Теологія матиме майбутнє доти, доки вона залишатиметься біблійне послідовною та натхненною позачасовим прикладом розп’ятого Христа. Хрест, як кульмінація божественної любові, являє Бога, який не домінує, а пропонує себе, який не нав’язує, а кличе до стосунків. В особі Христа теологія знаходить свою міру: єдність істини та любові у свободі. Цей хрестоподібний вимір — це не просто спогад; це пропозиція для життя. Вона нагадує нам, що пізнання Бога не є теоретичним, а досвідом примирення — примирення з Богом, нашим ближнім і з самими собою.

Богословська наука повинна критично використовувати цінну та багатовікову церковну традицію. З одного боку, уникаючи романтичної ідеалізації чи навіть ідолізації «славних» історичних періодів церковної історії, водночас засуджуючи таке ідеологічне використання та зловживання минулим, звідки б вони не походили. З іншого боку, висвітлюючи – через вивчення конкретних осіб, символів, пам’ятників та способів життя – значення, здатне освітити своєю есхатологічною блискучістю очевидну випадковість, страждання та труднощі, досягнення та витривалість, екзистенційні пригоди сучасної людини.

Це значення, що прямує до кінцевого, не повинно функціонувати як благочестива втеча від теперішнього моменту та його потреб. Православне богослов’я не стирає історію заради вічного потойбіччя, а також не ототожнює духовність з дискомфортом чи байдужістю до соціальної реальності. Більше того, божественна економія відбувається всередині історії, яка завдяки «події Христа» вітається та вказує на кінцеве через драматичний діалог між «вже і ще ні».

Богословське свідчення має бути історичним і водночас есхатологічним, соціальним і водночас екзистенційним. В епоху, коли домінує логіка конкуренції та експлуатації, богослов’я покликане нагадувати про священність людської особистості. Захищати людину поза будь-якою відмінністю статі, раси, національності, соціального статусу чи економічного становища; давати голос тим, хто не має, бідним, виключеним, ув’язненим, слабким.

Оновлення богослов’я передбачає також оновлення його навчання. Спосіб передачі знань повинен подолати сухе теоретизування та пропонувати емпіричне розуміння та застосування віри. Богословські школи повинні функціонувати як майстерні діалогу, де традиція зустрічається із сучасною наукою, мистецтвом, пастирською психологією та служінням, соціологією. Богослов повинен бути не просто носієм інформації, а супутником, здатним поєднувати слово віри з питаннями часу. Богослов’я, яке не спілкується із суспільством, рано чи пізно замовкне. Звідси особливе та особливо вимогливе спорядження сучасного богослова. Спорядження, яке повинно поєднувати ґрунтовну біблійну освіту, знання церковної традиції, духовну зрілість та соціальну чутливість, співчуття та готовність дарувати. Богослов’я – як Церква, яка істинно, тобто історично реалізує тіло Христове – існує не для себе, а «для інших». Таким чином, богослов не просто вчений і не «кар’єрист віри», а свідок творчої любові Бога, яка породила і продовжує підтримувати, часто невидимий, невизнаний або обмовлений, світ.

Ось чому професійні перспективи богослова не обмежуються школою чи духовенством; вони поширюються на сфери соціальної діяльності, комунікації та культури. І, звичайно, вони абсолютно необхідні скрізь, де випробовується фізична та психічна витривалість людини: у виправних колоніях та в’язницях, у лікарнях для тіла та душі, у дитячих будинках та будинках для людей похилого віку.

У цій перспективі теологічна наука покликана не лише проголошувати ex cathedra, але й втручатися та боротися за святість людської особистості, всіх людей, а особливо переслідуваних та соціально вигнаних, яких Христос ототожнював із Собою. Хоча це позачасове завдання богослов’я, воно подвійно нагальне сьогодні, коли досягнення технологій призвели до створення блискучої цифрової транслюдини, яка, хоча й іронічно гримасує земного Адама, позбавлена того дихання, яке робить її «живою душею».

Богослов’я не повинно боятися діалогу. Його міждисциплінарна та екуменічна спрямованість не загрожує його ідентичності, а зміцнює її та робить ефективнішою. Зустріч і діалог означають не компроміс, а пошук і зміцнення миру. В основі кожного богословського акту лежить примирення: подолання страху та ворожнечі, відновлення стосунків, прийняття іншого як образу Божого. Богослов’я, яке залишається закритим для діалогу, ризикує стати ідеологією. Навпаки, богослов’я, яке розмовляє, перетворюється і перетворюється.

Водночас, воно повинно розвивати екуменічну відкритість, щирий діалог з іншими версіями християнства та іншими релігіями, не релятивізуючи свою особливу ідентичність, а пропонуючи її як дар примирення та миру. Співпраця заради захисту людини та довкілля не є другорядною місією; це вираження самого євангельського послання.

На завершення, сьогодення і майбутнє богословської науки знаходиться не на подвір’ї – будь-якої політичної, академічної чи навіть релігійної – влади; вона знаходиться не лише чи не стільки в архівах, бібліотеках та амфітеатрах; але в серці світу, де людина прагне сенсу, справедливості та святості.

професор Панайотіс Іфантіс, викладач Богословської школи університету Аристотеля в Салоніках.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Оrthodoxia Іnfo

]]> http://kyiv-pravosl.info/2025/10/15/u-poshukah-majbutnoho-teolohichnoji-nauky/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2024/12/12/koly-sekulyaryzatsiya-pohlynae-chleniv-tserkvy/ http://kyiv-pravosl.info/2024/12/12/koly-sekulyaryzatsiya-pohlynae-chleniv-tserkvy/#comments Thu, 12 Dec 2024 13:08:30 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=9695 Continue reading →]]> Як секуляризація входить у церковне життя? Коли доброчесна віра слабшає і більше не впливає на повсякденне життя віруючих. Коли суспільство, знання, наука, демонізовані та домінують через вчення раціоналізму та зневіри. Коли зв’язок людей з Богом-Творцем втрачається, вони опиняються у пастці життя сьогодення, заперечуючи своє вічне майбутнє. Коли деякі люди, навіть члени Церкви, збиваються зі шляху і обирають жити тілесним життям, зверхньо зневажаючи дари людини, дані їй Богом як образ Божий і великі можливості свого духовного єства, покаяння, очищення, освіти і обожнювання.

Секуляризм, як відомо, пов’язані чи ототожнюються з модою сучасної прогресивної епохи, яка бажає дехристиянізації та розцерковлення людини слідом за західноєвропейським просвітництвом.

Секуляризований або «прогресивний християнин» вважає за краще присвятити своє життя виключно життєвим справам, що живе секулярною моделлю життя та мислення. Для секуляризованого слухняність волі Божої, вивчення смерті, перемога над Смертю через Воскресіння Ісуса Христа не існує, оскільки він прив’язаний до смертоносних пристрастей багатства, честолюбства та похоті.

Хоча він і не заперечує існування Церкви як інституту, він також хоче, щоб вона була підпорядкована духу миру, тимчасовості матеріальних насолод життя, тоді як він вважає за краще залишатися несмачним до справжньої християнської духовності та чеснотних принципів життя.

Він ходить до Церкви, але має свої погляди на її богослов’я, яке він хоче змінити і пристосувати до своїх принципів, тобто, щоб Церква служила як чисто людиноцентричний інститут, орієнтований на соціальне служіння людини, а не на соціальне служіння людині, на його зцілення від пристрастей, на покаяння та очищення. Ключовим елементом, що характеризує ідеологію секуляризованих, є обмеження впливу Церкви на соціальне, політичне та культурне життя.

Наслідком секуляризації є втрата християнської релігійної віри. Секуляризація, як феномен, з’являється з періоду визнання віротерпимості та офіційності Християнства (імператора Костянтина Великого (313) і Феодосія Великого (381)).

І так само, коли християнство почало брати участь в адміністративних структурах і повноваженнях держави, воно почало уникати своєї основної мети, внаслідок чого виникають негативні наслідки для Церкви, як, наприклад, простий, вільний воїн і мученик втрачає свій вигляд, і змушений йти на компроміс, пристосовуватися до різних світських тисків та вимог і ставати компонентом світського життя.

Ті з християн, які не витримували вторгнення світськості в церковне життя, бажаючи жити за православною вірою, дотримуючись у своєму житті досконалості, вдавалися до чернецтва (самітницького або спільного), що зберігає справжній спосіб життя віруючих, Церкву.

