Передмова

Дискусія щодо можливості православного жіночого священства, зокрема і відновлення чину дияконис, а також про особливості їх служіння, ведуться вже дуже давно. При цьому всі сходяться на тому, що жінки вже несуть церковне служіння, яке відповідає нижчим чинам – читцям, співакам, іподияконам (дякам). Ігумені традиційно керують жіночими монастирями та виконують роль духовних вчителів черниць.

Отже, коли припустити, що чин дияконис об’єднує всі ці церковні служіння, додаючи певні небогослужбові обов’язки, хіротесії жінок та відродження чину дияконис, виглядають цілком можливими. Тобто, коли Церква масово дозволяємо жінкам читати та співати під час богослужіння, а в деяких випадках, особливо в жіночих монастирях, навіть подавати священику кадило, то «хіротесія жінок подається суто формальним актом» [1].

Що стосується хіротонії жінок у чини дияконів та пресвітерів, то тут переважна більшість православних богословів рішуче виступає проти. Обороняють таку можливість тільки частина модерністів та православні феміністки.

Але у Великий четвер, 2 травня 2024 року, відбулася подія, яка стосується всього Вселенського Православ’я, адже може зруйнувати всі його канонічні підвалини та викликати розкол: У Олександрійському патріархаті відбулася дияконська хіротонія Анджеліки Молена, яку здійснив митрополит Зімбабвійський Серафим (Кікотіс). І хоча це на початку видавалася як «відновлення чину дияконис», у подальшому висвітлилося: «Для висвячення в диякони використовувалося чинопослідування зі Служебника Святої Православно-Кафолічної Апостольської Церкви, виданого Антіохійською Православною Архієпископією Північної Америки в 1983 році на основі перекладу Ізабель Флоренс Хепгуд 1906 р. на підставі переважно церковно-слов’янських джерел. Ця богослужбова книга англійською мовою широко використовується у всіх православних юрисдикціях США. Митрополит Серафим вирішив використати цей обряд замість стародавнього обряду постригу (поставлення) дияконис (наприклад, Barberini Codex Gr. 336), бо саме цей обряд використовується для поставлення дияконів сьогодні; це був свідомий вибір. Єдиними змінами чинопослідування була заміна займенників чоловічого роду на жіночий та додавання посилання на святу Фіву» [2].

Пояснюючи свої дії, митр. Серафим посилався на рішення Священного Синоду Олександрійського патріархату від 16 листопада 2016 р., яке відновляє чин дияконис та вже здійснені посвячення дияконис. Однак архієрей забувся, що це були поставлення через постриг (хіротесія), а не «хіротонія»….

Реакція на подію була далеко неоднозначна, ряд Православних Церков звернулася до Вселенського Патріархату з проханням висловити своє бачення не тільки на можливість існування жінок-дияконів, а і загалом на жіноче священство в православ’ї. І хоча ми поки не почули відповіді «першого по честі православного світу», маємо думку архієреїв та богословів про те, що питання встановлення жіночого священства аніяк не є прерогативою однієї Помісної Церкви, а належить до компетенції Всеправославного собору або відповідної конференції.

Зі свого боку, відповідаючи на численні запити, Священний синод Олександрійського патріархату виступив з пространною заявою, у якій не осуджував, але і не схвалював дії митрополита Серафима.

У цієї невеликої розвідки спостереження, ми спробуємо дослідити та дати оцінку деяким тезам, які висувають прибічники жіночого священства, а також розповісти певні сучасні історичні події, що стосуються спроб запровадження жіночого священства в православ’ї, зокрема і відновлення чину дияконис.

І. Чи існувало жіноче священство в древній церкві? Богословсько-історична розвідка.

Прибічники жіночого священства, зокрема і дияконського служіння жінок, люблять посилатися на Євангелії, у якому, як вони стверджують, «не існує заборони жіночого священства». Але не все так однозначно, як дехто намагається представити.

По-перше, хоча Євангеліє розповідає про зустрічі Христа з багатьма жінками, та навіть називає їх імена, серед апостолів не було жінок. При цьому Спаситель ніколи не відмовляв жінкам у розумі (див. напр. Лк. 10:42)

По-друге, мусимо згадати події Великого Четверга. На той час у Єрусалимі була присутня Богородиця та інші жінки (яких потім назвуть «мироносицями). Але на Таємній Вечері були присутні тільки чоловіки – святі апостоли.

По-трете, згадаймо події П’ятидесятниці, коли вже існували жінки-мироносиці, Святий Дух зійшов виключно на апостолів.

Майже всі аргументи проти жіночого священства, які ми привели вище, були викладені і в підсумковому документі родоській міжправославній консультативної наради 1988 р. «Місце жінки у православній церкві та питання про хіротонію жінок» (його ми будемо розглядати згодом):

а) Ісус Христос не обрав жодної жінки до своїх апостолів;

б) Богородиця не займалася священослужінням у Церкві, хоч і удостоїлася бути матір’ю втіленого Сина і Слова Божого;

в) апостоли, згідно з апостольським переказом, ніколи не висвячували жінок у це особливе священство Церкви;

г) у Павловому навчанні містяться вказівки про місце жінок у Церкві;

д) якби жінкам дозволялося священослужіння, тоді б це служіння передусім здійснювала Богородиця (п. 14). [3]

Таким чином, можемо зробити висновок: Хоча Євангеліє виразно каже про повагу Христа до жінок, саме апостольське служіння надається виключно чоловікам і цей факт ліг у основу того, що дияконами, пресвітерами та єпископами у Православній та Католицькій Церквах є виключно чоловіки.

Однією згадкою, де виразно говориться про жінку як помічницю апостола, є послання св. апостола Павла до Римлян: «Поручаю ж вам сестру нашу Фіву, служебницю Церкви в Кенхреях, щоб ви прийняли її в Господі, як личить святим, і допомагайте їй, у якій речі буде вона чого потребувати від вас, бо й вона опікунка була багатьом і самому мені» (Рим. 16:1-2). Цей текст у деяких перекладах, зокрема і українському, має й інший переклад: «Вручаю вам Фиву, сестру нашу, дияконису церкви Кенхрейської. Прийміть її для Господа, як личить святим, i допоможіть їй, у чому вона матиме потребу у вас, бо i вона була помічницею багатьом i менi самому» (переклад УПЦ КП). Таке різночитання виникає виключно через вподобання перекладача – можна перекладати слово «диякониса» (διακόνισσα) як «служебниця» або «помічниця», а можна покинути варіант транслітації.

І тут ми мусимо ретельно подивитися на обов’язки дияконів (διάκονος) та дияконис (διακόνισσα) у древній церкві.

Так, вже в Апостольських Постановах сказано: «у деякі будинки не можна послати до жінок чоловіка диякона, через невірних: тому, для заспокоєння помислу нечестивих, відправ туди жінку дияконису», а також зазначено що диякониса «без диякона нічого нехай не робить і не говорить», але при цьому «ніяка жінка нехай не приходить до диякона або єпископа без диякониси».

Отже, вже з Апостольських Постанов ми бачимо, що диякониса не була «дияконом-жінкою» та по своєму статусу була в церковної ієрархії нижче диякона. Вона виконувала його доручення, а також мусила бути свідком моральності, коли жінка-християнка спілкувалася з пресвітером або єпископом.

Як свідчить свт. Епіфаній Кіпрський (IV ст.): «В Церкві існує чин дияконис, він встановлений не для священнодійства і не для доручення їм чогось подібного, але тільки заради охорони честі жіночої статі або під час хрещення, або при нагляді за стражданням або хворобою, так  і просто у всіх випадках, коли оголюється тіло жінки, щоб воно не було видиме священикам, але тільки дияконисі, яка в необхідний момент отримує наказ від священика піклуватися про жінку при оголенні її тіла, яке надійно охороняється встановленим в Церкві відповідно до міри канону строгим чином дияконис. Бо слово Боже не дозволяє жінці ні «в церкві промовляти», ні «панувати над чоловіком»». Також на те, що диякониси не отримали  священичого (дияконського) служіння вказує і те, що вони причащалися як миряни [4].

На нашу думку, окремий чин поставлення дияконис пов’язаний з виконанням певних обов’язків, які пов’язані з Таємницею Хрещення (помазання тіла дорослих жінок святим миром) та надання Святих Таїн жінкам. Саме тому, чин посвячення в диякониси міститься в канонах Першого Нікейського собору (325 р.), Халкедонського собору (451 р.), а також у Кодексі Барберіні (780 р.).

Сьогодні богослови дискутують: Чи є чин постанови дияконис саме Таїнством? Однак практично всі сходяться на думці, що це був окремий чин, який аніяк не відповідав дияконській хіротонії. Бо, коли б це було не так, то створювати нове чинопослідування не було б необхідності.

На нашу думку, чин поставлення в диякониси можна віднести як до хіротесії, так і до хіротонії. Він займав окреме місця в церковних чинах, яке диктувалося обов’язками поставлених жінок. Але цей чин докладно не був «дияконською хіротонією для жінок».

Гіпотезу про те, що чин диякониси був саме окремим чином хіротонії для жінок, які виконували певне служіння та знаходився між чином іподиякона та диякона, ще в 1949 р. висловів професор літургіки, гомілетики та християнської педагогіки Афінського університету Євангелис Теодору.

На підставі досліджень, заснованих на вивченні літургійних формулярів посвячень дияконис протягом IV-XVІ стст., він спростовував поширене твердження представників православних церков про те, що православна традиція не знає висвячення в сан жінок. Бо чин поставлення диякониси відрізняється від хіротесії нижчих членів кліру і містить у собі такі моменти, які вказують, що це було висвячення в особливий ієрархічний чин.

Професор Теодору вважав статус та спосіб посвяти дияконис особливістю християнського Сходу; він відзначав і спектр їх діяльності: допомога бідним, хворим, дітям, потребуючим. З іншого боку, диякониси брали активну участь у сфері місії, катехизації, хрещенні, вихованні, особливо у справі новонавернених жінок.

Однак він не вважав чин поставлення дияконис рівнозначним з хіротонією диякона, пресвітера або єпископа. Він наводить кілька головних аргументів проти рукоположіння жінок:

a) Отцівська сутність Бога. Бог є Отець. Жінка як священик чи єпископ не може представляти Бога Отця.

b) Порядок творіння. Православні богослови ніколи не стверджували про неподобство жінки до Бога. Однак існують концепції, які говорять про ранги статей та про створення жінки в другу чергу (після і з Адама) для обґрунтування та санкціонування підпорядкованості та «status subjectionis». Відповідно до цієї концепції чоловікам належить переважне право.

c) «Головуюче» становище чоловіка. Використовується також аргумент, що право влади (панування) надано чоловікам через їхню «головуючу роль» – уявлення, яке зупинилося на цитаті з апостола Павла і на справжніх (а також викликають сумніви) патристичних текстах, що містять інтерпретацію певних місць з Біблії  (особливо на Еф. 5:22-23 і Кор. 11:3).

d) Культова нечистота. Уявлення про нечистоту жінки, що прийшло з юдейської традиції, є перешкодою для її культово-літургійної діяльності.

e) Заборона апостола Павлова на вчення. У дискусії про священство жінок посилаються також на заборону на вчення, адже «нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не позволено, тільки коритись, як каже й Закон» (І Кор. 14:34)

f) Жінка як «спокусниця». Існує і така думка, що жінка, Єва, виступає як велика спокусниця, а не як посадова особа в церковному будівництві. Вона є спокусою для чоловічої спільноти.

g) Апостольська традиція Зазначається, що апостоли не посилали жінок проповідувати, що Марія не була висвячена і що не вона хрестила Ісуса. Марія була не пресвітером і є вже доказом того, що жінка не можуть бути пресвітером. Протягом століть посилаються на Апостольські Постанови (3, 9, 3–4). Цей аргумент православних богословів сильно перегукується із твердженням Епіфанія Кіпрського, який, наголошуючи на існуванні чину дияконис, говорив про неможливість поставлення жінок у духовний сан.

h) Дії священика «в образі Христа». Під впливом західного розуміння служіння (чинів, ієрархії), яке пов’язане з біологічними категоріями полярності статей, у православних богословів сформувалася думка, що володар священицького та єпископського чину виступає як представник Христа, який під час виконання свого служіння (ієрархічних функцій), насамперед у богослужінні, представляє Христа як чоловіка. Цим обґрунтовується залишення виключно за чоловіками священичого служіння [5].

Також варто відзначити, що ІV Вселенський собор своїм 15 правилом читко визначив кого можна поставляти в дияконису: «В диякониси поставляти жінку не раніше сорокалітнього віку, і при цьому після ретельного випробування. Якщо ж, прийнявши рукопокладення, і перебував деякий час у служінні, вступить у шлюб, така, як та, що образила благодать Божу, нехай буде піддана анафемі, разом з тим, хто з єднався з нею». При цьому, коли досліджувати саме особі відомих дияконис, це були переважно вдові та черниці.

Хоча повне дослідування чину поставлення дияконис не є головною метою нашої розвідки, мусимо відзначити основні його відрізнення від дияконської та пресвітерської хіротонії, яке базується на найбільш пізніх джерелах.

Так, майбутня диякониса при поставленні не встає на одне коліно, як це відбувається при хіротонії диякона, а тільки нахиляє голову. Після закінчення молитов єпископ покладає на жінку дияконський орар під мафорій – двома кінцями вперед, як у іподияконів. А єдиним знаком того, що в церковній ієрархії вона знаходилася вище іподиякона та мала право надання Святих Таїн, було її причастя в вівтарі. Також, у часі поставлення, після причастя, архієрей передавав руки дияконисі святу Чашу, яку вона ставить на Престол.

Коментатор XIV ст., – Матвій Властар, заперечує літургійні функції дияконис, але стверджує, що вони мали ті самі обов’язки, що й диякони. Вони мусили носити чернечий одяг та постійно знаходитися при храмі. Щодо «рівних обов’язків з дияконами», то це можна пояснити участю дияконис у Таємниці хрещення та причасті жінок, а також тим, що вони мели право приносити Святі Дари нужденним.

Торкаючись пояснення Матвія Властаря, мусимо згадати, що в часі їх створення чин дияконис вже практично випав з життя Церкви. Навіть у Церквах Сходу, які знаходилися на території Османської імперії, їх роль перейняло жіноче чернецтво.

Ще одним свідченням того, що диякониси не здійснювали літургійного служіння, є відсутність їх згадки в древніх літургійних списках, зокрема і апостольських літургій. Так, св. Василій Великий мав рідну сестру дияконису – св. Феозву, але жодним словом не згадав дияконис у тексті своєї літургії.

Деякі прибічники встановлення жіночого дияконату, захищаючи свою позицію, кажуть про дияконис та інших жінок, які були прославлені як «рівноапостольні». Але таке прославлення аніяк не є ствердженням того, що ці святі жінки здійснювали якесь літургійне (богослужбове) служіння. Це є виключно свідченням їх активної роли в християнізації, житті Церкви та допомоги духовенству.

Наприклад, автентичні грецькі джерела, описуючи служіння св. Фіви, стверджують: «Її служіння полягало в функціях соціальної допомоги. Оскільки рідне місто Фіви було портовим, то, свята Фіва надавала у своєму домі гостинність християнам, а крім того, допомагала бідним, хворим, вдовам, сиротам. … Небагато людей виявили безмежну відданість апостолу Павлу. Серед них була диякониса Фіва. Коли у Кенхреї його проповіді загрожували язичники, свята самовіддано його захищала» [6].

Загалом, маємо багато історичних свідчень про те, що жінки проповідували Євангелія. Тут можна згадати св. Ніну Грузинську, св. Ольгу Київську або св. Єфросинію Полоцьку. Але немає жодного свідчення щодо їх служіння як дияконів або пресвітерів. Тобто прославлення жінок як «рівноапостольних» не є підтвердженням їх служіння в духовному сані.

Таким чином можна зробити наступний висновок: У древньої християнської Церкві, вже з першого століття існував інститут дияконис, які несли допоміжне служіння. Вони стояли вище іподияконів, адже мели право торкатися Святих Сосудів (можливо і Престолу), причащати та брати участь у хрещенні жінок, а також причащалися в вівтарі. Але диякониси не брали участі в богослужінні саме як жінки-диякони.

ІІ. Спроби відродження чину в ХХ – ХХІ стст. Феміністичний та протестантський чинник

2.1. Загальна історія питання

Як свідчить історія, останні більш-менш масові згадки про чин дияконис з’являються в церковних документах десь у ІХ-ХІ ст. Але і в більш пізніх документах ХIV-XVI стст., дияконисамі називають жінок, що приносили Святі Тайні жінкам-християнкам, які знаходилися в гаремах. При цьому варто відзначить, що останні рукописні служебники з чином поставлення дияконис датуються десь ХVI ст.

Нове повернення до питання відродження чину дияконис у Православній Церкві почалося в кінці ХІХ – початку ХХ стст., коли в богословських колах виникло питання більш щільного та активного залучення жінок до церковного життя. Згідно тогочасним джерелам, диякониси мусили займатися соціальним служінням, допомагати при катехизації та хрещенню дорослих жінок, служити в лікарнях та притулках для жебраків. Що стосується богослужіння, зокрема і літургії, на дияконис мусили поширюватися обов’язки, які несуть миряни та, частково, іподиякони. Головний упор робився на богослужбові тексти, які під час богослужіння міг читати (співати) мирянин [7].

Загалом, коли розглядати спроби відродження чину дияконис, як у Православній, так і Католицькій Церкві на протязі ХІХ – початку ХХ ст., тому вони були скеровані: або на запровадження «індивідуального чернецтва» для соціального служіння поза монастирем, а часом і поза храмом [8]; або «поглибленого» служіння черниць, які вже жили в монастирях. [9].

Перша реальна спроба відродження чину дияконис відбулася у 1911 р., коли митрополит Нектарій Егейський, який в той час жив на спокої в Свято-Троїцькому монастирі на острові Егина, посилаючись на відсутність іподияконів для архієрейського служіння, звершив поставлення кількох старших черниць у диякониси (іподияконі через хіротесію), надав їм право ношення стихаря, ораря та поручів. Викликаний для пояснень до архієпископа Афінського Феокліта, він пояснював свої дії, серед іншого, і дуже спірним історичним правом дияконис прислуговувати у вівтарі. Після певних досліджень, було встановлено, що в традиції Константинопольської Патріархії V – XІІ ст., а також у загальній християнській історії, диякониси мали право тільки прибирати в вівтарі, не торкаючись жертовника і престолу, але аніяк не нести послух іподияконів або навіть знаходитися в вівтарі під час богослужіння. Згідно з висновками комісії, архієпископ Феокліт заборонив використання дияконис не тільки в якості іподияконів, а і звичайних вівртарників. У подальшому таку позицію підтримали Вселенські патріархи Йоаким ІІІ та Герман V [10].

Остання спроба розгледити можливість відродження чину дияконис, саме в ключи соціального служіння та «чернецтва у світі», обговорювався на Помісному Соборі РПЦ 1917-1918 років. Але відновлення чину дияконис було відкинуте, адже подібне служіння в Православній Церкві виконує жіноче чернецтво.

У міжвоєнний період, а також після ІІ Світової війні, до питання поставлення дияконис у особливій спосіб жодна Православна Церква не поверталася. Адже жінки, через звичайне благословення правлячого архієрея та навіть настоятеля храму, вже мали можливість здійснювати церковне служіння, тобто бути старостою громади, читати Апостол та певні богослужбові тексти, керувати хором і т.д. Більш того, при необхідності, у жіночих монастирях черниці старшого віку могли виконувати певні обов’язки іподияконів – допомагати архієрею або священику під час богослужіння в вівтарі.

Однак, десь у кінці 70-х – початку 80-х років ХХ ст., певні феміністичні організації почали подимати питання запровадження жіночого священства в традиційних Церквах, найперше – у Англіканської, Лютеранської та Православної. І тут треба відзначить, що ті самі організації переймалися і «особливими правами для ЛГБТ».

Певною «перемогою» радикального феміністичного руху зробилося запровадження жіночого священства в Англіканській Церкві. Так, у 1986 р. було прийнято рішення щодо хіротонії жінок-дияконів (дияконис) і вже в 1987 р. відбулося перше висвячення. Хіротонія жінок-пресвітерів було схвалено Генеральним Собором у 1992 році та проводиться з 1994 року, а 14 липня 2014 Генеральний Собор схвалив архієрейську хіротонію жінок…

Ще більш радикальною є Єпископальна Церква США, де архієрейська хіротонія одруженої жінки-єпископа Кетрін Джеффертс Шорі (Katharine Jefferts Schori) відбулася вже в 2001 р.

Крім того, Англіканська Церква Великобританії та Єпископальна Церква США сповідають крайню ліберальну ідеологію, яка фактично збігається з ліво-радикальною ідеологією фемінізму та ЛГБТ.

Так, Англіканська Церква вчить, що «однополі відносини творять подовжену взаємність і вірність», а Єпископальна Церква США – є одною з мейнстрім-прогресивних церков у США, приймаючи приватне секуляризаційне християнство, теїстичний еволюціонізм, історичну біблійну критику, рівні прав жінок та чоловіків у церкві, а також захищає права ЛГБТ на «шлюб» та усиновлення дітей.

Нам можуть задати цілком природне питання: Як пов’язані вищезгадані Церкви та рух за відродження дияконис (читай жіночого священства, про що ми розповімо згодом)?

Справа в тому, що з’явлення руху за відновлення дияконис, яке бере свій початок у кінці 90-х років ХХ ст., тісно пов’язано з тим, що, за оцінкою відомого американського дослідника Вільяма ДіПуччо (William DiPuccio), 25% православних вірян США, які навернулися в православ’я у дорослим віці, є колишніми англіканамі. «Існують цілі «православні церкви», де більшість пастви, включаючи «священиків і дияконів», навернулися з інших християнських церков», – стверджує цей американський дослідник [11].

Саме приход у різні юрисдикції Православних Церков у США жінок, які були виховані в англіканської традиції, внесла в православне середовище ідею «жіночого священства», яке, на їх думку, мусило розпочатися відновленням чину дияконис як жінок-дияконів з богослужбовими (літургійними) функціями.

Загалом, тема жіночого священства в християнських церквах почала активно підніматися ще в конці 60-х років ХХ ст. Зокрема у 1968 р., на IV Генеральній асамблеї Всесвітньої Ради Церков (далі – ВРЦ) в Упсалі були представлені результати досліджень, які констатували дискримінацію жінок у суспільній, сімейній та церковній сферах. Церквами – учасницями ВРЦ було прийнято постанову, яка засуджує дискримінацію жінок [12].

У цей же період на тлі нового сплеску фемінізму в західному суспільстві питання про висвячення жінок, яке було раніше закритою темою у ВЦР та сприймалося насторожено більшістю традиційних членів, зробилася темою для обговорення.

Так, у листопаді 1975 р. відбулася V Генеральна асамблея ВРЦ у Найробі, до порядку денного якої входило обговорення теми «Жінки у світі, що змінюється». На цьому заході були присутні і представники РПЦ. Як повідомив єпископ Михайло (Мудьюгін), «у жіночих виступах звучала відома з часів суфражистського руху вимога надання жінкам більшого місця в суспільстві та в Церкві в порядку здійснення повної рівноправності, аж до допущення жінок до священослужіння»… [13]

Проблемі, пов’язані з жіночим священством, особливо загострилися в ВРЦ десь на початку 80-х років. Вже в Лімському документі 1982 р. відзначалося, що різна практика хіротонії – лише чоловіків або чоловіків і жінок – «викликає перешкоди для взаємного визнання священства»[14].

У листопаді 1986 р, на ІІІ Всеправославній конференції в Женеві, був сформований загальний підхід до питання жіночого священства. Зокрема учасники єдиноголосно висловилася про необхідність створення міжправославної комісії, яка змогла б систематично викласти православне вчення щодо хіротонії жінок, згідно з яким православна церква не визнає та не сприймає жіноче священство всіх ступенів. На той час у православній богословській літературі вже були сформульовані аргументи, на підставі яких жінки виключені зі священицького служіння [15].

Однак ВРЦ, у особі протестантських представників, продовжував тиск на православ’я, домагаючись визнання можливості жіночого священства.

У цих умовах, Константинопольський патріарх Дмитрій І, для продовження екуменістичного руху та діалогу з протестантськими церквами, приймає досить компромісне рішення. Він вирішує ініціювати консультативну богословську нараду, яка мусила випрацювати загальноправославний підхід до проблеми жіночого священства. Ще до початку наради, як певний компроміс, прозвучала пропозиція відновлення чину дияконис, але без літургійного служіння.

Сьогодні представники феміністичного руху в православ’ї, які виступає за введення жіночого священства, надають перевагу  посилатися на міжправославну консультативну богословську нараду «Місце жінки у православній церкві та питання про хіротонію жінок», яка відбулося острові Родос з 30 жовтня по 7 листопада 1988 р., зокрема і на звернення тогочасного Вселенського патріарха Дмитрія І. Ніби саме підсумковий документ цієї наради надихнув на створення «Центру вивчення дияконис святої Фіви».

Однак, коли звернутися до звернення Константинопольського патріарха Дмитрія І та підсумкового документу наради, ми побачимо трохи іншу картину.

Так, Вселенський Патріарх Дмитрій І, у своєму посланні до членів конференції стверджував, що уявлення про рівні права жінками у питанні отримання благодаті через обряд хіротонії «не повинне мати місця в Церкві Христа», що питання висвячення жінок є «непереборною перешкодою для бажаної єдності християн». Патріарх висловив побажання, щоб конференція виробила пояснення богословських підстав, які унеможливлюють для Православної Церкви висвячення жінок. «Йдеться не про завзятість у риторичних формулах, а про позицію, засновану на Священному Переданні та історичних реаліях» [16]

Відповідно і підсумковий документ, який складається з двох розділів.

Перший розділ – «Богословський підхід» до проблеми висвячення жінок, де міститься відповідь на початкові завдання конференції;

Другий розділ – «Особливі моменти», в якому містяться запити та побажання щодо сучасного стану жінок у православній церкві.

Ми не будемо розбирати весь документ, але певні моменти мусимо підкреслити.

Отже, документ констатував, що «всі віруючі можуть отримувати… дарі Святого Духа і служіння у тілі Церкви» (п. 5). «Таємниця священства» є особливим даруванням Святого Духа і «дарована Господом апостолам та їхнім наступникам», тоді як свідомість Церкви від початку виключала «участь у ньому жінок на основі прикладу Господа, Апостольського передання та практики» (п. 6–7). Також у документі повідомлялося, що розмежування ролі чоловіків і жінок у відношенні до таємниці священства на основі «дотримання природи» «ніколи не розглядалося в православному переданні як применшення ролі жінок у Церкві» (п. 8).

Що стосується дияконис, то конференція дійсно прийняла рекомендацію щодо відновлення «апостольського чину дияконис», на основі стародавніх зразків (п. 32–33), а також «дозволити жінкам вступати за допомогою церковної хіротесії в нижчі ступені, тобто іподиякона, читця, співака, вчителя, хоча не виключаються і нові ступені, які можна було б використати на розсуд Церкви» (п. 36). Зауважте, тут йдеться про створення нових ступенів для жінок, а не про дияконське або пресвітерське служіння.

Крім того, конференція читко визначила напрямки, до яких мусять активно залучати жінок:

– освіта та християнське виховання на всіх стадіях, починаючи з церковних шкіл до вищої богословської освіти у семінаріях;

– духовне супроводження подружжя та сімей, підготовка до шлюбу, підготовка до хрещення та турбота про нужденних;

– церковне управління, участь в органах прийняття рішень на рівні приходу, єпархії та національної Церкви;

– соціальна служба, що включає роботу зі старими, у лікарнях, з утисками та знедоленими;

– регенти, читці та співачки;

– іконографія;

– робота з молоддю;

– участь у різних напрямках екуменічного руху;

– публікації та спілкування (п. 29) [17].

Дуже суперечливий консультаційний документ родоської наради викликав багато дискусій в православному світі та реально не був ратифікований жодною Православною Церквою. Тобто на його некоректно посилатися саме як на якось всеправославнє рішення щодо встановлення чину дияконис та загалом жіночого священства.

Досить цікавим є факт, що промоутером частини родоського документа, де говориться про теоретичну можливість жіночого священства в православ’ї, зокрема і про відновлення чину дияконис, була французький богослов Елізабет Бер-Сіжель (1907-2005). Вона прийняла православ’я у 1929 р., але в 1931-1932 рр. більш восьмі місяців була пастором Реформаторської Церкви в Ельзас-Лотарингії. При цьому практично всі доступні джерела відзначають – будучи протестантським пастором, Елізабет Бер-Сіжель продовжувала позиціонувати себе як «православна християнка». Тобто ідею жіночого священства в православ’ї більш як 70 років просувала особа, яка вже фактично була жінкою-священиком в протестантській церкві…

Напередодні VIII Асамблеї ВРЦ у 1998 р., було організовано дві міжправославні консультації жінок. У контексті нашої розвідки, найбільш цікавою є друга, яка проходила в Найробі (Кенія) з благословення Олександрійського патріарха Петра та була присвячена становищу православних жінок в Африці. У підсумковому документі цієї наради було прямо заявлено: «Ми приєднуємо свої голоси до тих, хто підтримує жіночий дияконат. Це має велике значення, адже більшість наших громад складається з жінок та молоді» [18]

Загалом, ВРЦ ніколи не припиняла тиску на Православ’я щодо можливості жіночого священства. До справи залучені різні феміністичні організації, а також представники т.зв. «руху православних модерністів». І в цьому процесі дуже цікаву позицію зайняв Вселенський Патріарх Варфоломій.

Так, у рамках екуменічної декади «Церкви у солідарності з жінками» 1997 р., у Константинополі відбулася конференція «Жінки у житті православної церкви» (10-17 травня). Вітаючи її учасниць, Вселенський Патріарх Варфоломій відзначив: «Посвята жінок у чин дияконис є незаперечною традицією, що йде з Стародавньої Церкви. Нині у багатьох наших церквах зростає наполегливе бажання відновлення цього чину для кращого задоволення духовних потреб Божого народу. Вже є жінки, які готові надати себе для цього служіння» [19]

Отже, було цілком логічно очікувати, що Константинопольський Патріархат здійснить певні кроки щодо відродження чину дияконис, а також висловить читку позицію відносно можливості жіночого священства в Православ’ї. Однак жодних офіційних заяв з цього приводу до сьогодні (липень 2024 р.) Вселенський Патріархат не зробив….

У 2007 – 2014 років, окремі ієрархі, богослови та представники феміністичного руху спробували внести питання жіночого священства, зокрема і відродження чину дияконис, на розгляд передсоборних міжправославних нарад, але ці пропозиції були названі «приватним міркуванням» та відкинути. Відповідно і Крітський Всеправославний собор 2016 р. не прийняв жодних рішень з цього питання.

У світлі нашої розвідки, ми не можемо оминути дуже важливий момент, а саме то, що близько двадцяти років тому, тогочасний предстоятель Еладської Православної Церкви, Архієпископ Афінський і всієї Еллади Христодул (Параскеваідіс), ініціював вивчення та обговорення питання відновлення чину дияконис на Священному Синоді. Це був чи не єдиний випадок, коли рішення приймалося на вищому церковному рівні.

Відповідаючи на прохання Предстоятеля, Священний Синод ЕПЦ, ретельно вивчивши історичні прецеденти та документи, у 2004 р. прийшов до висновку, що чин дияконис ніколи не був скасований. Поставлення було залишено на «розсуд місцевого єпископа висвячувати жінок-старійшин святих монастирів його провінції для потреб якогось святого монастиря».

Разом з тим, щодо можливої участі дияконис у богослужінні як дияконів, митрополит Халкідський Хризостом, які був доповідачем по цьому питанню, зазначив: «Думка Церкви жодного разу не захиталася через переконання різних єретичних груп (таких як гностицизм, монотонізм і маркіонізм), які припускали, що жінки можуть брати на себе священицьку роль, подібну до ролі пресвітерів або єпископів. Це постійна і стабільна церковна традиція, що тягнеться від апостольської ери до наших днів» [20].

Таким чином, ситуація з православним жіночим священством у всіх його формах, тобто як чину соціального служіння дияконис, так і можливості їх літургійного служіння, залишається невизначеною в більшості Православних Церков. Єдиною Помісною Церквою, яка дала читку відповідь на рівні свого Священного Синоду, є Еладська Православна Церква. Саме це дає можливість різним інтерпретаціям з боку феміністичних груп та окремих представників духовенства різних юрисдикцій.

2.2. Створення різноманітних феміністичних груп для просування ідеї запровадження жіночого священства

Як ми вже відзначали вище, вже в 70-х – початку 80-х років ХХ ст. у різноманітних феміністичних та певних ліворадикальних правозахисних організаціях почали виникати групи, які вважали відсутність жіночого священства в християнських церквах дискримінацією жінок. При цьому варто відзначити, що ці самі групи виступали проти «дискримінації ЛГБТ», законодавчого впровадження одностатевих шлюбів, дозвіл всиновлення дітей одностатевими парами, а також дозвіл геям та лесбійкам бути священнослужителями. І хоча сьогодні багато прибічників запровадження жіночого священства спробують заперечить пов’язаність цих двох з’яв, історія свідчить зворотне.

Наприклад, у 1993 році Англіканська Церква Канади вперше висвятили в єпископи жінку, а вже 2004 р. Генеральний Синод прийняв резолюцію, яка схвалює одностатеві «шлюби», а в 2011 році схвалив вінчання таких пар.

Що стосується православ’я, то до певного часу якоїсь єдиної організації (організацій), яка б намагалася запровадить жіноче священство не існувало. Хоча певні представники жінок-мирян, наприклад вже згадана Елізабет Бер-Сіжель, неодноразово намагалася винести це питання на міжправославні конференції та наради…

Однак, вже до середини 80-х років, православним феміністкам вдалося залучити до свого руху кілька відомих богословів, зокрема митрополитів Антонія Сурожського та Каліста (Уера).

Так, у 1987 р., митрополит Антоній Сурожський, у передмові книги вже згаданої Елізабет Бер-Сіжель «Служіння жінки в Церкві» (1987 р.), відзначає: «Питання про висвячення жінок ще тільки порушується. До нас, православних, віно йде ззовні. Воно має стати для нас внутрішнім питанням. Він вимагає від нас внутрішнього розкріпачення та глибокої причетності до Божого бачення і волі Божої» [21].

А в 1998 р. митрополит Каліст (Уера), у спільному збірнику з Елізабет Бер-Сіжель «Рукоположіння жінок в Православної Церкві», пише: «У 1978 році я вважав висвячення жінок неможливим. Тепер я в цьому не певен. Мене далеко не переконують докази сучасних прихильників жіночого священства, але в той же час заперечення супротивників видаються мені нині менш переконливими, ніж тоді. І я прошу вважати це питання відкритим» [22]. Через десять років, на Ламбетській конференції Англіканської Церкви (2008 р.) він вже відкрито заявив: «З питань висвячення жінок та благословення гомосексуальних стосунків… можна стверджувати, що, можливо, Англіканська Церква керувалася Святим Духом, щоб привести інших християн у нові шляхи … Для нас це, по суті, відкрите питання. Ми не пропонуємо робити так у найближчому майбутньому, але нам треба глибше розсудити про це».

2.3. Організація «Бачення святої Катерини» (Saint Catherine’s vision)

Вочевидь, створення феміністичної організації, яка б займалася просуванням ідей жіночого священства, у кінці 90-х – початку «00» років було вже тільки справою часу. І така організація під назвою «Бачення святої Катерини» (Saint Catherine’s vision) була створена в 2001 р. та діяла з благословення Конференції канонічних православних єпископів Америки. Вона об’єднує кілька десятків жінок, які закінчили Грецьку богословську школу святого Хреста або Свято-Володимирську семінарію, зокрема Клару Ніколсон (засновниця, нині вже покійна) , Кіріакі Фіцджеральд, Барбару Харріс, Валерію Загірський, Стефанію Язге, Валерію Каррас, а також Сюзан Аріди, дружина о. Роберта Аріди, відомого своїми скандальними висловлюваннями на підтримку ЛГБТ.

Вже за кілька років члени «Бачення святої Катерини» організували кілька конференцій та нарад, які обгрунтували  рукоположіння жінок. На їх думку, варто почати з хіротесій жінок у читців та співаків, а також поступово відроджувати чин поставлення дияконис.

Незабаром, 8 червня 2003 р, митрополит Антоній Сан-Франциський (Константинопольський Патріархат) здійснює постриг Єви Тіббс у читця. На той час вона займала посаду декана Коледжу св. Катерини у Каліфорнії.

Це був перший приклад сучасної хіротесії жінки. У подальшому виявилося, що жодного офіційного рішення Священного Синоду Вселенського Патріархату, щодо можливості цього постригу, не існувало. Владика обпирався виключно на рішення родоської консультативної наради 1988 р. При цьому, жодної реакції Константинопольського Патріархату на дії свого архієрея не було.

Варто відзначити, що постриг жінок у читця здійснювався (здійснюється) не тільки в Вселенському Патріархаті. Згідно інформації організації «Бачення святої Катерини», у Антіохійському патріархаті була здійснена хіротесія в читця відомого богослова Сьюзан Ешбрук Харві. Нам не вдалося встановити дату та місце здійснення цього постригу, але 6 грудня 2014 р., серед учасників нью-йоркської конференції «Жінки та служіння дияконис у Православній Церкві: минуле, сьогодення та майбутнє», вона значиться вже як читця (tonsured reader) вище названого патріархату.

Загалом, коли дивитися різноманітні інтерв’ю та статті, які стосуються постригу жінок у читці, можна зробити висновок, що прибічники його здійснення наполягають – це виключно констатація факту виконання їх функцій жінками в сучасному православному служінні переважної більшості православних юрисдикцій.

У свою чергу, противники поставлення жінок у читця через хіротесію, висловлюють занепокоєння, що це може відкрити можливість іподияконської хіротесії, а в подальшому – хіротонії жінок на диякона та священика.

Досягнули певних успіхів у свій діяльності, 25 листопада 2014 року, група впливових православних феміністок випустила свій заклик до жіночого священства, а точніше: «Заклик до відновлення служіння рукоположених дияконис» (A Call for the Rejuvenation of the Ministry of the Ordained Deaconess).

Це звернення, яке було адресоване Секретаріату Критського Всеправославного собору, учасники «Бачення св. Катерини» пропонують цілу програму запровадження православного жіночого священства через відновлення чину дияконис.

Зокрема, на їх думку, на початку слід висвятити відносно невелику кількість дияконис, які будуть служити під наглядом єпископів. Потім, за кілька років можна буде перейти до висвячення вже значної кількості кандидаток. Зрозуміло, більше не йдеться про безшлюбний статус майбутніх «дияконис», а також не обумовлюються відомі вимоги Вселенських Соборів щодо віку дияконис (наприклад, не менше 40 років, згідно 15 правилу IV Вселенського Собору).

Також автори звернення пропонують довірити дияконисам надання Святих Таїн тим, хто не може відвідувати церкву. Однак, цього мало, адже перед нами не просто «відродження» древнього чину, але передбачається, що служіння дияконис має бути насамперед літургічним та повністю співпадати з дияконським. Відповідно і висвячення дияконис розуміється як хіротонія у прямому розумінні — зведення у священний сан (дияконська хіротонія) [24]

Залишаючись однієї з найбільш радикальних православних організацій, які є прибічниками запровадження жіночого священства, «Бачення святої Катерини» тісно співпрацює ще однієї подібною організацією США – «Центр вивчення дияконис св. Фіви».

2.4. «Центр вивчення дияконис св. Фіви» (St. Phoebe Center for the deacjness)

У 2013 р. група православних жінок, керуючись постановами консультативної наради 1988 р., вирішила створити «Центр вивчення дияконис св. Фіви», а в 2015 р. ця організація офіційно була зареєстрована в США як неприбуткова.

На сайті цієї організації зазначено: «Центр Св. Фіви для дияконис був започаткований у 2013 році, коли протоієрей на пенсії о. Даніель Рентел, Карен Стаєр і Анн Марі Месера зустрілися в кав’ярні в Колумбусі, штат Огайо, щоб обговорити можливість розвитку організації, яка займатиметься навчанням православних віруючих історії висвяченого жіночого дияконату, а також досліджувати можливість відродження цієї висвяченої ролі для розбудова Церкви сьогодні».

При цьому, хоча формально «Центр вивчення дияконис св. Фіви не шукає влади та не сприяє жіночому священству», він декларує: «Священики та диякони висвячуються в контексті Євхаристії, у вівтарі та єпископом. Їхня служба пов’язана з Літургією та вівтарем як джерелом і вершиною їхнього служіння. Конкретно вони пов’язують літургію нашого життя з сакраментальним життям Церкви. Припустити, що немає необхідності висвячувати жінок на це служіння, означало б подвійні стандарти. Якщо висвячуються лише диякони-чоловіки, це небезпечно стирає довіру, авторитет, визнання та підзвітність дияконів-жінок, яких вимагає Церква».

Також і в проекті центру «Пропозиції керівних принципів для відродження висвяченого жіночого дияконату в Православній Церкві сьогодні» зазначено: «З висвяченням у вищий сан, або хіротонії, диякониса відповідатиме традиційним критеріям для виконання різноманітних літургійних ролей. Вони включатимуть усі літургійні функції, які виконують диякони-чоловіки» [25].

Однак, згідно православному віровченню, диякон – це перший ступінь святого Таїнства Священства. Тому, коли ми кажемо про можливість існування жінок-дияконів, то це автоматично свідчить про можливість існування жінок-пресвітерів та навіть жінок-єпископів. Тому висновок очевидний: «Центр вивчення дияконис св. Фіви» реально займається впровадженням жіночого священства в православ’ї.

Варто відзначити, що серед дев’яти членів правлення цієї організації тільки один чоловік – Гаст Месера (Gust Mecera), пенсіонер, колишній керівник будівельної компанії «McDonald’s». А серед членів (прибічників) є тільки одна жінка, яка позначена як черниця (sister Lamoureux).

Хоча керівництво центру увесь час посилається на благословення різних православних архієреїв, зокрема архієпископа Елпідофора, глави Грецької Американської архієпископії Константинопольського патріархату, реально вони діють по-за будь-якої православної юрисдикції.

Так, у грудні 2017 р., протодиякон Пітер Данильчик, звертаючись до керівництва центру каже: «Я б рекомендував раді центру святої Фіви наступне – знайти належну структуру церковного управління для своєї організації. Вступіть під ієрархічну владу єпископа, або ще краще синоду єпископів» [26].

З по-за юрисдикційним статусом своєї організації погоджується його голова, Керрі Фредерік Фрост: «Засновники центру святої Фіви усвідомлювали, що для деяких питання жіночого дияконату є неоднозначним, і відчували, що краще не просити офіційного благословення у єпископа чи синоду єпископів до того, як організація матиме можливість показати свою місію. Проте центр святої Фіви відкрито говорив з архієреями про свою роботу із самого початку. Наприклад, Анн-Марі Месера зв’язалася зі своїм архієреєм – єпископом Паулом (Гассігсом) Середнього Заходу Православної Церкви в Америці (ОСА) – і пояснила наміри та зусилля центру святої Фіви під час реєстрації» [27]. Щоправда невідомо, чи схвалив вище згаданий архієрей, як створення центру, так і його мети.

Ми не будемо розповідати про всі конференції та семінари, які проводив «Центр вивчення дияконис св. Фіви». Торкнемося тільки одного з останніх – «Диякониси для Православної Церкви сьогодні», які пройшов 10–12 листопада 2023 у Грецькій православній школі Святого Хреста під Бостоном. Саме на їм був прийнятий відомий проект «Пропозиції керівних принципів для відродження висвяченого жіночого дияконату в Православній Церкві сьогодні», які ми цитували вище та які є дуже важливим для розуміння справжніх намірів цієї організації.

Так, у його VIII частині, яка має назву «Запропонована пілотна програма», говориться: «Ми пропонуємо, щоб відновлення жіночого дияконату могло розпочатися з «пілотної програми» наступним чином. Місцева церква, ймовірно, синод єпископів, призначає комісію з відродження дияконис, що складається з духовенства та мирян, чоловіків і жінок, для виявлення та оцінки п’яти-восьми православних християнок із чудовими дияконськими якостями, які мають теологічну освіту та відповідність вимогам, як зазначено в цьому документа, і які перебувають у парафіях, які, як вважається, готові прийняти дари цих жінок у висвяченому служінні. Якщо визначені жінки не мають богословського ступеня або якщо додаткова підготовка вважається необхідною, вони вступають на дияконську підготовку в затверджених та акредитованих православних програмах/закладах духовної освіти. … Диякониси носять той самий літургійний одяг, що й диякони, що відповідає історії чину. Комісія з відновлення (чину) дияконис представить місцевій церкві варіанти публічного, нелітургійного одягу немонашої диякониси для затвердження…» [28].

Звертаючись до учасників семінару, архієрей Константинопольського патріархату – митрополит Чиказький Нафанаїл, дав дуже влучну та негативну оцінку цьому документу, які фактично скерований не на відновлення старовинного чину дияконис, а на запровадження жіночого священства – на першому етапі жінок-дияконів, в православ’ї. «Хто відстоюватиме це?» – запитав він, зазначивши, що на заході майже не було чоловіків. На думку митрополита, схвалені на семінарі керівні принципи – місцями «радикальні», а місцями – «маячня». «Мені подобається радикальне, але не маячне», – підсумував Нафанаїл [30].

Стосунки «Центру вивчення дияконис св. Фіви» та митрополитом Серафимом (Кікотісом)

Вже від самого початку своєї діяльності, «Центр вивчення дияконис св. Фіви» встановив щільні контакти з одним ієрархів Олександрійського патріархату в Африці – митрополитом Серафимом (Кікотісом), відомим прибічником запровадження жіночого священства в Православ’ї.

І це цілком логічна, бо ще в липне 2009 р., митрополит Серафим заявив: «Чи існують богословські причини, що перешкоджають допущенню жінок до сану священика? До скликання Собору нам потрібен реальний діалог щодо цього питання, щоб Собор виніс остаточне рішення», а також нагадав, що у протестантських церквах жіноче священство давно стало нормою. Однак тоді в Олександрійській Патріархії наголосили, що митрополит Серафим висловив свою особисту точку зору, яку Олександрійська Православна Церква не поділяє.

Цілком вірогідно, що саме через скандальні заяви, рішенням Священного Синоду Олександрійського патріархату від 7 жовтня 2010 р. митрополит Серафим був відсунути від керування однією з найбільших та старіших африканських митрополій – Йоганнесбурзької і Преторської. Його було переведено на Зімбабвійську митрополію, а також було призначено патріаршим представником при гуманітарних програмах Європейського Союзу…

Загалом, коли більш прискіпливо дивитися на діяльність митрополита Серафима, то він переважно займався (займається) різноманітними соціальними програмами для корінних мешканців Центральної Африки.

Зі свого боку, практично від часу свого створення, «Центр вивчення дияконис св. Фіви» запроваджує кілька грантових програм для жінок, а сьогодні основною з їх є грантова програма саме для православних африканських жінок.

Отже стосунки між митр. Серафимом та керівництвом центру будувалися не тільки на спільному погляді на жіноче священство в православ’ї, а і на соціальних грантових програмах.

Контакти набули більшу інтенсивність після того, як Олександрійський патріархат у 2016 р. прийняв загальне рішення про відродження чину дияконис. Адже це відкривало певні реальні можливості переходу від теоретичних розважань до реальної реалізації програми центру щодо запровадження жіночого священства.

На сьогодні митр. Серафим є членом «Консультативної ради Центру вивчення дияконис св. Фіви» та бере активну участь у її роботі.

Також приватний характер контактів митр. Серафима та керівництва центру підтверджує той факт, що на хіротесію дияконис, яку здійснив патріарх Феодор ІІ 17 лютого 2017 р. в Конго, ніхто з їх не приїхав. А ось на хіротонію Анджеліки Молена приїхала сама керівниця – Керрі Фредерік Фрост.

Нам поки важко відповісти на питання: Чим керувався митр. Серафим, коли вирішив поставити дияконис через звичайну дияконську хіротонію? У процесі дискусії в соціальних мережах та ЗМІ, висловлювалися різні думки, зокрема і те, що за його діями стоїть суто матеріальний чинник – отримання грантів від феміністичних організацій США.

Також припускається – митрополит скористався досить загальним рішенням своє Церкви для задоволення власних амбіцій та поглядів, адже він давно висловлювався на підтримку запровадження жіночого священства.

Разом з тим, якими б не були причини хіротонії жінки-диякона, на сьогодні головною проблемою залишаються нові висвячені, на які митр. Серафима може спонукати «Центр вивчення дияконис св. Фіви», а також інші подібні феміністичні організації.

Мусимо констатувати, що співпраця «Центру вивчення дияконис св. Фіви» та митр. Серафима щодо можливості жіночого священства перейшла з площині теоретичної дискусії в площину конкретної дискусії визнання канонічності вже висвяченої жінки-диякона.

ІІІ. Диякониси та жінка-диякон в Олександрійському патріархаті

Для розуміння того, чому саме Олександрійський патріархат прийняв рішення щодо відновлення чину дияконис, а потім офіційно не засудив хіротонію жінки на диякона, потрібно звернутися до особливості його місіонерського служіння в Африці та створення там мережи православних парафій.

Головною особливістю місіонерського служіння в Центральної та Південної Африці є те, що воно від самого початку було соціально-релігійним. Тобто головним було саме соціальне служіння, а місіонерські пункти робилися центрами освіти, медичної допомоги та розміркування гуманітарної допомоги. Різноманітим благодійним фондам, міжнародним гуманітарним організаціям та навіть ООН, було значно легше просувати свої програми через церковні структури, які у їх користалися високим авторитетом та довірою.

На підтримку того, що перше місце в місіонерській діяльності Олександрійського патріархату в Центральній та Південній Африці займає саме соціальне служіння, свідчить і стаття керівника «Центру вивчення дияконис св. Фіви» Керрі Фредерік Фрост «Роздуми про висвячення диякониси Анджеліки», у якій, оцінюючи її парафіяльну діяльність, на перше місце ставить саме соціальне служіння: «Вона керує багатьма ініціативами, включаючи організацію та підтримку програми з розведення курей, які забезпечують потребуючих членів громади курчатами та яйцями»… [31]

З одного боку, вище згадана практика допомагала проводити і саме місіонерську працю, створювала умови для розбудови африканських єпархій Олександрійського патріархату. З іншого – робила ці єпархії та місіонерські центри залежними саме від гуманітарного блоку. У подальшому це допомогло РПЦ досить успішно вдертися в Африку через фінансовий фактор.

І тут варто згадати, що Олександрійський патріархат з’являється однієї з самих бідних Православних Церков, яка переважно живе на пожертви інших Помісних Церков, урядів православних країн та різноманітних недержавних фондів.

Також, згідно офіційних джерел, а також інсайдерської інформації, існувало (існує) два основних донора місіонерської роботі в Африці – перше місце тут займають різноманітні недержавні організації США, а друге, до недавнього часу Московський патріархат (читай Російська Федерація).

Розірвання Євхаристичного спілкування РПЦ та Олександрійського патріархату, яке здійснив Московський патріархат, а також його вторгнення в Африку, досить міцно вдарило по фінансуванню місіонерської діяльності в Центральної та Південної Африці. Місіонерські центи Олександрійського патріархату тепер залежать від допомоги західних благодійників та донорів, які переважно представлені неприбутковими організаціями США та ЄС.

Можна по різному оцінювати політичну складову в справі виділення різноманітних грантів західними благодійними фондами, але важко заперечити той факт, що більшість з їх, особливо в США, керується протестантською ліберальною ідеологією, яка передбачає рівність чоловіків та жінок у християнських громадах через можливість жіночого священства. Тим більше, що Олександрійський патріархат найбільш контактує саме з англіканамі. Тому ми не можемо відкинути гіпотезу певного тиску на нього в питанні запровадження жіночого священства.

Крім того, перевага соціальної складової у діяльності африканських православних парафій вплинула і на їх склад. Активістами зробилися переважно жінки, які в традиційному укладі африканських племен займаються хатніми справами та вихованням дітей, загалом всім тим, що ми називаємо «соціальним служінням». Як свідчать етнографи: «в племенах Центральної та Південної Африки дуже велике значення відіграє офіційний соціальний статус. Тобто людина, яка має якесь церковне посвячення, стоїть вище людини, яку просто благословили (доручили) певну роботу в Церкві. Диякониса, крім всього іншого, буде мети певні переваги не тільки у спілкуванні з вождями (старійшинами) свого племені, а і з державними чиновниками»[31].

У цих умовах, Олександрійський патріарх Феодор ІІ прийняв цілком логічне та компромісне рішення – він ініціював відновлення чину дияконис у старовинному наповненні цього чину. Це, з одного боку, допомагало місіонерським парафіям Африки, як стикнулися з проблемами, які існували ще в перших століттях християнства: патріархальне суспільство, потреба хрещення дорослих жінок і т.д. З іншого – поставлення дияконис було поступкою вимогам ліберальним християнським благодійним організаціям, адже диякониси займали певну ступень у православній ієрархії…

Свою позицію, яку ми описали вище, Олександрійський патріарх Феодор ІІ чітко показав, коли поставляв перших дияконис в Конго. Їх вік, цивільний стан, форма поставлення, чітко відповідала рішенням Вселенських Соборів. Це дійсно було відродження чину дияконис, які займали положення між іподияконами та дияконами, окрему нішу жіночого служіння в Церкві.

Отже, оскільки чин дияконис ніколи не був заборонений в православ’ї, їх поставлення з визначеними обов’язками старовинного служіння не викликало жодного заперечення інших Помісних Православних Церков.

Разом з тим, дії патріарха Феодора ІІ щодо поставлення дияконис, не в повній міри відповідають рішенню Священного Синоду Олександрійського патріархату, бо застосування чину поставлення дияконис вимагала подальшого вивчення питання та було поставлено на паузу.

Тепер торкнемося офіційної заяви Олександрійського патріархату від 11 травня 2024 р.

Як вже відзначалася вище, вона досить аморфна та загальна, але деякі моменти варто розгледити.

Так, Олександрійський патріархат ще раз підтвердив необхідність дияконис для місіонерської роботи в Африці: «Для місії в Африці диякониси потрібні насамперед для душпастирських обов’язків і хрещення дорослих жінок. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб жінок, особливо в таких ситуаціях, як вдівство, де зберігається соціальна та церковна відчуженість через середовище, де домінують чоловіки».

Одночасно цілком конкретно заперечується чин дияконис як такий, що відповідає чину дияконів: «Церква повністю знає положення, порядок та умови статусу диякониси, як описано в Євхології, канонах Апостольських Постанов і Трульського собору. Варто зазначити, що протягом історії диякониси не призначалися як жінки-служительки Святих Таємниць».

Торкаючись рішення Священного Синоду про відродження чину дияконис, відзначається: «це рішення було передано на додаткову експертизу для встановлення деталей щодо одягу, способу відправлення служіння та літургійної ролі дияконис у сучасному житті Церкви».

Після цих слів, цілком природно мусили прозвучати, як офіційна оцінка дій митр. Серафима, так і відповідь на питання про канонічність дияконської хіротонії Анджелікі Молен. Натомість документ обмежується наступним визначенням: «митрополит Зімбабвійський Серафим, будучи досвідченим місіонером в Африці, приступив до виконання початкового рішення Священного Синоду. Однак це рішення ще не було активовано, оскільки розгляд цього питання Синодом не завершено для остаточного рішення» [34].

Отже, бачимо кілька протиріч у цьому документі:

– Рішення Синоду не було активовано, бо його розгляд не був завершений. Тобто поставляти дияконис було ще зарано. На супереч цього рішення Церкви, патріарх Феодор ІІ поставляє дияконис, але все ж притримується Апостольських Постанов та рішень Вселенських соборів. Митр. Серафім йде ще далі – здійснює хіротонію жінки на диякона, що загалом суперечить практиці православ’я. При цьому, Олександрійський патріархат не притягує його до відповідальності за порушення рішень свого ж Синоду.

– Олександрійський патріархат заперечую рівність чину дияконис та чину дияконів. Однак на всіх візуальних матеріалах бачимо, що Анджеліка Молен має дияконські ризи та виконує літургійне служіння диякона. Але жодної канонічної оцінки цьому не надається.

Зі свого боку, митр. Серафим зробив власну заяву, у якій повідомив, що з 2022 року надсилав до Патріархії прохання про затвердження сан дияконис, а в квітні 2023-го отримав від Патріарха благословення на поставлення диякониси.

Щоправда, ієрарх не відповів на головне питання: Чи отримав він благословення на постановку диякониси саме через дияконську хіротонію, яка, власно, і викликала багато запитань.

Також митр. Серафим зазначив, що служіння диякониси Анджеліки буде здійснюватися в відповідності до інструкцій, які він очікує отримати від Олександрійського патріархату. Останнє викликало ще більш питань, адже ми знов же бачимо на візуальних матеріалах – диякониса вже виконує саме дияконське служіння, а це було б неможливо без благословення митрополита [35].

Пасивна позиція Олександрійського патріархату, який фактично відмовився брати на себе відповідальність оцінки дій мит. Серафима, вимусила інформаційні ресурси Вселенського православ’я звернутися до представників інших Помісних Церков та провідних науковців.

Зокрема представник Синоду Еладської Православної Церкви, митрополит Маронейський Пантелеймон зазначив: «Інститут дияконис передбачав не хіротонію, а радше хіротесію, і в першу чергу стосувався доручення жінкам допомагати дорослим жінкам, які готувалися до хрещення в перші роки християнства. Згодом, із прийняттям хрещення немовлят, потреба в дияконисах зменшилася» [36].

Дімітріос Керамідас, доктор богослов’я, професор теології Папського університету святого Томи Аквінського доповняє слова грецького архієрея: «У випадку хіротонії, здійсненої митрополитом Зімбабве Серафимом, роль дияконис не є відображенням ролі стародавнього православ’я. Диякониса Анджеліка уділяла Святе Причастя, виконуючи повне дияконське служіння»… [37]

На нашу думку, через міжнародний резонанс, все ж прийдеться дати читку оцінку діям митр. Серафима та остаточно визначити канонічний статус жінки-диякона. І треба визнати, що поле для маневру у його досить невелике, воно обмежується двома варіантами:

а) Визнати легітимність дияконської хіротонії жінки та канонічність дій мит. Серафима. Але жіноче священство неприйнятно для всіх Помісних Церков, тому цілком вірогідно, що в цьому випадку Олександрійський патріархат (або його частина в вигляді Африканської Православної Церкви) випаде з числа Православних Церков.

б) Осудити дії митр. Серафима та визнати хіротонію жінки неканонічною і такою, яка визнається «як небувша». Одночасно читко визначити спосіб поставлення дияконис та їх служіння на підставі Апостольських Постанов та рішень Вселенських соборів.

Що правда, у процесі дискусій в соціальних мережах висловлювалося міркування, що Олександрійський патріархат може спробувати «замовчати та забути». Тобто не робити ніяких кроків, а «служіння диякониси (жінки-диякона) в африканських джунглях більш не буде притягати увагу православної спільноти». Але така позиція контпродуктивна, бо феміністичні православні організації, наприклад той же «Центр вивчення дияконис св. Фіви», буде всіляко притягувати увагу православних до цього прикладу жіночого священства.

IV. Дії митрополита Серафима (Кікотіса) як виклик Вселенському Православ’ю

Вище ми вже доказали, що служіння дияконис не було рівнозначно служінню дияконів. Але митр. Серафим (Кікотіс) не здійснив чин поставлення дияконис, які був присутній в древній церкві, а здійснив саме дияконську хіротонію жінки. Це підтверджується навіть тим, що над нею був здійснена хіротесія в читця та іподиякона. Вона служить саме як диякон біля престолу під час літургії. Таким чином, коли слідувати за логікою, для її відкривається можливість пресвітерської та навіть єпископської хіротонії.

Однак, жодна міжправославна нарада, а також Критський Всеправославний собор 2016 р., не розглядали можливість жіночого священства в Православній Церкві.

Більш того, це питання позитивно не розглядає жодна Помісна Церква. Навіть Олександрійський патріархат, відновлюючи чин дияконис, керувався Апостольськими постановами та рішеннями Вселенських соборів, які, як ми вже відзначали вище, не розглядали можливість літургійного служіння жінок у якості дияконів.

Як ми вже відзначали вище, у 2017 р. Олександрійський патріарх Феодор ІІ поставив кілька дияконис у Демократичній Республіці Конго. Але вони були само поставлені, тобто над ними була здійснена хіротесія, а не хіротонія. Природно, що це не викликало заперечення Помісних Православних Церков, адже вже давно жінки співають та читають Апостол під час богослужіння, малюють ікони, розписують храми, а черниці активно допомагають в катехизації. Також і чин дияконис ніколи не був скасований.

Але висвячення жінки-диякона (хоча вона і названа «диякониса») створила канонічну колізію, яка може привести, як мінімум, до припинення євхаристичного спілкування між Олександрійським патріархатом та решти Православного світу. Бо, крім само факту впровадження жіночого священства, тепер диякониса Анджеліка Молена має можливість супроводжувати будь якого священика або єпископа в їх візитах до інших Православних Церков та вимагати права служіння (співслужіння) у їх храмах. Вже сьогодні, як відзначається, вона «представляє Православну церкву в Зімбабве на екологічних та екуменічних заходах».

Повстає цілком логічне питання: Що будуть робити інші Православні Церкви, коли диякониса Анджеліка Молена почне вимагати права служіння (співслужіння) у їх храмах, особливо в США та Західної Європі, залучаючи собі на допомогу різни феміністичні організації, зокрема і «Центр св. Фіви»? При цьому на сьогодні, суто формально, вона буде права, адже є кліриком Олександрійського патріархату, який знаходиться в євхаристичному спілкуванні зі всіма Православними Церквами.

Також мусимо бути свідомими – ця проблема стосується і Православної Церкви України, бо ніхто не може дати гарантію того, що ця жінка-диякон не буде в складі чергового візиту делегації Олександрійського патріархату до Києву.

Ще один дуже істотний момент, які навіть згадується в офіційному повідомленні Олександрійського патріархату – вторгнення РПЦ на його канонічну територію в Африці. І тут потрібно згадати два моменти:

– Олександрійський патріархат одним з перших визнав ПЦУ, підтримавши рішення Константинопольського патріархату про надання їй автокефалії. Через це Московський патріархат не тільки розірвав з ним євхаристичне спілкування, а і послідовно обвинувачує його в «неправослав’ї», порушенні канонів і т.д.

– Митрополит Серафим родом з Кіпру. І знов же – Кіпрська Православна Церква визнала ПЦУ та зазнала за це напади РПЦ.

Враховуючи ці два фактори, а також негативне ставлення всіх Православних Церков до жіночого священства, зокрема і жінок-дияконів, можна висунути гіпотезу, що дії митр. Серафима надали Московському патріархату додаткові аргументи в інформаційної війні проти тих Помісних Церков, які підтримують ПЦУ.

Отже можемо зробити висновок: Дії митрополита Серафима (Кікотіса) поставили в незручне становище не тільки Олександрійський патріархат, а зробилися викликом всьому Вселенському Православ’ю.

V. Деякі висновки

Від апостольських часів та до сьогодні, Православ’я не мало жіночого священства. І хоча деякі сучасні богослови відзначають: «Це також не означає, що існує конкретна заборона на це. З догматичної точки зору, немає ніяких невід’ємних причин виключати жінок з висвячення на єпископа», сьогодні Помісні Церкви керуються традицією та переданням. Зміна погляду на можливість жіночого священства можлива тільки через консенсусне рішення на Всеправославному соборі.

Дискусія щодо можливості жіночого священства почала нав’язуватися православним зовні, переважно через ВРЦ, Англіканською та Лютеранською Церквами, а також неопротестантськими деномінаціями. Також до цього підключилися різні феміністичні організації, зокрема і православні – «Бачення святої Катерини» та «Центр вивчення дияконис св. Фіви».

Ніхто не заперечує наявність чину дияконис у ранній Церкві, а і також те, що він ніколи не був скасований. Дискусії ведуться виключно про місці цього чину в церковній ієрархії та способі поставлення (хіротесія або хіротонія). У всяким разі, це був окремий чин поставлення зі своїми молитвами та чинопослідуванням, а не хіротонія жінки на диякона, адже достеменно відомо – жінки не здійснювали богослужбове (літургійне) служіння.

Олександрійський патріархат відновив чин дияконис, бо це потребували особливості місіонерської діяльності в Африці. Але він не встановив чинопослідування поставлення дияконис, їх особливий одяг та форму служіння. Натомість патріарх Феодор ІІ поставив дияконис в відповідності з Апостольськими Постановами та рішеннями Вселенських соборів. Достеменно невідомо, які молитви він здійснював, але докладно не була хіротонія жінки-диякона.

Спосіб поставлення диякониси, які здійснив митр. Серафим, є дияконською хіротонією жінки. Він одноосібно, навіть без відповідного рішення Синоду Олександрійського патріархату, ввів у своїй єпархії жіноче священство. Об’єктивно цей акт відіграв на користь Московського патріархату в його інформаційній компанії проти Олександрійського патріархату та всіх Помісних Церков, які підтримують дії Константинопольського Патріархату щодо надання канонічної автокефалії ПЦУ. Також це може привести до розколу в самому Олександрійському патріархаті.

Посилання

1. Женщины в Церкви. СПб., 2001. Ст. 24.

2. Carrie Frederick Frost. Reflections on the Ordination of Deaconess Angelic.

3. Православие и экуменизм. Документы и материалы, 1902–1998. М., 1999. Ст. 407–417

4. Testamentum Domini nostri Jesu Christi. Moguntiae, 1899. 1.19

5. Theodorou E. D.Weibliche Kleriker aus orthodoxer Sicht //Kanon. Mutter, Nonnen, Diakonissen. 2000. S. 191–194

6. Св. Фива диакониса. М., 1991. Ст. 6

7. Марфо-Мариинская обитель милосердия. М., 1993. Ст. 13.

8. Постернак А. В. Женское служение в ранней христ. Церкви (I-VI вв.) // Альфа и Омега. М., 1996. № 2/3(9/10). Ст. 244.

9. Постернак А. В Очерки по истории общин сестер милосердия. М., 2001. Ст. 212-219

10. Святитель Нектарий Эгинский. М., 1996. Ст. 42

11. William DiPuccio, Ph.D. «Anglo-Orthodoxy»: Why some Episcopalians are turning to Eastern Orthodoxy for spiritual enlightenment.

12. Limouris G.Orthodox and ecumenical Assemblies and Conferences of the 20 century // Kanon. XVI. Mutter, Nonnen, Diakonissen. Heidelberg, 2000. P. 8

13. Михаил, епископ Астраханский и Енотаевский.V Генеральная ассамблея Всемирного совета церквей в Найроби // Журнал Московской патриархии (далее – ЖМП). 1976. № 6. Ст. 59.

14. Towards the mutual recognition of the ordained Ministries. М. 54 //Baptism, Eucharist and Ministry. World Council of Churches. Faith and Order. Paper No. 111

15. Evan-gelos D. Theodorou. Weibliche Kleriker aus orthodoxer Sicht //Kanon. Mutter, Nonnen, Diakonissen. 2000. S. 191–194

16. Ohme H.Neue theologische Einsichten der Orthodoxie zur Frage der Frauenordination – Die Konferenz von Rodhos vom 30. 10–7. 11. 1988 // Bock W, Lienemann W. Frauenordination. Studien zu Kirchenrecht und Theologie. B. III. Heidelberg, 2000. S. 141.

17. Православие и экуменизм. Документы и материалы, 1902–1998. М., 1999. Ст. 407–417

18. Limouris G.Orthodox and ecumenical Assemblies… Р. 18. / Orthodox Conference of Women in the Life of the Church: Final Statement; Makarios III Seminary, Nairobi Kenya, 1–4 June 1998.

19. Ecumenical Patriarch Bartholomew Hosts International Conference for Orthodox Women. 

20. Patriarchate of Alexandria’s shilly-shalling regarding the ordination of a deacones.

21. Элизабет Бер-Сижель. Служение женщины в церкви. Предисловие митрополита Сурожского Антония. М., 2002. Ст.7. (Російський переклад видання 1987 р.)

22. Элизабет Бер-Сижель, Епископ Диоклийский Каллист (Уэр). Рукоположение женщин в Православной Церкви. М., 2000. Ст. 47

23. Saint Catherine’s vision

24. A Call for the Rejuvenation of the Ministry of the Ordained Deaconess

25. St. Phoebe Center for the deacjness

26. протодьякон Питер Данилчик. «Диаконское служение в церковном управлении и администрации» 

27. Анн-Мари Месера, президент; Кэрен Стайер, кандидат наук; Гаст Месера; Тэва Регул, магистр теологии; Кэрри Фредерик Фрост, кандидат наук; доктор Хелен Теодорополус, кандидат наук. «Центр изучения диаконисс святой Фивы»: Размышления о нашей миссии. 

28. Proposed Guidelines for the Revival of the Ordained Female Diaconate in the Orthodox Church Today. 

29. Перспективы восстановления чина диаконисс в Православной Церкви рассмотрели на семинаре в США. 

30. ADVISORY BOARD.

31. Carrie Frederick Frost. Reflections on the Ordination of Deaconess Angelic. 

33. Христианство в Африке. М., 2002. Ст. 69

34. Patriarchate of Alexandria’s shilly-shalling regarding the ordination of a deacones. Read the announcement issued by the Patriarchate of Alexandria. 

35. Олександрійський Патріархат опублікував заяву у зв’язку з висвяченням диякониси. 

36. Patriarchate of Alexandria’s shilly-shalling regarding the ordination of a deacones. Orthodoxtimes.com requested the opinion of Metropolitan Panteleimon of Maroneia, representative of the Holy Synod of the Church of Greece, on the issue. 

37. Patriarchate of Alexandria’s shilly-shalling regarding the ordination of a deacones. Dimitrios Keramidas, Doctor of Theology. 

прот. Сергій Горбик, Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова

.

Патріарх Олександрійський і всіх Африки Феодор II в інтерв’ю видання «Parapolitika» характеризує Московський Патріархат як «злодія в ночі». Блаженніший висловлює несхвалення того, як Російська Православна Церква була втягнута у війну проти України, вказуючи, що «вона має функціонувати як фактор миру, стабільності та рівноправності». Посилаючись на великі проблеми нашого часу, він оцінює, що вони мають для відправної точки «індивідуалізм, егоїзм, дистанцію та відсторонення від інших людей». Про продовження сердечної співпраці між двома історичними Церквами задля мирного співіснування та співіснування на території Африки. Подаємо інтерв’ю у повному обсязі.

– Ваше Блаженство, нещодавно Ви відвідали Ватикан з офіційним візитом і зустрілися з Папою Франциском. Яка була мета візиту? Чого ти чекаєш після цієї зустрічі?

– Ми детально розмовляли про кровопролитну війну в Україні та її згубні наслідки для всього світу, а особливо для Європи, говорили про його майбутню поїздку до Конго та Південного Судану, а також про аномальне входження Російської Церкви до канонічної території Олександрійського Патріархату в Африці. Нарешті, ми згадали про діалог між православними та римо-католиками, який відбудеться в Олександрії, в нашому Патріархаті наступного травня, і це буде вперше в історії.

– Яке враження справив на вас папа в людському плані? Що вас об’єднує?

– Він дуже проста людина, практична, скромна і, звичайно ж, дуже розумна. Справжня Божа людина, який день і ніч бореться за свою Церкву і свою паству.

– Яким був результат тих зусиль, які весь цей час докладалися, щоб Московський патріархат не потрапив на територію Олександрійського патріархату та не чапав людей, які перебувають на місії?

– Московський Патріархат, демонструючи високоавторитарні тенденції панування над усім Православ’ям, бажаючи монархічно правити і поставити Православну Церкву під свою владу, скасувавши всю богословську та канонічну традицію Православної Церкви, з’явився в Африці і увійшов туди як злодій ночі, порушуючи вікові церковні установи і священні правила Церкви. Діяльність Московського Патріархату поза межами його церковної юрисдикції завдає шкоди братерству, братерству і чистоті нашої православної віри і, звичайно, дає розпал православному скандалу. Безумовно, Московський Патріархат, обтяжений минулими амбіціями і вкрай егоїстичною поведінкою, щільно охоплює державно-політичні пошуки відповідних позицій Російської держави, результати яких завжди, як вчить історія, дуже болючі для православного російського народу. Олександрійський Патріархат, рухаючись у рамках канонічної традиції, пережив усі канонічні дії та засудив неправославні дії Московського Патріархату в Африці, повідомивши про це всі Православні Церкви, більшість з яких мовчать. Уявіть собі, якби Олександрійський патріархат створив церковну структуру в рамках іншої православної церкви. Що сталося? Ми продовжуватимемо працювати в Африці, завжди пам’ятаючи страждаючий африканський народ і вірячи, що наша робота продовжиться, оскільки вона має дуже глибоке коріння і не є ефемерною, егоїстичною, але потужною.

– Яке ставлення Російської Церкви і Кирила до війни і Путіна і яке воно насправді

– Церква, як божественна установа, пов’язана з принципами миру та любові до всіх і вся і не має нічого спільного з війнами та рабством. Звичайно, є випадки, коли Церква підтримує боротьбу за визволення націй від поневолення та вигнання завойовників. Оскільки ми говоримо про Росію, я наведу приклад Другої світової війни, коли Московський патріархат заохочував православний російський народ до захисту Вітчизни у ІІ Світової війні проти нацизму. У випадку з Україною, однак, це чужа війна, жертвами якої є співгромадяни та брати. Тому Патріархат має бути дуже обережним щодо цього, він має виступати фактором миру, стабільності та рівності. Таким чином, українське церковне питання також вирішилося гладко, без внутрішньо-православних суперечок і конфліктів, і, мабуть, суперечка між РФ та Україною не завершилася. На жаль, Московський патріархат увійшов у геополітичну гру, і я не знаю, як це вийде. З приводу цього питання дозвольте мені висловити свою любов до згуртованого і дуже вірного українського народу, якому я від усього серця бажаю, щоб він скоріше знайшов мир і присвятив себе справі миру і процвітання.

– Ми всі знаємо, що важлива частина діяльності Олександрійського Патріархату стосується місії в надрах «чорного континенту». Що для вас є місцем складності під час виконання обов’язкових?

– Найбільший виклик сьогодні — запобігти впровадженню етноплемінного ладу в ортодоксальній Африці. Місія на африканському континенті сьогодні є головною роботою Патріархату. Олександрійська Церква взялася за виклик євангелізації людей, основною метою якої було досягнення їх єдності. Єдність, яка виходить за межі кордонів, рас, кольорів, не в сенсі нівелювання, але взаємного включення у Христа. Олександрійська Православна Церква звернена до кожної африканської людини, приймаючи її цілісність, звичаї та традиції, не намагаючись насаджувати нові, а перетворюючи існуючі, надаючи православного християнського змісту. Завжди, над племенами та народами, звичаями та традиціями, пріоритетом для Церкви є людина, яку вона намагається трансформувати через особисті, досвідчені стосунки в любові та свободі, подалі від нетерпимості, фанатизму та насильства, які змінюють божественний образ людини. Я особисто, а також первосвященики і всі мої співробітники, повністю знаючи цю титанічну боротьбу, вони знають, що шлях довгий і важкий, який часом стає непрохідним і небезпечним шляхом. Але ми продовжуємо, робимо трохи подиху, трохи відваги, тому що голос вселенського православного Риму, голос отців, мучеників і подвижників, голос народу Африки і великі виразні очі їхніх дітей. шепочуть нам: «Не покидай, не покидай, тримай, тримай».

– Як ваша велика любов до освіти поєднується з вашою місіонерською роботою?

– Зауважте, що коли ми говоримо про місію в Африці, то не маємо на увазі лише навчання вірі. Православна місія – це сукупність багаторівневих дій, що стосуються всього єства і вираження кожної людської діяльності. Ми глибоко переконані, що Православна Церква також має бути зацікавлена в покращенні соціально-економічного становища жителів Африки. Головним фактом у вихідному випадку є виховання її дітей, її майбутнє. Наша зацікавленість у розвитку освіти в Африці базується на нашій любові та турботі про молодь, про нових дітей Африки. Ми знаємо, що діти та молодь є основними осередками майбутньої суспільної тканини Африки, тканини, яка, щеплена православною вірою, ставатиме все більш досконалою, ревно служачи та вдосконалюючи африканське суспільство на краще. Крім того, місії потрібні священики, причому африканські священики. З цієї причини ми заснували Олександрійську школу під назвою «Олександрійська Патріарша Школа Святого Афанасія», метою якої є освіта та підготовка лідерів і співробітників митрополитів і єпископів Патріархату по всій Африці в питаннях місії та надання гуманітарної допомоги. діяльності. З допомогою братів-священиків ми працювали над боротьбою з неписьменністю та розвитком освіти по всій Африці. Ми знаємо, що вищевказані зусилля є складними, оскільки сьогодні в Африці існує понад п’ятдесят незалежних держав, понад 800 племен і понад 700 мов, якими розмовляють великі групи людей. Тому ми зміцнюємо, заохочуємо та ретельно контролюємо роботу навчальних закладів усіх рівнів, шкіл практичного мистецтва та центрів популяризації альтернативних методів ведення сільського господарства. Однак, оскільки загальна фінансова вартість їхньої діяльності є досить високою, ми намагаємося знайти ресурси з-за кордону за допомогою Церков, таких як Греція, Кіпр, Фінляндія, Америка, Австралія, місіонерські братства та асоціації, а також багато інших. приватні особи. Радість усіх нас, хто служить цій меті, коли бачимо, як сльози висять на обличчях дітей, а замість них на майданчику з’являються їхні усміхнені обличчя. Тоді відкривається дорога, якою ми всі хочемо йти, дорога спасіння… Служіння дітям.

– Кілька місяців тому ви бачили президента Байдена в Білому домі. Що ви винесли від тієї зустрічі?

– Дуже гарний досвід і зустріч із людиною, яка має стільки влади зі своєї посади, але водночас вона проста, Божа людина, з великою вірою в Бога та добрим знанням Євангелія, яка не боїться говорити про Бога та його релігійний досвід. Президент, який щиро любить Грецію та греків і має особливі почуття, повагу та любов до Вселенського Патріарха Варфоломія, Архиєпископа Америки владиці Елпідофора та отця Олександроса Карлуцоса. Лідер наддержави, який прислухається до світових проблем і намагається по-своєму їх вирішити, водночас борючись за захист своєї батьківщини та її громадян.

– Як ви думаєте, чого сьогодні потребує наш час?

– Велика проблема, з якою сьогодні стикається людина, — це відчуження людської особистості та егоїстична поведінка в усіх наших діях. Індивідуальність сучасної людини виражається через індивідуальність, егоїзм, відчуженість і віддаленість від інших людей. Ми живемо так близько, але ми так далеко один від одного – ми чужі одне одному. І оскільки я живу в Африці та знаю її проблеми близько, де війни, громадянські конфлікти та біблійні природні катаклізми створюють хвилі біженців, я вважаю, що сьогодні наш час потребує прийняття «іншого», «іноземця», як я вже згадував. у моїй попередній промові. Ми повинні розуміти, що пошана до кожної людської особи та визнання самого Христа в особі чужинця призведе нас до відкидання поведінки, яка ображає, принижує, ображає або загрожує «чужому», який є образом Бога. Не забуваймо, що гостинність стародавніх часів була особливо розвинена у стародавніх греків, яку вони називали красивим словом «φιλοξενία». Власне, інститут гостинності настільки зміцнів, що стародавні греки вважали його порушення злочином. Отже, чужинця слід сприймати як образ Христа, оскільки сам Христос став чужинцем і прийшов на землю. Лише так гостинність може бути корисною, бо це перш за все любов.

Опубліковано в газеті «Parapolitika» 18.03.23

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Москва «Краде» священиків у Олександрійського пат і запалює свічки до дня народження разом з Папою Римським, сподіваючись налякати православних

Російська церква шукає у Папи та Ватикану докази міжнародного визнання, після її необережних дій, які фактично поставили її на маргінес православного світу.

Припинення спілкування з Вселенським Патріархатом та іншими Церквами, які визнали Українську Церкву, попри те, що воно анітрохи не сприяло її дипломатичної «гойданці», не турбувало чиновників Російського Патріархату, які продовжують безпрецедентно тиснути на інші Православні Церкви, щоб примусити їх підтримувати курс Московського патріархату

Рішення Патріарха Кирила покласти на свої плечі кілька десятків священнослужителів, які служать в Африці, районі абсолютної юрисдикції Олександрійського патріархату другого народження, є доказом того, що в Москві досі вірять, що шантаж змусить Церкви, які офіційно визнали ПЦУ, відмовиться від цього рішення, а також і налякати інших, щоб не погодилися на визнання.

Як повідомляють обізнані джерела orthodoxia.info, найбільше бояться в Москві мирних візитів митрополита Київського Епіфанія до Церков, які визнали його Церкву.

У цьому контексті Олександрійський Патріархат і Грецька Церква вважаються надзвичайно «небезпечними», оскільки офіційна присутність Епіфанія на їх канонічної території переверне наратив, який вони давно культивують про ізоляцію Православної Церкви України.

Вже робилися спроби спровокувати паломницьку кризу в Грецькій церкві через заборону навідування, але і пандемія, і фінансові проблеми найбільшого туристичного агентства Північної Греції, яке займалося прийомом російських паломників, перекреслили плани Московського патріархату, рішення якого не було виконано російськими паломниками.

Безпрецедентне вторгнення на канонічну територію Олександрійського Патріархату, хоча і було багатьма очікуване, викликало особливо негативне враження до такої міри, що ієрарх, який добре знає міжнародні церковні питання та баланси, назвав Російську Церкву «транссибірським експресом без гальм».

«Очікується, що такий великий потяг, коли він втратив гальма, завдасть великої шкоди під час свого проходження, але в кінцевому підсумку найбільшої шкоди зазнає він сам», — багатозначно зазначив він.

З днем народження, Папа

Наразі, незважаючи на показну байдужість, Московський Патріархат не може приховати невпевненість, викликану його ізоляцією від Вселенського Православ’я. З цієї причини знову, незважаючи на традиційну антикатолицьку позицію, яку він намагається систематично розвивати, Московський патріархат звертається до Старого Риму, сподіваючись представити картину міжнародного впливу.

У грудні 2021 р., митрополит Волоколамський Іларіон, відповідальний за російську церковну дипломатію, повідомив російським журналістам, що поїде до Риму, щоб привітати Папу Франциска з днем народження на його 85-річчя, залишивши натяки на подальші переговори.

Нарешті зустріч відбулася незадовго до Різдва і, як повідомив сам митрополит Іларіон, разом із «пирогом» на столі була ще одна зустріч Патріарха Кирила з Папою Франциском наступної весни.

Вірна своїй «традиції», Російська церква не прийме Папу в Москві, а Патріарх Кирило не поїде до Риму, але для зустрічі двох очільників церков шукають третю країну.

Нагадаємо, попередня зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом відбулася в аеропорту Гавани на Кубі в лютому 2016 року.

Цього разу, згідно з виступу митрополита Іларіона на Синоді його Церкви, Папа і Патріарх Московський обговорюватимуть майбутнє християн на Близькому Сході.

Але Російський патріарх досі уникає обговорення майбутнього православних.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO 

У грудні 2021 р., Синод Московського Патріархату заснував кілька єпархій у Африці, яка вважається канонічною територією Олександрійського Патріархату. Ця подія викликала багато галасу, зокрема і в українському медіапросторі. Однак, майже всі автори пов’язували подію виключно з початком співслужіння Православної Церкви України та Олександрійського Патріархату. Однак «африканська проблема», як і пілотна спроба Московського патріархату створити свої структури на канонічної території іншої Помісної Церкви, має значне більш давню історію. При цьому, власне створення канонічної структури Московського патріархату в Африці має, на наш погляд, значно більш суттєве питання для Вселенського Православ’я, ніж просте порушення «канонічних кордонів».

Отже, звернемося до історії.

І. Російська (і не тільки) присутність в Африці: проблеми та питання

Майже всі українські (і не тільки українські) дослідники пов’язують вторгнення росіян у Африку виключно з сучасними діями Московського патріархату, зокрема помстою за реальне встановлення співслужіння з Православною Церквою України, але проблема має дуже давні коріння, що вимагає певної ретроспективи.

Перше «вторгнення» росіян у Африку відбулося на початку 20-х років ХХ ст. Реально парафії Російської Православної Церкви стали з’являтися в Північній Африці у зв’язку із Громадянською війною в Росії. Воскресенський прихід у Тунісі був заснований у 1920 році, з приїздом ескадри Чорноморського флоту до Бізерту. З кінця 1920-х років Олександрійська Православна Церква прагнула включити Магриб (тобто Північно-Східну Африку) у свою канонічну область. Тут була утворена Карфагенська єпархія. Проте, російські віруючі зазвичай зберігали відданість колишньому порядку та підпорядковувалися Російській Зарубіжній Церкві чи Західноєвропейській Російській митрополії владики Євлогія (Георгіївського).

Саме через «Архиєпископію православних церков російської традиції у Західній Європі», яка в 1931 р. була прийнята під омофор Константинопольського патріархату, виник перший конфлікт щодо канонічних кордонів Африки.

Так, вже у 1932 р. Олександрійський патріарх Мелетій II Метаксакіс, скерував до Константинопольського патріарха Фотія ІІ лист, у якому протестував проти заснування російських парафій Вселенського патріархату в Африці та вимагав їх передачі під свій омофор. Але канонічні російські парафії були проти свого розсіяння по юрисдикціям, тому жорстко трималися канонічної структури вл. Євлогія. І в цьому вони знайшли підтримку, як Константинопольського патріарха Фотія ІІ, так і його наступника – патріарха Веніаміна.

Хоча, за різними даними, у Алжирі та Єгипті було тільки кілька парафій «Архиєпископії православних церков російської традиції у Західній Європі», центром яких була парафія (і храм) на честь ап. Андрія Первозваного в місті Алжир, суперечки через них між Константинопольським та Олександрійським патріархатами тривали практично до кінця 1944 р.

1.1. Перший конфлікт Московського та Олександрійського патріархатів

Важко сказати, коли спецслужби СРСР почали використовувати Олександрійського патріарха Христофора ІІ у своїх цілях, зокрема для повалення першості Константинопольського патріарха серед Православних Церков. Однак відомо, що вже до кінця 1941 р. він зробився явним прибічником Москви. Зокрема 13 січня 1942 року патріарх Христофор II надіслав митрополиту Сергію (Страгородському) телеграму з висловом молитовної підтримки російському народу, на частку якого випали найтяжчі випробування ІІ Світової війни. Після обрання митрополита Сергія патріархом Московським та всієї Русі, Олександрійський патріарх братським посланням у день Різдва Христового привітав патріарха Сергія та висловив надію на якнайшвидшу перемогу союзних армій.

Також у січні 1945 р. Христофор ІІ був присутній на помісному соборі Російської Православної Церкви. Він підписав із іншими представниками «звернення до народів світу». З іншими патріархами та предстоятелями, Олександрійський патріарх взяв участь в інтронізації патріарха Олексія I. На урочистому обіді патріарх Христофор виголосив промову, в якій зазначив, що Російська Православна Церква є «прекрасною дочкою Апостольських Церков Сходу» і, як така, завжди і всіма силами допомагала чотирьом Патріархіям та увесь час дбала про них і про Святі Місця Сходу. Російська Церква, зазначив патріарх, надавала увагу і допомогу у всіх тимчасових труднощах і потребах Східних Православних Церков.

Однак, з кінця 1944 р. митрополит Євлогій (Георгіївський) розпочав своє повернення в Московський Патріархат, а 11 вересня 1945 року з’явився указ Московської патріархії № 1171 про те, що Західноєвропейський екзархат прийнятий. Відповідно митрополит Євлогій вважається тепер екзархом Московського патріарха. Отже, проблема його адміністративної структури в Африці відтепер робилася темою суперечок Олександрійського та Московського патріархатів. Тим більше, що на Помісному соборі 1945 р., було ухвалено рішення «поминати ім’я патріарха Олексія у всіх закордонних російських церквах». Розуміючи неможливість мирно вирішити питання канонічного підпорядкування російських парафій у Північної Африці, Олександрійський патріарх Христофор II видає циркуляр за № 406 від 15 лютого 1946 року, у якому закликає всю марокканську російську паству коритися лише йому, патріарху Олександрійському, і поминати тільки його ім’я за богослужінням… Однак російські парафії, зокрема і Московського патріархату, відмовилися виконувати цю цілком канонічну вимогу.

Літом 1946 р. керівництво СРСР почало підготовку до «Всеправославної наради», яка мала вивести Московський патріархат на перше місце та надати його очільнику титул «Вселенського». Намагаючись перетягнути на свій бік древні патріархати, у листопаді 1946 р. делегація РПЦ, яку очолював митрополит Григорій (Чуков), зустрілася з Олександрійським патріархом. Офіційною метою зустрічі називають «переговори з поточних загально-церковних питань та про православні російські громади». У процесі перемовин постало питання про передачу (ліквідацію) структури «Архиєпископії православних церков російської традиції у Західній Європі», яка, як ми вже зазначали, існувала на канонічної території Олександрійського патріархату. Однак, під тиском офіційних структур СРСР, Олександрійський патріархат був змушений «визнати право росіян на незалежне релігійне життя в діаспорі. Крім того, з метою матеріальної підтримки було прийнято рішення про щорічне субсидування братів православних в Єгипті з боку Радянського уряду».

Варто зазначити, що трактовка певних домовленостей щодо російських парафій, у представників Олександрійського та Московського патріархату відрізнялася.

Так, Московський патріархат однозначно наполягав, що Олександрійський патріархат дав згоду на присутність російських парафій в Африці, наполягаючи тільки на ліквідації адміністративних структур. Натомість Олександрійський патріархат розумів ці домовленості як перевід цих парафій у «церковно-культурну» автономію під своєю юрисдикцією.

З огляду на потребу присутності Христофора ІІ на Московській «Всеправославній нараді», але у відповідності з ухвалами Помісного собору 1945 р., РПЦ приймає дуже двозначне рішення. Найбільш проблемна парафія на честь ап. Андрія Первозваного у м. Алжир була ліквідована, як і африканське благочиння, але деякі парафії залишилися в ставропігії Московського патріарха (найперше тут йде мова про кілька парафій у Алжирі, а також парафій у Тунісі).

З огляду невиконання (або неповного виконання) домовленостей, Олександрійський патріарх проігнорував Московську нараду 1948 р. та доручив представництво від свого імені Антиохійської делегації, з дуже конкретними та обмеженими повноваженнями. У відповідь на таке рішення Олександрійського патріарха, очільник РПЦ МП, патріарх Олексій І, прийняв рішення про відновлення своїх структур в Африці. Зокрема, у 1951 – 1952 р. була заснована парафія Воскресіння Христового в Тунісі, яка незабаром побудувала однойменний храм. Одночасно і РПЦЗ спробувала створити окрему єпархію з центром у Тунісі. На думку деяких науковців, такі узгоджені дії наводять на думку про участь у їх організації спецслужб СРСР.

Отже, конфлікт розгорівся з новою силою. Тому Олександрійський патріарх Христофор ІІ загалом заборонив своєму духовенству співслужити «з російськими священиками»…

Напруга у відносинах між Олександрійським та Московським патріархатами залишалася до середини 50-х рр., та було знята через фінансову «допомогу» особисто Христофору ІІ, а також взаємну потребу ситуативного союзу для протистояння Константинопольському патріархатові. Але остаточно ситуація стабілізувалася тільки наприкінці 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст., коли через місцевий рух за незалежність від Франції, російські емігранти почали масово залишати Північну Африку. Вже в середині 1960-х років єдиним храмом РПЦЗ з постійним настоятелем була Успенська церква у м. Касабланка, а парафії Московського патріархату самоліквідувалися через відсутність вірних.

1.2. Унія Московського патріархату та РПЦЗ. Нова «африканська криза»

Після того як 17 травня 2007 року у московському храмі Христа Спасителя очільник Московського патріархату Олексій II та очільник РПЦЗ митрополит Лавр, у присутності президента Росії Володимира Путіна підписали Акт про канонічне спілкування, в Африці знову з’явилися канонічні російські парафії. Загалом це було 8-10 парафій у Єгипті, Марокко, Тунісі, Уганді та Південно-Африканській республіці. Згідно канонічного права, вони мусили перейти під юрисдикцію Олександрійського патріархату або набути статус «подвір’їв» Московського патріархату. Але, не дивлячись на канонічні правила, вони залишалися у юрисдикції РПЦЗ МП або навіть напряму у РПЦ МП. Пікантність ситуації полягає в тому, що, як мінімум одна парафія в Уганді, не є громадою російської діаспори. Її створив місцевий мешканець – о. Христофор Валусімбі для своїх одноплемінників (чому це сталося, ми розповімо згодом). Також і громаду в ПАР, яка була створена безпосередньо Московським патріархатом на підставі рішення Священного Синоду від 29 грудня 1998 р., важко назвати «діаспорною». За словами її, настоятеля, ігумена Філарета (Булекова), крім відносно невеликої російської діаспори, парафіянами храму з’являються «південноафриканці з білої частини населення країни – спадкоємці вихідців із Голландії XVII-XVIII століть, бури, як їх прийнято називати, та англійці».

Планувалося, що питання з парафіями Московського патріархату в Африці буде вирішено у ході візиту Олександрійського патріарха Феодора ІІ в Росію, який розпочався 6 жовтня 2007 р. Однак предстоятелі не дійшли до згоди і питання «зависло» на невизначений час…

Не дивлячись на позірно добрі стосунки з Феодором ІІ, Московський патріархат поступово почав готувати ґрунт щодо свого канонічного знаходження в Африці. Вже у 2008-2010 рр. на різноманітних богословських конференціях почали з’являтися твердження про те, що Олександрійський патріархат історично має владу тільки над «Єгиптом, Лівією та Пентаполем». Отже Центральна та Південна Африка є «діаспорною територією».

На нашу думку, така політика Московського патріархату була спрямована спонукати Олександрійську патріархію підтримувати позиції РПЦ на передсоборних нарадах, а в подальшому – на Всеправославному соборі, який був тоді вже запланований на 2016 рік.

Загалом, з’явлення парафій інших юрисдикцій у Центральній та Південній Африці давно зробилася проблемою для Олександрійського патріархату. Так, за свідченням того ж ігумена Філарета (Булекова), у ПАР існують громади Сербської та Румунської Православних Церков, а в Уганді – навіть місцева громада старообрядців, яку створив африканський священик, протоієрей Йоаким Кимба, який був раніше, за його власним твердженням, священиком Олександрійської Православної Церкви.

Питання про дотримання канонічних юрисдикційних кордонів Олександрійського патріархату в Африці, найперше адресоване Московському Патріархату, мусило бути вирішено на Всеправославному соборі 2016 р. І, за інформацією з різних джерел, було однією з ключових причин, з яких Москва відмовилася від участі в соборі.

На жаль, хоча Собор і підтримав патріарха Феодора ІІ у його претензіях до Московського патріархату, ніяких виразних рішень не було оприлюднено. Хоча, на прес-конференціях, ієрархи безумовно підтверджували: Африка – це канонічна територія Олександрійського патріархату.

Власне, інфантилізм та байдужість інших Православних Церков щодо порушення канонічних кордонів Олександрійського патріархату, примусили патріарха Феодора ІІ «стиснути зуби та терпіти», проводячи важкі перемови з порушниками. А Московський патріархат, як дуже чітко зазначив один з провідних грецьких журналістів Андреас Лаударос, «захоплюється собою і своїми діями та заявляє, що може жити без інших».

1.3. «Африканська криза» 2016-2019 рр.

Після Критського собору 2016 р., на якому Олександрійський патріархат відчув певну підтримку інших Православних Церков, Феодор ІІ почав більш активно діяти в справі захисту своєї канонічної території. І це незабаром виявилося у конфлікті з парафіями Московського патріархату в Африці.

Отже, коротка історія проблеми.

Наприкінці 90-х років ХХ ст., Московський патріархат вирішив якось внормувати статус кількох російських парафій у Єгипті. Олександрійському патріархату запропонували дати дозвіл на відкриття кількох подвір’їв РПЦ: одне в Каїрі, інше – в Олександрії. Планувалася, що ці парафії будуть обслуговувати невелику російську діаспору, співробітників амбасади Російської Федерації та численних російських туристів. Для здійснення цього проекту, РПЦ МП було передано 2 церкви, які до цього стояли закинуті. Таким чином, на початку ХХІ ст. росіяни отримали храм «на честь Великомученика Димитрія Солунського» в Каїрі, та храм «на честь блг. Олександра Невського» у Олександрії. Незабаром Московська патріархія відкрила ще одну російську парафію – у м. Хугарда, а вже в 2017-2018 рр. почала роботи з облаштування третього храму – у житловому комплексі амбасади РФ у Каїрі. Подібним чином, як подвір’я, легалізували й інші російські африканські парафії…

«Підводним каменем» пропозиції Московського патріархату була майже незауважена канонічна колізія, різночитання грецького та російського тексту угоди: Московський патріархат вважав, що «парафії Російської Православної Церкви в Африці, які знаходяться в юрисдикції Олександрійського патріархату» продовжують бути саме «московськими». І фактично так і було, адже саме вони назначали у ці парафії священиків, які ніколи не переходили в Олександрійський патріархат. Також священики служили на антимінсах РПЦ та використовували її церковний календар. Єдине, що пов’язувало ці парафії з Олександрійським патріархатом, було поминання Феодора ІІ за богослужінням. Але і тут була проблема: посилаючись на рішення Помісного собору 1945 р., російські священики першим поминали саме Московського патріарха, а вже потім – патріарха Олександрійського, а в африканських парафіях РПЦЗ МП – загалом другим поминали керуючого митрополита цієї структури, і тільки третім Феодора ІІ…

Не дивлячись на всі спроби Олександрійського патріархату в 2007-2016 рр. вирішити проблему мирним шляхом, тобто повним включенням «російських парафій» у свою структуру з захованням мови та особливостей богослужіння, досягнути консенсусу не вдалося.

Ситуація ще більш погіршилася після Критського Всеправославного собору 2016 р. Російські парафії в Африці робляться центрами «критики», як дій собору, так і Константинопольського та Олександрійського патріархів. Одночасно «місіонери» Московського патріархату починають активно «працювати» з місцевими негритянськими африканськими  священиками Центральної та Південної Африки, заохочуючи їх до підтримки позиції РПЦ МП. Звичайно, як тепер вже кажуть відверто, до цього залучалися державні кошти Російської Федерації.

Криза сталася у жовтні 2018 р., коли Московський патріархат, в ультимативному порядку, вимагав від патріарха Феодора ІІ засудити Константинопольський патріархат, аж до розриву євхаристійного спілкування через «українську кризу». Після рішучої відмови Олександрійського патріархату долучиться до антиконстантинопольського руху, «російські парафії» парафії почали вже відверто виконувати вказівки Москви. Тут, найперше, треба згадати відмову російських священиків у Єгипті та ПАР співслужити з грецьким духовенством Константинопольського патріархату, а також публічна заборона своїм вірним відвідувати такі богослужіння.

Безрезультатні перемови Олександрійського та Московського патріархатів тривали до кінця літа – початку осені 2019 р. При цьому Москва не збиралася йти на якісь поступки, а тільки вимагала від патріарха Феодора ІІ, щоб той долучився до антиконстантинопольської «коаліції». Розв’язка надійшла 8 листопада, коли Олександрійський патріарх «у храмі на його честь у столиці Єгипту під час Божественної літургії згадував ім’я митрополита Київського і всієї України Епіфанія як предстоятеля автокефальної Православної церкви України»

Реакція Московського патріархату незабарилася. Вже 26 грудня 2019 р., приймається кілька важливих рішень. Зокрема, крім розірвання євхаристійної єдності з Олександрійським патріархом, у журналі № 151 говориться: «Зберегти церковне спілкування з архиєреями Олександрійської Православної Церкви, окрім тих, що підтримали або у майбутньому підтримають легалізацію українського розколу; Вивести з юрисдикції Олександрійського Патріархату парафії Російської Православної Церкви, що знаходяться на Африканському континенті, надавши їм ставропігійного статусу».

На нашу думку, кожний з цих пунктів має дуже важливе значення не тільки в світлі рішення Московського патріархату про заснування своєї канонічно-адміністративної структури в Африці, а і загалом його рішення щодо спроби побудови нового «канонічного устрою» Вселенського Православ’я. Отже розглянемо їх окремо:

По-перше, закладається основа можливості розколу інших Помісних Церков за принципом підтримки дій (політики, рішення) Московського патріархату. Між рядків бачимо готовність прийому таких архиєреїв (і їх єпархій) у свою юрисдикцію.

По-друге, легалізується можливість створення власних адміністративних структур на незаперечній канонічній території інших Православних Церков. Що, власне, знайшло своє продовження в створенні «Африканського екзархату РПЦ».

1.4. Деякі висновки щодо російської присутності в Африці

Як бачимо із викладеного, «африканська криза», а саме боротьба Московського патріархату за заховання своєї присутності в Африці, розпочалася задовго до з’явлення т.зв. «українського питання» та аніяк не було з ним пов’язана. Рішення Синоду РПЦ МП про заснування своїх адміністративно-канонічних структур в Африці є цілком логічним завершенням дій, які почалися ще в середині 40-х років ХХ ст. При цьому «визнання ПЦУ», на яке так люблять посилатися в Москві, аніяк не є головною причиною. Воно було тільки каталізатором пришвидшення певних процесів. Але з цього виникає наступне питання: Чому Московський патріархат так запекло тримався та тримається за свою присутність саме в Африці?

2. Реальні причини запеклої боротьби Московського Патріархату за свою присутність у Африці та чому вона стала першою в реалізації його експансивної політики

Відповідь на питання про багаторічну боротьбу РПЦ МП за свою канонічно-адміністративну присутність у Африці потрібно шукати не в давній історії, а у відносно недавніх (і сучасних) спробах керівництва СРСР, а потім і Російської Федерації, зробити Московський патріархат беззаперечним лідером та керівником Вселенського Православ’я. Це, своєю чергою, дало б можливість реально використовувати православ’я у своїх зовнішньополітичних інтересах.

2.1. Підготовка «Московської православної наради» 1948 р. Її мета та наслідки у світлі існування «російських парафій» у Африці

У перші повоєнні роки, для посилення впливу СРСР у країнах домінуючого православ’я, найперше Греції та Близькосхідному регіоні, з’явилася ідея перетворити Московський Патріархат на своєрідний «Православний Ватикан», з можливостю адміністративного керування іншими Православними Церквами. Подібні наміри тісно перепліталися із планами керівництва СРСР посилити свій вплив у Туреччині. Цій країні були висунуті вимоги – передати частину Турецької Вірменії до складу Радянського Союзу та допустити розміщення радянських військових баз у протоках Босфор та Дарданелли, що дозволяло контролювати ситуацію в районі Стамбула.

У 1945 р., на виконання рішення уряду СРСР, делегація Московського патріархату навідала Близький Схід та мала перемови із кількома (низкою) предстоятелями та єпархіальних архиєреями Православних Церков, зокрема і Олександрійського патріархату. У доповідній записці Г.Г.Карпова Сталіну про підсумки поїздки цієї делегації, яка датується 27 липня 1945 р. зазначалося: «З ініціативи східних патріархів у розмовах з патріархом Алексієм було порушено питання Вселенського Собору, який не скликався з VIII століття. Усі патріархи висловлюються за бажаність скликання Вселенського Собору і одностайно вказують на те, що Собор має відбутися у Москві. З обміну думками щодо цього питання між патріархами – Собор повинен буде обрати Вселенського патріарха та вирішити питання про перенесення центру православ’я до Москви…». А в березні 1946 р. митрополит Миколай (Ярушевич) написав у Раду у справах Російської православної церкви про необхідність проведення у Москві Вселенського Собору. Ця ідея була повністю схвалена Сталіним, який покладав на її здійснення великі надії. Секретною постановою від 29 травня 1946 р. Рада Міністрів СРСР дозволила проведення у Москві Вселенської Передсоборної наради за участю глав усіх автокефальних Православних Церков світу, для обговорення питань про створення спільної лінії боротьби з Ватиканом, ставлення до екуменічного руху, скликання Вселенського Собору та інш.

Однак, як свідчать історичні документи, далеко не всі предстоятелі та архиєреї Православних Церков підтримували Московський патріархат. Зокрема Сербський Патріарх Гавриїл у розмові з митрополитом РПЦ Миколаєм (Ярушевичем) так характеризував тогочасного очільника Вселенського Патріархату: «Патріарх Максим, швидше за все, русофіл, але жодного самостійного кроку він зробити не може: за нього працює оточення, особливо митр. Йоаким і Геннадій – прихильники влади Вселенського патріарха над іншими церквами і вони не люблять Російської Церкви».

Саме тоді у Московського патріарха Олексія І та його оточення почали випрацьовувати план створення «паралельного православ’я» – тобто зібрання під адміністративною владою Москви прихильних до нього архиєреїв та священиків з різних юрисдикцій та, відповідно, організації своїх структур на канонічних територіях інших Помісних Церков. Ця ідея була схвалена відповідними органами СРСР, а ключовим у них був план створення єпархії РПЦ в Африці. Обрання саме Африки було невипадковим та мало кілька вагомих причин.

1) Саме в Північній Африці на той час була досить велика російська діаспора, значна частина якої симпатизувала Москві.

2) Там вже існували парафії Московського патріархату, а також певна сітка парафій РПЦЗ.

3) Враховуючи два перших пункти, в Африці адміністративну структуру можна було створити швидко та без особливих проблем. І тут вступав у силу закон прецедентного права – коли на історичної канонічної території Олександрійського патріархату з’явиться єпархія (екзархат, автономія) РПЦ, то не буде ніяких особливих проблем створити щось подібне на територіях інших Православних Церков.

Однак Москва перебільшила можливості свого впливу, як на Константинопольського патріарха Максима, так і на Олександрійського патріарха Христофора ІІ. Також не знайшлося архиєреїв інших Помісних Церков, навіть серед тих, що існували в «країнах соціалістичного табору», які б були готові перейти під владу Московського патріархату…

Після провальної для Москви «Православної наради» 1949 р., Сталін згубив цікавість до церковних питань, а М. Хрущов загалом почав проводити політику войовничого атеїзму, обіцяв «показати останнього попа да 1980 р.». Ці факти, а також масовий виїзд російської діаспори з Північної Африки, відклали глобальні проекти Московського патріархату на багато років. Але «відкласти» не значиться «забути».

2.2. Ідея «біполярного християнства» митрополита Никодима Ротова та нова спроба вторгнення Московського патріархату в Африку

Нова спроба створення структур Московського патріархату в Африку пов’язана з діяльністю митрополита Никодима (Ротова), який, за свідченням архиєпископа Василя (Кривошеїна), захоплювався католицизмом, у яким його «насамперед приваблювало уявлення про нього як про могутню, строго дисципліновану єдину Церкву». Саме це спонукало митрополита Никодима до розробки плану «модернізації православ’я за взірцем Католицької Церкви». Природно, місце «православного папи» мусив зайняти Московський патріарх.

Сьогодні вже відомо, що, згідно плану митрополита Никодима, основну роль у його просуванні мусила відіграти не Московська патріархія, а один із «древніх патріархатів». При цьому найбільш придатним до цього вважався саме Олександрійський патріархат. Для подібної думки Москва мала кілька причин:

По-перше, Олександрійський патріарх Миколай VI вважався проросійським та прорадянським. Він часто гостював у СРСР, брав участь в інтронізації Патріарха Московського Пімена, а у квітні-травні 1972 року приймав його в межах Олександрійської Православної Церкви, коли той робив паломницьку поїздку до святинь Близького Сходу.

По-друге, у своїй місіонерській діяльності серед африканських народів Східної, Центральної та Південної Африки, патріарх Миколай VI активно користувався допомогою Московського патріархату (читай спецслужб СРСР, які мали свої інтереси у цих регіонах).

По-трете, напевно найголовніше, у Алжира, Єгипту та Тунісу були добрі стосунки з СРСР. Через це там знаходилася багато радянських радників та фахівців, зокрема і військових. Тобто вже існувала структура, яка за командою з Москви могла підтримати дії РПЦ у Північній Африці.

На думку розробників проекту, коли б Олександрійський патріархат визнав над собою адміністративну зверхність Московського патріарха, те саме зробили б більшість Православних Церков або їх частин…

За зрозумілими причинами, план митрополита Никодима (Ротова) виявився фантастичним. Адже жодна з Помісних Церков, зокрема і Олександрійській патріархат, не збиралася змінювати свій автокефальний статус на положення автономії Московського патріархату. Але допомога СРСР, яка надавалася патріарху Миколаю VI , відіграла певну роль, бо африканські священики почали дивитися на «російське православ’я» як на щось багате та щедре. Одним із наслідків цього бачення й стала парафія РПЦЗ в Уганді, яку очолив уже згаданий нами місцевий священик – о.Христофор Валусімбі, який був першим чорним африканським священиком, висвяченим у РПЦЗ.

Загалом, з «місіонерськими місіями» РПЦЗ у Африці, саме серед місцевого населення, які з’явилися на початку 80-х років ХХ ст., маємо цікаву інсайдерську інформацію від колишніх співробітників радянських дипломатичних установ у африканських країнах.

Так, з одного боку, Московський патріархат на всі протести Олександрійського патріархату відповідав, що РПЦЗ – це розкольники, з якими він не мають жодних контактів та євхаристійного спілкування…

У той же час, офіційні дипломатичні установи СРСР неформально надавали певну допомогу африканським парафіям РПЦЗ у 80-х – 90-х рр. ХХ ст. І це була аніяк не допомога саме російським діаспорним церковним структурам у Африці, які відверто ігнорувалися. Це було, реально, «вкладання в майбутнє».

2.3. «Не для Ісуса, а заради хліба куса» або чому саме Африка зробилася сьогодні першою в реалізації експансивної політики Московського Патріархату

На сьогодні практично всі релігійні аналітики пишуть про антиканонічне вторгнення Московського патріархату в Африку як «помсту Олександрійському патріархату за визнання ПЦУ». Але це твердження народжує відразу певні запитання.

Зокрема, Олександрійський патріархат був не першим, хто офіційно вніс ПЦУ в диптих, бо ще 12 жовтня 2019 р. це зробила Елладська Православна Церква. При цьому, і в Туреччині, і в Греції, є досить великі російські діаспори, а також структури, які можна задіяти для «помсти» Вселенському патріарху.

Наприклад, у Туреччині існує т.зв. «Турецька Православна Церква», яка має офіційне визнання турецького уряду та створена ще в 1921-1922 рр. на противагу Константинопольському Патріархатові. А Греція має цілі єпархії т.зв. «старостильників», які офіційно є в опозиції до Елладської Православної Церкви. І це вже не кажучи про багатьох проросійськи налаштованих ієрархів та священиків цих канонічних юрисдикцій…

Отже, теоретично, РПЦ могла завдати першого вдару через створення своїх структур у Туреччині та Греції. Власне це і спробували інспірувати емісари Московського патріархату, намагаючись підняти заколот у Константинопольському патріархаті та Елладській Православній Церкві. Але тут вони зазнали невдачі. Ніхто з грецького духовенства, попри свою «проросійську» позицію та критику дій Вселенського патріарха в Україні, не збирався зраджувати ані свою юрисдикцію, ані свого предстоятеля. До того ж, і Туреччина, і тим більш Греція, явно дбали про свою політично-громадянську безпеку, присікаючи діяльність РПЦ на своїй території. Тоді Москва і звернула свій погляд на Олександрійський патріархат.

Справа в тому, що Олександрійський патріархат, а тим більш його «негритянська» складова, має свої дуже істотні особливості, які кардинальним чином відрізняють його від решти Православних Церков.

Мусимо почати з того, що практично всім державам Північної Африки, де, власне, проживає переважна більшість грецьких вірних Олександрійського патріархату та знаходиться його умовний центр, цілком байдуже, як юрисдикційне підпорядкування православних, так і загалом внутрішні православні справи. Ще більш байдужим є відношення до православ’я та його проблем урядів Центральної та Південної Африки. Тобто Московський Патріархат був цілком впевнений, що політичного спротиву його діям на державному рівні в Африці не буде. Більш того, всі ці держави будуть тільки радіти від притоку валюти, яка прийде як допомога структурам РПЦ на їхній території.

Друга причина – це, власне, реальне положення та пріоритети досить великої кількості місцевих парафій та їх священиків. На цьому мусимо зупинитися більш докладно.

За всієї поваги до місіонерської діяльності Олександрійського патріархату в Центральній та Південній Африці, мусимо констатувати, що його парафії мають (і навіть зараз мають) переважно гуманітарний характер. А частина місцевих священиків прийняли сан як очікувану можливість доброго життя. Архимандрит Кирило (Говорун) так описує християнство цих країн: «В умовах крайньої бідності, часто голоду, коли на вулицях запросто можна зустріти безпритульників, коли життя навіть за західними мірками дороге, а доходи більшості мізерні, надання допомоги у вигляді будівництва госпіталів, шкіл, дитячих будинків та інших благодійних закладів часто відіграє вирішальну роль у виборі Церкви. … На жаль, реальність така, що в сучасній проповіді Євангелія, особливо в Африці, одну з важливих ролей відіграє економічний фактор, фінансова міць місії. Багато африканців йдуть до церкви, де вони можуть отримати найбільшу матеріальну допомогу».

Тобто для досить великої кількості місцевого чорного африканського духовенства вибір конфесії та (або) юрисдикції визначався (і визначається) можливістю отримання гуманітарної допомоги для себе та своїх одноплемінників. Ніякого пієтету саме до Олександрійського патріархату вони не відчувають. Саме це, з одного боку, значно спрощує роботу агентури РПЦ, а з іншого – викликає міцне занепокоєння патріарха Феодора ІІ. Адже різке зростання добробуту зрадників може спокусити до переходу в структуру Московського патріархату значної частини його чорного духовенства.

2.4. Африка – частина сучасного проекту Московського патріархату зі створення «паралельного православ’я»

На відміну від багатьох церковних аналітиків, ми далекі від думки, що створенням своїх адміністративних структур в Африці, Московський патріархат хотів виключно «помститися» Олександрійському патріархатові. Цей крок є цілком логічним у його планах створення «паралельного православ’я».

На нашу думку, реальний процес створення «власного православ’я» розпочався задовго до Київського об’єднавчого собору 2018 р. та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ще в 2015 – початку 2016 рр., коли відбувалися передсоборні православні наради. Саме тоді Московський патріархат робив усе можливе, щоб не тільки нав’язати майбутньому Всеправославному собору свій порядок денний, а й забезпечити собі безпрограшну позицію на ньому. Потім була здійснена спроба розколу Вселенського православ’я – план зриву собору через неявку більшості Православних Церков з одночасним проведенням паралельного зібрання в Москві… Але всі ці плани патріарха Кирила зазнали поразки…

Хоча на Критський Всеправославний собор не поїхали, крім РПЦ, ще три Помісні Церкви, це аніяк не було пов’язано з позицією Москви. Болгарська та Грузинська Православні Церкви проігнорували собор через незгоду з екуменічною позицією Вселенського Патріархату, а Антиохійська – через катарську суперечку з Єрусалимським патріархатом. При цьому, відсутність на Всеправославному соборі аніяк не означала розрив євхаристичної єдності з Константинополем.

Протягом другої половини 2016 і до жовтня 2018 року Московський патріархат робив все можливе, щоб створити «антиконстантинопольську коаліцію». Це, з одного боку, мусило показати патріарха Кирила лідером Вселенського Православ’я, а з іншого – унеможливити надання Українському православ’ю канонічної автокефалії. Апогеєм цього процесу стало рішення про розрив євхаристійного спілкування з Вселенським патріархатом, яке було прийняте на Синоді РПЦ 15 жовтня 2018 р.

Безумовно, що Московський патріархат знову очікував на підтримку кількох своїх традиційних союзників. Але навіть Сербська Православна Церква, яка завжди йде в фарватері Москви, цю позицію не підтримала. Також патріарх Кирило не знайшов підтримки у своїх діях відносно обструкції Елладської, Олександрійської та Кіпрської Православних Церков, які офіційно внесли ПЦУ у диптих…

Загалом, коли ретроспективно подивитися на дії Московського патріархату, то побачимо – процес створення «паралельного православ’я», каталізатором якого стало офіційне внесення в диптих ПЦУ, розпочалося ще в жовтні 2019 р., коли РПЦ заявила про вибірковий розрив євхаристичного спілкування з ієрархами Елладської Православної Церкві. Потім аналогічне рішення було прийнято відносно архиєреїв Олександрійського патріархату та Кіпрської Православної Церви. Цей процес не залишився незауваженим. Зокрема один з провідних українських релігієзнавців, професор Олександр Саган ще в листопаді 2021 р.: «Я не виключаю, що Московський Патріархат, якщо він не змінить свою позицію, зробить спробу розколоти Вселенське православ’я і сформувати якийсь свій варіант православ’я…»

Отже, коли врахувати всі особливості та привабливість саме Африки для релігійного експерименту, можна зробити такий висновок: Сьогодні на прикладі Олександрійського патріархату відбувається тест Вселенського Православ’я на явище, яке грецький журналіст Андреас Лаударос назвав ««єрессю» байдужості». Тобто Москва спостерігає за реакцією інших Православних Церков. І коли вона виявиться млявою або загалом буде відсутня, будемо мати прецедент, який можна буде поширювати і на канонічної території інших Помісних Церков.

3. Пентархія: Чи буде реальна реакція та рішення відносно  створення адміністративних структур Московського патріархату в Африці?

Як відомо, після створення адміністративних структур Московського патріархату в Африці, Олександрійський патріарх Феодор ІІ звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про скликання т.зв. Пентархії – собору чотирьох древніх патріархатів, до яких включено і Кіпрську Православну Церкву. Практично відразу релігієзнавці висунули кілька можливих гіпотез щодо рішення цього колегіального органу Вселенського Православ’я. Ми не будемо перераховувати всі можливі варіанти, але мусимо відзначити, що всі вони передбачають засудження дій Московського патріархату з можливими персональними наслідками для його духовенства. Але не все так однозначно…

Треба почати з того, що сам статус Пентархії у канонах не прописаний. Дуже багато сучасних богословів вважає, що грецька ідея розділення Вселенського Православ’я на «давні» та «новітні» автокефалії, і що у перших статус та повноваження вищі саме завдяки авторитету вселенських соборів, є хибною. Бо коли певні права і обов’язки Константинопольського патріархату явно прописані в соборних постановах і канонах, то якась перевага перед іншими патріархатами Олександрії, Антіохії, Єрусалиму та Кіпру ніде не зазначена. До того ж, Вселенський патріархат неодноразово наголошував: місце в диптиху є суто технічним, воно не дає панівного статусу над іншими.

Проти самого принципу «пентархії» та її «особливих прав» на передсоборних нарадах виступили практично всі Помісні Церкви, через що був скасований запропонований Константинополем формат Всеправославного собору, за яким передбачалася створення «президії» та певні переваги «древніх» патріархатів при голосуванні. Нині навіть грецькі релігієзнавці висловлюють гіпотезу, що «реальне відродження інституту Пентархії з адміністративними правами може викликати великий розкол Вселенського Православ’я»

Крім того, формат прийняття рішень на соборі Пентархії до сьогодні не визначений. Існує два варіанти: консенсусом та більшістю голосів. При цьому, як стверджує Антиохійський патріарх Іоан Х, прецедентна історія каже саме про потребу консенсусу. До недавнього часу, за консенсусний варіант виступав і Олександрійський патріархат, а також і Єрусалимський. Щодо думки Константинопольського патріархату та Кіпрської Православної Церкви, то питання на сьогодні залишається відкритим…

З голосуванням нерозривно пов’язаний ще один момент, який досить серйозно дискутується богословами – етичність голосування власне Олександрійського патріархату, який напряму зацікавлений у максимально жорстких рішеннях відносно дій Московського патріархату.

Не спішить скликати Пентархію і Вселенський патріарх, якого найбільш цікавлять дієві механізми виконання її рішень та реакція інших Помісних Церков. Адже, через її невизначений статус, а також ««єресь» байдужості» членів Вселенського Православ’я може дуже міцно підірвати престиж та впливовість не тільки «наради древніх патріархатів», а, найперше, самого Константинопольського патріархату. Цілком вірогідно, що патріарх Варфоломій чекає квітня, коли на чин мироваріння на Фанар з’їдуться предстоятелі більшості Православних Церков. Буде гарна нагода обговорити «африканське питання» та дізнатися їх думку. Адже, теоретично, на Фанар мусять прибути предстоятелі, як мінімум, 10-12 Православних Церков, через що може відбутися досить розширена нарада, яка надасть максимальну легітимність будь-яким рішенням щодо російського вторгнення в Африку.

Ще одна проблема, яка також активно обговорюється, дуже непослідовна позиція самого Олександрійського патріарха Феодора ІІ  протягом останніх років, бо, як ми зазначали вище, перші новітні парафії (структури) Московського патріархату в Африці з’явилися вже у другій половині 90-х років ХХ ст. У подальшому до них приєдналися кілька парафій РПЦЗ МП, зокрема і з місцевими чорними священиками, а «російські місіонери» без проблем працювали в Центральній та Південній Африці. Також там існують парафії (структури) Сербської й Румунської Православних Церков. І хоча дехто з провідних богословів вказував на небезпечність цієї присутності ще наприкінці 90-х, ніяких офіційних протестів від Олександрійського патріархату до недавнього часу не було. Звичайно, тут можна вживати багато казуїстики, але факт – у Африці були парафії, які підпорядковувалися патріарху Кирилу задовго до «української кризи». І це реально мало турбувало Олександрійський патріархат.

У Пентархії існують досить сильні суперечки між її учасниками. Ці суперечки тягнуться вже не один десяток років та аніяк не вирішуються. Це може не тільки зашкодити прийняттю рішення щодо «африканської кризи», але і навіть загалом організації цієї зустрічі.

По-перше, це «катарська криза» – суперечка між Єрусалимським та Антиохійським патріархатами. Нині очільники цих Православних Церков уникають будь-яких зустрічей. При цьому, Антиохійський патріархат кілька разів звинувачував Константинополь, а також, опосередковано, й інших грецьких учасників Пентархії, у симпатіях до позиції Єрусалимського патріархату через спільну «грецьку екумену».

По-друге, до сьогодні тягнеться суперечка між Антиохійським та Константинопольським патріархатом через Хатай, які з 1939 р. є вілайєтом (провінцією) Туреччини, а історично є канонічною територією саме Антиохійського патріархату. Передача Хатаю у юрисдикцію Вселенського патріарха відбулася виключно через дії турецького уряду. Офіційне унормування канонічного статусу цієї території на рівні міжправославних стосунків до сьогодні не здійснено. Варто відзначити, що більшість православних Хатаю є арабами, а не греками. І хоча суперечка за цю територію між Туреччиною та Сирією була вирішена ще у 2005 р., більшість православних арабів до сьогодні вважають себе вірними саме Антиохійського патріархату.

По-трете, триває протистояння Константинопольського та Єрусалимського патріархатів щодо місця в диптиху, а також перерозподілу (надання) останньому певних повноважень. Зокрема, 19 травня 2019 р. Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ заявив, що «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви». Свої претензії він спробував реалізувати вже наприкінці 2019 – початку 2020 рр., коли відбулася сумнозвісна «Оманська зустріч» (25-26.02.2020). У цьому протистоянні, яке тим чи іншим чином продовжується і сьогодні, Олександрійський патріархат виступає, хоча і обережно, союзником Феофіла ІІІ, бо, у випадку його перемоги, також має надію на певні преференції у Вселенському Православ’ї. Адже «Христос був у Єгипті, і Єгипет спас його».

По-четверте, про що мало хто знає та пам’ятає, у конфлікті між Константинопольським патріархатом та Елладською Православною Церквою 2003-2005 рр. за юрисдикційний контроль над т. зв. «новими територіями», Кіпрська Православна Церква, разом з Олександрійським патріархатом, підтримала саме ЕПЦ.

І це тільки найбільш відомі та болісні суперечки між членами т.зв. «Пентархії». Ми не розглядаємо певні фінансові питання і суперечки…

Отже, що ми маємо у підсумку?

Олександрійський патріархат бажає досягнути реальних рішень максимально швидко та у вузькому колі Пентархії. Він покладає сподівання на «грецьку солідарність», розуміючи, що при всезагальному обговоренні (всією повнотою православ’я) процес може затягнутися на невизначений термін, а рішення можуть бути непередбачуваними.

Константинопольський патріархат, якого і так вже звинувачують у спробах отримати «папські повноваження» у Вселенському Православ’ї, при всьому співчутті до проблем Олександрійського патріархату, не хоче, щоб знову піднялося питання про канонічність особливих прав «Пентархії», яке не сприймається переважною більшістю Православних Церков. Вселенський патріарх чудово розуміє, що ігнорування рішень Пентархії з боку «новітніх автокефалій» (чи більшості з них), буде міцним ударом по його репутації «першого за честю». Тому, цілком логічно, що Константинополь хоче прийняття рішення через певний собор Предстоятелів, які в квітні зберуться на Фанарі для  зберуться варити миро.

Антиохійський та Єрусалимський патріархати мають надію вирішити свої питання, спекулюючи на «африканській кризі».

Кіпрська Православна Церква займає певний нейтралітет та буде приймати рішення вже в процесі обговорення.

Сумнівна легітимність прийнятих рішень Пентархії, коли хоча б один з членів проігнорує зібрання.

Таким чином, на нашу думку, надії саме на рішення Пентархії у вирішенні «африканської кризи», які висловлює певна частина релігієзнавців, зокрема й українських, є занадто оптимістичними.

4. Позитивні наслідки «африканської кризи»

Як не дивно, але «африканська криза» має і позитивні наслідки, які можуть оздоровити Вселенське Православ’я.

По-перше, вже неможна ігнорувати діяльність Московського патріархату, який давно і відверто нехтує принципом канонічних територій та шантажує інші Православні Церкви можливістю створення своїх адміністративних інституцій. Тут варто пригадати конфлікти РПЦ з: Румунською Православною Церквою через російські єпархії в Молдові;  Грузинською Православною Церквою через діяльність у Абхазії та Північній Осетії; Єрусалимським патріархатом – його шантаж через присутність російських парафій і монастирів у Ізраїлі та інш.

Загалом, як відзначають вже практично всі західні релігієзнавці, завдяки демократичному законодавству ЄС від нападу Московського Патріархату не застраховані Болгарська, Кіпрська, Елладська, Румунська Православні Церкви. Адже «РПЦ може цілком законно, діючи виключно в цивільному правовому полі цих держав, створити тут свої канонічно-адміністративні структури».

Отже, практично всі члени Вселенського Православ’я стикнулися з загрозою, коли Московський патріархат «робить все, що хоче, тому що просто може». Тому, на нашу думку, це мусить якось перемогти «єресь байдужості», бо «якщо зараз нічого не буде зроблено для відновлення рівноваги, не дивуйтеся, якщо ви побачите, як кандидат на «Третій Рим» робить те, що зробив Древній Рим у 1054 році».

По-друге, Вселенське Православ’я поставлене перед викликом демонстрації своєї реальної єдності. Підтримка Олександрійського патріархату мусить бути не тільки в словах співчуття, приватних або офіційних, а в жорсткому виконанні рішень щодо обструкції Московського патріархату та (або) окремих представників його духовенства.

Маємо надію, що в квітні Вселенський Патріарх скличе Великий Синод для розгляду дій Росії та наведення ладу у Вселенському Православ’ї

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Посилання будуть додані після публікації збірнику міжнародної конференції

Опублікувавши енцикліку, яка констатує та розширює рішення, які були прийняті на щойно завершеному Священному Синоді Священного Православного Патріархату Олександрійського, я вирішив поділитися з вами своїми внутрішніми думками, брати мої, через те, що прочитав у соціальних мережах. і з великої кількості телефонних розмов, які я мав і досі маю з багатьма з вас, які шукали від мене поради та, можливо, рішення щодо справ, які відбуваються в нашій африканській церкві, особливо тут, у Кенії. Я знаю, що я не гідний цього завдання, тому прошу вашого терпіння, якщо ви почуєте те, чого ніколи не очікували. У той же час я прошу вашої молитви, бо те, що я скажу, щось означитиме для вас у цьому стані сум’яття, яке розгойдало і закотило нашу церкву в темні тіні існування. Зараз важкі часи, тому я хочу бути з вами справжнім, чесним, щирим і водночас намагаюся бути скромним та ввічливим, наскільки можу, хоча ці чесноти не зовсім вирішальні для мого характеру. Я хочу спілкуватися з вами простою мовою, прагну говорити до вашого серця та розуму про реальні питання, які стосуються нашої Церкви, що стосується російського вторгнення, що лаконічно і мудро висвітлено в енцикліці Священного Синоду нашого улюбленого Олександрійського Патріархату.

Безсумнівно, що Священний Синод очолювався Святим Духом, щоб розглянути перед нами питання щодо заколоту Московського Патріархату для створення екзархату на Африканському континенті, який в дусі правди та канонічної мудрості суперечить давно нанесеному на карту, визначеної та створеної географічній території, яка була там протягом століть. Це правда, як описано, що Російська Церква вторгається на територію, і вони підлягають покаранню нашого Патріархату за те, що він стоїть разом з іншими канонічними юрисдикціями щодо правдивого рішення українського питання. Але слід знати, що наш Патріарх не зробив цього через якесь незнання, злий мотив чи провокацію до Російської Церкви, яку він так любить і шанує. За його власними словами, він каже: «Своєю діяльністю я думав, що допомагаю підтримувати мир, єдність і примирення. На жаль, виявилося навпаки». Наш Священний Синод дійсно підійшов до цього питання дуже дипломатичне та сердечне, закликаючи до діалогу. Я молюся, щоб усі запрошені Ієрархи нашої Церкви прийняли цей заклик любові, щоб вони могли сидіти разом у злагоді, як це робили святі апостоли, і знайти дружнє рішення. Нехай нам Бог допоможе.

Улюблені у Христі, навіть якщо все вийшло так, як є зараз, наш Патріарх все ще сподівається, і ми всі сподіваємося, як члени Священного Синоду і Церкви Африки в цілому, що цю проблему можна вирішити в дусі. любові і бути взаємно єдиними. Я сильно маю надію, що Російська Церква не має жодних злих мотивів проти Церкви Африки. Я впевнений, що вони вірять в єдність, мир, любов і єдність Церкви. Російська церковна ієрархія — це наші брати, яких ми разом навчали, разом служили чи працювали. Безсумнівно, що вони багато років підтримують наш Патріархат. Вторгнення на чужу канонічну територію та спроба заснувати екзархат в Африці є комунікаційним сигналом, який допоможе нам відкрити вуха і очі, щоб зрозуміти і побачити те, чого ми ніколи не бачили або ігнорували протягом багатьох років. Як би там не було, дуже прикро, що ми опинилися в цій токсичній духовній ситуації. Є африканське прислів’я: «Коли два бики б’ються, то страждає трава». «Трава» справді страждає як зараз через те, що відбувається на вершині церковної піраміди нашої Єдиної Святої Кафоличної і Апостольської Церкви. Через це Церква в Африці збита і духовно поранена. Через це, у більшості з вас, наше улюблене духовенство, висохла олія вашого терпіння, любові та смирення. Тепер ви вирішили писати листи чи підписувати документи, щоб скласти свою священичу присягу на вірність Московському Патріархату, який, говорячи по-людськи, не дав вам священства. Пам’ятайте, що священство, яке ви отримали від вівтаря жертви, агнець, якого ви тримали у своїх руках, було справжнім тілом Христа, за яке ви будете вічно відповідати за будь-яку зраду Того, Хто віддав себе в повноті часу під час вашого висвячення.

Але, незважаючи на все це, глибоко в серці я знаю, що в тебе ще є якась надія. Ще не все заморожене, є ще простір для діалогу, простір для змін. Я мотивований, а також змушений говорити з цією надією у вас сьогодні, бо я вірю, що коли ми говоримо правду один одному, все змінюється. Шановні священики, пам’ятайте про свою Помісну Церкву, якій ви багато років служите своєю солодкою та працею, навіть якщо ви нічого не отримували чи не заробляли. Я хочу сказати вам, щоб не втратити свою нагороду на небесах, повернувшись спиною до Христа. Друзі мої, ніколи не пізно змінити свою думку на благо церкви в Африці. Ви знаєте, зараз ви думаєте і бачите себе як особистість, але коли залучиться ціла безліч вірних, наша церква перетвориться на хаос, як у божевільні. Шкода приходить після дії. З цієї причини я звертаюся з цим особливим проханням, оскільки ваш єпископ і ваш брат негідні, як би я не був, ніколи не пізно повернути ваші серця і думки додому. Оскільки, сподіваємося, це станеться незабаром, ніколи не пізно бути правдивим і реальним у питаннях, які хвилюють нас як африканців. Знати, що перед нами і нашою церквою стоїть так багато проблем, це не ракетобудування. Їх видно, як старти в найтемнішу ніч. Але чи вирішуємо ці проблеми, втікаючи від них? очевидно ні! Усе це вимагає від нас розробити дуже добре сформовану постановку проблеми, яка відкриває шляхи обговорення та варіанти. Наш Патріархат займається цим нагорі, давайте й ми тут, унизу, займаємоя, тому що ми — «трава», яка страждає.

Мартін Лютер Кінг-молодший сказав, що «Наше життя починає закінчуватися в той день, коли ми мовчимо про речі, які важливі». В іншому місці він також сказав, що «темрява не може вигнати темряву, тільки світло може». Я хочу повернути вас до історії нашої церкви, щоб звернути вашу увагу на те, що з часів Спарти Уганди та єпископа Кенії Гатуни, наших видатних східно-африканських отців, які були першопроходьцями праваслав’я в цих двох країнах, нічого не було легко. відповідних країнах на початку 1920-х років. Вони передали нам нове покоління, усі знаряддя духовної війни, які є; любов, терпіння, смирення, прощення тяжка праця і молитва. Моє запитання до вас сьогодні, брати; хто нас зачарував? До того, що ми вирішили повернути нашу церкву на дорогу забуття, на дорогу жебрацтва і подач? Чому нам, африканцям, так важко і майже неможливо розробити кращі способи зробити нашу церкву самодостатньою, само-розповсюдженою та самокерованою чи керованою? Невже наш розум духовно засліплений і колонізований настільки? мої дорогі брати, які відправляються до Росії, затьмарять світло Євангелія, яке нам передали наші перші місцеві та міжнародні місіонери.

Це світло було дано нам для розміщення на вершинах гір, щоб інші могли прийти і побачити. Те, що мотивує або веде нас до Росії, не є ні теологічним, ні історичним, ні духовним, крім голодування, то чому ми не можемо знайти африканське рішення для цього? Знайти африканське рішення для цього означає об’єднатися як кенійська церква та її керівництво і тримати за роги цього бика, який називається бідністю. Ви забуваєте, що ми століттями намагалися знайти грецьке рішення, американське рішення, кіпрське рішення, австралійське рішення, фінське рішення африканської проблеми, але вони ніколи і ніколи не працювали до цього дня? Ось чому ми все ще бідні, застрягли, духовно обмежені та непродуктивні у своїх місіях. Те, що ми робимо, схоже на прислів’я: «Навіть якщо мавпа змінює свій ліс проживання, вона все одно залишається мавпою, змінився лише ліс».

Друзі, навіть якщо з Олександрії перейти на Росію, то тільки ліс змінився, «мавпа» залишилася незмінною у своєму справжньому кольорі. Ви назавжди африканці в Африці.

Ми пройшли довгий шлях, ми стали просвітленими, і замість того, щоб використовувати отримані знання, щоб змінити те, що роками вважалося корисним для нас, ми використовуємо ті самі знання свідомо чи несвідомо, щоб змінити нашу дорожню карту на темне майбутнє, у поранену африканську Церкву. Частіше чую, що деякі з нас називають себе росіянами! Ви забуваєте, що днями назвали себе греком? Коли ми з гордістю називатимемо себе африканцями і віддаємо себе стражданням для наступних поколінь, як це робили наші предки? Якщо ми дійсно підемо в цьому напрямку, ми будемо відповідати з покоління в покоління за те, що ми не були наполегливими в наших проханнях, сильні в нашій наполегливості, стійкі в наших молитвах. Широко відомо, що іноді наша звичка стрибати до рішень, не розуміючи повністю проблем, з якими ми боремося, створює проблеми. Пам’ятайте, що неефективне вирішення проблеми може погіршити ситуацію і в довгостроковій перспективі може бути настільки ж шкідливим, як і проблема, яку вона намагається вирішити. Ми не можемо вирішити нашу бідність (фінансову), нашу адміністративну чи нашу духовну проблему, повернувшись чи перейшовши до Росії. У моїх друзів ці речі сезонні, і коли угода надто вигідна, подумайте двічі. Ми ПОВИННІ займатися вирішенням своїх власних проблем (ті, які ми створили самі, бо їх ми маємо), а також тих, які створені або побудовані для нас іншими.

Ми повинні бути розумними в цьому часі, ми повинні повернутися до креслярської дошки і задати собі такі складні запитання, як таке: де нас почав бити дощ? щоб ми могли розробити чудовий спосіб вирішення наших проблем, сформулювавши гарну постановку проблеми. У вирішенні проблем кажуть, що коли ви стикаєтеся з проблемою, ви повинні думати ретроспективно і намітити, як ви до неї прийшли. Знайшовши справжню першопричину, ви гарантовано отримаєте справжнє довговічне рішення. Те, що з нами завжди траплялося, так це те, що ми завжди розробляли погану постановку проблеми, яка закриває альтернативи та швидко відправляє нас у глухий кут хибного мислення. Замість того, щоб знайти справжню першопричину проблеми, дехто вже занурився в цю хибну думку, що, приєднавшись до Російської Церкви, все стане раєм на землі. Це далеко від істини! Адже кілька років тому ми співали ту саму пісню про Грецію та грецьких єпископів, Кіпрську Церкву та кіпрських єпископів. Тепер, коли машина, яка печатає євро для Африки, здається, висихає і не дай Бог, ми почали їх обзивати і тікати від них, скільки можуть нести ноги. Ми легко забуваємо, що ці єпископи, які прибули в Африку, особливо в Кенію, бо я бачив, що вони зробили на власні очі, навчали нас і наших дітей, будували для нас будинки, оплачували лікарняні рахунки, будували церкви, клініки та школи лише для того, щоб назвіть їх лише декілька. Прикро, що ті, хто отримав найбільшу вигоду, першими піднімають російський прапор, щоб інші йшли за ним.

Брати, давайте думати про немислиме. Давайте контролювати свої емоції та свої думки. Давайте не будемо займатися речами, яких ми насправді не знаємо, що стосується церковної політики на вершині. Вони складні, складні, дезінформують і водночас заплутують. Це лише вимагає від нас зберігати баланс думок, спостерігати за фактами, а не з думками, судженнями чи неправильними інтерпретаціями. Якщо ми цього не зробимо, ми повернемося в колишні часи, коли ми воювали між собою, вбивали один одного, переслідували і ненавиділи один одного, і шрами залишилися донині. Настав час втрутитися і знайти щось відчутне, щось потужне, сильне і вічне, що справді працює для африканців і африканської церкви. Ми повинні розвивати нашу церкву зсередини, знаходячи щось, що дійсно працює для Африки та африканців. Ніхто не буде вирощувати цю церкву тільки для нас, і ви всі це знаєте. Він закликає всіх нас об’єднатися, щоб обгрунтувати ці слова; «Поклич мене, і я відповім тобі і скажу тобі великі недослідні речі, яких ти не знаєш» (Єремії 33:3). Ця звичка зображувати себе чорношкірими греками, чорношкірими кіпріотами, а тепер чорними росіянами, повинна припинитися. Давайте не будемо занадто наївними, давайте будемо справжніми і скажемо так, як є, не здригаючись. Навчайте та проповідуйте своїх вірних володіти та брати відповідальність. Наші вірні готові вислухати та вжити заходів.

Мої дорогі друзі, духовні діти та вірні нашої церкви, я говорю до вас як африканець. Не просто африканська людина, але як африканський єпископ нашого шановного Олександрійського Патріархату та всієї Африки, яка бажає вам, будь ласка, спробуйте примирити свої серця та думки та повернутися додому. Ваш перехід стане перервою в серці і спокою нашої церкви, над якою ми працювали протягом багатьох років. Послухайте, якщо ми не створимо своїх власних лідерів, які розуміють наші глибинні та внутрішні проблеми, якщо ми не будемо цінувати своїх власних синів, не любити і не обіймати їх, як би вони не виглядали, ми вічно будемо ходити по колу до другого пришестя Христа і, отже, Він буде дуже розчарований у нас. Давайте думати над цими речами і при цьому не допускати, щоб дух маніпуляцій, примусу, залякування проникав у нашу середу. Молімося, щоб як ієрархи нашого церковного осідку і діалогу, Святий Дух керував і керував їх визначенням істини нашої Церкви, щоб ми знову були вільні від ярма і рабства розділення. Нам усім знову потрібно бути одним, не ділимо Кенію. Служить своєму народові, до якого ви були покликані, і нехай Господні благословення прийдуть на вас. Хто має вуха, нехай чує. Майбутнє нашої церкви – це світле лише трохи терпіння та підтримки у ваших молитвах. Продовжуємо молитися за нашого Патріарха та за всю ієрархію Священного Синоду в цей важкий час. Не варто також забувати молитися за те, щоб церква Росії переосмислила своє рішення і шкоду, яку воно завдає церкві Африки. Я впевнений, що вони не бажають, щоб кров проливалася в наших церквах, бо через це, ймовірно, у наших парафіях будуть внутрішні війни і кров проливатиметься, як і раніше.

«Ходімо, поміркуймо, говорить Господь» (Ісая 1:18).

На служінні Господу

+ Неофіт (Конгай), епіскоп Ньерийський та Кенійських Гір, Олександрійський патріархат.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Neo K Neofitos» 

]]> http://kyiv-pravosl.info/2022/01/18/ulyubleni-kenijski-svyaschenyky-u-vynohradnyku-nashoho-hospola-tse-te-scho-vono-e-davajte-hovoryty-pravdu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2022/01/14/oholoshennya-svyatoho-synodu-patriarhatu-oleksandriji-ta-vsieji-afryky/ http://kyiv-pravosl.info/2022/01/14/oholoshennya-svyatoho-synodu-patriarhatu-oleksandriji-ta-vsieji-afryky/#comments Fri, 14 Jan 2022 21:35:20 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=8358 Continue reading →]]> У ім’я Триєдиного Бога ми зібралися у Великому Місті Олександрії на запрошення Його Блаженнішого Феодора II, Папи і Патріарха Олександрійського і всієї Африки, і з почуттям відповідальності за свою паству та її багатовікову історичну апостольську подорож, Ієрархи легендарного і Стародавнього Олександрійського Патріархату, за підсумками його засідання, багаторазово й різноманітна досліджуючи канонічні параметри антиканонічного та антицерковного вторгнення Російського Патріархату для створення нових «церковних утворень в Африці», повідомляє наступне:

Вже в останні кілька років, через факт визнання від імені Блаженнішого Феодора II, Папи і Патріарха Олександрійського і всієї Африки, автокефалії Православної Церкви України, ми раптово отримали аморальне вторгнення та анексію Російської Церкви методами заперечення церковного шляху і традиції, яку поважали всі попередники Патріарха Російського Кирила, через прийняття Духовенства нашого Патріархату, як пряме накладання заходів у відповідь, а отже, шантажу чи помсти проти нас. Вже після оголошення 29 грудня 2021 року Московським Патріархатом ми маємо офіційні рішення, а зокрема, заяви Російської Церкви та інтерв’ю її діячів щодо абсолютно незаконного створення «Екзархату», на підставі свого внутрішнього «статуту», а не канонічних положень, у межах нашого Патріархату, що складається з священнослужителів, які відсторонилися, або тих, хто під примусом та іншого невідомого походження назвалися православними, але ніколи не належав до Олександрійського патріархату.

Такими діями робиться спроба змінити православну еклезіологію за багатьма її окремими параметрами, але головним чином у питанні меж адміністративної конформації структур Церкви Христової, з мотивами, далекими від Православного Передання. З жалем розуміємо, що вони завжди випливають з причин злої волі і заражені «вірусом етнічної ворожнечі», яка була засуджена Синодом 1872 року.

Звісно, у цих рішеннях не виключається світський дух, який все ще посилається на параметри «неоколоніалізму» і претендує на першість у світі, відомий з минулих часів на постраждалому африканському континенті, і не узгоджується з жертовним за духом служінням нашого освяченого православного передання.

Синод Ієрархії Олександрійського Престолу в смутному здивуванні протестує проти рішення Патріарха Російського та його Синоду. Здивований, бо для нас, «послідовників наших Святих Отців», кордони кожної помісної Церкви-сестри чіткі, географічні та нанесені на карту Вселенськими Синодами і гідні поваги.

Ми протестуємо, бо на практиці ніколи не були залучені до кордонів жодної помісної Церкви-сестри, а тим більше Російської Церкви. Це не лише тому, що таким чином змінюється послання євангельської любові, а й тому, що, виживаючи протягом століття і співіснуючи з різними конфесіями та релігіями в дусі взаємної поваги та розуміння, ми отримуємо небратський удар від росіян, які мають ту саму релігію.

Ми вважаємо, що цими методами знову жорстоко порушується суть нашої Православної віри, особливо в чутливій сфері Місії в Африці, яку ми «годуємо» «як немовля молоком, а не твердою богословською їжею» відповідно до на вираз Павла, який є для нас принципом і мірою, що керує нашими апостольськими зусиллями.

З цією метою було вирішено, що:

А) Звернутися до Святого Вселенського Патріархату і помісних Церквов через їхніх Предстоятелів, доставленими Патріаршими листами, в яких описуватиметься «чума» сум’яття, що впала на «наших дітей, народжених у Христі», вірних африканців, як наслідок явних і невидимі дії уповноважених осіб Російської Церкви, і

Б) Вірне і безпосереднє застосування положень Божественних і Святих канонів, церковних покарань до порушників.

12 Січня, 2022 р.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: The official web site of Greek Orthodox Patriarchate of Alexandria and All Africa 

СВЯТОМУ ДУХОВЕНСТВУ І ВДЯЧНОМУ НАРОДУ НАШОГО СТАРОДАВНЬОГО ПАТРІАРХАТУ ОЛЕКСАНДРІЇ І ВСІЄЇ АФРИКИ

Мої дорогі діти, старійшини, диякони, читачі, ченці, черниці, мої брати і сестри в усіх благословенних країнах африканської землі, радійте завжди в Господі і радійте знову!

Цим листом я хочу звернутися до вас і поділитися з вами як ваш духовний отець, до якого всі ви прийшли і наблизилися з вашою волею, тому що через мої уста, через уста спочилих попередників моїх патріархів Олександрійських, і через уста Високопреосвященних та Преосвященних владик і пастирів ваших ви почули слова Христа: «Прийдіть до Мене всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт. 11:28).

Ці слова, мої дорогі чада і браття, залучили вас усіх разом через Святе Хрещення, Євангельське Вчення і Божественну Євхаристію, ми склали в багатьох місцях животворне і для всього світу створене, жертовне і дане “для життя Миру і спасіння” Тіло Христа, тобто нашу святу Церкву.

Всі ці старання до сьогоднішнього не були легкими і не є легкими і зараз, але Господь був, є і завжди буде з нами до кінця, і до входу нашого в Царство Небесне.

Але, дорогі мої діти, на жаль, останнім часом я спостерігаю і бачу, що деякі інші «брехливі пастирі», «люті вовки, що не щадять стада» (Дії. 20:29), без жодного благословення та дозволу від вашого патріарха наблизилися до деяких духовних вівчарень Африки та сіють бур’яни поділу, які поливали звинуваченнями проти нашого патріархату і брудними грошима, і бур’яни ці виросли, і стали сильними і загрожують утопити скромну Євангельську справу нашого Апостольського патріархату, яка робиться із зусиллями, жертвами та кров’ю протягом кількох десятиліть.

У чому причина всього цього безладдя?

Я думаю, ви добре знаєте, що Церква була організована святими апостолами і учнями Господніми, які на свої місця висвятили Єпископів і організували помісні Церкви і чітко визначили географічні межі, які підтвердили святі Священні Синоди і дуже багато Помісних Синодів багатьма Святими Канонами, які є, або повинні бути – шановані всіма Православними Помісними Церквами.

Перша організація християнського світу складалася із п’яти патріархатів, так званої пентархії:

1) Римський патріархат;

2) Константинопольський патріархат;

3) Олександрійський патріархат з географічним простором та юрисдикцією по всій Африці та її островам;

4) Патріархат Антіохії;

5) Патріархат Єрусалимський;

6) Автокефальна церква Кіпру.

У західному християнстві першість (перше місце) належить Римському патріархату, а Східна Церква Константинопольського патріархату (Новий Рим) матиме рівне становище і матиме першістю серед інших древніх патріархатів. Розкол 1054 року відокремить Західну Церкву (Римсько-Католицьку Церкву), а на православному Сході Вселенський патріархат збереже першість і матиме особливі привілеї та відповідальність у Церкві.

Це особливе та унікальне становище Вселенського патріархату закріплене святими канонами, переданням та практикою Церкви.

Вселенський патріархат, маючи перше слово, у співпраці з іншими давніми патріархатами (Олександрійським, Антиохійським та Єрусалимським) завжди дбав про керівництво Православної Церкви та розв’язання проблем, які виникали.

Такою була ситуація в стару епоху (Візантійська та Османська імперії). Тобто православний світ був поділений на ці чотири патріархати (і Кіпрську Церкву) та їхні географічні кордони вважалися розділеними, чіткими та недвозначними.

Якщо будь-коли виникали проблеми, вони вирішувалися Синодами, скликаними Вселенським патріархом та за участю трьох інших патріархів.

У Новий час деякі народи, які здобули свої Держави, хотіли мати свої незалежні Церкви, і дійсно, Вселенський патріархат відрізав свої території і створив нові незалежні Церкви, які назвалися Автокефальні.

Одна з них – Російська Церква (Московський патріархат), що стала автокефальною лише в 1589 р., яка через державу, в якій знаходилася (Російська Імперія) отримала велику фінансову силу і міць, і це створило дуже багато проблем у тому, як вона сама бере свою роль та місію.

Таким чином, Російська Церква, бажаючи підвищити свою владу та авторитет у православному світі, використовуючи свою світську владу, а іноді й насильство, почала наступати та «поневолювати» сусідні Православні Церкви, як вона зробила з Митрополією Києва в Україні, митрополією, яка завжди належала Вселенському патріархату.

З розпадом Радянського Союзу, до якого входили і Росія, і Україна, 1991 року українці, які були іншим від росіян народом, захотіли мати свою незалежну (Автокефальну) від Московського патріархату Церкву, з чим Російська Церква була рішуче не згодна.

Після багатьох пригод наші православні українські брати звернулися до Вселенського патріархату, який є єдиним відповідальним, і у 2019 році здобули свою незалежну, тобто Автокефальну Церкву.

Наш патріархат також погодився з цим актом Вселенського патріархату, оскільки він відповідає священним правилам та традиціям нашої Церкви. На жаль, Російська Церква, щоб помститись, порушила традицію Вселенських Соборів, які шанувалися всіма патріархами Росії до сьогоднішнього дня, і поспішила створити тут, у благословенній Африці, свою Церкву (Екзархат) як дію і практику чисто натхненну від «колоніалізму» і намагається «украсти» священників та християн із нашого патріархату, використовуючи неприпустимі способи.

Ця дія вкрай ворожа нашому патріархату, тому що суперечить багатьом іншим святим Канонам, які забороняють одній Церкві порушувати межі іншої.

Як ваш патріарх і отець, любі мої чада, перед Богом і Церквою закликаю вас залишатися вірними нашому патріархату, який говорив вам про Євангелію Христове і дав вам Святе Хрещення, закрити вуха і очі обіцянкам і брудним розмінам – (як 30 срібників Юди),- від людей, про існування яких ви навіть не знали до вчорашнього дня, тому що духовна небезпека величезна, як сам Христос там говорить: «Яка користь людині, якщо вона набуде всього світу, а душі своїй зашкодить? чи який викуп дасть людина за душу свою?» (Μт. 16, 26).

Майте завжди перед своїми очима нечисленні жертви та ціну людських витрат і ресурсів, які ми всі разом пройшли, щоб зібрати (прим. ред. організувати) присутність Православної Церкви в Африці та (щоб) давати щодня справами любові свідчення Євангелія на весь улюблений нами континент.

З болем та батьківською любов’ю ваш отець та патріарх,

Феодор ΙΙ.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Патріарх Олександрійський Федор видав сьогодні, 13 січня 2022 року, Енцикліку для духовенства Патріархату в Африці. У своїй енцикліці він каже про «вовків» і брехунів, які зверталися до духовенства Олександрійського Патріархату.

Як підкреслив Олександрійський Патріарх, ці «вовки» підійшли «без жодного благословення чи дозволу» Патріархату до деяких частин Африки і посіяли бур’яни розколу, «які росли і жали і загрожують потопити роботу нашого Апостольського Патріархату, який це робить зусиллями, жертвами і кров’ю протягом багатьох десятиліть».

Фактично, визнавши право Вселенського патріархату як єдиного, уповноваженого надавати автокефалію, він наголосив, що з рішенням Вселенського патріархату про надання Томосу про автокефалію Церкві України «наш Патріархат погодився, як погодився. зі священними канонами і традицією нашої Церкви».

Тоді Патріарх Федор додав: «На жаль, Російська Церква у відповідь порушила Традицію Вселенських Синодів, яку до сьогодні поважали всі Патріархи Російські, і поспішила заснувати тут свою Церкву (Екзархат), у благословенної Африці» — акція, яка суто натхненна «колоніалізмом» і намагається «вкрасти» священиків і християн з нашого Патріархату, використовуючи несанкціоновані засоби. Ця дія абсолютно ворожа нашому Патріархату, оскільки суперечить багатьом священним канонам, які забороняють одній Церкві порушувати кордони іншої».

Він закликав духовенство Олександрійського Патріархату «зберігати вірність нашому Патріархату, який проповідував вам Євангеліє Христове і дарував вам Святе Хрещення, закрити вуха і очі на обіцянки та брудні підмани – (як «тридцять срібняків Юди») – бо це роблять люди, про існування яких до вчорашнього дня було невідомо, бо духовна небезпека величезна. Завжди враховуйте наші нескінченні жертви, щоб утвердити присутність Православної Церкви в Африці і щодня і з ділами любові давати свідчення Євангелія на нашому улюбленому континенті».

Orthodox Times

Олександрійський Патріархат регулярно переходить у контратаку, відповідаючи на провокаційні дії Москви, яка перевищила всі межі, створенням Екзархату в канонічних кордонах стародавнього Патріархату.

За ексклюзивною інформацією «orthodoxia.info», до Вселенського патріарха буде негайно відправлена делегація, яка отримає патріарший і синодальний лист Олександрійської Церкви з проханням скликати нараду предстоятелів щодо російського вторгнення в Африку.

До участі в цьому будуть запрошені лише Предстоятелі Пресвітеріанських (Древніх) Патріархатів (Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський), а також Предстоятель Кіпрської Православної Церкви, тобто єдиної поза створеної Пресвітеріанською Церквою Пентархії.

Додаткова делегація Олександрійського Патріархату відвідає штаб-квартиру Антиохійського та Єрусалимського Патріархатів, щоб передати листа, в якому буде викладена ситуація в повному обсязі, а також подібний лист отримають усі інші Православні Предстоятелі.

Вигнання всіх, хто незаконно перебуває в Африці

Ще більш рішучими будуть кроки Олександрії в тому випадку, якщо в Африці з’явиться «екзарх» Російської Церкви єпископ Леонід, щоб «пасти» своє «стадо».

Як повідомляють ті ж джерела «orthodoxia.info», рішення Синоду передбачає негайне вигнання російського єпископа та будь-якого іншого священнослужителя, який входить і служить на юрисдикційної території Олександрійського патріархату, при цьому очікується, що будуть санкції. проти африканців, які покинули (покинуть) свою Церкву.

Варто зазначити, що підрахунки ієрархів Олександрійського Патріархату не показують цифри, яку наводить Московський Патріархат щодо духовенства, яке перейшло до нього, через що в ієрархів Патріархату виникла відчуття, що Москва не лише звернулася до законного духовенства, але й до «безпритульних» священиків, як православної, так і католицької церкви.

«Дощ» російських рублів у Африці

Однак Олександрійський патріархат із занепокоєнням спостерігає за еволюцією «прозелітизації» африканського духовенства Московським патріархатом, який, за інформацією, яка надійшла до Олександрії, пропонує священикам майже в чотири рази більше, ніж вони отримують сьогодні, а також матеріальні бонуси.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело:ORTHODOXIA INFO

Московська «православна помста» розкриває величезну вакансію богослов’я

Кожна помісна Церква має свою історію, свій хід у подорожі людства крізь століття, свої особливості та свій шлях, адже кожне місце має свою ідентичність. Олександрійський патріархат, звичайно, не виключення. Носій неймовірної історії, що дає своєму Предстоятелю титул Папи і Патріарха, він має показати багату й чудову біографію, невеликий зразок якої звучить стисло щоразу, коли папа Олександрійський служить, коли лунає його слава.

Олександрія не випадкова церква. А її статус, другий після Вселенського патріарха серед православних, є одним із найскладніших статусів у світі.

Незважаючи на свою історичну «розкіш» і багатство, яке рясно «тече» на сторінках її історії, Олександрійська церква є найскромнішою церквою. Бо як тільки ви відійдете від Єгипту і поїдете в такі місця, як Ефіопія, Гана, Малаві, Гвінея, тобто там, де насправді б’ється серце цієї Церкви, ви не знайдете ні вражаючих соборів, ні великих палаців, ні духовенства, як те, які ми звикли бачити на Заході, насолоджуючись нашим прекрасним життям.

Ми знайдемо біль, голод, нещастя, смерть, щоденні супутники життя цих людей, які прославляють Бога іноді на відкритому повітрі, а іноді там, де вони мають можливість, під трав’янистими дахами, в невеликих хатах або в цегляних спорудах, які більшість з нас тільки бачила. в документальному фільмі «National Geographic».

Але є також джерело того «золота», про яке я вам сказав, рясно тече між сторінками історії цього Патріархату.

Прості, автентичні та справжні люди, віра яких випробовується більш, ніж у більшості із нас протягом нашого життя, по-своєму звертаються до Бога, відомі місіонерам усіх рангів від Патріарха Федора до останнього катехіта, який вирішить спробувати – так довго як він зможе – жити серед християн «материка майбутнього», як вони його називають, але з дуже важким сьогоденням.

Вся ця «пригода» існує тому, що деякі інші, також бідні у своєї більшості, підтримують своєю відсталістю будь-яке бачення заснування нової громади, нової церкви, школи, лікарні чи чогось ще більш «забутого» для нас, копання колодязя, щоб громада мала хоч трохи питної (дай Боже) води.

Отже, ця Церква, Церква місіонерів, може черпати своє стародавнє сяйво від великих постатей і досягнень минулого, але олія, яка все ще освітлює її сяючий маяк сьогодні, походить від любові та бажання незліченних людей у світі, який кожний, по-своєму і своїми силами поспішає зміцнити вогник віри в тому місці, де ми всі щодня її кривдимо.

Тому в цій Церкві бідних, збіднілих і забутих вирішила показати свою силу могутня Московська церква.

Провокаційно байдужа до роботи, що ведеться з одного кінця цього континенту, «озброєна» і рішуча, вона вторгається з зухвалістю, яку світ знає від темних днів, що породили Другу світову війну, до громад Олександрійській храмівв, «навчити» сенсу… справжньої православної помсти.

Для цих випадків недостатньо перервати співпричастя чи звичну практику Церков, але це йде ще далі. Як багаті мисливці, які платять стільки ж, скільки за вбивство тварин на сафарі… хочуть бачити кров.

Вона намагається розвалити структуру цього давнього Патріархату, вирвати підписи і совість духовенства та вірних, встановивши власний церковний протекторат, владу над їх душами

Тож тут ми говоримо не просто про «вторгнення» чи «просте» порушення священних канонів Церкви, а про безпрецедентний злочинний акт. Про злочин проти віри, єдності віри, а також проти кожного окремого християнина, який стикається з реальністю, відмінною від тієї, якої його навчали в Церкві.

Те, як Російська церква б’є Олександрійську церкву за її відмову від «дисципліни», також може розкрити нам усе, що сталося за останні століття з православними України, які постійно благали про свою церковну автономію. Якщо Москва так люто вдарила по стародавній Олександрії, я не наважуюся уявити, що зробила б Києвом, який невідомий багатьом, коли б ніхто з нас не мав з цим справу. А я говорю по-церковному, тому що політично все вчиться

Безсумнівним є те, що Російська церква вирішила нас не підводити, і я дуже боюся, що рішення незабаром з’явиться на горизонті, бо, як виявилося, не лише Африці, а керівництву Російської церкви. Можливо, проблему буде вирішено, якщо ми знову відправимо Кирила і Мефодія на Північ, щоб нагадати керівництву Російської Церкви про всіх тих, чиї дії показують, що вони забули.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO