І. Автокефалія, яка так і не стала повною мірою свободою

Коли Вселенська патріархія надала автокефалію Польській церкві у 1924 році, основний принцип був чітким: після розпаду старих імперій церковні структури мають відповідати новій політичній мапі. Константинополь також підтвердив, що приєднання Київської митрополії Москвою у 1685 році було канонічно сумнівним — оцінка, яку Москва ніколи не прийняла.

Після Другої світової війни, коли Польща остаточно потрапила до радянського блоку, Москва чинила тиск на Польську Автокефальну Православну Церкву, вимагаючи дистанціюватися від Томосу 1924 року та прийняти нову «автокефалію» з російських рук. Дослідження архівних матеріалів після 1989 року засвідчують ціну цієї угоди: більшість післявоєнних предстоятелів Польської автокефальної православної церкви були зареєстровані як таємні співробітники комуністичних спецслужб, а Церква публічно підтримувала воєнний стан, запроваджений проти руху «Солідарність». Таким чином свобода, яку автокефалія мала гарантувати, знову виявилася втягнутою в систему підпорядкування.

ІІ. Довга тінь старої лояльності

Особливо показовим прикладом цієї інституційної наступності є митрополит Сава, архієпископ Варшавський і всієї Польщі. Розсекречені архіви комуністичної Служби безпеки фіксують його діяльність ще з 1966 року, як «таємного співробітника», котрий надавав відомості про внутрішнє життя власної Церкви.

Це формує підґрунтя для явища, яке можна окреслити як «агентурну наступність»: успадкування лояльності та політичних рефлексів навіть після анулювання формальних зобов’язань. Прийняття у Варшаві в березні 2024 року архієпископа Віктора Коцаби, представника українських структур Московського патріархату, відбувається одночасно з організацією Росією мережі ніби «українських» парафій у Західній Європі, які фактично залишаються в підпорядкуванні Москви.

ІІІ. Гроші та історія, яку вони розповідають

У грудні 2021 року, лише за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, представники «Фонду підтримки християнської культури та спадщини» прибули до Варшави для зустрічі з митрополитом Савою. Фонд фінансується ключовою російською державною корпорацією «Росатом» і діє у співпраці з Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату.

Протистояння польської ієрархії щодо автокефалії Православної церкви України збігається з візитами російських благодійників, тісно пов’язаних із Московським патріархатом. Таким чином, фінансова підтримка та ключові церковні рішення виглядають узгодженими у спосіб, що закріплює довгострокову модель лояльності.

IV. Говорити про війну, не називаючи агресора

Реакція Польської Автокефальної Православної Церкви на російську війну проти України посилює ці побоювання. Упродовж тижнів після 24 лютого 2022 року офіційні заяви обмежувалися загальними закликами до молитви «за мир» та «за жертв», уникаючи будь-якого зазначення того, хто розв’язав цю війну. Лише згодом Церква визначила конфлікт як «зло та незбагненне», проте знову без чіткого означення Росії як агресора.

Закликаючи до примирення, у травні 2022 року митрополит Сава звинуватив Вселенський патріархат у «сіянні розколу» в українському православ’ї. Це створює разючий парадокс: сама Польська автокефальна православна церква завдячує своїм канонічним статусом Константинополю, а не Москві, проте відмовляється визнати майже ідентичний акт автокефалії для Церкви в Україні, а в деяких парафіях позбавляє вірян доступу до таїнств. Заяви стосовно Константинополя зазвичай є значно гострішими, тоді як згадки про Кремль залишаються ретельно завуальованими.

V. Вільно: мала сцена, великий сценарій

26 квітня 2026 року. Конференція в храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Вільні стає невеликим, але показовим майданчиком, на якому розгортається наратив, пов’язаний з Москвою. Час обрано не випадково: за кілька тижнів до цього Департамент державної безпеки Литви оприлюднив звіт, згідно з яким Литовська Православна Церква залишається в орбіті Московського патріархату та може слугувати каналом для російської розвідувальної діяльності. Замість того, щоб безпосередньо реагувати на ці занепокоєння, конференція прагне переключити увагу з питань безпеки на наратив про «переслідуване православ’я», що протистоїть надмірно агресивній державі.

У центрі подій постає постать архімандрита Філіпа Васільцева, представника патріарха Кирила в Дамаску. До призначення в Сирію він ніс службу в структурах Московського патріархату в низці європейських держав, де російська церковна присутність тісно перепліталася з інтересами російської держави. У Дамаску він підтримує регулярні контакти з російським послом та військовим командуванням, позиціонуючи себе як представник «гуманітарного виміру» російської військової присутності в регіоні. Його зв’язки з Імператорським православним палестинським товариством, яке очолює колишній директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) та прем’єр-міністр Сергій Степашин, підкреслюють, наскільки розмитою є межа між його церковною роллю та російськими державними структурами.

Запрошення, адресоване Васильцеву, надсилає чіткий сигнал. Воно демонструє, що православ’я, орієнтоване на Москву, не відступає, а готове захищати свої позиції, апелюючи до історії, культури та канонічного права. Його доповідь щодо нібито «помилок» Константинополя у Східній Європі у XIV столітті не є нейтральним відступом до середньовічної церковної політики; навпаки, вона вписує сучасні претензії у ширший наратив, у якому Москва постає як природний охоронець порядку на Сході.

Решта учасників повністю вписуються в той самий сценарій. Сербський публіцист Огнен Войводич називає вторгнення в Україну «спеціальною військовою операцією» і представляє Росію як реагуючу, оборонну силу. Білоруський священник отець Олексій Хотєєв описує Вільно як місце, де православні віряни ще з часів Берестейської унії майже постійно зазнавали утисків від «латинського» Заходу. Чеський священник, протоієрей Вацлав Єжек, зосереджується на питанні «канонічності» юрисдикцій, пов’язаних із Московським патріархатом, ретельно уникаючи будь-яких згадок про танки, ракети чи воєнні злочини.

Посил є чітким: всюди, де держави Центральної та Східної Європи намагаються обмежити російський вплив, православ’я постає як несправедливо «сек’юритизоване», а Москва зображується як єдиний захисник традиції.

VІ. Яке місце посідає Польща

У цьому контексті присутність єпископа Анджея Борковського із Супрасля, представника Польської Автокефальної Православної Церкви, має значно більше значення, ніж будь-яке окреме речення в його виступі. Він походить із держави, яку загалом сприймають як одного з найближчих союзників України. Звертаючись до учасників, він висловив вдячність за можливість зміцнити «єдність наших Помісних Церков не лише тоді, коли є радість, а й тоді, коли виникають труднощі». Ізольовано це може прозвучати як звичайна церковна ввічливість. Однак у контексті це звучить зовсім інакше.

Ці «труднощі» не є внутрішніми напруженнями чи духовними кризами. Вони стосуються конкретних дій литовської держави: оцінок розвідувальних служб, запропонованих законодавчих змін, спрямованих на обмеження впливу фігур, пов’язаних із російськими структурами, а також дебатів щодо статусу самої катедри. На цьому тлі публічна присутність польського єпископа зміцнює позиції організаторів. Якщо навіть Православна Церква в Польщі відкрито підтримує «канонічний зв’язок» із Москвою, тоді попередження литовських служб безпеки можна легше представити як ірраціональну русофобію, а не як спробу державної самооборони.

Багато в чому події у Вільно узагальнюють те, що спостерігачі відзначають загалом у відносинах між Польською автокефальною православною церквою та Московською патріархією. Історичні зв’язки, фінансова підтримка та ретельно зважена риторика втілюються у конкретні дії саме там, де перетинаються питання релігії, ідентичності та безпеки. Автокефалія могла б слугувати щитом, що дозволив би Польській православній церкві зберегти певну дистанцію від політичних проєктів Москви. На практиці, однак, вона надто часто функціонує як міст, що переносить риторику, а разом із нею і стратегічні інтереси «Русского мира» вглиб серця Європи.

