І Духовний керівник

Святитель Василь Великий, як відомо, пише, що ігумен посідає у монастирі місце Бога, «на образ Христа». Старець Еміліан Симонопетрський у свою чергу пояснює, що настоятель монастиря, що є повнотою Соборної Церкви в одному конкретному місці, є зримою складовою обряду, яка приховує в собі незриме джерело – Бога. Насамперед настоятель є керівником, творцем, який керує і таємно веде душі, вказує їм шлях до досконалості і до таємничого єднання з Христом [1].

Відповідно, благословення настоятеля служить для братії утримуючою силою, щоб усе відбувалося в ім’я Господа. Цілуючи руку настоятелю і вважаючи земний уклін перед ігуменським місцем навіть за його особистої відсутності, ми не просто вчиняємо формальні дії, а в цьому прихована таємнича енергія.

ІІ. Необхідні якості ігумена

Якщо Церква надає таке значення інституту настоятельства, це означає, що вона сприймає його не просто як простого управлінця. Він повинен – принаймні теоретично – поєднувати у собі виняткові здібності для належного виконання свого таємничого служіння і, зрозуміло, він повинен являти собою зразок чернечого житія. Від його життя багато в чому залежить успіх братії, тому що його життя є «яскравим прикладом»[2], так що «і навіть коли він мовчить, приклад його справ сильніше всякого слова навчає»[3].

Серед багатьох чеснот, які святі отці вимагають від настоятеля, святитель Василь Великий особливо наголошує: «Добре умів би керувати тими, що йдуть до Бога… не розсіяний, не сріблолюбний, недбайливий, мовчазний, боголюбний, злиденний, не гнівливий, не злопам’ятний, сильний у навчанні тих, хто зближуються з ним, не пихатий, не гонористий, не лестивий, не мінливий, нічого не вважає за краще від Бога» [4].

Важливий елемент у цитованому місці з Василя Великого позначений словом «недбайливий». Це слово не означає повільної, бездіяльної чи байдужої людини, але того, хто не скований оточуючими його турботами і не прив’язаний до мирських речей. Наслідуючи цей принцип, старець Еміліан Симонопетрський хотів, щоб ігумен був «відстороненим» і глибоко проживаючим таїнством присутності Христа, щоб він міг передати його братії:

Настоятель відчужений від усього і чужий усьому… Це хтось, що помер для всіх і для всього, але живий тільки для Бога та його дітей. Якщо він не буде чужим і відчуженим, він буде у владі обставин, вплутаним у тисячі справ і не зможе бути справжнім батьком для своїх дітей… Він повинен бути нерозсіяною розумом і недбайливою людиною.[5].

Також ігумен (старець) є служителем слова. Настоятель підводить кожного ченця до можливості передстояння перед Богом, але й він своїм словом підтримує і вирощує розум і вдачу братії. Він вводить ченців розуміння святоотцівської думки, у область переживання ними Бога.[6]

ІІІ. Адміністративна відповідальність

Поряд із духовними обов’язками Церква наділяє настоятеля та адміністративними функціями. Він виступає законним представником монастиря перед органами державної влади та, відповідно, на його плечі покладаються адміністративні функції. Навіть не володіючи винятковими повноваженнями у прийнятті рішень, і керуючи братством «у раді зі старшою братією», вже візантійські статути вважають у ньому «втілення керування та влаштування монастиря» [7].

Таким чином, настоятель служить і «сполучною ланкою» між монастирем та «світом». Отже, він не тільки виступає як «відсторонена» людина, про що йшлося вище, але має бути головним адміністратором якогось співтовариства зі своїми практичними потребами, який зазнає тиску, стикаючись із логікою цього світу. Це становить людський вимір цього таїнства і дотримання рівноваги є, мабуть, найбільш важкою справою ігумена. Духовні та адміністративні здібності поєднуються в одній особі з такою працею, що святитель Василь Великий не радив засновувати різні монастирі в одній і тій же області через те, що нелегко підібрати для них людей в достатньої кількості, які мають відповідні обдарування [8].

Як же можна поєднати відповідальність духовну та адміністративну? Скажу прямо – це питання непросте, яке багатьох водить у скруту.

Насамперед, слід зазначити, що є певні параметри, які мають бути прийняті до уваги щодо цього питання, отже було б помилкою нав’язувати тут якісь суворі, можна сказати «догматичні» рамки.

а) Перше – індивідуальні риси характеру настоятеля.

Не всі люди однакові. Один звернений швидше назовні (екстраверт), інший – усередину себе (інтроверт), один більш товариський, інший – швидше потайливий. Зрозуміло, в ідеалі ігумен не мав би залишати межі монастиря. Проте виконання необхідних функцій має впливати на чернечий устрій. Його діяльність має бути підпорядкована потребам монастиря. Вона не повинна випливати з його особистого вибору, але бути відповіддю на потреби і не ставати предметом його постійного піклування і «пов’язувати» його. Це передбачає мирне проживання, у якому «у спокої одного місця та інші проводили б мирне і безмовне життя у всякому благочестя і чистоті».

б) Друге – це традиції області, де розташований монастир, його цінності, історія та особливості кожної доби.

Одна справа, коли монастир заснований на відстані від світу, а інша – якщо вона знаходиться в центрі Константинополя, Риму, Афін чи Каїру.

Традиція, як Сходу так і Заходу, показує, що навколо монастирів розвивалися культура та освіта, виникали поселення та міста, як і в багатьох Лаврах. Монастирі служили полюсом тяжіння, джерелом натхнення та втіхи. Тягар цих починань і зусиль насамперед лягав на ігумена монастиря та старшу братію.

Навіть у важкі часи, такі як період іконоборства або османського панування та інші подібні до них, як, зокрема, нинішні війни, проблеми в суспільстві або навіть соціальні «вибухи», монастирі приймають на себе і виконують особливу роль – культурну, апологетичну, освітню, соціальну чи духовну, опиняючись у перших рядах тих, хто наражається на небезпеку, відстоюючи православну віру.

Також іноді ігумену та братії доводиться брати на себе керівництво відродженням чернечого життя в монастирі, що має статус історичної пам’ятки, і навіть його ретельну та комплексну реставрацію, що потребує спеціальних знань, дотримання численних процедур та дослідження достатніх фінансових коштів. До цього слід додати й управління монастирем як місцем, де було явлено всьому православному світу чудові події чи святість якогось подвижника.

в) Третя складова – це різноманітність формулювань монастирських статутів.

Однак ця традиція однакова не в усьому.

Ми бачимо, що візантійські статути, що збереглися, демонструють нам велику різноманітність щодо вищезазначених характеристик. Незважаючи на наявність так званих статутних «сімей», тобто статутів, створених під впливом і на кшталт певного прототипу, ми можемо цілком справедливо зробити висновок, що жоден із монастирських статутів повністю не повторює інший. Таким чином, стає зрозуміло, що Церква, з одного боку, зберігала спільність якихось принципів і правил, а з іншого – заохочувала добрі наміри та волі своїх вірних чад, щоб підтримати розвагу між підвалинами і благодаттю, уникаючи при цьому ухилення в ту чи іншу крайність. , і щоб дотриматися гармонійного співробітництва канонів і благодаті.

г) Четверта складова характеру старця – це його харизма, тобто особливий дар, який робить його надбанням усієї Церкви поверх канонів та умовностей.

Старець Еміліан Симонопетрський в одному зі своїх повчань на тему «Благословення Святогірських святих для Македонії» пише: «Коли ж воля Божа знаходить у священо-мовчазних обраних судинах, то вона виводить їх на шлях науки народу. У більшості випадків святогірці йшли [з Афона] за необхідністю через обставини або досягнення більшої безмовності. Божественне Провидіння промислово дивиться на ченців-подвижників і супроводжує їх, так що навіть сам факт їхнього відходу переростає на благословення і на насіння духовне. Вони ж втіхою своєю тоді мали Богородицю як Союзницю, Покровительку, Цілительку, Годувальницю і Заступницю»[9].

д) П’ята складова пов’язана – зрозуміло, за обставинами – з нагальними та невідкладними потребами Церкви, як пастирськими, так і місіонерськими.

Тоді Церква через своїх архіпастирів звертається по допомогу до ігуменів чи ієромонахів чи до харизматичних старців. Чимало з їх стали єпископами, як святителі Григорій Палама, Філофей Коккін, Василь Фесалонікійський, учень преподобного Єфимія Солунського (Нового).

Так ось, у житії преподобного Євфимія (святогірця, великого подвижника та вчителя святителя Василя Фессалонікійського, який жив у IX столітті) говориться: «Знову прийшов святий Євфимій з Афона до Фессалоніки. Його прийняли… як ангела, що спустився з Небесного святилища… благочестивий народ юрмився і тіснився навколо нього і штовхався: хто перший насолодиться баченням його і візьме у нього батьківське благословення» [10]. «Це було звичайнісіньким ставленням до святогірців і отців, блискучим аскезою і святістю життя» [11]. А в Русі (Київської) зведення в єпископський сан настоятелів великих монастирів хіба не підтверджує таких прикладів?

Багато єпископів шукають допомоги з боку ігуменів, особливо у світі, і приймають її, як раніше, так і в наш час, що часто траплялося і продовжує відбуватися на Святій Горі (заснування монастирів святогірцями у слов’янському світі, а також приклади священномученика Косми Етолійського, преподобного Паїсія Святогірця, отців Амфілохія (Макріса), Філофея (Зервакоса), Єроніма Симонопетрського, отця Гавриїла Діонісіатського, Парфенія, ігумена обителі св. Павла, Георгія (Капсаніса), Василя (Гондікакіса) та інших настоятелів, що і нині живуть).

Як же все-таки може – в рамках основних традиційних принципів та всієї різноманітності форм служіння – поєднуватися духовне керівництво братією з адміністративними турботами ігумена та з його відносинами із зовнішнім світом?

IV. Розмежування адміністративно-господарських функцій.

Насамперед треба сказати, що більш ніж тисячолітня традиція Святої Гори прийшла у своєму розвитку до наступної схеми управління, яка полегшує тягар господарських обов’язків ігумена.

Ігумен здійснює управління разом із Собором старців (Герондією), які беруть він головні області управління (намісник, скарбник, завідувач канцелярією та ін.). Двоє чи троє із соборних старців обираються епітропами і становлять разом з ігуменом Епітропію або радниками при ігумені, який, з одного боку, стежить за виконанням рішень Собору старців, а з іншого боку розповідає про поточні питання, що турбують братію. Таким чином, епітропи беруть на себе значний тягар повсякденних практичних питань, залишаючи ігумена більш вільним та незавантаженим справами.

У Кореї, адміністративному центрі Святої Гори Афон, де розташований Священний Кінот, кожна обитель має свого представника (антипросопу) з-поміж своєї старшої братії, тоді як на подвір’ях основні обов’язки покладаються на економу. Ігумен (старець) має про всіх піклуватися і, як уже говорилося, благословляє всіх і влаштовує все по Божому. Однак він не вникає в деталі, виграючи потрібний час.

Таким чином, традиція Святої Гори, як бачимо, є осередком попередніх монастирських звичаїв.

Загалом у візантійських статутах провідну роль в управлінні монастирем грає «економ», насельник обителі, який у багатьох випадках є другою після ігумена особою та її потенційним наступником. У його веденні перебувають усі фінансові функції та правові питання, якими він завжди розпоряджається від імені настоятеля. [12] Втім, існували і «економи» подвір’їв та монастирських угідь. Це викликає інтерес – і тут, мабуть, можна провести аналогію з нинішніми великими російськими монастирями – статут візантійського імператора Іоана II Комніна (1118-43), складений для монастиря Пантократора (Вседержителя) у Константинополі (1136).

Монастир вів широку благодійну діяльність, утримуючи лікарню на п’ятдесят місць[13], будинок для людей похилого віку та лепрозорій [14]. Оскільки до монастиря було приписано багато інших монастирів і цілі села, і в той же час була потрібна особлива піклування щодо функціонування залежних від нього установ, де була неможлива постійна присутність ігумена «коли не може настільки поділитися», імператор ухвалив, щоб управління всім цим здійснювалася через відповідних економів. [15] Імператорський текст чудовий, і ви знайдете його в посиланнях [16].

В іншому місці, наприклад, у ктиторському уставі Григорія Пакуріані (1083) для Іверського (грузинського) монастиря Богородиці Петрицонитіси, два ченці, іменовані епітропи, допомагають ігумену в господарському управлінні [17].

У деяких візантійських монастирях, таких як монастир Евергетиди (Благодійниці) або преподобного Неофіта на Кіпрі, управління монастирем було розділене між двома особами: ігуменом, який мав піклування здебільшого про молитву і духовне керівництво ченців і міг навіть перебувати в затворі, і економом, який керував управлінням та зовнішніми зносинами[18]. Таке рішення не закріпилося на Святій Горі і не увійшло у звичай серед грецьких монастирів. Цілком імовірно, що і з цієї причини як на Заході, так і на Русі (Київської) розділилися обов’язки між ігуменом, який зосередився на адміністративних функціях, та обраним братами духівником.

Однак цей поділ виявляється на шкоду значенню ігумена як образу Христа та духовного отця братства.

Покладання обов’язків на братію передбачає в першу чергу їхнє глибоке виховання в послуху, у відповідальності, у суворості та довірі, щоб вони могли дозріти і перейнятися духом старця. Як відомо, саме кохання, самозречення та довіра, а не примус владою, контролем та дисципліною, творить і утверджує ці зв’язки. Ці останні також потрібні, іноді більш ніж необхідні, але вони використовуються як засоби рівноваги при спільному проживання. Самі собою вони не стимулюють духовне життя, жертовність і любов до Бога, до старця і до братії.

Нарешті, ігумен може покласти зовнішні піклування, за одностайної згоди Ради старців, і на благочестивих мирян [19].

V. Зовнішні зносини.

Потрібно зупинитись і на деяких нюансах організації зовнішніх зносин монастиря.

«Світ» в аскетичній традиції означає не тільки «хіть плоті, хіть очей і гордість життєву» (1 Ін. 2:16), але і «розвага розуму». «Бачення мирського чинить сум’яття душі» ченців, за словами преподобного Ісака Сирина.[20]

Щодо частоти залишення ігуменом монастиря важко сформулювати деякі загальні правила, оскільки кожна обитель має свої потреби, і спочатку ігумени найважливіших монастирів, крім внутрішньо-монастирських турбот, брали участь у житті Церкви та суспільства. Однак, діє той загальний принцип, згідно з яким ігумену необхідно «перебувати в межах свого монастиря, залишаючи його стільки разів, скільки потрібно спільному життю та його необхідним зв’язкам із зовнішнім світом» [21]. При цьому ігумен завжди повинен мати на увазі, що його пастирське піклування про монастир і духовний успіх ченців роблять значний внесок у життя Церкви небачним, але дуже дієвим чином.

У нинішню епоху прискорення інформаційних потоків та засобів комунікації, легкості пересування, універсалізації та глобалізації процесів усередині Православ’я, ігуменам доводиться значно частіше, ніж колись покидати свої монастирі. Крім звичних адміністративних потреб монастирів, виникають численні обов’язки (сповіді, проповіді тощо).

Ігумени, виходячи з монастиря, повинні по можливості дотримуватись аскетичного настрою та статуту монастиря, починаючи з того, як вони одягнені і що їдять, і закінчуючи виконанням свого келійного правила та здійснення богослужінь. Це зберігає в них чернечий настрій і виявляє добрий приклад як для самих ченців, так і для світу.

Найчастіше цей настрій та діяльне подвижництво достатні для влаштування наших справ та потреб. Давайте звернемося до прикладу преподобного Сави Освяченого, якого двічі відправляли до Константинополя для захисту православної віри та питання податкових послаблень для Єрусалимської Церкви. Вирішальними для досягнення результату виявилися його смиренність і те божественне світло, яке він собою випромінював [22].

З іншого боку, сучасні можливості дозволяють ігуменам прискорити повернення до свого монастиря, зберігаючи при цьому безпосередній контакт зі своїм заступником або з відповідальними братами, спрямовуючи їхнє коло спілкування та визначаючи пріоритети.

Загалом і в цілому, життя ігумена в чуванні і молитві та справжнє переживання богослужіння як небесного одкровення породжує справжність батьківства по відношенню до братії і зверненого до неї слова. Це, у свою чергу, поступово призводить до міркування, з яким ігумен керує і діє і «за порадою», і самостійно, маючи на те повноваження, що дозволяють йому самостійно вибирати рід занять, піклування та контактів для піклування про успіх та зростання братії. Як у обителі, так і поза нею, він повинен сам вирішувати, де його особиста присутність потрібніша і покладати на себе додаткові духовні зобов’язання, за умови, що вони не шкодять його головному служінню в монастирі. Тоді вже не Статут накладає зобов’язання та їхній вибір на ігумена, але він сам у своїй особі стає за благодаттю носієм духу, виконавцем заповідей і правди Божої, джерелом міркування та прикладу, так що «він сам стає ангелом Божим із людей, керуючи серед них» [23].

VІ. Висновки

Монастир, як «скинія Бога з людьми»,[24] є спільнотою і спосіб втілення в життя євангельського ідеалу життя за Богом. Спільне проживання в монастирі, за словами старця Еміліана Симонопетрського, подібно до небесного проживання, воно не має на меті досягнення мирських чи ідеологічних цілей, але тільки духовне життя, яке досягається подвижництвом і прагненням до таємничого бачення Бога. Для ігумена достатній і надмірний присвятити себе служінню і керуванню малим або великим братством.

Господарські справи та контакти із зовнішнім світом не є чимось бажаним, але необхідним і неминучим, частиною нашого «земного мандрівки» [25]. Їх беруть на себе ігумен і старша братія, які керуються любов’ю і самопожертвою, щоб захистити решту братів, щоб вони перебували не абстрактне у Божому діянні.

У випадку, коли ігумен змушений займатися зовнішньою діяльністю, переказ і наш власний досвід каже, що єдиним способом виграти час і виконати своє духовне призначення в монастирі є обрання та призначення відповідальних осіб, ченців або мирян одного з ним духу. Їм він перевіряє загальне піклування і викладає благословення, приймаючи самостійно головні рішення. При цьому потрібно, щоб економ або будь-яка інша відповідальна особа зберігала смиренність, знаючи, що вона перебуває в послуху. Якщо він уявить себе «начальником», його необхідно змінити.

Також варто зупинитися коротко – оскільки це потребувало б окремого повідомлення – що старець Еміліан хотів, щоб ченці навчилися так жити під покровом старця, навіть без його безпосередньої присутності, ніби він перебував з ними. Щоб вони були тверді й непохитні у своєму духовному житті, відчуваючи на собі зору Господа і старця і не маючи таким чином необхідності безпосереднього контролю з його боку.

Нарешті, оскільки будь-яка діяльність затягує братерство, навіть окрім нашого бажання, і не кожен це витримує, в монастирях або на подвір’ях повинні бути облаштовані більш відокремлені місця, щоб і сам старець міг усамітнюватися і також ті, що мають схильність до безмовності.

Якщо ігумен, займаючись необхідною зовнішньою діяльністю, може зберегти містичний характер, який Церква надає його особистості, тоді після повернення в обитель він буде ніби і не покидав її, і браття приймуть свого батька з теплотою у впевненості, що він їм служить, їх стверджує і особисто присутня навіть під час своїх відлучок. Їхнє серце каже їм, що він усіляко і всіма своїми силами служить Церкві та ближньому. Ігумен, який і під час своїх поїздок за межі монастиря і контактів із зовнішнім світом може зберегти стан відчуженості, розважливого подвижництва і тверезіння стане справжнім пастирем для братії, яка під його керівництвом неухильно прагнути майбутнього Царства. Тоді й підтвердиться думка про те, що «чернече проживання є найповнішою формою прояву Бога в цьому світі» і що «монастирі не просто корисні інститути Церкви, але місця, де вчення Христове підтверджується досвідом» [26].

Посилання:

1. Архімандрит Еміліан, Інтерв’ю програмі Südwestfunk: «Athos. 1000 Jahre sind wie ein Tag», 1981.

2. Святитель Василь Великий, Правила, викладені в питаннях і відповідях, 43 (PG 31, 1028)

3. Святитель Василь Великий, Указ. Соч., 43 Див. також Нікіфор Містик, Статут священної обителі Пресвятої Богородиці Τυπικόν τῆς σεβασμίας Μονῆς τῆς τῶν Ἐλεγμῶν…, вид. Олексій Дмитрієвський, Опис літургійних рукописів т. 1: Статути, Київ, 1895, глава 41, «Повчання Настоятелю», ст. 755: «Будь рівний з братами, милостивий, опікуй їх і всім їм роби батьківську прихильність… і турбуйся, терпи всіх, терпляче наставляй, наставляй, вчи, умовляй, хворих зцілюй, страждаючих підтримуй, малодушних втішай, що грішить поверни на дорогу істинну, до сімдесяти семи разів прощай, за закликом Господа … ».

4. Святитель Василь Великий, Слово про подвижництво, А, 2 (PG 31, 632).

5. Архімандрит Еміліан, «Старець і послушник», Собор святих монастиря Симонопетрського Σύναξις Ἱ. Μ. Σίμωνος Πέτρας 1978, ст. 4. Див. також «Про старця», Собор святих Священної громади монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ормілії (Σύναξις Ἱ. Κ. Εὐα Ὁρμυλίας), 1978: «Мертвий для держави, для світу, для сучасного, для стародавнього, для того що всередині і для того, що зовні … ігнорує все. Але всередині нього нехай буде жвавість вічності, усередині нехай перебуває життя істинне… Він живе між життям і смертю, подаючи монастирю есхатологічний знак. І так у цій темряві, у цій темряві, у цьому невіданні нехай буде Божа воля, Боже просвітлення. Світло невечірнє вихідне, невпинно вихідне від Світла».

6. Старець – це той, хто має слово істини і служить душам через це слово. Він служитель слова і покликаний говорити вустами, говорити очима, говорити серцем, говорити насамперед безмовністю», Архімандрит Еміліан, «Ἔννοια τοῦ Γέροντος», Собор святих Священної Общини монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ормілії. Κ. Εὐαγγελισμοῦ τῆς Θεοτόκου Ὁρμυλίας, 1976.

7. Κονιδάρης Ι. Θεώρηση των μοναστηριακών καταστατικών από νομική άποψη, Αθήνα, 2003, σελ. 205.

8. Святитель Василь Великий, Правила докладно викладені у питаннях і відповідях 35, (PG 31, 1005).

9. Αρχιμανδρίτης Αιμιλιανός, Λόγια και Οδηγίες. Αθήνα, 2005, τόμος Α’, Αληθινή Σφραγίδα, Ευλογία των Αγίων Σβιατογκόρσκ της Μακεδονίας, σ. 254.

10. L. Petit, «Vie et office de saint Euthymie le Jeune», Bibliotheque Hagiographique Orientale, τ. 5, Paris, 1904, р . 39.

11. Αρχιμανδρίτης Αιμιλιανός, Λόγια και Οδηγίες. Αθήνα, 2005, τόμος Α’, Αληθινή Σφραγίδα, Ευλογία των Αγίων Σβιατογκόρσκ της Μακεδονίας, σ. 252.

12. Κονιδάρης Ι. Ανασκόπηση του καταστατικού της μονής από νομική άποψη, Αθήνα, 2003, σελ. 207.

13. Ἰωάννης Β΄ Κομνηνός, Τυπικόν τῆς βασιλικῆς μονῆς τοῦ Παντοκράτορος, Gautier, P., «Le typikon du Christ Sauveur Pantocrator», Revue des Études Byzantines 32 (1974), σσ. 83-109.

14. Іоан II Комнін, Статут монастиря Пантократора (Вседержителя). За благодійними установами монастиря див. Κωνσταντέλος, Βυζαντινή φιλανθρωπία, σσ. 230-37. Подібну благодійну діяльність вели і монастир, де трудився брат Ісака Комніна і утримував лікарню для людей похилого віку (див. Статут Ісака, сина Великого Василевса Кіра Алексія Комніна при відкритті нами новоствореного монастиря. ΠαπάζΓ αακίου ῆς Μονῆς Θεοτόκου τῆς Κοσμοσωτείρας (1151/52), Κομοτηνή, 1994, σσ 85-86, 101-106 καί 1

15. Ιωάννης Β’ Κομνηνός, Κανόνες Μονής Παντοκράτορος (Παντοκράτορος), σσ. 113-115. Για προσαρτημένα μοναστήρια βλ. σσ. 69-73. Για εκτάσεις, βλ. σσ. 115-125.

16. «Оскільки великий тягар піклування, як усередині, так і поза обителі, пов’язаних як із справами духовними, так і тілесними, як це викладено в самому Статуті, робиться розумне нагадування, що Ігумен монастиря не в змозі одноосібно керувати і зневажати все, що зазначене в рівній мірі. оскільки він зможе розділити себе між багатьма справами, то через це ми поклали призначити різних економів… Ігумену ж старанно і ретельно наглядати за всіма економами на місцях і спрямовувати їх до належного виправлення… Усі економи повинні діяти з ведення та схвалення Ігумена … »

17. Gautier, P., «Le typikon du sébaste Grégoire Pakourianos», Revue des Études Byzantines 42 (1984), σ. 59 καί σ. 85.

18. Gautier, P., “Le typikon de la Théotokos Évergétis”, Revue des Études Byzantines 40 (1982), σσ. 47-51.; Νεοφύτου Πρεσβυτέρου μοναχοῦ καί ἐγκλείστου τυπική σύν Θεῷ διαθήκη περί τῆς ἰδίας ἐγκλείστρας νήσου Κύπρου τῆς Παφηνῶν ἐπαρχίας, τῆς καί νέας Σιών ἐπονομασθείσης, ἤτοι ἐξ εὐδοκίας Θεοῦ σκοπευτήριον ἔνθεον, Ἱ. Μ. Ἁγίου Νεοφύτου, Ἁγίου Νεοφύτου τοῦ Ἐγκλείστου Συγγράμματα, τ. Β΄, ἐπιμ. τῆς Τυπικῆς Διαθήκης Στεφανῆς, Ι.Ε, Πάφος, 1998, σσ. 36 καί 43-44.

19. Для вирішення зовнішніх питань законодавство Юстиніана визначає «апокрисіарія», тобто якусь зовнішню особу, яка часто має політичну вагу – яка б несла відповідальність за зв’язки обителі з цивільною та церковною владою. Преподобний Афанасій у своєму Статуті (1005) призначає (зовнішнім) Епітропом патриція Никифора з найславетніших, як байдужого до життєвих благ. Михайло Атталіат у Заповіті (1077) заснованому ним монастиря визначає епарха як захисника в судах інтересів монастиря та його злиденного дому «заради порятунку своєї душі». Участь мирян, незважаючи на зловживання, була, як видається, необхідною і неминучою. Найважливішу роль візантійський період грала посаду ефорів, інакше кажучи доглядачів, і навіть посаду харистикариев. Багато ктиторів в ефори обирали самого імператора. Участь мирян у церковній діяльності була невід’ємною частиною життя в Церкві загалом. Поряд із цим, згідно з церковним правом, ченцям заборонялося приймати на себе піклування про мирське і заступництво з боку мирян, коли воно було свідомим, дозволяло ченцям слідувати невідступно і неухильно до свого духовного призначення.

20. Ἀββᾶς Ισαάκ, Λόγος 73, 33

21. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός, «Κανονισμός Ἱ. Κοινοβίου Εὐαγγελισμοῦ τῆς Θεοτόκου», 14,  Κατηχήσεις καί Λόγοι 1, Σφραγίς Γνησία, σ. 191.

22. ἔκδ. Schwartz, Leipzig, 1939, σ. 142 καί σ. 178 Ὅταν τόν ἀναζήτησε ὁ Βασιλεύς Ἀναστάσιος, βρῆκαν τόν ἅγιο σέ μία γωνία τοῦ κονσιστορίου, ὅπου στιχολογοῦσε ἤσυχα τούς Ψαλμούς. Καί τήν δεύτερη φορά, ὅταν ἐστάλη στήν αὐλή τοῦ Ἰουστινιανοῦ μετά ἀπό τήν αἱματηρή ἐξέγερσι τῶν Σαμαρειτῶν (531), μόλις ὁ αὐτοκράτορας τόν εἶδε ἐξαστράπτοντα ἀπό θεῖο φῶς, ἔτρεξε νά προσκυνήση τόν Γέροντα καί ἀμέσως διέταξε νά γίνουν δεκτές οἱ παρακλήσεις πού τοῦ παρουσίασε γιά τήν Ἐκκλησία. Καί ἑνῶ οἱ ὑπάλληλοι διεκπεραίωσαν τήν ὑπόθεσι, ὁ ὅσιος στεκόταν πάλιν κατά μέρος ἀπαγγέλλοντας τήν Τρίτη Ὥρα. Σέ ἕνα μαθητή, πού ἀποροῦσε γιά τήν φαινομένη ἀδιαφορία του γιά τόσο σημαντική ὑπόθεσι, ἀπήντησε: «ἐκεῖνοι τέκνον τό ἴδιον ποιοῦσι· ποιήσωμεν καί ἡμεῖς τό ἡμέτερον».

23. Βίος ἕτερος Ἁγίου Παχωμίου 25, Halkin, σ. 193, 19-20.

24. Ἀποκ. 21, 1-3.

25. Πρός Διόγνητον ἐπιστολή, 5, 9.

26. Μαντζαρίδης Γεώργιος, «Μοναχισμός καί πνευματική ἀποστολή τῆς Ἐκκλησίας», Πρόσωπο καί Θεσμοί, σσ. 165-66.

архімандрит Єлисей, настоятель монастиря Симонопетра (Свята Гора Афон)

2015 р. Б.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Можна сказати, що кожна Помісна Православна Церква та Свята Гора Афон мають свої місцеві традиції, які стосуються як пастирської, так і особливо чернечої сфери. Однак значення та зміст чернечої традиції для всіх є однаковими. Саме слово «передання» [παραδοσις] у грецькій мові означає щось, що ми «приймаємо та передаємо наступним»; це слово походить від дієслова «парадигма», тобто «беру від одного та передаю іншому».

Апостол Павло у Першому Посланні до коринфян в 11-му розділі, вірші 23-му, звертаючись до християн, говорить: «я прийняв від Господа те, що передаю і вам». Отже, передання, т. е. передання чернечих традицій із покоління до покоління, є передачею мистецтва обожнення людини.

Відомо, що преподобні отці розрізняють три форми, три ступені духовного життя: очищення, просвітництво та обожнення. І мета кожної людини, особливо ченця, полягає в тому, щоб пройти всі ці три щаблі і стати гідною того, щоб Христос зійшов до неї і вселився в неї. Іншими словами, досягти стану обожнювання, стати єдиним за образом і подобою з Богом, щоб усе життя було схоже на життя Христа.

Але оскільки кожна людина унікальна і неповторна і немає нікого, хто б був, можна сказати, клоном іншої людини, то і шлях очищення, освіти і обожнювання у кожного свій, унікальний. Тому і святі отці нашої Церкви надавали великого значення збереженню особистого настрою кожної людини, яка стала на цей шлях. І канони чернечого життя (попри те що вони торкаються загальні теми, які стосуються чернецтва) тим щонайменше складено отже при кожному зручному випадку вони дають духовному наставнику можливість керувати душею, відданої у його руці, особливим, неповторним чином, аби не применшувати унікальність людської особистості.

Тому і чернече життя не може ґрунтуватися лише на формальних законоположеннях, написаних у книгах, або на вивченні чернечих правил без присутності живого духовного наставника, водія, який би з міркуванням стосовно кожної людини допоміг їй ходити шляхом обожнення. І у вашій традиції, і в традиції інших Церков – скрізь чернецтво – це насамперед інститут, заснований на духовному керуванні, або, як ми звикли говорити, по-грецьки – Θεσμός των γερόντων [геронда, вчитель, духовник].

Цей інститут складає сутність та практичної сторони чернецтва. Іншими словами: чернецтво без духовного наставника, без старця просто не існує.

Ми можемо співвідносить своє життя з церковними канонічними, чернечими уставами, можемо написати ще тисячі нових правил і канонів, але життя всередині цього тіла, тіла чернечої традиції, можливе, тільки якщо в ньому присутній духовний отець, духовний наставник.

Я, завдяки своєму віку, встиг пожити на Святій Афонській Горі в той час, коли Афон переживав великий занепад, коли не вистачало ченців, і багато хто навіть вирішив, що Святій Горі Афон прийшов кінець. Але потім Божественним Задумом та молитвами Пресвятої Богородиці за малу кількість років Свята Гора наповнилася багатьма новими молодими ченцями.

Якщо підходити до цього з людської точки зору, можна дійти висновку, що відродження Святої Гори, окрім, зрозуміло, Задуму Божого і турбот Пресвятої Богородиці, стало можливим лише завдяки тому, що на Афоні були богонатхненні та досвідчені старці – наставники чернечого життя.

Я думаю, що ви про них чули, а ми не тільки чули, але й мали особистий досвід спілкування та жили з цими сучасними подвижниками, сучасними святими Афонською Горою. Я маю на увазі старця Паїсія Святогорця, старця Єфрема Катунакського, старця Порфирія Кавсокалівіта і раніше, таких, як старець Йосип Ісіхаст… Неможливо перерахувати всіх великих подвижників, деякі з них живі досі.

Ці люди, які не мають, зазвичай, світської освіти, тим щонайменше змогли уявити світові істинний зміст і значення чернецтва. Вони відкрили нам, що справді людина може стати справжньою дитиною, сином Божим. Своїм святим життям вони показали нам, що все, про що говорить Спаситель у Євангелії, все, що Він обіцяв нам, все, що ми читаємо в святих житіях, може стати реальністю, може відбуватися і в наші дні.

Ми не тільки чули це від них, а й бачили на власні очі. Ми чіпали це своїми руками, це чули наші вуха, ми це пережили та ніколи не ставили під сумнів їхню правоту.

Ось що означає чернече передання, традиція: вчення та співжиття духовного отця зі своїми учнями, зі своїми послушниками доти, доки Христос не вселиться в них і не перетворить їхнє життя.

Як і божественний Павло каже: «чада мої, заради яких я страждаю, доки не зобразиться у вас Христос» (Гал. 4:19).

Ось ця присутність преподобних блаженних старців є неодмінною умовою для того, щоб зафіксувати істинність і незаперечність чернечої традиції, бо святість є скарбом чернечого проживання.

Але є й інша складова: духовні діти цих ченців – сучасні люди, діти Інтернету, Фейсбукі, діти «Кока-Коли». Ці люди раптом сьогодні приходять до чернецтва, і старці, отці святі справді можуть влити нове вино в їхнє старе міхи. Це вино завжди нове, завжди молоде, тому що Христос завжди той самий, незважаючи на відмінність епох. Він той самий у кожну епоху. І також, незважаючи на відмінності епох і часу, сутність чернецтва, сутність чернечого життя залишається незмінною і в минулому, і в сьогоденні.

Це Таїнство. Відносини між старцем і учнем становлять якесь таїнство, тому що між ними народжується особливий духовний зв’язок, тому що отець не випадково «отець» – він духовно народжує духовне дитя.

Є чудовий приклад, який ми знаходимо у Старому Завіті: у книзі Чисел в 11-му розділі розповідається про звичайний бунт юдеїв, їхнє повстання проти Бога і Його пророка Мойсея. Так, їм набридла манна, і вони підхопили, стали просити м’яса. І Господь розгнівався на них, почав їх карати, винищувати. І, звичайно, Мойсей знову опинився у складному становищі, він почав молитися, щоб народ не зазнав цих спокус, і просив Бога дати те, що вони просять.

Він звернув свої молитви до Бога, говорячи, що не може більше витримати цей народ: «Не можу більше самотужки йти цим шляхом. Якщо хочеш допомогти мені, допоможи. Якщо ж ні, то умертви мене». І Бог відповів: «Так, ти маєш рацію. Ти не можеш сам. Вибери 70 чоловіків розумних, розташуй їх навколо скинії, і, коли Я зійду говорити з тобою, Я візьму від Духа, Який на тобі, і покладу на них, щоб вони несли з тобою тягар народу, а не один ти…»

Ось що нам пояснював старець Єфрем Катунакський: навіщо Господь хотів узяти від Духа Мойсея та передати його учням? Хіба Він не міг безпосередньо, без участі Мойсея, передати дух цим сімдесяти? Він міг би, якби захотів, але Господь зробив це спеціально, щоб показати нам значення народження від духовного отця!

Такими прикладами сповнені Старий, Новий Заповіт та житія Святих.

Для нас Отці – це символи і точка відліку в дотриманні переказу, щоб покликати їхні святі молитви, щоб мати їх благословення, і нехай зберігає нас усіх Господь їхніми святими молитвами від багатьох помилок, помилок та гріхів.

Є цікавий напис на іконі преподобного Афанасія Афонського, ктитора-засновника Великої Лаври на Святій Горі Афон: «Якщо хочете називати мене отцем, наслідуйте мої слова і моє життя, і мої діяння». Тому ми покликані наслідувати життя, слів – усьому, чому навчили нас наші святі отці-наставники. Тільки так нам дається право говорити те, що ми повторюємо часто в Церкві: «Молитвами святих отець наших…». І, як ви знаєте, покликання молитви наших батьків – це те, що нас зберігає на кожному кроці нашого життя.

В одному місці прп. Симеон Новий Богослов каже: хтось вважає, що найкращий чернечий шлях – це шлях самітництва, інші не погоджуються, кажуть, що найкращий чернечий шлях – шлях скитського проживання; треті – що це чернецтво спільного життя. І на це відповідає їм преподобний: «Для мене є єдиний шлях, що триблаженний, – той, який згоден із Законом Божим і з любов’ю Божою». Це і є переказ святих отців.

І насамкінець я хотів би звернутися до одного Слова наших святих отців, мого світлої пам’яті старця, який завжди говорив: багато святих ставили багато умов для проходження чернечого життя, але в моїй душі одне знайшло благодатний ґрунт для виконання. Коли хтось ставить запитання: «Хто є досконалий чернець?» − відповідає йому авва: «Істинний чернець той, який не має нічого в цьому світі, крім одного лише Ісуса».

Я думаю, що ці слова найкраще висвітлюють сутність чернецтва та характеризує чернечу традицію. Бо зовнішні умови, звичайно, необхідні для того, щоб привести нас до сутності, проте неймовірно, якщо зовнішні обставини стануть самоціллю чернечого життя, і в такому разі буде втрачено істинний зміст чернецтва.

Але, я вважаю, у кожного з нас є свій гіркий досвід образи свого ближнього з якихось зовнішніх причин; при цьому ми не замислюємося про те, що тим самим завдаємо шкоди не просто ближньому, а самій любові Христовій.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

1. Спасо-Єфросиньовський монастир в Полоцьку

45 років преподобна Єфросинія була ігуменею заснованого нею в передмісті Полоцька жіночого монастиря. Відкритий в 1125 році, він визнаний однією з найдавніших православних обителей на білоруських землях. Центром духовного життя монастиря стає дерев’яний храм, на місці якого, імовірно в 1152-1161 роках, був споруджений кам’яний. 30 тижнів знадобилося архітектору Івану на будівництво святині. Після закінчення цього будівництва, єпископ Полоцький в присутності всього князівського роду і полочан освятив Спасо-Єфросиньовську церкву.

У новозбудованому храмі оселилася сама ігуменя: згідно з переказами, вона займала одну з маленьких келій, імовірно праворуч від хорів, темно-сині з зеленуватим відтінком стіни якої були прикрашені фресками. Виконані майстрами XII століття на стінах і колонах храму лики святих унікальні і збереглися. В кінці 1990-х в храм повернувся позолочений хрест, подарований йому преподобною Єфросинією: точну копію створеної Лазарем Богшею реліквії виготовив ювелір-емалювальник з Бреста Микола Кузьмич.

Архітектурний ансамбль монастиря створюють Спасо-Єфросиньовська церква, Хрестовоздвиженський храм, «тепла» церква, двоповерховий житловий будинок, ворота з дзвіницею, суміщені з житловим монастирським корпусом, і фундаменти храму-усипальниці, що існував у XII-XVII ст.ст. До слова, в 1910 році в Полоцьк з Києва були перенесені мощі святої Єфросинії, де вони зберігалися з 1187 року в Києво-Печерської лаврі.

2. Туровський Борисоглібський монастир

Найдавніший монастир Турова імовірно був заснований в XI столітті київським князем Ярославом Мудрим. Духовним центром обителі служив кам’яний храм, руїни якого збереглися до наших днів.

Залишки Туровської церкви на давньому городищі відкрив і досліджував археолог і історик архітектури Михайло Каргер. В ході розкопок вдалося встановити, що це був 3-нефний храм з приблизними розмірами 28,2 × 16,5 метра. Фундаментом служили складені насухо валуни, а при зведенні стін майстри застосовували рівнослойну кладку, яку і сьогодні можна спостерігати на збережених фрагментах стін.

Борисоглібський монастир служив кафедрою Туровських єпископів, яка пізніше була перенесена в Пінськ. В одній з келій монастиря, ймовірно, проживав святитель Кирило Туровський. На Замковій горі встановлено пам’ятник письменнику і проповіднику. А руїни церкви XII століття відкриті для відвідувачів археологічного комплексу в Турові.

3. Свято-Єлісеевський Лаврішевський чоловічий монастир

Монастир вважається однією з найдавніших обителей на білоруських землях – датою його виникнення називають 1225 рік.

Згідно з переказами, заснував цей монастир син литовського князя Тройдена Рімунд. Відмовившись від успішної кар’єри при дворі князя Міндовга і прийнявши постриг з ім’ям Єлисей, він присвячує життя служінню Богу. Історію трагічної смерті Єлисея від руки того, хто біснуватого послушника пам’ятають і передають з покоління в покоління. Довгі роки мощі засновника зберігалися в монастирі, і від них відбувалося багато чудес.

Лаврішевский монастир був великим центром літописання. «Лавришівське Євангеліє» 1329 року відтепер зберігається в приватній бібліотеці Чарторийських у Кракові. Сто років тому спробу відновлення скасованого на початку ХIХ століття монастиря перервала Перша світова війна. Однак сьогодні на місці древньої обителі знову діє чоловічий монастир.

4. Пустинський монастир

У 1380 році 24-річний син князя Альгерда Лугвеній почав втрачати зір. Спасіння було явлено князю уві сні: старець вказав йому на Пустинь в околицях Мстиславлю з чудотворним джерелом. Вмиваючись цілющою водою, Лугвеній прозрів і побачив над джерелом образ Божої Матері. У тому ж році вдячний князь заклав на цьому місці Пустинський монастир.

Перші ченці обителі жили в землянках, відправляючи богослужіння в дерев’яній церкві. А кам’яний Успенський собор в Пустинках звели монахи-уніати, які жили в монастирі в XVII столітті. Руїни святині можна побачити в Пустинках і тепер. Наступні споруди – велична дзвіниця, церква Різдва Богородиці і Покровська церква – з’явилися тут два століття по тому стараннями православних монахів. Ще пізніше на території монастиря зводяться будівлі амбулаторії, лікарні, церковного училища і численні господарські споруди.

Сьогодні монастирський комплекс відновлюється, а до джерела, вода в якому весь рік має постійну температуру +4 градуси, їдуть паломники. До слова, з 1380 року джерело жодного разу не пересихало

5. Свято-Вознесенський жіночий монастир в Барколабово

Жіночий монастир на березі Дніпра в околицях Бихова на початку XVII століття заснував, виконуючи прохання дружини Олени Соломеріцкой, Богдан Стеткевич. У власність обителі православний меценат передав острів Барок, поле, луг, водяний млин і право ловити рибу в Дніпрі до Биховського кордону.

Головною святинею Барколабовського монастиря стала Вознесенська церква. А головна подія в житті обителі відбулося влітку 1648 року, коли князь Пожарський, повертаючись з походу, залишив в Барколабово ікону Божої Матері, з якої ніколи до цього не розлучався. Згідно з легендою, ікона сама вибрала собі обитель: військовий обоз, де вона була захована, біля воріт монастиря раптом зупинився, і ніякими зусиллями не вдалося зрушити його з місця.

Ікона Божої Матері Барколабовської виявилася чудотворною, і в монастир поспішили паломники. День святкування ікони, яка тепер зберігається в відбудованій церкві Святого Іоана Предтечі, в Барколабовської обителі припадає на 11 липня.

6. Свято-Миколаївський жіночий монастир в Могильові

Вперше Свято-Миколаївський храм в Могильові згадується в літописах в 1522 році. Дерев’яну церкву неодноразово перебудовували, поки пожежа повністю її не знищила. На початку XVII століття на місці згорілого храму заснований монастир. Перші його споруди були дерев’яними, проте в 1669 році почалося зведення неопалюваного цегляного храму. В кінці XVIII століття монастирський комплекс доповнився опалювальним Онуфріївським храмом.

Покровителем Свято-Миколаївського монастиря був Станіслав Август Понятовський. За підтримкою короля Речі Посполитої в обителі було відкрито духовне училище і заробила друкарня.

Переживши руйнівні війни і антирелігійних гоніння, сьогодні відреставрований комплекс Свято-Миколаївського монастиря з бароковими храмами, дзвіницею, монастирським житловим будинком і усипальницею приймає паломників і мандрівників. Особливу увагу варто звернути на збережені фрески XVII-XIX ст., А також позолочений іконостас, виконаний в техніці наскрізного різьблення – за задумом майстрів, відсутність однакових деталей в ньому символізує різноманітність створеного Богом світу.

7. Свято-Успенський монастир у Жировичах

Історія цієї обителі починається приблизно в 1470 році, коли в кроні дикої груші пастухи виявили ікону Божої Матері. У той час Жировичами володів земський підскарбій ВКЛ Олександр Солтан. Саме він побудував першу дерев’яну церкву на місці знайдення ікони. Кам’яний храм на честь Пресвятої Богородиці, або Явленська церкву, в Жировичах звели в другій половині XVI століття. При ній був закладений православний чоловічий монастир.

Чудотворна ікона Божої Матері донині зберігається в головному храмі обителі – Свято-Успенському соборі. Щорічно 20 травня тут урочисто відзначають її явлення.

Переживши війни, зазнавши пожежі та руйнування, не раз змінивши господарів, Жировичська обитель зберегла свій архітектурний вигляд і статус, і тепер може вважатися великим православним центром і білоруським паломницьким Єрусалимом.

8. Полоцький Богоявленський монастир

У будівлі житлового комплексу колишнього Богоявленського монастиря в Полоцьку тепер знаходиться Музей-бібліотека преподобного Симеона Полоцького і єдиний в Білорусі Музей книгодрукування. А починаючи з другої половини XVI століття монастир славився найбільшим центром православ’я в місті.

Чоловічий монастир на березі Двіни був заснований в 1582 році і складався тоді з дерев’яної церкви і будівлі братської школи. Діяв при монастирі і невеликий шкільний театр. У 1656 році в обителі прийняв постриг преподобний Симеон Полоцький. Викладанню в братської школі він присвятив вісім років.

Дерев’яні будови монастиря не раз терпіли від пожежі, і в другій половині XVIII століття на його території була зведена кам’яна Богоявленська церква. Через кілька років почалося і будівництво ґрунтовного кам’яного духовного училища з чернечими келіями, будівля якого донині створює архітектурний вигляд Полоцька.

9. Свято-Богоявленський Кутеїнський монастир в Орші

Кутеїнського чоловічий монастир з’явився в околицях Орші в 1631 році. Перші дерев’яні споруди і Богоявленський собор звели в мальовничому місці, де річка Кутеїнка зливається з Дніпром. Поява обителі супроводжувалося явленням ікони Божої Матері Оршанської, яка вважається її Небесної заступницею. Поступово монастир став значним центром освіти: при ньому відкрилися школа, бібліотека, майстерня художників-іконописців, друкарня, якою завідував першодрукар Спиридон Соболь.

На місці дерев’яного Богоявленського собору були знайдені масивні кам’яні фундаменти і не менш ґрунтовні підвали. Ймовірно, під собором знаходився єдиний в Білорусі підземний, або печерний, храм Воскресіння Праведного Лазаря, що був створений і підтримуваний ченцями в хорошому стані на випадок гонінь і можливих переслідувань.

У новоствореному діючому Кутеїнського монастирі відновлено храм Святої Трійці, зведений в 1624-1626 рр. як зимова церква, яка опалювалася піччю.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Геологи вважають, що ці «вежі» утворилися тисячі років тому в процесі поступового здрібніння величезного озера, який покривав колись всі навколишні землі.

Найвища «вежа» піднімається на 415 метрів над містечком Каламбака і називається Платілітос. На ній стоїть монастир Велика Метеора. Навколишні «вежі» також виглядають досить переконливо.

Назва Метеора (буквальне значення – «що висить між небом і землею») в наші дні відноситься до всього комплексу величезних кам’яних стовпів, а спочатку це було лише назва монастиря на «вежі» Платілітос, дане йому його засновником преподобним Афанасієм.

Невідомо, коли тут вперше оселилися ченці. До XI століття, згідно з давніми джерелами, в печерах і келіях нижніх поверхів «кам’яного лісу» вже жило безліч пустельників. Спочатку вони забиралися на стрімкі скелі, просовуючи ступні в щілини, а потім спорудили примітивні дробини, поклавши дошки поверх дерев’яних клинів, вбитих у тріщини в скелі. Підйом на таку величезну висоту полегшували мотузки, що звисали з печер і з кам’яних виступів.

Відлюдники побудували собі тут житла, приліпивши їх до скель, як орлині гнізда, не лише з властивою ченцям любові до усамітнення. На грецькі землі періодично здійснювали набіги пірати-сарацини, і недосяжні висоти Метеори давали безпечний притулок тим, кому довелося покинути доступні для сарацинів прибережні області.

До початку XII століття Метеора вже вела організоване життя. По недільних і святкових днях ченці спускалися зі своїх печер для спільної участі в Таїнствах і Богослужіннях у храмі в Дупіані, який вони називали між собою Кир’яка (від грецького слова Кір’які – неділя).

Ця кам’яна церква, присвячена Пресвятій Богородиці, досі стоїть біля дороги в Кастракі під монастирем святителя Миколая. Монахів ставало все більше; і громада стала відома як Скит Дупіані або Стаг, – назва, яку, можливо, утворилося від злиття слів any Агіос (місце святих), скорочених в процесі частого використання

На початку XIV століття молодий чернець на ім’я Афанасій, врятувавшись втечею після розграбування каталонськими католицькими найманцями Гори Афон, заснував на вершині Платілітос перший чоловічий монастир, присвятивши його Преображення Господнього. До кінця XIV століття тут було вже двадцять два монастирі, що утворили «Літополіс (Скельний Місто) Стаг». Більшість цих монастирів були приведені в порядок і розширені в XV-XVI століттях, коли Метеора досягла свого розквіту як великий чернечий центр. Спочатку тутешніми монастирями неофіційно керував Протос (настоятель) громади Стаг, а в 1490 році главою над ними став настоятель монастиря Преображення (Велика Метеора).

Надалі турецька окупація і різні внутрішні і зовнішні проблеми призвели до занепаду чернечого життя Метеори. Під час II Світової війни італійські та німецькі окупанти розграбували багато тутешніх монастирі. Те небагато що, що вціліло, піддалося оскверненню з боку комуністів у часі громадянської війни, що почалася відразу після скінчення ІІ Світової.

У наші дні з двадцяти двох монастирів діють тільки шість: святителя Миколая, Велика Метеора, Варлаам, Руссану, Святої Трійці і святого першомученика Стефана. Два з них, святого Стефана і Руссану – жіночі.

Це не так вже несподівано, як може здатися, беручи до уваги факт, описаний шведським мандрівником Іонасом Бернсталем, який відвідав монастир святого Стефана в 1779 році: «спочатку це була обитель для жінок, що люблять самоту, потім вона виявилася занедбаною, і врешті-решт тут оселилися монахи».

Протягом багатьох століть до монастирів Метеори можна було дістатися лише за допомогою цілої системи мотузкових і приставних драбин. Однак у людини, що користувався цими сходами, виникало настільки сильне запаморочення, що з часом ченці стали підніматися наверх у великих сітках, спочатку призначалися тільки для підйому речей і продовольства. Братію і відвідувачів ченці тягнули наверх вздовж прямовисної стіни за допомогою дерев’яної лебідки. Такий підйом займав більше півгодини. Це своєрідне сходження навіть було оспіване древнім ченцем-гимнографов, який писав: «Сітка говорить ченцю: Будь пильний; я не тільки піднімаю тебе від землі до вершини, але підношу тебе на Небо».

У 1920-х роках в скелях «кам’яного лісу» були вибиті сходинки і дорога, так що в наші дні прочани мають можливість підніматися по кам’яних сходах, зберігаючи відносний душевний спокій, що, однак, позбавляє їх хорошого стимулу до гарячої молитви. Лебідки використовуються досі для доставки продовольства і будматеріалів, а також іноді для підйому благочестивих гостей з числа ченців.

До нещастя для ченців і черниць, Метеора приваблює не тільки православних паломників, а й натовп звичайних туристів. Однак насельники монастирів ставляться до цього спокійно, з надією називаючи себе «місіонерами». Один із ченців Великої Метеори сказав: «Звичайно ж, нам більше хотілося б жити в тиші й самотності, як на Афоні або в інших відокремлених монастирях, але якщо ми підемо звідси, місцеві жителі влаштують у монастирі готель, як вже було після II Світової війни, або Міністерство культури перетворить його на безглуздий атракціон для туристів. Тоді наші святі будуть віддані забуттю, і люди вже не будуть поклонятися тут Богу. Ми не залишимо своїх святих. Це наш хрест і наше благословення. Ми повинні зробити все, що в наших силах».

http://www.agioritikovima.gr/

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»