Однак незабаром, за допомогою п. Василя Козьмика, була знайдена стаття Дмитра Тащука «Де покоїться митрополит Гакман?». У цієї статті розповідається про відкриття гробниці осені 1976 р.; дається описання стану мощів спочилого митрополита, а також розповідається про дії радянської влади щодо їх таємного перепоховання (про ці факти ми розповімо згодом). Факт такого таємничого та поспішного перепоховання релігійного діяча ХІХ ст. подався нам дещо дивним. Тому ми звернулися до кількох науковців, які спеціалізуються на історії СРСР. Усе вони висловили наступну думку: Для таких дій були потрібні серйозні причини та тут не обійшлося без втручання КДБ. Але чим це було викликано? На нашу думку, відповідь треба було шукати в архіві Буковинської митрополії, частина якого була вивезена російськими військами у 1914 р.

І. Відкриття мощів митрополита Євгена Гакмана у 1914 р.

Загально відомо, що митрополит Володимир Репта щиро вітав війська Російської імперії. Як повідомляє російська газета «Новое время» у вересні 1914 р., «Чернівецький митрополит Володимир (Репта) із сонмом православного духовенства у повному облаченні, разом із міським головою, з урочистою процесією вийшли назустріч російським військам, запрошуючи їх вступити до столиці Буковини». У подальшому він видав указ духовенству молитися за російського царя й перемогу російських військ… Усе це вказує на те, що планувалося долучення Буковинської митрополії до Російської Православної Церкви. Отже, було б цілком логічний вивіз певних документів саме до «Святішого урядового синоду» Російської імперії. Кола пошуку отримала певну локалізацію, адже ці документи знаходитися у «Центральному державному історичному архіве СРСР».

Як вдалося висвітліть, частина документів Буковинської митрополії дійсно «поступила в Канцелярію обер-прокурора Синоду в 1914 р.», де вони вочевидь мусили бути вивчені та систематизовані. Але І Світова війна, а потім і падіння російської монархії, внесла свої корективи. Частина документів, особливо німецькою та румунською мовами, була описана та перекладена тільки в кінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. У фонді канцелярії обер-прокурора (1890-1920 рр.) мається окрема течка, у якій зберігаються кілька десятків перекладів, серед яких один дуже цікавий – це переклад «Акт відкриття могили архієпископа Євгена Гакмана, здійснений комісією під керівництвом митрополита Володимира Репта від 29 червня 1914 р.», який був здійснений в 1971 р.

«Акт написаний німецькою мовою, каліграфічним почерком на гербовому папері (тут незрозуміло: чи то на якомусь бланку; чи проста на якось папері особливої якості – С.Г.). Текст акту наступний: Ми, комісія, яка складається з церковних та світських осіб, під головуванням Високопреосвященного митрополита Володимира, згідно дозволу уряду Його Величності імператора Франса-Йосипа, 29 червня 1914 р., у 2 години дня (по-полудні) відкрили поховання архієпископа Володимира Гакмана в Кафедральному соборі м. Чернівці. Після відкриття нам представилися мощі людини в архієрейському облаченні, без слідів гноєння, неприємного паху або явного тління. Комісія прийшла до спільної думці, що темна та суха шкіра цілком відповідає вигляду інших мощів, які на сьогодні відомі Святої Церкві. Кілька членів комісії повідомили про приємній запах ладану, які вони відчували. Але інші заперечували, що це пов’язано з відкритою труною, а є звичайним пахом у соборі. Таким чином, ми засвідчуємо наявність мощів архієпископа Євгена Гакмана та віддаємо остаточне рішення про його церковне прославлення вищої Церковній Владі в особі митрополита Володимира Репта, яке він мусить представити Його Величності імператору Франсу-Йосипу. Акт підписали: Metropolit Wladimir von Repta, Rudolf von Meran, Alexander Freiherr von Hormuzaki та ще 12 осіб духовного і світського звання».

Таким чином, переписка митрополита Володимира Репта з урядом Австро-Угорської імперії щодо ексгумації та обстеження тіла митрополита Євгена Гакмана, яка розпочалася, як ми відзначали в попередньої статті, на початку червня 1914 р., мела результат. Таким чином, у кінці липня дійсно почала готуватися врочиста канонізація та відкриття мощів для поклоніння.

ІІ. Події радянського часу щодо відкриття мощів та «перепоховання» митрополита Євгена Гакмана

Після дослідження документу 1914 р., нам знову варто повернутися до статті Дмитра Тащука та зосередитися на двох моментах: Чому радянська влада вирішила «перепоховати» (читай спробувати знищити) мощі митрополита Євгена Гакмана? Що побачили при повторному відкритті його гробниці?

Для відповіді на перше питання, нам потрібно згадати кілька істотних моментів, які стосуються архівної справи в СРСР та політичної ситуації кінця 60-х – початку 70-х рр. у їм.

Усі наукові бібліотеки, а тим більше архіви в СРСР знаходилися під пильним наглядом КДБ. Саме т.зв. «перші відділи», що існували в кожної установі, вирішували: які книги та документи могли знаходиться у вільним доступі, а які мусили були покладені на «спецсховищі» або загалом знищені. Це стосувалося і документів Буковинської митрополії, зокрема і зроблених описів та перекладів.

Тепер звернемось до політичної ситуації в СРСР. Після хрущовської «відлигі», а особливо після окупації Чехословаччини, у Радянському Союзе почалася нова хвиля боротьби з «інакодумством та антирадянщиною». Це особливо стосувалося національних рухів. У цьому процесу «увага» надавалася не тільки людям, але і тому, що історики називають «матеріальними пам’ятниками». Зокрема відбувалася спроба знищити все, що якось може підняти національну самосвідомість поневолених Москвою народів (власне про це і пише  Дмитро Тащук у своєї статті).

Отже, що з відбулося в 70-х роках ХХ ст.?

На нашу думку, яку поділяє кілька експертів-дослідників, які працювали в архівах на початку 70-х, тоді відбувалася ревізія архівних матеріалів, яка мусила визначити ступень доступу да їх. У цієї акції відбувалися і переклади документів, які до цього зберігалися в короткому опису. Отже акт про відкриття поховання митрополита Євгена (Гакмана) був серед документів, що були перекладені через потребу визначення їх доступу.

Вочевидь, переклад був переданий у КДБ, яке мусило визначити ступень доступу да його. І, як ми вже відзначали у попередньої статті, вшанування митрополита Євгена не було вигідно, ані Російської Православної Церкві, бо він був прибічником автокефалії Буковинської митрополії (читай – Українського Православ’я); ані ворогом українського національного руху, адже він був одним з його засновником на Буковині… Саме тому, відкриття місця його поховання, а ще більш факту існування його мощів, було дуже невигідно радянської владі. А час, якій пройшов від часу перекладу до відкриття та спроби знищення мощів митрополита, визначається тільки часом пересовування документів з архіву тогочасного Ленінграду до структур КДБ України та конкретно – Чернівецької області.

Однак, у цьому дослідженні нам найбільш цікаво те, що побачили ті радянські діячи, які відкрили могилу митрополита Євгена та спробували знищити його мощі… Тут ми звернемось до цитування згаданої статті Дмитра Тащука: «Виявилось, що і це деко, що мало форму домовини без дна, знімалось. Його зняли – і всі побачили мумію людини, що пролежала в могилі 103 роки. Останки мали чорний як смола колір. На голові біла митра зі скромним темним хрестиком. Одяг — біло-золотистий шовк, але ушкоджений в місцях прилягання до тіла. Зверху накидка з рожевої шовкової тканини з символічними візерунками хрестиків і екзотичних пальмових гілок. З-під накидки виднілись чорні черевики на досить високих підборах. Шкіряна підошва відліпилась від верхньої частини».

Отже, свідчення тих, хто бачив мощі митрополита в 1914 р., цілком збігаються зі свідченнями радянських «дослідників» осені 1976 р. Саме це, на нашу думку, найбільш вплинуло на рішення щодо спроби перепоховання (знищення) мощів, яке вочевидь приймалося на рівні Києву або, навіть, Москви. Адже радянська Влада аніяк не могла дозволити дати українцям церковно вшанувати одного з починальників українського національного руху на Буковині.

ІІІ. Деякі попередні висновки

Отже, ми маємо два документа: Акт відкриття гробниці митрополита Євгена Гакмана у 1914 р. та статтю Дмитра Тащука, яка розповідає про повторне відкриття мощів восени 1976 р.

Порівняльний аналіз документів свідчить, що це дійсно були мощі святителя, які не потерпіли руйнації або тління, ані через 41 р., ані через 103 р. Мощі залишалися нетлінними, а щодо одягу, то мусимо знати, що мощі переодягають стабільно через певний період, бо ризи не є нетлінними.

Загалом, історія знає багато прикладів, коли влада антихристів знищувала мощі святих, які їй заважали. Але це не було перешкодою, особливо коли заховалися свідчення про наявність мощів, для канонізації святих.

На нашу думку, надійшов час зібрати всі матеріали та, не дивлячись на приховання (знищення мощів) закінчити канонізацію митрополита Євгена, як видатного діяча Українського Православ’я в чині святителя.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Мене ненавидить (світ), бо Я свідчу про нього, що діла його злі

Ін 7:7

Щодо цілком справедливої критики Митрополитом Чернівецьким і Буковинським Данилом етичної сторони недавньої візитації Святослава Шевчука в Резиденцію митрополитів на єпархіальній сторінці «Православні Буковини ПЦУ» у соціальній мережі Фейсбук з’явилися злобні істеричні пости Богдана Сторощука, що сховався за наведеною на фото личиною, й окремих інших коментаторів. Це логічно – людина вже тут заявила, що буде з нею у вічності.

Після Страшного Суду «заплачуть всі племена земні», – застерігає Священне Писання (Мт 24: 30; Одкр. 1: 7). Для докладного розкриття діяльності таких християн Спаситель зауважує: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб навернути хоч одного; і коли це станеться, робите його сином геєни, удвічі гіршим за вас» (Мт 23: 15). «І ви доповнюєте міру зла батьків ваших… Тому ось Я посилаю до вас пророків, і мудрих, і книжників. І ви одних уб’єте і розіпнете, а інших будете бити в синагогах ваших і гнати з міста до міста. Нехай прийде на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крови Авеля праведного до крові Захарії, сина Варахії, якого вбили між храмом і жертовником. Істинно кажу вам, що все це прийде на рід цей» (Мт 23: 32, 34-36).

По святій правді, ситуація з безцеремонним візитом так званого патріарха так званої Української Греко-Католицької Церкви в Резиденцію буковинських митрополитів дуже подібна. Глава Православної Церкви України видав наказ архиєпископові Чернівецькому і Хотинському Германові (Семанчуку) на Резиденцію буковинських митрополитів. Подобається це комусь чи не подобається (мені не подобається), добрий він чи недобрий, наш чи не наш, але правда є правда.

Уже давно держава зобов’язалася повернути майно Церкві. Отже, по праву, Резиденція – майно Церкви, і ПЦУ має ним розпоряджатися. В інших регіонах України державна влада повернула церковне майно, а в заповіднику Буковина державні закони не працюють, за все треба судитися, а на суди необхідні гроші, яких наша Церква не має.

Щодо права називатися Церквою, яке не кожна організація має. Є слово Спасителя: «Істинно також кажу вам: якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то, чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного; бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мт 18: 19-20). Але не все так просто. Церква мусить мати апостольську основу, заснування апостолами і збереження всіх настанов, таїнств і обрядів; тяглість (преємність, переємність) Духа Святого від апостолів. Римська і Візантійська Церкви мають ці основи, зберегли апостольські традиції. А чи має так звана УГКЦ право називатися апостольською Церквою, чи, радше, установою лживих пророків?

«Ісус сказав їм у відповідь: стережіться, щоб хто не спокусив вас, бо багато хто прийде під іменем Моїм і казатиме: «я Христос», і багатьох спокусять… Тоді видаватимуть вас на муки і вбиватимуть вас; і вас зненавидять усі народи через ім’я Моє. І тоді багато хто спокуситься, і видаватимуть один одного, і зненавидять один одного; і багато лжепророків з’явиться і багатьох спокусять; і через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мт 24: 4, 5, 9-12).

Чи визнають, чи не визнають адепти Святослава свідчення Владики Данила, вони вчинили не по-християнськи і ще огризаються.

Є заувага досить мудра, що Православна Церква в Україні була ще до християнізації Росії, і князь Володимир Русь-Україну хрестив у святу Православну віру. Чи має право те, що не засновано апостолами, а вироджене пізніше, називатися Церквою чи, як застеріг Христос, підпадає під категорію «організація лживих пророків»?

Найактивнішими організаторами Берестейської унії й відповідно «апостолами» так званої УГКЦ стали Кирило (Терлецький) та Іпатій (Потій). Їхнє життя і діяльність є красномовними підвалинами такої Церкви.

Особливо колоритний – «райський змій і хитрий лис» Кирило Терлецький. При житті його різко критикував у своєму творі «Тренос» Мелетій Смотрицький, зокрема звинувачував у: причетності до вбивства луцького православного священика Стефана Добрянського та маляра Пилипа; двоєженстві; «мешканню в чужолозтві з братовою роженою»; порушенні посту; зносинах з кримінальниками; фальшуванні червоних злотих. Також у К. Терлецького від хвороби згнив ніс.

Український історик Михайло Грушевський, не відкидаючи, назагал, відомої думки Івана Франка про те, що згадану посаду єпископ Кирило (Терлецький) дістав через підкуп, згадуючи смерть єпископа, не втримався від репліки, що помер “старий грішник”.

Іпатія (Потія) Франко характеризує так: «чоловік хоч і вчений, але без характеру, брехливий і хитрий».

З такими «апостолами» не варто задирати носа. Перський поет, математик, астроном і філософ Омар Хайям (1048–1131) зауважив: «Чим нижче чоловік душею, тим вище задирає ніс. Він носом тягнеться туди, куди душею не доріс».

Василь Козьмик

Джерело: газета «Відродження», №30, 29.07.2021.

Як єпископ Чернівецький Йосафат – «незаконнонароджений», адже за міжцерковними угодами Чернівецькій області не належить мати єпископа греко-католика. Та Святослав проігнорував угоди високих сторін і додав до свого почту ще одного Йосафата, Мощича. У прадавні часи патріарх Константинопольський і папа Римський кляли один одного. Відносно недавно патріарх Константинопольський і папа Римський вибачалися за прокляття. А папа Іван-Павло ІІ (Войтила) їздив по всіх країнах і цілував землю, просячи прощення. Було за що. Цілувати українську землю польський гонор міг не дозволити. Оголошений цим папою «апостолом єднання» єпископ Йосафат (Кунцевич) знущався з православних, допоки люди не розірвали його, чим дали підстави оголосити святим.

У Чернівцях склалися сприятливі обставини для греко-католицьких маніпуляцій: голова облдержадміністрації декларує різновекторність, міський голова – греко-католик. Ректор національного університету – греко-католик. Його син – спонсор ректорату – рік тому задекларував криптовалюти на 4,5 млн гривень. Такий собі університетсько-уніатський олігархат. Нинішній спонсор, будучи депутатом міської ради попереднього скликання, публічно звертався до Митрополита «пан Данило» і звинувачував у розколі Православ’я. «Рамси попутав». Борця за святе Православ’я Митрополита Данила ще ректор Ткач вижив з філософсько-теологічного факультету при допомозі Патріарха Філарета, що радів доносам і приносам клевців, які й досі заробляють на теології.

Митрополит Епіфаній не зміг чи не захотів виправити скоєне Філаретом і призначив архієпископа Германа «адміністратором університетських храмів», а ректор ФТФ закрив. Владика Данило не допустив би ні деградації факультету, ні осквернення Резиденції. А від прикормлених блюдолизів не чути жодного слова протесту проти греко-католицького бенкету в Резиденції митрополитів під час ковідної чуми. Чи не тому пропав голос у закулісних залагоджувачів, що при поясненні канонів їх брали за барки? Інші православні буковинці мовчать або зажирають свого. Чи не від такої зрадливої любові втік митрополит Євген (Гакман)? «…То ще невідомо, як воно скінчиться…» пожартував Святослав перед початком вуличної доповіді, названої ним символічно – «Дар свободи». В кожному жарті є доля жарту.

Йому не вперше хапати те, що погано лежить. Така кортячка у чоловіка. Наприклад, хапанув у православної громади Свято-Дмитрівський храм у Харкові. Там оперся на Правий сектор, у Чернівцях – на «Обнову». Звідки буде мир, і котрий папа проситиме прощення за нових Йосафатів?

Василь Козьмик

«За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??»

Так розпачливо запитує Тарас Шевченко в поезії 1844 року «Чигирине, Чигирине», а з ним – наші славні предки, на сторожі коло яких він поставив слово.

Що маємо відповісти собі, нашим дітям, які «гинуть у ворога… поки встане правда на сім світі»? Правду.

Дорогі брати і сестри, згадаймо, що діялось в Україні 400 років тому.

Росія і Польща стоваришувалися проти України, розділили Неньку по Дніпру і назвали Правобережна Україна й Лівобережна Україна. Дві України…

«Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші па́ни…»

(Тарас Шевченко. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…)

Одну частину перевиховували, щоб українців ополячити і приєднати до Польщі; іншу – перевернути і приєднати до Росії.

Росія навіть спробувала всю Україну перевернути і зрусифікувати. Вони собі доводять, що Україна – це окраїна Росії, хоч історія Україну пам’ятає ще, так би мовити, до нашої ери, коли про Росію й мови не велося. Однак їм чомусь видається, бажається, що Україна це – лиш окраїна Росії.

І один, і другий загарбники прийнялися перевернути розум українського народу.

Поляки захотіли українців ополячити, як це зробили з двома областями – Холмською і Перемиською. Сподівалися, що це буде легко зробити через Церкву. Змусили кількох православних єпископів прийняти унію (об’єднання) з Римською Церквою. В 1595-1596 роках відбувся Собор у Бресті (Білорусь).

Україна була завойована Польщею, а через унію захотіли приєднати Православну Церкву України до Римської Церкви, чим Правобережну Україну міцніше прив’язати до Польщі. Влада Церкви і держави Польщі за сорок років унії знищила всіх православних єпископів тієї частини України, яка була під Польщею, щоб усіх змусити прийняти унію – греко-католицьку віру.

В той час Гетьманом України був Петро Конашевич Сагайдачний. Козаки, Військо Запорізьке, вели війни з турками і татарами, обороняючи православну віру в Україні, щоб український народ не змусили прийняти віру мусульманську. Коли Петро Сагайдачний побачив, що зробили уніати (греко-католики) з Українською Православною Церквою, то запросив Патріарха Єрусалимського Єремію Другого в Україну, щоби Патріарх відродив єпископат Православної Церкви в Україні. Патріарх посвятив шість єпископів для Української Православної Церкви.

Для безпеки Патріархові Єрусалимському Петро Сагайдачний дав кілька тисяч козаків. Це, зокрема, засвідчують видані 1622 року ректором Київської Братської школи Касіяном Саковичем «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (http://litopys.org.ua/suspil/sus47.htm, газета «Відродження», №12, 25.03.2021 року.)

Дорогі брати і сестри, погляньмо на святу історичну правду. Греко-католики появились у 1595-1596 роках на Брестському Соборі. Уніати спочатку безчинствували в Києві по православних храмах, допоки козаки не вигнали їх з Києва.

Після 1700 року уніати запанували на Західній Україні, у Львові. З того часу й по сьогодні руйнують церковний мир в Україні. Захоплювали храми, монастирі, робили з них бастіони греко-католицької пропаганди і польської політики.

Появилися чотириста років тому, а сьогодні претендують на святині тисячолітньої давності в Києві, у Львові. Присвоюють собі честь Князя Володимира, який на Україну запросив Святе Православ’я. Пориваються служити у Софії Київській, хоч історики довели, що підстав на це в них нема. Зрадники Святого Православ’я не мають жодного відношення ні до Софії, ні до Князя Володимира.

У часі Берестейського Собору і гетьманування Петра Сагайдачного історія подає ще таку довідку. 28 червня 1638 року великого друга й духовного батька України Кирила Лукаріса, Патріарха Константинопольського, з наказу султана Мурада IV задушили й кинули в море. Це католики так помстилися Вселенському Патріархові за його ґрунтовну богословську підтримку Українського Православ’я на Берестейськім Соборі 1596 року, де він був присутній як представник Олександрійського Патріарха.

Патріарх Кирило Лукаріс, в юрисдикції якого була Українська Церква, багато допомагав Україні. Наприклад, благословив 1623 року Луцьке церковне братство на Волині, а його школі надав Статут, за яким виникли пізніше інші школи в Україні.

Патріарх мав зв’язки і з українськими козаками, благословляв їхню боротьбу за Україну. Останнє й стало зручною нагодою для католиків, щоб обмовити Вселенського Патріарха перед султаном, а це неминуче привело до трагедії 28 червня 1638 року.

Сьогодні ми маємо ще одну опозицію. Московські агресори або, як їх почали називати сьогодні, колаборанти зневажають честь Гетьмана Петра Конашевича, святої людини, яка все своє життя присвятила обороні святої Христової віри, тобто Святого Православ’я в Україні.

Чи можуть вони похвалитися такими порядними воїнами, яких мав Сагайдачний? Гетьман війною на Росію пішов, але як порядний християнин пограбувати, зневажити, безчестити християнські храми не дозволив своїм воїнам. І ми, українці, повинні пишатися такою гідністю святого українського воїна. Московіти ж, навпаки, завжди грабували українські святині, коштовне богослужбове начиння, чудотворні ікони…

А московські більшовики, увірвавшись в Україну в 30-х роках минулого століття, найдостойніші святині Києва зруйнували вщент: Успенський собор Печерської лаври, основний храм Михайлівського монастиря…

Храм святої Софії в Києві тоді милістю Божою вцілів, та працівники радянського КГБ 30 років тому захотіли пролиттям крові фанатиків «Білого братства» на святому престолі осквернити святість храму і його престолу.

Мощі князя Володимира Росія вивезла і не повернула, нищила реліквії України, архіви й бібліотеки палила, щоб українець не розумів, що він українець.

Сагайдачний усе своє майно перед смертю роздав школам, монастирям, церквам, братствам, шпиталям, а названі агресором святі тільки грабували громадян і храми України.

Дорогі брати і сестри, яким чином уціліла свідомість українського народу в такому хаосі, годі збагнути. Тому сьогодні так важко будувати Українську Державу й Українську Церкву.

Тарас Шевченко писав про прадідів, нащадки яких будують Україну сьогодні:

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Мусимо визнати, що нерідко – бридку славу.

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведну

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі…

(І мертвим, і живим, і ненародженим…

І наостанок про недобитків.

Папа виготовив медальку, на якій зобразив українців, що стоять перед ним на колінах. І за той срібняк уніати України й понині силують українців упасти на коліна перед Ватиканом.

Мабуть, сучасна «грязь Москви» хоче такими ж медальками увійти в історію, як «варшавське сміття». Бо як інакше пояснити, чому на Буковині 400 сіл стоять на колінах перед двоголовим символом – Кирилом і Володимиром? Декому Володимир Путін уже вручив – за «дружбу»… А решта й самі можуть виготовити медальку про своїх зрадників, які колінкують перед Кремлем.

Промосковські села на Буковині, мабуть, уперто чекають, щоб Україна «увіковічнила» їх як зрадників Батьківщини чи колаборантів.

І «варшавське сміття», і «грязь Москви» отруюють нашу незалежність – і церковну, і державну..

Василь Козьмик

Декотрих читачів шокувала публікація Василя Козьмика у «Відродженні» під заголовком, запозиченим у Данила Германа, «Культу нема, но служителі зостались» (№№ 7 і 8). Після відображеної там словесної бурі з емоціями Василю Козьмику вдалося порозмовляти з Митрополитом Данилом про реалії в Чернівецько-Буковинській Митрополії та на теологічному відділенні ФТФ ЧНУ, яке відділили спочатку від Владики, потім від університету, а недавно й від життя.

Митрополит Данило: У 2000 році Патріарх Філарет обрав, мабуть, кращих із кращих, що мав, і прислав у Чернівці «спасателів» теологічного відділення філософсько-теологічного факультету, бо йому видалося, що відділення може загинути, хоч на старших курсах було приблизно по 15 священників. Вже були всі 6 курсів, бо ми відкрили факультет у 1994 році при ректорі Степанові Костишині. «Спасателі», як могли, так швидко з допомогою декана факультету Балуха відшивали мене. Патріархові Філарету і пізнішому ректорові ЧНУ Миколі Ткачу також я чимсь був немилий.

Василь Козьмик: Данило – з Галичини, Філарет із Донбасу, а Ткач із Бессарабії.

Митрополит Данило: Та й позбавили мене опіки над теологічною частиною факультету. Я не дуже наривався керувати факультетом, бо сваритися щодень не вмів. А то треба було щодень жертися. Може, Патріарх Філарет думав, що коли позбавить мене школи, то зажене у фляшку: Данило зіп’ється – і він позбудеться немилого чи зайвого єпископа.

Коли я побачив, що неугодний ні буковинцям, які створили собі іншу єпархію, ні на факультеті, ні Філаретові, тоді сів за видавництво книжок і десь більше 25 книжок видав з підписом «Чернівці», а ще 6 – з адресою батьківської хати. Господь врятував мене від суперечки на факультеті. Не був вражений тим, що позбавили мене опіки над факультетом.

Я відступив повністю, не хотів нічого ні слухати, ні вмішуватися, бо коли навіть ішов чисто по своїх справах в університет, то оці «спасателі» верещали, переказували – дуже боялися, би я не появився там, бо вони знали – як я появлюся навіть неофіційно, то все одно воно вже не буде так, як вони роблять.

Тож вони не тільки мене позбавилися, але й постійно шантажували. Ви це знаєте, бо ваша газета завжди це відтінювала. Ходили до храму преподобної Параскеви слухати мої проповіді, аби зловити мене десь на слові, якійсь помилці, аби докласти у Київ Патріархові, щоби позбавити єпископської опіки Чернівецькою єпархією. Я навіть запитував, коли вони йшли до маслопомазання в церкві: «О, нині твоя черга? А де решта?». Бо вони приходили не молитися. Потім, коли протоієрей Садов’як, покійний уже, був у Києві, вони давали якийсь там звіт, а він звідтам кричав: «Що ви плітки подаєте?! Давайте матеріал – і завтра Данила нема!». Та якось Бог мене беріг.

Хлопці приходили вчитися на факультет. І ці «спасателі» нічого не робили – лише поганили митрополита Данила. Як могли, так бруднили. Через це вони бруднили навіть храм преподобної Параскеви. Ті хлопці, що були з розумом, приходили подивитися, чи то правда, що таке робиться, яке їм кажуть. А коли цього не находили, тоді старалися прилаштуватися в храмі преподобної Параскеви дяком, паламарем або просто богомольцем. І такі хлопці потім просилися до мене, де я жив, на квартиру. «Спасателі» ненавиділи студентів, які всупереч їхній боротьбі йшли до Параскеви, до Митрополита Данила, викидали таких студентів з факультету. Ті хлопці тоді змушені були їхати в Острог і там заочно закінчувати богословський факультет. Зокрема, Ростислав Семенчук, Анатолій Марчук, Володимир Токарюк і інші. Я не можу нагадати всіх зараз. У мирний час тут такі були гоніння, переслідування.

Ще до того часу, поки отець Василь Вепрук викладав, там ще якось трималося. Мабуть, все-таки, дух Вепрука був богоугодний – і ще йшли студенти, бо могли послухати бодай догматику гідно. Це основа священства. А коли вже не стало Вепрука на факультеті, тоді все почало сипатися дуже швидко. Дуже незрозуміло, чому так все посипалося.

Я змушений був відкрити училище, бо не мав кого послати на парафії до людей. А єпархія потребує оновлення. Я, було, прийняв з факультету чотирьох випускників з дипломами про вищу освіту, але тої освіти не найшов, коли перевірив. Згодом заставив іти до нас в училище вчитися. Потім уже боявся приймати. Мої дяки в єпархії мудріші, ніж ті студенти, що вчилися шість років. І дяка я ще поправлю…

Отак було зо 20 років, відколи прийшли «спасателі», відколи я був позбавлений опіки над студентами. Все пішло догори ногами.

Негарно робив єпископ Тернопільський Нестор. Нас було три єпископи у Чернівцях, а він з Тернополя приїжджав уособлювати факультет, нібито ми негодні були. Він – кум Лагодичів. Тут його нагороджували орденами, медалями, хвалили.

Василь Козьмик: І він не встидався приїжджати сюди? З яким лицем?

Митрополит Данило: Не знаю. Останнім часом владика Епіфаній благословив владиці Герману опікуватися храмами в університеті, в Резиденції буковинських митрополитів. Владика запросив мене на храмове свято. Я дуже не хотів іти. Але в мене вибору не найшлося. Щоб не псувати відносини з владикою Германом, я пішов. Подивився на тих «професорів», які зухвало поводилися на службі Божій. Мене трохи вразило, як один із них без благословення єпископа робив те, що йому не годиться. Інший нібито служив у ризах, але бігав з фотоапаратом і шукав якісь моменти, аби зафіксувати кадри чи для провокації, чи для чого. Ловив моменти, а мене це обурило, бо коли я навіть запрошений, вони вже підпорядковані, та не слухають ні свого єпископа, ні трьох архієреїв не встидаються і таку сваволю роблять. Я деякі зауваги зробив, а потім закрив на них очі і дивився, аби я службу Божу відправив, аби я не згрішив на службі. І не хотів псувати святковий настрій владиці Герману.

А вкінці я владиці Герману дякував за запрошення та й нагадав собі, як я відкривав факультет, як радів тим, що в Чернівцях буде така богословська школа. Я мріяв навчити студентів, дати доступ до серйозної освіти богословської, мати монахів з факультету. В нас появився з факультету Марко – архімандрит, який нині покинув монастир. Ще один хлопець приходив, Василь, що хотів чернецтва… Та відколи прийшли «спасателі», про ніяких монахів не могло мови бути, бо вони лише вчили ненависті до митрополита Данила як до єпископа і до храму преподобної Параскеви. З ласки Божої, мені самому дивно, в храмі не було суперечок, не було сварні, не було незлагоди. Були якісь там упущення незначні. Десь священник міг побігти за своєю потребою, а парафіяни в той час прийшли порадитися чи прочитати молитву… Але аби якісь були нехороші справи, провокації – такого не було за 28 років. Був благодатний мир.

Я наприкінці, вітаючи владику Германа, пройшовся по історії факультету. Сказав, що я думав, що факультет умер, але сталося так, як сказав Ісус Христос про дочку Яіра «Вона не вмерла, а спить». І Христос пробудив факультет – і факультет заговорив. А потім, коли я вже побачив, що на факультет почали поступати один-два студенти, а цього року вже не поступило жодного, то факультет умер практично. Тому я сказав, що прийшов на храмове свято, а виявляється – на похорон факультету, бо він уже вмер. І тоді просив владику Германа: «Владико, скажи так, як Христос сказав до вдови: «Не плач», – і воскресив її сина. Воскреси, не дозволь померти такій школі. Бо звідки буде Буковина брати оновлення духовенства? А його треба. З Буковини молоді хлопці не дуже біжать ні до Львова, ні до Києва. А хто пішов ще до Львова, чи до Луцька, чи до Києва, на Буковину не вертається. Пішли будувати своє життя, а Церква їх не цікавить».

Оце я сказав як той, хто має 30-літній досвід єпископського служіння на Буковині. І ця криза наступить, коли не буде й такого училища, яке є сьогодні в єпархії. Ще сказав, що не найшов знань у студентів факультету.

Василь Козьмик: Університетські підлабузники змарнували, звели нанівець працю багатьох людей, які докладали зусиль, щоб відновити теологічний факультет.

Митрополит Данило:  Коли я опікувався теологічним відділенням, тоді ми виховали гарних богословів. Усе-таки, є з ким порозмовляти про християнство як про релігію.

Ми не могли вмістити восьмирічну програму богословську (4 роки семінарії та 4 роки академії – В.К.) в п’ять років навчання в університеті. Тому просили додати ще рік, бо загальноосвітня школа, все-таки, 10 років учила молоду людину, щоб дати середню освіту, а вже тут 5 років студент здобуває вищу освіту. А теології немає в середній школі – поки ти навчиш студента вірити в Бога, уже розуміти теологію і мораль насадити не вистачає часу. Нам університет пішов назустріч. І ми ще, крім того, заставляли студентів у суботи виходити або додавали ще одну пару до загальноприйнятої кількості. Але ми виховували людей – і я маю чим пишатися, бо є серйозні священники-теологи.

Воно ще мало таку основу здорову. Коли я опікувався богословським відділенням, то за навчання брав ціну лише таку, щоб оплатити вчителів. Навіть собі на зарплату не брав, бо стидався, боявся, що будуть мене за це судити.

Василь Козьмик: Спочатку Ви стипендії платили студентам.

Митрополит Данило: Ішли вчитися хлопці з бідніших родин. Я знав, що ті, які вміють гроші робити, за копійки служити на парафіях бідних не будуть. А з бідних родин будуть служити і будуть якось виживати. Це було моє святе правило. Я таким правилом користувався.

А коли вже прийшли «спасателі», то поставили ціну високу, а знань не давали. Студенти, яких вони виховували, не знали за дяка звичайного сільського. За що ж вони платили 6 років?

Ми не встигали вичитати всієї програми, а в них були одна-дві пари на тиждень. То для мене дивно. Хлопці не знали, чи сидіти тут, у Чернівцях, із-за однієї пари, чи їхати додому. Ні сюди, ні туди. Тих, що жили в моїй хаті, я питався: «Чому ти не на уроках?». А він каже: «Буде аж у середу одна пара».

Тепер я би ще хотів таке відтінити – мене хотіли опорочити, що я не вартий керувати єпархією. Ще в 1997 році бунтувалися проти мене деякі. Хотіли якогось свого єпископа, мудрого, ділового, господарного. Та й відділилися від моєї єпархії. Хотіли мене опорочити і так викинути з Буковини, а може і з Церкви. А я сказав Патріархові Філаретові: «Як треба, то я з єпископа уступлю, з посади чи з місця єпископа, а з Буковини не піду, бо я на ганьбу не заслужив. Я жертовно служив без зарплати, жив з маминої пенсії, зі сестриної зарплати. І я мушу пожити на Буковині, аби мене час виправдав. Беру ділянку під будову церкви і залишаюся на Буковині, аби мені віднайти то лице, яке я заслужив».

А Патріарх Філарет, коли мене хотів викинути з Церкви, був лихий через те, що за мною пішло 40 священників. Тож він хотів мене викинути, аби тих священників покарати, бо не пішли проти мене, як Патріарх Філарет хотів, вірив і сподівався. Багато з них уже поклали церкви, накрили. І якби прийшов інший єпископ, був би їх повикидав з парафій і на їхні місця клав своїх любимчиків. Я не міг цього дозволити, бо ці священники пішли за мною, пішли будувати Українську Церкву. Їх покинути і віддати на знущання будь-кому, в тому числі і Патріархові, було би від мене дуже аморально. З тієї єпархії хвалилися, що з Російської Церкви хочуть сто священників перейти, лише не хочуть іти до Данила. Ще хвалилися так: «Я відвезу до Патріарха Філарета «дічі» і роблю то, що хочу, маю то, що хочу».

Василь Козьмик: Виходить, керувала тою єпархією «дічь» якась – якась дичина.

Митрополит Данило:  Ці всі кривди мені приходилося пережити, та священників не хотів покинути – нехай будують церкви і нехай тішяться своєю працею. Будували на Південно-Кільцевій церкву Князя Володимира, на Білоруській – Віри, Надії і Любові, на Роші – храм Різдва Івана Хрестителя, у Лужанах – храм Вознесіння… В межах 45 храмів плюс 2 монастирі.

А Патріархові Філарету я сказав: «Ваша Святість, я знаю, що Ви хочете мене викинути з Церкви. Я не буду проти, але тих священників, які вже відкрилися, що вони пішли за мною, я не дозволю скривдити. З Церкви Київського Патріархату я нікуди не піду, бо це та Церква, за яку я в 90-му році перевернув собі життя. Я мав парафію, мав життя налагоджене, а потім погодився перевернути своє життя і піти помогти моєму українському народові. Я з Київського Патріархату ні в яку Церкву іншу не піду. Будемо чекати на нового Патріарха і будемо молитися, аби це скорше сталося». І Патріарх Філарет зупинився. Не робив то, що був намірений робити. Якраз це слово його зупинило.

Хотіли мене опорочити ті священники, яким Патріарх Філарет створив другу єпархію, що я не вмію керувати, та не довели цього, бо в них було 17 парафій, і стало 40, а в моїй єпархії було 37, а стало 107. І це саме з факультетом. Хотіли сказати, що я не вмію керувати школою, та й поклали «спасателів» з Києва. «Спасателі» школу вбили, а не спасли́.

Василь Козьмик: Не спасли́, а спа́сли, як худоба посіви. До речі, в Інституті перепідготовки вчителів, у Києві, були готові не тільки відкрити теологічне відділення на зразок нашого в ЧДУ, а й фінансувати. Ректор Київської духовної академії єпископ Даниїл (Чокалюк) готовий був давати викладачів-теологів. Ректор інституту чекав тільки листа від Патріарха, та не дочекався.

Митрополит Данило: Я подякував владиці Герману за запрошення і просив не дозволити умерти богословській школі. Якби були «професори» факультету не закричали, на це ніхто б не звернув уваги, була б історія не знала всіх цих перипетій. Але вони закричали, підняли бунт, запалили спільноту. Тепер я мушу сказати історії правду.

Коли на факультет поступали 1-2 студенти, в училищі ми мали колись 5 хлопців, колись 8, колись 10. Було навіть 15. І жінки приходили до нас учитись. З нашого училища ми маємо зо 30 священників.

Ще одна різниця. Треба сказати в честь наших священників, які, все-таки, вірять у Бога, при всіх їхніх можливих мінусах це – люди жертовні. Вони кожного року для училища виділяють кілька днів на заняття зі студентами без оплати. І це дуже поважна справа, бо ці студенти, яких вчать наші священники, потім стають з ними до престолу. Ці гроші в них не брали, ті не платили – це така християнська глибинна реальна любов, довіра. Цей жертовно посвятив свій час і передав знання, а той прийняв знання – і стоять біля одного престолу перед Ісусом Христом обидва з чистою совістю, в Духові Святому.

Оця святість спостерігається в нас між учителями і студентами, що не можна сказати про факультет, бо там одне – плати непомірні гроші за навчання, друге – за всяку помилку чи не помилку штраф. Кишіло все грошима і грошима! Якби хоч давали знання, а то, крім зневаги і вимоги грошей, студент там ніколи нічого живого не чув.

Оті «професори» мали й зі студентами сутички. Один із «професорів», коли я був у домовому храмі Івана Сучавського, в Резиденції, робив якусь молитву і не зважив на канон, що священник не має права благословляти єпископа. Він вийшов і благословляв нібито людей і в тому числі єпископа. В такому випадку священник хрест тримає в руках, але схиляється й кланяється в сторону єпископа. «Професор» цього не зробив. Це студенти виділи. Потому він зчепився зі студентом, а той каже: «Ага, ти вже нині до мене? Ти вчора митрополита благословляв, а нині мене вчиш. А що ти можеш мене навчити, як ти сам робиш отаке?». Це викликало страшний гнів, що студент сказав «професорові» таку правду про канон.

Вся зневага вилилася 12 лютого і після на сайті «Православні Буковини ПЦУ». Там уже не було ніякої міри. У них тікає хліб з рук. За рахунок чого вони будуть жити дальше? Це агонія. Поясніть Грималовському, що я це мав на увазі. Останні зарплати. Джерело наживи вичерпується. А далі? Це остання агонія.

Василь Козьмик: Агонізують. Я думаю, що Ігор Станіславович зрозуміє, скільки було на факультеті неправди. Стільки ще є в особистому житті цих людей. Вони тепер на одному факультеті – філологічному. Придивиться.

Митрополит Данило: Правда підняла бурю зла. Вони завжди брали горлом. І тепер цю правду горлом вхопили. Якби були ковтнули, не побачили це, то була б історія не знала правди.

Хочу звернутися до читачів.

Дорогі читачі, дякую за те, що вас цікавить, я можу навіть сказати болить неправда, яка, на жаль, у Церкві Христовій на Буковині отак розкошує. Повбивали віру тих дітей, яку ще батьки якимсь чином уміли привити своїм дітям. І це вони, «вчителі моралі Христової», зуміли вбити у студентах. Діти прийшли вчитися на священників, а вийшли вантажниками, ще ким хочеш, але тільки не священниками.

Василь Козьмик: Я часто думаю, що не може робити це одна людина.

Митрополит Данило: Один злий дух. Висновки можна такі зробити. Якби був Патріарх Філарет людиною віруючою, то був би не ламав те, що жевріло тут. Він нічим не приєднався. Він був проти, аби я відкрив факультет.

Василь Козьмик: Тоді Митрополит Філарет, будучи заступником Патріарха, давав інтерв’ю, що треба у вишах готувати релігієзнавців, а не богословів. Як і підписував щось позитивне, то тільки з благословення Патріарха Володимира.

Митрополит Данило: Але я вперся і відкрив. А тоді йому треба було очолити це, аби воно не принесло мені честі, а Буковині користі. Оце стільки Патріарх Філарет поміг Буковині.

Я йому казав: «Не знущайся над людьми, бо Буковина туго сприймає Україну, а час австрійської держави сприймає як райське блаженство». Та він цього не чув. Не хотів чути. Мах руки – і все. То не було, аби він з кимось рахувався. Думав, що, коли буде робити буковинцям незручності, міняти – нині Кіцманська єпархія, а завтра Буковинська, плутати з документами і з пожертвами, які можна було взяти десь на підприємстві, через статут, міняти ситуацію постійно, то мене буковинці наженуть. Він цього чекав, але не міг собі уявити, наскільки я жертовно служив буковинцям. І в буковинців не повертався язик на такі божевілля, на які чекав Патріарх Філарет.

Згодом уже побачив сам реально, як я йому тут лице зробив, як я боровся за лице Буковини.

Коли я сказав: «Підніміться – нехай вас Патріарх благословить!», – вилітає священник Микола Семелюк і кричить до мене: «А тебе хто навчив?! Як то було моцно! Як то було файно!». А мене хто мав учити? Я став перед фактоМитрополит Данило:  який він уже є Патріарх, але він Патріарх.

Це було в патріархії. Я до Ющенка кажу: «Пусти мене до мікрофона». Він спитав: «Надовго?». «Дві хвилини. Хочу реабілітувати честь Патріарха». А він каже: «Йди. А Патріарх де?». Задирає голову догори. Вони почали здороватись, а я пішов до мікрофона.

Знаєте, чим я був ситний? Тим, що всі опоненти Київського Патріархату встали і схилися до благословення Київського Патріархату. Це для мене був показник. А решту мене не цікавило. Але для Патріарха це теж було велико, чесно, що я засвітив його і заставив усіх схилитися перед ним. Це було більше, ніж він міг сподіватися.

Василь Козьмик: Так має бути.

Митрополит Данило: І потім він сказав, що наша єпархія найбільше організована, дисциплінована і гостинна. Це його слова. Я на сайті прочитав і дзвоню до того хлопчиська, який сайт вів: «Андрійку, забери що ти там написав. Патріарх тебе рознесе!». А він каже: «Ні, це Патріарх так говорив, як ми їхали з Чернівців. Такі його слова».

Я недавно хотів священникам, які мене не люблять, зробити приємність – піти на спокій у батьківську хату, але ще більшість священників прохали, аби я їх не покидав, і я ще на якийсь час зупинився.

Як то смішно, що в 1990 році я приїхав сюди машиною, а звідси піду пішки!

Чогось усі – як змовилися. Вони мене сварять, чого я розказую, що не маю зарплати. А чого ж ви, – кажу, – бігаєте й мені рота закриваєте? Ви закрийте один одному. Ви дозволили сказати, що подарунок, який ви раз у році зрихтували, тих пару гривень, дати на монастир. Чому не закриєте тому попові рота? Най він прийде і вибачиться – і все стане інакше. А вони біжать і мені закривають рота, а самі ревуть. Ви мені лице псуєте, а хочете мати чесне? Яке будуєте, таке маєте.

Вони хотіли дуже файними виглядати, але нічого не робити. Мій тато колись казав: «Їли би масно, ходили би красно, а робити страшно». Щоби щось мати, треба щось робити.

Василь Козьмик: Ваші найщиріші недоброзичливці створюють видимість, що спраглі Вашої християнської любові.

Митрополит Данило:  Ісус Христос казав дипломатичне: «Не нарікайте між собою. Там, де Я буду, ви там не будете». Це для них найстрашніше слово. Не хвилюйтеся, ви до Неба не попадете. Це Христос так сказав. Той, Хто прийшов життя Своє покласти за людей, а цим каже: «Заспокойтеся, ви на це не заслуговуєте». Таке жорстоке слово.

Ті, які прийшли наживатися, казали: «Де би Ти не пішов, я піду за Тобою». Христос подивився, що він прийшов наживатися, як Юда, і каже: «Птиці мають гнізда, а лисиці мають нори, а ти коло Мене не забагатієш, бо я Сам не маю де переночувати».

Яка любов? Де є любов?

Пилат змішав кров галилеян з жертвами їхніми. Завалилася Сілоамська вежа й побила 18-тьох. Сказали Ісусу Христу. Христос відповів: «Якщо не покаєтесь, всі так загинете». І це через 40 років після воскресіння Ісуса Христа сталося.

Що вони будуть казати? Яка любов? Де була любов? Кого любити? На тих, яких Господь Бог любив, євреї підняли гоніння і викинули їх з країни. А це Христос рятував їхнє життя. І вони видалені були. А потому прийшов римський полководець, та й тих усіх мудрих вигнали на поле, відміряли шнуром і продали, як худобу, в одну країну, в другу країну, в третю країну. Вони і понині тиняються.

То Христос так любив. Як можна любити, як дух не споріднений?

Питались мене дітиська тут, у хаті, що таке спасіння, що таке благо Небесне. Вони прийшли до мене з батьківським вихованням. Зовсім не той дух, який у мене. І вони все обурювалися, не розуміли мене, але не пискували, як у нас кажуть. Не виражали свою образу. А тепер обличчя в них світлі стали. Вони вже привикли до моєї дисципліни. Я питаюся: «Діти, пам’ятаєте, як ви гнівалися на мої зауваги, на мої застереження або настанови, яке у вас обурення було? Невже з таким духом можна прийняти до Неба на цілу вічність? А нині ви того духа, що й я. Я вам кажу – ви мене розумієте. Стали та й зробили. Не мені. Собі. В хаті є якийсь лад, якийсь порядок, є якесь порозуміння. Уже розумієте, що таке Небо? Ото налаштовуйтесь на Дух Ісуса Христа».

Ісус Христос каже: «Я не називаю вас слугами, а друзями». Ти друг мій, бо так думаєш, як я. Ти – друге я. Кажу їМитрополит Данило:  «Я тепер можу сказати, що ви починаєте думати, як я. Лиш ви ще мало знаєте. Але ви вже зі мною співзвучні, бо ви вже подивилися, що це правильно так».

Василь Козьмик:  Думаю, що про брак любові вони вже накатали черговий брехливий донос на Ваше Високопреосвященство. Митрополитові Епіфанію легко ідентифікувати Єгоренка за його писаниною з донощиками. Хто міг підписати? Лагодич, Шкрібляк, Марковські, Мензак, судячи з того, як дружно та злагоджено атакували вони Ваше Високопреосвященство.

Митрополит Данило: Я казав священникам. Ви вискочили в Інтернет з докорами, з чим хочеш. Але чекайте, бо то ще не все. Реальна історія. Як я вчився, в 1971 чи в 1972 році, в Одесі комуністи заставили якусь артистку вийти на сцену і переконати всіх, що нема Бога. Вона зробила це. Виходить з театру, а злі духи вже їй являються, танцюють: «Ти наша, ти з нами!».

Вона сповідалася, причащалася. Нічого не помагало. Іде в парк посидіти, є місця вільні, але сидять злі духи. Вона їх видить, а більше ніхто. Так жінка мучилася, жалілася всіМитрополит Данило:  «Помоліться… помоліться…». Гине, бо вони мучать.

Ми, студенти, думали, що це таке, чого ні сповідь, ні причастя не помагають. Мало би щось навернутись. Прийшли до висновку, що треба було зібрати таку саму аудиторію або й більшу і переконати, що Бог є. Тільки так вона перекрила б скоєний нею диявольський гріх, коли відвела від Бога тисячі людей і впала на той рівень, на якому диявол.

Кажу до священників: «Отці, дивіться, що таке Інтернет. Ти написав, а то швиденько розповсюджується. На мою публікацію 380 тисяч переглядів було. Може, вже й більше є. Де я годен зібрати таку аудиторію і навчити, що Господь Бог є? Звідки я можу перекрити зло моє, якщо б я написав зло? Де я візьму 380 тисяч? А де навчити про Бога? Ви зрозуміли, що таке Інтернет, як ми робимо диявольський гріх?».

Василь Козьмик: Назад дороги немає. Хитра пастка злого духа.

Митрополит Данило: Оце я розказав і дітям. Застерігав: «Діти, ідіть сюди. Я вас щось навчу. Абись такого не зробили, бо буде таке й таке».

Василь Козьмик: Митрополит Іоанн теж часто казав: «Діти».

Митрополит Данило: Я колись казав так і священникам, але вони відповіли: «Ми вже не діти. Ми вже виросли». Тому вже титулую: «Ваші високопреподобія, всечесні отці». Вже пропік їм очі, кажучи: «Єпископ Володимир отримав Закарпаття. Не було там такого дурного Козьмика, аби був прийняв до своєї хати, як мене. В Чернігові Роман не мав такого».

Василь Козьмик: Мені дуже дивно, навіть лячно, що серед наших священників знайшлися деякі, що таку неправду можуть говорити. Фактично працюють на Москву.

Митрополит Данило: Священники? А хто мене обригає, як не свої?

Якби я робив то, що вони, та жив тим хлібом, що вони, вони б казали: «О, наш!». Та й самі би були більше сміливі так робити, як вони роблять. А коли я від такого відмежувався, це терзає совість їхню. Вибору немає. Каятися – ні. Так робила влада юдейська. Ісус Христос учив, що треба, а вони казали: «Він псує націю! Прийдуть римляни та й заберуть наш народ». Забрали! Забрали народ за то, що вони робили.

А звідки у нас може бути щось ліпше? Ще й так, що вони ще мене палицями не б’ють. А чом би й ні? Я можу сподіватися щось ліпшого?

Василь Козьмик: Стараюся уявити себе на їхньому місце, щоб їх зрозуміти. Наприклад, у Мензака бачу батьківське виховання. Віталія ще в 1997 році тато вже кував проти.

Митрополит Данило: Він запросив Патріарха та й мене в дурні пошив. Один їхній гість потім дорікнув: «Буковинці – скупарі. Вони не є бідні». Його запросив Капіцький – підприємець, який два цегельні заводи має

Василь Козьмик: Головою районної ради був.

Митрополит Данило: Один із «гостей» обурювався: «Бензин мені повернув. А я за що там три дні неволився? Мені то треба було? Я їм лице робив».

Мені ж навіть дякую не сказали. Потому ще Капіцький приходив, аби я Філарета йому запросив. Уже Філарет не був при владі.

Василь Козьмик: Зганьбили Буковину. Мені говорили, що дав на монастир машину «гнилої» цегли.

Митрополит Данило: Потому приходив, аби я Митрополита Епіфанія запросив… Я кажу: «Йди проси. Як приїде до тебе, то най їде». А Епіфаній каже: «А я як поїду без тебе до нього?».

Василь Козьмик: Розумно.

Митрополит Данило: Я був приємно вражений. А Патріарх міг був таке зробити…

У колгоспі була корова. Вона не вміла битися, але була важка і нікому не вступалася. Інші прийдуть, у лоба буцають її, а не годні зрушити, та й ідуть геть. Так і я. Скільки на мене нападали!

Я пішов до Філарета й спитав: «За що ти тероризуєш? Чи я щось зробив у нашій Церкві погане? Чи я зробив щось тобі як Патріархові нашої Церкви щось поганого? Чи я став аморальний, став тягарем для Церкви, ганьбою? Що ти шукаєш на мені? Вже 14 років ти мене тероризуєш».

А він посміхнувся, і я побачив у його очах задоволення, що «дістав мене». Я побачив, як в очах заграла радість, і кажу: «Якщо це комусь приносить задоволення, то я буду терпіти. Дякую. Нехай так буде». Це була така шпилька. А назнущався! 14 років! Я вже казав і повторював «14 років», аби не гадали, що то помилка якась.

Як Філарет убрав корону докторську, я засмутився. Що ти, чоловіче, робиш? Ну, я тобі «ворог», ти мене не потребуєш. Але що ти дурне робиш? Нащо ти знімаєш куколь? Я прийшов на всеношну, а мене священник розраджує: «Та ти не журися. Ти так засмутився, що дали Несторові орден?».

Я кажу: «Хлопче, дай мені слово, що ти нікому не скажеш, і я тобі скажу, що мене вразило. Патріарх зняв куколь і натягнув тоту капузу докторську. Нащо він це зробив? Він більше віднині не Патріарх. Але ти мовчи, поки це не станеться».

А тоді, коли сталося, йду до нього і питаю: «Ти пам’ятаєш, як я тобі казав, де він запоров носом?». Він каже: «Я тепер зрозумів».

Лагодичі, Щербані, Шкрібляки плескали в долоні. Пошили в дурні старого єпископа. Мені прийшла думка: «Як пекло радіє!».

Я мав таке ще один раз. КГБ хотіло мене винайняти на роботу до них. Почали мені казати, аби я йшов на співпрацю. Сказати ні – стаєш ворогом Радянського Союзу. Я вдав, що не розумію, чого він хоче, щось заговорив. І мені думка якась каже: «Я знаю, Кому я вже себе визначив». Це була думка саме в кризовий момент. Не моя, але я за неї вчепився та й кажу Небу: «Дякую». Я так був переляканий тою думкою. Звідкись вона взялася. Злий дух мені таку думку не сказав. Ісус Христос казав: «Це не ти здатний. Це Отець Небесний відкрив тобі».

Пекло раділо, що Патріарх Філарет утратив, зняв куколь заради якоїсь пустої нагороди. Я був страшно вражений. Як у КГБ, так і з Філаретом було мені тяжко. І ти, старий єпископ, 70 років у сані, такою дурнею тішишся? Йой, як пекло радіє! Я собі відкриття тоді зробив. Не можу це передати.

Василь Козьмик: Він відійшов, а вони і Ви залишилися і не змінилися. Все, що робили проти Вас при Філареті, і при Епіфанії роблять: шиплять, дурять, маніпулюють, аби облити Вас помиями, вибачте.

Митрополит Данило: Це я розумію. Вони тичуть документами. В мене всі документи є, бо породжував їх, ініціював їх я. Навіть копії проєктів є.

Василь Козьмик: Пригадую, що до появи листа Патріарха Мстислава ректору Степанові Костишину в 1991 році були причетними й активісти Братства Андрія Первозванного та Союзу Українок.

Дуже дивна неадекватність братів Марковських. Іван аж зі штанів вистрибує, щоб Вам дошкулити, а Марк шантажує, що багато знає.

Митрополит Данило: Я хотів Марка виховати на наймудрішого монаха. Я йому був повірив так, як собі, і всі знання монастирські, здобуті за 50 років, викладав у живій формі. Показав, як пізнавати людей.

Василь Козьмик: Його як монаха компанія вбила. Він не розуміє, що Ви його щадили, тому не кожну колоду докочували до кінця.

Скоро сороковини ФТФ у ЧНУ

Незаслужено пропущеному мною у «Відродженні» Стеблині нагадаю, що він був студентом, як його татуньо й інші допомагали розвалювати, вбивати факультет уже тоді. Коли Владика робив батьківські збори, аби помогли Філаретові примхи віддалити, татуньки-паночки порисувались і поїхали. Поставили фундамент такий, щоб їхні діти нині прийшли на сороковий день факультету.

Фляшкарі з Луцька та Тернополя так сповідалися та причащалися в архімандрита Марка, що закопали пульман фляшок. Недарма Тарас Шевченко писав «А правда наша п’яна спить». Чи не тому зрезиґнува́в архімандрит, що не міг більше пити?

Нинішню бездіяльність Марковського та його активне підливання масла у вогонь під ніком Mark Mark ілюструють слова популярної пісеньки

Ой ти, Марку Марку,

Ходиш по ярмарку,

Не торгуєш, не купуєш,

Тільки робиш сварку.

Владика часом жартує з дітьми, яких у 6-7 років приводять у піддиякони: «Ти як називаєшся?» «Петрик» – «А я думав, що ти Клевець. Тепер буду знати, що ти Петрик. А ти як називаєшся?» – «Іванко» – «А я думав, що ти Лайдак». Діти вільніше себе почувають. Тож виродок-нікоман «Єгоренко», він же «Клевець», чомусь забув присвоїти собі ще нік (ім’я) – «Лайдак», який пасував би йому краще, хоч і заслабкий, щоб передати весь сморід його гнилого нутра. Та ще своє знайде.

Розмовляв Василь Козьмик

«Ось, зима вже минула; дощ закінчився, перестав; квіти показалися на землі; час співу настав, і голос горлиці чутний у країні нашій; смоковниці розпустили свої бруньки, і виноградні лози, розквітаючи, виточують пахощі…» (Пісня пісень 2,11-13).

Саме такий настрій переповнює духовенство і вірян Чернівецько-Буковинської єпархії в очікуванні високого гостя — предстоятеля ПЦУ, блаженнішого митрополита Епіфанія на святі всієї Буковини, – 30-ліття Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ.

Цього, 2020 року, Чернівецько-Буковинська єпархія святкує 30-ліття відродження Помісної Української Православної Церкви на Буковині. Вся єпархія, та ні, – весь обласний центр, приготувались, задіяли великі матеріальні і людські ресурси, щоб в цей не простий для України час з дотриманням усіх заходів безпеки прийняти високого гостя. Та ось за тиждень “пісня” наша, здається, продовжується наступним переживанням: «відкрили ми нашому гостю, жениху церковному, улюбленому Христовому, а він повернувся і пішов. Шукали ми його і не знаходили; кликали його і він не відгукувався нам» (пор. Пісня пісень 5:6).

Ієрарх Чернівецько-Буковинської єпархії, митрополит Данило (Ковальчук), 30 років несе на своїх плечах тягар “перших невизнань, переслідування, цькування з боку противників незалежної Церкви України, а про матеріальну скруту на початку 90-х не хочеться й згадувати.” Владика Данило був усі ці 30 років свого архієрейського служіння на Буковині непохитним у вирі історії становлення Помісної Православної Церкви України, яка знає багато тяжких і небезпечних миттєвостей з боку  противників помісності і незалежності Православної Церкви України. Буковинський архієрей Української Православної Церкви, митрополит Данило, завжди надихав поборників самостійності Помісної Православної Церкви України і незалежності України на подвиг єдності, праці, жертовності на благо Українського Православ’я, Української Держави. Для кількох поколінь він став «духовним наставником, прикладом порядності, скромності і людської гідності», прищепив багатьом своїм духовним чадам християнські євангельські чесноти: любов, милосердя, відповідальність, ретельність в служінні Богу й Церкві.

В особі митрополита Данила Православна Церква України отримала справжнього архієрея-старця, яким молодий предстоятель нашої Православної Церкви України, блаженніший митрополит Епіфаній, має приємність пишатися, коли спілкуватиметься з сивочолими предстоятелями інших Помісних Православних Церков. Загально відомо, що «у старцях — мудрість, і у довголітніх — розум» (Іов. 12,12). Саме ці єпископи, які стали в основі відродження нашої Церкви у 1990 році, є однією з прикрас нашої Церкви. Вони є живим прикладом для тих, хто хотів би віддати себе заради блага ближнього, Церкви і народу загалом. Саме ті, хто здобув досвід боротьби і різного роду поневірянь, можуть стати міцною опорою для прийдешніх поколінь вірних достойників Церкви, які за довіреною їм Христом місією будуть вести народ до життя у Бозі.

Ми, буковинці, дякуємо Господу Богу за земляка, який став четвертим предстоятелем Української Православної Церкви і першим предстоятелем, який на рівних засадах вступив до сім’ї православних Церков. Ми дивимося на Вас, як приємника Андріївської апостольської кафедри, і бачимо Ваше віддане служіння нашому народу, спраглому до істинної віри, стійкості перед лицем смертельної загрози, народу, який прагне сповнитися благодатного миру і увірувати у силу Божу, як це у свій час зробив апостол язичників, який, піклуючись про ближніх, розкладав багаття для врятованих за його молитвою у морській бурі, показав непохитність віри і струсив з руки гадину у вогонь, не пройнявшись і крихтою збентеження, чим наповнив присутніх щирою вірою в Бога.

Ми все ще сподіваємося, Ваше блаженство, мати радість побачити Вас, нашого доброго пастиря, у Чернівцях на 30-ліття, щоб і нам, буковинцям, стати печаттю Вашого апостольства у Господі (1 Кор. 8,2).

Василь Козьмик, голова Буковинського крайового братства святого апостола Андрія Первозванного