д-р Павел Врублевський, доцент кафедри філософської антропології та філософії культури, керівник Центру прогнозних досліджень релігійних трансформацій при Вроцлавському університеті (Польща).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

В юності мені до рук потрапила його відома книжка «Душа після смерті», яку я так і не зміг дочитати. Бо цей богословський твір – справжній хорор, який розповідає про страшні випробування які проходитиме душа після того, як людина помре. За яскравістю описів катувань і принижень душі покійного з боку злих духів ця книга не поступається тру крайм історіям про Джека Різника чи Зодіака. Тому я вирішив не дочитувати її, а просто віддати вогню.

Отець Серафим – це яскравий еталон православного гуруїзму. У його парадигмі тільки він володів істиною, а все інше навколо безповоротно тоне у владі гріха та смерті. Найкращий вихід за Роузом – втекти від світу в ліси й катакомби, бо православ’я майже втратило благодать, християнство продалося екуменізму, а світом править таємний уряд та сіоністи. Тобто це класичний стартовий пакет конспіролога з усіма причандалами.

Можливо, комусь і подобаються такі персонажі. За опальним отцем Сергієм Романовим у росії, який просував аналогічні тейки, теж бігали натовпи сліпих фанатиків. Але з отцем Серафимом ситуація значно брудніша. І пов’язана вона з його дітищем – монастирем преподобного Германа Аляскінського в Платіні (Каліфорнія, США).

У 60-х роках минулого століття Юджин Роуз (майбутній Серафим) познайомився з молодим чоловіком на ім’я Гліб Подмошенський (майбутній отець Герман). Разом вони відкрили православне братство, потім церковну крамницю. Згодом вони виїхали з Сан-Франциско в дикі ліси Каліфорнії, постриглися в ченці та заснували монастир. Отець Серафим був харизматичним лідером, а отець Герман – його вірним другом та соратником.

Після передчасної кончини Серафима у 1982 році, Герман продовжив його справу. Він почав активно культивувати та монетизувати особистість покійного друга, заробивши на його імені непохитний авторитет. Але саме в цей період почали лунати не просто «тривожні дзвіночки», а реальні звинувачення. Виявилося, що отець Герман систематично вчиняв сексуальні домагання до молодих чоловіків та неповнолітніх. І найстрашніше, що це почалося не після смерті о.Серафима, а ще в 70–80-ті роки, коли вони правили монастирем пліч-о-пліч.

Після смерті Роуза, Герман активізувався ще більше. Своїм жертвам він пояснював що насильство – «духовний послух» та «чернече випробування». Тобто людина просто забула, що справжній монах – це монах у штанях.

Наприкінці 80-х із монастиря почали тікати послушники та ченці. Вони відкрито звинувачували ігумена Германа у зловживанні владою, фінансових махінаціях та сексуальному насильстві. Постраждалі завалили скаргами керівництво РПЦЗ. І керівництво відреагувало.

Його позбавили сану (хоча на той момент Герман уже втік до розкольників-«альтернативників»). Але увага! офіційною причиною позбавлення сану стали «непослух і розкол», а не збочення чи педофілія! Синод РПЦЗ чудово знав про кримінальні дії свого клірика, але жодного разу не повідомив правоохоронні органи США про ці злочини. Завдяки цьому збоченець просто уникнув тюрми.

Аж до початку 2000-х отець Герман спокійно керував монастирем і паралельно не полишав своєї «улюбленої справи» з послушниками. Згодом монастир вирішив повернутися до канонічного Православ’я – під омофор Сербської Церкви. Головною умовою прийняття було те, що Германа позбавлять повноважень ігумена і він стане рядовим ченцем. Так і сталося. Збоченця просто понизили в посаді. Він спокійно продовжував видавати журнал «Русский паломник» і помер у 2014 році від деменції та діабету так і не понісши відповідальність перед законом.

А тепер питання: чи знав «новопрославлений святий» отець Серафим Роуз про веселі пригоди свого найліпшого товариша? Якщо знав – значить, свідомо покривав злочинця. Якщо ні – то як цього можна було не помітити, роками живучи і разом керуючи ізольованою громадою кожного дня?

Але прикро за тих людей, які прийшли до вищого керівництва РПЦЗ по справедливість, а натомість отримали мовчання і формальну «канонічну заборону» для кривдника, без розкриття справжніх причин і без передачі справи компетентним органам.

Вам це нічого не нагадує?

Такі «канонізації» вже не дивно в РПЦЗ чи РПЦ. То канонізують «святоє сємєйство Царственних Мучєніков» в угоду царебожникам, чи то «сліпу ворожку» для задоволення потреб «народного православія» та монетизування бренду. Тепер о. Серафим – святий гуру для конспірологів та ізоляціоністів.

о. Костянтин Шевченко (Австрійська митрополія Константинопольського Патріархату)

Вдруге за короткий період Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) виступає зі звинуваченнями на адресу Вселенського Патріарха, вдаючись до риторики підвищеної напруженості за сумнівної доказової бази. У своїй останній заяві вона приписує Його Всесвятості намір втрутитися в процес обрання нового Предстоятеля Грузинської Православної Церкви після кончини Патріарха Ілії II, а також називає конкретних ієрархів як нібито «бажаних кандидатів».

Ці твердження отримали рішуче спростування з боку самої Грузинської Церкви. Керівник служби зв’язків із громадськістю Патріархату, протопресвітер Андрій Джагмаїдзе, охарактеризував будь-яку можливість втручання іншої Помісної Церкви як «немислиму» та «абсолютно неможливу», наголосивши, що джерело подібних відомостей залишається невідомим. Тим самим знову чітко підтверджується еклезіологічній принцип самостійності кожної Помісної Церкви.

Водночас самі дані, на які посилається російська сторона, виявляють істотні проблеми щодо достовірності. Згадані особи або не відповідають необхідним канонічним умовам, або не входять до реального кола можливих учасників виборів. Вже сам вибір подібних прикладів свідчить про сконструйований характер цих тверджень.

На особливу увагу заслуговує також стиль заяви. Такі вислови, як «прихована політика» та «розділяй і володарюй», а також особисті принизливі характеристики переводять дискурс у площину агресивної та емоційне забарвленої комунікації. Подібна риторика формує певні враження та посилює поляризацію.

Повторюваність подібних заяв з боку державної розвідувальної структури свідчить про розширення поля протистояння. Церковна розбіжність виявляється пов’язаною з питаннями впливу, де релігійна риторика використовується як продовження геополітичної стратегії.

В основі напруженості лежить глибша розбіжність у розумінні самої природи Православ’я. Вселенський Патріархат виражає традицію першості як служіння та відповідальності за єдність. Поряд із цим формується інше уявлення, що пов’язує церковну силу з масштабом, впливом та національною потужністю. Це розходження стає дедалі виразнішим у ключових питаннях останніх років.

Визнання церковної реальності в Україні стало переломним моментом. Відтоді Вселенський патріарх сприймається як чинник, здатний змінювати усталені баланси. Реакція на це розгортається у ширшому контексті політичної та інформаційної напруженості.

Ситуація навколо Грузії розвивається у тій самій логіці. Будь-які можливі зміни, здатні вплинути на наявні баланси, заздалегідь супроводжуються публічними звинуваченнями, навіть за відсутності достатніх підстав. Формування вражень випереджає саму реальність.

Виникає питання щодо причин такої наполегливої уваги. Напруженість навколо Вселенського патріархату безпосередньо пов’язана з його роллю як точки відліку у православному світі та з тим впливом, який він справляє на ухвалення найважливіших рішень.

Подібна агресивність відображає глибше занепокоєння перед інститутом, що діє на основі відповідальності, канонічного порядку та наднаціональної церковної свідомості.

Серйозність теперішнього моменту вимагає тверезості та точності. Перед Церквою стоїть завдання зберегти свою єдність і достовірність свого свідчення в умовах зростаючого тиску.

Протопресвітер Вселенського Престолу Панайотис Каподістріас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело

Після всього, що патріарх Кирило зробив і сказав, щоб виправдати ріки крові, що пролилися в Україні останніми роками, нас уже ніщо не повинно дивувати. І все ж, Російському православному патріарху вдалося знову нас здивувати.

Його лист співчуття президенту Ірану з нагоди смерті аятоли Хаменеї обрушився на православний світ з такою ж люттю, з якою американські та іранські ракети падають на свої цілі цими днями.

«Покійний був людиною глибокої віри, духовним і національним лідером, який вирізнявся силою та стійкістю характеру», – написав православний патріарх, який молиться до Бога дарувати «всьому іранському народу сили та душевну витривалість, щоб подолати біль втрати».

Іншими словами, він благає Бога дати людям, які десятиліттями зазнавали гноблення, душевну силу подолати втрату гнобителя.

«Духовний і національний лідер глибокої віри», щоб ми не плуталися і не думали, що він говорить про когось іншого.

Якби ми шукали текст, який би охопив масштаби кризи в Православній Церкві, ми б не знайшли кращого. Менш ніж у 100 словах Патріарх Кирило довів нам те, що ми всі шепочемо, але ніхто не визнає публічно. Що Російська Православна Церква перебуває під загрозою того, що перестане бути Православною і не буде Церквою, а стане чимось іншим.

Вірна всьому, що виходить з Кремля, тінь колишньої Російської православної церкви, більше не має жодних проблем із виправданням убивств мирних жителів в Україні, називаючи вторгнення «святим», благословляючи зброю масового знищення, вторгаючись до іншої стародавньої церкви, такої як Олександрійський патріархат, щоб нібито врятувати віру, і тепер оплакуючи втрату тирана, відповідального за смерть десятків тисяч людей, єдиним гріхом якого було протистояння режиму, яким він правив майже чотири десятиліття.

Ті з нас, хто вважає, що Москва розірвала спілкування з Фанаром, Олександрією, Нікосією та Афінами, роблять велику помилку. Фактичний розрив, який вона здійснила, стосується самого Православ’я.

Події, які ми переживаємо останніми роками, можна порівняти лише з періодом, коли Рим день за днем віддалявся від решти християнського світу, аж до того моменту, коли він запровадив те, що тисячу років тому ми назвали схизмою. Політика, прихована за нібито питаннями віри, яка подається як алібі для дій, пов’язаних з вірою так само, як день і ніч.

І все ж, зсув Російської Церкви не є найбільшим гріхом, скоєним у Православній Церкві в наш час. Це ставлення та мовчання решти православних лідерів, які або приєднуються до Росії, також посилаючись на міркування віри та богослов’я, щоб приховати політичні та геостратегічні наслідки своїх дій, або ж вони мовчки та байдуже спостерігають, ніби вони є глядачами вистави стародавньої драми, і чекають на появу Бога-машини, щоб запропонувати рішення.

Ті самі люди, які з запалом та запалом говорять вірянам про силу та самозречення мучеників, які пожертвували своєю молодістю та життям за свої переконання, відмовляються сказати навіть слово про те, що відбувається в їхній домівці, Православній Церкві, віддаючи перевагу легкому «дозвольте мені бути мучеником».

Я не пророк, але математично точно, що якщо ситуація продовжуватиметься таким чином, Православній Церкві знадобиться багато часу, щоб побачити світло в кінці тунелю, в який вона увійшла.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/04/100-sliv-scho-rozkryly-prirvu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/02/21/vira-pid-nahlyadom-pravoslavya-dlya-rosiji-tse-sche-odyn-vyd-zbroji/ http://kyiv-pravosl.info/2026/02/21/vira-pid-nahlyadom-pravoslavya-dlya-rosiji-tse-sche-odyn-vyd-zbroji/#comments Sat, 21 Feb 2026 11:50:08 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10172 Continue reading →]]> Нещодавня кампанія з дискредитації Святішого Вселенського патріарха Варфоломія, розпочата Службою зовнішньої розвідки Росії (СЗР), вкотре підтверджує, що Кремль і Московський патріархат діють у повній згоді, використовуючи релігію для досягнення своїх геополітичних цілей та обливаючи брудом першого серед рівних в Православній церкві.

Намагаючись навісити на Вселенського патріарха ярлик «антихриста в рясі», російська влада передусім підкреслює ту роль, яка відведена Московському патріархату в системі державної влади та поширенні дезінформації.

Наприклад, європейські спецслужби та політичні аналітики описали цей порочний альянс так: у деяких частинах Північної та Східної Європи церкви та пов’язані з ними релігійні організації стратегічно розміщувалися поблизу важливих інфраструктурних об’єктів та транспортних шляхів, слугуючи прикриттям для російської розвідки.

На околиці стратегічно важливого міста Вестерос у Швеції росіяни збудували церкву, що викликала серйозне занепокоєння місцевої влади щодо її справжнього призначення та здатності до збору розвідданих.

Якою ж іронією є те, що російські спецслужби звинувачують Константинопольську церкву у перебуванні під впливом західних держав чи використанні її як інструменту іноземними гравцями, особливо враховуючи, що у цій країні державні та релігійні структури практично злилися воєдино.

Новий вибух емоцій у російських чиновників – це не стільки новина, скільки продовження та посилення їхніх нескінченних спроб підірвати авторитет Вселенського патріархату. І це ще раз показує, що для Кремля православ’я – ще одне поле битви в інформаційній війні. Багато років тому я докладно описав цю тенденцію у статті «Чому метою інформаційної війни Росії стала Константинопольська церква».

Останніми роками такі підступні тактики, точно описані у відповіді Фанару на заяву СЗР і сповнені «вигаданих сценаріїв, фейкових новин, образ та сфальшованої інформації…», стали досить витонченими та націлені передусім на новонавернених і всіх тих, хто шукає можливості вивчати православну віру на онлайн-платформах.

Прихильники Росії намагаються представити Константинополь як маріонетку Заходу, водночас вихваляючи Московський патріархат як єдиного хранителя істинного православ’я.

Незважаючи на напади та постійну дезінформацію, реальність на місцях виглядає зовсім інакше. У багатьох європейських країнах уряди, духовенство та віряни чинять опір і поступово виходять з-під юрисдикції Московського патріархату.

Наприклад, уряд Литви офіційно визнав новий екзархат під юрисдикцією Константинополя після візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Вільнюса у 2023 році та подальших зустрічей на високому рівні.

У Болгарії та Чехії спецслужби розпочали розслідування у зв’язку з підозрами, що дії Московського патріархату можуть становити загрозу демократичному правопорядку. Болгарія вислала з країни пов’язаних із Росією священнослужителів, які намагалися впливати на політичні процеси в інтересах Кремля.

Аналогічна ситуація сталася у 2024 році в Естонії, коли уряд відмовив у продовженні посвідки на проживання місцевому митрополиту, підпорядкованому Москві, посилаючись на загрозу національній безпеці.

У багатьох російських єпархіях священнослужителі, які не підтримують військову агресію Москви або, що ще гірше, виступають проти неї, залишають свої посади і часто зазнають канонічних покарань, а дехто шукає притулку у Вселенському патріархаті.

Ці приклади показують, що не лише Україна намагається обмежити чи усунути вплив Москви, але й ширша коаліція країн, які вбачають небезпеку проникнення в їхні суспільства альянсу Кремля та Московського патріархату.

На цьому тлі Вселенський патріархат не поводиться як геополітичний суперник Москви, а лише виконує свої обов’язки відповідно до канонічних повноважень, наданих йому Вселенськими соборами.

Москва, навпаки, знову й знову ігнорує соборні та канонічні правила, особливо коли вони не вписуються в її плани, та в односторонньому порядку розриває євхаристичне спілкування, не приходить на всеправославні зустрічі, як-от на Святий і Великий Собор 2016 року на Криті, і наполягає на такій моделі першості, яка ґрунтується на політичній перевазі, а не на канонічному порядку.

Православ’я опинилося на роздоріжжі двох протилежних підходів. З одного боку стоїть Константинополь, який, попри постійні нападки, прагне бути об’єднуючим та пастирським центром, відкритим для діалогу та відданим свободі Помісних Церков у рамках канонічної традиції. З іншого боку стоїть церковно-державний комплекс, який дедалі частіше описують як такий, що перебуває у стані «інституційної банкрутства», і це слова, зокрема, одного з провідних російських ієрархів у Молдові.

Що більше російські спецслужби намагаються зобразити Вселенського патріарха Варфоломія як «погрузлого в смертному гріху», то яснішим стає цей контраст. Нещодавні нападки змушують багатьох віруючих, священнослужителів та уряди поставити запитання: яке бачення більше відповідає православ’ю та є вільним від державного контролю?

У цьому сенсі кампанія проти Вселенського Патріархату та Його Святості є непрямим визнанням – і нагадуванням – їхнього неминучого морального лідерства та духовного авторитету. Тоді як Москва використовує мову спецслужб та пропагандистські гасла, Фанар продовжує свою непомітну роботу, відповідаючи на нападки тишею молитви та словом істини, будучи впевненим у тому, що духовна свобода, а не інтриги спецслужб, є справжнім фундаментом Церкви та підґрунтям церковного життя.

Евангелос Сотіропулос (Evagelos Sotiropoulos)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Цілком очевидно, і тепер уже без жодних обмежень, позиції з церковних питань формуються російським державним органом, а не Церквою. Відносини між державою та Церквою в Росії функціонували так тривалий час, але тепер це відбувається відкрито. Не має значення, звідки походить оголошення церковного змісту в Росії. Російська Церква стала засобом просування світських, політичних та військових інтересів російської держави. Російська Церква повністю ототожнила себе з цією роллю. Нині стало очевидним, що роль Церкви в Росії зведена до придатку державного апарату, позбавленого змоги займати протилежну позицію з будь-якого питання, навіть сотеріологічного характеру. У цьому процесі, здається, вона забула, що Главою Церкви є Христос. Слово Христа та Євангеліє були замінені словами президента Путіна. Христос прагне миру, але президент Путін прагне перемоги. З ким повинна узгоджувати свою діяльність Церква Росії? Не існує християнського вчення, яке могло б виправдати будь-яку війну чи кровопролиття.

Ми стали свідками численних парадоксів, породжених Російською Церквою: охарактеризування цієї війни як святої війни проти диявола та Антихриста; благословення ядерної зброї; та гарантія раю для кожного, хто «загине» за батьківщину в цій війні. Окрім того, були складені спеціальні молитви, які всі священники зобов’язані були читати на кожній Божественній Літургії; прохання та молитви про перемогу у війні. Деякі побожні священники в Росії наважилися не тільки відмовитися читати ці молитви, але й замінити слово «перемога» словом «мир». Усіх їх, без винятків і другого шансу, було позбавлено сану. Багато з них знайшли притулок в обіймах Матері Церкви та були відновлені до лав священства, яке вони раніше займали. Така ж доля спіткала п’ятьох позбавлених сану кліриків Московського патріархату в Литві, які у своїх проповідях наважилися виступити проти цієї диявольської війни та на користь миру, тобто стати на бік слова Євангелія, а не «русского мира». Як і очікувалося, їх було позбавлено сану, а згодом вони звернулися до Матері Церкви. На основі цих кліриків було закладено підвалини для створення Екзархату Вселенського Патріархату в Литві.

Саме цей церковний розвиток спонукав іноземну розвідку висловити занепокоєння щодо ситуації в країнах Балтії. Але що ж насправді відбувається в цих країнах? Яка їхня церковна історія? Розгляньмо їх коротко. Ці регіони, перш за все, не мають жодного стосунку до інституційних меж, встановлених у Томосі Російського Патріархату, які були визначені відповідно до територіальних меж Царства Великої Русі та його «гіперборейських» частин у 1589 році. У той час балтійські регіони не належали до Царства Великої Русі, а до Речі Посполитої. У XVIII столітті ці території були зайняті імперією Царів, яка поставила існуючі православні структури в регіоні під юрисдикцію Московського Патріархату та заснувала нові.

Вселенський Патріархат не втручався до колапсу імперії, аж доки його не попросили надати канонічний захист, звернення, яке призвело до надання Томосу про Автокефалію Естонії у 1923 році. Вселенський Патріархат незмінно діяв саме так: втручаючись у належний час, після тривалого періоду терпіння щодо певних подій, завжди ставлячи спасіння вірних за свою головну мету. У своїй проповіді на свято Богоявлення Вселенський Патріарх зазначив: «Терпіння, очікування, довготерпіння, прощення та надія Материнської Церкви щодо її неслухняних дітей сприймалися як байдужість, зневага, слабкість або навіть некомпетентність. Минали час, часи та століття, і порушення встановлених меж сприймалися багатьма як нормальність, правильність, законність і навіть мовчазна згода. Проте вони забули, що у Святій Церкві Христовій антиканонічні дії не становлять міцної основи для їх легітимізації або побудови на них здорових та стабільних церковних структур.»

Кожна Церква може здійснювати свою юрисдикцію лише в межах, встановлених Томосом про автокефалію. Поза цими межами юрисдикція належить Вселенському Патріархату, як це чітко зазначено в 28-му каноні Четвертого Вселенського Собору (Κανόνας ΚΗ’), який надає Константинопольському архієрею пастирську відповідальність за регіони, що лежать поза географічними межами інших помісних Церков. У п’ятому столітті, коли цей канон був сформульований, такі регіони називалися «варварськими народами», тобто територіями за межами Візантійської імперії. Таким чином, цей канон роз’яснює положення Другого канону Другого Вселенського Собору, який стверджує, що Церкви у «варварських народах» мають керуватися «згідно з традицією, переданою святими Отцями».

Між 1918 та 1940 роками балтійські держави функціонували як незалежні країни. Їхнє насильницьке включення до Радянського Союзу після Другої світової війни супроводжувалося численними довільними та неканонічними діями з боку Російської церкви, яка нав’язала їхнє підпорядкування прямій юрисдикції Московського патріархату, скасувавши будь-яку форму церковної незалежності, що існувала. Церква в цих регіонах розглядалася радянською владою як складова державного апарату, що підлягає реорганізації, і фактично залишалася «у полоні» до розпаду радянського режиму та відновлення незалежності цих країн у 1991 році.

Варто зазначити, що Вселенський Патріархат ніколи не ухвалював синодального рішення, яке б визнавало юрисдикцію Московського Патріархату над балтийськими країнами. Те саме стосується інших країн, де Московський Патріархат діє неканонічно, зокрема Білорусі, Фінляндії, Молдови та інших. Таким чином, стає зрозумілим, що Вселенський Патріархат не створив проблему, як стверджує російська служба, а втрутився, щоб зцілити канонічний безлад, спричинений Московським Патріархатом, поділяючи страждання віруючих у час, коли знову нависла небезпека війни та відновлення влади. Дії Вселенського Патріархату, по суті, є зціленням травми, насильно завданої внаслідок Другої світової війни.

Нас також вражає повідомлення російської державної служби, в якому стверджується, що Вселенський Патріарх має намір надати автокефалію невизнаній так званій «Православній Церкві Чорногорії». Таке твердження може бути витлумачене як крик страху з боку того, хто усвідомлює скоєння тяжкого проступку і тепер очікує відповідальності. Усвідомлення того, що лише Вселенський Патріархат володіє владою вилікування розколів, відновлювати ієрархів і надавати церковний статус церковному утворенню, пояснює вдавання до образ, спрямованих не тільки на підрив самої інституції, але й на особисте дискредитування Вселенського Патріарха. У спробі зменшити ці привілеї Вселенського Патріархату у конкретному випадку Церкви Скоп’є, було неканонічно та поспішно надано Томосу Автокефалії Охридській Архієпископії. Однак, такий акт не може мати жодної канонічної дії, доки він не буде визнаний Материнською Церквою Константинополя. Щодо Чорногорії, історія зрештою визначить, чи буде цій Церкві надано Томос Автокефалії, чи ця церковна рана буде загоєна іншим шляхом. Метою Церкви, проте, залишається незмінною: спасіння вірних — істину, яку Вселенський Патріарх неодноразово стверджує з чіткістю та непохитністю.

У своїй заяві російська державна служба звинувачує Вселенського Патріарха у спричиненні розколу в Україні та, загалом, у православному світі, що є абсолютно необґрунтованим звинуваченням, враховуючи сучасні реалії. Процес надання автокефалії Україні здійснювався суворо відповідно до канонів та Священної Традиції Східної Православної Церкви. Розкол виник не з вини Вселенського Патріарха, а через дії Російської Церкви, яка продовжує його підтримувати та увічнювати. Натомість Вселенський Патріарх Варфоломій об’єднав три церковні фракції, що існували в Україні, і неодноразово закликав усіх, хто залишався поза євхаристичним спілкуванням, прагнути до єдності. Його найновіший заклик пролунав на свято Богоявлення, коли він знову запросив митрополита Онуфрія (РПЦвУ) та його прибічників до діалогу. І все ж, незважаючи на ці послідовні зусилля до примирення, його продовжують звинувачувати в байдужості до єдності. Якщо той, хто закликає до єдності, не зацікавлений, то хто ж? Той, хто не приймає запрошення?

Всупереч духу єдності, ієрархи Московського патріархату в Україні вперто відмовляються від діалогу. Вселенського Патріарха звинувачують у створенні розколу в той час, коли фактично саме Церква Росії розірвала спілкування з Матірною Церквою. Розкол спричинений не Вселенським Патріархатом, а самою Російською Церквою. Це чітко демонструється тим фактом, що Екуменічний Патріархат залишається в спілкуванні з усіма помісними Православними Церквами, тоді як Церква Росії розірвала спілкування з кількома з них. З цього приводу Вселенський Патріарх Варфоломій заявив у своїй проповіді: «Той факт, що нас не поминає Церква Росії, має дуже мале значення. Бо, у вірності істині, ми не можемо відступити заради інтересів невдячної Церкви. Ми продовжуємо поминати Москву, тому що для нас важлива єдність. Якщо Російський Патріархат лютує через втрату свого впливу в Україні і не виявляє жодного занепокоєння щодо єдності, нас це не хвилює! Ми продовжуємо підтримувати канонічний порядок Матері-Церкви, як це передбачено Святим Переданням, і прагнути до єдності у виконанні заповіді Христа: ἵνα πάντες ἓν ὦσιν (щоб усі були одним)».

Якщо розглядати питання у належній перспективі, то звинувачення, висунуте російською державною службою проти Вселенського Патріарха Варфоломія, фактично зводиться до такого: ніби він «роздирає живе Тіло Церкви». У такий спосіб його опосередковано порівнюють із лжепророками, згаданими в Нагірній проповіді: «До вас вони приходять у овечій одежі, а всередині — вовки хижі… Пізнаєте ж їх за плодами їхніми». Однак цей опис набагато точніше відповідає поведінці самої Російської Церкви та плодам, які вона явно приносить.

Лише справжній сповідник віри готовий бути принесеним у жертву заради істини та єдності, відкидаючи вузькі інтереси помісної Церкви на користь блага Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви. Що, суто з мирського погляду, здобув Вселенський Патріархат, надавши автокефалію Україні? Що здобув Вселенський Патріархат? Образи, наклепи, безпідставні звинувачення, ганьба та приниження, як-от це ганебне оголошення. І все ж, парадоксальним чином і несвідомо, ці напади слугують виправданню самого Вселенського Патріарха. Завдяки накопиченню наклепів, безпідставних звинувачень, образ і принижень, у поєднанні зі стриманістю та терпінням, які Патріарх послідовно демонструє, він постає як справжній наслідувач Христа і стоїть у безперервності зі Святими Сповідниками. Вселенський Патріарх Варфоломій виявив мужність протистояти як небезпеці, так і загрозі заради істини, єдності та спасіння людства.

ієромонах Никита з монастиря Пантократор (Свята гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

На сьогодні добре встановлено, що російська держава та інституційне керівництво Російської Церкви під патріархом Кирилом злилися в гротескний церковно-політичний гібрид. Коли Церква перетворюється з Тіла Христового на політичну ідеологію, замасковану релігійністю, — особливо фундаменталістського характеру, — вона перестає бути Церквою, незалежно від того, наскільки вірно вона може зберігати зовнішні форми та церемоніальні атрибути.

Історія нагадує нам, що саме виникнення претензій Росії на автокефалію було народжене з примусу. Коли Вселенський Патріарх Єремія II подорожував до Росії, шукаючи допомоги, цар Федір фактично затримав його і тиснув на нього, аби той підписав Томос про російську автокефалію. З того моменту Москва одержима узурпацією першості Першопрестольної Константинопольської Церкви, не розуміючи, що вселенськість і соборність — це не числові поняття.

Ця одержимість знову проявилася у 2016 році, коли Москва — демонічно — намагалася саботувати Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті, затягнувши разом із собою ще чотири Церкви. Патріарх Варфоломій, діючи мудро та мужньо, продовжив скликання Собору, залишивши росіян за дверима шлюбного бенкету – ображених і нездатних прийняти результат.

Криза досягла критичної точки у 2019 році, коли Вселенський патріархат надав автокефалію Православної Церкві України після неодноразових звернень українського політичного керівництва, духовенства та вірян. Це рішення було ухвалене лише після більш ніж десятиліття копітких зусиль для досягнення співпраці та консенсусу з Москвою.

Не будемо забувати: Константинополь привів Русь до Православ’я – з Києва, міста, яке справедливо вважається священним. Примусове включення України та країн Балтії до атеїстичного радянського режиму поневолило їхні Церкви разом із їхніми народами. З розпадом Радянського Союзу та здобуттям незалежності цими націями, церковне визволення стало як природним, так і неминучим. Канонічна відповідальність за розгляд таких питань належить виключно Першопрестольній Константинопольській Церкві – і саме до Константинополя були спрямовані ці прохання.

Необхідно наголосити на вирішальному моменті: Патріарх Варфоломій діяв не одноосібно. Він відповів на офіційні звернення урядів, народів та духовенства, які прагнули автокефалії в Україні та заснування екзархатів в Естонії та Латвії. Якщо його і можна в чомусь звинуватити, то лише в зволіканні – традиційної політиці Фанару «festina lente» («поспішай повільно»), яка не завжди приносить бажані результати.

Автокефалія Православної Церкви України викликала шаленство російського політико-церковного апарату. У відповідь він розв’язав подвійну війну: військову – бомби та зброю проти православного народу України – та церковну проти Вселенського Патріархату; проти Олександрійського Патріархату через неканонічне вторгнення (ειςpidisi) та створення Екзархату, супроводжуване «купівлею» духовенства та віруючих; і проти Церков Греції та Кіпру за те, що вони наважилися визнати українську автокефалію.

По суті, Москва стала руйнівником Православ’я. Вона уклала союз слов’янських Церков, на жаль, залучивши через свої своєрідні маневри Єрусалимський Патріархат, а також об’єднавшись із Церквою Албанії – навіть за життя Архієпископа Анастасія.

Незабаром сталася ще одна трагікомічна подія. Патріарх Варфоломій, діючи великодушно заради єдності, відновив Євхаристичне спілкування з Церквою Скоп’є під керівництвом митрополита Стефана. Проте Патріарх Сербський Порфирій тоді втрутився «як злодій уночі», односторонньо надавши автокефалію та проголосивши «Автокефальну Церкву Македонії», топчучи канонічний та еклезіологічній порядок Православ’я.

У результаті православний світ сьогодні нагадує сумне розсіяне село, замкнене в задушливих глухих кутах. Проте Патріарх Варфоломій – діючи правильно – не вилучив ім’я Патріарха Кирила з Диптихів, незважаючи на те, що Кирило розірвав євхаристичне спілкування з Константинополем, Олександрією, Афінами та Кіпром.

Ці події ставлять нагальне запитання: що робити?

Війна між Росією та Україною врешті-решт закінчиться. Путін колись хвалився перемогою протягом шести днів; минуло чотири роки. Якщо Росія переможе, Автокефальна Православна Церква України постане перед новими й болісними викликами. Митрополит Онуфрій, пов’язаний із Москвою, демонструє малу схильність до примирення чи єдності, підтримуючи амбіції Путіна та Кирила.

Тим часом слов’янський блок – тісно координуючи дії з Москвою – схоже, має намір просувати фактичний поділ православ’я, фактично тримаючи Патріарха Варфоломія в заручниках. Навіть якщо він скличе бодай неформальну зустріч православних предстоятелів, ймовірно, що слов’яни – і, на жаль, Єрусалим – відмовляться від участі, що зробить Вселенського Патріарха явно ізольованим.

Проте Москва вагається відкрито кинути виклик першості Константинополя, попри свої прагнення стати так званим «Третім Римом». Третього Риму немає – і не може бути. Історія вже встановила Новий Рим. Трагічним винятком досі залишається сербський патріарх Порфирій.

Нарешті, ми не можемо ігнорувати приховані та явні симпатії певних митрополій, монастирів та осіб до Москви — акторів, які свідомо руйнують православну єдність, виливши риторику найнижчої якості проти своєї власної Церкви-Матері, Константинопольської Церкви. Це незаперечні ознаки відчаю, збентеження та церковного глухого кута.

Теодор Калмукос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: THE NATIONA LHERALD

Низку питань викликала безпрецедентна атака на Вселенського Патріарха, яка включала особливо жорсткі характеристики та посилання на «організованого диявола», співпрацю з британськими спецслужбами, «ідеологічний сіонізм», а також згадки про типові націоналістичні та неонацистські елементи. Атака завершилася оцінкою, що він буквально розбирає «конституційний орган Церкви» і діє як «фальшиві пророки». Фанар був заскочений зненацька, і, хоча зазвичай уникає коментувати подібні нападки, висловився про «явно сфабриковані сценарії, неправдиві новини, образи та вигадану інформацію».

Особистий напад на Вселенського Патріарха є ключовим елементом, що відрізняє цей інцидент від попередніх нападів, спрямованих проти Вселенського Патріархату в минулому. Додатковим моментом, на якому Фанар робить особливий наголос, є те, що, тоді як донедавна російська сторона звинувачувала Вселенський Патріархат у «підбурюваних діях», у цій нещодавній заяві такого зв’язку немає взагалі. Натомість згадуються ймовірні зв’язки з британськими спецслужбами. Від самого першого моменту Фанар оцінював, що нова рамка відносин між Кремлем і Білим домом спричинила цю зміну, і також вважається можливим, що російська сторона намагається з’ясувати, чи – і яким чином – американська сторона відреагує на напад на Вселенський Патріархат.

Історичний контекст

З 2013 року, коли Священний Синод Російської Православної Церкви оголосив, що ставить під сумнів першість Вселенського Патріарха, тим самим виявивши ширші наміри кинути виклик його ролі та впливу, багато чого сталося. Згідно з рішенням Священного Синоду Вселенського Патріархату, прийнятим у квітні 2018 року, надання автокефалії Церкві України ознаменувало поворотний момент, який ще більше загострив кризу.

Російська сторона методична та наполегливо працювала над посиленням свого впливу на низку Патріархатів, одночасно прагнучи підірвати нещодавню зустріч між Вселенським Патріархом і Папою Левом, яка відбулася у зв’язку з відзначенням річниці Першого Вселенського Собору.

Ця остання подія створює нову реальність, оскільки «варварство має тенденцію ставати нормою», як влучно зауважує Митрополит Еммануїл.

— Чим ви пояснюєте напад, здійснений російською стороною на Вселенський патріархат і особисто на Вселенського патріарха Варфоломія?

— Справжня причина агресії, проявленої Московським патріархатом проти Вселенського патріархату та особисто Вселенського патріарха Варфоломія, на жаль, криється в духовному нездужанні та еклезіологічному відхиленні. Можна цілком обґрунтовано шукати пояснень, чому був зроблений такий вибір і чому саме в цей момент, і часто буває так, що атака спрямована проти конкретних осіб; однак, здається, що це, зрештою, природа мирської влади, коли вона відірвана від автентичного церковного етосу. Коли богословський дискурс деградує, а саме Євангеліє стає інструментом державного примусу та політичної доцільності, тоді, на жаль, залишається лише образа.

Цільова атака здійснюється від цієї установи — оскільки Вселенський Патріархат не підкоряється силовому канонічному тлумаченню всіх справ, що залишаються незмінними нормами державних органів — і натомість тепер вона (Російська влада) зосереджується на людському елементі, на особі Всесвятості Вселенського Патріарха.

Ця спроба позбавити людину її духовного батьківства нерозривно пов’язана, з одного боку, з наміром змоделювати майбутнє, а з іншого – з бажанням представити Предстоятеля Православ’я як простого виконавця іноземних центрів сили, що свідчить про властиву світській владі нездатність осягнути духовну свободу. Якщо, через логіку абсолютної ідентифікації, Московський патріархат залишається пов’язаним із традицією залежності від держави, то свобода, виражена на Фанарі, стає для них скандальною, адже свобода завжди скандалізує тих, хто її не має, і завдає болю, який важко приховати.

— Що означає, що це конкретне твердження походить від Служби зовнішньої розвідки Росії?

— Сама згадка про Службу зовнішньої розвідки Росії зрештою стає найвиразнішим «моментом істини» для Московського патріархату, адже церковний фасад повністю розвалився. Це небезпечно легітимізує той факт, що синодальні рішення, священні канони та автентичний церковний етос були відкинуті та замінені «службами» та світськими механізмами, демонструючи таким чином абсолютну секуляризацію та повне відчуження церковного мислення.

Основна проблема, до якої призводить ця ситуація, стосується перетворення Церкви на простий механізм пропаганди. Це справді тривожно з теологічної точки зору, оскільки Церква перестає бути простором Святого Духа, а її теологія повністю витісняється геополітичною доцільністю.

— Чому щодо Вселенського Патріарха застосовуються такі крайні характеристики?

— На мою думку, надмірність цих характеристик зумовлена духовним занепадом богословського дискурсу, оскільки насильство — будь то словесне чи фізичне — завжди було притулком паніки та слабкості. Робляться посилання на «неонацистів» та «агентів» — надзвичайно сильні терміни, якими кидаються без страху Божого. Можливо, відсутність реального ворога зумовила вигадування цілей для досягнення внутрішньої згуртованості серед їхньої аудиторії. Росія перебуває в стані уявного ворога, і Його Всесвятість Вселенський Патріарх стає для них ідеальним «суперником», тому що його екуменічний статус і охоплення роблять його, за визначенням, незручно яскравим згідно з їхніми власними стандартами.

— Які пункти цього конкретного твердження ви вважаєте найважливішими і чому?

— У розповіді їхньої уявної історії відбувається операція, яка може залишитися непоміченою багатьма: тоді як донедавна відповідальність покладалася на американців, тепер, цілком раптово, на їхнє місце з’являються британські спецслужби. Здається, російське керівництво намагається перевірити свої стосунки з новою адміністрацією у Вашингтоні й шукає іншу сторону, яку можна звинуватити у труднощах, які воно саме спричинило, тим самим виявляючи глибоке духовне збідніння. Спроба інтерпретувати тривогу народів Балтійських держав чи України щодо їхньої церковної свободи та існування, тавруючи її як результат «чужої руки», є трагічною і абсолютно безглуздою для самих православних народів, оскільки ігнорує той факт, що вони мають волю, розсудливість і даровану Богом вільну волю. Не можна дивитися на все крізь спотворюючи лінзи, і саме це ставлення становить їхню найбільшу оману.

— Чи відбулися якісь події останнім часом, з’явився якийсь новий фактор, що міг спровокувати таку реакцію, чи ми очікуємо на якусь майбутню подію, яку російська сторона намагається випередити?

— Жодного нового розвитку подій не було, принаймні, не в журналістському розумінні нової події, і жодної прихованої карти. Проте існує процес ерозії, який невблаганно діє їм на шкоду. Ми повинні чітко розуміти: Вселенський патріархат щодо України та канонічного надання автокефалії ніколи не змінить своєї позиції, оскільки це питання вирішене церковно і є незворотним.

На цьому етапі вони тепер бачать тріщини в Балтійському регіоні, в Молдові та Естонії — районах, де вони вірили, що радянська спадщина, а саме залишки минулого в церковному управлінні, триватиме нескінченно. Однак ця структура не витримала випробування, виявивши середовище, в якому прагнення до свободи функціонує більше як екзистенційна необхідність, аніж як політичний маневр.

— Яка поточна ситуація щодо церков балтійських країн?

— У країнах Балтії ситуація вже багато років позначена напруженістю. Однак, насправді змінюється воля самих людей, які, далекі від політичних мотивів, прагнуть своєї духовної інтеграції в європейську реальність і відмовляються приймати Московський патріархат, що благословляє війни від їхнього імені. Необхідно наголосити, що Вселенський патріархат не створив цієї проблеми, а навпаки, прийшов для зцілення канонічного безладу, який створив Московський патріархат, поділяючи тривогу народу, як це робив протягом століть.

Не слід забувати, що як Церква Естонії, так і Церква Латвії вже були проголошені автокефальними Вселенським Патріархатом у минулому, тоді як сьогодні заснування Екзархату Вселенського Патріархату в Литві є фактом найвищої ваги, що дарує надію заляканим православним християнам. Ця дія, як і підтримка, надана в Естонії, замість того, щоб становити «втручання», як це помилково описується, насправді є суттєвим загоєнням рани, яка була завдана насильницьким шляхом у 1945 році.

— Чи формує це конкретне твердження нове середовище, нову систему відносин між Вселенським патріархатом та Московським патріархатом, і в якому напрямку?

— Ми справді опиняємося перед новим середовищем і вступаємо в незвідані води, меншою мірою тому, що щось суттєво змінилося, і більшою мірою тому, що варварство має тенденцію ставати нормою у міжцерковних відносинах. Ми, здається, стикаємося з усвідомленням того, що таке інституціолізоване варварство і що насправді означає тотальна війна, оголошена Московським патріархатом, навіть коли ми прагнемо зберегти надію. Фанар відповідає мовчанням молитви і, коли це необхідно, словом істини. Кожен повинен знати, що двері Вселенського Патріархату є і завжди залишаються відчиненими для щирого діалогу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

СЗР не має компетенції в канонічному праві, не має статусу в еклезіології та не має права займатися розколами. Коли вона називає Вселенського патріарха «Антихристом у расі», вона не захищає православ’я, вона використовує релігійну мову як інструмент державної влади. Цей маневр має довгу історію використання в Росії і ніколи добре не впливав ні на Церкву, ні на державу.

У православній еклезіології розкол визначається порушенням євхаристичного спілкування, а не протестом, невизнанням або юрисдикційною незгодою. Спілкування роз’єднується і відновлюється синодами та соборами, а не Пресбуром. Константинополь підтримує визнане спілкування з багатьма автокефальними православними церквами світу. Якими б не були суперечки щодо прерогатив Вселенського Патріарха, це суперечки, які слід вирішувати синодально, а не на основі індивідуальних міркувань. Жодним послідовним канонічним заходом звинувачення СЗР не підтримуються. Якби сама розбіжність становила розділення, то Москва з її історією паралельних юрисдикцій та односторонніх розширень засудила б себе за власними стандартами.

Прибалтика не є канонічним продовженням російської державності. Церковна присутність Москви там — це залишок імперії та радянської влади, а не невід’ємне право за канонами. Константинопольське втручання випливає з вимог місцевих православних громад, які звертаються за пастирською опікою поза Москвою за велінням совісті та згоди. Описувати це як «переміщення» означає приймати презумпцію вічної власності Росії на цей регіон. Однак це припущення є політичним, а не церковним.

Дзвінок до британських спецслужб — це не доказ, це заміна доказів. Документи не подано, повідомлення не цитовано, свідків не вказано. Спецслужби втручаються, щоб розплутати незручні церковні реалії у знайомій історії іноземної підривної діяльності. Коли теологія закінчується, змова підкрадається, щоб заповнити порожнечу. Це не проникливість, це організаційна параноя.

Сербська церква не є настільки крихкою та пасивною. Подавати її як безпорадну жертву константинопольської агресії – це маніпуляція та брехня. Чорногорське питання, що десятиліттями передувало нинішнім суперечкам, залишається канонічно складним і невирішеним, тому його неможливо розв’язати через доповідь відомства державної безпеки. Питання про законність претензій чорногорської церкви на автокефалію вимагає ґрунтовних історичних, пастирських та синодальних досліджень. Вироки, винесені спецслужбами, не є еклезіологією; це залякування, замасковане під ревнощі.

Мова «антихриста» та «лжепророка» не просто образлива, вона є нетрадиційною. Відданість Церкві полягає в тверезості, стриманості та страху Божому у вживаних словах. Отці не висували апокаліптичних звинувачень проти своїх єпископів-суперників через юрисдикційні суперечки. Така мова належить до сектантського памфлетизму, а не до церковного життя. Той факт, що її використовувала державна розвідка, робить її ще більш гротескною. Світська установа, що цитує Нагірну проповідь, — це не пророцтво, це фарс.

Розділення в Україні виник не у вакуумі. Москва неодноразово відмовлялася визнавати пострадянські церковні реалії та послаблювала політичну лояльність церковній ієрархії, розглядаючи інакомислення як зраду, а не пастирську турботу. Це має значення. Інтервенція Константинополя може бути оскаржена — законно та з обґрунтованих причин, — але представляти Москву невинною жертвою — це історичний ревізіонізм. Спільна відповідальність — це не моральна невизначеність, це елементарна фактична точність.

Отже, мотивацію втручання в релігійні справи пояснити нескладно. Московський патріархат фактично функціонує як цивілізаційний та геополітичний актив російської держави. Його парафії по всьому світу слугують інструментами культурного та політичного впливу. Коли Константинопольський патріархат втручається — особливо в Україні — він ставить під загрозу цей вплив. З погляду безпеки та держави, це не церковні розбіжності, а втрата контролю. Церковна поразка перекваліфіковується як іноземна підривна діяльність; пастирський провал перекваліфіковується як змова. Жодне з цих тверджень не вимагає заперечення щирості багатьох єпископів. Це вимагає усвідомлення того, що відбувається, коли держава займає кафедру.

Існує й внутрішня аудиторія для заяви СЗР. Коли служби безпеки говорять апокаліптичним тоном, послання Російської Православної Церкви однозначне: теологія діє в межах, встановлених державою. Нюанси небажані, розбіжності небезпечні, а згода з начальством важливіша за правду. Страх дешевший за переконання — і набагато ефективніший!

Нарешті, мета — заплямити Константинополь настільки, щоб сам діалог став підозрілим. Призначення Вселенського Патріарха ворогом Христовим спрямоване не на богословів, це сигнал простим віруючим. Це попередньо отруює ґрунт, гарантуючи, що будь-які майбутні дії Константинополя вважатимуться зловмисними, а нейтралітет інших церков — зрадою. Це еклезіологія випаленої землі на службі влади.

Тут питання не в захисті православ’я від єресі. Навпаки, це показує нам, що підвладне богослов’я легко піддається контролю — контролю над наративом, юрисдикцією і, зрештою, самою Церквою. Православ’ю не потрібні спецслужби, щоб вижити. І щоразу, коли Церква дозволяла керувати собою як масою імперії — за царів чи за радянської системи — історія була нещадною у своєму судженні.

Роберт Мерівезер.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Заява розкриває відверте злиття російських шпигунських відомств та Російської православної церкви, позбавлене будь-яких прикрас, оскільки Москва боїться втратити свій релігійний вплив на країни в межах своєї сфери впливу.

Це сталося через п’ять днів після того, як президент Путін назвав війну Росії проти України «святою місією» під час різдвяної служби. Це також свідчить про те, що Кремль дедалі частіше вдається до божественних авторитетів, аби виправдати свою агресію.

Теолог Кирило Говорун, який раніше працював з Московським патріархатом, розповів «Euromaidan Press», що візантійська інвектива нагадує візантійську «psogos» — поезію звинувачень — і проявляє російську версію «симфонії» між церквою та державою, «хоча мені це більше схоже на карикатуру».

Названі цілі сигналізують про релігійні фронти Москви: після автокефалії України у 2018 році, наступними будуть країни Балтії, за ними — Сербська православна церква, її проксі на Балканах.

І. Візантійська мова, сучасна війна

Прес-реліз СЗР використав релігійну термінологію, безпрецедентну для розвідувального агентства: «Цей диявол у плоті одержимий ідеєю витіснення російського православ’я», — йшлося в повідомленні, звинувачуючи Вселенського патріарха в тому, що він «спрямував своє зло око» на країни Балтії.

У заяві цитується Нагірна проповідь, де Варфоломія описують як «фальшивого пророка», який «приходить до вас у овечій одежі, а всередині — вовк хижий».

За візантійською риторикою ховається сучасна боротьба за владу. Москва, претендуючи на найбільшу православну паству, кинула виклик історичному верховенству Константинополя з кінця Холодної війни. Україна стала точкою розриву: коли Варфоломій надав автокефалію у 2018 році, Москва повністю розірвала євхаристичне спілкування.

Говорун, професор «Loyola Marymount University», який колись служив секретарем патріарха Кирила, зазначив навмисний вибір слів: «Додаткова іронія цього твердження полягає в тому, що воно адресоване представнику візантійського християнства, яке, до речі, Росія прийняла через Київ».

Він попередив: «Твердження звучить постмодерністським, але я б поставився до нього серйозно. Це погроза і попередження».

ІІ. З України до країн Балтії

Заява SVR чітко називає послідовність бойових дій. Після надання автокефалії Православній Церкві України у 2018 році — що розірвало московську канонічну претензію на понад 30 мільйонів православних вірян України — Константинополь підтримав рухи за церковну незалежність у країнах Балтії.

Парламент Латвії оголосив свою Православну Церкву автокефальною від Москви у вересні 2022 року, посилаючись на національну безпеку. Литва створила Екзархат, узгоджений із Константинополем, у січні 2024 року.

В Естонії ситуація була складнішою. Її церква, пов’язана з Московським патріархатом, оголосила себе «незалежною» у серпні 2024 року після того, як Естонія вислала свого митрополита — громадянина Росії — за захист вторгнення Росії в Україну. Але, як і українська УПЦ (МП), вона відмовилася фактично розірвати канонічні зв’язки з Москвою або об’єднатися з існуючою естонською церквою Константинополя — паперова незалежність, яка мало що змінила.

Модель, якої боїться Росія: втрата контролю над суспільствами у своїй сфері впливу, коли держави розривають зв’язки своїх православних громад із Московським патріархатом за українським зразком.

ІІІ. Чорногорський фронт

Показово, що заява СЗР також стверджує, ніби Варфоломій одержимий «ідеєю витіснення Російської Православної Церкви з країн Балтії» та «заміною» її «церковними структурами, контрольованими з Фанару».

Зокрема, російські шпигуни звинуватили його в намірі надати автокефалію невизнаній православній церкві Чорногорії, щоб завдати удару «особливо впертій» Сербській Православній Церкві.

Патріарх Варфоломій раніше заявляв, що він «ніколи» цього не зробить — керівництво чорногорської церкви було відлучене від церкви Константинополем за перелюбство та розкрадання. Але це звинувачення розкриває кілька важливих речей про релігію як частину війни Росії:

1. що Кремль відкрито називає Сербську Православну Церкву не незалежною інституцією, а актором «російського православ’я»;

2. що російська шпигунська служба відкрито проєктує власний modus operandi на інших релігійних акторів: якщо релігія є інструментом гібридної війни для Кремля, то вона має слугувати тій самій меті для Вселенського Патріарха;

3. Москва насправді боїться втратити свого ключового балканського союзника.

Сербська православна церква діє в унісон з патріархом Кирилом, просуваючи ідеологію «Сербського світу», змодельовану на російській імперській концепції, і заперечуючи існування окремої чорногорської нації, подібно до заперечення Росією окремої української ідентичності.

Вступ Чорногорії до НАТО у 2017 році відбувся попри спробу державного перевороту за підтримки Росії минулого року, яка включала координацію в монастирі СПЦ. Відтоді Сербська церква стала ключовим каналом російського впливу в Чорногорії.

Попередження СЗР викриває страх Москви: що український прецедент може поширитися на Балкани, підриваючи позицію Сербської православної церкви як ключового релігійного союзника Росії в регіоні.

IV. Вселенський патріархат висловлює «жаль» щодо нападу

Вселенський патріархат відповів стриманим відкиданням: «Фантастичні сценарії, неправдиві новини, образи та будь-якого роду сфабрикована інформація пропагандистів не відлякують Вселенський патріархат від продовження його служіння та екуменічної місії».

Патріархат зазначив, що з 2018 року послідовно утримувався від відповідей на «незліченні подібні нападки».

V. Відсутній контекст

Що не згадується у заяві СЗР: ідеологія «Русского мира» (Russkiy Mir), що лежить в основі релігійного геополітики Москви, ані те, що Вселенський Патріарх Варфоломій став головним ворогом Патріарха Кирила від моменту надання автокефалії Україні, що похитнуло основи Української православної церкви, підпорядкованої Москві, та її впливу на українське суспільство.

Не згадується також, що кримінологи класифікували б запевнення Росії про те, що божественні сили благословляють її війну, як «техніку нейтралізації» — риторичний прийом, який дозволяє злочинцям вимкнути свій моральний компас для скоєння жорстокості. Гітлер закликав Провидіння — божественний вибір Німеччини боротися проти «глобального більшовизму». Російський патріарх оголосив Росію «катехоном», що бореться проти сил «глобалізму», та назвав вторгнення в Україну «священною війною» у березні 2024 року.

Російська православна церква давно функціонує як інструмент російської гібридної війни.

Відтепер російські шпигуни прямо говорять від імені своєї церкви — включно з візантійською термінологією.

Аля Шандра – головна редакторка Euromaidan Press.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Euromaidan Press»