На відміну від першого маріїнського догмату, Римо-Католицька Церква в тексті цього догмату не посилається ні на Святе Письмо, ні на Святе Передання, а спирається лише на справжнє вірування переважної більшості тогочасних християн. Причиною цього є російський богослов А.С. Мерзлюкін бачить у наступному: «Тиск у бік зведення у догмат цього вірування був дуже великий. За останні 100 років, 2 помісні (національні) собори; 14 конференцій єпископів; 14 міжнародних конгресів; 11 місцевих конгресів; 852 кардинала, архієпископа та єпископа, в особистому порядку наполягали на оприлюдненні догмату про піднесення (воскресіння) пречистого тіла Пресвятої Богородиці»[3].

У свою чергу, Другий Ватиканський Собор у догматичній конституції про Церкву [4] присвячує Діві Марії цілий розділ, де досить стримано говорить про догмат прийняття Божої Матері з душею і тілом у небесну славу: «Беззаконна Діва, збережена непричетною до всякої скверни здійснивши шлях земного життя, була взята з тілом і душею в небесну славу і звеличена Господом як Цариця всесвіту, щоб повніше уподібнитися до Сина Свого, Господа панівних (Ср. Об’явл. 19:16) і Переможцю гріха і смерті » [5]. В повному вигляді це соборне визначення увійшло і в катехізис Римо-Католицької Церкви [6].

Як видно, тут повторюються слова папських визначень, які стоять у безпосередньому логічному зв’язку, що свідчить про взаємозалежність двох останніх маріїнських догматів. «Ці два догмати, – писав папа Пій XII у своєму окружному посланні «Fulgens corona gloriae» у 1953 році, – мають між собою тісний внутрішній зв’язок, бо після проголошення та належного роз’яснення догмату про введення до неба Пресвятої Діви Марії з душею і тілом, що є увінчанням і завершенням першої благодатної переваги Богородиці, тобто її непорочного зачаття, виявився з найбільшою ясністю премудрий і предивний план Божий, через який Бог хотів, щоб Пресвята Діва була вільна від первородного гріха. Такими найвищими перевагами, дарованими Пресвятій Діві, висвітлилися яскравим світлом як світанок, і захід її земного життя» [7].

Подібні думки висловлює католицький богослов А. Мюллер: «Непорочне зачаття і тілесне вознесіння утворюють єдину неподільну істину: поширення облагодіювання Марії на все її життя і на всі можливі види вияву благодаті» [8]. Справді, якщо Божа Мати була вільна від первородного гріха, то природно зробити висновок, що Вона виявилася вільною і від його наслідків, тобто смерті та тління.

Таким чином, догмат про «непорочне зачаття Діви Марії», проголошений у 1854 році папою Пієм IX у буллі «Ineffabilis Deus», став тим наріжним каменем, на якому ґрунтується істина догмату про «тілесне вознесіння Діви Марії».

Святе Письмо про кончину Пресвятої Богородиці зовсім нічого не згадує. Одними з перших джерел, що містять розповідь про останні дні життя Пресвятої Богородиці та про події Її Успіння, є такі твори, як «Τοῦ ἁγίου Ἰωάννου τοῦ Θεολόγου λόγος εἰς κου» (Святого Іоана Богослова слово про Успіння Богородиці), два латинські апокрифи під однією назвою «Transitus Mariae» (Успіння Марії), текст, що зветься «Liber requiei Mariae» (Книга успіння Марії), що зберіглася кількома мовами (єдина повна версія – ефіопська) [9], а також вірменська писемна пам’ятка «Сказання про успіння Богородиці і про Її образ, написаний євангелістом Іоаном», який є листом у відповідь Мойсея Хоренського князю Сааку Артцруні Васпуранскому [10] та ін.

Практично на текстах перших трьох цих сказань про Успіння Божої Матері автори-богослови будували свої розповіді про кончину Пресвятої Богородиці. Оригінальні тексти цих сказань (одного грецького та двох латинських) опублікував К. Тишендорф у своїй роботі «Apocalypses apocryphaе»[11], яку наприкінці XIX століття частково переклав та проаналізував свящ. І. Смирнов у своїй статті «Апокрифічні оповіді про Божу Матір і діяння апостолів»[12]. У ній автор каже, що К. Тишендорф надрукував справжні тексти оригіналів, які «служили першоджерелами для всіх наступних оповідань про Успіння Богородиці та події, що належать до нього» [13].

Особливо примітні та догматично важливі свідчення про Успіння Богородиці містяться у прп. Іоана Дамаскіна, у його трьох похвальних словах на Успіння Пресвятої Богородиці[14]. Наприклад, він пише про те, що святу душу Богоматері Сам Ісус Христос приймає на Свої Божественні руки[15], про те, що Пресвята Богородиця покладається в труні [16], і про те, що Вона «переправляється в небесне святилище через труну» [17] та ін.

У руської та російської святоотцівської писемності вчення про Успіння Матері Божої зустрічається у свт. Димитрія Ростовського[18], свт. Інокентія Херсонського[19] широко відомі 16 виданих слів на Успіння Пресвятої Богородиці свт. Філарета Московського [20], також зустрічається у свт. Ігнатія (Брянчанінова)[21], у святого Російської Православної Церкви Закордонної – свт. Іоана (Максимовича) [22] та ін.

Поняття смерті щільно пов’язана із поняттям відповідальності за злочин. Відсутність у досконалості Богородиці будь-якого особистого гріха не скасовує відсутність у Її людській природі первородного гріха, який Вона мала від самого Свого зачаття Її батьками: свв. прав. Йоакимом та Анною. За словами свт. Ігнатія (Брянчанінова), «Богоматір по зачаттю і народженню своєму стала причасницею первородного гріха і гріховної отрути, яким у предках заразився весь рід людський» [23].

Отже, причиною смерті Матері Божої є первородний гріх, який увійшов у все людство, і тому Вона, як спадкоємиця гріха першої людини Адама, повинна була підкорятися Божественним законам смерті. Про це пише прп. Іоан Дамаскін: «(Богородиця) як Дочка старого Адама підпадає під відповідальність батька, бо і Син Її, Який є Саме життя, не відкинув цього закону»[24]. Якщо Господь Ісус Христос скуштував смерть через домобудівництво, як Спаситель старого Адама, то Божа Мати померла, підкоряючись закону єства, як Адамова донька.

Через первородний гріх у тілі Богоматері проявляється «неміч» людського єства, тобто причетність до реальної тілесної смерті, тому свт. Інокентій Херсонський каже: «У Гефсиманії ж судилося остаточно з’явитися людським немощам Матері: тут зімкнулися очі, вуста і руці Її, тут найсвятіша душа Її вирішилася, хоча на короткий час, від найчистішого тіла» [25].

Таким чином, у Пречистій і Пренепорочній Богородиці зберігає всю свою силу первородний гріх зі своїми фатальними наслідками – немічністю та смертністю тіла (бо смерть є кінцевим виявленням цієї недуги). Отже, Богоматір померла природною смертю через виконання природного закону, який Вона несла у Своєму людському єстві. Смерть була переможена лише спасительною силою воскресіння Христового і остаточно скасована. А «непорочність і безгрішність Приснодіви відноситься не до її природи, а до її стану, до її особистого ставлення до гріха і особистого його подолання» [26].

Говорячи про реальність смерті Богородиці, деякі святі отці вказують триденний проміжок перебування її тіла (без душі) у труні, про це говорять прп. Іоанн Дамаскін [27], свт. Климент Охрідський [28], свт. Інокентій Херсонський[29], свт. Ігнатій (Брянчанінов) [30], свт. Філарет Московський [31] та ін Тут можна побачити деяку подібність з триденним перебуванням Ісуса Христа у труні. Але смерть Богородиці принципово відрізняється від триденного знаходження в труні Спасителя, яке було активним станом за труною, проповіддю в пеклі, необхідною частиною спасительного подвигу. Тут же це є людська доля, яку не можна було обминути для того, щоб звільнитися від тіла смертного і вдягнутися в тіло Воскресіння. І тому, перебуваючи у труні та поза душею, св. тіло Богоматері не піддається природним законам тілесної руйнації і залишається в «області смерті і не руйнується тлінням»[32].

Пресвята Богородиця була причетна до тілесної смерті, хоча і короткочасної, тому свт. Філарет Московський кончину Богородиці називає «легкий, короткочасний туман смерті, крізь який ясно і велично світіть вічне життя» [33], і в іншому своєму слові на Успіння Богоматері каже, що Її смерть «перетворилася і перейменувалася на успіння, тобто заспокоєння, мирному сну подібне, і в спочину, тобто як легке переставлення від місця на місце, від місця у світі видимому в стан світу невидимого» [34].

З усього вищеописаного випливає, що Діва Марія була зачата від природного спілкування в шлюбі Йоакима та Анни і через це успадкувала «тлінне тіло» Адама з первородним гріхом. Тому вона вмирає реальною тілесною смертю, а в момент її смерті свята її душа, за законами людського єства, відокремлюється від святого і непорочного тіла і сходить у пречисті руки Спасителя. Таким чином, Пресвята Богородиця стала причасницею тілесної смерті, яка стала для неї «переправою до безсмертя» [35]. Вона своєю тілесною смертю розділила «борг природи з усіма на землі народженими» [36].

Такий святоотцівський погляд на Успіння Божої Матері підтверджує стародавнє передання Єрусалимської Церкви, яке розповідає про події поховання тіла Пресвятої Богоматері. Відповідно до цього, Пресвята Богородиця тілесно померла, а потім була воскрешена та відбулося вознесіння. Але католицький догмат про «тілесне вознесіння Діви Марії» не дає відповіді на запитання, чи померла Богоматір чи ні. Так, у Римо-Католицькій Церкві існують дві думки. По одному Вона померла (морталісти), а по іншому – не вмирала (імморталісти).

Незрозуміло і з тексту сучасного католицького катехізису, де наводиться текст догмату про «тілесне вознесіння Діви Марії», за яким слідує невелике пояснення: «Взяття Пресвятої Діви в небесну славу – це особлива участь у Воскресінні Її Сина і передчуття воскресіння інших християн», Окрім цього не зовсім зрозумілого пояснення нічого більше в тексті катехізису не говориться.

У православ’ї думка про воскресіння і піднесення Божої Матері з тілом у небесні обителі проходить через багато піснеспівів свята Успіння[38] і особливо яскраво виражена в чині поховання Богоматері. Більшість російських святителів приймають це вчення як церковне. Тут можна назвати свт. Дмитра Ростовського, свт. Інокентія Херсонського, свт. Ігнатія (Брянчанінова), свт. Іоана (Максимовича), свт. Філарета (Дроздова), який перейнявся ідеєю створення перекладу з грецької мови наслідування поховання Богородиці для влаштованого ним Гетсиманського скиту та встановив після свята Успіння свято Воскресіння та Вознесіння Божої Матері (17/30 серпня), а також інші св. отці.

Такі російські богослови, як архієп. Сергій (Спаський) [39], патр. Сергій (Страгородський) [40], при якому чин поховання набув повсюдного поширення, прот. Сергій Булгаков[41], В.М. Лоський[42], прот. Олексій Князєв [43], А. Мерзлюкін [44] та ін розглядають вчення про воскресіння і вознесіння Богоматері як православне.

Приміром, В.М. Лоський, який каже, що Церква в день Успіння святкує таку смерть, за якою, «на внутрішнє переконання Церкви, не могло не послідувати воскресіння Всесвятої і вознесіння Її в плоті»[45]; прот. Олексій Князєв, який зазначає: «Отже, Божа Мати воскресла, бо такою була сила перемоги над смертю, здобутою Її Сином»[46]; а також патр. Сергій (Страгородський), який, говорячи про воскресіння Богоматері, пояснює зміст цього поняття: «У перекладі на конкретну мову вознесіння означає, що після тілесної Своєї смерті Богоматір не лише безсмертною душею вступила в життя майбутнього століття, а й плоть Богоматір, уподібнившись до плоті Воскреслого Господа Ісуса Христа, вже пережила ту зміну з тління в нетління, яка чекає на інших лише після загального Воскресіння »[47] та інш.

Деякі російські святителі вказують на триденний проміжок перебування тіла Пресвятої Богородиці у труні, після чого Вона переселилася у небесні обителі. Наприклад, свт. Інокентій Херсонський каже: «Марія, подібно до Божественного Сина Її, не утримується узами смерті; тіло Її і в труні не бачить нетління, і, після трьох днів, поднимається, одухотворене, зі славою на небо »[48]. Ігнатій (Брянчанінов) пише: «Богоматір третій день по блаженному Успінню своєму воскрес і нині живе на небесах душею і тілом»[49]. Свт. Філарет Московський доповнює: «У третій день від смерті, за подобою Христовою, виявлено Її повне воскресіння»[50] та інш.

Отже, через три дні Пресвята Богородиця була воскрешена з тілом Своїм і з ним же забрана на небо, звичайно ж, не власною силою (як було вознесіння Спасителя), але дивною силою Божою. Таким чином, за виразом прот. А. Князєва: «Мати воскресила силою воскресіння Свого Сина»[51]. За словами свт. Інокентія Херсонського, Її велич є «дія не єства Матері, а благодаті Сина»[52].

Таким чином, святоотцівська і богословська спадщина містить у собі вчення не тільки про реальність тілесної кончини Богородиці, а й про реальність Її воскресіння і вознесіння з прославленим тілом у небесні обителі. Наведені вище висловлювання вчать про те, що Мати Божа була силою Божою воскресла з труни (навіть деякі з богословів кажуть, що це відбулося на третій день після поховання), взята на небо та поставлена праворуч Божого Престолу. Таке вчення каже, що воскресіння і вознесіння Божої Матері з тілом на небо було в тому сенсі, що після смерті не тільки безсмертна душа Богоматері вступила в життя майбутнього віку, а й плоть Її, уподібнившись до плоті Воскреслого Господа Ісуса Христа, вже пережила ту зміну з тління в нетління, яке очікує інших після загального воскресіння [53]. Це і є відтворення занепалого людського єства – мета і плід пришестя у світ Сина Божого, Його страждань, смерті та Воскресіння [54].

Отже, Православна Церква вчить, що Божа Матір, як і всі люди, перебувала під дією первородного гріха, і тому Вона, хоча не мала жодних особистих гріхів (і в цьому сенсі була Святою, Непорочною, Пречистою), мала понести головний наслідок первородного гріха – смерть. Тому Мати Божа, закінчивши шлях земного життя, спочатку померла за таким самим законом, як і всі нащадки праотців Адама та Єви. Але, померши природним чином, як і всі люди, Вона не залишилася у владі смерті і була, перш за все воскресіння і перетворення, воскресла і вознеслася силою Її Божественного Сина і перебуває на небі вже в прославленому Своєму тілі. Бо після Воскресіння Господа тілесна смерть стала тимчасовим перехідним станом, необхідним перетворенням тілесної природи людини.

Католицький догмат про «тілесне вознесіння Діви Марії» наголошує на вознесінні в небесну славу, замовчуючи про події Успіння Богоматері. Православне вчення не відкидає участі Пресвятої Богородиці у тілесній смерті. У цьому контексті двох поглядів важливо розуміти значення тілесної смерті та її сенс для кожної людини.

Людське тіло за своєю природою підпорядковане закону смерті та тління. Христос прийняв на Себе смерть добровільно, але не як потребу Його людського єства. Його Людська природа була цілком безгрішна, а смерть може бути лише наслідком гріха або добровільною участю у спокутній смерті. У другому випадку смерть не є природним явищем після гріхопадіння перших людей, а стає знаряддям співучасті в спасительному подвигу спокути і при цьому не є покаранням за гріх, а має значення заслуги. Після спокути людського роду, смерть людей в кінцевому підсумку має запоруку воскресіння і повну участь цілої людини (з душею і тілом) у вічному житті, або ж у вічне осудження. Тому смерть християнина несе у собі сотеріологічний характер.

Отже, після Воскресіння Господа тілесна смерть стала тимчасовим перехідним станом, необхідним перетворенням тілесного складу людини, «стала підготовчою щаблем життя вічного» [55].

Католицька Церква виявляє інший підхід. Згідно з догматом про непорочне зачаття, Божа Мати не мала первородного гріха і не несла відповідальності за нього. У свою чергу у нечіткому формулюванні догмату про тілесне вознесінні Божої Матері питання про її смерть виявилося обійденим. Також він не був читко визначений і в католицькому богослов’і, що спричиняє існування двох думок.

Якщо Божа Мати, як кажуть одні католицькі богослови, не померла (імморталісти)[56], то виникає протиріччя з усім вченням Стародавньої нерозділеної Церкви, яка цей факт стверджує, зокрема, з прп. Іоаном Дамаскіним. Виходячи з цього, сучасні католицькі мислителі вважають за краще говорити, що Божа Матір спочатку померла, а потім була воскрешена і піднесена (морталісти)[57]. Але якщо визнати, що Божа Мати все ж таки померла, хоча Вона і не була під провиною первородного гріха, то смерть Її була добровільною, тому що Вона не повинна була померти. А якщо її смерть була добровільною, отже, вона була такою самою, як і добровільна смерть Сина Божого, а значить спокутною.

І тому, зіставляючи православний і католицький погляди на Успіння Пресвятої Богородиці та враховуючи внутрішній взаємозв’язок двох маріологічних католицьких догматів: про непорочне зачаття та тілесне піднесення Діви Марії, можна сказати прот. Максима Козлова: «Два католицькі догми щодо Пресвятої Діви Богородиці Марії не можуть бути нами прийняті тому, що висновки, які з них робляться, коливають основи церковного віровчення. І це стосується вчення про спасіння»[58].

Посилання

[1] Офіційний сайт Ватикану (LA SANTA SEDE) [Електронний ресурс] // URL:http://w2.vatican.va/content/pius-xii/la/apost_constitutions/documents/hf_p-xii_apc_19501101_munificentissimus-deus.html (дата звернення: 10.03.2015 року); також: Мерзлюкін А. Зірка народила Сонце. – Париж, 1967. – Ст. 11.

[2] Християнське віровчення: Догматичні тексти вчительства Церкви ІІІ-ХХ ст. – СПб. 2002. – Ст. 233.

[3] Мерзлюкін А. Зірка народила Сонце. – Париж, 1967. – Ст. 11.

[4] Див: Другий Ватиканський собор. Конституції, Декрети, Декларації. – Брюссель, 1992. – Ст. 62-71.

[5] Другий Ватиканський собор. Конституції, Декрети, Декларації. – Брюссель, 1992. – Ст. 65-66.

[6] Див: Катехизис Католицької Церкви. – М., 2002. – Ст. 237-238.

[7] Цит. по: Сорокін Ст, прот. Догмат Римо-католицької церкви про взяття Божої Матері на небесну славу з православної точки зору // БТ. Т. X. – М., 1973. – Ст. 86.

[8] Цит. по: Мудьюгін М., прот. Православна трактування розвитку римсько-католицької маріології за останнє століття // Вісник Російського Західноєвропейського Патріаршого Екзархату. – Париж, 1966, № 54-55. – Ст. 130.

[9] Див: Сахаров П. Успіння Пресвятої Богородиці // Католицька енциклопедія. Т. 4. – М., 2011. – Ст. 1610.

[10] Емін Н.О. Оповідь про преставленні Богородиці і про Її образ, написаний євангелістом Іоанном // Православний огляд. 1874. Січень. – Ст. 148.

[11] Див: Tischendorf К. Apocalypses apocryphae. -Lipsiae, 1866. – Р. 94-136.

[12] Див. Смирнов І.А., свящ. Апокрифічні оповіді про Божу Матерь і діяння апостолів // Православний огляд. 1873. Квітень. – Ст. 569-614.

[13] Там само. Ст. 585.

[14] Див. Іоанн Дамаскін, прп. Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 261-299.

[15] Іоанн Дамаскін, прп. Перше похвальне слово на Успіння Богородиці // Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 264.

[16] Іоанн Дамаскін, прп. Друге похвальне слово Успіння Богородиці // Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 283.

[17] Саме там. Ст. 284.

[18] Див: Димитрій Ростовський, свт. Слово на Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці // Успіння Пресвятої Богородиці. Слова, повчання, проповіді. – М., 1999. – Ст. 27-39.

[19] Його проповіді на Успіння див: Інокентій Херсонський, свт. Твори Інокентія архієпископа Херсонського та Таврійського. Т. ІІ. – СПб., 1908. – Ст. 34-55.

[20] Його проповіді на свято Успіння Пресвятої Богородиці див: Філарет Московський, свт. Творіння. Слова та мови. Т. ІV. – М., 2007. – 644 Ст.; Т. V. – М., 2007. – 594 Ст.

[21] Див: Ігнатій (Брянчанінов), свт. Виклад вчення Православної Церкви про Божу матір // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. – М., 2001. – Ст. 77-128.

[22] Див: Іоанн (Максимович), архієп. Православне шанування Божої Матері. Як св. Православна Церква шанувала і шанує Божу Матір. – Вільмуассон-СПб., 1992. – Ст. 13-52.

[23] Ігнатій (Брянчанінов), свт. Виклад вчення Православної Церкви про Божу матір // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. – М., 2001. – Ст. 98.

[24] Іоанн Дамаскін, прп. Друге похвальне слово Успіння Богородиці // Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 277-278.

[25] Інокентій Херсонський, свт. Твори Інокентія архієпископа Херсонського та Таврійського. Т. ІІ. – СПб., 1908. – Ст. 35.

[26] Булгаков Ст., прот. Купина Неопалима. – Париж, 1927. – Ст. 20.

[27] Див: Іоанн Дамаскін, прп. Друге похвальне слово Успіння Богородиці // Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 286.

[28] Див: Климент Охридський, свт. Похвальне слово на уявлення Святої Владичиці нашої Богородиці // Успіння Пресвятої Богородиці. Слова, повчання, проповіді. – М., 1999. – Ст. 24.

[29] Див: Інокентій Херсонський, свт. Твори Інокентія архієпископа Херсонського та Таврійського. Т. ІІ. – СПб., 1908. – Ст. 49.

[30] Див: Ігнатій (Брянчанінов), свт. Виклад вчення Православної Церкви про Божу матір // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. – М., 2001. – Ст. 127.

[31] Див: Філарет Московський, свт. Творіння. Слова та мови. Т. V. – М., 2007. – Ст. 22.

[32] Іоанн Дамаскін, прп. Перше похвальне слово на Успіння Богородиці // Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 270.

[33] Філарет Московський, свт. Творіння. Слова та промови. Т. ІV. – М., 2007. – Ст. 565.

[34] Там само. Ст. 340.

[35] Іоан Дамаскін, прп. Друге похвальне слово Успіння Богородиці // Творіння. Христологічні та полемічні трактати. Слова на свята Богородиці. – М., 1997. – Ст. 282.

[36] Інокентій Херсонський, свт. Твори Інокентія архієпископа Херсонського та Таврійського. Т. ІІ. – СПб., 1908. – Ст. 49.

[37] Катехізис Католицької Церкви. – М., 2002. – Ст. 237-238.

[38] Див. Докладно в статті: Василик Ст, дияк. Джерело Життя у труні належить [Електронний ресурс] // URL:http://www.pravoslavie.ru/put/48300.htm (дата звернення: 25.02.2015).

[39] Див: Сергій (Спаський), архім. Повний місяцяслів сходу. Т.ІІ. Святий Схід. – М., 1876. -С. 245-246.

[40] Див: Сергій (Страгородський), митр. Вшанування Божої Матері за розумом святої Православної Церкви // Всесвята. -М., 2001. -С. 129-144.

[41] Див: Булгаков Ст., прот.Купіна Неопалимая. – Париж, 1927. – 288 Ст.

[42] Див: Лоський В.М. Всесвята // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. -М., 2001. – Ст. 156-172.

[43] Див. Князєв А., прот. Велике знамення Царства Небесного та його пришестя у силі // Всесвята. – М., 2001. – Ст. 211-251.

[44] Мерзлюкін А. Про католицький догмат 1854 (про зачаття Непорочної Діви Марії). – Париж, 1960. – 50 Ст.

[45] Лоський В.М. Всесвята // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. -М., 2001. – Ст. 171.

[46] Князєв А., прот. Велике знамення Царства Небесного та його пришестя у силі // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. – М., 2001. – Ст. 241.

[47] Сергій (Страгородський), патр. Вшанування Божої Матері за розумом Святої Православної Церкви // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. -М., 2001. – Ст. 141.

[48] Інокентій Херсонський, свт. Твори Інокентія архієпископа Херсонського та Таврійського. Т. ІІ. – СПб., 1908. – Ст. 49.

[49] Ігнатій (Брянчанінов), свт. Виклад вчення Православної Церкви про Божу матір // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. -М., 2001. – Ст. 126-127.

[50] Філарет Московський, свт. Творіння. Слова та мови. Т. V. – М., 2007. – Ст. 22.

[51] Князєв А., прот. Велике знамення Царства Небесного та його пришестя у силі // Всесвята. Православне догматичне вчення про шанування Божої Матері. -М., 2001. – Ст. 240.

[52] Інокентій Херсонський, свт. Твори Інокентія архієпископа Херсонського та Таврійського. Т. ІІ. – СПб., 1908. – Ст. 35.

[53] Див: Сергій (Страгородський), митр. Вшанування Божої Матері за розумом святої Православної Церкви // Всесвята. – М., 2001. – Ст. 140-141.

[54] Ісідор (Богоявленський), єп. Різдво Богородиці // ЖМП. – М., 1949. № 9. – Ст. 37.

[55] Леонов Ст, прот. Основи православної антропології: Навчальний посібник. – М., 2013. – Ст. 348.

[56] Імморталісти (immortalis) вчать, що смерті не було, а це явно суперечить переказу Єрусалимської церкви та вчення святих отців.

[57] Морталісти (mortalis) вчать, що смерть мала місце, але Богородиця померла добровільно, бажаючи розділити подвиг Христа.

[58] Козлов М., прот., Огіцький Д.П. Західне християнство: погляд зі Сходу. – М., 2009. – Ст. 233-234.

Кудласевич Микола

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело життя у гробі покладається, і гріб стає ліствицею до неба

Стихира Великої Вечірні свята Успіння Богородиці  

У гімнографії Православної Церкви Богородиця називається «богом після Бога, що стоїть на другому місці після Святої Трійці». Деяким може здатися, що це терміни перебільшені, надмірні і догматично необґрунтовані. Однак це, звичайно, не так, оскільки вони передають квінтесенцію православного богослов’я та антропології.

Богородиця є не лише першою, а й єдиною особою, що дійсно сприяла виконанню спокутного задуму Божественного Промислу. Вона єдиний «посередник благословень поза природи» [1]. Її відповідь на вітання Архангела Гаврила була початком онтологічного процесу спасіння, оновлення людського роду та всього творіння.

Людське «співробітництво», яке є, по суті, вихідним пунктом православного догматичного вчення, є не лише моральною, а й онтологічною вимогою нашого спасіння. Бог не спасає нас без нашої співпраці, тобто нашого співробітництва. Наша вільна згода та участь у цьому завданні є вимогою, і вона виконується за сприяння Богородиці у плані Божественного промислу. Без присутності Божої Матері та її всебічної участі у плані божественного промислу спасіння та оновлення світу залишилися б у підвішеному стані.

Як зауважує святий Миколай Квасила, подібно до того, як волею Христа було стати людиною, так і Діві було необхідно стати Його Матір’ю з її добровільною згодою. І потім, хіба Спаситель не був особистістю та Сином Людським лише через свою плоть? Але він мав і душу, і розум, і волю, тобто все людське. Це означає, що Його Мати також повинна була бути досконалою, оскільки Вона мала служити носієм не тільки природи його тіла, але також його розуму та волі з усім, що Він мав як людська істота. Іншими словами, Божа Мати повинна була принести Богові всю Себе, духовно і тілесно, щоб Бог міг спасти всю людську особистість [2].

Богоматір прийшла не з неба, а з землі, як і решта наш занепалий рід, що забув свою справжню природу. Богородиця, проте, протистояла всякому безбожництву і з великою вдячністю виявляла чесноту, повністю віддаючи себе Богу [3]. Таким чином, ми могли б сказати, що догматичний зміст людського співробітництва втілено у своїй найбільш досконалій формі в особі нашої Діви. Однак, як зауважує святий Миколай Квасила, Діва не була схожа на землю, яка сприяла формуванню першої людини просто тим, що була мимовільним матеріалом, використаним Творцем. Натомість вона працювала і Сама пропонувала Богу все те, що притягло Творця на землю [4].

Своїм вільним та всеосяжним внеском у справу спасіння та оновлення Богородиця стала співавтором та Матір’ю «нового творіння». «Звідки новий твір? Отже, хто змінив усе, що існує?» – Запитує Миколи Квасила і продовжує, що, звичайно ж, небо прийняло нових, відроджених громадян, яких Діва перенесла туди від землі» [5]

У свято Успіння Божої Матері, та й взагалі на свято всіх святих Церкви, ми здійснюємо те, що здається дивним: святкуємо їхню смерть, їхній кінець, смерть. Ми робимо це не тому, що радіємо смерті, а тому, що радіємо силі, яку дає нам Церква для подолання смерті. Ми святкуємо це як тимчасовий сон. Ми святкуємо його не як сходження в пекло, а як сходження на небо.

Але особливо на свято Успіння Божої Матері ми згадуємо або, вірніше, святкуємо найсвятіше і дивніше Успіння особливої людини: Успіння Божої Матері, Матері Життя. І ми відзначаємо його не як подію, яка стосується лише нашої Пані, а всіх нас, кожного з нас.

Ми всі смертні, як і наша Владичиця. Всі ми отримали Божий дар пережити смерть як успіння в Церкві. Це дар, вперше здійснений Богородицею завдяки Її добровільній згоді на заклик Божий під час Благовіщення народити Христа: «Ось, слуга Твоя. Хай буде мені за твоїм словом» [6].

Цим своїм абсолютним послухом Богородиця вкоренила Церкву у світі як боголюдську громаду і зробила дар перемоги над смертю доступним для всіх нас. Отже, П’ятидесятниця, день народження Церкви Христової, по суті починається у день Благовіщення. Він починається з відкриття громади прославлення, у якій скасовано смерть і панує справжнє життя.

Якщо Христос — автор спасіння та освячення світу, то Богоматір — співавтор. Але Христос, народжений «одного разу в тілі» від Богоматері, також народжується постійно «у Дусі» любов’ю до всіх, хто готовий прийняти Його. Він стає немовлям і набуває форми вірного з чеснотами [7]. Тим самим вірні займають місце Богородиці у духовному плані і, за благодаттю Святого Духа, стають Матір’ю Христа, подібно до того, як вони стають Його братами і сестрами та членами Його тіла з їх входженням до Церкви та їхньою участю у хрещенні та святому Причасті.

Сам Христос сказав: «Моя матір і брати Мої є тими, хто слухає слово Боже і дотримується його» [8]. Що ж до Христа, то і для Богоматері, і для кожного християнина смерть не є кінцем життя, і це не знищення. Це засипання та входження у нове життя, справжнє життя, вічне життя. Ось чому, як сказано в каноні, оспіваному на Її Успінні, «вмираючи, воскресає з Сином, живучі вічно» [9]. Як мати Життя, вона живе вічним життям із Господом Життя. Так само і віруючі, які живуть вірою в Христа, в Церкві, після смерті вступають у нову перспективу безсмертного та небесного життя.

Посилання

1. Пісня Богоматері, пісня 2-а, Утреня, 8 червня.

2. Див Св. Миколай Квасила. На Благовіщення 5.

3. Він же, на Різдво 6-7.

4. Він же. На Благовіщення 2.

5. Він же. На Успіння, 3.

6. Євангеліє від Луки 1:38.

7. Miscellaneous Chapters, 1, 8, PG 90, 1181 AB.

8. Євангеліє від Луки 8:21.

9. Косма Маюмський, канон, пісня 1.

Георгій Мантзарідіс, почесний професор Богословського факультету університету Аристотеля  в Салоніках (Греція)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Як тіло Христа залишилося нетлінним після смерті на хресті, так і тіло нашої Богородиці залишилося нетлінним. Вона померла, але стояла також нетлінною.

Якщо в Православної Церкви є нетлінні тіла святих, яким ми поклоняємося, то наскільки природніше було залишитися нетлінною і богоносної скинії Матері нашого Господа і Бога? І хіба їй більш можливо було залишатися на землі? Ні. Вона було перенесено на Небеса.

Наша Пресвята Діва під час свого Входу в храм Соломона увійшла у Святеє Святих, в той час як через Своє Успіння Вона увійшла Своєю кристально чистою, прекрасною душею Своєю в і разом зі стоїмо славетним і нетлінним тілом у Святеє Святих Небес.

Якщо для інших смерть – це тління тіла, для Богородиці вона була Живоносною. Звичайно, відбудеться перетворення всіх віруючих під час загального воскресіння, але в Богоматері це перетворення відбулося через три дні після Її поховання. Тобто Її відхід до Господа – це початок другого існування вічного як для душі, так і для тіла. Смерть не могла втримати «єдиним всього Бога».

Якщо для земного шляху Ісуса Христа Предтечою був Іоан Хреститель, то для небесного шляху Діви Марії Предтечою був Христос. Христос первонароджений з мертвих, зійшов на небо і приготував шлях, щоб по ньому вірні сходили на небеса .. Апостол Павло говорить: «20 куди, як предтеча, за нас увійшов був Ісус, ставши навіки Первосвящеником за чином Мелхиседековим» (Єв. 6:20).

Як Ангели були здивовані Вознесінням нашого Христа, тому що вони бачили як сходить на небеса Бог і людина, з’єднані разом в єдиній іпостасі Боголюдини, в той час як для втілення зійшов на землю тільки Бог, – так тепер вони дивуються переходу на небо Богородиці. До цього часу вони звикли приймати тільки душі врятованих і викуплених святих. Але тепер, при Успіння, вони теж беруть і тіло. Це пречисте Непорочне тіло Богородиці, яке «труною і смертю не втримати».

Старець Єфрем Філофейській (†)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Створення свята

Джерела якогось свята – це завжди вступна частина дослідження і, в той же час, питання щодо появи свята. Однак вивчення свят, найперше дослідження календарного встановлення святкування, викликане інтересом до походження змісту свята. При повній відсутності в Новому Завіті свідоцтва про події Успіння Пресвятої Богородиці зміст цього свята необхідно шукати в не біблейських джерелах.

По суті, нам доводиться посилатися на апокрифічних текст під назвою «De Transitu beatae Mariae virginis» (про перехід Пресвятої Діви Марії), що датується приблизно V століттям. І він є латинським перекладом старішого, втраченого, грецького оригіналу [1]. «Liber transitus Mariae» цитується абатом Мінем [2], помилково приписують Мелітону Сардийському [3]. Приблизно в VІ ст. з’являється Латинський переклад іншого апокрифу, присвяченого Успінню під назвою «Joannis liber de Dormitione Mariae» (книга Іоана про Успіння Марії) [4]. Після публікації Райтом (Wright) сирійського оригіналу цього апокрифу [5] стало ясно, що латинський переклад «transitus» є вільним переказом сирійського «Joannis liber …».

Апокрифічні оповіді про події, пов’язані з Успінням Діви Марії, не можуть обмежуватися цим текстом, оскільки Успіння не є другорядною подією для християнської церковної традиції. В даному випадку здається справедливою позиція П. Вуле (P. Voulet) видавця богословських гомілій прп Іоана Дамаскина, який стверджував, що «Transitus Mariae» – це короткий виклад всіх апокрифічних оповідань про Успіння, які не збереглися в церковній традиції, а тому він і був включений як текст [6]. Філологічні питання щодо цього тексту до кінця не з’ясовані. Важко прийняти абсолютну впевненість Дому Кабролу (Dom Cabrol) в тому, що оригінал є сирійським [7], оскільки грецький оригінал, здається, також претендує на істину [8]. Сирійський або грецький оригінальний текст, що датується кінцем ІV – початком V століття, був переведений на коптську, латинську і арабську мови і вважається узагальненням старіших елементів, можливо, ІІ століття [9]. Більш того, вивчення його змісту зміцнює чуття в тому, що цей текст містить ранньохристиянські розповіді про Успіння Богородиці [10].

Текст «Transitus Mariae» був джерелом традиції про Успіння Богородиці, яка характеризується як «Радісна історія» (Ευθυμιακή ιστορία) і була збережена в другому слові Іоана Дамаскина на Успіння [11]. Ця апокрифічна розповідь запозичена з «Transitus», але вона також містить інші вкрай безглузді і нецензурні місця (наприклад, прохання Поулхерії –V ст. .- про перенесення до Константинополя мощів Богородиці!), Які роблять його «подвійно апокрифічним» [12]. Збереження «Радісної історії» до часу прп. Іоана Дамаскина підтверджує думку попереднього абзацу про те, що подія Успіння Богородиці мела велике значення для церковної традиції, що призвело до її переробки у різних апокрифічних традиціях.

ІІ. Традиція щодо Гробу Богородиці

Апокрифічні оповіді надають історію і деталі святкового змісту (подій свята Успіння), але вони не мають відношення до процесу виникнення свята [13]. Інтерес до дослідження питання про виникнення свята слід зосередити на переказі про місце Успіння Пресвятої Богородиці та похованні Діви Марії, оскільки розумно, що ці місця були колискою виникнення свята [14].

Традиція щодо Успіння Богоматері в Єрусалимі, в її будинку [15] і її поховання в тому ж місті з’являється приблизно в V столітті [16] (приблизно в кінці ІV століття Єпіфані Саламинський не знає про іншу подібну традицію [17] і підкріплюється свідоцтвом «Одіопорікона» (Οδοιπορικών) VІ століття, а також паломника Феодосія (530 р.) про існування храму в честь Богородиці в Гетсиманії [18], так і Антонія Плацентійського (570 м), який вказує, що всередині цього храму знаходиться гробниця Богородиці [19] Ця гробниця згадується в VІІ столітті у поезії Софронія Єрусалимського (+638) [20], який шанує Діву в цьому місці [21]. Традиція «Dormitio hierosolymata» (Успіння в Єрусалимі), як згадується в «Brevarius de Hierosolyma» VІ століття [22], на нашу думку, містить сяйво історичності [23], і важливі дослідження гробниці Богородиці ([24] спрямовані на це.

У той же час традиція Успіння і поховання Діви Марії в Ефесі більш «містична» і менш дослідувана. Ми маємо на увазі «драматичне одкровення» з цього приводу, яке, як стверджувалося, було зроблено Ганною Ветрін Еммеріх (Anna Vatherine Emmerich), черницею-августинкою абатства Агнетенберг в Вестфалії (+1824 р). «Одкровення» Ганні відносяться до події Успіння Богородиці, яке (Успіння) відбулося в Ефесі і, власне, в будинку, побудованому євангелістом Іоаном [25]. Місцевість Ефеса «Панагія-Капул» (брама Діви Марії) вважалася місцем Успіння Богородиці [26]. Хоча у цих уявлень не було необхідних свідчень, проте ж вони прагнули докладно довести, що Богородиця не була похована в Єрусалимі в Гетсиманії [27]. Традиція Успіння Богородиці в Ефесі, крім того, була збережена апокрифічним рукописом [28], але головним чином завдяки фактом скликання Третього Вселенського Собору в церкві Святої Марії в Ефесі [29], хоча немає впевненості щодо посвячення цього храму саме Діві Марії або однойменному святому [30].

«Ефеський переказ» – це, скоріше, дужка для всієї теми про місце Успіння Богородиці. Переселення євангеліста Іоана в Ефес відбувається пізніше, ніж в середині I століття, що значно послаблює аргумент про переселення Діви Марії в Ефес. Переказ про Діву Марію в цьому місті не обов’язково має бути пов’язаний з особистою присутністю Діви Марії, але, очевидно, з присутністю Іоана, який в церковній свідомості був тісно пов’язаний з Дівою Марією. Крім того, Єрусалим має більші «пергаменті» в порівнянні з Ефесом, завдяки яким слід вважати колискою виникнення свята Успіння саме Єрусалим.

ІІІ. Перше свято на честь Богородиці в Єрусалимі

Свята народжуються в якомусь місці з тим, щоб зміцнити місцеві традиції і спогади. Від християнської церкви Єрусалиму не потрібно великих досліджень, щоб зробити висновок про те, що подія, яка отримала панівне становище в її свідомості, в даному випадку щодо Богородиці, це Її божественне материнство. Народження Господа від Богородиці.

Різдво Господа від Богородиці цілком природно було святковим змістом будь-якого основного свята Богородиці [31]. Не слід покидати по-за увагою важливий аспект історії свят, згідно з яким поява будь-якого свята в певний період часу не збігається з генезисом його святкового змісту. Тобто факт наявності приводу для вшанування Діви Марії (в даному випадку Різдва Господнього) передує календарному формуванню відповідного свята. Ці два моменти не тільки не ідентичні, але і характеризуються індуктивним зв’язком, оскільки перше (або ранньохристиянське шанування Богородиці) підготувало появі другого (календарному встановленню відповідного свята).

Оцінка існування «первинних, ранніх матеріалів для свята Богородиці» пов’язує свято з місцем, яке знаходиться в трьох милях від Єрусалиму на шляху до Віфлеєму, відомому як «Кафізма» (Κάθισμα) [32]. Це місце викликало досить широкий археологічний інтерес дослідників [33], але особливо тому, що стосується Діви Марії, то це місце було священним. Тому що, згідно апокрифічної традиції Першоєвангеліє від Якова (Πρωτευαγγελίου του Ιακώβου) (17:2-3), Діва Марія по шляху до Віфлеєму й незадовго до свого розрішення від вагітності, попросила Йосипа спуститися з осла для відпочинку [34]. Ця традиція підтверджена в 530 р. паломником Феодосієм [35], і здається, що вона є панівною по відношенню до іншої – про короткочасне перебування Богородиці в цьому місці під час втечі в Єгипет [36].

За свідченням Кирила Скифопольського, храм був побудований в «кафізми» на честь Діви Марії римлянином, знатним за походженням і благочестивою віруючою жінкою Ікеліею (Ικελία) (або Ікіліей – ή Ικηλία) під час патріарха Єрусалимського Ювеналія (417 р.) Ця церква, схоже, не замінила більш стару, бо прп. Федор Петрас, біограф прп. Феодосія Великого Кіновіарха, назвав її «Старою кафізмою» (Κάθισμα παλαιόν), і який також підтверджує будівництво церкви при Ікелії [38]. Отже, ця «Кафізма», мабуть, була першим особливим місцем вшанування Діви Марії на початку V століття [39] і, отже, першим місцем проведення свята, яке вищезгаданий Федор Петрас називає «пам’яттю Богородиці» (μνήμην Θεοτόκου) і вказує, що воно відбувається «одного разу» (άπαξ του ενιαυτού) [40].

Але яка точна дата цього свята в році і яке його святкове зміст? Баумстарк стверджує, що конкретною датою було 13-15 серпня (точки зору про 13 серпня також дотримується професор І. Фундуліс [41]), але ускладнює всю проблему, стверджуючи, що зміст свята було пов’язано з відкриттям церкви. Ікелії в цей день [42]. Можливо, оцінка Баумстарком святкового змісту виникає з загального правила, згідно з яким перед святкуванням свята йому передує урочисте відкриття відповідного храму. Ми вважаємо, однак, що з цим поглядом великого німецького літургіста бракує конкретної історичної достовірності щодо можливого відкриття храму Ікелії 13 серпня, але також не враховується зв’язок «Кафізми» з шануванням Діви Марії як Матері Господа.

IV. Розвиток і поширення свята Богородиці 15 серпня

Наведені вище свідчення підтверджують, що, хоча свято «Кафізми» Богородиці готує свято Успіння календарно, але його святкове зміст повністю відрізняється від події Успіння [43]. Якщо ми візьмемо до уваги «Вірменський Лекціонарій» або «εκλογάδιο», який був опублікований в додатку Конібіром (Conybeare) [44] і про який видавець стверджує, що в ньому записується літургійна практика Єрусалиму в VI столітті [45], то ми робимо висновок, що в той час це було свято загального богословського змісту (свято «Кафізми») [46]. З плином часу виявилося, що думка Кабролу про появу і створення свята Успіння Пресвятої Богородиці відбулося під впливом тієї популярності шанування, яке проявлялося до Гробу Діви Марії в Гетсиманії [47], має підтвердження.

Святкування набуває характеру широкого поширення з середини V століття, коли імператор Маркіян (450-457) збудував храм на честь Діви Марії в Гетсиманії [48]. Через три роки після смерті імператора, в 460 р., свято Успіння Пресвятої Богородиці вперше здійснюється 15 серпня в цій церкві (49), тим самим витісняючи старовинне богородичне свято «Кафізми» [50]. Тут цінне свідоцтво «Грузинського Канонарю», тексту, що відображає того, як було ієрусалимське богослужінням між 450 і 750 роками [51], яке, здається, відомо Модесту Єрусалимському (645-646) [52] і яке є грузинським перекладом втраченого грецького оригіналу, про існування якого не було відомо до початку ХХ століття [53].

За свідченням «Канонарю», 15 серпня «шанується пам’ять Богородиці в Гетсиманії вшановується в храмі імператора Маркіяна (τιμάται η μνήμη της Θεοτόκου στη Γεθσημανή στο ναό του αυτοκράτορα Μαρκιανού) («Маврикія» за грузинським варіантом [54]» [55]. Підтвердженням такого розвитку: є цілком очевидно старовинне богородичне свято в храмі Ікелії, яке було перенесено (два видання «Канонарю» повідомляють, що це свято перенесено на 13 серпня і поступово зникло [56]), а на його місці 15 серпня було поставлено  свято Успіння Пресвятої Богородиці [57]. Тому можна зробити висновок, що Єрусалимська Церква повернула в свою історичну пам’ять подію Успіння Богородиці в 460 р. (!). Дослідженню і вивчення слід ввести відмінність між шануванням богородичної події в свідомості Церкви (це шанування є ранньохристиянським) і його календарне оформлення (це завжди відбувається після тривалих досліджень і розробок).

Цілком очевидно, що розвиток свята Успіння Богородиці не можна зрозуміти незалежно від формулювання православного маріанського догмату під час Третього Вселенського Собору [58]. З середини V ст. святкова традиція Успіння Пресвятої Богородиці йде пліч-о-пліч із закріпленням православного вчення про Богородицю, що призвело до закріплення, поширення та повсюдного оформлення свята Успіння. Це оформлення відбувається приблизно в кінці VI століття, коли імператор Маврикій (582-602), за свідченням Никифора Каліста [59], своїм указом визначив проведення свята 15 серпня.

Йдеться про викристалізації давньої багатовікової традиції щодо Богородиці, а свято Успіння тепер має законну силу (60). Зрозуміло, що Указ імператора Маврикія не встановлює нове свято, оскільки вказується, що воно встановлене в минулому [61]. Маврикій формально і повсюдно прийняв єрусалимську дату «Пам’яті Богородиці», очевидно, усвідомлюючи загальне шанування пам’яті Богородиці в Гетсиманії [62] під впливом зростаючого паломництва [63]. Однак не схоже, що в VI ст. викристалізуване свято Успіння було автоматичного введене в усьому християнському світі. Як підкреслює в VIІ ст. Іоан Салунський, «були місця, де ще не відзначалася щорічна пам’ять Успіння Пресвятої Богородиці», і серед них Іоан вказує Салоніки [64].

V. Подальше поширення свята у християнському світі

На початку VI ст. свято Успіння Пресвятої Богородиці прийняте Сирійської Церквою [65]. Характерною є поезія про смерть і гробі Богородиці, залишена Яковом Саругськім (Sarug) [66] (сирійський єпископ, який жив близько 518 р.). У цій поезії чітко проступає особливість свята Успіння, але дата його святкування ще не ясна, незважаючи на аргумент Фаллеру (Faller) про святкування його 15 серпня [67]. Невизначеність дати полягає в традиції Сирійської церкви приймати Єрусалимське свято Успіння Пресвятої Богородиці, але відзначати його 26 грудня, згідно апокрифічної традиції Успіння Пресвятої Богородиці, на день пізніше Різдва Христового, щоб не збігалися два свята [68].

З Сирії свято Успіння Пресвятої Богородиці було перенесено в Рим.

Його поява датується вже VI століттям, Григорій Турський (573-593) згадує свято під загальною назвою «Festivitas S. Mariae» [69]. У конкретному свідоцтві не згадується факт Успіння Богородиці, і ми робимо висновок, що це, очевидно, загальне свято Богородиці [70]. Папа Федор I (647-649 рр.) був першим, хто спробував ввести свято в Римі, але здається, що його спроба не увінчалася успіхом [71] Вищезазначене зауваження про те, що Сирія вплинула на Рим в прийнятті свята Успіння, стосується перш за все встановлення свята в Римі папою Сергія I (687-701), сирійцем за походженням, який передав Риму богослужбову і церемоніальну пишність Сирії при святкуванні. Успіння Богоматері [72]. Термінологія свята, здається, поступово викристалізувалася: «євангелістарій» 740 року називає свято як «Sollemnitas de pausatione sanctae Mariae» [73], в той час як «Євхологій Андріана» (Aνδριανό ευχολόγιο) (близько 770 р.) містить богослужбову послідовність свята під назвою «Спочин» («Μεταστάσεως») «Transus Metastasis») [74]. Відомо, що папа Адріан здійснював  святкове богослужіння в церкві Святої Марії Великої (Santa Maria Maggiore) у Римі [75].

У Церкві Єгипту, ймовірно ще в V ст., з’являється свято Успіння Пресвятої Богородиці під впливом Єрусалиму. Однак в Псевдо-Діоскоріанському календарі Макарія, датованому тим часом, говориться, що віруючі збираються в церкві Богородиці в Гетсиманії 21 числа єгипетського місяця. Тобі, у день, який відповідає 16 січня за юліанським календарем [76]. З цього ми також робимо висновок, що ця дата була святкуванням Успіння Пресвятої Богородиці, а дата 15 серпня була збережена як святкування спочину Богородиці. Герменевтика єгипетського свідоцтва про свято, на нашу думку, дає можливість дати чітке формулювання тільки на гіпотетичному рівні: тобто, оскільки 6 січня було – згідно давньоєгипетської традиції – датою святкування Різдва Господа (одночасно зі святкуванням Хрещення) [77], 16 число включається в різдвяне святкове коло Єгипетської Церкви, згідно ж апокрифічної традиції, Успіння Пресвятої Богородиці випадає на той же час або дату, що і Різдво Господа. Було розумно, щоб таке ж святкове значання (16 січня, свято Успіння / 15 серпня спочин) було і в Церкві Ефіопії [78].

Посилання:

1. Βλ. Χρήστου, Πατρολογία, Β’, σ. 673.

2. PG 5,1231-1240.

3. Το γεγονός ότι πρόκειται περί ψευδο-Μελίτωνος υποστηρίζεται επαρκώς υπό του M.Jugie, «Homélies mariales Byzantines», εν Ρ.Graffin, Patrologia Orientalis19 (2), 1926,σ.370.

4. Το εξέδωσε ο Tischendorf, Apocrypha,σς. 95-112.

5. Apocrypha Literature, σσ. 42-51.

6. S. Jean Damascéne, Homélies sur la Nativité et la Dormition, SC 80, 1961, σ.26.

7. «Assomption», στ. 2998.

8. Βλ. σχετικώς εν P.Voulet, ό.π., σ. 27.

9. Είναι αξιοσημείωτο ότι μια παραλλαγή του κειμένου αποδίδεται στον Μελίτωνα Σάρδεων (+180), στο έργο του «Κοίμησις Θεοτόκου», το οποίο, όμως, είναι νόθο και μεταγενέστερο του 4ου αι. (Παπαδοπούλου, Πατρολογία, Α’, σ. 263).

10. Πρβλ. Leclercq, «Assomption», στ.2993.

11. Το περιεχόμενό της θα εκτεθεί σε επόμενη παράγραφο των σχετικών με το Λόγο του Δαμασκηνού.

12. Πρβλ. Jugie, mort et assumption, σ.92.

13. Νέλλα, Θεομήτωρ,σ. 27, σημ. 1.

14. Πρβλ. Cabrol, «Assomption», στ.2996.

15. H οικία αυτή είναι διαφορετική από το «υπερώο» των Πράξεων των Αποστόλων (1,13). Βλ. περισσότερα εν Lagrange, «Dormition», σσ. 599-600.

16. Βλ. σχετικώς εν Καλογήρου, «Μαρία», στ. 663/Σιώτη, Λατρεία Θεοτόκου, σ. 14.

17. Κατά αιρέσεων, 78,11, PG 42, 716Β-C. Βλ. και τίς παρατηρήσεις του Kellner, Heortologie, σ. 172.

18. Ibi est vallis Iosaphat, ibi Dominum Iudas traditit. Ibi est ecclesia Domnae Mariae matris Domini (De situ terrae sanctae, έκδ. Geyer, CCL 175, σ. 119). Ο Capelle επιχειρεί να αξιολογήσει περισσότερο τη μαρτυρία αυτή («Fete de la Vierge», σ.29, σημ. 61).

19. In qua valle Gethsemanae est Basilica sanctae Mariae, in qua monstratur sepulcrum de quo dicunt sanctam Mariam ad caelos fuisse sublatam (εκδ. J. Tobler, Itinera et descriptiones Terrae sanctae, t. I,Iena1877, σ.100). Ο Raes, όμως, θεωρεί ότι ο μαρτυρούμενος ναός και ο τάφος δεν ευρίσκοντο στον ίδιο τόπο («Assomption», σ.264).

20. PG 83(3), 3789Α• 3821Β- 3824Β.

21. H εν λόγω μαρτυρία του Σοφρωνίου παρατίθεται στην παρούσα ενότητα επειδή δεν συνεξετάζουμε την ποίησή του με τους εγκωμιαστικούς προς την Κοίμηση λόγους των λοιπών εκκλησιαστικών συγγραφέων.

22. Πρόκειται περί της ιεροσολυμιτικής λειτουργικής τάξεως, όπως εξάγεται από τα «Oδοιπορικά» των εκ της Δύσεως προερχομένων προσκυνητών των Αγίων Τόπων. Στο εν λόγω breviarium επαναλαμβάνεται η μαρτυρία των «Οδοιπορικών» ότι ibi (στη Γεθσημανή) est basilica sanctae Ariae, et ibi est sepulchrum eius (έκδ. Geyer, εν CCL 175, σ. 155).

23. Σωστές οι επισημάνσεις των Abel (Jerusalem, σσ. 816-817) και Σιώτη (Λατρεία Θεοτόκου,σ. 13).

24. Σύνοψη των ερευνών αυτών στις μελέτες των Nirsche (Das Grab) και Bagatti («tomba delle Vergine», σσ. 236-290). Τις θέσεις του Nirsche σχολιάζει και o Kellner (Heortologie, σ.172, σημ. 2).

25. Οι επί του θέματος αυτού «δραματικές αποκαλύψεις» της Emmerich εξεδόθησαν από το αβαείο της στο έργο Vie de Saint Vierge d’ après les meditations d’A,C. Emmerich, γαλλική μετάφραση υπό Η. Cazalès Paris 1931, ιδιαιτέρως σσ. 380-381.

26. Τα αναλυτικότερα συμπεράσματα της Emmerich δημοσιεύθηκαν μετά το θάνατό της (βλ. Panagia-Capouli). Σχετική αναφορά γίνεται και στην τότε νεοσύστατη Revue Biblique [1 (1892), σ. 463], γεγονός το oποίο μαρτυρεί το ερευνητικό ενδιαφέρον περί των απόψεων της Emmerich.

27. Ο κυριότερος εκπρόσωπος της απόψεως αυτής είναι ο (βλ. στη μελέτη του Grab der Maria)

28. Σύμφωνα με την παράδοση αυτή, όταν o ευαγγελιστής Ιωάννης ήλθε στην Έφεσο, έφερε μαζύ του τη Θεοτόκο (βλ.σχετικώς εν Σιώτη, Λατρεία Θεοτόκου, σ. 12).

29. Βλ. Cabrol, «Assomption», στ. 2995.

30. Στεφανίδου, Ιστορία, σ. 316. Είναι χαρακτηριστικό της επί του θέματος ασαφείας ότι, ο Κύριλλος Αλεξανδρείας προσφωνών τα μέλη της Γ’ Οικουμενικής Συνόδου αναφέρεται σε ναό προς τιμή της Θεοτόκου [Χαίροις τύνοιν παρ’ ημών αγία μυστική Τριάς, η τούτους ημάς πάντας συγκαλεσαμένη επί τήνδε την Εκκλησίαν της Θεοτόκου Μαρίας, PG 77, 992Α-Β], ενώ ο τίτλος της προσφωνήσεώς του αναφέρεται σε ναό της αγίας Μαρίας [Όμιλία Δ', Εν Εφέσω λεχθείσα προς Νεστόριον, ηνίκα κατήλθον οι επτά προς την αγίαν Μαρίαν, 992Α].

31. Βλ. Jugie, «fetes ίείεδ ηΐ3Π3ΐε8», σ. 130. Το γεγονός υπάρξεως παλαιοχριστιανικής εορτής στα Ιεροσόλυμα προς τιμή της Θεοτόκου επισημαίνει και o Kellner (Heortologie, σ.172).

32. Βλ. Φουντούλη, «Κοίμησις», στ.705/Milik, «topographie palestinienne», σσ. 571-572/Aubineau, Hesychius, σσ. 137-138.

33. Ενδεικτικώς αναφέρουμε τις μελέτες των Von Riess, “Kathisma”, σσ. 17-23/Klameth, Lokaltraditionen, σσ. 60-71/Abel, Bethleem, σ.3.

34. Πρβλ. Strycher, Protévangile, σσ.142-145. Βλ. επίσης Capelle, «Fete de la Vierge», σ. 21/ Martimort, Eglise en Prière IV, σ. 147.

35. Est locus tertio miliario de Hierusalem civitate. Dum domna Maria mater Domini iret in Bethleem, descendit de asina et sedit super petram et benedixit eam (De situ terrae sanctae, 28, έκδ. Geyer, CCL 175, σ. 124).

36. Βλ. σχετικώς εν Klameth, Localtraditiones, σσ. 60-71. Αξιοσημείωτη είναι και η πληροφορία του Raes ότι, στο εν λόγω «Κάθισμα» η Ραχήλ εγένησε το Βενιαμίν και απέθανε εκεί («Assomption», σ. 262).

37. Πρβλ. Schwartz, Kyrillos σ. 236 (20).

38. Βίος Θεοδοσίου του Κοινοβιάρχου, εκδ. Usener, Thedosios, σσ. 3 και 14.

39. Βλ. Capelle, «Fete de la Vierge», σ. 22.

40. Πρβλ. Usener, Theodosios. σ.58.

41. «Κοίμησις», στ. 705.

42. Πρβλ. Baumstark, Liturgie, σ. 202/Του ιδίου, Festbrevier, σσ. 216 εξ.

43. Είναι απορίας άξιον το γεγονός ότι, ο Faller θεωρεί την εορτή του «Καθίσματος» ως εορτή της Κοιμήσεως της Θεοτόκου (silentio circa Assumptionem, σσ. 18-20).

44. Rituale Armenorum, Oxford, Clarendon Press,1905, σσ. 507-527. H έκδοση έγινε με βάση δύο χειρόγραφα, εκ των οποίων το αρχαιότερο ανάγεται στον 9ο αι. (Paris fonds arménien, 20). Περί της μαρτυρίας του «αρμενικού λεκτσιοναρίου» περί εορτασμού της «Μαρίας Θεοτόκου» στο «Κάθισμα» κατά τις 15 Αυγούστου, βλ. και Renoux, Codex arménien,σ. 357.

45. Ο καθ. Ι. Φουντούλης θεωρεί ότι η καταγραφόμενη λειτουργική πράξη είναι του 5ου αι. («Κοίμησις», στ. 507). Την ίδια χρονολόγηση παρέχει ο Raes, ο οποίος ισχυρίζεται ότι το «λεκτσιονάριο» συνετάγει σε μοναστήρι της Ιερουσαλήμ περί το 460 («Assomption», σ. 262).

46. Το συμπέρασμα αυτό ενισχύεται από τα υπό του «λεκτσιοναρίου» αναφερόμενα περί εορτής της Θεοτόκου στη μονή του αγ.Ευθυμίου προ του 479 (βλ. σχετικώς εν Capelle, «fete de la Vierge», σσ. 19-20). Το γεγονός ότι κατά τον 5ο αι. υφίσταται η παλαιά εορτή του «Καθίσματος» επισημαίνεται και από τον C.Andrinicof (Sens des fetes σ. 279).

47. «Assomption», στ. 2997.

48. Στεφανίδου, Ιστορία, σ. 317.

49. Βλ. Σιώτη, Λατρεία Θεοτόκου, σ. 11/Martimort, Eglise en Prière, IV, σ. 147.

50. Πρβλ. Σπουρλάκου-Ευτυχιάδου, Παναγία Θεοτόκος, σ. 64.

51. Πρβλ. Wenger, Assomption,σσ. 102-103/Esbroek,«Dormition», σσ. 363-369.

52. Στην οικεία παράγραφο θα γίνει αναφορά στις πληροφορίες του Μόδεστου περί της εορτής της Κοιμήσεως, μέσα από την Ομιλία του στην Κοίμηση. Επί του παρόντος αρκούμεθα στην επισήμανση της ενότητας των δύο πηγών, δηλαδή του «Κανοναρίου» και της Ομιλίας του Μοδέστου (βλ. περισσότερα εν Raes, «Assomptionη», σ. 264).

53. Πρώτος γνωστοποίησε την ύπαρξή του ο C. Kékedidzé», ο οποίος και το εξέδωσε το 1912 (Kanonar. Κριτική παρουσίαση υπό Peeters, «Kékedidzé», σσ.349-350). Το 1923 o H.Goussen πραγματοποίησε διορθωτική επανεξέταση της αρχικής εκδόσεως (georgische Drucke. Κριτική παρουσίαση υπό Peeters «Goussen», σσ. 137-140), ενώ την ίδια εποχή ο Α. Chanidzé ολοκλήρωσε την παλαιογραφική έρευνα του κειμένου («histoire de la langue géorgienne». Κριτική παρουσίαση υπό Peeters, «Chanidzέ», σσ. 384-386). H χρονολόγηση του «Κανοναρίου» υπό του Capelle κατά τον 8ο αι. δεν δημιουργεί προβλήματα στα συμπεράσματα της έρευνας («Fetes de la Vierge», σ. 2).

54. Από την παραλλαγή αυτή προφανώς πηγάζει ο χαρακτηρισμός του ναού στη Γεθσημανή ως «ευκτηρίου του Μαυρικίου» (Φουντούλη, «Κοίμησις», στ. 705). Ο Kékedidzé διορθώνει το γεωργιανό πρωτότυπο περί «Μαυρικίου» σε «Μαρκιανό», επειδή προφανώς εγνώριζε ότι δύο προσκυνητές των αγίων Τόπων (ο Θεοδόσιος περί το 530 και ο Αντώνιος της Πλακεντίας περί το 570) μαρτυρούν περί υπάρξεως του ναού, ο οποίος επομένως υπήρχε προ του Μαυρικίου (582-602). Είναι πιθανόν η μετατροπή του «Μαρκιανός» σε «Μαυρίκιος» υπό του γεωργιανού) πρωτοτύπου να οφείλεται στην επωνυμία του Μαρκιανοΰ ως «Μαυρικιανοϋ» (βλ.Raes, «Assomption» σ. 264).

55. Kékedidzé, Kanonar, σ. 123. Ο Dalmais συγκρίνει τη μαρτυρία με μεταγενέστερες γεωργιανές πηγές και καταλήγει στο συμπέρασμα ότι, ο συγκεκριμένος εορτασμός δεν περιορίζετο κατά τη 15η Αυγούστου, αλλά εξετείνετο μεταξύ 13ης και 17ης Αυγούστου («Apocryphes de la Dormition», σσ. 13-14).

56. Πρβλ. Kékedidzé, Kanonar, σ. 123/Goussen, georgische Drucke σ. 29.

57. Νέλλα, Θεομήτωρ, σ. 27, σημ. I/P.Voulet, όπ.π., σ. 9. Περί των θεωριών αιτιολογήσεως της 15ης Αυγούστου ως ημέρας Κοιμήσεως της Θεοτόκου επί τη βάσει ειδωλολατρικών δεδομένων-θεωρίες καταδικασμένες από την Εκκλησία, βλ. εν Σιώτη, Λατρεία Θεοτόκου, σ.12.

58. Πρβλ., Jugie, «tete mariale», σσ. 130-131/Kellner, Heortologie, σσ. 172-173.

59. Τάττει δε και Μαυρίκιος την της πανάγνου

60. Βλ. Στεφανίδου, Ιστορία, σ. 317/Martimort , Eglise en Prière ; IV, σ. 147/Σπουρλάκου-Ευτυχιάδου, Παναγία Θεοτόκος, σ. 64/Καλογήρου, «Μαρία», στ. 663/Σιώτη, Λατρεία Θεοτόκου,σ.11.

61. Βλ. και, Cabrol, «Assomption», στ. 2997.

62. Πρβλ. Capelle, «Fete de la Vierge», σσ.28-29.

63. Φουντούλη, «Κοίμησις», στ.705.

64. Κοίμησις της Δεσποίνης ημών Θεοτόκου και αειπαρθένου Μαρίας, 1, έκδ. Μ. Jugie, «Homélies mariales byzantines», εν Ρ. Graffin, Patrolologia Orientalis 19 (2),1926, σ.376.

65. Βλ.Σιώτη, Λατρεία Θεοτόκου, σ. 11.

66. Λατινική μετάφραση υπό A. Baumstark, Or. Chr.(1905), σσ. 91-99.

67. Silentio circa Assumptionem, σσ. 20-22.

68. Βλ. περισσότερα εν Wallis Budge, Blessed Virgin,σσ. 125/Raes, «Assumption» σ. 270.

69. Πρβλ. De gloria martyrum, Ι,4, PL 71, 713.

70. Την άποψη αυτή αποδέχεται και o Cabrol, «Assomption», στ. 2998.

71. Πρβλ. Andronikof, Sens des fetes, σ. 280.

72. Βλ. Φουντούλη,«Κοίμησις», στ. 706.

73. Πρβλ. Klauser, Capitulare, σ.81.

74. Βλ. στο Γρηγοριανό ευχολόγιο (η έκδοση περιλαμβάνει και επιμέρους ευχολόγια), έκδ. J. Deshusses, Fribourg 1971, σ. 262 (Spicilegium Friburgense, 12).

75. Βλ. περισσότερα εν Duchesne, Liber Pontificalis, Ι, σ. 500.

76. Έκδ. Amélineau, «Panégyrique de Macaire», σ.125.

77. Βλ. Mossay, Νοel-Epiphanie, σ.57.

78. Βλ. σχετικώς εν Nollet, «culte de marie», σσ. 376-379/Martimort, Eglise en Prière IV, σ. 148.

Георгій Філіас, професор Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

З самого початку серпня, улюблені браття, ми починаємо в наших святих храмах співати два Параклісіса (Зворушливі канони Богоматері), малий і великий, Пресвятій Богородиці, протягом кожного вечора після здійснення вечірні.

Ці священні богослужбові послідування мають найвищий духовний сенс в відношенню особистості і справи Пресвятої Богородиці, нашої Панагії, як Ми її часто називаємо. Вона є Матір’ю Христа, тому що від Неї син Божий і Слово сприйняв для втілення людське єство, але вона є нашою власною матір’ю, бо вона молиться за нас і відповідає на наші молитви.

Але і тропарі свята Успіння Пресвятої Богородиці мають найвищий богословський зміст, та, одночасно, випромінюють духовну теплоту, підбадьорюють нашу душу, яка поранена різними подіями і важкими обставинами. Тому, коли ми розчаровуємося людьми і втомлюємося різними повсякденними станами, Бог, Пресвята Діва і наші Святі нас духовно втішають.

У цьому ми можемо переконатися і при читанні тропаря сьогоднішнього свята, який знають всі християни і який наспівують при співі співака: «У Різдві дівство зберегла єси, в Успінні ж світу не залишила єси, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші».

Я зроблю кілька коментарів на цей дивовижний в богословському сенсі тропар нинішнього великого Богородичного свята.

Перш за все слід сказати, що Пресвята Богородиця становить велику таємницю богослов’я, тому що Вона з’єднує дівоцтво з материнством. Тобто Вона стала Матір’ю Христа, Син Божий і Слово від неї прийняв плоть. Вона зачала від Святого Духа, в своєму череві протягом дев’яти місяців носила Його, Він народився від Неї не порушивши дівування Її, і душевне і тілесне. Це таїнство, яке не може зрозуміти людський розум. Тому термін Богородиця сумісний з терміном Дійсно Діва, тобто ці два терміни (Діва і Богородиця) не можуть бути відокремлені одне від іншого.

Як Воскреслий Христос вийшов із гробу, який був запечатаний, і увійшов в небесні палати, для страху юдеїв, щоб зустріти своїх учнів, коли двері були закриті, так і Бог Слово увійшов в лоно Богоматері і увійшов в Неї не порушуючи Її дівоцтва. Все, що відбувається з Христом і з Дівою Марією є таїнством. Христос лікує хвороби і не завдає ран. У цьому полягає велика таємниця дійсного дівоцтва Богородиці, яку іконописці зображують з трьома зірками, однією на голові, а інші на плечах.

Потім Діва Марія, яка була матір’ю життя, через своє преславне Успіння перейшла в життя. В даному випадку під ним розуміється Христос, Який є справжнім життям для людей. Втім, Він і Сам проголосив: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін 7:7). Він – шлях, по якому йде людина, він істина, яка просвічує людину і бачить істину, і він є життя, бо дає життя людям.

Перехід Пресвятої Діви до Свого Сина і Бога – це перехід всієї її істоти, тобто перехід і тіла і душі. Святі отці кажуть про те, що Христос воскресив її по тілу, і тепер вона перебуває на небесах, поруч з Христом, і своїм тілом. Таким чином, перехід-спочин Діви Марії передує воскресінню всіх мертвих під час Другого Пришестя Христа.

Однак, незважаючи на спочин-перехід Діви Марії на небеса, вона не залишила світ, який Вона любить, особливо тих, хто волає до неї. Ось чому вона молить свого Сина і Бога за всіх нас. Христос – істинний Спаситель, Він переміг смерть, гріх і диявола, але Діва молиться за нас, за нас у Христі. І її молитовне заступництво, її посередництво дуже сильне.

Звичайно, це анітрохи не применшує справи Христа і тієї любові, яку Він відчуває до нас, але «закон справедливості дуже дієвий» (Якова 5:16), а тим більше «матері чинного». Адже Сам Христос дарував невимовну та незлічену благодать Своєї Матері, яка Його носила в утробі, Його народила, Його виростила і по-людськи перетерпіла біль за Нього.

У тропарі ясно сказано, що Христос, Який є справжнє життя, за молитвами Діви Марії позбавляє нас від смерті. Коли душа людини, яка за благодаттю Божою безсмертна, через гріх позбавляється просвіщати і енергії Бога, яка обожнює, тоді людина закликає Діву Марію, а Вона молитися до Свого Сина і Бога і душа духовно воскресає.

Є біологічне життя, є також духовне життя. Біологічне життя не може повністю задовольнити існування людини. Тобто біологічні функції організму не можуть задовольнити голод і спрагу людини до вічного життя, його зустрічі з Богом.

Ось чому ми повинні бажати цього істинного життя і закликати нашу Діву Марію до повноти сенсу життя, до вирішення біологічних і соціальних питань.

Бажаю всім вам з нагоди цьогорічного свята багатьох років і нехай Бог через заступництво Пресвятої Богородиці подарує вам фізичний і душевне здоров’я.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Шанування Богородиці – це, безсумнівно, один з основних найважливіших чинників в річному святковому циклі, літургійної та особливо духовного життя Церкви. Діва Марія, єдина з усіх смертних, яка удостоюється такої честі, що Церква кілька разів зазначає Її пам’ять протягом церковного року, починаючи зі свята Дня Її Різдва (8 вересня), Святої Покрови (1/14 жовтня), Введення в храм (21 листопада), Собору на Її честь (26 грудня, тобто після Різдва Христового), Стрітення (2 лютого, свято господсько-богородичне), Благовіщення (25 березня), і в інші дні пам’яті та поваги з нагоди місцевих чудес, чудес, що явлені через її святі іконі, але в основному в день її Успіння (15/28 серпня).

Останнє свято на честь Діви Марії є в свідомості Церкви найзначнішим з раніше згаданих. Не випадково народна побожність назвало її «літним Великоднем», а її святкування триває довше всіх інших, оскільки період віддання свята триває 9 днів, до 23 серпня, коли відбувається саме віддання свята.

Календарне встановлення святкування Успіння Пресвятої Богородиці прямо пов’язане з ранньохристиянських шануванням особистості Матері Христа і походить від нього, оскільки перша Церква вже визнала за Богоматір’ю Її виняткове положення у ній. Зрештою, встановлений особливий час для вшанування Її пам’яті за змістом свята, тобто за шануванням Її. Існування цього змісту свята або, згідно Г. Філіаса, «первинного матеріалу для Богородичного святкування», яке привело до свята, пов’язане з місцем «Кафізма» (Κάθισμα), яка знаходиться в трьох милях від Єрусалиму, по дорозі до Віфлеєму. Святість цього місця пов’язана з апокрифічної книгою Протоєвангелія Якова (Πρωτευγγέλιο του Ιακώβου) і відповідним свідоцтвом паломниці Теодори (VI століття), яка ототожнює це місце з місцем, де перебуваючи в передпологовим положенні Діва попросила залишитися одною і відпочити під час шлях до Віфлеєму.

«Кафізма» була першим місцем для відплати особливого шанування Богородиці, бо на початку V століття, під час Єрусалимського патріарха Ювеналія, римський паломник Ікелія або Ікілія побудував храм в пам’ять про Богородицю. Ця церква також пов’язана з першим встановленим щорічного відзначенням пам’яті Діви Марії, яке Феодорос Петрас описує як «труну Діви Марії». Дата цього святкування не точна, але, згідно з дослідженнями, вона коливається між 13 і 15 серпня, з огляду на те, що це пов’язано з відкриттям храму Ікеліі, можливо, 13 серпня. Остання думка, запропонована Баумстарком і прийнята професором Іоанісом Фундулісом, швидше за все, схиляється до 15 серпня. Тим не менш, це не надає допомоги в тому, щоб зблизити пам’ять, що здійснюються в «кафізми», зі святом Успіння Пресвятої Богородиці, оскільки вони мають зовсім інший святковий зміст, незважаючи на той факт, що перша дата з’явилася раніше за другу.

Зведення храму Богородиці в Гетсиманії, де знаходиться труна Богоматері, імператором Маркіяном, зробило вирішальний вплив на день святкування. У 460 році, через три роки після смерті Маркіяна, святкування Успіння Богоматері в Гетсиманському храмі 15 серпня, засноване на більш старому святкуванні в «кафізми», яке спочатку було встановлено 13 серпня і поступово зникло.

Визначення дня вшанування Успіння Пресвятої Богородиці прямо пов’язане з Третім Вселенським Ефеським Собором (431 р.), на якому було сформульовано догматичне вчення Церкви про Діву Марію. Однак офіційне встановлення конкретної дати Успіння Пресвятої Богородиці відбувається в кінці VI століття, коли імператор Маврикій видає відповідний указ, згідно зі свідоцтвом Никифора Калліста в його церковної історії.

Імператорський указ, що встановлює особливий день святкування Успіння Пресвятої Богородиці, підтверджує, що це святкування вже існувало за своїм змістом і стало надбанням церковної свідомості. Благоговіння, яке віруючі мали до місця поховання Богородиці в Гетсиманії, в поєднанні з його перетворенням в місце великого паломництва, є додатковими факторами, які зміцнили рішення імператора видати указ.

Офіційне введення дати святкування 15 серпня не має на увазі його встановлення в кожній помісній церкві. Повага до особистості Богоматері, а й пам’ять про її Успіння є відомими даними. Однак до VII століття Успіння Пресвятої Богородиці не святкували в усьому християнському світі 15 серпня, згідно зі свідоцтвом Іоана Солунського, який серед згаданих ним територій включає в себе його церковну єпархію в Солуні.

Сирійська Церква в VI ст. встановлює свято Успіння Пресвятої Богородиці, яке, однак, припадає на 26 грудня, а не на 15 серпня, ґрунтуючись на старій апокрифічної традиції, згідно з якою Успіння Діви Марії відбувалося в той же день, що і Різдво Христове, але з перенесенням святкування першого на один день, щоб не збігатися з Різдвом Христовим. Римська церква прийняла це свято з Сирії. Перша спроба була зроблена в VIІ столітті, Папою Теодором I, але успіху не мала. Це святкування Успіння було внесене в римський календар папою Сергієм I, сирійцем за походженням, в той час як папа Адріан відкрив його святкування в Римі приблизно в другій половині V століття. Єгипетська церква знала свято Успіння Пресвятої Богородиці з VI століття. Різниця у святкуванні тут очевидна, бо, згідно зі старою сирійської традиції, Успіння Богородиці вшановують 16 січня, вважаючи його частиною циклу святкування Різдва Христового, а Успіння – 15 серпня. Церква Ефіопії наслідує цю саму календарну традицію.

Бібліографія

Βρακά Χρ. Π., Η εορτή της Κοιμήσεως της Θεοτόκου. Ιστορία-Γραμματεία, Διπλωματική εργασία, Θεσσαλονίκη 2010.

Σιώτη Μ. Δ., Η εμφάνισις της λατρείας της Θεοτόκου και η επί της εορτής της Κοιμήσεως εκκλησιαστική παράδοσις, Θεσσαλονίκη 1950.

Φίλια Γ. Ν., «Οι Θεομητορικές Εορτές», Το Χριστιανικόν Εορτολόγιον. Πρακτικά Η’ Λειτουργικού Συμποσίου Στελεχών Ι. Μητροπόλεων, Σειρά: Ποιμαντική Βιβλιοθήκη, τ. 15, εκδ. Κλάδος Εκδόσεων ΕΜΥΕΕ, Αθήναι 2007, σ. 323-361.

Του Ιδίου, Οι Θεομητορικές Εορτές στη λατρεία της Εκκλησίας, εκδ. Γρηγόρη, Αθήνα 20133.

Φουντούλη Ιω., «Γένεσις των χριστιανικών εορτών», Το Χριστιανικόν Εορτολόγιον. Πρακτικά Η’ Λειτουργικού Συμποσίου Στελεχών Ι. Μητροπόλεων, Σειρά: Ποιμαντική Βιβλιοθήκη, τ. 15, εκδ. Κλάδος Εκδόσεων ΕΜΥΕΕ, Αθήναι 2007, σ. 47-64.

Του Ιδίου, «Κοιμήσεως της Θεοτόκου εορτή», ΘΗΕ, 7 (1965), στ. 705-707

Георгіос Заравелас, богослов магістр історичного богослов’я, літургіст

Джерело: naxioimelistes.blogspot.com

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Про генеалогічне древо Володарки Богородиці ми дізнаємося в Євангелії апостола Луки, що говорить, що Воно походить «з дому Давидового». У так званому Протоєвангелії Якова, брата Господнього сказано, що священик Матфана одружився на Марії і у них народилося четверо дітей: Яків, який народив Йосипа, чоловіка Богоматері, Марія, яка народила Соломію-повитуху, Сови, яка народила Єлисавети, матір Іоанна Предтечі, Анна, яка народила Марію , матір Боголюдини Ісуса Христа.

Ім’я «Марія», яке Богородиці дали Її батьки, Йоаким і Анна, походить від слова з івриту зі значення «володар» – відповідно ім’я Марія може розумітися як «володарка». Але найголовнішим Її ім’ям є «Богоматір», бо Вона – матір Господа. Це було затверджено на третьому вселенському соборі в 431 році. Однак, Церква, бажаючи висловити Велику любов і величезну повагу, скеровану до Приснодіви, дала їй безліч почесних назв і епітетів. Характерним приклад в цьому відношенні є святий Нектарій, який присвятив Богоматері п’ять тисяч поетичних віршів, які увійшли до складу його «богородичних».

З Євангелій Нового Завіту ми дізнаємося, що Діва з Назарету отримала Благовіщення від Архангела Гавриїла, відвідала свою двоюрідну сестру Єлизавету, що вже носила Чесного Іоана Предтечу, народила Спасителя світу в Віфлеємі, бігла в Єгипет, щоб захистити дитину від вбивць, шукала Свого дванадцятирічного Сина в Єрусалимі, в той час як Він перебував в храмі і розмовляв з учителями, була присутня на шлюбному бенкеті в Кані Галілейській, де клопотала до Свого Сина, супроводжувала Господа в дорозі на Голгофу, пережила святі події Розп’яття, поховання Чесного Тіла і славне Воскресіння Господа і зішестя Святого Духа, що відбулося в Сіонській світлиці в день П’ятидесятниці.

Про життя Богородиці ми дізнаємося і з святоотцівської традиції, що представляє собою настільки ж авторитетне джерело, що і традиція апостольська, природним продовженням якої вона є, оскільки ґрунтується на досвіді та керівництві Святого Духа. Основними джерелами такого типу є твір святого Діонісія Ареопагіта «Про Божественні імена», похвали Успінню Пресвятої Богородиці, написані різними святими нашої Церкви, такими як Іоан Дамаскин і Андрій Критський, церковна гімнографія і іконографія. Важливі факти ми знаходимо і в оповіданні святого Іоана Богослова про Успіння Богородиці Марії.

Блаженне Успіння Богоматері сталося в 47 році н.е., коли Вона перебувала у віці 59-70 років, тобто через 25 років після Вознесіння Господа. Архангел Гавриїл, що служив Їй всі ці роки, і приніс Їй звістку про те, що через три дні Господь забере Її пречисту душу. Після цієї святої звістки Володарка Богородиця піднялася на Оливну гору і помолилася до Сина Свого і Бога. Потім, вона розповіла в церкві про майбутню подію і почала відповідну підготовку. У день Успіння благодать Божа під виглядом хмари перенесла апостолів, які знаходилися на віддалі, в будинок євангеліста Іоана в Гефсиманії, щоб вони взяли у Богоматері благословення і були присутні при Її блаженній кончині. Апостоли Павло і Тимофій, святий Діонісій Ареопагіт разом з іншими святими вже перебували тут. Богородиця втішала апостолів і радила їм молитися про спасіння всього світу до того самого ранку, коли Сам Її Син забрав Її дух.

Тоді Її богоприємне тіло в супроводі ангельського і апостольського співу було покладено до гробу і поховано в Гефсиманії, незважаючи на те, що юдеї перешкоджали цьому святому обряду. Існують відомості про те, що якийсь юдей по імені Єфунеїв, спробував перешкодити похованню Богоматері, проте руки його були відсічені невидимою силою. Але, на щастя, Єфунеїв покаявся і негайно отримав зцілення. Подібна доля чекала і тих, хто несправедливо наближався до Богородиці: вони були засліплені, але, покаявшись, знову знаходили зір.

Зрештою, апостоли поховали пресвяте тіло Богоматері і залишалися тут ще на три дні, невпинно повторюючи ангельський спів і радість. «Коли ж через три дні ангельський спів припинився, то апостоли відкрили труну, оскільки один з них, був відсутній і прибув після третього дня, побажав поклонитися богоприємному тілу. Але вони не змогли знайти Її Всесвяте тіло, бо, знайшовши тільки похоронні шати і, сповнившись невимовного пахощів, що виходили від них, вони закрили труну», – пише святий Іоан Дамаскин у своєму Другому похвальному слові на Успіння Богоматері.

Апостолом, який в день Успіння був відсутній, згідно Переданню, є Фома. Таким чином, на третій день після Успіння Богоматері, коли Вона повинна була і тілесно приєдналася до Свого Сина, апостол Фома благодаттю Святого Духа був перенесений до Гефсиманії, де побачив Богородицю, що возносилася на Небеса. Тоді Богоматір дала йому свій Чесний  Пояс, який тепер, як зіницю ока, зберігає святий Ватопедський монастир.

Молебні канони до Пресвятої Богородиці.

Прекрасний день святкування Успіння Пресвятої Богородиці. Святкові тропар і кондак роз’яснюють причину цього: «У Різдві дівство зберегла єси, в Успінні ж світу не залишила єси, Богородице, перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші». «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництві незмінне уповання гріб і смерть не втримали, бо як Матір Життя до життя переніс Її Той, Хто вселився в утробу приснодівствену».

Свято Успіння Богородиці спочатку було перехідним, але згодом, за наказом імператора Маврикія, його святкування було закріплено за 15/28 серпня.

В наші дні цьому свята передує благочестивий двотижневий період, коли вечорами ми, християни, збираємося в храмах, щоб співати молебний канон до Пресвятої Богородиці.

Ми оспівуємо Богоматір, і співаємо молебний канон, оскільки твердо віримо, як і творець цього канону, що «Ніхто, хто приходить до Тебе, не відходить від Тебе посоромлений, Пречиста Богородице Діво: але просить благодаті і сприймає дароване до корисного прохання». Наш досвід незліченних благодіянь, отриманих від Небесної Володарки, не дає нам права мовчати:  «Не скінчимо ніколи, Богородиця, про силу твою повідомляти, бо щоб Ти не допомагала молитовникам, хто б нас позбавив від стількох бід? Не відійдемо, Володарка від Тебе, бо слуг Твоїх спасаєш завжди від всяких бід лютих». «Не ховай глибини Твоєї милості, і безліч безсмертних чудес, і як правдиво Джерело Вічне милостей Твоїх до мене, Володарка, завжди всім сповідаю, і оголошую, і проповідую, і оповіщаю».

Ми визнаємо Владичице Богородице нашу гріховність, і припадаємо до Неї з криками відчаю, душевним і тілесним болем і скорботою, що змушують нас відчувати, що наше життя як «пекло наблизилось». Однак ми не впадаємо у відчай і не голосимо, ніби не маючи надії, але з глибини серця співаємо: «Радістю моє серце наповни, Діво, бо радості Ти прийняла виконання, гріховну печаль знищуючі». Ми покладаємо на Неї все наші надії, бо знаємо з власного досвіду, що Матір Божа – це справжня скарбниця милосердя і джерело милості, єдиний притулок світу, «клопотання до Творця непорушне». Крім того, ми просимо Її управляти нашим життям, бо є Вона «непорушна стіна і заступництво», що оберігає нас від «демонського нападу», який оточує нас і який ми самі не в змозі перемогти. Так ми, християни, переживаємо справжню літню Пасху.

У ці дні до вечора 13/27 серпня, крім суботніх вечірніх служб і свята Преображення Господнього, поперемінно співаються Малий і Великий молебні канони, творіння Федора II Ласкаря, імператора Нікейського, що жив в XIII столітті.

Про автора малого молебнем канону, ченця Феоктиста, нам нічого невідомо. Про укладача Великого молебного канону, Федора II відомо, що він був сином святого Іоана Ватаця і Ірини Ласкар. Розповідається, що імператор Феадор страждав від хвороби, яка викликала в нього глибоку зневіру і спонукало молитися про зцілення. Більш того, створюється враження, що колись він віддалився від Бога і тому часто повторював фразу «залишив Тебе, Христе». Таким чином, молитви імператора прийняли форму молебного канону до Богоматері, адже тоді він познайомився зі святою Федорою, царицею Епіру, яка дуже вшановувала Богородицю.

Саме вона навчила його у важкі моменти, і, особливо, коли його долала зневіра, звертатися до Богородиці і просити Її полегшити його біль, дарувати Божественну радість і втіху. У цьому молебному каноні «йдеться про страждання і муки однієї душі. Тут грецький імператор, гнаний, що перемагається і пригноблюємий латинянами, арабами і своїми співгромадянами, розповідає Богоматері про свої особисті скорботи, про гоніння, які він зазнає від чужинців і які називає «хмари»», – пише Олександр Пападьямандіс. Молебний канон Феадора II поширився спочатку по довколишніх монастирях, увійшовши до складу богослужінь, а потім і по всій Візантійській імперії, і став відомий як Великий молебний канон.

Традиція поперемінного читання цих двох канонів зобов’язана своєю появою однієї історичної обставині, яка мала місце в імперії в 1261 році. У цей рік, в дні царювання Михайла VIII Палеолога, без будь-яких кровопролиття було здійснено відвоювання Константинополя, що визнали дивовижним втручанням Богородиці. Тому Михайло побажав урочисто увійти в місто і піднести подяку Пресвятій Богородиці. Однак в той період в церквах співався Великий молебний канон Федора II, і необхідно було знайти рішення, як саме прославляти Богородицю. Тоді було запропоновано використовувати і більш древній Малий молебний канон до Пресвятої Богородиці. З тих самих пір Великий молебний канон став виконуватися тільки під час Успенського посту.

Таким чином, молебні канони співають в період між двома великими церковними святами, Воскресінням і Різдвом Христовим, щоб піднести молитви і прохання до Пресвятої Богородиці, нашої єдиної Заступниці до людинолюбного Бога, щоб нам була дарована милість і сила піднятися на нашу Голгофу і пережити невимовну радість Воскресіння. Оскільки не існує Воскресіння поза Хреста: воно дарується нам на Хресті.

Віддаймо ж і ми належні похвали Владичиці Богородиці, і попросимо її словами відомого проповідника Іліаса Мініатіса (1669 – 1714): «Благодатна, Славна Володарка, від невичерпного Божественного світла, де Ти відтепер радієш, стоячи перед обличчям Твого Єдинородного Сина, пішли і нам, своїм благочестивим рабам, промені цього блаженного світла, яке освятить наш затьмарений розум, і полум’я нашої волі, яка охолола в гріху, щоб ми навчилися належним чином слідувати по шляху святих виправдань. Ми, після Бога, на Тебе, Матір Божу і нашу Матір, покладаємо надії на спасіння, торжество мирної влади, перемогу благочестивих царів, твердження Церкви, турботу про рід православний і захист його благочестивого життя, присвяченого Твоєї непереможною допомозі.

Пресвята Діва, Марія, ім’я Твоє – радість, втіха, слава християн, прийми пост і канони цих святих днів, які ми співали в Твою честь, як фіміам сприятливий. Дозволь нам, благочестиво припадати в церкві до Твоєї чудотворної ікони, і в Раю побачити Твоє блаженне обличчя, якому ми поклоняємося з Отцем, Сином і Святим Духом у столітті століть. Амінь».

Іоаніс Фундуліс, професор богослов’я

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

«Як може джерело життя йти до життя через смерть?» – вигукує святий Іоан Дамаскин. Смерть «Життядарчої Матері» Господа перевершує саме поняття смерті, і тому іменується не смертю, але «Успінням», «святим Спокоєм» і переходом до Бога. Навіть якщо ця подія називаються смертю, смерть ця – Живоносна, оскільки переносить до безсмертного небесного життя.

Успіння Богородиці, як незаперечний факт, збережений святим переданням, втілюється в православному вченні і не має нічого спільного з пієтістічними поглядами Західної Церкви про Непорочне Зачаття і безсмертя Богородиці.

Богородиця є унікальним творінням Бога, переважаючим і людей, і Ангелів. Вона єдина з усіх людей вела життя непорочне і незбагненне для всього сущого, і стала Матір’ю Божою. Оскільки Богоматір не грішила, не поступалася нечистим помислам, Вона, природно, не знала у своєму земному житті плотської скорботи – хвороб. Але, незважаючи на те, що тіло Її Життядарчої, людське – Їй, будучи людиною, доводиться пройти через неміч смерті. Хоча Бог ще не відокремив Її душу від тіла, зв’язок, що об’єднував їх, не розірваний, як це трапилося з Христом. Після смерті душа Богородиці відразу з’єднується з Христом. У годину Успіння Богоматері Господь, супроводжуваний небесними рядами Ангелів і святих, забирає Її душу не просто на небеса, але «до Свого Королівському Трону, у Святеє Святих», як пише святий Іоан Дамаскин. Життядарче і богоносне  тіло Богородиці, по закінченні трьох днів нетлінне, переноситься в Небесні Чертоги до Її Єдинородного і Любимого Сина. Таким чином, ми можемо говорити про тілесне Воскресіння Богородиці. Однак це воскресіння було здійснено не Нею, але Її Сином і Богом.

Свідком цього Воскресіння-Успіння Богоматері з’явився Апостол Фома, який не був присутній на Її блаженному похованні. Він встиг лише через три дні, коли після молебню Апостоли відкрили Її гробницю і не знайшли там Її богопрославленого тіла. Вони побачили, як Богородиця піднімається на Небеса і передає апостолові Фомі Свій чесний і святий пояс як доказ Її переходу у вічне життя. Щось подібне вже траплялося з апостолом Фомою, коли він доторкнувся до ран Господа.

Тіло Богоматері, так само як і тіло Христа, після поховання не піддалося тлінню. Якщо після воскресіння Христа тіла численних святих Його залишаються частково нетлінними, то чи могло трапитися інакше з «богоносною скинєю», з Матір’ю Божою.

Святий Андрій Критський говорить про те, що збереження чистоти Богородиці після Народження Христа має природним наслідком нетлінності Її тіла після смерті. «Як Різдво не принесло псування, так і труна не допустила тління».

Після свого Успіння Пресвята Богородиця стає Матір’ю нового творіння, Церкви Христової. Оскільки Богоматір займала центральне місце в ікономії спасіння, адже за допомогою Неї втілився Господь – глава Церкви – тепер, у Церкви Небесної, Вона має всю повноту Благодаті, слави і одкровення. Вона з’явилася благодійниця всього єства, так як все творіння молиться Їй як Владичиці, Цариці і Богоматері.

За допомогою Богородиці та через Неї вся людська історія вийшла на новий рівень, набагато більш великий і високий в порівнянні з тим, що було до Її появи. Жодне творіння не могло стати більш досконалим, так само як і Вона Сама не могла перевищити власне досконалість. Згідно Святим Отцям, Всемогутній Бог три речі не міг зробити більш досконалими: втілення Божественного Слова, Діву Богородицю і блаженство, якого удостояться ті, що спаслися

Після Воскресіння Христа Богородиця стала опорою Апостолів і новоствореної Церкви Христової. Вона вчила новонавернених християн, направляла їх, втішала у скорботі. З житія Богородиці ми дізнаємося, що за три дні до Успіння Її відвідав Архангел Гавриїл, як колись в день Благовіщення, і повідомив про Її майбутні славний переході від смерті до життя. Потім Святий Дух чудесним чином зібрав усіх Апостолів у Гефсиманії, в домі Богоматері, щоб вони змогли бути присутніми на Її поховання та взяти Її благословення. Віддавши прославленій Матері Божій належні похвали, Апостоли попросили Її дати їм останні настанови. Тоді Богородиця розповідає їм притчу, в якій світ алегорично уподібнюється ярмарку, де людина, що купила кращий товар, виявляється у вигоді. Згодом Вона пояснює їм, що так само справа йде і в духовному житті. Хто з великим завзяттям і точністю зберігає заповіді Христа, той удостоїться більшого блага і більше інших буде прославлений у Царстві Небесному. Вона закликає їх вести благу боротьбу.

І дійсно, яку радість доставляє Богородице бачити, як ми боремося за наше спасіння. Яке натхнення! І Сама Вона під час свого земного життя вела цю незриму боротьбу, і без того будучи бездоганною, щоб явити нам приклад досконалої аскези. У Її домі в Гефсиманії після Успіння були знайдені плитки, де Богородиця коліносхилено молилася. Від частого використання на них утворилися поглиблення від Її колін.

Будемо ж і ми наслідувати Її крайньому послуху, смиренності, містичній внутрішній духовній роботі, полум’яній молитві, невпинного пильнування себе, святій любові, духовній болі, що пронизує  Її серце під час стояння біля Хреста Її Сина.

Всім людям, які ведуть духовну боротьбу, Богородиця стає непереможним союзником, навіть якщо раніше вони жили неблагочестивими. Згадаймо преподобну Марію Єгипетську, якій Богородиця стала «благодійницею» в її покаянні. І коли преподобна Марія віддалилася в пустелю, щоб вести важку боротьбу, Богородиця втішала її своїми святими явленнями.

Богородиця як покровителька ченців стає джерелом Божественних дарів для ченців, особливо афонських. Вона наділила даром розумної молитви святого Максима Кавсокалівіта, святого Григорія Палами, святого Силуяна Афонського, блаженного старця Йосипа Ісихаста, безпосередньо пов’язаного з нашою братією. Для нас як для духовних чад старця Йосипа Ісихаста сьогоднішній день є важливим ще з однієї причини. У цей день в 1959 році після звершення Божественної Літургії старець блаженно помер. Старець дуже любив Богородицю, називаючи Її своєю ніжною Матір’ю, прийнявши від Неї за життя безліч дарів, одкровень і явищ. Преподобні афонські отці завжди відрізнялися дивовижною любов’ю до Богоматері. Почувши Її ім’я, вони не могли стримати сліз, рухомих цією непорочною любов’ю. При звуках Її імені боголюбиві душі переповнюються захопленням, подякою і вдячністю. Одна лише пам’ять про Богоматір, роздум про Неї, освячує людину. Блаженної пам’яті отець Афанасій Іверський говорив, що любов до Богородиці спасає людину навіть за відсутності справ.

Сучасна людина має цінувати спасительну допомогу Богородиці, в будь якій скорботі і печалі, не забувати про існування Помічниці скорботних, Заступниці, Покровительки, Утішительки зневірених, звернувшись до Якої, він завжди знайде заспокоєння, рішення і відповідь. Помолимося, щоб Діва Богородиця, «перейшовши до Життя», завжди давала нам своє благословення, допомагаючи пройти наш життєвий шлях якомога більш спокійно і неприступно для обманів і підступності лукавого і удостоїтися Небесного Царства Її Сина. Амінь.

Старець Єфрем Філофейскій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Успіння Богоматері, як і Воскресіння Христа, символізувало попрання смерті і воскресіння до нового, більш досконалого життя майбутнього віку. У Другому Слові на Успіння Богородиці Іоана Дамаскина читаємо: «Сьогодні скарб життя, безодня благодаті … покривається Живоносною смертю і безбоязно приступає до неї Та, Яка в утробі носила Переможця смерті, якщо взагалі допустимо іменувати смертю всесвященний і життєдайний Її відхід»; «Поглянувши на Неї, смерть побоялася бо від свого нападу на Сина Її [смерть] досвідом навчилася і, отримала вже [цей] досвід, стала розумнішою»; «Але як святе і непорочне тіло Господа, яке від Неї стало співіпостасним Слову, на третій день воскресло від гробу, так і Матері [належало] бути відібраною від труни і переселитися до Сина. І як Він Сам зійшов до Неї, так і Їй [належало] піднятися у велику і найтаємничу скинію … в саме небо (Євр. 9:11-24)».

У Словах Іоана Дамаскина на Успіння Богоматері багаторазово зустрічаються різні епітети Марії, які уподібнюють Її скинії, святилища, трапези, сосудам з манною небесною, хлібу, джерелу манни, вмістилищу хліба, солодкої їжі; нетлінність непорочного тіла Марії зв’язується з нетлінням Святих Дарів; присутність апостолів біля труни Марії – з зборами на літургію і прийняттям ними божественної благодаті.

Третьому Слові на Успіння Богоматері Іоана Дамаскина читаємо: «Нині земна трапеза, що залишаючись дівою носила Небесний Хліб Життя … була взята від землі на Небо …»; «Цю труну, яка більш коштовна, ніж стародавня Скинія, бо вона прийняла … живоносну трапезу, зберігаючи не хліб пропонований, але хліб небесний …»; «Солодкий, воістину солодкий винний напій і поживний хліб. Перший веселить, а другий зміцнює серце людини. Але що може бути солодшим Матері Бога мого?»

Наведемо цитату з Першого Слова на Успіння Богородиці Іоана Дамаскина: «… Богу Слову, Хто створив скинію в утробі твоїй, людська природа принесла спечений в гарячій золі хліб, тобто початки своїх плодів, з Твоїх пречистих кровей. [Ці початки] як би спік і зробив хлібом божественний Вогонь … »У його ж Другому Слові на Успіння Марія визначена як«… солодкий Сосуд манни або, краще сказати, істинне її джерело …».

Варто відзначити, що сам текст Третього Слова на Успіння Іоан Дамаскин починає з того, що його мета – «запропонувати і собі самому, і вам, тут присутнім, про, божественне, святі збори, душекорисна й спасительна страва …». У Другому Слові святого отця підкреслена роль апостолів в залученні народів до причастя, і явлення їх навколо труни уподібнено зборам священиків на літургії: «Тих, які були розсіяні по всій землі, [які] уловляли людей … словами Духа, [які] неводом слова витягували [їх] з безодні помилок, [щоб привести] до духовної і небесної трапези таємної вечері, де [подається] священна страва духовних бенкетів Небесного Нареченого … в Єрусалим доставила хмара …»

У багатьох текстах на Успіння підкреслюється нетлінність тіла Богоматері. У Косми Маюмського читаємо: «Цар і Бог всього показує на тобі (справи) надприродні: бо, як в народженні зберіг Він (тебе) Дівою, так і в гробі тіло (твоє) зберіг нетлінним». У такому контексті це не могло не сполучатися з ідеєю нетлінності євхаристійних дарів.

Знову звернімося до Першого Слова на Успіння Богородиці Іоана Дамаскина: «… божественне Твоє тіло: священне Всенепорочна, сповнене божественних пахощів, рясне джерело благодаті, будучи покладено у труні, а потім піднесене в область кращу і вищу, не покинуло [свою] труну без дару, але повідомило йому божественне благословення і благодать, залишило його як джерело зцілень і всіляких благ для всіх, [хто] приходить з вірою»

У Словах на Успіння Іоана Дамаскина Марія називається скарбницею справжньої Премудрості, Царським престолом, ложем, а ложе – храмом, престолом. Це відповідає включенню до Слова численних цитат і образів, почерпнутих з Книг Старого Завіту, уподібнюватися Христу, втіленої Премудрості, новому Соломону, а Марію – його Нареченою; перенесення тіла Марії з Сіону до Гефсиманії уподібнювалося третьому перенесенню ковчега Соломоном в Святая Святих; сама труна називається прекрасною Нареченою, шлюбним чертогом. У Третьому Слові на Успіння Богоматері Іоана Дамаскина читаємо: «Ложе божественного втілення Слова упокоїлося в преславній труні, як в опочивальні, звідки воно зійшло в небесний шлюбний чертог, так що, Пресвітло царюючи з Сином і Богом, залишило труну ложем для тих, що живуть на землі. .. Це ложе сприяє не плотському з’єднанню люблячих земною любов’ю, але доставляє тим, які полонені Духом, життя святих душ, стояння перед Богом, найкраще і найсолодше з усіх благ». Євхаристія ж була найвищим вираженням цієї любові і уподібнювалася весільній вечері Жениха Христа, Сина Великого Царя.

Усі три Слова Іоана Дамаскина читалися на свято Успіння Богоматері 15 серпня в церкві Св. Сіону вночі. У самій службі на свято Успіння Богоматері повторювалися і розкривалися основні риси цієї події християнської історії: збори у одра апостолів і їх участь у Успінні, прославляння Марії та її кончини ангельськими силами, нетлінність тіла Марії. Навколо ложа Марії служили літургію. Грузинське Євангеліє Апракос V-VIII ст. відзначає святкування Успіння Богоматері в каплиці, спеціально побудованій біля підніжжя Гефсиманської гори, куди було перенесено тіло Марії. «… Містечко Гевсіманія, де труна Пресвятої Владичиці нашої Богородиці … Тут три храми: один по лівій руці і в поглибленні під землею, де божественна труна Богородиці. Храм цей весь склепінчастий просторий, циліндричний, і посеред його на зразок амвона стоїть труна її, вирізьблена з каменю в чотирикутній формі. І в її східній стороні з того ж каменю виліплене, як би ложе і обкладений мармуром одр, на ньому лежало пречисте тіло Пресвятої Богородиці, принесене святими апостолами із Сіону ». Ігумен Данило повідомляє про нього: «А зверху над труною святої Богородиці була збудована дуже велика клетська церква в ім’я святої Богородиці Успіння. … Розташована труна святої Богородиці внизу під великим вівтарем цієї церкви ».

Хрестоносці спорудили в церкві Св. Сіону на місці, де, за переказами, що поширилися в V ст., померла Богоматір, маленьку мармурову каплицю, присвячену Діві Марії. У цій каплиці був вівтар і зображення Успіння Богоматері, в ній і відбувалася служба на честь свята Успіння. Це означає, що ложе і труна Марії були храмовими святинями, в Успенському храмі в Гефсиманській могилі Богоматері, їм, розташованим прямо під вівтарем церкви, було надано євхаристійне значення подібно Гробу Господньому. З літургією також була пов’язана композиція «Успіння Богоматері» в Сіонській каплиці.

У середньо-візантійській іконографії цієї сцени, ложе з тілом Богоматері наочно уподібнювалося престолу, а розташування апостолів двома групами, очолюваними Петром і Павлом, по боках ложа, – їх присутності на євхаристії і причащанню під двома видами. Христос, що стоїть зі сповитою душею Марії позаду ложа, являв собою образ архієрея за трапезою. Зображення апостола Петра, що кадить перед ложем, мабуть, відповідало кадінню Святих Дарів в літургії, а образ Іоана, що припадає до ложа Марії, – священику, хто цілує престол. Часто в сцені Успіння Богоматері були присутні зображення двох, трьох або навіть чотирьох єпископів – Діонісія Ареопагіта, Єрофія, Тимофія Єфеського і Якова, брата Господнього, відповідно до тексту Псевдо-Діонісія Ареопагіта, інтерпольованого у Друге Слово на Успіння Богоматері Іоана Дамаскина разом з фрагментом історії Єфимія. У літургійному аспекті їх присутність в сцені Успіння можна уподібнити причащанню архієреєм священиків в євхаристії. Ангели з покритими руками, як для ухвалення Святих Дарів, також немов прислужують на літургії в якості дияконів. У розписах Спасо-Преображенського собору Мирожського монастиря по сторонах Христа представлені архангели Михаїл і Гавриїл в лорах.

На літургійний характер сцени Успіння Богоматері іноді прямо вказувало зображення пар гімнографів – Косми Маюмського і Іоана Дамаскина, представлених, наприклад, на західній стіні верхньої церкви-усипальниці в Бачкові праворуч і ліворуч від цієї композиції під арками, а згодом і в розписах XIV ст.

Етінгоф Ольга Євгенівна.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

В цей день, ми радісно святкуємо утвердження нашого безсмертя, дарованого Господом Ісусом Христом. Пречиста Божа Мати, що носила Слово Життя, яке вселилося в Неї, була взята на небо Її улюбленим Сином.

Свята Церква, шанує передання, що дійшло до нас ще з апостольських часів, про те, як в останні дні Свого земного життя Богомати відвідувала місця, де Її Божественний Син усамітнювався для молитви.

Особливо Вона любила Гефсиманію – місце Його моління про чашу терпінь (Мф.26 36-46). Коли Вона одного разу там молилася, архангел Гавриїл приніс Їй радісну звістку про скорий відхід і подав Їй пальмову гілку – як символ Святого Раю, де буде перебувати Пресвята Діва.

Як Її Божественний Син, Господь наш Ісус Христос незадовго до своєї смерті на хресті зустрінутий був пальмовими гілками і невимовною радістю народу при вході в Єрусалим, так і Пречиста Діва одержала наперед повідомлення про Успіння через пальмову гілку від святого благовісника архангела Гавриїла. Повернувшись із Гефсиманії, Богомати розказала все, що трапилось апостолу Іоану і забажала побачити Друзів Христових, щоб попрощатися з ними перед розлукою.

Із всіх кінців землі апостоли були взяті невидимою силою і зібрані разом. Коли вони із здивуванням дивилися один на одного апостол Іоан розказав їм, що Богомати незабаром відійде із землі на Небо. Засмучені апостоли благали Її: «Не відходь від нас, Пречиста! Хто буде наставляти і утверджувати юну Церкву?» Вона втішала їх і молилась, про те, щоб скоріше поєднатися із Своїм Возлюбленим Сином.

Під час розмови Приснодіви з апостолами Сам Господь з багатьма Небесними силами наблизився до Пречистої Богоматері і Вона знову радісно вигукнула: «Величай душе Моя Господа і возрадувався дух мій в Бозі Спасі Моєму» (Лк.1.46-47). І ангели заспівали: «Радуйся! Благодатна Господь з Тобою» (Лк.1.28). Тоді Її Улюблений Син Господь наш і Спаситель, прийняв Її Пренепорочну Дівичу душу – і піднеслась Пречиста душа Богоматері в оселі Небесні, супроводжувана собором ангелів, архангелів, херувимів і серафимів.

Живоначальна Животворяща Нероздільна Свята Тройця прийняла Її: Дух Святий – Невісту Неневісну, Син Божий – Матір, Бог Отець – Дочку Благословенну.

Славне торжество Успіння! Богоносне тіло Приснодіви, сяюче невимовною красою, апостоли підняли на ложе і заспівавши прощальну пісню, поховали в Гефсиманії.

За Божим промислом, серед апостолів не було апостола Фоми, так само, як він був відсутній при першому з’явленні Воскреслого Господа учням (Ін.20.19-24). Як після того Фома переконав світ своєю цікавою правицею, що Господь наш воскрес, так і тепер Фома засвідчив нетління Богородиці. Він прибув на третій день і дуже сумував, що не був коло ложа Пречистої в день Її Успіння. Апостол Фома випросив учнів Христових піти до гробу в Гефсиманію, щоб втішитися хоча б виглядом святого тіла Пренепорочної Діви. Коли за його проханням апостоли відкрили гріб, вони побачили, що тіла Богоматері в гробі немає. Дивуючись вони запитували один одного: «Що це означає?». Коли ж повернувшись у світлицю, щоб здійснити за звичкою ламання хліба, котре заповідав Христос звершувати на згадку про Таємну Вечерю, молитвеннно закликали: «Господи Ісусе Христе, помагай нам!», апостоли побачили Божу Матір і поклонившись Їй радісно закликали: «Пресвятая Богородице, помагай нам!». Вона ж сказала їм: «Радійте! Я завжди з вами».

Апостоли понесли звістку у всі кінці землі про те, що Богомати, як і Її Божественний Син воскресла на третій день. І як могло залишитися в гробі тіло, якщо воно є скинією нерукотворною і Боготканною порфирою? Про нього сказано в пророків: «Воскресни Господи, в упокій твій, Ти і кивот святині Твоєї» (Пс.131.8). Старозавітній ковчег носили священики та левіти, а Новозавітній Ковчег несли на своїх плечах апостоли Христові, і як перше не посвячений не міг безкарно доторкатися до Божої святині (2Цар.6.6-7), так і тепер, коли несли Пречисте і Святе тіло Богоматері, якиїсь Афонія хотів перекинути ложе, але був тяжко покараний хворобою і оздоровлений тільки за молитвами до Богоматері. Як Ковчег Завіту був перенесений через Йордан і розступився перед Ним Йордан, і він був внесений в обіцяну землю. Так і тепер, розступилася ріка смерті перед Кивотом Нового Завіту, Пречистим тілом Богоматері і нетлінне, воно зійшло на Святе Небо.

Як нам не величати, як нам не прославляти Преблагословенну Богородицю. Колись у пророчому натхненні Вона промовила: «Від нині служитимуть Мені всі роди!» (Лк.1.48). Який прекрасний дар ми одержали – прославляти Пресвяту Матір, виконуючи Її пророцтво прославляймо Божу Матір, хвалімо Її і оспівуймо Її на віки! Величай душе моя, від землі на небо чесне преставлення Божої Матері

свящ. Іван Голуб. викладач ЛПБА УПЦ КП.