Ідентичність православних християн в Україні можна дещо спрощено описати через чотири полярні точки або за допомогою кіл Ейлера. Це чотири базові складові: «православна», «українська», «російська», «канонічна». Ідентичності складаються із поєднання цих базових основних полюсів. Різні комбінації цих 4-х ключових слів формують різні ідентичності та різні стратегії поведінки у церковній політиці.

І. «українська» + «православна»: для тих, хто належить до цієї ідентичності, найважливіше – належати не просто до православної, а й до української церкви. Часто для них бути «українським» важливішим, ніж «бути православним».

Саме носії такої ідентичності вже раніше вибрали перебування в УПЦ КП чи інших «неканонічних» православних юрисдикціях. Для них Традиція української, «Київської» церкви, «Володимирового хрещення», з її естетикою, із старою-доброю міфологією козацької доби, для них дуже дорога.

Тому вони триматимуться «української» церкви навіть ціною її ізоляції. Єдине, що може змусити їх відступити – це просто повне знищення української церкви, коли «православному» началу буде нікуди фізично реалізовуватиметься.

ІІ. «православний» + «російський»: дуже схожі на перших, але з іншого боку. Для них важливо «бути русским», «Свята Триєдина Русь», «Золоте Кільце», традиція «Русі» у її «росієцентричному» викладі важливіша, ніж решта. «Русский»=«православний» – для них означає «православний=русский». При цьому, очевидно, що русскость означає російськість, московськість, що монополізує спадщину Русі. Це може доходити аж до заперечення православності задля «російськості»: «не-російський» – це, скоріш за все, «не-православний».

Очевидно, що носії такої ідентичності є ядром РПЦ, особливо в Україні: вони ніколи не перейдуть в «українську» церкву. Вони також становлять основну масу російських православних старообрядців, членів ІПЦ та РПЦЗ, які протистоять «радянській сергіанській церкві».

ІІІ. «православний» + «канонічний»: для таких дуже важливо бути канонічним, навіть занадто важливо. Під «канонічністю» вони розуміють «єдність із Вселенською Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою». Спілкування з Вселенською Церквою для них є суттєвою частиною ідентичності. Така ідентичність до Томосу була повністю монополізована РПЦ в Україні. Надання Томосу призвело до падіння монополії та створення конкурентного простору між ПЦУ та УПЦ (МП) (або РПЦВУ). Розпочався процес розпаду цього поєднання на дві групи:

3.1. «православний» + «канонічний» + «російський»: для них «канонічність» означає передусім «традиційну канонічну єдність Російської Церкви» – при цьому під «канонічністю» вони зазвичай розуміють тотожність «канонічний = російський православний», РПЦ і є канонічною за визначенням. Для них весь образно-смисловий простір РПЦ єдиний і рідний. «Як ми вважатимемо Дівеєв чужим?!».

Вони не будуть в РПЦ за будь-яку ціну – тобто. вони не підуть у новий розкол чи старообрядництво, але вони будуть вірні РПЦ, і ця єдність із нею може похитнути лише її офіційний розкол із Вселенським православ’ям. Втім, пропаганда легко пояснити, що це Фанар пішов у розкол… Вони не підуть із МП, «нехай навіть каміння з неба».

3.2. «українська + православна + канонічна»: їхній опис очевидний. Саме вони до 2019 року залишалися в УПЦ (МП). Саме для них Томос та автокефалія – це шанс, це дар свободи вибору. Саме вони становлять, за різними підрахунками, від 20 до 30, а можливо, і до 50 % парафіян УПЦ (МП). Тому РПЦ намагається всіляко знецінити Томос та автокефалію – посилаючись то на Філарета, то на внутрішні суперечки всередині ПЦУ. Але після 6 січня 2019 їм це все важче робитиме – важко доводити неканонічність церкви, визнаної Вселенським Патріархом.

Перші переходи показали, що це за частина. Це основна частина православних інтелектуалів та богословів – «Дух і літера», Відкритий православний університет тощо. Але також – це і багато простих українців. Саме вони апелювали до Вселенського Патріарха, саме для них Томос – шанс та справа православної віри. Саме вони будуть за ПЦУ до кінця.

Усі ці комбінації – не просто логіко-раціональні моделі. За ними стоять цілі ансамблі емоційних, естетичних, навіть містичних та релігійних образів, асоціацій, переживань. Це дуже глибокі, тонкі, інтимні феномени свідомості і навіть несвідомого. Багато хто з них може бути неприємним носіям іншої ідентичності. Їхню обґрунтованість можна і іноді потрібно критикувати з позиції логіки та фактів, історичного, богословського, філософського та політичного обґрунтування. Але, якщо зануритися у внутрішній світ носія конкретної ідентичності, не можна відмовити нікому з них у певній красі, глибині і навіть певній витонченості духу, явленого в цих феноменах.

Волковський Володимир, кфн., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ

Джерело: Wołodymyr Wołkowski

Для нового керівництва ДЕСС відразу було очевидним, що необхідний простіший закон, який би забороняв би зв’язки з РПЦ, забороняв би релігійним організаціям бути частиною РПЦ, стимулював би або всю УПЦ цілком або кожну окрему громаду до повного розриву з РПЦ. Був написаний простий законопроєкт, який треба було приймати в січні 2023 року. Альтернативні законопроєкти порушували Конституцію, а саме знищували принцип розділення держави і церкви. Особливо активно вимагав враховувати норми канонів законопроєкт М.Княжицького, але й інші законопроєкти страждали на це. Лише правка СБУ була доречною і могла стати законом.

До другого читання в комітеті законопроєкт 8731 виріс за об’ємом у шість разів. Але також він змінився якісно. Тепер у тілі законопроєкту знову містяться настільки детальні описи того, чим саме є залежність від релігійних центрів у країні агресорі, що це стає абсурдним. Бо якщо завтра з’явиться якась нова релігійна організація, наприклад, Оновлена Аллатра з центром в Росії та філіями в Україні, закон не заборонятиме її. Бо залежність сьогодні описана так, щоб точно можна було застосувати закон до УПЦ. Але закон повинен мати загальний характер якщо це стосується логіки, в якій він виник.

Якщо ж народні депутати вносять у закон норми, які стосуються виключно УПЦ як частини РПЦ, прописують норми щодо єпископів УПЦ, які можуть індивідуально відмовлятися із зв’язків з РПЦ (хоча ці заяви мали б бути наслідком соборних рішень!), то тоді виникає питання чому не прийняти окремий закон про УПЦ та необхідність для УПЦ як релігійного об’єднання розірвати зв’язки з РПЦ. Адже якщо вже прописувати норми з врахуванням наявного стану речей згідно з документами УПЦ і РПЦ, згідно з практикою правозастосування канонічних і статутних норм в УПЦ і РПЦ, то тоді можна написати конкретний закон під конкретний випадок, а не спотворювати логіку профільного закону. Закон надає максимальну свободу, обмеження діяльності щодо релігійних організацій можуть вводитися лише за рішенням суду і не може законодавець заздалегідь прописувати результати рішень суду і зміст релігієзнавчих експертиз. Також законодавець не може прописувати як саме згідно з канонами чи з точки зору світської держави мав би виглядати процес розриву єпископату УПЦ з РПЦ і не може пропонувати підміну колективного виходу написанням індивідуальних заяв. Ці заяви окремих єпископів про вихід з РПЦ мали б бути наслідком соборного рішення чи рішення Предстоятеля по новому витлумачити постанови собору в Феофанії. Також згідно з канонами якщо вже УПЦ стає самостійною, то про це має заявлятися публічно, і серед іншого – через надсилання мирних грамот всім Предстоятелям помісних православних Церков починаючи з Вселенського патріарха і закінчуючи главою Охрідської архієпископії. Чи доречно все це прописувати у законі? Очевидно, що ні. Якщо вже законодавці хочуть втручатися у процес виконання УПЦ норм канонічного права, то про це треба писати окремий закон, розглядати його появу як виключення для національного законодавства. Профільний закон має містити виключно загальні норми, і вони мають на сьогодні передбачати: 1.відміну вимоги перейменовуватися для релігійних організацій, що зберігають зв’язки з Росією, оскільки обстановка настільки змінилася, що така норма є просто абсурдною; 2.загальну заборону для всіх релігійних організацій мати зв’язки з релігійними організаціями з Росії.

Також владі взагалі та законодавцям зокрема слід вивчити досвід інших європейських країн, які примушували релігійні організації до певних кроків. Завжди держава дія миттєво. Якийсь проповідник у Франції пропонує не визнавати державу, а будувати халіфат – за 24 години він опиняється у країни походження його самого або його предків. Якщо у Болгарії хотіли примусити дві православні церкви до об’єднання, то був прийнятий відповідний закон, надано час, а після його вичерпання всі храми були зачинені поліцією до того моменту, поки єдність не була відновлена. До речі, навіть у Болгарії не вийшло об’єднатися назавжди з першого разу і держава мала зауваження від європейських інституцій. Якби ж уряд бувшого короля Симеона діяв би повільно та замість тиску на церкви пропонував би світові нескінченний серіал з обіцянками прийняти який закон на церковну тематику – Болгарія б могла б вилетіти з Європейського союзу.

Найгірше, що Україна демонструє світові – це бездіяльність щодо наявності на своїй території російської релігійної організації. При цьому ця бездіяльність час від часу змінюється активними діями, з яких ми бачимо, що навіть у межах наявного законодавства можна за бажання багато що зробити. З останнього – не чекаючи на нові закони, СБУ почала діяти проти машини інформаційної війни з Україною, яку центральний апарат і Київська митрополія УПЦ створили з 2014 року. Але в цілому і держава, і СБУ робить то десяту, то соту частину від можливого і необхідного. Робить безмежно повільно порівняно з тим, як діють інші європейські держави. І роки бездіяльності та малої активності щодо кричущих проблем з російською релігійною організацією в України та конкретними злочинами її представників обертаються для України виключно втратою її авторитету в світі та втратою підтримки на міжнародній арені. Бо поки держава нічого не робить або робить дуже мало, російська релігійна організація в Україні систематично веде інформаційну війну проти України на боці Росії, на замовлення Росії та під кураторством Росії. Ця війна всередині України вже мало на кого діє, бо український народ зрозумів в цілому, що не можна очікувати хоч слова правди від людей, які не змогли порвати з ідеологом геноциду українського народу патріархом Кирилом. Взагалі не можна зрозуміти глибину моральної деградації кліру УПЦ: ховати своїх духовних дітей, але підтримувати зв’язок із їх вбивцями. Вибирати не бути разом із цими духовними дітьми, що страждають, а з вбивцями цих дітей – це напевно вперше в історії православ’я. Клір будь-якого православного народу при такій агресії як зараз оголошував автокефалію. Сьогодні маємо не просто патріарха, що виправдовує агресію і геноцид, маємо патріарха як ідеолога сучасного релігійного фашизму (з 2015го року), сучасного релігійного нацизму (з 2022го). А ці релігійні ідеології стали основою для світської ідеології путінізму, яка їх використовує через брак інших ідей. Але зв’язок із таким ідеологом релігійного нацизму та апологетом знищення всього українського чомусь не розривається УПЦ аж до сьогодні, хоча будь-яка інша православна церква давно б оголосила про свою автокефалію! Терпіти явище, коли на території України існує частина російського релігійного об’єднання, нехай і відносно самостійна – це відмовлятися від самої ідеї суверенної держави, яка захищає свободу своїх громадян, зокрема – свободу від російського нацизму. Слід чітко розуміти, що сьогодні потрібно забороняти законодавчо не лише зв’язки релігійних організацій з Росією, а й ідеологію «русміра». Постанови РПЦ та наближених до неї організацій типу Всемірного русского народного собору з 2015 року заперечують існування українців як окремої нації, не визнають існування України як суверенної держави, відкидають саму ідею про існування в Україні власних традицій православ’я. І при цьому РПЦ та її речники цілком офіційно вчать про необхідність геноциду всіх українців, які не згодні перетворюватися на росіян – і це перша причина війни. Вчать про необхідність війни із «сатанинським Заходом» і українцями як тими, хто зрадив Росію, вибравши союз із Заходом. І якщо до Заходу культивується ненависть як до ворога, з яким має йти війна до кінця, то до українців як зрадників проповідується необхідність саме геноцидального терористичного знищення. Очевидно, що необхідно засудити ідеологію русміра у всіх її різновидах, бо вона вся вже дійшла до стадії власне нацизму і має бути засуджена. Кожен її носій в Україні має понести повноту відповідальності за колаборціонізм і правоохоронні органи зобов’язані зупинити інформаційну війну УПЦ і РПЦ проти України. Ці конкретні задачі – заборона зв’язків з Москвою та заборона ідеології русміра – не можуть підмінятися заплутаними законами, в яких держава критерієм оцінок релігійних організацій виставляє серед іншого норми канонів, а колаборанти зможуть уникати відповідальності, підписавши кілька паперів.

