Просте надсилання думок представниками іншої помісної церкви не є безпрецедентним в історії православного суспільства. Між православними церквами існують відносини євхаристичного спілкування, взаємного визнання та братерської підтримки. У цьому сенсі не є незвичайним, що предстоятелі та ієрархи висловлюють думки з питань, що впливають на життя іншої православної громади.

Однак ситуація принципово відрізняється, коли така підтримка адресується судовому органу суверенної держави в рамках адміністративного провадження, що триває. У цьому випадку виникають питання не лише про дипломатичну доцільність, а й про інституційний нейтралітет. Коли такі листи пред’являються в конкретній судовій справі, вони неминуче набувають значення, що виходить за рамки суто духовного свідчення, і можуть сприйматися як спроба вплинути на внутрішньодержавний судовий процес.

Особливе значення має той факт, що наразі зміст надісланих листів не оприлюднено. Не було опубліковано жодного офіційного рішення Священного Синоду Болгарської Православної Церкви, яке б засвідчувало, що така позиція прийнята як воля всієї помісної церкви. Якщо це справді особисті листи Патріарха та окремих ієрархів, то природно виникає питання, чи виражають вони офіційну позицію Болгарської Православної Церкви, чи представляють окремі архіпастирські думки.

Правовий спір в Україні також не слід зводити до суто богословського питання. Провадження було ініційовано позовом, поданим Державною службою України з питань Етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) на підставі українського законодавства, прийнятого після початку повномасштабної російської агресії. Предметом справи є не православне вчення, а питання про те, чи розірвала Київська митрополія УПЦ МП свої інституційні та канонічні зв’язки з Московським Патріархатом відповідно до вимог закону. Це правовий спір, який мають вирішувати українські суди на основі доказів та чинного національного законодавства.

Водночас, свобода віросповідання, гарантована як міжнародним правом, так і Європейською конвенцією з прав людини, вимагає, щоб будь-яке втручання держави в діяльність релігійних організацій було передбачено законом, мало законну мету та було необхідним і пропорційним у демократичному суспільстві. Саме тому судовий контроль за діями адміністрації є не привілеєм, а фундаментальною гарантією верховенства права.

Тут зустрічаються дві однаково важливі конституційні цінності – захист національної безпеки та захист релігійної свободи. Демократична держава не має права абсолютизувати ні те, ні інше. Правовий порядок полягає саме в здатності підтримувати баланс цих цінностей.

З богословської точки зору, православна традиція визнає принцип соборності як фундаментальний принцип церковного управління. Соборність передбачає, що питання загальноцерковного значення повинні обговорюватися та вирішуватися колегіально – через Священний Синод або церковний собор – а не через окремі ініціативи, які можуть сприйматися як офіційна позиція всієї помісної церкви. Саме з цієї причини відсутність публічного синодального рішення порушує питання, на які суспільство має підстави очікувати чіткої та відкритої відповіді.

Справжній авторитет Церкви ніколи не походив від її близькості до політичної влади чи від її участі в юридичних суперечках. Її сила завжди була моральною. Чим глибшими стають розбіжності між народами, тим більш необхідно, щоб духовних лідерів сприймали як свідків миру, правди та примирення, а не як учасників геополітичних протистоянь.

Церква має право свідчити про своє розуміння канонічного порядку та єдності Православ’я. Але коли це свідчення потрапляє в простір судового процесу, що триває в іншій країні, стає необхідним здійснювати його з особливою інституційною обережністю та прозорістю. Повага до власної канонічної автономії також передбачає повагу до компетенції іноземних державних установ вирішувати порушені перед ними питання відповідно до їхнього власного права.

Зрештою, тут випробовується не лише межа між церквою та державою. Випробовується зрілість інституцій – здатність Церкви залишатися моральним авторитетом, не сприймаючись як політичний фактор, та здатність держави захищати свою безпеку, не порушуючи фундаментальних свобод. Саме в цьому складному балансі розкриваються сила верховенства права, гідність свідчення церкви та повага до людської свободи.

I. Правова база: між національною безпекою та релігійною свободою

Правовий спір в Україні не можна звести до богословської суперечки чи внутрішньоцерковного конфлікту. Він виникає в контексті повномасштабної російської агресії, в якій держава зобов’язана захищати свою безпеку, зокрема від потенційних каналів впливу, що проходять через релігійні структури. На цьому тлі Верховна Рада ухвалила закон, який передбачає заборону або обмежувальні заходи щодо релігійних організацій, що інституційно пов’язані з Російською Православною Церквою. У рамках цього правового мандата Державна служба з питань Етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) розпочала процедуру встановлення можливої приналежності Київської митрополії УПЦ до Московського патріархату.

Згідно з офіційними висновками ДЕСС, попри рішення Собору УПЦ МП від травня 2022 року, якими вона проголосила «повну незалежність», ознаки канонічних та організаційних зв’язків з Москвою продовжують існувати – статутні положення, участь у спільних органах, ієрархічні посилання. На цій підставі у липні 2025 року служба видала директиву Київській митрополії про припинення всіх форм афіліації: виведення своїх представників з керівних органів РПЦ, внесення змін до її статуту та оголошення однозначного розриву зв’язків.

УПЦ МП відхилила це розпорядження, стверджуючи, що вона вже де-факто є незалежною, і що подальші дії будуть вимогою для «самозречення», яке виходить за межі законного втручання держави. Невиконання розпорядження було названо ДЕСС як підставу для позову до адміністративного суду про припинення діяльності Київської митрополії як юридичної особи. Суд, у свою чергу, встановив процесуальні порушення під час затвердження релігієзнавчої експертизи, на яку спиралася адміністрація, і повернув справу на новий розгляд, не винісши рішення щодо спору по суті щодо того, чи дійсно УПЦ розірвала свої зв’язки з Москвою.

Важливо наголосити, що предметом справи є не доктрина Православної Церкви, а правове питання про те, чи відповідає конкретна юридична особа – Київська митрополія – вимогам українського законодавства щодо незалежності від релігійної організації, пов’язаної з державою-агресором. Це спір у рамках внутрішнього права, який українські суди покликані вирішувати на основі доказів, процедур та застосовних норм. З богословської точки зору можна обговорювати, хто є «канонічним», а хто ні; з юридичної точки зору питання полягає в тому, чи відповідає юридична особа умовам, за яких визнається та гарантується свобода віросповідання.

Принцип свободи віросповідання, закріплений у національних конституціях та міжнародних документах, таких як Європейська конвенція з прав людини, вимагає, щоб будь-яке втручання держави в релігійну сферу було законним, необхідним та пропорційним. Це означає, що держава має право обмежувати певні релігійні структури, коли вони пов’язані із зовнішньою силою, яка веде проти неї війну, але водночас вона зобов’язана піддавати їхні дії судовому контролю та доводити, що вона не зловживає цими повноваженнями. У цьому сенсі судовий контроль за діями ДЕСС не є визначенням недоторканості УПЦ МП, а конституційним механізмом захисту від можливого свавілля.

Тут зустрічаються дві однаково важливі цінності: захист національної безпеки та захист релігійної свободи. Якщо держава ігнорує перше, вона ризикує залишити відкриті канали для впливу держави-агресора через релігійні установи. Якщо ж вона ігнорує друге, вона ризикує перетворити релігійні громади на заручників політичної доцільності та замінити правовий порядок надзвичайним станом. Демократична держава має завдання збалансувати ці два полюси – не як абстрактні принципи, а як конкретну практику «мінімально необхідного» втручання.

На глибшому, екзистенційному та богословському рівні, ця суперечка порушує питання про те, що означає свобода Церкви. Свобода віруючих – це не лише свобода сповідувати певне вчення; це також свобода не бути інструментом політичної чи іноземної влади. Коли держава втручається, щоб розірвати залежність від структури, пов’язаної з агресором, її можна звинуватити в «переслідуванні», але це також можна розуміти як спробу захистити віруючих від того, щоб вони стали ресурсом ворожої зовнішньої політики. З іншого боку, якщо держава переходить межу та починає нав’язувати «правильну» теологію або розпускати незручні громади без достатніх підстав, вона відмовляється від своєї ролі охоронця прав і стає арбітром у справі сповідання.

Таким чином, юридичний спір навколо Київської митрополії виявляється не просто конфліктом між законом і каноном, а випробуванням здатності держави у воєнний час залишатися правовою, а також здатності церкви бути справді вільною – не лише від держави, а й від власних страхів, залежності та історичної інерції.

II. Церковна солідарність та втручання у внутрішні справи

З богословської точки зору, православна традиція побудована на принципі соборності. Вона передбачає, що питання загальноцерковного значення – особливо коли вони стосуються відносин між помісними церквами та ризику розколу – обговорюються та вирішуються колегіально: через собори, синодальні рішення та загальні заяви, а не через окремі ініціативи, які можна сприймати як виступи «від імені» всієї Церкви. Там, де немає чіткого соборного рішення, будь-яка особиста дія предстоятеля чи ієрарха залишається в зоні невизначеності між особистою пастирською думкою та передбачуваною офіційною позицією.

На цьому тлі показово, що на сьогоднішній день немає відомого публічного рішення Священного Синоду Болгарської Православної Церкви, яке б санкціонувало конкретну позицію з українського питання. Інформація про те, що патріарх та окремі ієрархи надіслали листи, в яких митрополит Онуфрій названий «канонічним предстоятелем Православної Церкви в Україні», викликає неминучі питання: чи виражають ці листи волю всього Синоду, чи вони представляють особисті архіпастирські позиції, які постфактум сприймаються як «голос БПЦ»? У соборній церкві така різниця не є формальною деталлю, а питанням способу здійснення церковної влади та того, якою мірою вона залишається прозоро підзвітною власному органу.

На внутрішньоцерковному рівні суперечка щодо «канонічної» Церкви в Україні є складною та невирішеною. Вселенський Патріархат та деякі помісні церкви визнають Православну Церкву України (ПЦУ) автокефальною; Московський Патріархат та афілійовані з ним церкви наполягають на тому, що Українська Православна Церква – Московський Патріархат (УПЦ МП) залишається єдиною канонічною структурою, а ПЦУ – «неканонічним проєктом». Коли Болгарський Патріарх Даниїл у публічних заявах та листах однозначно стає на бік УПЦ МП, це не «нейтральна пастирська турбота», а чітке позиціонування в рамках цього еклезіологічного конфлікту. Таким чином, БПЦ фактично схиляється до московського тлумачення та дистанціюється від Константинопольського, навіть не прийнявши офіційно рішення про визнання чи невизнання ПЦУ.

Проблема стає якісно іншою, коли ця внутрішньоцерковна позиція переноситься у сферу державної юрисдикції. Листи, адресовані до українського суду у зв’язку з незавершеною справою, перетворюють богословську суперечку «яка церква є канонічною» на інструмент впливу на конкретний юридичний процес. У цей момент церковна солідарність наближається до форми символічного втручання у внутрішні справи суверенної держави. Втручання стосується вже не лише канонічної дисципліни та внутрішнього порядку православ’я, а торкається чутливої сфери державного суверенітету, розподілу влади та права кожної держави застосовувати власні закони та захищати свою безпеку.

Філософськи та екзистенційно це порушує питання: що означає «солідарність» у Церкві, яка живе у світі військових конфліктів, гібридних війн та геополітичних розбіжностей? Якщо солідарність розуміти лише як захист «своїх» від «чужих», вона ризикує перетворитися на релігійну лояльність до певного політичного табору. Однак, якщо її розуміти як вірність істині, справедливості та свободі людської совісті, це передбачає більшу обережність, коли Церква вступає на територію чужої справедливості.

З богословської точки зору, Церква Христова покликана бути «сіллю землі» та «світлом світу», а не «захисником» у конкретних державних процесах. Коли пастирське служіння виходить за межі мови пророчих свідчень і вступає в роль процесуального захисника в конкретній справі, воно ризикує втратити ту критичну дистанцію, яка дозволяє йому говорити від імені Євангелія, а не від імені тієї чи іншої геополітичної логіки. Саме тут соборність виявляється не просто канонічним принципом, а духовним запобіжним заходом: вона нагадує нам, що Церква повинна бути не речником приватних ініціатив, а спільнотою, яка говорить з найчутливіших питань лише після того, як вислухає всі голоси – як людські, так і Божі.

III. Подвійні стандарти та моральна послідовність

У болгарському контексті нерідко трапляється, що громади, які сприймаються як «старомодні» або «парацерковні», стають предметом юридичних суперечок – іноді з ініціативи або за активної участі офіційної церковної влади. У таких ситуаціях вважається допустимим, навіть необхідним, втручання держави та суду для захисту «канонічного порядку», вирішення майнових спорів, припинення реєстрації або позбавлення правового статусу. Це підтверджує практику, що коли йдеться про «наш» внутрішній порядок, державне втручання може бути законним засобом захисту церковної ідентичності.

На цьому тлі видається суперечливим, коли та сама інституція, яка в Болгарії підтримує жорстку лінію проти внутрішніх «розкольницьких» груп, в іноземному контексті виступає проти дій іншої держави, яка – в умовах війни – намагається врегулювати релігійну структуру, пов’язану з державою-агресором. Якщо в нашій країні вважається нормальним, що держава захищає «канонічність» через судові механізми, то чому від України очікується застосування іншого стандарту, особливо коли вона стикається з реальною військовою та гібридною загрозою? Йдеться не про виправдання кожного заходу, а про послідовність: закон або є загальним принципом, або стає інструментом зручності.

Ще важливішим є питання симетрії. Болгарська Православна Церква традиційно наполягала на тому, щоб іноземні державні органи не втручалися у її внутрішні справи, поважали її статус та автономію в рамках національного законодавства. Це цілком законне очікування. Але з нього логічне випливає, що сама БПЦ повинна виявляти таку ж повагу до внутрішніх справ інших держав – особливо коли йдеться про правові процеси, в яких вона не є стороною та не несе конституційної відповідальності. Той самий принцип не можна використовувати як щит «вдома» та ігнорувати «за кордоном».

Саме цей подвійний стандарт – один показник для «наших» справ, інший для «чужих» – підриває моральну вагу будь-яких розмов про верховенство права, релігійну свободу та канонічний порядок. Коли ви наполягаєте на повазі до суверенітету, розподілу влади та самоврядування Церкви у власній юрисдикції, а в іноземній граєте роль символічного «адвоката» перед іноземними судами, ви непомітно перетворюєте універсальні принципи на вибіркові гасла.

З філософської та екзистенційної точки зору, тут розкривається різниця між принципом та рефлексом. Принцип вимагає, щоб людина поводилася однаково щодо себе та інших; рефлекс шукає винятків, коли вони зручні. Церква, яка претендує на роль морального коректора суспільства, не може дозволити собі жити лише рефлексом. Якщо вона хоче говорити про правду, справедливість та свободу, вона повинна бути готова застосовувати ті ж заходи до себе та до тих, до кого звертається. В іншому випадку мова закону та Євангелія стає ще одним інструментом для виправдання вже прийнятих, але несвідомих рішень.

IV. Між пастирською турботою та політичними діями

Справжній авторитет Церкви випливає не зі ступеня її політичного впливу, а з послідовності її морального свідчення. Чим складнішими та травматичними стають міжнародні конфлікти, тим важливіше, щоб духовних лідерів було впізнавано як голос миру, правди та примирення, а не як чергового учасника геополітичних протистоянь. Там, де Церкву сприймають як сторону політичного спору, вона неминуче втрачає частину своєї здатності бути спільним домом для людей різних політичних поглядів.

Війна Росії проти України — це не абстрактний фон, а конкретна історична реальність, у якій релігійні структури часто стають каналами впливу, легітимації та мобілізації. У цьому контексті лист на захист УПЦ МП, представлений до українського суду у справі, пов’язаній з національною безпекою, не може сприйматися виключно як пастирський жест. Його неминуче читають як політичний акт — підтримку структури, історично пов’язаної з Москвою, та непряму критику державної політики Києва. Навіть якщо намір був «лише духовним», його ефект діє як у сфері права, так і у сфері міжнародних відносин.

Перш ніж давати остаточні оцінки, необхідно, щоб самі листи були опубліковані та стало зрозуміло, на якій підставі вони були написані: чи представляють вони офіційну, соборно сформульовану позицію Священного Синоду, чи є особистими думками окремих ієрархів, яких де-факто сприймають як голос усієї Церкви. Тільки за такої прозорості суспільство – як у Болгарії, так і в Україні – може оцінити, чи це канонічно виражена братня підтримка, допустима, але суперечлива процесуальна позиція, чи дія, яку можна справедливо сприймати як втручання у внутрішні справи іншої держави.

У правовому порядку, як і в церковному житті, поспішні рішення рідко служать істині. Але мовчання там, де потрібна ясність, рідко служить довірі. Якщо Болгарська Православна Церква хоче, щоб її сприймали як зрілу інституцію, вона повинна говорити мовою соборності, прозорості та взятої на себе відповідальності – перед власними віруючими, перед церквами-сестрами та перед країнами, з якими вона має спільний історичний простір.

Істина, якщо її справді прагнути, вимагає не припущень, а фактів; не імпульсивних жестів, а інституційної ясності; не двозначних політичних натяків, а моральної послідовності. На екзистенційному рівні це означає, що Церква повинна вибрати, чи бути утішителькою поранених та охоронницею совісті, чи поставити себе на місце чергового учасника боротьби за символічні території. Саме в цій ясності – між пастирською турботою та політичними діями – випробовуються як служіння Церкви, так і повага до державного суверенітету у вразливому та розділеному світі.

V. Критичне прочитання листа Патріарха Даниїла до Митрополита Онуфрія

Лист Болгарського Патріарха Данила до Митрополита Київського Онуфрія слід читати не лише з релігійною чутливістю, а й з тією аналітичною ретельністю, якої вимагають право, історія та політична філософія. Бо за межами пастирської турботи, братніх закликів та молитовного тону стоїть публічний акт з неминучими правовими та політичними наслідками. Коли предстоятель помісної Православної Церкви робить офіційну заяву у зв’язку з незавершеним судовим провадженням в іншій суверенній державі, цей акт неминуче виходить за межі внутрішньоцерковного спілкування та потрапляє в простір міжнародних відносин, державного суверенітету та конституційного ладу.

Такий жест сам по собі не обов’язково є осудним. Християнська традиція знає взаємну підтримку між помісними церквами, а канонічне спілкування передбачає солідарність у часи випробувань. Проблема виникає, коли пастирське слово починає замінювати юридичний аналіз, а богословські категорії використовуються як аргументи з нібито юридичною обов’язковістю. Саме тут межі між каноном і законом, між духовним свідченням і публічно-правовою пропозицією розмиваються.

Особливо показовим є використання поняття «канонічна Українська Православна Церква» як незаперечної даності. Таке визначення містить богословську оцінку, яка далеко не є загальновизнаною у православному світі. Після надання Вселенським Патріархатом Томосу про автокефалію Православній Церкві України у 2019 році православна сім’я переживає один із найглибших еклезіологічних розколів за десятиліття. Деякі помісні церкви визнають нову автокефальну церкву; інші залишаються у спілкуванні з Українською Православною Церквою Московського Патріархату на чолі з митрополитом Онуфрієм; інші утримуються від остаточної позиції. За цих обставин поняття «канонічності» вже не функціонує як незаперечний юридично-богословський факт, а як предмет постійної канонічної суперечки.

Тому будь-який офіційний лист, який представляє одну зі сторін спору як єдиного носія православної легітимності, неминуче позиціонується в межах самого конфлікту. Це не нейтральне свідчення віри, а вибір конкретної еклезіологічної перспективи. Такий вибір є правом кожної помісної церкви, але його не слід представляти як універсальну та беззастережно визнану істину.

Ще більш суттєвим є змішування різних нормативних порядків. У тексті одночасно йдеться про канонічне право, релігійну свободу, правовий статус, судову реєстрацію та право на релігійні переконання, створюючи враження природної тотожності цих понять. Насправді ж вони належать до різних правових систем.

Канонічне право регулює внутрішнє життя Церкви та є обов’язковим для членів відповідної церковної громади. Державне право, з іншого боку, регулює громадський порядок у суверенній державі та застосовується до всіх юридичних осіб незалежно від їхньої релігійної природи. Міжнародне право прав людини, включаючи Європейську конвенцію з прав людини, забезпечує третю нормативну базу, яка дозволяє обмеження свободи віросповідання лише за умови, що вони встановлені законом, переслідують законну мету та є необхідними та пропорційними в демократичному суспільстві.

Саме цей трирівневий нормативний контекст відсутній у цій суперечці. Той факт, що релігійна громада визначає себе як канонічну, не означає автоматично, що держава позбавлена повноважень перевіряти, чи дотримується вона власного національного законодавства. Ці дві площини не є взаємозамінними.

Ця відмінність набуває ще більшої ваги у воєнний час. Україна здійснює свої суверенні повноваження в ситуації збройної агресії, де питання релігійних інституцій не можна розглядати окремо від проблем національної безпеки. Такий контекст не скасовує зобов’язання держави підтримувати верховенство права, але вимагає аналізу, який враховує надзвичайні ризики, що виникають внаслідок гібридної війни, інформаційного впливу та використання релігійних структур як потенційних інструментів ворожої зовнішньої державної політики.

Отже, моральне судження не може бути виведене виключно з тези про релігійну свободу без аналізу іншої конституційно захищеної цінності – національної безпеки. Кожна демократична держава зобов’язана захищати обидві одночасно. Саме тому остаточне рішення належить незалежному суду, який повинен перевірити, чи відповідають вжиті обмеження принципам законності, необхідності та пропорційності.

Історична аналогія з болгарським церковним розколом після 1992 року залишається особливо суперечливою. Таке порівняння має певну риторичну силу, але обмежену аналітичну цінність. Болгарський розкол виник у контексті переходу від тоталітарного режиму до демократії, інституційної нестабільності та внутрішньої суперечки щодо легітимності вищого духовного керівництва. Українська ситуація розвивається за зовсім інших історичних умов – збройної агресії, триваючого міждержавного конфлікту, міжнародно визнаної автокефалії церковної структури та складного канонічного спору між Константинополем та Москвою.

Історичні аналогії є цінним інструментом, коли вони висвітлюють подібності. Вони стають засобом маніпуляції, коли стирають відмінності. У цьому випадку відмінності настільки суттєві, що аналогія радше затьмарює, ніж пояснює реальність.

З богословської точки зору виникає ще одне важливе питання – питання синодальності (συνοδικότης). Православна еклезіологія не визнає особисто непогрішного предстоятеля. Питання загальноцерковного значення традиційно розглядаються та вирішуються шляхом синодального обговорення та синодальних рішень. Коли публічна позиція з міжнародно-правового питання сприймається як вираження волі всієї Болгарської Православної Церкви, без існування офіційного синодального рішення з відповідним змістом, неминуче виникають питання щодо інституційної репрезентативності такої дії. Вони не спрямовані проти особистості патріарха, а випливають із самої природи управління православною церквою.

З філософської точки зору, тут стикаються два різні уявлення про істину. Теологічна істина є сотеріологічною – вона спрямована на спасіння людини та свідчення Христа. Юридична істина є процедурною – вона встановлюється за допомогою доказів, змагальності та неупередженого судового контролю. Коли одне використовується як заміна іншого, неминуче виникає небезпека як для закону, так і для самої Церкви.

Екзистенційний вимір проблеми ще глибший. Церква покликана бути совістю суспільства, а не інструментом якоїсь політичної чи геополітичної стратегії. Її моральна сила походить не від її здатності впливати на державні рішення, а від її здатності свідчити про істину з духовною свободою. Щоразу, коли слово Церкви починає сприйматися як частина міжнародної політичної суперечки, ця свобода неминуче ставиться під сумнів.

Отже, справжнє питання не в тому, чи має патріарх право говорити. Він безсумнівно має. Питання в тому, яким чином він говорить, від імені кого він говорить і які наслідки мають його слова поза межами пастирського служіння.

Справжня сила Церкви не проявляється тоді, коли вона пропонує легкі моральні оцінки складних політичних конфліктів. Вона проявляється тоді, коли їй вдається залишатися водночас вірною Євангелію, поважати правовий порядок і бути чесною з історичною правдою. Тільки так пастирське слово може зберегти свій моральний авторитет, не стаючи аргументом для тієї чи іншої геополітичної інтерпретації.

Зрештою, саме тут перетинаються три виміри людської відповідальності – канон, закон і совість. Канон без поваги до правового порядку ризикує бути сприйнятим як інструмент влади; закон без моральної чутливості стає формалізмом; а совість без історичної пам’яті легко стає жертвою ідеологічних навіювань. Тому зрілий публічний дискурс вимагає не вибору між Церквою та державою, а вірності істині, яка не боїться, ні теологічної глибини, ні юридичної точності, ні історичної чесності.

VІ.Висновок: Авторитет Церкви та межі її публічної місії

Питання не в тому, чи має Болгарська Православна Церква право виявляти братню турботу про православних вірян в Україні. Це право випливає з самої природи Церкви як євхаристичної спільноти, яка за своїм покликанням перевершує державні кордони та політичні режими. Церква Христова покликана бути свідком істини, миру та гідності людської особистості, особливо там, де війна, насильство та несправедливість загрожують людському життю та свободі совісті.

Однак так само незаперечно, що пастирська опіка повинна здійснюватися таким чином, щоб не ставити під сумнів повагу до державного суверенітету, незалежності судової влади та соборного характеру самого церковного управління. Коли духовна влада сприймається як інструмент у конкретному юридичному процесі або як сторона геополітичного спору, існує реальний ризик того, що її богословське свідчення буде затьмарене її політичними інтерпретаціями. Тоді Церква перестає виступати як спасителька совісті та починає нагадувати чергового актора в боротьбі за вплив.

Отже, суспільство має підстави очікувати інституційної ясності. Необхідно відкрито з’ясувати, чи є листи, надіслані до українського суду, офіційним, соборним рішенням Священного Синоду, чи особистими заявами окремих єпископів, прийнятими на їхній пастирський розсуд. Така прозорість не послабила б авторитет Церкви, а навпаки – зміцнила б довіру до її соборної природи, внутрішньої дисципліни та готовності нести відповідальність за будь-які публічні дії, здійснені від її імені.

У рамках верховенства права повага до релігійної свободи та повага до національного суверенітету не є конкуруючими цінностями. Вони належать до одного й того ж морального порядку, що ґрунтується на свободі, людській гідності та верховенстві права. Тому будь-яке обмеження релігійної організації має підпорядковуватися принципам законності, необхідності та пропорційності; а будь-яка участь церкви в такому спорі має підпорядковуватися принципам канонічної відповідальності, інституційної поміркованості та поваги до компетенції державної влади.

Закон прагне справедливості через процедури та докази. Церква прагне істини через свідчення та покаяння. Держава захищає громадський порядок через закон та інституції. Коли кожна з цих трьох сфер залишається вірною своєму покликанню та визнає межі своєї компетенції, між ними може виникнути не конфлікт, а складна, але плідна гармонія. Однак, коли межі між духовною, правовою та політичною владою починають розмиватися, першою жертвою майже завжди стає суспільна довіра — той тонкий, але незамінний ресурс, без якого ні закон, ні пастирська опіка, ні політика не можуть залишатися легітимними.

Історія переконливо показує, що Церква здійснює свій найбільший вплив не тоді, коли прагне бути учасником політичних суперечок сьогодення, а тоді, коли залишається моральним коригувальним фактором для всіх авторитетів, не стаючи їх продовженням. Саме ця вільна дистанція – дистанція правди та совісті – є джерелом її духовного авторитету. Церква покликана не бути стороною земних конфліктів, а нагадувати нам, що над кожним позитивним правом стоїть справедливість, над кожною владою – відповідальність, а над кожною тимчасовою перемогою – правда, яка «зробить вас вільними» (Івана 8:32).

Лалю Василев  Метев, релігієзнавець, юрист, історик (Болгарія)

Джерело: Блогът на Лалю Метев

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Не буде далеким від істини, якщо ми скажемо, що в публічному просторі точиться справжня війна. Незалежно від того, називаємо ми її культурною, ідеологічною чи духовною, вона давно вийшла за межі елементарного домашнього виховання, так глибоко вкоріненого донедавна в наших — як ми любимо їх називати — «традиційних» сім’ях, і навіть переступила межі будь-якої звичайної людської пристойності. Дискурс щодо культурних та суспільних процесів у нашій країні дедалі більше нагадує духовну вакханалію.

Приводом для написання цього тексту стали реакції на участь Дарини Йотової (Дари) та її пісні «Bangaranga» у Євробаченні. Подальші звинувачення у «сатанізмі», «демонічних посланнях» та «духовній небезпеці» спричинили чергову хвилю напруженості в соціальних мережах та церковних спільнотах. Сам по собі цей спір міг би залишитися черговим короткочасним суспільним «скандалом». Проте за ним криються процеси, які заслуговують на глибший аналіз.

Цей текст не присвячений «Євробаченню» як музичному конкурсу, і він не має на меті захищати конкретного виконавця чи культурний продукт. Він радше акцентуватиме на тому, як подібні події стають приводом для моральної паніки та радикалізації релігійної мови. Як стається так, що сценічні образи, художні символи чи культурні явища починають сприйматися як докази духовної загрози? Які уявлення про зло, світ та Церкву стоять за подібними реакціями?

Тому випадок із «Євробаченням» я розгляну тут не як ізольований інцидент, а як симптом глибшої проблеми – дедалі більшої схильності частини сучасного релігійного середовища сприймати реальність крізь призму підозри, образу ворога та «духовної війни», яка ведеться проти «метафізичного зла».

І. Світ культурних воєн та ідеологій

Невипадково після «Євробачення» заговорили про чергову «культурну війну». Це процес, у якому поразки завдаються не тілам за допомогою фізичної зброї, а совістю та свідомістю за допомогою слів, які часто подаються як істина, але насправді є маніпуляцією та брехнею. Культурна війна у нас — це війна інтерпретацій, навіювань та радикалізованих тлумачень; це війна душ і розумів. Бої ведуться в інтернеті, учасниками є публічно впізнавані постаті та впливові спікери, а «стрільба» є нещадною до кожного інакодумця.

Подібні віртуальні війни, проте, неможливі без своєї ідеологічної основи. Ми вже живемо у світі, в якому маніпуляція легко розпізнається крізь «орвелівську оптику»[1]. Світ, у якому «війна — це мир», «свобода — це рабство», а «незнання — це сила». Іноді образ нашого майбутнього видається точно як роман Орвелла і зводиться до однієї його метафори — чобота, що топче людське обличчя навіки. Світ, у якому свобода слова поступово починає означати не діалог, а право нав’язати власну інтерпретацію іншому, але не тільки це. Кінцевим результатом цього акту є приниження та розтоптування людської гідності. Невипадково Джордж Орвелл створив два з найпотужніших образів сучасної ідеологічної маніпуляції – «Колгосп тварин» та «1984». В одному реальність безперервно переписується, минуле змінюється відповідно до потреб сучасності, а суспільство перебуває у стані мобілізації через постійне виокремлення нових ворогів. В іншому контроль здійснюється засобами мови – через відому «новомову», який не просто описує світ, а поступово звужує можливості мислення про нього в інший спосіб.

ІІ. «Культура» підозри та церковна новомова

Чому в частині релігійного дискурсу акцент поступово змістився від євангельського духу любові до розпізнавання та вказування на ворога? Ця деформація – або, точніше, підміна – вже досягає серйозних масштабів. Якщо раніше вона була швидше маргінальним явищем, то сьогодні стає дедалі помітнішою, а напруженість у релігійному та суспільному просторі поглиблюється й надає ескалації.

Ці культурні конфлікти не виникли раптово. Вони розвиваються роками, паралельно з глобальною та регіональною напруженістю, яка поступово змінює спосіб, у який ми говоримо, мислимо та реагуємо. Письменник Георгій Марков дуже чітко описує цю «культуру» підозри в одному зі своїх есе як одну з наших «найболісніших хворіб»: «Я вважаю, що підозріливість є однією з найбільш визначальних рис сучасного болгарського характеру. Вона сягнула такого життєвого рівня, що значно перевершує звичайну людську пересторогу, і стала невід’ємним супутником усіх наших думок і почуттів. Мушу сказати, що підозріливість також є одним із найжахливіших і найболісніших елементів нашого сучасного болгарського спілкування. Я не знаю людини в Болгарії — навіть серед найбільш благородних і найчесніших особистостей, — на яку не кидали б тінь підозри в тому, що вона не є тією, за кого себе видає, і що за всією її поведінкою криється нечиста мета. Звісно, уся ця атмосфера взаємної та загальної підозри, передчуття й очікування раптових таємних ворогів є винятковим породженням комуністичної дійсності та неймовірно низького морального занепаду, що настав після дев’ятого вересня 1944 р.» [2]

Згідно з Георгієм Марковим, «у Болгарії кожен підозрює кожного» і «все це є результатом партійної ідеології та політики протиставлення людини людині, щоб кожен був ворогом кожному, що надзвичайно полегшує роботу диктаторів» [3]. Сьогодні ми вже не просто спостерігачі цього процесу, а його учасники та співучасники, з усіма непередбачуваними наслідками. Якщо в минулому за допомогою таких інструментів комуністична влада тримала населення в страху, то сьогодні підозра глибоко просочилася в церковний простір і проникла в нашу повсякденну мову та особисті стосунки. Цей процес ми спостерігаємо і в деяких сучасних релігійних та ідеологічних середовищах, що використовують відповідну «новомову», аби навіювати страх і самоцензуру. Щоб підтримувати атмосферу підозри, їй потрібні слова з особливим емоційним та духовним навантаженням. Це можна назвати «церковною новомовою», яка використовує такі слова, як «єресь», «сатанізм», «зрада», «відступництво», «ворог Церкви», «глобалізм», «сатанізм», «антихрист».

Цей церковна новомова слугує не стільки інструментом розуміння, скільки сигналами тривоги, що заздалегідь спрямовують мислення до певних висновків та підтримують відчуття постійної загрози. Так підозра поступово перестає бути засобом розпізнавання небезпеки й перетворюється на основний спосіб сприйняття світу. А коли людина дозволяє цій підміні відбутися у своїх розумі та серці, образ ворога непомітно починає посідати місце, яке у християнській свідомості належить Христу.

Підозрювати свого ближнього і в кожній розбіжності вбачати можливу єресь, відступництво або навіть дію сатани — це один із найбільш тривалих наслідків проникнення цього старого пропагандистського механізму в церковне життя. Подібні навіювання нерідко призводять до правової відповідальності, оскільки найчастіше вони приховуються за мовою релігійної стурбованості та ревності за віру. Але саме тому вони ставлять ще вагоміше питання про моральну відповідальність людини та про стан її совісті. Тут ми неминуче маємо нагадати — і собі, і тим, хто легко звинувачує інших, — що означає совість у християнській традиції.

Термін «συνείδησις» зустрічається ще у Демокрита, який вживає його у моральному сенсі як усвідомлення вчиненого злочину та його моральну оцінку.[4] У пізнішій християнській традиції різні автори підкреслюють містичний і духовний характер совісті – як внутрішню силу, що свідчить про добро і зло та спонукає людину до моральної дії. У святоотцівський перспективі вона може бути зрозуміла як голос Бога в людині або як дія духовної присутності, що скеровує її до істини. Архімандрит Платон Ігуменів приділяє особливу увагу містичному погляду на совість у святоотцівський традиції — як на невидиму й таємничу силу, що присутня в людині і спонукає її чинити те, що є добрим і правильним, — а це може бути або голосом Ангела Хоронителя, або голосом Самого Бога.[5] Автор докладно описує стани різних видів совісті та те, як совість виховується і спрямовується до Євангелія.

Іншими словами, совість — це Божий голос у людині, те внутрішнє «реле», яке вмикає червоне світло небезпеки відразу, як тільки євангельські чесноти зазнають зазіхань. Але якщо совість покликана розрізняти істину від брехні та добро від зла, як сталося так, що у церковному просторі підозра почала видаватися за розсудливість, а через церковну новомову справа доходить навіть до звинувачень у сатанізмі? У такому середовищі совість поступово перестає бути внутрішнім суддею наших власних вчинків і починає перетворюватися на інструмент для моральної оцінки інших. Людина все рідше запитує, що відбувається в її серці, і все частіше запитує, хто винен, хто зрадник і хто служить злу.

І якщо тоталітарна система підтримувала страх через образ «ворога народу», сучасний релігійний конспірологічний дискурс дедалі частіше підтримує його через образ «ворога Церкви». Слова різні, але механізм підозри залишається напрочуд схожим. При цьому все частіше люди, які знають Євангеліє і є глибоко релігійними, не реагують на попрання євангельських чеснот та на образи свого ближнього, а навпаки – долучаються до «новомови» і стають частиною маніпуляції.

ІІІ. Богомильський рефлекс

Церковний підхід, заснований на спілкуванні, покаянні та взаємному носінні немощів, поступається місцем новій моделі розділення: «свої» та «чужі», «православні» та «відступники», «істинні» та «ті, що перебувають в омані». Розмежування між істиною та оманою у вірі сьогодні підміняється моральним засудженням і тотальним відкиданням іншого. Таким чином стає все важче говорити про церковну спільноту у повному розумінні цього слова. Все більш помітно і наполегливо певні маргінальні для церковного життя групи, які сприймають світ через чорно-білий фільтр, прагнуть нав’язати цю модель поділу та протистояння всій церковній спільноті. Соціальні мережі багаторазово посилюють цей процес і перетворюють його на своєрідну форму релігійної радикалізації.

Так поступово підміняється і сам спосіб мислення в Церкві. Відмінність починає сприйматися не як привід для діалогу та свідчення, а як загроза. Незгода перетворюється на ворожість, а критика – на підставу для моральної дискредитації іншого. Любов, як основний євангельський принцип для розпізнавання істини і чесноти та для преображення людини, залишається на задньому плані, а на її місці з’являється взаємна підозра, яку все важче поєднати з місією Церкви як простору зцілення, примирення і спасіння.

Найбільш тривожним є те, що на місце любові – зрозумілої не як почуття, а як перетворювальна і цілюща сила християнського життя – приходить «культура» безперервного викриття, засудження та пошуку ворога. Християнин, покликаний Богом любити навіть своїх ворогів, поступово перетворюється на підозрілого релігійного радикала, який відчуває свій обов’язок розпізнати й викрити зло в ближньому. А це вже ставить питання про глибоку підміну самого євангельського етосу.

Скажімо простіше: у частині нашого церковного та публіцистичного життя поступово запанував особливий духовний настрій — безперервний пошук «сатанинського» за майже кожним явищем. Це не означає обов’язково свідомо сприйняту ідеологію чи цілеспрямований вибір, а радше спосіб мислення, який підживлюється постійною фіксацією на злі, конспірологічному та демонічному. А коли такі факти відсутні, це видається ще більш підозрілім.

Та коли людина роками читає більше про сатану, ніж про Христа; більше про загрози, ніж про надію; більше про прихованих ворогів, ніж про спасіння — поступово сам горизонт мислення зміщується. Людина починає сприймати світ не крізь світло Євангелія, а через постійну підозріливість. І в певний момент це вже не просто тема для розмови, а спосіб сприйняття реальності.

Про це явище я думаю все частіше, але вперше я побачив його в такій гострій формі в конкретному випадку, коли мені довелося надати богословський висновок щодо церковного казусу. Подробиці цієї справи показали мені, до чого може дійти «сатанізація» в колах навіть освічених людей у Болгарській православній церкві. Справа, з якою я зіткнувся минулого року, була пов’язана з моїм колегою іконописцем, який попросив мене підготувати богословську експертизу в межах порушеної судової справи.

Після того, як він понад 30 років працював над церковними проєктами з благословення різних церковних влад, а протягом восьми років створював стінописі у конкретному храмі — причому в процесі, під час якого їх неодноразово бачили та схвалювали духовні особи та представники митрополії — раптом виявилося, що його робота більше не є прийнятною і має бути знищена, оскільки містить «масонські символи», «римо-католицьку позу» та «єресь».

Я не можу поділитися більшою кількістю подробиць і називати імена на цьому етапі. Зізнаюся лише, що, читаючи експертизи у цій справі, я злякався глибини, до якої сягнуло занурення у заперечення. І тут ідеться не про фейсбук-статуси, а про висновки, представлені як експертні думки, що претендують на інституційну вагу та авторитет.

Уявіть собі: ви працюєте над церковним проєктом, дбаєте про свою сім’ю, ходите до церкви, сповідаєтеся, причащаєтеся і живете своїм життям, як і будь-яка віруюча людина. І раптом хтось бачить вашу роботу, йому не подобається ваш стиль, і він оголошує вас єретиком. Тоді, збентежений і розбитий, ви починаєте шукати людину, яка підтвердила б, що ви не вчинили нічого поганого і що ніколи не вкладали подібних намірів у свою роботу.

Я ділюся цим, оскільки випадок з моїм колегою неминуче повернувся в мою свідомість — під час суспільної реакції на музичний конкурс «Євробачення» та пісню «Бангаранга» — коли я спостерігав манію шукати сатанізм у музичному виступі. Тим паче, що це явище не є ізольованим, а скоріше симптомом глибшої духовної недуги, яка сигналізує про те, що хвороба вже поширилася в церковному тілі. Тривожним є те, що вона не обмежується периферією чи недостатньо освіченими та некатехизованими людьми. Все частіше подібні настрої зустрічаються і серед освічених осіб, які виступають у публічному просторі та формують релігійну свідомість. Соціальні мережі не лише транслюють подібні послання, а й підсилюють їх через постійне протиставлення уявним ворогам Церкви. Таким чином, кожна суперечка перестає бути діалогом і починає нагадувати битву між таборами, у якій підозра, тонкощі та відмінна думка сприймаються як зрада.

Напруженість, що виникла у публічному просторі, вже не стосується лише конкретних випадків чи особистостей, а самого способу, у який читається та тлумачиться реальність. Питання перестає бути таким, чи є певне культурне явище добрим чи поганим витвором мистецтва – це вже нав’язування вибору між двома несумісними картинами світу. З одного боку стоїть переконання, що культурні явища слід розглядати в їхньому історичному, художньому та соціальному контексті, а з іншого – схильність сприймати їх насамперед як ознаки безперервної духовної війни. Саме в цьому просторі крайнього протистояння виникають питання: доки простягається право релігійної мови інтерпретувати культуру і в який момент інтерпретація починає витісняти саму реальність?[6]

Цей текст намагається розглянути саме цей пласт – не як суперечку про окремі події чи позиції, а як зіткнення між різними режимами мислення: богословським, ідеологічним, моральним, культурним та психологічним. У цьому сенсі випадки, які будуть розглянуті нижче, стосуються не лише конкретних осіб чи подій, а ширшого питання про межі між духовним тлумаченням, моральною оцінкою та суспільною відповідальністю. Оскільки у випадку з публічною словесною вакханалією, що розгорнулася навколо пісні Дари, йдеться не лише про критику окремого артиста чи сценічного перформансу. Це те, що Церква завжди мала право, а також можливість здійснювати. Значно цікавішим є інше: спосіб, у який частина православного християнського середовища починає сприймати світ як поле безпосередньої демонічної конспірації.

Тут є місце для того, щоб запровадити одне умовне, але показове поняття – «богомильський рефлекс». Використовую його не в історичному чи віросповідному сенсі, а як описову метафору для певного типу релігійного сприйняття, за якого світ починає мислитися і сприйматися через спонтанні дуалістичні реакції, без простору та глибини церковного міркування.

Вибір цієї назви не є випадковим. Він має на меті підкреслити, що йдеться не про ізольоване явище чи свідому ідеологічну позицію, а про глибоко вкорінений спосіб мислення, який активується інтуїтивно як рефлекс, особливо в умовах страху, невизначеності та загостреного відчуття «духовної загрози». Проте, через відсутність раціонального поклику совісті, саме в цьому сенсі «богомильський рефлекс» слугує переходом до ширшого розгляду дуалістичної уяви, що культивує сучасні релігійні інтерпретації культурних явищ.

Цей тип дуалістичної уяви, зумовлений «богомильським рефлексом», бачить і сприймає світ та явища в ньому крізь чіткі й непримиренні протилежності. Він не залишається обмеженим лише індивідуальним релігійним досвідом чи внутрішньоцерковним дискурсом. Навпаки, він легко вписується в певний ідеологічний та політичний конструкт, у якому релігійна мова переходить зі сфери християнського погляду на світ і людину до політичної міфології, а в ній цивілізаційні моделі розглядаються як носії добра або зла. Особливо чітко тут виокремлюється поняття катехону та його сучасне переосмислення як своєрідний «апдейт» давньої християнської ідеї.

IV. Дуалістична уява та політична міфологія катехону

Для християн світ є Божим творінням, тоді як для дуалістичного світогляду світ — це підозріле місце, де зло постає майже автономним і готовим до здобуття горі. Для нас боротьба проти гріха розпочинається з глибин серця та покаяння, тоді як для дуалізму ця боротьба спрямована проти зовнішніх ворогів, де акцент перенесено з преображення людини на викриття іншого.

У дуалістичному способі мислення світ сприймається як поле постійного зіткнення між двома протилежними силами – добром і злом, світлом і темрявою. Тому головним завданням вірянина поступово перестає бути перетворення світу через любов і свідчення, а стає розпізнавання, викриття та протистояння ймовірним проявам зла.

У контексті культурної ідеологічної війни богомильство проявляється не як історична аналогія, а як архетип дуалістичної уяви. У ньому Христос поступово відходить на задній план і замінюється ворогом, духовне життя зводиться до розпізнавання загроз, місія перетворюється на викриття, а християнське свідчення – на чергову культурну війну.

Християнство — це релігія Боговтілення, у ній Бог народжується у світі та освячує матерію. А богомильство є підозрілим до світу. Сьогоднішні «мисливці на сатанізм» виглядають значно ближчими до цієї підозри щодо культури, мистецтва та суспільного життя, ніж до християнського погляду на перетворення світу. Аскеза вчить людину шукати зло насамперед у собі. Від пустельних отців до св. Іоана Ліствичника основним питанням є: як пристрасті діють у мені? У сучасному конспірологічному релігійному дискурсі, проте, фокус зміщений на питання: де ворог і хто мій ворог?

Та часто саме в парадоксальних речах криються найбільші таємниці та найвірніші рішення. Чи не розкриває паніка навколо «сатанізму» на «Євробаченні» саме повернення цього старого дуалістичного рефлексу в православній культурі, який історично Церква вже розпізнала та відкинула в особі богомильства? Саме тут відкривається глибша лінія, що пролягає від релігійної уяви до політичної теології. У православному контексті особливо важливу роль у цьому «поверненні» відіграє переосмислення поняття «той, хто утримує» (κατέχων) із Другого послання до Солунян (2 Сол. 2:7).

У частині сучасної російської релігійно-політичної думки катехон починають тлумачити як конкретну державу, цивілізацію або політичну силу, покликану стримувати наступ зла в історії. У такій картині світу не існує нейтральних просторів. Культура сприймається як поле битви, політика – як продовження духовної війни, а історія – як безперервне протистояння між силами світла та силами темряви. Цей погляд вже наближається до певних аспектів катехонічного мислення, оскільки світові процеси інтерпретуються як арена останнього і глобального протистояння перед кінцем історії. Ось чому звинувачення в сатанізмі, які висуваються до культурних явищ, таких як «Євробачення», не можуть бути зрозумілі лише як вираз релігійної чутливості або моральної тривоги. Вони є частиною ширшого світогляду, сформованого під впливом сучасних православних консервативних та антизахідних наративів, у яких світ переживається як простір постійної духовної та цивілізаційної конфронтації.

Християнська традиція, однак, ніколи не вчила, що антихрист може бути переможений державою, армією, цивілізацією чи геополітичним блоком, або що одна нація є носієм добра, а інша — втіленням зла.

V. Зло як цивілізаційна ознака прихованого ворога

У православному богослов’і зло не має самостійного буття: «і побачив Бог усе, що вчинив, і ось воно дуже добре» (Бут. 1:31), а розуміється як пошкодження, позбавленість добра, і в цьому сенсі сатана ніколи не був і не є рівноцінним супротивником Бога.

У дуалістичній (богомильський) релігійній моделі, проте, світ поділяється на два табори: Божий і сатанинський, світло і темряву, причому матеріальний світ часто сприймається як особливо підозрілий. У частині сучасних реакцій такий спосіб мислення та висловлювання проявляється у схильності впорядковувати в загальну картину «сатанинського світу» різні явища та події в культурі, спорті, політиці та медицині.

І якщо в аскетичній традиції демони діють передусім через пристрасті людини, у сучасних конспірологічних православних колах демони починають діяти через політичні організації, музичні конкурси, міжнародні інституції, вакцини, штрих-коди, цифрові технології тощо. Так духовне життя зміщується від покаяння до викривання зовнішніх ворогів.

«Євробачення» виявляється зовсім не поодиноким випадком, а симптомом глибшої напруги у способі релігійного сприйняття світу. Питання вже не в тому, чому певне культурне явище інтерпретується як «сатанинське», а в тому, які попередні уявлення про світ уможливлюють таку інтерпретацію.

Якщо потрібно вказати на тексти, що особливо чітко розкривають такий тип мислення, можна виділити три публікації: дві статті на інтернет-сторінці архім. Іоана Філіпова, присвячені Русенському митрополиту Науму та Західно- і Середньоєвропейському митрополиту Антонію[7], а також текст Івана Стамболова-Сули [8]. Інтерес до них зумовлений не стільки конкретним приводом, скільки способом, у який конструюються образи зла, ворога та духовної небезпеки. Ці тексти окреслюють ширшу картину: суперечка навколо «Євробачення» виявляється лише поверхневим виразом глибшого процесу. Під ним криється питання про те, як «православна людина» розуміє зло, культуру, межі Церкви та стосунки між вірою і сучасним світом.

Тут виникає важливе богословське питання: коли символ є художнім образом, а коли він перетворюється на предмет релігійного тлумачення, рівнозначного духовній реальності? Адже, якби будь-яке використання язичницьких, міфологічних чи фантастичних мотивів автоматично передбачало участь у відповідній релігійній системі, тоді значну частину європейської культури слід було б визнати духовно підозрілою. Це торкнулося б не лише сучасної попкультури, а й Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Толкіна та низки інших авторів.

Відомо, що протягом останніх десятиліть у певних колах навколо Російської Православної Церкви розвинулася риторика, у якій лібералізм, Захід, глобалізація та модерність дедалі частіше представлені як прояви метафізичного зла. Згідно з цією моделлю, у нас релігійна мова також поступово увійшла до сфери політичної міфології та почала використовуватися як інструмент для цивілізаційного протистояння.

Подібна риторика знаходить вираз і в ідеології так званого «Русского миру», яка протиставляє свою цивілізаційну ідентичність ліберальній політичній моделі сучасного Заходу. У цьому дискурсі захист «традиційних цінностей» використовує критику таких культурних явищ і «перемелює» їх у своїй пропагандистській машині як носіїв ворожих ідей та інтересів для своєї цивілізаційної моделі.

Пропагандистські канали є особливо активними під час міжнародних культурних і спортивних подій, які є носіями «м’якої» сили в суспільному житті. Не випадково, що лише через день після фіналу «Євробачення 2026» міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров назвав критерії участі в конкурсі «чистим сатанізмом», протиставляючи його ініціативам, які, на його думку, розвиваються «в дусі традиційних цінностей»[9]. Подібна кваліфікація показує, як культурна подія перестає оцінюватися згідно зі своїм художнім змістом і використовується як зброя не лише в культурній війні проти Заходу, а й як приклад цивілізаційного конфлікту. Тому після завершення конкурсу та перемоги пісні Дари протистояння стало ще гострішим і було сприйняте критиками, які перебували під впливом пропагандистських каналів, як своєрідна форма духовного опору.

Це допомагає зрозуміти, чому саме «Євробачення» перетворюється на такого зручного символічного супротивника. Навіть сама назва конкурсу поєднує елементи, які в подібній уяві вже наділені негативними значеннями: попкультура, європейська ідентичність, видовищність, ексцентрична сценічна естетика та ліберальні суспільні настрої. Таким чином конкурс перестає бути масштабною музичною подією і починає тлумачитися крізь призму культурних та ідеологічних страхів.

Схожий пропагандистський механізм спостерігався і під час реакцій на Олімпійські ігри в Парижі у 2024 році, коли окремі церемонії та учасники були представлені як доказ моральної та цивілізаційної деградації.[10]

Але чому частина православного середовища постійно відчуває потребу виявляти сатанізм «під прикриттям» і що це розкриває про її розуміння зла, світу та самої Церкви? Це питання вже виходить за межі конкретного випадку і може бути розглянуте як предмет іншого аналізу.

VI. Від культурної критики до «сатанізації»

Найбільша проблема полягає не в самій критиці конкретної пісні чи сценічного виступу. Християни завжди мали право оцінювати культурні явища з морального погляду. Питання в тому, що відбувається, коли ця критика поступово трансформується в імпульс і бажання «сатанізації».

Тоді суперечка перестає бути суперечкою про ідеї, цінності чи естетику і переміщується на рівень духовної приналежності. Інший уже не є людиною, з якою ми просто не згодні, а носієм темних сил – свідомим чи несвідомим співучасником демонічного проєкту. У такий момент діалог стає практично неможливим. Якщо протилежна сторона не просто помиляється, а служить злу, вона вже не є співрозмовником, а противником.

Ще більш показово те, що подібна логіка поступово починає переноситися і на саму церковну ієрархію. У розглянутих випадках звинувачення не обмежуються артистами або громадськими діячами, а зачіпають і архієреїв. Таким чином образ ворога перестає бути зовнішнім і починає локалізуватися всередині церковної спільноти.

Саме так сталося з непристойними та важкими звинуваченнями на адресу Русенського митрополита Наума та частково на адресу Західно- та Середньоєвропейського митрополита Антонія через їхнє позитивне ставлення та привітання співачки Дари з нагоди перемоги в конкурсі. Подібні процеси добре відомі з історії християнства. У різні епохи з’являлися групи, які починали сприймати себе як останні охоронці істини. Конкретні випадки можуть не бути цілком ідентичними, але механізм мислення та сприйняття реальності є схожим.

VII. Психологічні наслідки

Дотепер ми розглянули кілька різних проявів одного й того ж процесу – підозру до світу, богомильський рефлекс, дуалістичну уяву, пошук прихованих ворогів і перетворення культурних явищ на знаки всеосяжної духовної війни.

Проблема не лише в тому, що людина думає про світ, а в тому, як вона його «читає», оскільки кожне сприйняття проходить крізь певну інтерпретацію. Ми ніколи не зустрічаємося з реальністю цілком безпосередньо – ми завжди осягаємо її через поняття, символи, упередження, культурні моделі та накопичений досвід. Тому різні люди можуть дивитися на одну й ту саму подію і бачити в ній зовсім різні речі.

Музичні конкурси, такі як Євробачення, та пісні, як-от Bangaranga, використовують сценічні образи, метафори та провокацію як частину попкультурі та художньої мови. Слова на кшталт «диявол», «ангел», «хаос» або «бунт» у цьому контексті не є буквальними твердженнями, а художніми засобами.

Проблема виникає тоді, коли подібний контент виривається з контексту і інтерпретується як «сатанинський», «демонічний» або «духовно небезпечний». Для частини людей це може здатися перебільшенням, але у тривожних, емоційно вразливих або психічно нестабільних користувачів соціальних мереж подібні навіювання можуть викликати сильний стрес, паніку та посилену тривожність.

Соціальні мережі підсилюють цей ефект, оскільки дозволяють швидко поширювати такі «факти» без безпосередньої можливості перевірити їхню достовірність. Таким чином, артистичне або естетичне бачення може перетворитися на джерело реального психологічного напруження для людей із нижчою стійкістю до релігійних послань.

Тут з’являється те, що філософія називає «герменевтикою» — спосіб, у який ми тлумачимо й осмислюємо світ навколо нас, зокрема в його релігійних та символічних вимірах. Ми знову повертаємося до «культури» підозри, оскільки мова йде про особливу форму тлумачення, яку ми могли б умовно назвати герменевтикою підозри. Вона піддає сумніву та безперервно прочитує всі явища крізь заздалегідь задану релігійну рамку, причому увага спрямована на виявлення прихованих загроз. Кожен символ сприймається як код, кожен образ — як послання, а кожен збіг — як доказ.[11] Інтерпретація більше не слугує для розуміння явища, а лише для підтвердження підозри, що переростає в переконання.

Давайте знову нагадаємо цю розумову «схему»: вона починається з богомильського рефлексу, проходить крізь дуалістичну уяву, розвивається в межах «герменевтики підозри» і поступово перетворюється на механізм культурної інтерпретації, при якому «коди» та «приховані послання» фіксуються як загрози.

Якщо її тлумачити в релігійному контексті, така настанова безпосередньо впливає на людську психіку. Від грецького поняття ψυχή етимологічно походить і сучасне поняття «психіка», хоча в модерному вжитку воно позначає вужче — психічні процеси людини. У святоотцівський традиції, проте, поняття ψυχή (душа) означає не лише психологічні настави чи емоційне життя, а й увесь внутрішній світ людини — мислення, духовні сприйняття, пам’ять, волю тощо. Отці Церкви та аскети приділяють особливу увагу тому, як помисли формують сприйняття реальності. Тому питання розпізнавання добра і зла не зводиться лише до зовнішньої оцінки явищ, а торкається самої людської душі, яка покликана до розсудливості та розрізнення духів.[12]

Св. Іоан Ліствичник говорить про розсудливість як про здатність, що розрізняє істинне від позірного добра і береже людину від духовної омани, тобто внутрішні рухи розуму можуть викривити саме бачення світу так, що людина починає сприймати не дійсність, а проекції власних страхів і пристрастей, тому потрібна розсудливість.[13] У цьому сенсі духовне сприйняття ніколи не є нейтральним: воно завжди пов’язане зі станом душі та зі способом, у який вона інтерпретує зовнішні явища. Якщо людина очікує знайти зло, вона починає бачити його всюди. І оскільки світ «лежить у злі»[14], переконання, що цей світ сповнений прихованих загроз, стає дедалі сильнішим. Підозра починає самостверджуватися і впливати на психіку, посилюючи внутрішню напругу та почуття постійної тривожної готовності.

А тривожна людина постійно шукає ознаки небезпеки, як конспіративне мислення шукає докази заздалегідь прийнятої змови. Подібним чином релігійна підозра починає шукати знаки демонічної присутності за все більшою кількістю явищ. Так увага поступово змінюється і світ починає здаватися більш загрозливим, ніж є насправді.

У соціальному плані це часто призводить до радикалізації: культурні та публічні явища вже не сприймаються нейтрально, а як небезпека, і перетворюються на приводи для морального засудження, оскільки незгода тлумачиться як ворожість, і це призводить до легкого публічного таврування та образливих реакцій.

Саме тут криється одна з найсерйозніших духовних небезпек, яку християни часто не розпізнають або недооцінюють у середовищі соціальних мереж. Християнська аскетична традиція закликає до отверезіння, а не до підозрілості. Отверезіння означає увагу до реальності такою, якою вона є, а підозрілість означає попереднє переконання, що за видимим завжди криється щось зловісне. Християнин покликаний свідчити про Христа і преображати світ через любов, істину та особистий приклад, а не сприймати його крізь призму постійного страху перед прихованими ворогами, вживаючи образливі епітети до тих, хто не згоден із його психологічним та душевним налаштуванням. Коли підозра починає визначати те, як ми дивимося на людей і події, вона легко перетворюється на осуд.

Оскільки психічне здоров’я в цифровому середовищі є реальною суспільною проблемою, важливим стає вже не те, чи є пісня, конкурс або культурна подія добрими чи поганими. Глибше питання полягає в тому, на яких людей ми перетворюємося, якщо безперервно шукаємо зло всюди навколо себе. Адже коли підозра стає основним способом сприйняття світу, вона неминуче починає змінювати не лише наші оцінки культури, а й наше ставлення до інших людей, так само як і внутрішню атмосферу самої церковної спільноти.

Тоді образ ворога поступово починає витісняти образ Христа.

VIII. Коли образ ворога витісняє образ Христа

Коли ми ставимо собі питання про те, як образ ворога витіснив образ Христа, всі інші культурні суперечки та сюжети виявляються вторинними. Вони розкриваються як прояви однієї й тієї ж духовної деформації. Проблема не в тому, що хтось розпізнав сатанізм там, де його не було. Люди помиляються. Глибша проблема починається тоді, коли людина бачить сатану чіткіше за Христа і поступово забуває, що інша людина носить такий самий Божий образ, як і вона.

Тоді ми вже говоримо не про хибну культурну оцінку, а про зміну самого духовного горизонту. І саме тут окремий випадок із моїм колегою іконописцем стає показовим, оскільки розкриває, як ця логіка починає діяти всередині Церкви. Тоді вже звинувачують не лише музикантів, артистів, художників чи телевізійні продукти. Під приціл потрапляють християни – іконописці, священники, богослови, миряни. Тіло Церкви починає роздиратися підозрами та суперечностями; коло недовіри розширюється, досягаючи вищого кліру — у даному випадку й архієреїв — при цьому нехтується навіть їхнє право на власний вибір і думку.

Коли одні й ті самі звинувачення та страхи повторюються знову і знову щодо різних людей і різних подій, стає очевидним, що проблема не в окремій особі.

Проблема в самій моделі мислення, через яку конструюється реальність.

І тут я хочу повернутися знову до особистого моменту.

Дара є публічною особою, за якою стоять команди, піарники та механізми захисту. Але мій колега іконописець — це людина, яка після понад тридцяти років роботи над церковними проєктами раптом дізнається, що вона «єретик» і «масон», не маючи реальної можливості захиститися. Те саме сталося і з митрополитом Наумом. Архієрей, який привітав болгарську виконавицю з її успіхом і закликав людей не бути заздрісними, виявився об’єктом запеклих нападів, які подекуди перейшли межу будь-якої людської та християнської пристойності.[15]

Саме тут виявляється справжня проблема. Коли ця дуалістична модель проникає в церковне життя і перестає розпізнаватися як духовна деформація, вона починає діяти руйнівно на всіх рівнях. Сьогодні звинувачення спрямоване проти співця, завтра — проти іконописця, післязавтра — проти священника або архієрея. Коло підозр постійно розширюється, оскільки така дуалістична уява шукає і знаходить все нових винних.

Тоді християни починають відчувати наслідки не як абстрактну суперечку в соціальних мережах, а як частину власного життя. Бо в певний момент кожен може опинитися на «неправильному боці» – не через те, що він вчинив, а через те, як хтось інший вирішив це витлумачити.

І ще дещо, що є важливим.

Люди, які мислять у подібних конспіративних конструкціях і, ймовірно, щиро вірять, що захищають Христа, поступово починають жити у світі, в якому Христос дедалі менше присутній у їхній свідомості, а ворог — усюди. Їхня увага спрямована на його нібито знаки, символи, послання та дії. Так непомітно страх починає посідати місце, яке в християнському житті належить надії, а підозра витісняє любов.

Тому цей текст не про «Євробачення» і не про чергову теорію змови. Він про підміну церковної свідомості. «Євробачення» — це лише привід, який зробив цю проблему видимою.

І тут ми неминуче повертаємося до головного питання:

ІХ. Що стається з духовним життям, коли увага до ворога стає сильнішою за увагу до Христа?

Або, кажучи ще простіше:

Що стається з людиною, коли вона починає бачити сатану чіткіше, ніж Бога?

Якщо ми починаємо бачити сатану чіткіше, ніж Бога, і якщо ми переконані, що розпізнаємо його в ближньому своєму, тоді вже не йдеться про хибну інтерпретацію культури, а про зміну самого духовного горизонту. Саме це намагався дослідити цей текст – як у частині сучасного церковного середовища поступово формується спосіб мислення, при якому світ починає сприйматися переважно крізь образ ворога.

Тепер стає зрозумілішим і очевиднішим, чому Русенський митрополит Наум та Західно- і Середньоєвропейський митрополит Антоній стали об’єктом настільки гострих реакцій. Болгарських архієреїв атакували не стільки через їхні конкретні висловлювання, скільки через спосіб, у який їх сприймали в межах цієї моделі мислення. У дуалістичній уяві культурні явища, суспільні процеси та навіть людські стосунки перестають бути нейтральними. У світі, що сприймається як арена безперервної духовної війни між двома непримиренними таборами, будь-яка відмова від участі у загальному обуренні виглядає як співучасть у справах «ворога». Тому кожен, хто не засудить певне явище достатньо категорично, видається підозрілим. Підозра перетворюється на звинувачення, звинувачення шукає провину в іншому, провина автоматично перетворює людину з іншою думкою на ворога, а культурна суперечка переростає у духовний та екзистенційний конфлікт.

І оскільки Церква завжди посилається на Передання – живий досвід поколінь перед нами – треба чітко сказати, що цей текст не є академічним аналізом, а свідченням церковного досвіду. Свідченням того, що спостерігається зсередини.

Коли я спостерігала за реакціями на наших двох архієреїв, вони не здалися мені ізольованим явищем. У них я розпізнала той самий механізм, який уже бачила й в інших місцях – у звинуваченнях проти мого колеги-іконописця, у підозрах до різних церковних осіб та в постійній готовності шукати приховані впливи, таємні залежності та ворогів.

Зрештою, питання полягає не лише в тому, як ми тлумачимо окремі культурні події чи як оцінюємо конкретні позиції в церковному просторі. Глибше питання полягає в тому, який світ народжується в нашій свідомості залежно від того, як ми розуміємо зло: як внутрішню рану, що вимагає покаяння та преображення, чи як зовнішнього ворога, якого слід постійно розпізнавати та викривати.

Один із цих двох виборів не виливає оливу на рани ближнього, а наливає розплавлений свинець у наші власні рани.

1. Термін «оруелівська оптика» («Orwellian optics») використовується в англійській мові як у політологічному, так і в медійному контексті для позначення способу, у який певні події представлені громадськості. Це також назва подкасту, пов’язаного з макроекономічними аналізами.

2. Есе було трансльовано на «Дойче Веле» у 70-х роках ХХ ст., згодом опубліковано в: До моя съвременник, част I, Фондация «Комунитас», 2015, а також на Портал Култура

3. Там же

4. архим. Платон, Православно нравствено богословие, София: «Омофор», 2001, ст. 74.

5. Там же, ст. 79.

6. Подібну спробу інтерпретації художньої культури під тиском радикалізованої релігійної мови можна простежити і в публічній суперечці навколо виставки художника Миколая Майсторова, яка викликала гостру реакцію в соціальних мережах з боку Пламена Мірянова. Цей казус є показовим щодо способу, у який художні форми можуть перетворитися на об’єкт релігійного тлумачення поза своїм первісним естетичним контекстом. Див. Янакієва, Слава. Майсторов, Мірянов та «дегенеративне мистецтво». – в: Портал Культура.

7. Слід зазначити, що дві статті, на відміну від інших використаних матеріалів, не підписані ім’ям автора, а опубліковані в один і той самий день – 18 травня. Див. «Митрополит Русенський Наум вітає виконавця демонічної пісні» та «Митрополит Антоній та його демонічний ранковий настрій», опубліковано в: Orthodox Classics (orthclass.com).

8. Иван Стамболов-Сула, «Държава и Църква, безбожие и политика…». – в Sulla.bg. Текст є прикладом дуалістичної інтерпретації сучасних політичних та релігійних процесів, у яких культурні та соціальні явища вписуються в схему цивілізаційного та духовного протистояння. Іван Стамболов-Сула є членом Громадської ради Болгарського національного телебачення (БНТ) – консультативного органу, пов’язаного з публічною місією медіа. Його публічні тексти висвітлюють різку критику пісенного конкурсу Євробачення та окремих позицій представників болгарської церкви, не формулюючи окремої публічної позиції щодо ролі Болгарського національного телебачення (БНТ) як суспільного засобу масової інформації, що транслює конкурс.

9. Фінал Євробачення-2026 відбудеться 16 травня 2026 року у Відні, а перемогу в конкурсі здобуде Дара. 18 травня 2026 року, через два дні, Сергій Лавров заявив на прес-конференції після зустрічі з міністром закордонних справ Екваторіальної Гвінеї, що Росія не повернеться на конкурс, оскільки критерії участі є «чистим сатанізмом». Див. – Lavrov califica de „satanismo puro“ los criterios de participación en Eurovisión y descarta el regreso de Rusia. в: Europapress.es.

10. Подібна пропагандистська схема спостерігалася під час Паризької Олімпіади (2024), коли окремі художні та сценічні елементи церемоній були представлені як доказ духовної та моральної деградації сучасного Заходу. Після церемонії відкриття речниця МЗС Росії Марія Захарова назвала церемонію «масовим провалом» та опублікувала низку критичних зауважень щодо заходу. Пізніше, після церемонії закриття, вона також використовувала релігійно забарвлену мову, говорячи про «відвертий сатанізм» у деяких сценах. Russian Press Chief Calls Olympic Closing Ceremony ‘Obvious Satanism’. – в Newsweek.com.

11. Прикладом такого інтерпретаційного ставлення стала реакція в соціальних мережах на сценічне зображення Дарини Йотової – Дари на Євробаченні, на якому форма її трьох локонів окремими користувачами була інтерпретована як символічно схожа на «три шістки» та відповідно інтерпретована як прихований окультний знак.

12. «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилося у світі» (1 Ін. 4:1).

13. У «Лествиці», ступінь 26, святий Іоан Ліствичник пише: «Розсудливість у початківців — це справжнє знання власного душевного устрою; у проміжних — це духовне почуття, яке безпомилково відрізняє справжнє добро від природного та від того, що суперечить добру; а у досконалих розсудливість — це духовний розум, даний Божественним просвітленням, який своїм світильником може освітити навіть те, що темне в душах інших».

14. 1 Ін 5:19: «Ми знаємо, що ми від Бога, а весь світ лежить у злі» розуміється в святоотцівський традиції як стан гріхопадіння: світ перебуває у злі, але не є злим за своєю природою, оскільки він був створений Богом як «вельми добрий» (Бут. 1:31).

15. Показовим прикладом такого релігійного загострення публічної суперечки стала реакція Галі Тодорової на публічні привітання митрополита Русенського Наума Дарині Йотовій (Дари) після її успіху на Євробаченні. У початковій версії свого публічного коментаря вона поставила під сумнів моральне право митрополита висловлювати таке привітання, посилаючись на нещодавню смерть його сестри. Хоча текст згодом було відредаговано, історія редагувань залишається загальнодоступною. Цей випадок показовий не стільки сам по собі, скільки як приклад того, як незгода з певною позицією може перерости в особисту атаку, впливаючи на особистий біль та сімейні обставини наших ієрархів.

Ренета Трифонова, богослов (Болгарія)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

Від редакції «Київського Православ’я»

Ми починаємо проєкт знайомства української аудиторії зі Статутами різних Православних Церков, що входять у Вселенське Православ’я. І починаємо зі Статуту Болгарської Православної Церкви–Болгарський Патріархат.

На думку багатьох фахівців з канонічного права та православної юриспруденції, цей Статут є одним з найбільш демократичних та повних у питанні життєдіяльності Православної Церкви. Він враховує інтереси не тільки архієреїв, а і священників та мирян. Допускає останніх до вирішення питань з життя та розвитку Болгарської Православної Церкви.

Київське Православ’я

СТАТУТ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Прийнято VI Церковно-народним Собором 11 грудня 2008 року,

у Рильському святому монастирі, опублікованому в «Церковному віснику»,

Спеціальний випуск, 09.01.2009

Шостий Церковно-народний Собор, маючи за основу Символ віри:

«Вірую в єдиного Бога Отця, Всемогутнього, Творця неба і землі, усього видимого і невидимого». І в єдиного Господа Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого, народженого від Отця перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, не створеного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося; Що ради нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з неба, і воплотився від Святого Духа Діви Марії, і став людиною; і був розп’ятий за нас за Понтія Пілата, і страждав, і був похований; і воскрес третього дня за Писанням; і вознісся на небо, і сидить праворуч Отця; і знову прийде зо славою судити живих і мертвих; і Царству Його не буде кінця. І в Духа Святого, Господа, Животворчого, що від Отця походить, що Йому поклоняємося і прославляємо разом з Отцем і Сином, і що говорив через пророків. «В єдину святу, соборну та апостольську Церкву. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів. Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку! Амінь!» – ухвалено цей Статут.

Частина Перша: Устрій

Розділ перший

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. (1) Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат є невіддільним членом Єдиної Святої, Вселенської та Апостольської Церкви, яка має своїм вічним і незмінним Главою Самого свого Божественного Засновника, Господа нашого Ісуса Христа, і керується Святим Духом, що живе в ній.

(2) Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат є Помісною Автокефальною Церквою і перебуває у доктринальній та канонічній єдності, молитовному та євхаристичному спілкуванні з Помісними Православними Церквами.

(3) Самокерована Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат є правонаступником Плісковської Архієпископії, Преславської Патріархії, Охридської Архієпископії, Тирновської Патріархії та Болгарського Екзархату. Вона є єдиною та неподільною.

Стаття 2. Основою структури та управління Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є: Святе Письмо, Священне Передання, Правила Святих Апостолів, священні Канони Вселенських та Помісних Соборів, вчення Святих Отців та цей Статут.

Стаття 3. Регіон Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату в межах Республіки Болгарія поділяється на такі єпархії:

1. Софія – зі штаб-квартирою в Софії та єпископськими вікаріатами в Самокові, Іхтімані, Дупниці, Радомирі, Кюстенділі, Тран і Годечі;

2. Варна і Великопреслав – зі штаб-квартирою у Варні та єпископськими вікаріатами в Шумені, Провадії, Добричі та Тирговіште;

3. Велико Тирново – зі штаб-квартирою у Велико Тирново та єпископськими вікаріатами у Свіштові, Горній Оряховиці, Габрово, Олені, Севлієво, Нікополі, Дрянові, Павлікені та Трявні;

4. Відінська – з центром у Відіні та єпископськими вікаріатами в Ломі, Берковіці, Кулі та Білоградчику;

5. Враца – зі штаб-квартирою у Враці та єпископськими вікаріатами у Бялій Слатині, Оряхово та Мездрі;

6. Доростольська – з центральним офісом у Сілістрі та єпископськими вікаріатами в Дулово та Тервелі;

7. Ловеч – з центральним офісом у Ловечі та єпископськими вікаріатами в Пірдопі, Ботевграді, Тетевені та Трояні;

8. Неврокоп – зі штаб-квартирою в місті Гоце Делчев (Неврокоп) і єпископськими вікаріатами в Благоєвграді, Разлогу, Санданські та Петричі;

9. Плевен – з центральним офісом у Плевені та єпископською віцекарією в Луковіті;

10. Пловдив – зі штаб-квартирою в Пловдиві та єпископськими вікаріатами в Пазарджику, Асеновграді, Хасково, Карлово, Панагюріште, Пештері, Смоляні та Івайловграді;

11. Русе – з центральним офісом у Русе та єпископськими вікаріатами в Разграді, Тутракані та Попово;

12. Слівен – зі штаб-квартирою в Слівені та єпископськими вікаріатами в Бургасі, Ямболі, Карнобаті, Тополовграді, Котелі та Малко Тирново;

13. Стара Загора – зі штаб-квартирою в Старій Загорі та єпископськими вікаріатами в Казанлику, Чирпані, Новій Загорі, Свіленграді та Харманлі.

Стаття 4. (1) Єпархія та юрисдикція Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату також включають:

1. Болгарська східно-православна єпархія в США, Канаді та Австралії – з центральним офісом у Нью-Йорку та єпископськими вікаріатами в Торонто для Канади та в Мельбурні для Австралії. Структура та управління єпархією визначаються статутом, затвердженим на єпархіальній раді та ратифікованим Священним Синодом.

2. Болгарська східно-православна єпархія у Західній та Центральній Європі – з центральним офісом у Берліні. Структура та управління єпархією визначаються статутом, затвердженим на єпархіальному соборі та ратифікованим Священним Синодом.

(2) Для православних болгар у Туреччині існує Болгарська церковна громада в Стамбулі.

Стаття 5. Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат керується Священним Синодом, а кожна єпархія – своїм єпископом, який носить титул митрополита.

Стаття 6. (1) Вищим керівним органом Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є Священний Синод, до складу якого входять Болгарський Патріарх та єпархіальні митрополити.

(2) Священний Синод діє у повному та скороченому складі.

Стаття 7. (1) Єпархіальні митрополити Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату канонічно перебувають під безпосереднім керівництвом та наглядом Священного Синоду, який підтверджує їхнє канонічне обрання, і вони безпосередньо йому звітують.

(2) Під час богослужінь єпархіальні митрополити згадують ім’я Болгарського Патріарха та Священного Синоду, а у разі втрати патріаршого престолу – Священного Синоду.

Стаття 8. Законодавчу владу в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті здійснює Церковна Рада, до складу якої входять ієрархи, духовенство та миряни, обрані відповідно до процедури цього Статуту.

Стаття 9. Вищу судову та адміністративну владу Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату здійснює Священний Синод.

Стаття 10. Вища Церковна Рада є дорадчим органом при Священному Синоді з загальних економічних та фінансових справ Болгарської Православної Церкви.

Стаття 11. Церковна влада в єпархії належить єпархіальному митрополиту та здійснюється за сприяння Єпархіальної ради.

Стаття 12. Органами митрополичої влади в єпархії є: заступники єпископа, парафіяльні священики, церковні опікунські ради та монастирські управління.

Стаття 13. (1) Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат та її місцеві осередки – митрополії, церкви та монастирі – є юридичними особами.

(2) Невіддільними членами юридичної особи Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є митрополії та ставропігійні монастирі як юридичні особи та як місцеві осередки в межах її єпархії та юрисдикції.

(3) Резиденція Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату знаходиться в місті Софія.

(4) Місцем розташування митрополії є населений пункт, визначений у ст. 3 та ст. 4.

(5) Місцем розташування церкви є поселення, в якому побудовано її храм.

(6) Місцем розташування монастиря є поселення, в якому він розташований або поблизу нього, або поселення, розташоване поблизу нього.

Стаття 14. Патріарший собор «Святого Олександра Невського» має статус ставропігійного храму.

Розділ другий

ЦЕРКОВНА ГРОМАДА

Розділ I

ЦЕРКОВНА ГРОМАДА

Стаття 15. Церковна Рада складається з:

1. ієрархи – митрополити та єпископи Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

2. три священнослужителі парафіяльного служіння та три миряни з кожної єпархії;

3. Генеральний секретар Священного Синоду;

4. по одному представнику від кожного ставропігійного монастиря, обраному відповідною монастирською радою;

5. два представники єпархіальних монастирів від кожної єпархії – один чернець та одна черниця, призначені відповідним єпархіальним митрополитом;

6. один представник від кожної середньої богословської школи, обраний відповідною учительською радою;

7. п’ять священнослужителів з вищою освітою та п’ять мирян – громадських діячів, запропонованих Священним Синодом та обраних Церковним Собором відкритим голосуванням.

Стаття 16. Делегати Церковної Ради обираються на термін чотири роки.

Стаття 17. Головою Церковного Собору є Болгарський Патріарх або, за виняткових обставин, особа, призначена ним письмовим розпорядженням для головування на Соборі.

Стаття 18. Церковний Собор скликається на чергове засідання у перший рік кожного чотирирічного періоду, а на позачергове – коли Священний Синод визнає це за необхідне.

Стаття 19. У своїй законодавчій діяльності Церковна Рада повинна незмінно дотримуватися догматів православної віри, правил і практики Святої Православної Церкви, церковного миру та єдності.

Розділ II

ВИБОРІ ЧЛЕНІВ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ

Стаття 20. (1) Священнослужитель, який має право бути обраним до Церковної Ради, повинен відповідати таким умовам:

1. мати якості особи, яка має право бути обраною єпархіальним виборцем відповідно до статті 102;

2. мати щонайменше п’ять років бездоганного стажу служби священнослужителем та щонайменше середню освіту.

(2) Мирянин, який має право бути обраним членом Церковної Ради, повинен відповідати таким умовам:

1. мати якості особи, яка має право бути обраною єпархіальним виборцем відповідно до статті 103;

2. бути суворо православним у своєму житті та думках і бути відомим як благочестивий та доброчесний.

Стаття 21. (1) За рішенням Священного Синоду, виданим навесні кожного четвертого року, єпархіальний митрополит запрошує окружною грамотою єпархіальних виборців зібратися у третю Велику неділю з моменту видання окружної грамоти у столиці єпархії для обрання членів Церковної Ради.

(2) У призначений день після Божественної Літургії єпархіальні виборці збираються у Святій Митрополії, де відбувається їхня реєстрація. За присутності щонайменше 2/3 з них Митрополит або призначений ним письмовим розпорядженням клірик відкриває засідання. Якщо необхідний кворум не досягнуто, засідання переноситься на одну годину та відкривається за наявності кворуму більше половини виборців.

Стаття 22. (1) Після молитви до Бога, за пропозицією голови, збори обирають відкритим голосуванням зі свого складу двох священнослужителів та двох мирян, які разом з ним утворюють бюро. Складається список кандидатів – до 10 священнослужителів та 10 мирян. Кожен виборець має право запропонувати імена гідних кандидатів.

(2) Вибори проводяться таємним голосуванням більшістю понад половину голосів присутніх, при цьому кожен виборець голосує за трьох парафіяльних священиків та трьох мирян.

(3) Якщо більшість, передбачена пунктом 2, не досягнута під час голосування або якщо її не досягнуто за шістьох, голосування повторюється, доки троє священнослужителів та троє мирян не отримають необхідної більшості.

Стаття 23. Про вибори складається акт, який заноситься до протокольної книги Єпархіальної ради, підписується членами виборчого бюро та єпархіальними виборцями та скріплюється печаткою єпархіального митрополита.

Стаття 24. (1) Заперечення щодо правильності та порядку виборів, а також кваліфікації обраних осіб подаються головуючим на виборах.

(2) Скарги виборців щодо порушень під час виборів подаються єпархіальному митрополиту протягом семи днів з дня виборів, а заперечення щодо кваліфікації обраних осіб можуть бути подані будь-яким християнином єпархіальному митрополиту протягом 15 днів з дня виборів.

(3) Після закінчення терміну, зазначеного в пункті 2, акт про обрання зачитується на засіданні Єпархіальної ради, яка оцінює якості обраних та висловлює свою думку.

(4) Єпархіальний митрополит надсилає виборчі документи до Священного Синоду разом із копією акту.

Стаття 25. (1) Коли обрання, підтверджені Священним Синодом у скороченому складі, виявляються правильними, а обрані особи відповідають вимогам цього Статуту, Священний Синод у скороченому складі проголошує обраних осіб членами Собору та повідомляє відповідного єпархіального митрополита про надання їм грамот для участі в Соборі.

(2) Перед прийняттям рішення Священний Синод у скороченому складі, якщо вважає це за необхідне, проводить опитування щодо проведених виборів через свого посланника.

(3) Якщо вибори анульовано, Священний Синод у скороченому складі доручає єпархіальному митрополиту скликати єпархіальних виборців у короткий термін для проведення нових виборів.

Стаття 26. (1) Якщо під час чергових виборів буде встановлено, що будь-хто з обраних осіб не відповідає вимогам Статуту або протягом чотирирічного терміну своїх повноважень відмовляється від членства в Асамблеї, переїжджає або помирає, кандидат, який після обраних осіб отримав найбільшу кількість голосів і відповідає вимогам для обрання, встановленим Статутом, оголошується членом Асамблеї.

(2) Якщо член Асамблеї втрачає право на обрання протягом свого чотирирічного терміну повноважень, і це встановлюється відповідно до відповідної процедури, застосовується процедура, передбачена пунктом 1.

Розділ III

ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ЗАСІДАННЯ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ

Стаття 27. Церковна Рада має такі повноваження:

1. вносить зміни та доповнення до Статуту Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату за пропозицією Священного Синоду або за пропозицією членів Асамблеї;

2. приймає або скасовує синодальні правила;

3. заслуховує звіт Священного Синоду про загальну діяльність Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату за останній чотирирічний період та висловлюється щодо звіту.

Стаття 28. Рішення Церковного Собору з питань доктринального (догматичного), канонічного та літургійного характеру є дійсними, якщо протягом 15 днів з моменту їх голосування Священний Синод не зробить заяви про те, що вони суперечать вченню та традиції Святої Православної Церкви. Оскаржувані рішення виносяться на повторний розгляд наступного чергового або позачергового Церковного Собору.

Стаття 29. Церковна рада скликається регулярно один раз на чотири роки, а позачергово – за потреби.

Стаття 30. (1) Церковний Собор скликається, відкривається, ведеться та закривається Болгарським Патріархом або головуючим, призначеним ним письмовим розпорядженням.

(2) Болгарський Патріарх або призначений ним головуючий відкриває Церковний Собор промовою, в якій викладається становище Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та представлені пропозиції, що мають бути подані на розгляд Собору.

Стаття 31. (1) Засідання Церковної Ради є правомочними за наявності кворуму більше половини членів ради.

(2) Рішення приймаються більшістю голосів понад половину присутніх членів.

Стаття 32. Синодальний Бюро складається з Голови або головуючого та чотирьох секретарів, обраних Синодом: двох кліриків та двох мирян.

Стаття 33. Протоколи обговорень та рішень Асамблеї ведуться, вони заносяться до спеціальної книги та підписуються Бюро Асамблеї.

Стаття 34. (1) Рішення про прийняття Статуту Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та його змін і доповнень підписуються бюро Асамблеї та публікуються в «Церковному віснику» протягом одного місяця з моменту їх прийняття. Статут набирає чинності з моменту його публікації в «Церковному віснику».

(2) Рішення Собору набувають чинності з дня їх опублікування в «Церковному віснику».

Стаття 35. Церковна Рада розробляє та приймає положення про свою організацію та діяльність.

Розділ третій

ЄПИСКОПСЬКА РАДА

Стаття 36. (1) Архієрейський собор складається з єпископів – митрополитів та єпископів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(2) Собор єпископів скликається Болгарським Патріархом, коли Священний Синод визнає це необхідним.

(3) Ієрархи мають право подавати пропозиції щодо порядку розгляду процедурних та протокольних питань.

(4) Священний Синод готує скликання Архієрейського Собору.

Стаття 37. (1) Головою Архієрейської ради є Болгарський Патріарх або призначений ним письмовим розпорядженням єпархіальний митрополит. Коли Патріарший престол вільний або вакантний, Головою Ради є заступник Голови Священного Синоду.

(2) Члени Єпископської ради не можуть відмовитися від участі в її засіданнях, окрім випадків хвороби або іншої важливої ​​причини, визнаної Радою поважною.

Розділ четвертий

БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХ

Розділ 4.1

БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХ

Стаття 38. (1) Болгарський Патріарх є також Митрополитом Софійським. Він служить довічно. Його місцезнаходження знаходиться в місті Софії.

(2) Коли Болгарський Патріарх за власним проханням та з причин, дозволених церковними канонами, йде у відставку, він носить титул «Колишній Болгарський Патріарх» та гідність «Його Блаженства», а Священний Синод забезпечує йому умови життя, що відповідають висоті його попереднього служіння.

Стаття 39. Болгарський Патріарх представляє Болгарську Православну Церкву – Болгарський Патріархат і від імені Священного Синоду вступає у зносини з: Предстоятелями та представниками Помісних Православних Церков; органами державної та місцевої влади в Республіці Болгарія; іноземними державами та їх дипломатичними представництвами в Республіці Болгарія; міжнародними організаціями та іншими релігійними конфесіями в Республіці Болгарія та за кордоном.

Розділ 4.2.

ВИБРАНИ БОЛГАРСЬКОГО ПАТРІАРХА

Стаття 40. Кандидат на посаду Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського повинен мати такі якості:

1. бути чинним єпархіальним митрополитом Болгарської Православної Церкви;

2. бути не молодшим за 50 років;

3. керувати єпархією як митрополит не менше 5 років;

4. вирізнятися правильними думками про православну віру та точним дотриманням церковного порядку.

Стаття 41. Болгарський Патріарх і Митрополит Софійський обирається Патріаршим Виборчим Церковним Собором, до складу якого входять:

1. ієрархи – митрополити та єпископи Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

2. п’ять представників від кожної єпархії – троє духовенства та двоє мирян, а від Софійської єпархії десять представників – шість духовенства та чотири миряни;

3. по одному представнику від кожного ставропігійного монастиря, обраному відповідною монастирською радою;

4. два представники єпархіальних монастирів від кожної єпархії – один чернець та одна черниця, призначені відповідним єпархіальним митрополитом;

5. по одному представнику від кожної із середніх богословських шкіл, призначеному їхнім керівництвом.

Стаття 42. (1) У разі смерті Патріаршого Престолу Священний Синод тимчасово очолює старший член його скороченого складу за митрополичою посадою. Він повідомляє про смерть Помісні Православні Церкви, Президента Республіки Болгарія, Голову Національних Зборів та Прем’єр-міністра і керує справами Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату до обрання заступника Голови, яке має відбутися протягом семи днів з моменту смерті Патріаршого Престолу.

(2) Заступник Голови разом зі Священним Синодом вживає необхідних заходів у зв’язку з обранням нового Болгарського Патріарха, яке має відбутися не пізніше чотирьох місяців після повноліття Патріаршого Престолу.

Стаття 43. (1) Священний Синод визначає дату скликання Патріаршого Виборчого Церковного Собору та наказує циркуляром єпархіальним митрополитам скликати єпархіальних виборців у кожній єпархії у певну неділю.

(2) За наявності кворуму у дві третини списку єпархіальних виборців під головуванням митрополита або призначеного ним письмовим розпорядженням клірика, таємним голосуванням та більшістю понад половини присутніх обираються п’ять представників єпархії – троє духовенства та двоє мирян, а від Софійської єпархії – шість духовенства та чотири миряни. Про обрання представників складається протокол, підписаний митрополитом або призначеним ним письмовим розпорядженням кліриком та виборцями. Протокол скріплюється печаткою та негайно надсилається до Священного Синоду.

(3) Обґрунтовані скарги виборців до Митрополита щодо порушень правил виборів подаються протягом трьох днів з моменту їх проведення. Скарги розглядаються Священним Синодом у скороченому складі. Коли буде встановлено, що вибори були неналежними, він скасовує їх та визначає проведення нових виборів. Митрополит наказує про негайне проведення нових виборів.

(4) Священний Синод наказує настоятелям ставропігійних монастирів та середніх духовних училищ обрати по одному представнику відповідно до статті 41.

(5) Священний Синод наказує кожному єпархіальному митрополиту також призначити двох представників своїх єпархіальних монастирів – одного ченця та одну черницю.

(6) Представники, зазначені у статті 41, пунктах 2-5, яким надані відповідні листи з підписами та печатками, беруть участь у Патріаршій Виборчій Церковній Раді.

Стаття 44. (1) Список кандидатів, які мають право балотуватися у представники єпархії на виборах Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського, містить імена 15 священнослужителів та 8 мирян, які відповідають вимогам, передбаченим статтею 102 та статтею 103.

(2) Список складається правлячим митрополитом за участю єпархіальних радників та архієрейських вікаріїв.

Стаття 45. (1) Священний Синод на засіданні, що відбудеться не пізніше ніж за сім днів до дня виборів Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського, таємним голосуванням більшістю у дві третини членів Священного Синоду обирає трьох єпархіальних митрополитів – кандидатів на патріарший престол, які відповідають вимогам статті 40.

(2) Коли один або два митрополити отримають необхідну більшість, голосування повторюється, доки не будуть обрані ще два або один не буде обраний більшістю у дві третини членів Священного Синоду.

(3) Коли два митрополити отримують однакову кількість голосів, голосування повторюється для обох, доки один з них не отримає більшості, що перевищує половину голосів усіх митрополитів.

(4) Запис про проведений обрання заноситься до канону Священного Синоду.

Стаття 46. (1) Священний Синод скликає Патріарший Виборчий Церковний Собор у Синодальному палаці у визначену неділю. Після перевірки правильності виборчих листів обраних та призначених членів Патріаршого Виборчого Церковного Собору та у разі присутності щонайменше трьох чвертей усіх членів виборчого Собору, заступник Голови Священного Синоду, після молитви до Бога, відкриває Патріарший Виборчий Церковний Собор.

(2) Віце-президент пропонує Асамблеї обрати відкритим голосуванням двох священнослужителів та двох мирян членами виборчого бюро, головою якого він буде. Члени бюро обираються більшістю голосів, що перевищує половину присутніх.

(3) Якщо три чверті членів Собору не присутні, його відкриття відкладається на одну годину, після чого Патріарший Виборчий Церковний Собор відкривається, якщо присутні більше половини всіх членів Собору. Якщо цей кворум не досягнуто, Священний Синод призначає вибори на наступну неділю.

