23 лютого 2025 р., ніби з нагоди візиту білоруських єпископів до Ватикану та зустрічі міністра закордонних справ Республіки Білорусь М. Рижанкова з кардиналом Галлахером, дуже цікава американська компанія Prime Rogue Inc, яка спеціалізується на аналітичному огляді «розвідці з відкритих джерел» (

Редакція сайту «Київське Православ’я»

Вступ

Відносини Ватикану з авторитарними режимами – це складна тема з нюансами. Це тема, яка викликала дебати та дискусії серед науковців, істориків та оглядачів. Оскільки Ватикан є критично важливим геополітичним гравцем, католицизм може спричинити значні геополітичні зміни, якщо його бере на озброєння Папа.

Ватикан, як суверенне місто-держава, займає унікальне становище в міжнародних відносинах. Він має дипломатичні відносини з країнами по всьому світу, включно з тими, що перебувають під авторитарним правлінням. Незважаючи на те, що вплив католицизму на Заході падає, Ватикан швидко набуває впливу в країнах, що розвиваються, і на Глобальному Півдні.

Протягом історії Ватикан керував цими стосунками з низкою дипломатичних принципів. Серед цих керівних принципів – нейтральність і неупередженість.

Однак застосування цих принципів не завжди є простим. Ватикан зіткнувся з численними проблемами у відносинах з авторитарними урядами.

Одним із найпомітніших прикладів є досвід Католицької Церкви під комуністичними режимами. Боротьба Церкви за релігійну свободу та права людини в цих контекстах становить значну частину її історії.

Підхід Ватикану до переговорів з диктаторами є ще одним аспектом, який заслуговує на дослідження. Це делікатний баланс між захистом інтересів Церкви та її послідовників і підтримкою її морального та релігійного авторитету.

Останнім часом дипломатичні зв’язки Ватикану з такими країнами, як Китай та Росія, стали предметом пильної уваги. Зусилля Папи Франциска щодо взаємодії з цими авторитарними лідерами були як схвалені, так і критиковані.

Зовнішня політика Ватикану під час воєн і конфліктів також дає зрозуміти його дипломатичну стратегію. Святий Престол часто відігравав роль посередника в конфліктах і сприяння миру.

Однак дипломатичні дії Ватикану не обійшлися без суперечок. Проти неї висуваються звинувачення у співучасті або мовчанні перед обличчям гноблення.

Ця стаття має на меті заглибитися в ці та інші питання. Він прагне забезпечити всебічне розуміння відносин Ватикану з авторитарними режимами.

Від історичного контексту до сучасних викликів ми досліджуватимемо дипломатичні стратегії Ватикану, його успіхи та недоліки. Це дослідження проллє світло на роль Ватикану в глобальній політиці та його вплив на світові справи. Смерть Папи Франциска та майбутній Папський Конклав, частина того, що відбувається, коли помирає Папа, можуть створити незвідану територію з точки зору ідентифікації наступного Папи.

І. Ватикан як суверенне утворення: наслідки для міжнародних відносин

Статус Ватикану як суверенного утворення виділяє його на світовій арені. Тут розташований Святий Престол, який є центральним керівним органом Католицької Церкви. Ця унікальна позиція дозволяє Ватикану брати участь у міжнародній дипломатії так, як це зазвичай не роблять релігійні установи.

Як суверенне місто-держава, Ватикан користується явними перевагами в міжнародних відносинах. Його суверенітет дозволяє йому встановлювати дипломатичні відносини та мати місце за столом переговорів з іншими націями. Це надає Ватикану як політичну автономію, так і можливість керувати своєю зовнішньополітичною програмою.

Основні аспекти суверенітету Ватикану включають:

- Визнання як незалежної держави, що дозволяє мати дипломатичну присутність у різних країнах.

- Повноваження призначати папських нунціїв представляти Святий Престол за кордоном.

- Участь у міжнародних договорах та угодах, що впливає на глобальні норми та політику.

Латеранський договір 1929 року став ключовим моментом для суверенітету Ватикану. Ця угода між Святим Престолом та Італією визначила кордони міста-держави Ватикан і підтвердила його незалежність. Цей договір мав далекосяжні наслідки, підвищивши роль Ватикану у світових справах.

Вплив Ватикану часто здійснюється через «м’яку силу». Замість того, щоб покладатися на військові міць чи економічні важелі, він проектує вплив через моральний авторитет і діалог. Такий підхід дозволяє Ватикану виступати посередником у конфліктах і виступати за справедливість і мир у всьому світі.

Дипломатична Ватикан часто позиціонує себе як нейтральну сторону. Цей нейтралітет має вирішальне значення, коли ви маєте справу з авторитарними режимами, оскільки це дозволяє Ватикану взаємодіяти, не приймаючи жодної сторони. Неупереджена позиція Святого Престолу допомагає будувати мости та сприяти діалогу, навіть у політично гострих ситуаціях.

Завдяки своїй унікальній позиції та дипломатичній стратегії Ватикан зберігає значний вплив у міжнародних відносинах. Його сила походить не від примусу чи сили, а від духовного та морального авторитету. Здатність Ватикану орієнтуватися в складнощах глобальної політики є свідченням його тривалого впливу та актуальності на світовій арені.

ІІ. Історичний огляд дипломатії Ватикану з авторитарними режимами

Ватикан має довгу та складну історію дипломатії з авторитарними режимами. Протягом століть йому доводилося діяти обережно, щоб збалансувати свій духовний авторитет і політичні зобов’язання. Це балансування часто передбачає переговори з режимами, які не поділяють його цінності чи принципи. Головною метою Ватикану в цих взаємодіях є захист Католицької Церкви та її послідовників у репресивних державах.

На початку ХХ століття Ватикан мав значні відносини з фашистськими режимами. Це було особливо очевидно під час папства Пія XII, якого і хвалили, і критикували за його дипломатичний підхід під час Другої світової війни. Тоді Ватикан вживав заходів, щоб підтримувати інтереси Церкви, одночасно борючись із небезпекою приєднання до могутніх авторитарних урядів або протистояння їм.

Епоха холодної війни принесла Ватикану нові виклики, особливо з комуністичними країнами. За комунізму релігійні обряди часто суворо обмежувалися. Проте Ватикан прагнув підтримувати релігійну свободу та надавати духовну підтримку. У цей період були складні дипломатичні маневри, оскільки Святий Престол працював над збереженням католицької присутності у Східній Європі.

В останні десятиліття дипломатичний ландшафт Ватикану розширився, включивши діалог із сучасними авторитарними державами. Сьогодні вона стикається з проблемами в регіонах, де права людини та релігійні свободи залишаються нестабільними. Ватиканська дипломатія часто зосереджується на діалозі та взаємодії, вважаючи, що підтримувати відкриті лінії зв’язку є важливим.

Цей історичний контекст ілюструє незмінну роль Ватикану в міжнародній дипломатії. Незважаючи на критику, Святий Престол залишається ключовим гравцем у світовій політиці. Його здатність плавати в цих водах демонструє стійкий і адаптивний підхід до управління та релігійної влади.

2.1. Дипломатичні принципи Ватикану: нейтралітет і неупередженість

Дипломатична стратегія Ватикану ґрунтується на двох основних принципах: нейтралітет і неупередженість. Ці принципи дозволяють Ватикану залишатися осторонь від політичних союзів, які можуть поставити під загрозу його духовну місію. Будучи нейтральним, Святий Престол може ефективно вирішувати конфлікти, виступаючи неупередженим співрозмовником.

Такий підхід необхідний при роботі з авторитарними режимами. Нейтралітет дозволяє Ватикану захищати права людини та благополуччя своїх прихильників, не видаючи жодної сторони. Це вкрай важливо для підтримання діалогу з режимами, які часто підозрюють зовнішнє втручання.

Неупередженість є ще одним наріжним каменем ватиканської дипломатії. Вона’ прагне ставитися до всіх сторін з однаковою повагою, незалежно від політичних переконань. Цей принцип гарантує, що моральний голос Ватикану залишається надійним і впливовим на світовій арені.

Разом нейтралітет і неупередженість зміцнюють роль Ватикану як мирного посередника. Ці принципи дозволяють йому вийти за межі земної політики, зосередившись на духовних і гуманітарних інтересах. Підтримуючи ці ідеали, Ватикан продовжує справляти моральний вплив на складні політичні ландшафти.

2.2. Церковно-державні конфлікти в історії

Історія Ватикану рясніє конфліктами між церквою та державою. Ці конфлікти сформували те, як Католицька Церква сьогодні взаємодіє з авторитарними режимами. Розуміння цих минулих протистоянь має вирішальне значення для розуміння поточних дипломатичних стратегій.

Історичні церковно-державні конфлікти часто оберталися навколо влади та реального впливу. Століттями монархи та правителі кидали виклик впливу Папи, прагнучи утвердити своє панування.

Ключові історичні конфлікти включають:

- Суперечка про інвеституру в ХІ столітті, коли європейські монархи та папство сперечалися щодо прав призначення.

- Реформація в XVI столітті, яка призвела до значних релігійних і політичних потрясінь у всій Європі.

- Напруженість у відносинах з постреволюційними світськими державами, зокрема у Франції та Італії.

Ці конфлікти змусили Ватикан переглянути свою роль і стратегію. Їй довелося обережно керувати цими складними відносинами, захищаючи духовну місію Церкви, водночас змагаючись з політичними реаліями.

Вивчаючи ці історичні події, Ватикан удосконалив свій дипломатичний інструментарій. На сучасні стосунки з авторитарними режимами впливає минулий досвід, який визначає поточні стратегії підтримання релігійної влади та захисту інтересів церкви у ворожому середовищі.

ІІІ. Католицька Церква під комуністичною владою

За комуністичних режимів Католицька Церква зіткнулася зі значними труднощами. Ці режими часто розглядали релігію як загрозу своїй владі. У результаті релігійна діяльність була обмежена, а церковне майно конфісковано. Ватикану довелося ретельно вести переговори, щоб захистити релігійні свободи своїх послідовників і зберегти свою присутність.

У Східній Європі ситуація була особливо жахливою. Багато католицьких лідерів були ув’язнені або заслані, а богослужіння суворо контролювалися. Духовенство зазнавало постійного контролю з боку держави, що ускладнювало душпастирську роботу. Незважаючи на ці перешкоди, Церква прагнула забезпечити духовну підтримку та підтримувати свої доктрини.

Ватикан пішов на тонкий дипломатичний підхід, щоб мати справу з цими урядами. Він брав участь у діалозі, коли це було можливо, намагаючись викроїти простір для релігійного життя. Святий Престол також акцентував увагу на захисті прав людини, підкреслюючи важливість свободи віросповідання та самовираження.

Таємна діяльність стала частиною існування Церкви за цих режимів. Священики та миряни часто діяли таємно, щоб продовжувати релігійну освіту та сакраментальне життя. Цей підпільний рух мав вирішальне значення для збереження віри в періоди інтенсивних репресій.

Стійкість Католицької Церкви за комунізму була значною. Їй вдалося вижити і навіть надихнути рухи, які зрештою призвели до політичних змін. Ця стійкість посилила роль Ватикану як непохитного захисника релігійної свободи.

Незважаючи на гнітючу обстановку, Ватикан залишався відданим дипломатичним відносинам. Завдяки своїй наполегливості Церква зіграла певну роль у остаточному послабленні обмежень у деяких комуністичних державах, проклавши шлях для більш відкритого релігійного вираження в наступні роки.

3.1. Папа Іван Павло ІІ і падіння комунізму

Папа Римський Іван Павло ІІ був ключовою фігурою в падінні комуністичних режимів у Східній Європі. У 1978 році він був обраний першим папою-поляком і надихнув мільйони людей на своїй батьківщині та за її межами. Його візити до Польщі стали символом надії та непокори репресивному комуністичному режиму.

Іван Павло ІІ наголошував на духовній і культурній самобутності польського народу. Його промови були пройняті повідомленнями про гідність, права людини та свободу. Він заохочував ненасильницький опір і солідарність серед пригноблених громадян, що значно вплинуло на політичний ландшафт.

Його підтримка руху «Солідарність» у Польщі була важливою. «Солідарність» стала потужним голосом змін, виступаючи за права працівників і соціальні реформи. Незважаючи на репресії уряду, рух вистояв, підтримуваний моральною підтримкою та захистом Папи.

Світовий вплив Івана Павла ІІ вийшов за межі Польщі. Його тверда позиція проти комунізму знайшла резонанс у всій Східній Європі, надихаючи подібні рухи. Його наполегливий заклик до свободи та справедливості відгукнувся в країнах, які прагнули змін, сприяючи хвилі політичних змін.

Коли наприкінці 1980-х років комунізм почав руйнуватися, вплив Папи Івана Павла II був незаперечним. Його лідерство стало прикладом сили релігійної влади в політичних перетвореннях. Падіння комунізму у Східній Європі часто асоціюється з його непохитною вірою та дипломатичною спритністю.

IV. Переговори з тиранами: підхід Ватикану

Дипломатичні відносини Ватикану з авторитарними режимами передбачають складні стратегічні переговори. Ці режими часто живлять недовіру до релігійних організацій, що ускладнює зусилля. Ватикан повинен збалансувати моральні імперативи з прагматичними міркуваннями, щоб захистити свої інтереси та інтереси своїх послідовників.

Ключовим елементом переговорів Ватикану є збереження відкритих каналів зв’язку. Незалежно від характеру режиму, діалог залишається наріжним каменем його дипломатичних зусиль. Такий підхід часто дозволяє Ватикану домовитися про поступки або гарантії, які захищають релігійні практики та підтримують гуманітарні зусилля.

У відносинах з тиранами Ватикан виявляє терпіння і наполегливість. Він часто наголошує на спільних цілях, таких як мир, соціальна стабільність і гуманітарні проблеми. Знаходячи спільну мову, Ватикан намагається створити основу для співпраці навіть у найскладніших політичних умовах.

Однак ці переговори не позбавлені суперечок. Критики стверджують, що взаємодія з репресивними режимами може означати співучасть або схвалення їхніх дій. Ватикан звинувачують у тому, що він надає перевагу виживанню інституцій, а не голосному засудженню порушень прав людини.

Незважаючи на цю критику, Ватикан вважає, що залучення пропонує потенціал для позитивних змін. Через діалог і взаємодію вона прагне непомітно впливати на авторитарних лідерів, пропагуючи ідеали справедливості та людської гідності. Цей підхід «м’якої сили» може принести довгострокову користь у трансформації репресивних систем.

Зрештою, переговори з тиранами вимагають тонкого балансу принципів і прагматизму. Ватикан прагне зберегти свою моральну позицію, одночасно забезпечуючи безпеку та свободу віруючих. Його дипломатичні стратегії відображають прихильність до діалогу як інструменту для змін, навіть у найбільш репресивному середовищі.

4.1. Роль папських нунціїв в авторитарних державах

Папські нунції є дипломатичними представниками Ватикану в країнах по всьому світу. Їхня роль в авторитарних державах особливо важлива. Діючи як очі та вуха Папи, вони передають важливу інформацію Ватикану та допомагають формувати його дипломатичну стратегію.

У цих складних умовах нунції повинні орієнтуватися в складних політичних ландшафтах. Вони підтримують стосунки з урядовцями, релігійними лідерами та місцевими громадами. Їхні дипломатичні здібності є життєве важливими для укладення угод, які захищають інтереси Церкви та підтримують переслідуване населення.

Нунції також сприяють діалогу між Ватиканом і авторитарними режимами. Вони часто ініціюють зустрічі, передаючи позицію Ватикану з таких важливих питань, як релігійна свобода та права людини. Шляхом ретельної дипломатії вони прагнуть забезпечити заходи, які дозволять Церкві діяти вільніше.

Їхня присутність символізує прагнення Ватикану підтримувати діалог з усіма урядами. Незважаючи на труднощі, нунції намагаються підтримувати відкрите спілкування, сподіваючись вплинути на позитивні зміни. Вони відіграють важливу роль у реалізації підходу Ватикану до переговорів і взаємодії.

Нунції стикаються з численними викликами, від підозри уряду до соціальних хвилювань. Проте їхня робота має ключове значення для просування місії Церкви на ворожих територіях. Представляючи Ватикан, вони втілюють його дипломатичні принципи та зусилля зміцнення миру та справедливості в усьому світі.

V. Папа Франциск і відносини з Китаєм і Росією

Папство Папи Франциска ознаменувало епоху відновлення дипломатичних зусиль як з Китаєм, так і з Росією. Його підхід характеризується акцентом на діалозі та взаємоповазі. Ватикан вважає взаємодію з цими впливовими державами важливою, враховуючи їхнє геополітичне значення та велику кількість католиків у їхніх кордонах.

У Китаї католицька церква десятиліттями стикалася з проблемами. Це включає питання свободи віросповідання та контрольованих державою релігійних практик. Незважаючи на ці труднощі, Папа Франциск прагне покращити відносини через діалог і порозуміння. Знакова угода 2018 року про призначення єпископів між Святим Престолом і Пекіном символізує значний крок вперед. Незважаючи на суперечливість, він ілюструє прагнення Папи сприяти співпраці.

Відносини з Росією також становлять унікальні виклики. Ватикан підтримував постійний дипломатичний діалог з Москвою, орієнтуючись у складній мережі політичних і релігійних хитросплетінь. Православна церква, тісно пов’язана з російською державою, додає додатковий рівень складності. Папа Франциск постійно виступає за мир і співпрацю, зокрема в гуманітарних питаннях.

І Китай, і Росія відіграють ключову роль на світовій арені. Тому зусилля Папи Франциска виходять за рамки релігійних проблем; вони торкаються ширших тем миру, захисту навколишнього середовища та соціальної справедливості. Співпрацюючи з цими країнами, Ватикан прагне просувати послання надії та єдності у складні часи.

Однак ці дипломатичні спроби зустрічаються скептично з деяких сторін. Критики ставлять під сумнів, чи ці контакти не компрометують моральний авторитет Церкви чи не надто зближують її з репресивними режимами. Незважаючи на ці занепокоєння, Ватикан під керівництвом Папи Франциска залишається відданим своєму шляху діалогу.

Зрештою, Папа Франциск вважає, що конструктивна взаємодія може призвести до позитивних результатів. Його дипломатія спрямована не лише на захист вірних, але й на сприяння світу, де діалог перемагає розкол. Такий підхід підкреслює роль Ватикану як морального та духовного провідника в глобальних справах.

5.1. Дипломатичні відносини Ватикану з Росією

Відносини Ватикану з Росією мають глибоке історичне коріння, розвиваючись через різні етапи співпраці та напруги. Під керівництвом Папи Франциска дипломатичні відносини були зосереджені на вихованні взаємної поваги та вирішенні спільних проблем. Цей постійний діалог відображає послідовне прагнення Ватикану до миру та співпраці.

Російська Православна Церква суттєво впливає на його політичний ландшафт. Отже, Ватикан повинен обережно орієнтуватися в цих складних релігійних відносинах. Співпрацюючи з православними лідерами, Ватикан прагне сприяти міжконфесійному діалогу та єдності. Ці стосунки підкреслюють важливість спільних християнських цінностей у сприянні співпраці.

У порядку денному ватикансько-російських діалогів часто домінують гуманітарні питання. Від конфліктів на Близькому Сході до глобальної бідності, обидві сторони знаходять спільну мову у вирішенні цих нагальних проблем. Папа Франциск постійно закликає до миру та примирення, наголошуючи на необхідності діалогу для вирішення міжнародних конфліктів.

Незважаючи на складнощі, пов’язані з цим, Ватикан залишається відданим своїм дипломатичним зусиллям із Росією. Ці зв’язки мають вирішальне значення для просування місії Церкви в усьому світі та зміцнення миру. Завдяки постійному діалогу Ватикан сподівається побудувати мости, які виходять за межі політичної напруги та сприяють більш гармонійному світу.

5.2. Відносини Папи Франциска та Китаю

Папа Римський Франциск підходив до відносин з Китаєм із поєднанням терпіння та прагматизму. Ключовою віхою стала тимчасова угода 2018 року про призначення єпископів. Ця історична угода символізує зусилля Ватикану забезпечити майбутнє католицької церкви в Китаї попри обмеження.

Релігійна політика Китаю представляє унікальні виклики. Ватикан повинен збалансувати свої пріоритети релігійної свободи та збереження присутності в країні. Стратегія Папи передбачає пошук спільної мови, одночасно відстоюючи права китайських католиків. Він зосереджується на діалозі для поступового зміцнення довіри та розуміння.

Взаємодія з Китаєм відображає ширшу мету Ватикану – сприяти глобальному миру та діалогу. Папа Франциск наголосив на захисті навколишнього середовища, соціальній справедливості та гуманітарній співпраці як сферах потенційної співпраці. Ці зусилля узгоджуються з головним зобов’язанням Ватикану щодо глобального добробуту.

Незважаючи на прогрес, проблеми залишаються. Критики сумніваються, що угода Ватикану компрометує його моральну позицію. Проте Папа Франциск продовжує зосереджуватися на потенціалі позитивних змін через залучення. Він вірить, що завдяки поважному діалогу навіть найскладніші стосунки можуть розвиватися позитивно.

Ватикан під керівництвом Папи Франциска розглядає Китай як важливого партнера для глобального миру. Ці зусилля, зосереджені на діалозі та взаємних інтересах, підкреслюють незмінну відданість Ватикану сприянню порозумінню та співпраці навіть за складних обставин. Завдяки такому підходу Ватикан продовжує орієнтуватися в тонкощах міжнародних відносин, зосереджуючись на позитивних, довгострокових результатах.

VІ. Зовнішня політика Ватикану під час воєн і конфліктів

Зовнішня політика Ватикану під час воєн і конфліктів демонструє його унікальну дипломатичну роль на світовій арені. Протягом всієї історії Святий Престол прагнув виступати голосом миру та примирення. Його підхід часто передбачає підтримку діалогу проти насильства.

Під час світових воєн Ватикан дотримувався нейтралітету. Це рішення керувалося його ширшими цілями гуманітарної допомоги та мирних зусиль. Зберігаючи нейтралітет, Ватикан позиціонував себе як посередника між конфліктуючими сторонами. Такий нейтралітет дозволяв їй надавати допомогу та дипломатична втручатися, коли це було необхідно.

У останніх конфліктах, наприклад на Близькому Сході, Ватикан наголошував на гуманітарній допомозі. Він активно підтримує зусилля з надання допомоги постраждалим від воєн. Співпрацюючи з міжнародними організаціями, Ватикан використовує свій моральний авторитет для впливу на вирішення конфлікту.

У дипломатичних стратегіях Святого Престолу часто наголошується на моральній дипломатії. Вирішуючи глобальні конфлікти, він заохочує країни враховувати етичні наслідки та приділяти пріоритет добробуту цивільного населення. Такий підхід відображає зобов’язання Ватикану підтримувати права людини в умовах хаосу.

Дипломатична мережа Ватикану підтримує його зусилля під час конфліктів. Папські нунції та інші представники на місцях збирають ідеї. Їхня роль є вирішальною у сприянні комунікації та сприянні мирним переговорам. Вони невтомно працюють, щоб посадити конфліктуючі сторони за стіл переговорів.

Таким чином, зовнішня політика Ватикану під час воєн обертається навколо його основних принципів миру та справедливості. Віддаючи пріоритет діалогу та гуманітарній допомозі, Святий Престол продовжує впливати на глобальні зусилля з вирішення конфліктів. Його унікальне становище як релігійного авторитету дозволяє йому подолати розбіжності та сприяти гармонії.

6.1. Роль Ватикану в посередництві миру та примирення

Посередництво є центральним аспектом зусиль Ватикану сприяти миру та примиренню. Ця роль відображає його глибоку прихильність до вирішення конфліктів ненасильницьким шляхом. Святий Престол використовує свій моральний авторитет для встановлення діалогу та порозуміння.

Протягом історії Ватикан брав участь у численних мирних ініціативах. Він виступав посередником у різних міжнародних суперечках. Його неупередженість і духовний вплив роблять його визнаним перемовником у конфліктних ситуаціях.

Одним із прикладів є участь Ватикану в посередництві в кубинській ракетній кризі. Хоча Ватикан не отримав широкого розголосу, він відіграв закулісну роль у пом’якшенні напруженості. Його дипломатичні канали відіграли важливу роль у сприянні мирним переговорам.

Зусилля Ватикану часто поширюються на постконфліктне примирення. Після падіння репресивних режимів він допомагає загоювати суспільні рани. Він підтримує відбудову спільнот через прощення та взаємну повагу. Такий підхід підкреслює відданість Церкви цілісному миру.

Святий Престол також активно працює через міжконфесійний діалог. Він часто об’єднує релігійних лідерів конфліктуючих сторін. Плекаючи спільні цінності та розуміння, він сприяє міцному миру. Ця стратегія відображає її віру в силу віри у вирішенні людських конфліктів.

VІІ. Критика та суперечки: ймовірна співучасть Ватикану

Ватикан, будучи оплотом морального авторитету, не уникнув критики. Деякі недоброзичливці стверджують, що його дипломатичні стратегії іноді переходять навшпиньки до співучасті. Ці звинувачення зазвичай виникають у складній сфері авторитарних режимів.

Критики часто вказують на взаємодію Ватикану з репресивними урядами. У звинуваченнях стверджується, що Святий Престол інколи надає перевагу інтересам церкви над засудженням порушень прав людини. Це створює вигляд мовчазного схвалення тиранічних практик.

Прикладів багато в історії. За часів нацизму дехто звинувачував Ватикан у тому, що він недостатньо рішуче виступає проти звірств. Це підштовхнуло постійні дебати про те, чи дорівнює її нейтралітет мовчазній співучасті.

Подальша критика спрямована на підхід Ватикану до Китаю. Спроби Святого Престолу нормалізувати відносини з Пекіном викликали обурення. Критики стверджують, що цей крок ставить під загрозу свободу католицької громади в Китаї.

Більше того, сучасні відносини Ватикану та Росії викликали подібні занепокоєння. Спостерігачі ставлять під сумнів баланс між дипломатичною діяльністю та етичною чесністю. Ватикан зіткнувся з делікатним актом підтримання моральних вчень, одночасно вступаючи в дипломатичні відносини.

Тим не менш, прихильники підходу Ватикану підкреслюють його обережну дипломатичність. Вони стверджують, що його стратегії часто рятують життя та зберігають релігійну свободу. У світі, де панує політична напруженість, Ватикан має пройти складний шлях.

7.1. Відповідь Ватикану на фашизм і Другу світову війну

Під час Другої світової війни Ватикан опинився в скрутному становищі. В оточенні фашистських режимів його відповідь була обережною дипломатичною. Папа Пій XII вів Церкву в ці бурхливі часи.

Важливим аспектом був проголошений Ватиканом нейтралітет. Цей вибір мав на меті зберегти незалежну позицію в умовах глобального конфлікту. Проте критики стверджують, що цей нейтралітет був надто стриманим, що потенційно могло призвести до звірств.

Особливо дискусійною є роль Папи Пія XII під час Голокосту. Багато хто стверджує, що він міг зробити більше, щоб відкрито засудити переслідування євреїв. Проте Ватикан стверджує, що він таємно працював, щоб врятувати незліченну кількість життів.

Ватикан також стикався з тиском нацистської Німеччини та фашистської Італії. Вона часто йшла по тонкій лінії, прагнучи захистити католицьку церкву та її послідовників. Цей крихкий баланс не обійшовся без моральних дилем.

Навпаки, гуманітарні зусилля Ватикану під час війни заслуговують на увагу. Він сприяв допомозі біженцям і підтримував тих, хто постраждав від воєнних руйнувань. Ці дії продемонстрували її прагнення полегшити людські страждання під час конфлікту.

VІІІ. Баланс морального авторитету та політичних дій

Ватикан має значний моральний авторитет як світовий релігійний лідер. Ця влада формує свої дії на світовій арені, особливо в політичній сфері. Проте збалансування моральних імперативів і політичних реалій є складним викликом.

Святий Престол намагається впливати на міжнародні справи, дотримуючись своїх релігійно-етичних стандартів. Це вимагає ретельного калібрування, оскільки його рішення можуть вплинути на мільйони віруючих у всьому світі. Підтримка цього балансу є важливою для збереження довіри до нього.

Іноді політичні дії вважаються такими, що суперечать моральним вченням Ватикану. Наприклад, дипломатичні відносини з репресивними режимами викликають питання. Спостерігачі дивуються, чи не переміг політичний прагматизм етичні позиції Церкви.

Підхід Ватикану часто передбачає діалог і переговори. Ці стратегії спрямовані на зміцнення миру та захист інтересів католиків у всьому світі. Проте вони також наражають Ватикан на потенційну критику щодо компромісу з його цінностями.

Зрештою, Ватикан прагне поєднати свої моральні основи з політичними стратегіями. Ця інтеграція є постійним процесом, який адаптується до динаміки глобальної політики. Роблячи це, він прагне підтримувати свою духовну місію в бурхливому світі.

ІХ. Використання Ватиканом «м’якої сили» в міжнародних відносинах

Вплив Ватикану виходить за межі традиційної дипломатії, використовуючи «м’яку силу» для глобального впливу. Ця форма влади підкреслює культурний та ідеологічний вплив, а не військову могутність.

В основі м’якої сили Ватикану лежить його розгалужена мережа послідовників по всьому світу. З більш ніж мільярдом католиків, його послання резонують у всьому світі, долаючи кордони та культури. Цей охоплення дозволяє Ватикану ефективно захищати права людини та етичне управління.

Моральний голос Ватикану є ще одним важливим компонентом його м’якої сили. Висловлюючи чітку позицію щодо таких питань, як бідність, зміна клімату та мир, він керує глобальним дискурсом. Його етичний авторитет впливає не лише на вірних, але й на політичних і громадських лідерів, які шукають морального керівництва.

Значну роль у стратегії Ватикану відіграє освіта. Католицькі школи та університети по всьому світу прищеплюють цінності та сприяють діалогу, сприяючи культурній дипломатії. Ці інституції поширюють вчення Церкви, будуючи мости між різними культурами та суспільствами.

Крім того, участь Ватикану в міжконфесійних діалогах посилює його м’яку силу. Сприяючи взаєморозумінню між різними релігійними громадами, Ватикан зміцнює глобальну співпрацю. Такий підхід підкреслює її відданість миру та примиренню, зміцнюючи її м’яку силу в міжнародних відносинах.

9.1. Вплив католицького соціального вчення на зовнішню політику

Католицьке соціальне вчення глибоко впливає на зовнішню політику Ватикану. Ці вчення наголошують на людській гідності, соціальній справедливості та турботі про творіння. Вони забезпечують моральну основу, яка керує залученням Ватикану до глобальних проблем.

Одним із першочергових аспектів є акцент на людській гідності. Ватикан виступає за політику поваги до всіх людей, незалежно від їх статусу. Ця позиція інформує її дипломатичні зусилля, особливо в місцях, де права людини знаходяться під загрозою.

Соціальна справедливість є ще одним стовпом католицького соціального вчення, що впливає на політику Ватикану. Церква постійно закликає до економічних систем, які сприяють піднесенню бідних і маргіналізованих верств населення. Ця адвокація формує діалог із країнами з питань нерівності та економічної справедливості.

Охорона довкілля також є невід’ємною частиною. Ватикан пропагує практику сталого розвитку відповідно до своїх вчень про турботу про Землю. Цей вплив поширюється на її переговори щодо політики щодо зміни клімату, наголошуючи на необхідності колективної відповідальності.

Через ці вчення зовнішня політика Ватикану спрямована не лише на захист інтересів Церкви, але й на сприяння світу, який віддзеркалює ці основні цінності. Метою є гармонійне існування, де політика узгоджується з моральними імперативами, забезпечуючи мир і процвітання для всіх.

Х. Висновок: Постійні дипломатичні виклики Ватикану

Ватикан продовжує стикатися зі складними дипломатичними викликами в сучасному світі. Збалансування моральних імперативів і політичних реалій є постійною боротьбою. Святий Престол повинен орієнтуватися в цих хитросплетіннях, щоб зберегти свій вплив і підтримувати свої цінності.

В авторитарних режимах Ватикан намагається захищати права людини, не виглядаючи конфронтаційним. Ця делікатна діпломатія передбачає переговори, які захищають свободу віросповідання, одночасно виступаючи за ширшу соціальну справедливість. Це тонка роль, яка вимагає ретельної дипломатії.

Сучасні конфлікти створюють додаткові труднощі. Оскільки у всьому світі тривають війни та чвари, Ватикан прагне бути голосом миру. Усунення напруженості вимагає не лише духовного керівництва, а й тактовного дипломатичного втручання. Мета – сприяти діалогу та примиренню.

Незважаючи на ці проблеми, Ватикан залишається ключовим гравцем на світовій арені. Він використовує свій моральний авторитет і глобальну мережу, щоб впливати на міжнародну політику. Продовження цієї ролі вимагає пристосування до мінливих політичних ландшафтів і непохитності у своїй місії миру та справедливості.

10.1. Майбутнє відносин Ватикану з авторитарними режимами

У майбутньому стосунки Ватикану з авторитарними режимами, ймовірно, розвиватимуться. Оскільки глобальна політика змінюється, Святий Престол повинен переглянути свої стратегії, щоб залишатися ефективними. Це майбутнє вимагає здатності пристосовуватися з одночасним непохитним дотриманням етичних основ.

Технологічний прогрес створює як можливості, так і проблеми. Цифрова дипломатія може зіграти ключову роль у майбутніх заходах Ватикану. Ці інструменти можуть дозволити Ватикану охопити ширшу аудиторію, просуваючи свої послання більш ефективно в обмеженому середовищі.

Зрештою, дипломатичне майбутнє Ватикану залежатиме від його здатності конструктивно взаємодіяти з різними режимами. Сприяючи розумінню та підкреслюючи спільні людські цінності, вона може й надалі служити мостом між різними політичними системами. Цей шлях вимагає непохитної відданості діалогу,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Prime Rogue Inc.

Та й це вже не вперше цей Папа грає на балалайці російської пропаганди – як ото поставив українку і росіянку поруч на якесь ватиканське дійство. Типу вони однакові – що вбивці, що убиті. Навіть тихомирний Святослав Шевчук не витримав, сказавши — для примирення треба, як мінімум, щоб жертва вижила…

Проте греко-католики типу Мирослава Мариновича вперто приховують правду про традиційне ставлення Риму до українських греко-католиків. Скажімо, так, Рим допоміг визволити кардинала Йосипа Сліпого з совєтського концтабору, але ж у Римі він теж мучився – від політики Ватикану, яка звалась реалполітик і полягала у співпраці з комуністичними режимами.

Ще раніше митрополиту Андрію Шептицькому Рим навіть боявся адресувати листи саме як митрополиту львівському, щоб не образити поляків.

Папа Іван Павло II- безперечно, великий папа, але й він не канонізував Андрія Шептицького, але натомість канонізував його сучасника – львівського кардинала якогось Більчевського. Який всіляко шкодив Шептицькому. Одна пані мені заперечила – як це, мовляв, «якогось там Більчевського?!». Та коли я запитав – невже він має таку ж славу серед побожного люду, як митрополит Андрій Шептицький,- пані відповісти було нічого…

До речі, Мирослав Маринович знає й те, що саме примас Польщі Стефан Вишинський двічі виступав проти беатифікації Шептицького…

Тож політика Папи Берґольо зовсім не є якоюсь випадковою, випадаючою із ватиканської традиції. До речі, а цей Папа хоч привітав українців із Днем незалежності?

Василь Чепурний

Джерело «СІВЕРЩИНА»

Вочевидь, ця подія переповнила чашу терпіння української влади. Вже 25 серпня відбулася надзвичайна подія: «до Міністерства закордонних справ був запрошений Апостольський Нунцій в Україні Вісвальдас Кульбокас у зв’язку із висловлюваннями Папи Франциска, які пролунали під час загальної аудієнції 24 серпня, у День Незалежності України та день, в який виповнилося рівно шість місяців з моменту повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну». Нунцію було заявлено, що «в Україні глибоко розчаровані словами Понтифіка, які несправедливо прирівнюють агресора та жертву … Натомість в МЗС України звернули увагу Апостольського Нунція на те, що з початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Понтифік жодного разу не приділив окремої уваги конкретним жертвам війни, серед яких вже 376 українських дітей, які загинули від рук російських окупантів».

Варто відзначити, що висловлювання папи Франциска викликали дуже негативну реакцію на Заході. Так оглядач одного з найавторитетніших німецьких видань «Frankfurter Allgemeine Zeitung» Деніел Декерс уже в заголовку свого коментаря називає Римського Понтифіка «Папою Путіна», при цьому наголошує: «На відміну, наприклад, від Всесвітньої ради церков, папа Римський донині відмовляється називати агресію Росії проти України тим, чого імперативно вимагає церковна соціальна етика, а саме – загарбницькою війною Папа також ніколи не виступав проти спотворення релігійної мови для прославлення війни, яку з тих пір вдосконалив його російський «партнер по діалогу» Кирило .. І тепер Франциск також підживлює міф про російську жертву, пов’язану з прокремлівською пропагандисткою ненависті Дугіною. Було б дивом, якби це залишалося останньою помилкою папи Римського. Однак його моральний авторитет уже знищений».

Міжнародній скандал та загальне засудження позиції папи Франциска неабияк стурбували Ватикан. Практично відразу після офіційної заяви МЗС України, Редакційний директор Дикастерії в справах комунікації Андреа Торніеллі надає досить загальний коментар, у якому спробує представити слова понтифіка як «коментар пастиря, а не політика». Адже, на думку ватиканського чиновника, «назвавши «бідолашною дівчиною», маючи на увазі драматичні обставили її смерті, щоби наголосити, що ніщо ніколи не може виправдати вбивство людини»… І тут нам варто звернутися до питань, які поставив відомий журналіст Віталь Портников у своїм блозі на «Радіо Свобода»:

«1. Чому досі глава Римо-католицької церкви, в якого в Україні численна паства, не визначився із ставленням до війни, в якій через дії тоталітарного режиму загинуло вже стільки жінок та дітей!

2. Чому Франциск знаходить у собі сили для поїздки до Казахстану, близької до Росії і поки що мирної держави, але не приїжджає в Україну для того, щоб втішити жертв цієї війни?

3. Чому намагався зустрітися в Казахстані з Московським патріархом Кирилом – незважаючи на те, що глава РПЦ неодноразово підтримував агресивну війну (зустрічі не буде, бо до Нур-Султану не прилетить саме Кирило)?

4. Чому ми постійно спостерігаємо спроби зрівняти у горі агресора та його жертву? Адже без агресії не було б жертв».

На нашу думку, у контексті теми цієї статті, дуже важливим є трете питання. Адже папа Франциск дійсно до останнього намагався зустрітися з патріархом Кирилом та, незважаючи на публічну підтримку війни Московським патріархатом, не виказав на його адресу жодного слова осудження або критики. Також варто відзначити, що патріарх відмовився від візиту в Нур-Султан на «VII з’їзд лідерів світових та традиційних релігій» не через якусь зміну у відносинах з Ватиканом, а через загострення міждержавних стосунків між Росією та Казахстаном. Натомість очільник РПЦ надіслав туди дуже представнику делегацію з чотирьох постійних членів синоду, яку очолила 2-га людина у ієрархії Московського Патріархату – митрополит Волоколамський Антоній, голова «Відділу зовнішніх церковних зв’язків» (саме ця делегація і провела зустріч з Римським Понтифіком, але про це згодом).

На тлі критики, розуміючи що прийдеться відверто відповідати на дуже незручні питання, які читко окреслять позицію Ватикану, під приводом «поганого здоров’я», папа Франциск відмовляється від навідування України, але 13 вересня 2022 р. розпочинає свій візит до Казахстану. І ось тут починаються цікаві події, які можуть мати дуже серйозні наслідки.

Від початку візиту папа Франциск дуже багато каже про мир та безцінну коштовність життя, але жодним словом аніяк не згадує Україну та не засуджує Росію як агресора. Натомість вже 14 вересня проводить довготривалу зустріч з делегацією Московського патріархату, яка, коли судити по світлинам, проходить у повному порозумінні. Про зустріч до сьогодні (19 вересня) немає жодної інформації на офіційних ресурсах Ватикану, а ось на сайті «Відділу зовнішніх церковних зносин» Московського патріархату вона з’явилася вже вечором 14 вересня. Інформація про перемови дуже скупа: «Під час зустрічі її учасники обговорили низку аспектів православно-католицьких та міжрелігійних відносин, ситуацію у світі та виклики, що стоять перед суспільством» та ілюстрована трьома світлинами. Саме вони викликали відразу викликали різка негативну реакцію у світі.

Зокрема на одному з грецьких ресурсів зустрічаємо такий допис: «Ο Φραγκίσκος, χωρίς καμία αγάπη και καμία ντροπή προς τη σφαγιαζόμενη από τους ρωSSους Ουκρανία, σκύβει και φιλάει το εγκόλπιο του ρωSSοπαπα Αντώνιου, του επικεφαλής των εξωτερικών σχέσεων του «πατριαρχείου» του κρεμλινου στη συνάντηση τους στο Καζακστάν. Είναι λυπηρό, ότι η εκκλησία της Ρώμης ξεφτιλίζεται ακολουθώντας τυφλά την αντίχριστη και εγκληματική ρωSSια και βλάπτει τον κόσμο όλα» (Франциск, без сорому і без любові до України, яку вбиває Росія, нагинається і цілує ноги голови зовнішніх відносин кремлівського «патріархату» митрополита антонія на зустрічі в Казахстані. Сумно. Римська церква принижується, сліпо підтримуючи злочинну росію)…

У подальшому, митрополит Антоній, голова «Відділу зовнішніх церковних зносин», розповів, що однією з тем, яку делегація РПЦ обговорювала з папою Франциском – це організація його можливої зустрічі з патріархом Кирилом у Єрусалимі…

Натомість папі Франциску все ж довелося згадати Україну. Це відбулося на прес-конференції щодо самого візиту в Казахстан, яку він дав закордонним журналістам.

Перше питання задав німецький журналіст Рудігер Кронталер: «Ми в школі вчимося, що ніколи не можна використовувати зброю, чинити насильство, єдиний виняток – це самооборона. Як ви вважаєте, чи потрібно зараз Україні давати зброю?»

Саме на це питання Римський Понтифік дав дуже неоднозначну відповідь і саме її найбільш вибірково цитують українські ЗМІ. Тому даємо її цілком, відзначаючи певні цікави моменти.

Папа Франциск: «Це політичне рішення, яке може бути моральним, морально прийнятим, якщо воно прийняте відповідно до умов моралі, яких багато, і тоді про це можна говорити. Але це може бути аморальним, якщо це зроблено з наміром спричинити ще більше війни, або продати зброю, чи відмовитися від тієї зброї, яка мені більше не потрібна… Мотивація – це те, що значною мірою визначає моральність цього вчинку. Захищатися – це не тільки законно, але й вияв любові до Батьківщини. Хто не захищається, хто не захищає щось, той не любить, а хто захищає, любить. Ми також повинні [розглянути] ще одну річ, яку я сказав в одному зі своїх виступів: ми повинні ще більше розмірковувати над концепцією справедливої війни. Тому що сьогодні всі говорять про мир; протягом багатьох років, протягом сімдесяти років, ООН говорила про мир, виголошуючи багато промов про мир. Але зараз скільки воєн триває? Ту, яку ви згадали, Україна-Росія, тепер Азербайджан і Вірменія, яка трохи зупинилася, тому що Росія виступила гарантом – гарантом миру тут і ведення війни там; потім Сирія, десять років війни: що там відбувається, чому вона не припиняється? Які інтереси рухають ці речі? Потім є Африканський Ріг; потім північ Мозамбіку; і Еритрея, яка знаходиться поруч з Ефіопією; потім М’янма, з цим стражденним народом, який я так люблю, народом Рохінджа, який ходить, мандрує, мандрує, як цигані, і не знаходить спокою. Але ж у нас війна по всьому світу…»

Загальне відчуття: Для папи Франциска у всіх питаннях (постачання зброї; осудження Росії як агресора і т.д. – «не все так однозначна»

Друге питання – від польської журналістки Сільвії Висоцької: «Ви сказали: ми ніколи не можемо виправдати насильство. Все, що зараз відбувається в Україні – це чисте насильство, смерть, тотальне знищення з боку Росії. У нас у Польщі війна так близько від наших дверей, з двома мільйонами біженців. Я хотів би запитати, чи є, на вашу думку, якась червона лінія, за якою ми не повинні казати: ми відкриті до діалогу з Москвою. Тому що багатьом важко зрозуміти цю доступність. А ще хочу запитати, чи наступна поїздка буде до Києва».

Папа Франциск: «Я вважаю, що завжди важко зрозуміти діалог з державами, які почали війну, і здається, що перший крок був зроблений звідти, з того боку. Це важко, але ми не повинні відкидати це, дати можливість для діалогу всім, кожному! Тому що завжди є ймовірність того, що в діалозі ми можемо щось змінити, навіть запропонувати іншу точку зору, інший погляд. Я не виключаю діалогу з будь-якою силою, яка воює, навіть з агресором… Інколи так треба вести діалог, але треба, це «смердить», але треба. Завжди на крок попереду, простягнута рука, завжди! Бо інакше ми закриваємо єдині розумні двері до миру. Іноді вони не сприймають діалог: шкода! Але діалог завжди треба вести, принаймні пропонувати, і це теж добре для тих, хто його пропонує, від цього дихає».

Тут варто трохи більш прискіпливо подивитися та відповідно прокоментувати відповідь Римського Понтифіка. Реально бачимо, що він не окреслює якісь «червоні лінії», після яких Захід, зокрема і Україна, вже не може вести перемови з Росією, крім як про умови беззаперечної капітуляції та її роззброєння. Виникає природне запитання: «Чи вважав б папа Франциск прийнятним перемови з нацисткою Німеччиною після всіх її злочинів, коли б вона погодилася просто відійти на кордони 1939 р.? Чи мусили б ми, на його думку, погодиться з подальшим існуванням гітлерівського режим та нелюдської ідеології тільки через закінчення війні?» Також, можна зробити висновок – папа Франциск закликає Україну розпочати перемови з Росією без будь-яких попередніх умов. Ну і зрозуміло, що папа в Україну не збирається…

Ще один момент, на який варто звернути увагу в інтерв’ю папи Франциска – це критика Заходу, що «пішов хибним шляхом». Таке враження, що він користається російськими темниками. Особливо це стосується частині, яка присвячена «проблемам» мігрантів з Африки, Близького Сходу й Азії, бо саме вона практично 100% повторює наратив путінських та лукашенківських пропагандистів, що використовувався під час штучно створеної «міграційної кризи» 2021 р.

Більш того, очільник Католицької Церкви не бачить нічого страшного, коли корінні європейці стануть меншиною у власних країнах, розчиняться у нових мігрантах. При цьому він приводить приклад Аргентини, де з майже 50 млн. населення, тільки «менш мільйону аборигенів». Але чомусь забувається, що саме «мігранти», починаючи з конкістадорів, найбільш спричинилися до фізичного знищення корінного населення Латинської Америки.

Отже, що ми маємо у сухому залишку?

По-перше, папа Франциск до останнього сподівався зустрітися з патріархом Кирилом. Він навіть не зважав на нищівну критику, під яку потрапив через свої висловлювання та позицію щодо небажання осудити агресію Росії проти України. Зустріч не відбулася виключно через міждержавні стосунки Росії і Казахстану. Натомість очільник Католицької Церкви провів максимально теплі, дружні, перемови з дуже представницькою делегацією Московського патріархату, яку очолювала 2-га людина в ієрархії РПЦ. На яких, серед іншого, знову обговорювалася зустріч Франциска та Кирила, на цей раз у Єрусалимі.

По-друге, Ватикан явно врахував токсичність будь-яких контактів з Росією, зокрема і з РПЦ. Тому на його офіційних ресурсах інформація про перемови з російською делегацією відсутня. Однак, для Московського патріархату, демонстрація контактів з папою Франциском дуже важлива, через що на його ресурсах подана інформація про зустріч, фота та деякі теми перемов. Вочевидь є певний конфлікт інтересів Москви та Ватикану в медійному висвітленні контактів, але поки невідомо чим це закінчиться.

По трете, Римський Понтифік зробився більш обережний, коли його просять висловиться щодо агресії Росії та її осудження. Почався вживатися наратив «не все так однозначно»; «Росія може одночасно бути і миротворцем»; «війні йдуть по всьому світу, тому давайте не будемо зосереджуватися на Україні» і т.д. Але, у своєї критиці Заходу, особливо в баченні штучної «міграційної кризи», папа Франциск практично повторює темники путінських та лукашенківських пропагандистів. Він демонструє повне нерозуміння національного характеру держав Європи, попанує створити у їй «плавильний котел» для створення абстрактної «європейської нації».

Таким чином, на нашу думку, важко казати про якусь зміну політики Ватикану, зокрема і особистого ставлення папи Франциска, як до Росії-агресора, так і до Московського патріархату, які цю агресію підтримав. Швидше це подібно на певне маскування через токсичність Росії та РПЦ у більшості країн світу.

Але будемо оптимістами, можливо Ватикан згадає слова Христа «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що зверх цього, те від лукавого» (Мт. 5:37), і тоді українцям-католикам не прийдеться червоніти за свого очільника.

прот. Сергій Горбик

У 2019, на п’ятому році російсько-української війни та четвертому році звірств російських військ у Сирії, папа Франциск нагородив Путіна пам’ятною медаллю «Ангел-Хранитель миру». Я так розумію, у 2022 році подібну медаль отримає Московський патріарх Кирило. Після всіх дій із підтримки військової агресії Путіна проти України і нещодавніх «військових» «проповідей» ідеолога «русского міра» Кирила, який прославляє різників Бучі як «героїв», пропозиція йому стати «істинним миротворцем, особливо для України, що роздирається війною», сприймається, м’яко кажучи, як вишуканий цинізм. У державі Ватикан новин не читають? Чи у них проблеми із комунікацією із Апостольською Столицею? Радикалізм авторів цього допису можна зрозуміти, проте вони надають матеріали для самостійного осмислення «нових ініціатив» (не всі ще відійшли від старих).

проф. Олександр Саган

Після відомих подій березня-квітня 2022 р., імідж Ватикану (і Католицької Церкви) в Україні зазнав досить міцного вдару. Негативні статті, дописи та карикатури на папу Франциска заповнили україномовний (український) сегмент інтернету, а також друковані ЗМІ. При цьому, як показує пілотне дослідження, ставлення до Ватикану більшості українців не дуже сильно відрізнялося від ставлення до Московського патріархату. І це явно занепокоїло керманичів Католицької Церкви, адже ідею заборони діяльності Московського патріархату в Україні, за даними соціологічної групи «Рейтинг», підтримує більш ніж 51%, а коли брати Західну Україну, де мешкають близько 95% вірних УГКЦ, ця лічба зростає до 67-73%%.

Отже, цілком природно, ідея про об’єднання українських греко-католиків та православних в єдину Помісну Церкву, якою сьогодні є ПЦУ, набувала все більш прибічників серед католиків. Те, що відбувалося в соціальних мережах на протязі останніх тижнів, можна охарактеризувати висловом: «Рим нам не батько, а Москва не мати». Роздалися реальні пропозиції, зокрема і деяких політиків, долучити Католицьку Церкву до «церков-спільників окупанта» та Ватикан – до недружніх країн.

Так, серед іншого, пропонувалося змінити назву законопроекту № 7204 від 22.03.2022 «Про заборону Московського патріархату на території України» на «Про обмеження діяльності структур недружних Церков на території України».

Відчуваючи небезпеку, Католицька Церква, а також її ієрархія, формальні та неформальні речники, вже з 19-20 квітня 2022 р. розвернули компанію, яка несла кілька мессиджів:

– папа Франциск не винний, він погано розбирається в політиці та дійсно прагне миру. Його неправильно інформувало оточення.

– Папа – намісник Христа! Він знає. що робить. Це все вони – вороги «святої церкви» та «маніпулятори». Нічого страшного не відбулося, мусимо бути вірні папі та Католицької Церкві.

– Через критику папи Франциска та формування негативного іміджу Ватикану, УГКЦ, її духовенство та вірні, можуть знову зазнати гонінь.

Інформаційна політика Католицької Церкви, а найбільш – позиція очільника УГКЦ Святослава Шевчука, виявилася досить вдалою, адже критика папи Франциска з боку українських католиків практично зупинилася. Однак вона привела і до другого, дуже цікавого, моменту: Кількість прибічників державної заборони Московського патріархату зменшилася до 55-62%%.

На великий жаль, події напередодні та в часі католицького Великодня не зробилися уроком для Ватикану та особисто для папи Франциска. У часе вітання Предстоятелям Православних Церков, він окремо звернувся до патріарха Кирила Гундяєва… Але цікавий не сам факт та текст звернення, а як офіційний Ватикан подає цю новину. І тут ми бачимо «ексклюзивний», а ліпше сказати двоєдушний підхід до подачі інформації українською та іншими мовами. Тим більш, що українську версію робив греко-католик – о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ.

Отже, подаємо порівняльну таблицю новини з сайту «VATICAN NEWS». Назву та кожний присутній абзац подаємо окремо в перекладі українською мовою:

Але різниця між звичайним текстом новин та україномовною версією це далеко не все. Ми мусимо особливе відзначити кілька моментів, які виникають з тексту.

По-перше, папа Франциск надіслав патріарху Кирилу особливе послання, яке відрізняється від вітання інших Предстоятелів Православних Церкво;

По-друге, він знов мовчить про співучасть Московського патріарха в агресії Росії проти України, називає його «братом» та бачить у їм можливого «миротворця»;

По-трете, чого загалом немає в україномовної версії, папа Франциск публично шкодує про неможливість зустрічі з патр. Кирилом. Але не через його підтримку агресії та сповідання єресі «русского мира», а через можливі «дипломатичні незручності» (плутанину)…

Усе це примусило нас звернутися до повного тексту послання папи Франциска до Московського патріарха Кирила, благо воно розміщено на офіційному сайті РПЦ. І тут нас очікував справжній «сюрприз», адже формулювання були ще більш відвертими та проросійськими, ніж на офіційному сайті Ватикану!

Папа Франциск анічого не каже про те, що саме патр. Кирило Гундяєв підтримав війну, але, знов ставлячи на один шабель агресора та жертву, пише: «У ці дні, коли ми відчуваємо всю тяжкість страждань членів нашої людської сім’ї, розбитих насильством, війною та численними проявами несправедливості…» Він, певно знов забувся або його «знов неправильно інформувало оточення», що «насильство», «війну» та «численні прояви несправедливості», які сьогодні коються в Україні, благословив саме Московський патріарх!

Більш того, згуб усіляке почуття реальності (про моральність просто мовчимо), папа Франциск пропонує патр. Кирилу стати «істинними миротворцями, особливо для України, що роздирається війною». Відзначимо, не принести покаяння через підтримку агресії та злочинів російських окупантів, а відразу зробитися «миротворцем». З решти, про що тут можна дискутувати, коли сам папа Франциск до сьогодні не осудив анексію Криму в 2014 р. та навіть уникає назвати Росію агресором!

Але очільник Католицької Церкви йде ще далі, та просить Московського патріарха, який благословив війну і зробився токсичним для всього християнського світу, молитися за нього: «Дорогий брате! Молімося один за одного, щоб ми могли нести довіру свідчення про євангельську звістку про Воскреслого Христа і про Церкву як загальне таїнство спасіння, щоб усі могли увійти в царство «праведності і миру і радості у Святому Дусі» (Рим. 14:17)»». І далі бажає людині, суду над якій потребують навіть священики РПЦвУ, адміністративної структури Московського патріархату; яка, навіть після викриття злочинів російських окупантів, благословляє агресію…. «радісного та благословенного Великодня!»

Вважаємо, що дали досить матеріалу для роздумів, а висновки хай кожний робить сам. А у нас залишається тільки риторичне питання до ієрархії, духовенства та речників Католицької Церкви в Україні: Чи вистачить у вас сміливості дати правдиву оцінку діяльності Ватикану загалом та папи Франциска зокрема?

Ілюстрації:

Загальна версія на офіційному сайті Ватикану:

Україномовна версія на офіційному сайті Ватикану:

Андрій Грудень, PhD з соціології релігії, Краків-Дніпро

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Після ІІ Світової війні, Ватикан увесь час прагнув налагодити нормальні стосунки з СРСР, зокрема використовуючи т.зв. «церковну дипломатію». Одночасно, зі свого боку, радянське керівництво шукало шляхи для нейтралізації «антикомуністичного церковного фронту», який вимальовувався в часі підготовки Другого Ватиканського собору. Адже серед важливих питань, які він повинен був розглянути, було питання про засудження комунізму та духовну опіку тих католиків, які опинилися в соціалістичних країнах. Це було цілком логічно, оскільки «соціалістичний концтабір» поширився на всю Східну Європу, і у Ватикані було багато священиків, які відчули всі «радості соціалістичного раю», а правда про комуністичні репресії було вже широко відомо…

Однак, власні геополітичні (і економічні) інтереси були для Ватикану значно більш важливіші, ніж доля їх співбратів, що страждали в «соціалістичному таборі». Вже 27 вересня – 2 жовтня 1962 року кардинал Йоганнес Віллебрандс здійснив офіційний візит до Москви, де 30 вересня «він був присутній у церкві Петра і Павла в Лефортові під час літургії, яку очолював архієпископ Никодим». У результаті переговорів, документи про осудження комунізму та переслідування віруючих в СРСР, як і загалом у соціалістичних країнах, зникли з порядку денного ІІ Ватиканського собору. У свою чергу, Московський патріархат зруйнував всеправославну єдність – його делегація була єдиною з числа Православних Церков, яка була присутня на католицькому соборі.

Саме з часів ІІ Ватиканського собору почалася плідна співпраця керівництва новітньої Російської імперії (СРСР) та Ватикану. За певне лояльне ставлення до Католицької Церкви в СРСР та економічну співпрацю, адже по даним дослідників, грошові кошти КПРС і СРСР зберігалися у банківських структурах Ватикану з кінця 60-х років ХХ ст., його офіційні особи мінімізували антирадянську, антикомуністичну, діяльність на світовому релігійному полі. А також сприяли намаганням Московського патріархату зайняти перше місце у Вселенському Православ’ї [1].

Нам можуть заперечити: А як же Іоан Павло ІІ, якого всі вважають переконаним антикомуністом?

Власне кажучи, міф про Яна Павла ІІ, як антикомуніста, який зруйнував СРСР, був створений штучно тільки в кінці 90-х років ХХ ст. Уважно передивляючись його промови, ми не знайшли якісь виступів саме проти СРСР як імперії, а також у підтримку національних визвольних рухів. Максимум – це були вступи проти військового стану в Польщі, загальних відзнак диктатури та обмеження прав віруючих у країнах «соціалістичного табору».

Уже через три місяці після обрання, Іван Павло II приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А. Громико. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті допровадили до зустрічі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані 1 грудня 1989 року. І навіть на зустрічі з М. Горбачовим, ніяких питань щодо визволення поневолених народів, а вже був міцний рух за незалежність в країнах Балтії, не піднімалося, хоча було конкретне звернення католицьких біскупів Литви, Латвії та Естонії.

З рештою, підтримку розпаду СРСР та визволення поневолених народів, як і підтримку Незалежності України, з боку Яна Павла ІІ (читай Католицької Церкви) чудово ілюструє наступний факт: Ватикан визнав Україну тільки 8 лютого 1992 р. – зайнявши «почесне» 110-те місце!

А що ж у релігійної сфери?

Попри те, що Ян Павло ІІ завжди підкреслював, що він екуменіст та прагне свободи віровизнання для всіх, Українське Православ’я в це «всіх» явно не входило. Ми не будемо тут описувати певні особливості «виходу УГКЦ з підпілля», коли Ватикан жодного слова не сказав на підтримку відродження Української Православної Помісності (УАПЦ та УПЦ КП). Ми лише торкнемося дуже цікавої угоди між Московським Патріархатом та Католицької Церкви, згідно якої Ватикан брав на себе обов’язки «не вступати в офіційні контакти з тими церковними групами, які не мають канонічного визнання» (тобто – з УАПЦ та УПЦ КП) [2]. І ця угода, підписана у часі понтифікату Яна Павла ІІ, як ми бачимо, чомусь діє і сьогодні (про що ми розповиймо згодом).

Так, саме Ян Павло ІІ, який без проблем зустрічався та молився навіть з язичниками в Ассижу, «не знайшов часу», щоб зустрітися з очільниками УАПЦ та УПЦ КП у під час навідування України. Таку саму політику проводили і інші офіційні представники Ватикану в Україні, а римо- та греко-католики всіляко намагалися мінімізувати подібні контакти, а при нагоді рясно виступали (виступають) ситуаційними союзниками РПЦвУ.

Але давайте залишимо історію та подивимось на сучасність.

Весною 2014 р. Росія анексує Крим та розпочинає війну на Донбасі. Ці дії, зокрема і їх реакція на їх Московського патріархату, викликають осудження більшості держав світу та релігійних лідерів. Ватикан залишається майже єдиною країною Європи (разом з Сербією), яка не осудила акт агресії та наполегливо називає агресію Росії «внутрішнім конфліктом». А в лютим 2016 р., коли агресія Росії проти України вже не викликала сумнівів у світовому цивілізованому співтоваристві, папа Франциск зустрічається з патріархом Кирилом… і підписує декларацію, яка цілком відповідає політичним інтересам Москви.

Текст сумновідомої «Гаванської Декларації» був настільки образливий для України та промосковський, що навіть вірний син Ватикану, очільник УГКЦ Святослав Шевчук заявив: «Для документа, який повинен бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його складання неможливо було собі уявити». При цьому, все ж спробуючи якось виправдати Ватикан, спробував перекласти відповідальність з Франциска на колективну «Папську Раду», яка некомпетентна в питаннях міжнародної політики і «делікатних питаннях російської агресії в Україні» [3]. На що практично отримав спільну відповідь Ватикану та Московського патріархату про те, що «в складанні декларації особисто брали участь і патріарх Кирило, і папа Франциск» [4]

На сьогодні вже зрозуміло – «Гаванська Декларація» була потрібна не тільки керівництву Російської Федерації, а і особисто патріарху Кирилу, щоб показати його владу над православними в Україні, максимально призупинити дії, скеровані на отримання канонічної автокефалії Українським Православ’ям та, одночасно, отримати визнання як лідера православного світу. Зі свого боку, крім чисто фінансових інтересів, Франциск намагався (і намагається) отримати партнера в православно-католицькому діалозі, з яким можна буде вирішувати питання без врахування традиційної соборності Вселенського Православ’я…

Продовженням проросійської політики Ватикану були неодноразові візити Апостольського нунція в Україні до Донецька та Луганська, про які дуже влучно висловилася проф. Людмила Филипович: «Нунцій заявив, що основне завдання Церкви – це побудова мостів. Питання: з ким і чим? Будувати міст із ворогами України? В розпал військового протистояння? В ситуації, коли ворог навіть не думає каятися і переконаний, що робить все правильно, вбиваючи тисячі людей? Ми не можемо не радіти ініціативі «Папа для України» – для нас зараз це колосальні гроші. Питання в тому, кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси»… [5]

Коли ми розглядаємо відносини Ватикану та України, не можемо обійти офіційні стосунки, докладніше їх відсутність, Католицької Церкви та Українського Православ’я.

До грудня 2018 р., Ватикан пунктуально дотримувався угоди з Московським патріархатом: Жодних офіційних стосунків між Католицькою Церквою та «неканонічними православними юрисдикціями в Україні» (УАПЦ й УПЦ КП) не було. Тут можна багато про що сперечатися, однак ми приймаємо це, адже не було офіціальних стосунків і з Вселенським Православ’ям. Однак, після Київського Об’єднавчого собору та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ситуація кардинально змінилася. Бо вже не було «неканонічної юрисдикції», а була ПЦУ – повноправний член родини Вселенського Православ’я. При цьому, реально проти надання автокефалії виступив тільки Московський патріархат, інші Православні Церкви аніяких санкцій проти Константинопольського Патріархату не ввели. Отже, коли казати про світові екуменічні процеси, а тим більше про православно-католицький діалог, Ватикану прийдеться мати справу з представниками ПЦУ.

Таким чином, на нашу думку, з огляду на зміну обставин, Католицька Церква мусила піти на встановлення офіційних контактів з ПЦУ. І тут не йдеться про якісь дуже великі дипломатичні складності, було б цілком прийнятна звичайна робоча зустріч нунція – офіційного представника Ватикану в Україні, з Предстоятелем або членом (членами) синоду ПЦУ… Однак, ані архієпископ Клаудіо Гуджеротті, який займав цю посаду до липня 2020, ані його наступник, архієпископ Вісвалдас Кулбокас, вперто ігнорували (ігнорують) усі спроби керівництва ПЦУ встановити контакти. Натомість, без проблем, 9 лютого 2022 р., відбувається офіційна зустріч з керуючим справами РПЦвУ, митрополитом Антонієм Паканичем, «під час розмови йшлося про сучасний стан православно-католицьких відносин, як на глобальному, так і на українському рівні. Також були обговорені інші питання, що становлять спільний інтерес» [6]. Дуже цікаво, який «спільний інтерес» має Ватикан та адміністративна структура Московського патріархату? Адже РПЦ, особливо після вторгнення на канонічну територію Олександрійського патріархату, зробилася вкрай токсичною для переважної більшості Православних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату, з яким, як увесь час підкреслює папа Франциск, у Католицької Церкви «давні тривали та позитивні екуменічні стосунки».

Загалом, коли проаналізувати висловлювання ватиканських чиновників, зокрема і папи Франциска, за останні рік – півтора, можна зробити висновок, що вони явно бачили війну в Україні саме як «громадянський військовий конфлікт», а Росію – як стороннього спостерігача, який хоче знайти мирне рішення. Жодного натяку на Москву як агресора у них ніколи не було.

На нашу думку, певні домовленості щодо підтримки агресії проти України, у Москви з Ватиканом, або, як мінімум, з Московським патріархатом, існували. Питання тільки в їх формі та можливої реалізації. Опосередковано цей факт підтверджує зустріч патріарха Кирила Гундяєва з Апостольським нунцієм у Росії, архієпископом Джованні д’Аньєлло, яка відбулася 3 березня 2022 р. у Москві. І коли обпиратися навіть на дужу скупу інформацію, вона прийшла в «дружньої обстановці та порозумінні» та і загалом «перебування на посаді Апостольського нунція в Російській Федерації стало для нього можливістю «познайомитись із абсолютно новим світом, зокрема, зі служінням Російської Православної Церкви». «Це цінна можливість, у тому числі для розвитку нашої співпраці»» [7].

Наслідком московських домовленостей стала відеоконференція між патріархом Кирилом та папою Франциском, яка відбулося 16 березня 2022 р. Тобто вже після того, як Московський патріарх публічно підтримав агресію Росії й коли вже було відомо про військові злочини російських окупантів… Але очільник Католицької Церкви жодним словом не осудив агресора та його «адвоката» – Московський патріархат. Натомість зрівняв агресора та жертву, російського солдата-окупанта, та українського військового, який захищає свою Батьківщину!

Слова папи Франциска, які донесли до нас ЗМІ, зокрема вислів: «Ті, хто платить за війну, — це люди, це російські солдати і люди, що потрапляють під бомбардування і гинуть, — сказав Папа. — Як пастирі, ми зобов’язані залишатися поруч і допомагати всім людям, що страждають від війни. Був час, коли у наших церквах ми говорили про священну війну або справедливу війну. Сьогодні ми не можемо так говорити. У нас розвинулося християнське усвідомлення важливості миру» [8], висловили обурення навіть у його вірних…

Зокрема, практично відразу після появи цієї інформації, у соціальних мережах з’явилося багато обурених дописів українських католиків, загальну тональність яких найбільш ілюструє пост Олександра Послушника: «Це значить, що до цієї пори весь християнський світ був тупий і несвідомий? Люди добрі! Невже папа думає, що довкола всі барани і його підлопремудрих слів ніхто не зрозуміє? Відкинувши вислів «священна війна», ми сторону захисників-героїв прирівнюємо до вбивць, до тих, які прийшли грабувати і вбивати наших мирних людей!!! Адже Сам Господь сказав, що немає більшої любові, як та, коли людина покладає душу свою за ближніх своїх!!! Тобто виходить, що наші герої – це не герої, а прості людиноненависники-шакали?! І слова Спасителя їх не стосуються? Невже ті путінські гроші, що у Ватиканському банку, підкупили папу? Яка ганьба! Не хочу більше нічого говорити, але тут є над чим задуматися!» [9, ст. 1]

Одночасно, відомий католицький письменник, професор Джордж Вайґель, коментуючи контакти папи Франциска з Московським патріархом, зауважив, що «Ватикан мусив переглянути своє ставлення до РПЦ: Від початку 1960-х років Ватикан був захоплений ідеєю двостороннього порозуміння з російським православ’ям. Незалежно від благородності намірів, це було помилковим кроком, і настав час на екуменічний «reset». Якщо дві з найбільш корумпованих організацій у світі — Міжнародний олімпійський комітет і ФІФА — можуть розірвати стосунки з Росією через її смертоносну агресію, то й Ватикан напевно може поінформувати патріарха Кирила, що екуменічні контакти Апостольського Престолу з російським православ’ям призупинені до того часу, коли Кирило засудить вторгнення в Україну» [10].

На нашу думку, свідчення професора Джорджа Вайґеля для нас дуже важливі. Бо людина яка і була папським біографом та дуже добре орієнтується в ватиканській ситуації, чітко підтвердила дві ключові речи.

По-перше, Католицька Церва, не дивлячись на всю антикатолицьку риторику офіційних та неофіційних ЗМІ РПЦ, мела з Московським патріархатом особливі стосунки ще з 60-х років ХХ ст. І ці стосунки були пріоритетні для Ватикану, вони для нього були більш важливі, ніж навіть доля своїх вірних у країнах Східної Європи, зокрема і в Україні. Тому, списати все на «нерозумність власне папи Франциска», як це намагаються зробити деякі католицькі діячи, не вдасться.

По-друге, жодні «високі матерії» та «політична доцільність» не заважали Ватикану поставити «на паузу» не тільки контакти з Московським патріархатом, а і загалом з Росією. Але він цього робити не захотів, а навпаки де-факто виступав (і виступає) на боці агресора.

Разом з тим, не треба думати, що Ватикан не має спільників в Україні, які, хто активною співпрацею, а хто і через бездіяльність, робляться його спільниками в співпраці з Москвою. Саме з допомогою їх, Католицькою Церквою була проведена чергова провокація – т.зв. «присвята серцю Марії Росії та України», яку, про що ми розповімо згодом, також жорстко критикують «українські» католики…

Отже, 2 березня, вже в розпал агресії Росії, т.зв. «Католицьких біскупів України», під головуванням митрополита Мечислава Мокшицького, звертається до папи Франциска з таким листом: «У ці години незмірного болю та жахливого випробування для нашого народу, ми, єпископи Конференції єпископату України, стаємо речниками невпинного і сердечного благання, підтриманого нашими священниками та богопосвяченими особами, яке надходить до нас від усього християнського народу, щоб Ваша Святість присвятила Пресвятому Непорочному Серцю Марії нашу Батьківщину та Росію. Відповідаючи на це благання, покірно благаємо Вашу Святість публічно здійснити акт присвячення Пресвятому Непорочному Серцю Марії України та Росії, так, як це просила Пресвята Діва у Фатімі» [11].

Кожному, хто неупереджено вчитується в текст цього листа бачне, що католицькі біскупи практично ставлять знак рівності між агресором, тобто Росією, та жертвою –Україною. Але це не дивно, адже голова цієї «конференції біскупів, митрополит Мечислав Мокшицький, ще у 2017 р. визначився як ворог України, який заявив наступне: «Протягом декількох років українська нація переживає складний період. Війна ведеться на Сході, але її наслідки відчуваються в усьому світі. Вся громада залежить від війни, не тільки в матеріальному плані, і в економічному, а й у духовному вимірі. … На мій погляд, Україна мусить замислитись і відповісти на питання, чому це відбувається. Господь не є Богом, який карає свій народ, своїх дітей, а дає нам знати, нагадуючи про своє право любові до іншої людини. … На українському народі надалі лежить гріх геноциду, в якому йому важко до цього часу признатися і від якого важко очиститися, хоча було декілька спроб так зробити, між іншим в 70-у річницю подій на Волині. … Я переконаний, що доки цей народ не визнає своєї провини, не визнає правду і не очиститься від цього гріха, не зможе насолоджуватися благословеннями. Проте я сподіваюся, що річниця Фатімських явищ приведе до розуміння, що відсутність миру на Україні вимагає жесту, якого ми чекаємо в любові і з любов’ю». Тому цілком природно, що і агресію Росії, яка забрала вже багато життів не тільки наших оборонців, а і мірних мешканців, цей католицький ієрарх пов’язує виключно з «гріхом геноциду, який здійснили українці» [12].

При повному мовчанні ієрархії УГКЦ, яка, вочевидь, поділяє погляди митрополита Мечислава, папа Франциск радісно підхоплює цю ініціативу, яка, на нашу думку, є найбільшим подарунком не тільки Московському патріархату, а і політичному керівництву Російської Федерації.

Відверта гра Ватикану на боці Москви, не залишає осторонь навіть тих українських прибічників Католицької Церкви, які завжди виступали її оборонцями. Зокрема, відомий політичний діяч та активіст УГКЦ Богдан Червак, вже 18 березня 2022 р. зміщає в соціальних мережах та ЗМІ такий пост: «Довго мовчав, але вже немає сили мовчати. Папа Франциск, який до цього часу згадує «конфлікт в Україні» у контексті війни у Сирії, запланував провести 25 березня 2022 року урочистий обряд «посвячення Росії та України непорочному серцю Марії». Як це зрозуміти, він серйозно вважає Україну і Московію «сіамськими сестрами»? Виглядає, що папа Франциск остаточно втратив відчуття реальності. Як його слова і вчинки мають сприймати мільйони українців, в тому числі католиків і греко-католиків, яких уже вбила і продовжує вбивати Москва? Чому мовчить патріарх Святослав? Якщо треба зробити вибір між Апостольською Столицею і Києвом, то принаймні греко-католики його зроблять, але не на користь Ватикану» [13, ст. 1].

Але Католицька Церква, при повному мовчанні єпископату УГКЦ, до якого волали українці-католики, провела цей «акт посвяти», якій є ганебним для кожної адекватної та моральної людини, яку б віру вона не сповідувала… Ми не будемо давати власну оцінку дій папи Франциска, адже нас можуть обвинуватити в упередженості, а знову дамо слово ще одному активісту мирянського руху УГКЦ, доктору філософії, керівнику програми «Етика-Політика-Економіка» Українського Католицького Університету, Юрію Підлісному: «Тут ватиканська дипломатія вдарила в штангу. Знову невизначені терміни і боязнь називати речі своїми іменами. Після того, як увесь вільний світ (і навіть ООН) назвав цю війну невиправданою, неспровокованою агресією і бойнею, Росію агресором а Путіна воєнним злочинцем поведінка ватиканської дипломатії дивує своєю невизначеністю і боязню назвати речі своїми іменами. … Можливо я забагато хочу від Ватикану? Можливо… Але уявімо собі Євангелію, де за зразком ватиканських дипломатів не названі імена і факти. Новонародженого Ісуса мають убити. Йосиф і Марія беруть Ісуса і втікають до Єгипту, стають біженцями. А тепер уявімо, що не названий Ірод, який вбиває сотні невинних дітей… Христа мають убити. Уявімо, що не названі первосвященики, фарисеї та Юда, які видають Христа окупаційній владі. Уявімо, що не названий Пілат і ті, хто бичували і розпинали… Уявімо, що гріх не названий гріхом, а грішники грішниками поіменно… До кого тоді заклик про покаяння, навернення і обрання шляху спасіння? Уявили? Про що тоді Євангеліє?» [14]

Нам знову можуть заперечити: Адже Ватикан, у особі папи Франциска та католицького єпископату виступає проти війни та підтримує потребуючих.

Дійсно, існує досить багато інформації, у якій про це розповідається. Більш того, на провідному католицькому інтернет-ресурсі «CREDO» зроблена навіть велика добірка під промовистою назвою «Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив», яка охоплює період від 23 лютого до 30 березня 2022 р. Але є одна «проблема» — у цій добірці ми не знаходимо жодного слова про те, що саме Росія є агресором; що злочини на української землі роблять не якісь «інопланетяни», а саме російські військові; що Україна є не абстрактним «учасником війни», а жертвою російської агресії…

Нарешті, саме цікаве для нас у тієї добірці – це позитивна оцінка позиції Ватикану (Католицької Церкви) з боку Росії: «Москва і Ватикан продовжують спілкуватися щодо врегулювання в Україні, а Росія цінує посередницькі зусилля Папи — сказав агенції «РІА Новості» директор першого Європейського департаменту МЗС Росії Алєксєй Парамонов. «Це свідчить про те, що Папа Франциск, на відміну від багатьох лідерів західних держав, не робив одразу спішних висновків, — сказав дипломат, — і висловив щиру зацікавленість у зрозумінні, наскільки це можливо, ситуації в Україні та формуванні власної думки»» [15].

Деякі висновки.

Можна дуже багато розповідати про антикатолицьку пропаганду в РПЦ, приводити приклади книг, статей та виступів її ієрархів та священиків. Також можна приводити протилежні приклади, коли католицькі ресурси жорстко критикують православ’я. Але все це не має значення, коли йдеться про спільні інтереси Росії та Ватикану в пострадянських країнах, найперше – в Україні. У цьому випадку ми бачимо дійсно «заклятих друзів», які працюють у тандемі, як «ситуаційні союзники». І немає потреби шукати «доброго папу», бо для Ватикану власні стратегічні інтереси та їх виконання є непорівняне вищими, не тільки за Євангеліє, а навіть звичайну людську моральність.

Ми мусимо, нарешті визнати: Для України «Москва не мати, а Ватикан не батько». Отже, коли ми кажемо про деструктивну та антидержавну діяльність Московського патріархату в Україні, то мусимо бачити та розуміти таку саму діяльність Католицької Церкви.

А всім українським католикам, які до сьогодні про щось благають або чогось вимагають від Ватикану та папи, радимо прислухатися до слів відомого журналіста Василя Козьмика, якими він відповів на пост Богдана Червака в ФБ, коли той благав папу Франциска «надайте УГКЦ статус патріаршої Церкви і залиште нас у спокої наодинці з Богом»:

«Друже Богдане, папа Вас не залишить. Самі залиште ідею-фікс про патріаршу Церкву і залиште папу. Не допросилися від великих пап, то вже не надійтесь. Маємо помісну Православну Церкву України з Томосом, що Ви вітали. Хай це буде й Ваш Томос, і Ваша Церква» [16, ст.1].

Посилання:

1. Горбик Сергій, прот. Як СРСР вплинув на рішення ІІ Ватиканського собору щодо соборного засудження комунізму

2. Митрополит Владимир обвинил греко-католиков в поддержке раскольников

3. Глава Униатской церкви раскритиковал декларацию патриарха и понтифика

4. Митрополит Иларион: папа и патриарх лично составляли текст декларации

5. Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович

6. Керуючий справами УПЦ зустрівся з Апостольським Нунцієм в Україні

7. Состоялась встреча Святейшего Патриарха Кирилла с Апостольским нунцием в России

8. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова

9. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

10. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова

11. Єпископи України просять папу присвятити Україну та Росію серцю Марії

12. Павленко Павло. Мечислав Мокшицький як дзеркало польського шовінізму в Україні

13. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

14. Підлісний Юрій. Про Папу Римського, дипломатію Ватикану і московську війну проти України

15. Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив

16. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

 прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Москва «Краде» священиків у Олександрійського пат і запалює свічки до дня народження разом з Папою Римським, сподіваючись налякати православних

Російська церква шукає у Папи та Ватикану докази міжнародного визнання, після її необережних дій, які фактично поставили її на маргінес православного світу.

Припинення спілкування з Вселенським Патріархатом та іншими Церквами, які визнали Українську Церкву, попри те, що воно анітрохи не сприяло її дипломатичної «гойданці», не турбувало чиновників Російського Патріархату, які продовжують безпрецедентно тиснути на інші Православні Церкви, щоб примусити їх підтримувати курс Московського патріархату

Рішення Патріарха Кирила покласти на свої плечі кілька десятків священнослужителів, які служать в Африці, районі абсолютної юрисдикції Олександрійського патріархату другого народження, є доказом того, що в Москві досі вірять, що шантаж змусить Церкви, які офіційно визнали ПЦУ, відмовиться від цього рішення, а також і налякати інших, щоб не погодилися на визнання.

Як повідомляють обізнані джерела orthodoxia.info, найбільше бояться в Москві мирних візитів митрополита Київського Епіфанія до Церков, які визнали його Церкву.

У цьому контексті Олександрійський Патріархат і Грецька Церква вважаються надзвичайно «небезпечними», оскільки офіційна присутність Епіфанія на їх канонічної території переверне наратив, який вони давно культивують про ізоляцію Православної Церкви України.

Вже робилися спроби спровокувати паломницьку кризу в Грецькій церкві через заборону навідування, але і пандемія, і фінансові проблеми найбільшого туристичного агентства Північної Греції, яке займалося прийомом російських паломників, перекреслили плани Московського патріархату, рішення якого не було виконано російськими паломниками.

Безпрецедентне вторгнення на канонічну територію Олександрійського Патріархату, хоча і було багатьма очікуване, викликало особливо негативне враження до такої міри, що ієрарх, який добре знає міжнародні церковні питання та баланси, назвав Російську Церкву «транссибірським експресом без гальм».

«Очікується, що такий великий потяг, коли він втратив гальма, завдасть великої шкоди під час свого проходження, але в кінцевому підсумку найбільшої шкоди зазнає він сам», — багатозначно зазначив він.

З днем народження, Папа

Наразі, незважаючи на показну байдужість, Московський Патріархат не може приховати невпевненість, викликану його ізоляцією від Вселенського Православ’я. З цієї причини знову, незважаючи на традиційну антикатолицьку позицію, яку він намагається систематично розвивати, Московський патріархат звертається до Старого Риму, сподіваючись представити картину міжнародного впливу.

У грудні 2021 р., митрополит Волоколамський Іларіон, відповідальний за російську церковну дипломатію, повідомив російським журналістам, що поїде до Риму, щоб привітати Папу Франциска з днем народження на його 85-річчя, залишивши натяки на подальші переговори.

Нарешті зустріч відбулася незадовго до Різдва і, як повідомив сам митрополит Іларіон, разом із «пирогом» на столі була ще одна зустріч Патріарха Кирила з Папою Франциском наступної весни.

Вірна своїй «традиції», Російська церква не прийме Папу в Москві, а Патріарх Кирило не поїде до Риму, але для зустрічі двох очільників церков шукають третю країну.

Нагадаємо, попередня зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом відбулася в аеропорту Гавани на Кубі в лютому 2016 року.

Цього разу, згідно з виступу митрополита Іларіона на Синоді його Церкви, Папа і Патріарх Московський обговорюватимуть майбутнє християн на Близькому Сході.

Але Російський патріарх досі уникає обговорення майбутнього православних.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO