Коли розпочалося християнство в Україні? Коли світ віри Хрис­тової досяг і нашої землі й нашого народу, що споконвіку замешку­вав її? Звичайно маємо на все це відповідь таку, що Христову віру нашому народові прищепив перший князь наш Володимир Святос­лавович року 988-го. Такий погляд дуже поширений у нас, але пог­ляд цей не відповідає дійсному стану справи. Один із перших ве­ли­ких князів українських, Володимир, дійсно перемінив стару віру українську на нову, на християнство, зробив це відкрито й офіційно і змусив і підданий народ свій до того самого. Отже, за князя Во­ло­димира в Україну вже офіційно занесено християнство, і з того часу воно стало офіційною вірою нашої тодішньої української держави.

Але виникають найрізніші питання — чи ж християнство появи­лося в Україні лише за князя Володимира, чи, може, було тут і до нього? Чому власне за Володимира прийшла потреба змінити віру батьків своїх на іншу? Адже ж ми не жили за якоюсь камінною сті­ною, ми ж сходилися тоді з різними західними народами, що від­давна були вже християнами, — чи ж не могла зайти до нас віра Христова й значно раніше Володимира? Ось на всі ці питання я й хочу відповісти в статті цій, відповісти коротко й доступно, хочу познайомити читача з тими головними положеннями, до яких дійш­ла вже наука у висвітленні всіх цих питань.

1. Християнство серед українського народу в доісторичну добу.

Чи було в нас, в Україні, християнство в доісторичну добу, цеб­то в добу до постання в Україні організованої держави, десь у VIII чи в IX віці? На жаль, прямих свідоцтв для позитивної відповіді на це питання не маємо; але все те, що маємо, красномовно свідчить нам, що християнство з’явилося в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано, певне, ще десь в апостольський вік, і держалося тут у малім числі аж до офіційного хрещення українського народу за часів князя Володимира.

З дуже давнього часу, десь ще з VII віку перед Різдвом, почали греки селитися на північному березі нашого Чорного (пізніше — Руського, цебто Українського) моря. Тісно й неспокійно було гре­кам на своїй рідній землі, а тому вони рано почали кидати її та шу­кати собі ліпшого, затишнішого притулку. Ось таким притулком для греків і стали південні наші землі — узбережжя Чорного моря. З бігом часу число греків тут усе побільшувалося; постало тут не­мало й багатих та великих торговельних грецьких міст, як от Ольвія при гирлі Дніпра, Тира на Дністровім лимані, в Криму — Херсонес (або по-нашому Корсунь), Феодосія; крім цього — Пантикапея (де тепер Керч), проти неї на другім березі Фанагорія і т. п. Усі міста ці ли дуже жваву торгівлю з місцевою слов’янською людністю, про що нам красномовно свідчать різні археологічні розкопи — скрізь по Україні при цих розкопах знаходять грецькі гроші та грецькі вироби. Наші предки, що споконвіку заселювали теперішні землі українські, охоче торгували з цими грецькими колоніями, а голов­ним чином вели з ними мінову торгівлю. Грецькі купці так само часто підіймалися Дніпром і торгували з своїми сусідами; таким чином, вони пливли Дніпром аж до його порогів, десь до тепе­рішнього Олександрівська, на 14 днів дороги. Пізніш, як знаємо, через наші землі пройшов великий і важливий “путь із варяг в гре­ки” — велика торговельна дорога, у нас головним чином Дніпром.

Пізніше, коли почало ширитися християнство, воно відразу, вже у вік апостольський, появилося й у грецьких колоніях по північ­но­му березі Чорного моря та по лиманах Дністровім та Дніпровім. Маємо достовірні відомості, що у вік апостольський християнство було на південному березі Чорного моря, наприклад, у Понті, нав­проти нашої Тавріди, а звідти дістатися йому до Тавріди було дуже легко. Маємо також свідоцтва церковних письменників уже з по­чатку IV віку, що по північному березі Чорного моря проповідував апостол Андрій (ширше про це розкажу далі), якому в уділ припала Скіфія, цебто земля, заселена й нашими предками. Знаємо переказ про св. Климента, єпископа римського, який прибув десь наприкін­ці І віку до Херсонеса й застав там громаду християн у числі до 2000 люду. В Криму жили тоді готи, а ми достовірно знаємо, що се­ред них було багато християн і вони рано мали собі навіть окремого єпископа.

Блаженний Теодорит оповідає, що св. Іван Золотоустий посилав своїх місіонерів до грецьких сусідів — кочовиків-скіфів, що жили біля Дунаю, і вони проповідували там християнство й закладали церкви. Взагалі багато церковних письменників III — IV віку, наприклад Тертуліян (помер 240 р.), Афанасій Олександрійський (помер 373 р.), Іван Золотоустий (помер 407 р.) та блаженний Єро­ним (помер 420 р.), розказуючи про поширення християнства по світу, називають у числі народів, де прийнялося християнство, і скі­фів чи сарматів.

Хто ж були оці скіфи, що між ними так рано защепилося хрис­тиянство? Чи наші предки справді сусідували тоді з культурними колоніальними греками, що ширили навкруги себе християнство?

Три українських племені: уличі (чи угличі), тиверці та поляни споконвіку були найближчими сусідами грецьких колоністів; жили вони на південь від інших українських племен: уличі — між Дніп­ром та Бугом, а тиверці — на захід від них, по Дністру; на північ від них, по Дніпру, жили поляни. Безумовно, племена ці замешкували свої землі з найдавнішого часу, бо ж вони входили до складу тієї просторої території, де споконвіку жили слов’яни взагалі. Ось ці ук­раїнські племена зазнали християнства з найдавнішого часу, мож­ливо, що ще з віку апостольського. Ці три племені наші постійно вели жваву торгівлю з греками, часто їздили до грецьких колоній, а грецькі купці часто бували в них. Через усе це в нас мусило рано появитися християнство бодай у невеликому числі вірних.

Уличів та тиверців рано покорив собі дакійський цар Децебал, і тому вони належали до Дакії (пізніше МолдоВлахія). Римський ім­ператор Траян (101 — 107 р. по Христі), пам’ять про якого знахо­ди­мо так часто серед українського народу, завоював собі всю Дакію, а з нею й наші українські племена тиверців та уличів; але Траян в адміністративному відношенні відділив ці наші племена від Дакії й приєднав їх до задунайської Долішньої Мізії (теперішня Болгарія); у цій Мізії християнство появилося десь у половині II віку, і воно, звичайно, могло впливати й на наших тиверців та уличів. Правда, в 271 р. по Христі кінчилося римське панування над цими племена­ми, але ж зараз за Дунаєм, наприклад у Малій Скіфії (тепер Добруд­жа), рано появилося християнство, був навіть свій єпископ; у цій Малій Скіфії жили й слов’яни.

Крім цього всього, наші тиверці та уличі часто служили в римсь­кому війську, бо вважалися народом хоробрим; при цій службі була їм повна можливість ближче пізнати християнство й приймати йо­го. Бувало й так, що ці племена нападали на римські провінції й ви­водили звідти полонених християн, від яких також могли пізнавати нову віру. Десь у 869 р. охрестилася Болгарія, і вона також почала впливати на наші племена — уличів та тиверців і знайомити їх з християнством.

Безумовно, з найдавнішого часу познайомилися з християнством і поляни, українське плем’я, що сиділо по середньому Дніпрі. Поля­ни вели жваву торгівлю з грецькими колоніями по берегах Чорного моря та на гирлі Дніпра; часто самі їздили до греків, часто й грецькі купці бували в них. Під час цих жвавих зносин поляни багато пе­рейняли собі з грецької культури; відкидати можливість, що поляни при цих зносинах часом приймали й християнство, не маємо жод­них підстав. Звичайно, думати про дуже велике поширення хрис­тиянства серед полян не приходиться, бо поляни не знали тоді ще міцної державної організації, а їх родовий устрій давав повну змогу міцно берегти стару віру своїх батьків.

У всякому разі зносини з грецькими колоніями та їхнє хрис­тиянство мали великий вплив на наших полян і скоро зробили те, що вони стали найкультурнішими серед усіх українських племен. Уже наш найдавніший літопис підкреслює цю культурність полян. У той час, коли інші слов’яни “живяху звериньским образом, жи­ву­ще скотьски”, у той час наші поляни “своих отець обычай ймуть кроток и тих, и стыденье к снохам своим и к сестрам, к матерям и к родителем своим, к свекровей и к деверем велико стыденье имеху”; був у полян уже тоді цілком культурний спосіб оженіння, чого не знали інші слов’янські племена. Усе це, звичайно, можна приписати тільки культурному впливові грецьких колоній.

Грецькі колонії, що були на півдні нашої землі та по берегах Чорного моря, починають зникати десь з кінцем IV віку по Христі: через південні наші землі помандрували тоді різні дикі орди, і вони змели всі ці культурні грецькі оазиси.

В справі поширення християнства по Україні треба ще підкрес­лити роль Руси Азовсько-Чорноморської, або Тмутороканської, чи Прикавказької, про яку рано згадують арабські історики. Власне в Тмуторокані рано постала організована церква з власним єписко­пом, а все це не могло не відбитися й на Україні Київській.

Можна думати, що те християнство, яке прищепилося на нашій українській землі, може, ще в вік апостольський, це християнство вже ніколи потім не зникало з нашої землі. Звичайно, його знали тільки окремі родини, а може, тільки окремі люди; великого поши­рення воно не могло мати. Інша річ, якби не зникли були так рано грецькі колонії на півдні нашої землі — тоді, безумовно, Україна прийняла б християнство значно раніше, ще до князя Володимира.

Інші східні слов’янські племена, крім трьох українських — ти­вер­ців, уличів та полян,-певне, не знали християнства в доісторичну добу.

2. Апостол Андрій — основоположник Церкви Української.

З надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку апостольсь­ко­го, серед греків, а також серед тих народів, що жили по північному березі моря Руського (чи Чорного), поширений був переказ, що св. апостол Андрій проповідував віру Христову також і в Скіфії, цебто й на тій землі, що споконвіку заселює її народ український. З бігом часу переказ цей набирав собі все більше реальних ознак і в кінці рейшов у ціле оповідання про найперший початок Церкви Української.

Це оповідання про апостола Андрія 1 як основоположника Церк­ви Української попало пізніш і в наш давній літопис, а вже звідси воно поширилося по найрізніших давніх писаннях. Я приведу тут це оповідання з найстаршого літопису — Лаврентієвого, перекла­даючи його на теперішню нашу мову.

“Дніпро тече джерелом до Понтійського моря, що зветься Русь­ким (цебто Українським); кажуть, що цим морем навчав був святий Андрій, брат Петрів. Коли Андрій навчав у Синопі, він прибув до Корсуня і тут довідався, що надалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Рима, а тому прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов уверх Дніпром.

Трапилося так, що Андрій прибув (до одного місця й спинився тут переночувати) під горами на березі. А вранці він устав та й ка­же до своїх учнів: “Чи бачите ви гори он ті? На горах тих засяє лас­ка Божа; тут повстане місто велике, й Бог побудує багато церков”. І зійшов Андрій на ті гори, поблагословив їх, поставив хреста і, помолившися Богу, зліз з гори тієї, а тут пізніше постав Київ.

І поплив Андрій уверх Дніпром. Прийшов він до слов’ян, де те­пер Новгород, побачив там людей та звичай їхній — як вони мию­ться та паряться, і дивувався з них. Звідти пішов він у землю ва­ря­гів і прийшов до Рима; тут він розповів, де навчав та що бачив. Він казав: “Дивні речі бачив я в землі слов’янській, як там проходив; бачив я лазні дерев’яні — люди натоплять їх вельми, роздягнуться, обіллють себе кислим квасом, візьмуть молоденькі різочки (бе­ре­зові віники) та й б’ють самі себе, і до того доб’ються, що вилазять насилу живі; але обіллються холодною водою — й знову оживають; і це вони роблять постійно, ніхто їх на те не силує, але самі себе мучать, — і ніби це їм миття, а не биття”. Слухачі дивувалися, а Анд­рій, побувавши в Римі, вернувся до Синопу”.

Ось так розповідає нам найстарший, так званий Лаврентіїв лі­то­пис 1377 р. про постання Церкви Української. Отож, як бачимо, плив Дніпром апостол Андрій, спинився на Київських горах, поб­ла­гос­ловив їх і лишив тут свого хреста. Таким чином, Церква Ук­ра­їнська веде свій початок від самого апостола й правдиво зветься Церквою Первозванною. Це була велика патріотична думка, що панувала в Україні з найдавнішого часу, до певної міри панує й тепер.

Але проти правдивості цього літописного оповідання віддавна вже повставав цілий ряд учених, починаючи ще з відомого першого історика Церкви — митрополита Платона; за ним уже й Карамзін про це оповідання додавав: “Впрочем, люди знающие сомневаются в истине сего Андреева путешествия” (I, с.17). Знаний російський історик церкви професор Є. Голубинський піддав це оповідання надзвичайно суворій критиці (История Русской Церкви. M., 1901. T. I. С. 19 — 34).

Справді, придивившись уважно до цього оповідання, твердять скептики, бачимо, що це ніби пізніша вставка до літопису. Їхати з Херсонеса (чи Корсуня) до Рима через Київ та Новгород — це все одно, каже Голубинський, як би їхати з Петрограда на Москву че­рез Одесу, бо ж ця дорога до Рима через Землю варягів в 50 раз дов­ша за звичайну Чорним морем. Перша частина оповідання — бла­гос­ло­вен­ня Київських гір — видержана в дусі апостольськім, але ж частина друга — парня в лазнях й оповідання про це апостола Анд­рія в Римі — якось не відповідає гідності апостольської праці. До того додають ще, що за апостольського часу земля наша була неві­домою пус­ти­нею, яка лежала за межами відомого світу, що була во­на повна най­різ­ніших страхіть. “Зачем бы пошел в эту неведомую пустыню апостол Андрей? — питає професор Голубинський. — Он мог пойти в нее только тогда, когда бы у него не было дела в черте самого тог­дашнего мира и было свободное время ходить по пус­ты­ням. Но это, как всякий знает, было вовсе не так”. “Если бы вести апос­тола в Русь нарочно, то нужно было бы вести его для про­по­веди христианства людям, а не для благословения необитаемых гор”.

Літописне оповідання про апостола Андрія — це, може, пізніша вставка до нашого найдавнішого літопису, вставка, яких не мало тут. А що це так, твердять дослідники, про це свідчить той факт, що автор Початкового літопису не знав ще нашого переказу про апос­тола Андрія; так, у Лаврентієвім (Діонисієвім) кодексі під 6491 (983) р. читаємо, що в землі нашій “не суть апостоли учили”, “те­лом апостоли не суть сде были” (видання 1891 р., с. 81). В іншому місці літописець розказує, що власне нашим учителем віри Хрис­то­вої мав бути апостол Павло: під 6406 (898) р. тут читаємо: “Сло­веньску языку учитель есть Андроник апостол, в Моравы бо ходил, и апостол Павел учил ту; ту бо есть Илюрик, его же доходил апос­тол Павел, ту бо беша словене первое. Тем же и словеньску языку учитель есть Павел, от него же языка и мы есмо, Русь, тем же и нам, Руси, учитель есть Павел, понеже учил есть язык словенеск и поставил есть епископа и наместника по себе Андроника сло­веньску языку”. Щоб не було сумніву в цім, літописець ще додає: “А словеньскый язык и рускый одно есть — от варяг бо прозвав­шася Русью, а первое беша словене”. На це все можна сказати, що ці твердження літописця — також пізніша вставка.

Крім цього, преподобний Нестор у своїм Житті св. Бориса та Гліба рішуче заявляє, що “Руська сторона (цебто Україна) ні від ко­го не чула слова про Господа Ісуса Христа”, що “до русів (україн­ців) не ходили апостоли, і ніхто їм не проповідував слова Божого”. Як бачимо, вже в старовину змагалися за правдивість нашого оповідання.

Звідки ж узялося це величне оповідання про початок Церкви Ук­раїнської? Може, це справді плід буйної фантазії якогось давнього гарячого патріота українського? Ні, приглянувшися ближче до всієї цієї справи, бачимо, що оповідання це, прикрашене в подробицях, має реальну, правдиву основу.

Апостол Андрій ще з віку апостольського вважався осново­по­ложником церкви Константинопольської; греки взагалі рано почали збирати найрізніші оповідання про апостола Андрія. Боротьба Цар­городської Церкви з Римською за авторитет розпочалася рано: Церква Римська мала докази, що її заснував апостол Петро, а це примусило й греків пильніше зайнятися своєю археологією й зібра­ти все, що можна було, про апостола Андрія як свого основополож­ника. І греки справді зібрали дуже багато найрізніших оповідань про св. Андрія Первозванного.

Ось ці грецькі перекази, з найдавнішого часу починаючи, в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скіфії. Найперше оповідання про це подає нам батько церковної історії, єпископ Кесарії Палестинської Євсевій Памфіл (помер у 340 році); він у своїй «Церковній історії» (кн. III, розд. 1) пише, що «святі апостоли й учні Спасителя нашого розпорошилися були по всьому світові (для науки про Христа). Фомі, як каже переказ, випала доля йти в Парфію, Андрію в Скіфію, Івану в Азію, де він жив і помер в Ефесі». До цього Євсевій додає ще, що про це слово в слово розповідає Оріген у III томі пояснень на книгу Буття. Як бачимо, переказ про те, що апостол Андрій навчав про Христа в Скіфії, сягає найдавнішого часу, може, ще віку апостольського, а в IV віці його вже записано. Пізніше поставали інші перекази, додавалися різні подробиці; такі перекази, наприклад ченця Єпіфанія, що жив у кінці VIII — на початку IX віку, Метафраста X віку і ін.

Дуже цікаве оповідання ченця Єпіфанія. Він розказує, що апостол Андрій відбув три подорожі — обійшов західне побережжя Малої Азії, південне побережжя Чорного моря і доходив аж до Іверії, а за третю подорож обійшов східне та північне побережжя Чорного моря, побував у Босфорі чи Керчі, в Херсонесі та Феодосії. Єпіфаній розказує, що все це він писав на основі писань давніх церковних письменників; крім цього, він сам обійшов усе побережжя Чорного моря — від Синопу до Босфору, Херсонеса та Феодосії; скрізь вислуховував він місцеві оповідання про апостола Андрія, на свої очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол. І ось на основі цього Єпіфанієвого оповідання переконуємося, що вже в його час скрізь існували думка й перекази про те, що апостол Андрій проповідував по північних (українських) берегах Чорного моря.

Отже, встановлюється факт, що апостол Андрій таки справді проповідував Євангеліє по берегах Чорного моря, того моря, що здавна «словеться Русское море». І справді, знаємо, що в цих містах уже з кінця І віку відоме було християнство. Так, давній переказ розповідає, що десь наприкінці І віку імператор Траян заслав був до Херсонеса, на північний берег Чорного моря, єпископа Римського Климента; св. Климент, прибувши до Херсонеса, застав тут до двох тисяч християн, що працювали в каменоломнях; своєю проповіддю св. Климент побільшив це число. Саме св. Письмо (1 Петр. І, 1) свідчить про християнство за віку апостольського в Понті, на південному березі Чорного моря, зараз же проти Тавріди , що мала з Понтом постійні зносини.

Таким чином підтверджується давній переказ про те, що апостол Андрій проповідував у Скіфії, а земля наших предків була власне в цій Скіфії, як про це свідчить і наш найдавніший літопис.

З найдавнішого часу були в нас найжвавіші зносини з тими грецькими колоніями, що були по північному березі Чорного моря; ми торгували тоді з цими греками, і самі ці греки часто заходили Дніпром далеко в глиб до нашої землі, про що виразно свідчать нам археологічні знахідки. Навіть надмірні скептики, що не вірять зовсім оповіданню про апостола. Андрія, не можуть відкинути того, що апостол Андрій міг проповідувати предкам нашим, бодай тим, що по торгових справах бували в грецьких колоніях на північному березі Чорного моря.

Трудно сказати, як далеко на північ підіймався апостол Андрій. Йому припало проповідувати й скіфам, і цілком можливо, що апостол справді плив Дніпром, але — як далеко? Трудно допускати, що Андрій міг побувати навіть у Києві: греки звичайно пливли Дніпром тільки до порогів, до м. Олександрівська, за пороги ж пливти не відважувалися. Отож-таки не виключається можливість, що апостол Андрій підіймався нашим Дніпром бодай до порогів і бодай тут навчав віри наших предків.

Що віра Христова ширилася й поміж скіфами, про це виразно свідчить нам оповідання про трьох мучеників — Інна, Рима й Пінна, що записане в Минології імператора Василя II (976 — 1205 р.) від 20 січня. В цім оповіданні читаємо, що ці мученики були родом «з Скіфії, з північної сторони»; вони були учнями апостола Андрія й продовжували навчати скіфів і багатьох охрестили, але правитель варварів схопив їх і віддав на муку. Тоді була люта зима, річки позамерзали так, що ними їздили; святих прив’язали до високих полін, що були у воді, і там вони й замерзли. Де могла бути така люта зима, щоб аж річки позамерзали? Безумовно, десь далі на північ. Отже, як бачимо, апостол Андрій мав навіть своїх учнів поміж скіфами.

Все досі сказане переконує нас у тім, що на самій землі українській апостол Андрій був, проповідував тут науку Христову і мав своїх учнів. Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи й не переводилося в нас, але постійно мало більше чи менше число своїх прихильників. Ось поміж цими давніми християнами й зберігалося оповідання про апостола Андрія, що проповідував у землі скіфській. Пізніше, коли число християн збільшилося в нашій землі, коли зносини з греками стали ще жвавішими, тоді в нас почали ширитися й грецькі оповідання про апостола Андрія, і з бігом часу витворилося в нас те оповідання про початок нашої церкви, що його пізніше вставлено в літопис.

Коли саме склалося оповідання про прихід до Києва апостола Андрія і коли його вставлено до літопису, точно сказати не можемо. Але вже в XI віці пам’ять про апостола Андрія була такою великою, що князь Всеволод 1086 р. вибудував у Києві церкву на честь апостола Андрія (а 1089 р. постала й друга Андріївська церква — в Переяславі).

Треба сказати, що на перших порах греки, заволодівши нашою церквою, таки часом добре їй дошкулювали: верховна церковна влада — наша, митрополит тоді все був тільки з греків. Ці греки часто звисока ставилися до нас, лише все грецьке вважали за добре. Звичайно, для патріотично настроєних верств наших це було малоприємне — і дуже рано в нас проти грецького верховенства підіймався протест, який часом кінчався навіть тим, що митрополитом ставав у нас свій таки українець (наприклад, митрополити Іларіон та Климент). Греки дуже величалися, що основоположником їхньої церкви був сам апостол Андрій. І ось, на мою думку, щоб трохи збити цю грецьку пиху, й постає в нас уже детальне оповідання про апостола Андрія — як приходив він до Києва й поблагословив тутешні гори, цебто поклав початок нашій церкві. Отож виходило, що апостол Андрій заснував не тільки Церкву Царгородську, але й Українську. Національна гордість була задоволена.

Але в цей час постали вже тертя між Києвом та Новгородом. Новгород був цілком в ієрархічній залежності від Києва — єпископа для Новгорода вибирали в Києві й посилали туди. Це, звичайно, не подобалося Новгороду, і він шукав випадку, щоб звільнитися з-під української влади. Як знаємо, за князя Ізяслава Мстиславовича українці зробили церковну революцію — обрали собі митрополитом таки свого високоосвіченого Климента, що й був митрополитом майже дев’ять літ (1147 — 1155). Єпископ новгородський Нифонт не визнав митрополита Климента; а коли 1155 р. гору взяли-таки греки, що скинули Климента, тоді Нифонта нагородили за вірність званням архієпископа, і з того часу Новгородська Церква сама собі вибирала єпископа, а Київ лише благословляв їх. Усе це, звичайно, посіяло ворожнечу поміж Києвом та Новгородом.

Як ми бачили, оповідання літописне про приїзд апостола Андрія до Києва має ще й продовження, другу частину — оповідання про дерев’яні лазні, які апостол Андрій бачив у Новгороді. Ця друга частина дуже мало в’яжеться з першою і своїм характером є просто насмішка над новгородцями — ось, мовляв, у нас, українців, був апостол Андрій і поблагословив наші гори, а у вас лише посміявся над вашою парнею в лазнях. І, мабуть, правдива думка професора Голубинського, що бачить у цій другій половині оповідання «осмеяние великорусского Новгорода», бо ж наші землі в давнину любили сміятися одна з одної і наскладали одна про одну багато всяких насмішливих оповідань та приказок. А сварка єпископа Нифонта з митрополитом Климентом до всього цього тільки підлила масла.

Ось усі ці причини могли послужити на те, щоб давній переказ про проповідь у нашій землі апостола Андрія переробити на оповідання про його прихід до Києва, а до того хтось додав ще й памфлету на новгородців. Усе це й увійшло до нашого Давнього літопису.

Звичайно, літописне оповідання про апостола Андрія не подобалося новгородцям і взагалі московцям. І ось десь у XVI віці, за митрополита Макарія, постає нова новгородська редакція цього оповідання. Нове оповідання розказує, що апостол Андрій з-під Києва «пошел по Днепру вверх до Ловати; и пришед, благослови место, идеже ныне Новгород, а людие седяще подле озера Ильменя, и также к ученикам рече, яко будет зде град велик и церкви божественная многи». Згадки про лазні вже нема. Національна гордість новгородців, хоч пізно і хоч просто переробленням київського оповідання, проте була задоволена.

Але цього мало. Постала нова легенда, і її записано в Степенну книгу за митрополита Макарія; легенда оповідає, що, прибувши до Слов’янської землі, де тепер Новгород, апостол Андрій «пребысть здесь некоторое время, проповедовал Слово Божие, водрузил и оставил свой жезл в веси, нарицаемой Грузине» 1. Українців тут було побито: в них апостол Андрій поблагословив лише самі-но порожні гори та тільки хреста поставив, а ось у нас, новгородців, проповідував він слово людям і лишив навіть свого жезла, який і зберігається в Андріївській церкві села Грузина…

Пішли далі. Появилася легенда, що апостол Андрій подорожував по Ладозькому озеру, був на одному острові й полишив там свого жезла, а його учні заклали тут Вааламського монастиря…

Всі ці легенди глибоко пішли в народ, стали переказами патріотичними, і ними часто послуговувалися там, де треба було зазначити, що церква наша веде початок від апостольського віку. Так, відомий Арсеній Суханов під час своєї подорожі по Сходу і під час своїх диспутів з греками, коли ті настоювали, що треба в усьому слухатися їх, просто відповів їм: «Мы крещение прияли от апостола Андрея, когда он, по вознесении Господа, приде в Византию и оттуда пойде Черным морем до Днепра и Днепром вверх до Киева…» Ще простіш зрозумів ці оповідання цар Іван Грозний. Коли 1580 р. Грозного нахиляв на унію єзуїт Антоній Поссевін, цар відповів йому: «Ми віру свою прийняли на початку християнства, коли Андрій, брат апостола Петра, приходив у ці землі, щоб пройти до Рима. Таким чином, ми в Москві прийняли християнство того саме часу, як ви в Італії».

Коли на Москві оповідання про апостола Андрія стали такими популярними, то нема чого й зазначати, що у нас, в Україні, ці оповідання ввесь час були живими, бо ж бодай у південних наших землях таки бував апостол Андрій. За XVI — XVIII віки ці оповідання у нас, в Україні, надзвичайно ширяться, і думку про те, що апостол Андрій — це основоположник Церкви Української, — цю думку знаходимо по всіх більших богословських творах українських. На Київськім соборі 1621 р. постановили: «Св. апостол Андрій — це перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив… Воістину Україна нічим не менша відінших східних народів, бо і в ній проповідував апостол». А коли 1654 р. митрополит Київський Сильвестр Косів стрічав московських бояр, він говорив їм, що в особі його вітає бояр св. Андрій Первозванний, який на цім місці провозвістив блиск великої Божої слави.

Маємо ще й інші легенди про апостола Андрія; наприклад, про стопи апостола Андрія, що відбилися на великім камені на березі моря коло Херсона; маємо оповідання про те, що Дніпровий Неяситецький поріг звався Андріївським, бо тут пробував апостол Андрій, коли проходив до Києва; в Києві й тепер поширені перекази про Андрійового хреста, що його поставив на горі сам апостол, і хреста цього навіть показують у Андріївській церкві.

І інші народи часом претендують на те, що в них також перебував апостол Андрій; так, уже в IX віці склалося оповідання грузинське, що апостол Андрій проповідував у Грузії; в XVII віці постала легенда навіть у Польщі, ніби апостол Андрій проповідував і в них, бо ж у давнину до Скіфії належали й поляки.

Така доля нашого оповідання про апостола Андрія Первозванного як основоположника Церкви Української. Чи ж справді можна рахувати апостола Андрія садівничим християнства у нас в Україні? Я такої думки, що можна. Апостол Андрій безумовно був і проповідував на нашій землі, можливо, що плив і нашим Дніпром, тільки не знаємо, як високо він підіймався, не знаємо, чи справді побував він у Києві. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозванною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на нашій землі, дійсно навчав в Україні Слова Божого.

І ті найперші християни, що їх навернув був до Христа св. Андрій, уже ніколи не переводилися у нас в Україні аж до офіційного охрещення її за Володимира.

3. Християнство серед українського народу до князя Володимира.

Коли саме окремі українські племена, що й у давнину жили приблизно на тих самих землях, де й тепер живуть, що жили так званим родовим устроєм, коли ці наші племена зорганізувалися в правильну державу — цього точно сказати не можемо. Наш давній літопис, під 862 р., розказує, як до Києва підійшли два варяги — Аскольд та Дір і заволоділи Києвом та землею полян, що платили дань хозарам. Звичайно, процес перетворення родової та племінної України на державну не відбувся так просто та скоро, як про це пише наш літописець; процес цей мусив бути довгим, мав тривати щонайменше 100 — 150 років і не міг відбутися так легко, як то здавалося літописцеві. Українська держава постала в Києві десь наприкінці VII або на початку VIII віку. Перші князі, безумовно, були своїми, не захожими чужинцями (народні перекази звуть їх Києм, Щеком та Хоривом), але про них ми нічого не знаємо. Взагалі про початки української державності до половини IX віку певних відомостей у нас дуже мало.

Звичайно, з того часу, як постала більш-менш організована українська держава, вона мусила в тій чи іншій мірі зреагувати й на християнство, ту нову віру, що поволі, але міцно й невпинно завойовувала Європу та сунула також і на Схід. Коли християнство й до того, як ми бачили, було вже в Україні, то тепер воно починає ширитися тут усе більше та міцніше. Отож давні перекази оповідають, що вже Аскольд і Дір, князі українські, охрестилися й прийняли до себе навіть єпископа.

Наш літопис про це розповідає так. Року 866-го пішли Аскольд та Дір на кораблях на Грецію й обложили Царгород. Цесар грецький Михаїл якраз вів тоді війну з сарацинами і в Царгороді не був. Вернувшися спішно до Царгорода, цесар цілу ніч щиро молився Богові з патріархом Фотієм у церкві Влахернської Богородиці. Потім патріарх виніс ризу Богородиці й омочив її в морі, і сталося чудо: зараз повстала буря, «безбожних Руси корабля смяте» — кораблі потопилися, і мало з цих українських напасників вернулося додому. Так розказує літописець; про хрещення він нічого не каже.

Але про охрещення русів розказують грецькі джерела. Так, патріарх Фотій у своїм окружнім листі, в § 35, пише про це так: «І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов’ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати лроти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям».

Константин Порфирородний у своїм творі «Василь Македонянин» (№ 97) розповідає ще докладніше про це найперше охрещення русів.

«І народ русів, — пише він, — войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, уговорив їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архієпископа, якого поставив патріарх Ігнатій. Коли прибув архієпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архієпископа, чого саме буде їх навчати. Архієпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: «Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів». Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє — якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. «І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися».

Так оповідають грецькі джерела про напад та про найперше охрещення русів; було це десь року 860-го, як розказує наш літописець. Грецькі пам’ятки нічого не кажуть про Аскольда й Діра, бо ж вони прибули до Києва тільки 862 р., отже, не могли брати участі в нападі на Царгород; пізніше наш літописець поплутав події, і цей похід переніс на Аскольда та Діра.

Але хто були оті руси, що все ж таки у 860 р. напали на Царгород, а потім охрестилися? Трудно допустити, щоб це були київські поляни, бо ж про їх охрещення, певне, знав би і записав би до літопису наш літописець, але він про це зовсім мовчить. Дослідники думають (наприклад Є. Голубинський), що були це скоріш ті руси (якесь українське плем’я), що жили по берегах Чорного моря.

Чорне море здавна звалося морем Руським — певно, тому, що жили тут руси. Ці руси дуже рано прийняли християнство й мали досить високу культуру; так, коли первоучитель слов’янський Костянтин (Кирило), подорожуючи до хозар, спинився в Херсоні десь 860 р., він «обрет же те Євангелие и Псалтирь, русскими письмены писаны, и человека обрет, глаголюща тою беседою». Знаємо, крім цього, що в тмутороканських русів справді дуже рано був окремий єпископ.

Аскольд і Дір 20 років княжили в Києві (862 — 882), були в зносинах з греками, і, безумовно, при них почало ширитися в більших розмірах християнство. Про це говорить і те, що на могилі Аскольда якийсь Ольма збудував деркву св. Миколи.

За князя українського Ігоря (913 — 945) християнство вже значно поширилося як у самому Києві, так і по Україні. Ігор під кінець життя свого два рази ходив на греків: в році 941-м і в році 944-м. Для нас особливо цікавий другий похід, коли Ігор склав з греками 944 р. (а в нашім літопису записано під 945 р.) мирний договір, надзвичайно цікавий і важливий для історії християнства в Україні. Договір цей наш літописець записав з оригіналу, певне, слово в слово, що збільшує вагу цього документа.

Посли князя Ігоря склали договір з грецькими царями Романом, Константином і Степаном; українська сторона в цім документі ось так клянеться, що буде його виконувати: «А хто з руської (української) сторони осмілиться порушити цього договору (таку любов), то охрещені («елико их крещенье прияли суть») нехай приймуть помету від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від іншої зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий».

В другім місці тут читаємо: «А коли збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські (українські) по вірі своїй, а не християни — по закону свойому».

В кінці цього договору читаємо: «А ми, скільки нас є охрещених, клялися церквою святого Іллі «в сборней» церкви, при чеснім хресті й писанні цьому, клялися берегти все, що тут написано, і нічого не порушити; а хто порушить це з боку нашого, чи князь, чи хто інший, хрещений чи не хрещений, щоб не мали вони помочі від Бога, щоб був той рабом у цей вік і в вік будучий і нехай буде заколений своєю зброєю. А неохрещена Русь нехай покладе щити свої та мечі наголо, обручі свої й іншу зброю і нехай клянеться берегти все, про що написано в договорі цім від Ігоря, від усіх бояр і від усього народу українського («от страны Руския»)».

В кінці літописець наш оповідає, що Ігореві посли вернулися в Київ з послами грецькими; ці грецькі посли мали доглянути, щоб князь та бояри присягли виконувати договору. «На другий день покликав Ігор послів і прийшов на горбок (холм), де стояв Перун, і поклав зброю свою, щити й золото, і присягнув Ігор і люди його, скільки було поганої Руси; а охрещена Русь присягала в церкві святого Іллі, що над Ручаєм; це була «сборная» церква, бо багато з варягів були християни».

Договір Ігоря з греками — це надзвичайно важливий документ для історії Української Церкви; це, власне, найперший безсумнівний акт про християнство в Україні за перших часів її державного життя.

З документа цього ясно бачимо, що християнство вже надзвичайно широко пішло по Україні, так широко, що тепер з ним уже не ховаються. Ціла партія при княжому дворі була християнською, і то була партія настільки міцна, що князь відкрито мусив визнавати її. Більше того, князь змушений визнати християн рівноправною стороною навіть у своїм договорі з греками. Ще більше — охрещена Русь у договорі пишеться першою, а неохрещена згадується другою, а до того про цю неохрещену Русь в акті говориться навіть з певною погордою. Все це не могло статися відразу, для такого стану християнства в Україні мав пройти певний час. У всякому разі, вже на 944 р. (бодай на якийсь час) християнство стало в Україні рівноправною вірою з старою державною українською вірою.

Як знаємо, тривку державність в Україні поклали руси — чуже плем’я норманнів; ось ці норманни (жили вони на землях теперішньої Швеції та Норвегії) захопили силою Україну й стали панувати над нею. Князі українські, звичайно, були з цього зайшлого племені русів, що свою назву, може, накинули й нашій землі (Руссю в давнину звалася головним чином теперішня Київщина). На службі в цих князів було дуже багато своїх норманнів чи варягів, які почували себе тут зовсім як удома. Але дуже скоро всі ці варяги почали українізуватися, і вже через декілька поколінь вони не виглядали в нас чужаками.

Багато варягів служили в грецькому війську, і багато їх тут і охрестилося; в Царгороді була навіть окрема церква св. Іллі для цих військових варягів. Але коли варяги запосіли Україну, коли вони стали тут пануючим класом, то багато військових норманнів потяглися з Греції на службу до своїх, бо ж тут, в Україні, служба в своїх князів оплачувалася ліпше. Звичайно, багато з цих військових варягів були вже християнами — і таким чином збільшувався християнський елемент в Україні, а з часом збільшився настільки, що під кінець правління Ігоревого християнська партія користувалася вже такою силою, що її визнано було навіть офіційно в державнім акті. Мало того, за прикладом царгородським ці варяги (про них літописець каже: «мнози бо беша варязи хрестеяне») заснували собі в Києві навіть церкву св. Іллі (десь край Хрещатика, а не на Подолі). Церкву цю літопис зве «сборною», може, парафіяльною, не домовою; а коли розуміти цей вираз «сборная» за «соборная» в пізнішому розумінні, то треба було б визнати, що в Києві була тоді не одна церква.

А чи не був християнином сам князь Ігор? Ні. Літопис виразно каже про нього, що він присягав Перуну. При тодішньому політичному стані Ігор не посмів би відкрито стати християнином. Він був ще досить чужий в Україні, і тому демонструвати тут нову віру він не посмів — це було б занадто неполітично. Велика більшість народу міцно трималася тоді своєї споконвічної віри (церква зве її поганством) і не дозволила б, щоб князь міняв цю віру на іншу. Але в той час християнство вже вперто сунуло на Схід, а з ним була зв’язана й певна культура, значно вища від культури своєї. Бажання перейняти цю західну, чи грецьку, культуру, звичайно, вело й до прийняття християнства.

І справді, бачимо, що християнство приймають у нас, в Україні, спершу тільки вищі класи, а до народу воно йде дуже поволі. І нічого неможливого немає в припущенні, що князь Ігор, не маючи змоги з державних поглядів стати відкритим християнином, усе-таки був християнином потаємним; цим би й оправдувалася та велика його терпимість, яку він виявляє до християн. Партія християнська в Києві була тоді вже сильною — а чи ж вона не спробувала перетягнути на свій бік також і самого князя Ігоря? Жінка Ігорева, княгиня Ольга, що визначалася великим розумом, була вже християнкою — чи ж вона не могла вговорити й чоловіка свого стати також християнином?

Отож, як бачимо, вже за князя Ігоря християнство пустило міцне й широке коріння у нас, в Україні.

Першою відкритою християнкою, про яку зберегла нам звістку історія, була княгиня Ольга, жінка Ігорева.

Це була жінка міцної волі й великого розуму; була вона дочкою якогось варяга. Наш літопис розповідає, що 903 р. привели цю Ольгу із Пскова до Ігоря і вона стала жінкою князя.

Як Ольга могла стати християнкою? Серед Ігоревої дружини, як бачили ми вище, було вже багато християн, часом і дуже впливових, — ось вони й вговорили Ольгу кинути стару віру й стати християнкою. На початку Ольга була християнкою тільки з переконання; охреститися відкрито вона довго не зважувалась, бо як жінка князя, а потім (Ігор помер 945 р.) як регентша за малого Святослава вона мусила додержуватися віри того народу, на чолі якого стояла; державний політичний розум не дозволяв їй охреститися прилюдно.

Але коли Святослав підріс і коли правити Україною стали й інші люди, Ольга могла вже й охреститися. І знаємо, що вона й справді так зробила. Але коли вона охрестилася і де саме — цього точно не знаємо.

Правда, наш літопис про все це розповідає докладно. Року 955 поїхала Ольга до Царгорода, до царя Константина; той дивувався її красі та розуму й захотів оженитися з нею. Але Ольга забажала спочатку охреститися і щоб хрещеним батьком її був сам Константин. І патріарх її охрестив. Коли ж цар настоював, щоб таки одружитися з Ольгою, та насмішкувато відповіла йому: «Чи ж закон християнський дозволяє батькові одружитися з дочкою?» Обманутий Константан тільки й відповів на це: «Переклюкала мя еси, Ольго…». Отже, як бачимо, Ольга охрестилася в Царгороді 955 р. Про те саме, що Ольга охрестилася в Царгороді, оповідають і деякі інші літописці — як грецькі, так і західні, хоч і подають інші роки хрещення.

Але трудно погодитися з цим простим оповіданням нашого літописця; до того ж оповідання це занадто вже пахне місцевим патріотизмом. Константин Порфирородний, що приймав у себе княгиню Ольгу, написав книжку «Про звичаї або церемонії Візантійського двору»; в цій книжці він докладно розповідає, як 957 р. прийнято при дворі княгиню Ольгу, й ані одним словом нічого не згадує, як вона охрестилася. А коли б Ольга справді охрестилася в Царгороді, чи вже ж би цар ані слова не згадав про це? Мало того, Константин описує прибуття княгині Ольги як уже охрещеної — з нею прибув навіть її священик Григорій. Усе це каже про те, що Ольга не могла охреститися в Царгороді.

Але десь же вона охрестилася. Скоріше треба припустити, що княгиня Ольга охрестилася-таки в себе в Києві, бо ж тут, як ми знаємо, було вже досить грунту для цього. Їхати за хрещенням аж до далекого Царгорода було зайвим, коли це легко можна було зробити й удома, у своїх власних священиків. А до Царгорода Ольга їздила вже християнкою, їздила в якихось інших державних справах ,а може, й погостювати в грецького царя, який шукав зближення з неспокійною й сильною Україною. І саме хрещення Ольги певніше відбулося десь року 954, як про те оповідає нам чернець Яків.

Цей же чернець пише, що Ольга, повернувшись з Царгорода додому, «требищя сокруши». Звичайно, це перебільшення: вона не посміла б зробити цього — понищити ідолів — прилюдно, бо це для народу її було б великим блюзнірством. Але все ж таки Ольга вже проявляла себе відкрито як християнка; деякі відомості говорять, що вона будувала навіть якісь церкви, і цьому, напевне, можна вірити.

Західні літописці оповідають нам, що року 959 княгиня Ольга посилала на Захід до короля німецького Оттона І якесь посольство. Ці літописці розказують, ніби Олена (так звалася Ольга по хрещенні) просила собі єпископа та священиків, Оттон охоче послав 961 р. в Україну єпископа Адальберта; але виявилося, що посольство Ольжине приходило «лживо», як скаржиться західний літописець, бо 962 р, «вернувся назад єп. Адальберт, бо не мав успіху в тім, за чим його послано, бо бачив працю свою зайвою; як вертався він, деяких товаришів його вбито, а сам він насилу втік».

Чого приходило до царя Оттона це Ольжине посольство — не відомо нам; наш літописець про це ані пари з уст. Літопис Гільдесгеймський (кінця X віку) розповідає про це так: «Прийшли до короля Оттона посли руського народу й просили його, щоб він послав до них одного з своїх єпископів, який показав би їм дорогу правдиву, і говорили, що хотять покинути своє язичництво й прийняти християнську віру. Король послухався і послав до них єпископа (fide catholicum) Адальберта, але вони, як показав кінець справи, в усьому набрехали».

Отже, як бачимо, західні літописи виразно говорять, що Ольга посилала до Оттона просити собі єпископа. На цій основі католицькі письменники часом твердять, ніби Ольгу охрестили католики. Але на це нема підстав. Поперше, в той час ще обидві частини християнства — Греція й Рим не розходилися, а тому для того часу рано ще говорити про католицтво; по-друге, Ольга тоді була вже безумовно охрещеною. Треба думати, що Ольга справді посилала до Оттона посольство в невідомій нам справі, а Оттон, відомий як завзятий насадитель християнства серед слов’ян, хотів скористатися з випадку і проти бажання Ольги настирливо послав-таки в Україну свого непрошеного єпископа; але єпископ цей, як розказують літописи, змушений був утікати з України, нічого не зробивши, бо протихристиянський настрій там був ще занадто великий.

Ольга померла 969 р. в глибокій старості (десь маючи 70 — 75 років). Поховали її як християнку; умираючи, «заповедала Ольга не творити тризны над собою, бе бо имущи пресвитер, сей похорони блаженную Ольгу». Пізніше княгиню Ольгу канонізовано, але коли саме — невідомо; здається, що в домонгольську добу вона була вже святою.

Певне, ще дуже сильна була стара українська віра, коли син християнських батьків — Ігоря та Ольги князь Святослав таки не пристав до християнства. Літописець наш розповідає, що княгиня Ольга не раз вговорювала сина свого охреститися, але той і слухати цього не хотів. Часто говорила Ольга синові: «Я, сину мій, пізнала Бога й радію; коли ти пізнаєш його, радітимеш». Але Святослав не слухався матері й відповідав: «Як же я один зможу перемінити віру? Та ж з того буде сміятися дружина…» А мати настоювала: «Коли ти охрестишся, те саме зроблять і всі…».

Але нічого не помогло; Святослав дуже любив стару свою віру і не мав найменшої охоти міняти її на нову. Проте й за його правління християнство потроху-таки ширилося; у всякому разі ніякого гоніння на християн Святослав ніколи не підіймав. Літописець свідчить нам, що за Святослава «аще кто хотяше креститися, не браняху, но ругахуся тому».

Це значить, що за Святослава все-таки перевагу при князі давали не християнам. Лицарю по вдачі Святославу не сиділося в Києві, постійно бував він у походах, де склав зрештою й голову свою — а чи ж при такому житті мав би він охоту до нової віри, що забороняла якраз ці криваві походи його? В Києві сиділа собі мати Ольга, і тут, певне, християнство таки ширилося. Але сам князь рішуче й з переконання свого стояв на стороні старої віри; те саме, певне, робило і його найближче оточення, хоч хреститися нікому не заборонялося — з охрещеного тільки часом глузували.

Року 972 загинув князь Святослав від рук печенігів; на Київський престол сів син його Ярополк, але ненадовго — 980 р. його вбив брат Володимир і відняв великокняжий престол. Який був стан християнства за Ярополка — нічого певного не знаємо; треба тільки здогадуватись, що княгиня Ольга виховала сина таким, що він не заважав розвитку й поширенню християнства, у всякому разі стан християнства за Ярополка погіршати не міг.

Ось так розвивалося християнство на початках своїх аж до князя Володимира. Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський, християнство безперервно було тут аж до часу Володимира. З часу постання державної організації в Україні, особливо коли появилися тут норманни, християнство шириться все більше та більше, а в Києві бачимо навіть церкву св. Іллі. Правда, треба думати, що християнство ширилося переважно серед вищих українських верств, до низів же воно, певне, ще не доходило або доходило дуже мало — простий народ міцно тримався-таки старої своєї віри й міняти її на іншу не мав бажання.

Коли була церква в Києві, то були в ній і богослужіння, але якою мовою? У варязькій церкві в Царгороді служби правили або мовою грецькою, або мовою готською, яку варяги розуміли легко. Те саме, звичайно, могло бути й у Києві. Але можна припустити, що коли св. брати Кирило та Мефодій завели слов’янам богослужіння живою тоді слов’янською мовою, то це богослужіння спорадично могло дістатися й до Києва, коли не під кінець IX віку, то вже в X віці. А св. Кирило, як знаємо, заходив і на південь наших земель.

Принесло в Україну це початкове християнство й певну грамотність: так, у договорі з греками 944 р. наказано, щоб українські купці приходили до греків не з самими княжими печатками, а вже з писаними грамотами, в яких про них має бути прописане все потрібне; а коли так, то це значить, що в Україні в той час уміли вже писати.

Християнство сунуло з Заходу на Схід все більше та більше, захоплюючи потроху й Україну. Наші зносини тодішні з Заходом постійно були жвавими — а вони все показували нам блиск зовнішньої західної культури, що була міцно зв’язана з християнством. В Україні помалу назрівала думка прийняти й у себе християнство, а з ним і цю західну культуру; але для цього треба було зломити великий спротив українського народу, що міцно стояв за свою батьківську віру. Думка заведення християнства в Україні в другій половині X віку стає вже питанням часу — не було тільки здібної на це людини. Але скоро й людина ця знайшлася — це був князь Володимир, син того самого Святослава, що так любив ще стару віру батьків своїх.

Львів.

22.II.1925

 

 

 

Хрещення Українського Народу.

1. Джерела й література.

Величезна подія в житті українського народу — його хрещення за часів князя Володимира Великого в кінці X віку — лишається ще й тепер не виясненою в своїх подробицях. Багато писано про велику цю подію, але в більшості вчені-дослідники рідко коли погоджувалися в своїх висновках. А це все тому, що про цю найбільшу подію нашої історії, подію, що виразно визначила дальший напрям української культури, ми маємо дуже мало певних джерел. Сучасники цієї великої події ще не розуміли всієї ваги її і тому не лишили нам про неї докладних відомостей; а може, й лишили, та вони не дійшли до нас: їх понищив час та вогонь. Сучасники-сусіди так само не записали нам усіх подробиць нашого хрещення, бо це для них, уже давніше охрещених, не було занадто великою подією — для них це був нормальний процес християнізації всього тодішнього світу.

Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в своїй літературі, подає нам наш так званий Початковий літопис — пам’ятка початку XII віку, що писана була десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер. Літописне оповідання стало в нас традиційним, якого не можна було займати, не наражаючись на урядові неприємності. Критики цього літописного оповідання в нас не було — звичайно, сліпо вірили всьому, що оповідає нам давній літописець.

І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях’ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.

2. Стара українська віра.

Ми дуже мало знаємо про стару українську віру, ту віру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Віру цю наше духовенство пізніше згордливо назвало «язичеством», поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дійшли в той час, скажімо, поляни, наші давні предки (наприклад, оболільні їхні відносини, шанування гостей, спосіб оженіння і т. п.), треба сказати, що стара віра українська не була вже такою «язичеською», як її звичайно малюють. На жаль, наука мало зробила, щоб виявити реальніше стару українську віру в її цілісності. Причиною цього було те, ,що прямих джерел для вивчення давньої української віри маємо дуже мало — це декілька чужоземних звісток, наприклад грецьких з VI віку по Христі починаючи (найдавніша — звістка грецького історика VI віку Прокопія), та принагідні згадки деяких власних пам’яток. Але зате для вивчення старої української віри маємо бездонне й надзвичайно цінне своє джерело, джерело, що доступне для вивчення й сьогодні: це залишки колись величного селянського побутового обряду. На жаль, з пункту релігійного цей побут вивчений дуже мало.

Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними вірами, які помітно відбилися на їх власній вірі; це були: християнство, іудаїзм, іслам та ін. Певне, дякуючи цим впливам, уже наші предки дійшли до розуміння одного Бога; а що це справді так, про це виразно свідчить згаданий вище грецький історик VI віку по Христі Прокопій, який пише про наших предків, що вони «визнають владикою всіх єдиного Бога, що посилає блискавку; в жертву йому приносять корів або іншу жертву». Це був Бог-Сонце, або Сварог, батько Даждь-бога.

Віра наших предків надзвичайно близько стикалася з довколишньою природою, була до неї міцно пристосована й від неї залежала; віра ця відлилася в цікавий релігійний догматичний календар: свята святкувалися залежно від стану природи та від польової чи іншої роботи. Пізніше християнство, що було заведене в нас, мало змінило цей календар — християнство надало йому тільки нових рис та нових назв, а сам релігійний круг, зв’язаний з природою та взагалі з оточенням, полишився незміненим аж до нашого часу. Тисячу років християнське духовенство вело завзяту боротьбу проти старої української віри як проти «язичества», дещо з нього справді викорінило, але значна частина старої віри так лишилася, перебравшись тільки в християнські шати.

Але нова віра — християнство — вперто й завзято все сунулась та сунулась по Європі. Християнство не ширилось саме — воно йшло в парі з культурою грецькою та римською; прийняти християнство тоді означало те саме, що прийняти й греко-римську культуру. А культура ця була блискуча та приваблива — до неї горнулися різні народи, як метелики на огонь. З етичного боку християнство як культ любові стояло без порівняння вище над усі інші віри, які хоч і визнавали єдиного Бога, але не були пройняті величною любов’ю до ближнього як основою життя.

В своїй попередній статті «Початки християнства серед українського народу» я показав, що християнство почало появлятися в нас ще з найдавнішого часу, десь з І віку по Христі. Християнство з часом ширилося в нас усе більше та більше, захоплюючи помалу не тільки інтелігентні верстви, але проникаючи й до народних мас. Християнство своєю наукою любові, своєю догматичною закінченістю безумовно було й назовні вище від простої віри; разом з тим християнство несло з собою греко-римську культуру, несло письменність, чого нам тоді дуже бракувало. Інтелігентні українські верстви (урядники, військові, купці), частенько стрічаючись з людьми цього греко-римського світу або перебуваючи в греко-римських землях, переймали не тільки блискучу європейську культуру, але потроху заражувалися й новою вірою — християнством. Християнство вперто сунуло на Схід, і вже в IX віці всі сусідні з тодіш: ьою Україною землі (крім угрів) прийняли цю віру. Князі українські, що стояли на чолі великого та могутнього народу, не жили замкненим життям, не обносили землі свої неприступною стіною; навпаки — між Україною та Європою були тоді жваві зносини, і князі наші рано переконалися в потребі й собі перейняти бодай трохи тієї блискучої європейської культури, а це вже саме ставило питання й про потребу прийняття християнства.

3. Володимир до охрещення.

Князь український Ігор добре вже зрозумів вагу нової віри і тому, здається, став християнином; так само християнкою стала й жінка його Ольга. Але вони не були християнами активними. Перебуваючи на чолі народу, що мав свою споконвічну віру, ані Ігор, ані Ольга (спочатку) не відважувалися стати офіційно й відкрито християнами, а тим більше не відважувалися думати про охрещення всього українського народу. Це було б для них вчинком і не можливим, і не політичним. Народ міцно тримався своєї споконвічної віри, тієї віри, що сягала найдавніших часів; чи добра, чи зла була ця віра, але її визнавав увесь народ, і визнавав її не одну вже сотню років. З вірою своєю народ міцно зжився, звик до неї за багато віків і не мав особливої охоти міняти її на іншу, хоч би й ліпшу. Чужакам за походженням (Ігор та Ольга за походженням були не українці, а норманни), людям, чужинність яких ще так усі добре пам’ятали, чужакам, хоч би й князям, український народ не дозволив би легковажити свою віру, не кажучи вже про зміну її. Правда, українська інтелігенція здавна потроху тяжіла-таки до християнства, але народ до того не мав діла — то «справа панська» чи там справа окремих одиниць.

Князь Володимир (народився десь коло 960 р.) ще з дитинства жив у християнському оточенні. Правда, батько його, князь український Святослав, не любив нової віри, бо міцно тримався віри свого народу; але князь цей, що найбільше кохався у військових виправах, мало сидів удома, а більше перебував у любих йому походах. Отож Володимира виховала бабуня його Ольга. Вона ж була християнка, і не може бути, щоб ця розумна жінка не прищепила нової віри й малому Володимирові, як вона прищепила її другому внукові своєму, Ярополкові, про що свідчить і наш літопис. Можуть заперечувати, що коли Ольга не зробила християнином сина свого Святослава, то так само могла не прищепити нової віри й Володимиру; але тут можна вказати на дальше життя цих князів: Святослав кохався собі в походах, а Володимир пізніше дбав про охрещення всієї своєї землі; отже, нахил до тієї чи іншої віри лежав у самій природі цих князів. І коли Володимир підріс, він не цурався християнства. Так, знаємо, що з п’ятьох офіційних жінок Володимирових аж чотири були християнки (одна грекиня, одна болгарка і дві чешки). Не може бути, щоб ці жінки-християнки не впливали на князя Володимира. Ми ж знаємо з історії, що жінки-християнки справді нахиляли своїх чоловіків і не тільки до зміни віри, але й до охрещення свого народу; пригадаймо хоча б королеву польську Бону (чи Домбровку), чешку за походженням, що вговорила свого чоловіка, польського князя Мечислава І, прийняти християнство.

Варяги, що їх так багато було у війську Володимировім і що займали в нього високі посади, давно були вже християнами; вони при допомозі жінок Володимирових могли з добрими наслідками впливати на князя, підкреслюючи йому скрізь вищість християнства й нагадуючи йому про мудру Ольгу, що теж прийняла нову віру.

Володимир Великий — це справді був великий князь український; він перший князь, що вже по-європейському глибоко зрозумів потреби своєї великої держави. Маючи від природи глибокий державний розум, Володимир з’єднав докупи, в одне ціле, весь український народ, і його держава була однією з найбільших і найміцніших держав на Сході Європи. Володимир не цурався Європи — він сам добре бачив, що культурою Європа була-таки значно вища за Україну, його державу; він рано переконався, що таки потрібно й самому, разом з народом своїм, пристати до цієї нової культури. В так званім Никоновім літопису (під 1001 р., але це могло статися й раніше) читаємо, що Володимир посилав послів своїх по різних землях — до Рима, Єрусалима, в Єгипет та інші місця «соглядати земель их и обычаев их»; цебто князь дуже цікавився життям та звичаями в інших землях, досліджував це життя й бажав прищепити його й своєму народові. У цьому відношенні історики справедливо порівнюють князя Володимира з відомим московським царем Петром І, що значно пізніше, наприкінці XVII — на початку XVIII віку, при допомозі українців-культуртрегерів почав так само європеїзувати Московське царство.

Давні наші пам’ятки, з Початкового літопису починаючи, звичайно малюють князя Володимира як завзятого «язичника». Справді, Володимир був «язичником» — цебто тримався тодішньої віри свого народу. Але ревним язичником Володимир ніколи не був; він виконував лише традиційно все те, що мав робити як князь народу. Ревним язичником роблять Володимира наші давні пам’ятки навмисне — щоб показати наочніше, яким грішним був цей князь до хрещення, а яким праведним став по охрещенні; це звичайний давній трафарет побожних житій тих людей, що пізніше стають святими.

Давні пам’ятки малюють князя Володимира як великого, якогось небувалого сластолюбця. Початковий літопис розповідає, ніби Володимир мав аж 800 наложниць (а Никонів нараховує їх аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, в Радні 300 і на Берестовім 200); не задовольняючись таким великим гаремом, князь Володимир брав чужих жінок та дівчат і ґвалтував їх; навіть жінку брата свого, черницю, не пожалів Володимир: «Володимер залеже жену братьню грекиню, и бе непраздна, от нея же родися Святополк… прелюбодейчич бысть убо» (Літопис під 980 р.). Змалювання Володимира такими темними фарбами — це звичайне в наших давніх житіях перебільшення гріхів «язичника», бо ж навіть хозарський каган мав тільки 25 жінок та 60 наложниць. Але Допустимо, що Володимир дійсно мав десь коло 1000 наложниць, то й це не буде для свого часу особливим гріхом. Річ у тім, що в той час — час постійних воєн та нападів — кожен значний воїн брав собі ту чи іншу кількість рабів, особливо молодих рабинь-наложниць; кожен господар невільниці — чи то військовий, чи купець — у першу чергу жив з нею сам — такий того часу був звичай; потім, при нагоді, господар продавав своїх невільниць. Отже, й Володимир як князь легко міг мати цього «живого товару», може, й більше 1000, ці невільниці могли бути йому й наложницями, але все це було таким звичайнісіньким для того часу, а навіть і для пізніших часів… Отже, те, що Володимир мав так багато наложниць, це ще не свідчить про його ніби якесь надзвичайне сластолюбство — це могла бути просто його військова здобич, якою він торгував по звичаю свого часу.

А літописець, що чув про цих Володимирових наложниць значно пізніше, міг поплутати невільниць із наложницями й зробити Володимира якимось небувалим сластолюбцем.

Так само з перебільшенням малюють Володимира ревним язичником. Але факти на це не вказують, а коли б і вказували, то в цьому ще не було б чогось надзвичайного — Володимир шанував віру батьків своїх і свого народу; не робити цього як князь він не міг. Звичайно, як князь Володимир мусив часто виступати в різних релігійних всенародних обрядах, робив він це урочисто й публічно, і пам’ять про це, певне, довго жила серед його народу; пізніше літописець міг чути про ці урочисті богослужіння і вже з цього міг уявляти собі Володимира Великого якимось завзятим язичником. Звичайно, Володимир як князь мусив відновляти статуї українських богів («ідоли»), а як князь великого народу мусив ставити їх величними та дорогими; можливо, що доходило навіть до людських жертв, як про це оповідає літописець (варяги-мученики, але літописець не знає їх імен, пізніше джерела звуть їх Федором та Іваном). Але це все було звичайним ділом кожного українського князя, що з становища свого мусив урочисто брати участь у всенародних релігійних процесіях. Через це робити Володимира якимсь особливо ревним язичником немає підстав.

З дитячих років своїх Володимир був під впливом християн і тому не міг виховатися завзятим оборонцем старої української віри; пізніше жінки-християнки піддержували давній нахил князя до нової віри, до християнства; а те, що Володимир мав собі аж чотири офіційні жінки-християнки, саме це вже не говорить про нього як про завзятого язичника.

Отож, як бачимо, Володимир не був якимсь особливим сластолюбцем і не був занадто ревним прихильником старої віри. Це був князь великого державного розуму, це був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що й різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським князем, самі не раз звертали увагу Володимирову на цю вищість європейської культури. Володимир бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися із Заходом, з Європою, мусить пересадити в Україну цю європейську культуру. А найпершим ключем до всього цього було одне — християнство, зміна старої віри на нову, охрещення.

4. Вибір віри за літописом.

Ніхто ніколи легко не міняє батьківської віри; ніхто не кидає своїх переконань, в яких виховався, безслідно і назавжди. Нову віру приймають або через матеріальні вигоди, які вона несе неофіту, або через міцне переконання, що нова віра краща. Цих останніх людей другої групи ніколи не було багато, не був таким і князь Володимир, хоч літопис настирливо підкреслює, що Володимир охрестився з переконання. Гадаю, що Володимир у той час не мав ані потреби, ані охоти аналізувати, котра віра найкраща; він робив, як йому підказував його здоровий державний розум: християнство було надзвичайно корисне для українського народу, бо єднало його до європейської культури, бо єднало до могутньої держави, якою була тоді Греція; і ось ці політичні мотиви примусили князя Володимира прийняти нову віру, християнство, і то саме від Греції, а не когось іншого.

Я розповім тут спочатку, як про Володимирове охрещення розказує наш літопис; потім подам критичні замітки на це літописне оповідання як мало подібне до правди.

На восьмий рік князювання Володимира, 986 р., прочули різні народи, що Володимир хоче змінити свою віру. Першими прийшли до Володимира болгари (камські), віри Магометової, та й кажуть: «Ти князь мудрий та розумний, але Закону (правдивої віри) не знаєш; прийми-но нашу віру й поклонися Магомету». Володимир запитав: «А яка ж ваша віра?» Болгари відповіли: «Віруємо в Бога, а Магомет наказує нам обрізувати тайні члени, не їсти свинини, не пити вина; а по смерті будемо жити з жінками — кожному дасть Магомет по 70 прегарних жінок, вибере одну з них найкращу, передасть їй красу всіх — і вона буде жінкою чоловікові… І на цім світі, — казали болгари, — вільно нам бавитися з жінками; а хто вбогий на цім світі, таким буде й на тім». Володимир любо слухав болгар, коли вони розповідали йому про жінок; але обрізання та заборона їсти свинину були йому не до вподоби. А про заборону пити вино князь і слухати не хотів, він на це категорично заявив: «Руси есть веселье пити, не можем без того бити»…

Услід за камськими болгарами прийшли німці й сказали: «Послав нас до тебе папа; він наказав нам сказати тобі: земля твоя така сама, як і наша земля, але віра ваша не така, як наша; наша віра — то світло, ми поклоняємось Богові, що створив небо та землю, зорі та місяць, та всяке дихання, а ваші боги — то дерево».

Володимир запитав їх: «А які ж ваші заповіти?» Римляни відповіли: «Постити по силі, але хто що не їв би чи не пив би, то все на славу Божу, як навчає учитель наш Павло»… Не промовило все це до серця Володимирового, і він сказав папистам: «Вертайтесь собі додому, бо батьки наші не прийняли вашої віри».

Прочули про все це жиди, прийшли до Володимира та й кажуть: «Чули ми, що приходили болгари та християни, пропонуючи тобі свою віру; християни вірують у того, кого ми розп’яли, а ми віруємо в єдиного Бога Авраамового, Ісакового та Якового». Володимир запитав їх: «А який ваш Закон?» Йому відповіли: «Обрізуватися, не їсти ані свинини, ані заячини, святкувати суботу».

— А де ваша земля? — питає Володимир.

— В Єрусалимі.

— А чи там вона й тепер? — знову цікавиться князь.

— Ні, — відповідають жиди. — Розсердився Бог на батьків наших і за наші гріхи розпорошив нае по різних землях, а нашу землю віддав християнам…

Насупився Володимир та й каже на це:

— Чого ж ви інших навчаєте, коли самих вас Бог відцурався та розкидав? Коли б Бог любив вас та вашу віру, то не розпорошив би вас по різних землях. Чи не хочете ви, щоб і з нами сталося те саме?»

Засоромлені жиди пішли собі геть…

Накінець прийшов до Володимира грецький філософ і почав таку розмову: «Чули ми, що приходили болгари і нахиляли тебе прийняти їхню віру; але ж віра їхня зневажає небо та землю, вони прокляті найбільше над усіх людей, бо стали подібними до Содому та Гоморри, на яких пустив Господь каміння горюче, щоб потопити їх. Так само день погибелі чекає й цих, як прийде Бог судити землю, — Він погубить усіх, що чинять беззаконня та діють скверну»… а болгари «омивають оходи своя і в рот вливають, і по браді мажються, нарічющи Бохмита; такоже і жени їх творять ту же скверну, і іно пуще — от совокупленья мужська і женська вкушають»…

Почувши таке, Володимир аж сплюнув та й каже:

— Нечисто єсть діло!

А грецький філософ казав далі: «Ще чули ми, що приходили з Рима навчати вас своєї віри, але їхня віра супроти нашої трохи попсована, бо ж вони правлять службу на опрісноках, яких Бог не заповідав нам, а наказав правити на хлібі… Вони цього не роблять, і тому віра їхня не правдива».

Володимир вставив своє:

— Приходили до мене жиди й казали, що ніби німці (паписти) та греки вірують у того, кого вони розп’яли…

Філософ підтвердив це:

— Так, ми віруємо в нього, бо пророки наперед писали про нього: одні — що Бог народиться, другі — що буде він розп’ятий та похований, але на третій день воскресне й вознесеться на небо… А жиди тих пророків убивали, а інших пилками перетинали… Коли ж збулося пророцтво, зійшов Бог на землю, був розп’ятий, а по воскресінні вознісся на небо; чекав він від жидів покаяння 46 років; але вони не покаялись, тому послав Бог римлян на жидів, і римляни міста їхні поруйнували, а самих їх розпорошили по різних землях, де вони й досі в неволі…

— Але чого ж сходив Бог на землю та прийняв таку муку? — питає здивований Володимир.

Філософ охоче відповів:

— Коли хочеш послухати, я розповім тобі все докладно, чого Бог зійшов був на землю.

— Послухаю охоче, — на це Володимир.

І грецький філософ докладно розповідає князеві всю історію Старого та Нового заповіту, від створення світу аж до вознесіння Христового. Володимир уважно все це слухав. В кінці промови своєї філософ каже:

— І призначив Бог день, коли прийде з неба й буде судити живих та мертвих і кожному заплатить по ділах його: праведникам призначить він царство небесне й красу невимовну, радість безконечну й життя вічне; а грішників засудить на муку безконечну, огненну та на черв’яка безнастанного…

Сказавши це, філософ показав Володимиру картину, на якій намальований був страшний суд, і показав йому праведників на правім боці, що радісно йшли собі до раю, а на лівім — грішників, засуджених на муку.

Володимир тяжко зітхнув і каже: «Добре цим, що праворуч, і горе тим, ліворуч…».

— Коли хочеш бути з праведниками праворуч, — каже філософ, — охрестися…

Князь добре запам’ятав ці слова, але відповів:

— Підожду ще трохи…

Володимир щедро обдарував філософа й відпустив його з честю великою.

На другий рік, року 987, скликав Володимир бояр своїх та міську старшину та й каже їм: «Ото приходили до мене болгари, кажучи: прийми віру нашу; потім приходили німці, які також хвалили свою віру; по них приходили жиди; по всіх прийшли греки — вони всі віри гудили, а хвалили тільки свою; багато набалакали вони, розповідаючи від початку світу; гарні оповідання їхні, кожному любо послухати їх… Говорили вони, що й другий світ буде, а хто прийме їхню віру, той ніби, померши, воскресне і вже ніколи не буде вмирати; а хто вступить до іншої віри, той на тім світі горітиме в огні… Як ви мені розуму прибавите, що мені порадите?»

Бояри та старшина відповіли:

— Знаєш, князю, свого ніхто не гудить, а хвалить; коли хочеш добре вивідати, то маєш в себе мужів: пошли вивідати кожного з них, як вони служать Богові.

Така рада люба була князю та людям. Вибрали 10 чоловік і послали до болгар. Оглянувши все, посланці вернулися. Володимир посилає їх до німців, а звідти до греків. Ті пішли, послухали церковну службу в німців; звідти подалися до Царгорода й прибули до царя. Цар запитав посланців, чого прибули вони; ті розказали. Довідавшися про все, цар був радий і велику честь зробив їм того ж дня. А на ранок послав до патріарха, кажучи: «Прийшли українці (Русь) вивідати віру нашу; накажи прикрасити церкву та служачих (крилос), сам відправ службу, щоб побачили українці славу Бога нашого». Почувши про це, патріарх скликав крилос і наказав правити врочисту службу. Послів українських повели до церкви й поставили на вигідному місці; показали їм красу церковну, співи та службу архієрейську. Посли були зачудовані й хвалили службу. По службі царі Василь та Константин прийняли послів і відпустили їх додому з честю та багатими подарунками.

Коли вернулися посли додому, князь скликав бояр та старшину і каже:

— Ось вернулися наші посли; послухаймо, що вони бачили. Кажіть!

Посли стали розповідати:

— Ходили ми до болгар і бачили, як вони моляться в своїх церквах, по-їхньому в ропатах: стоять вони без пояса, поклониться кожний та й сяде, озирається туди й сюди, мов навіжений; нема радості в них — тільки сум та великий сморід; недобра віра їхня… І прийшли ми до західних народів і бачили багато служб їхніх, але краси не бачили в них… І прибули ми до греків; нас привели туди, де вони служать Богові своєму, і ми не знаємо, чи на небі, чи на землі були ми — бо ж немає на землі такого виду чи такої краси — не вміємо того сказати; те тільки знаємо, що там Бог перебуває з людьми і служба їхня найкраща над служби всіх земель. А ми не можемо забути краси тієї; як кожна людина, коли спробує солодкого, не приймає потім гіркого, так і нам нема чого тут бути (лишатися при своїй вірі).

Бояри на це додали:

— Коли б лихою була віра грецька, то не прийняла б її баба твоя Ольга, а вона ж була розумнішою над усіх людей.

— Де ж маємо хреститися? — питає Володимир.

— Де тобі любо, — відповіла рада.

5. Критика літописного оповідання.

Ось так літопис розповідає про причини хрещення українського народу, так він уявляє собі, чому саме обрано грецьку віру, а не яку іншу. Головна ідея тут — Володимира нахилили охреститися греки, Володимир порішив хреститися від греків, бо грецька віра найкраща. Місіонери розповідають Володимирові про свої віри, Володимир хоч язичник, але орієнтується в цих вірах, як першокласний богослов. Уже все це б’є нам у вічі й піддає сумніву, чи не видумка все це, хоч таке гарне та складне літописне оповідання.

Ми вже бачили вище, що політично-державні мотиви довели Володимира до думки про охрещення українського народу, довели, бо мусило так статися. І якраз ці політичні мотиви, а не мотиви якісь догматичні примусили Володимира прийняти власне віру грецьку. Звичайно, особа Володимира відіграла тут велику роль; з дитинства знайомий з кращими ідеями християнства Володимир легше піддавався думці охрестити ввесь свій народ, цебто приєднати його до європейської культури, а для цього не потрібно було спеціальних релігійних місіонерів, для цього не потрібно було цим місіонерам читати Володимирові довжелезні богословські трактати, бо ж трактати ці ледве чи розумів князь-язичник, усю цю справу, як ми бачили вище, легше й з більшим успіхом робило саме оточення Володимирове — його жінки-християнки, окремі варяги-християни, а в молодих літах — мудра бабка Ольга. Великий державний розум Володимира сам нахиляв його ближче стати до європейської культури, цебто прийняти християнство; релігійних посланців для цього йому не потрібно було.

Першим, хто критично поставився до літописної легенди про охрещення Володимира, був професор Є. Голубинський: він розбив це літописне оповідання, а замість нього дав своє. Голубинський цілком відкидає легенду про посольства до Володимира й від Володимира як мало згідні з правдою; докази Голубинський подає: а) логічні — незгідність факту цих посольств із здоровим розумом і б) історичні — незгідність їх з джерелами.

Справді, трудно допустити, щоб місіонери являлися до Володимира й пропонували йому свою віру так, як про це розповідає літопис. Психологічно так не могло бути. Хто хоче змінити віру батьків, той не трубить про це цілому світові — той перше тихо прив’язується до нової віри, віри якоїсь однієї, і вже потім зміна віри наступає сама собою, як результат попереднього переконання, що нова віра йому ліпша. Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства й пропонували йому зміну віри, то це мусило б викликати великий розголос, і Володимир скоро став би «зрадником» свого народу, бо той не дозволив би йому відкрито й публічно говорити про зміну віри. Бо ж віра ця для народу не була «лиха». Зміна віри, і то тільки в одному напрямі — на грецьке християнство, — підготовлялася в Україні поколіннями, а при Володимирі вона тільки дозріла, стала з політичних мотивів невідкладною потребою часу.

Літописне оповідання про присилку місіонерів до Володимира та послів від Володимира — це пізніша вставка до Початкового літопису, десь кінця XII або початку XIII віку; через те, що в цім оповіданні занадто вже вихваляються греки та все грецьке, можна здогадуватися, що автором літописного оповідання про охрещення Володимира був якийсь грек, що для того часу цілком можливе, бо ж того часу було в нас чимало грецького духовенства. Старші наші джерела — Іларіон, Яків та Нестор (не Літописець) ані одним словом не згадують про тих послів, що приходили до Володимира й пропонували йому змінити віру; коли б такі посольства були, про них би мусили згадати й ці письменники, що подали багато правдивих звісток про князя Володимира, Звичайно, політичні посольства до Володимира прибували не рідко, часом такі, що звертали на себе ширшу увагу; ось ці політичні посольства автор літописної вставки про охрещення міг легко обернути в посольства релігійні.

На постання нашого літописного оповідання про охрещення могло вплинути також подібне оповідання про те, як хозари прийняли іудаїзм. До хозарського кагана, що задумав змінити свою віру, являються вчителі: пантеїст, християнин і магометанин; вони говорять перед каганом довгі промови, нахиляючи його кожен на свою віру. Але вчителі християнин та магометанин посилалися на жидівство, як на свій початок, тому каган захотів вислухати й учителя Жидівського. Являється жид і переконує-таки кагана, що Жидівська віра ліпша за всі інші. І хозари (каган) прийняли іудаїзм. Трапилося це десь у половині VIII віку, але саме оповідання про прийняття іудаїзму хозарами записав у першій половині XII віку вчений — іспанський жид Юда Галеві. Оповідання це було дуже поширене, й воно могло вплинути й на наше оповідання про прихід місіонерів до Володимира.

Ті промови, які говорять посли перед Володимиром, певне, видумані; хто їх чув і звідки автор їх записав? Чи, може, хтось ці промови запам’ятав іще від Володимирового часу? Ні, це неможливо — промови ці склав сам автор оповідання, склав з нарочитою метою: опоганити всі віри, а віру грецьку похвалити. І справді, чи ж можна допустити, щоб болгарський посол сам так гудив свою віру, оповідаючи такі соромні небилиці про неї? Чи можна допустити, не грішачи проти здорового розуму, щоб посол від жидів малював свою віру (початок християнства) як відкинену Богом? Посол від папи майже нічого не говорить; у той час поділу церкви на православну та .католицьку ще не було, і Володимирові, власне, й вибирати не було чого; але коли б таки був посол від папи, то він, певне, сказав би Володимиру промову, не меншу від філософа грецького. Зате грек говорить довжелезну промову й таки переконує Володимира, що грецька віра найліпша; звичайно, говорити таку промову перед язичником навряд чи потрібно, бо ж усе одно на Володимира більше вплинув малюнок Страшного суду, аніж глибокі догматичні міркування, але автору цих промов, певне грекові, треба було конче доказати, що ми, українці, таки вибрали собі віру найкращу.

Що промови місіонерів та послів — це фантазія автора їх, так дивилися на них уже в старовину і часом їх підроблювали. Так, у XVI віці в Україні так звані тринітари склали нового листа до Володимира, нібито від Івана Смери Половлянина. Іван Смера був послом Володимира на Захід, щоб оглянути віри, і пише до князя з Олександрії. Смера завзято нападає на греків та на їхню віру й уперто радить Володимирові не приймати грецької віри.

Так само не видержує критики посольство Володимира до різних народів для оглядин їхньої віри. Володимирові, могутньому князю українському, зовсім не було потреби цікавитися вірою слабеньких тоді камських болгар; так само не було йому потреби приймати жидівську віру, бо політично в той час вона нічого не дала б українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як посли наші були в «німців», певне, в Римі: такі майстри пишного богослужіння, якими були римо-католики, могли б, звичайно, урядити таке врочисте богослужіння, яке б нічим не поступилося грецькому. Але в цій справі Володимир виходив не тільки з релігійних міркувань — на перший план висувалися завдання політичні.

6. Літописне оповідання про охрещення Володимира.

Де охрестився сам князь Володимир, хто й коли його охрестив — нічого цього точно не знаємо. Я спочатку розкажу, як про це оповідає літопис; подаю літописне оповідання в українськім перекладі.

Наступного року, каже літописець, року 988 (6496), пішов Володимир з військом своїм на Корсунь, місто грецьке. Корсуняни замкнулися в місті. Володимир став по той бік міста в пристані, на один постріл від нього; горожани мужньо боронили своє місто, а Володимир насідав. Знемоглися люди в місті, а Володимир каже їм: «Коли не здастеся, то стоятиму й понад три роки». Але корсуняни не послухалися; тоді Володимир вирядив своє військо й наказав насипати вал (приспу) під містом. Але коли військо спало, то корсуняни, підкопавши стіну міську, крали насипану землю, носили до себе в місто й сипали посеред нього. Військо насипало більше, а Володимир стояв.

«І от один корсунянин на ім’я Настас пустив до війська Володимира стрілу з таким написом: «З колодязів, що за тобою на схід, вода йде по трубі; розкопай і перейми». Почувши це, Володимир звів очі до неба та й каже: «Коли це збудеться, то й сам охрещуся». І тут зараз Володимир наказав копати впоперек труб і перейняв воду; а люди знемоглися без води й здалися. Тоді Володимир разом з дружиною своєю увійшов до міста.

«І послав Володимир до царів Василя та Константина сказати таке: «Я взяв ваше славне місто; прочуваю, що маєте сестру, ще дівчину; коли не віддасте її мені, то з вашим містом (Царгородом) зроблю те саме, що з Корсунем». Почувши таке, царі засумували; відповіли вони Володимиру так: «Не пристойно християнам віддавати за язичників; коли охрестишся, то й сестру візьмеш, і царства небесного доступиш, і з нами одновірником будеш; коли ж цього не зробиш, не можемо віддати сестру за тебе». Вислухавши це, Володимир каже послам: «Перекажіть царям, що я охрещуся, бо вже давніше («прежде сих днів») пізнав вашу віру, і вона мені люба, як і служба ваша, про що мені оповідали мої посланці». Почувши таке, царі раді були і вговорили сестру свою на ім’я Анну, і послали до Володимира переказати: «Охрестися, тоді пошлемо сестру свою до тебе». Володимир відповів: «Нехай охрестять мене ті (священики), що прибудуть разом із сестрою вашою».

«Царі погодилися й послали (до Володимира) сестру свою, а з нею деяких урядників та пресвітерів. Але Анна не хотіла йти…

— Ніби в полон іду, — плакала вона. — Краще б мені вдома померти…

А брати вговорювали:

— Та ж через тебе Бог наверне українську землю на спасіння, і тим ти вбережеш землю грецьку від лютого війська… Хіба ти не бачиш, скільки зла накоїла Україна грекам? І тепер, коли не підеш, те саме нам зроблять…

І насилу вговорили сестру. Анна сіла на корабель, попрощалася з ріднею своєю і з плачем попливла морем. Коли прибула вона до Корсуня, то корсуняни вийшли їй назустріч з поклоном, ввели її до міста й оселили в двірці (в палаті).

З Божої волі цього часу захворів Володимир на очі й нічого не бачив. Не знав він, що йому почати, і дуже побивався. А цариця йому переказала:

— Коли хочеш видужати, скоріш охрестися; коли ж не охрестишся, то не відчепиться хвороба. На це Володимир відповів:

— Коли цьому правда, то справді великий Бог християнський!..

І Володимир наказав охрестити його. Тоді єпископ Корсунський з царициними священиками, перше огласивши, охрестив Володимира; і як тільки поклав він руку на князя, той зараз став видючим. Побачивши таке несподіване виздоровлення, Володимир прославив Бога й сказав:

— Аж тепер пізнав я правдивого Бога!

Бачила все це й дружина Володимирова, і багато з них охрестилося. Охрестився князь у церкві св. Василія; церква та стоїть посеред Корсуня, на корсунськім торгу; а Володимирів двірець стоїть край церкви й донині, а двірець царицин — за вівтарем. По охрещенні Володимир оженився з царицею».

Кінчається оце літописне оповідання про охрещення Володимира цікавим зауваженням: «Не знаючи про це, неправдиво говорять, ніби Володимир охрестився в Києві, а другі кажуть, що в Василеві (Василькові), а інші люди оповідають інше».

7. Де й коли охрестився Володимир.

Ото так розповідає літопис про причини охрещення Володимира та про місце цього охрещення. Причини охрещення ми вже знаємо — вони не мали нічого спільного з тими, про які розповідає літопис. Літописець (чи автор вставки) був особою духовною, вихованою в певнім світлі, а тому й охрещення Володимирове він собі ідеалізував у релігійному дусі, бо ж і писав він про це більш як за сто років по події (а коли це вставка, що вірніше, то більш як за двісті років по охрещенні).

Де саме охрестився князь Володимир, цього точно вже не знає й сам літописець; він занотував нам цікаву замітку, що вже в його час люди не знали, де саме охрестився Володимир, бо одні говорили, що в Києві, другі — в Василькові, треті казали інше, а сам літописець розповідає про охрещення в Корсуні.

Де ж справді хрестився Володимир?

Може, дійсно в Корсуні, як про те так майстерно розповідає нам літопис? Ні, місця охрещення Володимира, що було тайною в час літописця, ми не знаємо і навряд чи й знатимемо точно. Чернець Яків, найавторитетніший історик, що писав про князя Володимира, в своїй «Похвалі князю Володимиру» XI віку розповідає, що князь Володимир спочатку охрестився, а вже потім — аж на трете літо по хрещенні — пішов на Корсунь; таким чином літописне оповідання про охрещення в Корсуні відпадає.

Коли така важлива подробиця, як місце охрещення Володимира, була вже незнана в давнину, то треба припустити, що Володимир охрестився тихо й таємно від свого народу. Стоячи на чолі великого народу, Володимир мусив шанувати віру цього народу, мусив шанувати навіть тоді, коли віра ця йому не подобалася. Великий державний розум, який безперечно мав Володимир, не дозволяв йому легковажити вірою народною, цебто його довір’ям, яке йому так потрібне було для округлення кордонів його могутньої держави. А це все каже, що Володимир охрестився таємно, охрестився від своїх власних священиків, яких тоді в Україні трохи було вже; розголосу з свого охрещення Володимир не робив.

Літописець відкидає Київ та Васильків як місця охрещення Володимира; але власне тут, особливо в Києві, найлегше було охреститися Володимирові. Можна брати до уваги й місто Василів (Васильків) — воно могло й назву свою одержати власне від того, що тут охрестився Володимир, якого названо по-християнському — Василій (так звався й тодішній грецький цар, майбутній швагер Володимирів).

Подається ще одне місце хрещення Володимира — Царгород; російський учений Ф. Успенський (в «Журнале Мин. нар. пр.» за 1884 р., кн. IV, с. 315), проаналізувавши арабські джерела, твердить, ніби Володимир охрестився в Царгороді. Але це твердження мусимо відкинути, бо ж арабські джерела про це точно не говорять; наш літопис про охрещення в Царгороді навіть не згадує; та й коли б справді Володимир охрестився був у Царгороді, то про це обов’язково записали б грецькі історики, які не могли б проминути мовчанкою такої важливої й для них події; розказують же вони про побут Ольги в Царгороді та про оженіння Володимира з Анною.

Нема також жодних підстав допускати, що Володимир охрестився в Болгарії. Правда, релігійні зносини з болгарами Володимир, безумовно, мав; болгари охрестилися раніше від нас і, що найважніше, мали вже богослужбові книжки в перекладі з грецької мови на болгарську, що зробили св. брати Кирило і Мефодій та їх учні; цю болгарську мову (ми її звемо церковно-слов’янською) ми тоді добре розуміли, а тому й потребували цих книжок. Але думати, що Володимир узяв з Болгарії не тільки богослужбові книжки, але й сам таки охрестився, джерельних підстав на це нема. Замалим народом були тоді болгари, щоб Володимир приймав хрещення від них — він це міг зробити, коли б хотів, скоріш уже в могутній Візантії, яка в цьому йому ніколи не відмовила б.

Літописне оповідання відносить охрещення Володимира на 988 р.; але чернець Яків пише, що «по святом крещении поживе блаженный князь Володимер 28 лет… на третье лето Корсунь город взя», а це вже свідчить, що Володимир охрестився в 987 р. (Корсунь узяв 989 р.). Преподобний Нестор у своїм «Чтении о житии Бориса и Глеба» XI віку так само каже, що Володимир охрестився в 6495 р., цебто в 987 р. від Різдва. Цей 987 р. тепер і прийнятий в науці як рік охрещення Володимира.

8. Причини Володимирового охрещення.

Чого Володимир ходив брати Корсунь, літописець цього докладно не розповідає, та й питання такого він собі не ставить. Чернець Яків пояснює завоювання Корсуня тим, що Володимир хотів узяти звідти потрібних йому священиків; Володимир, задумавши взяти Корсунь, ніби молився: «Господи Боже, Владыке всех! Сего у Тебе прошу — даси ми град, да прийму и да приведу люди крестьяны и попы на свою землю, и да научат люди закону крестьянскому». Цей же Яків, як ми бачили, свідчить, що Володимир пішов на Корсунь на третій рік по охрещенні, цебто року 989.

Безумовно, в свідченні Якова можна вбачати велику долю правди. Володимир, охрестившися, потроху приходив до переконання, що треба охрестити й увесь український народ; зробити ж цього він не міг без допомоги греків. Володимир добре знав, що то ще не все — охрестити народ, треба ще завести в себе відповідну церковну ієрархію та поширити освіту, а для цього слід увійти з греками в тісніші стосунки. Можливо, що Володимир давніше вже, ще перед своїм охрещенням або відразу по ньому, задумав був з політичних мотивів оженитися з якоюсь грецькою царівною. Але приводу для того не було, а грецькі царі поріднитися з «язичником» не хотіли. Та ось привід таки настав.

Причину, чому Володимир пішов на Корсунь, добре вияснив барон Розен (у своїй книжці: «Император Василий Болгаробойца». Спб., 1883); він надрукував надзвичайно цікавий літопис православного грека Ях’ї. Історик Ях’я народився наприкінці 70-х років X віку в Єгипті, був родичем патріарха Александрійського Євтихія; десь 1014 — 1015 р. Ях’я переселився до Антіохії. Ось цей Ях’я й написав цікаві історичні записки, в яких про нашу справу читаємо таке:

«Збунтувався відкрито Варда Фока (проти грецького царя) й оголосив себе царем у середу, в день свята Хреста, 14 вересня 987 року; він заволодів землею греків до Дорилеї й до берегів моря, а війська його дійшли до Хрисополя. Справа Варди стала шкідливою, і цар Василь був заклопотаний нею, бо Варда мав велике військо й брав гору над царем. Багатства царя прийшли до кінця, і нужда примусила його послати до царя українців (росів) — а вони вороги його, — щоб просити помочі. Цар український погодився на це. Тоді вони склали між собою договір поріднитися, і цар український оженився з сестрою царя Василя після того, як цар грецький поставив йому умову, щоб він сам охрестився й увесь народ його земель, а українці народ великий. Українці в той час не належали ні до якого закону й не визнавали ніякої віри. Пізніше цар Василь послав цареві українському митрополитів та єпископів, і вони охрестили царя й усіх, хто жив на його землях, а також послав до нього сестру свою, і вона збудувала багато церков на українській землі.

Коли ж була порішена між ними справа оженіння, прибули українські війська, з’єдналися з військами грецькими царя Василя і всі разом пішли проти Варди Фоки морем та суходолом в Хрисопіль. Розбили вони Фоку, і цар Василь заволодів приморським краєм і захопив усі кораблі, що були в руках Фоки». Зрештою Фока був зовсім розбитий і скатований 13 квітня 989 року.

Ях’я поплутав порядок подій, але його оповідання дає нам доброго ключа до вияснення, чого саме Володимир ходив на Корсунь. Професор В. Завитневич ось так собі правдиво уявляє всі ці події на основі писань Ях’ї та ченця Якова. «Вересня 14-го 987 року почався бунт Варди Фоки. Як тільки імператор Василь побачив, що власними силами не перемогти йому бунту, він зараз же послав послів до Володимира просити помочі. Володимир погодився помогти, але поставив умовою видати за нього імператорську сестру, притому й сам обов’язався хреститися. Щоб прискорити женіння, Володимир тоді ж, цебто того ж 987-го року, охрестився в присутності імператорських послів, що були свідками виконання договору, може, навіть від рук духівника, що був у посольстві. З весною 988 року Володимир поспішив виконати й другу умову договору, цебто послав імператорові в поміч своє військо. Володимир сам провадив своє військо аж до порогів, що зазначив і чернець Яків, кажучи, що «на другое лето по крещении Владимир к порогам ходи». Отже, український князь виконав умови договору. Минуло літо, минула й зима. Варду Фоку скатували, бунт припинився; але імператор своїх умов договору не виконував. Тоді весною наступного, 989 року Володимир порішив силою примусити Василя таки виконати те, чого не хотів зробити доброю волею. Володимир іде на Корсунь, по шестимісячній облозі бере його і, як каже один пам’ятник XV віку, «не распустив полков, посла Олга воєводу своего с Ждеберном в Царьград к царем просити за себе сестры их», погрожуючи, «аще ли не дасте, то сотворю граду вашему, якоже и сему створих». I справа покінчилася тим, що цар Василь таки змушений був виконати свої умови, бо він був тоді знову в дуже критичних обставинах — піднялося нове повстання, а тут напирали ще й болгари.

Отже, як бачимо, справа була зовсім не такою, як малює нам її традиційне літописне оповідання. Володимир допоміг грецькому цареві (послав йому 6000 війська), а за це мав поріднитися з могутньою Грецією, мав отримати від неї, вже як швагер імператорський, а не як прохач, усе, що йому потрібне було для охрещення українського народу. Володимиру, що мав аж занадто й своїх жінок, грецька царівна Анна була потрібна тільки з політичних міркувань. Царівна Анна нічим особливим не виділялася, про якусь більшу красу її джерела нічого не говорять; Анна народилася 13 березня 963 р., цебто вийшла заміж за Володимира в 26 років — вже досить-таки підтоптаною дівою; отже, ясно, що не сама Анна була причиною походу Володимира на грецький Корсунь.

У Корсуні ж Володимир повінчався відкрито, вже як християнин, з царівною Анною. Переможець і свояк грецького імператора вирішив більше не ховатися з новою вірою й охрестити всю свою могутню державу.

9. Охрещення киян.

Наступала найвеличніша пора української давньої історії — охрещення вже самого українського народу; наступав момент здійснення мрій останніх років князя Володимира. Володимир уже відкрито, по християнському звичаю, обвінчався з грецькою царівною, відкрито став християнином. Цим кінчалася певна доба в житті князя, що довго надумувався охрестити свій народ і що довго не наважувався відкрито змінити віру свого народу. Але вінчання з Анною надало йому відваги, і Володимир почав поспішати з охрещенням своєї держави.

Про охрещення українського народу наш літопис розповідає так: повінчавшися в Корсуні з Анною, «Володимир узяв царицю, Настаса та корсунських священиків з мощами св. Климента та його учня Фіва, взяв образи та книги собі на благословення. Поставив церкву в Корсуні на горі, де серед міста зсипали землю, яку крали з валів; церква ця стоїть і донині. Йдучи, взяв два ідоли мідяні і 4 мідяні коні, що й тепер стоять за св. Богородицею, про яких несвідомі люди кажуть, ніби вони мармуряні.

На віно цариці Володимир віддав грекам Корсунь, а сам вернувся до Києва.

Як тільки вернувся, наказав поскидати ідолів — одних посікти, а других попалити; а Перуна наказав прив’язати коневі до хвоста й тягти його з гори через Боричів до річки, а 12 мужа приставив підпихати його киями. Це робив він не як живому дереву, але на наругу бісові, що таким чином обманював людей, щоб цим прийняв тепер заплату від них. Великий ти, Господи, і дивні діла твої! Вчора люди шанували його, а сьогодні насміхаються. Коли тягли Перуна річкою до Дніпра, невірні люди плакали за ним, бо ще не охрестилися. Дотягнувши, вкинули Перуна в Дніпро. А Володимир наказав: «Коли Перун пристане де до берега, відганяйте його, аж поки не мине порогів; тоді лишіть його». Мужі робили, що їм наказано. Коли його пустили й перейшов він пороги, вітер викинув його на рінь 1, і з того часу названо ту місцевість «Перунова рінь», як зветься вона й донині.

А по цьому Володимир послав посланців по всьому місту, наказуючи: «Хто не прийде взавтра ранком на річку — чи багатий він чи вбогий, старець (нищ) чи робітник, — той стане противний мені». Чуючи люди таке, весело сходилися, радіючи та кажучи: «Коли б це (охрещення) не було добрим, князь та бояри не прийняли б його». На ранок прибув Володимир з священиками царициними та корсунськими на Дніпро, а народу прибуло без числа; вони влізли в воду й стояли одні по шию, другі по груди, а молодь з берега, інші тримали дітей; охрещені (свершении) ходили по березі. А священики читали молитви. І була радість на небі та на землі через стільки душ спасенних. А диявол ойкав та бідкався: «Горе мені, бо ж звідси женуть мене! Тут я хотів осістися, бо ж на цій землі не було науки апостольської, не знали тут Бога; весело було мені з їхньої служби, бо вони служили мені; а тепер оце перемогли мене невігласи, а не апостоли чи мученики; не буду я вже панувати по цих землях!»…

Як люди охрестилися, то розійшлися по домах своїх. А Володимир радий був, що пізнав Бога і сам, і люди його; глянувши на небо, він прорік: «Боже, що створив небо та землю! Поглянь на нових людей своїх і сподоби їх пізнати тебе, Бога правдивого, як уже пізнали тебе землі християнські; зміцни віру в них, щоб була правдивою та непохитною; допоможи й мені, Господи, супроти ворогів моїх, щоб, надіючися на тебе та на твою силу, я переміг їхні каверзи». Промовивши це, Володимир наказав рубати та ставити по містах церкви, де стояли ідоли. І поставив він церкву святого Василя на горбку, де стояв був ідол Перуна, й інші, де відправляли («творяху потребы») князь та люди». Так розповідає літопис.

Як бачимо, літопис занадто просто уявляє собі охрещення киян. Князь наказав — народ виконав. А насправді все це відбулося зовсім не так легко та скоро, як уявляє собі літописець. Треба думати, що в Корсуні, по вінчанні Володимира з Анною чи перед тим, охрестилася й частина бояр; частина їх могла охреститися ще й до того разом з Володимиром; про це каже й літопис, бо кияни говорили про охрещення: «Аще бы се не добро было, не бы сего князь и бояре приняли». Отже, бояри охрестилися раніше народу.

Повінчавшися, Володимир узяв потрібних йому священиків і прибув до Києва. Тут, звичайно, не відразу він почав хрестити свій народ — треба було перше добре його підготовити, а це була зовсім не легка справа: своїх священиків було небагато, а священики грецькі не розуміли нашої мови, а тому їхня поміч не могла бути скора. Треба думати, що підготовка народу тяглася досить довго — за діло стали, певне, не тільки свої священики, але й усі християни, що були тоді в Києві; священики-греки були, так би мовити, інструкторами охрещення.

Не треба думати, що народ легко покинув свою батьківську віру; і даремно силкується літописець переконати нас, що народ хрестився з радістю. Володимир вернувся з походу на Корсунь славним переможцем, на чолі вірної армії, вернувся з жінкою — грецькою царівною, став свояком наймогутнішого в світі грецького імператора. Авторитет князя Володимира піднявся до небувалої висоти, і тому князь і осмілився покласти свою важку руку на стару віру підвладного йому народу, осмілився порушити народну святиню. Частина народу, найменш стійка, послухалася князя й пішла хреститися, але немала частина таки наказу цього не послухала й охреститись не схотіла; навіть не схильний до української старої віри автор оповідання про охрещення не зміг сховати того, що коли тягнули Перуна, «плакахуся его невернии людье». Звичайно, у великім місті нелегко було сховатися від охрещення, а разом з тим і від кари могутнього князя, але хрещення киян не могло відбутися так спокійненько, як то уявляє собі літописець по ста-двісті роках по тому.

Літописець роком охрещення киян вважає 988, але цього року прийняти не можна. Володимир узяв Корсунь в 989 р. (так свідчать і грецькі джерела) і мав потому дуже багато різної роботи, так що охрещення киян могло відбутися десь уже року 990, влітку, бо народ стояв по шию у воді — в холодну воду по шию народ навряд чи поліз би навіть з наказу хоч би й князя.

Де саме хрестилися кияни, трудно сказати; літописець каже, ніби в Дніпрі, але інші джерела називають річку Почайну, а Синопсис XVII віку Інокентія Гізеля місцем охрещення зве Хрещатик. Охрещення зробили самі тільки священики, єпископів тоді ще не було — вони прибули через рік, 991 року.

10. Охрещення України.

Отак відбулося хрещення киян. Але охрестити киян — це не значить охрестити українську землю: держава Володимирова була дуже велика, а тому й роботи для охрещення всього українського народу було надзвичайно багато — це була робота не для одного покоління людей.

Літопис, звичайно, досить просто уявляє собі всю цю роботу. По охрещенні киян, коротко каже літописець, «почав Володимир ставити по містах церкви та священиків та зганяти (приводити) людей на охрещення по всіх містах та селах». Звичайно, було це зовсім не так просто: нелегко було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, — то був уже труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь Володимир. Отож треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру.

В першу чергу Володимирові потрібна була церковна ієрархія — митрополит та єпископи, щоб вони вже зайнялися охрещенням великої Володимирової держави. Володимир просив собі ієрархію з Греції, але греки не поспішали присилати її; митрополит з єпископами прибув десь уже аж по охрещенні киян, про що літопис розповідає так: «В лето 6499 (991) крестився Володимер и взя у Фотия патриарха у царьградского перваго митрополита Киеву Леона и Новгороду єпископа (виправлено на «архієпископа») Якима Корсунянина».

Священиків Володимир міг набрати собі ще до прибуття вищого грецького духовенства — князь міг скористатися послугами інших народів, що були охрещені греками. В першу чергу це були болгари, від яких Володимир узяв богослужбові книжки; звичайно, він міг узяти звідси й священиків, тим більше що болгари легко могли порозумітися з українцями. Треба звернути увагу ще на роль закарпатських українців (у північно-східній Угорщині), що прийняли грецьке християнство за сто років перед нами. Володимир добре знав про них і міг також узяти собі й звідси потрібних йому священиків, що говорили мовою, дуже подібною до мови киян. Але самі священики не могли зайнятися справою охрещення всього українського народу — цю справу розпочали вже на більшу руку з прибуттям грецької ієрархії, цебто по 991 році.

Прибувши, єпископи в першу чергу мали подбати про висвячення духовенства — священиків; звичайно, кандидатів на священиків було зовсім небагато, а тому мало було й священиків. Через це треба думати, що охрещення України йшло дуже поволі, бо ж і єпископи-греки потребували часу, щоб навчитися сяк-так української мови, мови того народу, який вони хотіли освічувати.

Християнство поволі ширилося з Києва, і в першу чергу по полянській землі. В Києві як у столиці України засів митрополит, грек Леон, а до всіх інших більших міст, що були центрами окремих земель, з яких складалася держава Володимира, послано єпископів. Єпископів послано в такі міста: Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир-Волинський, Білгород, Турів, Полоцьк, Тмуторокань, а може, й в інші міста. Ось чому в списку святих цих місцевостей на початку подаються українці.

Володимир прожив по охрещенні киян ще 28 років (помер 1015 р.), і час цей він ужив головним чином на охрещення та на освіту корінної України. В більших містах, центрах окремих земель, Володимир садовив на управління своїх дітей, і вони й ширили християнство; де не сиділи діти Володимирові (а в 990 р. вони були ще малими), там правили Володимирові посадники та бояри, і вони теж потроху хрестили людей. Звичайно, де міг, там Володимир і сам наглядав, щоб охрещення його народу відбувалося скоріше.

Першими охрестилися українські землі Володимирової держави, насамперед більші міста, бо села та міста, дальші від Києва, приймали нову віру дуже неохоче; треба думати, що для сіл і священиків не вистачало, бо на початку було їх занадто мало. За життя Володимирового охрестилися, певне, всі більші міста в Україні, а почасти й села, але на села ця християнізація за той час пішла дуже мало.

Зайнявся Володимир також і охрещенням північних земель своєї держави, тих земель, що пізніше склали Московське князівство. Тут християнство ширилося дуже поволі, ширилося млявіш, як у корінній Україні. 991 року Володимир послав до Новгорода першого єпископа — Якима Корсунянина, і той довго жив у неохрещенім місті, готуючи новгородців до нової віри; коли власне охрестився Новгород, не знаємо. Хрещення відбулося тут силою й густо полите кров’ю, про що й приповідка склалася за новгородців: «Путята (тисяцький) хрестив їх мечем, а Добриня (посадник) — огнем». Так само хрестилися й інші північні землі Володимирової держави, а певне, й деякі свої.

11. Князь Володимир по охрещенні.

Праця Володимира була епохальною в житті українського народу, за що князя цього й названо Великим. Це справді був великий реформатор свого часу, який міцною рукою своєю повів Україну на Захід і прищепив їй західну культуру. Християнство ширилося з Заходу на Схід поволі, але рішуче, не маючи для себе фізичних перепон; до нас воно прийшло найпізніше, бо ми були найдальше на Схід; так само, наприклад, пізніше ширилася з Європи величезна культурна сила — друкарство.

Ставши християнином, Володимир, як каже наш літопис, зовсім змінив своє життя і став ревним християнином, але він залишався щедрим та веселим, щотижня справляв собі гулянки. «По вся недели, — каже літописець, — устави на дворе в гридьнице пир творити й приходити боляром, и гридем, и соцьким, и десятьским, и нарочитым мужем при князи и без князя; бываше множество от мяс, от скота и от зверины, бяше бо изобилью от всего». До хворих та бідних Володимир став надзвичайно милостивим; про це літописець оповідає: «Повеле всякому нищему и убогому приходити на двор княж и взимати всякую потребу — питье и яденье и от скотьниць (казни) кунами (грішми). Устрой же и се, рек, яко «немощнии и больнии не могут долести двора моего», повеле пристроите кола (вози) и складаше хлебы, мяса, рыбы, овощь разноличный, мед в бчелках, а в другых квас, возити по городу, впрашающим: кде больнии и нищь, не могы ходити? тем раздаваху на потребу». Звичайно, це вже перебільшення, як перебільшенням було в літописця й нагромадження найрізніших великих гріхів на Володимира — літописцеві, духівнику з виховання, хотілося за всяку ціну показати, як християнство змінило князя-язичника.

Охрестивши киян, Володимир зараз же закладає й школи в себе — він набирає дітей («нарочитые чади») своїх бояр та ліпших горожан і наказує їх учити; цим Володимир поклав у нас початок шкільної справи, бо хотів мати в своїй державі освічених робітників. Думати, що це він так готував майбутніх священиків, не можна, бо для цього не потрібно було забирати дітей боярських та й взагалі дітей, бо ж з них довго довелося б чекати священиків. Але, певне, Володимир таки закладав якісь школи для підготовки священиків, бо їх йому потрібно було багато. Необхідні книжки як для церков, так і для шкіл діставали з Болгарії.

Зараз же по охрещенні киян Володимир почав ставити в Києві величну церкву — це була єдина на той час камінна церква, — яку й закінчив 996 р. Це була Успенська церква, відома в нас під назвою Десятинної, бо Володимир дав на неї десятину прибутків. Церква ця стала символом перемоги християнства над старою вірою — її поставлено на тому горбі, де до того стояв ідол Перуна.

По охрещенні (в 987 р.) Володимир жив іще 28 років і помер 15 липня 1015 р., проживши десь 55 чи 56 років. Поховали князя в Десятинній церкві, поруч з гробом жінки його Анни, що померла в 1011 р.

Пізніше князя Володимира зараховано, за його величезне діло, до числа святих. Але коли саме сталася канонізація Володимира, точно не знаємо — певне, десь по 1240 р. Щедрі та шумні гулянки Володимирові довго жили в пам’яті народній, і вони були причиною такої пізньої його канонізації; в літопису князя Володимира названо святим уперше тільки під 1254 роком.

12. Християнство за князя Ярослава.

Володимир не закінчив і половини тієї величної праці, яку він поклав собі за мету свого життя. За князя Володимира охрещено головним чином тільки корінну Україну, та й то не всю, а переважно великі міста та більш доступні села. Велика частина України за Володимира таки ще охрещена не була; не була охрещена в більшості також і та північна частина Володимирової держави разом з іншими інородцями, яка пізніше склала Московське князівство. Священиків так само Володимир не встиг підготовити в потрібному числі.

Але скоро по смерті Володимира Великого таки знайшлася людина, що взялася достойно докінчувати величну справу європеїзування України, — це був син Володимирів Ярослав (1019 — 1054), якого прозвано Мудрим. Ярослав докінчував, правильніше сказати — закріпляв працю свого великого батька. Літописець правильно оцінює працю Ярослава в порівнянні з працею його батька: «Яко же бо се некто землю розотрет, другий же насеет, тако и сей (Ярослав): отець бо его Володимер взора и умягчи, рекше крещением просветив, сей же насея книжными словесы сердца верных людий».

Історія лишила нам мало звісток, що саме робив Ярослав для охрещення тієї частини України, яка ще тоді не була охрещена; певне, він поглиблював християнство, несучи його потроху й на села, в глухі кутки своєї держави. Але головну свою увагу Ярослав звернув на поширення освіти серед українського народу.

Освітою тоді Україна не пишалася. Князь Володимир заклав міцні підвалини для цієї освіти, скерував її на європейські шляхи. Цю ж справу, але вже в більшому розмірі продовжував і Ярослав. В першу чергу він засновував школи, де вчилися діти визначних людей — бояр та купців, тодішньої української інтелігенції. Частина цих вихованців могла йти пізніше й на священиків, але, певне, менша частина: кадри священиків готувалися головним чином з рядів низової інтелігенції та селянства, для чого були й окремі школи при дворах єпископських, під їх оком та керуванням. Отож число священиків за Ярослава значно збільшилося, і вже вони поширювали християнство і серед низів українського народу.

Літопис нам розказує, що Ярослав звернув окремо свою увагу на виготовлення таких потрібних для народу книжок. Друкування тоді ще не знали (його вигадали тільки в половині XV віку), книжки були писаними, а через те дорогими, бо для їх виготовлення треба було затрачати багато часу; та й паперу тоді ще не було — писали на відповідно виготовленій телячій шкурі, що звалася пергамін (бо з малоазійського міста Пергама). Отже, через те книжок в Україні було мало; а між тим церкви множилися й конче потребували книжок. Богослужбові книжки в Україні появилися, певне, ще до Володимира, ще. в IX віці; зараз же, як ці книжки появилися по праці св. братів Кирила та Мефодія, їх спроваджувала собі та християнська громада, яка була в той час у Києві. За час Володимира цих книжок стало вже значно більше, але їх усе не вистачало для тодішніх церков. Спроваджували ці книжки звичайно з Болгарії, де християнство прищепилося раніш, як у нас. Книжки були писані болгарською мовою, але мову цю тоді ще добре розуміли й в Україні; читали ці книжки вже тоді з своєю українською вимовою.

Книжки були головною підвалиною поширення християнства та освіти, а тому князь Ярослав почав збирати ці книжки в такому числі, щоб їх вистачило на всі церкви. Літопис про це розказує так: «И собра (Ярослав) писцы многы и прекладаше от грек на словенськое письмо; и списаша книги многы… Многы написав, положи в святий Софьи, церкви, юже созда сам». Отже, це свідчить, що Ярослав перший заклав уже державну бібліотеку при храмі св. Софії в Києві. Він зібрав потрібне число перекладачів — це були почасти греки, що вже добре знали церковну мову, почасти свої вихованці, а почасти, може, й болгари. Легше було зібрати потрібне число переписувачів з тих-таки людей. От ці перекладачі та переписувачі й виготовляли потрібні богослужбові книжки, що розходилися по всій Україні і з яких складалася й бібліотека. Звичайно, в той час були вже переписувачі й по інших містах України, і вони також готували (переписували) богослужбові книжки. Ярослав зібрав у Києві багато потрібних перекладів, і тут же головним чином готувалися й списки з них. Ось ця освітня праця Ярославова й стала головною працею його життя.

Звичайно, піклувався Ярослав і про збудування потрібного числа церков; у самому Києві він вибудував величний храм Софії (мудрості Божої) — найбільшу церкву в Україні, а коло неї два монастирі — Георгіївський чоловічий (Ярослава при хрещенні названо Георгієм) та Ірининський жіночий (жінка князя звалася Іриною).

13. Охрещення північних земель.

Наступники князя Володимира діяльно зайнялися охрещенням північних своїх земель (що пізніше склали Московське князівство), де було багато також і інородців, цебто неслов’ян з походження. Християнізація цих земель ішла дуже поволі й розтяглася на довгі часи. Так, до Ростовської землі Володимир послав єпископа Федора, але той не міг охрестити тутешнього народу; нічого не вдіяв тут і другий єпископ, Іларіон; є навіть звістка, ніби єпископи ці змушені були втікати зі своїх єпархій.

І тільки третій єпископ, Леонтій (помер 1077 р.) охрестив-таки ростовців — він облишив старих, бо нічого з ними не міг вдіяти, і спробував охрестити дітей, за що батьки мало не вбили єпископа. Це зразок, як ширилося тоді християнство поза Києвом. Єпископ Леонтій, що походить з києво-печерських ченців, був канонізований в 1164 р.; пам’ять його 23 травня.

Києву, взагалі Україні випала велична історична роль охрестити всі північні землі держави Володимира та Ярослава, цебто ті землі, що склали пізніше Московське князівство. Цю історичну роль України звичайно недооцінюють або й зовсім замовчують російські історики; але ми не можемо не звернути увагу на те, що світ нової віри Христової пішов на північ від Києва, з України, і Церква Українська, Церква Первозванна — бо заснував її ще апостол Андрій Первозванний, — по праву мусить зватися матір’ю Церкви Московської. Як я вище казав, у списках перших святих московських країв багато українців.

Неслов’янських народів у державі Володимира та Ярослава було досить — це були: величезна земля Ростовська з Білозір’ям, де жили тоді меря та весь, та земля Муромська, яку замешкувала мурома. Сюди треба віднести також землі вятичів та радимичів, що були племені ляського, з якими над усе було багато клопоту. Ось цих земель з поглядів політичних, щоб їх не дратувати, Володимир не хотів хрестити силою — народи ці швидко рушилися, а тим самим приставали й до християнства. Але, звичайно, на охрещення всіх цих земель пішло дуже багато праці, і сам процес бодай зовнішньої християнізації їх розтягнувся на століття. Так поволі були охрещені (на зразок охрещення землі Ростовської) землі Муромська, Рязанська, Вятицька, Радимицька й інші подібні. Україна свою культурну місію таки виконала і перенесла християнство й на північ. Цього російський народ не мусить забувати Україні.

14. Як ширили християнство.

У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство.

Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем та мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, «язицтво», заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя — дорога немала.

Християнство, певне, не трудно ширилося поміж вищими верствами в державі, поміж інтелігенцією — вона скрізь найбільше схильна до культури, не боїться добрих новин. Але цього зовсім не можна сказати про загал народу — він усе й скрізь консервативний, він міцно держиться споконвічної віри своєї і не терпить ніяких нововведень. Ось цей загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато люду повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше — сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі…

Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався по лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному морі її, коли відходило військо… А з насильного охрещення не робив собі клопоту.

Стара українська віра своїми представниками перед. Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині. Волхви залякували народ усякими карами зневажених старих богів, і тому народ був пасивний до нової віри. Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно.

Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства — вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу. Так, у літопису під 1071 р. читаємо, що в Києві появився волхв, який почав голосно проповідувати, що на п’ятий рік потече Дніпро назад і що землі пересунуться: грецька стане на місце української, а українська — на місце грецької. Волхв наробив-таки клопоту: «невЂгласи послушаху его, — розказує літописець, — вЂрнии же смЂяхуся, глаголюще: бЂс тобою играет на пагубу тебЂ». Розуміти це треба, певне, так, що волхв проповідував кару на Українську землю за зневаження віри батьків, своїх. Але уряд не дав волхву довго каламутити — він «в єдину нощь был без вЂсти», цебто уряд просто скатував його на смерть.

Дуже цікавий випадок з волхвом трапився в Новгороді за князя Гліба Святославовича (1074 — 1078). Тут появився волхв і ганьбив віру християнську. Новгородці були тоді ще тільки номінальне християнами, а тому народ відразу став за волхва й хотів убити свого єпископа. Становище було надзвичайно грізне та трагічне. Єпископ прибрався в ризи, взяв хреста й вийшов до народу, бажаючи його заспокоїти. Він сказав до розхвильованого народу: «Хто хоче вірити волхву, йди за ним, а хто вірує в Христа, нехай той іде до хреста…» Хвилина настала грізна: «увесь народ, з великим заколотом», пішов до волхва, а за єпископом пішов тільки сам князь із дружиною…

Становище врятував проте сам князь Гліб. Він сміло підійшов до волхва й запитав його:

— Чи ти знаєш, що буде завтра зранку та вдень до вечора?

— Все знаю, — відповів волхв.

— А чи знаєш, що буде сьогодні? — знову питає князь.

— Вчиню дивні діла, — гостро відказав волхв.

При цих словах князь вихопив сокиру, що була схована під полою, й розсік волхва надвоє. Народ налякався, й розійшовся…

Це характерна картина «мирного» насадження християнства…

1091 року, каже літописець, появився волхв у Ростові, але зараз був схоплений і скатований…

Ось так ширилося християнство серед українського народу та серед народу московського. Приклади ці не були, власне, винятками — так було скрізь, може, менше в Україні, більше на Півночі. Муромці вбили княжича Михайла й нізащо не хотіли приймати християнства. Вятичі в половині XII віку вбили ченця печерського Кукшу, що проповідував їм християнство.

Отож, як бачимо, на початку не було мирного поширення християнства — його ширили вогнем та мечем. І зусиллями декількох віків християнство таки поширили серед українського народу. Але поширили в основному номінально та зовнішньо — народ таки лишався при своїй батьківській вірі, рахуючи християнство вірою тільки панською. А пізніше, коли народ наш до певної міри таки засвоїв собі головні основи християнства, він, проте, не кинув і старої своєї віри, особливо дрібніших рис її, і витворив цікаве особливе двоєвір’я: поєднання християнства з своєю давньою вірою, залишки якої ще й сьогодні скрізь: знаходимо в нашого народу, особливо по глухих закутках.

15. Україна охрестилася тільки в грецькому обряді.

Християнство серед слов’янських народів на перших порах ширилося виключно в грецькому обряді. Чехи й поляки на початку, в IX віці, прийняли християнство від греків, служби божі правили по грецькому обряду й по слов’янських книжках, перекладах св. братів Кирила й Мефодія та їх учнів. І тільки пізніше латинська навала знищила в цих краях працю св. братів, вивела слов’янське богослужіння й на місце його завела обряд латинський з латинською богослужбовою мовою.

Це була найтрагічніша подія всієї історії слов’янського життя. Доки всі слов’яни були однієї грецької віри, доти вони почували себе чи могли почувати одним спільним народом. Ця спільність віри пізніш оберегла була б слов’янський народ від тієї гіркої долі, яку він зазнав. Але спільнота ця занадто муляла очі ворогам слов’янства — це були насамперед латинники, споконвічні гнобителі слов’янського світу, — і вони завзялися розбити цю слов’янську релігійну єдність і швидко відірвали Чехію та Польщу від грецького обряду й міцно прив’язали їх до Риму. З того часу не стало навіть видимої єдності в слов’янському світі; з того часу Рим навіки забив собі памороки нехристиянською ідеєю: при допомозі Польщі златинити ввесь Схід, ніби він справді не християнський… Будучи не в змозі виконати цього наміру, Рим обмежився поки що бодай тим, що пізніше відірвав хоч частину українського народу від праматірнього кореня (унія)… «На знищення Руси!..»

І недивлячись на все це, латинські (й польські та уніатські) письменники дуже часто вперто твердять, ніби християнство в Україні розпочали латинські місіонери, посланці папи, і що ніби українці пізніше відпали від послуху папі та прийняли собі грецьку ієрархію.

Але твердження це не має під собою правдивих підстав. По-перше, наші джерела ніде ані одним словом про це нічого не говорять; коли б справді папські посланці навернули Україну до Христа, про це наші джерела таки зберегли б якусь звістку, бодай найменшу. Приймати нам латинський обряд не було тоді найменших підстав — сусіди-латинники не були сильні, й тому політично папа мало чим допоміг би нам. Інша справа греки: Греція була тоді могутня держава з найбільшою тоді в Європі культурою; релігійно поєднатися з такою Грецією було нам політично, безумовно, дуже вигідно. Так само вигідно було й грекам приєднати нас до своєї віри — ставши греко-християнською, Україна переставала нападати на греків, переставала бути в союзі проти них.

По-друге, нема й латинських правдивих джерел про охрещення українського народу посланцями папи. Ті джерела, які про це говорять, зовсім неправдиві. Італійський чернець Петро Даміані, пізніше кардинал, що помер в 1072 р., розповідає, ніби Україну охрестив латинський єпископ Брун чи Бруно, в чернецтві Боніфатій. Петро Даміані оповідає, ніби Бруно пішов до язичників (але не говорить яких) і ревно проповідував їм християнство, бажаючи мучеництва, але ті його не займали. Пішов тоді Бруно до українського князя (ad regem Russorum) й почав йому гаряче проповідувати. Бруно був босий, зодягнений в лахміття. Князь думав, що Бруно бажає собі заробити на бідність, а тому запропонував йому щедрі дарунки, якщо він перестане плести нісенітницю. Тоді Бруно переодягся в єпископські ризи й знову прийшов у княжий палац. Князь наказав запалити два вогнища, так щоб огні їх сходилися, й запропонував Брунові пройти поміж ними — коли вийде з огню здоровий, то князь з боярами обіцяв охреститися. Бруно на це погодився. Зо всіх сторін окропив він огонь святою водою, покадив, сміло пішов в огненне море й вийшов звідти зовсім здоровий — не зайнялося навіть волосся на голові його… По цім чуді український князь з народом охрестилися в озері, бо народу було багато. У князя був брат; прийшов і до нього Бруно й умовляв охреститися, але той наказав зняти Брунові голову. Коли єпископа скатували, то цей брат зараз же осліп, а всі присутні поставали правцем. Прийшов тоді князь, помолився за всіх грішних — і брат, і присутні видужали, й зараз охрестилися.

Ось така Даміанова байка про охрещення українського народу латинським єпископом. Як бачимо, вона повна несотворенних речей, і коли ми відкидаємо легенди власних істориків XI віку, чому мусимо вірити чужим?

Але маємо такий переконливий доказ, що італієць Петро Даміані, який написав життя Бруно, прикрашував це життя різними видумками, як то робили й наші давні письменники, складаючи подібні житія. Товариш Бруно по школі, його родич Тітмар, єпископ Мерзебурзький, у своїй Хроніці розказує про охрещення українського народу й про місіонерську працю Бруно. Розказуючи про наше охрещення, Тітмар ані одним слівцем не згадує про Бруно й говорить просто, що український народ охрестився від греків. Цей-таки історик каже, що Бруно взагалі почав навчати вже тоді, коли Україна була охрещена.

До нашого часу зберігся лист цього самого Бруно до короля Генріха. З листа видно, що Бруно справді був в Україні, але вже по нашім охрещенні (десь у 1006 — 1007 рр.), і він сам ані одним словом не згадує про те, ніби він проповідував слово Боже українському народові. В Україні він був випадково, вертаючись від печенігів, де дійсно проповідував; він завітав до князя Володимира й гостив у нього цілий місяць.

Звичайно, цілком можливо, що папа таки присилав своїх людей в Україну, бажаючи навернути її на латинство. Так, в однім з літописів, в так званім Никоновім, читаємо, що під кінець життя князя Ярополка приходили до нього посли з Рима від папи — певне, для того, щоб нахиляти його на християнство. А під 988 р. у тім же літопису читаємо, що приходили папські посли й до Володимира й принесли йому мощі святих — цього часу Володимир був у Корсуні, і посли нахиляли князя прийняти християнство від папи, а не греків, але Володимир на це не погодився.

Отже, нема жодних підстав говорити, ніби Володимир прийняв християнство від папи, а не від греків; легенду цю підтримують тільки латинники та їхні прихильники виключно з політичних міркувань.

16. Закінчення.

Ось так відбулася найбільша подія в історії українського народу — його охрещення. Прийняття християнства відразу зв’язало нас з Європою та європейською культурою. Українська інтелігенція справді хутко пройнялася новими християнськими ідеями та почала користати з європейської культури.

Але того зовсім не можна сказати про український загал. Високу ідею християнства він зрозумів дуже пізно, а західна культура дійшла до нього ще пізніше. Ось тому можна говорити, що християнство спочатку сильно приголомшило нашу власну українську культуру, бо наше духовенство, не розуміючи великої ваги національної оригінальної культури, увесь час воювало проти неї, вбачаючи в ній тільки «язицтво». Світська влада, яка силою завела християнство на місце старої віри, змушена була цілі віки підтримувати його огнем та мечем, а це все й дало привід цій світській владі втручатися до справ церковних, що вона робить аж донині. І, на світі нема християнської церкви — чи православної, чи католицької, — до справ якої не втручався б світський уряд.

Високі ідеї християнства пізніше-таки дійшли до українського народу й дали тут величні плоди. Ідеї ці тут ще не пережиті, й вони матимуть велике майбутнє. Український народ — один з найбільш побожних народів у світі, і притому побожність його не зовнішня, як то бачимо в народів католицької віри, але побожність ця міцно зв’язана в нього з глибокою природною інтелігентністю. Пригляньтеся до «порядного» нашого селянина — він часто інтелігентніший за багатьох тих, що вважають себе «інтелігентами». Усім цим наш народ має завдячити двом причинам: 1) тому, що прийняв він грецьку віру (православ’я), а не римську (католицтво), і 2) тому, що не все відкинув з своєї давньої віри, що власне до давньої віри своєї скоро прищепив він кращі ідеї християнства.

Коли б же наш народ прийняв був католицтво, то завзяті латинські ксьондзи давно вже знищили б найдрібніші останки власної української культури, а це неминуче призвело б нас до втрати внутрішньої побожності, привело б, може, до більшої зовнішньої «культури», але конче довело б також і до того легковаження християнських ідей, яке на кожному місці бачимо в католицькій Європі.

Прийняття католицтва, безумовно, кинуло б нас на винародов­лен­ня, чого цілими довшими віками так сильно бажала сусідня нам Польща й робила все для цього винародовлення, але не мала доб­ро­го успіху тільки тому, що ми були православні й свою віру боронили.

с. Москалівна в Карпатах, біля Косова.

27.VI.1925

Окремішність Української Церкви.

1. Постання окремих церков.

Православна церква на цілому світі едина, хоч маємо багато окремих самостійних церков: царгородська, антіохійська, олександрійська, єрусалимська, кіпрська, грецька, грузинська, болгарська, сербська, румунська, українська, російська й ін. Єдність православних церков виявляється найголовніше в тому, що всі вони визнають одного голову — Ісуса Христа та ті самі догмати- віри, що засновані на Св. Письмі. Мають ці церкви й одні головні канони, цебто апостольські правила, постанови семи всесвітніх та десяти місцевих соборів та правила св. отців.

Але поза цим усі православні церкви самостійні й окремі. Найхарактерніша риса, що відрізняє православну церкву від церкви католицької, це її національність — кожна православна церква національна, тоді як католицька церква в самій засаді своїй інтернаціональна. Кожна православна церква з бігом віків виробляє своє власне розуміння канонів, свою власну місцеву традицію, власну відправу богослужб, власні свята й т. ін. Наприклад, свято Покрови 1 жовтня для Української Церкви — велике свято року, для Церкви Російської — звичайне свято, а для Церкви Грузинської такого свята зовсім нема. Ось через це маємо справді церкви і Українську, Російську, Грузинську й т. д., а не церкви українського, російського, грузинського й інших народів.

Або ще приклади. У новогрецькій (елладській), церкві всі єпископи з 1922 р. звуться митрополитами, а первоієрарх — архієпископом. За Уставом Болгарської Церкви 1871 p. переміщення єпископів з кафедри на кафедру заборонене, як наказують і канони, й єпископ мусить оставатись на одній кафедрі ціле своє життя, чого не знає, скажемо, церква російська.

Через цю свою окремішність і національність кожної православної церкви, зокрема кожна з них, має й свого окремого голову церковного управління, зовсім незалежного від іншої церкви, тоді як католицькі церкви всіх народів мають одного голову — папу.

Багато хто з українського духовенства та церковної інтелігенції навмисне оминають термін «Українська Церква» й замінюють його на вираз «Церква українського народу», зазначаючи тим, ніби окремої Української Церкви не існує й існувати не може. Такий погляд в основі своїй невірний, бо всі православні церкви з засади національні. Отож я й ставлю головним завданням цієї своєї праці довести, що Українська Церква в своєму багатовіковому житті виробила так багато своїх власних місцевих ознак, які створили її окремішність, що вона сильно відрізняється від усіх інших православних церков, в тому числі й від Церкви Російської, цебто що вона справді є Церква Українська, самостійна.

Вороги православ’я завжди закидають українцям, ніби вони належать до Церкви Російської й сповідують російське православ’я, що в цілому світі не тішиться пошаною. Цей закид зовсім не слушний, бо українське православ’я тільки догматично однакове з російським, у всьому ж іншому воно сильно різниться від нього. Довгі віки існувала Українська Церква як церква, від Російської незалежна, і вона витворила своє власне розуміння православ’я, що міцно спирається на Св. Письмо, старі догмати та правдиві церковні традиції.

2. Канонічна незалежність Української Церкви.

Християнство на українських землях появилося дуже рано, й дуже рано благочестива традиція поєднала його з апостолом Андрієм Первозванним, що був на Київських горах і передрік постання тут матері східнослов’янських міст — Києва, колиски християнства на Сході. В розвитку Української Церкви ця легенда довгі віки мала надзвичайно великий вплив, бо вона робила нашу Церкву апостольською й первозванною й ставила її в ряд перших великих церков. Легенда ця твердить, що апостол Андрій навчав при Руському морі й прибув до Корсуня, а звідти піднявся вгору Дніпром і прибув до міста, де скоро постав Київ. «Чи бачите ви гори он ті? — сказав апостол до своїх учнів. — На горах цих засяє ласка Божа — тут постане місто велике і Бог побудує багато церков». Ця легенда не забувалася в старовину, й Українська Церква вважалася апостольською й первозванною. Свято апостола Андрія (ЗО листопада) в Україні святкувалося завжди дуже врочисто, як свято року, як свято основоположника нашої Церкви.

Уже з VIII — IX віків християнство починає видимо ширитись по українських містах, і року 988, правильніше 990, Володимир Великий охрестив Київ, а пізніш і Україну, чи, за старою нашою назвою, Русь. Християнство ми прийняли від греків, а тому від них прийшла й перша наша церковна ієрархія. 28 правило Халкидонського всесвітнього собору надало царгородському патріархові право направляти єпископів до нових варварських країв, цебто й до слов’ян. На початку нашого церковного життя церковна ієрархія була в нас грецька — Царгородський патріарх присилав до Києва свого митрополита, а той настановляв єпископів з місцевих людей. Але це був стан ненормальний, бо чужинецька ієрархія не могла виконувати своїх обов’язків так, як того вимагали крайові справи, а тому рано постає в Україні намагання мати й митрополита зі свого народу. Так, наприклад, уже 1051 р. старанням українського князя Ярослава Мудрого був поставлений Київським митрополитом таки свій українець, відомий письменник Іларіон. Те саме бачимо і за сто років пізніш, коли Київським митрополитом став 1147 р., за князя Ізяслава, українець Клим.

Зрештою, й саме 28 правило IV вселенського собору, на якому засновувалась підлеглість Української Церкви константинопольському патріархові, сумнівне й неясне й не було правилом вселенським, бо не було прийняте всіма тодішніми церквами. Через це власне Церква Московська 1589 р. відірвалася від Царгородської й стала автокефальною, обравши сама собі свого патріарха.

Центром церковного українського життя з X віку став Київ як колиска християнства на Сході, і вже звідси християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. На жаль, сумна була доля тодішньої України, а з нею й нашої церкви, бо вже в XIII віці Україну; завоювали татари, а Київ, столиця, знезсиленого народу, поволі став занепадати. Правда, татари духовенства і його прав не рушали, але все-таки митрополитові Київському тяжко й небезпечно було мешкати й працювати в занепалому Києві. Ось тому митрополит Максим, родом грек, десь 1299 чи 1300 р., «не терпя татарського насилья, оставя митрополью и збежа ис Киева», він осівся в Володимирі-на-Клязьмі, а скоро по тому, десь 1325 р., митрополит Петро, .родом галичанин, переніс свій осідок до новопосталої Москви, чим сильно зміцнив молоде князівство. Такий стан був зовсім ненормальний, бо митрополит Київський, проживаючи в Москві, звичайно, не дбав про Україну, а тому князь Вітовт (Україна тепер підбита була Литвою) попильнував, щоб для України був окремий митрополит, яким і став з 1415 р. Григорій Цамблак. З того часу від Київської митрополії фактично остаточно відділилася митрополія Московська, особливо ж з 1458 р., й Українська Церква зажила собі своїм власним життям, виробляючи свої окремішності.

Канонічний стан Української Церкви був такий, що вона залежала від Царгородського патріарха, тільки залежність ця була більше номінальна. Звичайно Царгород тільки благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому присилади з України. А з 1453 р., коли Візантію перемогли турки й коли патріарх опинився під чужовірною владою, канонічна залежність від нього ставала все менша та менша. Місцеві українські умови були такі, що Царгород ніяк не міг накинути Українській Церкві тих своїх від’ємних рис, що рано буйно розвинулися в ньому. В Царгородській Церкві була повна підлеглість церкви державі, церквою правив власне імператор, чого зовсім, не було в Церкві Українській — вона від початку запровадила в себе тільки апостольський канонічний устрій і жила незалежно від світської влади. Власне, це найбільше вплинуло на вироблення окремішностей Української Церкви й дало їй змогу виплекувати ті добрі риси, якими вона вирізнювалася й сяяла за всі віки свого незалежного життя. Навпаки, незалежний стан українського духовенства надавав йому великого авторитету в державі, через що Київський митрополит став першим дорадником князя й мав на державні справи реальний вплив.

Київський митрополит як митрополит колиски християнства на Сході та як митрополит окремої церкви був оточений великою повагою. Його офіційний титул завжди був такий: «митрополит Київський і всія Руси». Він мав патріарші богослужбові права як митрополит окремої церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві панагії, мав білого (перше — чорного) клобука, мав право передношення хреста по всій своїй митрополії, богослужби правив, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав він і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов’язаний був їздити до Царгорода (пізніше — до Москви) на синод; митрополит трохи пізніше був у нас виборним. Київський митрополит мав величезні маєтки, бо ще за князівської доби на церкву офіційно давалася десятина, його митрополія мала широкі простори. Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше — друкарні та шпиталі, через що; він був справді головою розвитку української ‘культури, особливо ще тому, що з XV віку митрополитом міг бути тільки українець. Такий високий стан Київського митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви узаконив і Царгородський патріарх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов’янок» печаткою, цебто як до голови автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів.

Зв’язок Української Церкви з Церквою Царгородською за пізнішого часу був їй дуже корисний. Коли з XVI віку Католицька Польська Церква повела плановий похід на Українську Православну Церкву, що тоді опинилася в Польщі, то власне Царгородська патріархія та інші східні православні церкви сильно допомагали Українській Церкві. Це за їхньою допомогою Україна вкрилася братствами та школами, що підняли культуру українського народу й заохотили його до оборони своєї батьківської церкви та віри. Яка сильна була ця оборона, вказує, наприклад, те, що заступник Царгородського патріарха Никифор 1596 р. так завзято боронив православ’я від унії, що був схоплений поляками, які запроваджували цю унію, й кинутий до Марієнбурзької в’язниці, де його й задушили. Або коли поляки позбавили Православну Церкву єпископату, то 1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан таємно висвятив у Києві митрополита Йова Борецького та ще 5 єпископів, а цим урятував Українську Церкву від знищення. За час повстання нашого гетьмана Богдана Хмельницького проти Польщі, Єрусалимський патріарх Паїсій поблагословив його на боротьбу, а митрополит Корінфський надів Хмельницькому меча, освяченого на Гробі Господньому. Ось тому 1676 р. польський уряд суворо заборонив українцям всякі зносини зі східним духовенством, пізніше встановивши за це навіть кару на горло.

3. Соборноправність Української Церкви.

Головною ознакою давньої християнської церкви була її Соборноправність — ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений — всі церковні посади були виборні. Оию Соборноправність Українська Церква плекала ввесь час свого незалежного життя, хоч того не було в Церкві Візантійській, що рано це втратила, відновивши стару Соборноправність головним чином по 1453 р., коли опинилася під турками.

Українською Церквою рядив крайовий (помісний) собор, що збирався в міру потреби на важливіші загальнокрайові справи, наприклад обрання митрополита, унезалежнення його від Царгорода й т. ін. Літописи згадують про крайові українські собори з найдавнішого часу, з 1147 р. (обрання митрополитом свого українця Клима, а не грека), і ці собори рядили Українською Церквою аж до відібрання їй незалежності в 1686 р.

Єпархіальними справами рядив єпархіальний собор, що звичайно збирався в неділю першого тижня великого посту; в разі потреби скликалися надзвичайні єпархіальні собори. На цих соборах єпископ ближче пізнавав своє духовенство й давав йому науку.

На всіх соборах, як крайових, так і єпархіальних, у великому числі брали участь з правом вирішального голосу й люди світські, як то було взагалі в старохристиянській церкві.

Важливою ознакою Української Церкви було й те, що всі церковні посади, починаючи від найвищих й нижчими кінчаючи, були виборні. Митрополита обирав крайовий собор, а єпископа — собор єпископів з представниками світських людей, головним чином тієї єпархії, для якої обирали єпископа. Всю парафіяльну церковну владу обирала собі сама парафія — вона обирала кандидата, а єпископ його благословляв чи висвячував. На всі церковні посади ставилися тільки особи українського походження. Виборність церковних чинів сильно зблизила нашу церкву з народом, а це за тяжкої доби Української Церкви, особливо коли вона знаходилася в католицькій Польщі, надзвичайно їй допомогло. Без перебільшення можна сказати, що коли б Українська Церква не засвоїла собі широкої системи соборноправності та виборності церковних осіб з великою участю світського елементу, то вона не змогла б пережити католицьких нападів за час Польської держави. Цей світський елемент у церкві створив у нас надзвичайно цікаві церковні організації — так звані церковні братства, що провадили широку церковно-культурну й освітню працю й могуче боронили Українську Церкву.

Ані митрополит, ані єпископи не правили церквою самовладно й одноособово — при них була постійно церковна інституція, так званий крилос, що складався з кількох крилошан, старших священиків міста та його околиць. Крилос під головуванням єпископа вирішував усі справи єпархії до єпархіального собору.

4. Національні окремішності Української Церкви.

Кожна православна церква з засади своєї національна як церква територіальна, як церква окремого народу. Церква кожного народу окрема й самостійна за 34-м апостольським правилом: «Єпископи кожного народу повинні знати першого серед себе й шанувати його як голову». Через це кожна церква, в тому числі й Українська, виробили свої національні ознаки, бо ж православні церкви не знають нівелізаційної засади, як то бачимо в церкві католицькій. Саме географічне положення України поміж Сходом та Заходом, а також її вікова підлеглість чужовірній політичній владі витворили багато таких церковних особливостей, яких немає в сусідніх православних церквах. Це нормальний стан церковного розвитку кожної православної церкви.

Українська Церква від самого свого початку мала Св. Письмо — найперше й найголовніше джерело церковного життя — в добре зрозумілій мові, наприклад Остромирове євангеліє, написане в Києві 1056 р., Київське євангеліє 1092 р. й т. ін. А з XVI віку в нас появляється ціла низка перекладів Св. Письма на живу українську мову, наприклад Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий заповіт Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560-х років і т. ін. Було в нас дуже багато т. зв. Учительних євангелій, що читалися по церквах разом з відповідною проповіддю живою українською мовою. В Україні з’явилась перша друкована ціла Біблія — Біблія Острозька 1581 року. Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури.

Нічого подібного не було в сусідній Російській Церкві, де ніяких перекладів на живу російську мову не існувало аж до початку XIX ст. В українського народу весь час був і тепер існує жвавий рух у перекладах Св. Письма, з’являються все нові й нові переклади, чого зовсім не бачимо у народу російського. Через це розуміння євангельського тексту в Україні завжди стояло вище, ніж у Росії, а це й саму Українську Церкву ставило й ставить дуже високо.

З кінця XVI ст. в Українській Церкві постає вироблена догматична система православної віри — це були Катехізиси 1595 та 1627 рр. Степана та Лаврентія Зизаніїв. За митрополита Петра Могили з’явився знаменитий Катехізис: «Ісповідання віри», що був ухвалений Собором 1640-го року і виданий (скорочено) 1645 р. Це наше «Ісповідання» стало символічною книгою для всього православного сходу й було підручною книгою навіть у Москві до 1867 р., до відомого Катехізиса митрополита Філарета. Власне цей Катехізис 1640 р. затвердив на письмі всю догматику Української Православної Церкви; наприклад, тут наказується хреститися так: кладемо відповідно складені пальці на чоло, потім на груди, нарешті на рамена. Цим український хрест виразно відрізнявся від тогочасного хреста московського, бо там наказувалося класти пальці не на груди, а на живіт.

Церква наша звалася тоді «Церков святая православно-кафолическая» і навчала, що вона «веру святую православную и крещение от церкви святой Константинопольскои, а ораз и вси звичай и обряды церковныя приняла».

Всі богослужби в Українській Церкві відправлялися за своїми місцевими звичаями, що були відмінні, наприклад, від Звичаїв московських. Ми маємо немало старих рукописних XIV — XV віків та друкованих XVI — XVIII віків Служебників, в яких бачимо старі українські чини богослужб. Так, в Українській Церкві Євангеліє читано тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася зараз по Євангелію, царські врата майже не закривалися, Проскомідію правлено на 5 проскурках (в Москві тоді правлено на 7 проскурках) і т. ін. Служебник, особливо митрополита Петра Могили 1629 р., що був ухвалений перед тим на соборі, ясно показує нам чини наших богослужб того часу.

Українська Церква мала багато окремішностей у виконанні церковних треб. Маємо кілька требників з XVII віку, наприклад Требник єпископа Гедеона Балабана 1606 р., що записали нам чини стародавніх треб. Епохальне, значення мав Требник 1646 р. митрополита Київського Петра Могили. Цей Требник довго укладався. Собор 1640 р. затвердив його, а потім п’ять літ друкувався. В Требнику вміщено 126 чинів, з них 37 своїх власних місцевих, яких не знали требники грецькі. Цей Требник Могили мав великий вплив на церковну практику всіх слов’янських православних церков.

Кожен чин треби Української Церкви мав свої окремішності. Так, у чині хрещення допускалося крім погружения й обливання. На вінчанні молоді конче присягали, а без цієї присяги шлюб не був дійсний; віна молодим за шлюбом не давали. При закладанні нової церкви в основу клався хрестовидний камінь. Українське повір’я про те, що померлий на Великдень чи святого тижня взагалі йде до раю, знайшло свій вираз і в требниках київського видання навіть XIX віку, де читйємо про це: «З покаянням спочилий, хоч і не задовольнив за свої провини, але вони церковними молитвами прощаються йому, й від задержання він звільняється». В чині ісхода душі від тіла багато свого, місцевого, до того — живою українською мовою. Було багато місцевих звичаїв, таких, як освячення квіток на Маковея 1 серпня або плодів на Спаса 6 серпня. У всіх богослужбах члени місцевого церковного братства брали діяльну участь.

Були в нас свої чини хіротесій (поставлення на церковний ступінь), наприклад обряд постриження в клірики. Посвячення на диякона та священика відбувалося за своїми звичаями. Чин єпископської хіротонії був надзвичайно урочистий, продовжувався декілька днів за участю й світських осіб (обрання, благовістя, цілування, знаменування, хіротонія).

Кожна православна церква мала й має свого власного Місяцеслова святих, який з традиції складається з двох частин: 1) повний Місяцеслов давньої грецької церкви і 2) свої крайові святі, а святих іншої церкви звичайно до Місяцеслова не вносять. Ось у мене в руках болгарський «Служебник» 1908 р., що видав струминський митрополит Герасим; в кінці його (с. 372 — 415) вміщено Місяцеслова, а в ньому немає жодного святого ані з Церкви Російської, ані з Церкви Української. Ось український православний Требник 1695 р. — в ньому не знаходимо ані одного з тих святих, що додані в московських місяцесловах як святі свої. Таким чином, Українська Церква мала свого власного Місяцеслова святих, що існував аж до 1784 р., і тільки з цього року наказано нам прийняти російського Місяцеслова.

Ось іще один приклад, який показує нам, що дійсно кожна церква має свого Місяцеслова. Московські синодальні требники ще й тепер подають у своїх місяцесловах під 27 червня червоним, цебто як велике свято: «Праздник о победе, Богом дарованной, всероссийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым на десять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709-го». В требнику Варшавському 1925 р. це свято, що дратувало б українську паству, зовсім опущене.

Найпершими хронологічно святими Української Церкви були мученики брати Борис та Гліб (в хрещенні Роман та Давид, сини св. Володимира, забиті 1015 р.). їхнє свято 24 липня було всеруським святом року.

Пригадую тут, що 94 правило Карфагенського собору наказує святкувати тільки своїх святих, та й то тільки тих, що їх тіло знаходиться при даній церкві.

Українська Церква знала свої свята, які в інших церквах не вважалися за великі. Так, до свят важливих, видрукуваних червоно, належали: Бориса й Гліба — 24 липня, Покрова — 1 жовтня, Михайла — 8 листопада, Юрія — 23 квітня, Дмитра — 26 жовтня, Головосіка — 29 серпня (з постом) і т. ін. Свята Богородичні надзвичайно шанувалися, особливо Благовіщення, коли, за народним повір’ям, навіть птах кубла собі не кладе. Було в нас і багато місцевих свят, наприклад преподобного йова Почаївського для Волині, преподобного Антонія й Феодосія для Київщини (визнати наш день свята цих святих зрікалася Москва ще в XVIII віці).

Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська. За XVI — XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особливо розвинулася церковна проповідь, пам’ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович та інші, стали відомими й далеко за межами України.

Церковним співом Україна славилася з найдавнішого часу й витворила свій «лаврський цапів». Українські хори широко відомі були й далеко за межами України, а особливо в Московщині.

Богослужбовою мовою в Україні від початку церкви була мова старослов’янська, сильно пристосована до місцевих обставин. Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого існують різні вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, російська. Маємо багато записів богослужб XVI — XVIII віків латиною, і вони й показують, як вимовляли тоді богослужбовий текст, наприклад ять читали як і, е — як е (а не є), и як и (а не і), г — як г (а не ґ(кг)) і т. ін., а це все робило стару мову доступнішою для розуміння широким масам. Ця стара українська церковна вимова богослужбового тексту зосталася незмінна в православних українців Буковини й Закарпаття та в уніатів Галичини аж до сьогодні. Вороги Української Церкви звуть тепер українську вимову «уніатською», бо вона вживається тепер і в уніатській Галичині. Ні, таке твердження — це безсоромна й низька агітація! Уніатська Церква вживає української вимови богослужбового тексту не тому, що вона уніатська, а тому що вона залишила в себе цю стару православну ознаку Української Церкви незмінною.

Але церковнослов’янської мови український народ добре не розумів уже в XVI ст., а тому з того часу духовенство сильно дбає про оживлення церковної мови. Так, Євангеліє та Апостола з XVI ст. стали читати й у перекладі на живу українську мову. 1627 року в Києві вийшла «Тріодь Пісна», а в ній читання, так звані Синаксарі, перекладені на українську мову, і так і читалося в церкві. В Требнику Петра Могили 1646 р; в Чині ісхода душі від тіла багато місць подано українською мовою, деякі частини вінчання так само українською мовою.

Взагалі наше духовенство міцно пам’ятало тоді наказ Св. Письма: «Щоб кожен, чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу» (Есфір І. 22).

Правда, церковнослов’янська мова тодішньої нашої церкви була ближча до мови старослов’янської, аніж, скажімо, сучасна російська «церковнослов’янська» мова. Справа в тому, що сучасна церковнослов’янська мова в Росії відбігла дуже далеко від так званої старослов’янської мови, мови св. братів Кирила й Мефодія. А це сталося, між іншим, і тому, що Московська Церква та Російський Синод цілі віки тихо й самовільно переправляли старослов’янські слова та форми на чисто російські. Про цю нову церковнослов’янську мову світової слави філолог, росіянин академік Ф. Фортунатов пише так: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык» (Див.: Лекции по фонетике старославянского языка. СПБ, 1919. С. 2). За XVIII — XIX ст. св. Синод поскладав багато різних молитов, акафістів, служб окремим святим і т. ін. вже не церковнослов’янською мовою, а просто архаїзованою російською мовою. Додам до цього, що російська літературна мова виросла власне на цій новій церковнослов’янській мові, а тому церковна мова зрозуміла для кожного російського інтелігента. Навпаки, українська літературна мова виросла тільки на своїй народній мові, а тому кожному українцеві, чи то селянинові, чи то інтелігентові, сучасна церковнослов’янська мова менше зрозуміла.

В давнину не було цілком усталеного тексту ані Св. Письма, ані богослужбових книг. Власне Українська Церква запопадливо це робила, і в цій її праці повна Острозька Біблія 1581 р. та Служебник 1629 р. й інші видання мали епохальне значення. Проте в Україні весь час були свої тексти богослужб, а коли що міняли, то робили це на крайовому соборі. Перечитайте хоч які богослужбові тексти, наприклад, XVII віку, і відразу переконаєтесь, що текст їхній трохи інший від сучасного російського. Наприклад, у львівському православному Служебникові 1666 р. на с. 137 читаємо: «Иже херувимы тайно образующий и, животворящой Тройци трисвятую песнь приносящий, всякую нине житейскую отвержемъ печаль». Пізніше ці наші тексти Москва позмінювала на свої не соборно, а силою.

Російська Церква дозволяє собі самовладно змінювати навіть текст Св. Письма в своїх перекладах. Так, наприклад, у Листі св.:апоєтола Павла до євреїв 6.7 російський переклад св. Синоду подає таке неправдиве читання: «Земля произрастает злак полезный темъ, для которых и возделывается», тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: «Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють». Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) І. 22 оригінал і переклади цілого світу дають: «Щоб. кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их»…

У нас була своя церковна термінологія, що творилася віками. Особливо багато її по різних виданнях митрополита Петра Могили, і, на жаль, тільки цієї термінології в нас не зібрано й не опрацьовано. Ось кілька прикладів: о преосвященном архиепископе нашем всея России митрополите, о боголюбивом єпископе нашем, о святейшом архиепископе нашем вселенском патриарсе, утреня, вечерня, священик парохіальний, хрестильниця, сповідь і т. ін. Народна церковна термінологія наша часто надзвичайно глибока й релігійна; порівняй, наприклад, наше «свято» (святий день) і російське «праздник» (порожній день) — наш термін безконечно християнніший від російського! Українці, як і православні серби й болгари, пишуть правильніше Ісус, а не за росіянами Іісус.

Щоб закінчити про національні окремішності нашої церкви, згадаймо, що сама форма українського храму зовсім інша від форми, скажімо, храму московського; спосіб малювання образів у нас був інший; одіж духовенства так само була відмінна — й приватна, й богослужбова, як свідчать нам стародавні малюнки. Дороги наші переповнені хрестами та фігурами, чого, наприклад, не знала Москва.

І т. д., і т. д. — кожна найменша закутинка церковного життя, була інша, аніж, скажімо, на Москві.

5. Канонічне право Української Церкви.

Основою канонічного права кожної православної церкви крім Св. Письма служать апостольські правила, постанови семи вселенських та десяти крайових соборів, а також правила св. отців. Але треба знати, що дуже багато цих підставових канонів неясні або неповні, тому кожна церква розуміє їх по-своєму. Крім цього, кожен канон чи постанова постає в зв’язку з певним часом, обставинами та територією, а тому маємо немало таких правил, що тепер або не виконуються, або виконуються частково, або виконуються неоднаково. Маємо навіть головні канони, що з часом дуже змінилися. Наприклад, апостол Павло (І Тим. З, 2) наказує: «Подобает убо єпископу быти единыя жены мужу», тоді як VI вселенський собор наказав, щоб єпископ був безженний (VI. 12). Правило 2 собору в храмі Премудрості наказує суворо, що єпископом не може бути чернець- «Аще который єпископ или кто иный архиерейскаго сана восхощет снити в монашеское житие и стати на место покаяния, таковый впредь уже да не взыскует употребления архиерейскаго достоинства». А між тим Церква Російська віддавна ставить на єпископів тільки ченців, а цей канон стосується тільки до схимників.

Отож, як бачимо, кожна православна церква з бігом віків витворює своє власне розуміння канонів, роблячи на своїх краєвих соборах численні їх доповнення, вияснення, а то й зміни. Українська Церква перша на Сході стала складати кормчі книги, куди входили не тільки основні правила, але й правила своїх місцевих соборів. Року 1620 в Києві появився друком навіть цілий Номоканон, що на довгий час став у нас підставовою книгою церковного права. З бігом часу наше церковне право все збільшувалося, бо до нього входили численні листи східних патріархів канонічного змісту, появлялися й окремі канонічні трактати. Коли в XVI — XVII віках в Україні знялася була сильна релігійна полеміка з католиками, уніатами та частково протестантами, тоді в нас глибоко простудійовано й досліджено всі основи канонічного права, бо треба було фактично боронити свою віру від нападу і чужинців, і своїх.

З раннього часу постають у нас і пам’ятки зовнішнього церковного права, що регулювали життя нашої церкви ззовні. Церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого не були невільничими перекладами грецького Номоканону — це свої переробки його, пристосовані до місцевих обставин. Ці устави встановили десятину для церкви, дали нашому митрополитові широку судову компетенцію, означили церковні кари. Цікаво, що кари встановлені лагідні й людяні, а не такі нелюдсько суворі, як то бачимо в грецьких номоканонах. Треба сказати, що церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого дуже довгий час були чинні в нашій церкві.

З бігом часу українське церковне законодавство все побільшувалось, бо до нього входили грамоти удільних князів. А коли Україна політично підпадала іншим народам, то й тоді правне життя церкви не спинялося. Так, маємо ханські ярлики, численні грамоти литовських та польських князів Volumina Legum XIV — XVIII ст., що забезпечували права Української Церкви. Тут ще згадаємо постанови Пінської конгрегації 15 червня 1791 р., що декларувала незалежність Української Церкви в Польщі від Церкви Російської. В 11 правилах цей собор установив життя своєї церкви й забезпечив їй нормальний розвиток.

На жаль тільки, на шкоду Православній Церкві Москва припинила нам розвиток українського церковного права й поволі накидає нам своє розуміння його, часто дуже натягнене та перекручене. Це тепер дошкульна нам кривда, бо наше православне українське духовенство виховалось не на українських нормах церковного права, а на нормах чужих, російських, часом дуже баламутних.

Отака була Українська Церква за довгі віки її життя аж до 1686 р., коли її царською силою та відкритою симонією забрано від Царгородського патріарха. Як ми бачили, це була повноправна самостійна церква, глибоко розвинена всіма своїми сторонами церковного життя. Українська Церква відлилася в окреме самостійне ціле, що різко відрізнялося від усіх інших православних церков. Ось тому не мають підстави ті, що говорять «Церква українського народу», а не «Українська Церква». Коли ми говоримо: Церква Російська чи Сербська, Болгарська, Румунська й т. ін., то з таким же правом можемо говорити й «Церква Українська», бо за багатовікове своє життя вона справді відлилася в окрему церкву зі своєю власною зовнішньою формою; зв’язану з іншими православними церквами тільки єдністю всіх догматів віри та головних канонів.

6. Стан українського духовенства.

На тому стані Української Церкви, який ми вище накреслили, органічно ріс та розвивався стан її духовенства. Духовенство в нас увесь час глибоко поважалось, а тому мало правдивий вплив на народне життя. Здавна було воно матеріально добре забезпечене, а це давало йому змогу набувати добру освіту. Українське духовенство з давнього часу виділяється високою освітою, що в кінці дійшло до того, що без вищої освіти не можна в нас було стати священиком. Знаємо вже з XV віку, а особливо, ж з XVI — XVII віків приклади, що наше духовенство часто отримувало собі вищу освіту по закордонних колегіях та університетах. В XVI ст. в Україні постає багато шкіл, серед них Київська академія та школи в Острозі, Львові й інших містах. Усі ці школи провадило головним чином наше духовенство, чим рухало народну культуру на своїх плечах. Взагалі українське духовенство пам’ятало, що Св. Письмо забороняє священикові бути неосвіченим: «Послухайте Божого слова: Тому, що знання ти обридив собі, то обриджу й тебе, щоб не був ти для Мене священиком» (Осія 4. 6; тут давньогебр. daа — це «знання» чи «пізнання», пор. Дан. 1. 4, 17, 2.21, 12.4).

Духовенство українське, високоосвічене, створило в нас. величезну літературу, на якій виріс наш народ. З 1491 р. появилося в нас друкарство, друкарні поширилися по всій нашій країні, друкуючи духовну поживу для всього українського народу. І знову-таки весь тягар цієї культурної праці несло на своїх плечах духовенство. Єпископ тогочасний не шкодував своїх маєтків на друкарні, і наша література, не тільки духовна, вільно збагачувалась. Широко практикувався тоді звичай, що ченці, прмираючи, відписували весь свій маєток на культурні цілі; а це поважно зміцнювало наш народ.

Українське духовенство не жило спокійним життям — з XIII сі. воно мусило рахуватися з іновірною політичною владою: татарами, литовцями, поляками. В огні запеклої боротьби, не тільки релігійної, зростало воно, особливо ж з XVI ст., коли воно мусило стати на прю з культурно сильнішим католицтвом, а це змусило його поглиблювати свою освіту. Власне ця релігійна боротьба принесла нашому духовенству багато західних рис, ознак західної культури, що тільки зміцнили його сили та дух. Західний вплив на освіту нашого духовенства вже дуже ясний ще з XV віку, і власне він дав йому змогу глибше й правильніше збагнути суть православ’я.

Оця висока освіта українського духовенства витворила й духовні прикмети його: воно ніколи не знало релігійної нетерпимості та обрядової зарозумілості, як то бачимо, скажімо, у духовенства московського. Широкий та вільний світогляд — це його характерна риса. Наше духовенство глибоко, цілим єством своїм сприйняло науку апостола Павла (2 Кор. 3. 6): «Христос нас зробив бути здатними слугами Нового Заповіту, не букви, а Духа, бо буква вбиває, а Дух оживляє». Оцей власне характер українського духовенства та народу сильно відбився на всім нашім духовнім укладі — в Україні просто неможливі були такі явища, як московський розкол, або вікова боротьба за сугубу чи тригубу алілую й т. ін. Українцям тяжко було зрозуміти московську запеклу обрядовість, і вони в старовину говорили про москалів: «В Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі — скільки хат. У них вся віра в тому, щоб бороди не голити та тютюну не курити й не нюхати».

З давнього часу українське духовенство мало свій окремий суд не тільки за справи церковні, але й за позацерковні. Непідсудність світському судові духовенство наше довго мало як заслужений привілей, а це тільки збільшувало його духовний авторитет, який ніколи не йшов на шкоду своєму народові.

Все духовенство було виборне, а це міцно в’язало; його з народом. Священик був оборонцем і заступником свого народу, з ним разом терпів він його долю й недолю. Український Номоканон суворо наказував духовенству берегти таємницю сповіді, що в нас завжди виковувалось, і в нас ніяк не могла навіть думка постати про те, щоб священик доносив політичні признання на сповіді, як то було в Московії, особливо починаючи з Петра І. Через усе це духовенство міцно сиділо по своїх парафіях, і рушити його звідти було дуже не легко. Ось тому в Україні легко творилися навіть дідизні парафії, Що переходили від батька до сина, а цим витворювались дідизна священича родова культура.

Чини треб та молитви, уміщені в українських требниках, виразно показують нам, що український народ звертався до свого духовного наставника при кожній поважнішій справі свого життя. Чинів треб по наших требниках надзвичайно багато, так само багато найрізніших молитов. Наприклад, у Могилянському требнику 1646 р. знаходимо: «Молитва первобрачной, невесте, хотящей ввестися по браце в церковь, Чин благословения новаго кладезя, Чин благословения сеяния, Чин благословения в путь, места святая посещати или ино благое что соделавати» й багато т. п. Або ось у рукописному Требникові десь 1660 р. знаходимо такі молитви: «Молитва о хотящих жити в новем дому, Молитва над ужасающимся в сне, Молитва над болящим очима, Молитва над не спящим, Молитва на войну идущим, Молитва в путь идущим, Молитва в начале сеяния, Молитва над зажинанем, Молитва на копане кладязя и изобретение воде, Молитва над всяким стадом, Молитва о отрочати, хотящемся учити грамоте, Молитва егда пес бесен или змия вкусит» і багато т. п.

Уся ця велика кількість найрізніших чинів та молитов, яких годі шукати по требниках грецьких або інших церков, ясно нам свідчить, що українське духовенство було найтісніше зв’язане зі своїм народом і що цей народ, боголюбний та глибоко побожний у своїй основі, завжди звертався до свого священика у всіх важливіших подіях свого життя. А це все зміцнювало стан та авторитет українського духовенства.

Українська Церква завжди пишалася своїми монастирями, густо населеними чернецтвом. Монастирів цих було в нас багато, а серед них такі, як Києво-Печерська Лавра та Лавра Почаївська, що мали гучну славу серед усього православного світу. Українські монастирі завжди були багаті, і ніхто з українців ніколи їх не грабував і не важився на їх пониження. Чернецтво наше було високоосвічене, чим переважувало біле духовенство, а тому всі наші монастирі провадили жваву культурну працю й завжди мали на своєму утриманні школи та друкарні. Згадаймо хоча б друкарні Києво-Печерську та Почаївську, що своїми високовартісними друками вкрили цілий слов’янський православний світ. Багато українських ченців були славнозвісними письменниками свого часу, наприклад Йоаникий Галятовський, Антоній Радивиловський в XVII ст. і т. ін. Монастирі стояли дуже близько до свого народу й самовіддано несли йому матеріальну й духовну допомогу. На жаль тільки, Петро І, а особливо Катерина II, завдали нашим монастирям такого болючого удару, ограбувавши їх дощенту, що він припинив культурну працю наших монастирів.

Довгі віки Українська Церква була найміцніше зв’язана зі своїм народом, а це двом їм надавало сили та духу. У нас завжди віра й нація ототожнювалися, а тому збереження батьківської віри було збереженням і своєї національності, а втрата віри була зрадою нації. У цьому сила й значення нашої церкви не тільки в давнину, але так само й тепер.

7. Впливи Української Церкви на сусідні.

Такий високий духовний та культурний стан Української Церкви не міг не впливати на сусідні православні церкви, в першу чергу на найближчу нам Церкву Московську. Вплив наш на Московську, пізніше Російську, Церкву був величезний не тільки в часи спільного життя X — XIV віків, але особливо в XVI — XVIII віках, коли власне українське духовенство своєю головою та своїми руками творило нову московсько-російську культуру. Богословські книжки з України весь час ішли до Москви, де, відповідно перероблені, лишалися на довгі часи. Московська Біблія 1663 р. — це тільки передрук Біблії Острозької. Українські служебники, требники та інші книжки так само стали основою церковного життя в Московії. Український Катехізис 1645 р. став на Москві основою віри аж до 1867 р., цебто до появлення Катехізиса митрополита Філарета. Взагалі нема такої ділянки церковного московського життя, де б не позначився сильний український вплив. Пригадаю тут, що реформи патріарха Никона та царя Петра І робили головним чином духовні українці.

Про український вплив на Москву ось що пише росіянин професор П. А. Безсонов: «Малороссы заняли в Великороссии самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и топографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священного и богослужебного текста; печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр. певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной й в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественныя игры и зрелища, и т. д., и т. д.» (Белорусские песни, 1871. С. VI). Коли сюди Додамо, що українці були парафіяльними, придворними, військовими та закордонними священиками, працювали місіонерами, законовчителями світських шкіл, перекладачами, іконописцями, граверами, — то це буде охоплювати ту велику культурну роботу; що її вели в Росії українці, головним чином духовні.

Сильно впливала Українська Церква й на православну Болгарію й Сербію, що тоді перебували в турецькому ярмі. Українські церковні видання широко розходилися по всьому православному слов’янському світі. В нашій Київській Академії завжди вчилося немало сербів та болгар. Українське духовенство нерідко працювало й само на цих землях, де позоставило по собі глибокий культурний слід. Згадаймо, наприклад, нашого архімандрита Мануїла Козачинського (1699 — 1755), що перший заснував нормальні школи в Сербії.

Таким чином, як бачимо, Українська Церква була довгий час духовно й культурно на першому місці серед усіх православних слов’янських церков. Вона відлилася в окрему церкву й увесь час збільшувала свої духовні сили на користь своєму народові. Це була справдішня апостольська Церква Андрія Первозванного!

Але український народ 1654 року змушений був, втікаючи від польської неволі, злучитися з Московією. Українське духовенство 32 роки завзято боронило свою церкву, але в кінці, 1686 року, вона таки впала в московську неволю через державну силу та явну симонію. І з того часу, за довгий час московської неволі, наша церква втрачала свої давні окремішності, будучи силою сполучена з синодальною церквою. Втрачала, але не втратила и не забула про них!

Мучилася наша церква в цій тяжкій неволі довгих 233 роки, і тільки з відновленням Української держави 1 січня 1919 р. український народ устами свого уряду, згідно з 17 правилом IV всесвітнього собору, проголосив автокефалію Української Церкви, відриваючи її тим від підлеглості Церкві Московській.

Але відновлена автокефальна наша церква скоро опинилася в найтяжчих умовах свого життя, що не дає їй змоги нормально рости та вертатися до свого колишнього стану.

Ось тому з душі кожного українця лине тепер оця гаряча молитва:

Боже великий, могутній, Воскреси стару церкву для нас! Поверни її первопокликану, Якою була в давній час!

Віднови нам єпископство наше, Духовенство свідоме без ліку, І ми будем хвалити тебе Щирим серцем тепер і довіку!

Митрополит Іларіон (Огієнко)

Варшава.

8.V.1940