Після вторгнення монголів на Русь (1237-1240 рр.) її північно-східні князівства увійшли до складу монгольської імперії. Тоді, як західно-руські підпали під польсько-литовскі володіння. В 1386 р. Польща та Литва зі своїм багатомільйонним населенням об’єдналися під владою короля-католика.
Єдине, що віднині об’єднувало колишніх мешканців Київської Русі була Київська митрополія.
І Візантійська імперія Палеологів (1261-1453 рр.) і Вселенська Патріархія розуміли, що православ’я в більшій безпеці знаходитиметься під монголами й керувати митрополією та впливати на Русь краще через монгольських ханів-союзників в боротьбі з турками.
Після зруйнування монголами Києва в 1240 році загинув київський митрополит Іосиф. Його наступник – митрополит Кирило ІІ (1243-81 рр.) переїжджає до Владіміра-на-Клязьмі, а митрополит Максим в 1299 р. взагалі переносить туди митрополичу кафедру.
Чому саме Владімір-на-Клязьмі? Справа в тому, що після Любецького з’їзду 1097 року Русь була перетворена на свого роду рихлу федерацію з Києвом на чолі. Північно-східні землі – Переяславщина та Суздальщина, дісталися Володимиру Мономаху, а потім його молодшому сину – Юрію Долгорукому. Вже син Ю. Долгорукого Андрій Боголюбський переносить столицю з Суздаля до Владіміра-на-Клязьмі.
Після вторгнення монголів й утворення з улуса Джучі держави Золота Орда князь Ярослав Всеволодович їде до Сараю і отримує від Батия ярлик на княжіння у Володимирі. З того часу главою Північно-Східної Русі вважався князь, який отримував від хана ярлик на Велике князівство Володимирське. Саме у Володимирі, як столиці, сидів Великий баскак Орди, що збирав ясак. За це велася боротьба між князями Москви, Твері, Рязані та Нижнього Новгороду. Здавалося, що перемогла Твер. Але в 1327 році вона повстала проти Орди. І цим скористалася Москва, яка власними силами, під проводом Іван Даниловича (Калити), придушила повстання. Й з цього часу (1328 р.) великими князями володимирськими ставали московські князі. Саме це і зумовлює ту роль Москви, яку вона відігравала в планах як Константинополя так і Сараю. Саме це і обумовило перенесення Київської митрополичої кафедри в 1320 році до Москви.
Наступ турків-османів поставив під загрозу існування Візантійської імперії, Золота Орда занепадала. Погляд Константинополя звернувся на християнський Захід. Але умовою Заходу було об’єднання двох Церков Католицької та Православної.
Результатом цього стала Ферраро-Флорентійська унія 1439 року. Підписантом цієї унії став і київський митрополит Ісидор. Його повернення до Москви в 1441 році в сані кардинала з листом від папи Римського було сприйнято московським князем Василієм ІІ вкрай вороже. Врешті-решт митрополиту Ісидору прийшлося тікати з в’язниці аж до Риму.
Русь лишилася без митрополита.
Аби охарактеризувати князя Василія ІІ треба надати декілька штрихів до його політичного портрету. Його тричі виганяли з московського престолу, він був в полоні у хана Улу-Мухаммеда. Заплатив викуп. Привів монголів на Русь. Галицький князь Дмитро Шемяка відібрав у нього Москву, яка стала провінцією Костроми. В кінці-кінців його осліпили (звідси його прізвисько – Темний) та заслали в Угліч. Але він, за допомогою татар, повернувся до Москви.
І саме Василій ІІ, без дозволу Вселенської Патріархії скликає в Москві в 1448 році неканонічний собор, на якому поставляє на митрополичу кафедру свого ставленика єпископа Рязанського Йону.
Твердження московських істориків, про мовляв канонічність собору, є безпідставними оскільки Вселенська Патріархія оглосила унію в грудні 1452 року, а в травні 1453 року Імперія впала. Допомога з Заходу не прибула. Унія була розірвана.
Представники канонічного Православ’я, які виступили проти лже-собору були «заковані в окови». В 1459 році князь Василій Темний примусив єпископів принести клятву йому особисто.
Разом з тим на Русь прибув канонічний митрополит Григорій (Болгарин). І Йона Рязанський був проклятий, як «розкольничий монах, син беззакония», а з ним і 9 єпископів.
В 1470 році відлучені від церкви, розкольницькі московські митрополити прибрали зі свого титулу назву «Київський» і з того часу з’явилася окрема від Києва церква, яку більше 100 років не визнавав православний світ.
Підсумовуючи можна сказати, що утворення Московської Церкви, зважаючи на політичну практику московських князів та монгольське урядування, було неминуче. Але призначення Йони в 1448 році означало, що віднині з’явилася нова церковна структура, яка в своїй діяльності зажди буде слухатись «мирську» владу московських царів.
Тієї незалежності, яку мав Київський митрополит вже не буде.
Гаслом Московської Церкви стануть слова клятви єпископів Василію ІІ: «Яко прикаже князе веровати, тако и будем веровати».
Сергій Чаплигін