Дванадцять років тому поява Папи Франциска на балконі базиліки Святого Петра була чимось більшим, ніж простою спадкоємністю після несподіваної відставки Бенедикта XVI. Це був момент глибокої перебудови для Римо-Католицької церкви, яка обрала своїм лідером людину з Глобального Півдня, де зараз міцно знаходиться чисельний центр тяжіння католицизму. Це був акт сміливості та духовної відваги.

Спочатку багато духовенства та вірян, можливо, не до кінця розуміли значення обрання Хорхе Маріо Бергольйо, єзуїта з Аргентини, континенту, звиклого до ідеологічних та соціальних потрясінь. З самого початку його екуменічна відданість була поставлена ​​під сумнів настільки, що ніхто не знав, чого очікувати від його папства. Присутність Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на його інсталяції була багатообіцяючим знаком у цьому відношенні. Присутність Патріарха на похороні Франциска стала ще одним підтвердженням унікального бачення Папи щодо примирення. Між цими історичними подіями Варфоломій і Франциск знову зустрілися в Єрусалимі в 2014 році, щоб відсвяткувати 50-ту річницю історичної зустрічі між Папою Павлом VI та Вселенським Патріархом Афінагором. Того ж року Папа Франциск також відвідав Вселенський Патріархат. У 2016 році вони разом відвідали грецький острів Лесбос, щоб підвищити обізнаність про трагедію кризи біженців у Середземномор’ї. Того ж року він також зустрівся з Його Блаженством Патріархом Московським Кирилом на Кубі, за кілька років до того, як назвав його, після вторгнення в Україну, «вівтарником Путіна».

Завдяки таким діям Папа Франциск виявив себе не лише як папа наступності, а й як понтифік сміливості, борець, готовий вийти на будь-яку арену боротьби, де Рим здавався тривожним чи вразливим. Перший папа-єзуїт, сформований у духовній дисципліні святого Ігнатія Лойоли, прийняв динамічне бачення Церкви: в якій Євангеліє не просто викладається, а живе з любов’ю, яка може подолати традиційні розбіжності.

Те, що стало суттєвим і, можливо, найтривалішим аспектом понтифікату Папи Франциска, – це не доктринальна революція, а зміна методу. Замість того, щоб протистояти сучасному світу жорстким вченням, він наполягав на його прийнятті в дусі милосердя. Його педагогіка була супроводом, запрошуючи кожну людину до особистого нового відкриття євангельської істини, Самого Христа. Він вжив це почуття співчуття та терміновості у створення таких основоположних документів, як Laudato si (2015) про довкілля та Fratelli Tutti (2020) про братерство та соціальну дружбу.

Франциск був папою периферії, захисником тих, кого залишив безголосими каток глобалізації. Однак його метод часом було важко розпізнати. Через глибоку турботу про Іншого він ініціював безпрецедентний діалог з ісламом, юдаїзмом та багатьма релігійними традиціями. Водночас він дозволив, за суворих умов, благословення одностатевих пар не як схвалення нових моральних норм, а як вияв пастирського милосердя та співчуття. Проте він недвозначно підтвердив засудження Католицькою Церквою абортів та підтримував дисципліну священицького целібату. Милосердя та доктрина, окремі, але не розділені, співіснували в його баченні.

Тим не менш, парадокс залишається: Франциска часто більше цінують поза Католицькою Церквою, ніж у ній. Багато в чому це є ознакою його справжнього апостольського запалу. Він прагнув змістити свідчення Церкви від вузького моралізаторства до нагальних соціальних питань епохи глобалізації: бідності, міграції, несправедливості, війни та спустошення навколишнього середовища. У цьому Франциск показав себе дитиною «Теології народу» – аргентинського відгалуження Теології визволення, яке відкидає марксистську ідеологію, але залишається відданим гідності кожної нації та кожної бідної людини.

Як і слід було очікувати, його звинуватили в популізмі, зокрема за його підозру щодо інституційних структур Римської курії, віддаючи перевагу прямому контакту з пересічними віруючими та світовими лідерами. Його папство було позначено самотнім здійсненням влади, часто в обхід традиційних каналів управління. У цьому також православні можуть розпізнати знайомі закономірності: напругу між соборним управлінням або синодальністю та харизматичним лідерством, напругу, яку нелегко вирішити в жодній апостольській Церкві. Останній Синод про синодальність безпосередньо торкнувся цього православного досвіду.

Однак у США папство Франциска оголило значний розкол у самому католицизмі. Його акцент на місії та милосерді поляризував католиків на два широкі табори: «ідентитаристів», які наголошують на традиціях та культурній безперервності, та «місіонерів», які віддають перевагу євангелізації та адаптації. Цей внутрішній поділ певною мірою відображає православний досвід напруженості між тими, хто наголошує на збереженні національних традицій, і тими, хто закликає до відновлення взаємодії з плюралістичним світом. Ця напруженість не є невідомою; однак, оскільки папство є символом єдності, вплив цієї напруженості на Православну Церкву призвів до ще більшої фрагментації.

У православно-католицьких відносинах епоха Франциска відкрила новий горизонт можливостей. 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського собору мало стати винятковим святом, особливо в рік, коли християни Сходу та Заходу разом святкували Воскресіння Христового. Час покаже, чи стануть розмови, викликані надією на єдину дату Великодня/Пасхи, її тривалою спадщиною, новим мостом примирення.

Але скажемо останні слова Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію: «В атмосфері великої пасхальної радості, цього ранку, у понеділок Тижня оновлення, прийшла сумна звістка про кончину Папи Франциска, дорогоцінного брата у Христі, з яким з самого моменту його сходження на папський престол нас пов’язувала братня дружба та співпраця заради блага наших Церков, заради їхнього подальшого зближення та заради блага людства».

Преподобний доктор Ніколас Казарян, екуменічний співробітник та директор з міжправославних екуменічних та міжконфесійних відносин Грецької православної Архієпархії США

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: PUBLIC ORTHODOXY

«Він мав повернутися до нашої країни через місяць, щоб ми разом поїхали до Нікеї, де збирався Вселенський Собор, щоб вшанувати пам’ять отців Собору та обмінятися побажаннями та думками щодо майбутнього християнства», — сказав Патріарх Варфоломій віруючим з Афін, які були поруч, нагадавши про плани, які вони з Папою мали на найближчий період.

« Все це було зруйновано його смертю, точніше, було відкладено», — багатозначно сказав він, продовжуючи: « Це наше бажання, щоб вони не були зірвані, а здійснилися з його наступником, хто б не був обраний Папою Римським».

ЧЕКАЮ НА НОВОГО ПАПУ В НІКЕЇ

«Я вірю, що він приїде протягом цього року до нашого міста та до Нікеї», – додав одразу після цього Патріарх, наголошуючи вірним, що «ми підемо разом, щоб передати послання єдності, любові, братерства та спільного шляху до майбутнього Церков, до майбутнього християнства, яке сьогодні, на жаль, випробовується також і всередині Православної Церкви».

Це надзвичайно сильний сигнал зі Стамбула до Риму про необхідність підтримувати сприятливий клімат і канали спілкування та розуміння, які відкрилися в останні десятиліття.

Особливо теплі слова Патріарх Варфоломій висловився про Папу Франциска, з яким, за його характерними словами, його пов’язує особиста дружба, взаємна любов і вдячність.

«Закликаю всіх вас у молитвах за упокій душі Папи Франциска, який був другом Православ’я », – сказав Патріарх.

Завтра Вселенський патріарх Варфоломій відвідає панахиду, яка відбудеться на площі собору Святого Петра в Римі.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Зауважим, що особливу актуальність дискусії надає потреба виконання 7 постанови І Вселенського Собору: «Якщо хтось, — єпископ, пресвітер чи диякон святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з юдеями святкувати буде, нехай буде позбавлений священного сану», а особливо 1 правило Антиохійського: хто буде «з юдеями звершувати Пасху, такого святий Собор віднині вже засуджує бути чужим Церкві, як такого, хто винен не тільки в особистому гріху, але і став причиною розладу та розбещеності для багатьох. Та не тільки таких Собор усуває від священнослужіння, але і всіх, хто насмілюється бути з ними у спілкуванні, після виключення їх із священства. Відкинуті ж позбавляються і зовнішньої честі, до якої вони були причетні за святим правилом та Божим священством». Адже вислів «з юдеями звершувати» викликав дискусії ще серед богословів Візантійської імперії. Частина тлумачила його як «спільне святкування», інші — «святкувати в один день». Ця дискусія згасла виключно через втрату актуальності в християнському світі, але сьогодні деякі акривіальні богослови, саме через переговори  щодо відновлення великодньої єдності, знову піднімають це питання. Наприклад, на конференції «Пасхальний канон: незмінний стандарт єдності Православної Церкви», яка відбулася 1 лютого 2025 р. в Афінах, професор догматичного богослов’я Димитріос Целенгідіс заявив: «Перший Вселенський собор (325 р. н. е.) ухвалив, що Пасху слід святкувати в першу неділю після дня весняного рівнодення. Єдиний виняток — це коли ця дата збігається з єврейським пейсахом. У цьому випадку передбачається, що дата святкування церковного Великодня має бути відкладена, щоб Церква «не святкувала її з юдеями». Водночас у ньому зазначається, що зміна дати завжди має відбуватися після єврейської пасхи. На закінчення: Пасха Церкви не повинен святкуватися ні до, ні одночасно з юдейською пасхою» [1]. Нагадаємо — у 2025 р. день християнського та юдейського свята співпадають…

І. Основні відомості та можливість досягнення порозуміння правил Великого Посту

Загально відомо, що рухоме свято Пасхи прийшло в християнство з юдаїзму (пейсах). І коли в юдаїзмі святкується на честь звільнення євреїв від рабства (Вих. 12:13-17), то в християнстві – відкриття вічного життя для вірних. Але коли ми кажемо саме про Пасху, треба відразу розуміти весь рухомий цикл, враховуючи Великий Піст та післявеликодні святкування (Вознесіння, Трійця). При цьому, безпосередньо з подією Воскресіння Христового пов’язаний час від Входу Господнього в Єрусалим до, власне, самого Воскресіння.

Отже, цикл рухомих свят є компілятивним. Підготовчі тижні до Великого Посту відповідають язичному  святу «Гукання весни», яке було загальним практично для всієї Європи; сам Великий Піст — це згадка про сорокаденний піст Христа в пустелі (Лк. 4:2). І тільки від Вербної Неділі починається згадка реальних історичних подій, що передували саме Воскресінню.

Таким чином, цілком вірогідно, що одним з перших моментів православно-католицької дискусії є сам Великий Піст, адже він містить певні відмінності.

Так, у католиків він починається за 46 днів до Пасхи і триває 40 днів, за винятком неділь. Це час, коли віряни відмовляються від м’ясних продуктів, а також обмежують кількість їжі, яку споживають протягом дня. На відміну від православних, католики можуть їсти рибу і молочні продукти, що робить їх піст м’якшим і гнучкішим.

Православний Великий піст починається за 48 днів до Пасхи і включає в себе 40 днів Чотиридесятниці та Страсного Тижня, що робить його довшим. Тут є суворий заборона на м’ясо, молочні продукти та яйця.

Однак тут є нюанс – правила Великого Посту, які сьогодні декларативно застосовує більшість Православних Церквів — монастирського типу. Тобто вони зародилися в чернечому середовищі та під нього адаптовані. Соціологічні опитування свідчать, що тільки мінімальна кількість світських вірних (1,5-2%%) реально виконують всі правила Великого Посту. Зважаючи на цей факт, вже ряд православних юрисдикцій починають дозволяти т.зв. «парафіяльний» або «мирський» варіант, які практично відповідає сучасному католицькому варіанту.

На думку значної частини православних богословів, зміна правил Великого Посту, запровадження їх гнучкості для вірних та навіть для парафіяльних білих священиків, дасть можливість більшості з їх реально виконувати піст, а не тільки декларувати його виконання.

Висновок цілком природний: у справі статуту та виконання вимог Великого Посту цілком можливо досягнення спільного підходу. Ба більше, послаблення, на яких наполягає католицький бік та частина православних богословів, давно треба було запровадити, адже це диктують сучасні вимоги життя та світська праці вірних.

ІІ. Дискусії про дату святкування Пасхи в православному середовищі

Коли ми звернемось до Євангелія, то побачимо, що там немає конкретного датування, як самого Христового Воскресіння, так і подій, які йому передували. Вказані тільки дні тижня. Але вказується, що в четвер вечорі Христос «їв пасху разом з учнями». І це дає певну можливість вирахувати рік, місяць та число Воскресіння. Адже песах — це рухоме юдейське свято, воно починається 15-го дня місяця нісан, який у наш час припадає на період між 26 березня та 25 квітня за григоріанським календарем. 15-й день починається ввечері, після 14-го дня, і трапеза споживається вечором 14-го дня. Також встановленню конкретного датування допомагають певні історичні відомості Римської імперії.

Опираючись на ці данні, власні розрахунки та широко розповсюджене передання, архіваріус папи римського, чернець Діонісій Малий (475—550 рр.) стверджував, що Воскресіння відбулося в неділю 25 березня 31 року. Ця дата воскресіння пропагувалася візантійською «Пасхальною хронікою» V ст. і низкою візантійських істориків церкви. Зокрема, у константинопольському «Зібранні святоотцівських правил» Матвія Властаря: «Бо Господь постраждав заради нашого спасіння у 5539 році, коли коло сонцю було 23, коло місяця — 10, і юдеї Великдень юдейський мали в суботу (як пишуть євангелісти) 24 березня. Наступного ж після цієї суботи дня, воскресіння 25 березня… Воскрес Христос» [2].

На підставі цього розрахунку дати Воскресіння Христового, вже в кінці ХІХ та початку ХХ століть робилися спроби відновлення великодньої єдності християнського світу. Зокрема пропозиція про скасування всього рухомого циклу та перехід на історичне датування, за деякими джерелами висувалася під час Константинопольського собору 1923 р., але була відкинута. Сьогодні ця ідея знову циркулює у якості певного компромісу в православно-католицькому діалозі.

Отже спробуємо проаналізувати цю пропозицію, яка знову дискутується вже кілька років.

Першим головним недоліком відходу від рухомого визначення Пасхи є календарне питання. Адже частина Православних Церков користається новоюліанським календарем, а інша частина – юліанським. Крім того, практично в кожній Православній Церкві є парафії або навіть єпархії з різним календарем.

Другим недолік – це відмінність датування та тижневого описання подій у Євангелії. Адже 25 березня далеко не завжди припадає на неділю. І навіть спроба виправлення цього, яку пропонують прибічники цієї пропозиції, а саме: «Коли 25 березня припадає на будній день, святкування Пасхи переноситься на найближчу неділю», не виправляє ситуацію через вже згадані вище календарні розбіжності.

Ще одним недоліком введення фіксованої дати святкування Пасхи, коли враховувати підготовчі тижні, є фактично накладання періоду Великого Посту на свято Стрітення Господнього, а також необхідність переносу свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це стосується всіх календарів: юліанського, новоюліанського та григоріанського. Але така реформа неможлива без рішення Вселенського Собору.

Загалом варто відзначити, що календарне питання кілька разів вставало на заваді запровадження християнської великодньої єдності. Зокрема через це була відкинута пропозиція вже згаданого вище Константинопольського собору 1923 р.: «Скасувати обчислення за яким-небудь циклом, і здійснювати Святу Пасху у першу неділю після 1-го повного місяця, наступного за весняним рівноденням, яке визначається астрономічно для Єрусалимського меридіану». А також сучасна пропозиція Всесвітньої ради церков: «Встановити святкування Пасхи у неділю, наступною за другою суботою у квітні за григоріанським та новоюліанським календарем».

Одночасно будь яка прив’язка вирахування дня Святій Пасхи з використанням григоріанського або новоюліанського календаря, як свідчить аналіз обговорення в соціальних мережах та православних ЗМІ, є неприйнятною, бо тоді вона іноді випадає на дату раніше юдейського пейсаху. І це, крім всього іншого, суперечить свідченню Євангелія.

З всього вищесказаного виникає природні запитанні:

Чи загалом можливо досягнути християнської великодній єдності?

Так, встановлення християнської великодньої єдності, попередньо між православними та католиками можливо. Але тільки за однієї умови — католики мусять перейти на православне вирахування дня Святій Пасхи. Для цього є практичні умови, бо григоріанська Пасха приблизно в 30% випадків збігається з юліанською, у 45% випадків випереджає її тільки на один тиждень, у 5% — на 4 тижні, у 20% — на 5 тижнів. Саме до такого варіанту висловив певну готовність папа Франциск.

Чому неможливий будь який інший варіант?

У Всесвітньому Православ’ї домінує принцип соборності. Хоча Вселенський патріарх є «першим по честі», але його можливі перемови з папою — це тільки перемови від ім’я Константинопольського Патріархату, а їх результат не є обов’язковим для решти Православних Церков. Тому будь яка домовленість не може зробиться спільно-православною без відповідного консенсусного схвалення на новому Вселенському Соборі. І тут ми стикаємось з дуже серйозною проблемою, бо сьогодні скликання цього собору, навіть без участі Московського патріархату, які одноосібно розірвав євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархатом, реально неможливо. Більш того, аналізуючи доступну інформацію, можна впевнено стверджувати – консенсусу щодо питання способу нового вирахування дня Пасхи докладно не буде, а перехід на її нове вирахування або встановлення єдиної (нерухомої) дати, приведе до критичного розколу Православ’я. Це дуже точно відзначив грецький професор догматичного богослов’я Димитріос Целенгідіс, якого ми вже цитували вище: «Загальне святкування Пасхи Православною Церквою є найвищим інституційним та літургічним виразом єдності її віруючих як з точки зору їхньої спільної віри, так і духовного життя. Це святкування тріумфальної перемоги Христа над дияволом, гріхом та смертю. Це святкування нашого визволення з полону диявола і гріха і нашого вступу в життя у Христі, яке переживається як життя свободи у Святому Дусі»[1].

Отже, можемо зробити висновок, що іншого рішення, крім переходу Католицької Церкви на православну пасхалію, не існує, бо це спричинить критичний розкол Вселенського Православ’я.

Чи є перехід Католицької Церкви на православну пасхалію якоюсь загрозою для Вселенського Православ’я (просування нової унії)?

Частина православного духовенства, членів різноманітних церковних організацій та ЗМІ, а також деякі богослови, просувають конспірологічну теорію, що обговорення можливості великодньої єдності з католиками — це підготовка до нової унії. Але така гіпотеза не витримує критики.

Історія свідчить, що різноманітні унії, коли частина православних єпархій, парафій та монастирів приєднувалася до Католицької Церкви, аніяк не зв’язана з календарем або способу вирахування Пасхи. Зокрема всі унії, які від 1596 р. відбувалися в Київській митрополії, не змінювали, ані календаря, ані православної пасхалії уніатів. Розділення православних та католиків полягає навіть не в обряді, а через суто догматичні питання.

Ба більше, великодня єдність де-факто найбільш потрібна самій Католицькій Церкві, у якій вона відсутня. Досягне вона це через загальний перехід на юліанську або григоріанську пасхалію, для православних мусить бути байдуже.

ІІІ. Католицька Церква: діалог заради діалогу?

Не є секретом, що православно-католицький богословський діалог давно знаходиться в глухому куті. І ніякі взаємні візити, певна співпраця в соціальної та екологічній сфері, наукові конференції, вже не можуть замаскувати цей факт. Ба більше, скасування взаємних відлучення й анафем православних і римо-католиків 1054 р., яке оголосили в 1965 р. Константинопольський патріарх Афінагор та папа Павло IV, фактично було тільки констатацією ситуації, яка тривала що найменш з ХVІ ст. Адже, при переході з католицтва на православ’я та навпаки, ніхто не звершував нове хрещення або шлюб, а унія довела і взаємне визнання всіх ступенів священства. Природно, що на цьому фоні заяви папи Франциска про можливість успішного закінчення перемов щодо встановлення спільного визначення дня Пасхи, а особливо про готовність перейти на православну пасхалію, виглядали як переможний прорив у екуменічному діалозі…

Однак, невдовзі після цих заяв, католицькі речники, дружно заявили, що питання корегування способу вирахування для Пасхи навіть не обговорювалося в Католицької Церкві та є суто приватною думкою папи Франциска. Деякі з їх прямо заявили: перехід на православну пасхалію мусить бути через соборне рішення всієї Церкви (через конклав, або навіть ІІІ Ватиканський собор). Звичайно, Римський понтифік може застосувати догмат «ex cathedra», але більшість дискутантів-католиків у соціальних мережах висловлюють сумнів щодо такого сценарію папою Франциском.

Загалом католики поставили під сумнів саму можливість загального переходу на православну пасхалію. Адже такий перехід означав повну поразку їх Церкви в богословській дискусії з православними, яка розпочалася ще в 1582 р., коли папа Григорій ХІІІ ввів новий календар та змінив вирахування дня Святої Пасхи.

А що ж до інших варіантів встановлення єдиного для Святої Пасхи або способу його вирахування в Католицькій Церкві?

Ми не будемо аналізувати всі можливі варіанти способів досягнення великодньої єдності з точки зору католицького богослов’я. Зосередимось тільки на тому, що католицький бік чудово розуміє структуру Вселенського Православ’я. Тобто без надання соборних повноважень жодний православний ієрарх, зокрема і Вселенський патріарх Варфоломій, не може вести якісь перемови від ім’я Вселенського Православ’я. Як дуже влучно висловився один з католицьких богословів у розмові з автором цих рядків: «Сьогодні немає жодного реального православно-католицького рішення проблеми великодньої єдності, яке б відповідало постановам Вселенських Соборів, крім «капітуляції» Католицької Церкви. Але для цієї «капітуляції» Ватикану непотрібно проводити перемови або дискусії, ані з Вселенським патріархом Варфоломієм, ані предстоятелемі інших Помісних Православних Церков. Це виключно внутрішнє питання нашої Церкви ».

Ба більше, у католиків загалом немає богословських або канонічних проблем щодо переходу на православну пасхалію. Адже значна частина греко-католиків, що ми вже відзначали вище, традиційно нею користуються.

З всього цього можна зробити висновок, що Католицька Церква добре розуміє безперспективність дискусій щодо великодньої єдності тільки з Константинопольським патріархом Варфоломієм, який не має погодженого з іншими Православними Церквами варіанту, або реальної можливості загальноправославної соборної ухвали результатів таких переговорів. Для католиків це «діалог заради діалогу»…

IV. Висновок або кому потрібне жваве обговорення можливості швидкого досягнення «великодньої єдності»

Після всього вищевикладеного, повстає природне запитання: Коли сьогодні немає жодної реальної можливості досягнення великодньої єдності, то для чого потрібно дуже жваве обговорення на різних православних конференціях, ЗМІ та соціальних мережах? Для відповіді ми проаналізували це і виявили кілька бенефіціарів цього процесу.

— Перший і головний бенефіціар — це опоненти та вороги Вселенського патріарха Варфоломія. Пов’язуючи його екуменічну діяльність та контакти з католиками, вони поширюють конспірологічну гіпотезу «підготовки нової унії та знищення православ’я», яку, на їх думку, здійснює Константинопольський Патріархат. У цієї конспірології релігійна ситуація в Україні загалом, та Православну Церкву України зокрема, згадується дуже часто. На великий жаль, подібні теорії захопили і частину вірян ПЦУ з числа активних прибічників юліанського календаря. Ці люді пов’язують введення новоюліанського календаря в ПЦУ, візит Блаженнійшого Митрополит Київський і всієї України Епіфанія до Ватикану та його зустріч з папою Франциском з «швидкою зміною православної пасхалії», роблячи «висновок» щодо підготовки нової унії в Україні. Що правда, прибічники РПЦвУ пішли ще далій, стверджуючи, що і само створення ПЦУ є «частиною плану Варфоломія по знищенню канонічного православ’я».

— Другий бенефіціар — певна група активістів екуменічного руху, для яких ці заяви є підставою отримання нових грантів на різноманітні конференції та дослідження. Саме вони найбільш поширюють думку, що «християнство стоїть на порозі великодньої єдності» завдяки їх зусиллям. При цьому жодної конкретики щодо форми цієї «єдності» вони не приводять.

— Третій бенефіціар — це чиновники різноманітних міжцерковних організацій, які використовують цю інформацію як обґрунтування корисності їх роботи. Тут, найперше, варто згадати Всесвітню Раду Церков, яка давно зосередилася виключно на соціальних питаннях, а їх варіант великодньої єдності, як вже відзначалося вище, був відкинутий.

Отже, давайте не будемо будувати конспірологічні теорії та штучно розгойдувати єдність Вселенського Православ’я. Адже руйнування єдності та канонічного порядку в православ’ї — це саме те, чого сьогодні намагається здійснити Московський патріархат.

Посилання:

1. Δημητρίου Τσελεγγίδη, Καθηγητῆ τῆς Δογματικῆς τῆς Θεολογικῆς Σχολῆς τοῦ ΑΠΘ. «Ἡ πρόταση γιά μόνιμο συνεορτασμό τοῦ Πάσχα μέ τούς ἑτεροδόξους χριστιανούς εἶναι θεολογικά ἀθεμελίωτη»

2. Матфей Властарь. Собрание святоотеческих правил

прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

Та й це вже не вперше цей Папа грає на балалайці російської пропаганди – як ото поставив українку і росіянку поруч на якесь ватиканське дійство. Типу вони однакові – що вбивці, що убиті. Навіть тихомирний Святослав Шевчук не витримав, сказавши — для примирення треба, як мінімум, щоб жертва вижила…

Проте греко-католики типу Мирослава Мариновича вперто приховують правду про традиційне ставлення Риму до українських греко-католиків. Скажімо, так, Рим допоміг визволити кардинала Йосипа Сліпого з совєтського концтабору, але ж у Римі він теж мучився – від політики Ватикану, яка звалась реалполітик і полягала у співпраці з комуністичними режимами.

Ще раніше митрополиту Андрію Шептицькому Рим навіть боявся адресувати листи саме як митрополиту львівському, щоб не образити поляків.

Папа Іван Павло II- безперечно, великий папа, але й він не канонізував Андрія Шептицького, але натомість канонізував його сучасника – львівського кардинала якогось Більчевського. Який всіляко шкодив Шептицькому. Одна пані мені заперечила – як це, мовляв, «якогось там Більчевського?!». Та коли я запитав – невже він має таку ж славу серед побожного люду, як митрополит Андрій Шептицький,- пані відповісти було нічого…

До речі, Мирослав Маринович знає й те, що саме примас Польщі Стефан Вишинський двічі виступав проти беатифікації Шептицького…

Тож політика Папи Берґольо зовсім не є якоюсь випадковою, випадаючою із ватиканської традиції. До речі, а цей Папа хоч привітав українців із Днем незалежності?

Василь Чепурний

Джерело «СІВЕРЩИНА»

Вочевидь, ця подія переповнила чашу терпіння української влади. Вже 25 серпня відбулася надзвичайна подія: «до Міністерства закордонних справ був запрошений Апостольський Нунцій в Україні Вісвальдас Кульбокас у зв’язку із висловлюваннями Папи Франциска, які пролунали під час загальної аудієнції 24 серпня, у День Незалежності України та день, в який виповнилося рівно шість місяців з моменту повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну». Нунцію було заявлено, що «в Україні глибоко розчаровані словами Понтифіка, які несправедливо прирівнюють агресора та жертву … Натомість в МЗС України звернули увагу Апостольського Нунція на те, що з початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Понтифік жодного разу не приділив окремої уваги конкретним жертвам війни, серед яких вже 376 українських дітей, які загинули від рук російських окупантів».

Варто відзначити, що висловлювання папи Франциска викликали дуже негативну реакцію на Заході. Так оглядач одного з найавторитетніших німецьких видань «Frankfurter Allgemeine Zeitung» Деніел Декерс уже в заголовку свого коментаря називає Римського Понтифіка «Папою Путіна», при цьому наголошує: «На відміну, наприклад, від Всесвітньої ради церков, папа Римський донині відмовляється називати агресію Росії проти України тим, чого імперативно вимагає церковна соціальна етика, а саме – загарбницькою війною Папа також ніколи не виступав проти спотворення релігійної мови для прославлення війни, яку з тих пір вдосконалив його російський «партнер по діалогу» Кирило .. І тепер Франциск також підживлює міф про російську жертву, пов’язану з прокремлівською пропагандисткою ненависті Дугіною. Було б дивом, якби це залишалося останньою помилкою папи Римського. Однак його моральний авторитет уже знищений».

Міжнародній скандал та загальне засудження позиції папи Франциска неабияк стурбували Ватикан. Практично відразу після офіційної заяви МЗС України, Редакційний директор Дикастерії в справах комунікації Андреа Торніеллі надає досить загальний коментар, у якому спробує представити слова понтифіка як «коментар пастиря, а не політика». Адже, на думку ватиканського чиновника, «назвавши «бідолашною дівчиною», маючи на увазі драматичні обставили її смерті, щоби наголосити, що ніщо ніколи не може виправдати вбивство людини»… І тут нам варто звернутися до питань, які поставив відомий журналіст Віталь Портников у своїм блозі на «Радіо Свобода»:

«1. Чому досі глава Римо-католицької церкви, в якого в Україні численна паства, не визначився із ставленням до війни, в якій через дії тоталітарного режиму загинуло вже стільки жінок та дітей!

2. Чому Франциск знаходить у собі сили для поїздки до Казахстану, близької до Росії і поки що мирної держави, але не приїжджає в Україну для того, щоб втішити жертв цієї війни?

3. Чому намагався зустрітися в Казахстані з Московським патріархом Кирилом – незважаючи на те, що глава РПЦ неодноразово підтримував агресивну війну (зустрічі не буде, бо до Нур-Султану не прилетить саме Кирило)?

4. Чому ми постійно спостерігаємо спроби зрівняти у горі агресора та його жертву? Адже без агресії не було б жертв».

На нашу думку, у контексті теми цієї статті, дуже важливим є трете питання. Адже папа Франциск дійсно до останнього намагався зустрітися з патріархом Кирилом та, незважаючи на публічну підтримку війни Московським патріархатом, не виказав на його адресу жодного слова осудження або критики. Також варто відзначити, що патріарх відмовився від візиту в Нур-Султан на «VII з’їзд лідерів світових та традиційних релігій» не через якусь зміну у відносинах з Ватиканом, а через загострення міждержавних стосунків між Росією та Казахстаном. Натомість очільник РПЦ надіслав туди дуже представнику делегацію з чотирьох постійних членів синоду, яку очолила 2-га людина у ієрархії Московського Патріархату – митрополит Волоколамський Антоній, голова «Відділу зовнішніх церковних зв’язків» (саме ця делегація і провела зустріч з Римським Понтифіком, але про це згодом).

На тлі критики, розуміючи що прийдеться відверто відповідати на дуже незручні питання, які читко окреслять позицію Ватикану, під приводом «поганого здоров’я», папа Франциск відмовляється від навідування України, але 13 вересня 2022 р. розпочинає свій візит до Казахстану. І ось тут починаються цікаві події, які можуть мати дуже серйозні наслідки.

Від початку візиту папа Франциск дуже багато каже про мир та безцінну коштовність життя, але жодним словом аніяк не згадує Україну та не засуджує Росію як агресора. Натомість вже 14 вересня проводить довготривалу зустріч з делегацією Московського патріархату, яка, коли судити по світлинам, проходить у повному порозумінні. Про зустріч до сьогодні (19 вересня) немає жодної інформації на офіційних ресурсах Ватикану, а ось на сайті «Відділу зовнішніх церковних зносин» Московського патріархату вона з’явилася вже вечором 14 вересня. Інформація про перемови дуже скупа: «Під час зустрічі її учасники обговорили низку аспектів православно-католицьких та міжрелігійних відносин, ситуацію у світі та виклики, що стоять перед суспільством» та ілюстрована трьома світлинами. Саме вони викликали відразу викликали різка негативну реакцію у світі.

Зокрема на одному з грецьких ресурсів зустрічаємо такий допис: «Ο Φραγκίσκος, χωρίς καμία αγάπη και καμία ντροπή προς τη σφαγιαζόμενη από τους ρωSSους Ουκρανία, σκύβει και φιλάει το εγκόλπιο του ρωSSοπαπα Αντώνιου, του επικεφαλής των εξωτερικών σχέσεων του «πατριαρχείου» του κρεμλινου στη συνάντηση τους στο Καζακστάν. Είναι λυπηρό, ότι η εκκλησία της Ρώμης ξεφτιλίζεται ακολουθώντας τυφλά την αντίχριστη και εγκληματική ρωSSια και βλάπτει τον κόσμο όλα» (Франциск, без сорому і без любові до України, яку вбиває Росія, нагинається і цілує ноги голови зовнішніх відносин кремлівського «патріархату» митрополита антонія на зустрічі в Казахстані. Сумно. Римська церква принижується, сліпо підтримуючи злочинну росію)…

У подальшому, митрополит Антоній, голова «Відділу зовнішніх церковних зносин», розповів, що однією з тем, яку делегація РПЦ обговорювала з папою Франциском – це організація його можливої зустрічі з патріархом Кирилом у Єрусалимі…

Натомість папі Франциску все ж довелося згадати Україну. Це відбулося на прес-конференції щодо самого візиту в Казахстан, яку він дав закордонним журналістам.

Перше питання задав німецький журналіст Рудігер Кронталер: «Ми в школі вчимося, що ніколи не можна використовувати зброю, чинити насильство, єдиний виняток – це самооборона. Як ви вважаєте, чи потрібно зараз Україні давати зброю?»

Саме на це питання Римський Понтифік дав дуже неоднозначну відповідь і саме її найбільш вибірково цитують українські ЗМІ. Тому даємо її цілком, відзначаючи певні цікави моменти.

Папа Франциск: «Це політичне рішення, яке може бути моральним, морально прийнятим, якщо воно прийняте відповідно до умов моралі, яких багато, і тоді про це можна говорити. Але це може бути аморальним, якщо це зроблено з наміром спричинити ще більше війни, або продати зброю, чи відмовитися від тієї зброї, яка мені більше не потрібна… Мотивація – це те, що значною мірою визначає моральність цього вчинку. Захищатися – це не тільки законно, але й вияв любові до Батьківщини. Хто не захищається, хто не захищає щось, той не любить, а хто захищає, любить. Ми також повинні [розглянути] ще одну річ, яку я сказав в одному зі своїх виступів: ми повинні ще більше розмірковувати над концепцією справедливої війни. Тому що сьогодні всі говорять про мир; протягом багатьох років, протягом сімдесяти років, ООН говорила про мир, виголошуючи багато промов про мир. Але зараз скільки воєн триває? Ту, яку ви згадали, Україна-Росія, тепер Азербайджан і Вірменія, яка трохи зупинилася, тому що Росія виступила гарантом – гарантом миру тут і ведення війни там; потім Сирія, десять років війни: що там відбувається, чому вона не припиняється? Які інтереси рухають ці речі? Потім є Африканський Ріг; потім північ Мозамбіку; і Еритрея, яка знаходиться поруч з Ефіопією; потім М’янма, з цим стражденним народом, який я так люблю, народом Рохінджа, який ходить, мандрує, мандрує, як цигані, і не знаходить спокою. Але ж у нас війна по всьому світу…»

Загальне відчуття: Для папи Франциска у всіх питаннях (постачання зброї; осудження Росії як агресора і т.д. – «не все так однозначна»

Друге питання – від польської журналістки Сільвії Висоцької: «Ви сказали: ми ніколи не можемо виправдати насильство. Все, що зараз відбувається в Україні – це чисте насильство, смерть, тотальне знищення з боку Росії. У нас у Польщі війна так близько від наших дверей, з двома мільйонами біженців. Я хотів би запитати, чи є, на вашу думку, якась червона лінія, за якою ми не повинні казати: ми відкриті до діалогу з Москвою. Тому що багатьом важко зрозуміти цю доступність. А ще хочу запитати, чи наступна поїздка буде до Києва».

Папа Франциск: «Я вважаю, що завжди важко зрозуміти діалог з державами, які почали війну, і здається, що перший крок був зроблений звідти, з того боку. Це важко, але ми не повинні відкидати це, дати можливість для діалогу всім, кожному! Тому що завжди є ймовірність того, що в діалозі ми можемо щось змінити, навіть запропонувати іншу точку зору, інший погляд. Я не виключаю діалогу з будь-якою силою, яка воює, навіть з агресором… Інколи так треба вести діалог, але треба, це «смердить», але треба. Завжди на крок попереду, простягнута рука, завжди! Бо інакше ми закриваємо єдині розумні двері до миру. Іноді вони не сприймають діалог: шкода! Але діалог завжди треба вести, принаймні пропонувати, і це теж добре для тих, хто його пропонує, від цього дихає».

Тут варто трохи більш прискіпливо подивитися та відповідно прокоментувати відповідь Римського Понтифіка. Реально бачимо, що він не окреслює якісь «червоні лінії», після яких Захід, зокрема і Україна, вже не може вести перемови з Росією, крім як про умови беззаперечної капітуляції та її роззброєння. Виникає природне запитання: «Чи вважав б папа Франциск прийнятним перемови з нацисткою Німеччиною після всіх її злочинів, коли б вона погодилася просто відійти на кордони 1939 р.? Чи мусили б ми, на його думку, погодиться з подальшим існуванням гітлерівського режим та нелюдської ідеології тільки через закінчення війні?» Також, можна зробити висновок – папа Франциск закликає Україну розпочати перемови з Росією без будь-яких попередніх умов. Ну і зрозуміло, що папа в Україну не збирається…

Ще один момент, на який варто звернути увагу в інтерв’ю папи Франциска – це критика Заходу, що «пішов хибним шляхом». Таке враження, що він користається російськими темниками. Особливо це стосується частині, яка присвячена «проблемам» мігрантів з Африки, Близького Сходу й Азії, бо саме вона практично 100% повторює наратив путінських та лукашенківських пропагандистів, що використовувався під час штучно створеної «міграційної кризи» 2021 р.

Більш того, очільник Католицької Церкви не бачить нічого страшного, коли корінні європейці стануть меншиною у власних країнах, розчиняться у нових мігрантах. При цьому він приводить приклад Аргентини, де з майже 50 млн. населення, тільки «менш мільйону аборигенів». Але чомусь забувається, що саме «мігранти», починаючи з конкістадорів, найбільш спричинилися до фізичного знищення корінного населення Латинської Америки.

Отже, що ми маємо у сухому залишку?

По-перше, папа Франциск до останнього сподівався зустрітися з патріархом Кирилом. Він навіть не зважав на нищівну критику, під яку потрапив через свої висловлювання та позицію щодо небажання осудити агресію Росії проти України. Зустріч не відбулася виключно через міждержавні стосунки Росії і Казахстану. Натомість очільник Католицької Церкви провів максимально теплі, дружні, перемови з дуже представницькою делегацією Московського патріархату, яку очолювала 2-га людина в ієрархії РПЦ. На яких, серед іншого, знову обговорювалася зустріч Франциска та Кирила, на цей раз у Єрусалимі.

По-друге, Ватикан явно врахував токсичність будь-яких контактів з Росією, зокрема і з РПЦ. Тому на його офіційних ресурсах інформація про перемови з російською делегацією відсутня. Однак, для Московського патріархату, демонстрація контактів з папою Франциском дуже важлива, через що на його ресурсах подана інформація про зустріч, фота та деякі теми перемов. Вочевидь є певний конфлікт інтересів Москви та Ватикану в медійному висвітленні контактів, але поки невідомо чим це закінчиться.

По трете, Римський Понтифік зробився більш обережний, коли його просять висловиться щодо агресії Росії та її осудження. Почався вживатися наратив «не все так однозначно»; «Росія може одночасно бути і миротворцем»; «війні йдуть по всьому світу, тому давайте не будемо зосереджуватися на Україні» і т.д. Але, у своєї критиці Заходу, особливо в баченні штучної «міграційної кризи», папа Франциск практично повторює темники путінських та лукашенківських пропагандистів. Він демонструє повне нерозуміння національного характеру держав Європи, попанує створити у їй «плавильний котел» для створення абстрактної «європейської нації».

Таким чином, на нашу думку, важко казати про якусь зміну політики Ватикану, зокрема і особистого ставлення папи Франциска, як до Росії-агресора, так і до Московського патріархату, які цю агресію підтримав. Швидше це подібно на певне маскування через токсичність Росії та РПЦ у більшості країн світу.

Але будемо оптимістами, можливо Ватикан згадає слова Христа «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що зверх цього, те від лукавого» (Мт. 5:37), і тоді українцям-католикам не прийдеться червоніти за свого очільника.

прот. Сергій Горбик

Папа замість соціального вчення у питання війни і миру став спиратися на власні гадки, на власні переживання. Це було помітно мені ще в Енцикліці «Всі брати». Наголос на тому, що треба приймати будь кого Іншого, яким би не був Інший, став шляхом в нікуди, якщо ми не можемо зупинити Іншого, коли він став злочинцем. Повага до злочинця має бути в тому, що ми вважаємо його повнолітнім і відповідальним за свої вчинки, а тому за вчинене зло має бути покарання. Якщо ми вважаємо, що злочинець ще колись цивілізується, християнізується, олюдниться і тому тепер треба терпіти від нього будь які злочини – то це шлях, на якому ми не поважаємо ні його людську гідність, ні власну людську гідність. І це шлях, на якому ми в ніщо перетворюємо людську гідність жертв.

Я, мої аспіранти і докторанти критикували моральний релятивізм радикального пацифізму папи. І коли під час цієї війни виявився знову і знову це релятивізм, то на нього я вказую як на корінь проблем. Позиція папи визначається не його чи курії проросійськими настроями. Його релятивізм може бути більш проросійський чи більш проукраїнський. Важливо інше: Папа являє катастрофічне невміння розрізнити між жертвою і катом, стати на бік жертви однозначно і без компромісів, засудити релігійний і світський фашизм, що відродився.

Якби на місці цього папи був Іван Павло Другий він би знайшов єдино вірні слова на підтримку України і на засудження рашизму і не секунди не сумнівався. Як це зараз і робить патріарх Варфоломій. І будь-які папи від Лева ХІІІ до Бенедикта XVI, навіть найбільш безнадійні симпатики диктаторів, у сьогоднішній ситуації знайшли б правильні слова і робили б правильні засудження рашизму, що гірше за комунізм і фашизм, бо є громадянською релігією свідомої БРЕХНІ і свідомо вибраного ЗЛА….

Папа Франциск шукає винних там де їх немає – від НАТО до самих українців. І боїться визнати, що злочинець ось він один – це колективний Путін і колективний Гундяєв.

- папа Франциск боїться зрозуміти, що всі зустрічі і комунікації з цими слугами антихриста лише легітимізують цих прибічників чистого зла і насилля, що звільнили від совісті та цінностей цілий народ ще краще, ніж це колись робив Гітлер з власним народом.

- папа Франциск боїться визнати, що Росія вільно вибрала метафізичне зло, і не маючи жодних причин намагається зруйнувати всю світову цивілізацію.

Якщо папа бачить велику кількість недоліків сучасної цивілізації і бажає на її основі побудувати кращу цивілізацію любові, то ця цивілізація любові може постати не через примирення з антицивілізаційним варварством, з тероризмом, що воює з усіма сусідними народами у тій чи іншій формі, що знищує і власний народ…

Папа має зрозуміти: не нам потрібна його проукраїнська позиція. Вона потрібна світові. Інакше вся цивілізація буде знищена. Не нам потрібна допомога Україні. Це весь світ, якщо бажає вижити, має допомогти Україні. Не нам потрібне засудження рашизму і повна відмова від пошуків компромісів з новітнім Гітлером-Путіним і новітнім Гебельсом-Гундяєвим. Це засудження потрібне самій католицькій церкві – якщо вона бажає бути моральним авторитетом і існувати у соціологічно помітній кількості в сучасному світі. Засудити терористичний рашизм варто було б, навіть якщо це привело б до відродження теорій справедливої війни.

Однак соціальне вчення католицизму сьогодні не знає такого поняття «справедлива війна», бо всяка війна занадто велика трагедія, щоб бути справедливою і виправданою. Але одна війна – війна проти терорізму є виключенням, вона фактично в соціальні доктрині не є злом, яке ми змушені терпіти (як от оборонна війна). Війна проти тероризму є обов’язком і ми саме таку війну ведемо. І папа має все це зрозуміти, прийняти і включити у цю війну проти тероризму на стороні антитерористичних сил України і Заходу – без компромісів і до перемоги.

Коли Рейган воював з імперією Зла у нього був приклад папи Івана Павла Другого. Папа показував як можна мирними засобами воювати з імперією зла за гідність особи і свободу народів. І папа переміг.

Папа Франциск ще може послідувати прикладу свого великого попередника. Маю надію, що він це зробить і не під впливом ракет, що упадуть на Ватикан, а під впливом аналізу чим є рашизм, якими є злочини в Україні та світі. І тоді папа стане знову моральним авторитетом….

А зараз мені не цікаво – чи більш проросійські переживання чи більш проукраїнські думки у серці та голові релятивістичного папи. Мені цікаво, що від релятивізму і власних гадок, від вагань у різних сортах «не все так однозначно» він повернувся до простої істини: є шлях Добра і є шлях Зла. І Бог закликає вибирати шлях Добра і відрікатися від Зла. Бог не закликає нас заохочувати розповсюдження Зла, Бог не закликає нас шукати компромісів із Злом, Бог не закликає нас дружити із тими, хто вибрав Шлях Насилля і Зла як власний прояв сатанінської гордині та знищує все, що є Добром або просто існує не в той спосіб, який вибираються як норму сучасні добровільні прихильники Зла і Насилля. Поки папа розбирається із своїми ПЕРЕЖИВАННЯМИ, рашисти ДІЮТЬ. Як і фашисти, вони закохані у ДІЮ, в творення АКТІВ ЧИСТОГО ЗЛА, у вчинення насилля заради насилля.

Папа не може усвідомити, що після всіх уроків ХХ століття таке чисте насилля і зло можливі? Але якщо ми звернемося до тексту енцикліки «Всі є брати», то побачимо, що папа передбачав можливість появи такого зла – але він його чекав із Заходу, а воно прийшло із Сходу. І треба визнати – так, це зло явилося. І треба визнати, що все моральне вчення папи не мало протиотрути проти цього чистого зла. І треба почати з самого початку. Є шлях Добра і шлях Зла. Ми маємо вибирати Добро, ясно його відрізняти від Зла, і не шукати компромісів із Злом та з суб’єктами, які свідомо і добровільно вибрати шлях чистого Зла…

З часів папи Лева ХІІІ Церква завжди і скрізь шукали як захистити ЛЮДСЬКЕ в людині, засуджувала теорії та практики знелюднення. Маємо надію, що папа знайде в собі сили написати енцикліку проти рашизму або хоча б визнати, що це війна проти терористичної держави і святий обов’язок всього світу підтримати нас у нашій боротьбі.

проф. Юрій Чорноморець

PS. Для швидкого досягнення миру нам потрібні три речі: патрони, патрони і ще раз патрони – снайперам! PayPal palamist@gmail.com Приват гривня 4149499808197238

Ю,Ч,

Джерело ФБ.

]]> http://kyiv-pravosl.info/2022/06/17/schodo-vysloviv-ta-pozytsiji-papy-frantsyska/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2022/04/26/dvoedushnist-vatykanu-abo-yak-katolyky-ratuyut-svij-imidzh-v-ukrajini-pryhovuyuchy-pravdu/ http://kyiv-pravosl.info/2022/04/26/dvoedushnist-vatykanu-abo-yak-katolyky-ratuyut-svij-imidzh-v-ukrajini-pryhovuyuchy-pravdu/#comments Tue, 26 Apr 2022 17:50:28 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=8608 Continue reading →]]>

У 2019, на п’ятому році російсько-української війни та четвертому році звірств російських військ у Сирії, папа Франциск нагородив Путіна пам’ятною медаллю «Ангел-Хранитель миру». Я так розумію, у 2022 році подібну медаль отримає Московський патріарх Кирило. Після всіх дій із підтримки військової агресії Путіна проти України і нещодавніх «військових» «проповідей» ідеолога «русского міра» Кирила, який прославляє різників Бучі як «героїв», пропозиція йому стати «істинним миротворцем, особливо для України, що роздирається війною», сприймається, м’яко кажучи, як вишуканий цинізм. У державі Ватикан новин не читають? Чи у них проблеми із комунікацією із Апостольською Столицею? Радикалізм авторів цього допису можна зрозуміти, проте вони надають матеріали для самостійного осмислення «нових ініціатив» (не всі ще відійшли від старих).

проф. Олександр Саган

Після відомих подій березня-квітня 2022 р., імідж Ватикану (і Католицької Церкви) в Україні зазнав досить міцного вдару. Негативні статті, дописи та карикатури на папу Франциска заповнили україномовний (український) сегмент інтернету, а також друковані ЗМІ. При цьому, як показує пілотне дослідження, ставлення до Ватикану більшості українців не дуже сильно відрізнялося від ставлення до Московського патріархату. І це явно занепокоїло керманичів Католицької Церкви, адже ідею заборони діяльності Московського патріархату в Україні, за даними соціологічної групи «Рейтинг», підтримує більш ніж 51%, а коли брати Західну Україну, де мешкають близько 95% вірних УГКЦ, ця лічба зростає до 67-73%%.

Отже, цілком природно, ідея про об’єднання українських греко-католиків та православних в єдину Помісну Церкву, якою сьогодні є ПЦУ, набувала все більш прибічників серед католиків. Те, що відбувалося в соціальних мережах на протязі останніх тижнів, можна охарактеризувати висловом: «Рим нам не батько, а Москва не мати». Роздалися реальні пропозиції, зокрема і деяких політиків, долучити Католицьку Церкву до «церков-спільників окупанта» та Ватикан – до недружніх країн.

Так, серед іншого, пропонувалося змінити назву законопроекту № 7204 від 22.03.2022 «Про заборону Московського патріархату на території України» на «Про обмеження діяльності структур недружних Церков на території України».

Відчуваючи небезпеку, Католицька Церква, а також її ієрархія, формальні та неформальні речники, вже з 19-20 квітня 2022 р. розвернули компанію, яка несла кілька мессиджів:

– папа Франциск не винний, він погано розбирається в політиці та дійсно прагне миру. Його неправильно інформувало оточення.

– Папа – намісник Христа! Він знає. що робить. Це все вони – вороги «святої церкви» та «маніпулятори». Нічого страшного не відбулося, мусимо бути вірні папі та Католицької Церкві.

– Через критику папи Франциска та формування негативного іміджу Ватикану, УГКЦ, її духовенство та вірні, можуть знову зазнати гонінь.

Інформаційна політика Католицької Церкви, а найбільш – позиція очільника УГКЦ Святослава Шевчука, виявилася досить вдалою, адже критика папи Франциска з боку українських католиків практично зупинилася. Однак вона привела і до другого, дуже цікавого, моменту: Кількість прибічників державної заборони Московського патріархату зменшилася до 55-62%%.

На великий жаль, події напередодні та в часі католицького Великодня не зробилися уроком для Ватикану та особисто для папи Франциска. У часе вітання Предстоятелям Православних Церков, він окремо звернувся до патріарха Кирила Гундяєва… Але цікавий не сам факт та текст звернення, а як офіційний Ватикан подає цю новину. І тут ми бачимо «ексклюзивний», а ліпше сказати двоєдушний підхід до подачі інформації українською та іншими мовами. Тим більш, що українську версію робив греко-католик – о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ.

Отже, подаємо порівняльну таблицю новини з сайту «VATICAN NEWS». Назву та кожний присутній абзац подаємо окремо в перекладі українською мовою:

Але різниця між звичайним текстом новин та україномовною версією це далеко не все. Ми мусимо особливе відзначити кілька моментів, які виникають з тексту.

По-перше, папа Франциск надіслав патріарху Кирилу особливе послання, яке відрізняється від вітання інших Предстоятелів Православних Церкво;

По-друге, він знов мовчить про співучасть Московського патріарха в агресії Росії проти України, називає його «братом» та бачить у їм можливого «миротворця»;

По-трете, чого загалом немає в україномовної версії, папа Франциск публично шкодує про неможливість зустрічі з патр. Кирилом. Але не через його підтримку агресії та сповідання єресі «русского мира», а через можливі «дипломатичні незручності» (плутанину)…

Усе це примусило нас звернутися до повного тексту послання папи Франциска до Московського патріарха Кирила, благо воно розміщено на офіційному сайті РПЦ. І тут нас очікував справжній «сюрприз», адже формулювання були ще більш відвертими та проросійськими, ніж на офіційному сайті Ватикану!

Папа Франциск анічого не каже про те, що саме патр. Кирило Гундяєв підтримав війну, але, знов ставлячи на один шабель агресора та жертву, пише: «У ці дні, коли ми відчуваємо всю тяжкість страждань членів нашої людської сім’ї, розбитих насильством, війною та численними проявами несправедливості…» Він, певно знов забувся або його «знов неправильно інформувало оточення», що «насильство», «війну» та «численні прояви несправедливості», які сьогодні коються в Україні, благословив саме Московський патріарх!

Більш того, згуб усіляке почуття реальності (про моральність просто мовчимо), папа Франциск пропонує патр. Кирилу стати «істинними миротворцями, особливо для України, що роздирається війною». Відзначимо, не принести покаяння через підтримку агресії та злочинів російських окупантів, а відразу зробитися «миротворцем». З решти, про що тут можна дискутувати, коли сам папа Франциск до сьогодні не осудив анексію Криму в 2014 р. та навіть уникає назвати Росію агресором!

Але очільник Католицької Церкви йде ще далі, та просить Московського патріарха, який благословив війну і зробився токсичним для всього християнського світу, молитися за нього: «Дорогий брате! Молімося один за одного, щоб ми могли нести довіру свідчення про євангельську звістку про Воскреслого Христа і про Церкву як загальне таїнство спасіння, щоб усі могли увійти в царство «праведності і миру і радості у Святому Дусі» (Рим. 14:17)»». І далі бажає людині, суду над якій потребують навіть священики РПЦвУ, адміністративної структури Московського патріархату; яка, навіть після викриття злочинів російських окупантів, благословляє агресію…. «радісного та благословенного Великодня!»

Вважаємо, що дали досить матеріалу для роздумів, а висновки хай кожний робить сам. А у нас залишається тільки риторичне питання до ієрархії, духовенства та речників Католицької Церкви в Україні: Чи вистачить у вас сміливості дати правдиву оцінку діяльності Ватикану загалом та папи Франциска зокрема?

Ілюстрації:

Загальна версія на офіційному сайті Ватикану:

Україномовна версія на офіційному сайті Ватикану:

Андрій Грудень, PhD з соціології релігії, Краків-Дніпро

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Після ІІ Світової війні, Ватикан увесь час прагнув налагодити нормальні стосунки з СРСР, зокрема використовуючи т.зв. «церковну дипломатію». Одночасно, зі свого боку, радянське керівництво шукало шляхи для нейтралізації «антикомуністичного церковного фронту», який вимальовувався в часі підготовки Другого Ватиканського собору. Адже серед важливих питань, які він повинен був розглянути, було питання про засудження комунізму та духовну опіку тих католиків, які опинилися в соціалістичних країнах. Це було цілком логічно, оскільки «соціалістичний концтабір» поширився на всю Східну Європу, і у Ватикані було багато священиків, які відчули всі «радості соціалістичного раю», а правда про комуністичні репресії було вже широко відомо…

Однак, власні геополітичні (і економічні) інтереси були для Ватикану значно більш важливіші, ніж доля їх співбратів, що страждали в «соціалістичному таборі». Вже 27 вересня – 2 жовтня 1962 року кардинал Йоганнес Віллебрандс здійснив офіційний візит до Москви, де 30 вересня «він був присутній у церкві Петра і Павла в Лефортові під час літургії, яку очолював архієпископ Никодим». У результаті переговорів, документи про осудження комунізму та переслідування віруючих в СРСР, як і загалом у соціалістичних країнах, зникли з порядку денного ІІ Ватиканського собору. У свою чергу, Московський патріархат зруйнував всеправославну єдність – його делегація була єдиною з числа Православних Церков, яка була присутня на католицькому соборі.

Саме з часів ІІ Ватиканського собору почалася плідна співпраця керівництва новітньої Російської імперії (СРСР) та Ватикану. За певне лояльне ставлення до Католицької Церкви в СРСР та економічну співпрацю, адже по даним дослідників, грошові кошти КПРС і СРСР зберігалися у банківських структурах Ватикану з кінця 60-х років ХХ ст., його офіційні особи мінімізували антирадянську, антикомуністичну, діяльність на світовому релігійному полі. А також сприяли намаганням Московського патріархату зайняти перше місце у Вселенському Православ’ї [1].

Нам можуть заперечити: А як же Іоан Павло ІІ, якого всі вважають переконаним антикомуністом?

Власне кажучи, міф про Яна Павла ІІ, як антикомуніста, який зруйнував СРСР, був створений штучно тільки в кінці 90-х років ХХ ст. Уважно передивляючись його промови, ми не знайшли якісь виступів саме проти СРСР як імперії, а також у підтримку національних визвольних рухів. Максимум – це були вступи проти військового стану в Польщі, загальних відзнак диктатури та обмеження прав віруючих у країнах «соціалістичного табору».

Уже через три місяці після обрання, Іван Павло II приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А. Громико. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті допровадили до зустрічі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані 1 грудня 1989 року. І навіть на зустрічі з М. Горбачовим, ніяких питань щодо визволення поневолених народів, а вже був міцний рух за незалежність в країнах Балтії, не піднімалося, хоча було конкретне звернення католицьких біскупів Литви, Латвії та Естонії.

З рештою, підтримку розпаду СРСР та визволення поневолених народів, як і підтримку Незалежності України, з боку Яна Павла ІІ (читай Католицької Церкви) чудово ілюструє наступний факт: Ватикан визнав Україну тільки 8 лютого 1992 р. – зайнявши «почесне» 110-те місце!

А що ж у релігійної сфери?

Попри те, що Ян Павло ІІ завжди підкреслював, що він екуменіст та прагне свободи віровизнання для всіх, Українське Православ’я в це «всіх» явно не входило. Ми не будемо тут описувати певні особливості «виходу УГКЦ з підпілля», коли Ватикан жодного слова не сказав на підтримку відродження Української Православної Помісності (УАПЦ та УПЦ КП). Ми лише торкнемося дуже цікавої угоди між Московським Патріархатом та Католицької Церкви, згідно якої Ватикан брав на себе обов’язки «не вступати в офіційні контакти з тими церковними групами, які не мають канонічного визнання» (тобто – з УАПЦ та УПЦ КП) [2]. І ця угода, підписана у часі понтифікату Яна Павла ІІ, як ми бачимо, чомусь діє і сьогодні (про що ми розповиймо згодом).

Так, саме Ян Павло ІІ, який без проблем зустрічався та молився навіть з язичниками в Ассижу, «не знайшов часу», щоб зустрітися з очільниками УАПЦ та УПЦ КП у під час навідування України. Таку саму політику проводили і інші офіційні представники Ватикану в Україні, а римо- та греко-католики всіляко намагалися мінімізувати подібні контакти, а при нагоді рясно виступали (виступають) ситуаційними союзниками РПЦвУ.

Але давайте залишимо історію та подивимось на сучасність.

Весною 2014 р. Росія анексує Крим та розпочинає війну на Донбасі. Ці дії, зокрема і їх реакція на їх Московського патріархату, викликають осудження більшості держав світу та релігійних лідерів. Ватикан залишається майже єдиною країною Європи (разом з Сербією), яка не осудила акт агресії та наполегливо називає агресію Росії «внутрішнім конфліктом». А в лютим 2016 р., коли агресія Росії проти України вже не викликала сумнівів у світовому цивілізованому співтоваристві, папа Франциск зустрічається з патріархом Кирилом… і підписує декларацію, яка цілком відповідає політичним інтересам Москви.

Текст сумновідомої «Гаванської Декларації» був настільки образливий для України та промосковський, що навіть вірний син Ватикану, очільник УГКЦ Святослав Шевчук заявив: «Для документа, який повинен бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його складання неможливо було собі уявити». При цьому, все ж спробуючи якось виправдати Ватикан, спробував перекласти відповідальність з Франциска на колективну «Папську Раду», яка некомпетентна в питаннях міжнародної політики і «делікатних питаннях російської агресії в Україні» [3]. На що практично отримав спільну відповідь Ватикану та Московського патріархату про те, що «в складанні декларації особисто брали участь і патріарх Кирило, і папа Франциск» [4]

На сьогодні вже зрозуміло – «Гаванська Декларація» була потрібна не тільки керівництву Російської Федерації, а і особисто патріарху Кирилу, щоб показати його владу над православними в Україні, максимально призупинити дії, скеровані на отримання канонічної автокефалії Українським Православ’ям та, одночасно, отримати визнання як лідера православного світу. Зі свого боку, крім чисто фінансових інтересів, Франциск намагався (і намагається) отримати партнера в православно-католицькому діалозі, з яким можна буде вирішувати питання без врахування традиційної соборності Вселенського Православ’я…

Продовженням проросійської політики Ватикану були неодноразові візити Апостольського нунція в Україні до Донецька та Луганська, про які дуже влучно висловилася проф. Людмила Филипович: «Нунцій заявив, що основне завдання Церкви – це побудова мостів. Питання: з ким і чим? Будувати міст із ворогами України? В розпал військового протистояння? В ситуації, коли ворог навіть не думає каятися і переконаний, що робить все правильно, вбиваючи тисячі людей? Ми не можемо не радіти ініціативі «Папа для України» – для нас зараз це колосальні гроші. Питання в тому, кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси»… [5]

Коли ми розглядаємо відносини Ватикану та України, не можемо обійти офіційні стосунки, докладніше їх відсутність, Католицької Церкви та Українського Православ’я.

До грудня 2018 р., Ватикан пунктуально дотримувався угоди з Московським патріархатом: Жодних офіційних стосунків між Католицькою Церквою та «неканонічними православними юрисдикціями в Україні» (УАПЦ й УПЦ КП) не було. Тут можна багато про що сперечатися, однак ми приймаємо це, адже не було офіціальних стосунків і з Вселенським Православ’ям. Однак, після Київського Об’єднавчого собору та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ситуація кардинально змінилася. Бо вже не було «неканонічної юрисдикції», а була ПЦУ – повноправний член родини Вселенського Православ’я. При цьому, реально проти надання автокефалії виступив тільки Московський патріархат, інші Православні Церкви аніяких санкцій проти Константинопольського Патріархату не ввели. Отже, коли казати про світові екуменічні процеси, а тим більше про православно-католицький діалог, Ватикану прийдеться мати справу з представниками ПЦУ.

Таким чином, на нашу думку, з огляду на зміну обставин, Католицька Церква мусила піти на встановлення офіційних контактів з ПЦУ. І тут не йдеться про якісь дуже великі дипломатичні складності, було б цілком прийнятна звичайна робоча зустріч нунція – офіційного представника Ватикану в Україні, з Предстоятелем або членом (членами) синоду ПЦУ… Однак, ані архієпископ Клаудіо Гуджеротті, який займав цю посаду до липня 2020, ані його наступник, архієпископ Вісвалдас Кулбокас, вперто ігнорували (ігнорують) усі спроби керівництва ПЦУ встановити контакти. Натомість, без проблем, 9 лютого 2022 р., відбувається офіційна зустріч з керуючим справами РПЦвУ, митрополитом Антонієм Паканичем, «під час розмови йшлося про сучасний стан православно-католицьких відносин, як на глобальному, так і на українському рівні. Також були обговорені інші питання, що становлять спільний інтерес» [6]. Дуже цікаво, який «спільний інтерес» має Ватикан та адміністративна структура Московського патріархату? Адже РПЦ, особливо після вторгнення на канонічну територію Олександрійського патріархату, зробилася вкрай токсичною для переважної більшості Православних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату, з яким, як увесь час підкреслює папа Франциск, у Католицької Церкви «давні тривали та позитивні екуменічні стосунки».

Загалом, коли проаналізувати висловлювання ватиканських чиновників, зокрема і папи Франциска, за останні рік – півтора, можна зробити висновок, що вони явно бачили війну в Україні саме як «громадянський військовий конфлікт», а Росію – як стороннього спостерігача, який хоче знайти мирне рішення. Жодного натяку на Москву як агресора у них ніколи не було.

На нашу думку, певні домовленості щодо підтримки агресії проти України, у Москви з Ватиканом, або, як мінімум, з Московським патріархатом, існували. Питання тільки в їх формі та можливої реалізації. Опосередковано цей факт підтверджує зустріч патріарха Кирила Гундяєва з Апостольським нунцієм у Росії, архієпископом Джованні д’Аньєлло, яка відбулася 3 березня 2022 р. у Москві. І коли обпиратися навіть на дужу скупу інформацію, вона прийшла в «дружньої обстановці та порозумінні» та і загалом «перебування на посаді Апостольського нунція в Російській Федерації стало для нього можливістю «познайомитись із абсолютно новим світом, зокрема, зі служінням Російської Православної Церкви». «Це цінна можливість, у тому числі для розвитку нашої співпраці»» [7].

Наслідком московських домовленостей стала відеоконференція між патріархом Кирилом та папою Франциском, яка відбулося 16 березня 2022 р. Тобто вже після того, як Московський патріарх публічно підтримав агресію Росії й коли вже було відомо про військові злочини російських окупантів… Але очільник Католицької Церкви жодним словом не осудив агресора та його «адвоката» – Московський патріархат. Натомість зрівняв агресора та жертву, російського солдата-окупанта, та українського військового, який захищає свою Батьківщину!

Слова папи Франциска, які донесли до нас ЗМІ, зокрема вислів: «Ті, хто платить за війну, — це люди, це російські солдати і люди, що потрапляють під бомбардування і гинуть, — сказав Папа. — Як пастирі, ми зобов’язані залишатися поруч і допомагати всім людям, що страждають від війни. Був час, коли у наших церквах ми говорили про священну війну або справедливу війну. Сьогодні ми не можемо так говорити. У нас розвинулося християнське усвідомлення важливості миру» [8], висловили обурення навіть у його вірних…

Зокрема, практично відразу після появи цієї інформації, у соціальних мережах з’явилося багато обурених дописів українських католиків, загальну тональність яких найбільш ілюструє пост Олександра Послушника: «Це значить, що до цієї пори весь християнський світ був тупий і несвідомий? Люди добрі! Невже папа думає, що довкола всі барани і його підлопремудрих слів ніхто не зрозуміє? Відкинувши вислів «священна війна», ми сторону захисників-героїв прирівнюємо до вбивць, до тих, які прийшли грабувати і вбивати наших мирних людей!!! Адже Сам Господь сказав, що немає більшої любові, як та, коли людина покладає душу свою за ближніх своїх!!! Тобто виходить, що наші герої – це не герої, а прості людиноненависники-шакали?! І слова Спасителя їх не стосуються? Невже ті путінські гроші, що у Ватиканському банку, підкупили папу? Яка ганьба! Не хочу більше нічого говорити, але тут є над чим задуматися!» [9, ст. 1]

Одночасно, відомий католицький письменник, професор Джордж Вайґель, коментуючи контакти папи Франциска з Московським патріархом, зауважив, що «Ватикан мусив переглянути своє ставлення до РПЦ: Від початку 1960-х років Ватикан був захоплений ідеєю двостороннього порозуміння з російським православ’ям. Незалежно від благородності намірів, це було помилковим кроком, і настав час на екуменічний «reset». Якщо дві з найбільш корумпованих організацій у світі — Міжнародний олімпійський комітет і ФІФА — можуть розірвати стосунки з Росією через її смертоносну агресію, то й Ватикан напевно може поінформувати патріарха Кирила, що екуменічні контакти Апостольського Престолу з російським православ’ям призупинені до того часу, коли Кирило засудить вторгнення в Україну» [10].

На нашу думку, свідчення професора Джорджа Вайґеля для нас дуже важливі. Бо людина яка і була папським біографом та дуже добре орієнтується в ватиканській ситуації, чітко підтвердила дві ключові речи.

По-перше, Католицька Церва, не дивлячись на всю антикатолицьку риторику офіційних та неофіційних ЗМІ РПЦ, мела з Московським патріархатом особливі стосунки ще з 60-х років ХХ ст. І ці стосунки були пріоритетні для Ватикану, вони для нього були більш важливі, ніж навіть доля своїх вірних у країнах Східної Європи, зокрема і в Україні. Тому, списати все на «нерозумність власне папи Франциска», як це намагаються зробити деякі католицькі діячи, не вдасться.

По-друге, жодні «високі матерії» та «політична доцільність» не заважали Ватикану поставити «на паузу» не тільки контакти з Московським патріархатом, а і загалом з Росією. Але він цього робити не захотів, а навпаки де-факто виступав (і виступає) на боці агресора.

Разом з тим, не треба думати, що Ватикан не має спільників в Україні, які, хто активною співпрацею, а хто і через бездіяльність, робляться його спільниками в співпраці з Москвою. Саме з допомогою їх, Католицькою Церквою була проведена чергова провокація – т.зв. «присвята серцю Марії Росії та України», яку, про що ми розповімо згодом, також жорстко критикують «українські» католики…

Отже, 2 березня, вже в розпал агресії Росії, т.зв. «Католицьких біскупів України», під головуванням митрополита Мечислава Мокшицького, звертається до папи Франциска з таким листом: «У ці години незмірного болю та жахливого випробування для нашого народу, ми, єпископи Конференції єпископату України, стаємо речниками невпинного і сердечного благання, підтриманого нашими священниками та богопосвяченими особами, яке надходить до нас від усього християнського народу, щоб Ваша Святість присвятила Пресвятому Непорочному Серцю Марії нашу Батьківщину та Росію. Відповідаючи на це благання, покірно благаємо Вашу Святість публічно здійснити акт присвячення Пресвятому Непорочному Серцю Марії України та Росії, так, як це просила Пресвята Діва у Фатімі» [11].

Кожному, хто неупереджено вчитується в текст цього листа бачне, що католицькі біскупи практично ставлять знак рівності між агресором, тобто Росією, та жертвою –Україною. Але це не дивно, адже голова цієї «конференції біскупів, митрополит Мечислав Мокшицький, ще у 2017 р. визначився як ворог України, який заявив наступне: «Протягом декількох років українська нація переживає складний період. Війна ведеться на Сході, але її наслідки відчуваються в усьому світі. Вся громада залежить від війни, не тільки в матеріальному плані, і в економічному, а й у духовному вимірі. … На мій погляд, Україна мусить замислитись і відповісти на питання, чому це відбувається. Господь не є Богом, який карає свій народ, своїх дітей, а дає нам знати, нагадуючи про своє право любові до іншої людини. … На українському народі надалі лежить гріх геноциду, в якому йому важко до цього часу признатися і від якого важко очиститися, хоча було декілька спроб так зробити, між іншим в 70-у річницю подій на Волині. … Я переконаний, що доки цей народ не визнає своєї провини, не визнає правду і не очиститься від цього гріха, не зможе насолоджуватися благословеннями. Проте я сподіваюся, що річниця Фатімських явищ приведе до розуміння, що відсутність миру на Україні вимагає жесту, якого ми чекаємо в любові і з любов’ю». Тому цілком природно, що і агресію Росії, яка забрала вже багато життів не тільки наших оборонців, а і мірних мешканців, цей католицький ієрарх пов’язує виключно з «гріхом геноциду, який здійснили українці» [12].

При повному мовчанні ієрархії УГКЦ, яка, вочевидь, поділяє погляди митрополита Мечислава, папа Франциск радісно підхоплює цю ініціативу, яка, на нашу думку, є найбільшим подарунком не тільки Московському патріархату, а і політичному керівництву Російської Федерації.

Відверта гра Ватикану на боці Москви, не залишає осторонь навіть тих українських прибічників Католицької Церкви, які завжди виступали її оборонцями. Зокрема, відомий політичний діяч та активіст УГКЦ Богдан Червак, вже 18 березня 2022 р. зміщає в соціальних мережах та ЗМІ такий пост: «Довго мовчав, але вже немає сили мовчати. Папа Франциск, який до цього часу згадує «конфлікт в Україні» у контексті війни у Сирії, запланував провести 25 березня 2022 року урочистий обряд «посвячення Росії та України непорочному серцю Марії». Як це зрозуміти, він серйозно вважає Україну і Московію «сіамськими сестрами»? Виглядає, що папа Франциск остаточно втратив відчуття реальності. Як його слова і вчинки мають сприймати мільйони українців, в тому числі католиків і греко-католиків, яких уже вбила і продовжує вбивати Москва? Чому мовчить патріарх Святослав? Якщо треба зробити вибір між Апостольською Столицею і Києвом, то принаймні греко-католики його зроблять, але не на користь Ватикану» [13, ст. 1].

Але Католицька Церква, при повному мовчанні єпископату УГКЦ, до якого волали українці-католики, провела цей «акт посвяти», якій є ганебним для кожної адекватної та моральної людини, яку б віру вона не сповідувала… Ми не будемо давати власну оцінку дій папи Франциска, адже нас можуть обвинуватити в упередженості, а знову дамо слово ще одному активісту мирянського руху УГКЦ, доктору філософії, керівнику програми «Етика-Політика-Економіка» Українського Католицького Університету, Юрію Підлісному: «Тут ватиканська дипломатія вдарила в штангу. Знову невизначені терміни і боязнь називати речі своїми іменами. Після того, як увесь вільний світ (і навіть ООН) назвав цю війну невиправданою, неспровокованою агресією і бойнею, Росію агресором а Путіна воєнним злочинцем поведінка ватиканської дипломатії дивує своєю невизначеністю і боязню назвати речі своїми іменами. … Можливо я забагато хочу від Ватикану? Можливо… Але уявімо собі Євангелію, де за зразком ватиканських дипломатів не названі імена і факти. Новонародженого Ісуса мають убити. Йосиф і Марія беруть Ісуса і втікають до Єгипту, стають біженцями. А тепер уявімо, що не названий Ірод, який вбиває сотні невинних дітей… Христа мають убити. Уявімо, що не названі первосвященики, фарисеї та Юда, які видають Христа окупаційній владі. Уявімо, що не названий Пілат і ті, хто бичували і розпинали… Уявімо, що гріх не названий гріхом, а грішники грішниками поіменно… До кого тоді заклик про покаяння, навернення і обрання шляху спасіння? Уявили? Про що тоді Євангеліє?» [14]

Нам знову можуть заперечити: Адже Ватикан, у особі папи Франциска та католицького єпископату виступає проти війни та підтримує потребуючих.

Дійсно, існує досить багато інформації, у якій про це розповідається. Більш того, на провідному католицькому інтернет-ресурсі «CREDO» зроблена навіть велика добірка під промовистою назвою «Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив», яка охоплює період від 23 лютого до 30 березня 2022 р. Але є одна «проблема» — у цій добірці ми не знаходимо жодного слова про те, що саме Росія є агресором; що злочини на української землі роблять не якісь «інопланетяни», а саме російські військові; що Україна є не абстрактним «учасником війни», а жертвою російської агресії…

Нарешті, саме цікаве для нас у тієї добірці – це позитивна оцінка позиції Ватикану (Католицької Церкви) з боку Росії: «Москва і Ватикан продовжують спілкуватися щодо врегулювання в Україні, а Росія цінує посередницькі зусилля Папи — сказав агенції «РІА Новості» директор першого Європейського департаменту МЗС Росії Алєксєй Парамонов. «Це свідчить про те, що Папа Франциск, на відміну від багатьох лідерів західних держав, не робив одразу спішних висновків, — сказав дипломат, — і висловив щиру зацікавленість у зрозумінні, наскільки це можливо, ситуації в Україні та формуванні власної думки»» [15].

Деякі висновки.

Можна дуже багато розповідати про антикатолицьку пропаганду в РПЦ, приводити приклади книг, статей та виступів її ієрархів та священиків. Також можна приводити протилежні приклади, коли католицькі ресурси жорстко критикують православ’я. Але все це не має значення, коли йдеться про спільні інтереси Росії та Ватикану в пострадянських країнах, найперше – в Україні. У цьому випадку ми бачимо дійсно «заклятих друзів», які працюють у тандемі, як «ситуаційні союзники». І немає потреби шукати «доброго папу», бо для Ватикану власні стратегічні інтереси та їх виконання є непорівняне вищими, не тільки за Євангеліє, а навіть звичайну людську моральність.

Ми мусимо, нарешті визнати: Для України «Москва не мати, а Ватикан не батько». Отже, коли ми кажемо про деструктивну та антидержавну діяльність Московського патріархату в Україні, то мусимо бачити та розуміти таку саму діяльність Католицької Церкви.

А всім українським католикам, які до сьогодні про щось благають або чогось вимагають від Ватикану та папи, радимо прислухатися до слів відомого журналіста Василя Козьмика, якими він відповів на пост Богдана Червака в ФБ, коли той благав папу Франциска «надайте УГКЦ статус патріаршої Церкви і залиште нас у спокої наодинці з Богом»:

«Друже Богдане, папа Вас не залишить. Самі залиште ідею-фікс про патріаршу Церкву і залиште папу. Не допросилися від великих пап, то вже не надійтесь. Маємо помісну Православну Церкву України з Томосом, що Ви вітали. Хай це буде й Ваш Томос, і Ваша Церква» [16, ст.1].

Посилання:

1. Горбик Сергій, прот. Як СРСР вплинув на рішення ІІ Ватиканського собору щодо соборного засудження комунізму

2. Митрополит Владимир обвинил греко-католиков в поддержке раскольников

3. Глава Униатской церкви раскритиковал декларацию патриарха и понтифика

4. Митрополит Иларион: папа и патриарх лично составляли текст декларации

5. Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович

6. Керуючий справами УПЦ зустрівся з Апостольським Нунцієм в Україні

7. Состоялась встреча Святейшего Патриарха Кирилла с Апостольским нунцием в России

8. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова

9. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

10. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова

11. Єпископи України просять папу присвятити Україну та Росію серцю Марії

12. Павленко Павло. Мечислав Мокшицький як дзеркало польського шовінізму в Україні

13. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

14. Підлісний Юрій. Про Папу Римського, дипломатію Ватикану і московську війну проти України

15. Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив

16. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

 прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Москва «Краде» священиків у Олександрійського пат і запалює свічки до дня народження разом з Папою Римським, сподіваючись налякати православних

Російська церква шукає у Папи та Ватикану докази міжнародного визнання, після її необережних дій, які фактично поставили її на маргінес православного світу.

Припинення спілкування з Вселенським Патріархатом та іншими Церквами, які визнали Українську Церкву, попри те, що воно анітрохи не сприяло її дипломатичної «гойданці», не турбувало чиновників Російського Патріархату, які продовжують безпрецедентно тиснути на інші Православні Церкви, щоб примусити їх підтримувати курс Московського патріархату

Рішення Патріарха Кирила покласти на свої плечі кілька десятків священнослужителів, які служать в Африці, районі абсолютної юрисдикції Олександрійського патріархату другого народження, є доказом того, що в Москві досі вірять, що шантаж змусить Церкви, які офіційно визнали ПЦУ, відмовиться від цього рішення, а також і налякати інших, щоб не погодилися на визнання.

Як повідомляють обізнані джерела orthodoxia.info, найбільше бояться в Москві мирних візитів митрополита Київського Епіфанія до Церков, які визнали його Церкву.

У цьому контексті Олександрійський Патріархат і Грецька Церква вважаються надзвичайно «небезпечними», оскільки офіційна присутність Епіфанія на їх канонічної території переверне наратив, який вони давно культивують про ізоляцію Православної Церкви України.

Вже робилися спроби спровокувати паломницьку кризу в Грецькій церкві через заборону навідування, але і пандемія, і фінансові проблеми найбільшого туристичного агентства Північної Греції, яке займалося прийомом російських паломників, перекреслили плани Московського патріархату, рішення якого не було виконано російськими паломниками.

Безпрецедентне вторгнення на канонічну територію Олександрійського Патріархату, хоча і було багатьма очікуване, викликало особливо негативне враження до такої міри, що ієрарх, який добре знає міжнародні церковні питання та баланси, назвав Російську Церкву «транссибірським експресом без гальм».

«Очікується, що такий великий потяг, коли він втратив гальма, завдасть великої шкоди під час свого проходження, але в кінцевому підсумку найбільшої шкоди зазнає він сам», — багатозначно зазначив він.

З днем народження, Папа

Наразі, незважаючи на показну байдужість, Московський Патріархат не може приховати невпевненість, викликану його ізоляцією від Вселенського Православ’я. З цієї причини знову, незважаючи на традиційну антикатолицьку позицію, яку він намагається систематично розвивати, Московський патріархат звертається до Старого Риму, сподіваючись представити картину міжнародного впливу.

У грудні 2021 р., митрополит Волоколамський Іларіон, відповідальний за російську церковну дипломатію, повідомив російським журналістам, що поїде до Риму, щоб привітати Папу Франциска з днем народження на його 85-річчя, залишивши натяки на подальші переговори.

Нарешті зустріч відбулася незадовго до Різдва і, як повідомив сам митрополит Іларіон, разом із «пирогом» на столі була ще одна зустріч Патріарха Кирила з Папою Франциском наступної весни.

Вірна своїй «традиції», Російська церква не прийме Папу в Москві, а Патріарх Кирило не поїде до Риму, але для зустрічі двох очільників церков шукають третю країну.

Нагадаємо, попередня зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом відбулася в аеропорту Гавани на Кубі в лютому 2016 року.

Цього разу, згідно з виступу митрополита Іларіона на Синоді його Церкви, Папа і Патріарх Московський обговорюватимуть майбутнє християн на Близькому Сході.

Але Російський патріарх досі уникає обговорення майбутнього православних.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO