Передмова

«Протоєвангеліє Якова» – це один з складових корпусу апокрифічних текстів, що носить загальну назву «Євангелії дитинства». Рукописи цього апокрифу мають різні назви: «Різдво Марії». «Об’явлення Якова», «Різдво Марії, святої Богородиці та Преславної Матері Ісуса Христа», «Оповідь про історію Різдва Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії».

Щодо часу та місця написання цього тексту, то науковці припускають, що основа твору була створена десь у середині ІІ ст., а остаточну форму він набув не пізніше початку ІІІ сторіччя [1]. При цьому відзначається – місцем написання є Сирія або Єгипет, адже автор поверхнево знайомий як з географією Палестини, так і з юдейськими релігійними звичаями. Однак літературна форма Протоєвангелія Якова, агадичне оповідання, тісно пов’язане з юдаїзмом [2], хоча більшість рукописів, які дійшли до наших днів, написані грецькою мовою та датуються IV – XVI стст. Найбільш древня з них – «Папірус Бодмера (III – початок IV ст.ст.) [3], текст якого був опублікований в 1958 році [4].

Хоча текст «Протоєвангелія Якова» був давно відомий на Християнському Сході та перекладений на коптську, сирійську, арабську, ефіопську та вірменську мови, а в подальшому і грузинську, введення в обіг широкого кола європейських богословів воно потрапило тільки в XVI ст., коли французький науковець Гійом Постель переклав цей твір латиною та опублікував його під назвою Protevangelium Jacobi [5]. А в 1564, німецький дослідник Михайло Неандер видав грецький текст цього пам’ятника під назвою «Πρωτευαγγέλιον Ἰακώβου» [6].

У першої половині ХІХ ст. європейські біблеїсти знову активно зацікавилися апокрифами, зокрема і «Протоєвангелієм Якова. Так, у 1852 р. побачило світ його перше критичне видання, автором якого був  К. Тішендорф, який використав 17 грецьких рукописів [7].

Слов’янські тексти «Протоєвангелія Якова» відомі вже з ХІІІ – XIV ст., один з них, який є в рукописному збірнику «Велики Четьї Мінеї» 1541 р., під назвою «Слово на Різдво Пресвятої Славнішої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії» був обраний російськими видавцями ХІХ сторіччя [8]. Саме цей текст послужив протографом для радянської та російської дослідниці І. С. Свенцицької, яка зробила його переклад сучасною російською мовою під назвою «Історія Якова про народження Марії» [9]. Саме по цьому тексту ми зробили український переклад у січні 2022 р.

Однак, у 2011 р., виходить новий, більш докладний та повний переклад, який щойно став нам доступний, це і спонукало нас зробити нову україномовну версію з доданням цієї невеликої розвідці [10].

Може виникнути питання: Чому сьогодні виникла потреба в перекладі цього апокрифу?

Справа в тому, що саме цей текст був підставою започаткування цілого цілку свят православного літургічного року, а саме: Зачаття праведної Анною Пресвятої Богородиці; Різдва Пресвятої Богородиці; Введення в Храм Діви Марії; пам’яті святих праведних Йоакима й Анни. А також одного з моментів свята Різдва Христового – зцілення сухої руки повитухі, яка засумнівалася в дівоцтві Богородиці. Отже цей текст надає більш повне розуміння певним піснеспівам цих свята, а також текстам акафістів.

Посилання:

1. Cullmann O. The Protoevangelium of James // Hennecke E. New Testament Apocrypha. Philadelphia, s.a. Vol. 1. р. 372.

2. Cothenet E. Le Protévangile de Jacques: origine, genre et signification d`un premier midrash chrétien sur la nativité de Marie // Aufstieg und Nierdergang der römischen Welt. 2.25.6. Berlin, 1988. P. 4552–4269. 

3. Kimberley A. Fowler. The Protoevangelium of James in Papyrus Bodmer V: Titles, Genres, and Traditions in Transmission // Religions 14:636. https://doi.org/ 10.3390/rel14050636

4. Papyrus Bodmer V: Nativité de Marie / ed. Testuz, Michel. Cologny-Genève: Bibliotheca Bodmeriana, 1958.

5. ibliander T. Protevangelion, sive de natalibus Jesu Christi et ipsius matris virginis Mariae sermo historicus divi Jacobi minoris: Basel, 1552

6. Neander M. Apocrypha, hoc est. Narrationes de Christo, Maria, Ioseph cognatione et familia Christi extra Biblia: reperta (inserto etiam Proteuangelium Iacobi Graece // Oriente nuper reperto, necdum edito hactenus. Basel, 1564

7. Evangelia apocrypha / Ed. C. Tischendorf. Lpz., 1853. S. 1–48.

8. Слово на Рождество Пресвятыя Славныя Владычици нашея Богородици и Проснодевы Марии // Великие Минеи Четии, собранные Всероссийским митрополитом Макарием. Сентябрь. Дни 1–13. СПб. 1868. Слп. 352–363.

9. Свенцицкая И. С. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии М. 1989, ст. 104–116

10. The Apocryphal Gospels. Texts and Translations / ed. by Bart D. Ehrman and Zlatko Pleše. – Oxford-New York: Oxford University Press, 2011. Науковий коментар та список рукописів, які використовували перекладачі – р. 31-38. Текст Протоєвангелія Якова – р. 40-71

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова», м. Чернівці.

 ПРОТОЄВАНГЕЛІЄ ЯКОВА (ΠΡΩΤΕΥΑΓΓΈΛΙΟΝ ΙΑΚΏΒΟΥ)

І. У Історіях дванадцяти колін Ізраїлю [говориться, що] був Йоаким, вельми багатий муж, і він приносив Господеві дари свої вдвічі, кажучи про себе: Нехай [одна частина] буде від надлишку мого всьому народові, а [інша] на умилостивлення Господу Богу задля прощення мого. Настав великий день Господній, і приносять сини Ізраїлю свої дари. І от виступив проти нього Рувим, промовляючи: Не годиться тобі першим приносити дари свої, бо ти не справив насіння в Ізраїлі. І вельми засмутився Йоаким, і вийшов до дванадцятьох колін народу, промовляючи в собі: Досліджуючи [літопис] дванадцяти колін Ізраїлевих, чи ж тільки я один не залишив нащадків в Ізраїлі. І, дослідивши, знайшов, що всі праведники вже залишили нащадків в Ізраїлі. І згадався йому патріарх Авраам, як в останній день Господь Бог явив йому сина Ісака. І вельми засмутився Йоаким, і не прийшов він до дружини своєї, але подався у пустиню. І поставив він там свій намет, і постився Йоаким сорок днів і сорок ночей, промовляючи в собі: не вийду [з пустині] ні їсти, ні пити, доки не повеліє мені Господь Бог, і нехай буде мені молитва їжею та питвом.

II. Дружина ж його Анна подвійно плакала плачом і сугубо (вдвічі) ридала риданням, промовляючи: Оплачу неплідність мою, оплачу бездітність мою. Але ось настав великий день Господній. І сказала їй Юдиф, служанка її: Доки ж будеш ти пригнічувати душу свою? Бо настав великий день Господній, і ти не повинна плакати. Але візьми цю головну пов’язку, яку мені дала пані за працю: не личить мені носити її, бо я слуга твій, а [пов'язка] несе знак царственості. І відповіла Анна: Відійди від мене. І цього я не зроблю, а Господь Бог вельми принизив мене. Чи ж не лукавий навчив тебе, і ти прийшла, щоб і мене втягнути в гріх твій? І відповіла служниця Юдиф: Навіщо я буду тебе вмовляти, якщо ти не чула голосу мого? Господь Бог закрив твоє лоно, щоб ти не принесла плоду в Ізраїлі. І дуже засмутилася Анна, і зняла вона одяг свій, умила голову свою, і одягла свій шлюбний одяг. І близько дев’ятої години пішла до свого саду погуляти. І побачила лаврове дерево, і сіла під ним, і, відпочивши, почала молитися Господу, кажучи: Боже батьків моїх, благослови мене й вислухай молитву мою, як благословив Ти матір Сару і дав їй сина Ісака.

III. І Анна поглянула пильно на небо і побачила на лавровому дереві гніздо горобця. І заридала Анна, промовляючи в душі своїй: Горе мені, хто ж бо породив мене? Яке ж бо черево вивело мене на світ? Бо я стала прокляттям в очах синів Ізраїлевих. І ганьбили мене, і глузували з мене, і вигнали мене з храму Господа Бога мого. Горе мені, кому ж я уподібню себе? Не подібна я до птахів небесних, бо й птахи небесні здатні до дітонародження перед очима Твоїми, Господи. На кого ж я буду подібна? Не буду подібна я і на тварин німих, бо й німі тварини здатні до народження дітей в очах Твоїх, Господи. На кого ж я буду подібна? Не буду подібна я і на звірів земних, бо й земні звірі здатні до народження дітей в очах Твоїх, Господи. На кого ж я буду подібна? Не подібна я й водам цим, бо й води ці, спокійні та бурхливі, і риби в них благословляють Тебе, Господи. Горе мені, кому я уподібню себе? Не подібна я й землі цій, бо й земля приносить плоди свої в свій час і благословляє Тебе, Господи.

IV. І тоді з’явився перед нею ангел Господній і сказав їй: Анно, Анно, вислухав Господь молитву твою. Ти зачнеш і вродиш, і про потомство твоє говоритимуть у всьому світі. І сказала Анна: Живий Господь Бог; якщо я вроджу дитя чоловічої чи жіночої статі, віддам його в дар Господу моєму, і воно служитиме Йому всі дні життя свого. І ось, прийшли два ангели, говорячи їй: Ось, Йоаким, чоловік твій, іде зі своїми стадами. Бо ангел Господній явився Йоакиму, промовляючи: Йоаким, Йоаким, почув Господь Бог молитву твою. Вийди звідси. Бо дружина твоя Анна зачне в утробі. І негайно вийшов Йоаким [з пустелі], і наказав пастухам, кажучи їм: Приведіть мені сюди десять бездоганних і незаплямованих ягнят, це будуть десять ягнят для Господа Бога. І приведіть мені дванадцять молодих телят, і це будуть дванадцять телят для жерців та старшин. І сто козенят для всього народу. І ось Йоаким підійшов зі своїми стадами. І Анна вийшла до воріт і побачила Йоакима, що йшов зі стадами своїми. І негайно побігла [до нього] і кинулася йому на шию, кажучи: Тепер я знаю, що Господь Бог вельми благословив мене: ось, неплідна вже не неплідна, і ось, бездітна зачну в утробі. І знайшов спокій Йоаким у перший день у домі своєму.

V. Наступного дня він приніс свої дари, промовляючи подумки: Якщо Господь Бог змилується наді мною, то лист (τὸ πέταλον) священника подасть мені знак. Йоаким приніс свої дари й уважно стежив за листом священника, коли той наближався до Господнього жертовника, і не побачив у собі гріха. І мовив Йоаким: Тепер я знаю, що Господь Бог змилувався до мене і простив мені всі мої гріхи. І вийшов він із храму Господнього виправданим і пішов у дім свій. І виповнилося місяців її близько шести. На сьомий же місяць народила Анна і сказала повитухі: Кого я народила? І сказала повитуха: Дівчинку. І сказала Анна: Возвеличилася душа моя в цей день. І нахилилася до неї. По закінченні ж днів очищення, Анна дала груди дитині і нарекла ім’я їй Марія.

VI. З кожним днем дитя міцніло. Коли ж їй виповнилося шість місяців, мати поставила її на землю, щоб випробувати, чи буде стоять вона. І зробивши сім кроків, повернулася вона до лона матері своєї. І підняла її мати, промовляючи: Хай живе Господь Бог мій. Ти не ступатимеш цією землею, доки я не відведу тебе до храму Господнього. І влаштували святиню (очищення) в її світлиці, і жодна нечистота чи скверна не мала права пройти крізь неї. І покликала [Анна] непорочних дочок єврейських, і вони дбали про неї. Коли ж виповнився рік дитині, Йоаким влаштував великий бенкет і покликав первосвящеників, священників, книжників та старшин усього народу Ізраїлю. І приніс Йоаким дитя священникам, і вони благословили його, мовлячи: Боже батьків наших, благослови це дитя і даруй їй найславніше ім’я на віки віків та в усіх пологах. І промовив увесь народ: Нехай буде так, амінь. І приніс [Йоаким] її до первосвященників, і вони благословили її, мовлячи: Боже Всевишній, споглянь на це дитя і благослови його найбільшим і нетлінним благословенням. І взяла її мати її у святому місці, в опочивальні, й почала годувати дитя грудьми. І заспівала пісню Анна Господу Богові, промовляючи: Заспіваю пісню святу Господу Богові моєму, що зглянувся на мене і визволив мене від ганьби ворогів моїх, і дарував мені Господь Бог мій плід праведності Своєї, єдиносущний і настільки багатозначущий в очах Його. Хто сповістить синам Рувиля, що Анна годує грудьми? Слухайте, слухайте, дванадцять колін Ізраїлю, що Анна годує грудьми. І коли вона завершила молитву у святому палаці своїй оселі, вийшла й служила іншим. Як скінчився бенкет, розійшлися ті, що веселилися, славлячи Бога Ізраїлю.

VII. Минали місяці для дитини. І виповнилося дитині два роки, і сказав Йоаким: Відведемо її до храму Господнього, щоб виконати ту обітницю, яку було дано, аби Владика не відвернувся від нас, і наш дар не став би Йому неугодним. І сказала Анна: Зачекаємо третього року, аби вона не шукала батька і матір. І сказав Йоаким: Зачекаємо. Коли ж виповнилося дитині три роки, сказав Йоаким: Зберіть непорочних дочок єврейських, і нехай вони візьмуть світильники і стоять з палаючими [світильниками], аби не повернулася дитина назад, і аби полонилося серце її храмом Господнім. І зробили так, коли йшли до храму Господнього. І прийняв її священник, і, поцілувавши її, благословив і сказав: Хай звеличить Господь Бог ім’я твоє у всіх поколіннях. Бо від тебе в останні дні явить Господь видкуплення Своє синам Ізраїлю. І посадив її на третю сходинку жертовника, і подав Господь Бог благодать від нього, і підскочила вона на ноги свої, і полюбив її весь народ Ізраїлю.

VIII. І пішли батьки, дивуючись, вихваляючи та прославляючи Господа Бога, що дитя не повернулося до них. А Марія перебувала в храмі Господньому, наче голубиця, що ділила і приймала їжу з рук ангелів. Коли ж їй виповнилося дванадцять років, священники зібрали раду, говорячи: Ось, Марії виповнилося дванадцять років у храмі Господньому. Що ж тепер робитимемо з нею, аби вона якимось чином не осквернила святиню Господа Бога нашого? І сказали первосвященику: Ти стоїш перед жертовником Господнім.

VIII. І пішли батьки, дивуючись, вихваляючи та прославляючи Господа Бога, що дитя не повернулося до них. А Марія перебувала в храмі Господньому, наче голубиця, що ділила і приймала їжу з рук ангелів. Коли ж їй виповнилося дванадцять років, священники зібрали раду, говорячи: Ось, Марії виповнилося дванадцять років у храмі Господньому. Що ж тепер робитимемо з нею, аби вона якимось чином не осквернила святиню Господа Бога нашого? І сказали первосвященику: Ти стоїш перед жертовником Господнім. Увійди і піднеси молитву за неї. І що Господь Бог тобі сповістить, те ми й зробимо. І ввійшов первосвященик, одягнувши дванадцять дзвоників, у святая святих та й підніс молитву за неї. І ось ангел Господній з’явився, говорячи: Захаріє, Захаріє, вийди і склич удівців з народу, і нехай кожен з них візьме посох, і той, кому Господь Бог явить знак, тій вона й стане дружиною. І вийшли вісники по всій Юдейській землі, і труба Господня пролунала, і всі почали сходитися.

IX. Йосиф, відклавши теслярську сокиру, подався на їхні збори. І, зібравшись разом, подалися до священника, несучи свої жезли. Взявши ж від них жезли, він увійшов до святині й почав молитися. Завершивши молитву, він узяв жезли, вийшов і роздав їх. І знамення не було на них. Йосиф же взяв останній жезл. І негайно ж голубка вилетіла з жезла й злетіла на голову Йосифову. І сказав священник Йосипу: Ти обраний прийняти Діву Господню, щоб зберігати її. І відповів Йосип, кажучи: У мене є сини, і я старий, вона ж молода. Я не буду посміховиськом для синів Ізраїлю. І сказав священник: Йосипе, побійся Господа Бога твого, і згадай, що зробив Бог Дафану, Авірону та Корею, як розверзалася земля, і всі вони були поглинені за непослух свій. І нині побійся, Йосипе, аби те саме не сталося і в домі твоєму. І, злякавшись, Йосип узяв її, щоб берегти її, і сказав їй: Маріє, я взяв тебе з храму Господнього. І тепер я залишу тебе в моєму домі. Я ж іду будувати будівлі, а потім повернуся до тебе. Нехай Господь збереже тебе.

Х. Тоді зібралася рада священників, які сказали: Зробимо завісу для храму Господнього. І промовив священник: Зберіть мені дів чистих із роду Давида. І слуги пішли, шукали й знайшли сім (дів). І пригадав священник діву Марію, що вона була з роду Давида і чиста перед Богом. І слуги пішли і привели її. І привели їх до храму Господнього. І сказав священник: Отже, одержіть за жеребом, хто прястиме золото, хто аміант, хто льон і хто шовк, хто гіацинт і хто багрянець, і хто справжній пурпур. І випало за жеребом Марії прясти справжній пурпур і багрянець. І взявши їх, повернулася вона до дому свого. У цей же час Захарія онімів, і був замість нього Самуїл, доки знову Захарія не заговорить. Марія ж, узявши багрянець, почала прясти.

XI. І взяла вона глечик, і вийшла набрати води. І ось чує вона голос, що промовляє до неї: Радуйся, благодатна! Господь з тобою. Благословенна ти між жінками. І почала Марія озиратися праворуч і ліворуч, щоб дізнатися, звідки їй той голос. І, сполохавшись, повернулася вона до дому свого, поставила глечик, взяла пурпур, сіла на лаву свою і почала пурпур прясти. І тоді ангел Господній став перед нею, промовляючи: Не бійся, Маріє. Бо Ти здобула благодать перед Господом усього. І Ти зачнеш од Слова Його. Марія ж, почувши [це], розмірковувала в собі: Як же мені завагітніти від Господа Бога живого і народити, як народжує будь-яка жінка? І сказав їй ангел Господній: Не так, Маріє. Бо сила Божа окриє тебе. Тому й народжене з тебе буде назване Святим, Сином Всевишнього. І даси Йому ім’я Ісус. Бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх. І сказала Марія: Ось я, служниця Господня, нехай буде мені згідно з Твоїм словом. Нехай буде мені за словом Твоїм.

XII. І вчинила вона пурпур та багрянець, і віднесла до священника. А священник, узявши, благословив її й мовив: Величатиме Господь Бог ім’я твоє, і ти будеш благословенна у всіх родах землі. Радіючи, Марія пішла до родички своєї Єлисавети й постукала в двері. І почувши, Єлисавета відклала багрянець та побігла до дверей і відчинила їх, і благословила її (Марію) й мовила: Звідки мені це, що мати Господа мого прийшла до мене. Бо ось, немовля, що в мені, втішилося і благословило Тебе. А Марія не осягнула таїнств, які сповістив ангел Гавриїл. І вона підняла очі до неба та мовила: Владико, хто я, що всі жінки землі благословляють мене? І пробула вона три місяці у Єлисавети. І з кожним днем лоно її збільшувалося. І, злякавшись, повернулася Марія до дому свого та ховалася від синів Ізраїлю. Було ж їй шістнадцять літ, коли це таїнство звершилося з нею.

