Розповім трохи про коптське жіноче чернецтво. Коли Пресвята Богородиця несла на Своїх пречистих руках Немовля Ісуса Христа, Вона несла Його як Людину. Але, як кажуть святі отці, ще раніше Вона несла Його у Своєму серці. І після Воскресіння Господнього та Його Вознесіння Матір Божа влаштувала дім для дів. Тому ми вважаємо, що жіноче чернецтво як об’єднання дівчат у певну спільноту було започатковане ще Богородицею. Вона уособлювала цей спосіб життя ще до того, як сформувався чернечий стан та монастирська організація. З любові до Бога та маючи палке бажання служити Йому, діви, у той час, коли ще не було жіночих обителей, бувало, переодягалися в чоловічий одяг і жили в чоловічих монастирях як ченці. Коли у IV столітті преподобний Пахомій Великий створив спільножитний монастир, до нього прийшла його сестра. Після того як він поспілкувався з нею, вона повірила в ідею чернецтва. І тоді був утворений уже справжній жіночий монастир на протилежному від монастиря святого Пахомія березі річки. Преподобний Пахомій отримав перший устав чернечого життя від Ангела. Цей устав він передав і в жіночий спільножитний монастир, щоб там так само дотримувалися правила чергування молитви і праці, виконання послухів.

По всій землі Єгипту після цього поширилися монастирі, різні за розмірами та кількістю насельників — можна сказати, що вони покрили весь Єгипет.

Кількість монастирів у наш час також досить велика. У нас багато жіночих обителей, які офіційно ще не затверджені у статусі монастирів, але перебувають на шляху до цього. У монастирях дотримуються статуту, положень про обрання ігумені, про прийом та постриг сестер. Наш Патріарх Тавадрос II заохочує заснування монастирів в інших країнах, куди як насельниці їдуть наші сестри, що мають досвід чернецтва.

Комісія у справах чернецтва, яку очолює єпископ Даниїл, регулярно організовує конференції, на яких збираються ігумени та ігумені всіх наших монастирів і обговорюють спільні питання або розділяються на тематичні групи. Як і насельники чоловічих монастирів, сестри у нас здобувають освіту. Залежно від умов обителі, свого бажання та можливостей, вони можуть захистити як магістерський диплом, так і докторську дисертацію. Навчання здебільшого проходить онлайн. У разі виникнення потреби в інших формах занять, ігуменя вирішує це питання та організовує їх в індивідуальному порядку.

В історії єгипетського чернечого життя було чимало святих, які давали мудрі настанови ченцям. Існує чимало корисних книг. Ми завжди готові обмінюватися духовним досвідом та зміцнювати зв’язки між нашими монастирями як усередині Єгипту, так і в братньому спілкуванні з християнами інших Церков, як це відбувається сьогодні з вами. Наш великий святий, преподобний Антоній повчає, що чернець, подібно до бджоли, збирає з усіх квітів найкорисніше і перетворює це на мед. І ми збираємо мед духовної мудрості для нашого вдосконалення, поглиблення наших взаємин та взаєморозуміння. Чернецтво — це любов. Ми любимо одне одного, і я відчуваю, що, попри наші відмінності, ми все одно маємо спільне коріння. І це неодмінно поєднає нас у благодаті. Я молю Бога і сподіваюся, що ця наша конференція дасть кожному з нас особисто щось для внутрішнього зростання, а обом нашим Церквам надають новий імпульс для творення добра, процвітання та можливості йти спільним шляхом.

ігуменя Василія (Коптська Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

До нашого порталу звернувся один з ченців ПЦУ з питанням про статус людини, над якою здійснили чин одягання ряси та камилавки. Адже сьогодні, через певні модерністки погляди, існує думка, що така людина не вважається ченцем, тому може вільно, без жодних канонічних наслідків, покинути монастир, одружитися та жити звичайним життям мирянина. Дійсно, у деяких Православних Церквах до сьогодні ведуться дискусії щодо цього чину в світлі духовно-канонічних зобов’язань рясофорного члена чернечого братства. За порадою одного афонського ченця-богослова, ми переклали відомий твір, який підписаний «Святогірський Чернець», який найбільш повно відповідає на поставлене нам питання

Редакція «Київського Православ’я»

***

Як й усі церковні чини та статути були складені не в один момент, але з’явилися результатом багатьох і різноманітних, що відбуваються за дивовижною Божественною благодаттю перетворень всередині багатовікового життя Церкви та її перекази, так і «Чин на одягання ряси і камилавки» є результатом тривалого (починаючи з VIII століття) розвитку цього чину [1].

У XII столітті питання, якою мірою рясофор причетний до чернечого звання, обговорювалося досить широко[2], що випливає з послання Святішого патріарха Антіохійського Феодора Вальсамона[3]. Виклавши різні думки з цього питання, Вальсамон визнає за рясофорним ченцем властиві чернечому званню канонічні зобов’язання, а саме: «…не може зняти з себе чернечий одяг і одружитися».

Найбільш ясне і закінчене вчення з цієї теми ми бачимо у творі святителя Євстафія Фессалонікійського «Огляд чернечого життя»[4], де святитель говорить про поділ чернечого проживання на три чини: великосхимників, середніх мантійних і новоначальних [5]. З усього багатства міркувань святого наведемо два показові уривки, в яких йдеться про статус рясофорного ченця: «Хіба ти не знаєш, о початковий чернець, що після урочистого, а водночас простого і малослівного постригу, ти відразу присвятив себе Богу?»[6] ] та  «Велика і твоя гідність, о початковий чернець. Ти вже вписаний у число царських підданих»[7].

Професор о. Феодорос Зісіс, розбираючи вчення свт. Євстафія каже: «Євстафій не повідомляє, чи були рясофорні послушники у його епоху. Однак він цілком ясно відрізняє початкового  ченця від послушника. Звертаючись до такого ченця, він зауважує, що правилами визначено час випробування, протягом якого його слід було випробувати, чи може він жити як чернець. «Адже для того тобі і визначено правилами час для роздумів, щоб ти або з твердою впевненістю залишився, або пішов, якщо не впевнений». Після цього його приводили до святого вівтаря, священна благословляли і одягали в апостольський одяг. Отже, надалі він має жити як євангельський та апостольський чернець. Надалі святитель нагадує початковому про урочисто прийнятий постриг, який, хоч і «простий і малослівний», посвячує ченця в слуги Богу. Чоло брата зображується знаменням хреста, а самі ці вступні обряди відбуваються перед Богом, ангелами та людьми. Через цей малий постриг чернець присвячує себе Богу і остаточно залишає світ. Це також очевидно з того, що він не може вже зняти рясу і повернутися у світ, оскільки подібне заборонено правилом [8]. І «Таким чином, хоча ченці нижчого чину могли б називатися лише рясофорними, як іменує їх Євхологій, вони називаються ще й вступниками чи початківцями» [9].

Зі сказаного вище випливає, що ще до XII століття той, над ким було скоєно «наслідування на вбрання ряси та камілавки», вважався причетним до чернечого звання. Про те, що Церква дотримувалася такої думки і з таким розумінням робила цей постриг аж до початку XIX століття, свідчить прп. Никодим Святогорець у «Підаліоні»: «А Іов Амартол у слові «Про таїнства» (див.: Хрісанф Єрусалимський. Синтагматіон) говорить ще й про третю схиму: «Чернецька схима веде від меншого до досконалого, від так званої малої схими, або рясо , до святої схимі постригу, а від неї вже до так званої великої ангельської схими». Подібним чином і в Євхології три окремі наслідування схими: наслідування рясофора, малої схими і великої схими. І малосхимником у ньому називається не рясофорний, як у Іова, але той, кого в нас зазвичай називають ставрофорним, – його Іов вище назвав тим, хто має схиму постригу. З усього сказаного випливає, що рясофорні вже не можуть скинути рясу і одружитися – нехай не буде! Як вони наважаться на це, тоді як і волоси на голові їх пострижені, а це означає, що вони відкинулися всякого мирського мудрування і присвятили своє життя Богові? Як вони сміються на це, коли з благословення носили чернечу рясу і камилавку, змінили ім’я і над ними були прочитані ієреєм дві молитви, в яких ієрей дякує Богові за те, що Він «позбавив їх від суєтного мирського життя і покликав на чесну обіцянку», і просить Його прийняти їх «в ярмо Його спасення»?»[10]

З сучасних дослідників найбільш детальну розробку теми робить професор Панайотіс І. Панайотакос, який добре знайомий з джерелами, бібліографією, а також цілком усвідомлює серйозність питання і має уявлення про живий досвід сучасного чернецтва. У його роботі (див. прим. 2) міститься наступне вичерпне висловлювання: «І тут йдеться про канонічне та досконале присвоєння чернечого статусу, бо відомо, що рясофорний або новонароджений чернець під час церковного обряду, що відбувається під час його хіротесії, до якого він приходить після повного, встановленого канонами терміну випробування в чернечому житті, мовчазно показує свою згоду зі змістом чернечих обітниць, виражених, хоч і коротко, у читаних над ним молитвах (трисвяте, благословення, молитва на одягання ряси), і приймає, як і інші два чини ченців, тобто великосхимник і малосхимник, канонічний чернечий постриг. Висловлюване іноді протилежна думка, що сягає неприйнятного висновку у тому, ніби рясофорний монах вправі коли-небудь залишити чернечий подвиг, повернутися у світ і навіть безперешкодно одружитися, оскільки давав обіцянки дотримуватися священої обітниці цноти, як нездорове і помилково але й абсолютно необґрунтовано з юридичної та канонічної точки зору, завдає смертельної рани канонічному порядку в Церкві і підриває в цьому питанні основи акривії, яка протягом довгих років постійно застосовувалася і зміцнювалася у чернечому переказі, що поширився, і незмінно застосовується досі». Цього, звичайно, достатньо для висвітлення теми та правильного розуміння питання. Але оскільки в Еладської Церкві були висловлені і набули великого поширення інші погляди, вважаємо за доцільне продовжити розгляд питання для допомоги тим, хто щиро бажає знайти істину.

Чин рясофора (трисвяте, молитви, постриг волосся) відбувається над особами, які пройшли принаймні річний, покладений за канонами термін випробування і цілком усвідомлюють, що переходять, як мовиться і в молитвах, що прочитуються, з середовища мирян в чин чернечий. Усвідомлення цього відбито у монастирських правилах, усвідомлює це і все чернече братство. У наші дні такою є практика і на Святій Горі. Внаслідок цього ім’я початкового (рясофорного) ченця вписується в монахологію обителі, і він стає повноправним членом братства. Буває, що такі ченці, незважаючи на те, що над ним здійснений лише чин рясофора, обираються та входять до ігуменської ради (Геронтії) обителі, а також є її представниками у Священному Кіноті Святої Гори, і це не викликає жодних непорозумінь, оскільки вважається цілком природним і відповідає канонічному порядку та переказам. Ті з них, хто не відслужив термін військової служби, звільняються від неї через здійснений над ними рясофорний постриг. Незнання цієї практики, а також плутанина, яка походить від вживання терміну «рясофорний» по відношенню до осіб, які проходять чернече випробування без здійснення над ними молитов, є причиною виникнення діаметрально протилежних точок зору. З цього приводу ми повинні відзначити, що, згідно з переказами, у період чернечого випробування над людиною, яка має намір вступити в чернецтво, має носити світський одяг [11]. Крім того, вдягання послушника в рясу, тобто в чернече вбрання, нехай навіть без будь-якої молитви, накладає на нього зобов’язання, і він «зазнає великих покарань у тому випадку, якщо захоче зняти його, як той, що явно жартує над серйозними речами, бо такий, хоча й проти волі, повинен бути змушений одягнутися в чернечий одяг» [12].

З огляду на зазначені обставини чин рясофора означає, що той, над ким здійснені молитви на одягання ряси і хто вже урочисто вбраний у чернече одяг, включається до чернечого чину і, отже, набуває чернечого статусу. Тільки такий зміст можуть мати слова читаних молитов: «Дякую Тебе, Господи Боже наш, бо через багату милість Твоєю визволив Ти слугу Твого (ім’я) від суєтного мирського житія, і покликав його на чесну цю обіцянку…» і «Во ярмо Твоє, Владико, спасенне прийми раба Твого (ім’я) і сподоби його поєднатися до обраних твоїх…». Тут цілком чітко і ясно відбито усвідомлення Церквою того, що той, хто приходить до даного чину (природно, якщо дотримано канонічних умов щодо випробування, вік і вільне становище) переходить від мирського життя до чернечого і приймає на себе всі чернечі зобов’язання, а також і дари, як в яскравій і лаконічній формі сказано в наступних словах молитви: «Одягні його освячення ризою, цнотливістю опоясав стегна його; всякої помірності яви його подвижником» і «духовних твоїх благостів досконалого дару сподоби».

Неможливо, оцінюючи гідність наведених молитов і всю їхню велич, знехтувати їх змістом і тим значенням, яке вони мають разом з усім чинопослідуванням як для самого постригу, так і для повноти чернечого братства.

Отже, точку зору, що імена тих, хто має «лише рясофорний постриг», не повинні вноситися в монахології священних монастирів, про що йдеться в циркулярі № 96/71/8-2-1945 Священного собору Еладської Церкви, неможливо зрозуміти, оскільки жодних підтверджень цій думці в циркулярі не наводиться. Ми не можемо зрозуміти, які причини змусили Священний собор так різко виступити проти рясофорного постригу, називаючи його «недоречним», а його наслідки «нітрохи не сприяють повазі та шануванню традицій чернечого життя» [13].

Такий же помилковий і дивний, принаймні з погляду логіки розгляд цього питання ми зустрічаємо в «Церковному праві» (1890) каноніста Никодима Мілаша. Думка цього автора негативно вплинула на багатьох наших сучасників. Никодим Мілаш каже, що рясофорний «морально підлягає обов’язкам священної обіцянки» і «йому заборонено знімати з себе чернечий образ», однак, оскільки все це має лише моральну цінність, то рішуче налаштований може «повернутись у світ» і «одружитися» [ 14].

На це ми можемо заважіть, що чернече життя має переважно або, краще сказати, виключно моральні характер та зміст, які й обумовлюють спосіб життя ченця. Усі елементи законності, всі правничий та зобов’язання випливають із морального змісту чернечого образу і визначаються ним. Таким чином, якщо Никодим Мілаш приймає, що «заборона (на повернення у світ рясофорного ченця) має більш моральний характер», то це означає, що моральне зобов’язання ченця перед самим собою, перед Богом і Церквою є найвищим зобов’язанням, і жодна постанова закону чи інше виправдання що неспроможні пересилити його. Тож його слова проти рясофора повисають у повітрі та скасовують самі себе.

Також і те твердження, що оскільки не дається обіцянка, то немає й зобов’язань не витримує критики. По-перше, тому, що над тим, хто йде хто прийняття рясофора відбувається в урочистому публічному обряді, до якого він приходить усвідомлено, після випробувального терміну не менше одного року, з метою перейти з чину мирян у чин ченців. А по-друге, бо подібним чином ті, хто приступає до вівтаря в Таїнствах священства і шлюбу, приймають на себе величезні зобов’язання на все життя, при тому, що вони не дають жодних обіцянок, крім хіба того, про який говорить сама їхня присутність.

Прикро, що протопресвітер Євангелос Мандзунеас у своїй праці «Гідність рясофорного ченця» (Афіни, 1979) схвалює і приймає як правильні думки М. Мілаша, що суперечать самим собі, і відкидає як неприйнятні думки професора Панайота як переконливі, що підтверджуються безліччю посилань.

За часів баворократії чернече життя у Греції було майже повністю знищено, а через це ми не маємо навіть елементарного чернечого досвіду та хоч скількись багаторічного чернечого переказу. Все це мало і тій наслідок, що в розумінні чину рясофора відбулася досконала плутанина [15]. Можна було б ще багато говорити про походження чину рясофора, про історичні та духовні причини його появи. Але тут ми обмежуємося вказівкою на церковну свідомість про гідність рясофорного постригу і те місце, яке займає рясофорний постриг у практиці Святої Гори.

Нарешті, було б недоглядом не навести деяких уривків із писань святих отців.

Святий Євстафій Фессалонікійський: «Бо охочі до будь-якого розуму пояснити закони логіки сказали про три схими, причому та, яка вважається серед них першою, має перевагу крім іншого і в тому, що через неї отримують свою досконалість та інші, тобто друга схима і третя, як Доводять це мудрі люди. Можливо, тому і великосхимник отримує своє ім’я. І великосхимник має переваги перед двома іншими, тобто перед мантійним ченцем (друга схима) і поступальному йому вступним чином» [16].

«Трійним чином відбувається просування, від меншого переходить до більшого, від малосхимника і так званого рясофорного, до постригу у святу схиму, а від нього до досконалої так званої великої ангельської схими» [17].

І святий Григорій Палама, згадуючи про те, що розділяє чернечий образ, каже: «І вони не по правді розділили. Бо дослідивши з двох сторін, знайдеш однакові зречення та обіцянки» [18].

Ще й святий Феодор Студит наказує: «Ти не повинен давати схими, іменованої малою, а потім – як великою, бо схима одна, подібно до хрещення, як було у звичаї у святих отців» [19].

Таким чином, схима – одна, а ті відмінності, про які говорять святі отці, є духовним зростанням усередині цієї схими. Вони зображують три чини духовного життя: чин недосконалих, середніх та досконалих [20]. Перехід від рясофора до малої схими і потім до великої – це зростання, розвиток та вдосконалення всередині однієї і тієї ж чернечої схими.

Слідуючи за святими отцями, ми визнаємо, що «чин постригу в рясофор», як він міститься у Великому Євхології нашої Святої Церкви (тобто трисвяте, молитви та триразове постригу волосся), є повноцінним впровадженням і вступом у чернечий образ, тобто канонічний постриг, що накладає на нового ченця всі канонічні зобов’язання та наділяє його відповідними правами.

Посилання:

[1] Orientalia Christiana Analecta. 180. MICHAEL WAWRYK, Initiatio Monastica in Litourgia Byzantina, Roma 1968, Caput 1, Art 1.

[2] Π. Ι. ΠΑΝΑΓΙΩΤΑΚΟΥ, Σύστημα του Εκκλησιαστικού Δικαίου, τόμ. Δ’. Το Δίκαιον των Μοναχών, εν Αθήναις 1957, σελ. 100, υπος. 3.

[3] Святішого патріарха Антіохійського Феодора Вальсамона лист ченцю Феодосію про рясофорних. Σύνταγμα των Θείων και Ιερών Κανόνων, ΡΑΛΛΗ και ΠΟΤΛΗ, Αθήνησι 1854 τόμ. Δ’ σελ. 497.

[4] PG 135, 729A-909Α.

[5] Γ. Π. ΘΕΟΔΩΡΟΥΔΗ, Ο Μοναχισμός κατά τον Ευστάθιον Θεσσαλονίκης, Θεσσαλονίκη 1993, σελ. 43.

[6] «Огляд чернечого життя» 170. P.G. 135, 869D. Γ. ΘΕΟΔΩΡΟΥΔΗ, Ο Μοναχισμός κατά τον Ευστάθιον Θεσσαλονίκης, Θεσσαλονίκη 1993, σελ. 51.

[7] «Огляд чернечого життя» 171. P.G. 135, 872B. Γ. ΘΕΟΔΩΡΟΥΔΗ, Ο Μοναχισμός κατά τον Ευστάθιον Θεσσαλονίκης, Θεσσαλονίκη 1993, σελ. 52.

[8]ΘΕΟΔΩΡΟΥ ΖΗΣΗ, «Αι μοναχικαί τάξεις και αι βαθμίδες της τελειώσεως κατά τον Ευστάτι μία τόμ. 7, τεύχος Α’ Θεσσαλονίκη 1975, σελ. 78

[9] Там же. С. 85.

[10]ΑΓΙΟΥ ΝΙΚΟΔΗΜΟΥ ΑΓΙΟΡΕΙΤΟΥ, Πηδάλιον εκδ. Αστήρ 1970, σελ. 259, υποσ. 1.

[11]Святого патріарха Антіохійського ФеодораВальсамона писмо ченцю Феодосію про рясофорних., ΡΑΛΛΗ-ΠΟΤΛΗ, Σύνταγμα, τόμ. Δ’. σελ. 497 κ.ε.

[12] Алфавітна синтагма М. Властаря. М., 1996. З. 335.

[13]Εγκύκλιοι Ι. Συνόδου της Εκκλησίας της Ελλάδος, τομ. Β’ σελ. 377 (αριθμ. 405α).

[14]ΝΙΚΟΔΗΜΟΥ ΜΙΛΑΣ, επισκόπου Ζάρας, Το Εκκλησιαστικόν Δίκαιον της Ορθοδόξου Ανην ις 1906, σελ. 935.

[15] Як приклад можна вказати на статтю «Рясофор-рясофорний» Богословської Енциклопедії (ΘρησκευτικήκαιΗθικήΕγκυκλοπαιδεία, с. 774, 775).

[16] P.G. 135, 737 Α.Β.

[17]ΙΩΒ ΑΜΑΡΤΩΛΟΥ, Περί των επτά Μυστηρίων, εις ΧΡΥΣΑΝΘΟΥ ΙΕΡΟΣΟΛΥΜΩΝ,Συ 144, Ενετίησι 1778.

[18] ΑΓ. ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ ΠΑΛΑΜΑ: Επιστολή προς Παύλον Ασάνην, 4, Συγγράμματα τ. Ε΄. σελ. 248.

[19] ΑΓ. ΘΕΟΔΩΡΟΥ ΣΤΟΥΔΙΤΟΥ, Διαθήκη P.G. 99 1820 C, ιβ’ και 1816C και βιβλίον 1ον, Επιστολή 10η, PG 99, 941C.

[20] Свт. Євстафій Фессалонікійський. «Огляд чернечого життя» 195. P.G. 135, 900D.

Святогірський Чернець

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Коли ми говоримо про святих отців, йдеться про спільну спадщину, що передається з покоління в покоління, яке золотою ниткою проходить через цей неписаний переказ. Вражає те, що нам було дано, з благословення Божого, жити на Святій Горі ось уже понад тридцять років і на власні очі спостерігати неймовірне відродження православного чернецтва.

У 70-ті роки, коли ми, будучи молодими, ще не досягли і тридцяти років, прибули на Святу Гору, там жили тільки дуже літні та здебільшого неписьменні отці. Ми, зі своїм багажем вченості та прочитаних книг, вважали, що дещо знаємо. Яке ж було наше здивування, коли ми виявили, що ці старці мали набагато кращі знання про чернецтво, хоч і не могли їх висловити в богословських категоріях. Вони на практиці виконували устав і завіти святих отців – з точністю, з благоговінням, зі священним трепетом. І традиція не переривалася. Тому такі великі отці, як Василь Великий, Пахомій Великий, Феодор Студит, Афанасій Афонський та інші, начебто ніколи й не вмирали, а були живі. Так ми дізналися, що Церква нічого не втратила з багатства їхньої спадщини, і достатньо, назвавши себе їхніми учнями, точно слідувати традиціям, щоб сьогодні отримати ті дари та харизми, які були у них.

Отже, звернемося до дванадцяти основоположних початків чернечого життя.

1. Джерело чернецтва – Євангеліє та євангельський спосіб життя

З’явившись майже одночасно у різних частинах екумени на початку IV століття, чернецтво не було випадковим явищем. Хоча йому й передували на протязі століть різні аскетичні рухи, розвиток інституційного чернецтва став відгуком на нагальну потребу Церкви, яка, звільнившись від загрози гонінь, перебувала в нових умовах і ризикувала втратити той запал євангельської проповіді, яким вона жила за часів мучеництва. Перші ченці, як ми бачимо з життєписів Антонія Великого, Пахомія Великого та інших, мали як відправну точку прагнення наслідувати своїм життям апостольській громаді в Єрусалимі, де «було одне серце і одна душа; і ніхто нічого з маєтку свого не називав своїм, але все в них було спільне». (Дії. 4:32).

Ніколи справжнє православне чернецтво не протиставляло себе Церкві як ієрархії, організованій Церкві.

Старець Еміліан (Вафідіс) навчав нас, що чернече життя – це соборне життя, оскільки воно бере свій початок від Церкви, затверджене в Церкві, і, власне, життя Церкви – це і є життя чернецтва. Таким чином, спільножительний монастир є місцем, куди сходяться одностайні і однодумні віруючі, які поставили за мету свого життя здійснення євангельських заповідей.

2. Есхатологічний вимір

Своєю повною самовідданістю, посвятою себе справі Божій ченці наслідують ангелів. Тому чернече життя багато святих отців називають «Таїнством восьмого століття».

У той час як наш світ рухається до розкладу і смерті, монастирі залишаються оплотом, який протистоїть хвилі сучасної секуляризації, і, як говориться каноні Святого Великодня, закликає «іншого житія вічного початок». Це звернення до іншого життя, що перевищує закони занепалого світу. Чернецтво є щось, що світу «слухом не почути і очима не побачити», і воно має залишатися таким і протистояти різним загрозливим тенденціям, щоб відповідати своїй місії.

Гарантією виконання цієї місії є постійність і абсолютне самозречення, які ми бачимо у ченців, – що підкреслюють великі отці, називаючи чернечу посвяту вічним шлюбом. З іншого боку, святі отці говорять про важливість збереження основ устрою, на яких ґрунтується життя в монастирі. Як святий жертовник храму стверджується на віки і залишається непохитним, монастир тим більше повинен залишатися непохитним у своєму призначенні.

3. Невпинні збори в церкві

Як свідчить один із перших текстів, що описують життя перших подвижників, що подвизалися в Єгипті, чернече життя є «очікування Бога в співах». Монастир насамперед є місцем присутності Бога. Регулярні молитви і добове коло богослужінь уподібнюються до невпинного славослов’я ангелів і святих біля підніжжя Престолу Божого, і відповідно до своєї віри і подвигу кожен монах набуває досвіду славослів’я Бога – не для того, щоб насолодити себе самого, але в ім’я всієї Церкви.

Зібрані «заради цього» у соборному храмі, ченці відчувають себе всередині храму як у рідному домі та відчувають цей небесний вічний вимір. Свідомість Таїнства, яке ченець проживає щодня, через роки призводить до того, що чернечий подвиг стає ніби його внутрішньою сутністю.

4. Чернецтво та устрій Церкви

Розвиток чернецтва йшов паралельно з розвитком Церкви, і цей процес був довго автономним, оскільки протягом століть ченці зараховувалися до мирян, не вважалися частиною кліру. Їхні справи розглядалися цивільним законодавством.

Таке самоврядування чернецтва зберігалося до того часу, поки IV столітті не виникла потреба у закладанні якихось принципів, оскільки, з одного боку, аскетичний рух викликав велику наснагу, проте у ньому вже зародилися передумови різних спотворень.

Це стало справою святих отців, особливо святителя Василя Великого, який, разом із усім своїм сімейством, був натхненний чернечим шляхом завдяки прикладу Євстафія Севастійського – його полум’яним проповідям і подвижницькому життю. Після деякого часу, проведеного в відокремлених подвигах, святий Василь пішов у Понтійську область і там приступив до написання деяких канонів, які, з одного боку, були правовими правилами, з іншого – відповідали євангельському принципу, тобто могли бути застосовані при заснуванні монастирів, згідно духу вчення Євстафія Севастійського (оскільки тоді, як було зазначено, почалися якісь харизматичні рухи, недостатньо церковні, як, наприклад, єресь месаліан).

Відносини чернецтва та церковної ієрархії і далі в історії матимуть виборчий характер – триматися в рамках якогось плідного діалогу, який перешкоджав Церкві впасти в секуляризацію, а чернецтву дав богословське та канонічне обґрунтування, яке забезпечувало його існування ва всі часі.

При цьому слід зазначити, що майже завжди заснування великих кіновіальних монастирів було наслідком духовної діяльності якогось подвижника. Учні збиралися навколо старця-самітника і, незважаючи на бажання залишатися наодинці з одним лише Богом, він, наслідуючи волю Божу, засновував чернече братство на засадах гуртожитку. Ми бачимо це і у преподобного Пахомія.

5. Чернече братство

Дуже рано монастирі стали називатися «братствами». Цим здавалося, що ченці, які відкинули будь-які родинні зв’язки, вважаються між собою братами. У багатьох святоотцівських текстах їх називають просто «християнами», які мають все спільне – «їжа, пиття та одяг» та місце проживання. «Для всіх членів (братства) спільний Бог, спільна справа спасіння, все спільне».

Це спільність виражається, передусім, через однодумність: «Одна думка, одна воля, як і боротьба, і однодумність у всьому». Там, де є місце зарозумілості та свавілля, там будуть тісноти і прикрості, і ченці не зможуть бачити горня, – навчає нас старець Еміліан, який завжди надавав цьому принципу величезного значення для виживання монастиря.

Зрозуміло, що часом Церква мирилася з існуванням ідіоритмічних або монастирів приватного самотнього жіття, але це було викликано важкими історичними обставинами. Завжди це відбувалося заради ікономії, усвідомлюючи, що така форма чернецтва не відповідає традиції.

6. Переваги кіновіального життя

Окрім богословського та еклезіологічного аспектів, кіновіальна форма чернецтва дає братії можливість на практиці реалізувати євангельську заповідь любові.

Ті, хто живе спільно, можуть досягти досконалості – вчить преподобний Пахомій. Нині старець Єфрем Катунакський любив повторювати: «Я шістдесят років прожив у пустелі Святої Гори, але вірю лише у істинність спільного життя!».

Іншою перевагою кіновіального устрою є те, що браття можуть приносити свої таланти, свої обдарування на допомогу один одному, і таким чином будується єдине братство. Братія допомагають один одному, разом опікуються тим, щоб братство існувало як єдине тіло, оскільки в єдиному тілі найбільш зручне виконання заповідей Христових.

Чудово пише про це преподобний Макарій: «Користь мають браття, коли все творять між собою в любові і радості… І той, хто молиться, не засуджує працюючого за те, що він не молиться, ані працюючий не засуджує того, хто молиться, що той залишив його в працях, ні приймаючі служіння не засуджує того, хто служить йому».

Взаємне служіння братів є діяльним зростанням у любові, яке виражається у делікатному відношенні один до одного. У щоденному спілкуванні ченці повинні докладати всіх зусиль, щоб ні в чому не зачепити, не обмежити інших братів. Мірилом істинного братства старець Еміліан вважав любов між братами. Серце кожного має бути «відкритим, сповненим простоти, щирості та співчуття». Ця взаємоповага виявляється і в уникненні будь-яких конфліктів.

Зазвичай у монастирських Статутах і в отцівських повчаннях підкреслюється повага до іншого і особливостям інших людей і забороняється робити зауваження або давати поради іншим братам, причому ця заборона поширюється на всіх братів, крім ченців, поставлених на особливу послух.

Таким чином, у дусі єднання та співробітництва ченці можуть зробити свій спільний спосіб життя основою для безперервного просування кожного з них до Бога.

7. Старець

Головною рушійною силою всього викладеного вище служить Старець, який посідає у братстві місце Христа у особі Апостолів. Він є зримим і у всьому подібним до них побратимом, але стоїь на місці Бога, за тим самим образом і подобою, що єпископ у помісній Церкві. І навіть більш дієвим і безпосереднім чином, оскільки Старцю довіряється повна відповідальність за душі тих, хто перебуває в слухняності. Старець стає останньою інстанцією, критерієм, мірилом і глибиною кожного ченця, щоб йому самому досягти свободи, слави дітей Божих.

З самого початку становлення чернецтва, стати ченцем означало слідувати за будь-ким, хто своїм життям вже втілив євангельський ідеал і удостоївся від Господа дару дороговказу душ.

«Після обранням і затвердженням ігумена хочу і бажаю, щоб він мав будь-яку владу і панування у всіх справах духовних і тілесних, який не зупиняється і не перешкоджає ніким», – пише прп. Афанасій Афонський.

Саме це ми зустрічаємо у житіях більшості ктиторів – засновників кіновіальних монастирів. Навіть коли монастирі після смерті ктитора та його святих наступників набували досконалої, закінченої форми, місце ігумена продовжувало мати харизматичний характер, тобто багато що залежало від особистості ігумена цього гуртожитку. Тому ктитори так дбали про те, щоб знайти гідного наступника. Іноді не знаходили, і тоді їм доводилося вдаватися до складання духовного заповіту, який замінював би на деякий час відсутність наступника. (Так, наприклад, зробили прп. Феодор Студіт, прп. Афанасій Афонський та деякі інші.)

«Благословення Старця – це всепроникаюча сила, на якій тримається кіновіальний монастир, яка відсікає особисту волю, виправляє розум і дає правильне судження про Бога і забезпечує єдність», − каже архімандрит Еміліан.

Особистий приклад Старця повинен надихати ченців слідувати за ним, не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності і не прикидаючись.

8. Повчання, «служіння слова»

Найголовніша роль духовного отця полягає в «служінні слова» – чи говорить він за всіх під час своїх регулярних настанов братії, чи в особистих бесідах з тими, хто перебуває в його послуху. Його служіння слова не повинно обмежуватися лише прийняттям сповіді. Ігумен, за словами старця Еміліана, є «мастилом душі» кожного свого послушника. Загальні настанови є обов’язковими, хоча, на жаль, часто ними нехтують навіть на Святій Горі. Старець Еміліан говорив, що монастирі, які не мають живого повчання у вірі, дотримуються лише формальної сторони монастирського Статуту, – засуджені на духовне згасання та загибель.

Однак при цьому повчання не повинно бути суто теоретичним та інтелектуальним. Воно націлене не на передачу знань, які брати можуть почерпнути і без Старця, а на те, щоб виростити в серцях ченців божественне натхнення, розпалити в них те перше кохання, яке спонукало їх залишити все в світі і прийти в монастир. Сенс повчання ще й у тому, щоб не допускати порушення канонів, але не просто перераховуючи заборони, а пояснюючи їхній зміст. Настанова повинна бути плодом постійної та напруженої молитви Старця.

9. Послух та свобода

Якщо повчання відбувається правильно, то монастирі не знадобиться ні насадження суворої дисципліни, ні численні зауваження. Ченці, повністю усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і перед Старцем, охоче виконуватимуть послухи, націлені, в тому числі, на злагоджену роботу всього братства як єдиного організму. Ті, хто виконує послух, відчуватимуть, що не просто виконують якусь роботу, а священнодіють, вправляючи при цьому і своє тіло, і свій розум.

Покірний послух Старцю і всім братам, які відповідають за окремі справи, є доказом того, що чернець спілкується в дусі братерства і не приймає жодних інших помислів, які могли б одного разу привести до його виходу з монастиря.

Це робить любов і єднання братії і надає, за словами старця Еміліана, «піднесення і радість серцю». Чернець щиро радіє своєї праці, знаючи при цьому, що його внесок у спільну справу, який він робить заради братства, є водночас частиною його життя.

Однак найбільш істотною і дієвою справою, яку чинить ченець як у кіновіальному монастирі, так і в пустелі, залишається молитва і невпинне стягнення Бога.

10. Богослужіння та Таїнства Церкви

Будучи «зборами Церкви», монастир природним чином є перш за все літургійними, богослужбовими зборами, в яких, як було сказано на початку, славослів’я Бога має бути невпинним, за прикладом Небесних Сил.

Деякі ченці намагалися буквально виконати заповідь «Безперестанно молитися» (1 Фес. 5:17), як, наприклад, преподобний Олександр з обителі Незасинаючих, який розділив братство з трьохсот своїх учнів на чотири сонми, які служили 24 чинопослідування, а між ними читали Безупинну Псалтир у храмі. До речі, я знаю, що читання Безупинної Псалтирі відбувається сьогодні у багатьох монастирях.

В інших місцях не вимагалося такого точного дотримання цієї традиції, і за основу було взято Статут лаври преподобного Сави Освяченого – це відбувалося як на Святій Горі, так і в більшості інших монастирів.

Богослужіння є для ченців осередком їхнього життя, оскільки там вони знаходять здійснення своїх надій та спілкування в Таїнстві Тіла та Крові Господа.

Богослужбове життя має органічний зв’язок із усім життям братії. На неї повинна відводитися значна частина часу в розпорядку монастиря, але в розумних межах, щоб вона не перешкоджала виконанню інших необхідних служінь (у тому числі послухів, які виконуються, по можливості, в проміжках між основними богослужіннями добового кола).

Здійснення богослужінь має бути узгоджене з внутрішнім статутом тієї чи іншої обителі, але з урахуванням можливостей братії та її першорядних потреб. При цьому не порушується єдність і духовне зростання самих братів. Треба визнати, що це тонке питання стосується багатьох монастирів, де існує небезпека впасти в якийсь богослужбовий формалізм, який згодом умертвляє духовний порив братії до богослужінь.

11. Перевага нічної молитви в келії

Увесь устрій кіновіального монастиря має бути націлений на те, щоб братія щодня підживлювалася клейною молитвою.

Келія є місцем безпосередньої зустрічі ченця із Богом. Його персональний подвиг протікає головним чином уночі, протягом досить тривалого часу, так що кожен з братів має можливість у цій нічній молитві відчути і усвідомити, в якому стані знаходиться його душа і його духовне життя.

Чернець не повинен обмежуватися призначеним йому ігуменом молитовним правилом, що є лише його мінімальним обов’язком по відношенню до Бога. У ці нічні години чернець повинен займатися або розумно-серцевою молитвою, або старанним вивченням Святого Письма та аскетичних текстів; або, через вчинення поклонів або інші тілесні подвиги, висловлювати свою радість і спрагу зустрічі з невидимим Богом, начебто він мав бути бачним власними очима.

Тоді в безмовності своєї молитви він може досліджувати своє сумління, боротися з помислами, виявляти героїзм у боротьбі з недбалістю і розсіяністю – і вдивлятися в глибини свого серця, які цім відкриваються.

Тому наприкінці ночі, коли приходить час йти до храму співслужить і співати псалми разом із братами, чернець поспішає туди вже з нетерпінням, у передчутті досвіду братнього спілкування та впевненості, що в монастирі жоден день не схожий на інший. Щодня дає йому привід для нових вражень і дозволяє зробити крок уперед на шляху, що веде на небо. І тоді чернець перестає турбуватися, навіть якщо він провів минулу ніч у деякої недбалості, в сонному чи байдужому стані, тому що він знає, що присвячує справжню «добру боротьбу у вірі», трофеї якої будуть принесені за нього на гірському жертовнику.

Нарешті, останнім безпомилковим критерієм, за яким можна зрозуміти, чи правильно ченець спрямовує своє духовне життя до Бога, служить радістю, яка має наповнювати його серце, незважаючи на труднощі, з якими він неминуче стикається, живучі в монастирі. Радість, яка змушує його вигукувати, наслідуючи псалмоспівця Давида: «Як добре і як приємно жити разом з братами!» (Пс. 132:1).

12. Ісихія, або священна безмовність, у кіновіальному монастирі

Коли кіновіальний монастир влаштований таким чином, що залишає можливість для облаштування особистого келійного життя братів, кожен день стає приводом для нового духовного подвигу. Це подібно до вогняного кільця, де, за словами Псалмоспівця, «день дню передає мову, і ніч ночі відкриває знання». (Пс. 18; 3). У цьому органічному зв’язку спільножительного співіснування братії, поряд з життям у священної безмовності та молитві, і прихований ключ до вчення всіх святих отців, які розглядали монастир як арену духовної боротьби і як відправну точку для безперервного руху вперед до «Царства майбутнього віку».

На жаль, нерідко в історії чернецтва та чи інша його духовна складова опинялася в деякої недбалості. Так донедавна, навіть на Святій Горі Афон, ченці, що запалали жагою до вирощування розумного діяння, були змушені виходити з кіновіальних монастирів у скити або в келії, де богослужбове життя і праці були не настільки рясні і важкі, щоб залишався час для заняття розумною молитвою. Але цей спосіб загрожує іншими труднощами: він позбавляє ченця випробувань з боку інших братів, яких необхідно потерпіти – прямо за словами святих отців: «молитва підносить, а братія відчуває».

Слава Богу, з відродженням чернечого життя на Святій Горі, заснованому, головним чином, на вченні отців Добротолюбія та на прикладі великих сучасних подвижників-ісихастів, а також на інших формах подвижництва, − може втілюватися в життя цей синтез кіновіального життя та зростання окремих подвижників у духовне життя в Христі. Мені здається, це цілком відповідає духу стародавніх Великих отців – засновників кіновіального чернецтва.

Завершити мені хотілося б визначенням старця Еміліана, яке він дав кіновіальному чернечому проживання: – Що є монастир?

− Це намет Бога, населений людьми. Це життя та «проживання», де все приготоване Богом для здійснення шлюбу Бога та людини. Це лабораторія, де створені спеціально підібрані та віками прораховані умови, а устремління спрямовані не на щось, чого ми бажаємо, але на Самого Бажаного, на того Бога, що сходить у світ і живе просто в людських судинах, у кожному з нас.

Ченці, як і всі люди, мають свої слабкості, ведуть свою боротьбу, духовну боротьбу, мають свої злети та падіння. Але вони ніколи не зупиняються на досягнутому, навпаки, сьогодні своїми працями долучаються до мучеників, а завтра, дасть Бог, сядуть з усіма святими.

У чому полягає досконалість кіновіального проживання? У його організації? Зрозуміло, що ні. В ідеальних стосунках між братами? Ні, звичайно, вони ніколи не були і не будуть досконалими. То в чому ж? Тільки в особистому відкритті кожного ченця, незалежно від зовнішніх умов, яким він підпорядкований: у тому, що він відкриває для себе заповітні слова «Боже Царство всередину вас є». І коли в його серці зазвучить голос: Авва Отче. Щоб це відбулося і щоб чернець удостоївся блаженства Господа, йому потрібно багато прийняти і витерпіти, як мовиться в чинопослідуванні постригу, – в Ім’я Христове.

Тоді і сам кіновіальний монастир і життя в ньому, стануть небесами, сприйматимуться як дар, рай, як «спілкування життя досконалого».

архімандрит Єлисей, Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І Духовний керівник

Святитель Василь Великий, як відомо, пише, що ігумен посідає у монастирі місце Бога, «на образ Христа». Старець Еміліан Симонопетрський у свою чергу пояснює, що настоятель монастиря, що є повнотою Соборної Церкви в одному конкретному місці, є зримою складовою обряду, яка приховує в собі незриме джерело – Бога. Насамперед настоятель є керівником, творцем, який керує і таємно веде душі, вказує їм шлях до досконалості і до таємничого єднання з Христом [1].

Відповідно, благословення настоятеля служить для братії утримуючою силою, щоб усе відбувалося в ім’я Господа. Цілуючи руку настоятелю і вважаючи земний уклін перед ігуменським місцем навіть за його особистої відсутності, ми не просто вчиняємо формальні дії, а в цьому прихована таємнича енергія.

ІІ. Необхідні якості ігумена

Якщо Церква надає таке значення інституту настоятельства, це означає, що вона сприймає його не просто як простого управлінця. Він повинен – принаймні теоретично – поєднувати у собі виняткові здібності для належного виконання свого таємничого служіння і, зрозуміло, він повинен являти собою зразок чернечого житія. Від його життя багато в чому залежить успіх братії, тому що його життя є «яскравим прикладом»[2], так що «і навіть коли він мовчить, приклад його справ сильніше всякого слова навчає»[3].

Серед багатьох чеснот, які святі отці вимагають від настоятеля, святитель Василь Великий особливо наголошує: «Добре умів би керувати тими, що йдуть до Бога… не розсіяний, не сріблолюбний, недбайливий, мовчазний, боголюбний, злиденний, не гнівливий, не злопам’ятний, сильний у навчанні тих, хто зближуються з ним, не пихатий, не гонористий, не лестивий, не мінливий, нічого не вважає за краще від Бога» [4].

Важливий елемент у цитованому місці з Василя Великого позначений словом «недбайливий». Це слово не означає повільної, бездіяльної чи байдужої людини, але того, хто не скований оточуючими його турботами і не прив’язаний до мирських речей. Наслідуючи цей принцип, старець Еміліан Симонопетрський хотів, щоб ігумен був «відстороненим» і глибоко проживаючим таїнством присутності Христа, щоб він міг передати його братії:

Настоятель відчужений від усього і чужий усьому… Це хтось, що помер для всіх і для всього, але живий тільки для Бога та його дітей. Якщо він не буде чужим і відчуженим, він буде у владі обставин, вплутаним у тисячі справ і не зможе бути справжнім батьком для своїх дітей… Він повинен бути нерозсіяною розумом і недбайливою людиною.[5].

Також ігумен (старець) є служителем слова. Настоятель підводить кожного ченця до можливості передстояння перед Богом, але й він своїм словом підтримує і вирощує розум і вдачу братії. Він вводить ченців розуміння святоотцівської думки, у область переживання ними Бога.[6]

ІІІ. Адміністративна відповідальність

Поряд із духовними обов’язками Церква наділяє настоятеля та адміністративними функціями. Він виступає законним представником монастиря перед органами державної влади та, відповідно, на його плечі покладаються адміністративні функції. Навіть не володіючи винятковими повноваженнями у прийнятті рішень, і керуючи братством «у раді зі старшою братією», вже візантійські статути вважають у ньому «втілення керування та влаштування монастиря» [7].

Таким чином, настоятель служить і «сполучною ланкою» між монастирем та «світом». Отже, він не тільки виступає як «відсторонена» людина, про що йшлося вище, але має бути головним адміністратором якогось співтовариства зі своїми практичними потребами, який зазнає тиску, стикаючись із логікою цього світу. Це становить людський вимір цього таїнства і дотримання рівноваги є, мабуть, найбільш важкою справою ігумена. Духовні та адміністративні здібності поєднуються в одній особі з такою працею, що святитель Василь Великий не радив засновувати різні монастирі в одній і тій же області через те, що нелегко підібрати для них людей в достатньої кількості, які мають відповідні обдарування [8].

Як же можна поєднати відповідальність духовну та адміністративну? Скажу прямо – це питання непросте, яке багатьох водить у скруту.

Насамперед, слід зазначити, що є певні параметри, які мають бути прийняті до уваги щодо цього питання, отже було б помилкою нав’язувати тут якісь суворі, можна сказати «догматичні» рамки.

а) Перше – індивідуальні риси характеру настоятеля.

Не всі люди однакові. Один звернений швидше назовні (екстраверт), інший – усередину себе (інтроверт), один більш товариський, інший – швидше потайливий. Зрозуміло, в ідеалі ігумен не мав би залишати межі монастиря. Проте виконання необхідних функцій має впливати на чернечий устрій. Його діяльність має бути підпорядкована потребам монастиря. Вона не повинна випливати з його особистого вибору, але бути відповіддю на потреби і не ставати предметом його постійного піклування і «пов’язувати» його. Це передбачає мирне проживання, у якому «у спокої одного місця та інші проводили б мирне і безмовне життя у всякому благочестя і чистоті».

б) Друге – це традиції області, де розташований монастир, його цінності, історія та особливості кожної доби.

Одна справа, коли монастир заснований на відстані від світу, а інша – якщо вона знаходиться в центрі Константинополя, Риму, Афін чи Каїру.

Традиція, як Сходу так і Заходу, показує, що навколо монастирів розвивалися культура та освіта, виникали поселення та міста, як і в багатьох Лаврах. Монастирі служили полюсом тяжіння, джерелом натхнення та втіхи. Тягар цих починань і зусиль насамперед лягав на ігумена монастиря та старшу братію.

Навіть у важкі часи, такі як період іконоборства або османського панування та інші подібні до них, як, зокрема, нинішні війни, проблеми в суспільстві або навіть соціальні «вибухи», монастирі приймають на себе і виконують особливу роль – культурну, апологетичну, освітню, соціальну чи духовну, опиняючись у перших рядах тих, хто наражається на небезпеку, відстоюючи православну віру.

Також іноді ігумену та братії доводиться брати на себе керівництво відродженням чернечого життя в монастирі, що має статус історичної пам’ятки, і навіть його ретельну та комплексну реставрацію, що потребує спеціальних знань, дотримання численних процедур та дослідження достатніх фінансових коштів. До цього слід додати й управління монастирем як місцем, де було явлено всьому православному світу чудові події чи святість якогось подвижника.

в) Третя складова – це різноманітність формулювань монастирських статутів.

Однак ця традиція однакова не в усьому.

Ми бачимо, що візантійські статути, що збереглися, демонструють нам велику різноманітність щодо вищезазначених характеристик. Незважаючи на наявність так званих статутних «сімей», тобто статутів, створених під впливом і на кшталт певного прототипу, ми можемо цілком справедливо зробити висновок, що жоден із монастирських статутів повністю не повторює інший. Таким чином, стає зрозуміло, що Церква, з одного боку, зберігала спільність якихось принципів і правил, а з іншого – заохочувала добрі наміри та волі своїх вірних чад, щоб підтримати розвагу між підвалинами і благодаттю, уникаючи при цьому ухилення в ту чи іншу крайність. , і щоб дотриматися гармонійного співробітництва канонів і благодаті.

г) Четверта складова характеру старця – це його харизма, тобто особливий дар, який робить його надбанням усієї Церкви поверх канонів та умовностей.

Старець Еміліан Симонопетрський в одному зі своїх повчань на тему «Благословення Святогірських святих для Македонії» пише: «Коли ж воля Божа знаходить у священо-мовчазних обраних судинах, то вона виводить їх на шлях науки народу. У більшості випадків святогірці йшли [з Афона] за необхідністю через обставини або досягнення більшої безмовності. Божественне Провидіння промислово дивиться на ченців-подвижників і супроводжує їх, так що навіть сам факт їхнього відходу переростає на благословення і на насіння духовне. Вони ж втіхою своєю тоді мали Богородицю як Союзницю, Покровительку, Цілительку, Годувальницю і Заступницю»[9].

д) П’ята складова пов’язана – зрозуміло, за обставинами – з нагальними та невідкладними потребами Церкви, як пастирськими, так і місіонерськими.

Тоді Церква через своїх архіпастирів звертається по допомогу до ігуменів чи ієромонахів чи до харизматичних старців. Чимало з їх стали єпископами, як святителі Григорій Палама, Філофей Коккін, Василь Фесалонікійський, учень преподобного Єфимія Солунського (Нового).

Так ось, у житії преподобного Євфимія (святогірця, великого подвижника та вчителя святителя Василя Фессалонікійського, який жив у IX столітті) говориться: «Знову прийшов святий Євфимій з Афона до Фессалоніки. Його прийняли… як ангела, що спустився з Небесного святилища… благочестивий народ юрмився і тіснився навколо нього і штовхався: хто перший насолодиться баченням його і візьме у нього батьківське благословення» [10]. «Це було звичайнісіньким ставленням до святогірців і отців, блискучим аскезою і святістю життя» [11]. А в Русі (Київської) зведення в єпископський сан настоятелів великих монастирів хіба не підтверджує таких прикладів?

Багато єпископів шукають допомоги з боку ігуменів, особливо у світі, і приймають її, як раніше, так і в наш час, що часто траплялося і продовжує відбуватися на Святій Горі (заснування монастирів святогірцями у слов’янському світі, а також приклади священномученика Косми Етолійського, преподобного Паїсія Святогірця, отців Амфілохія (Макріса), Філофея (Зервакоса), Єроніма Симонопетрського, отця Гавриїла Діонісіатського, Парфенія, ігумена обителі св. Павла, Георгія (Капсаніса), Василя (Гондікакіса) та інших настоятелів, що і нині живуть).

Як же все-таки може – в рамках основних традиційних принципів та всієї різноманітності форм служіння – поєднуватися духовне керівництво братією з адміністративними турботами ігумена та з його відносинами із зовнішнім світом?

IV. Розмежування адміністративно-господарських функцій.

Насамперед треба сказати, що більш ніж тисячолітня традиція Святої Гори прийшла у своєму розвитку до наступної схеми управління, яка полегшує тягар господарських обов’язків ігумена.

Ігумен здійснює управління разом із Собором старців (Герондією), які беруть він головні області управління (намісник, скарбник, завідувач канцелярією та ін.). Двоє чи троє із соборних старців обираються епітропами і становлять разом з ігуменом Епітропію або радниками при ігумені, який, з одного боку, стежить за виконанням рішень Собору старців, а з іншого боку розповідає про поточні питання, що турбують братію. Таким чином, епітропи беруть на себе значний тягар повсякденних практичних питань, залишаючи ігумена більш вільним та незавантаженим справами.

У Кореї, адміністративному центрі Святої Гори Афон, де розташований Священний Кінот, кожна обитель має свого представника (антипросопу) з-поміж своєї старшої братії, тоді як на подвір’ях основні обов’язки покладаються на економу. Ігумен (старець) має про всіх піклуватися і, як уже говорилося, благословляє всіх і влаштовує все по Божому. Однак він не вникає в деталі, виграючи потрібний час.

Таким чином, традиція Святої Гори, як бачимо, є осередком попередніх монастирських звичаїв.

Загалом у візантійських статутах провідну роль в управлінні монастирем грає «економ», насельник обителі, який у багатьох випадках є другою після ігумена особою та її потенційним наступником. У його веденні перебувають усі фінансові функції та правові питання, якими він завжди розпоряджається від імені настоятеля. [12] Втім, існували і «економи» подвір’їв та монастирських угідь. Це викликає інтерес – і тут, мабуть, можна провести аналогію з нинішніми великими російськими монастирями – статут візантійського імператора Іоана II Комніна (1118-43), складений для монастиря Пантократора (Вседержителя) у Константинополі (1136).

Монастир вів широку благодійну діяльність, утримуючи лікарню на п’ятдесят місць[13], будинок для людей похилого віку та лепрозорій [14]. Оскільки до монастиря було приписано багато інших монастирів і цілі села, і в той же час була потрібна особлива піклування щодо функціонування залежних від нього установ, де була неможлива постійна присутність ігумена «коли не може настільки поділитися», імператор ухвалив, щоб управління всім цим здійснювалася через відповідних економів. [15] Імператорський текст чудовий, і ви знайдете його в посиланнях [16].

В іншому місці, наприклад, у ктиторському уставі Григорія Пакуріані (1083) для Іверського (грузинського) монастиря Богородиці Петрицонитіси, два ченці, іменовані епітропи, допомагають ігумену в господарському управлінні [17].

У деяких візантійських монастирях, таких як монастир Евергетиди (Благодійниці) або преподобного Неофіта на Кіпрі, управління монастирем було розділене між двома особами: ігуменом, який мав піклування здебільшого про молитву і духовне керівництво ченців і міг навіть перебувати в затворі, і економом, який керував управлінням та зовнішніми зносинами[18]. Таке рішення не закріпилося на Святій Горі і не увійшло у звичай серед грецьких монастирів. Цілком імовірно, що і з цієї причини як на Заході, так і на Русі (Київської) розділилися обов’язки між ігуменом, який зосередився на адміністративних функціях, та обраним братами духівником.

Однак цей поділ виявляється на шкоду значенню ігумена як образу Христа та духовного отця братства.

Покладання обов’язків на братію передбачає в першу чергу їхнє глибоке виховання в послуху, у відповідальності, у суворості та довірі, щоб вони могли дозріти і перейнятися духом старця. Як відомо, саме кохання, самозречення та довіра, а не примус владою, контролем та дисципліною, творить і утверджує ці зв’язки. Ці останні також потрібні, іноді більш ніж необхідні, але вони використовуються як засоби рівноваги при спільному проживання. Самі собою вони не стимулюють духовне життя, жертовність і любов до Бога, до старця і до братії.

Нарешті, ігумен може покласти зовнішні піклування, за одностайної згоди Ради старців, і на благочестивих мирян [19].

V. Зовнішні зносини.

Потрібно зупинитись і на деяких нюансах організації зовнішніх зносин монастиря.

«Світ» в аскетичній традиції означає не тільки «хіть плоті, хіть очей і гордість життєву» (1 Ін. 2:16), але і «розвага розуму». «Бачення мирського чинить сум’яття душі» ченців, за словами преподобного Ісака Сирина.[20]

Щодо частоти залишення ігуменом монастиря важко сформулювати деякі загальні правила, оскільки кожна обитель має свої потреби, і спочатку ігумени найважливіших монастирів, крім внутрішньо-монастирських турбот, брали участь у житті Церкви та суспільства. Однак, діє той загальний принцип, згідно з яким ігумену необхідно «перебувати в межах свого монастиря, залишаючи його стільки разів, скільки потрібно спільному життю та його необхідним зв’язкам із зовнішнім світом» [21]. При цьому ігумен завжди повинен мати на увазі, що його пастирське піклування про монастир і духовний успіх ченців роблять значний внесок у життя Церкви небачним, але дуже дієвим чином.

У нинішню епоху прискорення інформаційних потоків та засобів комунікації, легкості пересування, універсалізації та глобалізації процесів усередині Православ’я, ігуменам доводиться значно частіше, ніж колись покидати свої монастирі. Крім звичних адміністративних потреб монастирів, виникають численні обов’язки (сповіді, проповіді тощо).

Ігумени, виходячи з монастиря, повинні по можливості дотримуватись аскетичного настрою та статуту монастиря, починаючи з того, як вони одягнені і що їдять, і закінчуючи виконанням свого келійного правила та здійснення богослужінь. Це зберігає в них чернечий настрій і виявляє добрий приклад як для самих ченців, так і для світу.

Найчастіше цей настрій та діяльне подвижництво достатні для влаштування наших справ та потреб. Давайте звернемося до прикладу преподобного Сави Освяченого, якого двічі відправляли до Константинополя для захисту православної віри та питання податкових послаблень для Єрусалимської Церкви. Вирішальними для досягнення результату виявилися його смиренність і те божественне світло, яке він собою випромінював [22].

З іншого боку, сучасні можливості дозволяють ігуменам прискорити повернення до свого монастиря, зберігаючи при цьому безпосередній контакт зі своїм заступником або з відповідальними братами, спрямовуючи їхнє коло спілкування та визначаючи пріоритети.

Загалом і в цілому, життя ігумена в чуванні і молитві та справжнє переживання богослужіння як небесного одкровення породжує справжність батьківства по відношенню до братії і зверненого до неї слова. Це, у свою чергу, поступово призводить до міркування, з яким ігумен керує і діє і «за порадою», і самостійно, маючи на те повноваження, що дозволяють йому самостійно вибирати рід занять, піклування та контактів для піклування про успіх та зростання братії. Як у обителі, так і поза нею, він повинен сам вирішувати, де його особиста присутність потрібніша і покладати на себе додаткові духовні зобов’язання, за умови, що вони не шкодять його головному служінню в монастирі. Тоді вже не Статут накладає зобов’язання та їхній вибір на ігумена, але він сам у своїй особі стає за благодаттю носієм духу, виконавцем заповідей і правди Божої, джерелом міркування та прикладу, так що «він сам стає ангелом Божим із людей, керуючи серед них» [23].

VІ. Висновки

Монастир, як «скинія Бога з людьми»,[24] є спільнотою і спосіб втілення в життя євангельського ідеалу життя за Богом. Спільне проживання в монастирі, за словами старця Еміліана Симонопетрського, подібно до небесного проживання, воно не має на меті досягнення мирських чи ідеологічних цілей, але тільки духовне життя, яке досягається подвижництвом і прагненням до таємничого бачення Бога. Для ігумена достатній і надмірний присвятити себе служінню і керуванню малим або великим братством.

Господарські справи та контакти із зовнішнім світом не є чимось бажаним, але необхідним і неминучим, частиною нашого «земного мандрівки» [25]. Їх беруть на себе ігумен і старша братія, які керуються любов’ю і самопожертвою, щоб захистити решту братів, щоб вони перебували не абстрактне у Божому діянні.

У випадку, коли ігумен змушений займатися зовнішньою діяльністю, переказ і наш власний досвід каже, що єдиним способом виграти час і виконати своє духовне призначення в монастирі є обрання та призначення відповідальних осіб, ченців або мирян одного з ним духу. Їм він перевіряє загальне піклування і викладає благословення, приймаючи самостійно головні рішення. При цьому потрібно, щоб економ або будь-яка інша відповідальна особа зберігала смиренність, знаючи, що вона перебуває в послуху. Якщо він уявить себе «начальником», його необхідно змінити.

Також варто зупинитися коротко – оскільки це потребувало б окремого повідомлення – що старець Еміліан хотів, щоб ченці навчилися так жити під покровом старця, навіть без його безпосередньої присутності, ніби він перебував з ними. Щоб вони були тверді й непохитні у своєму духовному житті, відчуваючи на собі зору Господа і старця і не маючи таким чином необхідності безпосереднього контролю з його боку.

Нарешті, оскільки будь-яка діяльність затягує братерство, навіть окрім нашого бажання, і не кожен це витримує, в монастирях або на подвір’ях повинні бути облаштовані більш відокремлені місця, щоб і сам старець міг усамітнюватися і також ті, що мають схильність до безмовності.

Якщо ігумен, займаючись необхідною зовнішньою діяльністю, може зберегти містичний характер, який Церква надає його особистості, тоді після повернення в обитель він буде ніби і не покидав її, і браття приймуть свого батька з теплотою у впевненості, що він їм служить, їх стверджує і особисто присутня навіть під час своїх відлучок. Їхнє серце каже їм, що він усіляко і всіма своїми силами служить Церкві та ближньому. Ігумен, який і під час своїх поїздок за межі монастиря і контактів із зовнішнім світом може зберегти стан відчуженості, розважливого подвижництва і тверезіння стане справжнім пастирем для братії, яка під його керівництвом неухильно прагнути майбутнього Царства. Тоді й підтвердиться думка про те, що «чернече проживання є найповнішою формою прояву Бога в цьому світі» і що «монастирі не просто корисні інститути Церкви, але місця, де вчення Христове підтверджується досвідом» [26].

Посилання:

1. Архімандрит Еміліан, Інтерв’ю програмі Südwestfunk: «Athos. 1000 Jahre sind wie ein Tag», 1981.

2. Святитель Василь Великий, Правила, викладені в питаннях і відповідях, 43 (PG 31, 1028)

3. Святитель Василь Великий, Указ. Соч., 43 Див. також Нікіфор Містик, Статут священної обителі Пресвятої Богородиці Τυπικόν τῆς σεβασμίας Μονῆς τῆς τῶν Ἐλεγμῶν…, вид. Олексій Дмитрієвський, Опис літургійних рукописів т. 1: Статути, Київ, 1895, глава 41, «Повчання Настоятелю», ст. 755: «Будь рівний з братами, милостивий, опікуй їх і всім їм роби батьківську прихильність… і турбуйся, терпи всіх, терпляче наставляй, наставляй, вчи, умовляй, хворих зцілюй, страждаючих підтримуй, малодушних втішай, що грішить поверни на дорогу істинну, до сімдесяти семи разів прощай, за закликом Господа … ».

4. Святитель Василь Великий, Слово про подвижництво, А, 2 (PG 31, 632).

5. Архімандрит Еміліан, «Старець і послушник», Собор святих монастиря Симонопетрського Σύναξις Ἱ. Μ. Σίμωνος Πέτρας 1978, ст. 4. Див. також «Про старця», Собор святих Священної громади монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ормілії (Σύναξις Ἱ. Κ. Εὐα Ὁρμυλίας), 1978: «Мертвий для держави, для світу, для сучасного, для стародавнього, для того що всередині і для того, що зовні … ігнорує все. Але всередині нього нехай буде жвавість вічності, усередині нехай перебуває життя істинне… Він живе між життям і смертю, подаючи монастирю есхатологічний знак. І так у цій темряві, у цій темряві, у цьому невіданні нехай буде Божа воля, Боже просвітлення. Світло невечірнє вихідне, невпинно вихідне від Світла».

6. Старець – це той, хто має слово істини і служить душам через це слово. Він служитель слова і покликаний говорити вустами, говорити очима, говорити серцем, говорити насамперед безмовністю», Архімандрит Еміліан, «Ἔννοια τοῦ Γέροντος», Собор святих Священної Общини монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ормілії. Κ. Εὐαγγελισμοῦ τῆς Θεοτόκου Ὁρμυλίας, 1976.

7. Κονιδάρης Ι. Θεώρηση των μοναστηριακών καταστατικών από νομική άποψη, Αθήνα, 2003, σελ. 205.

8. Святитель Василь Великий, Правила докладно викладені у питаннях і відповідях 35, (PG 31, 1005).

9. Αρχιμανδρίτης Αιμιλιανός, Λόγια και Οδηγίες. Αθήνα, 2005, τόμος Α’, Αληθινή Σφραγίδα, Ευλογία των Αγίων Σβιατογκόρσκ της Μακεδονίας, σ. 254.

10. L. Petit, «Vie et office de saint Euthymie le Jeune», Bibliotheque Hagiographique Orientale, τ. 5, Paris, 1904, р . 39.

11. Αρχιμανδρίτης Αιμιλιανός, Λόγια και Οδηγίες. Αθήνα, 2005, τόμος Α’, Αληθινή Σφραγίδα, Ευλογία των Αγίων Σβιατογκόρσκ της Μακεδονίας, σ. 252.

12. Κονιδάρης Ι. Ανασκόπηση του καταστατικού της μονής από νομική άποψη, Αθήνα, 2003, σελ. 207.

13. Ἰωάννης Β΄ Κομνηνός, Τυπικόν τῆς βασιλικῆς μονῆς τοῦ Παντοκράτορος, Gautier, P., «Le typikon du Christ Sauveur Pantocrator», Revue des Études Byzantines 32 (1974), σσ. 83-109.

14. Іоан II Комнін, Статут монастиря Пантократора (Вседержителя). За благодійними установами монастиря див. Κωνσταντέλος, Βυζαντινή φιλανθρωπία, σσ. 230-37. Подібну благодійну діяльність вели і монастир, де трудився брат Ісака Комніна і утримував лікарню для людей похилого віку (див. Статут Ісака, сина Великого Василевса Кіра Алексія Комніна при відкритті нами новоствореного монастиря. ΠαπάζΓ αακίου ῆς Μονῆς Θεοτόκου τῆς Κοσμοσωτείρας (1151/52), Κομοτηνή, 1994, σσ 85-86, 101-106 καί 1

15. Ιωάννης Β’ Κομνηνός, Κανόνες Μονής Παντοκράτορος (Παντοκράτορος), σσ. 113-115. Για προσαρτημένα μοναστήρια βλ. σσ. 69-73. Για εκτάσεις, βλ. σσ. 115-125.

16. «Оскільки великий тягар піклування, як усередині, так і поза обителі, пов’язаних як із справами духовними, так і тілесними, як це викладено в самому Статуті, робиться розумне нагадування, що Ігумен монастиря не в змозі одноосібно керувати і зневажати все, що зазначене в рівній мірі. оскільки він зможе розділити себе між багатьма справами, то через це ми поклали призначити різних економів… Ігумену ж старанно і ретельно наглядати за всіма економами на місцях і спрямовувати їх до належного виправлення… Усі економи повинні діяти з ведення та схвалення Ігумена … »

17. Gautier, P., «Le typikon du sébaste Grégoire Pakourianos», Revue des Études Byzantines 42 (1984), σ. 59 καί σ. 85.

18. Gautier, P., “Le typikon de la Théotokos Évergétis”, Revue des Études Byzantines 40 (1982), σσ. 47-51.; Νεοφύτου Πρεσβυτέρου μοναχοῦ καί ἐγκλείστου τυπική σύν Θεῷ διαθήκη περί τῆς ἰδίας ἐγκλείστρας νήσου Κύπρου τῆς Παφηνῶν ἐπαρχίας, τῆς καί νέας Σιών ἐπονομασθείσης, ἤτοι ἐξ εὐδοκίας Θεοῦ σκοπευτήριον ἔνθεον, Ἱ. Μ. Ἁγίου Νεοφύτου, Ἁγίου Νεοφύτου τοῦ Ἐγκλείστου Συγγράμματα, τ. Β΄, ἐπιμ. τῆς Τυπικῆς Διαθήκης Στεφανῆς, Ι.Ε, Πάφος, 1998, σσ. 36 καί 43-44.

19. Для вирішення зовнішніх питань законодавство Юстиніана визначає «апокрисіарія», тобто якусь зовнішню особу, яка часто має політичну вагу – яка б несла відповідальність за зв’язки обителі з цивільною та церковною владою. Преподобний Афанасій у своєму Статуті (1005) призначає (зовнішнім) Епітропом патриція Никифора з найславетніших, як байдужого до життєвих благ. Михайло Атталіат у Заповіті (1077) заснованому ним монастиря визначає епарха як захисника в судах інтересів монастиря та його злиденного дому «заради порятунку своєї душі». Участь мирян, незважаючи на зловживання, була, як видається, необхідною і неминучою. Найважливішу роль візантійський період грала посаду ефорів, інакше кажучи доглядачів, і навіть посаду харистикариев. Багато ктиторів в ефори обирали самого імператора. Участь мирян у церковній діяльності була невід’ємною частиною життя в Церкві загалом. Поряд із цим, згідно з церковним правом, ченцям заборонялося приймати на себе піклування про мирське і заступництво з боку мирян, коли воно було свідомим, дозволяло ченцям слідувати невідступно і неухильно до свого духовного призначення.

20. Ἀββᾶς Ισαάκ, Λόγος 73, 33

21. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός, «Κανονισμός Ἱ. Κοινοβίου Εὐαγγελισμοῦ τῆς Θεοτόκου», 14,  Κατηχήσεις καί Λόγοι 1, Σφραγίς Γνησία, σ. 191.

22. ἔκδ. Schwartz, Leipzig, 1939, σ. 142 καί σ. 178 Ὅταν τόν ἀναζήτησε ὁ Βασιλεύς Ἀναστάσιος, βρῆκαν τόν ἅγιο σέ μία γωνία τοῦ κονσιστορίου, ὅπου στιχολογοῦσε ἤσυχα τούς Ψαλμούς. Καί τήν δεύτερη φορά, ὅταν ἐστάλη στήν αὐλή τοῦ Ἰουστινιανοῦ μετά ἀπό τήν αἱματηρή ἐξέγερσι τῶν Σαμαρειτῶν (531), μόλις ὁ αὐτοκράτορας τόν εἶδε ἐξαστράπτοντα ἀπό θεῖο φῶς, ἔτρεξε νά προσκυνήση τόν Γέροντα καί ἀμέσως διέταξε νά γίνουν δεκτές οἱ παρακλήσεις πού τοῦ παρουσίασε γιά τήν Ἐκκλησία. Καί ἑνῶ οἱ ὑπάλληλοι διεκπεραίωσαν τήν ὑπόθεσι, ὁ ὅσιος στεκόταν πάλιν κατά μέρος ἀπαγγέλλοντας τήν Τρίτη Ὥρα. Σέ ἕνα μαθητή, πού ἀποροῦσε γιά τήν φαινομένη ἀδιαφορία του γιά τόσο σημαντική ὑπόθεσι, ἀπήντησε: «ἐκεῖνοι τέκνον τό ἴδιον ποιοῦσι· ποιήσωμεν καί ἡμεῖς τό ἡμέτερον».

23. Βίος ἕτερος Ἁγίου Παχωμίου 25, Halkin, σ. 193, 19-20.

24. Ἀποκ. 21, 1-3.

25. Πρός Διόγνητον ἐπιστολή, 5, 9.

26. Μαντζαρίδης Γεώργιος, «Μοναχισμός καί πνευματική ἀποστολή τῆς Ἐκκλησίας», Πρόσωπο καί Θεσμοί, σσ. 165-66.

архімандрит Єлисей, настоятель монастиря Симонопетра (Свята Гора Афон)

2015 р. Б.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Наставник пустелі Антоній Великий, який викривав марність мирського духу, вчить нас, що страждання сьогодення є несуттєвими і другорядними в порівнянні зі «славою, яка має відкритися нам у майбутньому»[1]. Жага проживання небесного і звільнення від приліплення до суєтного і мирського і від пожадань упереджених є головними передумовами для того, щоб чернець гідно йшов шляхом свого покликання, як він був покликаний, вступаючи в ангельське проживання: «Іди гідно покликання, позбудься пристрасті , зненавидь потяг, що тягне тебе донизу, все своє бажання направ на небесні» [2]Покликання та мета монастирського життя є свідченням про майбутнє Царства. Ми, ченці, покликані жити чернечим життям, щодня маючи перед собою есхатологічну перспективу: переживаючи містичне одкровення Преображення, передчуття життя вічного. І це відбувається з безперервною духовною роботою, в потаємному серці людському (пор. 1 Пет. 3:4), яке відбувається нешумна і смиренно. Чернець є така людина, яка обрала проживання у внутрішній самоті (за словами Симеона Благоговійного, «у монастирі він ніби є, і нібито немає його і він не видно»[3]), добровільно і вільно відсікаючи будь-яку власну волю .

Преподобний Ісак Сирин просить: «Господи, подай мене жити в істині мертвим по зустрічі цього століття і зненавидіти життя моє заради життя того, що знаходиться при Тобі»[4].

Необхідною передумовою для спілкування в божественній благодаті з Богом Живим є умертвіння пристрастей і порятунок від будь-якої мирської розваги розуму та пристрасних гріхів, а також від мирських бажань. Це внутрішнє відкидання себе є постійна боротьба з метою розп’яття та поєднання з Христом. Преподобний Максим Сповідник зазначає, що той, хто відійшов від світу і залишив усе мирське, зробив ченцем лише зовнішню людину; навпаки, внутрішню людину зробив ченцем лише той, хто відмовився від гріховних помислів про речове. Преподобний додає, що за бажанням неважко зробити зовнішню людину ченцем, але потрібна велика боротьба у тому, щоб внутрішня людина зробилася ченцем [5].

Показовим є також приклад із життя преподобного Ніла Калабрійського. Бажаючи якось випробувати братів, що оселилися поряд з ним, преподобний попросив їх викорчувати саджанці, які вони насилу посадили за кілька днів до цього. Вони без вагань прийняли запропоноване їм і стали ревно викорчовувати насадження, що вимагало від них важкої праці з ранку до полудня. Вони не відмовилися зруйнувати те, що насилу створили власними руками, відмовившись від самих себе і відкинувши будь-яку логіку, що виходить зі світу цього. І вони зробили це цілком свідомо та вільно [6].

Добровільне підпорядкування волі Божої є єдиною справжньою свободою і цьому полягає чужа всякій владі позиція чернецтва.

Сьогодні, коли правлячі світом сили втрачають свою гідність як ніколи раніше, заклик спрямувати «все своє бажання на небесне» набуває особливого значення для кожної людини з метафізичними устремліннями, і тим більше для нас, ченців. Ми покликані щодня проживати свідчення майбутнього Царства, перевищуючи тлін і скорботу останніх часів. Єдиний спосіб здійснити це – євангельська заповідь любові, яка споконвічно закликає нас полюбити Бога «від щирого серця і від усієї душі, усім помислом твоїм і з усією силою», а також «ближнього як самого себе».

Преподобний Порфирій Кавсокалівіт говорив, що любов, богошанування, жага любові, поєднання з Христом та Церквою є Рай на землі. Він навчав – а головним чином проживав це – що ми зможемо полюбити Бога через любов до брата. Тому що любов до Христа, як говорив святий, є любов до ближнього, всіх і навіть ворогів. «Християнин вболіває за всіх, хоче, щоб усі спаслися і всі отримали Царство Боже. Ось це і є християнство всередині Церкви, коли ми стаємо одним цілим з нещасним, стражденним і грішним»[7].

Останніми словами Старця перед його преподобною кончиною були: «Нехай будуть усі єдині»[8] з першосвященицької молитви Господа, слова якої він так любив і все життя часто повторював, підтверджуючи тим самим, наскільки глибоко переживав єдність Церкви.

У тому ж дусі і старець Софроній Ессекський говорив, що ми «ведемо боротьбу за своє власне воскресіння і за воскресіння будь-якої іншої людини». Це означає, що ми покликані будь-якої миті зрозуміти слабкість і падіння брата, не тільки того, кого бачимо в числі монастирської братії, а й взагалі будь-якої людини на землі. Як часто слабкість ближнього не стає для нас причиною скорботи та турботи! Адже в цих випадках слід збільшити свою духовну витримку і молитву, і підійти з усім цим до брата з глибоким розумінням та любов’ю, просячи Божої милості. Такий чернечий спосіб зцілення душ у наших монастирських громадах і шлях до істинного проживання нашого чернечого покликання.

Ми, ченці, покликані стати своїми для немовлят і немічних світу, тих, кого Господь обрав, щоб осоромити багатих і сильних [9]. Не можна й подумати, щоб ми не брали участь у потребах і переживаннях людей, тим паче найслабших. І в навколишній атмосфері міжнародних конфліктів, духовної та економічної нестабільності в усьому світі, ми повинні протистояти нівелюванню цінностей, втрати цінності людської особистості та прислухатися до голосу людини, яка переживає, у якої немає нічого – часом навіть батьківщини.

У писаннях святих Отців ми читаємо, що «чернець є той, хто, віддалившись від усіх, з усіма з’єднаний» [10]. Тобто та сама людина, яка веде боротьбу за зберігання розуму, за внутрішнє очищення і за віддалення від мирської метушні, при цьому покликана переживати всю гіркоту світу, усвідомлюючи вселюдський гріх і молячись за всіх. Це видиме протиріччя висловлює і преподобний Ісак Сирин, говорячи, що чернець має бути другом всякій людині і усамітненим у своїх думках; співчувати біді кожного, а тілесно бути віддаленим від усіх [11].

У тому ж слові, яке преподобний звертає переважно до ченців, він особливо наголошує на чеснотах братолюбства і милосердя, звертаючись з такими словами: «Той, хто захоче вислухати брата скорботного і розділить його скорботу або співчуває йому, і загориться серце його з ним, той воістину милосердний»[12]. Подібним чином і преподобний Ніл ублажує ченця, який «думає про успіх і спасіння всіх, як про власне спасіння»[13]. маючи серце «полум’яним за все творіння», як каже преподобний Ісак Сирин [14].

Коли Бог живе в душі, вона, вражена Його любов’ю, починає сумувати за гріхи всього людства, бажаючи всім спастися. На цьому відрізку духовного шляху людина набуває усвідомлення величини її власної відповідальності за те, що вона не досягла святості, посилюючи пристрасті, якими мучиться людство.

Святі ніколи не залишаються байдужими до людського болю, чим би він не був викликаний. Старець Софроній (Сахаров), звертаючись до людських страждань у роки Другої світової війни, говорив: «Я плакав про людей, які не знають Христа, і проливав гіркі сльози за весь світ».

Характерний випадок був і з преподобним Порфирієм, коли у Румунії, у місті Тімішоара відбувалися трагічні події. Про це розповів професор кардіології Георгій Папазахос, який був особистим лікарем старця Порфирія. Тоді 1989 року йому повідомили, що Старець дуже серйозно хворий і просив терміново до нього приїхати. Той пізно ввечері поспішно закрив свою клініку та серед ночі поспішив до монастиря, де була келія Старця. Він виявив Старця в сильному збудженні і ридав і відразу діагностував у нього сильний напад ішемічної хвороби. Він попросив Старця лягти і заспокоїтися, а той, зворушений цим, сказав: «Що ти, що ти, як я можу заспокоїтись, коли бачу, як вбивають дітей і вся площа залита кров’ю!» Ще не вийшли зведення новин і ніхто нічого не знав, але преподобний старець, через дану йому Богом благодаттю, побачив молодь, що повстала проти авторитарного режиму, і переживав за те, що їх калічать силовики.

А чи багато хто з нас з напругою та болем молився останнім часом, коли мільйони людей у Сирії, Єгипті, Лівії та інших країнах опинилися на вулиці, жебраки та беззахисні, ставши жертвами надзвичайних обставин? Ви всі бачили, як біженці тонуть у Середземному морі, притискаючи до грудей маленьких дітей.

У кожну епоху Бог посилає святих своїх, щоб покликати людину і весь витвір до спасіння. Ми маємо незліченні приклади людей, які відкинули мудрість цього світу, очистилися від пристрастей тверезим життям і розумною молитвою дали благодать світу, розділяючи його біль за гріхи всього людства. Цим шляхом вони досягли справжнього життя та пережили явище нествореного Світла. Ці святі подвижники чудесним чином пройшли благодатним шляхом життя у священному мовчанні, щоб здобути таємничий досвід обожнення в різних, найчастіше несприятливих історичних і суспільних умовах, у відлюдних і багатолюдних місцях, і вкоренили себе в невичерпному багатстві тверезості Отців нашої Церкви.

Це сталося чудовим чином і в житті сучасного святого Порфирія Кавсокалівіту, якого ми мели щастя знати особисто. Святий, виходячи за рамки звичних схем та будь-яких проявів безплідного начотництва, ніколи не прислухався до олійних проповідей і не робив розмежування між суспільними та філософськими системами. У простоті та смиренності він полюбив усіх людей без винятку, не поділяючи їх на праведників і грішників; він набув глибоке знання людської душі та через благодать, яку дарував йому Господь, став цілителем душ і тіл.

Через молитву святий, за Божою благодаттю, відчував своє єднання з усіма людьми. Він особливо підкреслював, що молитва є наближенням до будь-якого творіння Божого з любов’ю, це рух у любові, це діяння всього з любов’ю[15]. Він радив нам молитися за Церкву, за мир, за всіх. Щоб ми з’єдналися з оточуючими людьми, з їхніми радощами та горем . Зробили їм усе можливе, як і Христос нам. Щоб ми прагнули святості для світу, щоб стали христовими. Щоб ми відчули їх своїми, молилися за всіх, вболівали за їх спасіння, забуваючи про себе. Тому що молитва, яка звершується за інших із глибокою любов’ю, приносить велику духовну користь. Вона наповнює радістю того, хто молиться, але й того, за кого він молиться, подаючи йому Божу благодать. І про тих, хто засуджує нас, Старець радив молитися, повторюючи: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене», а не «помилуй їх». Так ми просимо милості Божої всьому світу і тим, хто нас засуджує.

Святий Порфирій часто наголошував, що скорботи світу, як і особисті скорботи кожної людини, можуть стати ближчими і лікуватися через душі тих ченців, які з радістю і простотою покладаються на волю Божу і вільні від негативних переживань. «Найменше ремствування на ближнього, – казав він, – шкодить вашій душі, і ви вже не можете молитися. Святий Дух, знайшовши душу у такому стані, не сміє до неї наближатися»[16].

Тому святий і радить: «Ніхто не повинен бажати спасіння собі без того, щоб спаслися й інші. Невірно, якщо хтось молиться за себе самого, щоб йому самому врятуватися. Ми повинні полюбити інших, щоб жоден не зник, але всі прийшли до Церкви. Це цінне… З такою наміром треба йти зі світу, щоб прийти в монастир, йти в пустелю» [17].

Особливу увагу преподобний Порфирій звертав на силу молитви ченців: «Своє полум’яне і чисте життя, а особливо молитва, подвижники допомагають Церкві… Ось яке значення має молитва ченця. У келії він один, але хвилі його молитви сягають всіх людей, навіть якщо вони далеко. Через молитву чернець причетний до всіх проблем цього світу і творить чудеса» [18].

Преподобний Порфирій наголошував, що лише благодать Божа здатна одухотворити молитву. Але для сходження божественної благодаті мають бути передумови – любов та смиренність. «Коли приходить благодать, коли приходить любов, закликаєш ім’я Христове, і розум і серце наповнюються. Тоді не потрібна ні лава, не потрібно схиляти голову або заплющувати очі. Багато хто говорить: «Присядь на лавку, схилися, заплющи очі і зосередься». Але немає потреби робити щось особливе, щоб промовляти молитву. Спробуйте і побачите самі. Не потрібно жодних зусиль, якщо маєш божественну запопадливість і велику любов до Христа» [19].

Преподобний Порфирій представляв монастир, насамперед, як місце літургійного життя і молитви, а й притулку та втіхи для людей. «Моєю давньою мрією, – казав він, – було збудувати монастир. Щоб він був духовною майстернею, де освячувалися б і зростали душі, і прославлялося б безупинно ім’я Боже. Я хотів би, щоб він був центром, куди б приходили люди зі своїм болем і турботами і знаходили б тут втіху, підтримку та зцілення… Монастир повинен зі страхом Божим приймати душі і надихати їх не настановою, а молитвою, страхом Божим та прикладом . Це дуже тонка річ. Приходить, наприклад, хтось у монастир – прийми його. Але не обов’язково багато говорити»[20].

У тому ж дусі любові та взаємного служіння преподобний Порфирій розумів і місіонерство. «У наших місіонерських зусиллях треба розрізняти тонку грань… менше слів… найкраща місія – наш добрий приклад, наша любов, наша праведність»[21]. І наголошував, що «благодать Божа, не примушуючи нікого, має способи спасти навіть тих, що остаточно заблукали, а ми повинні допомогти їй у цій справі духовним чином»[22]. Тобто не треба нікого засуджувати, ображати чи доводити до відчаю.

У цьому полягає і соціальне служіння монастирів: це біль, турбота та боротьба з гріховністю та лихами всього людського роду. Навпаки, устрій [матеріальний] – це турбота ченців, крім виняткових випадків, викликаних особливими соціальними умовами. Монастир може дати благословення ченцю чи черниці зустрічатися з молоддю за власною ініціативою (ми так робимо – іноді я сама, іноді хтось із сестер, які мають спеціальні навички), або відвідувати хворих діточок, але краще, якщо чернеча громада буде вільна від такого тягаря . Братія може заперечувати проти щоденної участі у такій благодійній діяльності, яка пов’язана з особливою духовною (а іноді й фізичною) працею.

Покладання непосильної ноші на тих із братів, хто фізично, а головне духовно, не може її понести, веде до небезпеки як би претензії на те, щоб залишити на якийсь час своє чернече життя і розслабитися в іншій обстановці за межами обителі. Звичайно, ченці чи черниці можуть здійснювати поїздки по святих місцях (наприклад, до Єрусалиму, або в інші православні країни), але це має робитися завжди з благословення, і ніколи як якесь щорічне право чи вимога; і настільки, наскільки дозволяють братерські можливості.

Преподобний Порфирій казав: «Чернече життя – це життя дароване. Чернець повинен пізнати насолоду молитви, він має зодягтися божественною любов’ю. Він не може утвердитись у чернецтві, якщо не пізнає насолоду молитви. Якщо цього не станеться – все, кінець! Він не зможе жити у монастирі. Але утримують його в обителі, разом із молитвою, – працю та рукоділля. Робота та молитва – це не різні речі. Робота не перешкоджає молитві, а навпаки – зміцнює її і покращує. Все залежить від кохання. Отже робота – це якби хтось молився чи клав земні поклони»[23].

Як каже преподобний Порфирій, робота, послух та рукоділля мають велике значення. Дуже важливо працювати в монастирі, кожному в міру своїх сил, згідно з Наслідуванням чернечого образу (схими), і щоб братія відчула, що і роботи в обителі, і саме життя протікають у працях і жертвах з боку братії. Це може надати радість і свідомість нашого життя, поєднати нас з кожним камінчиком в обителі, з кожним деревцем і, звичайно, з кожним членом нашої чернечої родини.

Так передається посил, що і життя за святими Отцями може продовжуватися в цих простих щоденних життєвих справах, і наше життя освячується, коли ми щогодини подвизаємося, щоб у братстві принести одне одному краще, бачить в особі кожного брата самого Христа, як писав святий Порфирій .

Життя в монастирі полягає в поєднанні в одне тіло людей, пов’язаних між собою братськими узами, і де, під духовним керівництвом настоятеля, вони здійснюють спільний духовний подвиг.

Згідно з відомим висловом Василя Великого, в монастирі спільно живуть люди, що походять з різних народів, але вони притираються один до одного і уподібнюються один одному так сильно, якби одна душа була б у різних тілах, згодних у всьому [24]. Будь братство хоч великим, хоч малим, цей зв’язок може залишатися нерозривними і міцними, знаходячи надійну опору в особі ігумена чи ігумені, які, звичайно, мають користуватися загальною довірою. Це служить для братства об’єднуючою і об’єднуючою силою, так що всі члени братства змагаються і супроводжують один одного на шляху до Божого Царства.

Усі святі живуть і передають аскетичну традицію нашої Православної Церкви, як вона виявляється у богобаченні та досвіді тверезіння, а саме як спробу подолання особистісної себелюбності та усвідомлення соборної істини Церкви. Адже аскетичне життя у своєму граничному вираженні є подолання егоцентризму пристрастей, коли чернець і кожен віруючий, що позбувся особистісних претензій і домагань, трудиться як людина, чия самосвідомість прийняла і засвоїла соборну свідомість Церкви.

Святі передчувають майбутнє блаженство, і тому можуть перетворити свій біль на розуміння ближнього. Вони відчувають і розуміють біль і переживання іншої людини, наприклад, мігранта, маленької людини або будь-якого дезорієнтованого юнака, позбавленого сенсу життя і шукає притулку в сурогатних засобах, що піднімають настрій і тимчасово надають сили. Вони бачать у кожній людській особистості неминуча цінність. Вони нікого не зневажають і намагаються увійти в становища кожного.

Таку життєву позицію мала і всім вселяла своїм вихованням світлої пам’яті настоятельниця наша Феосемнія, яка заснувала спільному монастиря Хрисопіги 39 років тому і заспокоїлася 2000 року. Протягом кількох років вона була тяжко хворою, але, проте, терпіла свою недугу з великою мужністю і витримкою, безмежним терпінням і лагідністю. Вона невідступно виконувала свої обов’язки до останнього подиху, служачи втіхою для тисяч людей. Стариця передавала свою віру в вічне життя, той мир і радість, яку вона переживала, незважаючи на свою хворобу. Багато хворих прийняли благодійність, найперше духовну, від неї в лікарнях, куди вона надходила на лікування. Вона й сама ходила лікарнями, причому її анітрохи не займала при цьому проблема власного здоров’я. Вона підходила до інших людей і розмовляла з ними, змушуючи їх забути їхній біль, так що її присутність і її слово вселяли віру в Христа, радість та надію на вічність.

В епоху сучасного ідолопоклонства, яку ми переживаємо, безмірна зацикленість на власній особистості та втрата людської особи призводить до бадужесть ставлення до якості життя на землі і, як наслідок, до заперечення вічності. Ми, ченці, живучі за межами цього світу, покликані передавати всій повноті Церкви метафізичну віру, силу, надію, дух боротьби та радість. Ми повинні випромінювати благословення тверезості, молитви та постійного служіння, а також безстрашність перед болем, самопожертвою та смертю.

Однак сучасні ченці, будучи породженням і продуктом нинішнього суспільства, вихованими на життєвій позиції сучасного світу, впевненими в надійності наукового знання, приходять у монастирі, перебуваючи під впливом сучасних руйнівних переконань. Цілком можливо, що вони переносять цю мирську ментальність у повсякденне монастирське життя, засвоюючи прийоми та моделі поведінки, засновані на легкості, зручності та особистих правах, на шкоду чернечій сутності, яка є «обітницею хреста і смерті»[25]. Однак те, що ми всі, а насамперед ми, ченці, повинні усвідомити, так це саме те, що відзначає і Вселенський Патріарх Варфоломій, говорячи: «Хрест – це символ, що веде до граничної жертви, до якої ми всі покликані… Без Хреста, без жертовності немає ні благословення, ні перетворення світу»[26]. Тільки в такому монастирі, де є «Хрест як символ керування», відкидаються логіка і вплив миру, тоді як дух жертовності відкритий у кожній людині і розквітає благословення дарунків. Так з’являються нові й чудові обдарування і великі благословення у смиренних людей, членів братства, причому саме тоді, коли ніхто з них не бажає здобути слави, визнання, успіху, але тільки милість і смиренне служіння.

Нестача духовної ревнощів у бажанні чернечого життя є наслідком секуляризації. Цей стан речей може бути виправлений за допомогою чернечих братств, що живуть у глибокій аскезі, любові та ревнощів до Бога і, звичайно, у дусі наснаги та спраги зустрічі з Христом у щоденних богослужіннях. Навпаки, всі сучасні засоби, які проникли в наші монастирі, якщо не будуть використовуватися надзвичайно розумно та свідомо, – переростуть у страшну загрозу для продовження монастирської традиції, яка процвітала та приносила плоди протягом століть у дусі самозречення, жертовності, праці, мандрівництва та відсікання власної волі та прав.

Просвітлені благодаттю Божою, ченці тверезо і врівноважено сприймають послання свого часу, використовуючи навіть сучасні досягнення таким чином, щоб ні в якому разі не завдати шкоди своєму чернечому подвижницькому проживання і, звичайно, ні в якому разі не потураючи своїй особистій волі.

Так, преподобний Порфирій Кавсокалівіт був обізнаний у наукових та технологічних досягненнях, які вважав за дар Божий. Його дуже займало використання альтернативних видів енергії. Він цікавився питаннями сонячної енергетики, які на той час перебували на ранній стадії. Також відомо, що він часто користувався телефоном, навіть посеред ночі, щоб втішати і духовно керувати людьми у різних куточках землі. І він радив ченцям співчувати людям і зцілювати їх молитвою та прикладом свого подвижницького життя.

Часом ми в монастирях думаємо, що духовне життя пов’язане лише з молитвою та безмовністю. Однак святі всіх часів, зокрема і подвижники, були людьми фізичної праці, які працювали, щоб забезпечити свої потреби. Багатьом із них доводилося годинами ходити пішки, щоб добути необхідну воду, дбати про древа та посадки. Вони захищали птахів, ліси і служили не лише людям, а й тваринам і взагалі всякому створенню Божому. Багато святих радили людям садити древа. Характерним прикладом служить преподобний старець Амфілохій, який засадив соснами Патмос, острів Апокаліпсису, накладаючи на своїх духовних дітей епітім’ю у вигляді посадки древ.

Традиція аскези і тверезіння, як вона проявляється у неминучому досвіді житія святих нашої Церкви, і в наші дні покликана надавати сенсу життя не як філософія і теорія, що залишилася від минулих епох, але як сучасний і динамічний спосіб життя. Чернече життя не є просто ідеалом, мрією або життєвим прикладом для деяких людей, які мають особливі духовні запити.

Коли чернецтво живе у своєму справжньому есхатологічному вимірі, то стає мучеництвом і свідченням для братів у світі, і через це відкривається і стає зрозумілим шлях до життя в Церкві. Життя, що є передчуттям радості Майбутнього Царства.

Посилання:

[1] Афанасій Олександрійський, свт. Життя і проживання отця нашого преподобного Антонія.

[2] Див: Наслідування великого ангельського образу.

[3] Симеон Новий Богослов, прп. Слова оголосні.

[4] Ісак Сирин, прп. Слово 28.

[5] «…хто відкинув такі речі як дружина, гроші та інше в такому роді, той зробив ченцем зовнішньої людини, але ще не внутрішньої; хто ж позбувся упереджених неміч, той зробив і внутрішнього, що є розумом; і зовнішню людину легко зробити ченцем, якщо тільки захочеться, але чимала має бути лайка зробити монахом внутрішньої людини». PG. 90, 1060 A.

[6] Ὁ ὅσιος Νεῖλος ὁ Καλαβρός , ἐκδ. Ὁρμύλια 2002 (Преподобний Ніл Калаврійський, вид. Ормілія 2002).

[7] Ἁγίου Πορφυρίου Καυσοκαλυβίτου, Βίος καί Λόγοι, 12η ἔκδ., Ἱ. Μονή Χρυσοπηγῆς, Χανιά 2014, σελ. 216 (Житіє і слова Преподобного Порфирія Кавсокалівіту).

[8] Ін. 17:11, 21-24.

[9] 1 Кор. 1:27.

[10] Євагрій Понтійський, прп. Слово про молитву. 124. PG 79, 1193B.

[11] Ісак Сирин, прп. Слова подвижницькі. 23.

[12] Там саме

[13] Ніл Синайський, прп. 153 розділу про молитву. Гол. 122.

[14] Ісак Сірін, прп. Слова подвижницькі. 81.

[15] Житіє та слова. СТ.  465.

[16] Там саме Ст.  250.

[17] Там саме Ст.  196-197.

[18] Там саме Ст.  360-361.

[19] Там саме Ст.  261-262.

[20] Там саме З. 169, 177.

[21] Там саме. Ст.  396.

[22] Σεβ. Μητρ. Νεοφύτου καί Μπάτσκας Εἰρηναίου, στό Ὁρόσημο ἁγιότητος στό σύγχρονο κόσμο, Ἱ. Μονή Χρυσοπηγῆς 2008, σελ. 289.

[23] Житіє та слова. Ст.  338.

[24] «Люди, що зібралися з різних племен і країн, привели себе в таке досконале тотожність, що в багатьох тілах бачиться одна душа, і багато тіла виявляються знаряддями однієї волі». Святитель Василь Великий. Подвижницькі статути. 18, 2 (PG 31, 1381D-1384A).

[25] Див: Чинопослідування великого ангельського образу.

[26] Cosmic grace, humble prayer: ecological vision of the Green Patriarch Bartholomew I, ed. John Chryssavgis. Eerdmans, 2003. 305, 308.

черниця Феоксенія, настоятелька ставропігійного жіночого монастиря на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело» Хрисопіги в Ханьї (о. Крит, Греція)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Справа ченця – як каже преподобний Роман Солодкоспівець, – є спів Богові. В одному з кондаків преподобним сказано, що спів це має бути «розумним і милозвучним», щоб «злітати як орел у неба». Більшість свого часу монах присвячує тижневому колу богослужінь, спільному для всієї братії. Богослужіння – це не порожня формальність, щоб умилостивити Бога. У ньому ми висловлюємо свою любов і благоговіння і, тільки вкоренивши в собі ці чесноти, чернець стає причасником Божественних таємниць. У богослужінні людина вчиться занурювати себе в діяння Божі, пізнає та співпереживає Його безмежну любов. Богослужіння без благоговіння не може бути. Благоговіння передається богослужбовому настрою та створює глибинний зв’язок з Богом.

Про значення богослужіння свідчать усі чернечі джерела: статути, які визначають до дрібниць порядок богослужінь, житійна література, вчення великих отців Церкви, а також сучасний досвід. Глибоку вкоріненість у літургійній традиції ми спостерігаємо і в житті старців-пустельників, як свідчить чернеча література.

Так, у Нітрійської пустелі, якщо хтось із отцівв не з’являвся на спільній молитві, це означало, що він важко хворий або зазнав певної спокуси.

Ще одним служінням ангелів є несення послуху, призначеного Богом. Невипадково сам термін «послух», чи «диаконія», застосуємо до діяльності ченців. Зрозуміло, будь-яка праця допомагає людині розвивати, обробляти та зберігати свіжість духовних сил. Але, крім цього, термін «слухняність» свідчить про те, що чернець добровільно служить ближньому, громаді. Служить не тому, що він підпорядковується якійсь системі трудових відносин (монастир – не виробниче підприємство), але, долучаючись і укоріняючись у Божественній любові, він ділиться нею з ближніми. Значення любові полягає в тому, щоб дбати і подвизатися для духовного успіху всієї братії, і цьому служать послух. Для Антонія Великого «досконалим діянням» було те, що служило на користь братії. Така праця служить засобом боротьби з себелюбством та зневірою. Найменша на перший погляд послух найбільш непримітного ченця і такий послух, як настоятельство, є діями одного організму та спрямовані на його збереження та зростання. Послух призначається відповідно до можливостей і здібностей кожного з братів. У той же час, чернеча традиція наказує зміну послуху, що, на мою думку, має дві мети. По-перше, у такий спосіб формується свідомість, що у монастирі нічого й нікому не належить на правах власності. І, по-друге, так пізнаються на практиці складність та особливі вимоги для кожного з послухів, аби браття розуміли, допомагали та брали участь у послуху один одного. Всі дбають про всіх і про все, але при цьому кожен перебуває на своєму місці, залишаючись твердим, розумним, старанним, готовим до самопожертви.

До слухняності не можна ставитися як до роботи на підприємстві. Монастир не офіс, заправляють у ньому не менеджери, значимість кожного не вимірюється продуктивністю праці, і загальна віддача не залежить безпосередньо від менеджменту та зростання продажів. До слухняності слід ставитися як до молитви, вона повинна, наскільки це можливо, виконуватися з молитвою, у дусі служіння і братолюбства. Один із святих отців перед тим, як дати практичне повчання щодо життя в монастирі, говорив: «Бог нехай збереже любов між вами»

Служіння священика також є послухом. Характерно, що преподобний Касіян Римлянин радив братії уникати спілкування з єпископами. Звісно, це не випад проти церковної ієрархії, але порада – щоб не впасти в спокусу славолюбства, яке часто виряджається в одяг виходу з монастиря заради піклування про спасіння тих, кого окормляєш. Прийняття священного сану неминуче пов’язане з духовною владою, і якщо воно не супроводжується доброчесним життям, духовною боротьбою та щирою смиренністю, то породжує гордість, марнославство та спрагу до влади. Але в чернецтві священнослужіння сприймається як одне з послухів. Священик – один із братів, який ділить з ними все. У цьому благословення та особливість чернечого спільного життя. Священство – це не блиск і мирські почесті, а тяжкий послух і подвижницька ноша.

Окремо варто зупинитися на гостинності, з якою пов’язана ціла низка монастирських послухів. Ми говоримо тут про любов до мандрівників (прочанах), заповідане святими отцями. У «Лавсаїці» йдеться про те, що на Нітрійській горі була церква «велика», а біля неї будинок для мандрівників, щоб «завжди виконувалася заповідь любові». Давайте пояснимо: гостинність – це не просто обов’язок монастиря. Це переважно чеснота, яка стосується не просто функціонування одного з підрозділів, але безпосередньо зачіпає справу спасіння душі. Душа кожного ченця, незалежно від роду його послуху, має бути відкрито гостинності. Вона повинна розкрити обійми для мандрівника, якби хотіла прийняти самого Христа. Подібно до того, як Христос відкриває нам свої обійми. Мандрівник чи паломник знаменує собою самого Христа, оскільки сам Спаситель порівняв себе з «одним із цих малих» і обіцяв Царство Небесне тому, хто «піднесе чашу води холодом» (див.: Мт. 10:42). Усвідомлення цього має буквально проглядати у поводженні з паломниками. Це не означає, що чернець повинен захоплюватися зовнішніми речами або займатися догоджанням світським. Але будь-які прояви мізантропії та низовинної егоцентричності також неприпустимі, бо й те, й інше, тобто байдужість та більш ніж потрібне піклування, так сама перекривають духовний кисень. Монах повинен охопити душею весь світ, все творіння. Невипадково як соборна молитва у храмі, так й здійснення келійного чернечого правила у багатьох творіннях іменуються одним словом «збори на молитву». Ми – діти епохи індивідуалізму, яка вчить нас віддавати перевагу особистому комфорту, навіть якщо нам хочеться назвати це «душевним комфортом». Прикладом самозречення може бути для нас старець Паїсій Святогорець. При тому, що ночі він проводив у молитві та чуванні, цілими днями він втішав, наставляв, приймав і пригощав паломників, незважаючи на втому та біль, яка супроводжувала його останніми роками життя.

Навіть у найбільш звичайних речах, – каже старець Порфирій Кавсокалівіт, є крапелька Божої любові – те мале, що виявляє нам велику любов Божу. «Все в Ньому і Він», – каже святитель Григорій Богослов. Все священне, бо пов’язане особливим чином із Богом. Внутрішній стан подяки Богу полягає в тому, щоб приймати все, що не станеться, як дар Божественної любові і привід до приєднання, і віддавати за це Творцеві. Яким чином можна віддати цей дар, як це стає засобом прилучення? Завдяки тому, щоб оберігати його; дбаючи про нього, поважати його, дбати про його примноження та правильну дію, розуміти сенс його існування і те, як Господь звертається до мене. І зрештою ділитися цим даром, наслідуючи саму Божественну любов.

Цей особливий внутрішній стан подяки безпосередньо пов’язаний із Таїнством Божественної Євхаристії. У ньому відбувається поєднання творіння з Творцем, тому що Тіло Христове є в той же час і людське тіло, і в Ньому з’єдналася всяка матерія, всякий початок, усяка природа, але в першу чергу в Ньому відбувається єдність віруючих, які стають Тілом Христовим. У перших гуртожитках Єгипту отці причащалися щосуботи та неділі, такий був загальний порядок. Причастя Святих Христових Тайн, згідно з святителем Іоаном Златоустом, вважається джерелом просвітництва і «безмовності – ісихії», «божественного умогляду», і нерозривно пов’язане з подвижницьким життям.

Та таїнство не діє магічним чином. Сьогодні, в епоху змішування понять, індивідуалізму і крайнощів, можна побачити молодих ченців, яких так хвилює, скільки разів на тиждень вони причащаються, ніби йдеться про харчові добавки, мультивітаміни або енергетики. Таке ставлення робить людину байдужою до ближнього. Іоан Мосх наводить розповідь про старця, який три неділі поспіль причащався, маючи образу на одного з братів. Тоді з’явився йому диявол і сказав: «Мені належить усяке злопам’ятство, і відтепер ти мій будеш». Цей випадок змушує нас згадати заповідь Спасителя про те, що треба спершу примиритися з братом, перш ніж принести жертву Богові (Мт. 5:24). Участь у Таїнстві Євхаристії сама по собі не поєднує нас із Христом і один з одним. Ми можемо продовжувати ходити до церкви чи, як зараз модна говорити, «тусуватися», але що це нам дасть, якщо ті, з ким ми спілкуємося, приносять із собою егоїзм та самозадоволення? Ми живемо церковним життям тільки тоді, коли можемо відкинути свої егоїстичні бажання і повернутися до єдності людської природи, в якій особи поєднані у справжньому та благородному коханні. У єдиній волі, яку Христос сприйняв, з’єднавши її з Божественною волею. Як каже святитель Василь Великий, «ні в чому так не проявляється наша природа, як у спілкуванні нас між собою і в любові кожного до свого єдиносущного». Не думайте, що Євхаристія, як дійство, сама по собі зводить нас на небеса, і ми автоматично стаємо янголятами та богами з благодаті. Причастя Святих Дарів означає приєднання до Тіла і Духа Христового, але як Дух може просвітити і обігріти нашу душу, якщо всередині неї полум’я не з’єднається з киснем? Тому й каже святитель Іоанн Златоуст: «Нехай ми не звабимося тим, що одного разу стали членами одного тіла, бо порок призводить до тяжкої хвороби. Щирість і чистота душі є запорукою нелицемірного прилучення». Дух дихає тільки там, де є любов, пише той самий святий. І якщо Він і є те, на чому стоїть Церква, то на душі, що не мають любові, Він не сходить. Егоїстичні бажання, мирські устремління, вимоги індивідуального комфорту – це не дає проявитися дії Божественної благодаті. Благодать не проявляється якимось магічним способом. Вона приходить у відповідь на добрий намір, віру та особисте подвижництво. Як би ми часто не робили Євхаристію або брали участь у ній, наша гріховність робіть нас причасниками таємниці беззаконня. Не забуватимемо, що і в Церкві є своє «дерево пізнання добра і зла» і воно, за словами преподобного Марка Самітника, є відсутність відчуття співстраждання, співчуття.

У більш широкому розумінні, в богослужінні, при тому, що воно становить ядро духовного життя, може бути вихолощений його духовний вміст. Людина часто живе візуальними образами. Він цілком поглинений видимим, зовнішнім. Звичаї та обряди, зовнішні дії, символіка – все це має глибоку красу, яка нас зачаровує, закликає завмерти і залишитися в цьому вражаючому мікрокосмосі, і допомагає розвитку або наших обдарувань, або нашого марнославства. З іншого боку, існує ще одна небезпека – небезпека звикання до святині, перетворення її на звичку. Тут ми втрачаємо сутність та красу речей. Так, засліплені цим світом таємничого або, навпаки, звикнувши до нього, ми забуваємо, що все це з’явилося і існує заради живої Церкви Божої, якою є наша розумна душа. Це шлях вимогливості, усвідомленої відповідальності та старанності, як навчав старець Паїсій. В іншому випадку, сам зміст обряду може бути спотворений до невпізнання. Без постійного внутрішнього аналізу, самоконтролю та прислуховування до голосу сумління, без особистого подвижництва все перетворюється на порожню формальність, зовнішню оболонку та фарисейське самовдоволення. Згадаймо Великого Інквізитора з «Братів Карамазових», який говорив Христу, що «ми побудували Твоє царство на трьох речах, які можуть ощасливити світ: таїнство, диво та авторитет». І вчить, що ні вільний вибір серцем, ні любов не мають значення. Достатньо одного таїнства, якому треба слідувати беззастережно, сліпо і в повній впевненості.

Нарешті, чернечі статути, на яких ґрунтується життя в монастирі, у практичному застосуванні можуть сформувати певний дух світської організації, яка базується виключно на субординації, керівництві та дисципліні або на безособовому управлінні. Секуляризація – це такий спосіб існування, який може проникнути та розкласти навіть найдуховніші підвалини. Тому необхідно постійно звертатися до чернечих статутів і дбайливо зберігати їхній духовний зміст, щоб буква не згасила дух.

Дух богослужінь і послуху – це дух єднання. Ми маємо бути перед Богом, бо Він є абсолютним, що перевищує будь-яке розуміння Єдності – з’єднує нас нествореними енергіями Своєї любові. І ми подвизаємося заради загального блага, щоб, по-перше, висловити цю любов; а по-друге – постійно знищувати в собі все те, що руйнує це кохання. Як каже преподобний Максим Сповідник, ми не маємо в собі джерела чеснот, але боремося зі своїми пристрастями, щоб стати приятелем Божественної енергії. Богослужіння і послух допомагають нам висловити те, про що говорить святитель Василь Великий: «один живе в багатьох і багато в одному».

Чернеча праця, чи то слухняність, чування, піст, молитва чи різні позбавлення; так само як богослужбові та євхаристичні збори є сенсом духовного життя і є плодом Духа. Деякі академічні богослови, слідуючи характерній рисі нашого часу, спрощувати реальність, все відокремлювати і всьому приклеювати ярлики, вигадують протиріччя і зводять в абсолютні відмінності між євхаристичним і душпастирським богослов’ям. Подібна фрагментарність свідчить про якусь ущербність у нашому житті та в духовному досвіді. Ймовірно, тому твори сучасних богословів так відрізняються від творінь святих отців. Людське саме собою прагне дисперсності. Богонатхнення веде до синтезу та єдності.

Якщо ми говоримо про чинопослідування, канони, правила, встановлення, традиції та типікони, – всі вони мають на меті єдність, відкидання будь-якого поділу, бо не для цього втілився Христос. Єдність зовнішня та внутрішня. Ця єдність, яка є плід Духа, здійснюється в храмі і поза ним; всередині душі, де відбувається незрима Євхаристія; у спілкуванні з братами; у безсторонньому передстоянні перед Богом. Так ми подолаємо роздробленість простору, часу та історії, щоб зійти на бенкет у той невечірній день, коли Христос буде «усякою у всьому». Монаші традиції, якщо ми будемо вірні їхнім завітам і не спотворимо їх, приведуть нас у правильному напрямку.

Ієромонах Хризостом (монастир Кутлумуш, Свята Гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське православ’я»

Можна сказати, що кожна Помісна Православна Церква та Свята Гора Афон мають свої місцеві традиції, які стосуються як пастирської, так і особливо чернечої сфери. Однак значення та зміст чернечої традиції для всіх є однаковими. Саме слово «передання» [παραδοσις] у грецькій мові означає щось, що ми «приймаємо та передаємо наступним»; це слово походить від дієслова «парадигма», тобто «беру від одного та передаю іншому».

Апостол Павло у Першому Посланні до коринфян в 11-му розділі, вірші 23-му, звертаючись до християн, говорить: «я прийняв від Господа те, що передаю і вам». Отже, передання, т. е. передання чернечих традицій із покоління до покоління, є передачею мистецтва обожнення людини.

Відомо, що преподобні отці розрізняють три форми, три ступені духовного життя: очищення, просвітництво та обожнення. І мета кожної людини, особливо ченця, полягає в тому, щоб пройти всі ці три щаблі і стати гідною того, щоб Христос зійшов до неї і вселився в неї. Іншими словами, досягти стану обожнювання, стати єдиним за образом і подобою з Богом, щоб усе життя було схоже на життя Христа.

Але оскільки кожна людина унікальна і неповторна і немає нікого, хто б був, можна сказати, клоном іншої людини, то і шлях очищення, освіти і обожнювання у кожного свій, унікальний. Тому і святі отці нашої Церкви надавали великого значення збереженню особистого настрою кожної людини, яка стала на цей шлях. І канони чернечого життя (попри те що вони торкаються загальні теми, які стосуються чернецтва) тим щонайменше складено отже при кожному зручному випадку вони дають духовному наставнику можливість керувати душею, відданої у його руці, особливим, неповторним чином, аби не применшувати унікальність людської особистості.

Тому і чернече життя не може ґрунтуватися лише на формальних законоположеннях, написаних у книгах, або на вивченні чернечих правил без присутності живого духовного наставника, водія, який би з міркуванням стосовно кожної людини допоміг їй ходити шляхом обожнення. І у вашій традиції, і в традиції інших Церков – скрізь чернецтво – це насамперед інститут, заснований на духовному керуванні, або, як ми звикли говорити, по-грецьки – Θεσμός των γερόντων [геронда, вчитель, духовник].

Цей інститут складає сутність та практичної сторони чернецтва. Іншими словами: чернецтво без духовного наставника, без старця просто не існує.

Ми можемо співвідносить своє життя з церковними канонічними, чернечими уставами, можемо написати ще тисячі нових правил і канонів, але життя всередині цього тіла, тіла чернечої традиції, можливе, тільки якщо в ньому присутній духовний отець, духовний наставник.

Я, завдяки своєму віку, встиг пожити на Святій Афонській Горі в той час, коли Афон переживав великий занепад, коли не вистачало ченців, і багато хто навіть вирішив, що Святій Горі Афон прийшов кінець. Але потім Божественним Задумом та молитвами Пресвятої Богородиці за малу кількість років Свята Гора наповнилася багатьма новими молодими ченцями.

Якщо підходити до цього з людської точки зору, можна дійти висновку, що відродження Святої Гори, окрім, зрозуміло, Задуму Божого і турбот Пресвятої Богородиці, стало можливим лише завдяки тому, що на Афоні були богонатхненні та досвідчені старці – наставники чернечого життя.

Я думаю, що ви про них чули, а ми не тільки чули, але й мали особистий досвід спілкування та жили з цими сучасними подвижниками, сучасними святими Афонською Горою. Я маю на увазі старця Паїсія Святогорця, старця Єфрема Катунакського, старця Порфирія Кавсокалівіта і раніше, таких, як старець Йосип Ісіхаст… Неможливо перерахувати всіх великих подвижників, деякі з них живі досі.

Ці люди, які не мають, зазвичай, світської освіти, тим щонайменше змогли уявити світові істинний зміст і значення чернецтва. Вони відкрили нам, що справді людина може стати справжньою дитиною, сином Божим. Своїм святим життям вони показали нам, що все, про що говорить Спаситель у Євангелії, все, що Він обіцяв нам, все, що ми читаємо в святих житіях, може стати реальністю, може відбуватися і в наші дні.

Ми не тільки чули це від них, а й бачили на власні очі. Ми чіпали це своїми руками, це чули наші вуха, ми це пережили та ніколи не ставили під сумнів їхню правоту.

Ось що означає чернече передання, традиція: вчення та співжиття духовного отця зі своїми учнями, зі своїми послушниками доти, доки Христос не вселиться в них і не перетворить їхнє життя.

Як і божественний Павло каже: «чада мої, заради яких я страждаю, доки не зобразиться у вас Христос» (Гал. 4:19).

Ось ця присутність преподобних блаженних старців є неодмінною умовою для того, щоб зафіксувати істинність і незаперечність чернечої традиції, бо святість є скарбом чернечого проживання.

Але є й інша складова: духовні діти цих ченців – сучасні люди, діти Інтернету, Фейсбукі, діти «Кока-Коли». Ці люди раптом сьогодні приходять до чернецтва, і старці, отці святі справді можуть влити нове вино в їхнє старе міхи. Це вино завжди нове, завжди молоде, тому що Христос завжди той самий, незважаючи на відмінність епох. Він той самий у кожну епоху. І також, незважаючи на відмінності епох і часу, сутність чернецтва, сутність чернечого життя залишається незмінною і в минулому, і в сьогоденні.

Це Таїнство. Відносини між старцем і учнем становлять якесь таїнство, тому що між ними народжується особливий духовний зв’язок, тому що отець не випадково «отець» – він духовно народжує духовне дитя.

Є чудовий приклад, який ми знаходимо у Старому Завіті: у книзі Чисел в 11-му розділі розповідається про звичайний бунт юдеїв, їхнє повстання проти Бога і Його пророка Мойсея. Так, їм набридла манна, і вони підхопили, стали просити м’яса. І Господь розгнівався на них, почав їх карати, винищувати. І, звичайно, Мойсей знову опинився у складному становищі, він почав молитися, щоб народ не зазнав цих спокус, і просив Бога дати те, що вони просять.

Він звернув свої молитви до Бога, говорячи, що не може більше витримати цей народ: «Не можу більше самотужки йти цим шляхом. Якщо хочеш допомогти мені, допоможи. Якщо ж ні, то умертви мене». І Бог відповів: «Так, ти маєш рацію. Ти не можеш сам. Вибери 70 чоловіків розумних, розташуй їх навколо скинії, і, коли Я зійду говорити з тобою, Я візьму від Духа, Який на тобі, і покладу на них, щоб вони несли з тобою тягар народу, а не один ти…»

Ось що нам пояснював старець Єфрем Катунакський: навіщо Господь хотів узяти від Духа Мойсея та передати його учням? Хіба Він не міг безпосередньо, без участі Мойсея, передати дух цим сімдесяти? Він міг би, якби захотів, але Господь зробив це спеціально, щоб показати нам значення народження від духовного отця!

Такими прикладами сповнені Старий, Новий Заповіт та житія Святих.

Для нас Отці – це символи і точка відліку в дотриманні переказу, щоб покликати їхні святі молитви, щоб мати їх благословення, і нехай зберігає нас усіх Господь їхніми святими молитвами від багатьох помилок, помилок та гріхів.

Є цікавий напис на іконі преподобного Афанасія Афонського, ктитора-засновника Великої Лаври на Святій Горі Афон: «Якщо хочете називати мене отцем, наслідуйте мої слова і моє життя, і мої діяння». Тому ми покликані наслідувати життя, слів – усьому, чому навчили нас наші святі отці-наставники. Тільки так нам дається право говорити те, що ми повторюємо часто в Церкві: «Молитвами святих отець наших…». І, як ви знаєте, покликання молитви наших батьків – це те, що нас зберігає на кожному кроці нашого життя.

В одному місці прп. Симеон Новий Богослов каже: хтось вважає, що найкращий чернечий шлях – це шлях самітництва, інші не погоджуються, кажуть, що найкращий чернечий шлях – шлях скитського проживання; треті – що це чернецтво спільного життя. І на це відповідає їм преподобний: «Для мене є єдиний шлях, що триблаженний, – той, який згоден із Законом Божим і з любов’ю Божою». Це і є переказ святих отців.

І насамкінець я хотів би звернутися до одного Слова наших святих отців, мого світлої пам’яті старця, який завжди говорив: багато святих ставили багато умов для проходження чернечого життя, але в моїй душі одне знайшло благодатний ґрунт для виконання. Коли хтось ставить запитання: «Хто є досконалий чернець?» − відповідає йому авва: «Істинний чернець той, який не має нічого в цьому світі, крім одного лише Ісуса».

Я думаю, що ці слова найкраще висвітлюють сутність чернецтва та характеризує чернечу традицію. Бо зовнішні умови, звичайно, необхідні для того, щоб привести нас до сутності, проте неймовірно, якщо зовнішні обставини стануть самоціллю чернечого життя, і в такому разі буде втрачено істинний зміст чернецтва.

Але, я вважаю, у кожного з нас є свій гіркий досвід образи свого ближнього з якихось зовнішніх причин; при цьому ми не замислюємося про те, що тим самим завдаємо шкоди не просто ближньому, а самій любові Христовій.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Бог дозволив, попри наше бажання, щоб монастир Воскреслого Христа та його браття, до якої я належу, були створені та розвивалися в одному з районів великого грецького міста Пірей, який є головним портом у країні. Безперервне перебування нашої братії протягом двадцяти років у цьому невеликому, але життя у благословенному монастирі Пірея дало нам змогу набути досвіду роботи монастиря в місті.

Ми з хвилюванням зберігаємо у пам’яті любов і інтерес, з якими більшість людей, які живуть в окрузі, сприйняли новий монастир. Дехто засмучувався: чому ми не дзвонимо в дзвін до ранкової служби. «Щоб не турбувати сусідів на ранній зорі», – відповіли ми. Вони сказали: «А хто сусіди? Це ми сусіди, і ми хочемо почути дзвін. Навіть коли ми не приходимо на службу, ми відчуваємо себе у безпеці, знаючи, що ви молитеся».

Монастир у місті пропонує насправді свідчення віри та життя. Він зміцнює пам’ять про присутність Бога. У повсякденному житті, поряд із будинками та робочими місцями, – це постійне нагадування та запевнення людей у тому, що християнське життя здійсненне.

Жителі міста, втомлені та змучені, приходять до монастиря, щоб знайти підтримку, втіху та полегшення у їхніх стражданнях, щоб знайти допомогу духовну, а часто й матеріальну. Однак для того, щоб монастир надавав те, про що ми сказали, він насамперед повинен залишатися тим, чим він має бути: істинним монастирем. Він не повинен перетворюватися на подобу приходу або на своєрідну установу для надання соціальних чи релігійних послуг, з ченцями чи черницями як персонал і настоятелем чи настоятелькою як керівника.

Справжній монастир – це місце, де трудяться над покаянням, молитвою, смиренністю та освяченням.

Шлях ченців, де б вони не знаходилися, йде вгору, він важкий, сповнений боротьби та спокус. «Вузька брама, і тісний шлях вводи в життя», – говорить Господь у Євангелії від Матвія (Мт. 7:14). Але він стає ще складнішим для ченців міських монастирів.

Один афонський монах одного разу відвідав наш монастир і після того, як прожив трохи з нами, сказав на прощання: «Браття, молюся, щоб Бог дав Вам силу. Те, що ви робите, це не просто боротьба, а велике та важке досягнення».

Дійсно, існують особливі труднощі та спокуси для ченців міських монастирів, найважливіші з яких ми спробуємо вказати нижче:

1. Відсутність захищеності, спокою та втіхи, які дає оточення природою у відокремленому місці. Місто піддає міський монастир своєму різноманітному шуму, який часто носить характер виклику і ускладнює або унеможливлює зосередження на собі, вчення та молитву (це шум автомобілів, механізмів, телевізорів, музики, світських свят та заходів у сусідніх громадських місцях та житлових будинках).

2. Легка, через невелику відстань, доступність для відвідувачів і паломників спричиняє більш часте і триваліше спілкування з мирянами та світськими людьми. В результаті, через різні безглузді і безцільні розмови відбувається порушення програми і відволікання думки ченців.

3. Через часті контакти з мирянами, ченці засвоюють світські звички у тому, що стосується способу мислення, життя та спілкування. Наприклад, впливають знайомства, спілкування по телефону та інтернету, розмови та висловлювання, що використовуються в них, сформовані під впливом сучасних світських переконань, теорій, устремлінь та прикладів поведінки. Крім того – бажання та придбання автомобілів, іноді дорогих та вражаючих, або приладів (електричних, електронних), по суті, непотрібних або навіть шкідливих для ченців.

4. Духовна небезпека надмірного заняття ченців обслуговуванням відвідувачів, що прибувають, служіннями – духовними чи церковними – всередині або за межами монастиря (наприклад, проповідь, катехизація, сповідь, пастирська турбота про молодих, хворих, бідних людей, про наркоманів, про тих, хто “на зад”. Ці заняття, у поєднанні з похвалою та визнанням з боку людей, навіть у тих ченцях, які, можливо, мають фізичні чи духовні дари слова та комунікації, здатні розпалити егоїстичні пристрасті гордості, самолюбування та людинодогоджання, і в результаті – залежність від конкретних осіб чи видів діяльності. Це може призвести до поступової втрати чернечої свідомості та аскетичної вдачі, яка є вдачею смирення, свободи, послуху та невідомості.

5. Ще одна небезпека для міського монастиря: його перетворення фактично на парафію з відповідною діяльністю та створення тим самим свого роду суперництва, що призводить до порушення добрих стосунків зі священиками сусідніх парафій, – у той час як справа парафії та її пастирів незамінна, і монастир має підтримувати парафіяльних священиків.

Все, що ми вище згадали, зрештою, загрожує секуляризації монастирського життя, яке призводить ченців до духовного в’янення та духовної смерті. Неминучим є обман надій і очікувань усіх тих людей, які, розчарувавшись і опинившись у глухих кутах сучасного життя, шукають спасіння в тверезому аскетичному досвіді святих і в силі сердечної молитви.

Загалом требо відзначити, що вибуховий розвиток засобів пересування (зручні дороги, швидкий транспорт) та засобів зв’язку (мобільні телефони, електронні засоби інформації та інтернет) знищують відстані та роблять навіть найвіддаленіші монастирі легко доступними світу так само, як світ – монастирям. Світ тримає в облозі кожен монастир, не тільки міський. Він прагне захопити навіть саму пристань – келію ченця, за допомогою мобільного телефону та особливо інтернету.

Перейдемо тепер до останньої частини цієї статті: як ченці можуть боротися з вищезазначеними труднощами та викликами?

По-перше, їм обов’язково потрібні деякі практичні обмеження, які захищатимуть простір та час ченців від перевищення заходу у питанні спілкування зі світом. Ці обмеження не повинні бути порушені у жодний спосіб: ні фізичною присутністю людей, ні телефоном, ні комп’ютером, ні будь-якими іншими телекомунікаційними приладами. Такими обмеженнями є:

1. Складання програми (щоденної, щотижневої, щорічної), яка визначить тимчасові межі спілкування зі світом і забезпечить, по можливості найбільш послідовно, внутрішнє життя братії по годинах, днях і періодах, а також забезпечить особисте зосередження, роздуми та молитву, тобто безмовність ченців у його святі.

Коли ми на початку створення нашого монастиря просили блаженної пам’яті румунського старця архімандрита Петронія Танасе, дикея Румунського скиту Чесного Предтечі на Афоні та досвідченого ченця, дати нам основну пораду, він сказав: «Складіть програму і намагайтеся її дотримуватися. Вона навчить вас усьому». Ця порада виявилася справжнім скарбом.

2. Визначення та захист конкретних приміщень монастиря суворо призначених лише для ченців: келій, робочих місць, а також приміщень для вчення та молитви, які будуть своєрідним недоступним простором, де ченці можуть зосереджено займатися своєю духовною роботою та спілкуванням один з одним.

3. Стосовно питання про взаємини монастиря з приходами, ми не повинні забувати про важливість роботи монастиря, зокрема гармонійного зв’язку з єпископом та також з духовенством міста (помісної Церкви). Цей зв’язок повинен підтримуватися не внаслідок необхідності, а як щось зрозуміле.

Монастир, з одного боку, користується, згідно з священними канонами, відносною автономією, необхідною для внутрішньої організації свого духовного життя, але, з іншого боку, він не перестає бути органічно пов’язаний з рештою церковного тіла, якому він служить і яке він підтримує без самоствердження і гордовитості. Смиренно, розважливо і нечутно.

Але найголовніше, що потрібно, щоб упоратися зі спокусами і труднощами, про які ми говоримо, – це пильна і постійна турбота про збереження та обробіток духовного раю, що виробляє солодкі плоди, які можуть плекати і мирських братів, які спілкуються з ченцями. Цим духовним раєм є таємне (Мт. 6:6) – внутрішнє духовне життя братії у вигляді чернечої сім’ї, а також духовне життя кожного брата.

Тільки справжнє, щире, суттєве і добре організоване духовне життя зберігає захоплення радісної відданості і любові до нашого Господа, динамізм і пильність аскетичної вдачі і непорушна у Христі єдність братії за Його волею і бажанням: «Тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою» (Ін. 13:35).

Святе Письмо вчить: «Запитай отця твого, і він відповість тобі» (Втор. 32:7).

Безсумнівно, настоятель перший відповідає за цю єдність та її координує. Він може бути директором, начальником чи менеджером. Він, і слід це наголосити, – Отець духовний. Його присутність, згідно з нашою багатовіковою чернечою традицією, виковує непорушні братні зв’язки між братами, які довіряють йому, люблять його і приймають його як спільного батька. Тому його фізична присутність у братії є безумовно важливою та необхідною. Можливі тривалі періоди його відсутності у монастирі стають негативним чинником у духовному розвитку братів.

Він був покликаний Богом, Церквою та самою братією бути її першим і найпослідовнішим членом.

Він задає ритм духовного життя і служіння, починаючи з молитви у спільному богослужінні і в любові та стриманості у спілкуванні зі світом, і кінчаючи найпокірнішим послухом. По-перше, своїм життям і прикладом і, по-друге, невсипущою турботою про своїх братів. Він із любов’ю спостерігає за кожним із них окремо. Він постійно спілкується з ними. Він доступний у будь-який час, щоб розділити їхнє занепокоєння і тривогу, щоб втішати, підтримувати, радити.

Як мило і близько нашому серцю заохочення преподобного Серафима Саровського, коли він дає пораду майбутньому ігумену Антонію: «Для ченців будь і завжди залишайся більше матір’ю, ніж батьком. Мати, що любить, не живе для себе, вона живе для своїх дітей. Вона переносить слабкості немічних з любов’ю, чистить забруднених м’яко і спокійно, одягає їх у чистий одяг, зігріває їх, годує їх, втішає їх, щоб ніколи не почути з їхнього боку ніякої скарги. Такі діти присвячують себе матері…» І завершує своє заохочення динамічним настановою: «Будь старанним у молитві».

Я пам’ятаю, як на початку мого служіння як ігумен блаженної пам’яті ігуменя Порфирія, сестра по плоті преподобного Порфирія Kaвсокалівіта, радила мені: «Дбай про те, щоб завоювати любов ченців, щоб вони прагнули чинити правильно не тому, що вони будуть боятися тебе, але тому, що будуть у кожному випадку: «Давайте зробимо це добре, щоб порадувався старець»».

За цих умов ігумен піклуватиметься про духовний розвиток та становлення братії на свято-духовній основі за істинного поклоніння Богові. Для цього потрібні часті збори братії, де обговорюватимуть різні питання та знаходитимуть рішення у страху Божому, потрібне почуття колективної відповідальності та взаємної поваги. Потрібні регулярні збори для духовного вдосконалення та опікування братії, для вивчення та тлумачення священних текстів Святого Письма, отців Церкви (старих та нових), а також значних сучасних творів.

Крім того, ігумен повинен стежити за дотриманням програми та умов роботи монастиря; виправляти помилки чи відхилення. Дбати про дотримання умов та рівноваги між внутрішнім життям та служінням світу, про розумне використання засобів комунікації, про виходи братів з монастиря, так щоб вони залишалися в межах потреби та не були безцільними та небезпечними.

Він повинен пам’ятувати слово святого Антонія Великого: «Як риби памирають, якщо довго перебувають на суші, так і ченці, коли проводять багато часу зі світськими людьми, помирають духовно».

Мученицька єдність ігумена з братами монастиря має як приклад Самого Христа, який прийшов не для того, щоб Йому служили, але щоб служити і віддати душу Свою на викуп багатьох.

Само собою зрозуміло, що на жертовний внесок ігумена брати повинні відповідати жертовним духом кришталевої щирості своїх помислів, радісного і невиборного послуху, охоче і відповідального співробітництва, зречення особистої волі, забаганок і норовливості – з довірою, сильною любов’ю і страхом Божим.

Таким чином, батьківська любов ігумена і послух у відповідь його духовних чад виковують єдність, яка перетворює життя в монастирі, незважаючи на неминучі труднощі і випробування, на передчуття раю.

За допомогою цих основних засад міський монастир може діяти благотворно: і для ченців, і для місцевої Церкви, і для людської спільноти цього міста і не тільки.

Він може стати майстернею Святого Духа, де знайде застосування євангельське слово «піди і подивись» (Ін. 1:46): прийти побачити на власні очі, що означає Православна віра, євангельське життя, покаяння та напружена духовна праця.

На початку мого чернечого шляху я висловив нашому старцеві, святому Порфирію Kaвсокалівіту моє занепокоєння про життя ченця у світі, і він відповів: «Дитя моє, можна піти в пустелю і взяти з собою мирське, а можна перебувати на Омонії (це одна з самих багатолюдних і шумних пощадив Афін). У цьому місці я служив 33 роки у такому спокої, що не помітив, як вони пройшли. У потоці людей і в шумі Омонії я піднімав руки до Бога і жив внутрішньо, як живуть у пустелі Святої гори Афона. «А! – казав я собі – я не для світу, я для пустелі, де ти нікому не відомий». Але я залишився у світі, я залишився там, куди помістив мене Бог. Усіх любив, за всіх уболівав, все мене чіпало. Це було дано мені божественною благодаттю…»

«Ченці не повинні забувати, – наголошує преподобний Паїсій Афонський, – що ми повинні допомагати світові насамперед і головним чином нашою молитвою…»

Святий Порфирій доповнює: «Ось яке значення молитви ченця. Він у своїй келії один, але хвилі його молитви досягають усіх людей, навіть якщо вони далеко. Молитвою чернець бере участь у всіх проблемах людей і творить чудеса».

Уявіть, скільки таких чудес може відбутися для міста в такому монастирі – майстерні віри та молитви – розташованому поряд із містом чи всередині нього!

Архімандрит Мефодій (Критикос), настоятель монастиря Воскреслого Христа (м. Пірей, Греція)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

По-перше, мені видається, що взаємини між послухом і свободою розгортаються на двох рівнях:

— на рівні основ чернечого життя, спільних для кожного ченця без винятку;

— і на рівні організації чернечого життя в межах Церкви.

Господь створив людей за Своєю подобою і образом — вільними. Отже, ця свобода властива самому нашому існуванню і аж ніяк не може бути відчужена. Свобода — найцінніший дар у образі Божому, яким є створена Творцем людина. Однак, починаючи з четвертого століття, деякі люди, запалені любов’ю до Бога, добровільно віддають свою волю до рук духовного отця чи духовної матері, що здається протиріччям. Чи не в цьому одна із сторін «юродства» християнина, про якого писав Апостол Павло?

Бо, будучи вільною, людина може так розпорядитися своєю свободою, що довіряє її комусь іншому в ім’я ще вищого ідеалу. Зауважимо, що це відбувається і в Таїнстві Шлюбу, коли кожен із подружжя в ідеалі зрікається себе, щоб, залишаючись собою, прийняти іншого чоловіка і поєднуватися з ним.

У цьому — основна характеристика обряду любові до ближнього (грец. agape), єднання людей, при якому люди добровільно стирають все, що їх розділяє, щоб досягти найтіснішого союзу, в якому, однак, особистість кожного не розчиняється. І це лише наслідок великої таємниці нашої подоби Богу: як Бог єдиний у Трьох Особах, так і ми маємо на меті перебування на Землі поступове єднання нашої єдиної людської природи з Христом при збереженні відмінності наших іпостасей.

Саме цей висновок пастор Дитріх Бонхеффер у своїй книзі «Етика», виданій у 1965 році, висловлює так: «Послух без свободи є рабство», додаючи при цьому: «Свобода без послуху є свавілля».

Справді, свобода, не обмежена добровільною відмовою від своєї індивідуальності, призводить до надмірності самої цієї свободи, і тоді кожна людина намагається відмежуватися і відокремитися від інших, щоб потурати своїй гордині, адже це противно єднанню людей. У масштабах суспільства, наприклад, це неминуче призводить до анархії, до появи страшних тираній, виникнення яких ми спостерігаємо з часів жахливої Французької революції 1789 р., і тоталітарних режимів, яких світ страждав у ХХ столітті і продовжує страждати в ХХІ. Такі явища невідворотно призводять до тієї чи іншої форми пригнічення з метою змусити, змусити непокірних підкоритися в ім’я наведення якогось порядку, що теж неприємне для свободи.

Мені згадується румунський високопоставлений політик 70-х років, який дивувався з того, що чернечим громадам не потрібні каральні заходи для досягнення гармонії.

Це призводить мене до думки про відмінність, яку необхідно проводити між істинним послухом та дисципліною. Дисципліна існує поза особистістю, що замкнулася у своїй гордині, тоді як послух є добровільною відмовою від власних бажань. Дисципліна, чи то військова, державна чи особиста, диктується логікою речей. Послух є вибір, тоді як дисципліна нав’язується людині, навіть якщо вона сама наказує її собі. Послух дієвий лише тоді, коли воно є діяльністю або служінням, обраним людиною з вільної волі. Чернечий послух або «справжній послух» (бо послух існує не тільки в чернечому житті, про що я згадував раніше) не можна розуміти як дисципліну або техніку, що дозволяє досягти мирного співіснування деякої кількості людей. Воно не є і в жодному разі не може бути скасуванням особистості або владарюванням над особистістю з боку іншої людини, чи то старець, архієрей чи ігумен.

Щоб бути істинним, послух має стати вільним і добровільним. У монастирі, будучи ще трудником, людина не завжди буває до цього готова, хоча саме на першому етапі той, хто шукає чернецтво, повинен усвідомити, що йому доведеться до цього прийти. Таке усвідомлення відбувається принаймні під час послушництва, і кандидат у ченці має прийняти такий послух ще до постригу, інакше в майбутньому, коли буде вже надто пізно, неминуче виникнуть серйозні, болючі спотикання.

Обов’язковою умовою слухняності є дар мудрості у духовного отця чи духовної матері, терпіння ними помилок і упущень своїх духовних чад або навіть зради з боку останніх, їх «стриманість», тобто почуття міри в усьому стосовно довірених їм Господом духовних дітей. Цілком виключаються будь-який авторитаризм, будь-яке владарювання, яке неприпустимо, якщо послух є плід добровільного та вільного вибору. Подібні прояви — ознака неврівноваженості або душевного недуги настоятеля, що піддається спокусі домінування під приводом «керівництва»; пастир пасе овечок своїх не за допомогою батога, але вони підкоряються йому, батькові своєму, добровільно, хай і невміло.

Ось звідки зв’язок чернецтва та «влади»!

Духовний отець чи духовна мати стежать за особистісною рівновагою та розвитком людини, яка надала їм честь і довіру, довіривши їм свою душу і життя, будучи впевнена в тому, що настоятель чи настоятелька приведуть їх до Бога, до якого вони прагнуть. Справжній старець не намагається «виліпити» учня за своїм розумінням, але допомагає їй виконати свою власну місію перед Богом і старається, щоб разом з ним знайти справжню сутність його служіння. Це виявляється у «стриманості», яку духовний наставник виявляє у виборі для учня молитовного правила, послуху, читання, посту, частоти Св. Причастя, відносин зі світом у разі, якщо це приносить користь йому чи громаді; тобто він шанує особисту свободу свого учня.

Те, що ми говоримо про кожну людину, відноситься і до будь-якої чернечої громади (і навіть до всієї Церкви).

Свобода в кожному монастирі повинна виявлятися через його оціночні судження, осяяні присутністю та дією Святого Духа. Кожен монастир іде шляхом послуху. Таке послух у жодному разі не мусить стати підпорядкуванням інквізиторам дрібного чи великого масштабу, які претендують на непогрішність і встановлюють духовний деспотизм, прихований під маскою керівництва монастирем. В обох випадках, тобто для обителі в цілому і у відносинах між ченцем і начальницькими над ним, вимушена дисципліна стає формою ідолопоклонства, від якої нас застерігав апостол Іоан: «Діти! бережіть себе від ідолів» (1 Ін. 5:21). Така дисципліна противна утвердженню Апостола Павла: «Де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. 3:17).

У різні епохи та у різних місцях Святий Дух породжував у Церкві різні форми чернечого життя. Будучи сучасниками, преп. Йосип Волоцький та прп. Ніл Сорський мали різні погляди на чернече життя. Однак Церква зарахувала їх обох до лику святих. Усі великі основоположники чернечих громад зі смиренністю і послухом шанували те, що становить саму суть чернечого життя, проте створені ними статути відповідали потребам епохи: так вони пристосовували чернече життя до потреб і можливостей тодішнього світу.

Чернечи статути були і залишаються воістину сміливими творіннями, натхненними Святим Духом і визнаними Церквою. Вони покликані пробудити в людині його творче покликання — царське, священицьке та пророче, що втілюється у співпраці з Богом, бо такою є його місія — будувати Царство Небесне у Христі. На жаль, згодом, багато цих статутів перетворилися на закони, від дотримання яких, як вважалося, залежало здобуття Святого Духа.

Звичайно, єство людське — єство занепале, що й понизило людину до рабського стану. Але щодо кого? Не до інших і тим більше не до Бога, як стверджується в ісламі і як вважають деякі заблукані християнські богослови, а стосовно своїх власних пристрастей і хибного «я». Велика спокуса звести чернече життя до вимоги послуху, до духовної техніки, до смирення для подолання помилкового «я». Безумовно, все ґрунтується на смиренні, проте воно є лише умовою та наслідком любові до Бога і заради Бога. Смиренність є одним із плодів дієвої присутності Святого Духа в особистості ченця та в чернечому середовищі в цілому. Однак зведення чернечого життя до смирення, що набуває через послух, неминуче веде до поневолення. Учень Христа слідує за Господом не тому, що Господь того вимагає, не через підневільне служіння, а тому, що Господь полонив його, тому що він віддає себе Богові по любові і не залишає собі нічого, навіть власне життя не залишає собі та готовий. віддати його цілком.

Не заперечуючи важливості смирення, Апостол Павло постійно спонукає нас до свободи, хоч і умовляє слуг підкорятися своїм господарям, а дружин своїм чоловікам… «Стійте у свободі, яку дарував нам Христос» (Гал. 5:1). «Тому ти вже не раб, а син; а якщо син, то і спадкоємець Божий через (Ісуса) Христа» (Гал. 4:7).

У духовному житті існує два шляхи або течії:

Перший — це діяльна боротьба проти гріха в умовах підпорядкування, що має на меті зростання в смиренні та покаянні. Це активна позиція, безумовно, благородна, але яка є внутрішнім рухом людини, яка хоче зробити щось для Бога. Багато в чому вона нагадує концепцію підпорядкування Закону, властиву Старому Заповіту і присутню в раціональних та гуманістичних богословських побудовах Заходу, що сприяли гідному жалю впливу на Православні Церкви. Цю ж концепцію стосунків із Богом проповідує іслам, вона ж відчувається і в індуїстській йозі.

Друга течія — це більш містична концепція життя в Бозі, яку захищали, тлумачили та богословсько обґрунтовували проповідники ісіхазму, у тому числі Св. Григорій Палама та Патріарх Філофей (Коккінос). Рух ісихастів надзвичайно відродив чернече життя і сприяв розквіту святості, який відбувався щоразу, коли ісихазм розвивався: Оптинські старці — один із численних прикладів. Багато таких прикладів ми знаходимо у всіх православних країнах, а сьогодні, нехай і невеликою мірою, вони реально присутні в житті Заходу і в так званому «Новому світі».

Безліч ознак і знамен часу приводять мене до думки про те, що наша така непроста епоха — благословення для Церкви, бо конкретні обставини нашого життя все частіше змушують нас стикатися як із зовнішньою, так і внутрішньою диявольською тиранією. Але якщо ми захотіли добровільно присвятити все наше життя Христу, спотикання усуваються, бо знаємо, що живемо у Христі, а Христос живе у нас. Саме тут прихований основний зміст того, що світ вважає юродством: відмовитися від своєї свободи, щоб довірити себе Богові і тому, хто представляє Його для нас, і піти шляхом повного послуху.

Часто наводять слова Апостола Павла про те, що християнське життя є наслідуванням життя Христа. Безумовно, я цього в жодному разі не заперечую. У Посланні до Филип’ян Апостол навіть уточнює, в чому і як можна наслідувати Спасителя. Звичайно, не повторюючи Його зовнішній образ дій, що було б чистим формалізмом, але відтворюючи Його кенозу, яка полягає в тому, що «Він, будучи образом Божим, не вважав розкраданням бути рівним Богу, але принижував Себе Самого, прийнявши образ раба». є явивши послух], зробившись подібним людям і з вигляду ставши як людина, упокорив Себе, бувши слухняним [Отцю Своєму, але також і людям] навіть до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2:2 і далі). Тому Слава Христова — у послуху Отцю Своєму і в послуху людям, яке Він прийняв, відмовившись від явлення Своєї Божественної Слави, властивої Йому за єством, щоб сприйняти іншу природу — природу людську, природу занепалої людини з любові до нас.

Отже, для нас «наслідувати» — значить відмовитися від «хибної величі», тобто, у загальному плані, від нашої власної волі, — щоб придбати у Христі природу, яка не є властивою нам, — Божественну природу, даровану нам благодаттю Божою .

У цьому виявляється природа і основа чернечого послуху. Але ми бачимо, наскільки вона вільна. Це добровільна дія, яка не мала б жодної цінності, якби вона була примусом, бо вона не зверталася б до глибин нашої особистості.

Якщо наше бажання послуху ґрунтується на такому наслідуванні Христа, які глибинні перешкоди можуть з’явитися на нашому шляху? Так, можуть виникати певні складнощі, адже в житті не все так просто, але проблем, які торкаються психіки чи життєвих устремлінь, — не буде!

У світлі цього таїнства ми розуміємо, що чернече життя полягає не в рабство перед Богом і тими, хто Його представляє для нас, а в постійному і добровільному примушенні себе відмовлятися у всьому від нашої власної волі, щоб «спустошити» себе, принижувати себе (кенозис) ) і наповнити себе життям Христовим. Бути ченцем означає жити так, щоб у нас жив Христос. “Законом я помер для закону, щоб жити для Бога. Я розіп’явся Христові, і вже не живу, але живе в мені Христос. А що нині живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, котрий полюбив мене і віддав Себе за мене. Не відкидаю благодаті Божої» (тобто не відмовляюся від своєї свободи, а піднімаюся над нею, довіряючи її Тому, хто дарував її мені).

Якщо нині слухняність є скрутною і навіть відлякує частину кандидатів у ченці, єдине остаточне, визначальне рішення має бути богословським і містичним: слухняність — це акт дієвої віри, без чого воно є лише спокусою. Ось чому слід підкреслити, що послух не є дисципліною, що висуває набагато більші вимоги, бо послух означає справжнє відкидання своєї волі. Саме це поняття світ рішуче відкидає, і навіть у монастирях послух іноді вичерпується, що противно самому духу чернецтва.

Виправдання чернечого життя — у ньому самому. Чернецтво не прагне відігравати в Церкві особливу роль. У той же час, будучи крайнім виразом нашої свободи — через послух — чернецтво ще й стає для Церкви тим зразком, в якому показується, випробовується і нескінченно відтворюється Таємниця Христова, пропонована нам Церквою, — перетворення занепалої людини, її обожнення благодаттю, через прийняття Христа . Будучи єдиносущими Христу, ми в Ньому і через Нього стаємо єдиносущними Богу-Отцеві і Святому Духу.

І тоді наше перетворення відбувається вже не власними зусиллями, а через засвоєння чеснот Христових, здійснюється Його єством, яке опановує наше єство, роблячи нас учасниками Його життя і Слави.

Нам же залишається добровільно, з любові, поступитися Йому місцем.

архімандрит Ілля (Раго), Константинопольський Патріархат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Безперечно, коли ми говоримо «Царство», саме це слово нагадує нам про Царя. Це Царство – не чуттєве і мирське, це якась ідеологія. Царство – це, власне, Сам Христос. Він і є Царством Небесним. Коли ми молимося Христу, Царю цього Небесного Царства: «Нехай прийде Царство Твоє», то, по суті, просимо, щоб Сам Христос зійшов у наше серце і жив у ньому. Тобто ми, ченці, молимося за те, щоб Христос став Царем нашого життя, щоб Він царював над нашим розумом, нашим серцем, щоб Він став повністю нашим Господом. І це Царство Небесне, приходячи до нашого серця, робить нас дітьми Божими. Як каже нам святий апостол Іоанн Богослов: «Тим, хто прийняв Його, Христа, Він дав владу бути дітьми Божими» (див. Ін. 1:12).

Отже, ми сказали, що Христос є Царством Небесним. Ми шукаємо Христа щодня у своєму серці. Він – Цар слави. І щодня ми молимося, щоб Він увійшов у наше життя. Ця присутність Христа в нашому житті якраз і є Царством Небесним у людському житті, здійснюючись у серці кожного з нас. Як каже нам Святе Євангеліє, Царство Небесне є всередині вас.

Як же приходить Царство Небесне всередину нашого серця? Святі отці дали нам чернече життя саме як шлях, що веде до Царства Небесного. Звичайно, дотримання заповідей Христа, молитва, читання святоотцівських книг, участь у церковних обрядах – все це призводить до того, що ми відчуваємо Царство Небесне у своєму серці. Але треба пам’ятати про те, що Боже Царство приходить до людини після довгого подвигу, коли вона зберігає вірність Богу. У людині потихеньку через суворе зберігання совісті дозріває цей плід – Царство Небесне.

У серцях сучасних подвижників святого життя, з якими ми були знайомі, ми бачили це Боже Царство. Але ми бачили й величезну працю, яку докладали ці подвижники, щоб здобути Царство Небесне. Головною відмінністю їх подвигу було якраз точне збереження своєї совісті і невпинна молитва про пришестя Царства Божого. Саме ці люди довели нам, що справді Христос царює над їхнім серцем, але це Царство поступає поступово. Як говориться в Євангелії, Царство Боже не приходить з дотриманням (див. Лк. 17:20). Іншими словами, людина не повинна розглядати, чи є вже в ній це Царство, чи ще ні, але повинна стежити за тим, чи вона зберігає ретельно свою совість і чи живе вона в покаянні.

У сучасному чернецтві є таке явище – нетерплячість, відсутність терпіння. Ми хочемо мати все тут і зараз. Сучасне життя навчило нас, що все приходить легко та швидко. Ми не здатні виявити терпіння. Ми хочемо, щоб і Царство Небесне так само швидко і легко прийшло в наше серце, хоча Господь каже в Євангелії: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). Він говорить так для того, щоб показати, що Царство – це справді Божа справа, а не людська, і щоб людина віддавала славу не собі самому, а Господу і Батькові. Царство надходить, як я вже сказав, поступово. Як ми кидаємо насіння в землю, воно проростає і потроху стає великим деревом, так приходить і Царство Небесне: Христос – це як насіння в серці, яке безшумно і спокійно виростає у велике дерево, на яке прилітають птахи і живуть там.

Авва Ісак Сирин має прекрасні слова, якими він описує Царство Боже в серці людини: «Царство приходить тоді, коли ти сам того не знаєш і не бачиш». Аби ти вміщував Христа у своє серце, зберігав святі Божі заповіді, жив церковними обрядами, молився і духовно харчувався читанням слова Божого. І тоді Царство Небесне прийде до тебе. Чому це потрібно для людини? Тому що тільки в такому разі людина і стає образом і подобою Божою. Тільки тоді він може знайти істинного самого себе, знайти мету свого життя, мету, для якої він існує.

Все це має певні наслідки та результати – це плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, віра, лагідність та інші плоди, які описує апостол Павло. За цими плодами ми можемо дізнатися, чи Христос панує в нашому житті, чи панує Він над нашим серцем.

Чернець завжди шукає у житті мету – Христа. Звичайно, ворог нашого спасіння, диявол, хоче перешкодити такій ході людини. Він хоче відвернути нашу увагу від мети нашого життя. І ми можемо сказати, що справді в сучасному чернецтві є деякі небезпеки. Перша небезпека – це примирення, коли чернець перестає цікавитися своїм чернечим діянням і займається справами мирськими. Це необов’язково гріховно, але відриває його від головної мети. І тому сьогодні ми, ченці, повинні бути дуже уважними, щоб у будь-якому місці, де б ми не знаходилися, не потрапити на цю вудку мирського світу. Світ – це зовсім не люди, які довкола нас. Це не міста та не селища. Світ – це мирське мудрування, коли людина мислить без Бога і бажає битися з Богом. Вона хоче все зробити сама.

Коли Святе Письмо каже: «Не любите світу» (1 Ів. 2:15), це не означає, що ми не повинні любити людей. Ми не повинні любити саме це мирське мислення. На це ми, ченці та черниці, повинні звернути особливу увагу. Потрібно відстоювати мету нашого життя: це Христос і ніщо інше. Наші старці своїм життям передали нам цю чесноту невпинної уваги, щоб справи цього світу не спокушали нас і щоб постійно перед нами був лише Христос, щоб Він був метою нашого життя. Все, що ми робимо, має бути спрямоване на те, щоб здобути Христа у своєму серці.

Інша небезпека, яка загрожує сучасному чернецтву, – це вихід у світ, коли ми залишаємо своє чернече життя і починаємо займатися неналежними ченцю справами. Нам потрібно докладати всіх зусиль, щоб бачити перед собою ось цю головну мету – Христа. Коли ми дивилися на життя тих отців, які нас наставляли, на нас вона справляла величезне враження. Особливо мені хочеться сказати так про старця Йосипа Ватопедського, ми жили з ним багато років. Але те саме я можу сказати і про всіх інших отців і подвижників. Для них Христос був усім. Вони не мали ніякого інтересу, ні на що вони не звертали уваги, дивилися тільки на Христа, який був центром їхнього життя. Таким чином вони здобули благодать Святого Духа у своєму серці. Як каже святий Серафим Саровський, здобудь Духа Святого, і тисячі навколо тебе врятуються.

Отці наші знайшли цю благодать Духа у своєму серці. Царство Небесне прийшло всередину них, Христос упокоївся в них, тому й вони успокоювали навколо себе тисячі людей, які шукали Христа у своєму житті. Наш старець Йосип Ватопедський завжди наводив нам такий приклад із житія святого великомученика Георгія. Коли святого Георгія хотіли змусити проявити малодушність і зректися, йому одягли на ноги залізні чоботи з цвяхами всередині, перед тим розжаривши їх до червоного. Його прив’язали до міцних коней, яких змусили стрибати, а святий Георгій був змушений швидко бігти за ними. У Синаксарі про це йдеться, що святий Георгій бачив перед собою Христа. Він завжди бачив Його перед собою. Святий Георгій з радістю біг цим важким шляхом, кажучи сам у собі: «Біжи, Георгію, щоб досягти жаданого для тебе Христа».

Старець наш завжди наводив нам цей приклад як необхідний для нашого чернечого життя. Він казав, що монах повинен так само мати перед собою Христа, ніколи не втрачати зв’язку з Ним і ревно бігти шляхом свого подвигу. Бачити лише Христа і більше нічого іншого.

Ось так ми зможемо йти чернечим шляхом за допомогою благодаті Божої. Закінчу свій виступ словами нашого старця, що він часто нам говорив. Багато хто намагався сказати, що таке чернець, але одне визначення можна назвати найкращим. На запитання: «Що таке чернець?» один святий відповів: «Чернець – це той, хто воістину не має нічого в цьому житті, окрім одного Ісуса». Це є Царство Небесне всередині нашого серця. І коли прийде Христос у наше серце, тоді нам уже не потрібні будуть втіхи від людей, ми не потребуватимемо того, щоб зруйнувати свою самотність, рай буде в нашому серці. Тоді Царство Небесне перебуває у нашому серці. І нічого більше у цьому світі нам не потрібно. І тоді ми зрозуміємо ту відповідь, яку Господь дав Пілату: «Царство Моє не від цього світу». Бо Він Сам є Царством Небесним. Його ми шукаємо, Його ми любимо, до Нього прагнемо.

І я бажаю, дорогі брати і сестри, щоб і нас Господь сподобив набути цього досвіду набуття Царства Небесного у своєму серці. Дякую вам, що ви мене вислухали і бажаю всім доброго Різдва.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»