Мусимо відразу зазначити, що проблема румунської експансії та румунізації місцевого населення на українських землях, найперше на Буковині, а також використання для цього румунського православного духовенства далеко не нова. Для розуміння цього достатньо подивитися на історію Буковинської митрополії ХІХ – першої половини ХХ ст., яка дуже гарно це ілюструє. Тому рішення Синоду Румунського патріархату у істориків не викликає жодного подиву, воно цілком передбачуване.

І. Розбудова Румунської Православної Церкви в Україні та Молдові (друга половина ХХ – початок ХХІ століть).

Після ІІ Світової війни та приєднання до СРСР колишніх румунських територій, всі православні парафії Буковини та Молдови були анексовані Московським патріархатом. Однак для румунських громад у подальшому були дозволені певні відмінності від його загальної практики. А саме дозвіл на використання національної мови в богослужінні та новоюліанський календар. Враховуючи локальне розміщення цих парафій у кількох областях України, можна стверджувати, що вже до кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст. сформувалася певна, хоча і неофіційна, структура Рум.ПЦ в СРСР.

Зі свого боку, Румунський патріархат не визнав анексії Російською ПЦ своїх міжвоєнних структур. Вже у 1950 році її Синод відновив Молдовську митрополію, яку очолює митрополит з титулом «Молдовський і Сучавський». Саме такий титул носив з 1977 р. колишній румунський патріарх Теоктист (+2007).

Зрозуміло, що Московська патріархія, навіть через дипломатичні канали СРСР, неодноразово зверталася до Бухаресту з вимогою хоча б прибрати з архиєрейського титулу слово «Молдовський», проте нічого не домоглася. Понад те, у 1990 р., практично одразу після падіння комуністичного режиму, ця митрополія отримала назву «Молдовська та Буковинська». Першим її митрополитом був призначений нинішній Румунський патріарх (на той час – єпископ) Даниїл…

Сьогодні важко докладно визначити, коли почалися реальні переходи в Рум.ПЦ колишніх священиків Московського патріархату. Вочевидь їх було досить багато, адже вже 19 грудня 1992 р. Рум.ПЦ видає синодальну постанову №8090, яка визнає недійсними «дисциплінарні санкції, спрямовані проти кліриків на підставі їхнього членства в Румунській Православній Церкві»

Не дивлячись на численні протести Московського патріархату, Рум.ПЦ  продовжувала розбудову своїх структур на території Молдови та України. Так, 24 жовтня 1995 р. Синод Рум.ПЦ наділив Бессарабську митрополію статусом екстериторіальної структури, якій доручено піклування над східною румунською діаспорою. Тобто румунами, які проживають на схід від кордонів Румунії. Таким чином, Бессарабська митрополія отримала право відкривати парафії не лише у Молдові, але й за її межами. Коли відкинути політичну еквілібристику, то це рішення напряму стосується України.

У вересні 2007 р. патріархом Рум.ПЦ обирано Даниїла (Чоботя), відомого прибічника «румунської ідеї». А вже 24 жовтня 2007 р. під його головуванням відбувається Синод, на якому у складі Бессарабської митрополії було створено три єпархії: Бельцська; Південної Бессарабії (центр у Кантемирі) та Дубоссарська та всього Придністров’я (центр у Дубоссарах). Дві з цих єпархій територіально охоплюють частину Чернівецької та Одеської областей України.

Для демонстрації свого права створювати адміністративні структури не тільки в Молдові, але й Україні, Румунський патріархат скеровує до неї своїх архиєреїв, які здійснюють служіння навіть без формального погодження з РПЦвУ. Один з перших відомих випадків стався 16 липня 2011 р., коли глава Бессарабської митрополії митрополит Петро (Педурару) освятив храм в Ізмаїльському районі Одеської області.

Остаточне оформлення структури, яка мусила займатися румунськими парафіями в Україні, відбулося ще 24 травня 2018 р., коли синод Рум.ПЦ призначив єпископом Бельцським Антонія (Телембича), а єпископом Південної Буковини – Веніаміна (Гореану)…

Тут мусимо зазначити, що всі дії Румунського патріархату, які описані вище, викликали протести з боку керівництва РПЦвУ, що дуже важливо у контексті подій 2022 – 2024 рр., які будуть проаналізовані згодом.

Отже, можемо зробити висновок, що створення Румунської ПЦ в Україні почалося не сьогодні, а мінімум від початку 90-х років ХХ ст. Рішення Синоду Румунського патріархату від 29 лютого 2024 р. – це логічне завершення підготовчого етапу, які тривав більш сорока років.

ІІ. Православна Церква України & Румунський патріархат: спроба діалогу 2019-2020 рр.

Вже 21 лютого 2019 р. відбулося чергове засідання синоду Рум.ПЦ, значна частина якого була присвячена обговоренню ситуації в Українському Православ’ї. Ми не будем тут аналізувати всі рішення, які були прийняті, але торкнемся тих, що стосуються нинішньої ситуації. Саме вони були основними у переговорах із ПЦУ.

2.1. Румунські парафії в Україні

п. 3. «Для конкретного і правильного рішення, Священний Синод Румунської Православної Церкви на найближчому робочому засіданні першочергово розгляне питання румунів, адже в Україні, особливо в Північній Буковині, є 127 румунських православних парафій, які перебувають під юрисдикцією Української Православної Церкви Московського Патріархату. Потрібна справжня консультація з цими православними румунами, які піклуються про збереження своєї етнічної та мовної ідентичності. У цьому сенсі необхідно отримати письмові запевнення від української церковної та державної влади, що етнічна та мовна ідентичність цих румунів буде поважтися, і що ці румунські православні матимуть можливість організуватися в рамках румунського православного вікаріату та бути здатними розвивати духовні стосунки з Румунським Патріархатом, щоб отримати підтримку надсиланням літургійних і богословських книг рідною мовою, тобто румунською».

Фактично Рум.ПЦ вимагає від ПЦУ створення адміністративної структури за етнічною ознакою, яка буде екстериторіальною в Україні та ще й матиме  конкретні гарантії державної влади. Це вже явна підтримка єресі етнофілетизму, яка була засуджена ще Помісним Константинопольським Собором 1872 року.

Крім того, як визнають багато релігієзнавців, румунська сторона фактично пропонує ідею подвійної юрисдикції над румунськими парафіями України. Тобто під маскою «ставропігійного вікаріату» пропонується створення саме адміністративної структури Румунського патріархату.

2.2. Румунські мігранти в Європі та колишні парафії Європейського екзархату УПЦ КП

п. 4. «Крім того, Румунський патріархат звернеться до Вселенського патріархату з проханням роз’яснити проблему неканонічних ієрархів і священиків на Заході, які належали до колишнього «Київського патріархату».

Отже, румуни цікавляться долею Європейського екзархату УПЦ КП, до складу якого, станом на кінець 2019 р., входило близько 44 громад. Адже в екзархаті діяли (діють) священики румунського походження, які намагаються вести душпастирську діяльність серед румунських мігрантів. Синод Рум.ПЦ вимагає від Вселенського патріархату (і ПЦУ) кілька гарантій:

По-перше, всі колишні структури Європейського екзархату УПЦ КП мусять перейти під омофор Вселенського патріархату. Загалом це відповідає Томосу про автокефалію ПЦУ. Але тут проблема в тому, що Константинопольський патріархат жодним чином не роз’яснив майбутнє цих громад щодо заховання їх національної ідентичності та зв’язку з Україною (ПЦУ).

По-друге, Константинополь і Київ мусять надати румунській стороні гарантії, що структури колишнього Київського патріархату не претендуватимуть на румунську діаспору в Західній Європі. І коли з ПЦУ все більш-менш зрозуміло, то у світлі того, що Вселенський патріархат вважає «православну діаспору» лише своєю канонічною територією, питання набуває особливого значення. Адже коли закордонні європейські структури ПЦУ (колишні УПЦ КП) перейдуть у Константинопольський патріархат, праця їх священиків серед румунських мігрантів робиться цілком законною з канонічного боку. Крім того, Бухарест ясно показував Вселенському патріархату, що він і надалі збирається розбудовувати свої структури в Європі та ігнорувати постанову «Православна діаспора» Критського Всеправославного собору 2016 року.

2.3. Чому реально зірвалися перемови ПЦУ та Румунського патріархату?

Згідно інсайдерської інформації, швидке рішення щодо позиції на переговорах із ПЦУ було результатом політичної ситуації в Україні. Румунський патріархат боявся, що Верховна Рада України прийме закон, згідно якого ПЦУ буде визнана єдиною легітимною Православною Церквою в країні, зі всіма негативними наслідками для РПЦвУ. Відповідно і румунські парафії могли опинитися в скрутному становищі. Тому Бухарест намагався максимально виграти з цього – виторгувати їм особливий статус.

Обмін «офіційного визнання» на створення ставропігійного румунського вікаріату в ПЦУ здалося її керівництву цілком прийнятним. І вже 31 липня 2019 р., на черговому засіданні Священного Синоду ПЦУ, було прийняте принципове рішення-гарантія щодо створення цієї структури, яка була підпорядкована безпосередньо Предстоятелю ПЦУ.

Однак оптимістичні прогнози щодо швидкого офіційного визнання ПЦУ з боку Румунського патріархату не справдилися. Румунські парафії Буковини не поспішали виходити з РПЦвУ та приєднуватися до ПЦУ. Також, згідно тієї ж інсайдерської інформації, Рум.ПЦ ще у 2020 році призупинила перемовини.

На думку релігійних експертів, на зміну позиції Рум.ПЦ вплинуло кілька факторів. Серед основних називають: тогочасну байдужість нової української влади до релігійних питань; малу кількість переходів парафій РПЦв в ПЦУ – православ’я в Україні і надалі залишається розділеним; демарш колишнього патріарха Філарета; невизначеність долі Європейського екзархату УПЦ КП, адже митрополит Михаїл Лярош (+2022) був прийняти в ПЦУ з титулом «Корсунський»; успіх розвитку структур Рум.ПЦ у Молдові; досить «мляву» реакцію Вселенського православ’я на вторгнення Російської ПЦ на канонічну територію Олександрійського патріархату…

Проте нині вже можна визначити, що головною причиною припинення перемовин із ПЦУ був тезис: «Для чого брати частину, коли можна підготуватися та взяти все у зручний момент». Крім того, враховуючи ситуацію в Україні, Рум.ПЦ боялася розколу структури румунських парафій, які були монолітною групою в РПЦвУ.

ІІІ. Стратегія Румунської ПЦ у діаспорі та ставлення до канонічного устрою Вселенського православ’я

Не поглиблюючись в історію Рум.ПЦ, можна сказати, що вона почала активну розбудову своїх єпархіальних структур в діаспорі ще з березня 1972 р. Нині існує «митрополія Західної та Південної Європи», яка включає в себе п’ять повноцінних єпархій. Також юрисдикційні структури Румунського патріархату є в США, Канаді, Австралії…

Нам можна поставити логічне запитання: «Як це стосується сьогодення та заснування Румунської Православної Церкви в Україні?»

І тут мусимо звернутися до рішення Критського Всеправославного Собору 2016 р., які підписав і румунський патріарх Даниїл.

Є документ собору, які носить назву «Православна діаспора». У ньому чітко визначається, що православною діаспорою є: «Канада, США, Південна Америка,  Австралія, Нова Зеландія та Океанія, Великобританія і Ірландія, Франція, Бельгія, Голландія та Люксембург, Австрія, Італія і Мальта, Швейцарія і Ліхтенштейн, Німеччина, Скандинавські країни (крім Фінляндії), Іспанія і Португалія» і, згідно 28 правила IV Вселенського собору, це – канонічна територія Вселенського патріархату. Присутність тут структур інших юрисдикцій мусить бути поступово скасована еволюційним шляхом, а «Православні Церкви зобов’язуються не вдаватися до дій, які можуть завдати шкоди вищеописаному процесу канонічного вирішення питання діаспори, такі як надання вже існуючих титулів Архиєреям, і будуть робити все можливе для полегшення роботи Єпископських Зборів і відновлення нормального канонічного порядку в діаспорі».

Натомість 29 лютого 2024 р., цілком ігноруючи цей соборний документ, Синод Рум.ПЦ засновує дві нові єпархії на канонічної території Константинопольського патріархату. Тобто йдеться не тільки про вторгнення на територію ПЦУ, а загалом руйнацію соборних постанов новітнього часу.

Разом з тим, «турбота про румун», про яку увесь час каже патріарх Даниїл, аніяк не обмежується територіями, які мають назву «православна діаспора».

Так, ще з 2007 р. Рум.ПЦ знаходиться у тривалому конфлікті зі Сербською ПЦ. У 2012 р. Синод Сербської ПЦ навіть офіційно звинуватив Румунську ПЦ у тому, що румунські єпископи та священики відвідують її канонічну територію та звершують там богослужіння без відома Сербської ПЦ. А у червні 2021 р., «на прохання румунської громади», патріарх Даниїл надав благословення створити румунську парафію у столиці Словенії – Любляні, територія якої, згідно Томосу, належить до юрисдикції Сербського патріархату.

У 2010 р. священик Рум.ПЦ, архимандрит Ієронім (Кречу) почав самовільне будівництво храму на канонічній території Єрусалимського патріархату. Намагаючись виправити ситуацію, у січні 2011 р. Єрусалимський патріарх Феофіл надіслав лист румунському патріархові Даниїлу із проханням зупинити будівництво.

Однак патріарх Даниїл, повністю визнаючи юрисдикцію Єрусалимського патріарха над Ізраїлем і Палестиною, зазначив, що у сучасних умовах неможливо з усією суворістю буквально дотримуватися територіального розмежування Помісних Церков. А тому запропонував Єрусалимській патріархії визнати будівництво румунського храму та його подальше функціонування. Оскільки, як видно із послання патріарха Даниїла, Рум.ПЦ відмовилася припиняти будівництво спірного храму в Єрихоні, Священний Синод Єрусалимського патріархату вирішив припинити євхаристійне спілкування із Рум.ПЦ. Також Синод ухвалив позбавити сану архимандрита Ієроніма (Кречу), настоятеля спірного румунського храму, який незаконно вторгся на канонічну територію іншої Помісної Церкви.

Конфлікт між Румунським та Єрусалимським патріархатами був залагоджений тільки у лютому 2014 року. При цьому проблемний храм отримав назву «Дому для румунських паломників у Святій Землі». Цікавим є факт, що такий самий «дім» був відкритий Московським патріархатом в Йорданії ще у 2013 році. На думку деяких богословів, це може бути формою прихованої розбудови юрисдикційних структур інших Помісних Церков на чужої канонічної території.

Висновок очевидний: Румунська ПЦ вже давно і послідовно нехтує визнанням канонічної території інших Помісних Церков. Вона будує свої адміністративні структури, порушаючи навіть міжцерковні соборні постанови, які сама ж підписувала. Загалом, Румунська патріархія з найбільшою послідовністю намагається реалізовувати національний принцип у поширенні своєї юрисдикції.

IV. Румунський патріархат, Російська ПЦ та РПЦвУ

4.1. До початку війни Росії проти України

Хоча ззовні відносини між Рум.ПЦ та РПЦвУ виглядають досить мирними, але їх треба розглядати у світлі того, що РПЦвУ є частиною Московського патріархату. А з цих позицій ситуація виглядає не такою спокійною. Ми вже писали про численні протести Московського патріархату щодо діяльності Рум.ПЦ у Молдові. Та й сама РПЦвУ неодноразово офіційно дорікала Румунському патріархату «на незаконні дії в Україні та Молдові». Наприклад, 14 листопада 2007 р. Синод РПЦвУ заявив протест Рум.ПЦ через відкриття нових єпархій, кордони яких охоплювали частину території України. Також був протест і на служіння митрополита Петра (Педурару) в Одеської області…

При цьому нинішній очільник РПЦвУ, митрополит Онуфрій, вважався (вважається?) в Румунії найзапеклішим противником юрисдикції Румунського патріархату в Україні та Молдові. Саме він був головою делегації Московського патріархату на раунді переговорів з Румунським патріархатом, який відбувся у Троянському монастирі в Болгарії 22 листопада 2007 року.

Вочевидь, ані РПЦ, ані її «донька» – РПЦвУ, не хотіли створення юрисдикційних структур Рум.ПЦ в Україні. Це досягалося неформальним наданням румунському духовенству та парафіям певної фактичної автономії. Тут варто згадати звинувачення у «зраді православ’ю», яке публічно висунув митрополит Лонгин (Жар) на адресу Московського патріарха Кирила у 2016 р., а відтак – публічна відмова поминати цього патріарха під час богослужінь. І цей архиєрей навіть не був покараний, хоча в РПЦ забороняли в служінні та позбавляли сану за значно менші «злочини»!

Загалом ситуація з митрополитом Лонгиним (Жаром) нині дуже цікава. Так, молдовський журналіст і політик Влад Кубраков вже 2 березня 2024 р. публікує статтю «Румунське православ’я в Україні між «русскім міром» і «украінскім міром», у якій стверджує наступне: «митрополит Лонгин … прийняв у співпричастя кількох так званих «непримиримих» священиків із різних повітів Румунії, чим вчинив серйозний канонічний злочин. Також митрополит Лонгин оспорює право Румунської ПЦ здійснювати свою традиційну канонічну юрисдикцію в межах Республіки Молдова».

Натомість промосковський ресурс «RASKOLAM.NET» характеризує цього митрополита як прорумунського та прибічника заснування структур Рум.ПЦ в Україні: «Небайдужі громадяни провели в Бухаресті низку мітингів на підтримку Банченського монастиря і переслідуваного митрополита Лонгина. Румунські телеканали так само активно висвітлювали цю тему, обурюючись тим, що в Україні за релігійною ознакою переслідують румуномовних громадян. … Ведуча телеканалу Realitatea Plus закликала президента Румунії Клауса Йоганніса відреагувати на ситуацію з нападом на митрополита Банченського Лонгина і подбати про румунів, які проживають в Україні. Після цього ієрарх вирушив на лікування до Румунії, а операцію на його серці транслювали онлайн на одному з ключових телеканалів країни. … За нашою інформацією, митрополит Лонгин не має наміру повертатися в Україну. Здається, що такий розвиток подій був очікуваний, адже кілька місяців тому Синод УПЦ зняв архієрея з посади намісника Банченського монастиря, що викликало крайнє здивування у багатьох у Церкві. Але, як виявилося, на Синоді знали, що робили. А якщо врахувати інформаційну розкрутку персони митрополита Лонгина в Румунських ЗМІ, є цілком обґрунтоване припущення, що в історії з Румунською Церквою України цей архієрей ще зіграє свою роль».

Наявне суперечливе ставлення і українських держорганів до особи митрополита, що особливо чітко проявилося після початку повномасштабної російсько-української війни… Але про це трохи згодом, коли будемо аналізувати дії РПЦ (РПЦвУ) у 2022 році.

Тож повернемося до нинішнього становища румунських православних парафій в Україні.

Автор цієї статті, на запрошення знайомого священика Рум.ПЦ, мав можливість у 2020-2021 рр. навідати кілька румунських парафій РПЦвУ, побувати на богослужіннях та відверто порозмовляти з настоятелями. Виявилося, що вони цілком комфортна почуваються в РПЦвУ: «Ми маємо свою мову, свій календар, вільно спілкуємось з Бухарестом. Нас ніхто не примушує вчити вірних «русскому міру», бо маємо свій – румунський…». Щодо переходу в ПЦУ, то «якщо патріархія (Рум.ПЦ – С.Г.) дасть наказ – буде рух, а поки нічого робити не будемо». Тобто знаходження румунського духовенства та мирян у РПЦвУ вже досить давно було фактично чисто формальним.

Сьогодні вже можна сказати, що формальне знаходження румунських парафій в РПЦвУ було дуже вигідне Рум.ПЦ. Це дозволяло заховувати їх в канонічному полі, беззастережно спілкуватися та вести прорумунську пропаганду і т.п. Результат цієї роботи проявився під час соціологічного проєкту щодо опитування румунської діаспори в Україні, який був реалізований чернівецьким «Інститутом Політичних Студій та Соціального Капіталу» (з 1 вересня до 24 листопада 2022 року). Згідно із висновками цього дослідження, «61% респондентів вважають гарною ідеєю відкриття храмів Румунської ПЦ у Чернівецькій, Закарпатській та Одеській областях, а 35% не відповіли на це питання». Головним у даній цитаті є те, що тільки 4% українських румунів виступають проти створення юрисдикційних структур Румунського патріархату в Україні. Всі інші або позитивно це оцінюють, або займають нейтральну позицію.

Отже, підсумовуючи стосунки РПЦ (РПЦвУ) з Рум.ПЦ до повномасштабного вторгнення російських окупантів 24 лютого 2022 р., можна констатувати, що вони були досить напруженими. Москва робила все можливе, щоб зупинити розбудову єпархій Рум.ПЦ в Молдові та не допустити створення її структур в Україні. А Бухарест послідовно працював зі своєю діаспорою, готуючись до експансіоністської діяльності.

4.2. Ситуація після початку повномасштабної війни

Усім відомо, що РПЦвУ докладає всіх зусиль, щоб втримати кожну парафію та храм від переходу в ПЦУ. Також відомо про заяви митрополита Онуфрія (Березовського) щодо розбудови єпархій Рум.ПЦ у Молдові. Тому поява у соціальних мережах листа митрополита УПЦ Хустського і Виноградівського Марка (від 29 березня 2022 р.), в якому йдеться про те, що очолювана ним єпархія не заперечує проти переходу кліриків Солотвинського благочиння в Румунський патріархат, викликала значний подив. Не менше здивування викликав і факт відсутності реакції на цей документ з боку керівництва РПЦ (РПЦвУ).

Знаючи систему ієрархічної підпорядкованості РПЦ, можна з упевненістю стверджувати, що рішення про дозвіл на перехід румуномовних парафій РПЦвУ до Румунського патріархату було прийняте саме Московським патріархом Кіріллом. Москва дуже добре зіграла на етнофілетичній ідеології Рум.ПЦ, створюючи новий центр напруги у Вселенському православ’ї. Адже вторгнення на канонічну територію ПЦУ зачіпає не тільки її, а й Константинопольський патріархат. Бо Томос, проти якого не виступає і Рум.ПЦ, чітко визначає незаперечну юрисдикцію ПЦУ в Україні. Крім того, російські спецслужби визначально розуміли – конфлікт між ПЦУ і РумПЦ неминуче створить і загострення міждержавних стосунків між Україною та Румунією.

Але Москва також аніяк не хотіла втратити свій контроль над процесом переходу та подальшим існуванням румуномовних парафій вже під омофором Рум.ПЦ. Саме із цим можна пов’язати швидку зміну риторики митрополита Лонгина (Жара), який з палкого прибічника Московського патріархату та «русского міра», швидко переорієнтувався та зробився апологетом ідеї «Великої Румунії». Багато хто висловлює припущення, що саме він очолить Румунську ПЦ в Україні.

На великий жаль, Румунський патріархат спокусився на російську провокацію та не тільки почав приймати в свою юрисдикцію колишніх священиків РПЦвУ, а й активно стимулює процес створення своїх структур в Україні.

4.3. А що ж РПЦ (РПЦвУ)?

В умовах повномасштабної війни з Росією та її Московським патріархатом, рейтинг РПЦвУ почав стрімко падати. Вже 1 грудня 2022 р., керівник Соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович заявив: «Якщо колись третина українців були мирянами УПЦ Московського патріархату, потім 20%, 15%, то на сьогодні ми фіксуємо таких лише 2%. Все, що стосується Москви, миряни вважають токсичним і не хочуть із цим зв’язуватися». Опинившись в глухому куті, коли все більш і більш парафій почали переходити в ПЦУ, а над самою РПЦвУ реально нависла загроза скасування державної реєстрації її юридичних осіб, вона почала шукати шляхи виживання в Україні.

Так, вже навесні 2023 р. на проросійських інформаційних площадках та у  соціальних мережах почав з’являтися в різних інтерпретаціях цікавий мессидж (подаємо переклад українською з ФБ): «Юрисдикції інших Помісних Церков – це альтернатива виживання для УПЦ (РПЦвУ – С.Г.). Входячи до складу Румунської, Польської чи будь-якої іншої Церкви, духовенство УПЦ автоматично отримує захист тих держав, на території яких розташовані їхні керівні центри. Тобто, якщо парафії Буковини підуть під Рум.ПЦ, то у разі тиску за них заступатиметься Бухарест; якщо парафії Галичини та Волині підуть під Польську Церкву, їх захистить Варшава; якщо парафії Закарпаття підуть під Сербську ПЦ, їх захистить Бєлград».

Як бачимо з цієї цитати, перехід в юрисдикцію інших Помісних Церков розглядався (розглядається) адептами РПЦвУ як засіб маскування свого підпорядкування Московському патріархату. А також – задля виконання завдань своїх кураторів із ФСБ – для загострення дипломатичних відносин України з іншими країнами. Адже цілком законні звинувачення в антиукраїнській та проросійській діяльності будуть подаватися як «релігійні переслідування» духовенства інших Православних Церков, центри яких аніяк не знаходяться в «країні-агресорі».

V. Анатомія створення керованого хаосу у Вселенському православ’ї та Рум.ПЦ

Коли у грудні 2021 р. Московський патріархат почав створювати свою юрисдикційну структуру на території Олександрійського патріархату в Африці, більшість релігієзнавців вважали це виключно актом помсти за встановлення євхаристичного спілкування з ПЦУ. Однак, як ми сьогодні бачимо, ця провокація мала дуже далеку стратегічну мету.

5.1. Перевірка реакції Вселенського Православ’я на неканонічні дії РПЦ

У жовтні 2018 р., після повної легалізації духовенства УАПЦ та УПЦ КП, Московський патріархат розірвав євхаристійне спілкування із Вселенським патріархатом. Вочевидь він сподівався, що його приклад переймуть ще кілька Помісних Церков. Але навіть найбільші друзі РПЦ не пішли на такий крок. І це була неприємна несподіванка для Москви. Адже створити антиконстантинопольський блок та стати впливовим лідером хоча б частини православного світу не вдалося.

Отже, був вигаданий новий шлях – відверте порушення встановленого порядку шляхом вторгнення на канонічну територію Олександрійського патріархату. І тут Москва явно розраховувала на етнофілетичну еклезіологію Румунського патріархату, який, як вже зазначалося, постійно намагався засновувати свої адміністративні структури поза кордонами Румунії. Був тільки один нюанс – непевність реакції інших Помісних Церков.

На великий жаль, реакція Вселенського православ’я на антиканонічні дії Московського патріархату в Африці виявилася вкрай млявою. Константинопольському патріархатові, до якого звернувся Феодор ІІ, не вдалося зібрати з цього питання навіть Синаксис Пентархії. А більшість інших Православних Церков тільки висловили «занепокоєння». Стало очевидним, що Вселенське православ’я, зокрема і Константинопольський патріархат, не має важелів для дієвої відсічі порушникам канонічного порядку.

5.2. Естафету від Російської ПЦ прийняв Румунський патріархат

Як вже зазначалося, патріарх Даниїл у 2021 р. почав створювати парафії Рум.ПЦ на канонічній території Сербського патріархату. Ці дії викликали обурення в Сербській ПЦ – до кількох румунських кліриків було вжито карні санкції. При цьому спроби сербів залучити до вирішення конфлікту Московський патріархат, не мали успіху.

Понад те, окремі румунські ЗМІ почали писати про потребу румунських парафій у всіх місцях проживання румунської діаспори. А саме на канонічних територіях Кіпрської, Болгарської, Сербської та Елладської (Грецької) Церков, не кажучи вже про канонічну територію Константинопольського патріархату, яка за ним закріплена в т.ч. і рішеннями Критського Всеправославного Собору 2016 року.

5.3. Прогнозована реакція Московського патріархату на дії Рум.ПЦ

Московський патріархат забезпечив собі явне «алібі» щодо будь якої реакції на дії Рум.ПЦ в Україні, як і на її дії на канонічній території інших Помісних Церков. Про це дуже відверто висловився проросійський ресурс «RASKOLAM.NET»: «Румунська Церква діє за прикладом РПЦ, який був продемонстрований в Африці. Створення Африканського екзархату відбулося, за твердженням РПЦ, на прохання православного духовенства і вірян країн Африки, які не бажають залишатися у складі Олександрійського патріархату. Мотивацією стало визнання патріархом Феодором української ПЦУ. Тепер у разі будь-яких протестів з боку РПЦ, у Румунській Церкві скажуть, що Румунську Церкву України створили на прохання гнаних румуномовних вірян України, яких РПЦ, з огляду на об’єктивні причини, не в змозі захистити».

Ця цитата дуже чітко показує бажання Московського патріархату на етнічній основі формувати процес керованого хаосу у Вселенському православ’ї. Це дуже потужна ідея, що Російська ПЦ не буде протестувати проти створення юридичних структур Польської ПЦ (ПАПЦ) або Сербської ПЦ в Україні та перехід до них парафій (єпархій чи благочинь РПЦвУ). Нині, як стверджує архимандрит Кирило Говорун у коментарі для сайту «Релігія в Україні, «Румунська Православна Церква має еклезіологію, яка дещо відрізняється від тих стандартів, які ми зараз маємо у Православ’ї (або принаймні думаємо, що маємо). Ця відмінність не така велика, як та, що має РПЦ, але все ж вона є. На відміну від інших Помісних Церков, які, хоч і живляться різними формами націоналізму, все ж соромляться його, Румунська Церква не відчуває навіть такого сорому. Важливою частиною румунської еклезіології є національна ідентичність. Саме тому Румунський патріархат створює свої структури скрізь, де є румуномовні громади. І не переймається, що про це думають інші Церкви». І коли не буде відповідної реакції Вселенського православ’я, найперше Константинопольського патріархату, то вже найближчим часом етнофілетизм отримає повну перемогу, а розуміння канонічної території буде цілком зруйноване. Почнеться юрисдикційно-територіальний хаос у Вселенському православ’ї, чого, власне, й домагається Московський патріархат.

VІ. Колишній очільник УПЦ КП як каталізатор та виправдання антиканонічних рішень Рум.ПЦ

Коли стратегічно дивитися на дії Рум.ПЦ та УПЦ КП в світлі подій в Молдові й Україні, то об’єктивно вони мусіли стати ситуаційними союзниками. Адже вони бачать своїм головним завданням об’єднання православних та витискання РПЦ (РПЦвМ та РПЦвУ) зі своєї канонічної території. Така взаємодія, навіть неофіційна, сьогодні могла зробитися суттєвим фактором у порозумінні Румунського патріархату та ПЦУ. Але цього не сталося, бо у 2005 р. УПЦ КП заснував у Молдові власну юрисдикційну структуру, що було сприйняте Рум.ПЦ вкрай негативно. Адже ця структура не тільки порушувала її канонічні кордони, а й об’єднувала етнічних румун.

На нашу думку, у рішенні тогочасного керівника УПЦ КП не було жодної логіки. Вся тогочасна Східно-Молдовська єпархія складалася з 3-4 храмів та кількох священиків. Вона притримується румунсько-молдовської літургійної традиції і практично не контактувала з українською діаспорою в Молдові. Згідно Томосу, вона мусіла перейти у підпорядкування Румунського патріарха Даниїла, але вийшла з ПЦУ та приєдналася до неканонічної структури Філарета. І хоча Священний Синод ПЦУ своїм офіційним рішенням вивів єпископа Філарета (Панку) з числа своїх архиєреїв та передав його долю на розгляд Рум.ПЦ., для Бухареста ситуація залишалася незрозумілою через формальну присутність «почесного патріарха Філарета» серед українських канонічних архиєреїв.

Отже, у світлі захисту офіційними та неофіційними речниками РумПЦ рішення її Синоду, ми мусимо згадати певну послідовність дій т.зв. УПЦ КП, які цьому передували.

Так, 21 жовтня 2023 року рішенням Синоду т.зв. «Української Православної Церкви Київського Патріархату», архиєпископа Філарета (Панку) призначено Екзархом Молдови з титулом Фалештський і Молдовський. Одночасно в Молдові засновується нова єпархія УПЦ КП – Ришканська, а її правлячим архиєреєм призначається єпископ Ришканський і Окницький Авів (Панку). А вже 29 жовтня згаданий Влад Кубряков оприлюднив наступний текст: «На нашу думку, всі православні румуни в Україні (переважно із Закарпатської, Чернівецької та Одеської областей), які раніше перебували під парасолькою Української Православної Церкви, похідної від Московського Патріархату, повинні зорганізуватися в окремий релігійний культ – Православну Церкву. Румунської Церкви в Україні та просити захисту Румунського Патріархату, щоб бути в канонічному та євхаристичному спілкуванні з усім Православ’ям і вийти з логіки російсько-української канонічної війни. Законодавство України сприятливе до такого мудрого, прагматичного та правильного вирішення як з точки зору канонічного права, так і з позиції європейського права у сфері свободи віросповідання та совісті». У подальшому, 1 березня 2024 р., він публікує текст, у якій вставляє колаж із світлиною екс-патріарха Філарета на сайті ПЦУ та відповідного указу, у якому Авів (Панку) призначається правлячим архиєреєм. Вочевидь це ілюстрація, яка мусить виправдати рішення Синоду Рум.ПЦ.

На нашу думку, сьогодні вже можна висовувати гіпотезу, що саме рішення Філарета було тим «спусковим гачком», який і запустив створення юрисдикційної структури Румунського патріархату – Румунської Православної Церкви в Україні. Залишається тільки нез’ясованим: Чи стояли (стоять) за діями колишнього патріарха Філарета антиукраїнські сили?

Ми не будемо тут робити якісь припущення або висувати конспірологічні теорії. Замість висновку обмежимося інфографікою із невеликим поясненням певних моментів.

1) 21 жовтня 2023 р. УПЦ КП розбудовує свою структуру в Молдові, засновуючи нову єпархію та призначаючи її правлячим архиєреєм Авіва (Панку). Згадаємо, що Молдова вважається канонічною територією Румунського патріархату і це визнається практично всіма Православними Церквами, крім Російської ПЦ;

2) 29 жовтня 2023 р. з’являється стаття Влада Кубрякова із закликом створити окрему юрисдикційну структуру Румунського патріархату в Україні. Яку передруковують провідні румунські ЗМІ;

3) 15 листопада 2023 р. Відбувається засідання Синоду Бессарабської митрополії, на якому обговорюється «створення Румунської Православної Церкви на території України». Крім членів Синоду, на цьому зібранні присутні «державний секретар у справах культів Ципріан-Василе Олінічі». Цю інформацію також поширюють провідні румунські ЗМІ. Жодної офіційної реакції державної влади України, ПЦУ та РПЦвУ, на це рішення немає.

4) 29 лютого 2024 р. на черговому Синоді Румунського патріархату приймається рішення про заснування «Румунської Православної Церкви в Україні».

VІІ. Деякі висновки

Рішення Румунського патріархату заснувати юрисдикційну структуру в Україні – це не спонтанне ситуаційне рішення, а результат проекту «Велика Румунія», який послідовно підтримується Церквою. Перші тривожні «дзвоники» з’явилися ще у 90-х рр. ХХ ст., але Українське православ’я було зайняте проблемами розділення та набуття канонічної автокефалії, тому мало звертало уваги як на румунські парафії, так і на румунську діаспору загалом.

Московський патріархат фактично до початку агресії Росії проти України у 2014 р., всіляко змагався із активністю Рум.ПЦ на територіях, які він вважав «своїми». Але вже десь із 2015 р. Російська ПЦ почала створювати «контрольований хаос» у Вселенському православ’ї. Першим кроком була відмова від участі в Критському Всеправославному Соборі 2016 р. та відмова приєднатися до його рішень, а після жовтня 2018 р. – відверта робота із розколу православ’я. А саме – заклики розривати євхаристичну єдність із Константинопольським патріархатом. Але цей заклик був проігнорований навіть тими Помісними Церквами, які вважалися особливо дружніми із РПЦ. Тоді був обраний інший стратегічний план – руйнація принципу канонічних територій. Це мусило спокусити певні Православні Церкви, найперше Рум.ПЦ, які притримуються етнофілетичної еклезіології. На великий жаль, млява реакція Вселенського православ’я на дії Московського патріархату в Африці, спрацювала як каталізатор, коли навесні 2022 р. Москва дозволила румуномовним парафіям РПЦвУ мирний перехід в Румунський патріархат.

Крім того, Російська ПЦ розглядала перехід українських румуномовних парафій у Рум.ПЦ як провокацію проти України, метою якої було ускладнення міждержавних стосунків із Румунією. Водночас це був і спосіб збереження  структур РПЦвУ, яка швидко втрачає парафії та вірних. Також Московський патріархат закликав Польську та Сербську ПЦ розпочати розбудову своїх структур на канонічній території ПЦУ на базі духовенства і парафій РПЦвУ.

На великий жаль, Румунський патріархат спокусився на провокацію Російської ПЦ. Після певних закликів та дій, 29 лютого 2024 р. Синод Рум.ПЦ прийняв рішення про створення «Румунської Православної Церкви в Україні», чим порушив канонічний устрій Вселенського православ’я.

Рішення Румунського патріархату – це дуже серйозний виклик не тільки ПЦУ, а й Православ’ю загалом. Коли цим діям Рум.ПЦ не буде дана належна оцінка та відсіч, почнеться «керований хаос». Адже певні заклики про поширення своєї канонічної території шляхом повернення до міжвоєнного стану вже лунають у Польщі та Сербії. Крім того, під ударом можуть опинитися практично всі Православні Церкви, на канонічних територіях яких є чисельні православні діаспори інших народів.

прот. Сергій Горбик

Патріарх Румунської Православної Церкви Даниїл звернувся з посланням до учасників 28-ї Міжнародної міжхристиянської конференції з питань православної духовності, яка проходила 6-9 вересня 2022 року в італійському монастирі Бозе.

Послання Патріарха Даниїла:

«Ісак Ніневійський – учитель миру та молитви в сучасному неспокійному світі»

Шановний преподобний пріор Сабіно Чіала!

Шановні учасники!

Перш за все, ми хотіли б висловити нашу вдячність за ініціативу монастиря Бозе, який протягом майже трьох десятиліть пропагує православну святоотцівську духовність і теологію.

Тема цьогорічної конференції, Святий Ісак Ніневійський (Сирієць) і його духовне вчення, висвітлює одного з основоположних вчителів ісихазму (тиші) і молитви, яку шукають, особливо ченці, але також потребують сучасний неспокійний світ.

2022 рік проголошений Священним Синодом Румунської Православної Церкви Роком молитви в житті Церкви та християнина та Роком пам’яті святих ісихастів Симеона Нового Богослова, Григорія Палами та Паїсія (Величковського). , наслідувачі преподобного Ісака і вчителі молитви для багатьох поколінь ченців і християн, які шукали спасіння.

У сучасному світі, в якому домінують егоїзм і жадібність, які, у свою чергу, викликають багато розколів і конфліктів, життя Отців Церкви в молитві і покаянні є вірним способом сприяти миру і гармонії в людській душі і, як наслідок, у суспільстві в яким воно живе.

Молимось до Спасителя Ісуса Христа, Князя миру, щоб благословив організаторів та всіх учасників 28-ї Міжнародної міжхристиянської конференції з питань православної духовності та дарував їм багато радості через заступництво святого Ісака Ніневійського.

† ДАНИЕЛ

Патріарх Румунської Православної Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Orthodox Times

Справжній християнин, а не обдурений християнин, реагує в такій ситуації, пройнятий стражданнями і смертю, моральними вчинками і ясними словами миру, відрізняючи справедливість від несправедливості, правду від брехні, співучасть від гордині, жорстокість від людяності, без зайвого. Дипломатія, навіть церковна; називає зло злом, а добро – добром.

Справжній християнин не кидається сліпо в поле фальшивих новин, які розповсюджує підступна антиєвропейська пропаганда, бо він за своєю природою вірний правдивій християнській Європі. Він не став виголошувати акробатичні примирливі промови, виголошувати проповіді, наповнені візантійськими орнаментами, використовувати запорошені цитати та банальні фрази, позбавлені будь-якого змісту та контакту з жорстокою реальністю, яка його оточує.

І перш за все, справжній християнин має ясність і моральну уяву, духовну далекоглядність, здатність розрізняти – дозволене й корисне від дозволеного і забороненого; що є обов’язковим, а що ні. Розрізняти справжнього та гідного лідера Церкви Христової від того, кого морально та євангельське зганьбили через цинічну співучасть у найогидніших речах, на які здатна людина, що залишилася без Бога, а саме: завойовницька війна, терор, катування та різанину людей, яких Христос м’яко заповідав нам любити, як самих себе, а не тиснути важким і незаконно нищівним чоботом смерті.

Зруйноване війною обличчя нашого ближнього змушує істинного християнина виходити з тепло-холодного затишку недільного християнства і робити те, що інші хотіли б, щоб вони зробили для нього, якби він був на місці тих, хто його потребує сьогодні.

Саме це робило і робить сьогодні чудово і під впливом християнського здорового глузду румунське духовенство та миряни, які знаходяться в районах церковних єпархій, куди прибувають утікачі від цієї війни.

Війна, спричинена політичною патологією, клінічним імперським баченням і, хоча й неявно, скандальне благословенна людиною, що позбавлена морального глузду і яка бачить «сили зла» саме там, де їх немає, таким чином хитро, але й підступно, цілком нечесно змінює місцями агресора й жертву

Присутність перед нашими очима ближнього, залишеного без засобів існування та без дому, вимагає від нас дій, відповідних нашому власному ступеню християнської свідомості, силам нашої моральної природи, благородству, про яке ми навіть не підозрюємо, що їм володіємо. Ці жести надають великої гідності християнському свідченню та спільноті, до якої ми належимо.

У критичний для християнської Європи час, коли демократія повинна залишатися політично недоторканною, християн усіх конфесій і всіх людей об’єднують загальнолюдські моральні цінності. Коли ці цінності засвоюються, вони діють у суспільстві як протиотрута, яка викорінює нестримні пориви до масового вбивства, до самодержавства як хобі, до агресії до ближнього, до придушення свободи та людської гідності.

Ми всі повинні пройти випробування на мужність: визнати правду в потрібний час, твердо протистояти варварству та боротися за будь-яку ціну зберегти цивілізацію Декалогу та європейську культуру діалогу – здорову структуру, яка допомагає зменшити та навіть зменшити загрозу для нашого спасіння. Загрозу, яка походить від того, щоб зло називати добром, а добро – злом.

Василе Банеску, речник Румунського Патріархату

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodox Times

Така низька «ціна» за визнання подалася керівництву ПЦУ цілком приймальною, тим більш, що в Румунській ПЦ давно існує український ставропігійний вікаріат. Вже 31 липня 2019 р., на черговому засіданні Священного Синоду, приймається принципове рішення-гарантія щодо створення «румунського вікаріату», який буде підпорядковуватися безпосередньо Предстоятелю. Це рішення було схвально зустрінуте частиною українських релігійних експертів, однак, одночасно, викликала досить серйозну критику з боку представників низькі провідних науковців інших Помісних Церков, а також деяких українських патріотичних політиків. У цієї статті ми спробуємо дати відповіді на деякі дуже непрості та проблемні питання, а також можливі негативні наслідки цього рішення Священного Синоду ПЦУ, як загалом для Вселенського Православ’я, так і України зокрема.

І. Система побудови Православної Церкви та негативні наслідки рішення ПЦУ для Вселенського Православ’я

Від самого початку свого існування, формування Церкви Христової ішло по територіальному принципу. Кожний єпископ керував громадами конкретного міста (області, країни і т.д.). Це відповідало і слову апостола Павла: «Немає нi еллiна, нi юдея, нi обрізання, нi необрiзання, варвара, скiфа, раба, вiльного, але все i у всьому Христос» (Кол. 3:11). У подальшому по такому ж принципу були сформовані старовинні Патріархати, а також новітні автокефальні Православні Церкви. При цьому, використання різних мов у межах однієї Помісної Церкви або навіть однієї єпархії, ніколи не було проблемою, особливо після перемоги над «трьохмовною єрессю» ще в ІХ ст.

Фактично до ХІХ ст. ніхто і ніколи не ставив під сумнів саме канонічно-територіальний принцип побудови церковних структур. Навіть кордони окремих єпархій корегувалися відповідно державним та (або) адміністративним змінам. Перша реальна спроба створити саме національно-канонічну структуру, яка б будувалася виключно за національним принципом, ігноруючи територіальний та державний, була здійснена у часі проголошення автокефалії Болгарською Православною Церквою. Однак на Помісному Константинопольському соборі 1872 р. такі дії були засуджені і визнані «єрессю етнофілетизму» (нагадаємо, що тоді Болгарія ще не мела своєї державності та знаходилася в складі Османської імперії).

Звичайно, існують різні політико-релігійні оцінки цього собору, але кілька його рішень були прийняти всіма Православними Помісними Церквами. І головне у цьому, те, що будь які канонічні структури, як у кожної конкретної юрисдикції, так і загалом у Вселенському Православ’ї, мусять будуватися виключно по територіальному принципу. Розвиток цієї концепції відбувся на Всеправославному соборі 2016 р., коли вона була поширена і на православних в «країнах розсіяння» (Постанова про канонічний устрій православної діаспори).

У світлі вищевикладеного, «Ставропігійний український вікаріат» Румунської Православної Церкви виглядає дуже дивною з’явою, яка потребує певного історичного та політичного пояснення.

1.1 Коротка історія «Ставропігійного українського вікаріату» Румунської Православної Церкви

На противагу переконанню деяких українських науковців, створення та функціонування «українського вікаріату» Рум.ПЦ, аніяк не пов’язано з якімось клопотом про духовне та національне життя української діаспори в Румунії.

Справжня історія «українського деканату» розпочалася ще в ХІХ ст., коли Українська Католицька Церква (сучасна УГКЦ) домоглася від влади Австро-Угорської імперії право створити окрему канонічну структуру для українських греко-католиків на Буковині. Не вдаючись у різні історичні деталі, які не є метою нашого дослідження, просто констатуємо, що ця структура проіснувала до 1948 р., коли нова комуністична влада Румунії вирішила ліквідувати Греко-Католицьку Церкву шляхом її приєднання до Румунської Православної Церкви. У процесі виконання цього рішення, як влада, так і Рум.ПЦ стукнулися з певними проблемами щодо українських греко-католиків.

По-перше, українські греко-католики традиційно знаходилися в дуже складних стосунках не тільки з румунськими православними, а і загалом з румунським населенням.

По-друге, вони своїм обрядом, мовою богослужіння, використанням юліанського календаря, орієнтацією на Львів, разюче відрізнялися від румунських православних.

Враховуючі ці особливості, для зменшення спротиву українців, влади Румунії організували в Румунської  ПЦ особливий вікаріат, де для цих парафій зберігалися певні мовні, обрядові та календарні особливості. Згідно інформації самої Рум.ПЦ, ця міра була тимчасовою та мусила полегшити інтеграцію колишніх українських греко-католицьких парафій у її загальну канонічну систему…

Крім того, у створенні «українського вікаріату» була ще і прихована політична мета. Справа у тому, що навіть комуністичне румунське керівництво досить болісно сприймало факт відторгнення від Румунії досить великої частини її довоєнної території, яка відійшла до СРСР. Плекання та збереження дієвої румунської діаспори, зокрема і на Буковині, пов’язували з діяльністю національних православних парафій, які мусили зберігати її ідентичність. Тому, даючи дозвіл на створення «українського вікаріату», румунська влада мала надію на створення відповідних структур (структури) у Московському Патріархаті. Першопочатково була надія на створення двох структур – у Молдавії та Україні. Але керівництво Російської Православної Церкви (читай СРСР) відкинуло прохання Рум.ПЦ. І хоча причиною відмови цілком логічно називалися проблеми чисто церковно-канонічного характеру, не останню ролю відіграла думка радянських спецслужб про те, що дана структура буде центром продукування румунського «націоналізму та сепаратизму в УРСР та МРСР». У подальшому, після довгих переговорів, румунським парафіям на Буковини дозволили деякі відступлення від загально-російської практики, зокрема використання румунської мови в богослужінні.

Під тиском критики інших Помісних Православних Церков, у 1953 р. «український ставропігійний вікаріат» був перетворений у звичайне благочинний (деканат) у складі Клужської єпархії Румунської Православної Церкви. В канонічному плані це була сукупність парафій на одній території, яка використовує українську та слов’янську мову богослужіння, а також живе по юліанському календарю. Як свідчить історія, відбувалася поступова асиміляція та уніфікація українських парафій у загальну традицію Рум.ПЦ.

Варто відзначити – переговори Рум. ПЦ з Московським Патріархатом, зокрема і його структурою в Україні, щодо створення окремих румунських канонічних структур, велися (ведуться?) до сьогодні, але безуспішно.

Ситуація різко змінилася у кінці 80-х років ХХ ст., коли в Україні розпочався процес відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), а в самій Румунії, після падіння режиму Чаушеску, відродження Румунської Греко-Католицької Церкви. При цьому, і УАПЦ (у подальшому і УПЦ КП), і УГКЦ, намагалися встановити зв’язки з українцями в Румунії та заснувати там свої канонічні структури. Через цю складну ситуацію, у 1990 р. керівництво Рум.ПЦ пішло на відновлення «ставропігійного українського вікаріату», головним чином для «запобігання української автокефальної та католицької експансії» на своєї канонічної території. Загалом, на той час, як і на сьогодні, «ставропігійний український вікаріат» досить компактна та невелика структура з 30 парафій та кількох малокількісних (якщо казати в українському національному контексті) монастирів. Формально до цього вікаріату зараховують усю українську меншину Румунії – біля 50 тисяч осіб, але реальна кількість його вірних визначається фахівцями в 10-15 тисяч осіб.

При цьому, як це неодноразово підкреслювали представники Рум.ПЦ, існування цього вікаріату розглядається як тимчасове явище, до нормалізації становища в Українському Православ’ї. Крім запобігання створення канонічних структур УАПЦ та УПЦ КП власне на території Румунії, йдеться й про подібні структури в Молдові, яку Румунська Православна Церква вважає своєї канонічною територією та має через це певні складнощі з Московським Патріархатом.

Тобто на сьогодні, коли відбувся Київський об’єднавчий собор 2018 р. та Православної Церкві України наданий Томос про автокефалію з чітким окресленням її канонічних кордонів, само існування «українського вікаріату» в Рум. ПЦ вже неактуальне, бо право парафій обирати мову богослужіння та календар закріплено в Статуті цієї Православної Церкві.

Однак, не дивлячись на очевидні канонічні та політичні факти, що вимагають ліквідації «українського вікаріату», Рум.ПЦ не тільки зберігає цю структуру, але і пов’язує визнання Православної Церкви України зі створенням подібного румунського вікаріату в її канонічній структурі. Але готовність ПЦУ йти на компроміс з румунським боком викликає явну занепокоєність більшості Православних Церков.

1.2. Чому рішення ПЦУ непокоїть Вселенське Православ’я?

Як вже відзначалося вище, створення «українського вікаріату» завжди визначалося румунською православною ієрархією як тимчасова, вимушена міра, яка мусить допомогти стабілізації Румунської Православної Церкви або «запобігти розкольницькій загрозі з українського боку». Жодна з Православних Церков, зокрема і Румунська Православна Церква, не пропонувала зміни територіального принципу побудови канонічних структур або внесення у нього якихось змін через національний склад парафій. Але створення подібного румунського вікаріату в ПЦУ виводить проблему на цілком інший рівень, бо ця румунська структура не декларується її Священним Синодам як «часова» або «необхідна». Отже, створюється прецедент, коли юрисдикція може будувати сталі надтериторіальні національні канонічні структури і це дуже турбує більшість Православних Церков.

Для розуміння причин подібного неспокою варто подивитися на канонічну територію більшості Помісних Православних Церков, яка, переважно, окреслена державними кордонами. Практично всі вони мають досить великі національні діаспори сусідніх православних народів, а деякі, наприклад Польська Православна Церква або Православна Церква Чеських Земель і Словаччині, загалом створені та реально функціонують на базі національних меншин, а не державотворчих націй.

Отже, оскільки прецедентне право відіграє одну з ключових ролів у загальному правовому полі Вселенського Православ’я, можна з упевненістю прогнозувати, що мовчазне правове визнання створення національних вікаріатів у середині двох канонічних юрисдикцій потягне за собою ланцюгову реакцію в інших Помісних Церквах. Зокрема маємо інсайдерську інформацію з Польської Православної Церкви, про реальні побоювання щодо можливих вимог створення українського та білоруського національних вікаріатів. Аналогічні проблеми з православними національними меншинами можуть виникнути ще, як мінімум, у чотирьох Помісних Православних Церков.

При цьому, що дуже важливо, більшість аналітиків прогнозують, що «національні ставропігійні вікаріати» будуть де факто орієнтуватися не на Предстоятеля та органи керування той Помісної Церкві, яка їх створила, а на очільників та рішення «своєї» національної Православної Церкви. Це, у певних умовах, може стати постійним джерелом неспокою, конфліктів та навіть розколів у Вселенському Православ’ї.

Також у дуже незручному становищі опиниться Константинопольський патріархат, оскільки при відмові якось Помісної Церкви створити національний вікаріат, ініціатори (представники православних національних спільнот) будуть звертатися до Вселенського Патріарха як головного арбітра у вирішенні церковних суперечок. Природно, що для обґрунтування своїх вимог, національні спільноти залучать прецедент існування подібних вікаріатів в Румунській та Українській Православних Церквах. І тут Константинополь буде поставлений перед важким вибором: відмовитися від рішень собору 1872 р. та Всеправославної наради 2016 р. щодо наднаціональної та територіальної побудови Церкви, або виступити проти існування національних вікаріатів. Обпираючись на відомі історичні та політичні фактори, зокрема і константинопольську концепцію побудови православного життя діаспор у країнах розсіяння, можна досить впевнено прогнозувати негативне рішення Вселенського Патріархату щодо «національних ставропігійних вікаріатів». Це означає, що Константинополь буде змушений осудити і дію Православної Церкви України, якій він надав Томос про автокефалію, яку всіляко підтримує та через яку веде війну з Московським Патріархатом. Тут навіть неможливо вираховувати ті іміджеві та політичні втрати, як самого Вселенського Патріархату, так і тих Помісних Церков, що вже визнали ПЦУ або її підтримують.

Висновок: Оскільки ситуаційне рішення Священного Синоду Православної Церкви України щодо створення «ставропігійного румунського вікаріату» йде в розріз з історичним принципом побудови православних канонічних структур та, у випадку його реалізації, може запустить вкрай негативні процеси в Вселенському Православ’ї.

Більш того, аналізуючи всі можливі наслідки, можна припустити, що міжнародний негативній ефект від створення «ставропігійного румунського деканату» буде набагато більший, ніж позитив від певного прискорення визнання з боку Румунської Православної Церкви.

ІІ. Негативні наслідки створення «ставропігійного румунського вікаріату» для ПЦУ в Україні

Предстоятель Православної Церкви України, Блаженнійший митрополит Епіфаній, неодноразово казав, що «наша Церква відкрита для всіх» та «мусить об’єднати всіх православних України»… Це свідчить, що ПЦУ створена на загальноприйнятних православних канонах та догматах, а в її основі є територіальний принцип побудови адміністративної структури. І це не виключає того, що в єпархіях можливо існування парафій з національною мовою богослужіння якогось народу, який цього бажає. Такі національні православні громади аніяк не вносять якоїсь проблеми в адміністративне життя Церкви, адже в Україні є державна мова, на якій ведеться вся документація і яку мусить знати кожний її громадянин. При цьому, усі православні рівні перед Богом та в Церкві, не дивлячись на якій мові вони моляться та розмовляють дома.

Однак Священний Синод ПЦУ, своїм рішенням щодо «ставропігійного румунського вікаріату», чомусь поставив одну національну меншину України вище за інші, навіть не враховуючи, що серед меншин, серед яких переважає православне віровизнання, румуни (біля 150 тис.) займають тільки 5 (п’яту) сходинку, пропустив вперед росіян (біля 8 млн.), білорусів (біля 270 тис.), молдован (біля 250 тис.) та болгар (біля 200 тис.). Також переважно православними є греки (біля 90 тис.) та грузини (біля 30 тис.). І це ми розглянули тільки ті національності, які можливість створити, як мінімум, від 10-20 національних парафій. Крім того, практично всі перераховані вище національні меншини, крім росіян та грузинів, мають райони компактного проживання, що обумовлено історичними обставинами.

Таким чином, можна досить впевнено прогнозувати: Після офіційного створення «ставропігійного румунського деканату», буде відкрита «скринька пандори» – ще кілька національних меншині почнуть вимагати аналогічного та, у випадку відмови, будуть цілком законно апелювати до авторитету Вселенського Патріарха для вирішення суперечки. Варто також відзначить – усі ці національні меншини мають власні держави, які, у більшій або меншій ступені, будуть підтримувати їх вимоги, а те, що вони обов’язково знайдуть підтримку у своєму національному політичному середовищі (партій та громадських організацій) навіть немає сумніву.

І тут виникає дуже небезпечна юридична колізія, яка може поставити під сумнів само легальне існування ПЦУ в Україні через певний збіг канонічних моментів та основних засад Конституції.

Так, після отримання Томосу про автокефалію з чітко прописаною канонічною територією, ПЦУ для Вселенського Православ’я є єдиною законною православною юрисдикцією в Україні. І кожний православний вірний, які постійно проживає в Україні, мусить належати саме до ПЦУ. Але створюючи «ставропігійний румунський вікаріат» та відмовляючи у цьому іншим національним меншинам, керівництво ПЦУ явно порушає Конституцію, де прописано, що в Україні неможлива дискримінація за національною відзнакою. Звичайно, можна заявить – Церква відокремлена від Держави та може встановлювати свої правила… Але що тоді робити українським православним з числа національних меншин, які одночасно хочуть знаходиться в канонічному полі Вселенського Православ’я, але не хочуть терпіти приниження за національною відзнакою від керівництва ПЦУ?

На нашу думку, єдиним вирішенням проблеми буде одночасне звернення до влади України, Константинопольського патріарха та всієї повноти Вселенського Православ’я щодо дотримання своїх прав. І наслідки такого звернення можуть викликати, як мінімум, відкликання Томосу про автокефалію та зведення до статусу митрополії Вселенського патріархату.

З іншого боку, задоволення вимог національних меншин, щодо створення «ставропігійних вікаріатів», є явною відзнакою руху ПЦУ в бік єресі етнофілетизму, яка вже осуджена Вселенським Православ’ям. І тут треба враховувати, що противники Українського Православ’я обов’язково використають навіть створення тільки одного, румунського, вікаріату для нищівної критики не тільки ПЦУ, а і Вселенського Патріарха.

Але існує ще одна небезпека, яку керівництво ПЦУ чомусь ігнорувала у часі прийняття рішення про можливість створення «ставропігійного румунського вікаріату» – отримання цілком чужорідного та сепаратистського анклаву. І це не пусті балачки падких на сенсації журналістів.

На сьогодні в Україні функціонує біля 130 румунських православних парафій, які знаходяться переважно на території Чернівецької та Закарпатської областей. І хоча вони знаходяться в різних єпархіях Московського Патріархату в Україні, фактичне їх керівництво здійснюється з Бухаресту. Останній факт визнають навіть аналітики та експерти ПЦУ, які відзначать, що перехід румунських парафій в ставропігійний вікаріат розпочнеться тільки після «відмашки» очільника Румунської Православної Церкви – патріарха Даниїла. Також треба враховувати, що вони використовують не тільки румунську мову в богослужінні, але і живуть по новоюліанському церковному календарю Рум.ПЦ, мають досить міцни сепаратистські настрої та інш.

Так що ж реально отримує ПЦУ після канонічної організації «ставропігійного румунського вікаріату»? А отримує вона організовану структуру з більш як 130 парафій, яка мовою, традиціями, календарем, культурою цілком чужа решті ПЦУ. До того ж, щоб не казали прибічники цієї ідеї, реальне керівництво цім вікаріатом буде здійснюватися не з Києву, а з Бухаресту. У будь-який момент, цей вікаріат може одностайно перейти до Румунської Православної Церкви, створив ще одну проблему не тільки для ПЦУ, а і загалом для України. А те, що такий сценарій цілком можливий, підтверджується багаторічним бажанням Рум.ПЦ створити свої канонічні структури на території України та Молдови. Чим зможе відповісти ПЦУ на подібні дії? Правильно, тільки розривом євхаристичного спілкування з Румунською Православною Церквою – фактично повернувшись до сьогоднішнього стану стосунків, але вже в більш гіршому варіанті.

Зробимо висновок: Створення в ПЦУ «ставропігійного румунського вікаріату» для ситуаційної перемоги у вигляді визнання з боку Рум.ПЦ, неминуче приведе до дуже поганих наслідків. Це і проблема співіснування різних національних груп в самої ПЦУ, і постійна загроза сепаратизму та розколу з боку самого «румунського вікаріату», і обструкція з боку інших Помісних Церков за відверто порушення історичного канонічно-територіального устрою.

ІІІ. Проблеми для України через організацію «ставропігійного румунського вікаріату»

Ні для кого немає секретом, що в Румунії досить міцні реваншиські настрої щодо ідеї «Великої Румунії» або, як мінімум, повернення до державних кордонів міжвоєнного часу. Відповідно цім настроям, активно підтримуються настрої сепаратизму серед румунів в Україні, зокрема і через роздачу румунських паспортів. При цьому основною дієвою силою, підмурком цього сепаратизму, є саме румунські православні парафії на Буковині та Закарпатті, де священики промовляють відповідні «патріотичні» проповіді, проводять освітню працю і т.д.

Сьогодні ця праця румунських сепаратистів утруднена тим, що відповідні парафії, з більшого знаходяться у різних благочиннях та навіть єпархіях Московського Патріархату в Україні, де кожний мусить отримати благословення місцевого архієрея або декана. Тут ми маємо таку колізію, що проросійські настрої адміністративних осіб МПвУ вступають у суперечність з прорумунською позицією та, відповідно, у певної мірі, гуляють на користь України.

А тепер давайте проаналізуємо, що буде, коли всі румунські парафії будуть об’єднані в ставропігійний вікаріат…

Перше питання, яке варто собі задати, це питання про керівництво цією структурою. Бо наївно думати, що Предстоятель, який знаходиться в Києві та керує всією Церквою, буде реально керувати вікаріатом. Немає сумнівів, що всі адміністративні посади в румунському вікаріаті займуть місцеві священики та миряни, які, як мінімум, будуть позитивно ставитися до всіх прорумунських акцій, навіть коли вони будуть мати відзнаки сепаратизму. Тому не буде жодної протидії створенню відповідної бази для прибічників ідеї «Великої Румунії», що у свою чергу, з великою імовірністю, викличе напруження українсько-румунських відносин, як на місцевому, так і міжнародно-державному рівні. При цьому, прагнувши спинити негативні тенденції, влада України буде найперше звертатися до керівництва ПЦУ з проханням (вимогою) навести порядок у своїй канонічній структурі, а будь які дії ПЦУ, скеровані проти румунських священиків-сепаратистів, будуть викликати протистояння зі всім вікаріатом, навіть до можливості реального розколу… Повстає риторичне питання: Чи потрібний Україні нова крапка релігійно-національного протистояння? Чи буде це на користь Україні?

Ще одним викликом Україні від створення «ставропігійного румунського деканату» буде загроза її унітарності, бо створення національних структур може зробитися предтечою вимог створення національно-культурних, а потім і національно-територіальних автономій. Адже коли такі автономії є в Церкві, яка за всіма даними соціальних опитувань знаходиться на верхніх сходинках довіри українців, то чому вони не можуть бути запроваджені на державному рівні? Тим більше, що база для таких державно-територіальних структур буде вже створена.

Отже, з великою долею імовірності, можемо прогнозувати, що створення «ставропігійного румунського вікаріату» раніше чи пізніше зробиться джерелом реальних проблем для України як унітарної держави, у яких держава, небезпідставно, буде обвинувачувати і ПЦУ.

IV. Національні православні громади в ПЦУ. Що робить?

Наш аналіз був би цілком песимістичний та депресивний, якщо ми б не дали певних рекомендацій, бо питання існування православних громад національних меншин в ПЦУ дійсно існує.

Вочевидь, рішення щодо влаштування нормального церковного життя православних різних націоналістів потрібно вирішувати на канонічному ґрунті, враховуючи, як інтереси власне Православної Церкви України, так і кожної конкретної громади, кожного конкретного вірного. Що можна зробити вже зараз?

По-перше, потрібно чітко прописати в Статуті, що національні меншині мають право на створення власних парафій зі своєю мовою богослужіння, традиційним календарем, певними обрядовими особливостями в складі існуючих єпархій ПЦУ. Але базою цього мусить бути саме Українське Православ’я та національні інтереси України. Ідеться про те, що, наприклад неможна допустити, щоб, наприклад, у російських громадах вшановували як святого того ж Миколая ІІ або, у румунських, розповідали про територіальні претензії до України.

По-друге, у системи комісій ПЦУ потрібно зробити структуру, яка б слідкувала за дотриманням прав вірних з числа національних меншин у єпархіях, допомагала їм видавати богослужбову та церковну літературу на рідних мовах, піклувалася про наявність та освіту священиків, які можуть служити національними мовами.

По-трете, запропонувати іншим Православним Церквам зробити свої подвір’я в Україні зі ставропігійними правами (1 – 2 від кожної Церкви).

Подібні неважкі кроки дозволять не тільки вирішити певні проблеми вірних ПЦУ різної національності, а вже в близької перспективі можуть викликати позитивні тенденції в «рідних» Православних Церквах нацменшин, зокрема і діаспорних громадах. І, на нашу думку, це явно буде сприяти, як визнанню ПЦУ іншими Православними Церквами, так і формуванню її сучасного позитивного іміджу.

V. Висновки

Рішення Священного Синоду Православної Церкви України від 31 липня 2019 р. про можливість створення «ставропігійного румунського вікаріату» є суто ситуаційним, скерованим на швидке отримання визнання з боку Румунської Православної Церкви. Однак не враховано, що в подальшому воно буде мати дуже негативні наслідки, як для ПЦУ, так і для України як держави, адже:

1) воно руйнує канонічно-територіальний принцип побудови Православних Церков, що буде вкрай негативно сприйнято більшістю Вселенського Православ’я, адже суперечить історичним рішенням нарад і соборів, зокрема і духу рішень Всеправославного собору 2016 р.

2) Викличе негативно-конфліктну реакцію вірних інших національних меншин, які будуть потребувати однакових прав з румунськими громадами. У цьому контексті можливо навіть обвинувачення ПЦУ в порушенні Конституції (рівність усіх, незалежно від національності), з апеляцією до державної влади та Константинопольського Патріархату. Коли ж ПЦУ піде на задоволення вимог національних громад щодо створення ставропігійних вікаріатів, це буде явний поділ Церкви за національною ознакою – єресь етнофілетизму.

3) Створення «ставропігійного румунського вікаріату» буде сприяти збільшенню сепаратних прорумунських настроїв на Буковині та Закарпатті, які, у свою чергу, стануть постійним джерелом міжнаціонального напруження та державних проблем для України. Крім того, створення національного (національних) вікаріатів може зробитися першим кроком у створенні різних автономій у державі та початком процесу федералізації, проти чого увесь час виступають українські патріотичні сили.

Отже, виходячи з всього вище сказаного, на нашу думку, Архієрейському Собору та Священному Синоду ПЦУ, варто переглянути своє рішення щодо створення «ставропігійного румунського вікаріату», замінив його рядом гарантій нормального функціонування національних православних громад у її канонічно-територіальних структурах (єпархіях, благочиннях), забезпечення національних менших богослужінням на рідних мовах і т.д. Усе це явно буде сприяти єдності всіх вірних ПЦУ та її позитивному іміджу в Вселенському Православ’ї.

прот. Сергій Горбик, Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова, Чернівці

Лазарю! Вийди геть

Ін. 11:43

Возлюблені віруючі!

Чудо воскресіння Лазаря відомо всім нам. Ми чули про Марфу і Марію, сестер Лазаря. Чули, що вони жили неподалік від Єрусалима, у Віфанії, де часто зупинявся Ісус Христос з учнями, стомлені своєю мандрівкою. Ми знаємо також, що Лазар захворів і помер, був похований, але нарешті отримав воскресіння від Господа, Який на очах у всіх викликав його з могили словами: Лазарю! Вийди геть!

Отже, ми можемо розповісти про це чудо, знаємо, що Ісус так любив Лазаря, що навіть розплакався (Ін. 11: 35), але нам важко зрозуміти все значення цього дива.

Безсумнівно, воскресіння Лазаря було прообразом Воскресіння Господа, яке відбулося через кілька днів. Таким чином, Єрусалим уособлює собою небо, Віфанія – землю, Лазар – Ісуса Христа, який втілився заради нашого спасіння. Марфа і Марія уособлюють собою рід людський, мертвий душею і тілом, а плач Ісуса виявляє любов, з якою Бог полюбив цей світ. Воскресіння Лазаря уособлює також загальне воскресіння всіх людей у часі останнього Суду.

Але є й інше тлумачення воскресіння Лазаря, на якому ми зупинимося докладніше. Це чудо, в самісінькому таємничому сенсі слова, служить чином воскресіння кожного християнина в істинному покаянні для життя нової, чистої. Таким чином, це воскресіння повторюється з кожним з нас кожен раз, коли ми каємось зі сльозами.

Лазар раніше за час своєї смерті являє нам образ душі до взяття нею гріха. Марфа уособлює собою розум людини, що постійно зайнята земними, життєвими турботами. Марія, що володіє більш тонким сприйняттям, уособлює совість людської душі.

Хвороба Лазаря являє нам схильність людини до гріху, а його смерть – саме вчинення людиною смертного гріха. Скорбота Марфи та Марії про Лазаря вказує на глибоку печаль, сум’яття і відчай, що охоплюють розум і совість людини, яка вчинила злочин. Розради, якими безліч присутніх намагається відвернути сестер, щоб вони не думали про смерть брата, – це різні земні задоволення і насолоди, якими люди намагаються обдурити свій розум і совість, коли согрішать, щоб забути про скоєний гріх і перестати плакати про нього. Так сатана звик робити з нами завжди.

Поховання Лазаря означає занурення душі людської у темряву усякого гріха, а покриття його поховальними пеленами і закриття могили каменем означає ув’язнення душі ланцюгами звички і відхід благодаті Духа Святого від опоганеної темниці душі. Поховання Лазаря на околиці Віфанії і залишення його всіма друзями означає вихід грішника з кола добрих людей і те, що природні почуття залишили його. Тільки Марфа і Марія, тобто розум і совість людини, не покидають її якийсь час, після того як вона вчинить гріх, і усе тягнуться до її, як до узголів’я дорогого небіжчика.

Чотириденне перебування Лазаря в могилі тлумачиться по блаженному Августину так. Перший день – це насолода гріха, другий – згода совісті на гріх, третій день – саме вчинення гріха, а четвертий – звикання людини до гріха. Людина, яка звикла до тяжких гріхів, подібна до чотириденного мерця: він тяжко смердить, як непохований труп, душа його взята в рабство сатаною, розум затьмарений і більш не може судити вірно, совість вже не чує власного голосу, сили залишають його, благодать відходить, почуття робляться грубими, радість його покидає; друзі і рідні, тобто Ангели і люди, ізолюють його від себе, виносять геть, ховають у глибокій і темній могилі, як раба диявола, пов’язаного  руками і ногами ланцюгами звички.

Викинутий геть, покинутий усіма, похований і запечатаний … Хто згадує ще про мертву людину, християнина, забрудненого усіляким гріхом? Тільки два слабких створення – розум і совість. Безпорадні, вони зітхають у двері його труни. Але занадто пізно: самі вони не можуть вирвати людину з гріха, оживити її покаянням. Тут потрібна допомога Церкви, благодать священства, велика милість Ісуса Христа, щоб їм можна було врятувати цю грішну душу.

І ось Марфа і Марія звуть свого Друга, Ісуса Христа, тобто просять допомоги у священика і Церкви. «Де ви поклали його?» – запитує Господь (Ін. 11:34). Тобто в який гріх впала душа? Коли? Як довго вона перебуває в ньому?

Скорбота Господа за Лазарем говорить нам про любов, з якою любить нас Христос, робить все для нашого спасіння, шукає нас навіть до пекла, щоб, знайшовши, оживити нас, спасти.

Відвалення каменю від гробу і важкий запах, що виходить із нього, являють собою відкидання гріхів у духівника шляхом щирого сповідання їх такими, якими ми їх скоїли. Молитва Господа біля померлого означає молитву духівника про прощення того, хто здійснив сповідь. Звернення Господа до Лазаря: «Лазарю! Вийди геть!» – це гучний і владний заклик Христа, Церкви, священика до грішника: «Людина, залиш гріховну звичку, вийди геть з могили, встань до нового життя».

Повернення Лазаря до життя і його вихід з гробу уособлюють собою пробудження до життя того, хто кається зі сльозами. Звільнення воскреслого із похоронних пелен означає звільнення душі від гріховних звичок, щоб вони більше не пов’язували йому ні рук, ні ніг, ні почуттів і він, вільний, міг би йти слідом за Христом все своє життя.

І, нарешті, обурення фарисеїв у відповідь на воскресіння Лазаря являє собою лють диявола і його слуг, що викликається воскресінням грішника, людини, що кається: вони роблять все, щоб знову вкинути її до попереднього стану.

Возлюблені віруючі!

Найважливішим моментом в цьому диві є, звичайно, мить, в яку Лазар воскресає по солодкому гласу Ісусову: Лазарю! Вийди геть! Як щасливий був би християнин, якби теж почув голос Господа, Церкви, священика, що невпинно кличе його до покаяння, кажучи: «Людина, приходь на сповідь частіше; людина, пости, молись, подавай милостиню, адже йде Великий Піст! Людина, приходь частіше в храм, помирись з братом своїм, адже ти християнин. Людина, мало висповідатися поверхнево раз або два на рік, потрібно змінити своє життя. Ти, людина, молишся, але ж спочатку треба пробачити ближнього свого. Приходиш раз в тиждень в храм, а треба б і вдома молитися побільше. Стоїш в неділю вранці в храмі, а треба б і після обіду не вбивати час в корчмі або у марнослів’і. Людина, ти – гідна або недостойна – причащаєшся Святих Таїн, а треба б спочатку змінити своє життя. Отже, облиш ти спочатку блуд, пияцтво, лихослів’я, куріння, усю хіть і гордість житейську і тоді приходь прийняти Божественні Тайни».

Як щасливий був би християнин, якби він покаявся всім серцем, а не формально! Як щасливий був би грішник, якби почув голос Господа, що кличе його до покаяння! І як добре було б, якби він почув стогін своїх сестер – совісті і розуму, які переконують його постійно ходити в церкву, на сповідь, до Христа! Як щасливий був би християнин, якби зберігав себе чистим від усякого гріха!

Коли душа звикає до гріха, вона робиться рабинею ворога – рабинею блуду, пияцтва, гніву, смерті. Тоді вона забуває про Христа, починає ненавидіти священиків, висміює Церкву, впадає у відчай та не віріть у спасіння, вмирає вся цілком, перетворюється в труп смердючий, тому і викидається геть, в похмуру могилу, щоб стати їжею черв’яків і аж навіки буде палатиме у пеклі.

Даремно плаче Марфа разом з Марією в головах бідного Лазаря! Вже занадто пізно! Вони самі нічого не можуть, як тільки закликати Друга свого, Христа, Який один може повернути до життя …

Отже, якщо вже ми не ангели, бо багато грішимо, то не будемо хоча б уподібнюватися дияволові, який не кається. Станом каятися чисто, сповідаючись, мириться з ближніми, оновлюючи наше життя, щоб стати подібними ангелам і Лазарю, друзям Господнім!

Що може бути більш, ніж бачити християнина, який кається по-справжньому, який покладає початок нового життя? Однак, на жаль, як рідко зустрічаються такі люди! Бачиш їх, коли приходять в храм першими, милуєшся на те, з яким благоговінням вони моляться і слухають Святу Літургію, і дивишся – вони останніми йдуть з дому Божого. Бачиш їх завжди задоволеними, мирними, усміхненими, сповненими любові до Христа! Ні з ким вони не лаються, не лихословлять, не блудять, не п’ють зайвого, не курять, не бувають поглинені мирськими турботами. Храм для них – це дім, дружина – сестра, діти – ангели, християни – брати, жебраки – друзі, хліб – манна небесна, хвороби – радість, нещастя – покарання за гріхи. Церква для них – небо, священик – Сам Христос, Святе Письмо – єдина розвага, молитва для них – їжа жива, пост – полегшення, мандрівники – дорогі гості. Життя для них – проживання з Христом, смерть – радість. Ні через що вони не гніваються, нічим не обурюються, нічому так не радіють, як чистого життя.

Як рідкісні і безцінні такі християни!

Найбільша біль для нас – то, що більшість християн не сповідуються взагалі. Або якщо сповідаються, то не хочуть відкрити всіх своїх гріхів, не хочуть почати нове життя, не хочуть вийти з могили, що кишить хробаками гріха, не хочуть відкинути похоронні пелени злих звичок, що тримають їх зв’язаними по руках і ногах. Вони омиваються і знову занурюються в бруд. Виходять з могили і знову скочуються в неї, у смертельні пристрасті, у жахливі беззаконня. Наші християни сповідаються, причащаються, моляться, але залишаються майже не змінними, бо не кидають гріхів з усією рішучістю.

Що ж нам робити, брати? Пошкодуємо Марфу і Марію, що плачуть за нами. Відправимо їх на пошуки Христа! І коли Він прийде в образі священика, розірвемо остаточно кайдани гріха і кайдани пристрасної звички. Потім, вийшовши на голос Господа з темряви до світла життя, почнемо жити абсолютно новим життям, повним любові, миру, милості і молитви.

І в знак примирення влаштуємо для Господа вечерю в домі нашого серця. І Марта, тобто розум наш, сповнений старанності, приготує нам частування, а Марія, тобто наша совість, повна любові, помиє ноги Жениха Христа. А ми, браття Лазаря, будемо одними «з тих, що возлежали з Ним» (Ін. 12: 2).

Радість цієї вечері так велика, що не може бути виражена словами. Але спробуйте змінити своє життя, а потім приступите до Пречистих Таїн із великою вірою, і радістю Духа Святого негайно наповнить ваші серця! Тільки тоді ви зрозумієте таємницю Воскресіння Христового! І будете тоді найбагатшими людьми на землі! Ви будете найщасливішими на світі смертними!

Архімандрит Іоаникій (Белан), (Румунська Православна Церква)

Arhimandrit Ioanichie Bălan. Predici la Postul mare. Mănăstirea Sihăstria, 2007.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Важко говорити сьогодні великі слова про ченців і чернецтво в цілому, оскільки багатьом ченці все ще здаються людьми, що знаходяться на периферії суспільства, відсталими або неграмотними, які не знайшли своєї мети в житті або, можливо, пережили якесь розчарування. Але для того, хто вірить і має в собі хоча б невелику часточку сяйва образу Божого, для тих, хто не спотворив в собі образ Божий, ми рішуче стверджуємо – в дусі з усіма тими, хто був пронизаний променем Пресвятого Духа, – що без ченців і чернецтва пропав би світ, «пропало б християнство у мирян»[1].

Такі імператори, як Феодосій, Юстиніан, Олексій Комнін, видавали закони, що захищають чернецтво. «Чернече життя як споглядання, якому в ньому віддаються, є священна річ», корисна всім громадянам, «через чистоту їх і заступництва», молитов, здійснених ченцями для загального блага, – говорив Юстиніан в 133-ї новелі. Олексій Комнін (1081-1118) писав: «Не думаю, що я коли-небудь виконував волю Божу, і тому переконаний, що все те, що Бог дав мені в цьому житті, було дано мені по благочестивим молитвам моїх святих ченців і моєї довірі до них» [2].

Таке ж високе усвідомлення чернечого життя ми знаходимо і у славного господаря Стефана Великого, який називав ченців «молитовники мої», а Путну вважав своїм «улюбленим монастирем» [3].

Чернецтво, засноване і міцно стоїть на вченні Христа Спасителя і святих отців, а також на 2000-річному досвіді свого існування, довело, що цей спосіб життя є «мистецтвом з мистецтв», «наукою з наук», точно так же, як істинно християнська життя є «духовне мистецтво» [4].

Що переслідувало і що переслідує чернече життя? Ми можемо відповісти одним словом: досконалість. Її важко зрозуміти, але ще складніше слідувати їй і досягти її.

Слова Христа Спасителя ясні. «Хочеш бути досконалим?» – запитав одного разу Ісус юнака, який бажав врятуватися. Потім сказав: «Продай добра свої … приходь і йди за Мною» (Мт. 19:21). Ісус також сказав: «Тож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5:48), а в іншому місці: «Ви – боги» (Пс. 81:6).

Досконалість! Глибока і висока мета! І все ж багато, дуже багато досягли цієї високої вершини. Висоти належать орлам, тільки вони можуть захоплюватися красою гори, над якою літають. У людини, що іменується Златоустом, ми знаходимо особливі слова про те, хто такі монахи, як вони проводять своє життя і яка їхня мета. Вони «Христове воїнство і царське стадо, і спосіб життя їх властивий гірським силам» [5], «рівні ангелам» [6], а для нас вони «світло наше» і «яскраве уособлення небесних речей» [7]. «Все ж це походить від доброго настрою душі. Вони справді святі – ангели між людьми» [8].

Для святого Іоана Златоуста чернець – це той, хто «віддав себе Богові і обрав чернече життя; той, хто панує над гнівом, і заздрістю, і грошолюбство, і хтивістю, і іншими гріхами, постійно маючи на увазі і піклуючись, як би не допустити душу підпасти під владу мерзенних пристрастей і не зрадити розум в рабство цієї тяжкої тиранії, але завжди дотримуватися розумом вище за все, поставивши над пристрастями страх Божий» [9]. Ченці є «людьми, які не можуть заподіяти шкоди будь кому, будучи духовно готові тільки страждати» [10], а їх «пісні плідні і наповнені любові до Бога» [11].

Ченці знайшли любов і мужність, щоб прийняти слова нашого Христа Спасителя в свої серця і застосовувати їх для користі ближнього. Вони мали мужність перетворити землю в Небеса, а жменьку землі, це тлінне тіло, – в частинку Царства, так як вони зрозуміли, що Бога треба любити більше, ніж свої гріхи, а ближнього свого більш його гріхів. Вони зрозуміли, що одна лише любов Божа робила і робить все це можливим, і зрадили самих себе для того, щоб ця любов діяла в цьому світі і через них.

Дотримуючись заповіді Божої і продовжуючи Його справу в світі, ченці тим самим приносять служіння Богу. Їхнє життя подібне Божественній Літургії, яку вони продовжують в повсякденному житті. Де б вони не знаходилися, чим би не займалися, все вони роблять для служіння Богу і ближньому, таким чином слова, які передують Божественній Літургії, служать початком будь-якого іншого заняття ченця: «час, щоб діяти!» Бог є Тим, Хто діє в нас і через нас, але тільки тоді, коли ми щиро кажемо: «Господи, нехай буде воля Твоя!», «Твій я, спаси мене!» (Пс. 118:94).

Чернець віддаляється від світу, відрікається від нього, відмовляючись від всіх задоволень, від усіх благ цього світу, з конкретною метою. Він відрікається навіть від своєї волі – не з презирства до цього світу, а з постійного прагнення піднятися над ним. Або, як казав преподобний Іоан Листвичник, «чернець відрікається від своєї волі через багатство волі» [12]. Підносячись над світом, він має можливість пізнати його справжню цінність, роблячи, таким чином, з усього того, що його оточує, привід піднести себе і інших до Бога.

Він відмовився від усього найкращого, що міг запропонувати йому світ, для того, щоб інші мали можливість в повній мірі насолодитися цими речами. Його плід – користь ближнього, а його страхом є те, щоб не стати перешкодою на шляху знаходиться поруч з ним людини, носить глибоко відображеними в своєму серці слова псалмоспівця: «Боже, Ти знаєш, як тяжко мені, і гріхи мої не втаєні від Тебе. Нехай не осоромляться через мене ті, що надіються на Тебе, Господи, Боже Сил. Нехай не осоромляться через мене ті, що шукають Тебе, Боже» (Пс. 68:6-7).

Чернець буде виснажуватися, буде горіти за той світ, який він залишив; він більше не належить собі і таким чином стає даром Божим! Він одночасно є не тільки тим даром, який світ підносить Богу, але також даром, який Бог повертає світу. Він знаходиться між світом і Богом; він одночасно є свідком любові Божої до світу і Німа ходитиме світу перед Богом. І це проявляється в усьому житті ченця, чи знаходиться він в церкві, підносячи хвалу Богові, або зайнятий своїми повсякденними справами.

Тому не його слова, не його вчення або переживання, не його життєвий досвід, не його моральні принципи, але сама його присутність свідчить про його покликання, про Бога і про життя в Ньому. Присутність є істинною проповіддю ченця, його безмовним криком. І істинний чернець той, хто змушує знаходиться перед ним людини вигукнути: «Досить для мене тільки дивитися на тебе!» [13].

Будучи таким і проводячи так свій час, чернець став даром Божим, людиною, що добровільно і без примусу відала себе Богу виключно з любові до Бога і до ближніх. Преподобний Федор Студит вважає чернецтво «третьою благодаттю». «Перша благодать – це закон Мойсея. Друга – «благодать на благодать», яку всі ми прийняли від повноти Христа, по слову Іоана Богослова (Ін. 1:16). І, нарешті, третя – чернечий спосіб життя як зведення ангельського чину на землю, як дотик і здійснення в історії того, що за природою своєю знаходиться за її межами» [14].

У Першому посланні святого євангеліста Іоана Богослова говориться: «Бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі» (1 Ін. 4:4), так що це виконання слів Ісуса Христа: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Ченці – живий образ цих слів Спасителя – є послідовниками Того, Хто, будучи Богом, став Людиною, щоб людина стала Богом. Бо Христос зійшов з небес, щоб возвести на небеса людей!

Отже, той, хто має в собі, в своєму серці Христа – і це повинно бути єдиною метою ченця, і не тільки ченця, – понад усього того, що здається світу великим і видатним. І тоді слова святого Іоана Златоуста, що ми приводили, стають абсолютно виправданими.

Але як досягти цього ступеня? Чи достатньо просто пройти через ворота монастиря і надіти якусь форму, як солдат в армії? Звичайно ж ні! Це боротьба, яка ведеться на духовному рівні, і вона не спрямована «проти крови i плоті, а проти начальства, проти влади, проти свiтоправителiв темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12). Це боротьба зі світом злих духів, зі світом тьми, світом сатани.

Але Христос прийшов і розчавив голову змія: «будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові‚ але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, i з вигляду став як людина; упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, i смерті хресної» (Флп. 2:6-8). Кенозис, смиренність Христа перемогло.

Аналогічним чином, слідуючи за Христом, Який сказав: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мк. 8:34), монах, наділяючись в ту ж ризу смирення і жертовності, долає всіх духів спокуси, що протистоят йому.

Уступ в таїнство послуху – один з трьох чернечих обітниць – означає вступ в таємницю Христа. Дві інших обітниці – дівоцтво, або цнотливість, і здобувається, тобто відмова від матеріальних благ, – в повній мірі знаходяться у великому таїнстві слухняності. Без нього «ні священство, ні Євхаристія, ні розумна молитва, ні пост, ні бдінні не спасають» [15]. Тому послух стає для ченця наріжним каменем. Навіть його повсякденні заняття також називаються «послухом».

Через покору, послух чернець наслідує Христа в Його слухняності Отцеві, стаючи сином Божим, і робить це для того, щоб всіх інших зробити своїми братами, «синами Всевишнього» (див.: Пс. 81:6).

Це послух не тільки настоятелю монастиря, але і всім братам; більш того, так чернець удосконалює свою готовність служити всьому світу. Кожному він дає те, що того потрібно, відчуває себе в боргу перед усіма, по слову святого апостола Павла: «Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного Бо хто іншого любить, той виконав Закон» (Рим. 13:8).

Чернець – це той, хто піднімає жертву до єдиного принципу, на якому він зосереджує все своє життя. Він постійно жертвує собою; він не живе для себе, але для Бога і заради справи рук Божих – заради всього людства. Так що свої досягнення він вважає не своїми, але ближнього свого. Однак невдачі, промахи і провали – свої або свого ближнього – стають для нього раною, що дуже важко загоюється, бо будь-який його недолік позначається на житті ближнього. Будь-яке падіння, будь-який провал, будь-яку слабкість він гостро відчуватиме як перешкоду на шляху до своєї молитви за всіх своїх братів, які перебувають в світі. Його життя стає життям покаяння, життям, присвяченим служінню ближньому. Його сльози стануть жертвою очищення для світу, для людей, заради яких він віддалився від світу. Тому не дарма святитель Григорій Богослов говорить, що сльози ченців очищають гріхи світу [16].

У житті ченця ми виявляємо те, що говориться в Святому Письмі про Ісуса Христа, коли Він мав 12 років, а Його батьки шукали Його в храмі. Богоматір дорікнула Його, але Він відповів: «Навіщо ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» (Лк. 2:49). Тим самим Він показав, що все повинно бути направлено до Бога, все потрібно підпорядковувати Його волі. Нічого без Бога і все для Бога. А потім, як каже Писання, «Він пішов з ними і прибув у Назарет, і був їм слухняний» (Лк. 2:51). Христос надавав слухняність Богу Отцю, Богородице і праведному Йосипу – саме в такому порядку! По відношенню до інших людей Він виявляв Свою любов і готовність допомогти, «навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє Царства і зціляючи всякі недуги і всяку неміч у людях» (Мт. 9: 35).

Цей епізод наочно показує, як позиціонує себе чернець в своєму послуху по відношенню до інших. Перш за все він підносить своє життя до ніг Христа Спасителя, який поклав йому на серце покликання до чернечого життя. Відповідаючи на це покликання, в першу чергу він надає слухняність волі Бога, Якому підпорядковує все.

Своєму духівнику надає слухняність, як Самої Богородиці, підкоряючись йому як людині, що знає таємницю його серця і велич цього покликання.

Своїм братам він підпорядковується, як праведному Йосипу, як тим, які є його співпрацівниками того ж покликання. Він готовий догоджати всім людям «у добро для збудування» (Рим. 15:2).

Жодної чесноти не можна виростити в душі ченця без послуху, без смирення. Не можна говорити про терпіння, любові, лагідності, не маючи в якості основи духовного життя таємницю Христа – слухняність. Для тих, хто хоче слідувати за Ним, святитель Іоан Златоуст вкладає в уста Христа такі слова: ««Чи хочеш ти прикрашатися – прикрашайся Моєю красою, або озброюватися – Моєю зброєю, або одягнутися – в Мій одяг, або харчуватися – ось тобі Моя трапеза, або йти – йди Моїм шляхом, або наслідувати – отримай Мою спадщину, або відійти на батьківщину – увійди в місто, якого Я Художник і Будівельник (див.: Євр. 11:10), або побудувати будинок – побудуй його в оселях Моїх. Я не вимагаю від тебе нагороди за те, що даю, але ще і повинен нагородити тебе за те саме, що ти побажаєш скористатися всіма Моїми благами. Що може зрівнятися з цією щедрістю? Я батько, Я брат, Я наречений, Я будинок, Я харчування, Я одяг, Я корінь, Я основа, Я все, чого б ти не захотів: ні в чому ти не матимеш потреби. Я і служити буду – бо Я прийшов для того, щоб служити, а не для того, щоб Мені служили (див.: Мт. 20: 28). Я і друг, і член, і глава, і брат, сестра, і мати – Я все; тільки ти будь Мені другом. Для тебе Я бідний, для тебе Я жебрак, для тебе Я на хресті, для тебе в труні, за тебе клопочу перед Отцем, на небесах, для тебе Я з’явився на землі посланником від Отця. Ти Мені все: і брат, і співспадкоємець, і друг, і член». Чого ще бажаєш?» [17].

Це дарування себе і прагнення в обійми Христа не є ні відмовою, ні руйнуванням особистості, але, навпаки, утвердженням свободи в Бозі свободою руху в Бога і пізнанням Його. Тільки той, хто віддає себе Богові, може пережити, спробувати і мати його!

Ця жертва не тільки за себе, як і Христос не віддав Себе заради Самого Себе. Духовна людина бачить і відчуває потреби цього світу; світ прозорий для нього, так як в ньому «Сам Дух заступається невимовними зітханнями» (Рим. 8:26) і Христос «відбився на ньому» (див.: Гал. 4:19). Таким чином, кожен момент стає важливим і переживаєм в повній мірі за допомогою безперервної молитви – а це присутність Бога в розумі й серці. Одного разу преподобний Силуан Афонський запитав у свого духівника: «Що мені потрібно робити для того, щоб плакати за весь світ?» Духівник відповів: «Пізнай через молитву стан цього світу, його потреби, і так ти зможеш плакати за нього».

Безперестанно молитися є і послухом, залишеним Самим Христом (див.: Лк. 18:1), і заповіддю, вираженої святими апостолами. Святий апостол Павло пише Солунян: «Моліться без перерви!» І «За все дякуйте» (1 Сол. 5:17, 18), щоб потім рішуче утвердити як заповідь: «Духа вгашайте» (1 Сол. 5:19). Не гасити Духа означає не втрачати благодаті, присутності Духа в розумі й серці. Один із сучасних отців часто повторює, що «Дух є дуже делікатним»: благодать Пресвятого Духа легко покидає нас, віддаляється від нас, коли ми знімаємо з себе ризу Божества – смиренність, коли знімаємо з себе вбрання послуху і смирення. Коли ми знімаємо це вбрання, тоді чернець, або навіть християнин, привертає до свого серця все протилежне Духу: осуд, гнів, злість, лють і багато інших пристрасті, згадані святим Павлом у Посланні до галатів [18], які є духами злоби піднебесних. І це відбувається тому, що коли ви берете щось, то негайно повинні поставити що-небудь інше на місце взятого, бо, у іншому випадку «буде останнє людині тієї гірше за перше» (Мт. 12:45).

Усі наші зусилля і вся наша боротьба націлені на наживання благодаті Святого Духа, тому що в противному випадку ми залишаємося плотськими людьми. «Не вічно Духу Моєму бути знехтуваним людьми [цими], тому що вони плоть» (Бут. 6:3), – говорить Дух Божий у Святому Письмі.

Щоб досягти цього, перш за все монаху належить «зберігати розум щодо ближнього», тобто чернець повинен мати чисту совість по відношенню до нього і ніколи нікого ні в чому не засуджувати. «Неосудно і мовчанням зберігається мир душевний», – кажуть отці Церкви, а отче Антим (Гєїне) з монастиря Секу після першої, другої і третьої догани за порожню балаканину більше не приймав людину на сповідь – це було найбільшим покаранням, яке він давав своїм духовним чадам [19]. Це покарання – те саме, що і гілка, відірвана від стовбура, або вигнання Ізмаїла з дому Авраама (див.: Бут. 21:9-12), і є наслідком непослуху.

У монастирі між духовним отцем, який сьогодні має назву старцем, і духовним чадом повинні бути міцний зв’язок і досконале спілкування. Навіть найменший непослух змушує Духа Божого віддалитися від нас, і тоді ми знаходимося поза чеснотою розумної думки. Тому послух і відсікання волі зберігаються так старанно. Через відсікання волі, тобто щоб людина ніколи не робила по своїй волі, у монастир приходять мир і благість життя.

Про послух Софроні (Сахаров), учень преподобного Силуана Афонського, каже: «Послух є таємниця, яка відкривається тільки Духом Святим, і разом воно є таїнство і життя в Церкві … З довірою, з готовністю, з любов’ю, з радістю віддаючи свою волю і всякий суд над собою духівнику, послушник тим самим позбувається важкого вантажу земної турботи і пізнає те, чому неможливо визначити ціни, – чистоту розуму в Бозі» [20].

«Чернецтво насамперед є чистота розуму, – стверджує далі архімандрит Софроні. – Без послуху неможливо досягти її, і тому без послуху немає чернецтва … але чистота розуму є особливий дар чернецтву, невідомий на інших шляхах … Відносини між старцем і послушником мають священний характер».

«Це таїнство для послушника полягає в тому, щоб навчитися творити волю Божу, щоб вступити в сферу волі Божественної і тим долучитися Божественного життя; а для старця в тому, щоб молитвою і подвигом свого життя привести послушника до пізнання цього шляху і виховати в ньому справжню свободу, без якої неможливо спасіння. Справжня свобода там, де Дух Господній, а тому і мета послуху, як і взагалі християнського життя, – набуття Духа Святого (див.: 2 Кор. 3:17)».

Справжній старець ніколи не намагається «поневолити волю послушника своєї «людської» волі, але під час повсякденного спільного життя можливі такі випадки, коли старець наполягає на виконанні свого наказу, до чого істинний послушник ніколи не мав би доводити свого старця» [21].

«Подвиг старця важче подвигу послушника в силу великої відповідальності його перед Богом. Але відповідальність перед Богом падає на старця тільки в тому випадку, коли учень творить послух старцю; якщо ж ні, то весь тягар відповіді за свої дії несе сам послушник, втрачаючи тим самим те, що досягає подвижник послухом» [22].

Для втілення цього ідеалу в чернечому співтоваристві зустрічаються різні перешкоди. Найважчою перешкодою і такою, яка важко долається, є гордість зі своїми дітьми, з яких егоїзм займає «почесне» місце. Але «все можливе віруючому» (Мк. 9:23), якщо людина захоче. Безліч прикладів того в «Патерику» і Житія святих; нагадаємо тільки про блаженного отця Досифія, учня святого отця Дорофея. Він всього лише кілька років провів у монастирі, де його подвигом було заперечення своєї волі, але, коли помер, «тільки за святу його слухняність» засяяв більш всіх інших подвижників. І він удостоївся стояти перед Святою і Божественної Трійцею і молитися за тих, які залишилися в цьому світі [23].

Це і є нагорода, це і є вінець тих, хто добровільно і невимушено взяв на себе «благе ярмо» і «легке тягар» Христа і пішов услід за Ним. Тоді це варто всіх зусиль, тому що крім душі, яка виходить «від Бога» і «повертається до Бога», ніщо не вічне на землі (див.: Одкр. 12:7).

Усе це: здійснення добрих справ, подвижництво, слухняність, відсікання волі, чистота, вбогість, стійкість, мужність, сміливість і інші чесноти, панівні в чернечому житті, – роблять з нього справжню бажану перед Богом жертву.

Живучі таким чином, чернець освячує себе і оточуючих; він є світлом і життям для всіх, хто знаходиться в «будинку». Преподобний Іоан Листвичник каже, що молитва є стояння цього світу [24]. У цьому дусі, «стояння» означає, що вона є підтримкою, опорою, вона як би тримає світ у своїх руках, і таким чином, в цьому дусі, світ потребує молитвеників.

Отже, ми можемо сказати, що чернець має мужність втілити в життя слова Христа Спасителя, даючи, таким чином, надію світу. Слова Христа то дух і життя, а монах показує, що вони можуть вміститися і стати дієвими навіть в безпорадному тілі. Він показує всьому світу, сповненого відчаю і в якому немає рятівних шляхів, що ще не все втрачено. Самим своїм життям він свідчить про істинність слів Христа: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:20), стверджуючи своїм власним прикладом, часто незрозумілим іншим, слова, якими Добрий Пастир підбадьорює Своє словесне стадо: «Не бійся, мале стадо! бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство!» (Лк. 12: 32).

Тому, щоб бути живими і вільними в Животворящого Духа, нам необхідно добре закріплене в духовних законах і постановах чернецтво. Ті, хто не є ченцями, повинні підтримувати ченців, тому що більше, ніж будь-коли, світ потребує таких своїх утримувачах.

А ми, сьогоднішні ченці, повинні згадати про наших предків – про святих отців, що бажали жити в ці часи, щоб більше змагається для блага світу. Ми, покликані до такой глибоко духовної, святої праці, будемо здійснювати її, бо Христос не залишиться у нас в боргу. Розплатиться з нами і не зажадає плати назад, нагородить нас і не пошкодує про це. Отже, будемо прагнути з радістю до святого подвижництва! Ми повинні бажати і здійснювати. І не забувайте, що Ісус є єдина радість ченця.

Ісусе найтихий, ченців радосте!

Ісусе, душі моєї утішнику;

Ісусе, розуму мого просвітителю.

Ісусе, серця мого радість!

Ісусе, Сину Божий, помилуй мене.

[1] Sofronie (Saharov), arhimandritul. Despre temeiurile nevoinței ortodoxe. Alba Iulia, 1994. р. 33.

[2] Špidlík Tomáš. Spiritualitatea răsăritului creştin. Vol. III. Monahismul / Trad. de diac. Ioan Ică jr. Sibiu, 2000. р. 7.

[3] Ștefan cel Mare și Sfânt. Portret în cronică. Sfânta Mănăstire Putna, 2003. р. 235.

[4] Ibid. р. 9.

[5] Ioan Gură de Aur, sfântul. Omilii la Matei  // Părinţi şi Scriitori Bisericeşti. Vol. 23. Bucureşti, 1994. р. 106.

[6] Ibid. р. 799.

[7] Doublet Jean. Bogăţiile oratorice ale Sfântului Ioan Gură de Aur / Trad. în limba română de diac. Gheorghe Băbuţ. Vol. 1. Oradea, 2002. р. 236.

[8] Ioan Gură de Aur, sf. Tâlcuiri la Epistola I Timotei a Sfântului Apostol Pavel. Omilia 14. Bucureşti, 2005. р. 155–156.

[9] Ioan Gură de Aur, sf. Despre mărginita putere a diavolului. Despre căinţă. Despre necazuri şi biruirea tristeţii. Bucureşti, 2002. р. 245.

[10] Ioan Gură de Aur, sf. Despre feciorie. Apologia vieţii monahale. Despre creşterea copiilor (. Bucureşti, 2001. р. 189.

[11] Ioan Gură de Aur, sf. Tâlcuiri la Epistola I Timotei. Omilia 14. р. 156.

[12] Ioan Scărarul, sfântul. Scara sfintelor nevoinţe // Filocalia. IX / Trad., introd. şi note pr. D. Stăniloae. Bucureşti, 1980. Pр. 79.

[13] Izvoare duhovnicești: Patericul. Alba-Iulia, 1993. р. 9.

[14] Sofronie (Saharov), arhimandritul. Despre temeiurile nevoinței ortodoxe. р. 31–32.

[15] Геронда Иосиф Исихаст, цитируемый иеромонахом Ефремом Катунакским: Despre ascultare (О послушании). ст. 18.

[16] Irenné Hauserr S.I. Teologia lacrimilor. Plânsul și străpungerea inimii la părinții răsăriteni – cu o antologie de texte patristice. Sibiu, 2000. р. 113.

[17] Ioan Gură de Aur, sfântul. Omilii la Matei. р. 868–869.

[18] Див.: Гал. 5:19–21.

[19] Ioanichie (Bălan), protosinghel. Patericul Românesc. Galaţi, 1990. р. 645.

[20] Sofronie (Saharov), arhimandritul. Despre temeiurile nevoinței ortodoxe. р. 60–62.

[21] Ibid. р. 62–63.

[22] Ibid. P. 63–64.

[23] Dorotei, avva. Învăţături şi scrisori de suflet folositoare. Bacău, 1997. р. 14–15.

[24] Ioan Scărarul, sfântul. Scara sfintelor nevoințe. Bacău, 1999. р. 403.

архімандрит Мелхиседек (Велнік) – Румунська Православна Церква.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».