XIII. І коли вона була на шостому місяці, Йосип повернувся до дому свого після теслярських робіт і побачив її вагітною. І вдарив себе по обличчю, і впав ниць на волосяницю, і гірко плакав, промовляючи: Як я оберну лице своє до Господа Бога? Як буду молитися за цю дівчину? Бо привів її дівою з храму Господа Бога і не вберіг. Хто обманув мене? Хто вчинив це зло в домі моєму і спаплюжив діву? Чи не спіткала мене та ж доля, що й Адама? Бо так само, як Адам, коли прославляв [Бога], і з’явився змій, побачивши Єву саму, і спокусив її, так сталося і зі мною. І встав Йосиф із соромом та покликав її і сказав їй: Ти, що перебувала під опікою Божою, що ти вчинила? Невже ти забула Господа Бога твого? Навіщо ти осквернила душу свою, Ти, що виросла у Святая святих і приймала їжу з рук ангелів? Тоді вона гірко заплакала, промовляючи: Я чиста і чоловіка не пізнала. І сказав їй Йосиф: Звідки ж це в череві твоєму? Вона ж відповіла: Живий Господь Бог мій, бо я не знаю, звідки він у мені.

XIV. І дуже злякався Йосип і був нею заспокоєний, міркуючи, як вчинити з нею. І сказав Йосип: Якщо я сховаю її гріх, то стану порушником Закону Господнього. А якщо відкрию її синам Ізраїлю, боюся, чи не ангельська [дитина] в ній, і вийде, що зраджу невинну кров на смертний суд. Що мені робити з нею? Таємно відпущу її від себе. І настала ніч. І ось ангел Господній явився йому уві сні, говорячи: Не бійся за цю дівчину. Бо те, що в ній, є Духом Святим. І народить вона сина, і ти даси йому ім’я Ісус. Бо він врятує свій народ від гріхів його. І повстав Йосип від сну, і прославив Бога Ізраїлю за те, що дарував йому благодать Свою. І залишив її.

XV. І прийшов до нього книжник Анна й сказав йому: Йосипе, чому не прийшов на наше зібрання? І відповів йому: Тому що я втомився з дороги і відпочивав першого дня. І повернувся Ганна і побачив вагітну Марію. І побіг швидко до священника і сказав йому: Йосип, про якого ти свідчиш, зробив дуже беззаконно. І сказав священник: Що сталося? І відповів [Анна]: Діву, яку Йосип взяв із храму Господнього, він зганьбив, порушив шлюб свій і не відкрив [цього] синам Ізраїлю. І сказав священник у відповідь: Йосип так зробив? І сказав йому книжник Анна: Відправ слуг і побачиш вагітну дівчину. І відправили слуг, і вони побачили її, як він говорив, і привели її разом із Йосипом на судилище. І сказав їй первосвященик: Маріє, що ти таке зробила? Нащо зганьбила душу свою і забула Господа Бога свого? Яка жила в Свята святих і приймала їжу з рук ангелів, і слухала гімни Його, і тішилася перед Його лицем, що ж ти зробила? Вона ж гірко плакала, говорячи: Живий Господь Бог, бо я чиста перед лицем Його та чоловіка не знаю. І сказав священник: Йосипе, що ти зробив? А Йосип сказав: Живий Господь, Бог мій, і свідок Його істини, бо я чистий перед нею. І сказав священник: Не лжесвідчи, але говори правду. Ти порушив шлюб свій, і не з’явився Ізраїлевим синам, і не схилив голови своєї під сильною правицею, щоб Він благословив потомство твоє.

XVI. І мовчав Йосип. І сказав священник: Віддай діву, яку ти взяв із храму Господнього. І почав гірко плакати Йосип. І сказав первосвященик: Я дам вам води викриття від Господа, і відкриє ваші гріхи перед очима нашими. І взявши [води], священник напоїв Йосипа і відправив його до пустелі, і повернувся він неушкодженим. І напоїв Марію, і відправив її до пустелі, і повернулася вона неушкодженою. І весь народ був здивований, що не відкрився їхній гріх. І сказав священник: Якщо Господь Бог не виявив вашого гріха, і я не суджу вас. І відпустив їх. І взяв Йосип Марію, і вирушив до дому свого, радіючи та прославляючи Бога Ізраїлю.

XVII. Вийшов же наказ від Августа цезаря здійснити перепис усіх у Віфлеємі юдейському. І сказав Йосип: Я запишу синів моїх. Що ж мені робити з цією дівчиною? Як її записати? Дружиною моєю? Я соромлюся. Чи дочкою? Але Ізраїлеві сини знають, що вона не дочка мені. Нехай покаже день Господній, як Йому завгодно. І осідлав він осла і посадив її, і повів осла син його, а Самуїл супроводжував. І пройшли вони близько трьох миль, і обернувся Йосип і побачив, що вона сумна і сказав [у собі]: Яка перебуває в ній [дитина] засмучує її. І незабаром знову обернувся Йосип і побачив, що вона радісна і сказав їй: Марія, що це з тобою, що обличчя твоє я бачу то веселим, то сумним? І каже вона йому: Тому що два народи я бачу в очах своїх, один плаче й ридає, а другий радіє та веселиться. І пройшли вони половину шляху і сказала йому Марія: Йосипе, знімай мене з осла, бо дитина, яка в мені, змушує мене йти. І він зняв її з осла і сказав їй: Куди мені відвести тебе і приховати ганьбу твою, бо місце це безлюдне?

XVIII. І знайшов там печеру, і привів її, і залишив із нею синів своїх, і пішов шукати єврейську повитуху в окрузі Віфлеєму. І ось я, Йосипе, йшов і не рухався. І глянув я на склепіння неба, і побачив, що він зупинився, і на повітря, і побачив, що він нерухомий, і птахи небесні завмерли в польоті. І глянув я на землю, і побачив поставлену посудину та лежачих робітників, і були руки їх у сосуди. І ті, що їдять, не їли, і беручі не брали, і ті, що підносили до рота свого, не підносили, але обличчя їх усіх були звернені вгору. І побачив я ягнят, що їх гнали, і вівці стояли. І пастух підняв свою руку, щоб гнати їх, і рука його залишилася піднятою. І я подивився на річку, і побачив козлів, і пасти їх торкалися води та не пили. І все, здавалося, зупинилося в своєму бігу.

ХІХ. І побачив я жінку, що спускалася з гори, і вона сказала мені: Чоловік, куди ти йдеш? І я сказав: Шукаю єврейську повитуху. У відповідь вона запитала мене: Ти з Ізраїлю? І сказав їй: Так. Вона ж сказала: І хто ж вона, що народжує в печері? І відповів я: Це Марія, вихована в Господньому храмі. І за жеребом я одержав її за дружину, але вона не дружина мені, і зачала вона від Духа Святого. І сказала повитуха: Чи це правда? І сказав їй Йосип: Іди та й подивися. І пішла повитуха разом із ним і встали вони біля місця печери. І сяюча хмара осяяла печеру. І сказала повитуха: Звеличена душа моя сьогодні, бо побачили очі мої незвичайне, бо народився спасіння Ізраїлю. І зараз хмара відійшла від печери, і засяяло велике світло в печері, так що очі не могли винести його. І трохи згодом світло те зникло, і з’явився новонароджений. І вийшов, і взяв груди матері своєї Марії. І вигукнула повитуха і сказала: Який великий для мене цей день, бо я бачила це нове незвичайне видовище. І вийшла бабка-повитуха з печери, і зустріла вона Саломею і сказала їй: Соломія, Соломія, я хочу розповісти тобі про чудесне явище. Народила діва, яка не пошкодила свого єства. І сказала Соломія: Живий Господь, Бог мій. Доки я не простягну пальця свого і не впевнюся в її природі, не повірю, що діва народила.

XX. І прийшла повитуха і сказала: Маріє, приготуйся. Бо ні найменшого сумніву не буде виставлено щодо тебе. І простягла Соломія палець свій у єство її. І вигукнула Соломія та й сказала: Горе безбожності моєму та зневірі моїй, бо я відчувала Бога живого. І ось рука моя вогнем горить у мене. І впала вона навколішки, кажучи Владиці: Господь батьків моїх, згадай про мене, що я нащадок Авраама, Ісака та Якова. Не посором мене перед синами Ізраїлю, але дай мені визволення від скорбут. Бо знаєш Ти, Владико, що моє служіння було в ім’я Твоє, і відплату мою від Тебе я отримувала. І тоді з’явився ангел Господній, говорячи до неї: Соломія, Соломія, почув Владика всього моління твої. Простягни руку твою до немовляти і візьми на руки його, і буде тобі спасіння та радість. З вдячністю підійшла Соломія до немовляти і взяла його на руки, говорячи: Я вклонюся Йому, бо великий цар народився Ізраїлю. І відразу зцілилася Соломія і вийшла з печери врятована. І ось, голос, що говорить: Соломія, Соломія, не повідомляй усього, що ти бачила незвичайного до тих пір, поки немовля не увійде до Єрусалиму.

ХХІ. І ось Йосип приготувався йти далі до Юдеї, і велике сум’яття було у Віфлеємі юдейському. Бо прийшли волхви, що казали: Де цар юдеїв? Бо ми бачили зірку Його на сході і прийшли вклонитися Йому. І Ірод, почувши це, схвилювався і послав слуг до волхвів. І скликав первосвящеників і питав їх у преторії, говорячи їм: Як написано про Христа? Де Він народиться? І вони говорили йому: У Юдиному Віфлеємі, бо так написано. І він відпустив їх. І питав волхвів, кажучи їм: Який знак ви бачили про народженого царя? І відповіли волхви: Ми бачили зірку велику, що сяяла серед зірок і затьмарювала їх, так що зірки ті не були видно. І так ми довідалися, що цар народився в Ізраїлі, і прийшли вклонитися Йому. І сказав Ірод до них: Ідіть і пошукайте, і коли знайдете, сповістить мене, щоб і я прийшов, і вклонився Йому. І волхви пішли. І ось зірка, яку вони бачили на сході, йшла перед ними, доки вони не прийшли до печери, і вона зупинилася над вершиною печери. І побачили волхви Його з матір’ю Його Марією і дістали з сумок своїх дари, золото та ладан, і смирну. І отримали вони наказ від ангела не повертатися до Юдеї, але іншим шляхом йти до своєї країни.

XXII. Тоді Ірод зрозумів, що він був обдурений волхвами і, розгнівавшись, послав убивць, говорячи їм: Убийте всяке немовля від двох років і нижче. І Марія, почувши, що б’ють немовлят, злякавшись, взяла дитину і, сповивши її, поклала у волов’ячі ясла. Єлисавета ж, почувши, що Іоана шукають, взяла його та й пішла на гору. І шукала, де сховати його, але там не було потаємного місця. Тоді вона вигукнула, говорячи: Гора Божа, впусти мати з дитиною. Бо не могла зійти Єлисавета. І зараз розгорнулася гора і впустила її. І в горі тієї освітлювана вона була світлом. Бо ангел Господній був із ними, охороняючи їх.

XXIII. Ірод шукав Іоана, і відправив він слуг до Захарії, говорячи йому: Де ти сховав сина свого? Він же відповів, кажучи їм: Я служитель перед Божим лицем і постійно перебуваю в храмі Його. Хіба я знаю, де мій син? І прийшли слуги його, і передали Іродові все це. І розгнівавшись, Ірод спитав: Його син царюватиме в Ізраїлі? І знову відправив слуг, кажучи йому: Скажи мені правду, де твій син? Чи знаєш ти, що кров твоя в моїх руках? І прийшли слуги, і передали йому це. І сказав Захарія: Я свідок Божий, коли проллєш мою кров. І дух мій прийме Владика, бо кров невинну проллєш ти напередодні храму Господнього. І перед світанком був убитий Захарія, і не знали Ізраїлеві сини, що він був убитий.

XXIV. Але прийшли священники під час вітання, і не зустрів їх, згідно з звичаєм, із благословенням Захарія. І стояли священники, чекаючи на Захарію, щоб вітати його в молитві і прославити Всевишнього Бога. А чекаючи його довгий час, вони всі злякалися. А один із них наважився увійти до святилища, і побачив біля жертовника Господнього запеклу кров, і голос сповістив: Захарія вбитий, і не зникне кров його до тих пір, поки не прийде помста. І почувши це слово, священник злякався й вийшов, і розповів священникам, що бачив і чув. І вони наважились увійти і побачили те, що там було. І стіни храму заволали, і самі, хто ввійшов, роздерли одежу свою зверху до низу. І не знайшли вони тіла його, але знайшли тільки його кров, що стала як камінь. І охоплені жахом, вийшли вони і сповістили всьому народові, що вбито Захарія. І почули всі племена народу, і плакали над ним, і оплакували його три дні та три ночі. Після трьох днів священники почали радитися, кого поставити на місце Захарії. І впав жереб на Симеона. Бо йому було сповіщено Святим Духом, що не побачить він смерті доти, доки не побачить Христа в тілі.

XXV. Я ж, Яків, що написав цю історію в Єрусалимі, під час смути і до смерті Ірода ховався в пустелі доти, доки не вщухла смута в Єрусалимі, славлю Владику Бога, який дарував мені мудрість, щоб описати цю історію. І нехай буде благодать Його з усіма, хто боїться Господа. Амінь.

Найперша згадка про жінку в Біблії має такий зміст: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут.1:27). З тексту видно, що образ Бога відтворений рівною мірою як у чоловікові, так і в жінці. Далі, в детальнішому описі створення людини написано: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Бут.2:18). Отже, фактично стверджується, що чоловік сам по собі недостатній для виконання Божого задуму відносно людини, і далі: «… і стануть вони одним тілом» (Бут.2:24). Більше того, Бог створив їх взаємозалежними та взаємодоповнюючими: «… в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога» (Кор.11:11,12).

Описати жінок Біблії у короткій статті нереально, тому що Біблія надає велику кількість жінок, які відіграли ту чи іншу роль у період їхнього життя, тому надалі спробуємо хоча б частково висвітлити найбільш значущі імена.

Єва

Саме ім’я нашої праматері Єви (тобто життя, жива) говорить про те, що вона принесла життя усім поколінням людей, хоч саме через неї у світ увійшли гріх, смерть і страждання. Ім’я Єва на давньоєврейській мові означає не просто «та, що дає життя тілу», але й «та, що дає життя розуму». В це ім’я закладений глибокий зміст, бо вона, як родоначальниця, як мати, передає своїм дітям духовне життя. Єва стала матір’ю всіх «живущих» — і грішників, і праведників. І саме Єві Бог дав обітницю, що її «насіння» зітре «голову» змієві (Бут.3:15).

Єва не послухалася ясного наказу Бога. Як і її чоловік Адам, Єва була створена досконалою людиною зі свободою волі та зі здатністю розвивати богоугодні якості, такі як любов і мудрість (Бут.1:27). Єва знала, що Бог сказав Адаму: якщо вони з’їдять із певного дерева, то помруть. Проте, піддавшись обману, вона повірила, що вони не помруть. Більше того, її переконали в тому, що непослух Богові послужить їй лише на користь. Тому вона з’їла плід, а пізніше схилила до цього чоловіка (Бут.3:1-6; 1Тим.2:14).

Приклад Єви показує, як небезпечно виношувати неправильні бажання. Всупереч однозначному наказу Бога, вона розвинула в собі непереборний потяг до того, що їй не належало (Бут.3:6; 1Ін. 2:16).

Маріам

Була сестрою Мойсея та Арона. Це перша жінка, яку в Біблії названо пророчицею. Як пророчиця, вона грала певну роль у передачі звісток від Бога. В Ізраїлі вона займала чільне становище. Разом із чоловіками вона співала переможну пісню після того, як Бог потопив єгипетське військо у Червоному морі (Вихід 15:1, 20, 21).

Через деякий час Маріам і Арон стали висловлювати невдоволення Мойсеєм. Очевидно, ними рухала гордість і ревнощі. Бог “все це слухав” і зробив суворе зауваження як Маріам, так і Аарону (Чис.12:1-9). Після цього Бог вразив Маріам проказою, очевидно тому, що невдоволення виходило насамперед від неї. Коли Мойсей почав благати Бога пожаліти Маріам, Бог її зцілив. Вона провела поза табором Ізраїля сім днів, після чого їй було дозволено повернутися (Чис.12:10-15). Біблія вказує, що Маріам виправила своє мислення. Через століття Бог відзначив її особливу роль, нагадавши народу Ізраїль: «Я послав перед тобою Мойсея, Аарона та Маріам» (Мих.6:4).

Історія Маріам є свідченням того, що Богу не байдуже, що його служителі говорять один одному або один про одного. Крім того, щоб догодити Богу, треба уникати неналежної гордості та ревнощів, через які ми могли б заплямувати чиєсь добре ім’я.

Сара

Сара була дружиною Авраама і матір’ю Ісаака. Сара залишила комфортне життя в процвітаючому місті Урі, виявивши віру в обіцянки, які Бог дав її чоловікові Аврааму. Бог наказав Аврааму покинути Ур і вирушити в землю Ханаан. Бог обіцяв, що благословить його і що від нього буде великий народ (Бут.12:1-5). Тоді Сарі, мабуть, було за 60. З того часу вона з чоловіком вела кочовий спосіб життя, живучи в наметах. Хоча кочове життя наражало Сару на небезпеку, вона підтримувала Авраама, який наслідував Боже керівництво (Бут.12:10,15). Довгі роки Сара залишалася бездітною, що її дуже засмучувало. Однак Бог обіцяв благословити потомство Авраама (Бут.12:7; 13:15; 15:18; 16:1,2,15). Згодом Бог підтвердив, що у Сари від Авраама народиться син. Вона справді народила, хоч давно вийшла з дітородного віку. Їй було 90 років, а її чоловікові 100 (Бут.17:17; 21:2-5). Дитину назвали Ісааком.

Приклад Сари вчить, що ми можемо не сумніватися, що Бог виконає всі свої обіцянки, навіть якщо це здається неймовірним! (Євр.11:11). А те, якою вона була дружиною, показує, наскільки важлива у шлюбі повага (1Петр.3:5,6).

Ревека

Була дружиною Ісака та матір’ю близнюків Якова та Ісава. Вона виконувала волю Бога, навіть коли це було нелегко. Коли вона черпала воду з криниці, до неї підійшов чоловік і попросив попити. Ревека відразу ж дала йому води і ще запропонувала напоїти його верблюдів (Бут.24:15-20). Цей чоловік був слугою Авраама, який прийшов здалеку, щоб знайти дружину для Ісака, сина Авраама (Бут.24:2-4). Він молився про Боже благословення та допомогу. Побачивши, наскільки Ревека працьовита і гостинна, він зрозумів, що його молитва почута: Бог показав, на кого впав Його вибір (Бут.24:10-14, 21, 27). Дізнавшись, навіщо прийшов слуга Авраама, Ревека погодилася повернутися з ним і стати дружиною Ісаака (Бут.24:57-59). У них народилися близнюки. До цього Бог відкрив, що старший, Ісав, служитиме молодшому Якову (Бут.25:23). Коли Ісаак приготувався благословити Ісава як свого первістка, Ревека зробила все необхідне для того, щоб благословення дісталося Якову, в чому, як вона знала, була Божа воля (Бут.27:1-17).

Ревека була скромною, працьовитою та гостинною. Завдяки цим якостям вона була прекрасною дружиною, матір’ю та служницею істинного Бога.

Рахиль

Була дочкою Лавана та коханою дружиною патріарха Якова і народила йому двох синів, які стали одними з прабатьків 12 племен стародавнього Ізраїля. Рахіль познайомилася з майбутнім чоловіком, коли пасла овець свого батька (Бут.29:9, 10). У неї «була гарна постать і гарне обличчя», чого не можна було сказати про її старшу сестру Лію (Бут.29:17). Яків полюбив Рахіль і погодився працювати сім років за право на ній одружитися (Бут.29:18). Однак Лаван обманув Якова, влаштувавши так, щоб він спочатку одружився з Лією, після чого Лаван дозволив йому взяти за дружину Рахіль (Бут.29:25-27). Яків любив Рахіль та її двох синів більше, ніж Лію та дітей, що народилися від неї (Бут.37:3; 44:20, 27-29). Через це Рахіль і Лія змагалися одна з одною (Бут.29:30; 30:1, 15).

Як бачимо Рахіль терпіла дуже непросту сімейну ситуацію, не втрачаючи надії на те, що одного дня Бог почує її молитви (Бут.30:22-24). З розповіді про неї видно, скільки труднощів приносить сім’ям багатоженство. Те, що довелося пережити Рахілі, показує, наскільки розумною є початкова норма Бога для шлюбу: у чоловіка має бути тільки одна дружина (Мф19:4-6).

Лія

Була старшою дочкою Лавана першою дружиною патріарха Якова. Її молодша сестра Рахіль була ще однією його дружиною (Бут.29:20-29). Лія стала матір’ю шістьох синів Якова (Рут.4:11). Яків збирався одружитися з Рахілю, а не з нею. Проте батько цих дівчат Лаван влаштував так, що Лія зайняла місце Рахілі. Після весілля, виявивши обман, Яків пішов з’ясовувати стосунки з Лаваном. Лаван же заявив, що у них не прийнято видавати заміж молодшу дочку раніше за старшу. Через тиждень Яків одружився і з Рахілі (Бут.29:26-28). Яків любив Рахіль більше, ніж Лію (Бут.29:30). Через це Лія ревниво змагалася із сестрою, добиваючись любові чоловіка. Бог врахував почуття Лії і благословив її сімома дітьми – шістьма синами та дочкою (Бут.29:31).

Приклад Лії вчить молитися і покладалася на Бога. Дуже складна сімейна ситуація не заважала їй бачити Божу підтримку (Бут.29:32-35; 30:20). Розповідь про її життя наочно показує недоліки багатоженства, яке Бог якийсь час припускав. Спочатку для шлюбу він встановив таку норму: у чоловіка має бути лише одна дружина, а у дружини – лише один чоловік (Мф.19:4-6).

Даліла

Розповідь про Далілу міститься у старозавітній Книзі Суддів, де вона описується як кохана Самсона: «полюбив він одну жінку, яка жила в долині річки Сорек; ім’я їй Даліла» (Суд.16:4). Біблія розповідає, що филистимляни за допомогою Даліли змогли полонити Самсона. Для цього вона за їхнім дорученням хитрістю і ласкою дізналася у Самсона секрет його сили: «До неї прийшли володарі филистимські і кажуть їй: вмов його, і вивідай, у чому велика сила його і як нам здолати його, щоб зв’язати його і утихомирити його; а ми дамо тобі за те кожен тисячі сто сіклів срібла» (Суд.16:5). Даліла взяла гроші і після кількох невдалих спроб все ж таки випитала секрет Самсона (Суд.16:15-17). Отримані відомості вона передала филистимлянам, які схопили Самсона і взяли його під варту (Суд.16:18-21).

Даліла служить для всіх жадібних людей застережливим прикладом. Охоплена жадібністю, вона пішла на обман і зрадила служителя Бога.

Анна – мати пророка Самуїла

Анна була одною з двох дружин Елкана — чоловіка з племені Левія та проживала разом із чоловіком у Раматаїмі. У другої дружини, Елкана – Феннани, були діти, а ось Анна довгий час після одруження залишалася бездітною. Феннана безсердечно глузувала з неї, Анна сильно тужила, що не мала дітей і багато молилася Богу. Одного разу в Шіло, вона молилася, впавши перед Господом, і промовила обітницю Богу, що як Він дасть їй сина, то син її стане назореєм. Первосвященик Елі, побачивши як ворушаться її губи, прийняв Анну за п’яну і докоряв їй. Але Анна розповіла йому про своє горе, і Елі вимовив: «Іди в мирі, й нехай Бог Ізраїля дасть тобі те, про що його благала» (1Цар.1:11). Бог відповів на молитву Анни, і вона народила Самуїла. Анна дотрималася слова, віддавши Самуїла на служіння при священному наметі, коли він був ще маленьким (1Цар.1:27, 28). Рік за роком вона шила для сина безрукавну сукню та відносила йому. Згодом Бог благословив Анну, і в неї народилося ще п’ятеро дітей: троє синів і дві дочки (1Цар.2:18-21).

Приклад Анни вчить, що щирі молитви до Бога допомогають витримувати різні випробовування. Її подячна молитва, записана в 1Царів 2:1-10, відображає глибоку віру в Бога.

Авігея

Була дружиною багатої, але злої та суворої людини на ім’я Навал. Сама Авігея була розсудливою і смиренною, а також красивою і духовно налаштованою (1Цар.25:3). Мудрість і розважливість Авігеї допомогли уникнути лиха. У тих місцях, де вони жили з Навалом, ховався Давид, майбутній цар Ізраїля. Перебуваючи там у бігах, Давид та його люди охороняли овечі стада Навала від грабіжників. Але коли посланці Давида попросили в цієї людини їжі, той грубо відмовив їм. Давид розлютився! Зі своїми людьми він вирушив убивати Навалу та всіх чоловіків у його домі (1 Цар. 25:10-12, 22).

Дізнавшись, як зробив чоловік, Авігея діяла без зволікання. Вона зібрала їстівні припаси і наказала слугам передати їх Давидові та його людям, а сама пішла благати Давида про милосердя (1Цар.25:14-19, 24-31). Побачивши підношення Авігеї, а також відзначивши її смирення і вислухавши її мудру пораду, Давид зрозумів, що це Бог послав її запобігти біді (1Цар. 25:32,33). Незабаром після цього Навал помер, а Авігея вийшла заміж за Давида (1Цар.25:37-41).

Історія Авігеї вчить нас не зважаючи на своє становище поблажливо ставитися до оточуючих людей які в потребі. Хоча Авігея була гарною і багатою, вона не думала про себе надто високомірно. Заради миру вона була готова вибачатися за те, в чому не була винна. У напруженій ситуації вона діяла спокійно, виявляючи тактовність, мужність та винахідливість.

Єзавель

Була дружиною ізраїльського царя Ахава, але не була ізраїльтянкою і не поклонялася Єгові. Вона поклонялася ханаанського богу Ваалу. Цариця Єзавель була владною, жорстокою та безжальною. Вона всіляко сприяла поклонінню Ваалу, яке було наповнене сексуальною аморальністю. Ставши царицею ізраїльського народу, вона зневажала його релігію і вирішила насадити своє ідолопоклонство. Ахав цілком підпав під її вплив; за її наполяганням у Самарії був побудований храм і жертовник Ваала, а також влаштована діброва для оргій на честь Астарти. При дворі Єзавелі заведений був цілий штат служителів нового культу; єврейській релігії загрожувала повна загибель, якщо б на її захист не виступив пророк Ілля, боротьба якого з Єзавелю становить одну з найбільш вражаючих сторінок біблійної історії (3Цар 18 і 19). Жорстока несправедливість Єзавелі особливо проявилась у справі про виноградник Навуфея (3Цар 21:1-16), але цим вона переповнила чашу своїх беззаконь: викинута з вікна, вона була розтоптана вершниками і пошматована собаками (4Цар 9).

Ім’я Єзавель стало згодом синонімом всякого нечестя (Об. 2:20).

Юдиф

Єврейська вдова, яка врятувала своє рідне місто від навали ассирійців. Іудейська героїня, патріотка і символ боротьби юдеїв проти їхніх гнобителів у давнину на Близькому Сході, «красива виглядом і дуже приваблива поглядом» (Юдиф.8:7). Після того, як війська ассирійців взяли в облогу її рідне місто, вона вбралася і вирушила в табір ворогів, де привернула увагу полководця Олоферна. Коли він напився і заснув, вона відтяла йому голову і принесла її в рідне місто, яке таким чином виявилося врятованим. Такою дією Юдиф фактично відіграє роль Мойсея та спасає ізраїльський народ від знищення. Її сміливий вчинок не стає звеличуванням вбивства, лише вимушеним війною вчинком для врятування свого народу.

Історія Юдифи навчає, що кожна людська потуга не може завдати шкоди людині чи суспільству, доки зберігається вірність Богові. Не щодня випадає нагода рятувати місто і народ, ризикуючи власним життям. Але щодня зустрічаємо людей яких треба рятувати ціною наших уподобань і вигод.

Естер

Була єврейкою, яку вибрав і зробив царицею перський цар Ахашверош. Вона скористалася своїм впливом, щоб запобігти винищенню свого народу. Вона дізналася, що вийшов указ, у якому призначався день, коли всіх євреїв, що жили в Перській імперії, наказувалося вбити. Цей жахливий задум належав Аманові, другій особі в державі (Естер 3:13-15; 4:1,5). За підтримки свого старшого двоюрідного брата Мардохея Естер, ризикуючи життям, розповіла про підступи Амана своєму чоловікові, царю Ахашверошу (Естер 4:10-16; 7:1-10). Тоді Ахашверош дозволив Естері та Мардохею видати новий указ, що дозволяв євреям виступити на свій захист. Євреї завдали своїм ворогам нищівної шкоди (Естер 8:5-11; 9:16, 17).

Цариця Естер служить прикладом мужності, смирення та скромності (Пс.31:24; Флпн.2:3). Незважаючи на свою красу і високе становище, вона шукала поради та допомоги. У розмові з чоловіком Естер проявила такт і повагу, а також сміливість. Крім того, у вкрай небезпечний для євреїв час вона мужньо заявила, що належить до них.

Це всього декілька жінок із Старого Завіту далі спробуємо висвітлити жінок Нового Завіту. Як і в Старому Завіті є дуже багато жінок спробуємо розглянути хоча б декількох, хоча їх було набагато-набагато більше.

Єлисавета («та, що шанує Бога»), – мати Іоана Хрестителя

Була інтелігентною жінкою. Її чоловік Захарій був священником при Храмі Господньому. Євангеліє говорить, що вони були обидва благочестивими та виконували все праведно перед Господом (Лк.1:6). Відзначимо, що так говориться далеко не про всіх людей. І хоч Єлисавета була вірною своєму чоловікові, вірною Богові, проте вона була безплідною. Це було жорстоко, особливо за мірками того часу. Коли вони були людьми вже не молодими, Бог чудесним чином дарує їм сина – Іоанна, якого ми називаємо Хрестителем. У майбутньому він стане одним з найвидатніших пророків. Про дальшу долю праведної Єлисавети Святе Письмо не повідомляє, обмежуючись лише народженням Івана Хрестителя. На місці будинку Захарії та Єлисавети, де відбулося його народження, споруджено Церкву святого Івана Хрестителя.

Життя Єлисавети, її поведінка, її скромність і смирення – чудовий приклад для всіх жінок часів і народів.

Пресвята Діва Марія – мати Господа Ісуса Христа.

Була близькою родичкою Єлизавети. Вона була праведною та благочестивою. Їй було близько 14-15 років, і вона була заручена з Йосифом. Ще бувши цнотливою дівчиною, Марія отримала від Ангела послання, що зійде на неї Дух Святий, і вона народить сина і назве його Ісус. Дівчина повірила почутому, і Господь виконав слово.

Марія, мати апостолів Якова та Іоана

Про її походження є багато різноманітних суперечливих тверджень дослідників Святого Письма. Одні стверджують, що вона була сестрою Марії, матері Ісуса, інші не згідні з таким твердженням наголошували на тому, що двох сестер не могли назвати однаковим іменем. Дослідники припускають, що у суспільстві вона займала досить високе становище, оскільки її чоловік Заведей був багатим рибалкою і мав слуг які працювали на нього.

Вона так сильно любила своїх синів, що наважилася звернутися до Господа Ісуса Христа з особистим проханням: «Скажи, щоб обидва сини мої ці сіли в Царстві Твоїм – один праворуч, а другий ліворуч Тебе» (Мф.20:21). Ісус відповів люблячій матері: «…сидіти праворуч Мене та ліворуч – не Моє це давати, а кому від Отця Мого те вготовано» (Мф.20:23). Христос не дорікнув братам і матері за це прохання а пояснив принцип любові, яким вони повинні керуватись у відносинах один з одним: «…хто великим із вас хоче бути – хай буде всім слугою» (Мф.20:26).

Іродіада

Це була погана жінка, беззаперечна й повноправна спадкоємиця Іродіанської династії, яку дехто вважає найбільш розбещеною царською династією в історії світу. Іродіада – це жіночий відповідник імені Ірод, яким називали єврейських царів у часи Христові. Іродіада була донькою Аристобула, сина Ірода Великого, та чарівної Міріям з династії Асмонеїв.

Іродіада мала свій перший шлюб із Іродом Боетом, сином Ірода Великого та водночас її рідним дядьком. У цьому шлюбі і була народжена Саломія. Ірод Боет не був згаданий у заповіті Ірода Великого († 4 р. до н. е.) та жив приватним життям, за що і отримав назву Боетос — Безземельний. Таким чином це міг бути привід для Іродіади розпочати зв’язок з її єдинокровним братом Іродом Антипою, основним спадкоємцем Ірода Великого. Ірод Антипа виганяє свою дружину, дочку царя набатеїв Арети та одружується на Іродіаді. За одним махом їй вдалося скоїти і перелюб, і кровозмішення. Через неї стратили Міріям та двох братів Ірода. За ці дії він попадає під нищівну критику Івана Хрестителя. Ірод Антипа ув’язнює Івана Хрестителя, а його розлючена дружина Іродіада використовуючи можливість домагається в Антипи за допомогою Саломії страти Івана (Мф.14:1-12, Мк.6:14-19, Лк.9:7-9). Скривджений тесть і цар набатеїв Арета IV за скоєне безчестя пішов війною на Антипу та розбив його військо.

У 37 році брат Іродіади — Ірод Агріппа I, який все страждав від недостачі грошей, та завдяки добрим зв’язкам з Римом, отримує від імператора Калігули царство Юдею у своє правління. Іродіаді це не дає спокою і вона змушує свого чоловіка також просити в Риму царський трон. Антипа пробував вже один раз отримати царську корону, пробує це знову і їде у Рим. Однак і тут замість отримати підвищення він попадає у немилість, його знято з поста тетрарха і заслано у 39 році у південну Галлію разом з Іродіадою, де вони очевидно і померли.

Історія Іродіади показує, що все її життя було отруєне гнівом, ненавистю, образою, жорстокістю, нікчемністю, підлістю та прагненням помсти. Її життя вчить нас, що потрібно приборкувати свій гнів, перш ніж він переродиться в прагнення помсти. Вона належить Богові.

Сапфіра

Серед багатьох біблійних жіночих імен є одне, що бентежить, дивує і сприймається з острахом. Це Сапфіра, дружина Ананії, яка разом з ним в один день померла за те, що спробували обманути Духа Святого (Дії 5:1-11).

У Біблії про неї згадується дуже коротко, але надто серйозно, щоб обминути увагою цю жінку. І якщо Сам Господь говорить: «…пам’ятайте про Лотову дружину!» (Лк.17:32), то тим більше пам’ятаймо про Сапфіру, щоб уникнути подібних вчинків і гріха, що призвів до такої страшної смерті.

Саме ім’я Сапфіра має чудесне значення — «красива». Воно асоціюється з коштовним камінням під назвою сапфір — «блискучий», «сяючий» (Вих.28:18; Об’явл.21:19). Цей камінь за своєю красою, блиском і твердістю поступається лише алмазу. Його волошковий колір подібний до небесного. У книзі Об’явлення (21:19) сказано, що сапфір буде в числі дорогоцінного каміння, яке прикрашатиме основи чи підвалини Нового Єрусалиму.

Як бачимо, ім’я Сапфіра, здавалося б, повинно свідчити лиш добре про його власницю. І дійсно, разом зі своїм чоловіком Ананієм вона мала велике щастя приєднатися до апостольської Церкви перших християн. Вони разом прийняли проповідь апостолів і повірили у Святе Євангеліє, покаялися та прийняли хрещення стали членами Церкви. Сапфіра з вірою взяла за основу вчення Ісуса Христа, за основу, котра в Небесному Єрусалимі називається яспис і сапфір (Об’явл.21:19). Перед нею відчинились двері Неба, залишилося лише ревно, усім серцем, служити Господеві і приносити добрий плід, проповідуючи Євангеліє.

У ті часи молода Церква переживала особливе піднесення, Дух чистої віри, великої любові та радості палав у серцях новонавернених. Святе Писання свідчить: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було… Бо жоден із них не терпів нестачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату ЗІІ продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, — і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (Дії 4:32-35).

Захоплені загальним піднесенням, Ананія і Сапфіра також продали свій маєток. Але коли довелося віддавати кошти, подружжя пошкодувало віддати всю суму та, порадившись між собою, приховало частину грошей. Ананія лише «якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів». Ініціатива приховати частину грошей, як видно з книги Дії святих апостолів (Дії 5:1-2), виходила від Ананії, але Сапфіри охоче на це згодилася. Цей вчинок свідчив про їхню духовну слабкість, маловірність і жадобу до грошей. Дивна гріховна однодушність! Вона й привела до одночасної смерті обох.

Приклад Сапфіри вчить, що грошолюбство — велике зло. Більше того, воно «корінь усього лихого» (1Тим.6:10). Грошолюбна людина не може бути ні чесною, ні правдивою, ні щирою, ні принциповою, ні мужньою, ні вірною Господеві і своєму обов’язку. Сріблолюбство породжує зажерливість, яка затягує, наче трясовина, породжуючи в серці скупість, жорстокість і гординю. Також історія Сапфіри застерігає нас від гріха обману і лицемірства. Одним словом на прикладі Сапфіри ми бачимо, що служіння двом панам веде до загибелі.

Марія Магдалина

Свята рівноапостольна Марія Магдалина народилася в містечку Магдала (звідки і походить її прізвисько – «Магдалина», євр. «Уродженка міста Мигдал-Ель»), в Галилеї, в північній частині Святої Землі, на березі Генизаретського озера, неподалік від того місця, де хрестив Іван Хреститель.

Одного разу Марія Магдалина почула про Чудотворця, «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мф.9:35). Вона починає шукати Його, бачить, що «Саме того часу Ісус оздоровив багатьох від недуг, немочей та від злих духів і багатьом сліпим дарував прозріння. У відповідь Ісус сказав їм: «Ідіть, повідомте Йоана, що ви бачили й що чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, бідним звіщається Добра Новина» (Лк.7:21-22); «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мф.11:5). Марія Магдалина полум’яно вірить в Його всемогутність, вдається до Його Божественної сили, просить собі зцілення і отримує бажане: болісна сила злих духів залишає її, вона звільняється від поневолення бісам і життя її освячується Божественним сяйвом її Спасителя. Що стосується першої частини життя святої рівноапостольної Марії Магдалини, то відомо, що вона була одержима, згідно з Євангелієм від Луки, «Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів» (Лк.8:2). Не уточнюються причини і обставини події з нею. Вважається, що Марія Магдалина була одержима не внаслідок своєї гріховності, а тому, що Провидіння Боже допустило це для того, щоб Господь Ісус Христос явив справу Божої Слави – чудо зцілення Марії Магдалини, просвітління її розуму та залучення її до віри в Христа Спасителя і до вічного спасіння.

Взагалі у Новому Завіті ім’я Марії Магдалини згадується декілька разів у яких вказано що вона ревно служила Спасителю, а після Його смерті була ревною проповідницею Христового вчення.

Вона була зцілена Ісусом Христом від одержимості сімома бісами (Лк.8:2; Мк.16:9);

Потім стала слідувати за Христом разом з іншими жінками, служачи Йому з майна свого (Мк.15:40-41, Лк.8:3);

Потім була присутня на Голгофі та при смерті Ісуса (Мф.27:56 та ін.);

Після чого була свідком його поховання (Мф.27:61 та ін.);

А також стала однією з жінок-мироносиць, яких ангел сповістив про Воскресіння (Мф.28:1; Мк.16:1-8);

Вона перша побачила воскреслого Ісуса, спочатку прийняла його за садівника, але впізнавши, кинулася до нього доторкнутися. Христос не дозволив їй це, але натомість доручив сповістити апостолам про Своє Воскресіння (Ін.20:11-18).

Після Вознесіння Господа Марія Магдалина перебувала з Матір’ю Божою й апостолами в Єрусалимі, а потім проповідувала слово Боже в Римі та інших містах, як говорить ап. Павло (Рим.16:6). Згодом вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився св. ап. Іоан Богослов, де допомагала йому у працях, і там завершила свій шлях.

Свята Іванна

Свята Іванна – дружина Хузи, Іродового урядника. Коли була відсічена голова Івана Хрестителя, то вбивці не хотіли покласти голову Предтечі разом з його тілом, боячись, щоби він не воскрес; учні поховали тіло Предтечі в Севастії, а голову вороги приховали в Іродовім палаці. Про це дізналася Іванна, дружина Хузи, урядника Ірода, яка була таємною послідовницею Христа. Вона таємно взяла чесну голову і, поклавши її в посудину, з благоговінням поховала її в маєтку Ірода, на Оливній горі. Святий євангелист Лука у своєму Євангелії, кажучи про проходження Ісуса Христа містами та селами для проповіді і Євангелії, зауважує, що за Ним ішли і деякі жінки, в числі яких говориться і про Іванну, дружину Хузи, урядника Ірода, які служили Йому: «По тому Ісус проходив через міста та села, проповідуючи й звіщаючи Добру Новину про Царство Боже. З ним були дванадцять і деякі жінки, що були оздоровлені ним від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів, Йоанна, жінка Хузи, Іродового урядовця, Сусанна та багато інших, що їм допомагали з своїх маєтків» (Лк.8:1-3). Крім того, святий євангелист Лука говорить, що ці жінки пішли за Христом з Галилеї до Єрусалима і при розп’ятті Господа здалека стояли й дивились на розп’яття та переживали разом із Господом.

Свята Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа

Про цю жінку згадують три євангелисти – Матвій при перерахуванні жінок, які стояли біля хреста, то називає її Марією, матір’ю Якова й Йосифа: «між ними Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Йосифа, і мати синів Заведеєвих» (Мф.27:56). Євангелист Марко згадує про неї двічі: «Були й жінки, що дивилися здалека. Між ними була Марія Магдалина, Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа, і Саломія… Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його» (Мк.5:40, 16:1). Нарешті, євангелист Лука, оповідаючи про повернулися від гробу воскреслого Спасителя, згадує і про Марію, матір Якова: «То були: Марія Магдалина, Йоанна й Марія, мати Якова. Інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам» (Лк.24:10).

Лідія

За сучасними мірками була бізнесвумен Нового Завіту з міста Тіятир. Вона займалася продажем дуже дорогих тканин. Ця тканина була пурпурного кольору і мала назву «Багряниця». Лідія була певного статусу та мала великі гроші. Одного разу вона відгукнулася на проповідь апостола Павла і відкрила своє серце. Лідія одразу запросила апостола та його супутників до себе додому на своє повне забезпечення. Вона стала віруючою людиною. Ходила в молитовні зібрання разом з іншими жінками, багато з яких були нижче її по статусу, але Лідія не виділяє це. Жінка спокійно служила апостолам маєтком своїм та надавала фінансову підтримку віруючим.

Лоіда і Евнікія

Лоіда була бабусею, а Евнікія – мамою ап. Тимофія, названого сина апостола Павла. Вони жили в Лістрі. Завдяки цим жінкам, Тимофій з дитинства добре знав Святе Письмо. Також Павло говорить, що в цих жінках була справжня віра. Батько хлопця був з язичників, і ніде не говориться, що він приділяв увагу духовному вихованню сина. Тому саме жінки займалася тим, що передавали свої знання дитині.

Історія цих двох жінок має служити прикладом для наших матерів, бо немає нічого важливішого в житті матері за виховання дитини.

Акила і Прискилла

Це була сімейна пара – чоловік і дружина. Вони спочатку проживали в Римі, а потім переїхали у м. Коринф. Вони завжди згадуються в Біблії разом. Вони, як і апостол Павло, займалися шкіряною справою. Ця сімейна пара – яскравий приклад того, наскільки можуть бути в єдності чоловік і дружина. Вони як голка з ниткою: куди Акила, туди й Прискилла. Вони разом жили, як чоловік та дружина, разом працювали та разом служили Господеві. У них були спільні друзі та наставники. Вони разом супроводжували апостола Павла в його подорожах. Разом займалися євангелізацією та пояснювали Святе Письмо людям, з якими вони стикалися.

Сімейне Акили і Прискилли показує, що їхній шлюб був зразковим. Їх поєднувала не лише любов один до одного, а й загальні ідеали і загальне служіння. Вони доповнювали одне одного не тільки у вірі але й у всіх обставинах свого життя знаходячи взаєморозуміння, підтримку і злагоду. Своє життя вони закінчили мученицькою смертю.

Шлюб Прискилли і Акили є прикладом дружньої християнської сім’ї. В усіх сферах життя – духовній, суспільній і особистій вони діяли спільно.

Боже Слово займало в їхньому житті перше місце. Служіння людям витісняло власні інтереси. Для цього Прискилла докладали великі зусилля і самопожертви. Необхідно було постійно пристосовуватись до нових умов під час далеких переїздів для розповсюдження Євангелія. Не один раз доводилося ризикувати життям. Не кожна жінка змогла б таке витримати. А Прискилла працювала та несла усі тягарі нарівні з чоловіком, заслуживши глибоку повагу і любов серед людей.

Хоч і була жінкою активною та діловою, але у сімейному житті не намагалася надиматись і керувати, поводила себе так, як цього вимагає Слово Боже, яке каже, що: «… всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік» (1Кор.11:3). Образ Прискилли відкриває жінкам таємницю повноцінного подружжя і духовного служіння Богові, таємницю, яка сприяє успіху Його справи. Жертвуючи власними зручностями і вигодами своєї сім’ї, вона, зі згоди чоловіка, віддавала свій дім для зібрань, для євангелізації і створення місцевої Церкви.

Образ Прискилли — це образ самовідданої жінки євангелістки, цілком відданої Господу і Його справі, готової и ім’я Христа віддати своє життя. Вона й віддала його, не побоявшись смерті, чим довела свою мужність, рішучість й істинну віру. Мужність, звичайно, йде поряд з м’якістю характеру і благородством душі, і мужня людина швидше за інших здатна до великодушності. Саме такою й була Прискилла.

На завершення хотілося б наголосити, що, ми розглянули малу дещицю Біблійних жінок, звертаючи увагу на їх значимість у служінні Богу та людям, а також спробували показати на прикладі деяких жінок негативні наслідки гріховного життя. Всім хто цікавиться історією Біблійних жінок радив би почитати книги Андрія Білика «Біблійні жінки п’ятикнижжя Мойсея» та «Біблійні жінки Нового Завіту», а також «Біблійні жінки в книгах Царів, Пророків, Пісні пісень і Приповістях Соломона», «Біблійні жінки в книгах пророка Самуїла», «Біблійні жінки в книгах Ісуса Навина, Суддів, Рут», «Біблійні жінки. Книга Естер».

прот. Іван Голуб

Коментар до Другого читання Вечірні свята Преображення Господнього: Вих 33:11 – 34:8

Свято Преображення Господнього є одним із дванадцяти великих свят Православної Церкви. Хоча це відноситься до епізоду в житті Ісуса Христа, який стався незадовго до його страстей і воскресіння, його відзначають 6 серпня через свою актуальність, оскільки цю відому подію можна описати як підсумок усієї історії спасіння. Таким чином, старозавітні читання Вечірні свята стосуються Божого об’явлення символічним особам біблійного Ізраїлю, Мойсею та Іллі, які нібито беруть участь у сцені преображення Христа.

Друге читання Вечірні походить із розділів 33:11–34:8 книги Вихід . Своєю назвою твір зобов’язаний своєму змісту, більша частина якого стосується визволення ізраїльтян від рабства в Єгипті під проводом Мойсея та їхнього походу на гору Синай (1:1 – 18:27). На Синаї було укладено Угоду між Богом та Ізраїлем (19:1 – 24:14), і твір завершується описом організації богослужіння (24:15 – 40:38).

Розділ Вихід 33:11 – 34:8 є кульмінацією серії одкровень про особу Бога та Його ім’я в книзі Вихід. Відповідно до тексту:

«І говорив Господь з Мойсеєм лицем до лиця, ніби говорив хто з другом своїм; і він повертався до стану, а служитель його Ісус, син Навинів, юнак, не відлучався від скинії. Мойсей сказав Господу: ось, Ти говориш мені: веди народ цей, а не відкрив мені, кого пошлеш зі мною, хоча Ти сказав: «Я знаю тебе на ім’я і ти придбав благовоління в очах Моїх»; отже, якщо я придбав благовоління в очах Твоїх, то молю: відкрий мені шлях Твій, щоб я пізнав Тебе, щоб придбати благовоління в очах Твоїх; і думку, що ці люди Твій народ. [Господь] сказав [йому]: Сам Я піду [перед тобою] і введу тебе у спокій. [Мойсей] сказав Йому: як­що не підеш Ти Сам [з нами], то і не виводь нас звідси, бо з чого дізнатися, що я і народ Твій придбали благовоління в очах Твоїх? чи не з того, коли Ти підеш з нами? тоді я і народ Твій будемо славніше за всякий народ на землі. І сказав Господь Мойсеєві: і те, про що ти говорив, Я зроблю, тому що ти придбав благовоління в очах Моїх, і Я знаю тебе на ім’я. [Мойсей] сказав: покажи мені славу Твою. І сказав [Господь Мойсею]: Я проведу перед тобою всю славу Мою і проголошу ім’я Ієгови перед тобою, і кого помилувати — помилую, кого пожаліти — пожалію. І потім сказав Він: лиця Мого не можна тобі побачити, тому що людина не може побачити Мене і залишитися в живих. І сказав Господь: ось місце у Мене, стань на цій скелі; коли ж буде проходити слава Моя, Я поставлю тебе в розщелині скелі і покрию тебе рукою Моєю, доки не пройду; і коли зніму руку Мою, ти побачиш Мене ззаду, а лице Моє не буде видиме [тобі]». І сказав Господь Мойсеєві: витеши собі дві скрижалі кам’яні, подібні до попередніх, [і зійди до Мене на гору,] і Я напишу на цих скрижалях слова, які були на попе­редніх скрижалях, які ти розбив; і будь готовим до ранку, і зійди вранці на гору Синай, і постань переді Мною там на вершині гори; але ніхто не повинен підніматися з тобою, і ніхто не повинен показуватися на всій горі; навіть худоба, дрібна і велика, не повинна пастися біля гори цієї. І витесав Мойсей дві скрижалі кам’яні, подібні до попередніх, і, вставши рано-вранці, зійшов на гору Синай, як повелів йому Господь; і взяв у руки свої дві скрижалі кам’яні. І зійшов Господь у хмарі, і зупинився там поблизу нього, і проголосив ім’я Ієгови. І пройшов Господь перед лицем його і проголосив: Господь, Господь, Бог чоловіколюбний і милосердий, довготерпеливий і многомилостивий і істинний, що зберігає [правду і подає] милість у тисячі родів, Який прощає провину і злочин і гріх, але не залишає без покарання, Який карає провину батьків у дітях і в дітях дітей до треть­ого і четвертого роду. 8 Мойсей одразу ж упав на землю і поклонився [Богу]»»

Об’явлення Бога на Синаї є одним із провідних моментів не лише священної історії Старого Заповіту, а й світової історії, оскільки ця подія та Заповіт, що послідував за нею, мали стати відправною точкою всесвітньо-історичної історії. зміна свого духовного шляху людства. Ця подорож починається в той момент, коли придворний фараона, самовільно вигнаний у Синайську пустелю, стикається з дивним видовищем: крізь кущ, який горить, але не горить, Мойсей чує голос, який кличе його. Коли він наближається, він чує, як Бог представляється йому ім’ям, яке відсилає до минулого його народу: «Я Бог предків твоїх, Бог Авраама, Бог Ісака та Бог Якова».(Вихід 3:6). Під час розмови Бог представляється Мойсею з ім’ям, яке розкриває дещо про його характер: « Я ὤν» (Вихід 3:15). Бог єдиний самосущий, існування якого нічим і ніким не передбачається, а все бере своє існування від нього. На відміну від богів ізраїльського культурного середовища, які фактично не існують, Бог, який відкривається Мойсеєві, має головну характеристику існування. Це існування Бога підтверджується його конкретними діями в самій людській історії, в які він динамічне втручається. І все ж посилання на попередні та майбутні покоління (Вих 3:15) показує, що існування Бога залишається незмінним у часі, як це характерно проголошено в книзі Одкровення, де ім’я Бога аналізується як «Хто є і був і гряде, і Хто має прийти» (Одкровення 1:4,8) і демонстративно проголошується в іконографії Церкви з написом «Єдиний» в німбі Христа. На початку Декалогу Бог представляється так: «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з Єгипту, з місця рабства» (Вихід 20:2), а трохи далі — причина, чому Бог звільнив свій народ із Єгипту: «Вони пізнають, що Я Господь, їхній Бог, Який вивів їх із Єгипту, щоб вони кликали Мене і були їм Богом» (Вих. 29:46). Ось чому книга Вихід приділяє стільки місця організації богослужіння (24:15 – 40:38) з детальними інструкціями щодо будівництва Скинії, оскільки Скинія призначена бути місцем, де Бог справді буде присутній серед Свого народу.

Виражена Божа воля бути зі своїм народом чітко показує, наскільки поклоніння золотому тельцю, описане в попередньому розділі (Вихід 32), принесло стосункам між Богом та Ізраїлем, і пояснює суворе рішення – загрозу, яку Бог оголошує трохи далі до Мойсея: «Я поведу тебе до землі, що тече молоком і медом». Але я не піду з вами, щоб не погубити вас у дорозі, бо ви народ некерований» (Вих. 33:3). Бог залишається вірним Угоді зі своїм народом і виконає обіцянки, які приходять з нею, але її порушення з боку людей має небезпечні наслідки для самих людей.

Мойсей усвідомлює небезпеку ситуації, оскільки він виявляє, що Бог віддалився від свого народу. Після епізоду із золотим тельцем щоразу, коли він говорить Мойсею про ізраїльтян, він називає їх «народом твоїм, якого ти вивів із Єгипту» (Вих. 32:7; 33:1), а не «народом моїм». Альтернативне рішення, яке пропонує йому Бог, коли Мойсей намагається переконати його, що він пішле свого ангела, щоб вести їх (Вих. 32:34), не задовольняє його, оскільки він знає, що те, що відрізняє Ізраїль від усіх народів землі, це це його запевнення, що Бог з ними (33:16). Таким чином він докладає нових зусиль, щоб переконати Бога.

Текст починається із запевнення, що «Господь говорив з Мойсеєм лицем до лиця, як хтось говорив би зі своїм другом» (33:11). Це дозволяє Мойсеєві ставати більш настирливим до свого «друга». Але навіть запевнення, яке він отримує від Бога, що «Я піду перед вами, і ви будете спокійні» (33:14), йому недостатньо. Він не хоче, щоб Бог був авангардом, помічником, провідником чи чимось іншим, але він хоче, щоб він був з ними. Тим самим він посилює свій тиск: « Якщо ти сам не підеш з нами, не забирай нас звідси» (33:15).

Дивно, але Бог, здається, поступається тиску Мойсея (33:17), але Мойсей все одно не задоволений. Він знає, що відновлення розірваних стосунків Бога з Ізраїлем базується не на тому, ким є люди і що вони роблять, а на тому, ким є Бог. Тому, щоб переконатися, він не вагаючись формулює вимогу, яка на перший погляд звучить надмірно: «Покажи мені себе» (33:18). І все ж Бог приймає. Він погоджується розкрити іншу більш глибоку сторону свого характеру. Мойсей дізнається, що ім’я «Господь» означає не тільки Бога предків, того, хто був, є і буде, визволителя з єгипетського рабства, того, хто хоче бути зі своїм народом, але й його, який запевняє: «Кого змилуюсь, і над ким змилуюся помилую» (33:19). Боже милосердя і співчуття сильніші за вибір людей. Коли наступного дня Бог виконає свою обітницю, устами самого Бога Мойсею буде сказано, що: «Господь Бог — всемилостивий і любячий, Він непорушний, дуже милосердний і надійний; Він дбає про справедливість і милує тисячі людей» (34:6-7). Відступники, однак, не повинні неправильно розуміти Боже прощення, і тому Він застерігає їх, що прощення не означає, що Бог не бере до уваги гріх: «Він прощає беззаконня, кривди і гріхи, але не відпускає винних; за провини батьків будуть платити діти й онуки до третього і четвертого покоління» (34:7). Це попередження буде скасовано самим Богом, коли вустами пророка Єремії Він сповістить про укладення Нового Завіту (Єр 38 [М:31]:29-34).

Божа любов вимагала від Мойсея побачити на горі Синай свою славу (33:22-23) як вияв божественного милосердя. Та ж сама любов вимагатиме, щоб учні Христа бачили на горі Фавор Його славу, «як вона входить», так що, як вказує описання святкування: «коли вони побачать Тебе розіп’ятим, вони вважатимуть це добровільною покутою, але вона проголошуе світові, що ти справді існуєш, є еманація Отця».

професор Мільтіадіс Константину (Μιλτιάδης Κωνσταντίνου)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Необхідно прочитати епопею першоверховних апостолів, яка з очевидною простотою описана очевидцем і свідком більшості подій, що відбувалися автором книги Діянь Апостолів, євангелістом Лукою. Ми їх слухаємо під час їх читання в наших храмах в період Кольоровий Тріоді і оглядає з в апостольських читаннях недільних днів після Пасхи і аж до П’ятидесятниці, про їх кроках для підкорення Всесвіту. Про те як вони взяли знамення Христа, Хрест, і його перенесли навіть до краю землі аж до того, коли його насадили навіть в серці імперії, Римі. У книзі Діянь ми побачимо їх боротьбу і їх страждання, але і пресвітла торжество. Ці сліди на вічно закарбувалися в серцях віруючих. Кожне місто і всяка країна з благоговінням може вказати знаки, які залишили їх стопи, прекрасні і витончені стопи «благовісників миру, благовісників добра». Про апостола Павла характерно каже тропар, «іпакої», з чину святкової Утрені їх пам’яті: «Яка в’язниця не мала тебе в’язнем? Яка Церква не мала тебе проповідником? Дамаск хвалиться твоєю мудрістю, Павле, бо бачить тебе, охопленого світлом; Рим прийняв твою кров, і він хвалиться; але Тарс ще більше радується, і з любов’ю шанує твої пелени. Петре — каменю віри, Павле — похвало вселенної, в Римі зійшовшись, утвердить нас у вірі. Яка в’язниця не мала тебе в’язнем? Яка Церква не мала тебе проповідником? Дамаск хвалиться твоєю мудрістю, Павле, бо бачить тебе, охопленого світлом; Рим прийняв твою кров, і він хвалиться; але Тарс ще більше радується, і з любов’ю шанує твої пелени. Петре — каменю віри, Павле — похвало вселенної, в Римі зійшовшись, утвердіть нас у вірі».

І в колі цих роздумів апостольських читань міста і країни в цей день роблять святкування, які не мали пошани і слави, ніж Рим, який зберігає їх святі мощі. Грецька країна особливо могла б продемонструвати ці згадуються в Святому Письмі знаки її великого апостола, Павла. В одному місці показували і шанували в’язницю, як в Філіпах, в іншому місці вівтар, як у Верії, в іншому місці суд, як вівтар А коли Галіон був в Коринті, в іншому місці скелю, за якою ходили його ноги і він проповідував слово, як в Ареопазі в Афінах, в іншому місці порту в якому він висадився, як в Калосі Лімені на Криті і Лінде. Інше місце з ним пов’язано з-за проходження пригод і дивовижних випробувань, як, наприклад, Мітіліно, де йому було вказано місце, де він убив молитвою страшного дракона. Не має значення чи є ця історія міфом чи ні: вона символічно показує то як народ сприйняв проходження апостолом сильного випробування, винищення силою Христа зухвалого ідолопоклонства.

У Салониках досі особливо показують на місце, звідки проповідував апостол народів, давню каплицю монастиря Властадон і місце, до якого він вдався, будучи гнаний, притулок в маленькій печері-святилище біля однойменного району. У XV столітті свт. Симеон Солунський, який був останнім архієпископом Салоників до завоювання міста турками (1430), свідчить, в храмі зберігався і шанувався камінь, на якому апостол був роздягнений і побитий палицями. Статут-тіпік урочистого свята, як він в той час відбувався в Солуні, нам дається свт. Симеоном в його неопублікованому тіпік. Оскільки вечірня відбувалася в присутності митрополита, то послідовність Вечірні відбувалося в храмі Святої Софії. Після закінчення вечірньої відбувалася літанія і співалися самогасні літії з якими доходили до храму «святого Павла, який знаходиться біля храму Богородиці нерукотворного, тут же і камінь, на якому він зображений». Ймовірно, мова йде про каплицю, яка сьогодні присвячена св. Параскеві, всередині якої є рів, в якому, ймовірно затверджено підставу каменю. На камені була написана наступна епіграма, звичайно ж, не опублікована, але яка зберігається в одній рукописи Віденської бібліотеки: «На камені цьому раніше Павло розпростертим лежав, нестерпні удари палицями терпів, а нині цей камінь дотик скульптора Той, хто пізнав, сьогодні приймає поклоніння та почесті»

У ІХ столітті французький консул в Солуні згадує про чотирикутний кам’янений гачок, який знаходився у внутрішній частині храму святого Георгія Ротонди, на який зійшов, згідно з традицією, апостол Павло і проповідував слово Боже жителям Салоніки. Сьогодні і камінь нерукотворний та кам’яний гачок Ротонди втрачені, а разом з ними зникли і відповідні благочестиві традиції, але не зникло в нашому місті шанування великого Апостола. «Живі камені», про які свідчить нинішнє читання – це серця християнських мешканців стародавнього ідолопоклонницького міста, і незламний пам’ятник – його два послання в Солунян.

«Отже, хто б міг подумати яку велику похвалу для цих двох першоверховних апостолів, Петра і Павла», підкреслює Синаксар дня, «не дивлячись на свідоцтво і сповіщення про них Господа»? Одного Він назвав блаженним і назвав каенем, на якому, Він сказав, буде заснована Його Церква. А про інше Він сказав, що він стане Його посудиною обраним, і що він проніс ім’я Його перед ліцеєм тиранів і царів». Цю думку висловлюють прекрасним чином двоє з гімнографів: Андрій Пірос і Андрій Критський. Першого ми чуємо при співі двох стихир 2 гласу, які співаються на Вечерне як стихири на «Господа кличу».

Іоан Фундуліс, Почесний професор Солунського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Не заглиблюючись у деталі цього пророцтва, на підставі наведеного вище тексту час приходу Месії і коли вийшло повеління про відновлення Єрусалиму можна легко вирахувати . А ця інформація міститься в 7-му розділі книги Ездри. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що волхви (мудреці), які прийшли в Єрусалим в пошуках точного місця народження Царя Юдейського, однозначно були знавцями Святого Письма. Тому, на підставі Святого Письма, можна провести єдину лінію: від притчі Валаама про зірку в книзі Числа – до книги Даниїла; а від пророцтва Даниїла – до оповідання в книзі Ездри. І тоді, знаючи історію Мідо-Перського царства, можна було визначитися з часовими рамками з’явлення зірки. Тільки ті, які досліджували біблійні пророцтва саме таким чином, побачивши незвичайну зірку на небосхилі, могли правильно інтерпретувати Божественне знамення.

Однак Євангеліє від Матфея пише, що волхви прийшли конкретно зі сходу. А тому залишається питання: хто на сході міг так добре розбиратися в біблійних пророцтвах. Згідно записаному в 31-му розділі книги Второзаконня, збереження Книги Закону було доручено священикам та левітам. Після повернення з вавилонського полону книжнику- священику Ездрі було доручено зібрати, зберігати і копіювати священні біблійні тексти, що робили під його керівництвом його учні книжники. Через це придбати сувій Тори, щоб прочитати книгу Чисел, а з ним ще й свитки книг пророка Даниїла і Ездри, можна було тільки у юдеїв. Саме цей факт констатує нам апостол Павло. «Отож, яка перевага бути юдеєм, або яка користь від обрізання? Велика перевага у всіх відношеннях, а особливо в тому, що їм ввірено Слово Боже» (Рим. 3:1-2).

Таким чином, залишається вирішити останнє, найважливіше питання. Де на сході може перебувати юдейська громада, що має в своєму розпорядженні сувої Священного Писання, з якого можна було б мати доступ до біблійних книг?

Відповідь на це питання однозначна: на сході така громада могла перебувати тільки на території колишньої Вавилонської імперії. У першому столітті нашої ери це вже була територія Парфянського царства, яке було найлютішим ворогом Римської імперії. Через віддаленість римляни не могли здолати парфян. А тому, коли зі сходу в Єрусалим прийшли мудреці з питанням про народження Царя Юдейського, то Ірод сполошився абсолютно не на жарт. Він розглядав народження Царя як пряму загрозу своєму не зовсім законному правлінню. А те, що про Царя питали з ворожої території, він сприймав ще і як загрозу для його римських покровителів і підступи парфянських шпигунів. До першого століття нашої ери єврейська діаспора, яка перебувала на території колишнього Вавилонського царства, була найбільшою з усіх єврейських діаспор, розсіяних від Піренейського півострова до Еламу. Про її існування докладно розповідається в книзі Естер. Після падіння Вавилона далеко не всі євреї повернулися на руїни своєї історичної батьківщини. Залишившись в завойованому персами Вавилоні, євреї пережили і Мідо-Перську імперію, і імперію Олександра Македонського, східний осколок якої і утворив Парфянське царство. Аж до Х століття нашої ери, юдеї продовжували називати свою діаспору вавилонською. Талмуд, який саме з цієї причини називають вавилонським, оповідає нам про те, що в першому столітті вавилонська діаспора постійно посилала своїх мудреців і вчителів Тори «на стажування» в Єрусалим до рабинів Синедріону. Волхвами (мудрецями) зі сходу, які сполошили весь Єрусалим, і були гості з Вавилонської діаспори, які добре знали пророцтва ТаНаХа, але не знали місцевості, а тому не могли знати, як пройти до Віфлеєму, і питали у всіх дорогу? Через те до їхніх запитань з усією серйозністю поставився навіть Ірод, який негайно скликав усіх книжників.

Чому ж тоді грецький текст Євангелія від Матфея називає цих гостей зі сходу словом Магос, значення якого здається зрозумілим і без перекладу?

Справа в тому, що, на відміну від української мови, слово Магос в Біблії означає не тільки волхвів. У грецькому перекладі 2-го розділу книги Даниїла словом Магос називають самого Даниїла. Це грецьке слово переводиться як мудрець. Ось чому багато англійських перекладів вживають слово wise men, мудреці, а не sorcerers, що б означало волхви.

Цілком реально виглядає гіпотеза, що у «великого вавилонського мудреця Даниїла», подібно до стародавніх ізраїльських пророків, були свої учні, які продовжували його справу з покоління в покоління через століття? І якщо учнів Самуїла, Іллі та Єлисея називали «синами пророчими», то словом Магос могли називати в Юдеї учнів пророчої школи, заснованої пророком Даниїлом на сході. І не важливо, якої національності були ці гості зі сходу. Головне, що вони були добре знайомі з найголовнішим пророцтвом, яке залишив їх учитель і провидець Даниїл, і не пропустили час його виконання.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

«А один із тих двох, що чули від Іоана та йшли вслід за Ним, був Андрій, брат Симона Петра. Він знайшов перше Симона, брата свого, та й говорить до нього: Знайшли ми Месію, що визначає: Христос. І привів він його до Ісуса. На нього ж споглянувши, промовив Ісус: Ти Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля» (Ін. 1:40-42).

Андрій був першим покликаним апостолом (Ін. 1:35-40). Ми з вами також звернемо увагу і на те, що саме він представив свого брата-лідера Христу (Ін. 1:41-42). Андрія яскраво відрізняє його палке бажання слідувати за Христом, тісно пов’язане з прагненням знайомити з Христом інших людей.

Петро та Андрій були родом з Віфсаїди (Ін. 1:44). Археологи ще не визначили точне місце знаходження Віфсаїди, але з описів Нового Завіту випливає, що поселення знаходилося в північному регіоні Галілеї. На якомусь етапі життя брати (Андрій та Петро) переселилися до великого міста Капернаум, яке було розташоване недалеко від їхнього рідного поселення. Насправді, в Капернаумі Петро і Андрій жили в одному будинку (Мк. 1:29) і разом займалися ловом риби. Місцезнаходження Капернаума було вигідним: місто перебувало на північному узбережжі озера Галілейського (де ловля риби йшла добре) і на перетині дуже важливих торговельних шляхів.

Ймовірно, Петро і Андрій вже довгий час (все життя) дружили з іншою парою рибалок, з братами з Капернаума – Яковом та Іоаном, синів Зеведеєвих. Очевидно, всі четверо поділяли духовні інтереси один одного ще до знайомства з Христом. Вони, напевно, відвідували пустелю, де проповідував Іоан Хреститель, і стали його учнями. Саме там вони вперше зустрілися з Христом. Повернувшись до лову риби (ще до того, як Ісус покликав їх присвятити весь час служінню), вони продовжували співпрацювати. Тому цілком природно, що ця невелика група стала згуртованим ядром серед Дванадцяти. Четверо учнів багато в чому здавалися нероздільними.

Однак з чотирьох апостолів тісного кола Андрій був найменш помітним. Писання не багато розповідає про нього. Фактично, можна на пальцях порахувати, скільки разів ім’я Андрія згадується в Євангеліях. (По суті, крім уривків, де перераховуються імена всіх апостолів, ім’я Андрія названо в Новому Завіті лише дев’ять разів, причому в більшості уривків його ім’я згадується лише побіжно).

Андрій жив в тіні свого брата, якого знали краще. У багатьох віршах, де записано його ім’я, також додано, що він був братом Петра, ніби саме цей факт додає йому важливість.

У подібних ситуаціях, коли один брат затьмарює іншого настільки, ми зазвичай стикаємося з наполегливим суперництвом або навіть взаємним відчуженням. Проте, в Андрія ми не бачимо ніяких проявів заздрості до переваги Петра. І знову-таки, саме Андрій привів Петра до Христа. І зробив він це відразу ж, без коливання. Звичайно ж, Андрій прекрасно знав про схильність свого брата домінувати. Він повинен був добре знати, що, увійшовши в коло учнів, Петро відразу ж візьме ініціативу в свої руки, а він відійде на другий план. Однак апостол все одно привів свого старшого брата до Ісуса. Сам цей факт багато говорить про характер Андрія.

Майже все, що Писання згадує про Андрія, говорить про те, що він не прагнув стати центром уваги і задовольнявся другими ролями. Здавалося, апостол зовсім не заздрить тим, хто трудився на виду. Цілком очевидно, що Андрій з радістю робив те, що міг, використовуючи свої дари і покликання, дані Богом, дозволяючи іншим робити так само.

З усіх чотирьох апостолів тісного кола Андрій справляє враження найменш запального і самої дбайливої людини.

Петро виявляв схильність діяти імпульсивно, не подумавши, і говорити щось невпопад і невчасно. Найчастіше він поводився зухвало, нетактовно і поспішно. Якова та Іоана назвали «синами грому» через їх схильності до нерозсудливості. Очевидно, саме вони провокували багато суперечок про те, хто перший. Про подібні якості Андрія немає і натяку. Якщо він говорить (а в Писанні подібні епізоди рідкісні), то обов’язково щось правильне. Якщо він діє, то завжди правильно. Згадуючи апостола по імені, Писання ні в одному уривку не приписує вчинкам Андрія щось ганебне.

Звичайно ж, були випадки, коли, слідуючи за Петром або діючи разом з іншими учнями, Андрій здійснював ті ж помилки, що і вони. Але коли його ім’я згадується окремо (коли Андрій підноситься над іншими і надходить або говорить як самостійна особистість), Писання хвалить його. Андрій був ефективним лідером, навіть незважаючи на те, що ніколи не був у центрі уваги.

Андрій і Петро сповідували різні стилі керівництва, хоча і були братами. Але Андрій прекрасно відповідав своєму покликанню, точно так само як Петро абсолютно відповідав своєму. Насправді, можливо, Андрій був навіть кращим прикладом, ніж Петро, для більшості лідерів церкви, адже більшість їх будуть працювати «в тіні», як Андрій, що абсолютно не можна порівняти з популярністю і високим становищем, якими володів Петро.

Ім’я Андрій означає «мужній»; створюється враження, що ім’я добре характеризує апостола. Звичайно ж, ловля риби сіткою, тобто ремесло, яким займався Андрій і його друзі, вимагало чималих фізичних сил і мужності. Однак Андрію були притаманні й інші риси. Він був сміливим, рішучим і обачним. У ньому не було і йоти слабовілля і безхарактерність. Ним керувало гаряче прагнення до істини; щоб досягти мети, він готовий був добровільно піддатися найекстремальнішим труднощам і випробуванням.

Не забувайте, що Ісус вперше зустрів Андрія, коли той вже приєднався до учнів Іоана Хрестителя. А Іоан Хреститель був відомий своїм суворим зовнішнім виглядом і спартанським способом життя. Він «мав одяг з верблюжого волосу, і пояс ремінний на стегнах своїх, а пожива для нього була сарана та мед» (Мт. 3:4). Іоан жив і трудився в пустелі, перебуваючи далеко від якого б то не було комфорту і зручностей міського життя. Чи м’яка людина могла піти за Іоаном Хрестителем.

В Євангелії від Іоана описується перша зустріч Андрія з Ісусом. Вона сталася в пустелі, де Іоан Хреститель проповідував про покаяння і хрещення навернених. Апостол Іоан викладає події як очевидець, адже разом з Андрієм вони були учнями Іоана Хрестителя. (Апостол Іоан не називає себе по імені до самого кінця Євангелії. Але те, як він в деталях розповідає про події, наводить на думку, що ми отримуємо інформацію з перших рук. Цілком очевидно, що Іоан і був тим другим учнем, який згадується в описі події).

Особиста зустріч Андрія з Ісусом сталася наступного дня після хрещення Ісуса (Ін. 1:29-34). Андрій та Іоан стояли поруч з Іоаном Хрестителем, коли той, поглянувши на Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1: 35-36). Тоді учні відразу ж залишили Іоана і пішли за Ісусом (Ін. 1:37). Не думайте, що Іоан та Андрій були непостійними або ненадійними послідовниками свого наставника. Зовсім навпаки. Іоан Хреститель ясно сказав, що він – не Месія: «…Хто ти такий? І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я не Христос. І запитали його: А хто ж? Чи Ілля? І відказує: Ні! Чи пророк? І дав відповідь: Ні!» (Ін. 1:19-20). Коли ж люди почали вимагати від Іоана пояснити, хто він такий, Іоан сказав: «Я голос того, хто кличе: В пустині рівняйте дорогу Господню …» (Ін. 1:23).

Отже, в самих прямих і ясних словах Іоан Хреститель пояснив, що він – предтеча Месії. Він прийшов, щоб приготувати шлях і вказати народу правильний напрямок. Насправді суть проповіді Іоана Хрестителя полягала в тому, щоб підготувати прихід Месії, Який мав з’явитися незабаром. Тому Іоана та Андрія захопило радісне передчуття Месії; вони очікували, коли вкажуть Того єдиного, хто був Месією. Тому, почувши, що Іоан Хреститель назвав Христа Агнцем Божим, учні відразу ж залишили свого наставника і пішли за Христом. Вони правильно зробили, сам Іоан Хреститель, безсумнівно, схвалив би їх рішення.

Далі подія викладається в Біблії так: «А Ісус обернувся й побачив, що вони йшли за Ним, та й каже до них: Чого ви шукаєте? А вони відказали Йому: Равві перекладене це визначає: Учителю, де Ти живеш? Він говорить до них: Ходіть і побачте! Ті пішли та й побачили, де Він жив, і в Нього той день перебули. Було ж коло години десятої» (Ін. 1: 38-39).

Було близько четвертої години дня («близько десятої години», як написано в 39-му вірші), коли Іоан та Андрій зустрілися з Христом. Учні пішли за Ісусом туди, де Він жив, і залишок дня провели в спілкуванні з Ним. Так як все відбувалося недалеко від пустелі, де проповідував Іоан Хреститель, Ісус, очевидно, жив в найнятому Ним будинку або, можливо, в одній з кімнат заїжджого двору. Однак двом учням випала честь провести частину дня і вечір в особистому спілкуванні з Ісусом. Йдучи, вони були повністю переконані, що знайшли справжнього Месію. Протягом дня учні зустрілися з Христом, познайомилися з Ним і вже почали слухати Його вчення. Отже, Андрій та Іоан стали першими учнями Ісуса.

Зверніть увагу, що Андрій зробив першу чергу: «Він знайшов перше Симона, брата свого, та й говорить до нього: Знайшли ми Месію, що визначає: Христос. І привів він його до Ісуса» (Ін. 1:41-42). Новина була занадто радісною, і Андрій не міг не розповісти про неї. Тому він знайшов того, кого найбільше любив, кого найбільше хотів познайомити з Ісусом, – і привів його до Христа.

Після першої зустрічі з Господом Петро і Андрій повернулися в Капернаум і продовжували ловити рибу Трохи пізніше (можливо, через кілька місяців), Ісус прийшов у Галилею і закликав їх на служіння. До того часу Ісус розпочав своє служіння в Єрусалимі і околицях, де очистив Храм і запалив ворожість релігійних начальників. Потім повернувся в Галилею, щоб проповідувати і зцілювати, і прийшов в Капернаум. Там Він знову зустрівся з чотирма братами-рибалками.

У 4-му розділі Євангелія від Матвія записано цю подію:

«Як проходив же Він поблизу Галілейського моря, то побачив двох братів: Симона, що зветься Петром, та Андрія, його брата, що невода в море закидали, бо рибалки були. І Він каже до них: Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей! І вони зараз покинули сіті, та й пішли вслід за Ним. І, далі пішовши звідти, Він побачив двох інших братів, Зеведеєвого сина Якова та Іоана, його брата, із Зеведеєм, їхнім батьком, що лагодили свого невода в човні, і покликав Він їх. Вони зараз залишили човна та батька свого, та й пішли вслід за Ним» (19–22).

Саме тоді учні залишили ловлю риби на тривалий період і присвятили весь час учнівству.

Паралельно ця ж подія записано в Євангелії від Луки (5: 1-11). Однак в тому уривку ім’я Андрія не згадується. Ми знаємо, що Андрій перебував разом з іншими і також був покликаний. В Євангелії від Матвія ясно говориться про це. Проте Андрій настільки залишався «в тіні», що Лука навіть не називає його імені. Знову ми бачимо, що Андрій дуже рідко виходив на передній план. Він залишався на віддалі. Безсумнівно, апостол входив в цю групу і, мабуть, так само радісно пішов за Христом, як і інші. Однак діяв спокійно і непомітно.

Все своє життя Андрій прожив в тіні Петра і, очевидно, повністю прийняв такий стан речей. Саме це ставлення допомогло йому стати настільки корисним. Готовність і бажання бути на «другорядних ролях» часто допомагали Андрію розпізнавати і бачити те, що насилу вміщала свідомість інших учнів. Тому, як тільки апостол Андрій виходить на «передній план», відразу ж виділяється його надприродна здатність зрозуміти цінність в малому і незначному.

Він бачив цінність в кожній людині

Коли справа стосувалася людей, Андрій добре розумів і цінував кожну людину. Він відомий тим, що приводив до Ісуса окремих людей, не натовпи. Майже кожен раз, коли про нього йдеться в Євангелії, ми дізнаємося про те, що він привів когось до Ісуса.

Не забувайте, що, розпізнавши Христа, Андрій насамперед привів до нього Петра. Ця подія задає загальний тон стилю служіння апостола. Наприклад, коли Христос наситив п’ять тисяч і людей, саме Андрій привів до Нього хлопчика з п’ятьма хлібами і двома рибками. Решта апостолів розгубилися, вони не знали, де знайти достатньо їжі для такої великої кількості людей. Саме Андрій привів хлопчика до Ісуса і сказав: «Тут хлопчина має п’ять ячмінних хлібів і дві рибки» (Ін. 6: 9).

У 12-му розділі (ст. 20-22) Іоан розповідає про еллінів, які знайшли Філіпа і висловили бажання побачити Ісуса. Можливо, то були язичники, які чули про Ісуса і бажали зустрітися з Ним. В Євангелії від Іоана (12:21) говориться, що елліни «… вони підійшли до Пилипа, що з Віфсаїди Галілейської, і просили його та казали: Ми хочемо, пане, побачити Ісуса».

Примітне, що елліни приступили до Пилипа, Пилип відвів їх до Андрія, який і представив їх Наставнику. Чому ж Пилип сам не привів еллінів до Ісуса? Можливо, він був боязкий по природі, а може, й не дуже був упевнений у своїх взаєминах з Христом. Ймовірно, Пилип розхвилювався і знітився, не знаючи, як же правильно вчинити в такій ситуації. Або, може бути, Пилип не був упевнений, чи захоче Ісус бачити еллінів. У будь-якому випадку він знав, що Андрій умів знайомити людей з Христом.

Андрій не приходив в сум’яття, якщо хтось хотів бачити Ісуса. Він просто приводив таких людей до Христа. Апостол розумів, що Ісус захоче зустрітися з усіма, хто бажає познайомитися з Ним (пор. Ін. 6:37).

Цілком очевидно, що, приводячи людей до Ісуса, Андрій не хвилювався і відчував себе цілком спокійно, адже так він чинив досить часто. Безсумнівно, він добре знав Христа і відчував себе цілком упевнено, приводячи до Нього людей.

Він бачив цінність малих дарів

Деякі люди ясніше бачать всю картину тільки завдяки тому, що цінують незначні речі, мале. Андрій відноситься якраз до таких людей. Це ясно проглядається в епізоді про насичення п’яти тисяч, описаному Іоаном.

Бажаючи побути наодинці зі Своїми учнями, Ісус піднявся на гору. І як часто бувало, коли Він хотів на час перервати Своє служіння, галасливі натовпи народу знаходили Його. Так сталося і незадовго до Великодня, найважливішого свята в іудейському календарі, а значить – рівно за рік до розп’яття Христа.

Несподівано Ісус і учні побачили, що до них наближається величезний натовп. Якимось чином люди дізналися, де знаходився Ісус. Наближався час трапези, і роздача хліба стане наочним предметним уроком, який Ісус викладе народу. Отже, Божий Син ясно пояснив, що бажає нагодувати людей. Він запитав у Пилипа, де вони могли б купити хліба. Щоб підкреслити суверенну владу Христа в будь-яких обставинах, Іоан додає свого роду примітку редактора: «Він же це говорив, його випробовуючи, бо Сам знав, що хотів зробити» (Ін. 6:6).

Пилип швидко зробив підрахунки – у них було тільки двісті динарів. Один динарій служив денною платою звичайному найманому робітникові, тому двісті динарів становили плату приблизно за вісім місяців. Сума значна. Але людей було багато, не вистачило б і двохсот динаріїв, щоб купити достатньо їжі для всіх. Він та інші учні просто розгубилися, вони не знали, що робити. Описуючи ті події, Матвій передає слова учнів: «… місце пустинне, і година вже пізня; відпусти народ, щоб вони пішли до сіл, і куплять поживи »(Мт. 14:15).

Однак Ісус відповів їм: «Непотрібно відходити їм, нагодуйте їх ви!» (Мт. 14:16). Такі слова, мабуть, вразили учнів. Здавалося, вимога Ісуса необґрунтовано.

В той момент заговорив Андрій: «Є тут хлопчина один, що має п’ять ячних хлібів та дві рибі, але що то на безліч таку!» (Ін. 6: 9). Звичайно, і Андрій знав, що п’яти ячмінних хлібів і двох рибок недостатньо для п’яти тисяч чоловік; проте він все одно привів хлопчика до Ісуса. Божий Син повелів учням нагодувати народ, а Андрій знав, що Ісус не дасть таке веління, яке вони не зможуть виконати. Тому він зробив все, що міг. Він дізнався, де є їжа, і повідомив про це Ісусові. Якимось чином апостол зміг зрозуміти, що в руках Ісуса не може вважатися малим жоден дар.

Іоан продовжує розповідь:

«Ісус відказав: Скажіть людям сідати! А була на тім місці велика трава. І засіло чоловіка числом із п’ять тисяч. А Ісус узяв хліби, і, подяку вчинивши, роздав тим, хто сидів. Так само і з риб, скільки хотіли вони. І, як наїлись вони, Він говорить до учнів Своїх: Позбирайте куски позосталі, щоб ніщо не загинуло. І зібрали вони. І дванадцять повних кошів наклали кусків, що лишились їдцям із п’яти ячних хлібів»(Ін. 6: 10-13).

Який дивовижний урок! Те, що Христос за допомогою малого досяг так багато, свідчить про Його силу. В Його руках не буває незначних або малих дарів.

Він розумів цінність непомітного служіння

Деякі люди не потрапляють в центр уваги, поки не нароблять багато шуму. Такою схильністю відзначені Іоан та Яків. Таким був і Петро. Але ніяк не Андрій. Серед учасників гучних суперечок його ім’я не згадується. Андрій більше дбав про те, щоб приводити людей до Ісуса, а не про те, хто отримає нагороду або керуватиме. Він не сильно прагнув до почестей. І говорить він тільки тоді, коли приводить когось до Ісуса.

Андрій служить справжнім втіленням образу тих, хто трудиться тихо і непомітно, «Не працюйте тільки про людське око, немов людиновгодники, але як раби Христові, чиніть від душі волю Божу …» (Еф. 6: 6). Апостол не був «вражаючим стовпом», як Петро, Яків та Іоан. Він був лише смиренним «каменем». Андрій – та рідкісна людина, яка володіє бажанням грати другорядні ролі і служити підтримкою іншим. Він не заперечував проти того, щоб залишатися в тіні, якщо, звичайно, служіння виконується.

Біблія не описує що сталося з Андрієм після дня П’ятидесятниці. Яку б роль апостол не грав в історії ранньої церкви, він залишився «за лаштунками». Перекази свідчать, що він поніс Євангеліє на північ. Євсевій, древній церковний історик, пише, що Андрій дійшов до Скіфії. (Саме тому Андрій є покровителем України, а також Шотландії). Апостола розіп’яли в Ахаї, на півночі Греції, недалеко від Афін. В одному з переказів говориться, що Андрій привів до Христа дружину одного римського правителя, що викликало страшний гнів чоловіка. Правитель вимагав, щоб дружина відкрито зріклася Ісуса Христа. Зрештою, він наказав розіп’яти Андрія.

За наказом імператора воїни повинні були не прибити, а прив’язати апостола до хреста, щоб продовжити страждання. (Кажуть, що апостола розіп’яли на хресті за формою літери «X»). За переказами, Андрій висів на хресті два дні, благаючи перехожих прийти до Христа за спасінням. Праця все життя в тіні свого відомого брата і служачи Господу, апостол зустрівся з долею, подібною до їхніх доль, але залишився вірним Богу до кінця, до останнього подиху намагаючись приводити людей до Христа.

Чи залишився він в невідомим? Звичайно ж ні! Йому випала велика честь. Він перший почув про те, що Ісус – Агнець Божий. Він перший пішов за Христом. Він увійшов в тісне внутрішнє коло близьких товаришів Христа. Його ім’я викарбовано на фундаменті вічного міста, Нового Єрусалиму, поряд з іменами інших апостолів. А найкраще те, що апостолу випала честь все життя займатися самою улюбленою справою: приводити окремих людей до Господа.

Джон Мак-Артур (Уривок з книги: «Дванадцять звичайних чоловіків»)

Переклад «Слово про Слово», редакція - «Київське Православ’я»

Незбагненне може бути пояснене

Коли вчений стикається з аномалією в природі, він не відмовляється від подальших досліджень. Навпаки, непояснені факти і явища підштовхують до подальших пошуків. Колись наука не могла пояснити існування метеоритів, сонячних і місячних затемнень, торнадо, ураганів і землетрусів. До недавнього часу вчені не розуміли, як літають джмелі. Всі ці таємниці здалися перед невідступною завзятістю людей. Зараз вчені не знають, як може існувати життя в глибоководних термальних джерелах. Однак, ніхто з них не піднімає руки з криком: «Протиріччя!» Аналогічним чином, справжній біблеїст підходить до вивчення Писання, виходячи з припущення, що пояснене можна пояснити. Колись критики стверджували, що Мойсей не міг написати П’ятикнижжя, оскільки жив у неписемній культурі. Тепер нам відомо, що писемність існувала за тисячі років до Мойсея. Також критики колись вважали, що біблійні згадки про хетів повністю вигадані, і що народу з такою назвою ніколи не було. Але потім в Туреччині було знайдено велику кількість хетських клинописних табличок. Це дає нам підстави вважати, що і інші непояснені явлення у Писанні теж будуть пояснені згодом.

Презумпція правильності

Багато критики виходять з того, що Біблія помиляється, поки її правота якимось чином не буде доведена. Однак, подібно до того, як в цивілізованому суспільстві діє презумпція невинності, Біблію слід читати з такою ж презумпцією правильності, яку ми поширюємо на інші книги, які претендують на роль документальних текстів. Саме так ми підходимо до кожного людського спілкування. В іншому випадку жити було б неможливо. Якби ми припустили, що дорожні знаки і сигнали світлофора неправильні, ми б, швидше за все, загинули, так і не встигнувши отримати докази зворотного. Якби ми припустили, що наклейки на продуктовій тарі не відповідають дійсності, нам довелося б перед придбанням розкривати всі консервні банки і упаковки. Аналогічним чином, читаючи Біблію, як і будь-яку іншу книгу, слід виходити з того, що вона відображає сказане, пережите і почуте авторами. Але вороже налаштовані критики виходять з прямо протилежного припущення. Чи варто дивуватися тому, що Біблія, на їхню думку, сповнена помилок.

Людські тлумачення можуть бути помилковими

Ісус говорив, що «не може порушитися Писання» (Ін. 10:35). Біблія не тільки непогрішна, але і незмінна. Ісус говорив: «Доки перейде небо і земля, ні одна йота, або єдина риска не перейде з закону, аж поки не відбудеться все» (Мт. 5:18; Лк. 16:17). Крім того, Писання має вищий авторитет, йому належить останнє слово за будь-якого питання, яке в ньому зачіпається. Ісус користувався Біблією, щоб протистояти спокуснику (див. Мт. 4:4, 7, 10), щоб дозволяти богословські суперечки (див. Мт. 21:42) і щоб підтверджувати Свою владу (див. Мк. 11:7). Іноді біблійне вчення спирається на невелику історичну подробицю (див. Євр. 7:4-10), на окреме слово або фразу (див. Діян. 15:13-17) або на різницю між єдиним і множинним числом (див. Гал. 3:16). Але якщо Біблія непогрішна, то люди, які дають тлумачення, здатні помилятися. Хоча Слово Боже абсолютно (див. Пс. 18:8), до тих пір, поки на землі живуть недосконалі людські істоти, нікуди не зникнуть і помилкові тлумачення Біблії, і хибні уявлення про світ. У світлі цієї обставини, не слід поспішати з висновком, що теорії, що нині панують у науці, – останнє слово. Деякі закони, які ще вчора здавалися незаперечними, сучасні вчені вважають помилковими. Тому, протиріччя між популярними науковими думками і поширеними тлумаченнями Біблії цілком очікувані. Але це ще не доводить, що мають місце суперечності, які неможливо розв’язати.

Важливість контексту

Найпоширеніша помилка, яку допускають все ті, хто тлумачить  Біблію, у тому числі і критично налаштовані вчені, полягає у читанні того чи іншого уривка поза належного контексту. Як свідчить стара приказка, «текст без контексту – це відмазка». Дотримуючись такої хибної методи, можна довести за допомогою Біблії все, що завгодно. Наприклад, Біблія говорить: «Немає Бога» (Пс. 13:1). Тільки, звичайно, в контексті це звучить інакше: «Безумний говорить у серці своєму: «немає Бога»». Хтось скаже, що Ісус закликав нас не противитися злому (див. Мт. 5:39), проте не можна забувати, що ці слова були сказані в контексті застереження проти особистої помсти. Багато хто розуміє слова Ісуса: «Хто просить у тебе то дай» (Мт. 5:42), – в абсолютному значенні, немов людина зобов’язана на перше прохання дати, наприклад, заряджену зброю дитині. Нерозуміння принципу, що зміст тексту завжди визначається контекстом, – головна помилка тих, хто спробує критикувати Біблію.

Тлумачення важкого у світлі очевидного

Деякі уривки важкі для розуміння або здаються такими, що суперечать іншим частинам Писання. Наприклад, Яків, на перший погляд, говорить, що спасіння дається по справах (див. Як. 2:14-26), у той час як Павло стверджує, що воно дається по благодаті – християни «благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився »(Еф. 2: 8-9; Рим. 4: 5). Однак вивчення контексту показує, що Павло говорить про виправдання перед Богом (однієї лише вірою), а Яків – про виправдання перед людьми (які бачать лише наші справи). Обидва апостоли говорять про плоди, які завжди приносить життя людини, яка любить Бога.

У Біблії є людський бік

За винятком декількох невеликих частин, таких як Десять Заповідей, «на яких написано було перстом Божим» (Вих. 31:18), текст Біблії ні надиктований дослівно. Біблійні письменники були стенографістами при Святому Дусі. Вони були людьми, і складені ними книги відбивали властиві їм літературні стилі і ідіосинкразії. Іноді вони черпали інформацію з інших земних джерел (див. Іс. Нав. 10:13; Діян. 17:28; 1 Кор. 15:33; Тита 1:12). По суті, кожна біблійна книга являє собою твір якоїсь людини – всього таких авторів було близько 40. У Біблії також присутні різні людські літературні стилі. Автори пишуть як би з боку, коли говорять про схід чи захід сонця (див. Іс. Нав. 1:15). Їм властиві всі особливості людського мислення, у тому числі прогалини в пам’яті (див. 1 Кор. 1:14-16), і людські емоції (див. Гал. 4:14). Різні частини Біблії відображають переваги різних людей: Ось цікаве сільське життя, Лука звертає увагу на медичні подробиці, а Яків проявляє любов до природи. Подібно Христу, Біблія має повноцінну людську природу, тільки без помилок. Якщо забути про людський бік Письма, можна безпідставно поставити під сумнів його гідність, чекаючи від біблійних текстів більш високого рівня викладання, ніж той, що притаманний людським документам. Це зробиться більш очевидним, коли ми перейдемо до розгляду інших помилок критиків.

Часткова інформація – не брехня

Критики часто поспішають з висновком, що часткове виклад подій рівносильно брехні. Але це не так. В іншому випадку велика частина всього, що коли-небудь було сказано, було б неправдою, оскільки час і місце рідко дозволяють дати абсолютно повний опис. Наприклад, знамените сповідання Петра звучить в Євангеліях так:

• Матфей: «Ти – Христос, Син Бога Живого »(16:16).

• Марк: «Ти – Христос» (8:29).

• Лука: «За Христа Божого» (9:20).

Навіть Десять Заповідей, «писані Божим перстом» (Втор. 9:10), вдруге були записані з деякими змінами (пор. Вих. 20: 8-11 і Втор. 5: 12-15). У книгах Царств і Хронік є багато відмінностей в описах одних і тих же подій, але немає протиріч.

Старий Завіт в Новому не обов’язково цитується дослівно

Нерідко критики як приклад помилок в Біблії посилаються на те, як при цитуванні в Новому Завіті змінюється старозавітний текст. Вони забувають про те, що не всяка цитата обов’язково повинна бути дослівною. Іноді ми користуємося прямими цитатами, іноді – непрямими. Переказ змісту тексту дещо іншими словами був у той час (та й зараз залишається) цілком допустимим стилістичним прийомом. Передати той же сенс можна, не користуючись точно такою ж лексикою. Відмінності новозавітних цитат від старозавітного тексту можна розділити на кілька категорій. Іноді вони пояснюються зміною особи, від якого йде мова. Наприклад, пророк Захарія записав слова Господа про те, що «будуть дивитись на Мене, Кого прокололи» (Зах.12: 10; в Синодальному перекладі «на Нього»). У Новому Завіті цей текст відтворюється як цитата з «Письма», а не як пряма мова Бога, і тому звучить трохи інакше: «Подивись на Того, Кого прокололи» (Ін. 19:37).

У інших випадках новозавітні автори цитують лише частину старозавітного тексту. Сам Ісус зробив так в синагозі Назарету (див. Лк. 4:18-19; Іс. 61:1-2). По суті, Він обірвав цитату на середині речення. В протилежному випадку Він не зміг би вивести з тексту Своє головне послання: «Сьогодні збулося Писання, яке ви почули!» (вірш 21). Наступна фраза оригінального тексту, «і день помсти для нашого Бога» (див. Іс. 61:1-2), відноситься вже до Його Другого пришестя.

Іноді Новий Завіт перефразовує або дає узагальнений переказ старозавітного тексту (див. Мт. 2: 6). Іноді в одній цитаті з’єднані два різних уривка (див. Мт. 27: 9-10). У деяких випадках постулюється загальний принцип, але не цитується конкретний текст. Наприклад, Матвій написав, що Йосип з сімейством оселився в Назареті, «щоб збулося сказане пророками, що Він [Ісус] Назарянином буде званий» (Мт. 2:23). Зверніть увагу, що Матвій не цитує ніяку конкретну пророчу книгу, але посилається на «пророків» взагалі. Про низьке походження Месії йдеться в декількох старозавітних книгах. У Ізраїлі за часів Ісуса бути «з Назарету», бути «Назарянином», означало займати низьке суспільне становище.

Розбіжності в оповіданнях – не ознака брехні

Якщо два або більше описів однієї і тієї ж події різняться, це ще не робить їх взаємовиключними. У Матвія 28:5 говориться, що після воскресіння Христа біля труни знаходився один ангел, тоді як Іоан згадує про двох (див. 20:12). Але ці відомості не суперечать один одному. Проблема вирішується за допомогою непорушного правила математики: де є двоє, там точно є один. Матвій не стверджує, що був тільки один ангел. До того ж, у тому насиченому подіями ранку в один момент біля труни міг бути один ангел, а в іншій – вже двоє. Для того, щоб дві історії вступили у суперечність одна з одною, у версію Матвія довелося б вставити слово «тільки». Але, якщо критик підходить до цих текстів з явним наміром показати, що в них є помилка, то помилка криється не у Біблії, а в підході самого критика.

Аналогічним чином Матвій повідомляє нам, що Юда повісився (Мт. 27:5). Однак Лука пише, що «коли [Юда] звалився додолу, розпалося черево його i випали всі нутрощі його» (Діян. 1:18). Знову-таки, ці історії не суперечать один одному. Якщо Іуда повісився на гілці, кинувшись з краю скелі або ущелини в тій гористій місцевості, і його тіло впало на гостре каміння внизу, то його нутрощі могли випасти назовні, як і стверджує Лука.

Біблія схвалює не все, що в ній записано

Буде помилкою вважати, що все, записане в Біблії, автоматично отримує Боже схвалення. Біблія в цілому істинна (див. Ін. 17:17), але деякі записані в ній висловлювання є явною брехнею – наприклад, слова сатани (див. Бут. 3: 4; Ін. 8:44) і блудниці Рахав (див. Іс . Нав. 2: 4). Біблія в цілому володіє безпомилковістю в тому сенсі, що в ній точно і правдиво записані навіть брехливі і неправильні твердження грішників. Однак істиною понад є те, що Біблія проповідує, а не все, що в ній записано. Якщо не брати до уваги цей нюанс, можна прийти до помилкового висновку, ніби Біблія проповідує розпусту, оскільки розповідає про гріх Давида (див. 2 Цар. 11:4), або багатоженство, оскільки розповідає про гарем Соломона (див. 3 Цар. 11:3), або атеїзм, оскільки цитує слова божевільного: «немає Бога» (Пс. 13:1).

Біблія не написана докладною мовою науки

Ствердження може бути істинним, навіть якщо воно не складено з використанням точних технічних або наукових термінів. Описові вирази не можна вважати ненауковими – скоріше, «донауковими». Біблія була написана у стародавні часи в відповідно до вимог того часу, і було б анахронізмом підходити до неї з сучасними науковими вимогами. Але сказати, що сонце зупинилося (див. Іс. Нав. 10:13) – не більше ненауково, ніж сказати, що сонце «сходить» (див. Іс. Нав. 1:15). Метеорологи до сьогодні все ще говорять про «схід» і «захід».

Округлені цифри – не помилка

У Біблії, як і в повсякденній людській мові, є округлені цифри (див. Іс. Нав. 3:4; 4:13). Діаметр в ній обчислюється як одна третина кола (див. 1 Пар. 19:18; 21:5) – технічно це просто математичне наближення (див. Lindsell, Harold. The Battle for тхе Біблі [Grand Rapids, MI: Zondervan, 1978] , pp. 165-166); в розумінні технологічного суспільства прирівнювати число π (3,14159265) до 3 – неточність, але не помилка. Такої точності вистачає для опису «литого моря» (див. 2 Пар. 4:2) у Староєврейському храмі, навіть якщо її недостатньо для комп’ютера у сучасній ракеті. Очікувати від людей донаукової епохи, що вони будуть використовувати точні цифри, так само безглуздо, як очікувати, що персонажі шекспірівської п’єси будуть дивитися на наручний годинник.

Необхідно враховувати стилістичні прийоми

Можливості людського мови не обмежуються єдиним способом вираження. Тому немає ніяких причин думати, ніби богонатхненна Книга цілком написана в єдиному жанрі. В Біблії використовується безліч стилістичних прийомів. Цілі книги написані поетичною мовою (напр., Іов, Псалтир, Притчі). У синоптичних Євангеліях є багато притч. У 4-му розділі Послання до Галатів, Павло вдається до алегорії. Біблія рясніє метафорами (див. 2 Кор. 3:2-3; Як. 3:6), порівняннями (див. Мт. 20:1; Як. 1:6), гіперболами (див. Ін. 21:25; 2 Кор. 3:2; Кол. 1:23) і навіть поетичними образами (див. Іов 41: ). Ісус не був чужий сатири (див. Мт. 19:24; 23:24). Фігуральний вислів у Біблії – звичайна справа.

Коли біблійний автор використовує фігуральну мову, це не помилка, але з боку читача було б помилкою розуміти її буквально. Коли Біблія говорить, що віруючий перебуває в тіні Божих «крілів» (див. Пс. 35:8), це, природно, не означає, що Бог – перната істота. Коли Біблія говорить, що Бог «пробуджується» (див. Пс. 43:24), немов Він спав, це означає всього лише, що Бог вирішив втрутитися у хід подій.

Безпомилковий лише початковий текст

У копіях біблійного тексту, виготовлених через сотні років після написання оригіналів, дійсно зустрічаються помилки. Бог надихав біблійних авторів, а не переписувачів. Тому від помилок позбавлений лише початковий текст. Богонатхненність Писання не гарантує безпомилковості всіх наступних копій – особливо кілька поколінь тому. Наприклад, у 4 Царств 8:26 говориться, що царю Охозії було 22 роки, а у 2 Хронік 22:2 – що йому було 42 роки. Остання цифра не може бути правильною – інакше Охозія був би старше власного батька. Безсумнівно, тут ми маємо справу з помилкою переписувача, однак на безпомилковість оригіналу вона ніяк не впливає.

Перш за все, мова йде про помилки в копіях, а не в оригіналах. По-друге, все це дрібні помилки (найчастіше в іменах або цифрах), які не впливають ні на яке вчення. По-третє, цих помилок переписувачів відносно небагато. По-четверте, за допомогою контексту або паралельних уривків зазвичай можна з’ясувати, де саме допущена помилка. Наприклад, Охозії напевно було 22 роки. Нарешті, навіть з урахуванням помилок переписувача зміст тексту цілком зрозумілий. Наприклад, отримавши такого листа, ви, швидше за все, зрозуміли б, що вам належить певна сума грошей:

В«&» ВИГРАЛИ 20 МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ.

Навіть незважаючи на те, що перше слово написано з помилкою, загальний зміст все одно зрозумілий – ви зробилися на 20 млн. Доларів багатшим! А отримавши на наступний день такий лист, ви б остаточно в цьому переконалися:

«&» ВИГРАЛИ 20 МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ.

Чим більшою кількість таких помилок (в різних місцях тексту) ми маємо в своєму розпорядженні, тим більше впевненість, що нам відомо зміст оригіналу. Ось чому помилки, допущені при копіюванні біблійних рукописів, не впливають на суть того, про що в Біблії йдеться.

Не слід плутати затвердження загального і всезагального характеру

Як і інші літературні твори, Біблія часто вдається до узагальнень. Особливо багато їх в книзі Приповістей. За самою своєю природою притчі виконують функції загальних вказівок, а не загальних заповідей. Це життєві правила, але вони допускають виключення. Вірш Притчі 16:7 говорить: «Коли дороги людини Господь уподобає, то й її ворогів Він замирює з ним». Це твердження явно не замислювалося як безумовна обіцянка. Павло був угодний Богу, але вороги закидали його камінням (Діян. 14:19). Ісус був угодний Богу, і вороги розп’яли Його. Але у цілому справедливим є твердження, що Бог допомагає тим, чиї вчинки Йому до вподоби.

Притчі – це мудрість (загальні принципи), а не закон (обов’язкові для всіх приписи). Коли Біблія говорить: «Будьте святі, Я бо святий» (Лев. 11:45), – це вимога адресовано всім без винятку. Святість, добрість, любов, істина і справедливість – все це вкорінене у природі незмінного Бога. Однак книги мудрості застосовують загальні Божі істини до мінливих життєвих обставин. Результат не завжди однаковий. Проте, ці принципи вельми корисні.

Нові одкровення заміщають попередні

Іноді критики не беруть до уваги прогресивне одкровення. Бог відкриває людям не все відразу і не підходить з однією і тією ж міркою до всіх історичних епох. Деякі пізні одкровення приходять на зміну тому, що Він говорив раніше. Іноді критики Біблії приймають подібні зміни в одкровенні за помилки. Однак в тому, що батьки дозволяють дитині є пальцями, а від старіших дітей вимагають користуватися виделкою і ложкою, немає ніякого протиріччя. Це прогресивне одкровення: кожна заповідь відповідає конкретним обставинам.

Колись Бог випробував людей, заборонивши їм їсти плоди конкретного дерева в Едемському саду (див. Бут. 2: 16-17). Ця заповідь вже втратила силу, проте подальше одкровення яке суперечить початковому одкровенню. Крім того, був час (епоха закону Мойсея), коли Бог заповів приносити тварин в жертву за людські гріхи. Але оскільки Христос приніс досконалу жертву за гріх (див. Євр. 10:11-14), ця старозавітна заповідь втратила силу. Між попереднім і наступним одкровенням немає суперечності.

Звичайно, Бог не стане скасовувати заповіді, пов’язані з Його незмінною природою (див. Мал. 3: 6; Євр. 6:18). Наприклад, оскільки Бог є любов (див. 1 Ін. 4:16), Він ніколи не накаже нам зненавидіти Його. Не заповідає Він і того, що логічно неможливо, – наприклад, одночасно і в одному і тому ж сенсі приносити і не приносити Йому жертву за гріх. Однак, беручи до уваги ці моральні і логічні обмеження, Бог міг посилати і посилав несуперечливі прогресивні одкровення, які – якщо їх вирвати їх належного контексту і протиставити один одному – можуть здатися взаємовиключними. Точно такою ж помилкою буде бачити протиріччя в тому, що батьки дозволяють 16-річному підлітку лягати спати пізніше, ніж 6-річній дитині.

Отже, Біблія помилятися не може, але критики можуть. І вони вже помилялися. У Божому об’явленні помилок немає, але в людському розумінні є. Тому, розбираючись з біблійними труднощами, краще керуватися мудрою порадою Блаженного Августина: «Якщо нас турбує якесь явне протиріччя в Писанні, недозволено говорити: «Автор цієї книги помиляється», –  або присутня помилка у рукописи, або неправильний переклад, або щось ти не зрозумів з прочитаного» (Проти Фауста-Маніхея 11:5).

Норман Гайслер

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Замість передмови

Автор даного есе задається питанням про природу списку (канону) авторитетних книг, що чинять на свідомість християн по всьому світу глибокий вплив. У чому його суть і яка його історія? Читачеві пропонується для роздумів кілька тез, які полягають в тому, що список книг Біблії складений завдяки екуменічному (вселенського, світовому) рішенню християнської громади. Він має свою цінність завдяки історичному зв’язку, який встановлений між її читачами і тими, хто був переконаний в своєму покликанні розповісти нам з перших рук (але і не «без купюр») історію про смерть і воскресіння Ісуса Христа. Це означає, що Дух Святий і сьогодні може породжувати серед християн, цінні історії, проповіді й оповідання, які можуть не в меншій мірі, як і Біблія, надихати віруючих, але вони ніколи не стануть частиною канону. І саме з тієї причини, що час, коли церква могла це зробити разом (тобто екуменічним чином), безповоротно минув, а їхні розповіді так чи інакше не претендують і не ставлять собі за мету передати історію про те, якою рання церква по-справжньому була.

Популярне уявлення про канон

Що мається на увазі під «каноном Біблії» або «каноном Святого Письма»? [1] Парадоксально чи ні, але для багатьох християн священні тексти в якомусь сенсі є скоріше склепінням неминущих і універсальних приписів та правил, ніж документами ранніх християнських громад. Часом навіть до непристойності: карним кодексом церкви, її офіційною конституцією. При цьому вони наголошують на важливість тлумачення, хоча при перегляді тлумачення швидше затуманюють те, що біблійні автори насправді говорять.

Наприклад, віруючий намагається з’ясувати, як він повинен ставитися до вибору нареченого або нареченої, до особистого здоров’я, до ближнього, а також до держави. Якщо в разі створення сім’ї або, скажімо, при формуванні погляду на приватне читач «священних текстів» може мати певних консенсус і з іншими читачами-християнами (щонайменше всі християни впевнені, що Ісус є Спасителем своїх прихильників), то в відношенні до держави, культури, формам служіння і ролі християнина в суспільстві у нас, швидше за все, какофонія думок. Чому так? Чому християни не можуть домовитися, маючи під рукою саме «Слово Боже», виникає потік словесних дискусій.

Проблема радше в тому, що християни і в першому столітті самі не завжди могли домовитися щодо низки питань [2]. Коли російськомовні читачі познайомилися з роботами про Новий Заповіт Джеймса Данна, вони вперше дізналися про таке поняття, як «канон в каноні». Дійсно, в новозавітний період те, що могло влаштувати Павла, не зовсім могло влаштувати партію Якова. Те, як Павло з Тарсу дивився на закон, могло не влаштувати тих, хто відносив себе до єрусалимської церкви. На перевірку виходить, що, хоча Біблія і є колекцією 66 книг, вони зовсім не обов’язково представляють у всіх випадках єдину богословську картину світу. Це стосується і Нового Завіту, а дискусія про вчительське служіння жінок серед учнів Павла – тому яскравий приклад. Ймовірно, нам не вистачає уяви, щоб уявити той чи інший богословський диспут серед авторів Нового Завіту. І тому немає нічого дивного, що розмова про склад книг в Новому Завіті була знову розпочата в XVI столітті, коли Мартін Лютер поставив під сумнів канонічність книги Якова і, наприклад, Одкровення Іоана.

Справа в тому, що автори «священних текстів» не ставили собі за мету створювати «Біблію» [3]. Тут, як ви помітили, автор навмисно бере такі слова як «Біблія» або «Святе Письмо» в лапки. Те, що ці книги є «священними текстами» – стало очевидним тільки нам в період, коли суперечки навколо канону, по суті, закриті [4]. Але це абсолютно не стосується того часу, коли існував апостол Павло чи євангеліст Матвій. Що ж зробило їх роботи- тексти  «священним писанням»? А ось тут відповідь очевидна: ми, тобто читачі, іншими словами, громада вірних, народ Божий  надав Писанням певний статус в силу авторитету і впливу, відповідно тому, як самі Писання вплинули на покоління читачів [5].

Часто біблеїсти посилаються на те, що Біблія має внутрішні свідоцтва своєї актуальності і корисності. Але це дуже не критичне судження. Немає сенсу сперечатися про те, чи оцінював Павло високо свої власні богословські роботи. В цьому немає нічого дивного. Апостол боровся з юдейством за місце під сонцем. Чому він повинен був бути менш категоричним? І в чому саме відрізняється Павло від інших авторів? Звичайно, апостол хотів би, щоб його листи читали в багатьох церквах. Будь його воля, він бажав би, щоб його листи читали і в Єрусалимі. Але про таке він міг тільки мріяти. У той же самий час, будь-який теолог хотів би, щоб його книги виходили мільйонними тиражами. Павло був таким автором. Отже, не варто думати, що якщо Павло цінував свої роботи у вищій мірі, сучасний богослов  оцінював би свої роботи менш.

Однак я не відповів на питання: що зробило Новий Завіт «Новим Заповітом»? Відповідь, хоча і неповна, але пролунала: самі читачі [6]. Ці читачі (церква) зберігали тексти Матвія, Іоана або Павла з кількох причин. Викладемо деякі з них: (1) У церкві було не так багато письменних людей, які могли б виробити в першому і в другому століттях літературу, яка свідчила про справи у вірі минулих поколінь християн. Їх письмові роботи представляли вищу цінність. Але не у всіх випадках. Отже, (2) їхні праці, у тій чи іншій мірі, акуратно свідчили про перше покоління християн, тобто про покоління очевидців життя Ісуса і апостолів. (3) В кінці кінців, настав час, коли потрібно було розрізняти високоякісні історико-богословські праці від низькоякісних рукописів, що дуже швидко множилися. (4) Список книг (канон) утворився в тому вигляді, в якому він є сьогодні, завдяки екуменічному, тобто вселенського консенсусу, який був досягнутий до IV-V століть [7].

Так чи інакше, церква в своєму екуменічному форматі (тоді ще не було поділів) почала поступово домовлятися [8] щодо певного числа (27) книг, які так чи інакше акуратно свідчили про історію, віру і справах ранньої церкви. Це, власне, і є наше визначення канону і самого Нового Завіту. В якомусь сенсі, це також справедливо для Ізраїлю і його священних книг – вони свідчать про справи Яхве, а також про вірування і життя Його народу Ізраїля.

Згодом до цього списку стали ставитися з деяким пієтетом, і він отримав урочисті епітети: «Письма», «Писання», «Біблія» і, звичайно, «Слово Боже». Цю книгу (насправді «Книги») стали обожнювати, почитати і навіть – що гріха таїти – кадити, цілувати під час богослужінь. Православний ви або баптист, ви, тим не менш, непомітно для себе хоча б раз і в тому «кадінні» брали участь … Однак вся іронія полягає в тому, що навіть слово «Біблія» – це зовсім не одна книга (тобто як «Бібліон»); «Біблія» – це (грец. «Книги») тому, що складається з багатьох-багатьох книг! У нашому західному каноні їх 66 (39 книг Старого Завіту плюс 27 Нового).

Так, свідоцтво авторів «Письма» багато в чому однаково. Але є і маса відмінностей. Підривають ці розбіжності релігійну віру людини? Ні звичайно. А ось наші догмати і упередження – скоріше так. І тут ми повернемося до початку: про що говорить «Біблія»? Як вже було сказано, такі питання, як створення сім’ї або ставлення до спасіння «Біблією» висвітлюються досить послідовно, відображаючи внутрішню єдність. Але, ось, що стосується свідоцтва «Біблії» про опис життя Ісуса або апостолів, про державу або культурні питання, про позицію християнина, про предмети, що актуальні для секуляризованого суспільства, – «Біблія» або (1) мовчить, (2) дає узагальнені рекомендації або ж (3) пропонує кілька нарисів, тобто оповідань.

Ось, що стосується Луки і Павла. Лука постійно ідеалізує історію церкви. В її історії Павло стає другою копією Ісуса. Апостол до того хороший, що проявляє всяку субординацію єрусалимським старійшинам, хоча, судячи з листування з галатійськими християнами, він наслав би цілу чуму на весь цей Єрусалим з його лже-апостолами (див. Листування Павла з галатами). Чому ж Лука так ідеалізує Павла? Та тому, що він любить церкву і її історію. Так роблять історики всіх деномінацій. Почитайте, наприклад, І.С. Проханова. У своєму творі «В котли Росії» він постійно ідеалізує своє служіння. Так він подає інформацію, бо  хоче підбадьорити своїх читачів в СРСР. Однак, згідно його листів, його образ виглядав набагато скромніше.

Чи означає це, що Діяння Павла в меншій мірі вчать нас про «достовірну історію ранньої церкви»? Тут палиця з двома кінцями. У Одному Діянні вчать точно: Лука – це людина. Такий же, як і ми всі разом узяті. Це нас по-справжньому втішає. Але це також нас вчить. Коли ми читаємо, як за життя апостолів – і Павла, в тому числі, – Євангеліє урочисто проходить шлях від Єрусалиму через Самарію прямо в Рим, ми бачимо і розуміємо те, як насправді має виростати Проповідь. Це те, як ретроспективно бачив розповсюдження християнства Лука. Але також Павло та Яків. І це те, як Благовістя повинні ми сьогодні побачити самі.

Іншими словами, автори «біблійних текстів» – це ті оповідачі, які пишуть в контексті прийнятих в їх час «конвенцій» [9]. Вони будуть гаряче і впевнено доводити, що центральною звісткою їх робіт є достовірність воскресіння Божого Сина. Але те, як вони на це воскресіння дивляться, а також те, як церква про цю подію розповідала в наступні сімдесят або сто років, тут автори могли б розійтися, тобто могли не домовитися з приводу літературних засобів для опису цього предмета розмови. Ось це і є другорядним. Вважаємо, що така приказка, як «казка – лож, та в ній натяк» тільки половинчасто пояснює сенс біблійного тексту. Біблійна оповідь не є казкою, але історією, в якій є елементи авторської творчості. Урок же доброму молодцю полягає не стільки у видумці, скільки в моральному задумі автора, який, нехай і прикрашений, може стати засобом для приготування ще однієї каструлі каші, як якщо б з використаних продуктів, можна було б зробити ще один суповий набір. Це схоже на матір, яка пояснює своєму цікавому синові, що в дійсності вона знайшла його якимось прекрасним днем в капусті. Брехня це? Це як подивитися. У науковому і юридичному сенсі – брехня. Але в «міфологічному» – ні. Але хто сьогодні мислить науково? Рідко і не завжди. А «Біблія» була написана саме з такої нагоди і для таких людей, хто за рідкісним випадком і, скоріше, по «святам» може думати і судити науково. Але це справедливо у випадках міфу і саги. Це зовсім не означає, що ці творчі прийоми абсолютно затьмарили історичні деталі і дані. Швидше, послужили декорацією.

Однак, повернемося знову до канону. Багато хто вже звик до такого теоретичного положення, що Біблія (тут «Біблії»), а саме, Новий Завіт, стала існувати в тому вигляді, в якому вона є сьогодні, досить рано. Таким чином, єрессю сміливо і самовіддано оголошується те, що не резонує з богослов’ям 27 книг грецького Нового Завіту. Однак, сьогодні християнину дуже важко собі уявити, що новозавітна церква перші чотири сотні років прекрасно існувала без всього «комплекту» книг. Кожна церква мала свої списки книг, своїх вчителів і своє вчення (тому приклад сирійська громада Дидахе). Хотілося б нагадати читачеві, що канон стали визнавати в тому вигляді, в якому він є сьогодні, лише до кінця четвертого століття (класичний випадок – це пасхальний лист Афанасія Олександрійського 367 року) [10]. Найцікавіше (якщо не інтригуюче) полягає в тому, що жоден Вселенський собор не піднімав питання канону (винятком є VI Собор в 681 році, де розбиралося питання послань Климента, однак, до цього часу питання канону вже давно було вирішено, а п’ятий-шостий Собор по суті був доповненням до шостого Вселенського постфактум).

Питання канону намагалися вирішити на таких синодах, як: гіппонський (393 м), карфагенський (397-419 рр.), І потім він був прийнятий другим правилом вищезгаданого п’ятого-шостого Трульського Собору (691-692 рр.). І, навіть після прийняття цими африканськими синодами списку з 27 книг, ще довго на сході: у Сирії, Ефіопії та інших місцях не користувалися авторитетом певні документи. На ранньому етапі Церкви не приймалися деякі соборні послання (наприклад, 2 Петра і 2-3 Іоана). Довгий час не приймалася книга Одкровення: Лаодикійський помісний собор (364 р) відкинув цей твір. До того ж, книга Апокаліпсис досі не читається під час літургійний читань в Східній церкві. [11].

На це можна відповісти, що церква канон все ж прийняла. Ми користуємося ним і понині. Однак іронія полягає в тому, що для християн-протестантів остаточним авторитетом в цьому випадку є отці церкви: адже саме ці стародавні самостійні письменники і єпископи, по-перше, цей список книг прийняли, і, по-друге, що парадоксально, демонструють певну какофонію думок з огляду на цей складний феномен.

Климент Олександрійський вважає послання Климента Римського канонічними. Так що тут Климент, апостол Юда (1:9:14) вважає, що книга Еноха і Успіння Мойсея – такі ж «канонічні книги» (якщо їм взагалі було знайоме поняття «канонічний») разом з іншими старозавітними книгами [12]. Ймовірно, саме тому в каноні ефіопської церкви книга Еноха знаходиться в списках книг Старого Завіту. У той же самий час вірменська і сирійська церкви включили до свого списку Третє послання до Коринтян. Багато кодексів мають різні списки. Деякі мають в кінці, без всяких обмежень, послання Климента, а інші – послання Варнави і Пастиря Ерми. Тому, якщо ми вважаємо, що церква все таки розібралася з цим питанням, хочеться зауважити, що не вся церква і не в один і той же час [13].

Авторське визначення канону

Зважаючи на це ми можемо, тим не менш, сформулювати деякий рішення, правда, спираючись при цьому на деякі упередження. Посмію запропонувати своє розуміння канону.

Відомо, що канон – це список (точніше, «правило», хоча це саме затверджений список авторитетної літератури). Більшість християн, отже, переконані, що тільки книги Нового Заповіту на відміну від книг, що не потрапили в канонічний список, є богонатхненними. І в такому випадку Богом визначений авторитет тієї чи іншої книги в якості критерію. Так ось, з цим дуже важко погодитися. Можна стверджувати, що в дійсності багато книги, що не потрапили в Новий Завіт, є богонатхненними. Однак древні вірили, що всі письменники, а саме, поети і оракули – є тими, хто натхнений Богом або богами, тобто в хорошому сенсі слова «одержимими». Так, Сократ казав, що його супроводжує «демон», іншими словами – муза. Продовжу далі. Богонатхненними творами вважалися і Дидахе, і Мудрість Сирахова, і Молитва царя Манасії. Ними, отже, можуть бути роботи Честертона, Льюїса, Янсі і багато інших. Християни, уявіть собі, зачитуються ними, купують ці книги. Вони надихають вірних не менше, ніж книги Нового Заповіту. Якщо поміркувати про богонатхнення, взявши за критерій емоційний та інтелектуальний ефект, то багато проповідей, згідно таким критеріям, будуть не менш ефектні, ніж читання псалмів під час ранішньої. Однак можна справедливо поставити запитання: чому тоді книги середньовічних або сучасних авторів не приймаються в канон. Відповідь проста і очевидна: навіть, взявши до уваги геніальність богословських творів, їх не можна прийняти в канон Нового Завіту, бо неможливо сьогодні досягти екуменічного, тобто вселенського консенсусу і домовленостей серед віруючих і церков в рішенні цього питання. Якщо рання церква важко, але навіть і не повністю, погодилася щодо канонічності 27 книг, то немає ніякої впевненості, що вона домовиться про нові книги, бо церква сьогодні розділена.

Іншими словами – і це центральна ідея даної статті – творча богословська робота триває і після фіксації канону. Фактично, відмінність між інспірацією (натхнення авторів на написання Біблії) і ілюмінацією (натхнення читачів на розуміння Біблії) – штучний поділ. Сучасні проповідники, пастори й богослови не в меншій мірі здатні надихати і перетворювати життя мільйонів людей через свої проповіді і книги, як і автори Біблії. Але все ж між ними (давними і сучасні богословами) є технічна різниця. Про це буде написано нижче.

У іншому випадку, за критерій прийняття тієї чи іншої книги Нового Заповіту приймається безпомилковість автора як бездоганного доповідача, що описує основні події, скажімо, з життя Ісуса. Однак синоптична проблема вибиває цей критерій у нас з під ніг, бо євангелісти, які залишили після себе чотири життєпису, не є істориками в сучасному розумінні цього слова. Та й самі вони використовували різні джерела, внаслідок чого сучасному біблеїсту дуже складно повірити, що євангелісти були унікальними свідками життя Христа і апостолів.

Перший і другий пункт міцно взаємопов’язані. До того ж 2 Тимофія 3:16 радше підтверджує наші основні тези, бо в цьому уривку автор не говорить про непогрішимість. Його погляд на богонатхненність швидше прагматичні. Писання згідно з ним: (1) дають мудрість на спасіння, (2) корисні в справі навчання, (3) викривають, (4) виправляють, (5) наставляють в праведності, (6) доводять до досконалості (7) і роблять готовим до добрих справ.

Але ж і сучасні твори пасторів і богословів прагнуть саме до цього. Відповідно, Павло намагається тут зробити акцент не на безпомилковість, а на користь. Він говорить про неї, так як би богонатхнення само по собі не класифікується і не перевіряється. Воно скоріше є якісним поняттям, в якомусь сенсі – самоцінним. Ніхто, як і було згадано, не виключає, що ці кваліфікації Письма властиві для багатьох християнських літературних класиків давнини і сучасності! Але вони: (1) екуменічне не визнані й (2) не пропонують історичної цінності, тобто не встановлюють наступності з древньою церквою [14]. Останнє важливо, бо спадкоємність гарантує зв’язок як ідентичність.

Ці два пункти засновують фундаментальна відмінність між древніми авторами Біблії і сучасною богословською думкою.

Подібні спостереження можна розширити і забезпечити великими прикладами і аргументами. Але тут необхідно нагадати наступне: створення канону було довгим процесом. Його необхідність і важливість були підказані зовнішніми причинами (гностики і єретики), а не внутрішніми (всі прекрасно жили зі своїми власними книгами). Іншими словами, церква на екуменічному рівні спробувала домовитися (і в деяких випадках неуспішно), які книги, з огляду на нашу церковну різноманітність, ми разом будемо читати, і тільки потім – які ні. Встигнувши створити канон визнаних книг в межах перших чотирьох-п’яти століть, церква як би домовилася між собою: «більше ми туди нічого загальновизнаного не додаємо». З того часу всі громади пішли своїм шляхом, обзаводячись і далі своїми власними творами як прапорами і відзнаками відмінностей. Після остаточної фіксації відмінностей між Східною і Західною церквами, тим більше після Великого Поділу, говорити про список обов’язкової та загальновизнаної літератури вже не мало ніякого сенсу. І це було навіть неможливим заходом. Однак, вже існуючий і зафіксований список міг, так чи інакше, гарантувати історичний зв’язок і спорідненість між двома церквами. Протестанти, чия поява була зв’язана з потребою історичного часу, цей зв’язок ще більш виявили і зміцнили. Він гарантує їм зв’язок з новозавітною церквою, а також так чи інакше – з сучасними їм Східною і Західною. Сьогодні актуальність їх претензії на зв’язок з історичною древньою церквою абсолютно не втрачена.

Іншими словами, церква більше нічого не додає до канону, в більшій мірі не тому, що твори та богослов’я, народжені пізніше в її лоні, не є богонатхненними, а скоріше тому, що помісним церквам сьогодні б довелося нелегко в спробі домовитися про те, що є загальним і приватним, екуменічне корисним чи ні.

Проте, список новозавітних книг як і раніше є унікальним феноменом. Цей список представляє, перш за все, історичну цінність: його книги свідчать про віру, практики і справи ранньої церкви. Сьогодні сучасна церква прагне лише відкалібрувати своє бачення життя під бачення життя ранніх християн. І коли вона це робить, то закликає до дії сили і вплив Святого Духа. Не в меншій мірі той же самий Дух діє і через сучасних авторів і проповідників. Однак ніякі сучасні твори – навіть якщо вони за своєю глибиною мудрості і проникливістю перевершують послання Юди – не можуть дати того, що пропонують книги Біблії. Вони представляють нам погляд на життя Ізраїлю і перших християнських громад.

Примітки

[1] Численні введення в Новий Завіт найчастіше постулюють проблематику канону, ніж намагаються дати богословське висвітлення питання бібліологіі і природи Писання. Найчастіше це відбувається в силу браку місця і тематичних обмежень. Див. Наприклад, Eduard Lohse, Entstehung des Neuen Testaments, ThW 4, 2te Aufl. (Stuttgart: Kohlhammer, 1975), 12-17; Philipp Vielhauer, Geschichte der urchristlichen Literatur: Einleitung in das Neue Testament, die Apokryphen und die Apostolischen Väter (Berlin-New York: Walter de Gruyter, 1978), 774-786; Dennis C. Duling and Norman Perrin, The New Testament: Proclamation and Parenesis, Myth and History, 3d ed. (Belmont: Wadsworth Publishing, 1993), 130-139; Bart D. Ehrman, The New Testament: A Historical Introduction to the Early Christian Writings, 3d ed. (Oxford: Oxford University Press, 2004), 1-15; Carl R. Holladay, A Critical Introduction to the New Testament: Interpreting the Message and Meaning of Jesus Christ, (Nashville: Abingdon Press, 2005), 26-38; Udo Schnelle, Einleitung in das Neue Testament, 5te Aufl. (Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2005), 18-26; Martin Ebner and Stefan Schreiber (eds.), Einleitung in das Neue Testament (Stuttgart: Kohlhammer, 2008), 9-52.

[2] Див. Роботу Ernst Käsemann, “Begründet der neutestamentliche Kanon die Einheit der Kirche?” In Exegetische Versuche und Besinnungen. Auswahl (Göttingen: Wandenhoeck & Ruprecht, 1986), 84-93. Кеземан серед іншого вважає, що наявність чотирьох Євангелій замість одного, вже говорить про існуючі – нехай незначні – розбіжності в поглядах на христологію в першому і другому століттях. Продовжуючи думку Кеземана, хочеться відзначити, що Євангеліє, судячи з усього   народжувалися не тільки завдяки творчій діяльності окремих авторів, але також завдяки богословському порядку громад, яким вони призначалися. Тому в преамбулі ми заявили, що тексти нам дісталися не без купюр. Отже (ст. 91), християнський канон стверджує скоріше не єднання церкви (див. Назва «Чи Стверджує новозавітний канон єдність церкви?), Бо його на самому початку і не було, а були різні християнські спрямованості, тобто вже наявна конфесійність.

[3] У зв’язку з цим, серед інших питань канону, консервативні біблеїсти роздумують над такою ситуацією: якби ми знайшли черговий лист Павла, включили б ми його в канон? Багато хто вважає, що ні. Канон закритий. Ми ж вважаємо – чом би й ні? Але, на жаль, християни в цьому питанні вже не зможуть домовитися. Див. нижче.

4] В принципі, в Біблії взагалі не піднімається питання конкретного списку книг, тобто канону per se. Павло жодного разу не перерахував «християнського списку» для читання. Зауважимо, що Ісус дав заповідь: «Люби Господа всім серцем, розумом і душею і ближнього як самого себе», але не «полюби Біблію». Така постановка питання євангельському християнину в принципі не знайома.

[5] Яскравий тому приклад Ігнатій Антіохійський. Читання послань Павла справило на нього таке враження, що він цитує його по пам’яті, як якщо б це читання відбувалося на щоденній основі. Він також цитує Євангеліє від Іоана, але жодного разу не супроводжує свої непрямі цитати фразою «як написано» або «як каже Писання». Він цитує Старий Завіт три рази і всі три рази супроводжує цитати словами «як написано».

[6] Брюс Мецгер вважає, що досліджувати процес канонізації текстів Нового Завіту дуже важко. Б.М. Мецгер, Канон Нового Завіту: Виникнення, розвиток, значення.

[7] Саме тому ми не зможемо нічого більш додати до канону, знайди ми ще п’ять листів Павла або Іоана, бо «Канон закритий». Ще раз: християни у всесвітньому масштабі не зможуть «домовитися». У нас немає відповідного органу (собору, синоду, «священної конгрегації» та ін.), Який міг би це рішення узаконити. Інакше думає Стівен Форвінде, який переконаний, що створення канону і його закриття – це Богом ініційований процес. Steven Voorwinde, «The Formation of the New Testament Canon», SV 60 (1995), 12.

[8] Климент Римський в своєму посланні до Коринтянам, наприклад, називає Священним Писанням саме Старий Завіт, тоді як про вчення Ісуса або Павла він відгукується в таких висловлюваннях: «згадайте слова Господа Ісуса» і «навчайтеся посланнями Павла». З усією очевидністю можна сказати, що рання церква в особі Климента ще не вважає вчення Павла частиною Писання. Так, до його часу християнська громада вже мала  бібліотеку, де були в певній кількості листи Павла, проте між Старим Заповітом і його посланнями ще відчувається різниця.

[9] Див. словник іншомовних слів: Convention – «прийняте правило; звичай; традиція; правила поведінки, умовність, практика» або ось так: «модель поведінки, що включає в себе дії, які сформували звичку; здійснюються членами соціальної спільності в певній ситуації і збігаються з очікуваннями всіх інших членів соціуму».

[10] Автор цієї статті розділяє «крамольну думку», що саме Афанасій сприяв канонізації (тобто по суті сакралізації ») 27 книг. Як основний борець никейської христології, Афанасій безумовно своїм авторитетом надав безперечний вплив на уми наступних поколінь. Коли синод в Римі (382 р) приймав рішення з приводу 27 книг, він не міг це зробити без оглядки на знамените пасхальне звернення олександрійського єпископа. Синоди в Гіппо і Карфагені по суті ратифікували рішення римської церкви, яка, як ми сказали, могла перебувати під впливом Афанасія. Далі розкрутка ланцюжка «впливів» була лавиноподібна. Винятком цього впливу були церкви в Ефіопії і Сирії.

[11] У зв’язку з цим Мецгер розумно задає питання: чи можна вважати канон Нового Завіту остаточно сформованим і чи має сенс шукати канон всередині канону (Мецгер, Канон)?

[12] Автор книги «Дідахе» також цитує невідомий апокриф (1: 6, «Але і про це також сказано: нехай милостиня твоя запітніє в руках твоїх, поки ти не дізнаєшся, кому дати»), що повідомляє нам важливу ідею: десь в транзитний період якась ізольована сирійська громада поряд з Євангелієм від Матвія (або іншим усним джерелом, який був використаний євангелістом Матфеєм) цитує не тільки апокрифічні роботи (але не для тієї церкви в конкретний період часу), але вважає, що сама здатна створювати керівництва для громадського життя (що помітно по рекомендаціям автора призначати єпископів і дияконів). При цьому явно, що вона не вдається до авторитету Павла. Іншими словами, там є група вчителів, яка створює якийсь документ-керівництво для внутрішнього використання, хоча і називають його «Вченням 12 апостолів». В цьому і полягає якась її ізольованість.

[13] Проблема прийняття канону також нагадує проблематику прийняття рішення Вселенських соборів, на що автор намагався звернути увагу російськомовних читачів в своїй статті про авторитет в православ’ї: В.Шлёнкин. «К вопросу авторитета в восточной православной традиции. Протестантский взгляд». Богословские размышления (9) 2008.

14] Тут, мабуть, можна погодитися, що не всі книги Нового Заповіту пропонують історичну цінність в сенсі опису саме життя Ісуса і перших громад. Наприклад, Послання до Євреїв є виключно христологічний трактат, а замальовки автора про життя ранньої церкви мінімальні. З іншого боку, ця книга відкриває завісу на те, як автори ранньої церкви намагалися осмислити феномен і подію Ісуса.

Віктор Шленкін, Докторант теології (Університет Цюріха). Пастор вільної євангельської церкви (Німеччина).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»