Якщо ми говоримо про жертвопринесення полонених, то аналогії тут просто немає, тому що Жертва Христа була цілком добровільною. Але якщо мова йде про добровільні жертви – хоча ці теж бували у язичників – то тут варто поговорити докладніше.

У п’єсі африканського драматурга Вола Соїнкі «Смерть і королівська стайня» африканець на ім’я Елесін повинен принести себе у жертву, щоб, згідно з місцевими віруваннями, відвернути біду від свого племені. Британський колоніальний чиновник намагається відмовити його, але Елесін відповідає, що коли він навчався в Лондоні, він бачив, як капітан корабля пожертвував своїм життям заради порятунку пасажирів, і його прославляли як героя. Значить, і британці розуміють, що віддати життя за інших – гідна справа!

Елесін помиляється не в тому, що померти заради порятунку ближніх – гідна справа. Просто ця жертва у даному випадку не потрібна, місцеві вірування просто помилкові. Тому ми можемо засуджувати у язичників ці помилкові вірування, але ніяк не саме уявлення про добровільну жертву, яка спасає інших

Але це уявлення про розлюченого Бога, який все ніяк не заспокоїться і збирається вкинути грішників у пекло, поки не віддасть на страшну смерть Свого Сина – хіба воно не безглуздо і не огидно?

Звичайно, безглуздо і огидно. Бо це карикатура. Безглуздо було б представляти Бога в вигляді сильно роздратованої людини, яка шукає, на кого б зірвати зло і, зірвавши, трошки заспокоюється. Наш гнів – це бурхлива і, найчастіше, неадекватна емоційна реакція проти того, що нас дратує. Нам часто доводиться шкодувати про слова або вчинки, до яких нас довів гнів. Як говорить апостол, «гнів людський не чинить правди Божої» (Як 1:20) Коли ми гніваємось, ми бажаємо завдати шкоди іншим людям, змусити їх страждати, може бути, навіть хочемо їх знищити.

Приписувати все це Богу було б безглуздо. Бог ніколи не бажав, не бажає і не може бажати зла і шкоди своєму творінню. Сама Спокута є прояв Божої любові до грішників.

Але якщо Бог любить грішників, чому б Йому просто не пробачити їх гріхи, без будь-якої спокутної жертви? Ми ж, люди, можемо прощати наших кривдників, не вимагаючи компенсації.

Під «прощенням» ми можемо мати на увазі дві різні речі. По-перше, ми можемо говорити про відмову від ненависті і ворожнечі по відношенню до наших кривдників. Ось ми кип’ятилися, будували плани страшної помсти, смакували у своїх мріях, як змусимо наших ворогів поплатитися, а потім охололі та вирішили не мстити. У цьому сенсі Богу не було потреби нас прощати – Він ніколи не мав і не має ворожнечі та ненависті до Свого творіння.

По-друге, про скасування вироку, як ми б сказали сьогодні, «амністії». Суддя виносить справедливий вирок не тому, що він живить ненависть до підсудного або кип’ятиться від гніву, якби це було так, сам вирок був би несправедливим. Він виносить його з метою відновлення справедливості. Як каже Писання, «правого нехай виправдають, а несправедливого осудять» (Втор. 25:1).

Більшість з нас не є суддями, і обов’язок підтримувати справедливість на нас не лежить. А якби лежав, ми б просто не могли б взяти і скасувати законний вирок просто тому, що злочинець викликав нашу симпатію. У цьому випадку ми б опинилися корумпованими суддями.

Бог не вчинить як корумпований суддя – Він є Суддя справедливий. Ми можемо бути позбавлені від засудження тільки таким шляхом, який був би відповідний Його праведності.

Щоб зрозуміти це, згадаємо інше питання, яке часто ставлять: християни кажуть, що будь-які люди, в тому числі найжахливіші злодії можуть увійти в рай, якщо вони покаються і увірують у Христа. Але чи не буде жахливою несправедливістю, що лиходії, які принесли багато зла та горя, будуть виправдані і прийняті Богом? Буде, але не тільки по відношенню до лиходіїв, яких нам легко порахувати лиходіями, – як і будь-якого грішника. Бог не може ні виправдати, ні прийняти, ні проігнорувати гріх.

Тому, хоча Бог любить і завжди любив нас, гріх повинен бути спокутуваний.

Але який сенс в тому, щоб віддавати невинного смерті за гріхи винних? Хіба це, само по собі, не кричуща несправедливість?

Звичайно, було б несправедливо, якби Івана оштрафували за проступок, який зробив Петро. Ось якщо Іван добровільно виплачує штраф за Петра – в цьому немає несправедливості, це акт милості.

Наведу приклад, який я прочитав в одному з коментарів на послання до Римлян. Ця історія, яку розповів офіцер, який у позаминулому столітті служив на Кавказі. В одному селищі почався голод. Виявилося, що хтось краде їжу з загальних запасів. Місцевий князь оголосив, що злодій, коли попадеться, отримає п’ятдесят батогів. Злодій попався – це виявилася стара мати князя.

Якби князь відмовився виконати свій наказ, він назавжди втратив би повагу односельців, як людина упереджена, несправедлива і невірна своєму слову; всякий порядок у селі б звалився. Але він, зрозуміло, не бажав піддати бичуванню рідну матір.

Тоді він знайшов вихід – так, вона повинна отримати свої п’ятдесят батогів. Але він як син може закрити її своїм тілом. Так він і зробив – п’ятдесят батогів припали на нього.

Інший приклад. Чоловік бере в дружини жінку з величезними боргами. Хоча він їх не робив, йому доведеться їх виплачувати – тому що він визнав її своєю і, отже, її борги – своїми.

В акті Спокути Христос добровільно визнає винних і зіпсованих, засуджених, знедолених та проклятих грішників Своїми – і їх засудження, відкидання і прокляття Своїми.

Як говорить апостол Павло, «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас – бо написано: Проклятий усякий, хто висить на дереві» (Гал 3:13).

Христос вмирає смертю проклятого на Хресті і в цій смерті повністю відбувається осуд нашого гріха; цією смертю він повністю вичерпаний і нам придбано повне прощення.

Як кажуть святий Максим Сповідник, «невинний і безгрішний Він заплатив за людей весь борг наче Сам був винен, повернувши їх до благодаті Царства і віддавши Себе Самого у викуп та спокутування за нас» (Містагогія, 8).

Чому говорять про клопотання Христа за нас? Хіба Бог Отець не любить людей, Його доводиться просити?

Дійсно, апостол говорить про те, що Христос заступається за нас і тому ми можемо бути впевнені, що позбавлені засудження.

«Хто буде звинувачувати вибраних Божих? Бог виправдовує [їх]. Хто засуджує? Христос Ісус помер, але й воскрес, Він праворуч Бога, і Він і заступається за нас» (Рим 8:33, 34).

Мета цього клопотання не в тому, щоб «пом’якшити» Бога, який завжди і незмінно любить все своє творіння і людей особливо, і не в тому, щоб «нагадати» Йому про нашу справу (що було б зайвим, бо Він володіє всевіданням), але в тому, щоб дарувати грішникам мир, прощення, спілкування з Богом і всі блага спасіння так, щоб це було по праведності Божій.

Ми всіх цих благ жодним чином не заслужили. Але їх для нас заслужив Христос. Ми не заслужили увійти в рай – але Христос заслужив увести в рай всіх, хто належить Йому.

Сергій Худієв

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Великий піст складається з двох головних частин: Чотиридесятниці — 40-денного посту, і Страсної седмиці. Якщо Чотиридесятниця присвячена переважно нашому покаянню й духовному відновленню, то під час Страсної седмиці увага віруючих зосереджена вже не на собі (не на боротьбі зі своїми пристрастями), а на найголовніших подіях у земному житті Сина Божого — останніх днях Його перебування в Єрусалимі, Таємній Вечері, зраді, суді, розп’ятті й смерті, яка через зішестя в пекло переходить у торжество Воскресіння.

Чотиридесятниця починається з понеділка першої седмиці посту й закінчується в п’ятницю шостої седмиці — у підсумку маємо рівно 40 днів посту. Перша великопісна служба відбувається вже ввечері в Прощену неділю. На цій вечірні вже звучать великопісні розспіви, а наприкінці служби відбувається «чин прощення»: священнослужителі й парафіяни просять прощення один в одного, щоб увійти у великий піст вільними від образ і отримати прощення своїх гріхів від Господа.

• У Великий Понеділок за богослужінням ми згадуємо праведного Йосифа, проданого братами в Єгипет за 20 срібняків (Буття 37 розділ), прокляття неплідної смокви, притчу про злих виноградарів, пророцтво про зруйнування Єрусалиму (Мт. 21:18–43; 24:3–35).

• У Великий Вівторок за богослужіннями згадуємо притчу Христову про десять розумних дів і притчу про таланти, а також, читаємо пророцтво про Страшний суд (Мт. 24:36-26:2).

• У Велику Середу молитовно згадуємо покаяння грішниці, що вилила дорогоцінне миро на ноги Спасителю та Юдину зраду (Мт.  26:6-16).

• У Великий Четвер звершуємо спомин Таємної Вечері та заснування Спасителем святого Таїнства Євхаристії. В цей день Предстоятель Церкви звершує освячення Святого Мира, а по великих кафедральних соборах, подібно до того, як Христос перед Вечерею вмив ноги Своїм Апостолам.

• У Велику П’ятницю згадуємо про взяття під варту Спасителя та неправедний суд на Ним, Святі та Спасительні страждання (Страсті), смерть та погребіння Господа в гробниці Йосифа Аримафейського. На практиці, читання дванадцяти Страсних Євангелій, що належить до цього дня звершується напередодні – в четвер увечері.

• У Велику Суботу згадуємо про Перебування Господа тілом у гробі, сшестя душею до пекла й одночасне перебування Спасителя на Престолі з Отцем та Святим Духом.

Глибокий духовний зміст цих богослужінь сприяє нашому духовному зросту. Богослужіння Страсного тижня відправляються лише в цей час. Символічно православний храм у ці дні являє собою то Сіонську горницю, то Гефсиманію, то Голгофу. Страсний тиждень є особливим тому в ці дні не звершується ні дні пам’яті святих, ні поминання померлих, не звершуються молебні.

Так дуже коротко та схематично можна окреслити тематику богослужінь в православних Храмах. Цей час – час духовної весни, час відродження та зцілення наших душ. Намагаймося якомога ретельніше використати пропоновані нам Церквою засоби до спасіння, вбачаючи в багатих та глибоких зовнішніх обрядах вираження власного духовного стану. Бо піст – це не мета, а засіб досягнення, отримання Святого Духа, власного преображення та обожнення. Тому, покаяння, прощення, очищення, освячення, спасіння – це ті теми та завдання, про які нам варто особливо піклуватися в ці дні. Бо лише по-справжньому переживши їх на власному досвіді, ми зможемо в повну міру зрозуміти велич та силу слів, що незабаром лунатимуть по всій вселеній : «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував».

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Давайте ненадовго затримаємося у Святій Гробниці Господа нашого. Два уривки з Нового Завіту допоможуть нам осмислити значення Великої суботи. Перший уривок дає нам євангеліст Лука: «Жінки, які прийшли з Ісусом з Галілеї, і бачили гріб, і як покладено було тіло Його. Повернувшись, вони наготували пахощі та миро і в суботу нічого не робили, за заповіддю» (Лк. 23:55-56). У житті кожного учня Ісуса буває час, коли здається, що Учитель віддалився або Його взагалі немає серед людей. Лежить у труні. Галілейські жінки вказують нам, як повинно вести себе ми у такі моменти: вони бачили Гробницю, вони знали, де знаходиться Ісус. Так повинні і ми, навіть тоді, коли здається, що Ісус не відповідає, навіть якщо Він залишається невидимим, не сумніватися, що Він поруч. Наш погляд повинен бути звернений якщо не на Нього, то хоча б в Його бік. Жінки не опускають руки. Вони не говорять: «Вже пізно, тепер нічого не можна зробити». Вони приготували пахощі, щоб помазати Його Тіло. Вони продовжували віддавати Йому почесті навіть тоді, коли Його Тіло розлучилося з Душею. Подібним чином і для нас, в пору, коли нам здається, що Ісус мовчить і ховається, Він повинен залишатися в центрі нашого поклоніння. Давайте спільно готувати миро – миро любові і благих діянь, щоб прямо зараз віддати честь Невидимому Другу, який ще стане знаний нам, бо ми твердо знаємо, що це обов’язково станеться. Жінки готуються до Миропомазання Господа спокійно, дотримуючись суботи як дня відпочинку. Відрізок часу, коли Ісус знаходиться в Гробниці, є таємним, потаємним моментом в нашому житті поруч з Ним – це час великого очікування і безмовності. Велика субота є торжеством Його таємних друзів, яких не знають люди, але які й самі не побажали бути відомими нікому, крім Самого Спасителя.

Благодать Преблагословенної суботи звернена на велику подію Недільного ранку, на силу і радість Воскресіння. Але цю благодать ми маємо всіляко зберігати: саме ці зовнішні приготування до Великодня заважають багатьом віруючим перебувати в умиротворенні й мовчанні.

Давайте ще раз прочитаємо слова апостола Павла до Римлян: «Отже, ми поховані з Ним хрещенням у смерть … Так i ви вважайте себе мертвими для гріха, живими ж для Бога у Христi Iсусi, Господі нашому» (Рим. 6:4,11). Якби я міг переконатися в тому, що помру з Христом і буду похований з Ним, у моєму духовному житті все стало б набагато простіше і легше. На кожну спокусу, на все, що відволікало б мене одним тільки: «усе марно», я відразу відгукувався б: «Що мені це? Я помер. Я в Гробниці мого Вчителя». Замість того щоб сперечатися і боротися з життям, я розташувався б по ту сторону (зрозуміло, йдеться про гріховні бажанні), і, будучи мертвим для світу гріха, я б жив далі, неухильно «у Христі». Йдеться про поняття «співпоховання» з моїм Господом, поняттям в будь-яких умовах плідним і ясним.

Лев Жилле

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Перший вислів: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). Цими словами Ісус виявив безмежне милосердя до Своїх катів, чия жорстокосердість не розтанула навіть тоді, коли Він перетерпів страшні муки на Хресті. Крім того, говорив зі скелі голгофського пагорба одну встановлену, але не усвідомлену істину, а саме: ті, які творять зло ніколи не розуміють, що роблять. Вбиваючи праведника, себе вбивають, а його прославляють. Переступаючи Закон Божий, вони не бачать жорна, що незримо спускається на них та розтрощить їх. Гнівлячи Бога, вони не бачать свого обличчя, яке поступово перетворюється у звірину морду. Охоплені люттю, вони ніколи не відають, що чинять.

Другий вислів: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43). Ці слова звернені до розбійникові на хресті, що приніс покаяння. Дуже втішне слово для грішників, що каються хоча б в останню хвилину. Милість Божа безмежна. Господь виконує Свою місію навіть на Хресті. До останнього Свого подиху Він спасає всіх, хто має хоч найменшу волю до спасіння.

Третій вислів: «Жоно! Це – син Твій» (Ін. 19:26). Так сказав Господь Своєї Святої Матері, що стояла під Хрестом з «розп’ятою» душею. А апостолові Іоану Він сказав: «Це – Мати твоя» (Ін. 19:27). У цих словах Його синівська турбота, обов’язкова для будь-якого по відношенню до батьків. Бо Бог дав людям заповідь: «Шануй батька твого і матір твою» (Вих. 20:12), і Сам виконує її до останнього години.

Четвертий вислів: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мт. 27:46) Ці слова говорять не тільки про немощі людські, а й про прозорливості Господа. Бо людина страждає, але під болем людським прихована одна таємниця. Тільки ці слова змогли зруйнувати єресь, яка через кілька століть потрясла Церкву: вона помилково вчила, що на Хресті страждало Божество. А між тим вічний Син Божий для того і став людиною, щоб і тілом, і душею постраждати за людей і померти за них як людина. Бо, якщо у Христі постраждало Божество, – значить, Божество у Христі і померло. А це неможливо. Вдумайтеся якомога глибше в ці великі і страшні слова: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»

П’ятий вислів: «Пити!» (Ін. 19:28). Його Кров вилилася. Від цього – спрага. Сонце з заходу било Йому в обличчя і, посилюючи Його страждання, страшно пекло. Природно, що Він жадав, але, Господи, чого воістину Ти жадав: води або любові? Жадав ти як людина або як Бог, або як і людина і Бог? Ось він, римський легіонер, що дав Тобі просочену оцтом губку. Крапля «милосердя», яку Ти отримав від людей за три години мук на Хресті! Цей римський воїн якимось чином дещо пом’якшує гріх Пілата, гріх Римської імперії по відношенню до Тебе, нехай навіть це був оцет. За те зруйнуєш Ти Римську імперію, але на її місці створиш нову.

Шостий вислів: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк. 23:46). Це означає, що Син віддає дух Свій в руки Отця Свого. Щоб знали всі, що прийшов Він від Отця, а не по Своїй волі, як звинувачували Його юдеї. Але слова ці були сказані, щоб чули і знали буддисти, піфагорійці, окультисти і все філософи, які марнословлять з приводу переселення душ в інших людей, тварин, в рослини, зірки і мінерали. Відкиньте всі ці фантазії і подивіться, куди йде дух померлого праведника: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!».

Сьоме вислів: «Звершилось!» (Ін. 19:30). Це не означає, що життя закінчується. Ні! Це означає, що завершилася Його місія відкуплення і спасіння роду людського, що «звершилось» було освячене кров’ю і смертю, Божественним діянням одного істинного Месії людського. Завершилися страждання, але життя тільки починається. Закінчилася трагедія, але страшного не сталося. За цім слідує остання велична справа – перемога над смертю, воскресіння і слава.

Святитель Миколай (Велімірович)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Основою і центром усіх діянь Боголюдини залишається Хрест, в якому втілено велике чудо, саме найбільше з усіх відомих. Хрест – центр всіх подій цього світу, початок і кінець минулого, теперішнього та майбутнього історії. Тут народжується початок життя, вічності, об’єднання всього того, що існує і буде існувати. Звідси бере свій початок скасування та очищення тлінність і смерті у всіх її проявах. Звідси починається обіцянку безпеки всіх світах, всіх епох, відкриваються ворота для всіх, щоб всі взяли дари і благодаті, які Бог задумав для свого творіння. Злочин і падіння Адама завадило схильності Творця до освячення і вдосконалення всього сущого. Хресна жертва Христа як раз таки і є початком повернення всього сущого до свого призначення і слави. «Як у Адамі всі вмирають, так у Христі оживуть» (1 Кор. 15:22). «Бо, якщо через злочини одного померло багато, то тим більш благодать Божа й дар через благодать однієї Людини, Ісуса Христа, щедра спливли на багатьох» (Рим. 5:15). Дійсно, не підлягає сумніву той факт, що Воскресіння нашого Господа – це якесь розділення всіх згаданих нами дарів, але коренем, з якого вони проросли і принесли плоди, є Хрест. Саме Хрест став славою нашого Ісуса. Тому євангеліст Іоан пише, що до своєї Хресної жертви «Ісус ще не був прославлений» (Ін. 7:39). Якщо Воскресіння – це жнива, то Хрест і Страсті – це те, що допомогло дозріти плодам.

Всемогутній Бог Слово, що об’єднався з нашою природою, Своїм добродійним життям вилікував всі наші слабкості і пристрасті, все схильності нашої помилкової природи і «падкі на зло» думки. Зрештою, Він піднявся на Хрест, який вважався прокляттям, і разом з прокляттям, яке успадкувала наша природа, зруйнував  і смерть. Це було цілком природно для великого Вершителя нашого відродження – прагнути повністю вилікувати те, що Він і сам прийняв – людську природу. Він показав нам в словах і в справах приклад чесноти, належною нашій природі, зцілив рани, нанесені смертю, що означають у той же час і душевне розтління. Він зцілив сліпого, німого, прокаженого, сухого, розслабленого, того. що був біснуватий, – недуги, що символізують знаряддя смерті, і після цього Сам вирушив на Хресну смерть, щоб скасувати її і, як сказав апостол Павло, «визволити тих, які від страху смерті через усе життя знаходилися у неволі». Він перетворив знаряддя безчестя і страху, знак прокльони і жаху у символ перемоги і тріумфу, сили і союзу для людства всіх поколінь і епох. І зараз все, що закликають силу і заступництво Хреста, зневажають могутність диявола і смерті. За допомогою благодаті і сили Хреста руйнується влада гріха, приборкуються пристрасті і гріховні звички, перетворюється хворий характер, віруючі просвіщаються, обираючи Божественну волю, прикрашаються чеснотами, вчаться терпінню, лагідності, справедливості, чистоти і, найголовніше, удосконалюються в умінні співчувати і любити.

Коли наш Ісус покинув землю, Він підніс разом з Собою всіх тих, хто вірив в Нього, звільнивши їх від усілякого марного і гріховного прагнення. Піднявшись на Хрест і опинившись між небом і землею, Він розпростер свої обійми для всього творіння, проповідуючи Євангеліє миру всім, далеким і близьким. Він з’явився світом для всього сущого, привів розрізнене до єдності, руйнуючи перепони. Він примирив всі творіння Своїм святим Тілом, Своїм Хрестом зупинивши ворожнечу і, згідно Павлу, «знищивши вченням рукописання, що було про нас i проти нас, i Він узяв його з середовища i прибив до хреста; забравши сили у начальств i властей, владно вивів їх на ганьбу, подолавши їх Собою» (Кол. 2:14-15). Йому залишається лише зійти в пекло, щоб «що в в’язниці духам, зійшовши, проповідувати» (1 Петр. 3:19), бо «Він саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все» (Еф. 4: 9-10).

Однак, тут нам слід зупинитися і викласти деякі факти, які не повинні залишитися без уваги. Коли Мойсей виконав свою місію як вождь і спаситель єврейського народу, він передав владу своєму наступникові Ісусу Навину з усіма обіцяними Богом заповітами і благословеннями. З гіркотою він написав пісню, яка виражає його біль і скорботу, адже Мойсей передбачав, що цей народ не підкориться і не покаже себе гідним благословень і звітів, які залишив йому Господь. Подібним чином і Христос, істинний Спаситель і Визволитель світу, здійснюючи своїм Божественним приниженням і Хрестом загальне спасіння, передбачав, що спасуться далеко не всі люди, заради яких Він приносить себе в жертву. З цієї причини в найважливішу годину своїх страждань, Він заворушив своїми висохлими губами, і сказав: «Я прагну». Звичайно, Його гострий біль від тривалої муки створила природну спрагу, але крик Ісуса «прагну» аж ніяк не є вираженням тілесної спраги Того, Хто постив протягом сорока днів. Його жага – це вираз його палаючого любов’ю доброчесного серця, яке бажало спасіння всіх людей. Жертва Ісуса була настільки великою, що могла б спасти народи всіх планет Всесвіту, якби на них існувало життя. Слово «спрагу» – це одночасно гостре жало совісті для будь-якої природи, свідомості і серця, який удостоївся Божественного знання, але за своїм легкодухість зрадника Його любов. Це викриття усілякого байдужості, відмовки і зради цієї великої жертви, яка ні раніше, ні зараз, ні в майбутньому столітті не буде піддаватися опису. Його палаюче серце виражає спрагу продовжити, якщо б це було можливим, його Пречистої Страсті, щоб схвилювати і пробудити всіх тих байдужих і черствих, які відмовляються прийти до Нього.

Ми бачимо, як відбувається дивовижна таємниця: Божественна любов у всій своїй величі сходить на людей, даруючи їм безсмертя, богоподібність, богоспілкування. Але людська порочність, в свою чергу, відмовляється від цього дару. Те, на що має право кожна людина, навіть зрадник і злодій, – це склянка холодної води. Однак самий великий Благодійник людства не заслужив і цього. Той, хто потряс юдейську землю своїми надприродними чудесами, хто пройшов всі землі, на добро і зцілюючи, хто вчив і подавав приклад миру, милосердя і любові, в момент страти заволав: «Прагну», і замість води отримав оцет і жовч. Наскільки ж злість сліпа! Це можливість для кожного з нас звернути погляд на самого себе і порівняти, як би вчинили ми. Історія повторюється.

Нарешті, коли наш найсолодший Ісус, Агнець Божий, що взяв гріхи світу, в останній раз скуштував невдячність тих, заради кого Він жертвував собою, коли Він в повній мірі виконав волю Отця, Він сказав свої останні слова. Люди, що були поруч з Ним, не прийняли дар Його любові, натовп беззаконників «не захотів зрозуміти» (Пс. 35:3). І коли не залишилося ні найменшої надії на те, що їх серця пом’якшать, Ісус звернувся до Небесного Отця і наполегливо просив Його пробачити тих, хто Його розпинає: «Отче, пробач їм, бо не відають, що творять». Які приголомшливі, дивовижні слова! Хто, як не Боголюдина могла вимовити їх? Одного лише Його голосу, однією лише цієї молитви досить, щоб переконати весь Всесвіт в тому, що це і є Єдинородний Син Божий. «І голову схиливши, віддав Свого духа» (Ін. 19:30). Таємниця таємниць. Відомо, що людина спочатку випускає дух, а потім вже схиляє голову, в той час як Ісус спершу схилив голову, після чого, коли Він того захотів і зволив, віддав Свого духа. Це Він мав на увазі, коли говорив: «Маю владу віддати життя, і маю владу прийняти його знову» (Ін. 10:18). Святий Іоан Дамаскин у своєму каноні пише: «Зі страхом до Тебе, як рабиня, смерть поведена приступити до Владиці життя». Сказавши Свої останні слова, Христос віддав дух і виконав задум найбільшого таїнства передвічною Божественної волі.

Тим самим, Він «в немощі», як пише апостол Павло, здійснив свою місію, аби відродити і відтворивши нашу спотворену сутність. Афанасій Великий у своїй промові, присвяченій Хресним Страстям Господа, говорить нам наступне: «Він спустився, щоб підготувати наш підйом, пізнав досвід народження, щоб ми змогли пізнати любов Ненародженого (Отця). Він став немічним, щоб ми знайшли силу і сказали, як Павло: «Всього можу досягти за допомогою Ісуса Христа, що зміцнює мене». Кати відбирають у нього шкіряні хітони, в які ми одягалися в особі Адама, щоб замість них ми зодягнулися в Христа. Він постраждав за нас, піклуючись про те, щоб ми не пізнали болю. Спаситель забрав у них «тростину», щоб не тільки позбавити нас від обману змія, але щоб убити його і показати нам це».

Звернемося тепер до діянь «в немощі» нашого Ісуса. Його місія була виконана, і Всемогутній Бог Слово, який вчора постраждав само й Син Людський, тепер відкривається в усьому властивому йому могутність. Вчора слуги Пілата дали Йому ляпас, а сьогодні Він своєю святістю зневажає смерть і пекло. Вчора над ним глумилися книжники, фарисеї і гідний жалю юдейський натовп («храм зруйнуєш зійди з хреста і ми повіримо в Тебе»), сьогодні Він лякає володарів темряви і пекла.

Як тільки Ісус своєю Божественною душею спустився в пекло, за ним пішли всі небесні сили. Звичайно, не для допомоги – якої допомоги може потребувати всемогутній Бог Слово, «тримає все словом сили Своєї» (Євр. 1: 3) – а в якості супроводу, захоплюючись Його великими задумами і волею, якими Він вершить своє невимовне споглядання, «щоб все небесне і земне з’єднати під главою Христом» (Еф. 1:10) навіть під землею. Всі небесні сили, як йдуть попереду, так і ті, що слідували позаду Нього, зі страхом співаючи: «Свят, свят, свят, сущий, бувший і майбутній Цар сил», увійшли в пекельні темниці. Володар темряви і все його бунтівні сили відчули, що прийшов час їх суду і робили останні спроби захиститися.

Наведемо тут деякі думки з відповідного слова великого отця нашого Єпіфанія: «Коли прийшли сили безтілесних служителів, які супроводжували нашого Спасителя, вони виголосили темним тиранам, що ховалися всередині: «Підніміть, брами, верхи ваші, і ввійде Цар слави». На що темні мешканці пекла відповіли злякано і стривожено, нібито не знаючи: «Хто є цей Цар слави?». Адже ніхто ще не входив в Царство темряви з такою владою. Чи це той, Хто забрав з наших палат сина вдові, дочку Яіра і чотириденного Лазаря? Чи це той, Хто виганяв наших слуг з людей, зціляв хвороби і рани, які нами були нанесені? Це Той, Якого виконавці нашої волі розіп’яли, і Він не чинив опору, але виявляв безсилля і страх і говорив: «Боже мій, Боже мій, за що Ти покинув?». Він покутував від спраги, а ми дали Йому жовч. Чому ж ви тепер називаєте Його «Царем слави»? Але небесні сили владно повторили: «Підніміть, брами, верхи ваші», не зволікайте, не питайте, не дивуйтеся, не виправдуйтеся. Але оскільки темні сили зволікали і знову запитували: «Хто є цей Цар слави?»”, Небесні сили, не це, виголосили: «Господь сил, Він є Цар слави». І після цих слів зруйнувалися двері та засуви, і вхід в темницю пекельну був знищений. Тоді жах, страх і трепет охопив володарів темряви, які в найглибших пекельних домівках і печерах зникли від імені Царя слави. Непорушними кайданами був пов’язаний повелитель темряви, і був позбавлений всієї влади, яку він мав над людиною. Тепер він не панує над тими, хто вірує і слідує за Господом Ісусом Христом. Це передбачав Давид, кажучи: «у ворога не залишилося зброї зовсім»».

Коли променями своєї святості Господь світив усі притулки пекла, Він попрямував до першоствореного, першого з смертних, праотця нашому Адама, якого смерть зберігала глибше інших людей. Тоді Адам піднявся і з подивом вигукнув померлим, що знаходяться навколо нього від століття: «Друзі і діти мої, чую звук знайомих мені кроків. Цей звук я чув і тоді, в той фатальний вечір, коли я переховувався у райському саду після мого злочину. Це Він гряде до нас, будьте мужні, бо наближається наше позбавлення ». І поки Адам говорив це, Господь постав перед ним у своєму Боголюдському вигляді. І вдаривши себе в груди, старий Адам вигукнув: «Господь мій зі усіма нами». І Ісус відповів йому: «І з духом твоїм. Повстань моє творіння, мій образ, повстань із мертвих, і Бог просвітить тебе. Повстань, прокинься, і ми підемо звідси. Відтепер притулок Твій не пекло, а Небеса. Адже я створив тебе не для пекла, але для життя, заради Тебе я прийняв твою ж природу, ставши твоїм нащадком і сином, щоб зробити тебе сином Мого Отця. Повстань, прокинься, ми йдемо звідси … ».

Таким чином, всім тим, що до нас донесла Церква, ми віруємо, що сходженням Бога Слова було здійснено оновлення творіння і відродження людської природи. Своїм іпостасним об’єднанням зі своїм творінням, людиною, Бог Слово передав і продовжує передавати Свої Божественні дари всьому своєму створенню і, особливо, людини, яку Він, згідно Павлу, зробив співтелесним Собі. Ми паче не чужинці і переселенці, але співгромадяни святих, близькі Богу і співтелесний Йому, бо Він пов’язав нас зі своїм власним тілом – Церквою.

Наведемо тут деякі слова видатних богословів нашої Церкви. Коли Бог Слово взяв плоть, в Його Тілі втілився весь задум з порятунку світу. Так Його Тіло стало Церквою, в якій безперервно триває справа порятунку світу від будь-яких проявів тління і смерті. На цьому наголошує апостол Павло, коли пише, що Спаситель діяв «у Тілі Своєму». Своїм увасобленням Господь вводить нас в кровну спорідненість з Богом. Новий Завіт і Кров Боголюдини Христа – це заповіт не з метою повчання, закону, наказу або договору, але Завіт Крові Божественної і людської, яка є джерелом і причиною всіх животворящих і чудотворних сил, що діють у Боголюдському задумі нашого спасіння. Все повинно об’єднатися в одному тілі – Тілі Христа Церкви – і таким чином досягти святий і вічної мети: «повнота що все всім наповняє» (Еф. 1:23). Ось в чому полягає таїнство Боже і Євангеліє – блага вість, що відкриває всю суть існування неба, землі і всього творіння в цілому. Євангеліє – це Боголюдина Христос всередині нас, у всій повноті Його боголюдської сутності, Його образом, який становить нашу природу. Божественне таїнство, Євангеліє, полягає в тому, щоб Христос жив в нас, а не ми в собі, щоб стати Христоподібнимі у всій своїй істоті, щоб Його образ відбивався у всіх наших проявах. Це досягається у Церкві через святі таїнства і святі чесноти. Кожне таїнство і чеснота творять в нас цей Божественний образ, який росте до тих пір, поки всі чесноти і таїнства не перетворять його в цілісний вигляд: покаяння, піст, молитва, Причастя, віра, любов, лагідність, які ми з терпінням втілюємо в своїй життя, «доки не відіб’ється у вас» (Гал. 4:19). Нехай Христос і ніщо, крім Нього, включаючи нас самих, не стане нашим способом. Людина, яка немає в собі Христа, подібна до худоби або демона. Живучі у Христі, ми приймаємо Тіло і все життя Христа, стаючи, разом або кожен окремо, Христом. Ми приймаємо всі Божественні дари, які Він залишив нашій природі за допомогою своїх Святих Страстей і Воскресіння. І навіть якщо ми знаходимося на землі, «наше проживання на небесах» (Флп. 3:20). Живучі серед людей, «життя ваше поховане з Христом у Бозі» і необхідно «про це думати, а не про земне» (Кол. 3:2-3).

Старець Йосип Ватопедський († 2009)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Тут мушу сказати, що учні Христа також турбувалися про те, де їхній Учитель їстиме Пасху: «Першого ж дня опрісноків ученики приступили до Ісуса і сказали Йому: де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?», – і, як бачимо Христос потурбувався про це: «Підіть у місто до такого-то і скажіть йому: Учитель говорить: час Мій близько; у тебе справлю Пасху з учениками Моїми» (Мт. 26, 17, 18).

У цьому запитанні учнів і побажанні Ісуса Христа зберігається якийсь відносний спокій, немає ніякої метушні, бо каже Спаситель «час мій близько». Саме так до Пасхи готувались наші предки. Страсний тиждень називали чистим у прямому і переносному розумінні, чистим для тіла й побуту, а ще більш чистішим для душі. Дуже часто люди розмірковують так: «Ось потрібно заздалегідь посповідатися і причаститися у храмі, тому що на Страсному тижні не буде коли, там багато суєти і всілякої турботи та марноти». Дехто і із благочестивих християн розмірковує: «Ось на першому тижні посту була молитва та подвиги, а тут на Страсному нема коли того триматися».

Але це не так, бо на Страсному тижні «Господь гряде на вільну страсть» і нам потрібно якраз найбільше часу провадити у храмі. Надзвичайно гарними, змістовними богослужіннями насичений цей тиждень. Три Літургії Ранішосвячених дарів, вечірні богослужіння, читання страсних Євангелій, виніс Плащаниці, погребальне богослужіння (Єрусалимська ранішня), дві Літургії Василія Великого у Великий Четвер і Велику Суботу – все це надзвичайно налаштовує віруючу людину до того, щоб співстраждаючи Ісусу у муках та провівши Його на Голгофу, радісно зустріти Христове постання із мертвих. Це важливо для нашої душі! Все інше – турботи земного виміру, шукання гарних рецептів для того, щоб спекти добру паску, постійне думання про святковий стіл, біганина по супермаркетах, відволікає нас від головного – від розуміння суті самого свята.

Колись наші батьки та прадіди дуже вміли гармонійно все це поєднати, і у них все якось правильно вкладалося у релігійно-побутовий календар. А зараз: «Йду до храму посповідатися, бо так потрібно, йду причаститися, бо так треба», – і ще скоріше, скоріше хай мене так запричастять, без моєї участі у Літургії, просто із запасних дарів, які є зазвичай у храмі, але приготовлені, як правило, для людей хворих, тих кого причащають на дому, таких які ось ось відходять у вічність… А ми так чинимо подібно з душею: «Навіщо душе про тебе турбуватися, давай відходь, не заважай мені піклуватися про своє, святкове, таке яке приносить тілесне задоволення”. І так марно проходять наші дні, ні для Бога і ні для…! Обрядовість, культова їжа має велику силу, вона має, і виховальне, і повчальне, і настановне значення, але всього цього повинно бути в міру в житті кожного християнина.

«Час мій близько!», – сказав Ісус до Своїх учнів, які шукали місця, для того, щоб разом з Учителем спожити Пасху. В житті кожного із нас ця Пасха може бути останньої, бо не знаємо ні дня, ні години… Я з подивом ще з дитинства завжди спостерігав за тим, як зі сльозами на очах старші люди зустрічали Великдень. Вони завжди проказували: «Дай Боже Великодня зарік дочекати!». Можливо вони чимось уподібнювали свої думки, свої побажання, Христовим словам: «Час мій близько!», – тому на їхніх очах виступали сльози радості, справжньої радості у Христі Воскреслому! Дай Боже і нам її не заглушити в метушні цього Чистого тижня для того, щоб по справжньому відчути радість у День Великодня!

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

Сьогодні Господь зійшов до найнижчих місць землі. Каже апостол Петро, що спустився «Вiн i тим духам, що перебували у темниці, зайшовши, проповідав» (1 Пет. 3:19). Спустився до самої в’язниці, похмурій і сумній, до царства смерті, темного, де завжди сумно, з тим щоб звільнити «людей від Адама і Єви», весь рід людський, всіх покійних до часу цього.

Спустився в пекло і осяяв його Своїм Божеством, під час Його перебування пекло стає Раєм, а душі покійних праведників, пристрасно бажали Його пришестя, спокутування, життя, світла, зраділи та радувалися.

Наскільки засмучувався лукавий з царством своїм, приймаючи в ньому Переможця життя, настільки духи покійних і святих праведників раділи, веселилися, тріумфували, поспішаючи ухвалити цілющі цілування, які давав їм Він, що зійшов в пекло, щоб і там спасти всі душі, від століття спочилих. І після Воскресіння Христового «повставало багато тіл спочилих» святих, тих, що воскресли і вирушили в священне місто Єрусалим, з’явилися там багатьом. Це означає, що Бог дав змогу здійснити воскресіння не всіх людей, а тільки деяких померлих. Це були ті новопреставлені, яких ще знали і пам’ятали. Вони, можливо, померли двадцять років тому, але було безліч людей навколо, хто пам’ятав, що Ісая, Яків, Захарія, Естер були людьми, що жили по сусідству, були їхніми друзями, дідусем, дядьком, матір’ю, батьком, їх старшим братом. Їх було легко розпізнати, тому дозволив Господь здійснитися цьому великому чуду, щоб не було ні найменшого безвір’я не тільки в Його власне Воскресіння, але і в воскресіння всіх померлих.

Думаю, Христа не турбує, щодо Його самого, віримо ми чи не віримо в Його Воскресіння. Однак Його дуже і дуже турбує те, що якщо ми не повіримо в Воскресіння, ми втрачаємо себе, ми залишаємося  поза виноградиком». Ми стаємо подобою сухих виноградних лоз, які будуть горіти в незгасаючі полум’я пекла. Саме це Його хвилює. Він сподівається, що ми не загубимось. Бо, увірувавши або ні, ми ні слави Йому додаємо, ні благодаті Його не віднімаємо – зовсім нічого. А важливо Йому, щоб увірували ми для нас самих, для душ наших у Його Воскресіння і жадане воскресіння всіх нас в день Страшного Суду, коли Архангельський ріг сповістить і закличе нас. І поверне земля все те, що було нею прийнято, земля поверне тіла, вогонь – все, що звернула на попіл, море – все, що поглинуло, звірі – все, що з’їли. Повернуться тіла і, злившись з душею, воскреснуть. Бо, «народившись один раз, душа ніколи не вмирає». Смерть душі – це зовсім інше.

Душа ніколи не втратить сенсу свого буття, у неї дві стежки: відчувати себе «у благодаті» або відчувати себе «у смутку». Святий Григорій Палама говорить, що всі чисті серцем бачать Бога. Всі бачать нестворене Світло Божества, але половина з них радіє, тріумфує і веселиться, виголошуючи з захопленням: «Яка благодать! Як гарно! Як весело! Яка радість!» Тоді як інша половина в стражданнях нудиться, знемагає і говорить: «О горе! О горе! О горе нам!» Як нам розуміти це в наші дні? Всі ми часом хворіємо застудою або грипом. Коли у нас грип або вірусна інфекція, ми не можемо і не хочемо довго перебувати на сонці. Ми починаємо чхати і кашляти, очі наші починають сльозитися, нас долає нежить, і ми, тремтячи всім тілом, думаємо тільки про одне: «Швидше б дійти до дому, лягти і забутися, сховатися від сонця!» Тоді як поруч стоїть з нами здорова людина, радіє і думає: «Ах! Слава Богу! Який прекрасний день! Яке ласкаве сонце! Посидіти б на осонні, погріти свої кісточки, надихатися досхочу свіжим повітрям!» А сонце ні в чому не винне! Воно світить для всіх однаково. А винен у всьому грип. Грип, тобто хвороба, змушує нас ховатися від сонця, ховатися в будинку. Те ж саме і гріх, нерозкаяність, невіра і атеїзм. Це і є хвороба, яка робить людину нестерпною щодо сонця, не дає побачити їй ясне Сонце правди і виголошує: «Горе нам, горе!», у той час як всі інші радіють: «Яка благодать! Яка радість!»

Ми здійснювали чин поховання Спасителя, співали хвалебні пісні, в більшості яких відбивається колорит народної поезії і сама грецька душа. У хвалебних промовах особливо виражається ця чутливість, ця тонкість, зауважте! Не середземноморська, а саме грецька! Це благоговіння, ця теплота матері-гречанки! Коли чуєш слова Пресвятої Богородиці, яка оплакує Свого Сина, перед тобою постає образ матері-гречанки, що плаче і ридаючій по своєму синові. Цей образ надихнув самого поета Яніса Ріцоса, який написав «Епітафію» – «Плащаниця», в свою чергу видатний грецький композитор Микис Теодоракіс підібрав хорошу музику на основі церковних піснеспівів. Ці гімни глибоко зачіпають найтонші струни душі грецького православного християнина.

Ми здійснювали чин поховання Спасителя «в надії на Воскресіння». Чи не Його Воскресіння. Воно незаперечно. Нам воно відоме. Ми його святкуємо 365 днів на рік! Кожен день Церква не перестає і не забуває святкувати Воскресіння. Вона проповідує Христа Розіп’ятого і одночасно Воскреслого з мертвих.

Ось ми і досягли увінчання Великої суботи. «Життя згасла», незабаром дзвін вечірніх дзвонів розповість нам про торжество Воскресіння Спасителя. Давайте помолимося про те, щоб Господь підготував наше власне воскресіння, яке повинно бути не воскресінням засудження, а воскресінням в житті вічному і царюванням з Ним, зі Святою Трійцею, з Всемогутнім Отцем, зі Святим Духом, з Пресвятою Богородицею, з усіма святими, покровителями монастиря, зі святим Миколаєм, зі святою Анастасією Римлянкою, зі святим Григорієм, з особистими покровителями всіх святих, разом з Ангелами і архангелами, давайте будемо радіти тій благословенній радості Царства, де «чистий благовіст звитяжних і ридаючих не перестає проголошувати: «Слава Тобі, Господи!»

+Йосип, митрополит Пріконіській

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Необхідно сказати про те, як нам взяти свій хрест і підняти його безперешкодно. Адже тільки таким чином, у міру нашого сходження до хреста, ми побачимо за ним символ нашого власного воскресіння. Тільки ті, хто помруть, знайдуть життя. Тобто той, хто прагне знайти життя, повинен його «погубити». А той, хто його «погубить задля Мене і Євангелія», іншими словами, той, хто підніме свій хрест, безумовно, удостоїться воскресіння. Тому сьогодні ввечері ми з глибоким благочестям слухаємо молитовні гімни наших отців, щоб поклонитися символу, що диявол явив як прокляття, але який Господь звернув на благословення і переміг диявола, дарував нам непереможну зброю. Звертаючись до Хреста Господнього, ми повинні невпинно і наполегливо просити, щоб нам ніколи не залишити свій хрест, бо в ньому є все наше благо.

Вшановуючи Хрест, ми, по суті, віддаємо славу нашому розп’ятому Господу, що відродив спотворений і розбещений образ нашої людської природи, який вона отримала після гріхопадіння. Відвідуючи різні землі, на добро людям, Господь відкривав людям метод лікування і відродження. Це був Його дар людям, адже Він виліковував усі прояви людських хвороб і слабостей, щоб дати бій темним силам, розтрощити смерть і її джерело – диявола, і дарувати нам Свою благодать. І тим, за допомогою чого було явлено диво людського воскресіння і повернення його схильної до гниття природи до рівноваги, був Чесний Хрест, підняття якого сьогодні святкує наша Церква. Отці законно називають Хрест «джерелом нашого життя». За допомогою Хреста кожен з нас знаходить власну особистість, незалежно від того, яким пристрастям і недолікам піддається людина. Покликання сили і благодаті Хреста допомагає людині пізнати себе і подолати свої слабкості. Якщо людина прагне піднятися з глибин беззаконного життя до життя згідно з його природою, йому допоможе Хрест. Якщо людина хоче піднятися ще вище, до неба, де і знаходиться наша вічна батьківщина, його сходами буде Хрест.

Але чим є Хрест? У матеріальному сенсі це символ, яким ми володіємо. Але цей символ не можна створити. Значення має сила, яка криється в цьому символі. За допомогою цієї сили Бог Слово об’єднав незгодних і, як я вже говорив, повернув до рівноваги нашу бунтівну природу, схильну до тління. Він скасував смерть і диявола, відкрив людям вхід в рай, щоб вони змогли повернутися туди, звідки пішли, змогли увійти туди, де «вищий від усякого початку і влади, і сили, і панування і всякого ймення, що назване, праворуч Отця», де є всі Божественні обітниці. «Хочу, Отче, щоб, де я, там і вони були зі мною». Таку величезну цінність отримує людина за допомогою Чесного Хреста. Але ми повинні не просто абстрактно закликати дію благодаті Хреста, але повинні взяти його і прийняти в своє серце. Згадайте, що говорив наш Господь: «Що ти маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небесах, та й іди вслід за Мною, візьми свій хрест».

Ось в чому сенс Хреста. Падіння як людської, так і ангельської природи, їх відступ від Бога і прихід до катастрофи – весь цей самообман є результатом повернення до користолюбства, яке, в свою чергу, призводить до крайнього егоїзму. Саме цей егоїзм є причиною катастрофи. Але це хворобливий стан долається за допомогою самовідданістю, якою і є Хрест. Наш Господь добровільно віддав перевагу самовідданості, щоб на своєму практичному прикладі показати нам спосіб, за допомогою якого ми зможемо зцілитися. Хрест безпосередньо пов’язаний з поняттям самовідданості – умінням залишити свою волю і віддати себе волю Божественну. І тільки ця праця і ця боротьба може називатися Хрестом. Згадайте слова нашого Господа. Коли Пилат закликав Його до відповіді, Він мовчав. Чому Він не відповідав Пилатові? Якби він відповів, це б означало, що Він шукає виправдання. Але виправдання – це єдине, чого Він не шукав. В іншій ситуації, з тим, щоб відкрити нашому розуму сенс цієї Божественної таємниці, Господь говорить: «Отче, спаси Мене від цієї години». Однак при цьому тут же додає: «Але заради цього Я прийшов у час цей».

Кожному з нас необхідно зрозуміти, що в нашому житті немає ніякого іншого сенсу. Одне лише це призначення є у нашому житті – постійна готовність підняти Хрест в його екзистенційному значенні. Жодна грань одкровення Божественної волі не повинна залишитися без уваги. Це суть нашого призначення. Ми живемо в цьому світі не для того, щоб переміщатися з одного місця в інше і набувати щось. Такий сенс надавали життю старозавітні отці. Високе становище займав і цар Давид, який в своїх псалмах розкриває весь сенс антропології і христології. В одному з віршів він пише: «Заради слів уст Твоїх я зберіг шлях тверді». І це при тому, що він був царем, а в ті часи царі володіли необмеженою владою. Але його не цікавила його могутність. Він зізнається, що головною метою його життя було «несення хреста» і точне виконання Божественної волі. Для молитви він визначив час, які неухильно дотримувався і цим пишався: «Сім раз денно я славлю Тебе». При цьому він був царем, воєначальником, правителем і суддею. Але жодний з цих обов’язків, так само як і його дружини, діти та інші численні турботи, не перешкоджали йому молитися «сім разів в день» і постійно бути в думках зверненим до Бога.

Бачите, які зусилля прикладає боголюбива людина, щоб виконати своє призначення? Той, хто хоче вклонитися і правильно прославити Хрест, повинен відвернутися від всіх цілей, далеких Божественної волі. Тіло його може безперешкодно рухатися, щоб виконувати всі необхідні роботи. Але розум людини повинен бути зайнятий Богом. Як люди, яка володіє тілом, ми змушені звертатися до матеріального. Але нехай не полонить воно наш розум, який завжди повинен бути звернений до Бога! Необхідно постійно намагатися «полюбити Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім розумом своїм, і всією силою своєю», і згодом свого ближнього. Якщо таким чином людина буде нести свій хрест, він обов’язково удостоїться воскресіння. Як говорить апостол Павло: «Якщо ми померли», тримаючи хрест, «з Ним і жити будемо, якщо відречемося, то й Він відцурається нас». Ця дилема трагічна. Або сповідання, або заперечення – середини немає. Або ми завжди тримаємо в руках хрест, «розпинаємося» разом з нашим Господом і удостоюємось воскресіння, або, незалежно від нашого бажання, ми опиняємося серед тих, що відреклися, за що і Він зречеться нас. Нехай не буде так!

Постійно перебуваючи з «підперезаним вбранням та запаленими світильниками», ми повинні невпинно нести хрест. Щоб в будь-яку годину Господь, покликав вас до Його пізнання, міг звернути на нас Свій погляд, щоб перевірити, в якому стані ми перебуваємо, і знайти нас такими, що йдуть за ним і міцно тримають на плечах свій хрест. Будемо завжди прикрашені працьовитістю, щоб ніякої привід не зміг відвернути нас від зберігання та дотримання Божественних заповідей. Тільки так ми зможемо істинно шанувати Чесний Хрест. Таких християн хоче бачити Господь.

У цьому світі ми, ченці, як «вівці серед вовків». Нас не дивують спокуси, різні протиріччя, що походять від гріха і гріховності. Вони різними способами намагаються відвернути нас від поклоніння нашому Господу. Гріх у всіх його проявах, це нове і одночасно древнє «божество», прагне перешкодити нам служити Христу. Але ми своїми відкритими думками повинні щогодини волати: «Геть, сатана, Господу Богу моєму поклоняюся і Йому єдиному служу». Лише одне призначення є у людському житті – відкрити і зберігати волю Христа. А якщо я опинюся в небезпеки, свого життя я не пошкодую.

Це шлях мучеників, сповідників, преподобних і всіх інших праведників, «від перших і до останніх». Ми є продовжувачами цієї спадщини, маючи заступниками душі всіх праведників і святих, які прикрашають процвітаючу Церкву, постійно моляться за нас і чекають нас. Ніхто з нас не повинен бути позбавленим цього і залишатися в тіні. Нехай кожен сміливо йде до своєї мети, благодаттю Чесного Хреста Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.

Старець Йосип Ватопедський († 2009)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Євангеліст Іоан в Євангелії Великодньої літургії (Ін. 1:1-17) розповідає про те, як Бог Слово став людиною. Він одягнувся в людську плоть і жив серед людей, відкриваючи їм таким чином Свою Божественну славу. Він – справжнє Світло, просвіщає кожну людину, яка приходить у світ. Але щоб людина змогла відчути Божественну присутність, вона повинна, перш за все, просвітитися Божественним світлом за допомогою Хрещення в ім’я Троїстого Бога. Приєднання до Тіла Христа, Церкви, і Причастя Святих Тайн, робить людину здатною сприйняти Божественне світло.

Одночасно потрібна постійна людська згода і прагнення до досконалості, що досягаються за допомогою аскези. «Очистимо відчуття і побачимо незлочинне світло Воскресіння», – пише святий гімнограф. Цьому сприяють піст, покаяння, помірність, внутрішній злом і невпинне почуття любові до ближнього. Одні бачать у Христі тільки Бога, інші – тільки людину. Для перших Він знаходиться так високо, що вони не можуть Його досягти. Другі, навпаки, позбавляють Його божественності і тому забирають у людини можливість стати богом по благодаті, подолати тлінність і смерть.

Але Христос як Боголюдина відкриває людям шлях до перемоги над смертю і стає «Первістком з мертвих». Цим шляхом може слідувати і християнин – розпинати свої пристрасті і воскресати разом з Христом. Християнин помирає через покаяння і сльози про гріховність життя, щоб і в земному житті відчуті блага Воскресіння. Він старанно дотримується Божественних заповідей і здобуває чесноти, які звільняють його від тлінності і смерті. «Смерть не має над ним влади» (Рим. 6: 9).

Світло Воскресіння щедро виливається в світ. Але необхідно мати чисті почуття і ясний погляд, щоб розпізнати силу світла Воскресіння. Часто духовна сліпота заважає цьому єднання. Але в Світле Свято Воскресіння всі люди відчувають, нехай і ледь помітно, промінь Божественного світла, що просвіщає їх розум і серце. У східній православній традиції, не дивлячись на людське відчуження, збереглися народні звичаї, які показують, що люди ще зберігають пам’ять про світло свого Хрещення. Свічки, великодні привітання і знаки любові, загальний стіл, відвідування кладовища – все це приклади таких традицій.

Великодня свічка, яку, згідно з традицією, дарує хрещений батько, плавиться і яскраво світить, випромінюючи хрестовоскресне світло. Привітання «Христос Воскрес!», «Воістину Воскрес!», Які в деяких місцевостях на сорок днів замінюють звичайні привітання, означають переживання Воскресіння. Відвідування могил померлих в ці святі дні показує віру людей в те, що Воскресіння Христа надихає їх душі і передбачає Воскресіння всього людського роду.

Але кульмінацією прагнення людини стати причасником страстей і Воскресіння Христа – це його внутрішня потреба брати участь в таїнстві святої Євхаристії. Досить, щоб це здійснювалося з «чистою совістю», «освіченим серцем» і з любов’ю до ближнього. І тоді, як пише святий Іоан Златоуст, «Трапеза готова – насолоджуйтесь усі. Всі прийміть багатство благодаті. Ніхто не ридає про своє убозтво, бо для всіх настало Царство! Ніхто не плаче про свої гріхи, тому що засяяло із гробу прощення. Ніхто не боїться смерті, бо звільнила нас смерть Спасителя. Воскрес Христос, – і радіють ангели! Воскрес Христос і торжествує життя». Царює закон, і благодать переповнює людські серця!

Протопресвітер Василіос Калліакманіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Але разом з тим, Господь не приховує і того, що і їх, і взагалі всіх християн, чекає така ж доля, як і Його – їх Божественного Учителя: Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: «Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас; якщо Мого слова дотримувались, будуть дотримуватись і вашого. Якщо світ вас ненавидить, знай­те, що Мене перше, ніж вас, зненавидів. Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ» (Ін. 15:20, 18 і 19).

І знову, бачачи їх скорботними, Господь утішає їх: «У світі будете мати скорботу; але будьте відважні: Я переміг світ. І вблагаю Отця, і дасть вам іншого Утішителя, щоб із вами повік перебував, і Сам Я буду з вами до кінця віку. Світ залишу вам, мир Мій даю вам … Хай не тривожиться серце ваше і не лякається» (пор.: Ін. 16: 33; 14:16; пор.: Мт. 28:20; Ін. 14:27).

Господь просить своїх учнів, щоб вони перебували в Ньому і виконували Його заповіді, бо без Нього вони не можуть творити нічого: «Перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Якщо перебуватимете в Мені, і слова Мої у вас будуть, то, чого б ви не захотіли, просіть, і буде вам. Я йду приготувати місце вам. І … прийду знову» (Ін. 15:4, 7; 14:2, 3).

Господь утішає їх, відкриваючи, що за скорботами піде радість, що їм уготована нагорода в Майбутньому Царстві. І оскільки учнів Його цікавило питання, яким буде Пришестя Господа на землю, то Спаситель сповіщає їм ту Божественну істину, що в кінці світу Він прийде зі славою великою судити живих і мертвих і всіх віруючих в Нього, хто щиро і з покаянням до кінця життя своєї стояв, також сподобіть їх Царства Свого, а невіруючих або тих, хто відкидає Його, також без покаяння до кінця життя стояв, засудить на муку.

«Коли це буде?» (Мт. 24:3) – запитували учні. Але Господь відповів їм, що про день той й годину не знає ніхто, ні ангели небесні, а тільки Отець Мій один (Мт. 24:36). Таким чином, Святе Письмо зберігає в глибокій таємниці і не відкриває нам виразно час Другого пришестя для того, щоб ми завжди дотримували себе в чистоті і непорочності, і повсякчас готові були зустріти Господа.

Тому-то Господь і застерігає учнів: «Тож пильнуйте, бо не знаєте, в яку годину Господь ваш прийде. Але як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина Людського: їли, пили, женилися, виходили заміж, до того дня, коли Ной увійшов до ковчегу, і прийшов потоп і погубив усіх. Так буде і в той день, коли Син Людський з’явиться. Тож пильнуйте» (Мт. 24:42; пор .: Лк. 17: 26 і 27, 30; Мт. 25:13).

У наш час, більш, ніж коли-небудь, потрібно пам’ятати це застереження, бо тепер особливо багато дрімаючих і сплячих. Душевний сон – це не тілесний сон, що зміцнює організм, а навпаки, сон нездоровий, хвороблива сплячка, в якій люди ганяються за суєтою і думають, що вони живуть справжнім життям, забуваючи про душу, про Бога і про Майбутнє Вічне Життя. Для того, щоб глибше вкоренити в нас почуття небезпеки, необхідності неспання і пробудити нашу совість від духовної дрімоти, Господь розповів притчу про десять дів, яку ми чули в сьогоднішньому євангельському читанні.

Ця притча навчає нас тому, щоб, прийнявши віру, ми супроводжували її добрими справами, якими тільки і може підтримуватися наше духовне життя. Нерозумні діви, що вийшли назустріч Нареченому, не приготовили для своїх світильників олію добрих справ. Мудрі ж разом зі світильниками запаслися і добрими справами, щоб гідно зустріти Жениха. Так і наше життя має бути завжди підготованим до зустрічі з Господом, а для цього на всьому його протязі повинні ми невпинно дбати про придбання і збереження живої віри і палкої любові до Бога, Джерела любові, і до ближніх.

Турботи віку цього затьмарюють саму істотну турботу і мету нашого життя – осяяння світлом Христовим, його спасіння і приготовлені до Вічного Царства. Будемо завжди тверезі, щоб увійти в Небесний чертог з мудрими дівами і сподобитися від Господа вічних благ. Амінь.

Архімандрит Кирил (Павлов)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»