Таким чином, виявляється, що коли секуляризація впроваджується в церковну спільноту, то в ній приймаються або практикуються «світські» моральні принципи або інші особливості, які змінюють її спасительні цілі, характер і зміст.

З іншого боку, зміни, що відбулися останніми роками, в контексті більш загальної модернізації в суспільстві, в галузі культури, у розвитку науки і знань, призвели до того, що частина християн, які бажають жити світським життям, на відміну від церковного життя, оскільки вибір світського способу життя несумісний із принципами християнської віри і створює підстави чи причини сумнівів, чи навіть їх вихід з Церкви.

Відхід деяких традиційних громад та способу життя, які підтримували їхню близькість до християнської віри, став ще одним фактором відступу до ритмів секуляризації.

Тим часом, деякі церковні громади, щоб протистояти новій ситуації та скоротити втрати, зробили помилку, почавши «підкорятися» і піддаватися «світським» вимогам і тиску, які вони отримували зсередини та ззовні Церкви, мутуючи, пристосовуючись, усуваючи або навіть вирізуючи справжні особливості. складові істини та лад віри. Віра почала обмежуватися особливим приватним контекстом.

Звичайно, секуляризація стосується не всієї Церкви, а лише деяких її членів, оскільки Церква продовжує, як присутність і свідчення Христа, забезпечувати шлях зцілення від невдач людини та місце її повернення на шлях спасіння.

Там, де є церковна громада, як місце освячення віруючих у Христа, і там не відбувається справа і воля Христова, для зцілення та спасіння людини, там конкретна громада втрачає свій шлях. Коли християнин відходить від життя у Христі та від його освячаючого характеру, він ризикує заблукати, оскільки залишає перспективу надії на вічне життя, яке дає лише Христос.

Коли ж церковна громада у служінні вірним не вважає Царство Боже своїм головним пріоритетом, а в односторонньому порядку займається іншою соціальною, культурною та розважальною діяльністю, вона, безперечно, починає втрачати свою мету, як Церква, на землі.

Православне богослов’я саме собою є голосом Бога у світі. Однак, коли вона стає секуляризованою, слідом за схоластикою, або пієтизмом, або моралізмом, або різними раціональними чи світськими та полірелігійними змінами протестантського типу, тоді воно втрачає свій харизматичний характер, оскільки перестає працювати на зцілення та спокуту у Христі.

Також, коли церковна громада у своїй богослужбовій та вчительській роботі працює над тим, щоб люди відчули душевний спокій, задоволеність та спокій, через прекрасну музику та гарні слова, які вони чують на службі та проповіді, і не дбає про їхнє покаяння та спасіння, то зрештою він стає центром психічної, соціальної підтримки та добробуту.

Тоді можна сказати, що церковна громада замість того, щоб просвічувати людину для пошуку шляху істини через її шлях до перемоги над Смертю та Таємницею Розп’яття та Воскресіння Ісуса, стає соціальним, культурним чи гуманітарним органом, який служить лише мирським та матеріалістичним потребам людини.

З вищевказаних причин справа Церкви фальсифікується і перекручується, якщо деякі з тих, хто їй служить, замість того, щоб спробувати послужити меті Церкви і перетворити світ силою і благодаттю Божою на Церкву, навернути членів Церкви у світі, насправді він сприяє секуляризації.

При цьому безрозсудному вчинку деяких священнослужителів і богословів, які нібито служити Церкві єдиною і неповторною, втрачається есхатологічне бачення Церкви. Іншими словами, Церква перетворюється з Одкровення істинного Бога на Релігію, яку вона може запропонувати лише як екзистенційні замінник, позбавлений сенсу та ефекту, почуття пошуку вищої істоти, емоційного чи розумового задоволення, перемішується з безплідними та безглуздими соціально-етичними діями та задоволеннями.

На жаль, у стаді церковної громади є вовки, які спотворюють православну духовність, приносячи до неї моралістичне, релігійне та бажане за дійсне та позбавляючи паству переживання Святого Духа.

Відповідь секуляризації: Нехай християни повернуться на шлях православної духовності, у літургійне та сакраментальне життя Церкви, на шлях православного діяння Святих Отців, очищення, Просвітництва та Обожнення.

Іракліс Реракіс, професор університету Салоник, Президент Всегрецької спілки богословів

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Я думаю, що про шлюб, про який ми всі говорили останнім часом, було пролито багато чорнила. Мені більше нічого робити. Але щодо іншого «шлюбу», про який ми почали обговорювати, чи має він «закінчуватися» і як, — тут є що обговорювати. І перш за все «мільйонне» питання: що означає відокремлення Церкви від держави?

Якщо ми запитаємо там, більшість людей скажуть нам одне слово: зарплата . Іншими словами, вони вважають, що відокремлення церкви від держави є припиненням грецькою державою оплати праці священнослужителів Греції. Крім того, з незрозумілої причини вони вважають (в основному вони самі), що якщо завтра відбудеться це розділення, то духовенство не матиме права висловлюватися та брати участь у публічній дискусії. У Греції, де Церква буде відокремлена від держави, I. Синод не міг, згідно з цією конкретною точкою зору, видати оголошення, яке він опублікував щодо питання шлюбу між людьми однієї статі.

Очевидно, що думка, яка панує в рядах прихильників роз’єднання, особливо щодо другої частини, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Право говорити Церква отримала не від своїх відносин з державою, а від уряду, під керівництвом якого ця держава діє. Тож ті, хто має «бажане за дійсне» для «мовчання» з боку Церкви, а точніше Духовенства, після «розлучення», я дуже боюся, що вони залишаться з бажанням.

Щодо зарплати зараз. Це ще один розділ, окрім тих, які будуть відкриті, коли прийде час для двох сторін обговорити майбутнє їхніх відносин. Зрозуміло, що його можна відкрити, «безумовно, в якийсь момент воно відкриється», стверджують багато, але не в контексті діалогу про розлуку.

Оскільки не ці двоє монополізують дискусії кожного разу, коли над нашими головами тріщить ця «петарда», то що ж таке відокремлення Церкви від держави?

Ви щось знаєте? Я не маю відповіді. І не тому, що я не знаю фактів, а тому, що я вважаю, що «питання на мільйон доларів» насправді є поверхневою псевдодилемою. Національні роздуми, які підживлюються потребою певних верств нашого суспільства час від часу стикатися одна з одною, відчувати, що вони щось роблять.

Я маю на увазі тих, хто вважає успіхом і прогресом видалення ікон із судів і шкіл, а також тих, хто вважає, що посилання на Святу Трійцю в преамбулі Конституції робить нас «сертифікованою» православною країною. Деякі загубилися в підводних течіях Французької революції, інші застрягли в Першій національній асамблеї.

Але все це нікуди не береться. Це контрпродуктивно. І оскільки дебати щодо перегляду Конституції відкриваються все більше і більше, і багато хто вірить, що “відоме – невідоме”, яке я описав вище, незабаром зіткнеться на перших сторінках і в перших рядках нашої національної хартії, на деяких Зазначимо, цю дискусію доведеться серйозно і передусім з точки зору сучасної реальності.

Словом, треба відриватися.

Давайте відкладемо дискусію на рівні гасел про відокремлення Церкви від держави, спробуємо тримати наші ідеології та одержимості поза кімнатою, де ми будемо балакати одне з одним як люди про нашу нову Конституцію, опустимо палець і піднімемо голови щоб ми прислухалися до реальності.

Духовність народу і його відношення до віри не створюється в текстах на зразок Конституції, а відображається в них. Народ не стає релігійним тому, що це нав’язує його Конституція, або нерелігійним, атеїстичним, світським чи чим завгодно, тому що це написано чи не написано одним і тим же текстом.

Скажімо, що в Конституції ми повинні написати, що «грецький народ є найбільш християнським народом, який коли-небудь ходив на планеті», а церкви порожні, або навпаки, що «грецький народ не має віри і не визнає існування жодної Бог» і Церкви кожного дня вони повні до краю, що буде цінним, нереальна Конституція чи те, що ми переживаємо як люди?

Тож якщо нам доведеться відокремити щось від чогось іншого, тобто наші національні одержимості від наших національних потреб, можливо, одного разу ми знову станемо місцем модерації, тому що досі… «В одному місці інструменти лежать, а в іншому наречена танцює».

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Єпископат уважно обговорив це питання, відповідальне і тверезо, ще раз довів свою єдність, а потім одноголосно вирішив необхідні питання, про які було оголошено.

Одне з рішень, яке він ухвалив, — поінформувати свою повноту, яка хоче почути його рішення та позицію. У цьому контексті Ієрархія звертається до всіх вас, щоб сформулювати правду про це серйозне питання.

1. Справа Церкви протягом віків двояка, тобто богословська, через сповідання своєї віри, відкритої Христом і прожитої її Святими, і пастирська, через пастирство людей спрямовуючи їх до життя у Христі.

Цю її працю, діяння можна побачити у Святому Письмі та в постановах Вселенських та Помісних Соборів, які встановили межі православної віри та священні канони, що визначають межі, в яких мають знаходитись всі її члени – Духовенство, Ченці та Миряни

Таким чином, Церква здійснює пастирське служіння, тобто лікує душевні хвороби людей, щоб християни жили в спілкуванні з Христом і своїми братами, щоб позбавлятися самолюбства і розвивали боголюбство і людинолюбство, тобто щоб вони перетворили б корисливу, себелюбну любов, на любов безкорисливу.

2. Бог любить усіх людей, справедливих і неправедних, благих і поганих, святих і грішників, так само робить і Церква. Адже Церква є духовною Лікарнею, яка зцілює людей, не виключаючи нікого, як показує притча про доброго Самарянина, яку розповів Христос (Лк. 10:30-37).

Лікарні та лікарі роблять те саме щодо тілесних захворювань. Коли лікарі оперують людей, ніхто не може стверджувати, що вони не мають любові.

Однак люди по-різному відповідають на цю любов Церкви до них: хто цього хоче, хто ні. Сонце посилає свої промені всьому творінню, але одні освітлюються, інші горять, і це залежить від природи тих, хто отримує сонячні промені.

Таким чином, Церква любить усіх своїх хрещених дітей і всіх людей, які є творіннями Божими, молодих і старих, самотніх і одружених, духовенство, ченців і мирян, вчених та невчених, начальників і начальницьких, гетеросексуалів та гомосексуалістів, і виявляє своє людинолюбство повною мірою, звичайно, при тому, що вони самі цього хочуть і дійсно живуть у Церкві.

3. Богослов’я Церкви про шлюб випливає зі Святого Письма, вчення Отців Церкви та чинопослідування Таїнства Шлюбу.

У книзі Буття написано: «І створив Бог людину, за образом Своїм, за образом Божим створив його; чоловіка і жінку створив їх. І благословив їх, сказавши: «Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею, і пануйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над кожною твариною, що повзає по землі» (Бут. 1:28).

Це означає, що «двоїстість двох природ та їх взаємодоповнюваність не є соціальним винаходом, а передбачені Богом»; «святість союзу чоловіка та жінки співвідноситься з ставленням між Христом та Церквою»; «Християнський шлюб — це не простий договір співжиття, а священне Таїнство, через яке чоловік і жінка отримують Благодать Божу для подальшого обожнення»; «батько і мати є складовими елементами дитячого та дорослого життя».

Результатами Шлюбу в Христі є створення доброго подружжя і сім’ї, народження дітей, як плоду любові двох членів подружжя, чоловіка і жінки, і зв’язок їх із церковним життям. Відсутність дітей без відповідальності подружжя не руйнує подружжя у Христі.

Християнська традиційна сім’я складається з батька, матері та дітей, і в цій сім’ї діти ростуть, пізнаючи материнство та батьківство, які будуть важливими елементами у їх подальшому розвитку.

З іншого боку, як видно з «Євхологіона» Церкви, існує явний зв’язок між Таїнствами Хрещення, Миропомазання, Шлюбу, Сповіді та Святого Причастя Тіла та Крові Христових. Будь-який розрив зв’язку створює церковні проблеми.

Тому ми хрестимося і повмазуємося, щоб причащатися до Тіла і Крові Христових. Вінчання відбувається для того, щоб подружжя і сім’я могли брати участь у Таїнстві Євхаристії і причащатися Тіла та Кров Христових. Будь-який розрив цього зв’язку цих Таїнств є секуляризацією.

Церква ґрунтується на цьому переданні, даному Богом Святим, і не може приймати жодної іншої форми Шлюбу, а тим більше так званого «гомосексуального шлюбу».

4. У наділеній повноваженнями державі держава зі своїми організованими органами має право розробляти законопроекти та приймати закони, щоб у суспільстві панували єдність, мир та любов.

Однак Церква — інститут стародавній, вона має багатовікові традиції, вона час від часу бере участь у всіх випробуваннях народу, вона відіграла вирішальну роль у його свободі, як видно з історії, найдавнішої і в останні часи, і всі повагою повинні виявляти повагу до того, до чого у ній проголошується.

Адже всі начальники, архонти за небагатьма винятками, є її гідними і владними членами. Церква не з-державна і не протидержавна, але стверджує по-Божому і пасе всіх. Ось чому вона має особливу причину, щоб її поважали.

За темою так званого «політичного шлюбу гомосексуалістів» Священний Синод не тільки не може мовчати, а й має говорити з любові та милосердя до всіх.

Саме тому Ієрархія Еладської Церкви у своєму нещодавньому рішенні одноголосно і об’єднавче, з цілком обґрунтованих причин, заявила, що «її позиція діаметрально протилежна запропонованому законопроекту».

І це цілком ясне рішення ґрунтується на тому, що «ініціатори законопроекту і ті, хто з ним згоден, виступають за відміну батьківства і материнства та перетворення їх на нейтральне батьківство, зникнення ролей обох статей усередині сім’ї та постачають над ними інтересами майбутніх дітей, сексуальний вибір гомосексуальних дорослих».

Більш того, встановлення «усиновлення дітей» «прирікає майбутніх дітей рости без батька чи матері в обстановці змішування батьківських ролей», залишаючи відкритим вікно для так званої «сурогатної вагітності», яка забезпечить стимули «за експлуатацію вразливих жінок» та зміну священного інституту сім’ї.

Церква, яка має виражати волю Божу і православне керувати своїми членами, не може прийняти всього цього, бо інакше вона зрадить свою місію. І робить це не тільки з любові до своїх членів, але й з любові до самої держави та її інститутів, щоб вони вносили внесок у суспільство та сприяли його єдності.

Ми, звичайно, приймаємо права людей, які рухаються в допустимих межах, у поєднанні з їхніми обов’язками, але легалізацію абсолютного «права», тобто обожнювання прав викликає саме суспільство.

5. Церква зацікавлена у сім’ї, яка є осередком Церкви, суспільства та Нації.

Держава також має це підтримувати, оскільки в чинній Конституції розуміється, що «родина як основа збереження та розвитку Нації, а також шлюб, материнство та дитинство перебувають під захистом держави» (п. 21).

Відповідно до Статутної Хартії Еладської Церкви (Καταστατικό Χάρτη τῆς Ἐκκλησίας τῆς Ἑλλάδος), яка є законом держави (590/1977), «Грецька Церква співпрацює з державою в питаннях, що становлять спільний інтерес, таких як… піднесення інституту шлюб та сім’я» (№ 2).

Таким чином, ми закликаємо державу зайнятися демографічною проблемою, «яка перетворюється на бомбу, яка готова вибухнути» і є найважливішою національною проблемою нашого часу, вирішення якої підривається законопроектом, який має бути прийнятий, і ми закликаємо підтримати багатодітні сім’ї, які багато приносять суспільству та нації. .

Ієрархія Еладської Церкви оголошує все вищевикладене всім своїм членам «з почуттям пастирської відповідальності та любові», оскільки не тільки так званий «гомосексуальний шлюб» є підривом Християнського Шлюбу та інституту традиційного шлюбу Грецької сім’ї, яка змінює стандарти, а й тому, що гомосексуалізм засуджується всією церковною. традицією, починаючи з апостола Павла (Рим. 1:24 – 32), і бореться з ним покаянням, яке є зміною способу життя.

Зрозуміло, звичайно, що існує основний принцип: хоча Церква і засуджує всякий гріх, як той, хто віддаляє людину від Світла і Божої любові, в той же час вона любить кожного грішника, тому що і він має «образ Божий», він може досягти «богоподібності» , якщо сприяє Божественній благодаті.

Священний Синод звертається з цим відповідальним словом до вас, благословенних християн, його членів і до всіх, хто чекає на його слова, тому що Церква «говорить істину в любові» (Еф. 4:15) і «любить в істині». (2 Ін 1:1).

+ Голова, Афінський ІЄРОНІМ

+ Каристійський та Скірський Серафим

+ Монемвасійський та Спарти Євстафій

+ Нікейський Алексіос

+ Нікопольський та Превезький Хризостомос

+Ієриський, святої Гори Афон та Адрамерійський Феоклітос

+ Маронійський та Комотинський Пантелеїмон

+ Кітрський та Катеринський Георгіос

+ Янінський Максим

+ Еласонський Харитон

+ Фіри, Аморги та Ніський Амфілохій

+ Гортинський та Мегалополіський Нікіфорос

+ Етолійський та Акарнанійський Дамаскін

Головний секретар

Архімандрит Іоанніс Карамузіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΑΚΤΙΝΕΣ

Те, що стосується політики, певною мірою стосується і громадянина, кожної людини. Людина як «політична істота» несе певну політичну відповідальність. Це породжує відповідні зобов’язання. А виконання зобов’язань диктує застосування певної тактики. Застосування тактики формує особисту політику.

Формулюючи свою особисту політику, людина стикається з необхідністю поводитися так, щоб не висловлювати повною мірою її думку. Поки відмежування такої поведінки від особистої думки обмежується межами тактики та не видає думки, ситуація зрозуміла. Компроміс щодо речей є необхідним рішенням, що дозволяє уникнути гіршого. Але коли диференціація йде далі, свідомість людини відчужується і призводить її до морально неприйнятної поведінки.

У соціології говорять про етику думки та етику відповідальності (М. Вебер, К. Мангейм). Незалежна людина може застосовувати етику думки. Але відповідальний суб’єкт, такий як політик, повинен дотримуватися етики відповідальності.

Ця різниця на феноменологічному рівні цілком зрозуміла. Проте істотне різницю між етикою думки і етикою відповідальності може бути морально прийнято. І справді, така відмінність означала б, що незалежна людина є політично безвідповідальною, а відповідальна політична людина не має особистої думки. Але жодна з цих двох позицій не може бути виправданою. Ні політично безвідповідальна людина не може вважатися осудною, ні політично відповідальна людина не може вважатися осудною. І лише свідомість відповідальності політичної людини висловлює моральну думку. Тож якщо корисно чи навіть необхідно вводити нові змінні у політичне життя, то ці змінні не повинні розділяти людську мораль, а обмежуватись рівнем її вираження. Вони мають визначати не мораль, а тактику.

Етику відповідальності можна від етики думки так. Але коли вона повністю відчужена від особистої думки, вона перестає бути моральною. Як і, з іншого боку, етику думки можна від етики відповідальності спонтанністю і чесністю. Але коли вона повністю відчужена від політичної відповідальності, вона перестає бути моральною.

Але тут є проблема. Політика не може надати сенсу людському життю. Базові людські пошуки виходять за рамки політики та розширюються в галузі міфу, утопії, релігії. Підкоряючи людині політиці, ми приходимо або до абсолютизації політики, або до механізації людини. Перша форма збочення панувала в дохристиянському світі, а друга з’являється у наш час.

Абсолютизація політики знайшла своє найповніше вираження в обожнювання римського імператора і зведенні політичної ідеології в ранг релігійного псевдобогослов’я. Саме тут відбулася вирішальна боротьба християнства у період його історії. Християнство виступало проти обожнювання Цезаря і боролося з його вченням про політичну псевдобогослов’я. Він підкреслював відносність політичних інститутів та прогнозував верховенство людської особистості. Він помістив політичну владу у її природний вимір та заперечував її псевдобогословський характер. Знаменита фраза Христа: «Віддаватиме кесареві кесареве, а Боже Богу» ясно виділяє Бога з кесаря. Воно заперечує обожнювання політичного лідера та обмежує його владу рівнем мирського.

Євангеліє – це не політична ідеологія, а слово Боже, що надає сенсу людському життю. Саме тому воно не суперечить жодній політичній ідеології. Але коли політична ідеологія бере на себе ще й роль богослов’я, претендуючи на абсолютну владу над людиною і бажаючи визначати її особисті переконання, то її судять і критикують непримиренно.

Євангеліє не робить політику. Однак воно ставить політику в певні кордони і її надихає. Християнська любов має найвищою цінністю особистість людини і звернена до неї. Етика любові може бути перетворена на етику справедливості. Таке звернення означало б від Нового Завіту до Старого, від Благодаті до Закону. Ось чому на інституційному рівні, який регулюється принципом справедливості, Старий Завіт здається більш слушним, а Новий Завіт здається нефункціональним. Як перетворити любов на закон політики чи навіть суспільного життя?

Проте досвід любові лише на рівні особистого життя й міжособистісних відносин, природно, знаходить своє вторинне вираження і рівні безособових інститутів. Милосердя, толерантність, благодать, соціальна благодійність та суспільний добробут є проявами духу любові, які доповнюють дух справедливості. Вони є виявами істинності особистості, які заявляють про його перевагу над інститутами. Ось чому людська особистість та особиста етика завжди необхідні поряд з інститутами політики та суспільного життя і стояти над ними.

Згідно з християнським вченням, мірилом життя є не людина, а Бог. Коли це не так, пригнічення людини людиною не є моральним відхиленням, а має свої моральні наслідки. Євангеліє заперечує будь-яку цінність ідолопоклонства і покладає на кожну людину особисту відповідальність перед Богом.

Людина не є засобом досягнення будь-якої мети. Навпаки, все має бути людині: «Субота створена для людини, а не людина для суботи».

Людина — не раб світу чи владик світу, а особистість із унікальною та неповторною цінністю. Визнання власності людини у людині по-християнськи неприйнятно. Бог також не нав’язує своє панування людині. Не людина існує для влади, а влада для людини, кожного конкретного чоловіка. Імператори не мають права регулювати життя громадян як абсолютні господарі. Їхні повноваження договірні. І ця умовність продиктована абсолютною цінністю людської особистості та вічною колективною свідомістю людей, у яких вона практикується. Таким чином, політичні правителі не мають права втручатися у приватне життя громадян. Конфіденційність належить власній владі людини. Це також може бути застосовано, коли хтось завдає собі шкоди. Однак, якщо шкода поширюється на інших, потрібне втручання влади, оскільки відбувається несправедливість.

Зрештою, політичні правителі не мають права ображати діахронічно-історичну совість народу, яким вони керують. Діахронічне свідомість виражено у його традиції. Він не може підкоритися сваволі влади. Навпаки, нею має керуватися сама влада, бо тільки так вона може служити народу та виконувати свою справжню місію. Відповідно, особи, які здійснюють владу в історії народу, повинні поважати його традицію та не сприяти її розмиванню. Повага до традицій народу – це повага до народу. А спроба розмити чи змінити його, що здійснюється політичними методами чи навіть особистим прикладом тих, хто здійснює владу, є спробою розмити чи змінити самих людей. Зміни під час постачання здійснюються органічно. Вирішальні зміни відбуваються внаслідок соціальних революцій, які є духовними, а не просто політичними подіями.

Діахронічна-позачасова свідомість грецького народу культивувалося і формувалося всередині Православної Церкви (у російського народу відповідно). Саме тому значення Православної Церкви задля збереження своєї ідентичності має першорядне значення. Але навіть слово «Церква» сьогодні у багатьох людей викликає сильну реакцію або навіть алергію. І це цілком виправдано з огляду на той імідж, який найчастіше представляють адміністрація та її представники. Церква, однак, не є якоюсь церковною установою або її представниками. Церква – це весь Божий народ. Справжніми його представниками є мученики та святі. Вони висловлюють його дух, бо живуть його істиною. Ось чому це з Церкви – це з її мучеників і святих. Саме дух свободи і самовідданості керує та визначає їхнє життя.

Ці дві особливості, свобода та самовідданість, характеризують православний християнський етос. Якщо ми розглянемо історію нашого народу, то побачимо, що найсправніші її прояви пов’язані з цими двома основними чеснотами, як і ними відрізняються і найсправніші її представники. Але з іншого боку, його великі пригоди та лиха пов’язані з залишенням цих чеснот та переважанням духу рабства, розбрату та користі.

Це свободи і самовідданості має першорядне значення для соціального і політичного життя. Особливо сьогодні, коли гігантизм соціальних і політичних структур загрожує знищити нашу особисту і соціальну свободу, сьогодні, коли засилля безособових організацій і коаліцій, що трансформуються в неймовірні сили та наддержави, приносять у жертву права або навіть життя окремих людей і народів, це з свободи та самовідданості стає особливо цінним. А оскільки політика завжди залишає свій відбиток на суспільному житті, а політичні лідери мають найбільш суттєві й вирішальні можливості культивувати або навіть спотворювати цей етос, їхня моральна ідентичність має визначальний характер.

Православ’я з його духом свободи та самовідданості є справжнім джерелом натхнення для нашого соціального та політичного життя. Його наявність допомагає підтримувати державу на рівні та в рамках її компетенції. Але це передбачає життєздатність Церкви та її свободу по відношенню до держави. Коли Церква перетворюється на інструмент держави, вона спотворює не лише себе, а й саму державу. Щоб допомогти державі, вона має бути вільною. Вільна Церква допомагає державі залишатися в її межах.

Особиста мораль необхідна прийняття на себе політичної відповідальності. Політична відповідальність вимагає компромісів, які кидають виклик ідеалам та створюють дилеми у моральній свідомості. Розуміння та вирішення цих проблем підтверджують існування особистої етики. Навпаки, байдужість до них та традиційних зв’язків демонструють політичну аморальність. Політика існує для людини, а не для політики. Ця аксіома не може бути справедливою лише у відносинах між політиками та громадянами, але також і у відносинах між політиками та ними самими. Перш ніж будь-яких компромісів та будь-яких методів, на першому місці має стояти моральність людини. Крім будь-яких безособових соціальних, економічних та політичних інститутів, які займають політиків, необхідно відрізняти людську особистість, до якої вони зрештою належать.

Георгій І. Мантзарідіс, професор Богословського факультету університету Фессалоніків ім. Арістотеля

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: PEMPTOUSIA

І все тому, що, на відміну від Діви Марії, він благословив «лесвицю», з якої «спускаються» приреченість і смерть. Абсолютну чорну темряву, безлад.

Тож питання просте. З якою зухвалістю стане ця людина перед образом Діви Марії, співаючи ці слова, коли сам благословив це кровопролиття?

Як він співатиме Діві Марії «Радуйся, якою рай відкрився», коли для нього і через його благословення відкрилося пекло? Його освяченням падають бомби та ракети, які зруйнували лікарню в Маріуполі.

Сьогодні в Маріуполі загинуло 1500 людей. Більшість – жінки та діти. У чому полягав їхній гріх, Святіший Патріарх Московський?

Гріх Кирила та його людей не просто в тому, що він нічого не говорить проти цієї несправедливої війни. Справа не тільки в тому, що він знаходить неймовірні заперечення, щоб виправдати її. Його найбільший гріх полягає в тому, що всі ці роки, що ця людина керує своєю країною, і він бачив, куди йде і які її цілі, але він не тільки не створив на своєму місці необхідних духовних «антитіл», щоб жоден лідер не міг почати. таке кровопролиття, але брав активну участь у розбудові цього жаху, цього звіра, який зараз пожирає Україну і тягне весь світ у темряву.

Я відмовляюся узагальнювати, що це Росія, але те, за що Кирило виступає, це не Церква. Я і Патріарх Московський впевнені, що ми не віримо в одного Бога. Ми можемо однаково робити хресне знамення, ми можемо сказати в храмах те саме, я вірю, ми можемо мати тих самих святих, але в моїх очах (і пробачте мені, будь ласка, від першої особи) єдина аудиторія, яку має ця людина з його вірою – для мене пекло. Тому що все, за що він виступає і все, що він підтримує, це те, що в моїй вірі описано як пекло.

Кирило та його люди нещодавно вирішили припинити спілкування зі Вселенським Патріархатом, Церквою Греції, Олександрійським Патріархатом та Церквою Кіпру. Тоді всі чи принаймні багато хто з нас казали, що треба бути поміркованими, щоб знайти шлях до повернення, бо адміністративне питання не може розколоти Православ’я.

Але тепер факти поза нами. Тепер Кирило розірвав не просто Причастя, а й будь-які стосунки з тим, що називають Східною Православною Церквою. Навіть сліпий міг побачити, що ангел московський упав, його виключили з товариства.

МОЖЕ, НАСТАВ ЧАС ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ, ІСТИННІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ ПРИЙНЯТИ СВОЇ РІШЕННЯ.

Нижче наведено фотографії із мученицької смерті жінок і дітей у Маріуполі сьогодні. Це суворі образи, але одного дня ми повинні побачити правду в очах баса, і одного дня ми вільні. Мені їх надіслав український священик о. Сергій Горбик, якому на даний момент я пишу, він із воїнами рихтується захищати Львів.

Йому фотографії надіслав інший священнослужитель з Маріуполя… Маріуполь… місто Марія. Той Марії, до якої скинутий ангел московський безсоромно звертатиметься «Радуйся».

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

«Піна», корисна для «будь-якої хвороби», бо сяяла в темряві угоди, як срібло, яке отрімав Юда, ви знаєте як.

Відчуваючи себе могутніми і навіть невразливими через свої привілейовані стосунки (такі ж привілейовані, як стосунки між злодієм і тим, хто його годує), вони проповідували націоналізм, давали уроки автентичності віри та «прикрашали» тих, хто наважувався погрожувати чи подавати до суду, а ще «гірше» викривати їх.

Вони були — і багато хто залишився, щоб не сміятися — настільки пишалися своєю службою, що, на відміну від прикладу минулого, замість капюшона носили величезну посмішку самовдоволення.

Навколо них стояла решта суспільства, яка знала, але, як завжди, не хвилювалася, яка боялася, бо «куди тепер дітися» або яка з ними спілкувалася, вважаючи, що її власні руки цим співіснуванням не забруднилися. «Щоб виконувати свою роботу, ми взагалі не підемо за нього заміж».

І так ми отримали політиків у парламентах, як торгові кораблі, що належать Греції, але з іноземним прапором, у відповідних місцях єпархіальних митрополитів, яких цікавили лише свої орди туристів, які заповнили їхні лавки та рахунки… Господь побачив в яких країнах і в яких валютах, журналісти, які, не червоніючи, передавали грецькій громадській думці всілякі види пропаганди, і, звісно, наш національний продукт — нейтралітет, який завжди має спосіб вижити в будь-яку епоху, надаючи їй послуги з найглибшими кишенями.

І серед усіх у нас були нещасні, які бігали і поклонялися в надії, що вони теж потраплять у групу тих, кому дають гроші. Нетерплячі, доступні і яскраві, у яких закінчилися мрії тільки тепер, коли рубль наближається до вартості дитячих фантиків.

Особливо в церковному просторі, де ми всі більш-менш знаємо один одного в обличчя або через спільне коло, ми добре знаємо людей, імена, ситуації та погляди.

Я думаю, буде потрібно багато років, щоб оцінити Розмір і глибину шкоди, яку всі вони завдали нашому національному колективному мисленню. Але ми всі бачимо типовий приклад завданої шкоди в аргументах, на які посилаються багато наших співгромадян, які не були на зарплаті жодного посольства, жодного Патріархату, жодного монастиря та жодної установи, але, на жаль, мали нещастя залишити свій розум подібним на розум тих, хто був.

І ми доходимо до того моменту, коли вони бачать бійню в Україні через інтернет, мають перед собою всі докази і всі аргументи, але вони вірять в неймовірні речі, які продовжують говорити прихильники сучасного Нерона.

Святкувати з одного боку грецьку революцію, а з іншого боятися «що ми тепер без туристів будемо робити»?

Бачити, як їх співвітчизників спалюють заживо бомбами, і казати «де був Захід на Кіпрі?» шукають всілякі логічні та ірраціональні аргументи, щоб не бачити, що відбувається перед ними, зараз, в прямому ефірі!

Чому?

Бо всі вони день у день, година за годиною, слово за словом отруювали наш розум, наші думки та наше буття.

Неможливо жити в країні, яка написала на сторінках історії слова на кшталт Фермопіли, Салміна, Куги, Аркаді, Сулі, а передусім «Свобода чи смерть», бути нащадком тисяч відомих і невідомих героїв, які віддали їхню молодість, їхнє життя, їхнє майно, і бачачи все, що відбувається, не здригаються.

Я можу дати лише одне тлумачення повне отруєння мозку!

Тож тепер, коли Захід нарешті «прокинувся», заради власних інтересів, зі своїх причин і для власного порядку денного, але він прокинувся, і я сподіваюся, що багато хто з нас також прокинуться. Щоб нарешті побачити правду і якщо хочете, так, наші інтереси наш порядок денний.

Єдине, що точно можна сказати, це те, що сьогодні світ почав змінюватися. Змінити це на краще залежить від кожного з нас.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Прагнення уникати використовувати політичну владу гідними її людьми, залишає її на відкуп нечестивими. А коли нечестиві – це не тільки поодинокі особистості, але і більш широкі кола або органи темних сил, які зазвичай виходять за межі національних держав і діють неконтрольовано, то проблема стає більш гострою. Особливо в наш час це переживання стало дуже болючим. З іншого боку, змішення цінностей в політиці з її нинішньою дискредитацією стає проблематичним, в той час як створення християнських партій або, тим більше, зв’язок Церкви з політичними структурами та планами не можуть бути виправдані з богословської точки зору.

Церква завжди була пов’язана з традиціями суспільства. Таким чином, у неї є де-факто своє політичний вимір, яке стає ще більш важливим і актуальним в процесі сучасної глобалізації. Зрештою, саме довгоживучі уряд або політична фракція в будь-якій частині світу має набагато менше минуле, ніж Церква у своїй історії. Проблема тут, звичайно, у відносинах, які складаються з політикою. І підхід Церкви до цієї проблеми не може бути політичним, а богословським, точніше пастирським.

Християнство не зневажає політику, але воно не може бути формуватися з її допомогою. Її відношення до політики також визначається простором, яке воно усвідомлює в за собою: «Кесарю, кесареві, а Боже – Богові» (Мт. 22:21). Цей принцип має першорядне значення не тільки для релігійного, а й для політичного життя. Присутність Церкви має велике значення для політичного життя, тому що вона не дає державі порушити свій світський характер і стати тоталітарною. Це, звичайно, відповідним чином, вимагає від Церкви не порушувати свої принципи і зробитися політичною силою.

Це, звичайно, не заважає членам Церкви займатися політикою й займати державні посади. Але Церква не завжди байдужа до політики. Зокрема, в контексті своїх відносин з державою вона має співпрацювати в політичному житті і, завдяки своєму інституційної присутності, при необхідності виступати з політичним словом. І це її слово стає істотним та дієвим, коли воно вимовляється як слово служіння, а не авторитарно; як слово істини та справедливості, незалежне від політичної скритності та доцільності.

Церква – це «ім’я союзу і згоди» [1]. Її мета – наблизитися до світу не шляхом об’єднання його поділів, а шляхом заклику світу до єдності, який виходить за межі його політичних і партійних поділів. Поки Церква зберігає свою ідентичність, вона не поділяє і не поділяється, але об’єднує і оновлює. Тому її місія на чисто соціальному рівні унікальна і незамінна. Вона відкриває для суспільства і його членів простір обміну і співпраці, роблячи можливим більш істотне і тривале відродження, творче відродження духу.

Партії припускають поділ. Жодна політична партія, як би вона не надихалася духом християнства, не може претендувати на християнське ім’я, носієм якого є Церква. Але навіть це не можна ототожнюватися з політичною владою або ставати її інструментом, без суперечностей її природі та місії.

***

Неолібералізм, який характеризується як ідеологія глобалізації та являє собою постмодерністську еволюцію капіталізму, не переставав підтримувати «дух капіталізму» в своїй еволюції. Але дух неолібералізму, який є дух неприборканого індивідуалізму, суперечить кіновіальному, спільному духу Православ’я. Саме тут знаходиться постійна причина відмінності та дисгармонії православних народів з народами західного світу й особливо протестантськими.

Дух православних народів не гармонує з атомістичним західним духом. Православна церква завжди була у згоді з духом спільності, кінотізмом, що переважали в Південно-Східній Європі і на Близькому Сході, в той час як з її партнерством розвивався багатогранний кінотізм Еллінізму за кордоном.

Кіновіально-спільний дух Православ’я виражається не в колективізм, але і в одностайності, що найбільш повно відбивається в ранньохристиянської громаді (Дії. 2:44 і наступ.) І зберігається в монастирях спільного життя. Цей дух не культивується посиланнями на зовнішні цілі або переслідування будь-якої об’єктивної вигоди, але він відтворюється у житті на рівні спілкування особистостей як самоціль. Колективізм не створює одностайності, але є абсолютно відмінною від неї формою індивідуалізму.

У наш час, в атмосфері неолібералізму та глобалізації, так зване державне право, закон, як і держава загального добробуту, слабшає до повного зникнення. Існування наднаціональних центрів, які в значній мірі контролюють економіку, інформацію, громадську думку, політичні та інші події, нівелює важливість національних держав й їхніх урядів. Національні держави слабшають, національні права відбираються, ключові державні обов’язки захоплюються, і просувається гомогенізація і витончений або відкритий тоталітаризм. Засоби держави у здійсненні будь-якої соціальної чи іншої політики обмежені або навіть знищені. Це все більше і більше доводить його нездатність допомогти суспільству і його громадянам.

З іншого боку, життєва важливі проблеми громадян, пов’язані з їх життям або виживанням, такі як здоров’я, освіта, робота, соціальна безпека, довкілля вони не тільки не вирішуються, а й зростають як ракова пухлина. Але стає ясно, що ці довгострокові події руйнівні для суспільства в цілому та руйнівні для всього людства. Таким чином, химера глобалізації висуває на передній план поточних справ пошук універсальності, яку проповідує і сповіщає Православ’я.

Ця універсальність орієнтована не на колективізм, але вона носить характер концентрації на особистості людини. Вона не приносить людину в жертву суспільству, але бачить в кожній людині все суспільство. Ця остання сторона, що досягається необмеженим відкриттям особи для горизонтального і вертикального спілкування, відрізняє православну позицію від пропозиції будь-якої політичної соціальної системи.

Звідси може прийти воістину прогресивне і творче дихання до політики, яка висловлюватиме «дух Православ’я» в політиці, яка перестане зневажати або навіть боротися з Православ’ям як реакційним, але буде підходити і розуміти, як в деякій мірі свій кіновіально-спільний дух. Постмодернізм з кінцем ідеологій швидше повинен полегшити таке починання.

1. Ιω. Χρυσοστόμου, Ομιλία εις την Α’ Κορινθίους 1,1, PG 61, 13.

Георгій І. Мантзарідіс, заслужений професор Богословського факультету Солунського університету ім. Аристотеля

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

]]> http://kyiv-pravosl.info/2021/09/03/tserkva-i-polityka/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2015/02/17/u-pershyj-raz-pryjshov-vin-schob-vryatuvaty-svit-u-druhe-pryjde-schob-sudyty-joho/ http://kyiv-pravosl.info/2015/02/17/u-pershyj-raz-pryjshov-vin-schob-vryatuvaty-svit-u-druhe-pryjde-schob-sudyty-joho/#comments Tue, 17 Feb 2015 10:12:35 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=3322 Continue reading →]]> Немає в нашому житті нічого більш визначеного чим те, що рано чи пізно всі ми відправимося в інший світ. Сам факт того, що ми народилися і живемо в цьому світі, приводить нас до усвідомлення того, що в один прекрасний день нам доведеться його покинути. Кожен день ми спостерігаємо і в той же час усвідомлюємо, що люди народжуються і вмирають, приходять і йдуть. Але не викликає у нас сумніви і те, що нас будуть судити, ми будемо звітувати, як ми жили і вели себе в цьому житті. Це загальне переконання, вкорінене у всіх людях всіх націй і віків. А ще ми володіємо «свідченням пророчого слова» – Божественним Одкровенням, яке говорить про великий і славний день Суду і про Друге пришестя Ісуса Христа, як ми про це почуємо завтра з Євангелія Божественної літургії….

Друге пришестя Ісуса Христа і Суд є діянням Бога, в якому здійснюється вчення Євангелія, віра Церкви і житіє віруючих. Євангеліє (святий Іоан Златоуст називає його «солодким») – це і є солодке розповідь, яка віруючі чують з вуст Господа і зберігають у своїй пам’яті з благоговінням. Церква стверджує Символ віри в очікуванні Воскресіння і суду: «Чекаю воскресіння мертвих …» Поінформованість нашої свідомості і слово Ісуса Христа в євангельському уривку цілком достатні для того, щоб запевнити нас у неминучості Страшного Суду, але загально відомо і слово апостола, коли він пише Євреям: «людям призначено вмерти один раз, потім Суд».

На жаль, багато людей не усвідомлюють, що в якийсь момент вони покинуть цей світ, або що вони будуть суджені Богом за свої вчинки. І це найгірше, що може статися з людиною. Вирви зі своєї голови пам’ять про смерть і страх перед Судом і ти опустився до рівня тварини, тоді тебе нічого не зупинить. А тим більше, коли ти молодий. Молоді люди ведуть себе, як ніби навколо не існує літніх, вони не бачать, що кожен день люди вмирають. Вони одурманені своєю молодістю, надлишком здоров’я і сил, вони впевнені, що старість їх не стосується, що вони ніколи не помруть і їм не доведеться відповідати за своє життя. І все ж краще, щоб і молоді, і старі пам’ятали про смерть. Все життя мудреців і Божих святих є смертної пам’яттю. Наскільки гірко, настільки спасительне пам’ятати, що кожен з нас помре. Той, хто не забуває, що смерть його поруч, нехай не сумнівається, що його чекають Суд і відплата Бога.

Ісус Христос виразно повідомив нам про Своє Друге славне Пришестя. У перший раз Він прийшов смиренним і бідним, у другій – прийде у всій Своїй Божественній славі. У перший раз Він прийшов, щоб врятувати світ, у другій – судити його. У перший раз Він дав нам заповідь про любов, у другій – буде судити по справедливості. Не тільки як Бог, не тільки як людина, а як Боголюдина: як Бог, який є цілком праведним, і як Людина, що знає людську хвороба. Він сказав, що «Отець передав весь суд Синові». «Син прийшов спасти світ, Він буде йому і суддею». Він буде судити його з милосердям, щоб спаслися якомога більше людей, тому що Бог бажає спасіння світу. Чи не врятуються тільки ті, хто захоче, ті, хто вже ані через вчення, ані через знаки не захочуть повірити в Христа. Вони і зараз говорять те ж саме, і тоді те ж саме скажуть: «Господи! коли ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або мандрівником, чи без одягу, чи недужого, чи в в’язниці і не послужили Тобі?»

Ось тут євангельський уривок про Друге Пришестя Ісуса Христа та кризу у світі знаходить незбагненну глибину і максимальну соціальну значимість. Ніяких гучних слів і теорій, а маленькі і щоденні вчинки. Чи не уявні жертви і показні вчинки, а хліб для голодних, одяг – потребуючим, стакан води – спраглим. Найменше, посильну кожному з нас, а не тільки максимальне, яке можуть надати деякі. Коли ми засуджуємо соціальну несправедливість і нерівність і правда на нашому боці, ми нерідко забуваємо, що частка відповідальності падає на всіх.

І трапляється, що кричать про це не завжди найбідніші і потерпілі. Але, природно, коли проповідь, та й будь яке звернення до людей, які не бере свій початок від віри в Бога, не є здійснення звітів Божих, тоді втрачається її сенс, і така проповідь стає черговим теоретичним навчанням. І знову ж природним є те, що коли ми не віримо в Бога, ми не віримо і в людини. Тоді ми маємо справу не з людиною-братом нашим і Ісусом Христом, що, звичайно, заподіює нам біль, а з вченням і викладанням теорії соціальної системи, в яку ми віримо.

Істина одна – нас чекає смерть і суду Божий. У будь-якому випадку ми будемо відповідати за наше життя. Ми стверджуємо, що природні закони непорушні, але більш непорушними є моральні закони. І невірна матеріалістична аксіома: «Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!» Колись наше життя постане перед нами, а над нашими вчинками буде вершити Суд сам Господь Бог «через Ісуса Христа». І якщо Христос буде судити нас як Бог, ніхто з нас не врятується. Він буде судити нас, як Бог і людина, за чисто людськими мірками. І Він запитає нас, чи любимо ми один одного, адже любов, як пише апостол: «покривала безліч гріхів». Любов не є слово або теоретичне вчення, а прояв конкретного діяння по відношенню до свого ближнього, який є братом «в ім’я Ісуса Христа».

Не безлика людина і людство, а твій сусід і брат. Тому давайте любити, давайте вірити в Бога, де через любов людина стала людиною, щоб врятувати всіх. Щоб нам довелося почути під час суду: «Прийдіть, благословенні …» Амін

+ Митрополит Сервий і Козані Діонісій Псаріанос

 Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Християнський аскетизм

В ареалі поширення християнства, аскетизм, на основі якого пізніше з’явилося чернецтво, виник не як необов’язковий придаток, але як основна складова християнської віри і як основне слідство творіння нової людини в Христі. Зречення від усього, що становить основу аскетичного і чернечого життя в християнстві, було явлено самим Христом в якості обов’язкової умови для всіх, бажаючих слідувати за Ним: «Якщо хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» , «Так кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути Моїм учнем». Християнин покликаний жити в світі як «часовим притулку» в очікуванні Царства Божого. Крім того, вибір невинності і безшлюбності замість шлюбу в ім’я Царства Небесного прямо декларується в Новозавітних книгах. Апологет Юстин відзначає, що багато християн, як чоловіки, так і жінки, в перші десятиліття II століття і на 60 і 70 роках життя перебувають у дівоцтві. Апологет Афінагор Афінський трохи пізніше свідчить: «Можна знайти безліч чоловіків і жінок, які старяться безшлюбними, сподіваючись тісніше з’єднатися з Богом». Нарешті, молитва, піст, смиренність і плекання в душі чесноти становлять основні елементи християнського життя з моменту його появи.

Граничні тенденції

Ідеї крайнього аскетизму поширилися у другому столітті в руслі релігійно-філософської течії гностицизму, в основі якого лежить метафізичний дуалізм і повне презирство до світу. Для гностиків світ і все, що пов’язано з ним, не має позитивної цінністю. Єврейський Бог – Деміург, який є творцем світу, вважається гностиками нижчим Богом. Вищий і Благий Бог не брав участь у створенні світу. І тому вони проповідували теза «міфічності, підману» втілення Вищого Бога в особі Ісуса. Гностики, тобто ті, хто володіє іскрою блага, рятуються від творінь Бога-Деміурга через презирство до всього творіння. Так виникли тенденції до крайнього аскетизму, що дійшли до повного заперечення інституту шлюбу, і одночасно на тих же самих підставах з’явилося і протилежний рух – до крайньої етичної розкутості, до зняття всіх моральних заборон (так званий антиномизм). У той же час на противагу ідеям гностиків, що адресовані «знаючим», тобто інтелектуальній еліті, Маркион, створюючи свої релігійні громади, звернувся, насамперед, до нижчих соціальних верств. Дані громади мали не тільки яскраво виражену аскетичну спрямованість, але і схожу з чернечої організацію. Нарешті, монтанізм, який у свою чергу отримав поширення серед бідноти Фрігії, а пізніше і Північної Африки, крім яскраво вираженого аскетизму характеризувався і прагненням до відходу від світу. Відомо, що Монтана хотів зібрати всіх своїх послідовників у фрігійському місті Пепузи.

Аскеза і чернецтво

Важливим є те, що протягом трьох перших століть історії Церкви, незважаючи на активний розвиток аскетизму, не існувало організованого чернецтва. Хоча багато християн жили як ченці в світі і хоча загальна орієнтація раннього християнства містила в собі всі передумови, що породили пізніше чернецтво, факти віддалення від світу і життя в пустелі почали спостерігатися лише після середини III століття і оформилися в суспільний інститут в IV столітті. Таким чином, аскеза, яка від початку є однією з обов’язкових складових християнського способу життя, знайшла своє особливе вираження в чернецтві.

Постановка проблеми

Тут виникає питання: чому чернецтво виникло з такою затримкою в історії Церкви? Які чинники зумовили те, що аскеза, що від початку властива християнському життю, вилилася в особливу форму чернецтва в цей період? Само собою зрозуміло, що в даному випадку ми не розглядаємо чернецтво в богословському аспекті і не намагаємося пояснити його з точки зору покликання Божого, а також покликання людини, але намагаємося підійти до нього як до інституту Церкви. І тому ми постараємося пояснити факт його появи через події і зміни в суспільному житті.

Соціальні умови

Отже, основними змінами, що відбулися в окреслений період у житті християн, були: посилення гонінь проти християн з середини ΙΙΙ століття, остаточне їх припинення в IV столітті, визнання християнства як державної релігії, пов’язане з масовим вступом язичників в християнську Церкву і посиленням церковної організації. Ці події, що проходили на тлі загальної соціальної і економічної кризи, що ознаменувала цей період, очевидно, пов’язані з появою чернецтва. І тому необхідно більш детально розглянути, яку роль міг зіграти кожен з цих чинників у виникненні чернецтва.

Перша гіпотеза

Перша гіпотеза, за допомогою якої ми спробуємо пояснити це явище, може бути сформульована таким чином: посилення гонінь проти християн з середини III століття призвело до втечі віруючих з населених районів у пустелі, куди не могло дістатися держава зі своїми каральними органами.

Історичні джерела повідомляють, що багато християн були змушені, групами або поодинці, залишити місце свого перебування і бігти в пустелю, щоб уникнути ув’язнення. Зокрема, історик Созомен повідомляє, що багато його сучасників вважали гоніння проти християн причиною виникнення чернецтва:

«Інші ж кажуть, що причиною його були тогочасні гоніння за віру, і що це життя отримало початок, коли християни, тікаючи від переслідувань, робили собі житло в горах, пустелях і лісах».

Ця гіпотеза, однак, не дає повного пояснення феномену чернецтва. Гоніння, дійсно, могли стати причиною втечі християн в пустелю і таким чином зіграти свою роль у появі чернечого способу життя, проте вони не могли привести до його збереження і подальшого оформлення в особливий інститут. Після припинення гонінь мав би припинитися або, принаймні, значно скоротитися і потік християн в пустелю. У дійсності, однак, сталося прямо протилежне. Втеча християн в пустелю не тільки не зупинилося після припинення гонінь, але й посилилося.

Друга гіпотеза

Друга гіпотеза полягає в наступному: припинення гонінь і визнання християнства як релігії, що вільно сповідується, призвело до секуляризації житті християн і викликало протести багатьох віруючих, що виявилися у масових відходах в пустелю і створенню там монастирів.

Відомо, що з другого десятиліття IV століття не тільки зникли всі зовнішні перешкоди, але з’явилися і прагматичні причини для хрещення в християнську віру. І дійсно, багато людей у той період стали християнами для того, щоб отримати певні соціальні чи економічні привілеї. Це явище призвело до різкого зростання числа християн і до секуляризації їхнього життя. Однак воно ж привело і до ослаблення єдності християнських громад, в яких взяли гору тенденції до індивідуалізму. І подібно до того, як у соціальному житті індивідуалізм є причиною відходу з соціуму, який проявляється у формі індивідуального самогубства, так і в релігійному житті індивідуалізм привів до відходу від світу, проявився в переході в чернецтво. Відхід зі світу, що є в певному роді самогубством на рівні соціального спілкування, стає воскресінням в перспективі вищого спілкування, тобто єдності з Богом, через яке відновлюється на новому рівні та спілкування з ближніми. Чернець покидає своїх ближніх не з ненависті до них, але через неможливість жити поруч з ними тієї релігійної життям, яким він хоче. Таким чином, чернецтво виникає як свого роду «анти-соціум», який, не будучи по суті своєю протилежністю мирського життя, створює передумови для послідовної християнського життя, перспективою якої є загальність – єднання з усіма людьми.

Знаменно в цьому зв’язку спостереження святителя Василя Великого про важливість чернечого життя: «Душевної зібраності сприяє і самота за місцем проживання … Понад інших багатьох незручностей, душа, дивлячись на безліч тих, що живуть беззаконно, по-перше, не знаходить часу відчути свої власні гріхи та здійснити покаяння в їх, навпаки ж, через порівняння себе з гіршими набуває якесь мрійливе поняття про свої заслуги; а потім заколотами і нестачею часу, які звичайні для мирського життя, через речи, що відволікають від дорогоцінної пам’яті про Бога, не тільки позбавляється можливості радіти і веселитися про Бога, втішатися Господом і радуватися словесами Господніми … але і зовсім звикає до нехтування і забуття судів Божих. А більше сього погибельного зла і зустріти неможливо».

Третя гіпотеза

Третя гіпотеза, що пояснює розвиток християнського чернецтва, пов’язує це явище з економічним і соціальним кризою тієї епохи. Зокрема, стверджується, що народження чернецтва може певною мірою вважатися одним з результатів соціальних проблем, що виникли завдяки збігу аскетичних прагнень християн з повним зубожінням суспільства, подією того часу.

Зв’язок економічної та релігійного життя людини в цілому відомий. Бідність, збільшення податків, фінансова криза, корупція влади і загальна соціальна нестабільність, що знаменували епоху правління Діоклетіана, природним чином сприяли втечі в пустелю і розвитку чернецтва. З відходом від світу християни не тільки знаходили більш сприятливі умови для аскетичного життя, а й рятувалися від нестерпних економічних і соціальних утисків. Не випадково чернецтво було більш поширене в Єгипті, і особливо в Фіваїді – аграрному районі, що особливо постраждав через економічну і соціальну кризу.

Зв’язок відходу у пустелю з економічними і соціальними передумовами знаходить підтвердження в монастирської традиції. Так, наприклад, в «Лузі духовному» – збірнику висловів святих отців – в оповіданнях про авву Олімпія і про іншого ченця, який жив разом з аввою Пафнутієм, їх прихід і повернення в чернече життя відповідно пояснюються соціально-економічними причинами. Значення цих причин, однак, не варто переоцінювати. Подібні умови існували в житті християн і раніше, але не приводили до відходу від світу. Більш того, на підставі подальшої історії чернецтва легко переконатися, що періоди розквіту чернецтва неодмінно не збігаються з економічними і соціальними кризами, а також люди, що відходять до чернечого життя, не є завжди вихідцями з найбідніших і нижчих верств суспільства.

Четверта гіпотеза

Нарешті, четверта гіпотеза може бути сформульована таким чином. Зміцнення інституту Церкви обмежило її харизматичну складову і створило необхідність створення нових можливостей для плекання харизматичної життя. Відповіддю на цей новий виклик, була поява чернецтва.

Одночасно з розвитком інституту Церкви з’являються, як відомо, і різні громади християн, які, вступаючи в конфлікт з офіційною Церквою, закликають до повернення до «справжнього» релігійного життя (наприклад, монтаністи, новатіанци, Донатисти). Втім, одночасно, і в лоні самої Церкви багато віруючих, не піддаючи сумніву сам її інститут, прагнуть до більш повного досвіду харизматичного змісту християнської віри. Ці тенденції стають більш яскраво вираженими, починаючи з III століття з посиленням інституту Церкви. Так виникла необхідність у новому життєвому просторі для віруючих, яким стала пустель. Відхід в пустелю не є відходом з Церкви, але відходом від світу. Чернець йшов у пустелю з тим, щоб цілком присвятити себе новому життю, яке пропонувала йому Церкву. Цей відхід можна було б вважати і свого роду протестом проти життя християн в світі. Такий погляд, однак, в цілому не представляється вірним. Ченці-християни і християни-миряни ніколи не вступали в протистояння або в конфлікт один з одним. Протягом всього Середньовіччя, і надалі, в Новий час, не тільки існували тісні зв’язки між монастирськими і парафіяльними християнськими громадами, а й в цілому чернецтво залишалося ідеалом суспільного життя для віруючих у світі. Це було особливо характерно для східного середньовічного християнства, де соціальне життя віруючих несло яскраво виражену печатку чернечого ідеалу.

Згідно Ернсту Трёльчу, з розвитком Церкви утворилася глибока прірва між нею і світом, який тепер необхідно було або відкинути, або прийняти у всій його сукупності. Чернецтво пішло по першому шляху, а широкі народні маси християн – по другому. Однак це пояснення, яке також передбачає протиставлення ченців християнам-мирянам, не відповідає історичній дійсності. Чернецтво не повинно розглядатися як розкол християнства, до нього потрібно ставитися як до посилення християнського життя. А посилення, у свою чергу, не означає конфлікту, але являє собою розподіл послухів усередині єдиного церковного цілого.

Підводячи підсумок, ми можемо сказати, що християнське чернецтво як організація аскетичного життя віруючих виникає під впливом всіх названих чинників. Всі вищевказані причини: на початку посилення гонінь, вигнала багатьох християн в пустелі, потім загальний економічна і соціальна криза, далі, секуляризація  життя християн у світі, яка послабила єдність церковних громад, і нарешті, зміцнення інституту Церкви, що породило необхідність нового простору для плекання харизматичної життя , – внесли свій внесок у народження і формування християнського чернецтва.

Професор Георгій Мандзарідіс, професор Морального богослов’я і Соціології християнства Богословського факультету Університету імені Аристотеля м. Салоніки.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».