Християнському патріотизму, звісно, чужі ті крайнощі і помилки, у яких впадають «надпатріоти». Християнин-патріот, люблячи свій народ, не заплющує очі на його недоліки, а тверезо дивиться на його властивості та особливості. Він ніколи не погодиться з тими «патріотами», які схильні підносити та виправдовувати все рідне (навіть національні вади та помилки). Такі «патріоти» не розуміють, що це зовсім не патріотизм, а надута національна гордість – той самий гріх, проти якого так бореться християнство. Ні, істинний патріот не заплющує очі на гріхи та біди свого народу; він бачить їх, сумує через них, бореться з ними і кається перед Богом та іншими народами за себе та свій народ. Крім того, християнському патріотизму зовсім чужа ненависть до інших народів. Якщо я люблю свій народ, то, звичайно, я повинен любити і китайців, і турків, і будь-який інший народ. Не любити їх було б не по-християнськи. Ні, дай Бог їм благополуччя та усіляких успіхів, бо ми всі люди, діти одного Бога.

Найважливіші відомості, які ми знаходимо про патріотизм, міститься у Святому Письмі. У Старому Завіті вся історія єврейського народу сповнена свідченнями того, як євреї любили свій Сіон, свій Єрусалим, свій храм. Це був зразок справжнього патріотизму, любові до свого народу та його святинь. Примітне, що наша християнська Церква перейняла це прославлення святинь юдеями для своїх служб (хоча й у дещо іншому, християнському розумінні) і співає: «» (Пс. 133:21). Пророк Мойсей показав особливо яскравий приклад любові до народу. Одного разу, одразу ж після отримання Завіту від Бога, ізраїльський народ зрадив свого Бога та вклонився золотому тільцю. Тоді справедливість Божої Правди сильно запалилася. Мойсей почав молитися за свій народ, який грішив. Він залишався на горі сорок днів та сорок ночей у молитві. Господь сказав йому: «Отже, залиш Мене, нехай запалає гнів Мій на них, і винищу їх» (Вих. 32:10). У цих Божих словах є чудове свідчення про силу молитви праведника, якою він, за сміливими словами св. Іоанна Златоуста, певним чином пов’язує Бога. Великий пророк почав молитися ще старанніше і, нарешті, вигукнув: «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32:32). І почув Господь Мойсея. Хіба це не найвища боротьба самовідданого патріотизму?

Подібний приклад ми бачимо у Новому Завіті у житті великого апостола Павла. Ніхто не перешкоджав його справі проповіді більш гнівно й завзято, ніж його співвітчизники. Вони ненавиділи Павла і вважали його зрадником своїх батьків. Проте апостол каже: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних менi по плоті» (Рим. 9:3). З цих слів ми бачимо його любов до рідного народу. Ця любов була така велика, що, подібно до Мойсея, він був готовий пожертвувати навіть своїм особистим, вічним спасінням заради спасіння свого народу.

У нас є приклад у житті Самого Спасителя. У Євангелії ми читаємо, що Він приходив тільки до Своїх людей і звертався до них насамперед. В іншому випадку Він сказав, звертаючись до Єрусалиму: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбивав пророків і камінням побив посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах пташенят своїх під крила…» (Лук 13:34). Коли Він в’їхав до Єрусалиму під вигуки «Осанна», коли весь народ радів, Спаситель плакав. Він плакав не про Себе, а про це, про Своє місто, і про загибель тих, які тепер кликали до Нього: «Осанна!» але через кілька днів кричатиме: «Розіпни Його». Так Він любив Свій народ глибокою і трепетною любов’ю.

Тому почуття патріотизму не відкидається і засуджується християнством. Воно не засуджує, попри хибні погляди космополітів, праведність переважної любові до ближнього. Ми вже знаємо слова апостола: «Якщо хтось про своїх і особливо про домашніх не дбає, той від віри зрікся і гірше за невірного» (1 Тим. 5:8).

Ще раз підкреслимо, що така любов і турбота не повинні бути егоїстичним, замкненим коханням. Піклуючись про тих, з ким вступає у безпосередні стосунки, християнин ніколи не повинен забувати у своїй християнській любові інших людей – своїх ближніх та братів у Христі. На закінчення наведемо слова апостола Павла (з Послання до Галатів): «Отже, доки є час, будемо робити добро всім, найбільше своїм за вірою» (Гал. 6:10).

Звичайно, цей християнський патріотизм, про який ми говорили, вимагає від кожного з нас якнайбільшого служіння своєму народу.

Ця служба виконується найбільше у служінні державі чи суспільству. Цінність такого служіння ще більша, якщо воно здійснюється безкорисливо, без будь-яких матеріальних розрахунків і міркувань. Людина так чи інакше служить країні, коли вона бере участь у її житті, наприклад, висловлюючись у пресі або на громадянських виборах і т. д. При цьому треба прагнути принести користь всій країні, всьому народу, а не лише особистим чи партійним інтересам. Тоді совість буде спокійна. Можливо, вона і не досягне великого зовнішнього успіху, але нехай вона чесно і по-християнськи виконає обов’язок патріота і вірного сина свого народу.

Є приказка: «Друг у біді – справжній друг». Любов до нації найяскравіше виявляється за часів народних випробувань та бід. Всі ми знаємо, як це, коли хтось із наших близьких хворий. Нам не потрібні розваги чи зручності. У своїй печалі та занепокоєнні ми іноді не можемо навіть їсти, пити чи спати. Той, хто щиро любить свій народ, виявлятиме подібні почуття під час національних випробувань. Якщо наше серце не наповнене нічим, крім наших особистих переживань та інтересів, якщо ми стогнемо і зітхаємо, а наші справи залишаються далекі від наших слів, то наша любов до народу справді бідна.

Один із найяскравіших і самовідданих подвигів служіння Батьківщині – померти за націю. Воїн-християнин є захисником Вітчизни і чітко виконує завіт Христа: «Немає більше тієї любові, як якщо хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ів. 15:13).

Війна сама собою є абсолютне зло, явище надзвичайно сумне і глибоко суперечить самій суті християнства. Словами не передати, як було б радісно, якби люди перестали воювати один з одним і на землі запанував би світ. Однак сумна реальність говорить зовсім про інше. На великий жаль, дуже багато правителів, навіть ціли народи вважають, що розпочав війну проти інших народів та держав, вони здобудуть краще життя собі та своєї країні. Тому тільки деякі далекі від реальності мрійники та деякі вузько-односторонні сектанти можуть вдавати, що війну можна виключити з реального життя.

Цілком правильно вказати на те, що війна є порушенням заповіді «Не вбивай» (Вих. 20:15). Ніхто не проти цього заперечуватиме. Тим не менш, ми бачимо зі Святого Письма, що в той самий старозавітний час, коли була дана ця заповідь, ізраїльський народ боровся за наказом Божим і за допомогою Божої перемагав своїх ворогів. Отже, сенс заповіді «не убий» не можна вживати, безумовно, до будь-якого акту позбавлення життя. Ця заповідь забороняє вбивати з помсти, у гніві, за особистим рішенням чи актом волі. Коли наш Спаситель пояснював глибоке значення цієї заповіді, Він вказував, що вона забороняє не тільки дійсне вбивство, але й нехристиянський, суєтний гнів.

Тим не менш, у розмові з апостолами про останні дні, Господь сказав їм: «Також почуєте про війни і чутки про війни. Глядіть, не вжахайтесь, бо належить усьому тому бути» (Мт. 24:6). Цими словами Господь спростовує всі твердження, що війни можна уникнути.

Щоправда, ми вже розглянули той факт, що війна є негативним явищем. Тим не менш, вона матиме місце, іноді як єдиний спосіб захисту правди та прав людини або проти захоплення, жорстокого вторгнення та насильства. Тільки такі оборонні війни визнаються у християнському вченні. Насправді ми чуємо про наступну подію у житті преподобного Афанасія Святогірця. Князь Торникян Грузинський, видатний полководець візантійських військ, прийняв чернецтво в монастирі св. Афанасія. Під час перського вторгнення імператриця Зоя відкликала Торнікяна для командування арміями. Торнікян навідріз відмовився на тій підставі, що він чернець. Але святий Афанасій сказав йому: «Усі ми діти вітчизни і зобов’язані захищати її. Наш обов’язок – охороняти Батьківщину від ворогів молитвами. Серцем для держави, ми повинні повністю підкоритися… Якщо ви не підкорятиметеся правителю, вам доведеться відповісти за кров ваших співвітчизників, яких ви не хотіли врятувати, та за руйнування церков Божих». Торникян скорився, розгромив ворога і врятував Батьківщину від небезпеки.

У розмові з магометанами про війну св. Кирило, просвітитель слов’ян, сказав: «Ми смиренно терпимо особисті образи; але коли взяли їх у полон, не примушуйте їх зректися своєї віри або вчиняти дії проти Бога». Нарешті, ми знаємо приклади багатьох православних святих, які благословили правителів на оборону батьківщини від ворогів, за перемогу свого війська над ворогом.

Можна, звичайно, грішити і грішити, беручи участь у війні. Це буває, коли йдеш загарбником та окупантом на землі інших народів; коли у війні беруть участь із почуттям особистої ненависті, помсти чи марнославства та з гордими особистими цілями. Навпаки, що менше людина думає про себе і чим більше вона готовий покласти своє життя за інших, за свободу свого народу та Батьківщини, тім ближче воїн-християнин наближається до мученицького вінця.

Філарет, Митрополит Нью-Йоркський, РПЦЗ (+1985)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Ці заяви тогочасних очільників УПЦ КП та УАПЦ викликали бурхливе обміркування, але, на великий жаль, воно стосувалося виключно подій літа 2008 р. За «дужками» залишилося багато цікавого, зокрема роль РПЦвУ, особливо її очільника митрополита Володимира Сабодана, а також дуже цікаві події кінця ХХ – початку ХХІ стст., які безпосередньо стосувалися можливості створення ПЦУ та надання їй автокефального статусу ще в 2008-2009 рр.

Однак, у квінті 2021 р., митрополит Олександр Дробинко (ПЦУ) та архімандрит Кирило Говорун, виклали у вільний доступ деякі цікаві документи, які остаточно допомогли розібратися в подіях 2000 – 2008 рр. У цієї статті ми спробували зібрати разом усі відомі нам на сьогодні факти й зробити певні висновки.

І. Неминучість автокефалії Українського Православ’я, проблеми процесу та діяльність РПЦ МП (2000-2003 рр.)

Вже до кінця 90-х років ХХ ст. усім робиться зрозумілим, що рух за автокефалію Українського Православ’я прийняв незворотний характер. І хоча він залишався поділеним на УАПЦ та УПЦ КП, ці юрисдикції остаточно адміністративно оформилися, об’єднували мільйоні вірних та активно створювали нові парафії. Одночасно Московський Патріархат продовжував демонструвати небажання конструктивна вирішувати «українську проблему». Усе це відбувалося на фоні успішних дій Вселенського Патріархату щодо унормування статусу Православної Церкви Чеських земель та Словаччини та лікування «болгарського розколу».

У першому випадку, без згоди РПЦ, Православної Церкви Чеських земель і Словаччини був наданий дійсно канонічний Томос про автокефалію і цей акт був підтриманий практично всім Вселенським Православ’ям.

Розкол у Болгарської Православної Церкви був вирішений шляхом над’юрисдикційного Всеправославного собору, який відбувся восени 1998 року в Софії, під головуванням Вселенського патріарха Варфоломія, якого тоді представляв архієпископ Карельський і Фінляндський Іоан. У світлі «українського питання» вельми цікавий той факт, що всі болгарські «розкольники» були залишені в їхньому сані. Єпископські хіротонії і висвячення священиків, проведені опозиційними єпископами, були визнані дійсними.

Отже, ґрунтуючись на досвіді подолання розколу в Болгарської ПЦ, виправлення проблем у Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, Вселенський Патріарх запропонував усім гілкам Українського Православ’я сісти за стіл перемов, з метою подолання розділення та виходу на створення Помісної Церкви.

У тогочасних умовах, маючи довіру суспільства, митрополит Володимир Сабодан мав усі  можливості очолити процес перемов, а також, у майбутньому, очолити автокефальну ПЦУ. Але дії цього «українського патріота», як його сьогодні спробують представити деякі архієреї та священики ПЦУ, були цілком протилежні, як інтересам Українського Православ’я, так і загалом України.

Вже у листопаді 2001 р., фактично відповідаючи на пропозицію Вселенського Патріарха щодо конструктивних перемов, митрополит Володимир Сабодан заявляє: «Сьогодні багато хто говорить про «з’єднанні гілок Православ’я». Насправді ж – є істинна Церква, є відхід від цієї Церкви і є повернення в цю Церкву з метою знову стати її членом, кліриком або єпископом. Ми повинні пам’ятати, що немає гріха, який би не прощав Господь, і немає гріха, який би Церква не покрила своєю любов’ю. Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися. І тоді буде Єдина Церква …». Тобто чекає, що «розкольники» повернуться у Московський Патріархат… ніяких перемов, крім перемов про повернення з покаянням у РПЦ…. ну ось такий «український патріот»… [3]

Але приватними висловлюваннями митрополита РПЦвУ Володимира Сабодана справа не закінчилася… У 2002 р., з його благословення, виходить «фундаментальний труд» майбутнього митрополита Олександра Дробинко «Православие в посттоталитарной Украине», у якому УПЦ КП називається «філаретівське розкольницьке угруповання», а сама книга спрямована проти УАПЦ та УПЦ КП [4]. У подальшому автор, також з благословення «українського патріота» Володимира Сабодана продовжує поливати брудом УАПЦ (і УПЦ КП), навіть відмовляючи їм у праві називатися православними: «з точки зору церковного права вони не є православними (хоч і називають себе такими), оскільки відійшли від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Ісуса Христа. Такі організації є вже не церковними, а світськими новоутвореннями, в яких вчинені «священнодійства», з моменту їх виходу з Вселенської Православної Церкви, втрачають свою сакраментальну сторону, стають безблагодатними акторськими діями» [5]. Звичайно, ми не знаємо наскільки щирим тоді був вл. Олександр Дробинко, але, оскільки таки книги та статті з’явилися як офіційні (з благословення митр. Володимира Сабодана), маємо право стверджувати, що це була його позиція…

Загалом, коли ми подивимось на події 2001-2003 рр., то побачимо, що РПЦвУ переймалася не подоланням розділення Українського Православ’я, а отриманням у приватну власність історичних святинь Київського Православ’я, найперше – Києво-Печерської та Почаївської лавр. Ми не будемо тут роз’яснювати як та чому це відбувалося, але варто торкнутися кількох моральних чинників, які дуже добре характеризують моральність та «патріотизм» очільника РПЦвУ – митрополита Володимира Сабодана, що згодом виявиться у подіях 2008 р.

Митрополит Володимир Сабодан не міг не розуміти, що РПЦвУ (УПЦ МП) не з’являється навіть автономною Церквою, а тільки та виключно митрополією РПЦ. Зважаючи на її особливі стосунки з владою РФ, приватизація РПЦвУ українських святинь фактично означала б їх приватизацію Росією. Але очільник РПЦвУ читко та сумлінно спробував виконати завдання своїх московських господарів.

Ще більш цікаво та красномовно виглядає той факт, що основним союзником РПЦвУ, в намаганні приватизувати лаври та інші історичні святині, виступила… Комуністична Партія України, зокрема її фракція у Верховної Раді. Так, нещодавно був обнародуване звернення фракції КПУ до тогочасного Президента України Л. Кучми, у якому комуністи просять передати Києво-Печерську лавру у власність РПЦвУ [6]. Як бачимо, «патріот» Володимир Сабодан не гребував підтримкою партії, яка пропагандує антилюдську ідеологію та завдяки якої було вбито мільйоні українців, зруйновано тисячі храмів…

Отже, як бачимо, РПЦвУ аніяк не сприяла порозумінню між гілками Українського Православ’я та була ворожа налаштована до самої ідеї автокефалії.

Не менш проблематичною та токсичною була і діяльність «патріарха» Філарета щодо спроб Вселенського Патріархату налагодити діалог з метаю вирішення кризи в Українському Православ’ї.

Так, у 1995 – 2004 рр. вл. Філарет висловив «ідею створення «другої паралельної родини православних Церков», увійшовши до євхаристичного єднанні з неканонічними та альтернативними до законних Помісних Церков церковними групами за межами України, зокрема, з «альтернативною» Болгарською Церквою» [2], а також приймаючи заборонених кліриків різних канонічних юрисдикцій та засновуючи власні структури на канонічної території Румунської, Еладської Православних Церков, а також Константинопольського Патріархату. Подібні дії викликають законне обурення ієрархії цих Православних Церков, що дуже ускладнює намагання Вселенського Патріарха.

Крім того, Філарет зриває всі спроби конструктивного діалогу з УАПЦ щодо об’єднання, наполягаючи виключно на поглинанні цієї юрисдикції, не надаючи ніяких гарантій її архієреям та священикам.

Загалом, аналізуючи ставлення очільника УПЦ КП до УАПЦ в 1995-2004 рр., можна зробить висновок, що він робив усе можливе для знищення цієї юрисдикції. І це було продумане рішення, адже надання автокефалії Константинополем, при наявності двох гілок, які її домагалися, було неможливим.

У той же час, УАПЦ виявилося найбільш лояльною до спроб Вселенського Патріарха щодо вирішення «українського питання». Блажніший митрополит Мефодій Кудряков, який був обраний Предстоятелем УАПЦ 14 вересня 2000 р., відмовився від патріаршого статусу та однозначно визнав особливу роль Константинопольського Патріарха в Українському Православ’ї. Як особисто свідчив Предстоятель УАПЦ, «імперативом є не лише автокефальний та патріарший статус Української Церкви, але й її православність, тобто чітке дотримання православного святоотцівського віровчення та канонічної традиції Православ’я» [2].

Таким чином, маємо право зробити висновок, що в 2000-2004 рр. вирішення кризи Українського Православ’я у суто церковної площині, як це відбулося в Болгарії, було неможливим. При цьому основними перешкодами були відданість митрополита Володимира Сабодана Москві та амбіції «патріарха» Філарета Денисенко.

ІІ. Помаранчева революція, спроба об’єднання та підготовка до візиту Вселенського Патріарха Варфоломія

2.1. Загальна ситуація до 2007-2008 рр. Підготовка до конструктивного вирішення проблеми Українського Православ’я

Після перемоги «Помаранчевої революції» та приходу до влади Президента Віктора Ющенко, в Україні був дуже міцний запит на об’єднання Українського Православ’я та створення Помісної Церкви. При цьому довіра й підтримка РПЦвУ суттєво зменшилася через її відверту підтримку «Партії Регіонів» і особисто Віктора Януковича.

Зважаючи на обставини, РПЦвУ приймає дуже хитре рішення – створити комісію по підготовці перемов з УАПЦ та УПЦ КП. Ця комісія, певний час імітуючи працю, була певним громовідводом суспільного незадоволення та через певний час благополучно померла…

Також, через вже згадану позицію «патріарха» Філарета, нічим закінчилися й перемови УАПЦ та УПЦ КП, які кілька разів відновлювалися в 2005-2006 рр. Обидві боки мели своє бачення об’єднавчого процесу, при цьому жодний компромісний варіант не задовільнив очільника УПЦ КП.

Нам важко сказати, коли адміністрація Президента В. Ющенко підключилася до процесу. По однієї інсайдерської інформації, це була друга полова 2006 р., по іншої – 2007 р. Але можна сказати, що до початку 2008 р., перемови з Константинопольським Патріархатом, а також з УПЦ КП та УАПЦ, вийшли на певний результат. Щодо перемов з РПЦвУ та, особисто з митрополитом Володимиром Сабоданом, то тут явно прогресу не назиралося. Останнє зробиться очевидним вже безпосередньо перед візитом Вселенського Патріарха в Україну.

Одночасно з перемовами, велася підготовка нового закону, аналогічного Болгарському закону «Про віросповідання», який забороняв існування двох болгарських православних церков та остаточно унеможливив розкол…

Загалом, коли обпиратися нас свідчення, як «патріарха» Філарета Денисенко, такі і Блаженнішого Мефодія Кудрякова, процес перемов представників державної влади України, представників УАПЦ та УПЦ КП, з Вселенським Патріархом був дуже успішний. Вже до кінця весни 2008 р., делегації українських Церков навідали Константинополь та був випрацюваний алгоритм надання автокефалії Українському Православ’ю.

Сьогодні, користаючись відкритими публікаціями, а також інсайдерською інформацією, ми можемо відновити шлях, які пропонував Вселенський Патріарх для встановлення Помісності Українського Православ’я:

а) Відмова віл власного юрисдикційного статусу, зокрема і від статусу патріархату;

б) Входження в юрисдикцію Константинопольського патріархату на правах автономної митрополії

в) Формування канонічних керівних органів Української Церкви в юрисдикції Вселенського Патріархату з благословення Вселенського Патріарха (зокрема, обрання Предстоятеля Церкви актом Вселенського Патріарха з трьох альтернативних кандидатур, які висуває український єпископат);

г) Гарантування надання Томосу про автокефалію, коли кількість парафій митрополії досягне позначці 5000 (п’ять тисяч);

Крім того, за свідченням Блаженнішого митрополита Мефодія Кудрякова та інших архієреїв, «заради полегшення процесу об’єднання під омофором Вселенського Патріархату Українська Автокефальна Православна Церква погодилися утриматися від висунення власних кандидатур. Ми запевнили Вас, що готові на майбутніх виборах Предстоятеля об’єднаної Церкви не висувати ані кандидатуру Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія, ані будь-яку іншу кандидатуру від УАПЦ» [2].

Вже до літа 2008 р., умови легітимізації Українського Православ’я через ліквідацію УАПЦ та УПЦ КП, які були погоджені з Вселенським Патріархом, отримали повну підтримку, як з боку архієреїв українських юрисдикцій, так і з боку української влади. Навіть «патріарх» Філарет, перебиваючи в Константинополі «напередодні візиту Вселенського Патріарха» прийняв їх без «якогось заперечення». Він був готовий «на компромісний варіант тимчасового канонічного улаштування Української Церкви» [2].

Урочиста Угода 2008 р., підписання якої зірвав "патріарх" Філарет

Тогочасний Президент України В. Ющенко, для гарантії виконання всіх умов, підготував відповідну «Урочисту Угоду», яку мусив підписати він, як голова Держави, Вселенський Патріарх Варфоломій, а також Предстоятелі УАПЦ та УПЦ КП (фотокопія цього документу сьогодні вже знаходиться у відкритому доступі, і ми її подаємо як ілюстрацію до цієї статті).

Отже, здавалося б усе було готово до конструктивного вирішення «українського питання» та початку створення Православної Церкви України…

2.2. Деструктивні дії РПЦвУ та особисто митрополита Володимира Сабодана

Як ми вже відзначали вище, тогочасний Президент України В. Ющенко та його адміністрація зробила все можливе, щоб долучити очільника РПЦвУ, митрополита Володимира Сабодана, до процесу створення єдиної Української Помісної Церкви. Не стояли осторонь і єпископат автокефальних юрисдикцій, пропонуючи йому розпочати діалог зі спільних наукових проектів.

Так, за свідченням Високопреосвященного Данила, митрополита Чернівецького і Буковинського, «… просив митрополита Володимира про зустріч, і він призначив мені – день і годину. Зустріч відбулася. Утім, згаданого патріотизму у розмові вже не було. Я пропонував йому створити спільну комісію для перекладу Святого Письма. Цей орган мав складатися з представників обох сторін, але бути нічиїм, а працювати для українського народу і працювати для майбутнього української Церкви. … навіть очолити її, стати патріархом нашої Церкви, але, нажаль, митрополит Володимир відмовився. І на цьому закінчився весь патріотизм митрополита Володимира (Сабодана)» [7].

По певної інсайдерської інформації, спроби залучити митрополита Володимира Сабодана до створення ПЦУ тривали десь до кінця весни 2008 р., коли їх безперспективність зробилася очевидною. Саме цім тлумачиться той факт, що на «Урочистої Угоді» не передбачалася його підпис…

Але коли митрополит Володимир Сабодан не бажав брати участь у процесі, то, коли б у нього було б трохи патріотизму, міг зайняти нейтральну позицію. Однак вірність московським господарям виявилася сильнішою. Мусимо розповісти про це детально.

Коли в Москві довідалися про візит Вселенського Патріарха Варфоломія до Києву, Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, які на той час очолював майбутній патріарх Кирило Гундяєв, зробив усе можливе для його зриву. Коли ж ці намаганні виявилися марними, у Москві було прийнято рішення відправити в Києві Московського патріарха Олексія ІІ, що мусило привести до нівелювання візиту Константинопольського Патріарха, а також ускладнить перемови щодо легалізації УАПЦ та УПЦ КП. Однак тут була одна проблема, яка не могла бути вирішена РПЦ без особистої участі митрополита Володимира Сабодана.

Справа в тому, що згідно грамоті Олексія ІІ, якою РПЦвУ (УПЦ МП) об’являлася «самостійної в своєму управлінні» та її статутом, Московський патріарх не міг навідати Україну без запрошення Київського митрополита. Цей факт добре усвідомлювала і влада України, тому наполегливо вмовляли митрополита Володимира Сабодана втриматися від подібного запрошення, тим більш, що на той час патріарх Олексій ІІ був вже важко хворим. При цьому, по певної інсайдерської інформації, відсутність Московського патріарха могла спонукати деяких архієреїв РПЦвУ самостійно долучитися до процесу створення ПЦУ. Але тогочасний очільник РПЦвУ проігнорував усі прохання та запросив Олексія ІІ до Києву…

Отже, на сьогодні вже цілком зрозуміло – запрошення Московського патріарха до Києву літом 2008 р., було цілком ворожим актом по відношенню до України, скерованою на зрив об’єднання Українського Православ’я. І той, хто сьогодні популяризує його як «українського патріота», мусить це усвідомити…

ІІІ. Як «патріарх» Філарет Денисенко зірвав домовленості про початок створення ПЦУ у 2008 р.

Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити!

Л. Кучма

Вселенський Патріарх Варфоломій І прибув до Києву 25 липня 2008 р. Як ми вже відзначали вище, практично всі питання щодо легітимізації УАПЦ та УПЦ КП під омофором Константинополя були погоджені, а врочисте підписання «Урочистої Угоди» мусило відбутися 27 липня 2008 р. у Софії Київської.

Однак напередодні підписання відбулося кілька подій, напряму пов’язаних з «патріархом» Філаретом, які практично зірвали цей акт.

Перший дзвоник прогучав у «Зверненні» УПЦ КП до Вселенського Патріарха, яке датоване 27 липня 2008 р. [9], а саме його п. 17. Фактично тут йдеться про новий виток перемов між УПЦ КП та УАПЦ щодо об’єднання. При цьому, ніяких гарантій успішності цих перемов, або готовності підкоритися воли Константинопольського Патріарха, очільником УПЦ КП Філаретом Денисенко не надається. Більш того, Вселенському Патріарху відводиться виключно роль посередника. І це при тому, що у документі говориться про згоду піти під його омофор у якості митрополії… Вже на той час, багата експертів відзначала – подібна формулювання ставила Константинопольський Патріархат у дуже несприятливі умови, бо він робився заручником успіху майбутніх перемов з непередбачливими наслідками вже у власної структурі.

Друга подія, яка цілком зірвала підписання, відбулася перед самим підписанням, коли «патріарх» Філарет зажадав гарантій, що саме його оберуть Предстоятелем. Ось як це описує Блажніший митрополит Мефодій Кудряков: «Ви погодилися на входження УПЦ КП до складу Вселенського Патріархату, тобто тимчасову відмову від автокефалії та патріаршого сану Предстоятеля Церкви. Втім, коли Ви дізналися, що обрання Предстоятеля Української Церкви відбуватиметься на альтернативних засадах, і у Вас немає стовідсоткової гарантії обрання на цю посаду, переговори було фактично зірвано … у УПЦ КП була можливість висунути на посаду Предстоятеля кандидатуру патріарха Філарета і ще дві кандидатури з числа єпископату УПЦ КП. Втім, навіть цей варіант, що цілком відповідав інтересам УПЦ КП, було Вами відкинуто. … На жаль, логіка Вашої поведінки нам абсолютно зрозуміла. Ви просто не бажаєте поступатися своєю владою та посадою. У процедурі обрання Предстоятеля Ви побачили потенційну загрозу власній владі в УПЦ КП, яка на сьогодні фактично є необмеженою» [2]. Тобто, не отримав гарантій збереження власної влади, «патріарх» Філарет Денисенко, навіть без згоди власного єпископату, відкинув усі попередні домовленості, поставив Вселенського Патріарха перед фактом виходу УПЦ КП з процесу надання автокефального статусу Українському Православ’ю.

Отримавши інформацію про зрив перемов від своїх радників, Вселенський Патріарх відмовився від спілкування з представниками українських юрисдикцій, зокрема і від запланованої зустрічі з «патріархом» Філаретом. Усі домови були скасовані та Константинопольський Патріарх покинув Україну… До нових результативних перемов залишилося більш десяти років…

На останок ми мусимо привести спогади про те, що відбувалося в секретаріаті тогочасного Президента України після відльоту Вселенського Патріарха. Це саме розповідь про «патріарха» Філарета, який виглядав: «як людина, що втратила ґрунт під ногами: зблідле, стомлене обличчя, зніяковілий, розгублений погляд, потоки поту, що стікали з чола, ніби зморена життям постать… Згадуються мені й Ваші слова:

– «А де гарантії, що мене оберуть Предстоятелем?!»

До Вас підійшла людина, яку знають та шанують в усій Україні, людина, ім’я якої пов’язане з відродженням української державності:

– «Ваша Святосте! Ви хоч би раз подумали про державу, про молоде священство, яке не визнається у світі, – що з ним буде після Вас?»

Не маючи що сказати у відповідь, Ви лише повторювали:

«Я – патріарх… Владика Варфоломій мав зі мною зустрітися…»

І почули у відповідь гірку правду:

«Який Ви патріарх? Хто Вас визнає? Президент хоче Вам допомогти, хоче щоби Вас було визнано світом, а Ви не даєте цього зробити!» [2]

ІV. Висновки

На підставі відомих свідчень та документів, ми можемо зробити висновок, що Українське Православ’я могло вступити у об’єднавчий процес ще на початку ХХІ ст., особливо після «Помаранчевої революції» 2004 р. Висилками тогочасного Президента України В. Ющенко, процес об’єднання та легітимізації УАПЦ та УПЦ КП залишалося практична кілька кроків, а надання автокефального статусу Православної Церкви України реально могло статися вже у кінці 2008 р.

Однак, очільник РПЦвУ, митрополит Володимир Сабодан, а також очільник УПЦ КП «патріарх» Філарет Денисенко, зробили все можливе, щоб унеможливити повстання в Україні в 2008 р. єдиної канонічної Помісної Церкви. При цьому, зважаючи на діяльність колишнього Київського митрополита Філарета Денисенко, дуже правдоподібна виглядає гіпотеза, що їх дії у 2000-2008 рр. координувалися з одного Московського центру та були скеровані проти України. «Дякуючи» цім особам, Українське Православ’я змарнувало до визнання майже десять років, які могли суттєво плинути на його розвіток.

Посилання:

1. «Український Тиждень» № 10 (71) за 13.03.2009.

2. Відкритий лист Предстоятеля УАПЦ Предстоятелю УПЦ КП

3. Блаженниший Митрополит Владимир: «Церковь ожидает тех, кто ушел», листопад 2001 // www.orthodox.org.ua (доступ закритий у 2020 р.)

4. А. Дробинко. Православие в посттоталитарной Украине. К., 2002

5. Диакон Александр Драбинко, кандидат богословия. Почему раскольнические группировки в Украине называются неканоническими

6. Звернення фракції КПУ в Верховної Раді України до Л. Кучми від 12.07.2001. вих. № 06-25/6-119.

7. митрополит Данило. Всі наші думки важливі.

8. Грамота Алексия II, Божьей милостью Патриарха Московского и всея Руси, Митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету. Москва, 27 октября 1990 г.

9. Опубліковано лист, який спростовує московську пропаганду про об’єднавчий процес

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр св. Івана Богослова», м. Чернівці.

І. Коротка історія стосунків Московського та Константинопольського патріархатів у другої полові ХХ – початку ХХІ стст. Створення РПЦ сучасних «обвинувачень» Вселенських патріархів.

Першість Константинопольського Патріархату в Православному світі практично ніхто не заперечував до кінця ІІ Світової війни. Але після створення т.зв. «соціалістичного табору», Сталін вирішив перегледити диптих та передати всі права Московському патріарху з метою використання Російської Православної Церкви в політичних метах на міжнародної арені. Саме для цього у 1948 р. була організована московська «Всеправославна нарада». Але, як відзначає протодиякон Андрій Кураєв, це «до очікуваного в Кремлі результату аж ніяк не призвело: ієрархи Церков, які опинилися в видаленні від радянських танків (перш за все Греції і Туреччини), проявили непоступливість» [1]. Здавалося, що після цієї поразки керівництво СРСР зробилося цілком байдужим та навіть ворожим до церковних справ.

Однак, усе змінилося після 11 листопада 1948 р., коли був обраний новий Константинопольський патріарх Афінагор, який, на відміну від свого попередника, мав антикомуністичні переконання. Незабаром після обрання патріарх Афінагор заявив на радіо Бостон: «Америка допомагає Туреччині та Греції, бо знає, що ці дві держави повинні боротися проти дикого звіра, який загрожує людству …», і 7 грудня 1948 року в російській газеті «Нові світанок» Сан-Франциско опублікував своє інтерв’ю, в якому сказано: «Ми православні продовжуємо протягувати руку дружби до всіх релігій, християнської, мусульманської та інших, хто бажає боротися проти комунізму та інших сил, що борються проти свободи совісті і основних прав людини як особистості. Подорожуючи Лондоном, я буду мати розмову з главою Англіканської церкви. Я був би дуже радий, якби глава римо-католицизму, папа, також подав нам руку дружньої співпраці і прийняв нашу руку» [2]. Крім того, новий Вселенський Патріарх почав активно працювати над відновленням всеправославного консенсусу по основним питанням. Тут варто відзначити, що в орбіту взаємодій з Константинопольським патріархатом, через державний конфлікт з СРСР, потрапила Сербська Православна Церква. Фактично, вже на початку 50-х рр. ХХ ст., Москва могла розраховувати тільки на підтримку Грузинської, Болгарської, Польської Православних Церков, а також на Православну Церкву Чеських земель і Словаччини. Отже, саме кінець 40-х – початок 50-х рр. ХХ ст., можна вважати початком активної боротьби СРСР, а після і Росії, з Константинопольським патріархатом.

Вже на початку 1949 р., з’явилася певна кількість статей, скерованих проти Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви Макарія ІІ, які ще на стадії підготовки московської православної наради вказав, що «скликати Всеправославні собори має право тільки патріарх Константинопольський». Саме у цих статтях вперше прогучало обвинувачення Вселенського патріарха у спробі «адміністративного керування православ’ям». Основною метою цієї діяльності було створити антиконстантинопольські настрої серед православних, які знаходилися по-за «соціалістичним табором», для чого активно використовувалися різноманітні маргінальні структури т.зв. «старостильників», також ряду прихильних до Москви православних ієрархів різних Помісних Церков…

Однією з найбільш вдалих операцій Москви щодо підриву авторитету Константинопольського Патріарха як першого по честі у Вселенському Православ’ї стала неприсутність спільної православної делегації на ІІ Ватиканському Соборі. Від початку Московська Патріархія зробила все можливе, щоб спільним рішенням усі Православні Помісні Церви відмовилися від запрошення Ватикану бути спостерігачами, а коли Константинопольський Патріархат Афінагор повідомив про це консолідоване рішення Римському Понтифіку – Москва без жодних консультацій відправила свою делегацію в Рим [3].

Але дуже цікаво, що Москва підходила до прав Вселенського патріарха дуже вибірково.

Так, перший удар московської критики був нанесений по праву Константинопольських патріархів бути останньою та вищою інстанцією у справі апеляцій православного духовенства. Це обумовлювалося тим, що Вселенський патріарх, а за ним й більшість Помісних Церков країн Заходу, без будь яких застережень визнавали духовенство, яке витікало з «радянського раю» та було за це позбавлене сану в Московському Патріархаті або інших Православних Церквах «соціалістичного табору». Поступово в РПЦ була напрацьована навіть нова православна еклезіологія, згідно якої рішення будь-якої Православної Церкви щодо «своїх» кліриків є остаточним та не може бути предметом розгляду не тільки Константинопольського Патріархату, а і будь-якої іншою Помісною Церквою. Але, хоча такий підхід був примусово нав’язана Православним Церквам у Польщі, Болгарії та Чехословаччини, він був відкинути Вселенським Православ’ям.

Разом з тим, практично до кінця 60-х рр, Московський Патріархат публічно не заперечував першість Константинопольського Патріархату у справі надання автокефалії іншим Православним Церквам. Москва навіть цім скористалася для визнанні автокефалії Болгарської Православної Церкви, а також у визнанні Православної Церкви Чеських земель та Словаччини. Однак незабаром поміж РПЦ та Вселенським Патріархатом виникла криза, пов’язана з бажанням Москви надати своїм єпархіям у Америці статус «єдиної канонічної Церкви». Це бажання РПЦ, яке без сумнівів було народжено в КДБ, зустріло рішучий опір Вселенського Православ’я. Бо, по-перше, діаспора завжди була прерогативою Константинопольського Патріархату; по-друге – бажання Москви безпосередньо зачіпало інтереси інших Православних Церков, які також мали свої структури на Американському континенті; по-третє, піддавалася сумніву історична прерогатива саме Константинопольського Патріархату засновувати нові автокефалії на своєї канонічної території.

Не дивлячись на всі зусилля радянської дипломатії, а також підтримку православних церков більшості країн «соціалістичного табору», автокефальний статус «Православної Церкви Америки», одноосібно наданий Московським Патріархатом ще в 1970 р., до сьогодні не визнається Константинопольським Патріархатом, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Еладською, Сербською й Албанською Православними церквами. При цьому, коли брати під увагу документ Всеправославного собору 2016 р. щодо православної діаспори, визнання автокефалії т.зв. ПЦА вже загалом неможливе [4].

На нашу думку, саме після невдалої спроби створити «власну» автокефальну церкву в Америці, була майже остаточна випрацювана політика РПЦ щодо Вселенського Патріархату: Максимальний підрив його авторитету на міжнародної арені, фактичне блокування всіх екуменічних ініціатив, зокрема православно-католицького діалогу, та скликання Всеправославного собору. Крім того, шляхом підкупу та шантажу, створюється проросійське лобі у середовищі Помісних Церков, найперше – грецьких. Одночасно активізується неформальна підтримка опонентів Константинопольського патріархату – т.зв. «альтернативного православ’я». Усе це, з більшою або меншою інтенсивністю, продовжувалося до жовтня 1991 р., коли новим Константинопольським патріархом був обраний Його Святість Варфоломій І.

Обрання Патріарха Варфоломія І сталося справжнім ударом для РПЦ. Маючи дуже добру освіту, комунікативний, новий Константинопольський патріарх відразу заявив, що його пріоритетом є скликання Всеправославного собору, на якому мусять бути вирішені найбільш важливі питання Вселенського Православ’я, зокрема питання православної діаспори та надання автокефалії. Два останніх були болячими для Московського Патріархату, як через стару проблему визнання «Православної Церкви Америки», так і через автокефальні процеси в Україні. На це накладався фактор зникнення «соціалістичного табору» та розвал СРСР, що позбавляло РПЦ жорсткого контролю над кількома Помісними Церквами.

До часу смерті Московського патріарха Олексія ІІ у 2008 р., вдавалося якось втримувати певні баланс у відносинах Константинополя та Москви. Певні поступки щодо питань майбутнього собору з боку Вселенського Патріархату компенсувалися формальним визнанням Москвою Константинополя як «першого по честі» у Православному світі. Останній факт наочно був продемонстрований 26 липня 2008 р., коли саме Вселенський Патріарх очолив богослужіння біля пам’ятника святому князю Володимиру-Хрестителю у Києві.

Разом з тим, Московський Патріархат аніяк не реагував на критику Вселенського Патріарха, яка безперервно гучала з боку російського консервативного середовища. При цьому критикувалася не тільки екуменічна діяльність Патріарха Варфоломія, а і його історичне право головувати на православних нарадах та представляти Вселенське Православ’я у спілкуванні з іншими конфесіями. Саме у цей час почали народжуватися тези про «патріарха Стамбула», «православного папу» та т.п., які сьогодні зробилися вже хрестоматійними для речників Московського Патріархату.

Загострення стосунків між Москвою та Константинопольським патріархатом почалися практично відразу з обранням митрополита Кирила (Гундяєва) очільником РПЦ. І це цілком природно, адже патріарх Кирила практично відразу, паразитуючи на бажанні Вселенського патріарха досягнути консенсусу у підготовці Всеправославного собору, поставив себе за мету зайняти перше місце в Православному світі. Ми не будемо тут аналізувати увесь перебіг передсоборних нарад 2009 – 2016 рр., але спробуємо викласти основні вимоги Московського Патріархату, які цілком нівелювали всі історичні привілеї Вселенського патріархату:

1) Автокефалія мусить надаватися тільки шляхом консенсусу всіх Православних Церков. Цією вимогою Москва загалом блокувала розв’язання не тільки Української, а ї Чорногорської та Македонської кризи.

2) Прийняття всіх рішень на соборі тільки консенсусом, або через участь та голосування всіх православних архієреїв. Подібна вимога, або б загалом паралізувала Всеправославний собор, зважаючи на позицію РПЦ по ключовим питанням; або б надала Московському Патріархату значну перевагу через кількість власного єпископату.

3) Скасування прерогативи Вселенського Патріархату в питанні православної діаспори.

4) Фактичний перегляд способу створення диптиху, коли кількість єпархій та парафій мусила стати головною підставою місця у їм.

Через постійні ультиматуми на передсоборних нарадах, вже навесні 2016 р. Московський Патріархат поставив скликання Всеправославного собору на межу зриву. І це при тому, що Константинополь погодився зняти з питання денного майже всі суперечливі та гострі питання, зокрема і питання надання автокефалії. Однак, побачив, що більшість Помісних Церков підтримують позицію Вселенського Патріархату, РПЦ у останній момент відмовилася від участі у Всеправославному соборі. Вочевидь, Москва сподівалася, що за нею піде більшість Православних Церков, але цього не сталося.

Практично, відразу після Всеправославного собору 2016 р., з богословських кіл Московського Патріархату, вже цілком офіційно, виходить теза про «створення православного папства», яка переважно базується на постанові собору «Православна діаспора» [4]. Цікаво, що це «обвинувачення» прозвучало практично одночасно з вуст різних промосковських груп Еладської, Єрусалимської та Кіпрської Православних Церков. Аналізуючи зміст цих статей та виступів, можна висунути гіпотезу: усі вони вийшли з одного центру та за одним автором першоджерела.

Остаточне загострення стосунків між Москвою та Константинополем відбулося в 2018 р., коли Вселенський Патріархат активно зайнявся вирішенням «українського питання» шляхом створення єдиної Помісної Православної Церкви України. 15 жовтня 2018 р., на Синоді Московського Патріархату в Мінську, РПЦ розриває євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом [5], але це аніяк не зупиняє процес надання автокефалії Українському Православ’ю.

Вже до кінця першого півріччя 2019 р., Московський Патріархат мусить визнати – розколу Вселенського Православ’я через надання Константинополем автокефального статусу ПЦУ не сталося. Більш того, розпочався процес її визнання іншими Помісними Церквами… У цих умовах РПЦ вирішує створити ілюзію масової критики Вселенського патріарха кліриками інших Православних Церков на підставі старих напрацювань Московського Патріархату. З цією метою та за фінансовою підтримкою Москви, 22 червня 2019 р., у Салониках проходить конференція «Українська автокефалія і нова еклезіологія Фанару» [6], на яку збираються маргінали практично зі всіх Помісних Церков.

Саме на цій конференції прозвучав програмний доклад грецького монаха Серафима (Зісіса) «Внутрітроїста монархія Отця і новоявлений монарх еклезіології Фанару» [7], з якого, власне, очільник т.зв. «Київського Патріархату» і взяв тезиси про «створення своєрідного папства у православ’ї» та потреби захисту православ’я «від внутрішніх єретиків». І це цілком логічне, адже, на думку московських кураторів усього цього процесу, російська «критика» Вселенського Патріарха буде більш правдиво гучати саме з вуст «грецьких богословів» та «Київського Патріарха»….

Отже можемо зробити висновок, що Московський Патріархат ще в кінці 40-х років ХХ ст. взяв на озброєння ідеологію «ІІІ Риму» та всі ці роки спробує її провадити у світове Православ’я, домагаючись керівного, у тому числі адміністративного, становища в ньому. Саме через це, на протязі багатьох років, Москва продукувала антиконстантинопольську риторику, яка отримала свій остаточний офіційний вигляд після надання автокефалії Українському Православ’ю й яку сьогодні активно використовує колишній Київський митрополит Філарет.

ІІ. Колишній Київський митрополит Філарет та Константинополь

Багато людей задаються питанням: Звідки у колишнього Київського митрополита Філарета така відверта антиконстантинопольська риторика? Адже колишній очільник УПЦ КП подібного уникав практично увесь час… Але не все так прямолінійно.

Ми не будемо аналізувати або коментувати статті та висловлювання Філарета під час його перебування в Московському Патріархаті практично до кінця 80-х років ХХ ст. Адже саме у той час почалося третя відродження Української Автокефалії. З 1989 та фактично до обрання Московським патріархом Олексія ІІ, екзарх Московського Патріархату в Україні запекла боровся з будь-якими проявами автокефалії… Але після програшу на виборах у Москві, почав будувати «власний» патріархат. І тут не все так просто….

Коли ми подивимося на історію здобування автокефалії Українського Православ’я, навіть від визвольних змагань 1917-1920 рр., ми побачимо, що за своїм автокефальним статусом вони зверталися до Константинопольського Патріархату, що було цілком канонічно та природно. Також до Вселенського Патріарха зверталися і очільники третього відродження УАПЦ. Натомість Філарет, формуючи свій зворот щодо автокефалії у 1991 р., звертається до Московського патріарха, що було явно скеровано проти історичних привілеїв Константинопольського патріархату:

По-перше, це було явне порушення історичної правди, бо територія Київської митрополії завжди була канонічної територією Вселенського Патріархату;

По-друге, Філарет чудово знав історію надання Московським Патріархатом автокефалії «Православної Церкви Америки», яке, на той час, вже більше 10 років не визнавала більшість Православних Церков. Цім він поставив під сумнів само право Константинопольського Патріархату щодо надання автокефалії та, фактично, підтримав позицію РПЦ щодо історично-канонічних прав Вселенської патріархії.

По-трете, на той час вже існувала подання УАПЦ до Вселенського Патріарха про визнання, до якого просто було потрібно приєднатися. Своїм зверненням до Московського Патріарха, Філарет практично нівелював  отримання автокефалії канонічним чином, бо автокефалія від Москви ніколи б не була визнана Вселенським Православ’ям, яке це вже було з автокефалією «Православної Церкви Америки».

Після заборони в служінні та позбавлення сану Московським Патріархатом, Філарет звертається з апеляцією до Вселенського Патріарха. Але коли ця апеляція була прийнята, всупереч позиції Константинополя, у 1996 р. втручається в болгарський розкол та навіть бере участь у інтронізації розкольницького патріарха Пиміна. Також, у тому самому 1996 р., засновує «Грецький екзархат УПЦ КП» на канонічної території Еладської ПЦ. Також Філарет приймає під свій омофор «альтернативні» православні парафії у Європі, які дуже критично ставляться до Вселенського Патріархату…

Наслідком цієї діяльності очільника Київського Патріархату стало істотне охолодження стосунків між представниками Українського Православ’я та Константинопольського Патріархату. Зокрема, були скасовані всі зустрічі Вселенського патріарха Варфоломія з представниками УПЦ КП, які мусили відбутися піж час його візиту в Україну 24-25 вересня 1997 р.

Напруження між очільником Київського Патріархату та Вселенським Патріархом продовжує наростати. У 2002 р., під час свого візиту у США, «патріарх» Філарет засновує т.зв. «вікаріат УПЦ КП у США», у який увійшли, за різними відомостями, від 6 до 15 парафій, які перейшли до УПЦ КП з УПЦ в США, що викликало кілька судових процесів, на яких прибічники Філарета виступали проти Константинопольського Патріархату. На тлі цих процесів, у пресі УПЦ КП (переважно в США) з’явився ряд статей з критикою Вселенського патріарха, які в основному повторювали московські темники.

Загалом, оцінюючі діяльність Київського Патріархату по-за Україною, можна констатувати багато прикладів, коли він порушував канонічне право, засновуючи свої структури на канонічних територіях інших Помісних Церков, зокрема і Константинопольського Патріархату, що явно не сприяло нормальним стосункам з Вселенським Православ’ям.

Дуже характерним прикладом двоєдушності та нещирості колишнього очільника Київського Патріархату є відношення до рішень Всеправославного собору 2016 р., коли Синод УПЦ КП формально підтримує та приймає їх, зокрема й рішення щодо «Православної діаспори», а одночасно продовжує протистояння з Вселенським Патріархатом в США та Західної Європі.

Чергове загострення стосунків між «патріархом» Філаретом та Константинополем відбулося в 2008 р., коли на супереч усім попереднім угодам, очільник Київського Патріархату відмовився від «дорожньої карти» автокефалії, яку пропонував Вселенський Патріарх: відновлення Київської митрополії, об’єднавчий собор з обранням Предстоятеля, якому і буде надана автокефалія. Після провалу перемов, очільник Київського Патріархату розгорнув активну інформаційну компанію, у ході якої обвинувачував Константинопольського патріарха у спробі «приватизації КП», та висловлювався про відсутність різниці між Москвою та Константинополем щодо Українського Православ’я.

Також, на нашу думку, певним викликам Вселенському Патріархату було звернення Філарета до Архієрейського собору РПЦ у 2017 р. [8], а також його поведінка під час Київського об’єднавчого собору 2018 року [9].

Загалом, оцінюючи стосунки колишнього Київського митрополита Філарета та Константинопольського патріархату у 1991-2018 рр., можна зробити висновок, що вони увесь час були негативні через діяльність саме колишнього очільника Київського Патріархату, дякуючи чому він зробився вкрай токсичним для Вселенського Православ’я. Тому, сучасні заяви Філарета, які містять безпідставні обвинувачення Константинопольського Патріарха, є цілком закономірні у світлі його попередньої діяльності.

ІІІ. Деякі висновки

Після закінчення ІІ Світової війни, через геополітичну політику СРСР, Московський Патріархат почав проводити стару політику «ІІІ Риму», яка передбачала перегляд диптиху Вселенського Православ’я на користь РПЦ. Через це Москва постійно проводила політику на дискредитацію Вселенського Патріархату. Апогей цього процесу настав після надання Константинополем автокефального статусу Українському Православ’ю, коли на підставі старих наробок РПЦ, спробували зробити «міжнародний православний фронт» проти Вселенського Патріарха. Саме ці наробки були вкладені в вуста колишнього Київського митрополита Філарета, який і до цього не визначався лояльністю до Константинополя, для дискредитації не тільки Православної Церкви України, а і до Вселенського Патріарха.

Посилання

1. Кураев А. Великая Отечественная война: Чудо и сказки

2. Профессор Михаил Шкаровский. Константинопольский патриархат и его отношения с Русской и Болгарской православными церквами в 1917 – 1950-е гг. ч. 3

3. Горбик С. про. Як СРСР вплинув на рішення ІІ Ватиканського собору щодо соборного засудження комунізму

4. Документи Всеправославного собору. Православна Діаспора

5. Більш про «Мінський синод»: Горбик С., прот. Мінський синод РПЦ: Підстави, результати, наслідки

6. ΟΛΟΚΛΗΡΗ H ΘΕΟΛΟΓΙΚΗ ΗΜΕΡΙΔΑ: «Το Ουκρανικό Αυτοκέφαλο και η νέα Εκκλησιολογία του Φαναρίου»

7. Μοναχού Σεραφείμ Ζήση, Η ενδοτριαδική μοναρχία του Πατρός και ο καινοφανής μονάρχης της φαναριωτικής εκκλησιολογίας

8. Стоянов И., проф. О двух неординарных событиях Вселенского Православия: Признание Македонской Православной Церкви и письмо Киевского патриарха Филарета (Денисенко)

9. Горбик С., прот. Київський об’єднавчий собор 2018 р. Спроба системного аналізу.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Неможливо зупинити паровоз без гальм. Особливо коли увесь час підкидати вугілля та підливати воду…

Американське прислів’я

Ми не випадково винесли старе американське прислів’я як епіграф другої частини нашої статті. Бо ще у кінці першої частині, яка побачила світ 19 травня 2019 р., відзначали, що «далекі від думки, що нам час святкувати перемогу та спочивати на лаврах. «Зовнішні сили», які усі ці місяці працювали на кризу у ПЦУ нікуди не зникли, та не склали зброї» [1]. На великий жаль, можемо констатувати: Усе так і сталося. Використовуючи «почесного патріарха» Філарета як локомотив, «зовнішні сили» та їх місцеві «корисні ідіоти», продовжували рухатися до своєї мети саме як потяг без гальм, особливо не вдаючись у тактичні маневри та незважаючи на «червоне світло» здорового глузду…

Отже, подивимось на події більш прискіпливо.

І. Зміна вектору та мети «зовнішніх сил»

Після поразки спроби розколу 14 травня 2019 р., коли біля «почесного патріарха» у Київському Володимирському соборі «встали тільки чотири «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату» [1], «зовнішні сили» зрозуміли, що реальний розкол ПЦУ, на які так сподівалися у Москві, практично неможливий. Тому відбулася переорієнтація на інші кінцеві цілі операції «Розкол». Не вдаючись у конспірологію, на підставі відомих фактів, ми визначили, що метою цієї нової стратегії є:

а) Використання авторитету «почесного патріарха» Філарета для поширення російської критики ПЦУ і Томосу в Україні, бо вона вже практично не сприймається з уст представників Московського Патріархату.

б) Провокація ПЦУ, найперше Блаженішого митрополита Епіфанія, на антиканонічні дії щодо «почесного патріарха» Філарета. Це мусило надати колишньому очільнику УПЦ КП «німб» мученика та викликати певний неспокій серед священиків та вірних ПЦУ

в) Через певні інформаційні викиди, які озвучував «почесний патріарх», поставить під сумнів легітимність виборів Предстоятеля на Київському об’єднавчому соборі. Це мусила активізувати «опозиціонерів» щодо скликання архієрейського та помісного соборів. Такі дії, попри всі інші проблеми, мусили показати іншим Помісним Церквам «нестабільність» ПЦУ та реально вплинути на процес її визнання.

г) Створити (відновити) в Україні, нехай і маргінальну, УПЦ КП під головуванням патріарха Філарета, яку можна буде використовувати як інформаційний привід критики ПЦУ та вічний антицентр єдності Українського Православ’я. Адже до цієї структури, на думку «зовнішніх сил» будуть приєднуватися різні авантюрники й «покривджені» з ПЦУ. Крім того, ця структура буде завжди безкоштовно створювати «гарну картинку» для російських медіа відносно «вічного розколу» в Україні.

ІІ. Ворожа риторика «почесного патріарха» Філарета та її використання «зовнішніми силами»

Попри поразки 14 травня, «почесний патріарха» Філарет цілеспрямовано продовжує критикувати ПЦУ і, як ми вже відзначали у попередній статті, явно повторює «речитативи» російських методичок. Цей «словесний потік», попри аргументовану критику з боку провідних богословів та істориків різних країн, не зупиняється й до сьогодні. Не вдаючись у дискусії, які не є метою цієї статті, відзначимо, що під аніяк не обрунтовану критику «почесного патріарха» підпав не тільки зміст Томосу та Статуту ПЦУ, а навіть прогучали відверті образи у бік Вселенського Патріарха Варфоломія, Блаженішого митрополита Епіфанія, Петра Порошенко та інших осіб, які жертовно спричинилися до визнання автокефального статусу Українського Православ’я.

Варто відзначити, що промосковська критична риторика «почесного патріарха» Філарета щодо Томосу та сучасного статусу Українського Православ’я не залишилася поза увагою ЗМІ. З’явилося багато публікацій, у яких архієреї ПЦУ, а також провідні науковці дуже аргументовано спростовували брехню колишнього очільника Київського Патріархату та прямо вказували на джерело цієї неправдивої інформації [2].

Також «почесний патріарх» продовжує видавати певні укази, а також нагороджувати орденами від ім’я неіснуючого «Київського Патріархату». Зокрема він вимагає від священиків Київської єпархії, яка була передана під його керування рішенням Священного Синоду ПЦУ, щоб його згадували першим під час богослужіння, а також усіляко гальмує перереєстрацію своєї єпархії та її парафій як структур ПЦУ.

На нашу думку, усі ці виступи та дії «почесного патріарха» були дуже добре сплановані та керовані, як закордонними центрами у Російської Федерації, так і їх резидентурою у найближчому оточенні митрополита Філарета. І, мусимо це визнати, на першому етапі вони отримали певні перемоги:

1. Критика Томосу і Статуту ПЦУ, яка гучала з вуст саме «почесного патріарха» Філарета та ще саме на українських медіаресурсах («Радіо Свобода», «Українська Правда» та інш.), завдяки його авторитету змогла, як мінімум, внести неспокій і сумніві у душі певної частини вірних ПЦУ, яка до цього перебувала в Київському Патріархаті. Такого результату ЗМІ Московського Патріархату, російські та проросійські медіаресурси не могли досягнути увесь попередній час, навіть не дивлячись на більш ніж колосальне фінансування.

2. У розуміння певної частини священиків і вірних Московського Патріархату в Україні, які схилялися до переходу в ПЦУ, був вкоренено кілька тезисів, що примушували їх відмовиться або утриматися від цього. Зокрема, користаючись токсичністю особи «почесного патріарха», ПЦУ представлялася як «перелицьований Київський Патріархат», яким і надалі керує Філарет. Також культивувалася думка про «нестабільність та неминучий розкол ПЦУ», «відкликання Томосу» та інш. Результатом було те, що від середини травня практично зупинився перехід парафій МПвУ в ПЦУ.

3. Резидентура Московського Патріархату у інших Помісних Церквах отримала додаткові аргументи для гальмування процесу визнання автокефалії ПЦУ.

4. Медіаресурси Російської Федерації, промосковські ЗМІ в Україні, а також власне Московський Патріархат регулярно отримували «гарну картинку» для інформаційної війни проти Вселенського патріархат та ПЦУ.

Можна припустити, що шкода від публічної діяльності «почесного патріарха» Філарета була б набагато більшою, коли б Православна Церква України, у особі свого Предстоятеля, Блаженішого митрополита Епіфанія, архієреїв, священиків та вірних не спромоглася на досить оперативне реагування на виклики. Численні інтерв’ю Предстоятеля, приведені відео свідоцтва і документи, статті в ЗМІ та дописи у соціальних сітках спроміглися доказати переважної більшості православних українців безпідставність російської критики Томосу і статусу ПЦУ, яку наполегливо озвучував митрополит Філарет. Також, через офіційні заяви єпархій ПЦУ, інші Помісні Православні Церкви отримали переконливі докази: Позиція митрополита Філарета – це позиція виключно одного з архієреїв, яка не має підтримки українського єпископату, за виключенням кількох владик з Російської Федерації…

Не добилися «зовнішні сили» пропорціональної «мови ворожнечі» щодо митрополита Філарета з боку Предстоятеля та єпископату ПЦУ. Блаженнійший митрополит Епіфаній, хоча і безкомпромісно відстоював рішення Київського об’єднавчого собору, не дозволив собі жодного образливого слова у бік «почесного патріарха», був максимально коректний у своїх оцінках.

Крім того, практично ПЦУ весь час робила спроби «достукатися» до розуму митрополита Філарета. Ці намагання здійснювали не тільки представники колишнього Київського Патріархату, про що є багато свідчень у соціальної мережі ФБ, а і представники Вселенського Православ’я, зокрема 23 травня 2019 р. його три години спробувала переконати делегація Константинопольського Патріарха, яка навідала Київ для участі в дні тезоіменитства Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія. І хоча по підсумкам цієї зустрічі було видано досить обнадійливе комюніке, того ж дня, у інтерв’ю телеканалу «Настоящее время», митрополит Філарет повторив свою стару мантру про «поганий Томос», «недійсний собор» та інше… [3].

Отже, вже до останнього травневого тижня 2019 р. усім стало зрозумілим, що ситуація з заявами та діями митрополита Філарета потребує негайної, хоча і максимально взваженої, реакції з боку Священного Синоду Православної Церкви України, який відбувся 24 травня 2019 р. Але, перед тим як перейти до аналізу наступної фази операції «Розкол», мусимо розглянути ще одну спробу провокації з боку «зовнішніх сил», яка також відбувалася за участю «почесного патріарха». Бо без цього картина була б явно неповною.

ІІІ. Спроби залучити «опозиціонерів» з ПЦУ та їх провал

Одною з головних тез, які увесь час повторює митрополит Філарет, є теза про «нелегітимність» Київського об’єднавчого собору 15 грудня 2018 р. При цьому практично весь час ідеться про якісь кулуарні домовленості між «почесним патріархом» та тогочасним Президентом України Петром Порошенко щодо керування ПЦУ, а ліпше казати – про свої спроби зірвати собор через мову ультиматумів. Власне про цей «негативний бекграунд» об’єднавчого собору, а також формування першого складу Священного Синоду ПЦУ багато вже говорилося, зокрема і в інтерв’ю безпосереднього свідка – митрополита Макарія (Малетича) [4]. Тому не будемо повторюватися. Однак, цей негатив мусив згуляти свою роль у операції «Розкол» та задати ще одного удару по єдності ПЦУ. Так чого ж домагалися «зовнішні сили»?

На нашу думку, головною метою «зовнішніх сил», коли вони активно поширювали інформацію про «негативний бекграунд», як з допомогою власне «почесного патріарха», так і з допомогою своє агентури, зокрема митрополита Іоасафа (Білгородського), було спровокувати тих архієреїв ПЦУ, які голосували проти вл. Епіфанія та виказували незадоволення перебігом виборчого процесу, а також принципом формування першого складу Священного Синоду (найперше – митрополита Михаїла Зінкевича), на спробу скликання архієрейського та помісного соборів через підписи 1/3 правлячих архієреїв.

Отже, план «зовнішніх сил» не відзначався складаними тактичними ходами, а був максимально простим: Переконати архієреїв, що вибори Предстоятеля були нелегітимними через тиск «почесного патріарха» та певні кулуарні домовленості. Тому, потрібно скликати архієрейський, а потім і помісний собор для нових, цілком незалежних та легітимних виборів Предстоятеля ПЦУ. Коли б такий план почав діяти, то з’явилася б ще одна лінія розколу, вже незалежна від митрополита Філарета.

Крім того на цьому, «новому» помісному соборі, вже не будуть присутні представники Вселенського Патріарха, адже ПЦУ вже має визнану автокефалію і це її внутрішнє життя. Останнє, на думку деяких експертів, цілком влаштовувало митрополита Філарета, який міг знову висунути свою кандидатуру на посаду Предстоятеля. І саме надія на такий розвиток подій примушувала «почесного патріарха» максимально довго залишатися у складі єпископату ПЦУ, бо по інформації деяких джерел, він був готовий проводити свій «собор» та «хіротонію» нових єпископів Київського Патріархату вже 20-22 травня  2019 р.

Однак день тезоіменитства митрополита Київського і всієї України Епіфанія, показав його повну підтримку, як з боку єпископату, так і з боку священиків та вірних ПЦУ. Сподів митрополита Філарета і його закордонних кураторів на «внутрішню опозицію» виявився марним, тому вони перейшли до наступної фази операції «Розкол»

ІV. «Диявол ховається у деталях» або провокації митрополита Філарета

Хоча, як ми вже відзначали, кінцевою метою операції «Розкол» було відокремлення частини єпископату, священиків та вірних від ПЦУ, прости відхід митрополита Філарета та його «фан-клубу» не дуже задовольняв «закордонні сили» і їх резидентуру в оточенні «почесного патріарха». Вони бажали, щоб він пішов «мучеником за Українську Церкву», «невинною жертвою підступних греків та зрадника Епіфанія». Тому був запущений план реальних провокацій проти Предстоятеля ПЦУ у розрахунку того, що Блаженнійший митрополит Епіфаній не витримає та припуститься фатальної помилки.

З іншого боку, заяви та дії митрополита Філарета вимагали якось реакції з боку керівництва Православної Церкви України, бо їх ігнорування починало сприймалося як його мовчазна підтримка.

Спроба закликати «почесного патріарха» до поваги голосу Церкви відбулася 24 травня 2019 р. під час чергового засідання Священного Синоду Православної Церкви України. Зокрема синод прийняв кілька організаційних та канонічних рішень, які мусили закликати митрополита Філарета до порядку.

Так, «Журнал № 21» наказував завершити перереєстрацію єпархій за місяць, а «Журнал № 27» встановлював канонічний порядок поминання за богослужінням: «Православній Церкві України мають підноситися ім’я Предстоятеля, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія за формулою «владику і отця нашого Епіфанія, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України» та свого єпархіального архієрея за формулою «владику нашого Преосвященнійшого (ім’я), єпископа (титул)». Крім того, Священний Синод засвідчив, «що у своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Священним Писанням та Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, ухваленим Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. та відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим та Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019 р., рішеннями власних статутних органів» [5].

Вже після Священного Синоду ПЦУ, ми дізналися про демарш «почесного патріарха», який не підписав низьку його рішень та, по свідченню проф. Олександра Сагана: «Екс-патріарх Філарет хоче одноосібно виконувати функції церковного суду – визначити канонічність рішень Синоду ПЦУ» [6]

Сьогодні багато хто не розуміє, чому митрополит Філарет, який виступив проти низькі цілком канонічних рішень Священного Синоду ПЦУ, раптом прийшов на службу у Михайлівський Золотоверхій монастир та на банкет на честь тезоіменитства Блаженнійшого митрополита Епіфанія. Ми, проаналізувавши всі факти, можемо відповісти на це непросте питання.

По-перше, сама поява митрополита Філарета у соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря у патріаршому облаченні – була певною провокацією відносно самого Блаженнійшого митрополита Епіфанія, а також відносно присутніх там представників Вселенського Патріарха. Адже канонічно ніхто не вважає його саме «патріархом» та навіть не визнає існування т.зв. «Київського Патріархату» [7]

По-друге, відмова співслужіння митрополита Філарета з Предстоятелем ПЦУ була явним демаршем, який свідчим про невизнання Блаженнійшого Епіфанія саме як Предстоятеля.

Па-трете, це для митрополита Філарета була єдина можливість зустрітися та поспілкуватися з колишнім єпископатом Київського Патріархату. Що стосується його присутності на банкеті, то вона може бути витлумачена тою ж можливістю неформального спілкування з єпископатом та зондажам імовірності «бунту опозиції».

На нашу думку, саме відверте спілкування митрополита Філарета з єпископатом колишнього Київського Патріархату, обумовило його подальші провокаційні дії щодо ПЦУ. Бо «почесному патріарху» та його кураторам з «зовнішніх сил» стало зрозумілим – ніякого реального розколу в ПЦУ зробити неможливо, тому, імовірно, було прийнято рішення максимально використати провокації для досягнення певного формування з «почесного патріарха» Філарета «жертви митрополита Епіфанія».

Вже 28 травня 2019 р., був оприлюднений «Указ» на бланку неіснуючої «Української Православної Церкви Київського Патріархату» та за підписам «Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета», про «заборону у священослужінні» ректора КПБА, прот. Олександра Трофимлюка. З тексту цього «документа» бачимо, що священик був «покараний» за «порушення клятви священика», яку він надав раніше, ще перебуваючи у складі Київського Патріархату. Само обвинувачення не витримує навіть мінімальної критики, про що практично відразу написало багато архієреїв, священиків та науковців, зокрема і автор даної статті [8]. У подальшому і сам прот. Олександр дав роз’яснення причини конфлікту з митрополитом Філаретом: Незгода з його позицією щодо Томосу та Статуту ПЦУ, а також те, що  «почесний Патріарх вимагав від мене, як від колишнього голови Видавничого управління УПЦ Київського Патріархату, розробити Православний церковний календар на 2020 рік, в якому Патріарх хотів на власний розсуд розташовувати єпископат, а декого з архієреїв взагалі не поміщати, що не входить до сфери його повноважень як керуючого єпархією міста Києва» [9].

Природно, що подібні антиканонічні дії «почесного патріарха» вже не могли залишатися без відповідної реакції Предстоятеля ПЦУ Блаженнійшого митрополита Епіфанія. Тому, 29 травня 2019 р., був оприлюднені відповідний Указ № 265, який офіційно розкривав безпідставність обвинувачень, які висунув митрополит Філарет щодо прот. Олександра Трофимлюка, а також, для запобігання подальшої антицерковної діяльності, вказував: «будь-які документи і розпорядження від імені релігійного об’єднання УПЦ КП, яке припинило свою діяльність, видані після 30 січня 2019 р., є не дійсними, і не підлягають виконанню в Українській Православній Церкві (Православній Церкві України)» [10].

Дії та заяви митрополита Філарета, особливо зроблені після 25 травня 2019 р., викликали відверте несприйняття переважної більшості єпископату, священиків та вірних ПЦУ. На сайтах багатьох єпархій з’явилися нові офіційні звернення, а ряд архієреїв виказали своє обурення на сторінках українських ЗМІ та соціальних мережах [11]. Усе це остаточно переконує «зовнішні сили», що здійснити реальний розкол у ПЦУ у їх не вийде. Тому, на нашу думку, патріарх Філарет та резидентура Російської Федерації з його оточення, розпочали останню (вочевидь резервну) частину операції «Розкол»

V. Створення гарної картинки для російських ЗМІ та відхід владики Філарета від ПЦУ

Забігаючи трохи наперед, хочемо відразу відповісти на питання, яка багато хто запитує: «Для чого було відділяти невелику маргінальну групу та надавати їй назву Київський Патріархат?»

Дійсно, з точки зору звичайної логіки, таки дії важко пояснити виключно намаганням «почесного патріарха» чимось одноосібно керувати, а тим більше активну участь у цьому процесі колишніх єпископів УПЦ КП з Росії. Адже «Церква», яка буде мати максимум 10-20 парафій, яка тримається виключно на авторитеті свого очільника, не підтримується переважною більшістю суспільства та не має ніякої надії на визнання з боку Вселенського Православ’я, вочевидь не буде відігравати будь-якої значної ролі в Україні. Але все робиться зрозумілим, коли ми подивимось на цю структуру очами «зовнішніх сил», яким вона потрібна виключна як інформаційні привід, «медійна картинка», у війні проти Православної Церкви України. Бо для російської пропаганди цілком неважливо скільки реальних парафій є у «відновленої УПЦ КП»; або той факт, що у нових «єпископів» немає, ані храмів, ані реальних священиків чи вірних. З решти, подальші події підтвердили факт зацікавленості «зовнішніх сил» виключно у «гарній картинці» та існуванню «відновленої КПЦ КП» виключно як медійного проекту.

а) Імітація «народної підтримки» митрополита Філарета та його ініціатив

Зважаючи на те, що на протязі березня – травня 2019 р., «почесному патріарху» не вдалося сформувати реальну «групу підтримки» з впливових архієреїв, священиків та вірних ПЦУ, «зовнішні сили» розпочали операцію по імітації подібної підтримки.

Так, вже 3 червня 2019 р., користаючись своєю владою керуючого Київською єпархією, митрополит Філарет збирає збори настоятелів храмів міста Києва. На цих зборах, які пройшли «за зачиненими дверми», він заявив про намір «провести собор УПЦ КП», наказав поки не перереєстровувати парафії як ПЦУ, а також забороним учасникам спілкуватися з ЗМІ [12]. Незважаючи на відсутність офіціального прес-релізу цих зборів, вже вечором того ж дня переважна більшість російських ЗМІ повідомили про підтримку «почесного патріарха» з боку священиків Києва.

Оскільки більшість київських священиків не підтримали митрополита Філарета, кураторами з «зовнішніх сил» було вирішено провести 11 червня 2019 р. додаткові «форум української інтелігенції «За Українську Православну Церкву! За Київський Патріархат!»», який мусив зробити переконливу «картинку» щодо підтримки вірними позиції «почесного патріарха». Це, на нашу думку, було потрібно переважно (навіть виключно) для російських ЗМІ.

Власно гіпотезу про те, що т.зв. «форум Філарета» був чисто піар-акцією, яку організували виключна як елемент інформаційної війни проти ПЦУ, незаперечне доказує аналіз цього дійства: «Я була на його заході сьогодні. Де не було жодної помітної фігури. … Господи помилуй, який же там маргінес, нікому не відомі науковці і загальновідомі аферисти» [13].

б) «Собор» митрополита Філарета, «відновлення УПЦ КП» та відхід на маргінес

Другою і завершальною фазою операції «Розкол» було проведення «собору УПЦ КП», яке було анонсовано Філаретом на зборах настоятелів та на «форумі інтелігенції». Датою проведення собору було обрано 20 червня 2019 р. Вже 12 – 14 червня, деякі єпископи та священики колишнього Київського Патріархату, почали отримувати запрошення на цей «собор» на офіційних бланках УПЦ КП та за підписом митрополита Філарета.

Зважаючи на суспільний резонанс, 14 червня 2019 р., прес-служба Православної Церкви України опублікувала відповідну заяву, у якої роз’яснює ситуацію та відзначає: «…проведення будь-яких заходів від імені УПЦ КП, зокрема під назвами її статутних органів (Священного Синоду, Архієрейського і Помісного Соборів) є незаконними. Почесний Патріарх Філарет не має права одноосібно скликати «Помісний Собор УПЦ КП» ані за Статутом Православної Церкви України, ані навіть за припиненим Статутом УПЦ КП. Самовільне та позастатутне проведення зборів невизначеної групи не уповноважених осіб з присвоєнням цим зборам назви «Собору» означатиме церковне розділення та відділення організаторів та учасників таких зборів від Православної Церкви України з усіма канонічними та юридичними наслідками» [14].

Цікаво, що інформація про майбутній «собор» прозвучала виключно з уст митрополита Філарета. Жодних інших повідомлень, ані про дату «собору», ані квоти від священиків та мирян, ані акредитацію ЗМІ, на офіційному сайті «Київського Патріархату» не публікувалося. Фактично це була підготовка зібрання осіб, яких єдиноосібно запросив «почесний патріарх»…

Загалом, не вдаючись у описання самого собору, який проходив «за зачиненими дверями», навіть без присутності представників ЗМІ, можна відзначити, що його представництво було навіть гірше, ніж на скликаної митрополитом Філаретом «архієрейській нараді 14 травня 2019»: На «собор» прибули тільки митрополит Іоасаф (Шибаєв) та його вікарний єпископ Петро (Москальов) з Росії, що мають дуже сумнівну репутацію. Також було кілька десятків священиків та близько 150 мирян, переважно парафіян Київського Володимирського собору…

Практично відразу з’явилася заява прес-служби ПЦУ «щодо зборів, проведених у Володимирському соборі м. Києва», де була надана вичерпна оцінка цього «собору», як з точки зору ПЦУ, так і відповідності Статуту колишнього Київського Патріархату: «Особи, яких Почесний Патріарх Філарет скликав на збори у Володимирському соборі, ніким не уповноважені. Отже навіть згідно з нормами вже не чинного Статуту УПЦ КП зібрання, проведене 20 червня 2019 р. у Володимирському соборі м. Києва, є зборами довільно скликаних кліриків та мирян, а не Помісним Собором» [15].

Не зважаючи на об’єктивні реалії, митрополит Філарет не тільки об’явив про свій вихід (з «відновленою УПЦ КП») з ПЦУ та здійснив висвячення двох «своїх» єпископів, а й розпочав певні деструктивні дії, що мали на меті створення «картинки» для ворожих «зовнішніх сіл».

Так, вже 21 червня 2019 р., представники митрополита Філарета вчинили провокацію у Київському Свято-Феодосіївському монастирі [16]; 22 червня 2019 відбулася спроба заколоту у Рівненської єпархії, яку вчинив «тимчасовий адміністратор парафій Київського Патріархату в Рівненської області» прот. Віталій Друзюк [17], а «24 червня 2019 року заборонений у священослужінні колишній клірик Одеської єпархії протоієрей Віталій Сеник, заручившись підтримкою «указів», виданих «почесним патріархом» Філаретом, намагався зі своїми прибічниками захопити приміщення, де розташоване управління Одеської єпархії та кафедрального храму» [18]. Крім того, на своєму брифінгу 25 червня, митрополит Філарет анонсував «звернення до міжнародних організацій» про утиск віруючих УПЦ КП з боку Православної Церкві України [19].

На думку більшості експертів, зокрема і закордонних, таки провокативні дії з боку «відновленої УПЦ КП» щодо структур Православної Церкви Україні, слід очікувати й надалі. Адже саме для цього була «зовнішніми силами» була здійснена операція «Розкол», кінцевою метою якої і було «відновлення Київського Патріархату» під владою давнього агенту КДБ СРСР «Антонова» (колишнього митрополита Філарета (Денисенко)).

VІ. Протидія провокаціям «зовнішніх сил» та офіціальна реакція Священного Синоду ПЦУ

Хоча на першому етапі ПЦУ не була готова до адекватної відповіді у інформаційної війні «зовнішніх сил», вже за короткий час єпископат, священики та вірні спромоглася організувати досить дієвий спротив. Зокрема це була група «Десять тез» [20], а також інші інтернет-платформи спілкування єпископату, священиків та вірних ПЦУ.

Так, як альтернатива «форуму української інтелігенції «За Українську Православну Церкву! За Київський Патріархат!»», ще 10 червня 2019 р., у Києві відбувся «форум української інтелігенції «За Помісну Православну Церкву України!»», який дійсно зібрав еліту української православної інтелігенції. Як зазначив проф. Олександр Саган: «Ми не гонилися за кількістю учасників – за бажання, можна було б зібрати зал у рази більший. Йдеться швидше про осмислення проблеми та пропонування шляхів її вирішення. А для цього потрібна експертна думка та виваженість, а не мітингування. Було багато (понад 15) виступів, цікаве обговорення. Був біль за долю православної Церкви та України. За наслідками обговорення було прийняте відкрите (бо є можливість долучатися із підписами тим, хто поділяє його ідеї) звернення» [21].

Ще більш нищівною відповіддю на дії «почесного патріарха» Філарета та його кураторів, був «Всеукраїнський церковно-громадський форум єдності православних», який відбувся, з благословення Блаженнійшого митрополита Епіфанія, саме 20 червня 2019 р., одночасно з «собором Філарета». На відміну з «собором», на цьому форумі було п’ять архієреїв, численне священство та еліта науково-мирянського руху ПЦУ. Такий склад ставив це зібрання набагато вище «самочинного зборища Філарета» [22].

Останньою крапкою духовному протистоянні став Священний Синод Православної Церкви України, який відбувся 24 червня 2019 р. Цей вищий орган керівництва ПЦУ нарешті визначив долю резидентури «зовнішніх сил»: «Преосвященного Іоасафа (Шибаєва), митрополита Білгородського і Обоянського, та Преосвященного Петра (Москальова), єпископа Валуйського, вікарія Білгородської єпархії, виключити з 24 червня 2019 р. зі складу єпископату Православної Церкви України». Щодо «почесного патріарха», була винесена досить суперечлива постанова: «беручи до уваги особливі заслуги в минулому перед Українською Православною Церквою,  констатувати, що Почесний Патріарх Філарет залишається у складі єпископату Православної Церкви України, однак втратив канонічні права і обов’язки, пов’язані з управлінням єпархією» [23].

На думку більшості експертів, досить поблажливе та незрозуміле рішення Священного Синоду ПЦУ щодо «почесного патріарха» Філарета (неможна визнавати «своїм» архієрея, який публічно заявляє про вихід з юрисдикції. Бо у цьому випадку, на визнання його (та інших колишніх архієреїв та священиків) своїм ще більше прав має Московський Патріархат, через «особливі заслуги» до 1992 р. З відповідним визнанням покарань), можна пояснити певними ментальними проблемами частини керівництва ПЦУ. Адже сам Блаженнійший митрополит Епіфаній, а також ще шість членів синоду ПЦУ, більш ніж десять років були «постійними членами Священного синоду УПЦ КП» [24]. Підтримували все ініціативи «почесного патріарха», у тому числі ті, як об’єктивно були скеровані проти визнання Української Помісності. Зокрема варто згадати тільки останні рішення Синоду УПЦ КП про відкриття структур Київського Патріархату на канонічної території інших Помісних Церков, пропаганду безальтернативності особи «патріарха» Філарета як Предстоятеля об’єднаної ПЦУ (хоча вже у жовтні було погоджено з Константинопольським Патріархатом невисування очільників УПЦ КП та УАПЦ на Предстоятеля об’єднаної Церкви), а також багато публічних образливих звинувачень щодо єпископату УАПЦ та Московського Патріархату, з яким сьогодні знаходяться у однієї Помісної Церкві.

На нашу думку, яка ґрунтується на сьогоднішнім брифінгу митрополита Філарета [19], у найближчому майбутньому Священний Синод ПЦУ буде просто вимушений констатувати відхід «почесного патріарха» від ПЦУ зі всіма канонічними наслідками.

VІІ. Підсумок. Що буде далі.

Демократичне релігійне законодавство України без проблем дозволяє «відновити УПЦ КП». Можна багато казати, та навіть переконливо доказувати, що вона не має жодного відношення до колишньої УПЦ КП, що існувала до 15 грудня 2018 р., але немає жодних законних підстав для заборони діяльності релігійної організації з подібною назвою.

Більш того, завдяки «гурустичному авторитету» «почесного патріарха» Філарета, який формувався у суспільстві, а особливо у УПЦ КП, маємо дуже багато латентних його прибічників, як мінімум, серед священиків та вірних ПЦУ. Тому цілком можливо, що через особисті конфлікти та непорозуміння, ми будемо свідками певного росту маргінального Київського Патріархату. Також, через тієї ж «авторитет», митрополит Філарет надовго залишиться у медійному просторі України, а також буде активно використовуватися російськими інформресурсами (читай ФСБ) як знаряддя війни проти ПЦУ.

Отже, на нашу думку, ПЦУ мусить нарешті усвідомити, що дії «почесного патріарха» Філарета не просто «вікові розумові зміни», а частина добра продуманої операції закордонних спецслужб, яка зокрема здійснюється й через його оточення. Ми мусимо «нарощувати» інформаційні м’язі, вести роз’яснювальну роботу серед своїх вірних, а головне на справі доказувати свою здорову історичну українську та соборноправну ідентичність. Саме це зруйнує всі можливі провокації, а також остаточно приведе до краху операції «Розкол».

Посилання:

1. Крах операції «розкол». Частка І. Що і як відбувалося. 

2. Критикуючи положення Томосу, Філарет повторює російські темники. 

3. «Знали бы содержание ‒ не согласились бы на томос». Патриарх Филарет о конфликте внутри украинской церкви 

4. Митрополит Макарій (Малетич): якщо таке неподобство триватиме, ми можемо втратити Томос 

5. Журнали засідання Священного Синоду від 24 травня 2019 р. 

6. проф. Олександр Саган. Допис у мережи ФБ. 

7. Варфоломій заявив, що Київського патріархату УПЦ немає і ніколи не існувало 

8. Щодо правосильності «указу» владики Філарета про «заборону в служінні» протоієрея Олександра Трофимлюка 

9. Олександр Трофимлюк. Допис у мережі ФБ. 

10. Указ Предстоятеля Української Православної Церкви (ПЦУ) 

11. Філарет хоче скликати собор для відміни рішень Синоду ПЦУ 

12. Учасники зустрічі з Філаретом розповіли подробиці його планів боротьби з рішеннями Синоду ПЦУ 

13. Ярослава Олеговна Мищенко Допис у мережі ФБ 

14. Заява Прес-служби Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ). 

15. Заява Прес-служби Київської Митрополії Православної Церкви України щодо зборів, проведених у Володимирському соборі м. Києва 

16. Захоплення Свято-Феодосіївського монастиря у Києві вдалося нейтралізувати 

17. Віталій Друзюк Допис у мережі ФБ 

18. Одеська єпархія Православної Церкви України, сторінка у мережі ФБ. 

19. Брифінг Філарета 25.06.2019

20. Десять тез, сторінка у мережі ФБ 

21. Відкрите звернення форуму української інтелігенції «За Помісну Православну Церкву України!» 

22. «У нас немає часу чекати»: на Всеукраїнському церковно-громадському форумі єдності православних відкрито заговорили про проблеми ПЦУ 

23. Журнали засідання Священного Синоду від 24 червня 2019 р. 

24. ПЦУ утвердила состав своего первого синода 

прот. Сергій Горбик

В цьому не маленькому дописі хочу висловити свою думку, бо наболіло! Крім того, що сили, котрі воюють проти України та її Православної Помісної Церкви починають «піднімати голову», та усілякими брудними методами залякують священників, наприклад нашої Закарпатської єпархії (сьогоднішній кричущий факт, що стався з настоятелем храму св.пророка Іллі в смт.Великий Бичків, який я описав раніше), так ще і в середині нашої Церкви збільшуються смути. 

Декілька днів тому інтернет- простір сколихнула новина про заборону у священнослужінні протоієрея Олександра Трофимлюка – ректора Київської Православної Богословської Академії. Пересічний читач можливо і не зрозумів суть справи, проте будь-який священнослужитель, який уважно прочитав «Указ Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» обов’язково задумається. Чому задумається? Цитую сам «Указ» : «За порушення присяги священика, зокрема: «… буду здійснювати служіння згідно… вказівками духовного керівництва … У справі мого служіння мати на думці не особисту користь, але справу Божу, благо своєї Української Православної Церкви Київського Патріархату», протоієрей Олександр Трофимлюк забороняється у священнослужінні».

Тепер по суті: Якщо протоієрей Олександр Трофимлюк заборонений за те, що 15 грудня 2018 року в м.Києві, в храмі святої Софії відбувся Об’єднавчий Собор на якому було прийнято рішення про саморозпуск Української Православної Церкви Київського Патріархату та входження всього духовенства разом із паствою у новостворену Православну Церкву України, і він виконав цю постанову, то і ми всі ( відповідно до «Указу» про заборону) архієреї, священики, диякони та миряни є «під забороною», бо виконали те ж – ввійшли до складу УПЦ (ПЦУ). Абсурд скажете ви? Йдемо далі.

Присутніми на Об’єднавчому Соборі також було обрано Предстоятеля Православної Церкви України, яким став Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Серед осіб, які підтримали таке рішення був нині Почесний Патріарх Філарет. Але що ми бачимо? Читаємо в офіційному листі протоієрея Олександра Трофимлюка до Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія : «Впродовж тривалого часу на мене як на настоятеля Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Солом’янського району міста Києва чинився тиск з боку керуючого єпархією міста Києва, почесного Патріарха Філарета, з неодноразовими погрозами звільнення з посади настоятеля.

Справа в тому, що ні я, ні Релігійна громада загалом, не підтримували думки Патріарха щодо відновлення чи продовження існування релігійного об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату з огляду на рішення Помісного Собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року (що проходив під головуванням почесного Патріарха Філарета), яким було припинено діяльність релігійного об’єднання – Української Православної Церкви Київського Патріархату шляхом об’єднання та приєднання до утворюваної Православної Церкви України, припинено чинність Статуту про управління УПЦ КП, припинено діяльність всіх статутних органів УПЦ КП, а також вказано всім єпархіальним архієреям УПЦ КП, а також керівникам релігійних організацій, які перебували у її складі, взяти до уваги наведені вище рішення та після утворення єдиної помісної автокефальної Православної Церкви України увійти до її складу шляхом внесення відповідних змін у статути релігійних організацій, не припиняючи їх статусу як юридичних осіб.

Ми також не розділяли ідеї Патріарха щодо того, що у межах України Церквою має керувати не Предстоятель єдиної помісної Української Православної Церкви, а Патріарх, щодо потреби негайного перегляду положень Томосу про автокефалію Української Церкви та ревізії Статуту ПЦУ. Ми, як громада, розуміли і розуміємо, що подібні заяви не відповідають канонічно прийнятим рішенням та лише наносять шкоду єдиній помісній Українській Православній Церкві.

Окрім того, почесний Патріарх вимагав від мене, як від колишнього голови Видавничого управління УПЦ Київського Патріархату, розробити Православний церковний календар на 2020 рік, в якому Патріарх хотів на власний розсуд розташовувати єпископат, а декого з архієреїв взагалі не поміщати, що не входить до сфери його повноважень як керуючого єпархією міста Києва», – дивина скажете Ви? От і я дивуюсь. Якщо ця «заборона у священнослужінні» накладена на вищезгаданого протоієрея Олександра є лиш за те, що він підкорився рішенню Об’єднавчого Собору, вийшовши з УПЦ КП та приєднався до УПЦ ( ПЦУ), згідно рішення парафіяльних зборів, то хіба він ( прот. О.Трофимлюк ) та Церква в цілому в праві цей «Указ про заборону» визнавати? Звісно , що ні ! А якщо це помста чи так зване «полювання на відьом»? То помста за що? Чи помста кому? В лиці протоієрея Предстоятелю? Не хотів би цього навіть і думати. Не хотів, але ось тут один допис Білгородського митрополита Іоасафа наштовхує все таки на думку про помсту. Пишу посилання на цей допис, бо таку «ахінею» не хочу навіть копіювати (хто хоче прочитати прочитає.

Останнім часом наш російський собрат сильно активізувався в мережі – вже не пише про «цветочки и ягодки», про «красивые поля» и «блаженный покой2 і т.д, а став чітко паплюжити Предстоятеля, священників, ПЦУ, та все , що з нею пов’язано. Задам вл.Іоасафу лише декілька запитань : «Чому Ви, любий у Христі собрате, ніколи не говорите про боротьбу Росії проти України та її помісної Православної Церкви на своїх проповідях? Чому не закликаєте на території агресора про припинення війни на Донбасі? Чому не молитесь відкрито про загиблих українських воїнів? І чому саме зараз ви активізувались у своїх дописах проти Блаженійшого митрополита Епіфанія, священиків ПЦУ, та нашої Церкви?» Відповідь зрозуміла – образа. Проте це не личить архієрею, який в принципі мав би підтримувати Україну та її Помісну Православну Церкву.

Отже про що я хотів сказати : «Указ № 5 від 28.05.2019 р про заборону протоієрея Олександра Трофимлюка» вважаю не канонічним, не законним, таким, який суперечить нормам людської моралі та Статуту УПЦ (ПЦУ), і як архієрей УПЦ (ПЦУ) його не визнаю! Тим самим оголошую усіляку підтримку протоієрею Олександру Трофимлюку.

Наступне – прошу всіх «ображених» не розхитувати ситуацію навколо потужної, монолітної та єдиної Православної Церкви України, бо і вона невіста Христова і нею керує Бог. А хто йде проти Бога , той не розумний, бо завжди програє, і залишиться на самоті зі своїми думками.

Прошу також тих , хто розхитує релігійну ситуацію на Закарпатті ще раз добре переосмислити свої не законні дії. Бо за все прийдеться відповідати. Як не в цьому житті, то в майбутньому. Спаси нас Христос і подай нам миру!

єпископ Варсонофій (Руднік), Керуючий Закарпатською єпархією Православної Церкви України.

1) Кому канонічно підпорядковується прот. Олександр Трофимлюк як ректор КПБА та настоятель одного з храмів м. Київ?

Це питання виходить із тієї абсурдної ситуації, коли колишнього очільника УПЦ КП владику Філарета, залишили керуючим архієреєм м. Київ, без врахування думки окремих парафій та священиків. Але ми спробуємо підійти до питання виходячи з рішень Синоду ПЦУ та загальної практики Помісних Церков.

Згідно з загальною практикою ректор академії або семінарії обов’язково є кліриком тієї єпархії, у підпорядкуванні якої ця навчальна установа знаходиться. Це усуває можливі суперечності між священничим служінням та адміністративним послухом.

Щодо нашої ситуації, то рішення про призначення прот. Олександра Трофимлюка ректором КПБА приймав Священний Синод ПЦУ. З цього випливає, що КПБА та її структури перебувають у прямому підпорядкуванні Предстоятеля ПЦУ, Блаженнішого митрополита Епіфанія. Оскільки рішення про переведення прот. Олександра Трофимлюка на служіння у іншу парафію не було прийнято, то, опираючись на практику інших Помісних Церков, про яку ми писали вище, можемо зробити логічний висновок: парафія, настоятелем якої він є, знаходиться у канонічному підпорядкуванні Предстоятеля ПЦУ як митрополита Київського і всієї України.

Отже, владика Філарет, як один з багатьох архієреїв ПЦУ, не може піддавати якомусь покаранню клірика іншої єпархії.

2) Канонічний аналіз самого «Указу» владики Філарета.

Саме покарання священика без рішення єпархіального суду є антиканонічним. Навіть у тих Православних Церквах, керівництво якими важко назвати «демократичними», будь-яке покарання проводять через рішення церковного суду, синодів або соборів.

Від 15 грудня 2018 р. такої православної юрисдикції як УПЦ КП не існує, бо вона стала частиною ПЦУ. При цьому не в якості окремного автономного суб’єкту, а була ліквідована «шляхом обʼєднання та приєднання до утворюваної Православної Церкви України». Таким чином, усі «клятви», які давали окремі архієреї або священики саме УПЦ КП втратили свою силу. Крім того, при переході архієрея, священика або диякона в іншу юрисдикцію канонічно втрачають силу ці частини присяги, які стосуються його колишньої юрисдикції. Зокрема, в української ситуації ніхто не може канонічно покарати колишнього архієрея або священика Московського Патріархату, який порушив свою клятву в частині особистої вірності Московському Патріарху та РПЦ.

Отже, «караючи» священика за порушення клятви саме УПЦ КП, яка на сьогодні канонічно не існує, добровільно ліквідувалася та стала частиною ПЦУ, владика Філарет мусить визнати дійсними всі покарання, які накладалися на нього, як архієрея Московського Патріархату, за порушення присяги священика та архієрея, а також клятви, яка була дана архієрейському соборі РПЦ МП. Адже ця православна юрисдикція до сьогодні існує та визнана Вселенським православ’ям.

Більш того, керуючись прецедентним канонічним правом, мусимо зробити висновок, що через такий підхід владика Філарет позбавляє себе права апелювати до Вселенського Патріарха щодо реабілітації. Бо він дійсно порушив усі перераховані вище клятви у частині вірності Московському Патріархату. І, таким чином, цілком логічно, що через це, його реабілітація, яка здійснена Константинопольським Патріархатом, втрачає силу.

«Указ» на бланку УПЦ КП та підпис «Святійший Патріарх Київський і всій Руси-України Філарет», покарання саме за «порушення клятви УПЦ КП», дає підстави припустити, що 1) владика Філарет відродив УПЦ КП як неканонічну розкольницьку структуру, порушив свою письмову клятву, що надана Вселенському Патріарху та Київському об’єднавчому Помісному Собору; 2) він не визнає Блаженнішого Митрополита Епіфанія Предстоятелем і т.д. А це явні ознаки розколу, за які, коли він його дійсно здійснив, владика Філарет мусіть бути відданий під церковний суд із відповідними наслідками.

3) Чи мусить прот. Олександр Трофимлюк виконувати цей абсурдний «Указ»?

Цілком природно, що цей «Указ» не має стосунку до прот. Олександра Трофимлюка з кількох обставин:

а) Від 15 грудня 2018 р. він є кліриком ПЦУ. Відповідно всі «розпорядження» та «укази» УПЦ КП від цієї дати є для нього недійсними.

б) Через прецедентне канонічне право, яке виникає через рішення Священного Синоду ПЦУ, він не є кліриком тієї Київської єпархії, якою керує владика Філарет.

в) Перереєстрація статутів парафій є наслідком рішень Київського об’єднавчого Помісного собору та Священного Синоду ПЦУ, що є «вищими» за накази владики Філарета.

г) Якщо владика Філарет дійсно пішов у розкол, то виконувати його «укази» та «розпорядження» загалом є злочином для будь-якого клірика ПЦУ.

прот. Сергій Горбик

Ми не думали давати передрук інтерв’ю колишнього очільника Української Автокефальної Православної Церкви, але останні одкровення колишнього митрополита Київського Філарета, що були надані «Радіо Свобода», вже після його спілкування з представниками Вселенського Патріарха, вимагають це зробить.

Редакція «Київського Православ’я»

- Чи не свідчать протиріччя, винесені патріархом Філаретом у публічну площину, що у отриманні Томосу більше був зацікавлений президент Порошенко, ніж духовенство?

- Почесний патріарх Філарет на прес-конференції сказав, що Бог керує. Додам, що Бог керує за нашими молитвами, надіями і прагненнями. Єдиної автокефальної православної церкви прагнули більше 70% українців. Це прагнення відчув президент Порошенко і взявся його реалізовувати. Ми вдячні і йому, і депутатам Верховної Ради за їхні зусилля. Також маємо дякувати дипломатам – нашим та іноземним. Думаю, що без підтримки провідних держав Вселенський Патріарх, можливо, не згодився б надати Томос. Хоча Президенту Порошенку я одразу сказав, що для нього це є ризикованою справою з точки зору політики. Так воно і сталося на виборах.

- Хто із іноземних дипломатів зустрічався з Вами, і про що говорили?

- Зі мною зустрічались дипломати різних країн. Розмова йшла про готовність отримання Томосу. На той момент я і наші архиєреї були до цього готові.

- Філарет заявив, що не збирається ліквідовувати Київський Патріархат і міняти реєстрацію на ПЦУ. Чи змінила реєстрацію Ваша церква, яка також увійшла до ПЦУ?

- Ми поки також не ліквідовані у державному реєстрі. Поясню чому. Неправду говорили деякі державні чиновники, публічно заявляючи, що Київський Патріархат ліквідовано. Справа у тому, що почесний патріарх Філарет надав лише копії, а не оригінали документів, які необхідні для ліквідації. Коли мене попросили здати документи для ліквідації, я відповів, що до того часу, доки не побачу оригіналів з іншої сторони, не віддам своїх.

- Не вірите у ПЦУ?

- Віра у ПЦУ в мене тверда. Я й надалі буду робити все для єдності і розвитку церкви. Саме для цього і потрібно, щоб обіцяне виконували всі сторони, зокрема, щоб разом були ліквідовані УПЦ (КП) і УАПЦ. Я передбачив подібні труднощі, тому й відмовився від ордену Ярослава Мудрого, нагородити яким мене пропонував Порошенко. Не хотів, щоб мене разом з Героєм України журналісти критикували за чвари у новій церкві. Якби тоді діючий президент Порошенко спитав моєї поради, то я б запропонував йому, що перш ніж присвоювати звання Героя України владиці Філарету, необхідно було останньому здати оригінали документів для ліквідації УПЦ (КП).

- Як ставитесь до ідеї Філарета на Соборі змінити Статут, щоб замість митрополії вимагати патріархію?

- То є безглуздям! Церква, яка щойно отримала Томос, має не посади ділити, не двовладдя створювати і тим більше не Статут міняти, а гуртувати священників та парафії, можливо, із церкви, яка не приєдналася. Потім треба пожити разом, прибрати всі суперечки і вже після цього збирати Собор, щоб вносити зміни до Статуту.

- Потрібно узгоджувати зміну Статуту з Константинополем? Філарет стверджує, що ні, а дехто із священників і експертів пишуть, що тоді можемо втратити Томос.

- Все прописано в Томосі і Статуті. По-перше, в нас патріарха немає, немає Київського патріархату, а є Помісна церква. Восени 2018 року Вселенський патріарх надіслав листи владиці Філарету і мені, у яких називає його колишнім митрополитом Київським, а мене колишнім митрополитом Львівським. Отже, ще до Об’єднавчого Собору 15 грудня ми вже були стали рядовими єпископами. Можна фантазувати, назвати себе почесним чи пожиттєвим патріархом, але є канони – правила церкви, прописані у Статуті. Для мене він не є грецьким, це є Статут нашої Помісної автокефальної церкви.

- Що Вам відомо про домовленості про розподіл керівництва церквою: Філарет внутрішніми справами, а Єпіфаній – зовнішніми? У присутності інших ієрархів це обговорювалось?

- Треба було тоді митрополита Епіфанія не Предстоятелем обирати, а призначити керівником відділу зовнішніх відносин. Не може Предстоятель не займатися церквою, щоб замість нього цим займався неіснуючий патріарх. Мені як єпископу таке навіть боляче чути.

- За словами Філарета, на першому Синоді духовенство хотіло його змістити. І його секретар це підтвердив перед журналістами, додавши, що таку ініціативу не підтримали архієреї. Ви були на тому Синоді?

- Був. І скажу, що тому священнику після таких слів потрібно сповідатись і каятись у сказаному. Я заявляю, що навіть розмови не було про відсторонення владики Філарета. Інші архієреї вам те саме засвідчать. Були інші питання. Зокрема, митрополит Вінницький і Барський Симеон (перейшов від УПЦ до ПЦУ, – “Апостроф”) говорив, що місто Київ потрібно закріпити за Предстоятелем Епіфанієм, а Київську єпархію за владикою Філаретом, на що Філарет відповів: Епіфаній буде мати те, що до цього часу мав. І митрополит Епіфаній не лише погодився, а стримував митрополита Симеона, митрополита Іоана Черкаського і Чигиринського, а також мене, щоб не сперечалися щодо цього питання. Так що владика Філарет повинен подякувати йому.

- Якщо є такі гострі суперечки, то як взагалі вдалося провести об’єднавчий Собор 15 грудня? Широкій громадськості таке не повідомляють…

- Так я вам першим і розповім. За ті три години президент Порошенко тричі викликав мене. Приходжу – вони сидять у кімнаті по протилежні боки: Порошенко у куті, а владика Філарет – під стіною і ставить умови: одну за одною. Спочатку, щоб митрополит Михаїл зняв свою кандидатуру на Предстоятеля. А чому митрополит Михаїл як архієрей Київського Патріархату не може висуватися, владика Філарет не пояснював. Просто сказав, що то є його благословення. І я вмовляв митрополита Михаїла, щоб заради проведення Собору він зняв свою кандидатуру. Той погодився на це перед другим туром. Йшла вже третя година. Мене знову покликали на розмову. Цього разу Філарет вимагав від мене гарантій, що архієреї УАПЦ будуть голосувати за митрополита Епіфанія. Я пояснив, що це неможливо при таємному голосуванні. Але він настоював на своєму. Вже й президент Порошенко просив мене поговорити з архієреями. Але архієреї відповіді мені не дали. А у Філарета виникла ще одна вимога. І вже не витримав я, сказавши йому, що не можна ставити стільки вимог, коли під Софією на площі чекають люди, політична еліта, а у Великій Софії чекає духовенство, яке зібралось на Собор!

- Якою була третя вимога?

- Значить три церкви висували свого кандидата на предстоятеля. Від УПЦ (КП) був митрополит Епіфаній, від УПЦ (МП) – митрополит Симеон, і ми також мали запропонувати когось із архієреїв. Філарет говорив, що він чув, наче УАПЦ висуватиме єпископа Іларіона (Рудника). Він вважав, що потрібно обирати когось із українських архієреїв. З єпископів УАПЦ ніхто не хотів. Нарешті я вмовив архієпископа Харківського і Полтавського Афанасія, і той як добра людина та архієрей погодився, щоб тільки не зривати Собор. Після виконання цієї умови Філарет пішов на Собор.

- Як Філарет погодився не висувати себе на Предстоятеля?

- Восени 2018 року я написав листа Вселенському Патріарху з проханням прийняти мене з єпископатом у лоно Константинопольської церкви, і зазначив, що як Предстоятель УАПЦ ніякі умови не висуваю. Тоді й Філарет змушений був так само написати. Таким чином, було підготовлено протоколи про те, що всі архієреї, крім нас двох, можуть висувати свої кандидатури на Предстоятеля. І коли Філарет обурювався, чому він не може бути Предстоятелем, митрополит Еммануїл (митрополит Гальский – екзарх у Києві від Константинопольського патріархату, – “Апостроф”) показав йому того листа.

- У Вас давні непорозуміння з Філаретом. Розкажіть, як то сталося.

- Він як Предстоятель УПЦ – екзарх України (а тоді вся церква входила до Московського патріархату) у 1989 році заборонив мене загальною забороною з іншими священиками за те, що я вийшов з підпорядкування Російської церкви і ввійшов в лоно УАПЦ. А коли у 1992 році митрополита Філарета не обрали патріархом Московським, він і сам відійшов від Російської Церкви, проте заборону мене у священнослужінні так і не зняв. Патріарх Димитрій (був Предстоятелем УАПЦ, – “Апостроф”) пропонував йому приєднуватися до новоствореної УАПЦ, яка на 1992 рік налічувала 470 парафій у Львівській єпархії, 300 у Тернопільській, 408 в Івано-Франківській та багато парафій по всій Україні. Митрополит Філарет відмовився категорично.

- Що завадило об’єднанню у 2015 році?

- Я тоді перетерпів багато, але, дякувати Богу, вистояв. Філарет називав мене московським агентом. Його вже тоді підтримувала вся державна машина, ЗМІ були на його боці. Проте я й зараз переконаний, що якби у 2015-му я погодився би на його умови, то ми би й досі не отримали Томосу.

- Що то були за умови?

- Поглинання – все під нього. Також Філарет наполягав на патріархії і, звісно, лише він патріарх. Я вже тоді розумів, що Константинополь на таке не погодиться. З 2000 року я домовлявся через митрополита Костянтина Багана (Предстоятель УПЦ у США Константинопольського патріархату та первоієрарх УАПЦ у діаспорі, – “Апостроф”) про зустріч з Вселенським Патріархом: спочатку з митрополитом Костянтином, потім з архієпископом Всеволодом. Не патріарх Філарет цим займався, а його архієреї їздили декілька разів до Константинополя за моєю домовленістю.

- Чому не їздив Філарет?

- Бо його там, напевно, не хотіли бачити в куколі. Запитайте мене, чому я не поїхав на вручення Томосу.

- Чому?

- Через Філарета. Мене внесли у список, але потім вирішили, що якщо він не їде, то й Макарія не буде. Філарет же не погоджувався стати збоку від новообраного Предстоятеля Епіфанія при врученні Томосу. Але інші архієреї і я також не сприйняли би (а у Вселенській Патріархії, думаю, цього б не допустили), щоб необраний та невизнаний Патріарх отримував Томос.

- Вас все влаштовує у цьому об’єднанні? Отримали інший кафедральний собор у Києві за те, що уступили Андріївську церкву Константинопольському патріархату?

- Мені прикро, що хоча Верховна Рада своїм рішенням віддала Андріївську церкву Вселенській Патріархії, але досі, як мені відомо, не укладений договір оренди між заповідником «Софія Київська» та Вселенською Патріархією. Є договір про стилобат, але ключі від нього, як стало мені відомо, не віддає почесний патріарх Філарет. Щодо нашого кафедрального собору, то я розраховую на сприяння митрополита Еммануїла у передачі нам храму Спаса на Берестовій. За моєю інформацією, необхідні документи були підготовлені, але чекали на дозвіл від адміністрації президента. Вже й президент змінився, а ми чекаємо. Ми не проти були Кирилівської церкви і Теплої Софії, проте нам їх не пропонували.

- Чи дійсно існує загроза відклику Томосу?

- Можливо, якщо таке неподобство продовжиться, якщо недіючий патріарх продовжить у тому самому напрямі і його підтримуватимуть деякі політики, а обраний Предстоятель, не діючи, буде мовчати.

- Як можна припинити таке неподобство?

- Ми як єдина Помісна церква маємо увійти у канонічне русло. Я запропонував зібрати Синод і звернутися до Вселенського Патріарха (за статутом він має вищий суд над кожним архієреєм) з проханням розглянути поведінку почесного патріарха Філарета. Не всі зі мною погоджуються: говорять, що ми є самостійною церквою. Самостійні – зробіть самі! Не можете самі – звертайтесь до тих, хто може. Але не припустимо далі ганьбити новостворену церкву, яку 100 років прагнули український народ і духовенство. Далі предстоятель митрополит Епіфаній і члени Синоду мають прийняти рішення про молитовне поминання Предстоятеля, а на Богослужінні з яким серед інших архієреїв збоку мають стояти колишні предстоятелі УПЦ (КП) та УАПЦ. Тим більше, що до об’єднаної церкви приєднались два архієрея із третьої православної церкви. Ті рішення треба проголосувати, зафіксувати виставити на загал. Тоді і Константинополю буде приємно, і навіть Москва зрозуміє, що в нас у церкві встановлюється порядок.

- Ви не згодні з тим, що Україні з її православною парафією потрібна патріархія, а не митрополія?

- На патріархію можемо претендувати, якщо почнеться приєднання більшої частини третьої православної церкви. Думаю, що тоді і Вселенська Патріархія, і Помісні церкви (окрім Москви, звісно) не будуть цьому заперечувати. Невідомо коли так станеться.

- УПЦ наполягає, що, за канонами, спочатку Ви та інші єпископи мають повернутися у ту церкву, яку розкололи. Ви не згодні?

- Коли я ще був предстоятелем, то говорив Блаженнішому митрополиту Онуфрію: “Ваше Блаженство, зробіть перший крок – відійдіть від Москви, і я одразу зроблю другий – прийду до вас на поклон і будемо об’єднуватись”. А інакше про що може бути розмова?

- Що відповів Онуфрій?

- Що це не так просто. Я йому тоді сказав, як у далекому 1989-му я першим відійшов від Російської церкви. Я був простим священиком у Мостиському районі на Львівщині і відчував шалений тиск навіть від однодумців. Але я того прагнув і переконував. Через 2-3 тижні багато зі мною погодились. Митрополит Онуфрій, вислухавши мене, відповів, що все рівно це не так просто. Ця розмова була ще до отримання Томосу. Тепер вже будемо об’єднуватись на рівних.

- А як же небажання Москви дати автокефалію УПЦ? Інші помісні церкви також поки не спішать визнавати ПЦУ. Хіба не від цих факторів залежить об’єднання всіх трьох найбільших православних церков?

- Все залежить від нас: від нашого Предстоятеля Епіфанія, а ще більше – від ситуації в нашій церкві. Якщо будуть виникати такі чвари, не християнські поступки, які чинить почесний патріарх, то ніхто до нас не прийде. Щоб було визнання, потрібно увійти у канонічне русло і щоб у новій церкві був порядок, послух. Проте для визнання ще дуже мало часу пройшло.

Справа не стільки у Москві. Про мене також говорили, що Москва мною керує. Причина тому – людська гордість і амбіції. Мені вже 75, і служити би мені спокійно у Львові, поки здоровий глузд маю. Коли відчую, що не зможу керувати єпархією, піду на спокій і не вимагатиму залишати мене почесним митрополитом. Господь говорив: Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать – однаково і до мирян, і до рядових архіреїв, і до першої духовної особи.

- Ви –вище духовенство різних церков – вітаєте один одного з Пасхою, Різдвом, іншими християн ськими святами?

- За три роки, коли я керував церквою, патріарх Філарет присилав мені до Львова вітання, звертаючись виключно як до митрополита Львівського. З предстоятелем УПЦ митрополитом Онуфрієм ми також вітались. Недавно нашого предстоятеля Епіфанія осудили за те, що він привітався з митрополитом Онуфрієм. А хіба почесний патріарх не вітався з ним? Чи я не вітався? Це вияв людської поваги. Знаєте, чим відрізняється духовенство від політиків? Політики перед людьми сваряться, а потім разом каву п’ють. А у служителів церкви має бути навпаки: перед людьми вітатися і демонструвати повагу, а вже між собою дискутувати і вирішувати непорозуміння.

Розмовляла Ирина Гасанова.

Джерело: Апостроф 

На нашу думку, одним з головних завдань, яке ставилося «зовнішніми силами», це дискредитація самої ПЦУ шляхом створення вкрай нестабільної ситуації, з подальшим виходом на новий розкол Українського Православ’я. І тут важко не погодитися з професором Олександром Саганом, що найбільша нестабільність була у особі колишнього митрополита Київського Філарета, який «добре знав про неминучість свого конфлікту із обраним очільником ПЦУ» та «достатньо прямолінійно спланував операцію із встановлення контролю над новоствореною ПЦУ» [2]. При цьому, зважаючи на токсичність особи колишнього очільника Київського Патріархату, як для Вселенського Православ’я, так і для ієрархії колишньої УАПЦ, колишньої УПЦ МП та досить великої частини єпископату колишньої УПЦ КП [3], успіх цього плану патріарха Філарета неминуче привів би до розколу новоствореної Православної Церкви України з дуже сумними наслідками не тільки для неї, а й загалом для міжнародного іміджу України як держави. Тому, як це не дивно, основні дії «зовнішніх сил» були скеровані на підтримку планів колишнього Київського митрополита Філарета повернути собі повний контроль над ПЦУ. Отже, подивимось як це відбувалося…

1. Мобілізація «фан-клубу» колишнього патріарха Філарета під гаслом «скривдили святу людину» та її наслідки

Вже через кілька днів після Київського об’єднавчого Помісного Собору, у мережі масово почали з’являтися дописи та коментарі, автори яких всіляко почали «співати панегірики» колишньому очільнику Київського Патріархату та формувати думку, що його «усунення» є не тільки помилкою, а навіть зрадою. Для цієї діяльності «зовнішні сили» залучили не тільки свою агентуру впливу у новоствореній ПЦУ, а й безліч так званих «корисних ідіотів». Сьогодні важко сказати, хто тут виконував завдання своїх московських кураторів, хто діяв через власну зацікавленість (фінансову або кар’єрну), а хто просто був нездатний реально оцінити свої дії через певні емоції. Наприклад, вже 23 грудня 2018 р. з’явився дуже дивний допис одного відомого священика, який, як мінімум, раніше аніяк не був зауважений серед шанувальників колишнього очільника УПЦ КП Філарета [4], а у подальшому подібні статті (і дописи) різних авторів зробилися регулярними та з’являлися практично до самого піку, загострення кризи у травні 2019 р.

Варто відзначити, що до «сакралізації» особи колишнього Київського митрополита Філарета дуже добре приклалася і держава. Так, не дивлячись на його неприпустиму поведінку напередодні та у часі об’єднавчого собору, про яку суспільство довідалася вже ввечері 15 грудня 2018 р., йому надається звання «Герой України» (при цьому Предстоятеля УАПЦ, митрополита Макарія, який приклав не менш зусиль на ниві об’єднання Українського Православ’я та отримання Томосу про автокефалію, залишають загалом без відповідної державної нагороди); його день народження святкується на державному рівні і т.д. Особливо показовим був т.зв. «Томос-тур» Президента П. Порошенко, коли у більшості випадків біля нього був не канонічний Предстоятель ПЦУ, Блаженніший митрополит Епіфаній, а саме митрополит Філарет у патріаршому облаченні. Це досить вдало створювало ілюзію, що саме він, а не митрополит Епіфаній, є справжнім Предстоятелем ПЦУ. Подібне «патріарше» служіння Філарета у часі представлення Томосу відбувалося у співслужінні єпископату ПЦУ, який поминав його «Святішим патріархом Київським і всієї Руси-України». Таке поминання, з точки  зору канонічного права, було вже недопустимим та «працювало» проти ПЦУ.

Певний успіх компанії «фан-клуб» та «сакралізації» особи Філарета у очах частини суспільства, дало можливість агентам упливу (і «корисним ідіотам») його у найближчому оточенні запевнити стару людину у тому, що його підтримує більшість єпископату, священиків та вірних колишньої УПЦ КП. Наслідком цього була імітація життєдіяльності Київського Патріархату, яка здійснялася через роздачу «почесним патріархом» нагород та видання указів неіснуючої Церкви, служіння в Київському Володимирському соборі «патріаршим чином» і т.д.

На нашу думку, описана вище діяльність «почесного патріарха» цілком відповідала планам «зовнішніх сил», служачи реальною підготовкою майбутнього розколу ПЦУ. На користь нашої гіпотези свідчить той факт, що кожна подібна дія «почесного патріарха» відразу широко освітлялася на інформаційних ресурсах, як самого Московського Патріархату, так і на підконтрольних ресурсах спецслужбам Російської Федерації.

2. Виступи «почесного патріарха» Філарета у ЗМІ. Дивна риторика та збіг часу.

Ми далекі від думки, що «почесний патріарх» Філарет власноруч домовлявся з ЗМІ про інтерв’ю та публікації, «шліфує» їх та обирає для них час випуску. Вочевидь, це робилося його найближчим оточенням і ось тут ми назираємо «дивний» збіг обставин.

Так, коли ми проаналізуємо зміст критики Статуту ПЦУ та Томосу, яку «почесний патріарх» висловлював у ЗМІ, вона «дивним чином», не дивлячись на маскування патріотичною риторикою, практично на 100% збігається з аналогічною критикою, яку ми вже багато місяців чуємо від представників Московського Патріархату. Навіть складається враження, що їх «першоджерелом» була загальна «риба», яка писалася співробітниками «Чистого провулка» у Москві. Ці тексти втримували таку відверту брехню та інсинуації, що стало потрібне  у кількох офіційних роз’яснень прес-служби ПЦУ [1; 5]

Другим «дивним збігом» є те, що критичні інтерв’ю «почесного патріарха» з’являлися саме перед або у часі різних нарад у Помісних Православних Церквах, що стосувалися питання визнання ПЦУ. Зокрема пік травневого конфлікту попав на підготовку офіційного візиту Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви, архієпископа Хризостома ІІ до Болгарської, Еладської та Сербської Православних Церков з метою обміркування «українського питання» [6].

Крім того, на думку частини фахових мовознавців, сумновідоме «Звернення патріарха Філарета до всієї української православної пастви» від початку було написано російською мовою саме етнічним її носієм, а вже потім зроблений український переклад та його адаптація.

Отже, на нашу думку, можна висунути гіпотезу, що проросійська «агентура впливу» у найближчому оточенні «почесного патріарха» вміло складає загальний текст його виступів та обирає найбільш зручний для «зовнішніх сил» момент їх оприлюднення.

3. Спроба залучення єпископату колишньої УПЦ КП до здійснення «розколу» та причини її провалу

Для здійснення реального розколу ПЦУ, «зовнішнім силам» була потрібна певна кількість керуючих архієреїв колишньої УПЦ КП, яка б, разом зі своїми єпархіями, підтримали б «почесного патріарха» Філарета. Однак, як це показали травневі події, практично ніхто з єпископату ПЦУ на провокацію не піддався. Тут можна назвати багато чисто українських факторів, які явно не врахували «зовнішні сили». Це і інтереси православних українців, для яких єдність та канонічне визнання є одним з головних пріоритетів; і розуміння того, що «повернення КП – це повернення у минуле без жодних перспектив»; і власне бажання бути дійсно архієреями, а не статистами у приватно-релігійній структурі та багато чого іншого….

Саме факт відсутності реальної опозиції Статуту ПЦУ й Томосу серед українського єпископату, примусив московських кураторів піти на відверту авантюру з використанням тих чотирьох архієреїв колишнього Київського Патріархату, які служать на території Російської Федерації та, вочевидь, підконтрольні її спецслужбам з різних причин.

На думку більшості експертів та аналітиків, головним «промоутером» операції «розкол» у найближчому оточенні «почесного патріарха» Філарета був (і є) митрополит Іоасаф (Шибаєв). Фігура для Українського Православ’я цілком чужа та токсична через своє надмірне вшанування Російської імперії та її відставного імператора Миколая ІІ. Починав свій шлях у РПЦ МП, ніколи не був чимось пов’язаний з Україною. Через свої російські шовіністичні погляди покинув Московський Патріархат та приєднався до Російської Православної Церкви Закордоном, яка послідовно ставиться вкрай негативно не тільки до Помісного статусу Українського Православ’я, а й до самого існування Незалежної України. У 1993 року архімандрит Іоасаф був призначений керуючим Курсько-Обоянською єпархією РПЦЗ. Його перехід до УПЦ КП був викликаний тим, що 19 липня 1993 в Одесі ««З’їзд духовенства Російської Істинно-Православної Церкви» звертаючись до Архієрейського собору РПЦЗ зазначив: «чекаємо скасування призначеної хіротонії в єпископа архімандрита. Іоасафа (Шибаєва) як людину, негідну цього сану»».

Вже перебуваючи у складі УПЦ КП та навіть призначений патріархом Філаретом постійним членом Синоду, митрополит Іоасаф не приховує своїх проросійських та антиукраїнських поглядів, регулярно озвучуючи їх на своїх сторінках у соціальних сітках. Але не дивлячись на зауваження єпископату, духовенства та вірних, Філарет ще більше наближає його до себе та надає титул «Всеросійського екзарха» УПЦ КП. Але найбільш цікавим є той факт, що цей митрополит, на відміну від другого «російського» архієрея УПЦ КП, митрополита Андріана (Старини), ніколи не переслідувався владами РФ, а навпаки мав від них повне сприяння своїй діяльності.

На нашу думку, апогеєм діяльності митрополита Іоасафа (Шибаєва) як одного з основних двигунів операції «розкол» та викриття його у якості «агенту впливу зовнішніх сил» у найближчому оточенні владики Філарета, стала його заява проти Блаженнішого митрополита Епіфанія, що вийшла після завершення першого туру президентських виборів, які показали що П. Порошенко не набирає більшості. За «дивним» збігом обставин, вона збіглася у часі з заявою Синоду УПЦ МП до Вселенського Патріарха Варфоломія з вимогою відкликання Томосу, об’єктивно доповняючи її додатковими аргументами.

Другим архієреям, який цілком підтримав операцію «розкол», був вікарний єпископ Павло (Москальов), що є вихованцем митрополита Іоасафа (Шибаєва) та служить разом з ним. Народився та виховувався у Росії, служив у Російської армії. Думаю, що більш коментувати нічого тут непотрібно….

Проте, з двома іншими архієреями, які ймовірно підтримали «почесного патріарха» Філарета у його бажанні прийти до влади та зруйнувати ПЦУ, не все так просто…

Етнічний українець, митрополит Андріан (Старина), від початку був рукоположений на єпископа Дніпропетровського і Запорізького УПЦ КП, а потім переведений правлячим архієреєм Богородської єпархії (Московської області РФ). Від початку свого служіння у Росії та до сьогодні переслідувався властями та спецслужбами РФ. Особливо активний тиск на нього розпочався з часу остаточної боротьби за Томос, а апогей прийшовся на останні кілька місяців. При цьому, згідно Статуту ПЦУ та Томосу, його єпархія мусить перейти під омофор Вселенського Патріарха, але, з огляду на сьогоднішні реалії, дуже сумнівно, що Константинополь дійсно візьме до себе структуру на канонічної території Московського Патріархату.

Тому, на нашу думку, підтримка «почесного патріарха» з боку митрополита Андріана може носити ситуаційний характер та з’являється наслідком, як тиску з боку спецслужб РФ, так і невизначеністю подальшої долі Богородської єпархії.

Ще більш трагічна доля архієпископа Климента (Кущ), єпархія якого знаходиться у анексованому Криму. Влада РФ поставила собі на меті знищити в Криму все українське, зокрема і парафії ПЦУ. При цьому, з боку української влади та Блаженнішого митрополита Епіфанія, митрополит Климент може розраховувати виключно на моральну підтримку. Адже РФ ігнорує навіть звернення таких міжнародних інституцій як ООН, ОБСЕ, ЄС та інш. Цілком можливо, що підтримка операції «розкол», яку замаскували під «підтримку вимог Філарета», є однією з умов по збереженню Кримської єпархії, які були висунути архієпископу Клименту.

Таким чином, коли 14 травня 2019 р. біля «почесного патріарха» у Володимирському соборі встали тільки чотири «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату, ми побачили реальні «результати» операції «розкол». Усе інше, у тому числі й дивна прес-конференція колишнього очільника УПЦ КП владики Філарета, є тільки «конвульсіями» деструктивної опозиції у ПЦУ.

4. «Громадянське суспільство» ПЦУ та переможні наслідки його діяльності

«Україна не Росія» – саме це не врахували «зовнішні сили», коли планували операцію «розкол» та давали завдання своїм агентам впливу у ПЦУ. Багаторічна боротьба не тільки за канонічну автокефалію Українського Православ’я, а й за саме існування України, особливо під час Революції Гідності та агресії Росії, сформували цілком іншого, сучасного православного вірного ПЦУ. Ці вірні, на відміну від парафіян Московського Патріархату, аніяк не є кріпаками єпископату. Вони вміють, бажають та без страху беруть на себе відповідальність за долю своєї Церкви, її єпархій і парафій. За роки Незалежної України вони дали Українському Православ’ю тисячі священиків та десятки архієреїв нової формації. Саме вони, об’єднані у спільноту «10 тез для ПЦУ», бачачи реальну загрозу розколу та активне втручання «зовнішніх сил», вже 9 травня 2019 р., опублікували «Звернення на захист канонічного статусу Православної Церкви України», яке за кілька днів підписало більш ніж 700 осіб, у тому числі ряд архієреїв та священиків ПЦУ [7]. Незабаром, оцінив рівень небезпеки, підтримку Блаженнішому митрополиту Епіфанію почали висловлювати єпархії ПЦУ, провідні монастирі, зокрема Манявський монастир Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, який називають «Українським Афоном».

Суспільний резонанс, викликаний реакцією журналістів, зверненнями спільноти «10 тез для ПЦУ» та українських єпархій на підтримку Блаженнішого митрополита Епіфанія та парадигми на сучасний курс розвитку ПЦУ, викликали певний шок у російського православного середовища.. Зокрема загальний моніторинг російських православних ресурсів показує, що «православні» росіяни загалом не розуміють становища, коли священики та миряни визначають курс розвитку своєї Церкви. А особливо той факт, що Предстоятель та єпископат готові реально прислуховуватися до голосу духовенства та мирян. Цей факт реально показав, що ПЦУ є сучасною, соборноправною, готовою адекватно реагувати на виклики сьогодення.

Загалом, на наш погляд, роль «громадянського суспільства» духовенства та мирян ПЦУ важко переоцінити. Вона, за досить короткий термін, спромоглася скласти потужну підтримку Предстоятелю у справі побудови цілком сучасної, позбавленої московських атавізмів, Православної Церкви України. На наш погляд, цей рух з часом трансформується на традиційні для Київського Православ’я православні братства, які, у свій час, не дали його знищити.

Отже, як це відзначає більшість українських та закордонних аналітиків, «громадянське суспільство» ПЦУ, архієреї, священики та миряни, відіграли ключову роль у зриві планів «зовнішніх сил» щодо здійснення розколу  Українського Православ’я.

5. Заміст епілогу….

Ми далекі від думки, що нам час святкувати перемогу та спочивати на лаврах. «Зовнішні сили», які усі ці місяці працювали на кризу у ПЦУ нікуди не зникли, та не склали зброї. Також нікуди не зникли їх агенти упливу у ПЦУ та «корисні ідіоти». Це підтверджується не тільки недолугим зверненням архієпископа Климента, а й діяльністю «почесного патріарха», який продовжує роздавати нагороди неіснуючого Київського Патріархату. Ворог тільки частково відступив, затаївся, щоб знову нанести вдар. Тому ми повинні бути пильними, доводити до вірних офіційну позицію ПЦУ та бути готовими відбивати нові напади, які готують нам «зовнішні сили».

Посилання

1. Відповіді на актуальні питання

2. Олександр Саган. Допис у мережі ФБ

3. Після Томосу ІІ. Чому виникла реальна можливість розколу

4. «Іуди теж навчилися носити хрести та панагії»

5. Роз’яснення Прес-служби Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)

6. “I have not received any order! I am leaving for Serbia, Bulgaria, and Greece to discuss the Ukrainian issue”

7. «Звернення на захист канонічного статусу Православної Церкви України»

прот. Сергій Горбик.

«Ми завжди будемо поважати Патріарха Філарета» – каже глава Української православної Церкви митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Він правий. Так, як ми поважаємо стареньких своїх дідусів (а для 40- річного Епіфанія взагалі може 90-річний Патріарх вважатися прадідом), але не можемо слухатися їх у практичних, щоденних питаннях – вже не ті їх поради, а тим паче – вимоги керувати.

Але ж яка пристрасть – у 90 років він хоче керувати! Саме керувати – не бути почесним патріархом, не просто постійним членом синоду, йому мало керувати церквами та монастирями міста Києва, мало служити у Володимирському соборі! Керувати! Яка вражаюча пристрасть! Думав феноменами світової політики є Вінстон Черчілль та Конрад Аденауер, які пішли з найголовніших у своїх державах посад відповідно у 81 та у 87 своїх років. Але ж ні – Патріарх Філарет їх перевершив. А Папа римський Бенедикт ХVI зрікся престолу у 86 років і тихо доживає собі у Ватикані. Зате український Патріарх не тільки не йде на спокій, але і на 91-у році життя збурює не тільки свою країну, а й усе православіє: не варто акцентувати з яким потрясінням дивляться зараз на Москві за гучними заявами Патріарха Філарета, який у них побув і місцеблюстителем патріаршого престолу і анафемованим розкольником … Зрештою, уважно дивиться і Константинополь – мало хто помітив, що під час візиту митрополита Епіфанія до Маріуполя поруч знаходився і екзарх Вселенського патріарха архієпископ Даниїл.

Я не хочу аналізувати мотиви нинішньої поведінки Патріарха Філарета, бо вони не тільки не витримують жодної критики ( і про це вже сказали релігієзнавці), але й викликають місцями незручні почуття – наприклад, у його пасажі про письмові підтвердження Вселенському патріарху не претендувати на жодну виконавчу владу у Церкві, як «ситуативні». Соромно таке читати. Не тому ви вчили у проповідях, Ваша Святосте! Адже і Євангеліє говорить: «Кажи «так- так» чи «ні- ні», все інше від лукавого»…

Зрештою, як це не парадоксально – те, що Патріарха Філарета зараз у його збуренні не підтримав жоден правлячий український єпископ (владика кримський Климент, як сам сказав, приїхав до патріарха виключно з поваги) – заслуга саме Патріарха Філарета. Бо це він виховав плеяду архієреїв, які інтереси Церкви поставили вище за інтереси однієї особи, навіть якщо вона – Патріарх.

Так само незручно читати слова гордині – оте «якання» про створення Київського патріархату. Так, заслуга Патріарха Філарета в цьому величезна, але не забуваймо, що він – третій патріарх. А першим був світлої пам’яті Патріарх Мстислав, що у віці 92 років (теж, до речі, феномен віковий) приїхав у потоптану Україну відроджувати українську Церкву. Ще перед Філаретом був Патріарх – мученик Володимир, який сидів у концтаборі, тоді коли Філарет засідав у московських патріарших та київських митрополичих апартаментах… Історія – жорстка вчителька, якщо її чути…

… Є такий, відомий психологам, феномен: той, хто з чимось чи кимось бореться, обов’язково хоч якісь риси від противенства набирає. Так сталося і з Патріархом Філаретом – тільки московська його виучка змушує відстоювати московський же принцип управління церквою, коли патріарх вибирає собі членів синоду і вони, яко його обранці, завжди голосують за пропозиції свого начальника. Інший принцип у церквах грецької традиції: всі архієреї за чергою на рік входять до синоду і вчаться керувати церквою та й можуть подати голос проти пропозицій глави церкви. Цього не приємле патріарх Філарет.

Він захищає московського патріарха Сергія (Страгородського), який пішов на співпрацю з комуністичною владою Сталіна, заявляючи, що таким чином той зберіг Церкву. Важко назвати це збереженням, коли майже всі архієреї, тисячі священиків та мирян були погноєні в сибірах та соловках, постріляні і понищені. А патріарх московський Сергій восхваляв Сталіна і радянську владу. Як це перегукується з пасажем Патріарха Філарета, коли він раптом у захисники церкви уже возводить Зеленського і олігарха Коломойського! Уточнюю: мова не про порівнюваність фігур, а про «любов» до влади і владців…

…Обравши предстоятелем української Церкви молодого митрополита Епіфанія, виученика грецької богословської науки, який не має з Московщиною жодного зв’язку – наша Церква зробила рішучий крок уперед. А гальмування тої ходи – може, й природній процес для старої московської школи, але безуспішне. І це показало відсутність підтримки суспільством нинішнього збурення Патріарха Філарета.

Власне, духовна Україна потребує не стільки ефективних керівників, скільки мудрих, духовних наставників. Які не керувати рвуться у 90 років, а формулюють і передають молодим мудрість історії та Господнього призначення України. Ця вакансія ніким не зайнята, патріарше Філарете!

Василь Чепурний

Сталося те, що мусило статися. Нарив, які «визрівав» у Православній Церкві України ще від часів підготовки Київського Об’єднавчого Помісного Собору, прорвався та дав очікуване загострення – колишній очільник Київського Патріархату, «почесний патріарх» Філарет реально пішов на здійснення розколу новоутвореної ПЦУ заради отримання влади, якої він офіційно зрікся ще 15 грудня 2018 р. Для багатьох українських аналітиків та журналістів такий перебіг подій видався трохи неочікуваним, бо аніяк не вписувався у імідж «мудрого духовного батька», який ретельно й наполегливо створювався «колишньому митрополиту Київському Філарету» [1] не тільки його найближчим оточенням, а і деякими ЗМІ та державними посадовцями. Однак, аналізуючи проблему, навіть ті, хто більш обізнаний в українських релігійних процесах, на великий жаль, не пішли у своїх дослідженнях далі  осені 2018 р. Разом з тим, коли роздивитися перебіг історії більш докладно, коли зазирнути у далекі 80-ті та 90-ті роки ХХ ст., зробиться зрозумілим, що сьогоднішня поведінка «почесного патріарха» цілком прогнозована, а його позитивна роль у визнанні Української Православної Помісності, як мінімум, «трохи перебільшена». У цій статті ми спробуємо згадати та проаналізувати деякі факти історії Українського Православ’я кінця ХХ – початку ХХІ сторічь у світлі діяльності колишнього митрополита Київського Філарета.

І. «Архітектор розколів», діяльність владики Філарета кінця 80-х та 90-х років ХХ ст.

На противагу сучасним особистим заявам «почесного патріарха», голова Українського Екзархату Російської Православної Церкви митрополит Філарет ніколи не був прибічником автокефалії. Про це незаперечно свідчить багато публікацій, які сьогодні знаходяться у вільному доступі.

Ось що писав Київський митрополит Філарет у 1989 р., коли в Україні почала відроджуватися Українська Автокефальна Православна Церква: «Як відомо, в роки громадянської війни була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена, і зараз окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви її не визнали. Так навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, яка відгороджує нас від людей? … Кажуть, нам потрібна українська Церква. Але в такій постановці є очевидна задумка. Російською наша Церква стала називатися ще з часів князя Володимира, тобто з часів, коли ще не було окремо ні українців, ні білорусів, ні росіян. Вже 1000 років вона носить цю назву. Зараз до неї відносяться і естонці, і латиші, і мордва, і молдавани, і інші … Церква багатонаціональна і назва має те, яке отримала ще за часів Київської Русі» [2].

Але він виступав не тільки проти Української Православної Помісності, а навіть проти української мови у богослужінні. Виступав у той час, коли вже почалося активне українське відродження, коли до здобуття Державної Незалежності залишалося кілька місяців: «У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов’янською мовою, мовою святих слов’янських вчителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов’янські народи віками стоять на основі молитовного єдності, це мова святого Володимира Хрестителя нашого, це мова, на якої молилися наші мужні українські козаки. Тому слов’янську мову для наших віруючих людей стала мовою традиційним, святим» [3].

Однак, не будемо обвантажувати нашу статтю подібними цитатами 1988 -1992 рр., їх досить багато та кожний може пересвідчитися сам [4], але всім очевидно, що до «боротьби за автокефалію» митрополит Філарет прийшов з досить потужним антиавтокефальним і проросійським бекграундом.

Звичайно, нам можуть заперечити: Кожна людина може кардинально змінити свої погляди, особливо коли руйнуються імперії та ідеології… Тут ми готові погодиться та навіть не згадувати той факт, що подібна «зміна поглядів» митрополита Філарета почала відбуватися після того, як він програв на виборах Московського патріарха. Тобто коли, не отримав вищої посади у Російській Православній Церкві, він розпочав спроби побудови «власної імперії».

Усім здавалося цілком природним, що вже у часі підготовки історичного собору УПЦ МП, який відбувся 1–3 листопада 1991 р. та прийняв рішення про свій автокефальний статус, митрополит Філарет мусив вступити у переговори з Предстоятелем та єпископатом УАПЦ, бо у їх була спільна мета. Однак цього не сталося, а його негативна риторика щодо УАПЦ залишалася незмінною практично до 11 червня 1992 р., коли «Архієрейський собор Російської православної церкви постановив «позбавити митрополита Філарета (Денисенка) існуючого сану, позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в кліре, за жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж».

Що правда, навіть після Київського собору УПЦ МП 1991 р., практично ніхто в Україні не вирів щирості автокефальних прагнень митрополита Філарета. Вже 20 січня 1992 р., через кілька місяців після проголошення Незалежності, двадцять депутатів Верховної Ради, на чолі з В’ячеславом Чорноволом, виступили із заявою-застереженням: «Предстоятель Української Православної Церкви митрополит ФІЛАРЕТ правдами й неправдами шукає шляхів (швидко помінявши свої гасла), щоб заручитися підтримкою нового уряду і зберегти свою порочну систему управління Церквою. Адже не секрет, а гласне надбання, що саме митрополит ФІЛАРЕТ (Денисенко) тісно пов’язав свою тридесятирічну діяльність зі службами КДБ, аби догодити владі КПРС, послужити безбожному урядові не так в інтересах Церкви, а заради кар’єри й можливості утримувати Церкву на Україні в руках єдиновласної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську працю чесного священства, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам. Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит ФІЛАРЕТ (Денисенко) стоїть на перешкоді духовному відродженню України, очищення суспільства від сталінських хвороб, повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй змогу зберегти свою єдність, правильно самовиразитись у нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою» [5].

Парадоксально, але особа митрополита Філарета була «токсичною» не тільки для демократичної православної громадськості, а і для більшості ієрархів колишнього Українського Екзархату РПЦ, які на листопадовому соборі підтримали ідею автокефалії. Автору цих рядків довелося спілкуватися з кількома українськими священиками, що у 1990-1992 рр. були наближені до різних єпископів УПЦ МП. Згідно їх свідченню, деякі архієреї були не проти автокефалії, але дуже боялися та не бажали підпасти під необмежену владу митрополита Філарета, коли «запобіжник», у вигляді Московського центру, буде усунений. Тому більшість з них наполягала на зреченні владики Філарета від влади, як першому кроці на шляху до Української Православної Помісності. Саме на цьому зіграла Москва під час архієрейського собору РПЦ (31.03-5.04. 1992 р.), коли «раптом почула» скарги єпископів і обговорення проблеми автокефалії поступово переросло у «дискусію про аморальну поведінку митрополита Філарета і його грубі помилки в управлінні Українською Церквою». А невиконання ним обіцянки відмовиться від влади та скликати у Києві архієрейський собор для обрання нового Предстоятеля, викликало ще більше занепокоєння єпископату УПЦ МП, що сприяло у підготовці та проведенню сумнозвісного Харківського собору…

Історія не знає варіанту «коли б»… Однак вже у кінці 90-х років ХХ ст. багато науковців вважало, що доля Української Помісності могла скластися більш щасливо, без такого болісного розколу, коли б вже у кінці 1991 – початку 1992 рр., митрополит Філарет пішов на об’єднання з УАПЦ, скликання Помісного собору та вибори нового Предстоятеля, залишившись одним з правлячих архієреїв нової Церкви, навіть міг очолювати один з загальноцерковних відділів.

Отже, як би там не було, 25-16 червня 1992 р. відбувся «об’єднавчий собор УПЦ та УАПЦ». Рішенням собору УПЦ та УАПЦ були ліквідовані, а все їхнє майно та фінанси були оголошені власністю новоствореної «Української православної Церкви Київського Патріархату». Її Предстоятелем було обрано патріарха Мстислава (Скрипника), заступником – митрополита Філарета (Денисенка), керуючим справами – владику Антонія (Масендича). Варто відзначити, що на момент об’єднання УАПЦ мела більш за тисячу реальних парафій, а ось кількість парафій, які привів митрополит Філарет, фактично до сьогодні залишається невідомою.

Можна тільки здогадуватися, як склалася б доля нової Церкви, коли б патріарх Мстислав реально мав змогу нею керувати. Однак, через різні перешкоди, він так і не зміг повернутися в Україну. Тому фактично всією діяльністю УПЦ КП керував митрополит Філарет. Його стиль керування та амбіції поступово привели до граничного конфлікту з колишніми ієрархами УАПЦ, що увійшли в УПЦ КП. У подальшому, після смерті патріарха Мстислава, не бачачи можливості змінити стиль керування УПЦ КП, частина єпископату вийшла з неї та відновила УАПЦ.

Це був перший розкол саме Українського Православ’я, який виник через особу митрополита Філарета. У подальшому, патріарх Володимир Романюк (24 жовтня 1993 – 14 липень 1995) спробував відновити єдність, але його завчасна смерть при загадкових обставинах зірвала ці плани. Єдине питання – ці дійсно патріарх Володимир мав вплив та можливість здійснити свої наміри? І тут маємо знову питання, які пов’язані з особою митрополита Філарета, який займав друге місце у ієрархії.

Так, відомий громадський діяч та багаторічний в’язень радянських концтаборів Семен Глузман свідчить, що обрання владики Володимира Романюка було цілком неочікуване для митрополита Філарета: «Колишній зек Романюк був обраний Патріархом. Хоча це місце готував собі інший, владолюбний колишній офіцер КДБ», а про перебування нового патріарха у «своїй резиденції» свідчить, що було «протистояння з номером другим», а також «принизливе поводження з (ним як) «квартирантом» …» [6]

І ось, митрополит Філарет обирається патріархом УПЦ КП. У нього є все можливості та важелі, щоб домагатися визнання своєї юрисдикції та об’єднання Українського Православ’я. Реально потрібно тільки зосередитися на своєму, не «лізти» у чужі справи, піклуватися про Україну. Тим більше, що вже дослані листи Вселенському Патріарху про розгляд апеляції на рішення Московського Патріархату. Але гонор у митрополита (тепер вже патріарха) Філарета бере своє…..

У 1995 р., без аніякої потреби та користі для Українського Православ’я, патріарх Філарет бере активну участь у політичному розколі у Болгарської Православної Церкві, підтримавши кліриків, які в 1992 році відокремилися від Патріарха Максима. Патріарх Філарет навіть взяв участь в інтронізації митрополита Пимена, який знаходився у забороні, проголошеного 4 липня 1996 року «патріархом» розкольників. Після цього очільник УПЦ КП перестав поминати у читанні диптиха на великому вході Патріарха Максима, як це слід робити за православними канонами. Замість Максима він самовільно почав називати «патріарха Пимена». Але на соборі 1998 р., який відбувся за участю представників 13 автокефальних церков, у тому числі і семи Патріархів, єдність Болгарської Православної Церкві була відновлена через покаяння розкольників. При цьому варто відзначити, що цей розкол аніяк не був обснований, бо, на відрізнення з Україною, Болгарія вже мела свою визнану автокефальну Православну Церкву у статусі патріархату.

Реально, підтримавши розкол у Болгарії, патріарх Філарет зробив велику шкоду Українському Православ’ю через протиставлення себе всім Помісним Православним Церквам, зокрема і Константинопольському Патріархату, бо жодна канонічна конфесія не підтримала розкольницькі дії ієромонаха Христофора (Сибєва) і митрополита Пимена….

Не дивлячись на інтереси Українського Православ’я, якому була (і є) дуже важливе позитивне (ці, як мінімум, нейтральне) ставлення інших канонічних Православних Церков щодо визнання автокефалії, патріарх Філарет протягує ускладнювати ситуацію….

Без огляду на інтереси власно Київського Патріархату, патріарх Філарет підтримує розкольницьку Чорногорську православну церкву і її главу митрополита Михайла, поминаючи його під час богослужінь. Відзначимо, що митрополит Михайло, він же Міраш Дедеіч, – позбавлений сану священик Константинопольського Патріархату. Ця особа змінила безліч конфесій, перш, ніж прибився до чорногорських розкольників. Через те, що у його інтронізації у сан митрополита в 1997 році взяли участь вже болгарські розкольники, його підтримка явно ускладнила питання визнання Української Автокефалії…

Нічим необґрунтованим було й втручання патріарха Філарета у справи Румунської Православної Церкви, яка намагалася відновити свій канонічний статус у Молдові, яка ніколи не була частиною Київської митрополії та де були виключно молдавські  (румунські) парафії.

Так, у 1998 році «Інформаційний бюлетень УПЦ КП» опублікував статтю про ситуацію в Молдові. Автор статті заявляв, що якщо в Молдові виникне невизнана автокефалія, то Київський патріархат підтримає і визнає її. А в 2005 р. Київським Патріархатом був поставлений Єпископ Фалештський і Східно-Молдовський Філарет, через що повстали цілком зайві та непотрібні суперечності з Румунською Православною Церквою, які на сьогодні ускладнюють визнання ПЦУ…

Крім того, була створена цілком чужа Українському Православ’ю структура у Росії, яку очолив колишній клірик РПЦ та РПЦЗ, а сьогодні митрополит Іоасаф (Шибаєв). Свого часу, Синод РПЦЗ відмовив йому у архієрейській хіротонії через сповідання поглядів, які були дуже близькі до поглядів сучасних «царебожників». Цієї «єпархії» УПЦ КП завжди було притаманне шанування колишнього російського імператора Миколая ІІ та сповідання імперської версії «русского мира». Цікаво, що навіть після початку агресії Росії, не дивлячись на наполегливі звернення архієреїв, священиків та вірних, яких обурювали пости цього постійного члена Синоду Київського Патріархату у соціальних мережах, патріарх Філарет продовжував толерувати (або навіть  підтримувати) його діяльність.

Також, без усілякої потреби, УПЦ КП вдерлася на канонічну територію Еладської Православної Церкві, створивши там свій екзархат з грецьких розкольників.

Більш того, апелюючи до Константинопольського Патріархату у справі власної реабілітації та визнання автокефального статусу УПЦ КП, патріарх без тіні сумління створює свої канонічні структури на територіях, які Вселенський патріарх вважає своїми. Йдеться про єпархію у Франції, яку очолив митрополит Мишель Лярош та ставропігійний деканат у США. При чому, коли американський деканат дійсно має зв’язок з української діаспорою, то французька інституція ніякого відношення до української діаспори у Європі практично не має, а владика Мішель (Лярош) не володіє, ані українською, ані російською, ані жодною іншою слов’янською мовою.

Загалом, вже до 1998 -1999 рр., патріархом Філаретом була сформулювала нова єресь, яку він озвучив на Всеукраїнській науково-практичній конференції головних редакторів ЗМІ 29 квітня 1999 року, про існування «двох самодостатніх сімей Помісних Православних Церков», у якій підвів базу про можливість існування спільноти «Православних Церков», яким неважливе визнання з боку Вселенського Православ’я. Саме ці ствердження сьогодні є тим, що у розумінні деяких Предстоятелів Помісних Церков визначає патріарха Філарета як єретика та ставіть питання про дійсність хіротоній архієреїв УПЦ КП. Бо, на підставі цих заяв, вони вимагають соборно «оцінити» ступень єретичності, як це було зроблено на І Нікейським Соборі, коли єретиків-кафарів прийняли до євхаристичного спілкування у сутнім стані (8 правило), але відмовили у цьому єретикам-павліанам (19 правило),

Отже, аналізуючи діяльність патріарха Філарета у 80-х – 90-х роках ХХ ст., можна зробити висновок, що вона від початку була об’єктивно скерована проти автокефалії Українського Православ’я, а з часу його присутності у автокефальному русі, зокрема на керівних посадах УПЦ КП, була остаточно скерована на ускладнення отримання визнання помісного статусу через негативне втручання у справи інших Помісних Церков та заяви, які Вселенським Православ’ям оцінювалися як єретичні. Саме через це патріарх Філарет зробився досить «токсичним» для Вселенського Православ’я, зокрема і Константинопольського патріарха.

ІІ Церква під себе. Перетворення Київського Патріархату на власну авторитарну структуру

Від початку відродження УАПЦ, а потім створення УПЦ КП, їх канонічна організація, яка у подальшому знайшла своє віддзеркалення у Статутах, була досить демократичною та базувалася на принципах соборноправністі. Однак з приходом до влади патріарха Філарета ситуація почала стрімко змінюватися, УПЦ КП перекраювалася по найгіршим лекалам, які уявляли собою гібрид керування Православною Церквою в Російський імперії та сталінсько-радянську систему РПЦ МП.

Так, навіть на відміну від сучасної РПЦ МП, у УПЦ КП була відсутня така інституція як єпархіальні та загальноцерковний церковний суд. Рішення відносно вини та покарання архієреїв (і священиків) приймалися виключно на синоді, а сам синод формувався особисто патріархом Філаретом та включав 12 постійних членів. Практично було створено «митро-політбюро», яке виключала участь у керівництві Церквою не тільки мирян та священиків, а навіть більшість архієреїв. Останнє виявлялося навіть у тому, що без будь-якого розбору, особисто патріархом, відмінялися цілком законні канонічні покарання, що накладалися на деяких священиків їх єпархіальними архієреями.

Цілком були практично скасовані «єпархіальні ради», які включали у себе мирян і священиків та були покликані не тільки для більш адекватного керування єпархіями, а й для обмеження «самодурства» правлячих архієреїв. Навіть загальна «вища церковна рада», яка складалася з 23 осіб, зокрема 8 мирян, була перетворена на цілком декоративну інституцію, бо, крім часу останнього Помісного собору УПЦ КП жодного разу не збиралася (у всякому разі про таки зібрання, а також про прийняті рішення, немає жодної інформації на офіційному сайті УПЦ КП, а вся діяльність ілюстровано 1 (одним) зверненням до Московського Патріархату).

Крім того, на Помісному соборі 2013 р., була офіційно введена цілком новітня для Вселенського Православ’я посада «заступника патріарха», якому, зокрема, було надано право місцеблюстителя у міжсоборний період у випадку смерті патріарха. Зазначимо, що у Православних Церквах посаду місцеблюстителя займає старший по хіротонії єпархіальний архієрей. Загалом уведення подібної офіційної посади «помічника патріарха», без чітко окреслених функцій та повноважень, при наявністю «керуючого справами патріархії», викликало досить багато запитань.

Загальний аналіз постанов Помісних та Архієрейських соборів, рішень Синоду УПЦ КП показує, що поступово, особливо у останні 10-15 років, відбувався процес повної пірамідальної централізації керування Церквою, коли у єпархіальних архієреїв забиралися їх звичайні повноваження. Тут, найбільш ілюстративним, є рішення Синоду УПЦ КП про заборону видавничої діяльності єпархіям без цензурування кожного видання центром. При цьому цензуруванню підлягали навіть збірники проповідів правлячих єпархіальних архієреїв.

Наслідком подібних процесів, як відзначали деякі науковці та аналітики, був запуск процесу перетворення Православної Церкви на тоталітарну структуру «гурустичного типу». На щастя, певний опір правлячих архієреїв та події 2018 р., а саме Об’єднавчий собор та надання Томосу, не дали остаточно завершитися цьому руйнівному процесу.

ІІІ Боротьба за єдність та визнання, чи її імітація?

Переважна більшість істориків та аналітиків, які описують діяльність УПЦ КП у 2000-2018 рр., найперше звертають увагу на її розбудову. Дійсно, за цей час значно збільшилася кількість єпархій, парафій, монастирів. Почали нормально діяти три богословських академії, побудована велика кількість нових храмів та ґрунтовно відновлені ті, що були передані громадам у зруйнованим або півзруйнованому стані. Церкві вдалося у край короткий термін, в умовах війни, організувати військове-капеланське та милосердно-волонтерське служіння. І це дійсно є заслугою патріарха Філарета, як Предстоятеля. Тут ніхто не може виказати якогось заперечення, а ось у плані досягнення православної єдності, руху на шляху визнання автокефалії Вселенським Православ’ям, не все так безхмарно…

Вже наприкінці 90-х років ХХ ст. стає зрозумілим, що Константинопольський Патріархат ніколи не піде на реабілітацію патріарха Філарета як «патріарха», а тим більше на визнання автокефального статусу Українського Православ’я у якості «патріархату». Саме через це УАПЦ, після смерті патріарха Димитрія (Яреми), відмовилася від «патріаршого статусу» та надала своєму Предстоятелю титул «Митрополита Київського і всієї України». Така форма надавала Вселенському Патріарху «поле для маневру» – реабілітація ієрархії УПЦ КП і УАПЦ, а потім визнання Помісного статусу Українського Православ’я через формальне відродження Київської митрополії, яку він історично вважав своєю канонічною територією (така форма визнання і була здійснена у 2018 р.).

Крім того, визнання автокефалії могло відбутися тільки після об’єднання УПЦ КП та УАПЦ у єдину юрисдикцію, яка й мусила звернутися з відповідним проханням до Константинопольського патріархату.

Тому вже на початку ХХІ ст. УПЦ КП була запропонована зміна титулування через процедуру об’єднавчого собору з УАПЦ, коли новообраний Предстоятель отримає титул «митрополита Київського». При чому, практично до останніх місяців 2018 р., такий собор мусив відбутися виключна «силами» архієреїв цих двох юрисдикцій, з запрошенням бажаючих з УПЦ МП.

Однак, усі спроби переговорного процесу між УПЦ КП та УАПЦ у 2000 – 2018 рр., навіть під егідою Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008 р., не дивлячись на можливість вирішення інших питань, провалювалися саме через небажання патріарха Філарета «зняти куколь», про що  неодноразово писав блаженної пам’яті митрополит Мефодій (Кудряков).

Дехто може заперечити нашу думку та небезпідставно стверджувати, що у зриві переговорів є провина й ієрархії УАПЦ. З цім твердженням ми можемо погодитися лише частково, бо, а автор цих рядків брав безпосередню участь у переговорним процесі 2011-2012 рр., позиція УПЦ КП полягала не у «об’єднанні з УАПЦ», а у простим «поглинанні УАПЦ» без усіляких гарантій. Такий зневажливий підхід цілком виявив себе у 2013 р., коли до УПЦ КП вирішили приєднатися кілька правлячих архієреїв УАПЦ. Вони не тільки не отримали будь-якого архієрейського місця служіння (навіть вікарного), а навіть перебували без титулів до надання їх вже Священним Синодом Православної Церкви України. Те саме відбулося і у 2015 р., коли до УПЦ КП забажав перейти один з правлячих архієпископів УПАЦ. Синод Київського Патріархату не тільки позбавив його титулу та гідного місця служіння, а й «понизив» до єпископа.

Крім того, навіть об’єднавчий собор УПЦ КП та УАПЦ не вирішив б проблеми з реабілітацією та визнанням, коли б новообраний Предстоятель носив титул «патріарха»… А саме за цей титул відчайдушно тримався (і тримається) владика Філарет.

Після провалу Київських перемов 2008 р., які відбувалися поміж Константинопольським патріархом Варфоломієм та очільниками невизнаних Православних Церков (УПЦ КП і УАПЦ), при посередництві Президента України Віктора Ющенко, усім зробилося зрозумілим – патріарх Філарет остаточно «токсичній» для Вселенського Православ’я. Адже, як згодом повідомили практично всі учасники процесу, зрив відбувся через небажання владики Філарета відмовитися від свого патріаршого титулу та прислухатися до братських порад Константинопольського патріарха Варфоломія. Саме після цього, у середовищі Київського Патріархату почала з’являтися думка про «третій шлях» – створення якось окремої «Української Церкві», на зразок Англіканської, якій загалом непотрібне визнання, або його можна очікувати невизначений термін… Сьогодні важко сказати наскільки ті ідеї поступово зробилися популярні серед духовенства та вірних УПЦ КП, але вони явно виходили від патріарха Філарета. Це, власно, беззаперечно демонструє його дуже дивна проповідь, з явними неправдивими історичними фактами, що була оголошена 14 травня 2019 з амвону Володимирського собору в Києві [7].

Загалом, навіть не згадуючи спробу об’єднання з УАПЦ 2015 р., у якій, на наш погляд, ієрархі УАПЦ не змоги читко визначити умови та виставили себе як основну підставу зриву перемов 2015 р, реальна проблема залишалася у небажанні очільник УПЦ КП йти на вибори Помісним собором об’єднаної Церкви. Таке небажання подається дещо дивним, коли порівняти кількість архієреїв та парафій обох Церков. Тому складається враження, що патріарх Філарет не мав впевненості у «своїх» архієреях та парафіях.

Можна по різному тлумачити дії Київського Патріархату у справі об’єднання та визнання у 2008 – 2016 рр. Це питання ще мусить бути об’єктом окремого дослідження, коли (і якщо) будуть доступні всі документі. Але викликає подів той факт, що патріарх Філарет, вже після анексії Криму та початку війни з Росією, аніяк не реагував на офіційні заяви та пости у соціальних сітках митрополита Іоасафа (Шибаєва) щодо пропаганди ідей «русского мира», хоча ці факти доповідалися йому навіть публічно.

Ще більший подів викликають деякі рішення Синоду УПЦ КП, які були прийняти вже під час активної фази перемов відносно визнання канонічного помісного статусу Українського Православ’я з боку Константинопольського Патріархату.

Так, 13 травня 2017 р., Синод УПЦ КП утворює «Європейський Екзархат Української Православної Церкви Київського Патріархату», який має парафії на канонічній території Константинопольського патріархату, Церкви Чеських земель і Словаччини, Еладської Православної Церкви та автономної Православної Церкви Фінляндії [8]. Крім того, духовенство УКП КП, не дивлячись на протести Польської Православної Церкви, «з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» продовжує регулярно навідувати монастир Святих Кирила і Мефодія (Уйковіце, Польща) [9]. Природно, що подібні рішення та діяльність аніяк не сприяли не тільки перемовам з Вселенським патріархом, а й додавали «токсичності» особі патріарха Філарета у очах більшості Помісних Православних Церков.

Але це ще не все… не дивлячись на численні звернення українського духовенства та вірних, Синод УПЦ КП, у часі війні з Росією, за поданням патріарха Філарета, призначає своїм екзархом у Росії відвертого «царебожника», шанувальника Російської імперії та прибічника «русского мира» митрополита Іоасафа (Шибаєва) [10].

Не менш дивними були і спроби декоративної зміни титулу очільника Київського Патріархату напередодні Київського Помісного об’єднавчого собору 2018 р., адже ще у жовтні існувала домовленість, що ані патріарх Філарет (УПЦ КП), ані митрополит Макарій (УАПЦ), не будуть висувати свої кандидатури на місце Предстоятеля Помісної Церкви України.

Загалом, коли казати про події, які передували Київському Об’єднавчому Помісному Собору та наданню Томосу, а також деяких подіях перших місяців існування Православної Церкви України, можна згадати багато фактів, як мінімум, дивної поведінки патріарха Філарета, коли його особисті амбіції вставали на заваді інтересам Українського Православ’я. Про це вже багато написано істориками, аналітиками та журналістами, зокрема й автором цієї статті [11], а відразу перейдемо до аналізу подій початку травня 2019 р.

Мало хто дійсно вірив, що патріарх Філарет, який більш 25 років будував «Церкву під себе», добровільно віддасть її іншому архієрею, навіть своєму ставленику, та задоволиться роллю «почесного пенсіонера та духовного батька». І у цьому плані, враховуючи особистість патріарха Філарета, тактика поблажливості та милосердя відносно, його дій, була явно програшною. Адже, як стверджують психіатри, тут спрацював т.зв. «синдром капризної дитини». Тобто, задоволення вимог ультиматумів та істерик не приводить до спокою, а тільки до нових, ще більших вимог. Більш того, подібна людина сприймає доброту та задоволення своїх вимог як власну перемогу, як слабкість опонента й спонукання до нових, ще більших вимог. Особливо, коли подібна думка активно підтримується найближчим оточенням.

Але, на великий жаль, справа не тільки у особистих амбіціях патріарха Філарета. Дуже симптоматично, що відкриту розкольницьку діяльність у ПЦУ розпочав саме митрополит Іоасаф (Шибаєв). Тут важко не погодиться з п. Романом Бондарчуком, який ще 19 квітня 2019 р. відзначив на своїй сторінці у соціальної мережі Фейсбук: «Зрозуміло що митрополита Іоасафа Шибаєва ФСБ Росії спонукає до дій направлених на розкол Церкви яку очолює митрополит Епіфаній. Я неодноразово задавав собі запитання за які такі заслуги ФСБ Росії так благоволить Іоасафу Белгородському, у нього на відміну від владик Климента та Адріана не відбирають храмів і земельних ділянок а навпаки, у всьому сприяють. Зверніть увагу, його заява проти митрополита Епіфанія вийшла після завершення першого туру президентських виборів які показали що Порошенко не набирає більшості, тут і заява Синоду УПЦ МП до Вселенського Патріарха Варфоломія з вимогою відкликання Томосу, тут і неодноразові заяви Філарета про те які погані греки, і про те що він хоче змінити Статут Церкви, тобто повернути Статут КП і відновити повну свою владу над Церквою відсторонивши від предстоятельства Епіфанія. Що нас в такому разі очікує: Вселенський патріарх Варфоломій відкличе Томос, в УПЦ ПЦУ відбудеться розкол бо значна частина єпископату і духовенства не піде за Філаретом, але йому від цього буде байдуже. Філарет знову звернеться (можливо вже звернувся) до патріарха Московського Кирила про зняття з нього анафеми, як ви знаєте він звертався але йому не відмовивши відмовили а зараз якщо він посприяє відкликанню Томосу від УПЦ ПЦУ думаю анафему з нього знімуть. Перманентні перемовини з РПЦ МП відбуваються, не надаремно митрополит Іоасаф Шибаєв чи не кожного тижня в Філарета» [12]. Власне виконання цього задуму і назирали 14 травня 2019 р. у Київському Володимирському соборі, коли біля патріарха Філарета стояли виключно «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату на яких ФСБ РФ має можливість здійснювати прямий вплив….

На нашу думку, дивлячись на сьогоднішні перебіг подій, нам поки залишається тільки здогадуватися: Чи діє патріарх Філарет через свої власні амбіції та переконання, або його діяльність є цілком осмисленою боротьбою проти Помісності Українського Православ’я, яка прихована патріотичними гаслами.

IV Висновки

Розглядаючи діяльність патріарха Філарета на посаді очільника УПЦ КП щодо боротьби за визнання автокефалії Українського Православ’я з боку Вселенського Патріарха, можна прийти до думки, що вона, попри патріотичну риторику, була контпродуктивна. Дії патріарха Філарета реально створювали перешкоди для доброзичливого ставлення до УПЦ КП з боку інших Помісних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату. У цієї парадигмі дії, висловлювання та заяви «почесного патріарха» Філарета, які він здійснює останнім часом, цілком логічні та прогнозовані. При цьому неможна відкинути його заслуги у розбудові УПЦ КП, яка явно переросла свого творцю та стала основою Православної Церкви України.

Посилання

1. Екзарх Константинополя Даниїл: Православна церква України може стати патріархатом

2. Газета «Советская Украина» від 9 травня 1989 р. Переклад українською мовою автора статті.

3. «Православный вестник», №1, 1991 р. ст. 8. Переклад українською мовою автора статті.

4. «Православный вестник» №10, 1990; «Православный Вестник» №4, 1990 та інш.

5. Депутатська заява від 20 січня 1992 р. Архів автора.

6. Семен Глузман. Квітка на могилі Патріарха.

7. Святкове богослужіння у день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського

8. Журнал № 17 Засідання Священного Синоду УПЦ КП від 13 травня 2017 р. //

9. Митрополит Димитрій очолив богослужіння престольного свята монастиря в Уйковіцах

10. Журнал № 18 Засідання Священного Синоду УПЦ КП від 13 травня 2017 р.

11. Після Томосу. Тернистий шлях становлення Православної Церкви України //

12. Роман Бондарчук. Наближаються до завершення президентські перегони…. 

прот. Сергій Горбик (ПЦУ)