Однак Йона, замість того, щоб безпосередньо виконати волю Бога і проповідувати ніневітянам, йде в Яффу і сідає на корабель, відпливає в Таршіш. Тоді, за Божественним повелінням, на морі піднявся шторм і моряки кинули Йону в море, де його проковтнув кит (Іон. 1:3-2:1).

Перебування Йони протягом трьох днів в череві кита і його виверження на сушу є для всього Старого Завіту символом триденного погребіння і Воскресіння Христа. Крім того, навіть Сам Ісус Христос, бажаючи описати Своє триденне Поховання і Воскресіння, порівнює його з триденним знаходженням Йони всередині кита і його подальшому виверженням на сушу: «Як Йона перебував у середині кита три дні і три ночі, так і Син Людський буде в серці землі три дні і три ночі» (Мт. 12:40).

Однак в тексті пророцтва Йони нічого не говориться про те, в якому становищі перебувало його тіло в череві кита. Проте, православна гімнографія, що доносить до нас церковну традицію, представляє пророка Йону в момент його знаходження всередині кита таким, що розпростер свої руки і створював знак Хреста: «Образ Божественного Хреста, Йона в середині китів, з розкинутими руками передначертав» (катавасія утрені в Хрестопоклонну неділю).

Саме знак Хреста, позначений в замкнутому просторі утроби тієї риби, став тим, що врятувало Йону і допомогло йому після трьох днів вийти на сушу неушкодженим. Ця подія стає однім з найбільших чудес Старого Завіту, пов’язана з порушенням природних законів через Божественне втручання. Парадоксальним і дивним перебування Йони протягом трьох днів всередині кита є, з одного боку, тому, що настільки довга відсутність повітря не викликала смерті, з іншого – через те, що Йоні вдалося врятуватися і в доброму здоров’ї вийти назовні.

За встановленням Церкви, пам’ять пророка Йони святкується 21 вересня (грецька традиція), У день, коли відбувається віддання свята Воздвиження чесного Хреста.

Свято Хрестовоздвиження є спогадом про Страсті та Розп’яття Господа, яке не відбулося ні в стінах Єрусалиму, ні в іншому закритому просторі, щоб юдеям не вдалося привласнити собі цю подію спасення світу. Воно сталося за міськими стінами на відкритому просторі (Мт. 27:32-33, Мк. 23:26), щоб освятити все і зробиться доступним для огляду з усіх чотирьох сторін Хреста, які відповідають чотирьом сторонам горизонту.

Розп’яття Христа передвіщає його Воскресіння. Після Воскресіння і П’ятидесятниці і зішестя Святого Духа бере свій початок апостольська проповідь і поширення Євангельського слова серед усіх народів.

Зображення знаку Хреста як символу розп’ятого Господа Йоною в череві кита і його подальша пророча діяльність в різних землях дають нам підстави стверджувати, що книга пророцтв Йони, крім триденного Поховання і Воскресіння Христа і Знамення Чесного Хреста, передвіщає і проповідь святих апостолів, оскільки Йона був посланий Богом в чужі землі, а не в Ізраїль. У ту епоху північне царство було знищено ассирійцями, внаслідок чого Йона був змушений відправиться до ворогів ізраїльського народу. За часів проповіді Йони існували пророцтва про втілення Слова, яке ще не було здійснено. Шлях пророка Йони, в тому числі і його перебування в морі, знаменує собою участь Бога в житті всього творіння.

Таким чином, Йона, спочатку відмовився проповідувати слово Боже в Ніневії, відправився до Таршішу (Йон. 1: 3), де його поглинає кит (Йон. 2: 1), згодом вивергає  його на сушу цілим і неушкодженим. Після цього Йона знову отримує від Бога повеління проповідувати в Ніневії (Йон. 3:1-2). У результаті жителі Ніневії покаялися і спасалися  (Йон. 3:3-10).

Центром вчення пророка Йони є Бог. Для пророка Бог – все. Від Нього відбувається, їм керується і в Ньому закінчується все суще. Йона вважає Бога винятковим і національним Богом юдеїв, які піклуються тільки про цей народ. Саме ця точка зору змушує Йону послухатися Божественного веління. Однак Бог стоїть вище національностей і є загальним, що піклується про кожного, незалежно від його національної приналежності. З цієї причини Бог закликає Йону проповідувати за межами Ізраїлю, бо інші народи не є ворогами ні юдеїв, ні Бога, а навпаки, являють собою дітей і творіння Божі, які потребують покаяння, спасіння й повернення до свого Творця.

Феодорос Рокас, богослов.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Багато десятиліть життя і діяльності святителя Ігнатія залишилися очевидно в безвісті, якби його життєвий шлях закінчився на єпископському троні. Тоді він був би відомий тільки завдяки єпископським свідченнями церковного історика Євсевія Кесарійського.

Під час гонінь Доміціана (81-96 рр. після Р.Х.) святий Ігнатій закликав багатьох сповідників зневажати тортури і муки, які тривають лише мить, для блага отримання життя вічного. Коли гоніння припинилися, святий Ігнатій заснував положення про організацію Церкви і, таким чином, показав, що благодать, дана апостолам в день П’ятидесятниці, залишається і поширюється на єпископське служіння, в той час як апостоли вже відійшли в кращий світ.

Надалі на імператорський трон зійшов Траян, який від початку не чіпати християн, бо країна перебувала в стані війни з варварами. Після перемоги над скіфами і даками він вирішив підпорядкувати собі всіх громадян, наказавши повсюдно приносити жертви поганським богам, а християн, що відмовляються поклонитися ідолам і імператору, вбивати.

Під час походу проти вірмен і парфян в 113 році імператор проходив через Антіохію, де почав гоніння на місцевих християн. Тут святий Ігнатій, після того як був заарештований і представлений імператору, відкрито виявив свою віру в Христа, сміливо висміюючи забобонність могутнього імператора, який поклонявся порожнім і брехливим предметам, щоб захистити свою армію.

Тоді-то святий і попрощався зі своєю Церквою і був висланий в Рим, а, проїжджаючи через місто Смирна, зустрівся зі своїм другом єпископом Полікарпом Смирнським, переконуючи народ і промовляючи повчання і настанови. У Римі, де і закінчився його шлях, віруючі столиці зустріли святого Ігнатія з великою радістю і глибоким сумом. Мучеництво його здійснилося на арені Римського стадіону, де на нього були випущені дикі леви, вони вмить розірвали святого, залишивши тільки тверді кістки. Згодом віруючі зібрали кості мученика і перевезли в Антіохію, де християни урочисто вітали чесні мощі, що стали джерелом багатьох чудес і духовної розради.

Святий Ігнатій Богоносець, другий єпископ Антіохійський, діяльність якого почалася в 70 р після Р.Х., був батьком і вчителем Церкви, першим великим післяапостольськім церковним богословом. Те, що він був добре знайомий з апостолами, є безперечним фактом. Середовище, в якому він ріс і здобував освіту, передбачає грецьке походження, про що свідчить багатий стиль його письма, бо писання святого Ігнатія вимагали не лише доброї освіти, але і володіння чудовим літературним талантом. В Антіохії йому випала нагода дізнатися про філософських течіях свого часу.

В якому віці він став єпископом, невідомо. Не викликає сумнівів і те, що його авторитет і духовна влада перейшли далеко за межі Антіохії, досягнувши кордонів Сирії. Одним словом, це був єпископ вселенського масштабу.

З Ігнатієм Богоносьцем Церква встала на шлях богословського самоствердження. Богослов’я святого Ігнатія є істинним, воно стало мораллю, духом і традицією Церкви, тому що було вираженням пастирської і апостольської спадкоємності і традицій. Власне, три теми глибоко пов’язані між собою в навчанні св. Ігнатія Антіохійського: це його вчення про Церкву (еклезіологія), вчення про Євхаристію і про ієрархію.

Ще за життя він написав сім послань, які збереглися донині: 1) до Ефесян, 2) до Магнезійців, 3) до Траллійців, 4) до Римлян, 5) до Філадельфійців, 6) до Смірнян і 7) до Полікарпа. Зміст шести послань, головним чином, складається з умовлянь про необхідність більш за все берегтися від виникали і поширювалися тоді єресі, суворо дотримуватися апостольських звітів, а також з закликів до єднання народу навколо єпископа.

Святий Ігнатій Богоносець закликає віруючих до єднання навколо єпископа місцевої церкви, щоб нічого в ній не відбувалося без його відома і згоди, так як єпископ є «серце» Євхаристії, в ім’я якого це Таїнство і відбувається. Він підкреслює, що там, де знаходиться єпископ, знаходиться і тіло Церкви.

Присутність єпископа і згадка його імені під час Таїнства Євхаристії є необхідною умовою для підтвердження автентичності її таємниці. Під час першого святкування Таїнства Євхаристії на Тайної Вечері, покровителем нашого спасіння і літургії був Сам Ісус Христос, Який залишив нам своїх наступників, святих апостолів, а вони, в свою чергу, своїми наступниками зробили єпископів місцевих церков, таким чином, єпископ є наступником Ісуса Христа.

Це вчення святого Ігнатія про згуртованість помісної церкви навколо єпископа ми переживаємо під час Євхаристії, слухаючи прохальну єктенію: «Ще молимось за Святійшого Патріарха нашого, за Високопреосвященного Владику нашого, і всій у Христі братії нашій». Єктенія «за Владику нашого» оголошується не тільки під час Таїнства Євхаристії, але і під час всіх служб і літургій, як про це йдеться вище, а також міститься в усіх молитвах і антифонах.

Пам’ять святителя Ігнатія вшановується 20 грудня / 2 січня, а перенос мощів – 29 січня / 11 лютого.

Феодорос Рокас, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Незважаючи на те, що царство в той період перебувало в мирі і благополуччі, релігійність народу перебувала в кризі через проникнення в народну віру язичницьких культів. Священики цієї епохи ставилися до служіння лише як до професії, всіляко насаджуючи поклоніння Ваалу, проти чого разом з іншими пророками VIII століття виступав і Осія.

Пророк Осія, творець однойменної пророчої книги, що складається в цілому з чотирнадцяти розділів, в перших трьох розділах свого твору розповідає про свою особисту драму – шлюбі з розпусницею. Цей шлюб має алегоричний сенс і є найважливішою частиною книги пророка.

За наказом Божим пророк Осія бере в дружини Гомеру, дочка Дівлаїма. У їхньому шлюбі народилося двоє синів і одна донька (Ос. 1:2-9). Але оскільки дружина його була невірною, Осія вигнав її, дізнавшись про її беззаконня (Ос. 2:1-16), і знову прийняв її після іншого Божественного наказу, коли дружина щиро покаялася (Ос. 3: 1-5).

Феофілакт Болгарський пише, що наказ Бога Осії взяти в дружини розпутницю знаменує собою доказ розбещеності Ізраїлю, так само як і того, що Бог не довго буде терпіти. Він хоче, щоб народ покаявся і повернувся знову до поклоніння єдиному правдивому Богові (PG Т. 126 ст. 577).

Згідно Феодориту Кирському, розпустою в стосунках між народом і Богом є ідолопоклонство (PG Т. 81 ст. 1561). Ізраїль уподібнюється опоганеної жінці-блудниці. У цьому  конкретному випадку під опоганеної жінкою мається на увазі не ізраїльський народ, але сама ізраїльська країна. Це відбувається тому, що, згідно з юдейською думкою, країна представляє собою не тільки територіальні володіння, але особливу живу силу, що оточує  цю землю і людей, які живуть на ній. Кирило Олександрійський робить висновок, що ізраїльська земля впала в розпусту, порушивши укладений з Богом договір про виконання Його заповідей (PG Т. 71 ст. 36).

Це відступництво є головною темою пророцтва Осії, який різко засуджує його, пророкуючи покарання ізраїльського народу і доказ Божественної любові після його покаяння. Покарання і любов Бога до Ізраїлю в книзі Осії, як було сказано вище, порівнюються з подружніми стосунками між пророком і дружиною, що здійснює зраду, відносинами, які зробили значний вплив на пророчу проповідь Осії.

У вірші 11: 1 («На зорі загине цар Ізраїлів! Коли Ізраїль був юний, Я любив його і з Єгипту викликав сина Мого») пророк Осія представляє цей зв’язок ще яскравіше: не просто як відносини подружжя, але як щось більше – відносини батька і сина. Бог Отець закликав свого «сина» Ізраїль, коли той був, як юне дитя, полонений в Єгипті, і повів його в пустелю. Тут народ знайшов досвід постійної присутності Бога, що явився йому на горі Синай (Вих. 19) у вигляді чудових знамень і, в той час як народ злякався Божественної присутності, передав Мойсею закон. Богоявлення, укладення договору і надання закону стали найважливішими результатами цих відносин.

Осія згадує мандрування ізраїльського народу по пустелі, стверджуючи, що цей період з’явився золотою епохою ізраїльської релігії, коли Бог постійно відкривався свого народу. Це одкровення і зв’язок представляються Осії такими ж тісними, як відносини між подружжям в їх шлюбному житті. Релігійний синкретизм і відхід народу від дотримання Божественних заповідей є для Осії чистим перелюбом. Золота епоха пустелі, коли Ізраїль пізнав істинного Бога і залишався вірним Його волі, закінчилася, поступившись місцем поєднанню релігії істинної віри з язичницькими культами. Однак Бог любові не розриває негайно все зв’язки зі Своїм народом, але залишає йому можливість покаяння, повернення і відродження.

Цей зв’язок між Богом і Його народом мають виняткову важливістю, бо стверджують монотеїзм як єдиний шлях, що веде до порятунку. Бог в книзі пророка Осії представлений не тільки справедливим, що судить і карає народ, а й виконаним любові, Тим, Хто, караючи, в той же час закликає до покаяння і прощає. Пророк Осія іменується пророком любові, так само як апостол Іоан називається євангелістом любові.

Феодорос Рокас, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Згідно біблійному оповіданню, перед смертю Мойсей (Втор. 34:5) передав кермо влади ізраїльським народом Ісусу, сина Навина (Втор. 34:9).

Перший наказ, який Ісус Навин отримує від Бога, – перейти разом зі своїм народом річку Йордан (Нав. 1:2). Потім Ісус посилає розвідників у Єрихон. Їм вдається врятуватися від переслідувачів завдяки допомозі Раав (Нав. 2:1-9), після чого Ісус зі своїм народом покидає рідні землі, щоб перейти через Йордан (Нав. 3:14-17). Коли цей перехід був здійснений, вони розбили табір в Галгані (Нав. 4:19-24), де і відсвяткували Пасху (Нав. 5:10-12).

При Єрихоні, Ісус Навин раптом підняв очі до неба і побачив людину, що стоїть перед ним і тримає в руках меч. Ісус звернувся до неї, бажаючи зрозуміти, хто стоїть перед ним (Нав. 5:13-15). На питання Навина: «Наш ти, чи наших ворогів?» – Той відповів: «Я вождь Господний тепер прийшов сюди» (Нав. 5:13-14). Оріген пише, що цим вождем був АрхістратигМихаїл, який з’явився Ісусу Навину, оскільки Ісус був ватажком ізраїльського народу і владу цю отримав від Бога. Будучи вождем, Навин повинен був повністю підкорятися Архангелу Михаїлу, захиснику ізраїльського народу (PG Т.12, р.821).

Ісус Навин чекав від Бога якогось знака, що дозволяв йому захопити Єрихон, і питання, з яким він звернувся до Архістратига, що з’явився перед ним, переслідувало цю мету. Однак Ісус боявся, що йому з’явився й не Ангел, а лукавий, що має здатність приймати вигляд Ангела світла. Тому він питає, ворог він або свій: «Наш ти, чи наших ворогів?» (Нав. 5:13).

Архангел Михаїл запевняє Навина, що він є самим посланником Божим, а не якимось хитруванням лукавого: «Я вождь Господнього тепер прийшов сюди» (Нав. 5:14). На знак свого підпорядкування, Ісус Навин впав на землю й поклонився. Явління Архангела Михаїла в образі воїна повинно було надихнути переляканого Ісуса Навина, так само як і довести те, що Бог невидимо присутній і б’ється разом з ізраїльським народом, як свідчить Прокопій Газський (PG Т.87а, р. 1012).

Тоді Ісус Навин прямо запитує Михайла, посланника Божого: «Що володар мій скаже своєму рабу?» (Нав. 5:14), показуючи тим самим своє підпорядкування і визнання в ньому Архістратига Божого, а також і покірність самому Богові. Архістратиг, у свою чергу, наказує Ісусу зняти взуття («Скинь взуття своє з ніг своїх»), що є вираженням поваги і благоговіння перед святою землею і перед явленнямАрхістратига: «Місце, на якому стоїш ти, святе» (Нав. 5:15).

Однак те, яким чином Архістратиг звертається до Ісуса Навина, залишає враження, що мова йде не про архангела Михаїла, а про Самого Сина і Слово Боже, посланнику великої Божественної волі, оскільки простий Ангел або Архангел не став би вимагати від людини повного підпорядкування і схиляння , якого вимагає Бог. Наказ поклонитися і слова про святість цього місця в сцені зустрічі Ісуса Навина з Архістратигом (Нав. 5:15) стають паралеллю до явлення Ангела у палаючому і не згораючому кущі, коли Бог покликав Мойсея і говорив з ним (Вих. 3:5) .

Метою двох цих явищ, спочатку Мойсею й потім Ісусу Навину, є заохочення діянь цих двох правителів: Мойсей вивів свій народ з Єгипту, тобто звільнив від рабства; Ісус Навин завоював для свого народу землю обітовану.

Ким би не була людина, що з’явилася в такий важливий момент Ісусу Навину, Самим Сином і Словом Божим або ж Архангелом Михаїлом, найбільше значення має наступне. Ісус Навин знайшов сміливість і силу, переконавшись в черговий раз, що Бог тримає обіцянку, яку Він дав, ввіряючи Навину владу над ізраїльським народом, – ніколи не залишати його, як колись Мойсея (Нав. 1:5).

Феодорос Рокас, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я» 

У Старому Завіті ми можемо знайти безліч алюзій на символ Чесного Хреста. Нижче ми згадаємо про шість подібних провісників.

По дорозі ізраїльтянів у Рефідім Мойсей двічі накреслив хресне знамення. Спочатку він ударив жезлом об скелю, і з неї пішла вода, в результаті чого народ втамував свою спрагу. Потім Мойсей розпростер свої руки з жезлом до неба, щоб помолитися і зміцнити ізраїльський народ у боротьбі проти Амалика (Вих. 17:1 – 16). Згідно святому Григорію Палами (PG 133 – 136), саме знак Хреста підтримав ізраїльських воїнів і допоміг їм перемогти. На думку Теодорина Кирського, крім символу Хреста, був явлений і символ розп’ятого Господа (PG 80, 260 – 261).

Іншого разу Мойсей зобразив цей святий знак, коли вів ізраїльський народ в Едом. Тут ізраїльтяни втратили сміливість і віру в Бога, тому Бог послав смертоносних отруйних змій, які кусали ізраїльтян і в результаті багато з них загинуло. Коли ізраїльтяни покаялися, Господь наказав Мойсеєві виготовити мідного змія і встановити його на дерев’яному брусі, і сказав, що кожен, хто погляне на цього змія, зцілиться (Чис. 21: 4 – 9). Хоча біблійний текст не дає нам докладного опису того, яким чином був встановлений мідний змій, святий Григорій Палама представляє нам більш ясну картину, пояснюючи, що Мойсей спорудив змія на похилій поверхні на вертикально поставленому дерев’яному брусі, в результаті чого був утворений хрест (PG 133 – 136). Крім того, сам Ісус в оповіданні Євангелія від Матвія, пророчо говорячи про свою хресну смерть, порівнює її з Воздвиженням мідного змія в пустелі: «І як Мойсей підніс змія в пустелі, так належить піднестися Синові Людському» (Ін. 3:14).

Знак хреста спас від смерті і пророків Старого Завіту – Даниїла і трьох отроків. Три отроки, Ананія, Азарія і Мисаїл, і пророк Даниїл жили у Вавилоні в період його полону. Три отроки були поміщені у вогняну піч і спаслися, завдяки чудовому Божественному втручанню (Дан. 3:23). Пророк Даниїл був спасенний подібним чином, коли був кинутий у рів з левами (Дан. 6: 16-23).

Звичайно, і в цих випадках біблійний текст не відтворює повну картину порятунку трьох отроків. Однак цей недолік заповнюють творіння Андрія, єпископа Критського, який пише, що спочатку три отрока, а потім і пророк Даниїл здіймали руки до неба, склавши їх хрестоподібно (PG 97, 1040 – 1041). Це переказ зберігає і церковна гімнографія. Зокрема, в Хрестопоклонну неділю в одному з піснеспівів ми знаходимо такі слова: «Вкинутий колись у рів на розтерзання левам, великий між пророками Даниїл, навхрест руки розпростерши, неушкодженим спасся, благословляючи Христа Бога повіки» (катавасія восьмий пісні канону ранішньої).

У Старому завіті існують пророцтва не тільки щодо Хреста Христового, але й таких подій як Різдво, Пристрасті і Воскресіння Христа. Однак саме Хрест Христовий є тим знаряддям, за допомогою якого Христос прославився, поламав войовничого ворога, переміг смерть і Своїм Воскресінням дарував людям нове життя, вільну від оков смерті і тління.

Незважаючи на те, що в старозавітні часи хрест був символом прокляття і смерті, і, згідно з проголошеним Второзаконня, всякий, загиблий на древі, вважався проклятим (Втор. 21:23), Христос Своїм Розп’яттям, зробив хрест символом перемоги над смертю, знаком слави і величі. Хрест перестав бути атрибутом приниженості, убозтва і прокльону, ставши виразом святості, благословення, честі, слави і благородства.

Але яким чином сталася ця суттєва зміна, це диво й перетворення? Звичайно, причиною тому стало втілення Сина і Слова Божого, в якому «Слово стало плоттю» (Ін. 1:14), і Його Розп’яття, коли Він «помер за нас» (Рим. 5:8), «упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, i смерти хресної» (Флп. 2:8), позбавивши нас «вiдкупив нас вiд прокляття закону, ставши за нас прокляттям» (Гал. 3:13).

Хрест і Воскресіння Христа відкрили нам двері в Рай, скасувавши полум’яний меч, що перепиняє шлях до дерева життя (Бут. 3:24). Якщо ми звернемося до гімнографії свята хрестопоклоніння, ми побачимо безліч похвал Хресту Христовому, які називають його вартовим райської брами, перемогою царів, похвалою ієреїв, опорою віруючих, хранителем світу, славою і гордістю Церкви, великою славою християн, коханої проповіддю Апостолів, вінцем мучеників, дорогоцінним прикрасою пророків – похвал, які підносяться і на Хрестопоклонну неділю Великого Посту.

Феодорос Рокас, богослов.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»