Сьогодні законодавцям необхідно повернутися до тексту законопроєкту як він проголосований у першому читанні. Підтримати також варто норму, запропоновану СБУ. Законодавці не можуть приймати законопроєкт у тому вигляді, який сьогодні пропонується комітетом. Це було б катастрофічною помилкою, фактичною відмовою від норм 35 статті Конституції про розділення церкви і держави. До речі, 35 стаття Конституції передбачає можливість обмеження релігійної свободи. «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Обмеження мають бути принциповими, і саме такими вони були у законопроєкті, що приймався у першому читанні. До другого читання законопроєкт набув заплутаного вигляду і не може бути прийнятий і реалізований у правозастосуванні. Коли закон пишеться максимально заплутано, то метою такого закону стає можливість для порушників законності уникнути відповідальності, зивачайно через корупційні дії. Скандальним є той факт, що у законопроєкті пропонується видавати єпископам РПЦ в Україні індульгенції, що вони вже не винні перед державою і видавати саме в індивідуальному порядку на основі написаних ним заяв.

Також законодавцям необхідно задуматися на тим, якого ефекту вони очікують від прийняття закону? Вважаю, що набагато краще зібрати єпископат УПЦ та керівництво держави на консультації, запропонувати або негайно заборону рішенням РНБО або оголошення УПЦ автокефалії. Обіцяти повну підтримку УПЦ в разі її дійсного усамостійнення та виходу з підкорення Москві, амністію за вчинені злочини. В свою чергу УПЦ має погодитися бути адвокатом України всередині держави та на міжнародній арені. Припинення замовлених Путіним через Новінського інформаційних компаній проти України та її союзників (починаючи з Вселенського патріарха Варфоломія та закінчуючи ПЦУ) має відбутися миттєво. Якщо УПЦ погодиться оголосити автокефалію, вона не підпадатиме ні під норми про перейменування, ні під пропоновані норми про зменшення прав релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією.

Нагадаю, що на сьогодні законопроєкт не передбачає заборони релігійних організацій, що мають зв’язки з Росією! Ці релігійні організації можуть діяти і без реєстрації, що прямо вказано у профільному законі. Сьогодні державу деякі оглядачі лякають тим, що в результаті прийняття закон УПЦ піде у катакомби і це для держави значно небезпечніше, ніж офіційне функціонування в Україні російської релігійної організації. Також журналістська звичка спрощені привела до прирівнювання різних речей: позбавлення релігійної організації реєстрації та заборони діяльності релігійної організації. Всі чомусь вперто називають законопроєкт 8731 таким, що призведе до заборони УПЦ чи громад, що входять в УПЦ. Але це не так – законопроєкт передбачає позбавлення реєстрації і як наслідок – позбавлення цілого ряду пільг, які існують для цих релігійних організацій. Самі релігійні організації зможуть існувати навіть без реєстрації. Так само зможуть існувати ті релігійні організації, що були центрами для такого релігійного об’єднання як УПЦ. Якщо завтра знімають Київську митрополію УПЦ з реєстрації, вона де-факто може існувати і надалі.

Деякі оглядачі пророкують, що позбавлені реєстрації та відповідних пільг, релігійні організації та центри управління такі як митрополія чи єпархії «підуть у катакомби», «радикалізуються», «протиставлять себе державі та суспільству», «будуть поза контролем держави». Все це дивно читати, оскільки з 2014 року Київська митрополія УПЦ та єпархії на місцях систематично протиставляють себе і державі і суспільству, перебувають поза контролем держави. Їх діяльність цілком непрозора для держави. УПЦ почала замикатися від дієвої взаємодії з моменту обрання митрополита Онуфрія місцеблюстителем. Після обрання митрополита Онуфрія Предстоятелем в серпні 2014 року періорієнтація на Москву стала програмною метою діяльності митрополита Онуфрія вже з вересня 2014го. Знову-таки у вересні 2014го перестав активно діяти Юрій Богуцький, що довгі роки був основним комунікатором з УПЦ із боку влади. З вересня 2014го не існувало жодного моменту коли б УПЦ дійсно взаємодіяла з владою хоча так конструктивно як це було в часи предстоятельства митрополита Володимира Сабодана. УПЦ живе у підпіллі, живе відчужено, живе у стані війни з державою – перш за все інформаційної війни. УПЦ ще гірше ставиться до суспільства, цілком нехтуючи необхідністю для церкви бути з народом у часи війни. Від народного гніву УПЦ відкупається час від часу даруючи УПЦ автомобілі чи демонстративно роблячи якісь аналогічні жести. Єдиною метою таких дій є отримання можливості далі діяти проти України в своїй інформаційній війні, у великому хрестовому поході проти України, який ведеться у всіх офіційних та неофіційних ЗМІ, що належать УПЦ. Від державного переслідування УПЦ ніяк не убезпечується. Навпаки, УПЦ відмовляється від всякого діалогу з державними органами, свідомо провокує державу на конфлікти, маючи на меті створення необхідної для російських ЗМІ картинки.

Також державі в цілому необхідно усвідомити якою саме є реальність життєсвіту єпископів УПЦ, тобто якими є ті положення вчення і практики, що для них мають статус самоочевидних істин та цінностей, які не потребують доведень та не можуть обговорюватися. Тут можна звернутися до проповідей митрополита Черкаського Феодосія, який навіть після висунення підозр з боку СБУ продовжує розповідати про власну вірність реальності єдиного духовного простору, що неподільний для всієї «Русі» з часі князя Володимира і до сьогодні. І якщо центр цього єдиного духовного простору перемістився з Києва до Москви, митрополит Феодосій це приймає як факт і єдність цього духовного простору є для нього головною цінністю. Нехай гине Україна і нехай будуть знищені всі українці – якщо це прикрі феномени, що заважають існуванню «єдиного духовного простору», який митрополит Феодосій ніколи не зрадить! Єпископи УПЦ живуть у світі, де можна одночасно служити Різдво у Відні за григоріанським стилем і проклинати найвищими офіційними анафемами тих, хто служить за цим стилем разом із астрономами! Керівництво УПЦ живе у світі, де заради інформаційної війни проти України та ПЦУ, Вселенського православ’я та Заходу можна розповідати будь-яку брехню, перекручувати зміст канонів та історичного досвіду Церкви аж до протилежного – тільки щоб зберегти вірність Russian Orthodox Church. Фанатична вірність російській церкві спричинена тим, що її цінність абсолютизована, її єдність і є російським богом, якому поклоняється єпископат «УПЦ». При цьому відбувається повне знецінення України та всього українського. Чи можна терпіти далі таких єпископів, якщо навіть «автокефалісти» серед них насправді відверто ненавидять Україну та все українське? УПЦ має бути розпущена як структура, її єпархії мають бути ліквідовані, а громади, що отримають самостійність мають визначатися з власним релігійним життям без всякого втручання держави, особливо – російської держави. Адже Russian Orthodox Church, єдність якої є абсолютною цінністю для єпископату УПЦ – це зараз частина державного апарату Росії. Про власну єдність з російською державою, про сповідування етатизму як найважливішого офіційного вчення не раз заявляло керівництво РПЦ.

Держава знайшла у собі сили закрити проросійські партії, заборонити проросійські ЗМІ, але держава не може заборонити на своїй території російську релігійну організацію, яка фактично є частиною державного апарату Російської федерації! Звичайно, що українська держава повинна знайти у собі сили раз і назавжди закінчити з антидержавною діяльністю УПЦ на території України. Помилкою є боротьба за кожен окремий корпус Лаври, за кожен храм і за кожну цінну ідею, яку можна було б записати у текст закону. Країна і світ не повинні роками дивитися серіал коли хвіст собаці рубається у тисячу маленьких кроків – це просто знущання і над собакою і над всіма, хто бачить цю сюрреалістичну картину. Раз і назавжди мають бути прийняті прості та повністю зрозумілі для суспільства і міжнародної громадськості рішення, за їх втілення у життя хтось має взяти на себе відповідальність і далі вже Україна має жити в новій реальності, де немає православного Білого Братства, якого терплять і якому дозволяють знущатися над деякою частиною народу України.

Якщо ж Україна не може знайти простих законодавчих норм, які могли б бути прийняті та застосовані, тоді потрібно знаходити прості рішення через розслідування СБУ та рішення судів. Ми не можемо чекати поки УПЦ перестане бути частиною РПЦ, ми не можемо чекати проти УПЦ сама припинить інформаційну війну проти України. Але також ми не можемо приймати законопроєкти, в яких раціональні норми та процедури підмінені оцінками ідеологічних та канонічних реалій, які сьогодні можуть бути одні, а завтра – інші. І головне – це не справа держави переходити межу та вимагати не дотриманням релігійними громадами загальних норм, чинних для всіх громадян, а зміни життя церковних громад згідно з уявленнями законодавців. Загальна заборона для всіх релігійних організацій мати зв’язки з Росією – це щось реальне та логічне. Прописування того, якими саме є ознаки залежності від російських релігійних організацій згідно із статутами, канонами, практиками канонічного правозастосування – все це є зайвим. Законодавці настільки попрацювали над законопроєктом, що дивує чому там не прописано як саме має відбуватися не лише релігієзнавча експертиза, а й розслідування СБУ та якими саме мають бути постанови судів. Дійсно, чим гірше є знайомою для неспеціалістів реальність тим більшими є бажання передбачити все, що державна виконавча влада, місцева влада чи суди не помилися. Але насправді таке бажання призводить до абсурдного перевантаження законопроєкту численними положеннями, які лише утруднять прийняття правових рішень, що привели б до розриву з Москвою. Ще раз повторимося: раз вже потрібна експертиза, то прийміть спеціальний окремий закон про УПЦ, проведіть у ньому політико-правову експертизу статусу УПЦ та визначить яким цей статус повинен бути надалі чи яким він не може бути. Наприклад, пропишіть норму, що зв’язки з центрами в країні агресорі забороняються і якщо протягом місяця УПЦ не оголосить автокефалії, то усі її керівні органи в центрі та на місцях розпускаються, їх діяльність забороняється, а релігійні організації, що входили в УПЦ та її єпархії мають визначитися чи приєднуються до ПЦУ чи об’єднуються у нові церковні структури. Якщо вже піднімаєте експертизу і суди, якщо втручаєтеся у внутрішнє життя релігійного об’єднання – то робіть це ясно, просто, ефективно.

Так чи інакше, Рубікон заборони для релігійних організацій України мати зв’язки з центрами в країні-агресорі необхідно перейти. Але зробити це можна різноманітним чином, і якби в січні 2023 року хтось сказав, що законопроєкт після другого читання буде виглядати так, як він виглядає сьогодні, я перший був би проти прийняття такого закону взагалі. Дійсно, чинного законодавства достатньо. Наприклад, звертаємося до суду з позовом про оголошення всіх статутів релігійних організацій, що входять до УПЦ недійсними, оскільки вони не виконали норм закону про перейменування. Статути оголошуються недійсними, релігійні організації отримують приписи покинути приміщення, якими користуються і надалі можуть здійснювати діяльність без реєстрації, але і без прав, якими користуються зареєстровані громади. Якби у нас у державі була дійсно влада з політичною волею, то вже давно б цей чи подібний сценарій було б реалізовано. Так само є безліч дій з боку СБУ, яка мала б  не захищати вище керівництво УПЦ, а давно вже судити його. В умовах, коли Київська митрополія та єпархії не мали б реєстрації та нічим би не управляли, всі релігійні громади вже б отримали повноту свободу самовизначитися і без спрощення процедур через прийняття нового закону.

Отже, існують можливості діяти ефективно і без закону 8731 в його сьогоднішньому вигляді. Державі потрібно визначитися з одним або кількома найефективнішими способами дії, вийшовши із затягнутого серіалу з мінімальними втратами. Рішення Всесвітнього російського народного собору на чолі з патріархом Кирилом, що днями офіційно затвердили ідеологію російського нацизму можуть бути приводом до швидкого завершення процесу усамостійнення українського православ’я. І прийняття закону 8731 це лише один із можливих сценаріїв рішучих дій влади. І прийняття закону у редакції, запропонованій комітетом не може мати жодних виправдань, тоді як початкова редакція з додаванням правки СБУ є цілком реалістичним варіантом. Але і без такого закону держава має численні механізми для швидких ефективних дій, і відсутність політичної волі є єдиною причиною з якої гальмуються процеси відриву УПЦ від РПЦ. Інформаційна війна проти України, антидержавна діяльність єпископату – все це значно вагоміші причини для рішучих дій, ніж формальна належність УПЦ до РПЦ. І на сьогодні СБУ здійснила лише одну десяту від можливого і потрібного в умовах війни. Звичайно, це прекрасно, бо раніше навіть сотої частини з необхідного не робилося. Але всього зробленого вкрай мало, і саме тут вирішується реальна доля УПЦ, а не у творенні мертвонароджених законів, які б плутали світське і канонічне право, замінялися б законом релігієзнавчу експертизу і судові рішення. Як країна, що сьогодні воює, Україна просто немає права приймати такі невдалі закони, які б замість вирішення однієї важливої проблеми породжувалися б десятки нових проблем та не вирішувала б власне ту проблему, заради якої ці закони задумувалися. Як принциповий противник закону про перейменування та принциповий апологет закону 8731 у його початковій редакції маю сьогодні заявити – прийняття цього закону у редакції, пропонованій комітетом було б найбільшою помилкою в політичній історії незалежної України. Зв’язок релігійних організацій України з релігійними організаціями країни-агресора має бути заборонений, але не через такого роду апофеоз правового маразму.

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

Для них війна вже не трагедія, пов’язана із тим, що вільно чи невільно люди творять насилля та порушують задум Творця про мир та пацифізм першопочаткового християнства. Війна для них – священнодія, таїнство, перетворююча дія. Прийняття антихристиянського бачення війни у дусі Ніцше та фашизму сталося давно, але вголос про це наважилися сказати лише зараз.

Так само лише зараз заявили претензії на всю територію України! Вся Україна згідно з РПЦ має стати російською, всі українці мають бути частиною російського народу, все неросійське в українському просторі має бути знищене.

Те, що українці це субетнос в межах російського народу як помори чи сибіряки – це вчення патріарха Кирила з 2015 року, з книги «Сім слів про русский мір». В цій книзі він також принижує українську мову, бо риторично запитує який абсурд вчити про українців як окремий народ з окремою мовою – не вчить же ніхто про поморів чи сибіряків як про окремі народу, хоча у них є особливості мовлення та особливості стереотипів поведінки.

Звичайно, що заперечення суверенітету України та її кордонів вже було у патріарха Кирила – приховано з 2011го, реально з 2015го. Те саме слід сказати про всі країни пострадянського простору та бувшого соціалістичного табору, і навіть більше – патріарх висловлював претензії Росії та російського православ’я на весь простір північніше Константинополя, тобто Стамбула, бо він є особливий патріарх «північних країн» – а це простір майже всієї Європи та Америки, – всім іншим патріархам і папам у якості канонічної території має належати невелика полоса біля Середземноморського регіону і землі південніше. Всі ці геополітичні фантазії васалів Китаю дуже дивні, але факт є фактом – оволодіння майже всім Заходом є метою, що проговорювалася патріархом. І що всі, хто чинитиме спротив мають бути знищенні – це їх звичайний релігійний нацизм, який відкрито висловлюється з лютого 2022го, бо патріарх відразу підтримав вторгнення в Україну і розпочав власну ідеологічну війну.

Але постанови останнього Всесвітнього російського народного собору мають велике значення, бо не всі хотіли визначати глибину відмови РПЦ від християнства на користь релігії «священної землі», «єдності», «родіни», «победи». Тепер очевидно не лише для спеціалістів, що РПЦ впала у дуалістичну єресь, подібно до давніх гностиків.

І те, що за чотири дні УПЦ (РПЦвУ) не знайшла сили прийняти рішення про оголошення автокефалії, а лише формально позначила власну незгоду – це катастрофа. Будь-яка церква, якщо вона церква православного народу і претендує на те, щоб бути помісною церквою, і претендує на те, що вона християнська церква – вже б давно розпочала процедуру оголошення автокефалії, вже давно показово розірвала свої зв’язки з Москвою.

Також соромно і за помісні церкви. Якщо вони були вірні Євангелію та Православній Вірі, вже б чотири дні ми чули б публічні протести проти рішень РПЦ, чули б засудження РПЦ і чули б свідчення про необхідність для українського православ’я не мати ніякого зв’язку з РПЦ.

Ми живемо у світі боягузів. Лише один єпископ ПЦУ оголосив на Торжество Православ’я анафему Кирилу і Путіну цього року! Всі єпископи ПЦУ і УПЦ занадто бояться виглядати радикальними. Всі православні предстоятелі чекають поки російські війська завоюють їх країни і лише тоді збираються протестувати – але поки це стосується України, то ми не бачимо солідарності, не бачимо засудження РПЦ судом пентархії, не бачимо анафем від помісних церков.

Всі дивуються попередженням книги Одкровення про те, що християни і нехристияни приймуть Антихриста, але що тут дивного, якщо зараз ось є така терпимість до антихристових ідеологій та практик РПЦ? Християнству потрібно знову стати християнством, перестати бути терпимим до абсолютного зла, яке зараз РПЦ впроваджує як теорії та практики! Необхідно сатанізм РПЦ визнати сатанізмом, рішуче засудити, визнати самостійним та очистити від наслідків російської анексії Українське Православ’я, підтримати українців у їх боротьбі!!!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

І. «Не поминання предстоятеля» у історичній ретроспективі та сучасній практиці РПЦвУ

«Не поминання предстоятеля» духовенством, зокрема і єпархіальними архієреями, яке дехто  представляє  як виявлення протесту або «розкол» та «зраду», не є чимось новим у Православ’ї, адже т.зв. «повне поминання» – є відносно новою практикою, яка, переважно пов’язана саме з РПЦ. Практично до кінця XVIII ст., у переважній більшості Православних Церков, священик поминав тільки свого єпархіального архієрея, а вже архієрей – предстоятеля. Схожа  практика збереглася і до сьогодні, зокрема в Румунській Православній Церкві.

Що стосується історичної практики поминання Київської митрополії Константинопольського патріархату, то тут збереглася загальна Візантійська традиція. Тобто, священик поминав за богослужіння свого правлячого архієрея, архієрей – митрополита Київського, а вже митрополит – Константинопольського патріарха. Ця традиція збереглася і після того, як Київська митрополія була анексована Московським патріархатом. Перехід на сучасну практику поминання відбувся на тернах сучасної України та Білорусі тільки на початку ХІХ ст.

Загалом, приклади, коли архієреї та священики, цілком офіційно, не поминали керуючий орган РПЦ – Священний Урядовий Синод та навіть російського імператора, присутні в історії ХХ ст.

Так, з початком Російсько–Японської війні 1904-1905 рр., архієпископ Миколай (Касаткін) отримав дозвіл, щоб священики в Японії «не поминали Священний Урядовий Синод під час публічних богослужінь, а тільки правлячого архієрея» [1, ст. 27]

Другий раз схожий дозвіл був виданий під час І Світової війни для архієреїв та священиків, які залишилися на окупованих Німеччиною тернах Російської імперії. При цьому дозволялося не поминати навіть імператора Миколая ІІ, а також «членів імператорського дому» [2, ст. 61].

Також, подібна практика вживалася духовенством Московського Патріархату стосовно місцеблюстителя (у подальшому – патріарха) Сергія (Страгородського), коли вони служили під німецькою окупацією в 1941–1945 рр.

З рештою, ще 28 грудня 2015 р., сам митрополит Онуфрій (Березовський) дозволив не поминати Московського патріарха Кирила «Якщо десь сьогодні гостро стоїть питання». При цьому він посилався на згадану вище сучасну практику Румунської Православної Церкви [3].

Отже, рішення митрополита Онуфрія, коли священикам та архієреям РПЦвУ дозволяється не поминати патріарха Кирила, не є якоюсь «фрондою» або «протестом», а звичайним поверненням до колишньої історичної практики для маскування свого справжнього статусу. Тут важливо тільки те, кого поминає за богослужінням (публічно або приватно) власне очільник РПЦвУ, а поминає він саме Московського патріарха.

ІІ. Ідея «автокефалії РПЦвУ» та «поминання Вселенського Патріарха» – провокація з непередбачуваними  наслідками

Ми не є прибічниками конспірологічних теорій, тим більше, що ідеї про якусь окрему «автокефалію РПЦвУ від Москви» циркулювали вже досить давно. Але події кінця лютого – початку березня 2022 р. викликають певні думки про те, що їх збіг не випадковість.

Отже, після чергових заяв духовенства РПЦвУ про «не поминання патріарха Кирила», вже 3 березня, у 08.37 ранку, у ФБ з’являється пост відомого богослова, архм. Кирила Говоруна, у якому він, зокрема, стверджує наступне: «З точки зору канонічної акрівії, решта єпископів і священників зараз актуально входять в юрисдикцію Константинополя, навіть якщо цього не визнають. Тому я хочу звернутися до всіх словами митрополита Антонія (Паканича) з його нещодавнього звернення: «Все церковные вопросы следует рассматривать и решать исключительно в рамках канонов и соборным разумом» (Усі церковні питання слід розглядати та вирішувати виключно в рамках канонів та соборним розумом – пер. авт.), а для цього слід: 1. Почати поминати голову Київської митрополії – Вселенського патріарха; 2. Бути готовими до нового обʼєднавчого собору з ПЦУ» (іл. 1).

Через кілька годин (10.52), також у ФБ, з’являється допис священика РПЦвУ, випускника Московської духовної академії, о. Сергія Прокопчука: «Дехто висловлює свій протест по відношенню до РПЦ і відмовляються поминати патріарха Кирила. Є такі, що звертаються до блаженнійшого Онуфрія та єпископату церкви про змінення статусу нашої церкви і початку процедуру отримання Автокефалії УПЦ. … негативну роль в процесі об’єднання церков зіграв, називаний патріарх Філарет. В подальшому, він дискредитував і саму ПЦУ. Були і інші розбіжності у питаннях формування нової церковної структури в Україні. Як наслідок, ці фактори призвела до кризи Об’єднуючого руху і подальшої релігійної ворожнечі на парафіях та між православними в Україні. Виходячи з зазначеного, вважаю, що потрібно відновити Об’єднуючий рух … Варто готуватися до Другого Об’єднуючого Собору» (іл. 2)

А вже вечором того ж дня, ЗМІ публікують інформацію, що «духовенство Львівської єпархії УПЦ (МП) вимагає проголошення повної автокефалії від РПЦ на Архиєрейському соборі» [4].

Ці заяви викликали бурхливу дискусію у соціальних мережах, у якої представники ПЦУ цілком законно стверджували:

1) З моменту надання Томосу про автокефалію ПЦУ, Київська митрополія Константинопольського патріархату припинила своє існування на території України;

2) Канонічна територія ПЦУ чітко окреслена в Томосі, тому ніякої адміністративної влади на нею, Вселенський патріарх не має;

3) Навіть коли архієреї та священики РПЦвУ визнають себе кліриками Константинопольського патріархату, а той це підтвердить офіційно, їх служіння  в Україні неможливо без відповідного рішення Священного синоду ПЦУ та благословення її Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Епіфанія;

4) Об’єднавчий собор вже відбувся у грудні 2018 р., тому тепер духовенство РПЦвУ має тільки одну канонічну можливість відійти від Московського патріархату – приєднатися до ПЦУ на підставі т.зв. «суспільної угоди», яка заховує за кожним клірикам його сан та те, з чим він прийшов (єпархію або парафію).

5) ПЦУ сьогодні має Статут, положення якого напряму пов’язані з Томосом про автокефалію, тому зміна Статуту може інспірувати його відкликання Константинопольським патріархатом.

З вище викладено виникає природне запитання: А що мусить вирішувати «Другий Об’єднавчий собор»?

На нашу думку, ідея архм. Кирила Говоруна та його прибічників, щодо нового «об’єднавчого собору», має на меті дати зрозуміти представникам РПЦвУ, що їм не треба боятися не тільки автокефалії, а навіть приєднання до ПЦУ. Вони здатні цілком переформатовати ПЦУ. Тобто поставити «свого» предстоятеля, ввести звичайний для них російський церковний календар, а головне – зробити ПЦУ відданим сателітом Московського патріархату. І ініціатори цього процесу надають духовенству РПЦвУ пряму інструкцію дій, у якій «підпорядкування» Вселенському патріарху є тільки маскувальним кроком, якій потрібний для підману ПЦУ.

Зіткнувшись з максимально конструктивною та науково-богословською критикою своїх пропозицій, архм. Кирило Говорун почав загалом критикувати ПЦУ, звинувачуючи її… в неконструктивної позиції: «ми бачимо лише поодинокі випадки переходів з УПЦ до ПЦУ. … причина – сама ПЦУ. З одного боку, вона робила непогані заяви, але з іншого – демонструвала зростаючу самодостатність та герметичність, яка проявляла себе не лише у стосунках з УПЦ МП, але й з тією самою УГКЦ. Намітилася ця тенденція з самого початку, коли дехто з епігонів (на той час) Філарета прямо висловлював страх та небажання, аби більше єпископів УПЦ взяли участь у Софійському соборі, бо ж вони могли змінити плани Філарета щодо цього собору. Зараз я знову чую подібну риторику з боку представників ПЦУ. Мовляв, нехай вливаються, якщо хочуть. Це та сама риторика, яку в УПЦ МП колись використовували щодо самого Київського Патріархату. Вона й тоді не працювала, а зараз є особливо шкідливою» (іл. 3).

Ілюстрація 4

Цікаво, що на думку шановного архм. Кирила мусять робити архієреї, священики та вірні ПЦУ по відношенню до РПЦвУ, щоб ті зважилися до переходу? За три роки, які минули з часу Київського Об’єднавчого собору та надання Томосу, пролунала чимало звернень до духовенства та парафіян РПЦвУ, зміст яких можна стисло передати словами Блаженнішого митрополита Епіфанія: «Наша Церква відкрита для всіх». Також не відповідає дійсності й заява архімандрита від 5 березня 2022 р.: «ПЦУ, яка складається здебільшого з колишнього Київського Патріархату, пристають на риторику УПЦ МП до 2018: нехай приєднуються до нас без будь-яких умов. Так УПЦ МП і КП міняються місцями» (іл. 4), адже ПЦУ приймає духовенство Московського патріархату в існуючому сані, зберігаючи за ними посаду єпархіального архієрея або (для священика) настоятеля парафії.

Ілюстрація 5

Звичайно, на всі ці фантазії та прожекти можна було б не звертати увагу, коли б 12 березня 2022 р., на сторінці того ж архм. Кирила Говоруна, не з’явився звіт про його зустріч з Вселенським патріархом Варфоломієм, у якому було дещо сенсаційне: «Радий був побачити, що ми, як кажуть, на одній сторінці у розумінні нових нагод для консолідації українського православ’я. Наприклад, він (Вселенський патріарх – авт) не заперечив можливості його поминання без якихось додаткових канонічних процедур для тих, хто не бачить для себе інших варіантів, у тому числі через приєднання до ПЦУ» (іл. 5). При цьому, коли вірити інсайдерським джерелам, архімандрит представляв у цих перемовах якусь «групу православних архієреїв і священиків з України».

Отже, коли вірити інформації архім. Кирила Говоруна, патріарх Варфоломій готовий дати благословення на своє поминання духовенству, яке бажає вийти з РПЦвУ, але, по різним причинам, не хоче приєднуватися до ПЦУ. А це вкрай серйозна заява, яка може мати дуже негативні наслідки не тільки для України, а і загалом для Вселенського Православ’я, бо офіційне надання подібного благословення означає прийом духовенства під свій омофор. Тобто, декларується можливість створення адміністративних структур Константинопольського патріархату на канонічної території ПЦУ. І байдуже як ці структури будуть називатися: ставропігійні єпархії (парафії), митрополія або екзархат. Питання в іншому – патріарх Варфоломій, навіть з самих ліпших міркувань, не мав права робити таку заяву, коли мова йде про канонічну територію іншої Помісної Церкви. Для цього, як мінімум, мусила бути офіційна згода Священного Синоду ПЦУ, які, наскільки відомо, подібних рішень не приймав.

Більш того, така практика аніяк не буде сприяти об’єднанню православних в Україні. Адже до двох наявних юрисдикцій (ПЦУ та РПЦвУ), де-факто додається третя – Константинопольський патріархат. Вочевидь, колишнє духовенство РПЦвУ, позбавлене токсичності Московського патріархату, аніяк не буде прагнути об’єднання з ПЦУ, відбудеться заморожування існуючого поділу на невизначений час.

Згідно певної інсайдерської інформації, позиція Вселенського патріарха Варфоломія під час переговорів з архім. Кирилом Говоруном, викликана бажанням якось активізувати процес об’єднання православних в Україні перед чином варіння миро, на яке мусять прибути більшість предстоятелів Православних Церков. Адже основна критика опонентів Константинополя щодо «українського питання» – відсутність реального прогресу саме «вилікування розділення».

Разом з тим, на нашу думку, ініціатива групи архм. Кирила Говоруна, у тієї редакції, яка була озвучена, вкрай вигідна тільки його юрисдикції – Московському патріархату.

По-перше, створення будь-яких структур Константинопольського патріархату на канонічній території ПЦУ де-юре нічим не відрізняється від дій Московського патріархату в Африці. І байдуже яка мотивація була у духовенства, яке вирішило до нього приєднатися і яка юрисдикція у нього була від початку. Це обов’язково викличе незадоволення інших Помісних Церков, що неминуче буде впливати на єдність Вселенського Православ’я, а саме його розділення є однією з головних цілей Москви.

По-друге, коли Константинопольський патріархат дійсно створить свої структури в Україні, які будуть де-факто паралельними ПЦУ, це, раніше або пізніше, неминуче приведе до загострення стосунків. Ми не можемо прогнозувати наслідків для Вселенського патріархату, але для ПЦУ вони будуть явно негативними, що, власне, і потрібно РПЦ.

Зі свого боку, ПЦУ дуже швидко зрозуміла, що нова ініціатива РПЦвУ є суцільною провокацією. Вже 14 березня 2022 р., архієпископ Євстратій (Зоря) публікує розгорнуту відповідь, у якій цілком логічно стверджує, що «Об‘єднавчий Собор вже відбувся 15.12.18, на нього були запрошені Вселенським Патріархом всі православні архієреї в Україні. Зі складу МП взяли участь два, решта не прибули. Однак це не змінює чинності Собору для ВСЬОГО Православ’я в Україні. Як плід рішень Собору постала Православна Церква України, яка отримала Томос і включена в Диптих автокефальних Церков … Отже ні в якому разі не може стояти питання про якесь повторне, нове чи додаткове «створення» єдиної Помісної Церкви – вона вже створена. Тож питання полягає лише у тому, в який спосіб цю єдність сприйматимуть ті, хто дотепер від неї відмовлявся». При цьому справедливо підкреслив, що «декларативне» (самочинне) поминання Вселенського патріарха, яке ще 3 березня пропонував здійсняти архім. Кирило Говорун духовенству РПЦвУ, «саме собою ані встановлює канонічного зв‘язку, ані позбавляє його. Якщо священик чи єпископ з юрисдикції МП не поминатиме ім‘я російського патріарха чи поминатиме ім‘я Вселенського патріарха – це лише декларація, яка не змінює канонічної реальності, тобто ані звільняє його від юрисдикції одного, ані надає юрисдикцію іншого» [5]…

Щодо результатів переговорів з Вселенським патріархом Варфоломієм, які оприлюднив архімандрит Кирило Говорун 12 березня, владика Євстратій послався на відповідь Вселенського патріархату щодо інтернет-дискусій про досягнення церковної єдності в Україні від 13 березня: «Ми чітко вказуємо, що єдине рішення – бути під омофором Блаженнішого Митрополита Епіфанія в Православній Церкві України».

Зважаючи на те, що архім. Кирило дав пряме посилання на слова Вселенського патріарха, а вл. Євстратій – на безіменне джерело без посилання, нам залишається лише чекати офіційного роз’яснення саме на ресурсах Константинопольського патріархату…

Також, на великий жаль, дуже правильний та позитивний текст речника ПЦУ містить кілька тверджень, які опосередковано підтримують позицію деяких кліриків РПЦвУ, зокрема і архім. Кирила Говоруна:

Другий пункт: «Якщо до цього ще не готові – співслужіння і Євхаристичне єднання»?! Виникає закономірне питання: У якості кого духовенство РПЦвУ піде на «Євхаристичне єднання»? Коли вони є частиною МП, то на це мусить бути благословення патріарха Кирила. Коли вони є окремою юрисдикцією – то який її статус у Вселенському Православ’ї? Адже канонічна ПЦУ не може мати Євхаристичну єдність з юрисдикціями, які знаходяться по-за Вселенським Православ’ям. А коли вони мають канонічний статус (наприклад – як адміністративна структура Вселенського Патріархату), то виходить, що ПЦУ погоджується з існуванням паралельних офіційних православних юрисдикцій в Україні, тобто з замороженим розділенням.

Третій пункт: «Якщо і до цього ще не готові – вимога до свого керівництва якнайшвидше розпочати процес повного унезалежнення від Москви шляхом внесення змін до Статуту». Тобто тут пропонується, щоб РПЦвУ оголосила автокефалію. Але само по себе, для ПЦУ, це нічого не дає. Адже в цьому випадку РПЦвУ перетворюється на ще одну юрисдикцію по-за Вселенським Православ’ям. Очевидно, виходячи з того, що цей акт не означає бажання приєднатися до ПЦУ, яке можна здійснити і без оголошення автокефального статусу, нова структура буде шукати канонічної легалізації. І, як ми вже відзначали вище, «вихід» підказує архім. Кирило Говорун – оформлення в юрисдикційну структуру Константинопольського Патріархату, бо бути по-за канонічним полем не захоче жодний представник духовенства та мирян РПЦвУ.

Що правда, у середовищі РПЦвУ лунає ідея просити автокефалії в Москві. Але ідея є богословські хибною. Адже практично всі Православні Церкви, навіть ті які ще офіційно не включили ПЦУ в свій юрисдикційний диптих, визнають, що Україна була канонічною територією саме Константинопольського Патріархату. Навіть коли Москва піде на таку провокацію та надасть РПЦвУ автокефальний статус, цей акт ніколи не буде визнаний жодною Православною Церквою, як це було з ОСА (Православною Церквою Америки) або Православною Церквою Чеських Земель і Словаччини. Раніше або пізніше, така структура буде вимушена звернутися за визнанням до Вселенського Патріарха, але він нічого не зможе зробити, бо вже є ПЦУ зі своєю канонічною територією.

Отже, можемо зробити висновок, що всі проекти «незалежності РПЦвУ від Московського патріархату», які сьогодні пропонують його адепти, є відвертою провокацією та мають на меті:

По-перше, максимально уповільнити перехід духовенства та вірних до ПЦУ, через, нібито, якісь майбутні новий «суперканонічний об’єднавчі собор»;

По-друге, вбити клин та посіяти недовіру між ПЦУ та Константинопольським патріархатом;

По-трете, нав’язати Вселенському Православ’ю негативний образ ПЦУ, яка, нібито сама заморожує процес об’єднання православних в Україні.

ІІІ. Деякі висновки

Після того, як Московський патріарх Кирило відверто підтримав війну Росії проти України, він зробився максимально токсичним не тільки для українців, а і для переважної більшості Православних Церков. Цілком природно, що ця токсичність стосується не тільки особисто його, а і всього Московського патріархату. У цих умовах, РПЦвУ, побоюючись за своє положення в Україні, а головне – для втримання духовенства і пастви, запустила кілька проектів маскування.

Перший, найбільш нешкідливий для РПЦ та наочний, – це показове не поминання Московського патріарха в єпархіальних соборах та парафіяльних храмах. Це, як правильно зауважив вл. Євстратій (Зоря), «лише декларація, яка не змінює канонічної реальності», тобто того, що РПЦвУ є адміністративною структурою Московського патріархату.

Другий, який озвучив архім. Кирило Говорун, більш далекоглядний, який, у випадку його реалізації, мусить не тільки спрацювати проти ПЦУ, спровокував непорозуміння з Вселенським патріархатом, а і заморозити власне сам процес об’єднання православних в Україні. Крім того, цей план мусить діяти за гасло: «коли не можеш зупинити процес, потрібно його очолити». Тобто робляться спроби реалізувати ідею «нового об’єднавчого собору», якій мусить переформатовати ПЦУ в сателіт Московського патріархату.

Таким чином, ми мусимо не впадати в ейфорію від наочних кроків РПЦвУ, а чітко притримуватися наступної позиції: В Україні є тільки одна законна канонічна Православна Церква – Православна Церква України. І шлях об’єднання для духовенства та вірних РПЦвУ є тільки один, а саме приєднання до ПЦУ на базі суспільної угоди об’єднання, яка була прийнята ще в 2018 р. перед Київським Об’єднавчим Собором.

Посилання:

1. Никодим (Ротов) митр. Святитель Николай Японский. Житие. Служба. М., 1993.

2. Русская Православная Церковь в годы І Мировой войны. Сборник документов. М., 1993.

3. УПЦ МП дозволила не згадувати патріарха Кирила

4. Львівська єпархія УПЦ МП хоче вийти з РПЦ

5. Речник ПЦУ розповів про шляхи єднання із УПЦ МП

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

«За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??»

Так розпачливо запитує Тарас Шевченко в поезії 1844 року «Чигирине, Чигирине», а з ним – наші славні предки, на сторожі коло яких він поставив слово.

Що маємо відповісти собі, нашим дітям, які «гинуть у ворога… поки встане правда на сім світі»? Правду.

Дорогі брати і сестри, згадаймо, що діялось в Україні 400 років тому.

Росія і Польща стоваришувалися проти України, розділили Неньку по Дніпру і назвали Правобережна Україна й Лівобережна Україна. Дві України…

«Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші па́ни…»

(Тарас Шевченко. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…)

Одну частину перевиховували, щоб українців ополячити і приєднати до Польщі; іншу – перевернути і приєднати до Росії.

Росія навіть спробувала всю Україну перевернути і зрусифікувати. Вони собі доводять, що Україна – це окраїна Росії, хоч історія Україну пам’ятає ще, так би мовити, до нашої ери, коли про Росію й мови не велося. Однак їм чомусь видається, бажається, що Україна це – лиш окраїна Росії.

І один, і другий загарбники прийнялися перевернути розум українського народу.

Поляки захотіли українців ополячити, як це зробили з двома областями – Холмською і Перемиською. Сподівалися, що це буде легко зробити через Церкву. Змусили кількох православних єпископів прийняти унію (об’єднання) з Римською Церквою. В 1595-1596 роках відбувся Собор у Бресті (Білорусь).

Україна була завойована Польщею, а через унію захотіли приєднати Православну Церкву України до Римської Церкви, чим Правобережну Україну міцніше прив’язати до Польщі. Влада Церкви і держави Польщі за сорок років унії знищила всіх православних єпископів тієї частини України, яка була під Польщею, щоб усіх змусити прийняти унію – греко-католицьку віру.

В той час Гетьманом України був Петро Конашевич Сагайдачний. Козаки, Військо Запорізьке, вели війни з турками і татарами, обороняючи православну віру в Україні, щоб український народ не змусили прийняти віру мусульманську. Коли Петро Сагайдачний побачив, що зробили уніати (греко-католики) з Українською Православною Церквою, то запросив Патріарха Єрусалимського Єремію Другого в Україну, щоби Патріарх відродив єпископат Православної Церкви в Україні. Патріарх посвятив шість єпископів для Української Православної Церкви.

Для безпеки Патріархові Єрусалимському Петро Сагайдачний дав кілька тисяч козаків. Це, зокрема, засвідчують видані 1622 року ректором Київської Братської школи Касіяном Саковичем «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (http://litopys.org.ua/suspil/sus47.htm, газета «Відродження», №12, 25.03.2021 року.)

Дорогі брати і сестри, погляньмо на святу історичну правду. Греко-католики появились у 1595-1596 роках на Брестському Соборі. Уніати спочатку безчинствували в Києві по православних храмах, допоки козаки не вигнали їх з Києва.

Після 1700 року уніати запанували на Західній Україні, у Львові. З того часу й по сьогодні руйнують церковний мир в Україні. Захоплювали храми, монастирі, робили з них бастіони греко-католицької пропаганди і польської політики.

Появилися чотириста років тому, а сьогодні претендують на святині тисячолітньої давності в Києві, у Львові. Присвоюють собі честь Князя Володимира, який на Україну запросив Святе Православ’я. Пориваються служити у Софії Київській, хоч історики довели, що підстав на це в них нема. Зрадники Святого Православ’я не мають жодного відношення ні до Софії, ні до Князя Володимира.

У часі Берестейського Собору і гетьманування Петра Сагайдачного історія подає ще таку довідку. 28 червня 1638 року великого друга й духовного батька України Кирила Лукаріса, Патріарха Константинопольського, з наказу султана Мурада IV задушили й кинули в море. Це католики так помстилися Вселенському Патріархові за його ґрунтовну богословську підтримку Українського Православ’я на Берестейськім Соборі 1596 року, де він був присутній як представник Олександрійського Патріарха.

Патріарх Кирило Лукаріс, в юрисдикції якого була Українська Церква, багато допомагав Україні. Наприклад, благословив 1623 року Луцьке церковне братство на Волині, а його школі надав Статут, за яким виникли пізніше інші школи в Україні.

Патріарх мав зв’язки і з українськими козаками, благословляв їхню боротьбу за Україну. Останнє й стало зручною нагодою для католиків, щоб обмовити Вселенського Патріарха перед султаном, а це неминуче привело до трагедії 28 червня 1638 року.

Сьогодні ми маємо ще одну опозицію. Московські агресори або, як їх почали називати сьогодні, колаборанти зневажають честь Гетьмана Петра Конашевича, святої людини, яка все своє життя присвятила обороні святої Христової віри, тобто Святого Православ’я в Україні.

Чи можуть вони похвалитися такими порядними воїнами, яких мав Сагайдачний? Гетьман війною на Росію пішов, але як порядний християнин пограбувати, зневажити, безчестити християнські храми не дозволив своїм воїнам. І ми, українці, повинні пишатися такою гідністю святого українського воїна. Московіти ж, навпаки, завжди грабували українські святині, коштовне богослужбове начиння, чудотворні ікони…

А московські більшовики, увірвавшись в Україну в 30-х роках минулого століття, найдостойніші святині Києва зруйнували вщент: Успенський собор Печерської лаври, основний храм Михайлівського монастиря…

Храм святої Софії в Києві тоді милістю Божою вцілів, та працівники радянського КГБ 30 років тому захотіли пролиттям крові фанатиків «Білого братства» на святому престолі осквернити святість храму і його престолу.

Мощі князя Володимира Росія вивезла і не повернула, нищила реліквії України, архіви й бібліотеки палила, щоб українець не розумів, що він українець.

Сагайдачний усе своє майно перед смертю роздав школам, монастирям, церквам, братствам, шпиталям, а названі агресором святі тільки грабували громадян і храми України.

Дорогі брати і сестри, яким чином уціліла свідомість українського народу в такому хаосі, годі збагнути. Тому сьогодні так важко будувати Українську Державу й Українську Церкву.

Тарас Шевченко писав про прадідів, нащадки яких будують Україну сьогодні:

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Мусимо визнати, що нерідко – бридку славу.

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведну

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі…

(І мертвим, і живим, і ненародженим…

І наостанок про недобитків.

Папа виготовив медальку, на якій зобразив українців, що стоять перед ним на колінах. І за той срібняк уніати України й понині силують українців упасти на коліна перед Ватиканом.

Мабуть, сучасна «грязь Москви» хоче такими ж медальками увійти в історію, як «варшавське сміття». Бо як інакше пояснити, чому на Буковині 400 сіл стоять на колінах перед двоголовим символом – Кирилом і Володимиром? Декому Володимир Путін уже вручив – за «дружбу»… А решта й самі можуть виготовити медальку про своїх зрадників, які колінкують перед Кремлем.

Промосковські села на Буковині, мабуть, уперто чекають, щоб Україна «увіковічнила» їх як зрадників Батьківщини чи колаборантів.

І «варшавське сміття», і «грязь Москви» отруюють нашу незалежність – і церковну, і державну..

Василь Козьмик

Монастирський Троїцький собор зі своїми унікальними оздобленнями в стилі українського бароко витримав численні війни і революції, роки атеїстичного запустіння, але не витримав сучасної «пінопластової реставрації» малограмотних московських попів Іще не пізно зупинити цю наругу і повернути унікальній пам’ятці українського бароко XVII ст. первісний вигляд!

Просимо максимально поширити цю інформацію та підтримати ідею підняти від імені громадськості питання про усунення пінопластової обшивки на стінах собору!

Більш сучасних фото можна подивитися тут

По матеріалам Олега Кулешова

Я вже не став висвітлювати дану проблематику в саме свято, але зараз саме час підбити підсумки і назвати речі своїми іменами.

А підсумки невтішні. Так чи інакше, але по всій Україні десятки тисяч прихожан Московського Патріархату, з атрофованим почуттям самозбереження, кинулися в храми святити паски. Таким чином, не дивуйтеся, якщо через 10-14 днів епідеміологічна статистика в Україні продемонструє не просто різкий, а вибухове зростання.

Звичайно, в ряді храмів РПЦвУ були передбачені певні заходи безпеки. Наприклад, як в Одесі, де на подвір’ї Свято-Успенського Одеського патріаршого чоловічого монастиря, на свіжому повітрі, з дотриманням дистанції, розмістили прихожан під час великодньої служби. Але ось в тому-то і справа, що маски, рукавички і дистанція це не абсолютна панацея, а методи щодо зниження ризику захворіти. А ось те, що люди 5 годин стояли на холоді, а після стали порушувати дистанцію і скупчуватися, навпаки підвищило ризики захворюваності.

В інших храмах запобіжні заходи цілком ігнорувалися і люди були навіть без звичайних масок, а масове скупчення людей в приміщенні нічого доброго не обіцяє.

Таким чином, підсумки невтішні і вчорашня радість і самозадоволення людей з відкритою формою суїцидального нахилу, вже через два тижні вилляється не тільки в проблему для них, їх близьких і родичів, а й тих людей, з якими вони контактували.

Тепер же до другої частини – називаємо все своїми іменами. І в даному випадку я ніяк по-іншому РПЦвУ як терористичною організацією назвати не можу.

Коли в 2014 році храми РПЦ МП стали притулком для заїжджих тітушек, а в одеських «божих будинках» навіть зберігалася збря, їх ніяк крім посібниками окупантів назвати було не можна. І в наступні роки, коли священнослужителі РПЦ МП виконували функції розвідників окупантів на позиціях наших військ, а сама церква регулярно відправляла фінансування терористичних організацій ДНР-ЛНР, статус посібників окупантів за ними лише зміцнився.

За роки війни, РПЦ МП ніколи не приймала сторону України, а навпаки, вела активну пропагандистську діяльність всередині нашої країни, проти нашої країни. Особливо це проявилося в період отримання українською церквою Томосу про автокефалію.

І коли світ захлинувся в пандемії коронавірусу, РПЦвУ, яка спочатку закликала не впускати в Україну українців з інших країн, бо вони можуть бути заражені смертельно небезпечною хворобою, потім наполегливо почала всіх закликати до храмів, де COVID-19 не страшний! І інакше як диверсією це назвати не можна.

І ось, на Паску, в храмах РПЦвУ був реалізований наймасштабніший терористичний акт всю історію України. Мусимо визнати – вельми успішний терористичний акт, кількість жертв якого може піти на сотні.

Звичайно, можна було б за заклики тих чи інших священнослужителів притягнути до відповідальності, як мінімум адміністративної. Звичайно, можна було б ряд найбільш одіозних храмів взяти під контроль поліції і НГУ, щоб запобігти участі прихожан в святкових заходах. Звичайно, можна було зробити багато, чого зроблено не було … Але, це вже вчорашній день, а ми живемо сьогодні і з надією дивимося в завтра. А тому…

А тому, у нинішньої влади України є всі можливості відноситься до РПЦвУ як вона того заслуговує. Як до терористичної організації, яка здійснила на Пасху масштабний терористичний акт.

Олександр Коваленко, військово-політичний оглядач

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

https://uc.od.ua

Назва нової Церкви, як вона з’являється в Томосі, а саме «Найсвятіша Церква України», передбачає цю ідею, як і кілька заяв Вселенського патріарха Варфоломія протягом 2018 року, в яких він підкреслював необхідність єдності православ’я в Україні. ПЦУ також це підтвердила, довго називаючи себе на своєму веб-сайті «єдиною» помісною церквою, а також на своїй домашній сторінці «Наша Церква” відкрита для всіх!» Основна ідея полягала в об’єднанні православ’я в Україні.

Добре відомо, що до цього часу єдина канонічна церква – Українська православна церква (УПЦ) відхилила цю ініціативу. Кілька сотень парафій змінили свою юрисдикцію, але масового руху приєднання до ПЦУ не було; УПЦ як і раніше залишається найбільшою Церквою в країні. Надалі, самопроголошений «патріарх» Філарет відійшов від нової Церкви (хоча він має лише незначну підтримку), тому спроба відновити єдність очевидно зазнала невдачі. Реально, протягом довгого часу в Україні будуть дві великі Церкви, одна визнана Константинополем, а друга Москвою.

Це не перший раз, коли конфлікт між цими двома патріархатами привів до такої ситуації. Зокрема, Естонія демонструє подібну ситуацію. Там також є більша Церква, яка є в спілкуванні з Москвою. Однак немає випадків у переважно православній країні, де дві канонічні Церкви існують поруч (щоб бути певним, православ’я є сьогодні в Естонії є кількісною конфесією, але вона традиційно вважається протестантською країною). У країні з автокефальною православною церквою повинна бути лише одна Церква. Інші Церкви можуть мати представництва, метохію, вікаріати або різні інші види дозволеної присутності, але жодна канонічна-церковна організація у вигляді єпархій не може існувати.

Отже, православ’я в Україні перебуває в нестандартної ситуації. УПЦ та російське православ’я не визнають ПЦУ. Москва розірвала відносини з Церквами, які визнали ПЦУ (що цікаво, що стосується Грецької церкви, РПЦ підкреслює, що вона залишається в спілкуванні з єпархіями, єпископи яких не підтримали визнання). Однак не ясно, як ПЦУ та Вселенський патріархат ставляться до УПЦ. Коли Вселенський патріарх Варфоломій повідомив предстоятеля УПЦ Митрополита Онуфрія про нову Церкву і запропонував приєднатися до неї, він також заявив, що Онуфрій більше не має права називати себе «митрополитом Київським». Вселенський патріархат розглядає ПЦУ. як законний церковний орган в Україні. Однак, перш ніж Церква Греції визнала ПЦУ в листопаді, вона мала справу з Синодальним комітетом з питань міжправославних та міжхристиянських відносин. Голова комітету, митрополит Ігнатій Деметрійський, виступив із заявою до Священного Синоду своєї Церкви, який був опублікований на сайті Вселенського Патріархату. У цьому тексті була чудова фраза. Він заявив, що Вселенський патріархат «не зводить нанівець церковної сутності юрисдикції, яку очолює митрополит Онуфрій», тобто УПЦ, і що «він продовжує спілкуватися з Онуфрієм» як з підлеглим російського патріарха Кирила.

Що правда, що розкол між Москвою та Константинополем (а тепер і Грецією та Олександрією) є однобічним: російський патріарх припинив вшановувати пам’ять глав цих Церков у диптихах, але вони не відповіли симетрично. Однак заява митрополита Ігнатія є тим цікавішою, оскільки, здається, це визнання та прийняття двох канонічних Церков в Україні. Він передбачає, що Вселенський патріархат є в спілкуванні і з ПЦУ, і з УПЦ. Таким чином, Православна Церква не тільки прийняла б сьогоднішню реальність в Україні, але навіть перетворила її на нову еклезіологічну парадигму.

Досі майже всі Церкви були організовані за територіальним принципом. Кожен член належить до парафії та, що ще важливіше, єпископа, відповідно до місця проживання. За дану територію відповідає один єпископ, а не кілька. Однак майже всі Церкви відходять від цього принципу. Існування єпископів-вікаріїв чи допоміжних єпископів свідчить про те, що реально область їх відповідальності зазвичай не відповідає їхньому титулу. У православній церкві, перш за все в діаспорі, за один і той же регіон відповідають декілька єпископів. Православна церква усвідомлює цю неправильність і вказує на створення архієрейських конференцій та подібних органів, як на свідчення того, що ці єпископи не змагаються, але є одною Церквою. У католицькій церкві ми знаходимо присутність різних обрядів, що призводить до того, що в одному місці є більше єпископа (які є у спільному спілкуванні). Так звані особисті прелати – це ще один приклад; у багатьох країнах католики, які служать в армії, підпадають не під юрисдикцію місцевого єпископа, а того, хто відповідає за збройні сили.

Якщо православ’я прийме реальність тривалого існування двох Церков в Україні, це означає, що вже не буде зрозуміло, хто є єпископом даного місця. Вірні зможуть вибрати, до якої з Церков вони належатимуть. Це, звичайно, є вже сьогодні, але зараз ці Церкви не є в спілкуванні. У передбаченому випадку, коло вони будуть у євхаристичної єдності, Церкви не будуть конкурувати, але існуватимуть паралельно. Як православний у Північній Америці може ходити до церкви Грецької Архієпархії, або ПЦА, або, наприклад, до сербської церкви, тож українці матимуть вибір, який вони зможуть зробити відповідно до своїх уподобань – уподобань літургійних традицій, конкретного священика чи єпископа чи будь-якого іншого фактору. Звичайно, це навряд чи можливо в селах та невеликих містечках, де є лише одна церква, а набагато простіше в містах.

Такий підхід відповідав би тим реаліям, які є у діаспорі. Але треба усвідомлювати, що це означатиме абсолютно нове визначення одного з основних принципів еклезіології. Можливо, український випадок вказує нам, що саме час задуматися про це.

Томас Бремер, викладач екуменічної теології та дослідження східних церков Мюнстерського університету(Німеччина).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Після вражаючого за своїм цинізмом демаршу Московського Патріархату в Україні (далі -МПвУ), коли його архієреї відмовилися зустрічатися з Президентом України, багато аналітиків спробували та спробують відповісти на питання «Чому?». Адже, на їх думку, така поведінка є алогічна та незрозуміла. Дійсно, подія викликає дуже багато запитань, коли її розглядати окремо від всього комплексу дій, які здійснив МПвУ на протязі останніх 4-5 років. Але саме у цих діях «захована» логіка всього того, що сьогодні коїться з цією релігійною групою – свідоме здійснення власного самогубства. Тому у цій статті ми спробуємо відновити хід подій та, власне, проаналізувати логіку цього процесу самознищення.

На нашу думку, процес самознищення був запущений ще в далекому 1992 р., коли практично всі архієреї Українського Екзархату РПЦ відмовилися від курсу на автокефалію та погодилися на дуже сумнівний статус «самокерованої» «Української Православної Церкви» (далі – УПЦ), адже подібного статусу Вселенське Православ’я не знає, тут є тільки помісні або автономні Православні Церкви. Реально УПЦ залишилася тим самим екзархатом з трохи поширеними правами, бо рішення синоду, архієрейського або помісного собору РПЦ, були для її обов’язковими. Саме тому, виконуючи вказівки Москви, керівництво МПвУ (УПЦ), заміст діалогу з новоутвореними Українською Автокефальною Православною Церквою та Київським Патріархатом, що було цілком логічно в українських реаліях, пішло по шляху жорсткої конфронтації. Апогеєм подібного згубного підходу була не тільки відверто політична анафема, накладена на Святійшого Патріарха Філарета у 1997 р., а й антиканонічне невизнання хрещення (як і всіх інших Таємниць) здійсненого у Київському Патріархаті або УАПЦ. Особливо цікаво, що конфронтація, яку розпалював Московський Патріархат, відбувалася на фоне стрімкого інтенсивного зростання реальних парафій Київського Патріархату та збільшення його вірних, а також багаторазових спроб УПЦ КП (і УАПЦ) започаткувати діалог з МПвУ.

Через відсутність явних міждержавних загострень, очільнику МПвУ, покійному митрополиту Володимиру (Сабодану), певний час якось вдавалося загальмувати процес самогубства своєї релігійної структури, зробити його несистемним, мозаїчним. Під його впливом, навіть відвертому українофобу та прибічнику «російського світу», митрополиту Антонію (Паканичу), вдавалося носити маску «демократа та ліберала». Однак, керівництво Московського Патріархату (далі- МП) робили все можливе, щоб нівелювати ці кволі ростки здорового глузду. Тут варто згадати усунення з керівної посади у МПвУ архімандрита Кирила (Говоруна), який був послідовним прибічником діалогу, ліквідацію початків процесу переговорів з УПЦ КП, що розпочався у 2004 р., а також послідовне цькування та спроби усунення з усіх посад митрополита Олександра Драбинко… Крім того, МП під різними приводами наповнювала МПвУ своїми проросійськими кадрами та плекала подібні настрої досить великої частини свого єпископату та священства в Україні. Загалом, не вдаючись у деталі, потрібно визнати, що ще задовго до відкритого конфлікту між Росією та Україною, МП відверто ігнорувало затребування більшості українського суспільства у міжюрисдикційному діалозі, скеровуючи МПвУ на шлях конфронтації та відокремленості.

Каталізатором та лакмусом процесів розпаду, що відбуваються у МПвУ зробилися події 2014 р., коли Російська Федерація анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі. Саме ці події зробилися «роздоріжжям» для «української» структури Московського Патріархату, бо перед нею виникла проблема вибору: або, посилаючись на свою «самостійність у керуванні», зайняти патріотичну державницьку позицію; або, саме як і сталося, відверто висловити свою підтримку російській агресії, яка є незаперечною саме для Московського Патріархату.

Тут варто зазначити, що весною 2014 р., розпочалася стрімка поляризація українського суспільства, коли більша частина виявила явні проукраїнські патріотичні та державницькі настрої. Зважаючи на дії керівництва Російської Федерації та їх відверту підтримку з боку Московського патріарха Кирила, довіра та позитивне ставлення до Московського Патріархату почало стрімко падати. Оскільки цей процес показував прогресивну динаміку, навіть деякі російські церковні аналітики пропонували МПвУ зайняти позицію святителя Миколая Японського у часі Російсько –Японської війни 1904 – 1905 рр., коли він залишився зі своєю паствою в Японії, проте у громадських богослужіннях участі не приймав, але закликав свою японську паству «виконати свій обов’язок у відношенні своєї Батьківщини (Японії – авт.)». Отже, проросійським архієреям та священикам було «запропоновано»: або з’їхати в Росію, або відійти від публічного служіння. Це, на думку тих же експертів, дозволило б залишати певну довіру до МПвУ (УПЦ) у досить широких верствах українського суспільства…

Однак, невдовзі після смерті митрополита Володимира Сабодана (+05.07.2014), МПвУ остаточно встала на проросійський шлях. Очільником цієї церковної інституції був обраний відвертий українофоб та прибічних «російського світу» митрополит Онуфрій (Березовський), а керівні органи були позбавлені навіть декоративної присутності демократичного елементу. Зокрема без будь-яких посад, які могли впливати на церковну політику та медіа, залишився митрополит Олександр Драбинко та багаторічний речник МПвУ, прот. Георгій Коваленко. Також, у меншій або більшій ступені постраждали й деякі проукраїнські священики, особливо ті, що були публічними особами (переважна більшість, через незгоду з діяльністю МПвУ, перейшла у УПЦ КП або УАПЦ).

Коли ми проаналізуємо політику та заяви керівництва МПвУ після літа 2014 р., то побачимо, що всі вони відображають погляди дуже невеликого та найбільш консервативного прошарку суспільства. При цьому цілком ігноруються потреби більшості православних українців відносно патріотичної позиції та єдності православ’я, які, згідно практично всім соціологічним даним, непохитно зростають від 2014 і до сьогодення. Природно, що така позиція викликала не тільки відхід великої кількості вірних (сьогодні кількість православних, які визнають себе вірними МПвУ, значно програє відповідній кількості вірних Київського Патріархату), а і викликало ланцюгову реакцію публічних скандалів, де фігурантами були саме архієреї та клірики цієї юрисдикції. При цьому, згідно нашому моніторингу, кількість подібних випадків за період 2014 – осені 2018, перебільшує аналогічні покажчик 2000 – 2014 рр. Крім того, МПвУ системно провокувало українське суспільство різними «хресними ходами», «молитовними стояннями» та т.п. акціями під проросійськими та антиукраїнськими гаслами. Але цього керівництву МПвУ було явно замало, тому деякі його архієреї послідовно виступають з явними антидержавними закликами. Тут варта згадати висловлювання найбільш одіозних осіб: «намісника Києво-Печерської лаври», митрополита Павла (Лебедя) та єпископа Логина (Жара), які, окрім осудження за «політичне православ’я», отримують всебічну моральну підтримку очільника МПвУ митрополита Онуфрія.

Крім того, ще задовго до того, як Московський Патріархат розірвав спілкування з Константинопольським Патріархатом, у МПвУ знаходилися чи не найбільші осередки критики дій та політики Вселенського патріарха Варфоломія.

Так, коли ми звернемось до того «богослов’я», яке виходило з Києво-Печерської, Почаївської, Донецької Свято-гірської лавр, та Вознесенського Банченського чоловічого монастиря, як мінімум, 2000 – 2016 рр., то побачимо знущальну критику релігійного курсу та дій Вселенського Патріархату саме з позицій крайнього російського православного консерватизму, а епітети, якими ці представники МПвУ «нагороджували» Патріарха Варфоломія, були аналогічні тим, які сьогодні звучать з вуст очільників Московського Патріархату. Дуже визначально, що чи не найбільшим критиком був намісник Банченського монастиря, єпископ Логин (Жар), бо це відбувалося у єпархії, якою до літа 2014 р. керував нинішній очільник МПвУ – митрополит Онуфрій (Березовський). У своєму російському консерватизмі та безкарності з боку керівництва МПвУ, єпископ Логин дійшов навіть до непоминання патріарха Кирила через його зустріч з папою Франциском (у чому після покаявся у Москві). А жорсткі заяви про неможливість участі та вже попереднє неприйняття рішень Всеправославного собору озвучувалися у МПвУ задовго до того, як синод Московського Патріархату прийняв рішення про його ігнорування.

Отже, як ми бачимо з вище викладеного, МПвУ, як мінімум від літа 2014 р., не просто йшло у фарватері церковної політики Московського Патріархату, а навіть перевершувала його у плані поширення російського консервативного мислення. При цьому, на нашу думку, усі дії МПвУ вкладалися у дуже системний ланцюг: прихід до влади проросійських консерваторів – максимальне загострення відносин з УПЦ КП та УАПЦ (тут найбільш показовим є непризнання хрещення, здійсненого «розкольниками». Хоча, згідно православних канонів, охрестити має право навіть мирянин, а священик тільки доповнює таке хрещення. Сам Московський Патріархат визнає хрещення навіть католиків та протестантів) – принципове ігнорування потреби суспільства на єдність та діалог – провокування суспільства певними заявами та діями… Не дивно, що всі соціологічні опитування показують стійку динаміку скочування МПвУ на маргінес, поступове перетворювання її виключно на «церкву проросійської меншості». Саме у такому стані перебувала МПвУ, коли Президент та державні інституції підтримали прагнення більшості православних вірних в Україні вилікувати рану розділення шляхом отримання Томосу про автокефалію з рук Константинопольського Патріарха.

Природно, що ніхто не очікував, що сучасне керівництво МПвУ підтримує процес створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Однак, як відзначає більшість аналітиків, було б цілком логічно, коли б вони активно включилися у дискусійний процес та хоча б спробували донести свою позицію, як власним вірним, так і владі та суспільству. Але, на нашу думку, така поведінка явно б «виламувалася» з обраної ними проросійської позиції та системної політики ворожнечі до всього українського. Саме тому був обраний шлях безумовної підтримки московської позиції, як у питанні надання Томосу про автокефалію, так і відокремлення від Константинопольського Патріархату та загалом більшості Вселенського Православ’я. Адже, не дивлячись на заклик Московського Патріархату, навіть його союзники не розірвали євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархом. При цьому, своєрідною «точкою неповернення», цілком системною, на шляху до самогубства, зробився демарш архієреїв МПвУ по відношенню до Президента України, здійснений 13 листопада 2018 р.

Загалом, коли аналізувати новітню релігійну історію України (і Росії), у зустрічі Президента з архієреями будь-якої юрисдикції немає нічого незвичайного. Так, 15 жовтня 2018 р., пройшла зустріч членів Священного Синоду РПЦ з президентом Білорусі О. Лукошенко. При цьому жодний архієрей Московського Патріархату не обурився, що ця зустріч відбувалася «на території президента» – у його мінській резиденції. При цьому варта враховувати – у Білорусі діє тільки екзархат РПЦ, а з його «білоруського» єпископату тільки митрополит-екзарх Павло (Пономарьов) є його членом.

Тому дуже подається дуже дивним, що практично всі архієреї МПвУ (УПЦ), які є громадянами України та служать на її території, не просто проігнорували запрошення Президента, а навіть почали ставити свої умови для зустрічі. Тим більше, що, по-перше, вони самі раніше увесь час казали про «небажання президента вислухати їх думку»; по-друге – ніхто ж не збирався їх примушувати до якоїсь дій на підтримку автокефалії… Так що ж на справді відбулося?

Деякі аналітики висувають гіпотезу, що очільники МПвУ, найперше митрополити Онуфрій (Березовський) та Антоній (Паканич), боялися відвертої розмови «своїх архієреїв» з Президентом України, бо «він міг їх переконати узяти участь у створенні єдиної Помісної Церкви». Дійсно, це твердження не позбавлене сенсу, бо, під впливом аргументів Президента, могла виникнути внутрішня дискусія архієреїв МПвУ, яка б похитнула тезис її очільників про «єдину думку єпископату з питання автокефалії». Однак є й певні незаперечні аргументи, що можуть поставить цю гіпотезу під сумнів:

– Дискусія, наскільки це просочилася у ЗМІ, виникла й без присутності Президента, під час зачиненого архієрейського собору МПвУ. А три архієрея, не дивлячись на позицію митрополита Онуфрія, все ж зустрілися з Президентом України.

– антиавтокефальна та антиконстантинопольська аргументація, як МПвУ, так і Московського Патріархату загалом добре відома. Також добре відомі аргументи на користь автокефалії Українського Православ’я, які неодноразово озвучували представники української влади та, найперше, Президент України Петро Порошенко. Тому нічого принципово нового на цій зустрічі, як для Президента, так і для архієреїв МПвУ не прозвучало.

– Поляризація поглядів архієреїв МПвУ (УПЦ) на автокефалію та створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні відома. Через те нічого не заважає Президенту України, представникам його адміністрації, приватно працювати з окремими представниками єпископату МПвУ. При цьому такі переговори можуть (і, швидше за все, відбуваються) по-за відомості митрополита Онуфрія (Березовського) та інших проросійських керманичів МПвУ.

Таким чином, за нашою думкою, демарш МПвУ (УПЦ) 13 листопада 2018 р., був системною складовою частиною плану Московського Патріархату (та, власно, керівництва Російської Федерації) по перетворенню цієї структури на надійну проросійську «п’яту колону» в Україні. Цей план, швидше за все, був прийнятий у Москві ще в 2014 р., коли там побачили патріотичне піднесення українців, у тому числі тих, «російськомовних», на яких Росія мала сподівання, як на своїх потенційних союзників. Отже, МПвУ, через накази керівництва Московського Патріархату (читай – Російської Федерації), від 2014 р. послідовно та системно спробує позбавитися всього, що може завадити їй бути вірним союзником Кремля в Україні. Навіть боротьба за храми йде не через страх загубити вірних, а виключно через бажання залишити собі у власності (користуванні) ліквідну та прибуткову нерухомість в Україні.

Нам можуть заперечити: А чому самогубство (самознищення), коли архієрейський собор МПвУ та її єпархіальні збори, виказують підтримку саме політиці та курсу Московського Патріархату?

На нашу думку, «загальна підтримка рішень та курсу Московського Патріархату», найперше обумовлена «перехідним станом» Українського Православ’я. Адже поки невідома, а ні структура нової Помісної Церкви, а ні її статут, а ні розподіл єпархій. Крім того, ні архієреям, ні священикам МПвУ поки просто нема куди переходити, бо нова об’єднана канонічна Православна Церква виникне тільки після об’єднавчого собору 15 грудня 2018 р. Крім того, багато хто у МПвУ перед тим, як зробити певні кроки, хоче побачити міцність та єдність нової структури. Тому не виключено, що процес перетікання більшості архієреїв та священиків МПвУ у нову Помісну Православну Церкву в Україні може зайняти кілька років.

Самогубство МПвУ….

Протиставляючи себе більшості українського суспільства, позбавлена «ексклюзивної канонічності», МПвУ поступово, але дуже впевнено, скочується на рівень «духовно-політичного забезпечення» проросійської меншості в Україні. Але ця меншість, з кожним антиукраїнським кроком Росії, реально позбавляється своїх адептів. Кордон електоральних симпатій колишньої «Партії Регіонів», представники якої безумовно підтримують МПвУ, усе більш і більш відкочується на Схід, змішуючись у геометричній прогресії. Крім того, навіть опозиційно налаштовані до нинішньої влади політики, які декларують свій «український спектр», ніколи не будуть нехтувати електоральними симпатіями більшості, яка підтримує повстання єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

До цього варто додати й останню заяву Константинопольського патріархату, яка засвідчує, що після об’єднавчого собору та повстання Помісної Православної Церкви в Україні, очільник МПвУ митрополит Онуфрій (Березовський) буде канонічно позбавлений титулу «Київського митрополита». Через це реально передбачити, що й інші архієреї МПвУ після Томосу будуть позбавлені своїх титулів, які копіюють титули канонічних архієреїв нової автокефальної Церкви. Крім того, їх діяльність на території іншої Помісної Церкви буде незаконною, що, у свою чергу, передбачає канонічні санкції з боку Вселенського Православ’я, які безумовно будуть ініціюванні Помісної Православної Церкви в Україні та підтримані Константинопольським Патріархатом.

Отже, що очікує МПвУ у майбутньому?

Це буде структура Московського Патріархату, яка незаконно перебуває на чужій канонічній території. Титули її архієреїв не визнаються, як мінімум, більшістю Вселенського Православ’я, через що вони знаходяться у стані обструкції (розкольників), з ними не будуть служить архієреї інших юрисдикцій (Московський Патріархат не рахуємо). Паства буде невпинно змішуватися, бо навіть останні роки показали зменшення проросійських настроїв в Україні. На цьому тлі МПвУ будуть залишати як священики, найперше парафіяльні, так і частка архієреїв. Не буде у боку і Росія, яка прийме до себе найбільш «перспективних» архієреїв та священиків, а частину найбільш «біло-імперських» перетягне до себе РПЦЗ… Через те, що православні українці почнуть «голосувати ногами» та через юридичні моменти, раніше або пізніше, МПвУ буде вимушена піти з Київо-Печерської та Почаївської лаври, більшості історичних храмів… Можна прогнозувати, що майбутня доля МПвУ – це маргінальна, цілком ізолювана від Вселенського Православ’я структура, яка буде навіть невидима на релігійній мапі України, яку очікує зникнення. Це буде логічній результат той системної політики самогубства, яка була запущена МПвУ з подачі Москви… а також повне визволення України з Російського духовного полону.

прот. Сергій Горбик

У відчайдушних спробах знищити рух за незалежність, Московський Патріархат зі своїми поплічниками просуває безліч риторичних і історичних аргументів, жоден з яких не є таким войовничим і безглуздим, як звинувачення Вселенського Патріархату в «єресі папізму». І хоча це не перший раз, коли звинувачення в «папізмі» націлені на внутрішньоправославні суперечка, некритичне вживання цього звинувачення виявляє і значну богословську неграмотність, та міцність анти-католицьких риторичних образ всередині внутрішньоправославної полеміки

Навіть поверхове розуміння історії та канонічного права православного християнства показує, що в папство немає нічого по природі єретичного. Багато святих візантійської епохи, включаючи Іоана Златоуста і Федора Студита, визнавали адміністративне старшинство єпископа Риму і зверталися до широкої юрисдикційної влади пап тих днів. Святі Отці Четвертого Вселенського Собору навіть підтверджували легендарній зв’язок між святим Петром і папством.

Але що більш важливо, єресь – це специфічний і технічний богословський термін, що відноситься до навмисного розриву з церковною догматикою (тобто закріпленої в Символі Віри) вірі у Христа і Трійцю. Суперечки про практику і адміністративну організацію можуть означати розрив з традицією або канонічним порядком, проте вони не являють собою єресь. Святий Василій прекрасно висловив цю відзнаку у четвертому столітті в листі до Амфілохія.

Оскільки питання незалежності Української Церкви не має нічого спільного з вченням Церкви, категорія єресі у даному випадку не застосовується.

Безперечно, українське «питання» є суперечкою про юрисдикційну владу, кордонах незалежних церков і про те, хто повинен вирішувати, коли помісна церква наділяється автокефальним статусом. І як я вже стверджував в інших статтях, ця категорія спорів йде корінням в період пізньої античності та у загальному відображає більш широкі геополітичні трансформації.

Можна навести аргумент (хоча я б цього не робив), що Вселенський Патріарх перевищує свої повноваження. Або можна стверджувати, що в даний момент це було б пасторськи не розсудливо з боку Вселенського Патріарха надавати Українській церкві автокефалію. Але жодна з цих позицій не можна порівняти з образливими звинуваченнями в тому, що Вселенський Патріарх піддався єресі папізму.

Звичайно, ми не можемо знати, з теологічної необізнаності чи навмисне здійсняється наклеп на Вселенського Патріарха. І коли ми звикли очікувати поведінку такого типу у темних куточках інтернету, дуже тривожно було б бачити таке від Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. Але саме це і відбувається. В інтерв’ю, опублікованому на офіційному сайті Московського Патріархату, Митрополит Іларіон (Алфеєв) заявив, що Патріарх Варфоломій «одноосібно приймає рішення, що входить в пряме протиріччя з багатовіковою канонічною традицією Православної Церкви, а це вже не що інше, як єресь папізму».

У всьому цьому можливо не варто випускати з уваги відмінності між тисячолітньою православною критикою розширення папського переваги, що почалася у середні століття і швидше недавнє присвоєння фрази «єресь папізму» як внутрішньоправославного звинувачення, спрямоване на те, щоб оскаржити законність влади православного єпископа.

Вираз «єресь папізму» вперше було використано схизматичними старостильних Церквами у середині двадцятого століття, як частина провальної пропагандистської спроби виправдати розрив з канонічними Церквами. Для старостильних Церков і співчуваючих їм «єресь папізму» представляла собою не критицизм конкретного папського вчення, а скоріше всеосяжну образу, що включає все, що сприймалося ними як несправедливе, у західному християнстві та сучасності. І, звичайно, справжньою метою старостильних Церков була не Римська Католицька Церква, і не римський єпископ, а православні єпископи, особливо Вселенський Патріарх Афінагор, який, на їхню думку, поступився «Заходу».

Можливо, факт того, що Митрополит Іларіон хапається за будь-які аргументи, щоб запобігти неминучому, на даний момент, говорить про те, що він опустився до використання риторичних тактик вкрай сектантської і розкольницької громади минулого століття. Помолимося про те, щоб і він, і інші в Московському Патріархаті розуміли краще, ніж старостильні Церкви, що перебільшений риторичний наклеп не допомагає виправдати створений своїми руками розкол.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»