І. Вступ

Вже минуло перше десятиліття нового, XXI, століття, яке називають віком глобалізації та плюралістичного суспільства.

В останні десятиліття на нашій планеті ми бачимо стрімку зміну – перетворення всесвіту на суміжність та сусідство. Це не що інше, як плюралізм. Під терміном «плюралізм» ми розуміємо змішання людей, націй та рас, а також різних релігійних конфесій та релігій. Це змішання та взаємоспілкування між людьми вимагає від нас осмислення не лише з соціологічної, економічної та політичної точок зору, а й з богословської точки зору.

У цій доповіді йтиметься про специфічний аспект плюралізму і, особливо, про ту роль, яку має відігравати Православна Церква в умовах цього сучасного виклику. У плюралістичному суспільстві мають місце взаємини православних християн з інославними християнами, але також і з прихильниками інших релігій.

Яким має бути ставлення Православної Церкви та взагалі православних християн до віруючих інших конфесій та релігій, якщо мати на увазі мир у всьому світі? Нижче ми докладно розглянемо це питання, яке є свого роду викликом.

Сьогодні мир у суспільствах та націях можна описати як стан, протилежний війнам та ненависті. Це насамперед внутрішній стан, а також результат граничної свободи людей і держави, коли вони здійснюють свої особисті та соціополітичні права.

Багата можна чути, що відтепер війни починаються в ім’я цивілізації та релігії. Безжальна терористична атака на вежі-близнюки в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, ісламський фанатизм, а також конфронтація протестантів та католиків в Ірландії – це лише деякі типові приклади, що показують, що для багатьох людей та народів релігія є основою конфронтації.

ІІ. Розуміння миру (peace) у Церкві

Звернемося, дуже коротко, до деяких біблійних пасажів, присвячених миру, щоб краще зрозуміти внесок Церкви в осмислення цієї тонкої та надзвичайно важливої теми. Православним віруючим дуже важливо знати ці місця у щоденному русі шляхом уподібнення Богу.

У Старому Завіті Бог залучений до нескінченних сутичок і конфліктів між народами. Є фактом, що Старий Заповіт удосталь містить вказівки на наслідки гріхопадіння і прояви ворожості народів один до одного. Однак пророцтва з надією та оптимізмом говорять про той світ, який настане із настанням Месії. Характерним чином пророк Ісая пророкував про «Князь світу» (lord of peace), який принесе примирення (Іс 9:7). Потім він каже, що цього світу не буде межі (Іс 9:7). Тому він молить Бога принести мир (Іс 26:12). У Псалмах пророцтва знову зосереджуються на Месії. Так, у Псалмі 71-му пророк Давид говорить, що в дні Месії настане праведність і буде великий мир (Пс 71:7).

Повні надії старозавітні пророцтва про мир, що прийде з Месією, здійснилися вже в ніч Різдва, і з тих пір ми чуємо радісні слова: «Слава у вищих Богові, і на землі мир, у людях благовоління». Коли милостивий Бог вирішив, що настав кінець часів, Він став діяти відповідно до цього, щоб врятувати людей від гріхів, страждань та негараздів. Це сталося завдяки Христу – другій особі Святої Трійці, яка принесла на землю справжній, дійсний світ. Нескінченні старозавітні протиріччя зустрілися з волею Бога. Христос – насамперед миротворець. «Бог не є Бог безладу, а миру» (1 Кор. 14:33).

Почуємо, що говорить Сам Бог, перед принесенням Себе на жертву, коли йдеться про спасіння людини: «Світ залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Нехай не бентежиться ваше серце, і не лякається» (Ін 14:27). Тут я пошлюся на коментар пріснопам’ятного грецького професора богослов’я Панайотіса Трембеласа: мир, про який тут говориться, це мир з Богом і світ один з одним; це світ, який можна знайти у глибині наших душ, коли ми дізналися, що примирені з Богом; це приносить мир нашій совісті. Саме цей мир Бог називає своїм [1]. Це проголошення миру, що йде від самого Бога, дуже важливе для нас – людей сучасної епохи, що живуть у сучасних суспільствах. Більш того, євангельська звістка є для християнського життя позачасовою. Це особливе провіщення є нічим іншим, як внутрішній мир, мир нашого серця. Я впевнений, що якщо кожен намагатиметься здобути мир у своєму серці, відповідно до християнського вчення, справи підуть краще.

Тут слід звернути увагу на місце в Новому Завіті, що викликає суперечки та про яке представники інших релігій, при дослівному перекладі Слова Божого, кажуть, що там Христос веде мову про «меч», а значить – про війну. У Євангелії від Луки Христос говорить учням, щоб вони купили мечі (Лк 22:36). При буквальному розумінні сенс цього місця є абсолютно антихристиянський, що суперечить встановленню світу. Але тут йдеться про вказівку учням бути готовими до конфронтації з людьми, з гріхом та злом. Згідно з Отцями Церкви, «мечі» – це два Завіти [2]. Згідно з апостолом Павлом, це мечі Святого Духа. «Наша боротьба не проти крови i плотi, а проти начальства, проти влади, проти свiтоправителiв темряви вiку цього, проти духiв злоби пiднебесних» (Еф 6:12).

ІІІ. Миротворча роль Церкви сьогодні

3.1. Діалог як комунікаційний міст на шляху до миру

Я почну цей розділ із Комюніке першої Передсоборної загальноправославної наради (Шамбезі, 1976). На цій Нараді Православна Церква, визнаючи значну роль, яку відіграють релігії у утвердженні миру, і «висловлюючи бажання Православної Церкви зробити свій внесок у міжрелігійне розуміння та співробітництво і через це – усунення фанатизму у всіх його аспектах, а також у примирення народів та в переважання ідеалом свободи та миру у світі заради служіння сучасним людям, незалежно від раси чи релігії, вирішила, що Православна Церква має співпрацювати з іншими релігіями, окрім християнства, маючи на увазі зазначену мету» [3].

Потім Православна Церква, усвідомлюючи свою соціальну відповідальність і обов’язок сприяти утвердженню миру в усьому світі, на третій Передсоборні Всеправославний нараді (Шамбезі, 1986), серед іншого, проголосила наступне: «Бажаючи нової землі та нового неба, де правда живе, тут і зараз ми боремося за відродження та оновлення людей та суспільства. Це наше свідчення і зрошення сухої землі нашої ери, яка потребує Бога більше, ніж будь-яка інша ера, стане найкращим внеском наших Церков у справу миру та в ідеали, які його супроводжують та стверджують. Православна Церква з любов’ю звертається до всіх, щоб усі ми сприяли перемозі любові та миру між людьми та народами» [4].

З цих двох документів Всеправославних нарад можна дійти невтішного висновку необхідність співбесід представників Православної Церкви з інославними християнами, і навіть із представниками інших релігій. Зрозуміло, такі співбесіди мають проводитися у мирній атмосфері та у дусі співробітництва. Але цього не достатньо. Результати таких зборів потрібно доносити до віруючих різних релігій.

Щоб прояснити цю думку, слід звернутися до деталей. Наприклад, після зустрічі православних із мусульманами приймається спільне комюніке. Але недостатньо помістити це комюніке на офіційному веб-сайті чи науковому журналі. Релігійні лідери та представники повинні поширювати його зміст у своїх проповідях та виступах. Тільки в такому разі прозвучить послання про те, що одні релігійні лідери мирно взаємодіють з іншими релігійними лідерами, маючи на увазі спільну мету – досягнення миру у світі. Це має стати прикладом, який слідуватимуть інші. Крім того, християнське життя, згідно з заповіддю «любити одне одного», не може бути обмежене лише членами нашої Церкви.

Я піддався б самообману, якби сказав, що таким чином ми зможемо знищити релігійний фанатизм, бо щодня по телебаченню ми бачимо сотні жертв такого фанатизму. Безперечно, це має стати головною темою двосторонніх та багатосторонніх співбесід заради обговорення можливих заходів протидії. Як християни та учасники суспільства любові у Триєдиному Богу ми повинні уникати будь-якої нетерпимості та релігійного фанатизму. У зв’язку з цим хотів би нагадати слова Косми Етолійського, якого перший Алі Паша визнав святим: «Ті, хто припустився несправедливості стосовно християн, чи євреїв, чи турків, мають виправити її».

3.2. Літургія після літургії

Крім мирних співбесід, Церква може йти й іншими шляхами задля досягнення миру. Один із таких шляхів – здійснення та розвиток літургії після літургії. Щоб краще зрозуміти, що таке Літургія після літургії, ми повинні усвідомити, що в церковній службі є два виміри. З одного боку, збори учнів, які спогадують про смерть і воскресіння Христа через обряди, до Страшного суду. Це вчинення спогаду про смерть і воскресіння Христа потребує духовної підготовки, але не тільки особистої, а й такої, яка проявляється у всіх діях християнина і стосується його відносин до сім’ї, до інших людей, до суспільства та ін. З іншого боку, християни оновлюються у Святому Причасті, оновлюються Святим Духом і мають місію свідчення про Ісуса Христа світу [5].

Як все це може сприяти утвердженню миру у світі? Саме тут Церква має вчити і виявляти справою ту духовну підготовку, про яку йшлося вище. Церковна служба здійснюється не тільки в храмі, де звершуються Таїнства, але християни повинні постійно перебувати в духовному діянні. Підготовка до таємниці таємниць, Святої Євхаристії, тобто підготовка віруючих до прийняття Тіла і Крові Христових, повинна включати всі аспекти життя. Ми не можемо займати половинчасту позицію щодо наших ближніх. Щодня ми повинні духовно пильнувати і добровільно здійснювати будь-яке, можливе для нас, соціальне служіння, тому що всі люди створені на образ Божий, незалежно від релігії, кольору шкіри, національності та соціальної приналежності. Ми стверджуємо, що перед Богом усі віруючі рівні і будуть засуджені у своїх справах.

3.3. Любов та прощення

Духовне бдіння і підготовка до християнського життя потребує двох головних речей, яким навчає нас Бог і які є наріжним камінням у справі утвердження миру.

Перше – це любов і особливо, коли йдеться про утвердження миру у всьому світі, любов до ворогів. Миротворець Ісус закликає нас: «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, що вас кривдять» (Лк 6:28). Також і Апостол мов каже: «Отже, якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо прагне, напої його: бо, роблячи це, ти збереш йому на голову вугілля, що горить. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим 12:20-21). Ці елементи нашого християнського вчення є надзвичайно важливими сьогодні, якщо ми, християни, прагнемо бути хорошим прикладом у суспільстві та у світі, а також зберігати світ. Наше християнське вчення має стати способом життя. Якщо ми будемо допомагати іншому, який перебуває у скрутному становищі, і дарувати йому нашу любов, тоді, в той же момент, виникатиме безліч каналів співробітництва та гармонійного співіснування.

Друге і не менш важливе прощення. Зразком тут є слова в молитві Господній: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12). Ці слова має стати дороговказом у житті кожного християнина. Нерідко, коли рани болять, пробачити ближньому дуже важко. Проте ми стверджуємо, що, хоч би як це було важко, прощення – це наш обов’язок. Сам Христос навчав про чесноту прощення у всі дні Свого Втілення. Нам буде легше виконати свій обов’язок прощення ближніх, якщо ми завжди утримуватимемо в пам’яті життя і діяння Христа, який упокорився і пролив Свою кров заради прощення наших гріхів і заради нашого спасіння. Якщо ми, християни, зможемо прощати і жити в любові, впевнений, що багато конфліктів припиняться.

IV. Висновок

Безперечно, проголошення євангельського вчення нашою Церквою під час мирного діалогу сприятиме миру в усьому світі. Але для нас, православних, дуже важливо, з одного боку, осягати Православ’я (ортодоксію) через участь у богослужінні нашої Церкви, а з іншого боку, перетворювати це знання на правильні дії (ортопраксію). Це не тільки сприятиме утвердженню миру в усьому світі – це необхідно для нашого спасіння. Недостатньо віри та знання – потрібні ще й справи. Це підкреслюється в Біблії: «Твоя віра спасла тебе» (Мт 9:22); «вiра — коли не має дiл, сама по собi мертва» (Як 2:17). Нарешті, як учить нас св. Ігнатій, недостатньо називатись християнами, треба жити по-християнськи.

V. Посилання

[1] Παναγιώτη Τρεμπέλα, Υπομνήματα εις το Κατά Ιωάννην Ευαγγέλιον, σελ 530

[2] ΝΙΚΟΛΑΊΔΗ ΑΠΟΣΤΟΛΟΥ, ΠΡΟΒΛΙΜΑΤΙΣΜΟΙ ΧΡΙΣΤΙΑΝΙΚΟΥ ΗΘΟΥΣ, Εκδόσεις ΓΡΗΓΟΡΗ, Αθήνα 2002, σελ 64-65

[3] «Ανακοινωθέν της Α΄ Προσυνοδικής Πανορθοδόξου Διασκέψεως», στο Επίσκεψις 158 (1-12-1976), σ. 4

[4] «Η συμβολή της Ορθοδόξου Εκκλησίας εις επικράτησιν της ειρήνης, της δικαιοσύνης, της ελευθερίας, της αδελφοσύνης και της αγάπης μεταξύ των λαών, και άρσιν των φυλετικών και λοιπών διακρίσεων», στο Επίσκεψις 369 (15-12-1986), σ. 25.

[5] Orthodox Vision of Ecumenism, compiled by Gennadios Limouris, WCC Publication, Geneva 1994, p. 217

Спіру Михайло (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Безперечно, коли ми говоримо «Царство», саме це слово нагадує нам про Царя. Це Царство – не чуттєве і мирське, це якась ідеологія. Царство – це, власне, Сам Христос. Він і є Царством Небесним. Коли ми молимося Христу, Царю цього Небесного Царства: «Нехай прийде Царство Твоє», то, по суті, просимо, щоб Сам Христос зійшов у наше серце і жив у ньому. Тобто ми, ченці, молимося за те, щоб Христос став Царем нашого життя, щоб Він царював над нашим розумом, нашим серцем, щоб Він став повністю нашим Господом. І це Царство Небесне, приходячи до нашого серця, робить нас дітьми Божими. Як каже нам святий апостол Іоанн Богослов: «Тим, хто прийняв Його, Христа, Він дав владу бути дітьми Божими» (див. Ін. 1:12).

Отже, ми сказали, що Христос є Царством Небесним. Ми шукаємо Христа щодня у своєму серці. Він – Цар слави. І щодня ми молимося, щоб Він увійшов у наше життя. Ця присутність Христа в нашому житті якраз і є Царством Небесним у людському житті, здійснюючись у серці кожного з нас. Як каже нам Святе Євангеліє, Царство Небесне є всередині вас.

Як же приходить Царство Небесне всередину нашого серця? Святі отці дали нам чернече життя саме як шлях, що веде до Царства Небесного. Звичайно, дотримання заповідей Христа, молитва, читання святоотцівських книг, участь у церковних обрядах – все це призводить до того, що ми відчуваємо Царство Небесне у своєму серці. Але треба пам’ятати про те, що Боже Царство приходить до людини після довгого подвигу, коли вона зберігає вірність Богу. У людині потихеньку через суворе зберігання совісті дозріває цей плід – Царство Небесне.

У серцях сучасних подвижників святого життя, з якими ми були знайомі, ми бачили це Боже Царство. Але ми бачили й величезну працю, яку докладали ці подвижники, щоб здобути Царство Небесне. Головною відмінністю їх подвигу було якраз точне збереження своєї совісті і невпинна молитва про пришестя Царства Божого. Саме ці люди довели нам, що справді Христос царює над їхнім серцем, але це Царство поступає поступово. Як говориться в Євангелії, Царство Боже не приходить з дотриманням (див. Лк. 17:20). Іншими словами, людина не повинна розглядати, чи є вже в ній це Царство, чи ще ні, але повинна стежити за тим, чи вона зберігає ретельно свою совість і чи живе вона в покаянні.

У сучасному чернецтві є таке явище – нетерплячість, відсутність терпіння. Ми хочемо мати все тут і зараз. Сучасне життя навчило нас, що все приходить легко та швидко. Ми не здатні виявити терпіння. Ми хочемо, щоб і Царство Небесне так само швидко і легко прийшло в наше серце, хоча Господь каже в Євангелії: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). Він говорить так для того, щоб показати, що Царство – це справді Божа справа, а не людська, і щоб людина віддавала славу не собі самому, а Господу і Батькові. Царство надходить, як я вже сказав, поступово. Як ми кидаємо насіння в землю, воно проростає і потроху стає великим деревом, так приходить і Царство Небесне: Христос – це як насіння в серці, яке безшумно і спокійно виростає у велике дерево, на яке прилітають птахи і живуть там.

Авва Ісак Сирин має прекрасні слова, якими він описує Царство Боже в серці людини: «Царство приходить тоді, коли ти сам того не знаєш і не бачиш». Аби ти вміщував Христа у своє серце, зберігав святі Божі заповіді, жив церковними обрядами, молився і духовно харчувався читанням слова Божого. І тоді Царство Небесне прийде до тебе. Чому це потрібно для людини? Тому що тільки в такому разі людина і стає образом і подобою Божою. Тільки тоді він може знайти істинного самого себе, знайти мету свого життя, мету, для якої він існує.

Все це має певні наслідки та результати – це плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, віра, лагідність та інші плоди, які описує апостол Павло. За цими плодами ми можемо дізнатися, чи Христос панує в нашому житті, чи панує Він над нашим серцем.

Чернець завжди шукає у житті мету – Христа. Звичайно, ворог нашого спасіння, диявол, хоче перешкодити такій ході людини. Він хоче відвернути нашу увагу від мети нашого життя. І ми можемо сказати, що справді в сучасному чернецтві є деякі небезпеки. Перша небезпека – це примирення, коли чернець перестає цікавитися своїм чернечим діянням і займається справами мирськими. Це необов’язково гріховно, але відриває його від головної мети. І тому сьогодні ми, ченці, повинні бути дуже уважними, щоб у будь-якому місці, де б ми не знаходилися, не потрапити на цю вудку мирського світу. Світ – це зовсім не люди, які довкола нас. Це не міста та не селища. Світ – це мирське мудрування, коли людина мислить без Бога і бажає битися з Богом. Вона хоче все зробити сама.

Коли Святе Письмо каже: «Не любите світу» (1 Ів. 2:15), це не означає, що ми не повинні любити людей. Ми не повинні любити саме це мирське мислення. На це ми, ченці та черниці, повинні звернути особливу увагу. Потрібно відстоювати мету нашого життя: це Христос і ніщо інше. Наші старці своїм життям передали нам цю чесноту невпинної уваги, щоб справи цього світу не спокушали нас і щоб постійно перед нами був лише Христос, щоб Він був метою нашого життя. Все, що ми робимо, має бути спрямоване на те, щоб здобути Христа у своєму серці.

Інша небезпека, яка загрожує сучасному чернецтву, – це вихід у світ, коли ми залишаємо своє чернече життя і починаємо займатися неналежними ченцю справами. Нам потрібно докладати всіх зусиль, щоб бачити перед собою ось цю головну мету – Христа. Коли ми дивилися на життя тих отців, які нас наставляли, на нас вона справляла величезне враження. Особливо мені хочеться сказати так про старця Йосипа Ватопедського, ми жили з ним багато років. Але те саме я можу сказати і про всіх інших отців і подвижників. Для них Христос був усім. Вони не мали ніякого інтересу, ні на що вони не звертали уваги, дивилися тільки на Христа, який був центром їхнього життя. Таким чином вони здобули благодать Святого Духа у своєму серці. Як каже святий Серафим Саровський, здобудь Духа Святого, і тисячі навколо тебе врятуються.

Отці наші знайшли цю благодать Духа у своєму серці. Царство Небесне прийшло всередину них, Христос упокоївся в них, тому й вони успокоювали навколо себе тисячі людей, які шукали Христа у своєму житті. Наш старець Йосип Ватопедський завжди наводив нам такий приклад із житія святого великомученика Георгія. Коли святого Георгія хотіли змусити проявити малодушність і зректися, йому одягли на ноги залізні чоботи з цвяхами всередині, перед тим розжаривши їх до червоного. Його прив’язали до міцних коней, яких змусили стрибати, а святий Георгій був змушений швидко бігти за ними. У Синаксарі про це йдеться, що святий Георгій бачив перед собою Христа. Він завжди бачив Його перед собою. Святий Георгій з радістю біг цим важким шляхом, кажучи сам у собі: «Біжи, Георгію, щоб досягти жаданого для тебе Христа».

Старець наш завжди наводив нам цей приклад як необхідний для нашого чернечого життя. Він казав, що монах повинен так само мати перед собою Христа, ніколи не втрачати зв’язку з Ним і ревно бігти шляхом свого подвигу. Бачити лише Христа і більше нічого іншого.

Ось так ми зможемо йти чернечим шляхом за допомогою благодаті Божої. Закінчу свій виступ словами нашого старця, що він часто нам говорив. Багато хто намагався сказати, що таке чернець, але одне визначення можна назвати найкращим. На запитання: «Що таке чернець?» один святий відповів: «Чернець – це той, хто воістину не має нічого в цьому житті, окрім одного Ісуса». Це є Царство Небесне всередині нашого серця. І коли прийде Христос у наше серце, тоді нам уже не потрібні будуть втіхи від людей, ми не потребуватимемо того, щоб зруйнувати свою самотність, рай буде в нашому серці. Тоді Царство Небесне перебуває у нашому серці. І нічого більше у цьому світі нам не потрібно. І тоді ми зрозуміємо ту відповідь, яку Господь дав Пілату: «Царство Моє не від цього світу». Бо Він Сам є Царством Небесним. Його ми шукаємо, Його ми любимо, до Нього прагнемо.

І я бажаю, дорогі брати і сестри, щоб і нас Господь сподобив набути цього досвіду набуття Царства Небесного у своєму серці. Дякую вам, що ви мене вислухали і бажаю всім доброго Різдва.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Так і у випадку похорону блаженного архієпископа Кіпру, ми вважали за краще бачити «загальну картину» за відсутністю чотирьох Церков (Росії, Сербії, Польщі та Чеських Земель і Словаччині), пояснюючи їхній вибір кризою через українське церковне питання, відносно якого Блаженніший зайняв позицію, протилежну позиції вищезгаданих Церков, одна з яких викреслила його, як відомо, зі своїх диптихів.

Тож усі в ті дні говорили про жорстокість Російської Церкви, яка не погоджувалася на перемир’я навіть на день поховання, а також про ставлення її «сателітів», які також подбали про те, щоб утриматися від загальноправославної скорботи за колишнім братом. і співслужителем – архієпископом Хризостомом, сумлінно дотримуючись послання, яке Москва хотіла передати всьому світу. Але серед нас навіть найромантичніше не очікували такої безрозсудності Москви. Її ставлення не справило жодного враження або, принаймні, ніякого додаткового негативного враження. Москва – це та, яку ми всі знаємо і, на щастя, багато хто «пізнав» останнім часом. Чехія та Польща також відомі своїми варіантами. Від них теж без сюрпризів. Сербія, однак, інша справа.

У той час, коли ця стражденна балканська країна піднімала свій хрест, багато ієрархів грекомовного православ’я поставили собі за мету життя всіляко підтримувати сербський народ, який бачив, як гине життя у вогні війни. Тоді Хризостом Пафосський перевернув «світ» на підтримку «братів-сербів». Він займався збором коштів, збирав їжу, купував одяг, приймав дітей та родини. Владика Хризостом не був із тих, хто задовольнявся словами підтримки та молитвами. Зрештою, відчувши на своїй шкірі люте відчуття пожежі війни, яка спалила його власну країну кілька десятиліть тому, він не з чуток знав, що означає ця ситуація.

Минали роки. Полум’я війни згасла. Сербія встала на ноги. Життя йшло далі. Владика Хризостом уже не був Пафосом, а Предстоятелем Кіпрської Церкви, зберігаючи ті самі почуття, які він мав до «сестринської» Сербської Церкви та її народу. Звичайно, деякі його рішення, особливо щодо української мови, відрізнялися від сербської церкви. Але, на жаль, Церкви, здається, мають у своїй ДНК проблему, особливо коли мова йде про питання управління, території та впливу.

Але те, чого вони не мають у своїй ДНК, або принаймні не повинні мати, так це невдячність. І це не тому, що воно не є політкоректним і не тому, що його накладають правила доброї поведінки, а з тієї дуже простої причини, що в християнському вченні така поведінка вважається смертним гріхом. І добре, люди недосконалі. Ми робимо помилки, робимо гріхи, помиляємося. Але Церкви?

Коли блаженний чорногорець відійшов у вічність, уражений короновірусом, ніхто, назвемо його для розуму «грецьким світом», не згадав про колосальні розбіжності, які виникли з ним за останні роки. «Дощем» лунали оголошення, співчуття та заяви про жалобу від усіх. Тому що кожен відчував, що втратив друга, навіть якщо він ставився до речей інакше.

І коли Сербія втратила свого Предстоятеля, за часів якого Сербська Церква сіла на «колісницю» російського церковного фанатизму, хтось із «потойбіччя» зневажливо поставився до таємниці його смерті?. Вселенський патріарх у розпал пандемії приїхав до Белграда, щоб вшанувати померлого. Він міг сидіти вдома, ніби нічого не сталося, як це зробила сербська ієрархія у випадку з Кіпром.

Щоб випередити вас, цими посиланнями я не намагаюся сказати, що грецькі архієреї стоять вище, але що вони мають передбачливість, яку ставлять вище будь-яких розбіжностей або навіть конфліктів, це щось набагато більше та важливіше за них. Єдність віри.

Тож я дуже боюся, що Церква Сербії є не тільки благословенною невдячною людиною, але навіть гірше, що день у день перетворюється на найбезпечнішого ворога. Не Вселенського патріархату чи грекомовного православ’я в контексті боротьби за владу між грецьким і слов’янським світом, а самої віри. Віра, яка, як усе свідчить, уже не має сили проти інтересів.

Тож коли Церква відмовляється сказати просте «Дай Боже спокій» для людини, яка принесла їй користь лише тому, що інтереси, яким вона служить, більше не дозволяють цього, то я дуже боюся, що «українська проблема» перед обличчям того, що має прийти, є просто незначною.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

«Я можу забрати те, що я даю. Я можу їх покарати, і якщо їм це не подобається, двері відкриті. Я зроблю це на благо людей, а не тому, що я так хочу або мені так подобається»

Архієпископ Кіпрський Хризостом

Архієпископ Кіпрський Хризостом знову був рішучим у своїх заявах проти духовенства, яке відмовляється від вакцинації і не підкоряючись його наказам, погрожуючи покаранням.

Виступаючи на державному телебаченні на Кіпрі, Блаженніший  Хризостомос сказав, що йому не комфортна, оскільки деякі священики, у тому числі настоятелі, не були вакциновані, незважаючи на погрози.

«Я думав, що дія викликає реакцію, і замість того, щоб робити добро, може статися зло. Я відкладав свої рішення, але коли правляча церква бореться, а вони не підкоряються… Церква хоче строгості, послуху, смирення і любові. Якщо священнослужитель не має цих чеснот, як він допоможе нашому народові? Наші люди чудові, вони релігійні, і я бачу це щодня. «Якщо ми не відповімо йому належним чином, чого чекати від людей?» згадав серед інших Його Блаженство.

«Вони не можуть не підкорятися Церкві. Нехай роблять вдома, що хочуть. Як тільки ми зобов’язані служити цим людям, служити їм належним чином. «Я думаю дати їм ще один шанс, і якщо вони не підкоряться, я повинен приймати рішення», – підкреслив Предстоятель.

Архієпископ зазначив, що дасть їм останній шанс. Він хотів, за його словами, щоб пандемія пішла, але якщо вона не піде, підкреслив він, то мусить покарати тих, хто своїми діями цьому сприяє, і якщо бажають, можуть його покинути. Я надаю, сказав він, чотири мільйони на рік на заробітну плату священнослужителів. Я можу видалити те, що даю. Я можу їх покарати, і якщо їм це не подобається, двері відчинені. Я зроблю це на благо людей, а не тому, що я так хочу чи мені так подобається.

Богоявлення з масками… Споглядання

На прохання прокоментувати можливість вжиття подальших заходів щодо святкування Богоявлення, архієпископ Кіпру підкреслив, що не сприймає позитивно вжиття заходів, які попереджають події.

Сам він додав, що отримав запрошення від Агіос Кіті відслужити службу в Ларнаці. При цьому він наголосив, що уряд думає про вжиття заходів, щоб не допустити освячення вод у морі, і поцікавився, хто завадить людям йти?

«Якщо йти з застереженням, з масками і з відстаням, то на відкритому просторі і в повітрі, я не думаю, що вони можуть передавати хворобу один одному. «Якщо владі вдасться зупинити людей, ми не підемо», – підсумував пан Хризостом.

Orthodoxia info 

Ми висловлюємо свою велику радість та подяку за те, що надали нам можливість взяти участь у святкуваннях Церкви України через нашого представника, Його Преосвященство, Митрополита Киренського Хризостома, з нагоди 1033-ї річниці Християнізації Руси за святого рівноапостольного князя Володимира.

Безперечно, великі події історії народів постають у їхній пам’яті як маяки, що випромінюють світло, яке надихає людей, дає приклади та дозволяє їм черпати духовні сили, щоб витримувати нинішні негаразди та майбутні виклики. Діяльність святого рівноапостольного князя Володимира, безсумнівно, (αντάουττετλι) була найрішучішою (ντισάισιβλι) на історичному шляху людей Вашої Церкви, бо через неї відкрився шлях, що веде до спасіння.

Безумовно, часи скорбот і випробувань у Церкві Христовій багаторазові і часто напружені. Наш Господь, Сам, перед Своєю хресною жертвою заявив: «… у світі ви маєте скорботу, але будьте мужніми; Я переміг світ »(Ін. 16:33). Зрештою, саме для цього Христос прийшов у світ, а саме для того, щоб підняти занепалого від скорботи до радості воскресіння та вічності, навіть якщо цей шлях проходить через багато напастей. Правдиве послання Нового Завіту заявляє нам про це: «ми повинні через велику скорботу увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22). Тому ми закликаємо вас, брати, «твердо тримайтеся віри» (Діян. 14:22), «непохитно дивлячись на Ісуса, провідника та сповнювача віри … щоб ви не втомились і не знемагали» (Євр. 12: 2- 3), до благословенного часу припинення (σεζέισιον) смути, коли ми будемо прославляти нашого істинного, живого, Триєдиного і поклоніння достойного Бога «одними устами і єдиним серцем».

Від щирого серця бажаємо всім вірним, які становлять повноту Церкви України, які через (βάϊα) своє хрещення зберігають спадщину (λέγκασι) Божественної благодаті, зберігати Христа, що мешкає у ваших серцях.

Тобі, Ваше Блаженство, ми щиро бажаємо, щоб у Вас було багато років, плідних (φρούτφουλ) у Господі.

Священне архієпископство Кіпру

27 липня 2021 року

Вашого найшановнішого Блаженства

Улюблений брат у Христі

+ Хризостом

Архієпископ Нової Юстініани та всього Кіпру

Святий Неофіт був одним із найбільш плідних письменників християнського Сходу. У своїх творах він спирається виключно на досвід духовних переживань. Ось що він пише в «Заповіті» 1214 року про свого чернечого життя: «…Вдень та вночі млоїло мене бажання безмовності, яке млоїло мене і поза монастирських служб». [6] Саме бажаючи знайти подвижників, які могли б навчити його відлюдницькому життю, св. Неофіт відправився в 1158 році на Святу Землю в пошуках духовного керівника. [7] Пошуки, однак, не увінчалися успіхом, і він повернувся на Кіпр, в монастир Іоана Златоуста. У 1159 році він знову просить настоятеля відпустити його – на це раз в монастирі Малої Азії, на гору Латрос (Λάτρος). Цікаві вже самі спроби молодого ченця покинути острів Кіпр та відправитися на пошуки вчителя. Такі подорожі були дуже поширені серед ченців до XII століття, як і відсутність stabilitas loci, сталості місця перебування для богопосвячених осіб [8].

Гора Латр (Λάτμος, пізніше – Λάτρος) знаходиться в західній частині Малої Азії, недалеко від Мілету, на берегах озера Бафа. Життя місцевих чернечих громад до сих пір не надто відома не тільки широкому колу читачів, але дослідникам [9]. Перші чернечі поселення припадають на VII століття, їх заснували вихідці з Синайського півострова, які через набіги арабів залишили рідні місця. Спираючись на традиції чернецтва Синаю і Палестини, монахи Латроса заснували на початку X століття монастирі Келліваров (η μονή Κελλιβάρων), Стилос (η μονή του Στύλου), монастир Спасителя (η μονή του Σωτήρος). В різний час у монастирях гори Латрос перебували св. Хрістодул Патмосскій (1021-1111), святитель Афанасій, що був Патріархом Константинопольським (1289-1293; 1303-1311). До 1222 року тут налічувалося вже одинадцять монастирів. Чернече життя на горі Латрос почала згасати в результаті турецьких набігів, і до кінця XIV століття монастирі спорожніли [10].

Окремо варто згадати той факт, що на Латросе жив і Павло Новий († 784), Константинопольський Патріарх (780-784), прихильник іконошанування, який, однак, не зважився на відкритий конфлікт з імператором-іконоборцем Львом IV Хазаром. Він вважав за краще відректися від патріаршества через чотири роки та піти в монастир Флора в Константинополі. На гору Латрос майбутній патріарх приплив з Кіпру, з міста Саламина, яке територіально лежить настільки близько від місця народження св. Неофіта, села Лефкара, що з великим ступенем ймовірності можна говорити про те, що саме св. Павло Новий надихнув майбутнього пафоського подвижника до думки оселитися в Латрі.

Однак в порту Пафосу, за переказами, його заарештовують на одну ніч, і протягом цієї ночі стражники викрадають у нього гроші на оплату судна [11]. Очевидно, факт розкрадання монет, призначених на оплату судна в Малу Азію, так вплинув на Неофіта, що він вирішив залишитися на Кіпрі і шукати безмовності та шляхів до святості на рідній землі. Подвижник йде в гори і вибирає місце для свого перебування в 9 кілометрах на північний захід від Пафосу. Знайшовши тут для себе невелику природну печеру, він довгий час розширює і поглиблює її. Робота закінчена в вересні 1160 року. «Виявивши ж, що місце було спокійним і прихованим, почав я висікати печеру і розширювати її, і зривати пошкоджені частини. Так працював я в протягом усього року до наступного вересня і (Свята) Підняття Чесного Хреста ». [12] Печера була розділена стіною таким чином, що центральну частину скаладав вівтар зі Святим Престолом з мармуру, західну – власне сама печерна церква, а північно-східну частину – келія. Св. Неофіт описує печерний скит в своєму трактаті «Ритуал Таїнства». [13] Його архітектурний план був відтворений й опублікований дослідниками порівняно недавно. [14] Святий Неофіт створив монастир зі своїм статутом, який, хоча і співвідноситься зі статутом Студійського монастиря, але має ряд особливостей.

При найближчому розгляді архітектоніки та розпису житла святого виявляється гранична продуманість кожного сюжету розпису, а також кожного сантиметра обсягу келії. Свою келію св. Неофіт облаштував, маючи на увазі тільки найнеобхідніше. Вхід в вівтар знаходиться в південно-західному напрямку, південна стіна келії веде до вівтаря, на ній зображені Розп’яття, Богородиця з євангелістом Іоаном. Кам’яне ложе (1,73 м x 0,63 x 0,40 м) знаходиться біля західної стіни, над ним – кам’яна ніша для книг, перед ложем стіл з плитою (0,85м x 0,56 м) [15]. Два маленьких вікна на східній стіні пропускають світло в келію.

Фрески східної стіни зображують святих воїнів – Федора Стратилата з написом, святого Димитрія та святого Прокопія. Розписи келії були виконані в 1183 році, про що оповідають самі фрески на західній стороні стіни. «Скит … був прикрашений повністю рукою Федора Апсевдіса в році 6691 індикту 1». Феодор Апсевдіс (α-ψευδής – «небрехливий, правдивий») – майстер Константинопольської школи, який приїхав на Кіпр на запрошення митрополита Пафосу. На західній половині північної стіни розташована також і композиція трифігурного деісуса (δέησις – «прохання, благання»): сидить на троні Христос в оточенні Богородиці та святого Іоана Хрестителя, які молитовно здіймає руки до Господа. Святий Неофіт зображений таким, що припадає до правої ступні Христа. Текст його «Благання» наведено на свитку: «Μητρικαῖς Χριστὲ λιταῖς καί βαπτιστοῦ σου θρόνω σου σελπῶ σεφθῶς παρισταμένων, θείω σου ποδί ἱκετικῶς κειμένω ἵλεως ἔσο νῦν καί είς τούς αιώνας» ( «Молитвами Твоєї Матері і Твого Хрестителя, які з благоговінням стоят перед твоїм святим троном, будь милостивий, О Христос, нині і на віки до благаючого у Твоїй божественної ступні»). На цій же стіні знаходиться напис, що вказує на могилу Святого Неофіта. Могила була висічена самим відлюдником, щоб йому, за традицією чернечого життя, роздумувати про смерть щодня. Поховання було виконано в кам’яній ніші, в кам’яному саркофазі, сама труна св. Неофіта була зроблений з євангельських порід дерев – кипариса, сосни і кедра: «…склав похоронну раку вже задовго і вклав ящик із сосни, кедра і кипариса». [16] Саме ці породи дерев згадані в Біблії: «Καὶ ἡ δόξα τοῦ Λιβάνου πρὸς σὲ ἥξει ἐν κυπαρίσσῳ καὶ πεύκῃ καὶ κέδρῳ ἅμα, δοξάσαι τὸν τόπον τὸν ἅγιόν μου καὶ τὸν τόπον τῶν ποδῶν μου δοξάσω (Ησαΐας, Κ.60.13)» ( «Слава ліванська прийде до тебе, кипарис, і певга, і разом кедр, щоб прикрасити місце святині Моєї, і Я прославлю підніжжя ніг Моїх». Книга пророка Ісаї, 60:13). Залишається зауважити, що більшість дерев, що ростуть сьогодні на Кіпрі дерев – коніфери (хвойні): пінії, Pinus brutia, кедри, Cedrus libani brevifolia та кипариси, Cypressus semperivivens.

Поховання в кам’яному і дерев’яному саркофазі був дуже поширений на Сході вже з часів Стародавнього Єгипту. Формули підношення використовувалися не тільки багатими і знатними, але практичними всіма, вони вирізалися на саркофагах, дверях або заупокійних стелах. Важливим було згадка імені померлого у формулі, прохання про прощення та принесення дарів. Іншим важливим елементом поховання були настінні розписи з благаннями та заклинаннями. Розписи та тексти пірамід повинні були забезпечити померлому захист від ворожих сил – у вигляді супровідників і, що найголовніше, забезпечити воскресіння померлого.

У похованні святого Неофіта, яке він сам продумав і заповідав зробити, проглядаються традиційні ритуали Сходу: поховання в дерев’яному гробі, який покладені в кам’яний саркофаг, який з свою чергу був замурований в стіні його келії. Похоронна ніша була замурована за заповітом самого святого Неофіта, і нова стіна знову розписана фресками по вибору художника. Весь порядок поховання був описаний в 24-му розділі Канону: «Але якщо я буду знайдений покликаним до Господа і Бога нашого Ісуса Христа, не сумуйте, брати, без міри, але так ніщо не здається чужим вам в смертної природі, але за краще вважайте принести про мене гідні молитви, і, прославить всемилостивого Бога і піднести до Нього належні піснеспіви, позакривайте мої тлінні останки в раку, яку я зробив у скелі печери, і, одягнувши їх в похоронні одяг, приготовані заздалегідь, покладіть в похоронну раку, яку я зробив вже віддавна та встановив саркофаг з пінії, кедра та кипариса. Але, розкривши стіну похоронного склепу для того, щоб поставити кивот, закрийте її знову, не буде і малої двері, як було раніше, але закрийте абсолютно, і напишіть ікону, якою образ Господь дасть вам по духу. І так влаштуйте місце це, щоб численні прибульці не знали, що всередині знаходиться склеп» [17].

Ніша поховання також прикрашена фресками з трьох сторін. Важливо звернути увагу на порядок розташування фресок в ніші. Перша з них, в порядку читання зліва направо, з західної сторони, в ногах смертного ложа – сцена сильно пошкодженого Розп’яття, зліва – Богородиця, здіймає руку до Христа, праворуч – євангеліст Іоан, витирав сльози. Форма Розп’яття і складний вигин тіла Христового вказують на руку майстра столичної школи. Значення цієї фрески в похоронній ніші – спів-вмирання з Христом, неминучість страждання та смерті для кожного в земному житті. Лик Богородиці носить сліди навмисного пошкодження, лик Христа повністю втрачений.

Далі, в невеликій ніші в стіні, очевидно, призначеної для лампади, сцена сидячої на троні Богородиці разом з Ісусом Христом. У правій руці у Неї знаходиться сувій з написом: «† Πάρεσχε λύσιν υιέ μου τῷ κειμενῷ † (δι) δωμ (ι) κα (μ) θείς σα (ις) λιταῖς» ( «†Даруй, о мій Син, відпущення гріхів тому, хто тут лежить. Я дарую, замилувана твоїми молитвами »). Тут також зображені святий Іоан Златоуст і святий Василій Великий, творці Божественної літургії. Це – благання про прощення гріхів душі та досить рідкісний сюжет впевненості в тому, що милість Богородиці вже дарувала прощення покійному, і тепер вже вона звертається до свого Сина з проханням про помилування.

І нарешті третя, найбільша за розміром фреска поховання – це сюжет Воскресіння Христового (світлина 3).

Фреска зображена на нерівній поверхні північній і східній стін гробниці. За традицією канону Воскресіння, що вже склався до ХІІ століття, Христос зображений стоїячим на розбитих воротах пекла. Він тримає Адама Своєю правою рукою, як би витягаючи його з пекельного стану до життя. За ним спрямовується і Єва. Над їх головами знаходиться напис: «Ἡ ΑΝΑΣΤΑΣΙΣ». У лівій руці Христос тримає хрест – знаряддя, що розбило браму пекла, по ліву руку від Христа – Давид, Соломон і Іоан Хреститель, що стоять у гробі й очікують свого спасіння. Темно-синій фон фрески гармонійно поєднується з пурпуром убрань праведників та прабатьків. Композиційне рішення фрески дуже динамічне, три фігури старозавітних праведників врівноважуються з розташованими по інший бік Хреста Адамом і Євою. Сильний рух Христа передано через плащ, що злетів у повітря. Сцена Воскресіння відображена в найдраматичніший момент: Христос стрімко зійшов у пекло, розбив його браму Святим хрестом та взяв руку Адама. Художнику вдалося передати всі богослов’я Воскресіння в деталях: ворота пекла мають ту ж архітектоніку і виконані в тих же тонах, що й труни пекла, в яких тужать душі Адама, Єви та старозавітних праведників. Динамічність композиції виражена в складній постановці ніг Христа на розбитої брамі та майже вертикальним зльотом Його плаща, яке наче вказує, що Христос лише на одну мить в пеклі – саме це зображене на фресці. У наступну мить Адам вийде з труни, вже витягненим за зап’ястя Христом. Важливо, що фреска простягається до північно-східної стіни поховання, до місця положення голови померлого. Східна стіна в печерному скиті – це і місце розташування вівтаря.

За задумом св. Неофіта, ми з вами не повинні були бачити ці три фрески над кам’яним саркофагом до другого пришестя Христа і воскресіння самого Неофіта Затворника, як він заповідав у своєму «Ритуалі»: «І нехай не буде для вас це приховане приводом для смутку, і дивіться, щоб не послухатися і не впасти вам в гріх непослуху, але щоб Господь приготував вам нагороду за слухняність. Оскільки це минуще тіло як дар Господа приймає самотність, так що померши, залишається так до загального воскресіння, коли «мертві почують голос Сина Божого і, почувши, воскреснуть», і вони воскреснуть до зустрічі (з Господом) і поклоняться Йому» [18].

Згідно з волею святого Неофіта, після смерті він був похований в приготовленої і розписаної ніші. Ченці монастиря виконали всі строго по волі покійного ігумена. Відкриття поховання та мощів святого відбулося в 1756 році, тобто майже 500 років по тому. При цьому, згідно з описом російського паломника Василя Барського, ще в 1735 році місцезнаходження поховання було невідомо, про нього не знали навіть ченці, які у той час проживали в монастирі. Це, ймовірно, і послужило збереженим фактором для фресок ніші поховання, вони не були записані або поновлена, подібно майже всім фрескам печерного храму святого Неофіта, які налічують вже кілька шарів розписів. Ми можемо бачити саме фрески Теодора Апсевдіса – ХІІ століття, константинопольської школи, класичного стилю. Яке ж було призначення цих фресок (світлина 4) З моменту їх створення і за життя святого їх могли бачити одиниці, тільки ті, хто був допущений до келії самітника. А значить, вони не призначалися для споглядання, поклоніння або навчання численних віруючих, але ж такі найпоширеніші функції розписів в візантійських храмах. Найчастіше образ Анастасіса розташовувався поруч з текстами Великодніх гомілій, слова на Пасху Іоана Златоуста, на початку першого розділу Євангелія від Іоана або на полях Псалтиря в візантійських рукописах. При цьому ілюструються псалми, в яких йдеться про перемогу, звільнення з полону, знищення ворогів. Намальований на полях грецьких рукописів, цей образ зустрічається в тих псалмах, «в яких пророцтва про позбавлення, спасіння, «повернення додому» (набуття раю), Воскресіння і Страшного Суду – остаточну перемогу Христа». [19] Настінні розписи та мозаїки з темою Воскресіння виконувалися в тих частинах храму, де відбувалося відспівування померлих. [20] Але, безумовно, саме часте звертання до сюжету Воскресіння – на святкових іконах, які створювалися для поклоніння на Великдень.

Фрески ж в ніші поховання призначалася тільки для одного: для щоденного нагадування про смерть ще за життя відлюдника та для впевненості в воскресінні померлого затворника Неофіта, і в цьому їх абсолютно унікальний сенс. «Ніхто з смертних не уникнув стріли смерті. І мені не уникнути її жодним чином. Але не буле мені смерть стрілою, о Христос, який прийняв смерть за нас, але так трапиться це зі мною по милості Твоїй, як в благословенному сні» [21].

Задум розпису монастиря припускав заздалегідь продуману схему, виконану Теодором Апсевдісом в 1183 році. Але в печері є й інші фрески: «Розп’яття» (свіліна 4) і «Воскресіння» (світліна 5), виконані в 1196 році в так званому чернечому стилі. Друга фреска «Розп’яття» [22] розташована над дверима печерного храму, і, судячи з стилю виконання Христа і святого Іоана Богослова, вона була спочатку написана також Теодором Апсевдісом в 1183 ріці (причому, сліди початкового розпису простежуються): «Still in the same style, it shows St. John in the same mourning posture as in the ‘Crucifixion’ above the tomb, with his little finger near the eye as though wiping a tear … In contrast to the rest of the paintings in the cell and sanctuary, his face is lit up by scarlet linear highlights ». [23] У 1214 році фрески були ґрунтовно поновлені, крім того, іншим художником були дописані фігури Сотника і Жінок-мироносиць. Їм же була виконана і сцена Воскресіння Христового в нефі храму. Розбір стилістичних особливостей двох сцен Воскресіння був проведений Cтіліану. [24] Були розглянуті стильові особливості розпису першого майстра константинопольської школи, Апсевдіса, і майстри школи т. н. чернечого стилю, в якому і виконана фреска Воскресіння в нефі.

Ці сюжети тут – частина програмної розпису храму, традиційного для Візантії XII-XIII століть, сцени Страстей Христових: Таємна вечеря, обмивання ніг, молитва в Гетсиманському саду, зрада Юди, Ісус перед Пілатом, шлях на Голгофу, Розп’яття, зняття з хреста, оплакування і Воскресіння. Ці сюжети ілюстративного характеру відіграють роль нагадування про євангельському тексті і повчання в храмі. Розглянуті сюжети «Розп’яття» і «Воскресіння» в ніші поховання Неофіта, як було показано вище, мають іншу, сакральну функцію похоронного супроводу відлюдника після його смерті. Вони не тільки не були призначені для споглядання, але самим Неофітом було заборонено будь-яке знання про їх існування для наступних поколінь.

Особливості цих фресок в похоронній ніші можна було б також розглянути і в ряду подібних іконографічних сюжетів візантійського мистецтва по епохах (наприклад, можливе використання сюжету «Воскресіння Христове» в інших печерних храмах і похованнях). Однак така постановка питання вимагає дослідження, яке виходить за рамки короткої статті. Але, безсумнівно, воно конче, так як відкриває абсолютно нову значимість іконографічних сюжетів Розп’яття, деісуса і Воскресіння, поряд з традиційними смислами цих образів. (світлини 4 та 5)

Бібліографія

1. İ. AKSIT, Das Chora church. Mosaiken und Fresken , Istanbul, 1997

2. H.G. BECK, Das byzantinische Jahrtausend. München, 1978

3. C. GALATARIOTOU, The making of a Saint. The life, times and sanctification of Neophytos the Recluse. Cambridge, 1991

A. KAZHDAN, Oxford Dictionary of Byzantium, Oxford University Press, ed. 1991

4. LATROS: Testament of Paul the Younger for the Monastery of the Mother of God tou Stylou on Mount Latros, in:Byzantine Monastic Foundation Documents: A Complete Translation of the Surviving Founders’ Typika and Testaments edited by John Thomas and Angela Constantinides Hero, Dumbarton Oaks Research Library and Collection, Washington 2000

5. C. MANGO AND E.J.W. HAWKINS, The Hermitage of Saint Neofytos and its wall-painting, 20. 1966

6. A.H.S. MEGAW, Early Byzantine Monuments in Cyprus in the light of the recent discoveries//CIEB, München 1958

7. A.H.S. MEGAW, Twelfth Century Frescoes in Cyprus // Actes du XIIe Congres international d’etudes byzantines, III Beograd 1964

8. NEOPHYTOS: Συγγράμματα του Αγίου Νεοφύτου, έκδοση της μονής, τόμοι Α΄ - Στ΄, Πάφος 1996 – 2008, Θεσσαλονίκη, 2012

9. NEOPHYTOS: Testamentary Rule of Neophytos for the Hermitage of the Holy Cross near Ktima in Cyprus, Translator: Catia Galatariotou, in: Byzantine Monastic Foundation Documents: A Complete Translation of the Surviving Founders’ Typika and Testaments edited by John Thomas and Angela Constantinides Hero with the assistance of Giles Constable Published by Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 2000

10. A.H.S. MEGAW and A. STYLIANOU, Cyprus, Byzantine Mosaics and Frescoes(Unesco World Art Series), Paris and New York, 1963

A. PAPAGEORGIOU, Masterpieces of the Byzantine Art of Cyprus. Nicosia 1965

11. PAPAGEORGIOU, The monastery of Agios Neophytos, Nicosia, Cyprus, 2005

12. E. RAGIA. Λάτρος: Ένα άγνωστο μοναστικό κέντρο στη δυτική Μικρά Ασία, Thessalonica 2008

A. STYLIANOU – J. STYLIANOU, The Painted Churches of Cyprus. Treasures of Byzantine Art, London 1985

13. N. TETERIATNIKOV, The Relic of the True Cross and Jerusalem Loca Sancta: the Case of the Making of Sacred Spaces in the St. Neophytos’ Encleistra, Paphos, in Hierotopy. Creation of Sacred Spaces in Byzantium and Medieval Russia. Edited by A. Lidov. Published by “Progress-tradition”, Moscow, 2006

14. Ο βίος καί τα εργά του Αγίου Νεοφύτου. Υπο Ανδρεου Χρ. Μερακλη, Λευκωσία 1976

15. С.В. ИВАНОВА, Образ Воскресения Христова в Византийских манускриптах IX-XIV в., Вестник Православного Свято-Тихоновского Университета, Серия 5: Вопросы истории и теории христианского искусства, № 16 (4), 2014

Посилання:

[1] C. Mango – E. J. W. Hawkins, The Hermitage of Saint Neofytos and its wall-painting, Washington, D.C. 1966, pp. 121-206.

[2] A.STYLIANOU – J. STYLIANOU, The Painted Churches of Cyprus, London 1985, pp. 351-381.

[3] N. TETERIATNIKOV, The Relic of the True Cross and Jerusalem Loca Sancta: the Case of the Making of Sacred Spaces in the St. Neophytos’ Encleistra, Paphos, in Hierotopy. Creation of Sacred Spaces in Byzantium and Medieval Russia, edited by A. Lidov, Moscow 2006, pp. 409-433

[4] NEOPHYTOS: Συγγράµµατα του Αγίου Νεοφύτου, έκδοση της µονής, τόµοι Α΄ – Στ΄, Πάφος 1996 – 2008, Θεσσαλονίκη, 2012.

[5] NEOPHYTOS, Testamentary Rule of Neophytos for the Hermitage of the Holy Cross near Ktima in Cyprus, translated by C. Galatariotou, in Byzantine Monastic Foundation Documents: A Complete Translation of the Surviving Founders’ Typika and Testaments, edited by J. Thomas, A. Constantinides Hero, G. Constable, Washington, D.C., 2000.

[6] «…ἐν νυκτὶ καὶ ἡμέρᾳ παρηνώχλει με φιλήσυχος ἔρως, ὅς μοι παρηνώχλει καὶ ἐν ταῖς ἔξω διακονίαις ἐσχολακότα..» ΑΓΙΟΥ ΝΕΟΦΥΤΟΥ ΣΩΖΟΜΕΝΑ ΕΡΓΑ, ΤΥΠΙΚΗ ΔΙΑΘΗΚΗ 4, 2, p. 31.

[7] Про життя св. Неофіта: Ο βίος καί τα εργά του Αγίου Νεοφύτου. Υπο Ανδρεου Χρ. Μερακλη, Λευκωσία 1976; C. mango and E. J.W. HawkinS, The Hermitage of Saint Neophytes and its wallpainting, 20. 1966, Founder’s autobiography see p. 122-129. GALATARIOTOU C., The making of a Saint. The life, times and sanctification of Neophytos the Recluse. Cambridge, 1991, p. 13–19;

[8] H.G. BECK, Das byzantinische Jahrtausend. München 1978, p. 213.

[9] E. RAGIA, (Έφη Ράγια), Λάτρος, ένα άγνωστο µοναστικό κέντρο στη δυτική Μικρά Ασία. Με λεπτοµερή σχολιασµό των εγγράφων του αρχείου µονής Θεοτόκου του Στύλου. Thessalonica 2008, p. 12.

[10] A. KAZHDAN, Oxford Dictionary of Byzantium, Oxford University Press, ed. 1991, p.1188-1189.

[11] NEOPHYTOS: Testamentary Rule, p.1338.

[12] «Ἀπερικτύπητον δὲ καὶ ἀνενόχλητον ἐπιγνοὺς τὸ χωρίον λαξεύειν ἠρξάμην τὸ σπήλαιον καὶ περιευρύνειν αὐτὸ καὶ τὰ σαθρώματα αὐτοῦ κατασπᾶν· ἔδρων δὲ τοῦτο ἐν ὅλῳ ἐκείνῳ τῷ ἐνιαυτῷ μέχρι καὶ τοῦ ἑξῆς Σεπτεμβρίου καὶ τῆς ἁγίας Ὑψώσεως τοῦ τιμίου σταυροῦ» ΑΓΙΟΥ ΝΕΟΦΥΤΟΥ ΣΩΖΟΜΕΝΑ ΕΡΓΑ, ΤΥΠΙΚΗ ΔΙΑΘΗΚΗ 5, 1, p. 33

[13] NEOPHYTOS: Testamentary Rule, p. 1360.

[14] C. MANGO AND E. J.W. HAWKINS, pl. D.

[15] A.PAPAGEORGIOU, The monastery of Agios Neophytos, Nicosia, Cyprus, 2005, p. 27.

[16] «ἐγὼ ἔνησα νεκροτάφια ῥάκη πρὸ χρόνων ἱκανῶν καὶ ἀπεθέμην αὐτὰ ἐν γλωσσοκόμῳ πευκίνῳ καὶ κεδρίνῳ καὶ κυπαρισσίνῳ» ΑΓΙΟΥ ΝΕΟΦΥΤΟΥ ΣΩΖΟΜΕΝΑ ΕΡΓΑ, ΤΥΠΙΚΗ ΔΙΑΘΗΚΗ, 24, p. 67.

[17] «…ἀλλ᾿ εἴγε, ὡς προέφην, ἄξιος εὑρεθῶ κληθῆναι πρὸς Θεοῦ καὶ Κυρίου ἡμῶν Ἰησοῦ Χριστοῦ, μή με, ἀδελφοί, ἐπικλαύσετε ἀμέτρως, καθότι καὶ πάσης θνητῆς φύσεως ξένον τι ἐφωράθη οὐδέν, ἀλλὰ μάλιστα εὐξάμενοι τὰ εἰκότα ὑπὲρ ἐμοῦ καὶ δοξάσαντες τὸν πανοικτίρμονα Θεὸν καὶ τὰς ἐξ ἔθους ᾠδὰς ἀναπέμψαντες αὐτῷ κατακρύψατέ μου τὸ ταπεινὸν λείψανον ἐφ᾿ ᾧ ἐν τῷ κρημνῷ τῆς ἐγκλείστρας ἐλάξευσα τάφῳ, ἀμφιάσαντες αὐτὸ ἃ ἐγὼ ἔνησα νεκροτάφια ῥάκη πρὸ χρόνων ἱκανῶν καὶ ἀπεθέμην αὐτὰ ἐν γλωσσοκόμῳ πευκίνῳ καὶ κεδρίνῳ καὶ κυπαρισσίνῳ. Χαλάσαντες δὲ τὸν τοῖχον τοῦ τάφου πρὸς εἰσέλευσιν τοῦ κιβωτίου καὶ μέλλοντες πάλιν αὐτὸν ἀνακτίσαι μὴ ἐάσητε πάλιν θυρίδιον κατὰ τὸ πρότερον, ἀλλὰ παντελῶς αὐτὸ κατακλείσατε καὶ ἔξωθεν, ὅπου τὸ θυρίδιον προῆν, ἱστορήσατε εἰκόνα, οἵαν ὁ Κύριος ὑμῖν κατὰ διάνοιαν δῷ· καὶ οὕτω τὸν τόπον οἰκοδομήσατε, ὡς πολλοὺς τῶν ξένων ἀγνοεῖν ὅτι τάφος ἔνδον ἀπόκειται.» ΑΓΙΟΥ ΝΕΟΦΥΤΟΥ ΣΩΖΟΜΕΝΑ ΕΡΓΑ, ΤΥΠΙΚΗ ΔΙΑΘΗΚΗ, 24, 3, 4, p. 67.

[18] «Ἡ δὲ τοιαύτη κατάκλεισις μὴ ἔστω εἰς λύπην ὑμῶν, μηδὲ παρακούσητε, ἵνα μὴ τῷ τῆς παρακοῆς ἐγκλήματι περιπέσητε, ἀλλὰ μᾶλλον ἵνα τὸν τῆς ὑπακοῆς μισθὸν ὑμῖν πρυτανεῦσαι Κύριος. Διότι, ὥσπερ ἔτι περιὼν τὸ σωμάτιον τοῦτο ὡς δῶρον Θεοῦ τὴν ἡσυχίαν ἠσπάζετο, οὕτω καὶ ἀποβιοὺς προείλετο ταύτην κρατεῖν μέχρι καὶ τῆς κοινῆς ἀναστάσεως, ὅτε πάντες οἱ ἐν τοῖς μνημείοις ἀκούσονται τῆς φωνῆς τοῦ Υἱοῦ τοῦ Θεοῦ, καὶ οἱ ἀκούσοντες ζήσονται[18] καὶ ἐγερθήσονται εἰς ἀπάντησιν καὶ προσκύνησιν αὐτοῦ». ΑΓΙΟΥ ΝΕΟΦΥΤΟΥ ΣΩΖΟΜΕΝΑ ΕΡΓΑ, ΤΥΠΙΚΗ ΔΙΑΘΗΚΗ, 24, 4, p. 67.

[19] С. В. Иванова, Образ Воскресения Христова в Византийских манускриптах IX-XIV в., Вестник Православного Свято-Тихоновского Университета, Серия 5: Вопросы истории и теории христианского искусства, № 16 (4)/ 2014, pp. 13-16.

[20] İ. AKSIT, Das Chora church. Mosaiken und Fresken, Istanbul, 1997, pp. 66-70.

[21] «Βέλος θανάτου παρῆλθεν οὐδεὶς τῶν θνητῶν· ὅπερ πάντως οὐδ᾿ ἐμὲ παρελθεῖν δυνατόν. Ἀλλὰ μή μοι ὡς βέλος, Χριστέ, ὁ θανὼν ἑκουσίως ὑπὲρ ἡμῶν, ἀλλ᾿ ὡς ἐν ὕπνῳ χρηστῷ εὐδόκησον συναντῆσαί με τῇ χάριτί σου.» ΑΓΙΟΥ ΝΕΟΦΥΤΟΥ ΣΩΖΟΜΕΝΑ ΕΡΓΑ, ΤΥΠΙΚΗ ΔΙΑΘΗΚΗ, 2. p.28.

[22] A. STYLIANOU – J. STYLIANOU, The Painted Churches of Cyprus. Treasures of Byzantine Art, London 1985, p.

[23] Ibidem, p. 355.

[24] Ibidem, p. 354.

Бордне Марина

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Розум людини

Згідно з ученням святих апостолів і живому Переданню нашої Церкви, що водима Святим Духом, розум людини – це око душі. Коли розум, якщо він знаходиться в своєму природному стані, входить в серце, він бачить Бога, подібно до того, як первозданні люди до падіння в Раю бачили Бога своїм розумом, споглядали Його як світло і могли розмовляти з Ним знову ж за допомогою розуму.

Однак природний стан розуму зазнає змін, і тоді розум діє або в згоді з природою, або проти єства, або надприродна. Якщо розум діє в згоді з природою, то він вважає самого себе винним у прийнятті лукавих помислів, пізнає причини пристрастей і сповідує свої гріхи. Якщо він діє всупереч єству, він кидає у забуття правду Божу і починає боротися з людьми, вважаючи, що все його ображають. Якщо ж розум досягне надприродного стану, він знайде плоди Духа Святого. І тому, будучи абсолютно вільним, розум людини рухається відповідно до своїх внутрішніх прагнень і бажань: або в бік гріха, або в сторону людини, або в сторону Христа.

ІІ. Розум хворий і розпорошений

Коли наші тілесні очі охопить недуга, тоді все наше тіло занурюється в темряву. Те ж саме відбувається і в духовному житті: коли піддасться недугу око нашої душі, наш розум, тоді вся душа людини затьмарюється. Але що таке недуга розуму? Недуга розуму – це неуважність розуму, стан, при якому розум через почуття звертається до матеріального і створеного; коли він прагне більш до справ диявола і світу цього, ніж до виконання заповідей Божих. У стані недуги розум втрачає сталість і кидається туди і сюди. Він легко схиляється до пристрастей і з легкістю впадає в гріхи, згубні для всього психосоматичного складу людини. Святі отці, описуючи мінливість нашого розуму, називають розум людини блукаючим, розпорошеним. Якщо розум схильний до такої недуги, це веде до того, що людина позбавляється свого природного стану. Як говорить преподобний Максим Сповідник: «Коли ти побачиш, що твій розум із задоволенням займається речами світу цього і з ретельністю обертає в собі думки про них, знай, що він більше любить предмети цього світу, ніж Бога, і з більшою любов’ю приліплюється до них. Розум, який віддаляється від Бога, стає або скотоподібним, оскільки піддається хтивості, або звіроподібним, що змагається з людьми з-за володіння матеріальними благами».

ІІІ. Зв’язок розуму і мозку

Коли розум людини здоровий і не піддається неуважності, тоді людина може спостерігати в самому себе, що в неї діють дві сили. Перша – розумна сила, що має своїм центром серце, і друга – сила інтелектуальна, для якої центром є мозок. Дії двох цих сил, розумної і інтелектуальної, не змішуються між собою, але сила розумна, серцева регулює роботу інтелектуальної, мозковий сили. Так відбувається в тому випадку, якщо розум людини здоровий. Коли Адам упав, його розум захворів, осліп, перемістився в інше місце: з серця перейшов в мозок. Всупереч своїм природному розташуванню, розум як би забився в мозок. До свого падіння Адам через розум, розташований в області серця, переживав присутність Бога. А тепер, коли розум людини осліп, він намагається шукати таїнства Божі через діяльність мозку. Мозок обмірковує, мислить, а сліпі розум сприймає його роботу як «одкровення Боже». До якого ж результату це призводить? Хвороба розуму тільки посилюється, а пристрасті, в яких вона намагається знайти розраду, приходять в шаленство.

Отже, ми бачимо, що розум потребує лікування. Що ж може зцілити його? Єдино правильний метод лікування ми знаходимо в Православної Церкві – це шлях безмовності і прилучення до церковних Таїнств. Тільки таким шляхом відбувається зцілення нашого розуму. Спочатку він за допомогою правої віри і покаяння вступає в спілкування з серцем, а потім поступово повністю повертається в серце і знаходить там Бога одкровень, Єдиного Істинного Бога. Коли ж розум виходить з мозку, тоді і сам мозок тоншає і стає надзвичайно пильним. Він, подібно до блискавки, схоплює все на льоту і зберігає в пам’яті. Він стає інструментом розуму, за допомогою якого розум може висловити свій досвід спілкування з Богом. Розум, перебуваючи в серці, диктує мозку, а той, у свою чергу, описує те, що він здатний зрозуміти і висловити.

IV. Сходження розуму в серце

Послухаємо, що говорить про здоровий стан розуму один сучасний святий старець з Криту, покійний чотири роки тому, Анастасій Кудумьянос. Ось його слова: «По своєму невеликому досвіду я знаю, що розум – це око душі. Якщо розум здоровий, то, перебуваючи в серці, в своєму справжньому місцеперебування, він бачить і небесне, і земне, і пекла, і свій внутрішній стан та стан інших людей».

Тут я хочу зробити невелике зауваження. Старець каже, що ми бачимо і свій внутрішній стан, і внутрішній стан інших людей. Але я хотів би звернути вашу увагу на слова «свій внутрішній стан». Багато хто думає, що дар передбачення полягає в тому, щоб бачити внутрішній світ інших людей. Однак це не так. Насправді, як нам говорили святі люди, з якими ми були особисто знайомі, дар передбачення, провідницький дар, дається дуже багатьом православним подвижникам. Однак призначення цього дару полягає не в тому, щоб подвижник міг контролювати інших людей і спостерігати за ними, а в тому, щоб він звернув свій погляд на себе, побачив всі свої застарілі пристрасті, спадкові або придбані, і тим самим його покаяння стало б більш глибоким. А дар прозрівати внутрішній світ інших людей дається тільки досконалим подвижникам для того, щоб вони приводили людей до покаяння, а не для того, щоб вони встановлювали над ними контроль та соромили їх.

Продовжимо читання цитати: «Коли ж молитва завдяки важкому покаяння і аскетизму стане більш досконалою, тоді горіння Духа Святого, даного нам у святому Миропомазання, запалюється в нашому серці, яке стає немов киплячий котла. Серце стискається від болю, бо ззовні, з усіх боків його оточує, немов свинцева стіна, сила сатани, тобто тілесне мудрування. Якщо ми продовжимо з повним запалом працювати у покаянні і молитві, тоді «котел», якому стало схоже наше серце, дасть тріщину і сліпуче світло, властивий нашому серцю, розіллється навколо, пройшовши крізь найтоншу щілину, що утворилася в серці. Розумова свинцева стіна руйнується, від неї залишаються одні осколки. Через цю найтоншу щілину в серці, про яку ми сказали, розум і спускається з мозку в серце, де йому і належить бути за самою своєю природою. Розум виявляє, що серце бездонно глибоко, що в ньому безліч недосліджених схованок, клітей і сховищ. Саме перебуваючи в серце, розум може бачити всі жахи зовнішньої темряви і невимовну велич нествореного Царства. Він немов орел літає і хоче бачити все: від створення світу до останніх часів. Але, звичайно, він бачить те, що благоволить відкрити йому Бог. Ось що мав на увазі святий Григорій Богослов, коли говорив: «прихилися до свого серця, і ти побачиш небо, бо врата туди одні – це твоє серце».

Звичайно, цей процес сходження розуму в серце, описаний старцем Анастасієм, насправді дуже складний, тому що розум, перш ніж спуститися в серце, повинен в духовному сенсі подолати багато тисяч кілометрів. Послухайте, що говорить про це одна свята матір, що до наших днів живе на Криті: «Найбільшу відстань, яку тільки може подолати людина в своєму житті, це відстань від голови до серця, яку повинен пройти розум людини. Це відстань навіть більше, ніж відстань від Місяця до Землі. У серці прихована безодня. Деякі задовольняються тим, що в їхньому серці перебуває темна безодня, а інші працюють над своїм серцем і воно починає блищати яскравіше сонця. Навіть сяйво тисячі сонць не може зрівнятися з сяйвом, що походить із серця. «Бінокль» серця (тобто розуму) бачить все, що тільки дозволить Бог. Це духовні очі людини, які можуть бачити навіть при закритих тілесних очах». Зверніть увагу, яке прекрасне словосполучення «бінокль серця».

V. Тверезий розум

Однак, поки розум не з’їхав в серце, пристрасті і помисли ніколи не припинять повставати на людину або побічно, або безпосередньо і входити в душу людини за допомогою його тілесного відчуття. Тому дуже важливо, щоб людина завжди мела тверезий розум. Вона повинна зберігати свій розум і збирати його, не даючи йому розсіюватися. Висловлюючись простими словами, людина повинна стежити, щоб розум не крутився, як мені говорила моя покійна мама: «Дивись, синку, щоб розум твій не крутився». Тому що якщо розум непостійний і розслаблений під час навали лукавих помислів і побажань, то він впаде. А якщо розум тверезий і в ньому діє «знання», яке дає йому можливість розрізняти, що згідно з його природою, а що проти природи, тоді він має силу, просвіта Святого Духа, вміння протистояти підступу, боротися з пристрастями і їх знесилювати.

І зараз я нагадаю вам слово святого Симеона Нового Богослова, який, спростовуючи вже багато століть пануючу європейську думку, що ґрунтується на людському знанні, приблизно тисячу років тому говорив так: «Знання – це не світло. А ось світло – це знання». Геть європейське просвітництво! А ми, проте ж, повіривши європейським мудрецям, що знання – світло, все своє життя витрачаємо на те, щоб отримати дипломи, розвинути в собі критичну здатність, придбати масу інформації. В результаті ми бачимо, який світ ми побудували і що передаємо своїм дітям. І ми продовжуємо і зараз шукати за все цього європейського «просвіти», а насправді, потьмарення, яке складається з змішання спочатку безбожної філософії з бісівським впливом. Саме звідси і народилося нове ідолопоклонство. Я хочу привести лише одну фразу європейської думки, яка всіх нас мучить: сogito ergo sum (я мислю, отже, я існую). У цьому весь європейський дух.

Сучасне підступне і смертоносне ідолопоклонство складається в прагненні до задоволень і насолод. Звідси походять всі ті патологічні явища, які намагаються нібито вказати людству вихід. Поясню на прикладах, що я маю на увазі. По-перше, одне з таких патологічних явищ – це фундаменталізм, в якому віра є всього лише якоїсь діяльністю мозку. При цьому розвивається нестримний фанатизм у всіх сферах життя: в політичних партіях, спорті, футбольних командах і так далі. Прикладом сучасного фундаменталізму, сіє всюди насильство і кровопролиття, є іслам. І, по-друге, ще одне патологічне явище – це агностицизм. Європейські люди, що володіють нібито більш цивілізованою культурою, переконавшись в тому, що єресі не можуть заповнити порожнечу в їхньому серці, звернулися до іншої крайності – агностицизму і безбожництва. І тому святі отці кажуть, що для того, щоб засяяла істина, необхідно постійно і в усі часи побоюватися язичництва. Але при цьому потрібно знати, що тільки трезвящійся у Господі розум може відрізняти ідолів від істини.

VІ. Покаяння як очищення розуму

Православна віра вчить нас тому, що приймати чи не приймати помисли, слідувати своїм пристрастям чи ні, обирати гріх або чесноту – все це залежить від вільного вибору людини. Гріх і зло не притаманні природі людини, але з’являються вони тоді, коли воля людини відхилиться з правого шляху і зробить неправильний вибір. Іншими словами, гріх – це плід людської волі, і людина сама обирає, як йому жити, згідно з єством або проти єства. Якщо хтось зважиться зійти з протиприродного шляху, єдиним засобом для нього буде покаяння, тобто невпинна праця очищення і зміни способу мислення і життя для тих, хто бажає єднання з Богом. «Покаяння – каже святий Ісак Сирин – необхідно всім: і грішників, і праведникам, і тим, що мають божественне просвітлення, бо немає межі досконалості. Досконалість нескінченна навіть для самих досконалих. Покаяння триває постійно протягом всього життя людини, воно не обмежується ніякими тимчасовими рамками»

VІІ. Практичне очищення розуму

Розум очищається за допомогою постів, бдіння, утримання, безмовності і молитви. Розум очищається, слухаючи духовні слова, які віддаляють людину від нечистих помислів. Розум очищається через читання Святого Письма і богослужбових текстів, які підсилюють освіту і чистоту розуму, душі, тіла і всіх почуттів. Розум очищається через псалмоспів і утримання утроби, яке висушує жадання і визволяє розум з рабства нечистим помислам. Крім того, до очищення розуму служить благодійність, коли ми бачимо обличчя Боже не тільки у всякому нашому ближньому, а й до кожного ворога. Милосердя, смиренність, простота, безкорисливість, вільне і нелицемірне самозречення і принесення себе в жертву любові до ближнього – все це також очищає серце. Якщо ми придбаємо віру, за якою підуть страх Божий, утримання від задоволень, несення праць і надія на Бога; якщо стежити пам’ять смертну, яка допомагає людині пізнати марність всієї цієї нестримної гонитви за ефемерними благами справжнього життя; якщо будемо завжди пам’ятати про Бога і Його безмежної і навіть ірраціональної любові до людини – наше серце очиститься.

Для Православної Церкви єдиною людиною, яка справді живе згідно з єством, є свята людина. Саме святого отці Церкви називають здоровою людиною. Немає іншого шляху зцілення, крім того, по якому йдуть до святості і який відкритий тільки в Православної Церкви. Коли той, хто хрещений і миропомазанний за православним обрядом, ухиляється з дороги, що веде до святості, тоді він втрачає свій природний стан і спрямовується до згубного стану єства. Іншими словами, така людина сама обирає для себе пекло і в цьому і в майбутньому житті. Крім того, в Православної Церкви християнин має поруч із собою Союзника, співробітника – Святого Духа, Якого ми отримали в Миропомазанні і який, за словами апостола Павла, живе в нас (Рим. 8:9).

Святий Дух живе в нас, Він бажає допомогти нам, працювати разом з нами. Він хоче, щоб ми самі спонукали Його до дії, щоб він почав в нас справа очищення нашого розуму. Саме цього ми просимо в молитві «Царю Небесний»: «Прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші». А в повечір’ї ми щовечора читаємо про те, в чому полягає покаяння: «і даруй нам, Боже, бадьорий розум, поміркований помисел, серце робить тверезе, сон легкий і всяку диявольську думку видаляє…».

Всі молитви нашої Церкви мають властивість зцілювати душу: вони її очищають, освітляють та освячують. Однак, щоб це сталося, нам необхідно, повторюю, «привести в дію» Святого Духа, що живе в нас. Необхідно шар за шаром очистити свою душу від сміття гріхів, яке скупчилося в ній, а також – спогадів, страху і недовіри – як успадкованих, так і придбаних. Розум, який є оком душі, повинен відірватися від чуттєвих речей і навіть від самого мозку. Сучасні європейці обмежують своє буття п’ятьма тілесними почуттями. Якщо ж вони хочуть здобути славу людини духовної, – будь то за допомогою мистецтва, або літератури, або науки, або навіть окультизму, – то вони думають про існування шостого почуття. Це помилка, і на нас, православних, лежить велика відповідальність: ми повинні переконати, перш за все, хрещених православних християн, а потім і інших людей, в тому, що існує душа з п’ятьма духовними почуттями. Розум – око душі. Крім зору, душа має ще нюх, слух, дотик і смак. Як говорив сучасний святий, преподобний Порфирій Кавсокаливит: «коли людина кається, вона пізнає свого Творця. Розкриваються почуття її душі і тіла».

В кінці доповіді мені хотілося б згадати один тропар з «богородичника» преподобного Никодима Святогорца. Цей тропар особливо люблять ченці. Святий Феофан накреслено, митрополит Нікейський, написав понад тисячу років тому: «п’ять почуттів виняткових, Владичиця, подай і десятиструнний орган покажи благодаттю, бо вишу Премудрість породила, через що я оспівую тебе» (Глас четвертий. Вівторок).

Європа, Середній і Далекий Схід ось уже тисячу років як підпорядкували людини панування п’яти тілесних почуттів. Нагадаю дуже гучний в 70-і роки фільм японського режисера Нагіса Осіми «Імперія почуттів», а також відому пісню грецького композитора Маноса Хадзідакіса і поета Аріса Даваракіса «Балада про почуття і ілюзії». Ці твори оспівують тіло не як інструмент для освячення душі і житло Святого Духа, але як об’єкт задоволень, насолод і диявольської розбещеності. Тисячу років цьому вчать і нас, і інші народи. Тисяча років освіти, але в цієї освіті немає світла. Другу тисячу років кричить Симеон Новий Богослов: «Знання – це не світло. А ось світло – це знання». І в кінці служби Першого часу ми читаємо молитву святителя Василя Великого: «Христе, Світло істинний, просвіщай і освічуй кожну людину, що йде в світ, щоб було печаткою на нас світло лиця Твого, щоб в ньому побачимо Світло неприступне; і скеруй стопи наша до здійснення заповідей Твоїх, молитвами Пречистої Твоєї Матері і всіх Твоїх святих. Амінь».

В кінцевому підсумку, про яке світло кажемо ми, православні східні християни? Розмовляючи з інославними і іновірцями, наскільки самі ми буваємо обізнані про існування «виключно п’яті» почуттів душі і тіла? Давайте замислимося, що ж робимо ми самі.

На закінчення я хотів би навести слова святителя Нектарія Егейського. Я знайшов цей уривок у одному з його текстів, і він мене вразив. Святитель відчував велику душевну гіркоту: його обмовили і вигнали з Олександрійського Патріархату. Послухайте, що він говорить: «… Я до цього часу пам’ятаю, що я відчував і про що думав тієї ночі, в кінці липня 1890 року, коли, притулившись до фальшборту корабля, пильно вдивлявся в вогні Олександрії, яку я втрачав назавжди. .. Христе мій, я хочу бути спокійним і мирним. Я хочу пробачити – крім будь-якої логіки, крім всякої гіркоти. Христе мій, дозволь мені причаститися Твоєї любові до людей, тієї любові, яка перевершує будь-яку логіку. Я сам не можу, а Ти можеш взяти мою душу і воскресити її. В руки Твої віддаю Свого себе».

митрополит Морфу Неофіт (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

1) період вступу в чернецтво, в чернече братство;

2) період відразу після прийняття постригу і перші 5-7 років після;

3) період від 7 до 20 років;

4) період після 20 років.

Перший період найважливіший, бо саме в цей час закладаються духовні основи.

Те, як виявляється у людини бажання чернецтва, – велике таїнство. Напевно, потрібна і схильність до цього, і особливий дар, харизма. Бог бачить це в людині і в потрібний час здійснює цю схильність: різними шляхами – подіями або за допомогою людей запрошує людину в чернече ангельське життя, в чернечу ангельську братію.

Цей внутрішній імпульс проникає в серце людини і спонукає її увійти в чертоги Господа для того, щоб знайти спокій в душі. Тому вона починає відвідувати монастирі, ближче знайомитися з монастирським життям, відчувати його солодкість і бажати його. Вона шукає контактів з насельниками монастиря, доглядачем архондарику, з духівником, з ігуменом або ігуменею, з ченцем або черницею, які справили на її враження своїм благословенним життям. Коли вона відчує трохи сміливості та впевненості в собі, вона розкриє таємницю свого серця, свій глибокий потяг до чернечого життя.

У разі, коли претендент відкриває своє бажання кому-небудь, крім ігумена або ігумені, та людина повинен повідомити про це настоятелю або ігумені та направити до них. У свою чергу ігумен або ігуменя повинні прагнути поговорити з бажаючим чернецтва. Якщо раніше між ними духовного спілкування не було, починати зустріч краще з нейтральних тем.

Тему чернецтва, з посиланням на ченця або черницю, з якими до цього була розмова, ми можемо залишити до наступного разу, якщо співрозмовник сам не торкнеться її першим. Необхідна делікатність у спілкуванні. Якщо у нас немає інформації, якщо ми відчуваємо, що не можемо про це розмовляти, відкладемо тему на майбутнє. Однак зовсім не шкідливо, торкаючись цієї теми чи ні, поговорити про небесну чарівність і важливість чернечого життя. Будь-яка людина хвалить свій будинок і своє життя, і ми, посилаючись на тих чи інших святих отців, повинні зосереджувати на цьому свій інтерес.

Ми запросимо кандидата відвідувати наш монастир, дамо йому невеликі подарунки, наприклад, чотки, пояснивши, як їх застосовувати і як молитися, духовну книгу, ікону. Коли здобувач приїде в наш монастир, ми запропонуємо йому працювати з іншими ченцями або в церкви, або на кухні, або в саду. У цих послухах є свій сенс. Через це маленьке зусилля і реакцію на нього кандидата проявляються риси його внутрішнього світу.

Відповідно до цього ми і будемо працювати з людиною. Спробувати прискорити цей процес або залишити все розвиватися потихеньку, відповідно, залежить не від нас, а від людини, що стоїть перед нами. Адже справа не в тому, щоб у нас було велике число ченців; потрібні люди вірні якісно, що вірно наслідують Господа Ісуса; і зробитися з мирянина ченцем – це велика, важка духовна праця. Апостол Павло вказує своєму учневі Тимофію: Гріхи деяких людей явні і безпосередньо ведуть до засудження, а деяких відкриваються згодом (1 Тим. 5:24). Так і ігумен або ігуменя повинні перевіряти кандидата не поспішаючи і лише потім приймати рішення про його входження у глибину таємного життя у Христі.

Важливо відзначити, що вихід зі світу і прийняття чернецтва – це найбільша подія. І вона не може здійснитися без Бога. Бог таємничим способом діє та відкриває цю дорогу.

Цей вихід на індивідуальному рівні є повторенням виходу Ізраїлю з Єгипту. Це є втеча від диявольського полону до свободи Бога. А якщо Бог нас звільняє, то ми дійсно вільні (див. Ін. 8:36). Людина закладає задум, Бог – силу. У міру задумів даються і сили.

Після того як людина ухвалила остаточне рішення постійно жити в монастирі, вона повинна обов’язково залагодити всі свої життєві справи, всі зобов’язання, які у її є в цьому світі. Ніякого зв’язку зі світом вона не повинна залишати. Якщо вона щось залишить, можливо, що такий зв’язок з’явиться перешкодою до небесної дорозі чернечого життя, заподіє неймовірні страждання. Або навіть зупинить іі шлях, змусивши покинути монастир і повернутися в світ.

Тому дуже важливо не мати кредитів, залагодити всі майнові питання, як людина вважає за потрібне. А в разі, коли кандидат залишає щось в своєму володінні після того, як він став ченцем, якщо ці майнові зв’язку ще не улагодяться до рясофорного постригу, то, як мінімум, до посвяти у велику схиму він уже не повинен нічим володіти. Він повинен: залишити роботу, завершити задумані поїздки і здійснити необхідні візити до приходу в монастир; якщо він одружений і його дружина жива, він повинен отримати від неї письмову згоду на цей крок; якщо у нього є діти, вони повинні бути дорослими і, якщо це можливо, обзавестися сім’єю, мати професію; і врешті-решт він повинен усвідомити, що, приймаючи рішення йти в монастир, він просто вмирає, просто йде в могилу, вважається померлим для цього світу.

Слова нашого Господа і Бога Ісуса Христа, записані в Його святому Євангелії: «якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт.16:24) надихали мільйони людей наслідувати чернечому покликанню і, керуючись ним, застосовуючи його, зробитися відмінними від інших, – ось чому ми втілюємо на іконах їх святі лики, поклоняємося їм в храмах, вшановуємо їх святі мощі. Ці самі слова з священних вуст Владики звернені і до нас, до кожного персонально, хто бажає піти довгим чернечим шляхом і слідувати Владиці Христу в Його сходження на Голгофу до Хреста. Якщо людина це не розуміє, не прийме вище, то вона стане вампіром, живим мерцем, який тлумачить все вище з позицій мирського духу. Але коли вона почує голос: «Яке може бути згода між Христом і дияволом? І що спільного має віруючий з невіруючим?» (Пор. 2 Кор. 6:15), – що вона тоді відповість? З їй станеться те ж саме, як з тією людиною в притчі, яка прийшла на весілля без належного святкового одягу (див. Мт. 22:2-14): не маючи відповіді, людина замовкне, її зв’яжуть і виженуть геть, у пітьму.

У цієї першої настанові про чернецтво ігумен і ігуменя повинні сказати кандидату про основні принципи чернечого життя. Вони такі: довіра до старця, щира сповідь і слухняність. Ці три принципи передують всім іншим, вони складають сполучну ланку для всіх інших, які за ними слідують, і врешті-решт вони формують гідне творення святості. Саме ці три фундаментальні принципи чернецтва ми проаналізуємо.

Перший принцип – довіра до старця. У міру довіри слідує міра любові: Який ви мірою міряєте, такою і вам будуть міряти (див. Мт. 7:2, Мк. 4:24, Лк. 6:38). За любов’ю слідує міра Благодаті. Існує така духовна аксіома: Бога не бачив ніхто ніколи: Єдинородний Син, що в лоні Отця, він явив (Ін 1:18). Також сказано: ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити (Мт. 11:27), через Нього і ті й інші маємо доступ до Отця, в одному Дусі (див.: Еф. 2:18; Рим. 5:1-2). А старець (ігумен) знаходиться на місці Христа та є його прообразом.

Значиться, через ігумена у нас є наближення до Сина і далі, вище – до Отця. Крім того, ігумен як духовний отець однаково любить своїх духовних дітей – «Бо Бог не дивиться на особу» (Рим. 2:11), і справа не в любові Отця, яка дана спочатку, а Сина. Ми бачимо, що Сам Господь як людина, даючи Себе в приклад до наслідування і приклад до повторення, каже: Якщо ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в Його любові (Ін. 15:10). Ось ця сама причина відсилає нас до послуху, який визначає особливості чернечого життя.

Другий принцип – сповідання думок. Послух – це наслідування Христа. Сповідування думок створює духовний зв’язок, підсилює підпорядкування і звільняє онтологію людини, якщо вона чиста. Міра чистоти полягає в повному і щиросердому сповіданні думок перед духовним отцем, ігуменом; в сповіданні кожного руху і кожної думки, спрямованої до виправлення, до зцілення, до вибудовування духовної лінії від ігумена к осягнення Святого Духа. Звичайно, без тривоги, без страху, без духовного напруги, без серйозних переживань не позбутися думок, щоб не досягти відчуження позовів плоті.

Це сповідання помислів на додаток до згаданої користь дає людині мир в думках, психічний спокій, внутрішню свободу, безтурботність, радість, – звичайно, за умови суворого дотримання щирості. Людські помилки загальновідомі, можна вибачити, хитрість – непрощенна, бо людина через диявольською хитрості «бочком» прямує до Бога, бажаючі досягти милості і благословення не по закону, а протизаконно. В такому випадку користь і благословення будуть зовсім не ті, які просимо у Бога прямим істинним шляхом, коли ми несемо разом з Господом Ісусом Його Хрест. Через сповідання думок проявляється таїнство Хреста. Ми не повинні забувати, що з таїнством Хреста нерозривно пов’язана покора як особливість нашого покликання, нашого чернечого статусу. Тому необхідні опіка, постійна турбота і слухняність…

Послух вирощує невинність і нестяжне, а також всі інші милості, тому що воно є змістом духовного закону. Усередині нього ховається смиренність і любов, характерні для серця Господа Ісуса, який був слухняним аж до смерті, і смерті хресної (Фил. 2:8). Він наш зразок. Як дивовижно і значно бути причетним цьому покликанню, коли тобі надаються можливість і сили ототожнити в радості з Боголюдиною! Можливість скопіювати в собі цей зразок, гідний і завидний! [1] Хто це отримав, нехай дбає про це, смакуючи  солодкі плоди, тоді він зможе, як немовля, на практиці знайти в любові все, що ми бажаємо і до чого прагнемо.

Зазвичай після вивчення матеріалу слідує перевірка знань, як після теорії слідує практика. Після першої радості і періоду зречення починаються спокуси. Вони різні і залежать від міри внутрішньої смерті для світу. Якщо ми ввійдемо в море спокус з вірою, як у Петра, ми будемо крокувати по хвилях і подолаємо їх без складнощів. Якщо у нас з’являться сумніви, ми почнемо опускатися на дно. Якщо ми покличемо на допомогу Того, Хто здатний спасти, Він нас спасе.

Якщо ми не закричимо, то, без сумніву, підемо на дно, і хоч трапляється це по-різному, але відбувається за певною схемою: «… чимала небезпека для тебе, оскільки ти обіцяв зберегти все те, про що говорилося раніше, і потім нехтуватимеш обітницю і повернешся до колишнього свого життя, або відокремився від свого духовного отця, і від братів, з якими живете в одному монастирі чи проведеш решту днів свого життя в байдужості і в нехтуванні». У цей момент ігумену необхідно надихнути новачка, і також потрібен час. Саме час є помічником і лікарем, якщо правильно застосовувати цілющі поради духівника.

Потрібно відзначити, що ступені чернечого постригу, тобто рясофор, прийняття мантії або прийняття великої схими, не вказують на прогрес в духовному житті. Чернечий постриг підтверджує і закріплює бажання нашого серця і наші глибокі внутрішні пошуки пізнання і причастя Богу. Відповідно до вищесказаного, ми знаходимо також і Божу ласку, зміцнюючи і посилює нас в нашій духовній боротьбі. Нам не надається просування по сходах світської влади [2]. У монастирі обіцяне і отримане є «смерть» через прийняття Хреста. Однак ця «смерть» життєдайна, бо повторює смерть Господа Ісуса і доповнюється наступною радістю воскреслого Христа, воскреслого таємничим чином.

Однак для духовного повноліття того, хто вступає на шлях чернецтва, і перетворення його внутрішнього світу до життя у Христі необхідно пройти через напругу, біль, муки і страждання серця духовного отця, що нагадують про Мойсея. Ігумен, як той же Мойсей, приймає з рук Господа керівництво насінням плоті, тобто кожною конкретною людиною [3], які виходять із землі Єгипетської. Керівництво перетворенням людини від світських поглядів, пристрастей і непокори – до землі Обітованої, землі, що годує медом і молоком. Ігумен веде від байдужості до прийняття радості у Христі, він усиновляє і визнає духовних дітей як дітей Божих. І подібно до того, як Мойсей зустрів з боку народу жорсткість, ремствування, непокору, бунт, непослідовність дій і думки, що чужі Закону Божого, то те саме й ігумен може зустріти з боку своїх духовно пастви.

І як Мойсей насолоджувався Божественної милістю і серцевим спокоєм через людей, що полюбили Закон Божий, так і ігумену належить отримати насолоду від людей, прийнятих Богом. При цьому, будучи добрим пастирем, він не вижене нікого зі свого стада. Ігумен любить паству так, як Христос Церквау, як образно апостол Павло вказує в своєму листі до Ефесян (Еф. 5:25).

Грецькому патерику розказана наступна історія. Колись один ігумен молився Богу, щоб заслужити і на землі і на небесах перебування зі своїми любленими духовними чадами, зі своїми ченцями. Одного разу він отримав запрошення на свято в сусідній монастир і прохання послати туди завчасно своїх ченців. Так він і зробив. По дорозі послані зустріли поранену людину, що лежала на дорозі. Вона стогнав від болю. На питання, що сталося, вона відповіла, що його скинула тварина, на якій він їхав, і тепер вона не може йти. Ченці йому сказали, що не зможуть нічим допомогти, бо поспішають в монастир для підготовки до свята. Через деякий час цим же шляхом йшов ігумен. Коли він почув розповідь мандрівника про те, що сталося, він поцікавився, чи не проходили мимо будь-які ченці. «Так, – відповів незнайомець, – але вони поспішали і не змогли допомогти мені». Тоді ігумен попросив людину піднятися трохи, щоб покласти його на свої плечі. Поранений намагався відрадити його: буде дуже важко, і йти далеко. Але ігумен наполягав, що не піде без нього. Дійсно, він взяв незнайомця на свої плечі і пішов. Спочатку від тяжкості шлях був нестерпний. Однак, неймовірно, але далі ставало все легше і легше. В один момент він відчув, що у нього на плечах немає ніякої тяжкості. Тоді він підняв очі до неба і побачив ангела Божого. Піднімаючись в небо, той сказав йому: «Господь послав мене до тебе, щоб дати зрозуміти, що, якщо ти так просиш в молитвах, ти можеш бути завжди зі своїми підопічними. Однак, якщо вони не будуть намагатися морально бути схожими на тебе, вони не будуть отримувати ті блага, якими ти будеш нагороджений».

І так кожен духівник, кожен ігумен монастиря співчуває своїм чадам, співчуває своїй пастві до тих пір, поки ми всі не досягнемо нарешті єдності у вірі і пізнанні Сина Божого, і зустрінемося з Досконалою Людиною, з Христом – зразком досконалої зрілості» (пор. Еф. 4:13). Вони, наші отці, наповнюють своє життя стражданнями Господа Ісуса, щоб вигукувати разом з пророком Ісаєю: «Ось я, і діти, яких дав мені Господь» (Іс. 8:18).

+ єпископ Лідра Епифаний, настоятель Святого царського ставропігійного чоловічого монастиря Пресвятої Богородиці Махер (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

На вечірньої «старець почав: Слава Отцю, і інше, і після того, як сказали: Блажен [муж] і Господа кличу без тропарів і Світло ясне і Сподоби [Господи], почали Нині відпускаєш та інше».

Всенічне бдіння з суботи на неділю починається відразу після обіду: «після трапези ми почали канон» (тобто читання Псалтиря). Статут бдіння включає в себе:

Шестипсалом (Псалмі 3, 37, 62, 87, 102, 142), Отче наш …

1-ю статті, що складається з 50 псалмів, по її завершенні Отче наш, 50 разів Господи, помилуй і читання Нового Завіту (послання апостола Якова).

2-ю статті, що складається з 50 псалмів, по її завершенні Отче наш, 50 раз Господи, помилуй і читання Нового Завіту (послання апостола Петра).

3-ю статті, що складається з 50 псалмів, по її завершенні Отче наш, 50 раз Господи, помилуй і читання Нового Завіту (послання апостола Іоана).

Далі йдуть пісні канону «без тропарів» на 3-й і 6-й пісні, але тільки з Отче наш і Господи, помилуй. В кінці ж хваління (Псалми 148, 149, 150) «без тропарів», Славослів’я, Вірую, Отче наш, 300 раз Господи, помилуй, і як відпуст «додав старець: Сину і Слово Боже, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй, і сподоби, і спаси душі наші».

Два палестинських ченця дивуються відсутності тропарів, супроводжуючих псалми вечерні і псалми хваління, відсутності Бог Господь, кафізм, тропарів по славослів’я, тобто всього того, що характеризує антифонний спів Єрусалимського статуту, який савваїтські ченці застосовують в своїй богослужбовій практиці.

Авва Ніл відмовляється від використання такого роду молитов, оскільки передбачається, що їх повинні співати посвячені та (або) висвячені церковно і священнослужителі, і вважає спів псалмів і тропарів не тільки «неналежним», а й шкідливим для ченця – приводом для марнославства, гордості, зарозумілості, тоді як вищою метою відлюдника є «плач і скорбота про свої гріхи …», але не насолода співом та не перетворення церкви або келії в театральну сцену.

Двома століттями раніше, вчитель пустелі, святий Антоній Великий († 356) застерігав ченців від «співочого супроводу», тобто від «псалмоспіву», а каппадокійський чернець Павло в пустелі Нітрійської (V століття) підкреслював, що «піснеспіви і канон слід співати на гласи і виспівувати мирським священикам і іншим, тому і в церквах зазвичай збирається народ … ченцям, що живуть далеко від шуму світу, подібне не тільки не підходить, а й часто приносить шкоду», тому він робить висновок: «спів має бути подалі від ченця, який бажає істинного спасіння».

Добове богослужбове коло, що дійшло до нас, сьогодні є результатом поєднання двох явно різних богослужбових традицій – монастирської (чернечий чин) і міської (відомої як пісенне чергування). Древній чернечий чин основною метою ставить невпинну молитву, тому не дотримується певних годин богослужбових зібрань протягом дня. Центром чернечої богослужбової молитви є безперервне, а не вибіркове читання псалмів, після кожної групи псалмів слідують поклони і читання Святого Письма. Навіть монастирська всеношна є вищевикладений чин, тільки більш протяжний за часом. Таким чином, монастирська богослужбова практика не пов’язана зі ступенями священства, молитвами, гімнами, псалмоспівом, літургійним символізмом і будь-яким іншим обрядом: в тиші пустелі і мовчанні келії, містичним і серцевим чином чернець слухає, як з ним говорить Сам Бог через Святе Письмо: «Говори , Господи, бо чує раб твій» (1 Цар. 3:9).

Співна богослужбова традиція, навпаки, сконцентрована навколо кафедрального собору, де збираються єпископ, клір і народ. Вона відбувається в певні часові проміжки дня і має особливе богословський зміст і символізм. Богослужбовий статут містить в собі молитви, єктенії, гімни, спів антифонів, хресні ходи; такі певні обрядові дії, як кадило, запалювання світла, вхід та інш.; місцева церква, обраний народ Божий як Тіло Христове «єдиними устами і єдиним серцем», священнодіє, робить вночі і вдень «чергування таїнства» (згідно святителю Григорія Нісського) спасіння у Христі людського роду.

Два значних центру богослужіння: перший – Палестина з храмом Воскресіння в Єрусалимі і лаврою святого Сави Освяченого, а дещо пізніше – Константинополь з храмом святої Софії і Студийським монастирем остаточно встановлять візантійську богослужбову традицію, як вона в цілому відбилася в богослужбових книгах і особливо в Часослові.

Чернечі громади всередині міст і поруч з парафіями беруть участь в співних богослужіннях утрені, вечірні та самі здійсняють богослужіння третьої, шостої і дев’ятої години, повечір’я і полуночниці. Сьогодні добове коло богослужінь є дивовижним поєднанням строго відлюдницького пустельного статуту і пісенного, яке здійснюється ченцями, що живуть поруч з міськими центрами.

І. Часослов

Особливою богослужбової книгою добового богослужбового кола є Часослов, книга палестинського монастирського походження і застосування, повністю невідома в богослужбових джерелах Константинополя. Він нерозривно пов’язаний з Псалтирю . По суті, спочатку він являв собою скорочену Псалтир з вибіркою певних псалмів для певних годин молитви протягом дня. Велике число рукописів Часослова дійшло до нас разом з Псалтирю. Також до нас дійшли рукописи Псалтиря, які разом з псалмами передають молитви для здійснення особистого молитовного правила в келії.

Найдавніша збережена рукопис Часослова, що походить з ІХ століття, – Синайська № 863, яка має надпис «Часослов за каноном Лаври св. Сави». Вибрані псалми складають основний корпус Часослова. Саме слово в назві «Канон» відноситься до «канону псалмоспіву», тобто до псалмів, призначеним відповідно для кожного богослужіння, таким чином, Часослов являє собою скорочену Псалтир. Синайська рукопис № 863 включає в себе першу, третю, шосту і дев’яту годину, послідування до причастя, вечірню та першу годину ночі, яка відповідає повечір’ю.

Підкреслимо чотири моменти:

1. Рукопис починається з першої години ранку. Як перша година ранку, так і перша година ночі не пов’язані з будь-якої особливої темою Нового Завіту або справою Божественного Спасіння, але відповідно є ранковими і вечірніми молитвами. першу годину ночі, як і Шестипсалом, включає в себе 6 псалмів, розділених на 2 групи, кожна з яких завершується Славою.

2. Трисвяте йде як закінчення Часів.

3. Послідування «до причастя» – це палестинський монастирський чин причастя Наперед Освяченими Дарами в дні, коли не звершується Божественна літургія, який йде після дев’ятої години перед вечірньою. Цей чин дійшов до нас ще в двох рукописах Часослова – в першій разом з Часословом міститься також текст Псалтиря – Cambridge, Harvard University, MA, Houghton Library gr.3 (1105 рік, Константинополь), друга – Синайська № 870 (XVIII століття) – і відповідає сучасному послідовностей «образотворчих».

4. Вечірня складається з 103 псалма, тексту Світ ясний, відсутні тропарі і вхідний, далі йде Сподоби, Нині відпускаєш, закінчується Трисвятим.

ІІ. Добове богослужбове коло

Завдяки грузинським богослужбовим джерелам, ми зараз можемо вивчати попередню Синайській рукописи № 863 богослужбову традицію добового кола єрусалимського богослужіння – богослужіння VIII століття. Грузинський Часослов в Синайському рукопису №34, написаний священиком Іоаном в середині Х століття, включає серед іншого два різних палестинських Часослова. Перший називається «Савваїтськім» і в багатьох місцях схожий з Синайським рукописом №863, тоді як другий «Грузинський», здається, використовувався в храмі Воскресіння в Єрусалимі, де разом з кліром і народом співіснувала чернеча громада вчених ченців.

Так званий «грузинський» ізвод Часослова є попередньої формою Савваїтського і бере початок в пісенної богослужбової традиції Єрусалиму, де вчені ченці після встановлених молитовних зібрань (вечірня, причащання Наперед Освяченими Дарами, полуночниці, повечір’я, утрені) продовжують чергування добового кола, 12 годин вранці і 12 годин ввечері, де кожна година включає у себе один псалом, кафізму з Псалтиря та молитву, так щоб вся Псалтир прочитувалась б хоча б раз в день.

Підкреслимо три важливих моменти з грузинських джерел:

1. палестинський Часослов починається з першої години дня.

2. «шосту годину ночі» по суті складається з відомого шестипсалм’я утрені, що підтверджує, що утреня починалася з 50 псалма, тоді як всі, що передує йому, йде з давнього нічного послідування.

3. Вже в X столітті чергування добового кола закінчується вісьмома денними богослужбовими зборами (утреня, перший, третій, шостий, дев’ятий час, вечірня, повечір’я, полуночниця).

З кінця IV століття в скиту Нижнього Єгипту зустрічається група з 24 псалмів – 12 денних і 12 нічних. Це можна прочитати у відповідях святих отців Варсонофія і Іоана (VI століття).

Питання 74 «Про вечірні і нічні (молитві); як повинен здійснювати чернець, що живе один? Відповідь: Часи і церковні пісні є переказ, вони хороші заради згоди всього народу; і в гуртожитку заради згоди безлічі. Насельники ж скитів не мають часів, не співають пісень, але займаються в самоті рукоділлям, і вивченням, і трохи молитвою … Близько часу вечірні насельники скитів прочитують 12 псалмів, по кожному замість славослів’я вимовляючи «Алілуя» і здійснюючи одну молитву. Подібним же чином і вночі прочитують 12 псалмів, а після псалмів сідають за рукоділля.

Зараз ми знаємо два ізводу Часослова добового богослужбового кола, як вони дійшли до нас в близько 1100 рукописах під назвою «Божественні арфі з тропарі і молитвами дня і ночі» для особистого використання.

ІІІ. Студийський синтез пісенного константинопольського кафедрального чину з палестинським чернечим

Святий Федор Студит в 799 році переїжджає з Сакудійського монастиря в Малій Азії (гора Олімп) в Студийський монастир в Константинополі. Вирішальне значення мали попередні контакти на горі Олімп святого Федора з ченцями палестинського походження, а також присутність в Студитському монастирі на початку IX століття савваїтських отців, які прийшли у відповідь на його заклик для зміцнення гнаних православних у боротьбі за шанування святих ікон.

Разом з собою ченці з монастиря святого Сави приносять і Часослов свого монастиря, основою якого до початку VIII століття було по суті читання псалмів і інших біблійних і святоотцівських, виспівування одним співочим біблійних текстів і обмеженого числа співів. Савваїтські Часослов стає відомим і визнаним в Константинополі через Студійську богослужбову традицію, яка є результатом знайомства і поєднання єрусалимської монастирської богослужбової практики з значним числом елементів співочого кафедрального статуту константинопольських церков, які ми резюмуємо нижче:

1. Впровадження таких богослужбових елементів з Євхологія пісенної традиції, як молитви, єктенії (тепер обов’язковим стає участь священика в богослужінні), хресні ходи, гімни, спів антифонів.

2. Вводиться савваїтські поділ Псалтиря на 20 кафізм, але в них включаються тропарі пісенного послідування (з книги «Антифонарій»).

3. Початкове послідування до причастя або послідування образотворчих савваїтські традиції приймає форму Літургії Наперед Освячених Дарів, включене в вечірню, в якій міститься безліч елементів пісенного послідування.

4. «Скасування часів» протягом усього періоду Квітної Тріоді «заради Воскресіння», як характерним чином пояснює святий Федор Студит в 5-м малому оголошенні.

Велика гімнографічна традиція монастиря святого Сави (святі Софроній, Андрій Критський, Іоан Дамаскин, Косма Маюмський, Стефан Савваїтський, Феофан Нікейський і ін.) В поєднанні з подальшою традицією і збагаченням річного богослужбового кола після періоду іконоборства досягає свого апогею у студійських отців-гімнографов (святий Федор і його брат Йосип, Климент, Антоній, Микола та ін.). Значна гімнографічна творчість викликає розквіт богослужіння перехідних свят з Великоднем в центрі і книг Пісної і Квітної Тріоді (Х століття), неперехідних свят з Мінеями (спочатку IX і пізніше в основному Х століття) і іншими богослужбовими книгами, що включають в себе всі літургійне творчість: Октоїх (VIII століття), Ірмалоі c канонами Утрені, Стихирів зі стихирами вечірні та хваління, Тропаріонів т. д.

Літургійне і гімнографічне багатство, збільшення числа богослужбових книг і свят неодмінно призведе до появи Статуту (початок XI століття) – посібники, яке впорядковує богослужіння добового кола відповідно до річного. Нам відомо дві групи монастирських Типікон – Савваїтські і Студийські. Перший, лаврського типу, починається з недільного всеношної (з вечерні суботи до недільної Літургії), особливо улюбленого лаврськими ченцями-пустельниками, тоді як другий статут з чисто чернецьким духом починається з бдіння Пасхи (а його центром є щоденна статутна служба).

Студийський Типікон, синтез савваїтські монастирської традиції та співаної константинопольської буде записаний в 1034 році константинопольським патріархом Алексієм (1025-1043), перш колишнім Студийським ченцем, для монастиря Успіння Богородиці, який він заснував поруч з Константинополем. Саме ця версія Студійського уставу буде переведена на слов’янську мову і після 1051 року преподобний Федосій введе її в Києво-Печерську лавру, а звідти цей статут перейде в більшість російських монастирів. До нас дійшли, як мінімум, 6 слов’янських рукописів статуту святого Олексія Студита, що датуються з XI до XV століття.

Цей же Студийський статут принесуть на Афон святі Афанасій Афонський та Євтимі, ігумени монастирів Великої Лаври і Івірону відповідно (в кінці X – початку XI століття), а також у Великій Греції, Південній Італії в якості знаменитого Мессінського типікону монастиря Сантиссима-Сальваторе, написаного в 1131 році.

IV. Ново-савваїтські синтез – Афон і слов’янські Церкви

Нові горизонти розвитку відкриваються для добового богослужбового кола і Часослова, який поступово вводить в служби все нові зміни. Студийський синтез досягає Єрусалиму і багато його елементи, особливо ті, які відбувається з пісенного чину, привносять, з одного боку, збагачення богослужіння і урочистість, а з іншого боку, занурення в богослов’я літургії, і стають прийнятими для суворої, простої і лаконічної пустельної савваїтської традиції.

Ця остання ново-савваїтська версія добового богослужбового кола знову прийде в Константинополь, а також в монастирі Студитської традиції, що було викликано втечею багатьох ченців з Палестини після захоплення Єрусалиму в 1009 халіфом Аль-Хакімом і руйнування храму Воскресіння, а також подальших нещасть Східної Церкви, викликаних просуванням і поселенням османів.

Никон Мавроріт (1025-1088) першим відзначає і записує основні відмінності двох статутів одного і того ж, підкреслимо, палестинського походження: Савваїтського і Студійського.

Падіння Константинополя і перехід його в руки латинян в 1204 році завдасть непоправного удару по всім областям життя Візантійської імперії. Нові несприятливі історичні умови в столиці унеможливлять застосування пісенного послідування, тоді як одночасно вони неминуче приведуть до в’янення чернечого життя як в Студитському монастирі, так і в інших монастирях в столичній області, а також в значних чернечих центрах Малої Азії.

У той же час ми бачимо розквіт афонського чернецтва, яке, незважаючи на початкову залежність від виключно Студійського традиції, з XIII століття починає поступово приймати ново-савваїтські синтез. Лаврський дух ісіхастскої Палестини в кінці кінців здобуде гору над міським чернецький Студийським чернецтвом до такої міри, що ново-савваїтська богослужбова традиція буде цілком прийнята афонськими Типіконом XIV століття, а повністю вона буде панівною з XV століття.

Святий Симеон Солунські пояснює: «Інші служби статуту Великої Церкви … не відбуваються ні в христолюбивому царському граді внаслідок захоплення його латинянами … і внаслідок нестачі в безлічі священиків і співочих». Навпаки, зазначає той же письменник, поширення Савваїтського статуту по всій Візантійській імперії зобов’язана тому, «що з ним можливо здійснювати службу одній людині, оскільки він складений ченцями, і часто служба без пісень здійснюється в монастирях спільного життя».

Нарешті, з тріумфом ісихазму (1347 і 1351 роки) ігумен монастиря Великої Лаври Філофей Коккін (†1379), учень і біограф святителя Григорія Палами, двічі патріарх Константинопольський (1353-1355, 1364-1376), кодифікує ново-савваїтську богослужбову традицію Афона в творі «Діатаксіс – Статут священослужіння, або як служить диякон зі священиком на великій вечірні, на утрені і на Літургії ». Діатаксіс патріарха Філофея швидко пошириться по Афону і константинопольським єпархіях. Південна Італія, останній оплот Студійського впливу, прийме ново-савваїтські статут двома століттями пізніше, коли папа своїм розпорядженням 1587 року накаже монастирю Сантиссима-Сальваторе в Мессіні замінити свій Студійського статут Савваїтськім.

«Статут священослужіння» святого Філофея буде перекладений церковнослов’янською мовою до кінця XIV століття. У Росії митрополит Алексій першим у 1365-1378 роках введе савваїтські статут в заснованому ним Чудському монастирі.

Етапом, розрізом, віхою в літургійному житті Київської митрополії Константинопольського Патріархату буде твір про богослужіння справжнього ісихаста, митрополита Кипріана, учня святого Філофея (Коккіна) спочатку на Афоні (1364-1373), а потім в Константинополі (1373-1375). Митрополит Кипріан ввів в Київську митрополію, в 1378-1401 роках, савваїтські статут як на парафіях, так і в монастирях. Широке поширення Савваїтського статуту, складання богослужбової Псалтирі, а також нових богослужбових книг, адаптованих до єрусалимського чину, принесло Київському Православ’ю богослужбову уніфікацію. Твір про богослужіння митрополита Кипріана мав на меті, з одного боку, Ісіхастске оновлення, засноване на фундаменті святоотцівської чернечої традиції, а з іншого боку, – зміцнення єдності Константинопольської Церкви зі слов’янськими Церквами.

Монах Афанасій Висоцький в 1401 році склав в монастирі Богородиці Перівлепти в Константинополі перший савваїтські статут київської традиції, званий «Око церковне», який підводить підсумок і поєднує різні традиції: савваїтську, студійську та святогірську.

Служби добового кола

Для наочності ми підсумуємо основні моменти розвитку богослужінь добового кола в третій і четвертий період розвитку візантійської богослужбової практики.

Утреня

1. Шестипсалом  зустрічається в нічному послідуванні стародавнього Часослова («6-ї годині ночі»);

2. Гімн пророка Ісаї «Душею моєю я прагнув до Тебе вночі» (Іс. 26:9) зустрічається в послідуванні полуночниці в Синайській рукописи № 864 Часослова (IX століття) і супроводжується «потрійним» тропарем «Ось Жених гряде у полуночі»;

3. Три кафізми Псалтиря.

У початкову основну чернечу савваїтську структуру утрені з константинопольського пісенного послідування вводяться 12 молитов, великі і малі єктенії, сугуба єктеня, прохальні єктенії і молитва схиляння голови.

З всеношної пісенного статуту відбувається корпус антифонного співу Полієлей (псалми 134, 135, 136) і запалення світла.

Степені – продукт поетичного дару великих студійських гімнографов, і по суті вони представляють собою три малих антифоні, тоді як прокимен і Євангеліє взяті з пісенного чину.

Читання святоотцівських текстів є чисто чернечого практикою. Древній тропар іпакої йде з Палестини, кондак зараз – єдиний залишок з «вступу» до загальних константинопольських Кондаків, тоді як недільні єксапостіларіі написані імператором Костянтином VII (913-959).

9 пісень спочатку розподілялися Студійською гімнографією по всьому тижню: 3 пісні для буденних служб і неділі, 4 пісні для суботи. Пізніше ново-савваїтська богослужбова традиція складе канони з 9 пісень, спочатку тільки для недільної служби, а в подальшому це поширюється на служби кожного дня тижня.

Відоме сьогодні «Царське» послідування на початку утрені, вперше з’являється в XII столітті в імператорських монастирях, тоді як в XV столітті його використання поширюється на всі Часослови.

Вечірня

Як в утреню, так і на вечірню, в початкову чернечу основну савваїтську структуру вводяться з константинопольського пісенного послідування: 7 молитов, велика і малі єктенії, сугуба єктеня прохальні єктенії, молитва схиляння голови, кадіння, запалювання світла, вхід, прокимен з читаннями, аніксандарії , литія і тропарі відпусту.

Часи – міжчасься 

Часи в першу чергу представляють собою продовження палестинської чернечої традиції, як вона передана в найдавнішому Часослові в Синайській рукописи № 863. Вони не припускають присутність священика, і заключні молитви з’являються в рукописах Часослова тільки на початку XII століття. У той же період часу монастирський чин часів замінює відповідні часи пісенного статуту.

Залишок чинопослідування третього і шостого часу пісенного статуту, яке відбувається в полудень в дні Великого посту замість третього і шостого години, зараз є антифонний спів тропаря пророцтва і відповідне читання з Тріоді на послідування шостого часу. Міжчасся чотирьох часів представляють собою залишок стародавнього Часослова і з’являються в часослови близько 2-ї половини XI століття, а також в Типікон (початок XII століття).

Повечір’я

Повечір’я є вже в найдавнішому Часослові Синайській рукописи № 863, де воно зветься «в першу годину ночі». Воно складається з трьох різних частин і дійшло до нас у двох редакціях – Студитської і Савваїтської.

Перша і найдавніша частина зустрічається практично в незмінному вигляді вже в часослови IX і початку X століття і складається з комплексу шести псалмів, паралельних псалмів шести псалмів утрені / нічного послідування, тоді як гімн пророка Ісаї «З нами Бог» зустрічається вже в VIII столітті у вірменській богослужбової традиції. Молитва, завершальна 1-у частину «Господи, Господи, визволи нас від усякої стріли, що летить удень», є не чим іншим, як молитвою другого антифону пісенного послідування вечірні в найдавнішому дійшов до нас у Євхології Barberini gr. 336 (2-я половина VIII століття).

Друга частина походить з пісенного послідування всеношної «і негайно ж 50-й псалом і звичайний канон всеношної», що залишилася ж частина всеношної складають євангелістарії, 5 євангельських уривків, що читаються по буднях 1-го тижня Великого посту.

У третій і останній частині (69 псалом і т. д. до відпусту) у нас є антифонний  спів піснеспіви «Господи сил» з віршами з 150-го псалма і молитвами святого Єфрема, Савваїтського ченця святого Антіоха, автора Пандіктів, святого Іоаникія і святого Павла, засновника Євергетідського монастиря.

У ново-савваїтському статуті кодифицируются різні ізводи повечір’я, існуючі після XII століття. У ново-савваїтських часослови в кінці XIV століття з’явиться «мале повечір’я», яке здійснюється з останньою частиною великого повечір’я.

Полуночниця

Початкова форма полуночниці як нічної варти з’являється вже у Іполита та Василя Великого і зараз входить в першу частину утрені у вигляді шестипсалм’я. Сучасна форма полуночниці, яка відбувається як «вступ» до утрені відповідає структурі однієї години з кафізми Псалтиря, а її остання частина складається зі служби за покійним. Відпуст полуночниці збігається з відпустом великого повечір’я.

Значне число елементів послідування сучасної полуночниці є залишками дуже древнього чину: це псалми 50, 118, 133 і тропар «Ось Жених гряде».

На закінчення, роблячи підсумок історії послідування добового богослужбового кола, ми бачимо, що IX століття і період після іконоборства представляють значну ступінь для подальшого його розвитку і перенесення Часослова з монастиря святого Сави в Студійського обитель. Часослов і послідування добового богослужбового кола, з яких він складається до XIII століття, будуть збагачуватися пізнішими молитвами, єктеннямі, гімнами, антифонним псалмоспівом, хресними ходами, міжчассям та ін., і рукописи Часослова XIV і XV століть в два рази більше за обсягом, бо мають наступні додатки:

1. на початку утрені і вечірні корпус молитов пісенного константинопольського чину (12 і 7 молитов відповідно), а також розподіл єктеній і виголосів, що розподілені по всій іншої частині служб;

2. піснеспіви мінеї всього року, рухомих і нерухомих свят та Октоїха;

3. різні молитви (як, наприклад, перед трапезою, освячення колива, дозвільні), служби (як, наприклад, Акафістів), канони до Господа нашого Ісуса Христа (зворушливі) і Пресвятої Богородиці (молебні), а також послідування до причастя, євангельські уривки, пасхалія, корпус святоотцівських текстів та ін. (див. Рукописи Часослова XIV-XV століть).

V. Друковані видання

З появою друкарні остаточний вид кодифікованого Святогірського ново-савваїтського статуту добового богослужбового кола виходить у світ в перших літургійних виданнях.

Часослов перший раз буде виданий в 1509 році в друкарні Захарії Калліергіса у Венеції з ініціативи та піклування самих видавців. У другій половині XVI століття за цим виданням буде, як мінімум, 26 перевидань, і до 1600 року кількість сторінок буде коливатися від 350 до 560.

Ново-савваїтські Типікон прийнятий всюди. Перше друковане видання буде здійснено в Венеції в 1545 році. Діатаксіс патріарха Філофея буде включений в друковані Євхології XVI століття, а друковані Мінеї будуть адаптовані під нього і будуть включати в себе вказівки з Типікону святого Сави.

У кінці XVIII – початку XIX століття буде описаний спосіб застосування Типікон святого Сави на константинопольських парафіях, а також проблеми, що виникають в богослужінні. І тут ми доходимо до знаменитих Типіконів протопсалтів «Великої Церкви», які гармонізують і застосовують Типікон святого Сави (ново-савваїтські ізвод) в парафіяльній богослужбовій практиці Константинополя XIX століття:

1. Костянтина Візантія (1838);

2. Георгія Віолакіса (1888) – відомий як Статут Великої Церкви.

У XIX столітті вчений клірик з Імбросу Варфоломій Кутлумушській в своєму листі від 26 грудня 1831 року до Вселенського патріарха Костянтина I, родом з Синаю (1830-1834) просить дозволу і благословення приступити до видання Часослова, роблячи таким чином спробу виправити неузгодженості в його змісті.

Часослов, розділений на три частини, буде виданий під редакцією Варфоломія в друкарні Франциска Андреолі в 1832 році у Венеції. У тій же друкарні він буде перевиданий в 1834 році, а в друкарні «Фінікос» будуть випущені його перевидання 1841 та 1845 рр. і так аж до 9-го перевидання 1860 року.

Нарешті, Церковний комітет, який був зібраний в 1900 році патріархом Константинопольським для видання богослужбових книг, схвалив видання Варфоломія і спирався на це видання при виданні в цьому ж році Константинопольського часослова. За цим виданням були підготовлені, з більшого, всі наступні видання XX століття та видання нашого часу.

V. Висновок

Наша спроба полягає в першому вступному дотику віри «в письмовому слові» до письмових літургійних свідчень про добове богослужбове коло; у нас є тверде переконання, що ми виклали трохи того, що можна прочитати, того, що записано пером бібліографа в письмових текстах; на щастя … «письмо закону».

У нашому богослужінні є «благодать Духа»; по суті, природа його нестворена, тому воно незбагненно для споглядання дослідника. Воно не друкується чорнилом на папері, але записується благодаттю Святого Духа «невимовними стогонами … в наших серцях».

Серце, «зачароване божественною любов’ю і поранене божественним піклуванням», через служби добової молитви проводить співбесіду з живим істинним Богом, причащається разом з Ним «в псалмах, гімнах і піснях духовних».

Нарешті, справжню велич, важкодоступна висота і незбагненне бездоння, образ і стиль нашої богослужбової практики не «відкривається», але «приховується»; «Дух благодаті … дихає, де хоче» (пор. Ін 3:8). Ми вивчаємо те, що видно, але цінність має те, що переживається «повсякчас і щогодини» майже два тисячоліття безперервної молитви і «жертви хвали волають до Господа всім серцем»: з одного боку, це освячення року в «літо Господнє» і «день спасіння», з іншого боку, наше власне оновлення і відродження в місці «обителі божественної слави», в «храмі» Богоявлення і присутності великого Бога, наше перетворення «мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової» (Еф. 4:13).

«Наше життя є не що інше, як приготування до свята. Подивися, що відбувається, псалмоспів йде за псалмоспівом, читання за читанням, вивчення за вивченням, молитва за молитвою, як певне коло, ведучий і поєднує нас з Богом », пише святий Федор Студит в своєму 67-му малому оголошенні.

архімандрит Григорій А. Іоаннідіс, доцент літургіки, (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

У всякому разі, і сам апостол Павло, і інші апостоли, і, звичайно, апостол Іоан Богослов зберігали безшлюбність, за що останнього і називали «незайманим». Також до місіонерської діяльності першої Церкви залучаються і такі діви, як Хлоя (1 Кор. 1:11), Фива (Рим. 16: 1) та інші (1 Кор. 9: 5).

Про сонмі незайманих в Церкві пише і Священномученик Ігнатій Богоносець у своєму посланні до Полікарпа: «Якщо хто може залишатися в чистоті, шануючи плоть Господню, то нехай перебуває в цнотливість» [1]. Сам святий Ігнатій, будучи апостольським батьком, тобто учнем і наступником апостолів, служив єпископом Антіохійським, залишаючись неодруженим. Як відомо, він прийняв мученицьку смерть в римському Колізеї, будучи відданим на поталу диким звірам. Подібної шляхів мучеництва слідував і Священномученик Полікарп, єпископ Смірнський, який, присвятивши себе Богові, заявив римській владі: «Вісімдесят шість років я служив Христу, і Він мене не образив. Як же тепер я можу відступитися від свого Благодійника?» [2]. Показовими також витяги з книги одкровення початку II століття під назвою «Пастир Герми», де йдеться про сонм незайманих і вшановується їх роль в Церкві [3].

Протягом двох перших століть християнства і аж до середини IV століття не може йти мова про чернецтво, що існує у вигляді організованої системи. У житії преподобного Антонія Великого вказується, що він вирішив присвятити себе Богу, почувши Божий заклик: якщо хочеш бути досконалим (Мт. 19:21). Так що він «доручив свою сестру відомим і вірним незайманим» [4], а сам «довірив себе цілком ревнителям (спудеям)» [5]. Це свідоцтво про Антонія Великого вказує нам на два факти, що заслуговують на увагу:

По-перше, що Антоній, далекоглядно піклуючись про свою сестру, яка повинна була бути молодшою від нього і не була в шлюбі, доручив її піклуванню Обителі Дів; По-друге, він сам «довірив себе спудеям». З інших історичних джерел ми дізнаємося, що «спудеї» представляли собою одне з християнських братств в світі. У ньому поділялися особи жіночої та чоловічої статі, що присвятили себе Богу і, які поставили перед собою мету спільного служіння духовно\, місіонерської і благодійної справі Церкви. І в цьому братстві Антоній перебував з 270 по 285 рік, аж до свого видалення в пустелю, вносячи свій доробок у вигляді грошових внесків і фізичної праці. Братство «спудеїв», у вигляді самоврядних громад, діяло і в інших Помісних Церквах, зокрема на Кіпрі, про що свідчіть святитель Єпіфаній Кіпрський [6].

Поряд з цим в Олександрії і на території інших Церков існувало братство «Філопона» (грец. Φιλόπονοι – любителі праці, трудолюбці), що вели подібну діяльність. Як повідомляється, святі Андроник і Афанасія після народження двох своїх дітей, Іоана і Марії, разом дали обітницю цнотливості і присвятили себе братству Філопона, в якому і перебували 12 років на той момент, коли їхні діти померли від хвороби у віці 14 і 12 років [7]. Обидва цих братства, як cпудеїв, так і Філопона, надавали допомогу святителю Іоану Милостивому як в його благодійних, так і в просвітницьких працях, спрямованих, насамперед, на повернення християн з єресі монофизитства в лоно Церкви [8]. Крім вищевказаних братств були і інші, такі як «Служіння» («Дияконія»), «Богородичне братство» («Αγίας Θεοτόκου»), «Заступництво» («Πρεσβειών»), «Всенічне братство» («Παννυχίδων») та інші, що допомагали святителю Іоану Златоусту та іншим святим отцям в їхніх працях по ствердженню Церкви [9].

Зрозуміло, згодом, з настанням часів гонінь, члени цих братств стали залишати світ, як, наприклад, преподобний Антоній Великий, про що вже говорилося, а також преподобний Павло Препростий і інші, які обрали відлюдне та подвижницьке життя. А сталося це саме тому, бо ще не склався інститут чернецтва спільного життя, який в цілому знайде свою монастирську форму при преподобному Пахомії Великому [10].

Святитель Василь Великий став першим, хто зробив спробу – яка увінчалася успіхом, в тому числі, завдяки його авторитету – канонічного і інституційного обґрунтування і функціонального облаштування чернецтва спільного життя. Його твори – «Правила загальні» і «Правила короткі» з’явилися плодом його внутрішнього діяння і подвижництва, якому він вдавався разом зі святителем Григорієм Богословом на річці Ірис в своєму понтійським маєтку. Виведені їм принципи лягають в основу статутних положень, за якими і до сьогодні облаштовується чернече проживання.

Святитель Василь Великий, прийнявши єпископське служіння, відчув всю убогість життя того часу: з-поміж 200 000 жителів Кесарії багато хто жив у злиднях, на межі голодної смерті. Святитель не міг залишатися байдужим побачивши такого випробування, посланого народу Божому. Тому він задумав і здійснив єдиний в своєму роді масштабний проект, як сказали б у наш час, створивши багатопрофільний та багаторівневий благодійний і освітній центр, який отримав назву «Васіліада», де бездомні і голодні знаходили дім та їжу, чужинці – притулок, немічні – догляд і медичну допомогу, прокажені – турботу. Там знаходили допомогу все, хто опинився у складних обставинах, незалежно від свого походження і вірувань. «Васіліада» мела притулки для бідних і сиріт, будинок для прийому і лепрозорій. Вона була притулком для всіх, хто потребує, перебував, як сказав про це в одній своїй гомилії сам святитель, «у голоді та убозтві» [11]. При цьому треба мати на увазі, що єпископське служіння Василя Великого тривала всього вісім років, а його земний шлях склав тільки 48 років і був тривалий час обтяжений двома хронічними недугами – нирок і печінки.

І саме в цьому полягає і відкривається нам велич його богомудрого розуму і його виконаного любов’ю серця. Саме до цього свого богоугодної справи – крім християнських братств незайманих в миру – Василь Великий закликає і привчає своїх ченців, попри всю суворість своїх чернечих правил. Наскільки божественно тлумачить це святитель Григорій Богослов у своїй епітафії Василю Великому: «… щоб і блага мудрість не було нетовариською, і діяльність не була немудрою; але як море і суша діляться між собою своїми дарами, так і вони б сукупно діяли до загальної слави Божої» [12]. Тут мається на увазі, що Василь Великий привчав ченців до благодійної праці, щоб вони набували досвіду любові до ближнього, але при цьому прагнув і до того, щоб ті, хто зверталися до ченців за допомогою переймалися духом чернечого життя. І це обопільне спілкування ченців та світу, яке вибудовував Василь Великий, образно передано у вигляді природи, де земля впирається в море, а море припадає до суші, викликаючи гармонійну і функціональну взаємодію двох величин, сукупно діючих до загальної слави Божої.

Саме в цей Богонатхненний план вбудовуються і взаємодіють в ньому дві величини – чернецтво та світ, які функціонують в тілі Церкви, обопільно впливаючи один на одного. Таким чином, Василь Великий не тільки заклав основи чернечого життя, але і визначив соціальну взаємодію чернецтва та світу, що стало виразом дієвої любові Божої до людини. Справляє враження та обставина, що Василь Великий, хоч і радить ченцям «повне відкладення» від світу і закликає їх дотримуватися життя «світу іншого», проте, наказує їм, що вони повинні ставитися до своїх однодумців у вірі як до близьких до себе людей і «сприймати, як своїх матір і братів, які дослухаються слова Божага і виявляти милість навіть до тих, хто не близький до Бога» [13].

Однак ми маємо свідчення ще більш раннє, ніж час Василя Великого, яке зберіг для нас святитель Афанасій Великий у Житії преподобного Антонія Великого. Ось що він пише про великого наставника Пустелі: «Потім спіткало Церква бувше в той час Максимианово гоніння. І коли святі мученики приведені були в Олександрію, пішов за ними і Антоній, залишивши свій монастир і кажучи: «Підемо і ми, щоб або боротись, якщо будемо покликані, або бачити труд життя інших». Було у нього бажання прийнять мучеництво, але, не бажаючи зрадити сам себе (оскільки Церква забороняла самовільне сповідництво або, як його називали, довільне мучеництво), прислужував він сповідальникам в шахтах і в в’язницях» [14].

В іншому місці говориться: «На прохання єпископів і всієї братії зійшов з гори і, прибувши до Олександрії, став вчити народ, що Син Божий не тварина. Весь народ радів, чуючи, що такий чоловік наклав анафему на антихристиянську єресь (аріанство). Всі жителі міста сходилися бачити Антонія. Навіть язичники і так звані їх жреці приходили в храм Господній, кажучи: «Бажаємо бачити чоловіка Божого». Бо так називали його все. І тут Господь через нього (через Антонія) звільнив багатьох від бісів і зцілив пошкоджених розумом. Багато хто навіть з язичників бажали хоча б доторкнутися до старця, впевнені, що отримають від цього користь. У ці короткого часу свого стільки людей звернулося до християнства, скільки в інші часи зверталася протягом року» [15].

Такі характерні моменти можна простежити як в житті, так і в навчанні великих діячів Церкви і чернецтва, які залишаються твердими підвалинами і «світилами, що не блукають уявною твердю» [16] – церковного діяння і життя. За це вони і названі малої закваскою, яка піднімає все тісто (1 Кор. 5: 6) – тобто клір і народ Божий, а також усе людство.

Дійсно, чернецтво ґрунтується досі на цих двох стовпах – на мудрості у Богу, тобто чернецтві, і на користь народу Божого. Тут не варто говорити про те, що існують відлюдники, які живуть далеко від всіх саме внаслідок обраного ними чернечого і подвижницького способу життя, і які ніколи не залишають місце свого покаяння, бо вони багато чому та багатьом приносили і приносять користь. Яким чином? Безумовно, за допомогою своїх безперестанних слізних молитов. Ось як говорив про це сучасний нам преподобний старець Паїсій зі своєї убогої келії з каплицею в Панагуде на Святій Горі: «Прошу вас не турбувати мене. Я вам більше допоможу, коли буду говорити з Богом про вас і молитися, ніж коли будуть говорити з вами про Бога» [17]. І преподобний дійсно говорив правду про своє життя, оскільки весь вечір він ділив на проміжки, поминаючи імена тих чи інших людей.

Тут доречно звернутися до діалогу Авраама з одним з Трьох Ангелів, яких він зустрів у діброві Мамре в околицях Хеврона. Ангел, до якого Авраам звертається «Господь», сповіщає, що два інших Ангела вирушили в Содом, щоб спонукати його племінника Лота покинути це місто, бо через гріх волання до Бога було великим і на наступний день Содом мав загинути у вогні. Тоді Патріарх заперечив: «А якщо знайдуться п’ятдесят праведників, чи Ти вб’єш все місце і не врятуєш його заради них?» Далі Господь відповідає на низку питань Авраама, говорячи, що не тільки заради п’ятдесяти, а й якщо навіть десять праведників знайдуться, що не погублю і заради десяти (див. Бут. 18:16-32). Це говорить про те, що благочестиве звернення навіть одного святого надає спасіння всім людям і всьому світові. Про те ж говорить нам і наведений вище уривок з Паїсія Святогорца.

Число насельників монастиря Студійського в Константинополі перевищувала тисячу. Але і вони, як і багато інших їх співбратів по чернечому подвигу, не тільки відіграли визначальну роль у справі приборкання смерчу іконоборства, причому багато хто з них віддали за це своє життя, пройшовши через страшні муки [18]. Тому-то святитель Тарасій, патріарх Константинопольський, який головував на Сьомому Вселенському Соборі, постійно звертався до представників чернецтва з усіх актуальних загальних і приватних питань, пов’язаних з іконами. Показово, що на його запитання про те, як повинен Собор поставитися до єпископів, які виступали проти ікон, його учасники відповіли, як закріплено в Першому правилі Собору: «Як приймали Святі і Вселенські Собори тих, хто повертався з єресі, так і ми приймаємо». І весь Собор відповів: «Так завгодно нам всім» [19]. Треба мати на увазі, що тоді і ченці могли бути присутніми на Соборах і брати участь в їх роботі.

Ми не будемо розглядати у цієї статті внесок чернецтво в утвердження віри, служіння, моральності, благодійності, науки і мистецтва, що становить неоціненну спадщину Церкви, ми підходимо до сучасної епохи, щоб продемонструвати, що така величина, як чернецтво продовжує відігравати важливу роль в життя Церкви, залишаючись її легенями і авангардом.

Спосіб життя ченців в монастирських громадах різних Помісних Церков вливає в члени Церкви – і не тільки – непідвладну часу живу богодану традицію, яка проповідувалося спочатку від Господа, ствердилася у тих, хто почув від Нього (див. Євр. 2: 3). І ця традиція заховалася, зміцнилася і поширилася насамперед завдяки чернецтву.

У житті членів стародавньої Церкви все «було спільне» (Діян. 4:3), що знаходить відбиток і в принципах улаштування чернецтва спільного життя. Що ж стосується заповіданої невпинно моліться (1 Фес. 5:17), це відноситься до монахів насамперед. Адже хто міг би засумніватися в тому, що слово Христове: «Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого Небесного» (Мт. 5:16) звернено саме до ченців, чиє життя підтверджує це, як горизонтальним виміром їх побуту, так і вертикаллю їх ставлення до Бога та до світу?

За весь час свого існування інститут чернецтва не знає собі рівних в народженні святих. Святці нашої Церкви постійно поповнюються новими угодниками Божими з ченців, життя яких служить зразком для наслідування, а їх мощі випромінюють благі пах і здійснюють чудеса.

Чільне місце займають в житті Церкви і в ієрархії духовенства і ієромонахи. Богословські розвідки знаходять в особі багатьох ченців гідних прихильників. Так само вони досягли успіху і в місіонерських працях в самі різні періоди поширення християнства у світу, у всій його широті та протяжності.

На завершення цієї коротко\статті, що присвячена відносинам ченців і світу, подається незайвим розмістити богомудрих слово преподобного Іоана Ліствичника, що звіщає і стверджує істину в такий спосіб: «Світло ченцям ангели. А світло людям тільки чернече життя» [20].Посилання:

[1] ΙΓΝΑΤΙΟΥ, Προς Πολύκαρπον, 5, 2 ΒΕΠ, τόμ. 2, σ. 283. ΤΟΥ ΙΔΙΟΥ, Προς Σμυρναίους, 13, 1, ΒΕΠ, τόμ. 2, σ. 282.

[2] ΠΟΛΥΚΑΡΠΟΥ ΜΑΡΤΥΡΙΟΝ, ΒΕΠ, τόμ. 3, σ. 23.

[3] ΠΟΙΜΗΝ ΕΡΜΑ, Παραβολή 3, ΒΕΠ, τόμ. 3, σ. 87 κ.ε.

[4] Μ. ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, Βίος και πολιτεία του Οσίου Πατρός ημών Αντωνίου, 3, PG 26, 844Α.

[5] Μ. ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, ό.π.

[6] ΕΠΙΦΑΝΙΟΥ, Πανάριον, Αληθής λόγος περί πίστεως, 3, 23, PG 42, 828 CD.

[7] H.J. MAGOULAS, “The lives of the Saints…”, BZ 57 (1964), σ. 133 κ.ε. Δ. ΤΣΑΜΗ, Μητερικόν, 1, σσ. 38-51.

[8] Πρβλ. ΛΕΟΝΤΙΟΥ ΝΕΑΠΟΛΕΩΣ, Ο άγιος Ιωάννης ο Ελεήμων, ο πολιούχος της Μητροπόλεως Λεμεσού, έκδ. Ιεράς Μητροπόλεως Λεμεσού, Λεμεσός 2018, σ. 168.

[9] ΚΥΡΙΛΛΟΥ ΣΚΥΘΟΠΟΛΙΤΟΥ, Περί του βίου του εν αγίοις Θεοδοσίου, έκδ. Shwarch, σ. 236. ΙΩ. ΜΟΣΧΟΥ, Λειμών 61, PG 87, 2913 BC. Μ. ΓΕΔΕΩΝ, Βυζαντινόν Εορτολόγιον, Κωνσταντινούπολις 1897, σ. 233. ΣΩΚΡΑΤΟΥΣ, Εκκλησιαστική Ιστορία, 6, 8, PG 67, 688C-689C.

[10] ΒΑΣ. ΣΤΕΦΑΝΙΔΗ, Εκκλησιαστική Ιστορία, Αθήναι 19592, σ. 155 κ.ε.

[11] ΜΕΓΑΛΟΥ ΒΑΣΙΛΕΙΟΥ, Ομιλία 8, Εν λιμώ και αυχμώ, PG 31, 204 κ.ε.

[12] ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ ΘΕΟΛΟΓΟΥ, Επιτάφιος εις τον Μέγαν Βασίλειον, Ομιλία 43, 62, PG 36, 577B.

[13] ΜΕΓΑΛΟΥ ΒΑΣΙΛΕΙΟΥ, Όροι κατ’ επιτομήν, κατ’ ερώτησιν και απόκρισιν, 190, PG 31, 1209Β.

[14] ΜΕΓΑΛΟΥ ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, Βίος και Πολιτεία του οσίου πατρός ημών Αντωνίου, 16, PG 26, 909BC.

[15] ΜΕΓΑΛΟΥ ΑΘΑΝΑΣΙΟΥ, ό.π., 69–70, PG 26, 941Α–944A.

[16] ΔΟΞΑΣΤΙΚΟΝ, Εορτής Αγίων Πατέρων.

[17] ΠΑΪΣΙΟΥ ΑΓΙΟΡΕΙΤΟΥ, Με πόνο και αγάπη για τον σύγχρονο άνθρωπο, Λόγος Α΄, έκδ. Ιερόν Ησυχαστήριον «Ευαγγελιστής Ιωάννης ο Θεολόγος», Θεσσαλονίκη 1998, σ. 123.

[18] THEOPHANIS, Chronographia, σσ. 437–438.

[19] MANSI, 12, 1015.

[20] ΙΩΑΝΝΟΥ ΣΙΝΑΪΤΟΥ, Λόγος 26, Περί διακρίσεως λογισμών και παθών και αρετών, PG 88, 1020D.

митрополит Тамаській  і Орінійській Ісая (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»