ототожнення Церкви з консерватизмом, несумісним з прогресом цивілізації, є довільним і наклепницьким, оскільки усвідомлення своєї ідентичності християнськими народами несе на собі вічну печатку справжнього вкладу Церкви не тільки в їх культурну спадщину, а й в здоровий розвиток світської культури в цілому, оскільки Бог поставив людину домоорганізатором всього Свого творіння і його співпрацівником в світі. Православна Церква протиставляє сучасному «людині-богу» як верховному мірила всього «Боголюдини»: «Бог що втілився, а не людини обожненої» (св. Іоан Дамаскин, Докладний виклад православної віри, 3,2. – PG 94, 988). Вона являє рятівну істину Боголюдини і Його Тіло – Церква як місце і спосіб життя в свободі, як «істинної любові» (див. Еф. 4:15) і як участь, вже на землі, в житті воскреслого Христа. Боголюдський, «не від світу цього» (Ін. 18: 36) характер Церкви, яка живить і направляє «в світ» свою присутність і свідчення, несумісний з співтворенні Церкви (див. Рим. 12:2) з світом в будь-якому вигляді.

11. Завдяки розвитку сучасної науки і технології наше життя кардинально змінюється. Все, що тягне за собою зміни в способі життя людини, вимагає від нього розуміння, оскільки разом зі значною користю, яку приносить науковий прогрес, полегшуючи наше повсякденне життя, успішно борючись з серйозними захворюваннями, сприяючи дослідження космосу, ми стикаємося також з його негативними наслідками. Існує небезпека маніпулювання людською свободою, використання людини як простого засобу, поступової втрати дорогоцінних традицій, загрози і руйнування природного середовища.

У силу самої своєї природи наука, на жаль, не володіє необхідними засобами для запобігання і подолання багатьох проблем, які вона ж прямо або побічно створює. Наукове знання не обов’язково стимулює моральну волю людини, яка, не дивлячись на те що знає про небезпеки, проте продовжує діяти, як нібито вона про них не знав. Відповідь на серйозні екзистенційні та етичні питання людини і проблему пошуку вічного сенсу її життя і світу не може бути дано без духовного підходу.

12. У наш час досить поширений ентузіазм, що стосується вражаючого розвитку в сфері біології, генетики та нейрофізіології мозку. Йдеться про наукові завоюваннях, спектр застосування яких може породити складні антропологічні і моральні дилеми. Безконтрольне застосування біотехнологій в зародженні, продовження і закінченні життя ставить під загрозу його справжню повноту. Людина активно експериментує зі своєю природою вкрай небезпечним чином. Існує небезпека її перетворення в біологічний механізм, в якусь безособову соціальну одиницю, апарат з контрольованим мисленням.

Православна Церква не може залишитися осторонь від обговорення таких істотних антропологічних, етичних і екзистенціальних питань. Вона спирається на Богоданні критерії, демонструючи актуальність православної антропології перед лицем сучасної підміни цінностей. Наша Церква може і зобов’язана висловити в світі своє пророчу свідомість в Ісусі Христі, Який у своєму Втіленні увібрав в себе всю людину і є абсолютним зразком оновлення людського роду. Церква демонструє святість життя і характер людини як особистості з самого моменту зачаття. Право на народження є першим серед людських прав. Церква як боголюдське суспільство, в якому кожна людина є унікальною істотою, призначенням якого є особисте спілкування з Богом, протистоїть будь-якої спробі об’ектофікації людини, перетворення його в вимірну величину. Жодному науковому відкриттю не дозволено ображати гідність людини і її божественне призначення. Людина не визначається лише її генами.

На цій підставі ґрунтується біоетика з православної точки зору. В епоху конфліктуючих один з одним уявлень про людину, православна біоетика висуває на перший план, на противагу світським автономним і нівелюючим антропологічним поглядам, створення людини за образом і подобою Божою і її вічне призначення. Таким чином, вона сприяє збагаченню філософської та наукової дискусії з біоетичних питань, за допомогою біблійної антропології та духовного досвіду Православ’я.

13. У світовому співтоваристві, орієнтованому на володіння і індивідуалізм, Православна Соборна Церква демонструє істину життя у Христі і згідно Христу, вільно втілену в повсякденному житті кожної людини в справах його «до вечора» (Пс. 103:23), за допомогою яких людина стає співробітником Вічного Отця – «бо ми співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) – і Сина Його: «Отець Мій працює аж досі й Я роблю» (Ін. 5:17). Благодать Божа освячує Духом Святим справи рук співпрацюючої Богу людини, являючи в них твердження життя і людського спілкування. У таких рамках розглядається також християнська аскеза, що кардинально відрізняється від будь-якого дуалістичного аскетизму, що відокремлює людину від суспільства і від ближнього. Християнська аскеза і помірність, які пов’язують людину з таємничим життям Церкви, стосуються не тільки чернечого життя, але є характерною рисою церковного життя у всіх її проявах як видиме свідоцтво присутності есхатологічного духу в благословенному співжитті віруючих.

14. Коріння екологічної кризи, духовні та етичні, лежать в серці кожної людини. Ця криза посилилася в останні століття внаслідок численних поділів, викликаних людськими пристрастями, такими як користолюбство, жадібність, егоїзм, хижацтво, одним з наслідків яких для планети зробилася зміна клімату, яка в значній мірі загрожує природному середовищу – нашому спільному «дому». Розрив відносин між людиною і природою – є спотворення справжнього підходу до використання Божого творіння. Підхід до екологічної проблеми, заснований на принципах християнської традиції, диктує не тільки необхідність покаяння за гріх експлуатації природних ресурсів планети, тобто радикальної зміни світогляду і поведінки, а й аскетизму – як антидот проти споживацтва, обожнювання своїх потреб і власницької позиції. Він передбачає також нашу величезну відповідальність за збереження для наступних поколінь придатною для життя довкілля і за його використання відповідно до Божественної волі та благословення. У таїнствах Церкви затверджується творіння, а людина зміцнюється, щоб служити його економом, хранителем і «ієреєм», приносячи його зі славослів’ям Творця: «Твоя від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за вся», культивуючи євхаристичний зв’язок з творінням. Цей православний, євангельський і святоотцівський підхід також звертає нашу увагу на соціальні аспекти і трагічні наслідки руйнування навколишнього середовища.

VI. Церква перед обличчям глобалізації, крайнього насильства і міграції

15. Сучасна теорія глобалізації, яка непомітно нав’язується і стрімко поширюється, вже викликає серйозні потрясіння в економіці і в суспільстві в світовому масштабі. Нав’язування її створило нові форми систематичної експлуатації та соціальної несправедливості, її мета – поступово прибрати перепони між різними національними, релігійними, ідеологічними та іншими традиціями, і це вже привело до ослаблення або навіть остаточного руйнування соціальних завоювань під приводом, нібито, необхідної реконструкції світової економіки, таким чином розширюючи прірву між багатими і бідними, підриваючи соціальну єдність народів і розпалюючи нові вогнища напруженості в світі.

Православна Церква перед обличчям нівелюючої і безособової гомогенізації, якій сприяє глобалізація, а також крайнощів етнофілетизму, виступає на захист ідентичності народів і зміцнення місцевих традицій. В якості альтернативної моделі єдності людства вона демонструє організацію Церкви, на основі рівної честі помісних Церков. Церква протистоїть провокаційною загрозу для сучасної людини і культурних традицій народів, яку таїть в собі глобалізація і принцип «автономії економіки» або економізм, тобто, відділення економіки від життєвих потреб людини і її перетворення в самоціль. Церква ж пропонує життєздатну економіку, засновану на принципах Євангелія. Таким чином, орієнтуючись на слова Господа: «Не хлібом єдиним живе людина» (Лк. 4:4), Церква не пов’язує прогрес людського роду тільки з підвищенням рівня життя і економічним розвитком на шкоду духовним цінностям.

16. Церква не втручається в політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним – як турбота про людину та її духовної свободи. Слово Церкви, незмінно сповнене розважливості, буде завжди сприяти здійсненню належних дій на благо людини. Сьогодні помісні Православні Церкви покликані побудувати нову форму конструктивної солідарності зі світською правовою державою в рамках нових міжнародних відносин, відповідно до біблійним принципом: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мт. 22:21). Ця солідарність повинна зберегти самобутність Церкви і держави, забезпечити їх щиру співпрацю на благо захисту унікальної гідності і, отже, прав людини, гарантуючи соціальну справедливість.

У наш час права людини займають центральне місце в політиці в якості відповіді на сучасні соціальні та політичні кризи і перевороти, для захисту свободи індивіда. Підхід Православної Церкви до прав людини стосується головним чином небезпеки зведення особистих прав до індивідуалізму і «правізму». Таке відхилення діє на шкоду громадському змістом свободи, веде до довільного перетворення прав в евдемоністічеські домагання і до введення небезпечного ототожнення свободи з людським свавіллям, «вселенської цінності», що підриває основи соціальних цінностей, сім’ї, релігії, нації і є загрозою основоположним моральним цінностям.

Отже, православне розуміння людини протистоїть як самовпевненому обожнювання індивіда і його прав, так і ганебного приниження людської особистості всередині сучасних гігантських економічних, соціальних, політичних і комунікативних структур. Православна традиція – це невичерпне джерело живих істин для людини. Ніхто ніколи не вважав і не дбав про людину так, як Боголюдина Христос і Його Церква. Основоположним правом людини є захист принципу релігійної свободи в усіх її проявах, таких, як свобода совісті, віри, відправлення культу, як і всі вирази релігійної свободи, будь то в особистому або громадському порядку. У нього також входить і право кожного віруючого практикувати вільно, без втручання з боку держави, виконання своїх релігійних обов’язків, публічне викладання релігії і умови функціонування релігійних громад.

17. Зараз ми переживаємо поширення хворобливого явища насильства в ім’я Боже. Спалахи фундаменталізму в надрах релігій ризикують привести до панування думки, що воно становить сутність релігійного феномену. Істина, однак, полягає в тому, що фундаменталізм як «ревнощі не по розуму» (Рим. 10:2) є проявом хворобливої релігійності. Справжній християнин, наслідуючи приклад Розп’ятого Господа, не вимагає жертви, але приносить себе в жертву, і з цієї причини є найсуворішим суддею релігійного фундаменталізму будь-якого походження. Щирий міжрелігійний діалог сприяє розвитку взаємної довіри, просуванню миру і примирення. Церква трудиться заради того, щоб зробити більш відчутним присутність «Світлом світу» на Землі. Істинний світ досягається не силою зброї, але тільки шляхом любові, «не шукає свого» (1 Кор. 13:5). Єлей віри повинен використовуватися для полегшення і зцілення старих ран інших людей, а не для розпалювання нових вогнищ ненависті.

18. Православна Церква c болем і молитвою стежить і відзначає велику сучасну гуманітарну кризу, експансію насильства та збройних конфліктів, переслідування, вигнання і вбивства представників релігійних меншин, насильницьке вигнання сімей з їх домівок, трагедію торгівлі людьми, порушення основних прав окремих людей і народів і примус до зміни віросповідання. Вона беззастережно засуджує викрадення людей, тортури і жахливі страти. Вона засуджує руйнування храмів, релігійних символів і пам’ятників культури.

Православна Церква особливо стурбована становищем християн і інших переслідуваних етнічних і релігійних меншин на Близькому Сході. Зокрема, вона звертається до урядів цього регіону із закликом захистити християнське населення, православних християн давньосхідних Церков та інших християн, яким вдалося вижити в колисці християнства. Корінні християни та інші групи населення мають невід’ємне право залишатися в своїх країнах як рівноправні громадяни.

Отже, ми закликаємо всіх залучених в цей конфлікт, незалежно від їх релігійних переконань, попрацювати в ім’я примирення і поваги до прав людини, перш за все заради захисту божественного дару життя. Війна і кровопролиття повинні закінчитися, щоб запанувала справедливість, повернувся мир і стало можливим повернення вигнаних до рідних домівок. Ми молимося про мир і справедливість в країнах Африки, що проходять через важкі випробування, а також в стражденній Україні. На Соборі ми знову наполегливо повторюємо заклик до відповідальних осіб звільнити двох викрадених в Сирії архієреїв – Павла Язіджі і Іоана Ібрагима. Ми молимося про звільнення всіх наших побратимів, які перебувають в заручниках і полоні.

19. Сучасна проблема біженців та міграції, що постійно погіршується з політичних, економічних і кліматичних причин, знаходиться в центрі уваги світу. Православна Церква незмінно ставилася і продовжує ставитися до вигнанців, до всіх, що перебувають в небезпеці і потребі, ґрунтуючись на словах Господа: «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; Був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мт. 25:35-36) і «істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мт. 25: 40). Протягом усього свого історичного шляху Церква перебувала на боці «струджених і поневолених» (Мт. 11: 28). Ніколи церковне людинолюбство не обмежувалася лише актами благодійності, здійснюються час від часу по відношенню до нужденних і стражденних, але мало на меті усунення причин, що призвели за собою соціальні проблеми. «Справа служіння» Церкви (Еф. 4:12) визнається всіма.

Таким чином, ми направляємо наш заклик насамперед до тих, в чиїй владі усунути причини виникнення кризи біженців, з тим щоб вони вжили належних позитивні рішення. Ми закликаємо політичні влади, православних віруючих та інших політиків різних країн, в яких знайшли і продовжують знаходити притулок біженці, надати їм будь-яку можливу допомогу, навіть з останніх сил (засобів).

VII. Церква: свідоцтво через діалог

20. Церква піклується про тих, хто віддалився від неї, і інтерес до тих, хто не сприймає її голосу. Усвідомлюючи той факт, що вона являє собою живу присутність Христа в світі, вона втілює божественний Задум спасіння в конкретні дії всіма доступними їй засобами, заради достовірного свідчення істини у всій строгості апостольської віри. У світлі такого розуміння обов’язку свідоцтва і приношення Православна Церква з давніх-давен надавала величезного значення діалогу, особливо з інославними християнами. За допомогою такого діалогу решта християнського світу вже набагато краще знає Православ’я і справжність його Передання. Крім того, він знає, що Православна Церква ніколи не приймала богословський мінімалізм і не ставила під сумнів свій догматичний переказ і свою євангельську мораль. Міжхристиянські діалоги функціонували, даючи можливість Православ’ю продемонструвати повагу до вчення авторитетних Отців і дати достовірне свідоцтво про справжній переказ Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Діалоги, що веде Православна Церква, ніколи не означали, не означають, і не означатимуть будь-якого компромісу в питаннях віри. Ці діалоги є свідчення про Православ’я, засноване на заповіді Євангелія: «Прийди і подивись» (Ін. 1:46) – дивись, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8).

***

У цьому сенсі Православна Церква по цілому світові, яка являє у Христі Царство Боже, переживає всю таємницю Божественного Задуму спасіння в своєму таємничому житті, центром якої є Євхаристія. У ній Церква дає нам не земну і тлінні їжу, але життядавчє Тіло Владики, «небесний Хліб», який є «ліками безсмертя, не тільки захищає від смерті, а й дарує життя в Ісусі Христі» (св. Ігнатій Богоносець, Послання до Ефесян, 20. – PG 5, 756). Божественна Євхаристія є головною складовою соборного служіння церковного тіла і справжнім твердженням Православ’я в віросповіданні Церкви, як проголошує Святий Іриней Ліонський: «Наше ж вчення згідно з Євхаристією, і Євхаристія в свою чергу підтверджує вчення» (Проти єресі, 4, 18. – PG 7, 1028).

Благовістячи по заповіді Господа всьому світу і «проповідуючи в ім’я Його покаяння і прощення гріхів між усіма народами» (Лк. 24:47), ми повинні віддати самих себе і один одного і все життя наше Христу Богу і полюбити один одного, в однодумності сповідуючи «Батька і Сина і Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну». Ці слова ми соборно звертаємо до дітей Найсвятішої Православної Церкви у всьому світі і до всієї всесвіту, слідуючи за святими отцями і соборними постановами по збереженню успадкованої від отціів віри для «звеличування доброзвичайності» в нашому повсякденному житті, в надії на «загальне воскресіння», славлячи триіпостасність Божество божественними співами:

Отче Вседержителю, і Слово, і Душе, в трьох лицях з’єднане Єство Пресущне і Пребожественне, в Тебе ми охрестились і Тебе благословляємо по всі віки.

(Канон святої Пасхи, пісня 8).

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору

Хоча правом голосу на Соборі наділені лише архієрейські делегації від кожної з чотирнадцяти помісних православних Церков, на Соборі будуть присутні і інших учасники.

У статті 3 «Регламенту організації та роботи Святого і Великого Собору Православної Церкви», прийнятого в Шамбезі в січні 2016 року, відзначається, що «супроводжувати делегації можуть спеціальні консультанти: клірики, ченці або миряни, але їх число, як правило, не може бути більше шести (6) осіб». Ці спеціальні консультанти можуть «бути присутнім на пленарних засіданнях Собору без права слова або голосу, при цьому їм слід допомагати в роботі Секретаріату Собору або Соборним Комісіям, де вони мають право слова, і виконувати данні їм особливі доручення».

Шість спеціальних консультантів від кожної Церкви – це всі, хто представляє на Соборі когось крім архієреїв. Спостерігачі від інших християнських Церков, як про це йдеться в статті 14 «Регламенту», можуть бути присутніми на Соборі, але ніяк не беруть участь в його роботі. Серед спеціальних консультантів можуть бути священики, диякони і ченці, однак, якщо таке буде рішення делегації, в число консультантів можуть бути включені також миряни і мирянки. До прийняття «Регламенту» в січні 2016 роки сама можливість появи на Соборі жінок була під питанням, хоча жінки були присутні на передсоборної наукової зустрічі, яка пройшла на Фанарі незадовго до того.

Всеправославний Собор – важлива і очікувана подія, багато в чому завдяки тому, що соборні інститути отримують все більше поширення в православному світі. Зараз це надає нам блискучу можливості оцінити важливість присутності жінок в контексті будь-якого прояву православної соборності.

Слова на підтримку присутності жінок на Соборі можна зустріти і в іншому передсоборному документі, «Місія Православної Церкви в сучасному світі». У ньому говориться, що Євангельське благовістя входить в життя Церкви «особливо при здійсненні Божественної Євхаристії, збираючи« укупі »(1 Кор. 11:20) розсіяних дітей Божих (Ін. 11:52) незалежно від раси, статі, віку, соціального або іншого становища у єдине тіло, де «немає вже юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої »(Гал. 3:28, пор. Кол. 3:11)».

У статті 5 дана тематика розкривається ще більш детально: «Православна Церква сповідує, що будь-яка людина, незалежно від кольору шкіри, релігії, раси, статі, національності, мови, створений за образом і подобою Божою і є рівноправним членом людської спільноти». Православна Церква завжди вірила, що жінка створена «за образом і подобою Божою» і «користується правами в суспільстві». Понад півтори тисячі років тому, святитель Василій Великий вчив, що природа і чоловіка, і жінки «за честю, рівні їх чесноти, рівні нагороди, однаково і відплата» (Бесіди на Шостиднів, 10.18).

Перед обличчям подібної спадщини ми не можемо не піднімати свого голосу на підтримку присутності і участі жінок в Святому і Великому Соборі Православної Церкви. Участь жінок в церковному житті – як виконавиць богослужбових співів, регентів, читців, іконописців, богословів, викладачів духовних дисциплін, істориків, членів парафіяльних та єпархіальних рад, співробітниць гуманітарних проектів, вчених, матерів, черниць, вихователів і вчителів, юристів, дружин священиків, і багатьох інших – приносить Церкви величезну користь. Можна згадати про важливу роль святий імператриці Ірини в скликанні VII Вселенського Собору, що відновив іконошанування. Цей приклад свідчить про важливість ролі жінок в Церкві і в наші дні, хоча сьогодні ця роль вже не визначається царською владою або суспільним становищем.

Складно уявити, як рішення, за численними темам, що є у порядку Собору, можуть бути прийняті без участі жінок. Наприклад, все, що стосується шлюбу, в рівній мірі відноситься до чоловіків і жінок – і при цьому зберігається ймовірність того, що на Соборі дана тема залишиться цілком в руках чоловіків. Визнаючи рівність між чоловіком і жінкою, як було сказано вище, Церква не змішує ці два поняття. Необхідно, щоб вчення Церкви і соборні рішення враховували відмінності між чоловічим і жіночим досвідом, уявленнями, способом дій. Якщо на Соборі виявиться лише кілька жінок, або ж їх не буде там зовсім, діалог по даних темах буде складно назвати адекватним.

Церква, яка з самого початку сповідувала, що чоловік і жінка мають рівною гідністю, рівні природою, і рівні на своєму шляху до спасіння, може отримати величезну користь, вислухавши голоси жінок XXI століття. Ми сподіваємося, що серед спеціальних консультантів на Святому і Великому Соборі в 2016 році буде безліч жінок. Ми впевнені, що на цьому Соборі складеться нова модель всесвітньої православної соборності, і що на майбутніх соборах жінки будуть не тільки бути присутнім, але і мати більше можливостей для участі в роботі.

Каррі Фредерік Фрост, Сьюзан Ашбрук Харві, Тева Регул, Олександра Лобас Сафчук, Гейл Волощак.

Стаття підготовлена за підтримки спеціального передсоборної проекту в рамках Православного богословського товариства Америки і опублікована Центром православних досліджень Фордемського університету

PS. На сьогодні відомо, що в складі делегацій, принаймні двох Помісних Церков, присутні жінки. Так, до числа консультантів від Константинопольського Патріархату увійшли ігуменя Феоксенія, настоятелька патріаршого ставропігійного монастиря на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» в Ханії (Крит) і Елізабет Продрому, професор університету Тафтса (США).

До складу делегації Албанської Православної Церкви були включені черниця Ракель Дервіші (Rakela Dervishi), Соніла Рембечі (Sonila Rembeci), в 2009-2013 рр. входила до складу президії Центральної ради Конференції європейських церков, і співробітниця прес-служби Албанської Православної Церкви Орфея Бечі (Orfea Beci).

Переклад українською мовою – Київське Православ’я

Джерело: https://publicorthodoxy.org/

1. а

1. б. Констатовано також, що на сучасному етапі неможливий по історичним і пастирським причин негайний перехід до строго канонічного порядку Церкви, який передбачає перебування лише одного єпископа в одному місці. З цієї причини вирішено запропонувати створення так званого перехідного положення, яке і підготує ґрунт для строго канонічного вирішення проблеми на основі представлених нижче принципів і напрямків. Така підготовка не повинна затягуватися до Святого і Великого Собору, який буде скликаний в майбутньому, щоб Собор зміг досягти канонічного вирішення даної проблеми.

2.а. Пропонується на перехідній стадії, під час якої буде підготовлено канонічне рішення питання, створити в кожному з таких нижче означених регіонів Єпископські збори з усіх канонічно визнаних єпископів даного регіону, які будуть і надалі підкорятися тим канонічним юрисдикціям, яким вони належать в даний час.

2. б. Ці збори будуть складатися з усіх єпископів кожного регіону, які перебувають в канонічному спілкуванні з усіма Святої Православної Церкви. Зборів будуть проходити під головуванням першого з підлеглих Константинопольської Церкви архієреїв, а у відсутності такого – згідно з порядком диптихів. Вони матимуть Виконавчий Комітет, що складається з перших ієрархів різних юрисдикції, існуючих в цьому регіоні.

2. в. Область діяльності та відповідальності цих Єпископських Зборів полягає в турботі про прояв єдності Православ’я і в розвитку спільної діяльності всіх православних кожного регіону для піклування про пастирські потреби православних, що там проживають, загального представництва всіх православних перед інославними і всім суспільством регіону, розвитку богословських наук, церковного освіти і т.д. Рішення з цих питань будуть прийматися на основі консенсусу Церков, представлених в даному Зборах.

3. Регіони, в яких на першій стадії будуть створюватися Єпископські Конференції, визначаються наступним чином:

1) Північна і Центральна Америка

2) Південна Америка

3) Австралія, Нова Зеландія та Океанія

4) Великобританія і Ірландія

5) Франція

6) Бельгія, Голландія та Люксембург

7) Австрія

Італія і Мальта

9) Швейцарія і Ліхтенштейн

10) Німеччина

11) Скандинавські країни (крім Фінляндії)

12) Іспанія і Португалія

4. На зібрання, що створюються за рішенням цієї Наради, покладається відповідальність за завершення складання детального регламенту їх роботи на основі схваленого цією Нарадою регламенту і його швидке застосування, яке має неодмінно початися до скликання Святого і Великого Собору.

5. Єпископські Зборі не віддимають у єпископів, що є їх членами, повноважень адміністративного та канонічного характеру і не обмежують їх прав в діаспорі. Єпископські Зборі мають на меті формування спільної позиції Православної Церкви з різних питань, що ні в якому разі не є перешкодою для єпископів – членів, які залишаються підзвітними своїм Церквам, висловлювати думку своїх Церков перед зовнішнім світом.

6. Голови Єпископських Зборів скликають все загальні збори єпископів свого регіону (літургійні, адміністративні, пастирські і т.д.) і головують на них. З питань, що мають загальний інтерес і вимагає за рішенням Єпископського Зборів загальноправославного розгляду, голова звертається до Вселенського Патріарха для подальших дій відповідно до Всеправославного встановленого порядку.

7. Православні Церкви зобов’язуються не вдаватися до дії, які можуть завдати шкоди вищеописаному процесу канонічного вирішення питання діаспори і будуть робити все можливе для полегшення роботи Єпископських Зборів і відновлення нормального канонічного порядку в діаспорі.

Рішення IV Всеправославного передсоборної наради в Шамбезі, 6-13 червня 2009 року.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

У 1902 році Патріарше і Синодальне послання Вселенського Патріарха Йоакима III, яке закликало Предстоятелів Православних автокефальних Церков знайти рішення проблем, що існували в той час, стало тією іскрою, яка відкрила підготовку Великого Всеправославного Собору. Вселенський Патріарх Фотій II скликав зустріч Міжправославної підготовчої комісії в 1930 році в Ватопедському монастирі, що на Святій горі Афон. Під час роботи цієї комісії був складений перший перелік 17 тем для обговорення, серед яких міжправославні відносини, відносини Православної Церкви з іншими Церквами і християнськими конфесіями, календарне питання, а також різні питання дисциплінарного порядку. Цей Собор був необхідним у зв’язку з глибокими змінами, з якими зіткнулася Православна Церква в кінці дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть, в зв’язку з появою нових автокефальних Церков, а також викликів, які кидала Церкви нове століття, вже вражене Першою Світовою війною.

2. Внесок Вселенського Патріарха Афінагора

Вселенському Патріарху Афінагору належить внесок у активізацію ідеї скликання Собору після Другої Світової війни двома патріаршими посланнями патріархальним і автокефальних Церков в 1951 і 1952 році. І тільки в 1961 році на Родосі змогла зібратися перша Всеправославна нарада, яка нарешті офіційно запустила процес підготовки Святого і Великого Собору Православної Церкви. Ця нарада затвердив широкий перелік тем, які повинні бути обговорювані Собором, згрупованих у восьмі наступних категоріях: 1) Віра і догмат; 2) служба Богові 3) Адміністрація Церкви; 4) Відносини між Православними Церквами; 5) Відносини Православних Церков з іншим християнським світом; 6) Православ’я і світ; 7) Богословські теми (такі, як питання ікономії і акривії; відносини Православної Церкви з іншими релігіями; про евтаназію і кремацію); 8 ) Соціальні проблеми (такі, як сім’я, молодь, дискримінація).

Цей перелік був розцінений як занадто амбітний і звужений до десяти тем на Першої Всеправославної передсоборної нараді в Шамбезі в 1976 році, яка вважало за краще сконцентруватися на трьох розлогих областях: Міжправославні відносини, відносини Православної Церкви з іншим християнським світом, свідоцтво Православної Церкви в сучасному світі. Таким чином, на порядку Святого і Великого Собору з’явилося десять тем: 1) Календарне питання; 2) Перешкоди до шлюбу; 3) Адаптація правил поста до сучасних умов; 4) Відносини Православної Церкви з іншими Церквами і християнськими конфесіями; 5) Відносини Православної Церкви до екуменічного руху; 6) Відносини Православної Церкви зі світом; 7) Проблема православної діаспори; 8 ) Автокефалія і спосіб її проголошення; 9) Автономія та спосіб її проголошення; 10) Диптихи православної Церкви.

3. Тривалий і складний процес підготовки Собору

Перша Всеправославна передсоборна нараду в Шамбезі 1976 року також ще налагодило процес підготовки Святого і Великого Собору. У Православному Центрі Вселенського Патріархату в Шамбезі було засновано Секретаріат для підготовки Святого і Великого Собору. Він був зобов’язаний отримувати від кожної Православної патріархальної або автокефальної Церкви пропозиції щодо кожної з десяти тем і готувати звіт, який потім повинен бути вивчений Всеправославної підготовчої комісією, яка скликається Вселенським патріархом, ця комісія повинна була збиратися необхідну кількість разів до тих пір, поки не буде досягнуто консенсусу по темі між різними православними патріархальними або автокефальними Церквами.

В кінці, текст, відображаючи консенсус, прямував потім секретаріатом на адресу Священного Синоду кожної Помісної Православної Церкви для отримання згоди, або ж нових коментарів. Можливі коментарі кожної Церкви мали вирушати в секретаріат, який готував текст для обговорення і прийняття одноголосно на Всеправославної передсоборної нараді, що скликається Вселенським Патріархом. Нарада була останнім етапом вироблення текстів різних тем Собору, які повинні бути обговорені і прийняті Собором. Тепер зрозумілий довгий і складний процес підготовки Святого і Великого Собору, який ґрунтувався на принципі одностайності.

У цьому дусі, Друга Всеправославна передсоборна нарада в Шамбезі 1982 року ухвалив тексти, щодо питання перешкод до шлюбу, адаптації правил поста до сучасних умов, календарне питання (принципово про загальну датою свята Пасхи, слідуючи наради астрономів і православних каноністів, попередньо зібраних в Шамбезі).

Третя Всеправославна передсоборна нараду в Шамбезі 1986 року ухвала тексти «Внесок Православної Церкви в досягнення миру, справедливості, свободи, братерства і любові між народами і усунення расової та інших дискримінацій», про ставлення Православної Церкви до екуменічного руху, про відносини Православної Церкви з іншим християнським світом, а також прийняло Регламент Всеправославних передсоборних нарад і міжправославних підготовчих комісій, згідно з яким всі рішення повинні бути прийняті консенсусом, за винятком процедурних питань, які повинні прийматися двома третинами присутніх глав делегацій.

Четверта Всеправославна передсоборна нарада в Шамбезі в 2009 році прийняла підсумковий текст щодо православної діаспори, який затвердив Збор православних єпископів в дванадцяти регіонах світу: 1) Північна і Центральна Америка; 2) Південна Америка; 3) Австралія – Нова Зеландія – Океанія; 4) Великобританія – Ірландія; 5) Франція; 6) Бельгія-Нідерланди-Люксембург; 7) Австрія; 8 ) Італія і Мальта; 9) Швейцарія; 10) Німеччина; 11) Скандинавія; 12) Іспанія і Португалія. Регіон Північної і Центральної Америки згодом був розділений між Канадою і США Зборами Предстоятелів Православних Церков в жовтні 2014 року, в той час як Мексика була приєднана до регіону Південної Америки, перейменованої на Латинську Америку. Ця передсоборна нарада ухвалила також Регламент єпископських зборів.

4. Фінішна пряма до Собору

Під час Зборів Предстоятелів Православних Церков, які зібралися в Константинополі, на престолі Вселенського Патріарха на Фанарі, в березні 2014 року, було вирішено скликати Спеціальну міжправославну комісію для перегляду, вироблення і редакції деяких текстів Другої і Третьої Всеправославної передсоборної наради 1982 і 1986 років. Крім цього, Зібрання Предстоятелів Православних Церков прийняв постанову, що всі визначення під час роботи Собору будуть одноголосно приймається на основі консенсусу. Було прийнято, що Святий і Великий Собор Православної Церкви буде скликаний Патріархом Вселенським в 2016 році в Константинополі, якщо не трапиться непередбачених обставин. На Соборі головуватиме, як це було вирішено, Вселенський Патріарх, в той час як Предстоятелі інших Православних Церков сидітимуть справа і зліва від нього. Кожна Церква направить делегацію, що складається з Предстоятеля і не більше ніж 24 єпископів.

Спеціальна Міжправославна комісія збиралася в Православному Центрі Вселенського Патріарха в Шамбезі в жовтні 2014 року, в лютому 2015 і в березні-квітні 2015 і переглянула тексти про ставлення Православної Церкви до екуменічного руху, про відносини Православної церкви з християнським світом, і об’єднала їх в один документ під назвою «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом». У той же час, текст «Внесок Православної Церкви в реалізацію миру, справедливості, свободи, братерства і любові між народами і усунення расової та інших дискримінацій» був нею також переглянутий і відредагований. Текст щодо правил поста був тільки незначним чином відредагований.

П’ята Всеправославна передсоборна нарада в Шамбезі в жовтні 2015 року затвердила текст «Автономія і спосіб її проголошення», розроблений в 2009 році Міжправославною підготовчою комісією. Вона також вивчило проекти документів Всеправославного Собору, розглянутих Спеціальної міжправославною комісією на засіданнях в жовтні 2014 року, лютому і березні-квітні 2015 року. Були затверджені документи «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом» і «Важливість поста і його дотримання сьогодні». На противагу, документ «Внесок Православної Церкви в реалізацію миру, справедливості, свободи, братерства і любові між народами і усунення расової та інших дискримінацій» був перейменований на «Місія Православної Церкви в сучасному світі» і не зміг отримати одностайної згоди і тому не був підписаний главами делегацій Російської та Грузинської Церков.

5. Зібрання Предстоятелів в січні 2016

Таким чином, серед десяти документів на порядку денному Святого і Великого Собору, дві теми не змогли знайти консенсусу під час засідань міжправославних підготовчих комісій, незважаючи на численні зусилля. Справа стосується питання автокефалії та способу її проголошення і питання про диптих. Зібрання Предстоятелів Православних Церков, що відбулося в Шамбезі в січні 2016 року, прийняло рішення, що ці два питання не розглядатимуться на Святому і Великому Соборі Православної Церкви, але будуть розглянуті під час одного з наступних Соборів. Збори також визначили зняти з порядку денного календарне питання, оскільки деякі Помісні Православні Церкви підтвердили, що вони не бажають і не готові до календарної реформи. Крім того, Збори значно переробили текст про перешкоди до шлюбу, який в даний час названий «Таїнство шлюбу і перешкоди до нього». Однак Антиохійська і Грузинська Церкви не підписали даний проект. Антіохійська Церква також не підписала рішення Зборів січня 2016 року. Беручи до уваги, що два тексти, щодо ставлення Православної Церкви до екуменічного руху і відносини Православної Церкви з християнським світом були об’єднані в один, то це означає, що на порядку денному Собору буде шість тим, затверджених Зборами 2016 року, з відповідними текстами:

1. Місія Православної Церкви в сучасному світі;

2. Православна Діаспора;

3. Автономія і спосіб її проголошення;

4. Таїнство Шлюбу і Перешкоди до Нього;

5. Важливість поста і його дотримання сьогодні;

6. Відносини Православної Церкви з іншим Християнським Світом.

З огляду на складну політичну ситуацію на Близькому Сході, Зібрання Предстоятелів в січні 2016 року визначив не проводити Собор в Константинополі, а вирішило скликати Святий і Великий Собор в православної Академії на Криті з 18 по 27 червня 2016 року. Відкриття Собору буде після Божественної літургії свята П’ятидесятниці і закінчення – в Неділю Всіх святих, відповідно до православного календаря.

Також Зібрання прийняло текст Регламенту Всеправославного собору.

Таким чином закінчується тривала робота підготовки собору, яка тривала сорок років. Цінність її методології – це принцип консенсусу (або прийняття рішень одноголосно), який з одного боку, був головною трудністю, але з іншого боку, він дав впевненість, що Святий і Великий Собор буде вираженням єдності Православної Церкви, а не приводом для розколів і поділів.

Тому православні християни повинні молитися, щоб Утішитель Дух надихав і керував Отців Собору. І саме тому Предстоятелі, які зібралися на Зборах в січні 2016 року в Шамбезі «смиренно закликають Благодать і благословення Святої Трійці і гаряче закликають до молитви повноту Церкви, кліриків і мирян, до молитви під час періоду, що веде до Святого і Великого Собору і під час проведення його» (комюніке від 27 січня 2016 року).

Архієпископ Тельміській Іов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Питання, якими займалася П’ята Всеправославна передсоборна нарада і які випливають з теми тексту вищевказаної Міжправославної підготовчої комісії, стосувалися:

а) до поняття, змісту і різних форм інституту автономії;

б) до передумов, на основі яких місцева Церква просить автономію у Автокефальної Церкви, якій підкоряється;

в) до виключної компетенції Автокефальної Церкви ініціювати і завершувати процедуру надання автономії частини своєї канонічної юрисдикції, при тому, що на території православної діаспори автономні Церкви не засновуються, і

г) до наслідків, які має це церковне діяння для відносин проголошеної автономної Церкви як з Автокефальною Церквою, до якої вона відноситься, так і з іншими Автокефальними Православними Церквами.

***

1. Інститут автономії висловлює канонічним чином статус відносної або часткової незалежності конкретної церковної області від канонічної юрисдикції Автокефальної Церкви, до якої вона канонічно відноситься.

а) При застосуванні цього інституту в церковній практиці сформувалися різні ступені залежності автономної Церкви від тієї Автокефальної Церкви, до якої вона відноситься.

б) Обрання Голови Автономної Церкви затверджується або здійснюється компетентним церковним органом Автокефальної Церкви, Предстоятеля якої він згадує і знаходиться з ним в канонічному співвідношенні.

в) У функціонуванні інституту автономії існують різні форми його застосування в церковній практиці, що визначаються ступенем залежності автономної Церкви від Автокефальної.

г) При деяких формах автономії ступінь залежності автономної Церкви виражається за допомогою участі її Глави в Синоді Автокефальної Церкви.

2. Ініціювання та завершення процедури надання автономії будь-якої частини канонічної юрисдикції Автокефальної Церкви входять в її канонічну компетенцію, до якої відноситься Церква, що проголошується автономною. Таким чином:

а) Якщо місцева Церква, яка просить про автономію, має всі необхідні церковні і пастирські передумови для цього, вона звертається з відповідним проханням до Автокефальної Церкви, до якої відноситься, пояснюючи серйозні причини, що спонукали її подати таке прохання.

б) Приймаючи це прохання, Автокефальна Церква оцінює на Синоді передумови і причини прохання і приймає рішення про надання або ненадання автономії. У разі позитивного рішення вона видає відповідний Томос, який визначає територіальні межі Автономної Церкви та її відносини з Автокефальною Церквою, до якої вона відноситься, відповідно до встановлених критеріїв церковного Передання.

в) Предстоятель Автокефальної Церкви повідомляє Вселенській Патріархії та іншим Автокефальним Православним Церквам про проголошення автономної Церкви.

г) Автономна Церква бере участь в міжправославних, міжхристиянських і міжрелігійних відносинах через Автокефальну Церкву, від якої вона отримала свою автономію.

д) Кожна Автокефальна Церква може надавати автономний статус тільки тієї Церкви, яка перебуває в межах її географічного округу. На території православної діаспори автономні Церкви не засновуються, крім випадків всеправославної згоди, що забезпечується Вселенським Патріархом згідно всеправославної процедурі.

е) У випадку надання двома Автокефальними Церквами автономного статусу в одній і тій же географічній церковній області і, як наслідок, виникнення розбіжностей щодо цих автономій, сторони, які беруть участь, спільно або окремо звертаються до Вселенського Патріарха, щоб той знайшов канонічне рішення питання згідно всеправославної процедурі.

3. Наслідки, що випливають з проголошення автономії і стосуються автономної Церкви та її відносин з Автокефальною Церквою, такі:

а) Глава Автономної Церкви поминає тільки ім’я Предстоятеля Автокефальної Церкви.

б) Ім’я глави Автономної Церкви не включається в Диптихи.

в) Автономна Церква отримує Святе Миро від Автокефальної Церкви.

г) Єпископи автономної Церкви обираються і поставляються її компетентним церковним органом. У разі, якщо для автономної Церкви це абсолютно неможливо, вона отримує допомогу від Автокефальної Церкви, до якої вона відноситься.

15 жовтня 2015 року, Шамбезі

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Стаття 1

Вступ

Святий і Великий Собор по благодаті Святої Трійці є авторитетним виразом канонічного передання і стійкою церковної практики щодо функціонування соборної системи в Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви та скликається Його Святістю Вселенським Патріархом за згодою Блаженніших Предстоятелів усіх загальновизнаних Помісних автокефальних Православних Церков. Він складається з членів, призначених до складу їх делегацій.

Стаття 2

Скликання собору

Вселенський Патріарх сповіщає про скликання Собору всіх Предстоятелів Помісних автокефальних Православних Церков Патріаршими листами, в яких:

1) оголошує про завершення передсоборної підготовки питань порядку денного Собору, рішення про яку було прийнято всеправославна;

2) призначає час і місце проведення Собору за згодою Блаженніших Предстоятелів усіх Помісних автокефальних Православних Церков і

3) закликає Помісні автокефальні Православні Церкви, відповідно до Всеправославними угодами, досягнутими на Зборах Блаженніших Предстоятелів, призначити своїх представників на Собор.

Стаття 3

Склад Собору

Членами Собору є архієреї, які призначаються кожної автокефальної Православної Церквою як її представники:

1) кількість членів було визначено на Зборах Предстоятелів усіх Помісних автокефальних Православних Церков в березні 2014 року на Фанарі;

2) супроводжувати делегації можуть спеціальні консультанти: клірики, ченці або миряни, але їх число, як правило, не може бути більше шести (6) чоловік. Запрошується також допоміжний персонал в кількості трьох осіб від кожної автокефальної Православної Церкви.

3) спеціальні консультанти можуть бути присутніми на пленарних засіданнях Собору без права слова або голосу, при цьому їм слід допомагати в роботі Секретаріату Собору або Соборним Комісіям, де вони мають право слова, і виконувати делеговані їм особливі доручення;

4) У продовження роботи Собору кожен Предстоятель може мати при собі одного або, якщо це можливо, двох ієрархів – членів делегації своєї Церкви. Голова в силу своїх численних обов’язків може мати при собі дві такі члена і одного секретаря. Всі радники повинні сидіти ззаду своїх Предстоятелів.

5) В разі неможливості для Предстоятеля тієї або іншої Помісної Церкви особисто бути присутнім на Соборі або на одному з його засідань, він повинен бути заміщений іншим архієреєм цієї Церкви, відповідно до її статуту.

Стаття 4

Головування на Соборі

1) Головою на засіданнях Собору є Вселенський Патріарх. Предстоятелі інших Помісних Православних Церков сидять праворуч і ліворуч від нього, згідно диптиху Вселенського Патріархату;

2) члени делегацій Помісних Православних Церков розташовуються згідно з порядком диптихів в певному для них місці в приміщенні, де проходять засідання Собору, причому спеціальні консультанти кожної делегації для зручності спільної роботи сидять поруч з ними.

Стаття 5

Повноваження голови

Голова Собору

1) оголошує про відкриття і закриття робіт Собору;

2) спільно з Предстоятелями автокефальних Православних Церков планує роботу з питань порядку денного Собору, а також взаємодіє з ними з метою негайного вирішення будь-яких питань процедурного характеру або тих, що стосуються роботи Собору;

3) затверджує програму богослужінь в часі роботи Собору;

4) спрямовує хід дискусій кожного засідання, виступаючи з короткими зауваженнями в залежності від обставин, з метою забезпечення більшої відповідності дискусій завданням собору;

5) надає членам Собору слово і виступає гарантом точного дотримання і правильного застосування принципів чинного Регламенту для того, щоб забезпечити належний і відповідний церковному порядку хід робіт;

6) координує роботу Всеправославного секретаріату собору.

Стаття 6

Секретаріат Собору

Секретаріат Собору є Всеправославним, а саме:

1) він включає одного ієрарха від кожної делегації, а також секретаря з підготовки Святого і Великого Собору, який здійснює нагляд за роботою Всеправославного Секретаріату;

2) членам Секретаріату в їх роботі допомагають відповідні консультанти: клірики, ченці або миряни, які вибираються з консультантів делегацій Помісних Православних Церков і повинні підтримувати багатосторонню роботу Всеправославного Секретаріату. Кількість таких радників не може перевищувати двох осіб від кожної делегації.

Стаття 7

Повноваження Секретаріату Собору

До повноважень Секретаріату Собору відносяться:

1) формування папок з відповідними матеріалами передсоборної процесу для підготовки текстів з питань соборного порядку денного на офіційних робочих мовах;

2) ведення протоколів засідань Собору;

3) допомога в роботі пленарних засідань і соборних комісій;

4) забезпечення належної організації синхронного перекладу соборних дискусій на офіційні мови;

5) створення спеціальних комісій – як для складання Повідомлень з метою безпосереднього інформування громадськості про хід робіт Собору, так і для підготовки його Послання;

6) належне інформування присутніх спостерігачів з інших християнських церков чи конфесій шляхом надання їм відповідних папок з питаннями соборної порядку денного;

7) негайне вирішення всіх інших непередбачених питань практичного або процедурного характеру.

Стаття 8

Робота Собору

Роботи Собору бути розпочаті і завершені служінням всеправославної Божественної літургії, яку очолює Вселенський Патріарх і в якій беруть участь всі Предстоятелі автокефальних Православних Церков або їх представники згідно з диптихами Вселенського Патріархату;

1) вони проходять у формі пленарних засідань або / і соборних комісій, згідно виробленої програмі робіт з питань порядку денного, тексти за якими були одноголосно схвалені Всеправославними передсоборними нарадами і Зборами Предстоятелів автокефальних Православних Церков;

2) на соборне обговорення не можуть виноситися тексти або нові питання, які не були одноголосно схвалені Всеправославними передсоборними нарадами і Зборами Предстоятелів, за винятком Послання Собору. Його проект буде підготовлений спеціальної Всеправославною комісією за тиждень до скликання Собору і схвалений Предстоятелями Православних Церков.

3) За винятком початку і завершення робіт Собору, всі інші засідання проходять за закритими дверима.

Стаття 9

Дискусії

1) Дискусії проходять на офіційних мовах Собору, а саме: грецькою, російською, французькою та англійською, а також на арабською як робочою мовою. Переклад на них здійснюється синхронно;

2) Питання обговорюються в тому порядку, в якому вони стоять в соборній порядку денному. Дискусії строго обмежені тільки затвердженої для кожного конкретного засідання темою.

3) Будь-які виступи не по темі забороняються, інакше виступає позбавляється слова, за винятком тих випадків, коли цей виступ обґрунтований і стосується процедурного питання або питання особистого характеру, а тому той, хто просить слова, повинен в такому випадку вказати, яке саме положення Регламенту порушено.

Стаття 10

Участь у дискусіях членів Собору

Виступати на Соборі можна вільно, однак ніхто не може говорити, попередньо не спитавши і не отримавши дозволу Голови Собору.

1) Про своє бажання взяти участь в дискусії з конкретного питання делегати Собору повинні письмово повідомляти відповідного члена Секретаріату Собору, який веде список черговості тих, хто побажав виступити, і подає його Голові Собору;

2) тимчасові рамки виступу кожного оратора не можуть перевищувати десяти (10) хвилин, а в разі повторного виступу, якщо будуть потрібні пояснення, або Голова Собору вважатиме його необхідним або корисним – п’ять (5) хвилин. Предстоятелі автокефальних Православних Церков мають в своєму розпорядженні вдвічі більший час;

3) не дозволяються недоречні словесні перепалки і особисті сварки між членами Собору, тому що вони є не тільки чужі, а й протилежні задачам Собору.

Стаття 11

Поправки до текстів

Сформульовані під час обговорення кожної теми пропозиції про внесення поправок, виправлень і доповнень в одноголосно затверджені Всеправославними передсоборними нарадами і Зборами Предстоятелів тексти з питань соборної порядку денного, а також текст Послання Собору:

1) подаються делегаціями автокефальних Православних Церков в Секретаріат Собору для того, щоб Голова представив їх на пленарному засіданні, і по ним було винесено офіційне соборне рішення;

2) схвалення цих поправок, по завершенні їх обговорення, відбувається відповідно до встановленої всеправославної процедурі шляхом виявлення консенсусу делегацій всіх автокефальних Православних Церков. Це означає, що ті поправки, які не були прийняті одноголосно, не затверджуються.

Стаття 12

Голосування та затвердження текстів

Голосування за результатами обговорення та перегляду Собором текстів з питань порядку денного

1) здійснюється автокефальними Православними Церквами, а не кожним окремим членом представлених на Соборі делегацій, відповідно до одноголосного рішення Зборів Предстоятелів Православних Церков;

2) ситуація, коли на Соборі голосує Церква, а не член делегації, не виключає можливості, коли один або кілька ієрархів делегації тієї чи іншої автокефальної Церкви займуть негативну позицію по відношенню до внесених поправок або будь-якого тексту взагалі. Факт незгоди вноситься в Протоколи Собору;

3) оцінка такої незгоди є внутрішньою справою тієї автокефальної Церкви, до якої належать архієреї. Церква може проголосувати, виходячи з принципу внутрішнього більшості, яке виражає її Предстоятель, а тому їй повинні бути надані необхідне місце і час для дискусії з цього питання всередині делегації.

Стаття 13

Прийняття і підписання текстів

Одноголосно прийняті тексти з питань порядку денного Собору складаються на чотирьох офіційних мовах і мають рівну силу. Вони:

1) підписуються ініціалами усіма Предстоятелями автокефальних Православних Церков на кожній сторінці і на всіх офіційних мовах Собору, а в кінці документів підписуються Головою та всіма членами Собору;

2) підписані соборні рішення, а також Послання Святого і Великого Собору, направляються Патріаршими листами Вселенського Патріарха Предстоятелів автокефальних Православних Церков, які доводять їх зміст до відома своїх Церков. Ці документи мають всеправославний авторитет.

Стаття 14

Участь спостерігачів

Спостерігачі з інших християнських церков чи конфесій, а також міжхристиянських організацій присутні на початку і завершенні роботи Собору без права слова або голосу.

Стаття 15

Підготовка протоколів

Протоколи роботи Собору будуть розшифровані та оброблені в установленому порядку для публікації на офіційних мовах і розсилання всім автокефальним Православним Церквам спеціальної Всеправославною протокольною комісією Секретаріату Собору, що призначена рішенням Предстоятелів усіх автокефальних Православних Церков.

Стаття 16

Інформування ЗМІ

1) За рішенням Голови і за згодою Предстоятелів інших Православних Церков створюється Соборна комісія з чотирнадцяти членів Собору (по одному з кожної Церкви), якій допомагають спеціальні консультанти. Комісія буде регулярно інформувати засоби масової інформації про хід робіт Собору.

2) Тільки журналісти, які отримали необхідну акредитацію в Секретаріаті з підготовки Святого і Великого Собору, можуть бути присутніми на початку і завершенні роботи Собору.

Документ узгоджений учасниками Зборів Предстоятелів Помісних Православних Церков в Шамбезі (21-28 січня 2016 г.), крім представників Антіохійського Патріархату.

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»

2. Православна Церква засновує свою єдність на факті її заснування Господом нашим Ісусом Христом і спілкуванні у Святій Трійці і таїнствах. Ця єдність виражається в апостольському спадкоємстві і святоотцівському переданні, і Церква донині живе ним. Православна Церква має місію і обов’язок передавати і звіщати всю міститься в Священному Писанні і Священному Переданні істину, яка і надає Церкві кафоличний характер.

3. Відповідальність Православної Церкви щодо єдності, так само як і її всесвітня місія, були виражені Вселенськими Соборами. Вони особливо підкреслювали наявність нерозривного зв’язку між правою вірою і спілкуванням в таїнствах.

4. Невпинна молячись «про з’єднання всіх», Православна Церква завжди розвивала діалог з відокремленими від неї, ближніми і далекими, була першою в пошуку шляхів і способів відновлення єдності віруючих у Христа, брала участь в екуменічному русі з моменту його появи, і вносила свій внесок в його формування і подальший розвиток. Крім того, Православна Церква, якій властивий дух вселенськості і людинолюбства, в згоді з божественним задумом «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2:4), завжди працювала заради відновлення єдності християн. Ось чому участь православних в русі за відновлення єдності християн анітрохи не чужа природі та історії Православної Церкви, бо послідовно висловлює апостольську віру і Передання в нових історичних умовах.

5. Сучасні двосторонні богословські діалоги, які веде Православна Церква, так само як і її участь в русі за відновлення єдності християн, ґрунтуються на її православному самосвідомості і дусі вселенськості, і мають на меті пошук втраченої єдності християн на основі віри і передання древньої Церкви семи Вселенських Соборів.

6. Єдність, якою володіє Церква за своєю онтологічною природою, не може бути порушена. Православна Церква констатує існування в історії інших, які не перебувають в спілкуванні з нею, християнських церков і конфесій, і в той же час вірить, що її відносини з ними повинні будуватися на якнайшвидшому і більш правильному з’ясуванні ними всієї екклезіологічної тематики, особливо в області вчення про таїнства, благодаті, священство і апостольське спадкоємство в цілому. Так, виходячи з богословських і пастирських міркувань, вона доброзичливо і позитивно дивилася на діалог з різними християнськими церквами і конфесіями і на участь в екуменічному русі новітніх часів взагалі, вірячи, що таким чином вона несе активне свідоцтво про повноту Христової істини і про свої духовні скарби тим, хто знаходиться поза нею, переслідуючи об’єктивну мету – підготувати шлях до єдності.

7. Зважаючи на вищенаведене розуміння, все Помісні Святійші Православні Церкви сьогодні беруть активну участь в офіційних богословських діалогах, і більшість також в роботі різних національних, регіональних і міжнародних міжхристиянських організацій, незважаючи на наявність глибокої кризи в екуменічному русі. Така багатогранна діяльність Православної Церкви виникає з почуття відповідальності і переконання, що основне значення мають порозуміння, співпраця і спільні зусилля по досягненню християнської єдності, «щоб не поставити якоїсь перешкоди благовiстю Христовому» (1 Кор. 9:12).

8. Звичайно, ведучи діалог з іншими християнами, Православна Церква не недооцінює труднощів, пов’язаних з цією справою, але і розуміє, які перешкоди лежать на шляху до спільного розуміння передання древньої Церкви. Вона сподівається, що Святий Дух, Який «весь збирає собор церковний» (стихира на вечірні П’ятидесятниці), «заповнить убогих» (молитва на хіротонії). У цьому сенсі в своїх відносинах з іншим християнським світом Православна Церква спирається не тільки на людські сили їх учасників, але, по благодаті Господа, що молився: «Щоб усі були одно» (Ін. 17:21), сподівається насамперед на допомогу Святого Духа .

9. Участь в нинішніх двосторонніх богословських діалогах, про які було оголошено на Всеправославних нарадах, є результатом одностайного рішення всіх Святіших Помісних Православних Церков, обов’язок яких – активно і постійно брати участь в їх роботі, щоб не перешкоджати одностайному свідченню Православ’я на славу Триєдиного Бога. У тому випадку якщо якась Помісна Церква вирішить не призначати своїх представників на будь-який діалог або сесію діалогу, при тому, що це рішення не є Всеправославним, діалог триває. Перед початком діалогу або сесії діалогу відсутність будь-якої Помісної Церкви слід обов’язково обговорити на Православної Комісії і тим самим висловити солідарність і єдність Православної Церкви.

10. Проблеми, які виникають в ході богословських дискусій в Змішаних богословських комісіях, не завжди є достатньою підставою для одностороннього відкликання представників або остаточного припинення будь-якої Помісною Православною Церквою своєї участі. Як правило, слід уникати виходу будь-якої Церкви з діалогу і на міжправославному рівні докладати необхідних зусиль для того, щоб беруча участь в цьому діалозі Православна богословська Комісія була представлена повністю. Якщо одна або кілька Православних Церков відмовляються від участі в засіданнях Змішаної богословської комісії певного діалогу на серйозних еклезіологічних, канонічних, пастирських і моральних підставах, ця Церква або Церкви, відповідно до загальноправославної практики, письмово сповіщають Вселенського Патріарха і всі Православні Церкви про свою відмову. В ході подальшого всеправославного обговорення Вселенський Патріарх виявляє одноголосний консенсус Православних Церков щодо подальших дій, включаючи і можливість переоцінки ходу конкретного богословського діалогу, якщо це буде одноголосно визнано необхідним.

11. Методологія ведення богословських діалогів спрямована на вирішення традиційних богословських відмінностей або виявлення можливих нових розбіжностей і на пошук спільних моментів християнської віри. Вона передбачає відповідне інформування церковної повноти про різні етапи розвитку діалогу. У тому випадку, коли будь-яку богословську відмінність подолати неможливо, богословський діалог може тривати, а зазначена розбіжність з конкретного питання фіксується і повідомляється всім Помісним Православним Церквам для прийняття в подальшому необхідних дій.

12. Вочевидь, що загальною для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності в правій вірі і любові. Однак наявні богословські і еклезіологічні розбіжності дозволяють виявити певну ієрархію негараздів, які є на шляху до досягнення поставленої на всеправославному рівні мети. Специфіка проблем будь-якого двостороннього діалогу передбачає диференціювання застосовуваних в них методологій, але не мети, тому що мета у всіх діалогів одна.

13. У разі необхідності, потрібно докладати зусиль з координації роботи різних міжправославних богословських комісій, враховуючи, що і в цій галузі має розкриватися і виявлятися нерозривна онтологічна єдність Православної Церкви.

14. Будь-який офіційно оголошений діалог закінчується із завершенням роботи відповідної Змішаної богословської комісії, коли голова Міжправославної комісії подає звіт Вселенському Патріарху, який за згодою Предстоятелів Помісних Православних Церков оголошує про закінчення діалогу. Жоден діалог не вважається завершеним до того моменту, поки на всеправославному рівні не буде оголошено рішення про його закінчення.

15. Після успішного завершення роботи будь-якого богословського діалогу на всеправославному рівні приймається рішення про відновлення церковного спілкування, яке повинно ґрунтуватися на консенсусі всіх Помісних Православних Церков.

16. Одним з головних органів в історії екуменічного руху став Всесвітня Рада Церков (ВРЦ). Деякі Православні Церкви були серед його засновників, а потім всі вони стали його членами. Як сформувався міжхристиянський орган, ВСЦ, так само як і інші міжхристиянські організації та регіональні органи, такі як Конференція Європейських Церков (КЄЦ) і Рада близькосхідних Церков, незважаючи на те, що вони включають в свій склад не всі християнські церкви і конфесії, виконують важливу задачу в справі просування єдності християнського світу. Грузинська і Болгарська Православні Церкви покинули склад ВРЦ: перша в 1997, а друга в 1998 р. Вони мають свою окрему думку про роботу Всесвітньої Ради Церков і, таким чином, вони не беруть участь у проведених Всесвітньою Радою Церков і іншими міжхристиянськими організаціями діалогах.

17. Помісні Православні Церкви – члени ВРЦ беруть повну і рівноправну участь в структурі ВРЦ і всіма наявними в їх розпорядженні засобами вносять свій внесок в свідоцтво істини і просування єдності християн. Православна Церква охоче вітала рішення ВРЦ відгукнутися на її прохання про створення Спеціальної комісії по православної участі у ВРЦ, що було зроблено у відповідь на доручення Міжправославної зустрічі в Салоніках (1998). Затверджені Спеціальною комісією критерії, запропоновані православними і прийняті ВСЦ, привели до створення Постійної комісії зі співробітництва та консенсусу. Вони були схвалені і включені в Конституцію і Регламент роботи ВРЦ.

18. Вірна своїй еклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню древньої Церкви семи Вселенських соборів, Православна Церква, організаційно беручи участь в роботі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності конфесій» і не може прийняти єдність Церкви як якийсь міжконфесійний компроміс. У цьому сенсі єдність, до якого прагне ВРЦ, не може бути плодом лише богословських угод, але має бути плодом і єдності віри, що таємниче зберігається і живе в Православної Церкви.

19. Православні Церкви – члени ВРЦ вважають обов’язковим для участі в ВРЦ то основне положення його Конституції, згідно з яким його членами можуть бути лише ті Церкви та конфесії, які, згідно з Писанням, визнають Ісуса Христа як Бога і Спасителя і сповідують віру в славимого в Трійце Бога – Отця, Сина і Святого Духа, згідно Нікео-Царьградського Символ віри. Вони глибоко переконані, що еклезіологічні передумови Торонтської декларації (1950) «Церква, Церкви та Всесвітня Рада Церков» мають основоположне значення для участі православних в Раді. Тому, само собою зрозуміло, що ВРЦ не є і ні в якому разі не повинен стати над-Церквою. «Мета ВРЦ – НЕ ДОМОВЛЯТИСЯ про союз між церквами, які можуть укладатися тільки самими церквами, які діють за власною ініціативою, а встановлювати живі контакти між церквами і сприяти вивченню та обговоренню питань єдності Церкви» (Торонтська декларація, §2).

20. Перспективи проведення богословських діалогів Православної Церкви з іншими християнськими церквами і сповіданнями завжди виходять з канонічних критеріїв вже сформувалася церковної традиції (7-й канон II-го і 95-й канон П’ятого-Шостого Вселенських соборів).

21. Православна Церква бажає підтримати роботу Комісії «Віра і церковний устрій» і з особливим інтересом стежить за її богословським внеском аж до сього дня. Вона в цілому позитивно оцінює документи богословського характеру, прийняті Комісією за участю православних богословів, що внесли цінний внесок, як важливий етап в процесі зближення християн. Однак Православна Церква не виражає повної згоди з інтерпретацією в цих документах найважливіших питань віри і устрою.

22. Православна Церква вважає, що будь-які спроби розділити єдність Церкви, що вживаються окремими особами і групами під приводом нібито охорони або захисту істинного Православ’я, мусять бути осуджені. Як свідчить все життя Православної Церкви, збереження істинної православної віри можливо лише завдяки соборному устрою, який з давніх-давен представляв компетентний і вищий критерій Церкви в питаннях віри.

23. Загальним для Православної Церкви є усвідомлення необхідності ведення міжхристиянського богословського діалогу, і тому вона вважає, що він завжди повинен супроводжуватися свідченням світу справами взаєморозуміння і любові, які відображають «радість невимовну» Доброї Новини (1 Петро. 1:8), виключаючи будь-яку практику прозелітизму чи інших зухвалих проявів міжконфесійної антагонізму. У тому ж розумінні Православна Церква вважає важливим, щоб всі ми, християни, що надихаються загальними найважливішими принципами нашої віри, доклали зусиль, щоб з готовністю дати одностайну відповідь на ті складні проблеми, які ставить перед нами сучасний світ. Ця відповідь має ґрунтуватися на ідеальному прикладі нової людини у Христі.

24. Православна Церква усвідомлює той факт, що у відповідь на нові умови і нові виклики сучасного світу рух за відновлення єдності християн приймає нові форми. Необхідно, щоб Православна Церква продовжувала нести своє свідоцтво розділеному християнському світу на підставі апостольського Передання і своєї віри.

Ми молимося, щоб християни спільно працювали, щоб наблизити день, в який Господь виконає надію Православних Церков, і буде «одне стадо і один пастир» (Ін. 10:16).

Проект документу Всеправославного Собору, схвалений Зборами Предстоятелів Помісних Православних Церков в Шамбезі, 21-28 січня 2016 року.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Цим сподіванням Церква вже живе і очікує на його особливо при здійсненні Божественної Євхаристії, збираючи «укупі» (1 Кор. 11:20) розсіяних дітей Божих (Ін. 11:52) незалежно від раси, статі, віку, соціального або іншого становища у єдине тіло, де «немає вже юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої »(Гал. 3:28, пор. Кол. 3:11), в єдину реальність примирення, миру і любові.

Цим передчуттям «нового творіння», перетвореного світу Церква живе також в особі своїх святих, які шляхом подвижництва у Христі вже в цьому житті явили образ Царства Божого, доводячи і підтверджуючи тим, що сподівання світу, справедливості і любові – не утопія, а «здійснення очікуваного» (Євр. 11:1), досяжне за благодаттю Божою і за допомогою духовного подвигу людини.

Знаходячи постійне натхнення в цьому сподіванні і передчутті Царства Божого, Церква не залишається байдужою до проблем людини в кожну епоху, але розділяє її стурбованість і насущні проблеми, приймаючи на себе, подібно до свого Господа, біль і рани, причина яких – чинне в світі зло, і, подібно доброму самарянину, словом «терпіння і втіхи» (Рим. 15:4, Євр. 13:22) і дієвою любов’ю наливши на рани його ялин і вино (Лк. 10: 34). Її слово, звернене до світу, має на меті в першу чергу не судити і засуджувати світ (пор. Ів. 3: 17 і 12: 47), але запропонувати йому в якості керівництва Євангеліє Царства Божого, надію і впевненість в тому, що останнє слово в історії не за злом, під яким би видом воно не виступало, і що не можна дозволяти йому направляти її хід.

Спираючись на ці принципи, сукупний досвід і вчення свого отцівського, літургійного і аскетичного переказу, Православна Церква розділяє турботи і тривоги людини нашого часу щодо нагальних проблем, що хвилюють сучасний світ, і бажає сприяти їх вирішенню, щоб в світі запанували мир Божий, «який вищий від усякого розуму »(Флп. 4:7), примирення і любов.

А. Гідність людської особистості

1. Гідність людської особи, що випливає з створення людини за образом Божим для участі у виконанні Божественного задуму про людину і світ, було джерелом натхнення для отців Церкви, які заглиблювалися в таїнство Божественного домобудівництва. Характерно висловлювання святого Григорія Богослова про людину: Творець «творить ніби другий світ, в малому великий, поставляє на землі іншого ангела, з різної природи складеного шанувальника, глядача видимої тварі, свідка таємниць творіння розумоспоглядаємої, царя над тим, що на землі, підлеглого віщому царству … жива істота, тут приготовляється і переселяється в інший світ і (що становить кінець таємниці) через прагнення до Бога досягає обожнення »(Слово 45, На Святу Пасху, 7. PG 36, 632). Метою втілення Слова Божого є обожнення людини. Христос, оновивши Собою старого Адама (пор. Еф. 2: 15), «співобожив в Собі людину, початок нашої надії» (Євсевій Кесарійський, Доказ на користь Євангелія 4, 14. PG 22, 289).

Бо як в старому Адамі містився весь людський рід, так і в новому Адамі зібраний весь людський рід: «Єдинородний став людиною для того, щоб <…> зібрати воєдино і повернути до первозданного стану загиблий рід, тобто, людство» (Кирило Олександрійський, тлумачення на Євангеліє від Іоанна, кн. 9, PG 74, 273D-275A). Це вчення Церкви є джерелом усякого християнського спрямування до збереження гідності і величі людини.

2. На цій основі необхідно в усіх напрямках розвивати міжхристиянську співпрацю для захисту людської гідності і збереження миру, щоб миротворчі зусилля всіх християн ставали більш вагомими і дієвими.

3. Загальне визнання високої цінності людської особистості може бути передумовою більш широкого співробітництва в області миротворчості. Православні Церкви покликані сприяти міжрелігійному діалогу та співпраці, а завдяки йому – подоланню будь-яких проявів фанатизму, заради зміцнення дружби між народами, торжества свободи і миру в усьому світі на благо кожної людини, незалежно від раси і релігії. Зрозуміло, ця співпраця виключає як синкретизм, так і спроби домінування однієї релігії над іншими.

4. Ми переконані, що як «співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) ми можемо розвивати на місцевому, національному та міжнародному рівнях спільне служіння на благо людства з усіма людьми доброї волі, які прагнуть до богоугодного світу. Це служіння є заповіддю Божою (Мат. 5: 9).

Б. Про свободу і відповідальність

1. Одним з вищих дарів Бога людині і як конкретному носію образу особистого Бога, і як члену суспільства особистостей, в єдності людського роду, що по благодаті відображають життя і спілкування Божественних Осіб в Святій Трійці, є дар свободи. «Той, Хто створив на початку людину зробив її вільною і самовладною, обмеживши її одним лише законом заповіді» (свт. Григорій Богослов, Слово 14, Про любов до бідних, 25. PG 35, 892Α). Свобода дозволяє людині досягати успіху в сходженні до духовної досконалості, але разом з тим включає в себе і небезпека непослуху, виходу з підпорядкування Богу і через те – гріхопадіння, трагічним наслідком якого є існування зла в світі.

2. Наслідком цього зла є переважаючі в сучасному житті недосконалості і недоліки: секуляризація, насильство, розбещеність моралі, такі негативні явища, як наркотична та інші види залежності, що спостерігаються серед частини сучасної молоді, расизм, гонка озброєння, війни і виникаючі, як їх результат, соціальні лиха, утиск окремих соціальних груп, релігійних громад та цілих народів, соціальна нерівність; обмеження прав людини в галузі свободи совісті, зокрема, релігійної свободи, дезінформація і маніпуляція громадською думкою; економічна відсталість, нерівномірний розподіл або повна відсутність необхідних життєвих благ, голод мільйонів людей, насильницькі депортації населення або торгівля людьми, наплив біженців, руйнування навколишнього середовища, безконтрольне застосування генетичних біотехнологій і біомедичних процедур щодо початку, продовження і кінця людського життя – все це привносить нескінченну тривогу в життя сучасного людства.

3. Перед викликом такого положення, яке призвело до деградації уявлення про людську особистість, обов’язок Православної Церкви полягає сьогодні в тому, щоб за допомогою проповіді, богослов’я, богослужіння та пастирської діяльності явити істину свободу у Христі. «Усе мені дозволено, та не все на користь; усе мені дозволено, та не все повчає. Нехай ніхто не шукає для себе, але кожний для ближнього … бо чому моя свобода судитиметься чужою совістю?» (1 Кор. 10: 23-24, 29). Свобода без відповідальність і любові веде врешті-решт до втрати свободи.

В. Про мир і справедливість

1. Православна Церква споконвіку визнає і проголошує, що мир і справедливість займають центральне місце в житті народів. Вже сама одкровення Христове характеризується як «благовістя миру» (Еф. 6:15), бо Христос, «примиривши … кров’ю хреста» (Кол. 1:20) все, «Він благовістив мир … далеким і ближнім» (Еф. 2: 17 ). Він став «миром нашим» (Еф. 2: 14). Цей мир, «що вищий від усякого розуму» (Флп. 4:7), як сказав Сам Господь перед Розп’яттям Своїм учням, ширше й сильніше того світу, який обіцяє мир: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам: не так, як світ дає, Я даю вам »(Ін. 14:27). Бо мир Христовий є зрілим плодом з’єднання всього у Христі: явлення гідності і величі людської особистості як образу Божого, прояви органічної єдності в Ньому людського роду і світу, загальності принципів миру, свободи і соціальної справедливості і, нарешті, принесення плодів християнської любові серед людей і народів світу. Справжній світ – це плід торжества на Землі всіх цих християнських принципів. Це мир згори, про який завжди молиться Православна Церква у своїх щоденних молитвах, просячи його у Бога всемогутнього і що чує молитви тих, що з вірою до Нього приходять.

2. З вищезазначеного стає зрозуміло, чому Церква, «як Тіло Христове» (1 Кор. 12: 27), завжди молиться про мир у всьому світі, який, за словами Климента Олександрійського, є синонім справедливості (Стромати 4, 25. PG 8, 1369-72). А святитель Василій Великий додає: «Не можу переконати себе, що без взаємної любові і без миру з усіма, наскільки це в моїх силах, можу називатися гідним учнем Ісуса Христа» (Лист 203, 2. PG 32, 737). Як пише той же самий святий отець, це само собою зрозуміло для християнина: «Ніщо так не властиво для християнина, як творити мир» (Лист 114. PG 32, 528). Мир Христовий – це таємнича сила, яка виникає з примирення людини з його Небесним Отцем, «по задуму Ісуса, все що здійснює в усьому і творить мир, невимовний і одвіку зумовлений, і примиряє нас з Собою, а в Собі з Отцем» (Діонісій Ареопагіт. Про божественні імена 11, 2, 4. PG 3, 953).

3. Разом з тим, слід підкреслити, що дари миру і справедливості залежать і від людського сприяння. Святий Дух подає духовні дари, коли людина в покаянні прагне до миру і правди Божої. Ці дари миру і справедливості з’являються там, де християни докладають зусиль у справі віри, любові і надії у Христі Ісусі Господі нашому (1 Сол. 1:3).

4. Гріх – це духовна хвороба, зовнішніми симптомами якої є конфлікти, чвари, злочини і війни з їх трагічними наслідками. Церква прагне усунути не тільки зовнішні симптоми цієї хвороби, а й саму хворобу – гріх.

5. У той же час Православна Церква вважає своїм обов’язком схвалювати все те, що по-справжньому служить миру (Рим. 14:19) і відкриває шлях до справедливості, братерства, справжньої свободи і взаємної любові між усіма дітьми одного Небесного Отця, як і між усіма народами, що складають єдину людську сім’ю. Вона співстраждає всім людям, які в різних частинах світу позбавлені блага миру і справедливості.

Г. Мир і запобігання війни

1. Церква Христова засуджує війну як таку, вважаючи її наслідком існуючого в світі зла і гріха: «Звiдкiль у вас ворожнеча i чвари? Чи не звiдси, вiд пристрастей ваших, що воюють у членах ваших?»(Як. 4:1). Будь-яка війна загрожує знищити творіння Боже і життя.

Це стосується особливо воєн із застосуванням зброї масового ураження, наслідки яких будуть жахливі, бо вони викличуть смерть величезного числа людей, а для живих життя стане нестерпним. З’являться невиліковні хвороби, виникнуть генетичні зміни і відбудуться інші біди, які катастрофічно вплинуть на наступні покоління.

Вельми небезпечними представляються нині не тільки ядерні, хімічні, біологічні, а й інші види озброєнь, які створюють у тих, хто ними володіє, ілюзію переваги і панування над навколишнім світом. Подібні озброєння створюють атмосферу страху і недовіри, стають підставою нової гонки озброєнь.

2. Церква Христова, від самого початку сприймаючи війну як наслідок існуючого в світі зла і гріха, заохочує будь-які ініціативи і зусилля, спрямовані до її запобігання за допомогою діалогу та інших прийнятних засобів. У разі, якщо війна стає неминучою, Церква продовжує молитися і здійснювати пастирську турботу про своїх дітей, що беруть участь в бойових діях заради захисту свого життя і свободи, в той же час докладаючи всіх зусиль задля якнайшвидшого відновлення миру.

3. Православна Церква рішуче засуджує різноманітні конфлікти і війни, які мають причину в фанатизмі, що виправдовується релігійними принципами. Глибоку стурбованість викликає стійка тенденція до множення утисків і переслідувань християн і представників інших громад за ознакою їх віри на Близькому Сході і в інших частинах світу, спроби викорінення християнства з традиційних для нього регіонів. Таким чином, під загрозу поставлено існуючі міжрелігійні і міжетнічні відносини, а багато християн змушені залишати місця свого проживання. Православні всього світу співчувають своїм братам-християнам і всім, хто піддається гонінням в даному регіоні, і закликають до створення алгоритму справедливого і остаточного вирішення проблем регіону.

Також засуджуються війни, що надихаються націоналістичними мотивами і призводять до етнічних чисток, змін державних кордонів і захоплення територій.

Д. Ставлення Церкви до проблеми дискримінації

1. Господь як Цар правди (Євр. 7:2-3) відкидає насильство і несправедливість (Пс. 10:5), засуджує нелюдське ставлення до ближнього (Мк. 25:41-46; Як. 2:15-16). В Його Царстві, яке відображається і присутнє вже тут на землі в Його Церкві, немає місця ні для дискримінації, ні для ворожнечі і нетерпимості (Іс. 11:6; Рим. 12:10).

2. З цього питання Православна Церква займає чітку позицію. Вона вірить, що Бог від однієї крові створив увесь рід людський, щоб заселити всю поверхню землі (Діян. 17:26) і що в Христі «нема вже ні юдея, нi язичника; нема ні раба, нi вільного; нема ні чоловічої статі, нi жіночої; бо всi ви – одно в Христі Iсусi» (Гал. 3:28). На питання: «Хто мій ближній?» Христос відповів притчею про милосердного самарянина (Лк. 10:25-37), тим самим навчаючи нас відкидати всяке середостіння ворожнечі і упередження. Православна Церква сповідує, що будь-яка людина, незалежно від кольору шкіри, релігії, раси, статі, національності, мови, створена за образом і подобою Божою і є рівноправним членом людської спільноти. Слідуючи цій вірі, Православна Церква не сприймає дискримінацію за всіма перерахованими вище ознаками, яка передбачає відмінність у гідності між людьми.

3. Церква, поважаючи принципи прав людини і рівноправного ставлення до людей, оцінює застосування цих принципів в світлі свого вчення про таїнства, про сім’ю, про становище обох статей в Церкві і про цінності церковного переказу в цілому. Церква має право нести і несе свідчення про своє вчення в громадському просторі.

Е. Місія Православної Церкви як свідчення любові в служінні

1. Виконуючи свою спасительну місію в світі, Православна Церква активно дбає про всіх людей, які потребують допомоги, в тому числі голодуючих, малозабезпечених, хворих, інвалідів, людей похилого віку, гнаних, полонених, ув’язнених, бездомних, сиріт, жертв катастроф і військових конфліктів, торгівлі людьми та сучасних форм рабства. Зусилля Православної Церкви щодо подолання потреби і соціальної несправедливості є вираженням її віри і служінням Самому Христу, ототожнюють себе з кожною людиною і найпаче з нужденним: «Так як ви зробили одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40). У цьому різноманітному соціальному служінні Церква може співпрацювати з різними громадськими інститутами.

2. Протистояння і ворожнеча в цім світі тягнуть за собою несправедливість і нерівність в участі людей і народів в благах Божественного творіння. Вони позбавляють мільйони людей основних благ і ведуть до деградації людської особистості. Вони викликають масову міграцію населення, породжують конфлікти на національному, релігійному і соціальному ґрунті, що загрожують внутрішньої згуртованості суспільства.

3. Церква не може залишатися байдужою до економічних процесів, що здійснюють негативний вплив на все людство. Вона наполягає на необхідності не тільки будувати економіку на моральних засадах, а й за допомогою її діяльно служити людині, дотримуючись вчення святого апостола Павла: Працюючи, треба поміч слабких і пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам сказав: «Блаженнiше давати, нiж приймати» (Дії. 20:35). Святий Василій Великий пише, що кожен в служінні повинен поставляти метою допомогу нужденним, а не свою власну потребу (Правила, докладно викладені в питаннях і відповідях. Питання 42 PG 31, 1025 A).

4. Прірва між багатими і бідними драматично розростається внаслідок економічної кризи. Вона є результатом нестримної спекуляції з боку представників фінансових кіл, концентрації багатства в руках небагатьох і збоченої фінансової діяльності, яка позбавлена справедливості, людяності і відповідальності і в кінцевому результаті не служить задоволенню істинних потреб людства. Життєздатною є така економіка, яка поєднує в собі ефективність із справедливістю і соціальною солідарністю.

5. У цих трагічних обставин Церква сприймає велику відповідальність за подолання голоду і всіх проявів бідності в світі, що лежить на ній. Той факт, що таке явище має місце в наш час, коли країни живуть в умовах глобалізованої економіки, свідчить про серйозну кризу ідентичності сучасного світу. Голод не тільки загрожує божественному дару життя цілих народів, а й ображає високу гідність людської особистості і цим кидає виклик самому Богові. Тому якщо турбота про наше власне прожиток є питанням матеріальним, то турбота про їжу ближнього – духовне питання (Як. 2: 14-18). Отже, завдання всіх Православних Церков – свідчити про свою солідарність стосовно нужденних братів і надавати їм ефективну допомогу.

6. Свята Церква Христова, яка об’єднує багато народів землі в своєму Кафоличному тілі, підтримує ідею загальнолюдської солідарності і більш тісного співробітництва народів і держав заради мирного вирішення конфліктів.

7. У той же час стурбованість Церкви викликає посилюється нав’язування людству споживацького способу життя, позбавленого опори на християнські моральні цінності. Споживацтво поряд з секуляризаційною глобалізацією призводять до втрати народами своїх духовних коренів, до історичного безпам’ятства і забуття традицій.

8. Сучасні засоби масової інформації нерідко підпадають під контроль ідеології ліберального глобалізму і таким чином стають знаряддями поширення споживацтва і аморальності. Особливе занепокоєння викликають випадки неповажного, а то і блюзнірського ставлення до релігійних цінностей, що провокують у суспільстві розбрат і заворушення. Церква попереджає своїх дітей про небезпеку впливу на свідомість через засоби масової інформації, використання їх не для зближення людей і народів, а для маніпуляції ними.

9. На шляху проповіді Церкви і виконання нею своєї спасительної місії служіння людству дедалі частіше стають прояви секуляризаційної ідеології. Спираючись на досвід віри і нагадуючи про свою справжньою місію по відношенню до народу шляхом сповіщення Царства Божого і виховання свідомості єдності своєї пастви, Церква Христова покликана з новою силою виражати зміст свого пророчого свідоцтва і являти його світу. Таким чином, для неї відкривається широке поле діяльності, оскільки в якості істотного елементу свого еклезіологічного вчення вона являє роздробленому світу євхаристійне спілкування та єдність.

10. Прагнення до постійного зростання добробуту і непомірного зростання споживання неминуче призводять до невідповідного використанні і виснаження природних ресурсів. Природа, створена Богом для обробітку та зберігання її людиною (пор. Бут. 2: 15), відчуває на собі наслідки людського гріха: «Створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волі того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене вiд рабства зотління на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що всі істоти разом стогнуть i мучаться донині» (Рим. 8:20-22).

Екологічна криза, пов’язана з кліматичними змінами і глобальним потеплінням, робить нагальним обов’язком Церкви всіма наявними в її розпорядженні духовними засобами сприяти захисту творіння Божого від наслідків людської жадібності.

Жадібність, що виявляється при задоволенні матеріальних потреб, призводить до духовного зубожіння людини і руйнування навколишнього середовища. Не слід забувати, що природні ресурси є власністю не людину, а Творця: «Господня земля і все, що наповнює її, вселена і всі, що живуть у ній» (Пс. 23:1).

Таким чином, Православна Церква наголошує на необхідності захисту творіння Божого за допомогою виховання відповідальність людини за дарований Богом навколишній світ, розкриття цінності чеснот поміркованості і самообмеження. Ми повинні пам’ятати, що не тільки нинішнє, а й майбутні покоління мають право на природні багатства, які нам дарував Творця.

11. Для Православної Церкви здатність до наукового дослідження світу є даром Божим людині. Разом з тим Церква вказує на небезпеку, яку таїть у собі використання деяких наукових досягнень. Вона вважає, що вчений наділений не тільки свободою дослідження, але і обов’язком припинити своє дослідження, коли порушуються основні християнські і гуманні принципи. «Все мені можна, та не все на пожиток» (1 Кор. 6: 12). «Добро не є добро, якщо відбувається не з добром наміром» (свт. Григорій Богослов. Слово про богослов’ї найперше, 4, PG 36, 16 C). Ця точка зору Церкви виявляється з багатьох причин необхідною для правильного визначення меж свободи і користування плодами науки, від якої майже у всіх областях, а особливо в біології, очікують як успіхів, так і небезпек. Одночасно ми підкреслюємо безсумнівно священний характер людського життя з моменту зачаття до природної смерті.

12. Останні роки відзначені стрімким розвитком біологічних наук і пов’язаних з ними біотехнологій, причому багато які з цих досягнень вважаються добрими для людини, в той час як інші пов’язані з моральними дилемами або навіть підлягають відкиданню. Православна Церква стверджує, що людина – це не просто набір клітин, тканин і органів; не можна вважати, що її визначають лише біологічні чинники. Людина створена за образом Божим (Бут. 1:27), і тому говорити про її необхідно з належною повагою. Визнання цього основоположного принципу призводить до висновку про те, що як в процесі наукового дослідження, так і при практичному застосуванні результатів нових відкриттів і винаходів, слід дотримуватися абсолютного права кожної людини на повагу до її на всіх етапах життя. Необхідно також поважати волю Божу, як вона була виявлена у творенні. При проведенні досліджень потрібно враховувати моральні й духовні принципи і християнські встановлення. Належну повагу слід віддавати і всьому творінню Божому, як коли людина користується ним, так і в процесі дослідження, згідно з даною їй Богом заповіддю (Бут. 2:15).

13. У сучасну епоху секуляризації, перед обличчям духовної кризи, характерної для сучасної цивілізації, особливо гостро проявляється необхідність висунення на перший план значення святості. Помилкове розуміння свободи як вседозволеності веде до зростання злочинності, руйнування і нарузі над святинями, до неповаги відносно свободи ближнього і священного характеру життя. Православне Передання, сформоване втіленням в життя християнських істин, є носієм духовності і відрізняється аскетичним характером, що особливо необхідно підкреслити і виявляти в наш час.

14. Церква не перестає особливим чином пастирськи піклуватися про дітей і молоді для їх виховання у Христі. Зрозуміло, пастирська відповідальність Церкви простягається і на боговстановлений інститут сім’ї, який завжди незмінно спирався на священне таїнство християнського шлюбу як союзу чоловіка і жінки, що відображає союз Христа і Церкви (Еф. 5:22-32). Це особливо актуально з огляду на спроб легалізації в деяких країнах і богословського виправдання в деяких християнських громадах форм людського співжиття, що протистоять християнському вченню і переказами.

15. У сучасну епоху, як і в усі часи, пророчий і пастирський голос Церкви звернений до серця людини, закликаючи його прийняти і втілити в життя, за словом апостола Павла, що тільки істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе , що гідне хвали (Флп. 4:8), а найпаче жертовну любов Розп’ятого Господа як єдиний шлях, що веде світ до миру, справедливості, свободи і любові між людьми і народами.

Проект документу Всеправославного Собору, схвалений Зборами Предстоятелів Помісних Православних Церков в Шамбезі, 21-28 січня 2016 року.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».