Стаття 47. (1) Після відкриття засідання заступник голови оголошує імена трьох кандидатів на Патріарший престол, обраних Священним Синодом, та пропонує членам Патріаршої Виборчої Церковної Ради обрати одного з трьох таємним голосуванням. Голосують усі присутні члени Виборчої Ради.

(2) Кандидат, який отримав не менше 2/3 голосів присутніх виборців, оголошується заступником Голови Священного Синоду канонічно та законно обраним Болгарським Патріархом і Митрополитом Софійським.

(3) Якщо жоден із кандидатів не отримує необхідної більшості згідно з пунктом 2, вибори повторюються, і в них беруть участь два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів, оголошується обраним. У разі рівності голосів голосування повторюється.

(4) Про вибори складається акт, який вноситься до Кодексу поведінки Священного Синоду та підписується виборчим бюро та членами Зборів, після чого заступник голови закриває Патріарші виборчі церковні збори. Копія акта надається новообраному Болгарському Патріарху та Митрополиту Софійському.

(5) Священний Синод служить подячну молитву та здійснює інтронізацію новообраного Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського, який бере на себе повноваження, пов’язані з його титулом.

Стаття 48. Священний Синод повідомляє ім’я новообраного Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського Предстоятелям Помісних Православних Церков, Президенту Республіки Болгарія, Голові Національних Зборів та Прем’єр-міністру та оголошує його громадськості.

Розділ 4.3.

ПОВНОВАЖЕННЯ БОЛГАРСЬКОГО ПАТРІАРХА

Стаття 49. (1) Болгарський Патріарх як Предстоятель Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, крім своїх повноважень як єпархіального митрополита, має також такі повноваження:

1. головує на засіданнях Церковної Ради, Архієрейської Ради та Священного Синоду у повному та скороченому складах;

2. здійснює контроль за своєчасним та точним виконанням рішень Церковного Собору, Архієрейського Собору та Священного Синоду у повному та скороченому складі, що набрали чинності;

3. скликає за рішенням Священного Синоду засідання Церковного Собору, Архієрейського Собору та засідання Священного Синоду у повному та скороченому складі;

4. приймає листи, запити та скарги до Священного Синоду та оперативно розподіляє їх відповідно до компетенції для розгляду та вирішення;

5. висвячує разом зі Священним Синодом єпископів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

6. освячує разом зі Святим Синодом Святе Миро;

7. здійснює контроль за підтриманням церковної дисципліни та порядку та у разі порушень передає це питання Священному Синоду для вжиття відповідних заходів та притягнення до відповідальності;

8. надає єпархіальним митрополитам відпустки та дозвіл на приїзд до столиці;

9. надсилає послання від імені Священного Синоду духовенству та мирянам з нагоди свят, ювілеїв, а також у зв’язку із сучасними проблемами.

(2) Болгарський Патріарх користується перевагою в пошані над усіма ієрархами Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та носить гідність «Святості». Зовнішніми відмітними знаками патріаршої гідності є: біла епанокамілавка з хрестом, нагрудний хрест, енголпія та панагія.

(3) Ім’я Болгарського Патріарха та Священного Синоду згадується під час богослужінь єпархіальними митрополитами та духовенством у ставропігіях.

Стаття 50. Болгарський Патріарх/Віце-голова Священного Синоду не має права вирішувати чи робити що-небудь у загальних справах Церкви без рішення Священного Синоду, а Священний Синод не має права вирішувати чи робити що-небудь без думки Болгарського Патріарха/Віце-голови Священного Синоду.

Стаття 51. За порушення службових прав та обов’язків Болгарський Патріарх, як і будь-який ієрарх, підлягає церковному суду перед Священним Синодом.

Розділ п’ятий

СВЯТИЙ СИНОД

Розділ 5.I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 52. (1) Головою Священного Синоду у повному та скороченому складах є Болгарський Патріарх.

(2) За відсутності Патріарха Священний Синод очолюється членом Синоду, призначеним Патріархом письмовим розпорядженням.

Стаття 53. (1) Священний Синод у скороченому складі складається з Болгарського Патріарха та чотирьох єпархіальних митрополитів.

(2) Члени Священного Синоду у скороченому складі призначаються Священним Синодом на ротаційній основі за старшинством зі строком повноважень 6 місяців.

Стаття 54. Жоден ієрарх не може відмовитися від участі в засіданні Священного Синоду у повному або скороченому складі, окрім випадків тяжкої, тривалої хвороби, недуги або інших причин, визнаних поважними Священним Синодом. Невиконання цього обов’язку тягне за собою церковне покарання ієрарха.

Стаття 55. Ніхто не може з будь-якої причини засідати у повному чи скороченому складі Священного Синоду, якщо він не є його членом.

Стаття 56. Коли двоє членів Священного Синоду у скороченому складі тяжко захворіють, митрополит, дотримуючись принципу ротації, визначеного відповідно до процедури статті 53, запрошується до участі у засіданнях до одужання одного з хворих.

Стаття 57. Повноваження Священного Синоду є: повноваження Священного Синоду у повному складі та повноваження Священного Синоду у скороченому складі.

Розділ 5.2.

Повноваження Святого Синоду у повному складі

Стаття 58. Повноваження Священного Синоду у повному складі полягають у:

1. підтримує єдність та спілкування з членами Святої Православної Церкви – автокефальними та автономними Помісними Православними Церквами;

2. здійснює вищий нагляд за збереженням точності та чистоти вчення Святої Православної Церкви;

3. здійснює найвищий нагляд за належним, однаковим та вселенським здійсненням Святих Таїнств та інших літургійних церемоній і видає загальні правила для публічного та приватного богослужіння;

4. забезпечує дотримання краси та порядку в церквах та гідне шанування святих храмів, святих монастирів, усіх священних будівель, предметів, призначених для богослужіння, та церковних цвинтарів;

5. попередньо перевіряти та затверджувати до друку тексти Святого Письма, богослужбових книг та творів догматичного змісту, призначених для використання в православних церквах, а також підручники та посібники з предмета «Закон Божий» та релігійне вчення для болгарських шкіл, видавати та затверджувати книги з православного церковного співу;

6. видавати Святе Письмо та богослужбові книги і стежити за тим, щоб інші не видавали такі книги;

7. висвячувати єпископів та проводити канонічні вибори єпархіальних митрополитів;

8. підготувати та освятити Святе Миропомазання;

9. підготовлювати канонізацію та канонізувати святих, знаходити їхні мощі та визначати спосіб їхнього поминання;

10. вносити пропозиції до Церковної Ради щодо відкриття та закриття єпархій;

11. переглядати рішення Церковної Ради відповідно до статті 28;

12. приймати синодальні правила щодо організації та управління Церквою у невідкладних випадках та подавати їх на розгляд першого Церковного Собору, скликаного після їх видання;

13. приймати правила та постанови щодо внутрішнього порядку та дисципліни в Церкві;

14. щороку заслуховувати детальний звіт скороченого складу Священного Синоду про стан справ у Церкві та вживати необхідних заходів для процвітання Церкви;

15. заслуховувати звіти єпархіальних митрополитів;

16. розглядати та вирішувати – як перший і останній церковний суд – справи єпископів;

17. обирати членів дисциплінарного суду Священного Синоду;

18. скласти список гідних сану єпископа;

19. переглядати через своїх членів діяльність кожного ієрарха, коли вважає це за необхідне;

20. розглядати скарги ієрархів та посадових осіб, безпосередньо підпорядкованих Священному Синоду, щодо положень про роботу Священного Синоду у скороченому складі;

21. призначати посадовців на керівні посади в Церкві;

22. помилувати;

23. надавати церковні почесті (санси);

24. вносити пропозиції до компетентних органів влади щодо відкриття богословських шкіл для потреб Болгарської Православної Церкви відповідно до законодавства, а також через Міністра освіти і науки вносити пропозиції щодо їхніх навчальних програм та положень;

25. сприяти церковній благодійності;

26. вимагає від єпископів, священиків, церковних діячів та ченців сумлінного та точного виконання своїх обов’язків та розпоряджень відповідної духовної влади;

27. визначає та збирає з церковних установ і монастирів допомогу та внески на загальні потреби Церкви;

28. контролює використання у публічному та приватному богослужінні свічок, що мають відмітний знак Болгарської Православної Церкви, затверджений згідно з відповідним наказом, та виготовлені у церковному ливарному цеху свічників, затвердженому рішенням Священного Синоду;

29. контролює духовний та матеріальний добробут монастирів та ченців, які проживають у них відповідно до своїх чернечих обітниць та прагнуть милосердя та духовного просвітництва;

30. вживати заходів для захисту православних християн від впливу єретичної, іновірної та антирелігійної пропаганди та приймати в лоно Церкви всіх, хто відступив від неї;

31. затверджувати відкриття шкіл для підготовки духовенства, церковних служителів та релігійних вчителів відповідно до законодавства; призначати та звільняти з посад вчителів та вихователів у школах, підпорядкованих Священному Синоду;

32. відкрити спеціальні навчальні курси для духовенства тощо;

33. видавати положення про пошук, збереження, опис, збирання та вивчення церковних старожитностей і утримувати церковний музей;

34. дозволяти приєднання парафій з однієї єпархії до іншої;

35. дозволити, за пропозицією єпархіальних митрополитів, відкриття парафій з меншою кількістю православних християн, ніж зазначено;

36. затверджувати відкриття нових єпархіальних монастирів;

37. приймати пожертви та заповіти і використовувати їх за призначенням;

38. дозволити за пропозицією єпархіального митрополита створення та участь у комерційних товариствах Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та її підрозділів – митрополій, церков та монастирів; дозволити за пропозицією єпархіального митрополита встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на майні, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату та її підрозділам – митрополіям, церквам та монастирям.

Рішення Священного Синоду публікуються в «Церковному віснику» протягом двох тижнів з моменту їх прийняття;

39. затверджувати рішення Вищої Церковної Ради;

40. забезпечувати відповідно до затверджених бюджетів щомісячну фінансову винагороду ієрархів, духовенства та працівників апарату Священного Синоду;

41. приймає бюджет Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, затверджує рішенням бюджети митрополій, приймає бюджети ставропігійних монастирів, Патріаршого собору, ставропігійного храму-пам’ятника «Святого Олександра Невського» та богословських шкіл, а також інших місцевих церковних підрозділів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

42. затверджує статути фондів Священного Синоду та його підпорядкованих установ; відкриває нові та затверджує їхні статути, організаційні положення та бюджети;

43. відкриває, проголошує та закриває ставропігійні монастирі;

44. забезпечує, щоб Священний Синод у скороченому складі здійснював нагляд за церковними відділами, інститутами та об’єднаннями, а також проводив аудит через призначених ним осіб кожного церковно-адміністративного відділу та установи;

45. надає згоду на створення некомерційних юридичних осіб для підтримки та просування Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату відповідно до Закону про релігійні конфесії;

46. ​​​​переглядати, затверджувати та друкувати святі антимінси, видавати свідоцтва про хрещення та шлюб, церковні печатки, бланки доходів та видатків та інші допоміжні документи;

47. докладати зусиль для будівництва та оздоблення храмів і каплиць у східно-православному стилі; зберігати східно-православну іконографію від неправославного впливу та деградації, регулювати іконографію та контроль за різьбленням по дереву; видавати посібники з іконографії та ермінії, що супроводжуються найкращими зразками православної іконографії та зображеннями болгарських святих;

48. піклуватися про підтримку та покращення православного церковного співу;

49. заслуховувати виступи єпархіальних митрополитів та безпосередньо підпорядкованих йому відділів, установ та органів і вживати необхідних заходів.

50. вирішувати, у разі потреби, питання, що належать до повноважень Священного Синоду, у скороченому складі.

Розділ 5.3.

ПОВНОВАЖЕННЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ У СКОРОЧЕНОМУ СКЛАДІ

Стаття 59. Повноваження Священного Синоду у скороченому складі:

1. затверджувати рішення єпархіальних митрополитів та ставропігійних монастирських управлінь про рукоположення;

2. приймати рішення про призначення та звільнення з посад працівників і службовців Священного Синоду;

3. затверджувати рішення єпархіальних митрополитів про відставку парафіяльних священиків;

4. забезпечує точне та своєчасне виконання рішень Священного Синоду та Церковної Ради;

5. щорічно звітувати перед Священним Синодом про стан справ у Церкві;

6. розробляти вмотивовані проекти щодо скасування, зміни чинних або створення нових церковних законів, положень і правил і подавати їх на затвердження Священному Синоду;

7. розпочати духовне судове розслідування проти винних священнослужителів;

8. вирішувати суперечки щодо компетенції між окремими церковними органами влади;

9. помилувати;

10. здійснювати нагляд за синодальними церковними інститутами та об’єднаннями та проводити їх аудит через призначених ним осіб;

11. переглядати, коли вважає це за необхідне, діяльність відділів Канцелярії Священного Синоду.

Розділ 5.4.

ЗАСІДАННЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ

Стаття 60. Засідання Священного Синоду у повному та скороченому складі є правомочними, якщо на них присутнє більше половини їх членів, і веде їх Болгарський Патріарх. За відсутності Болгарського Патріарха засідання веде голова, призначений ним письмовим розпорядженням, а якщо це неможливо – Священний Синод обирає одного з єпархіальних митрополитів.

Стаття 61. Засідання Священного Синоду скликаються регулярно щороку в червні та листопаді, а позачергово – коли Болгарський Патріарх або Священний Синод вважають це за необхідне або коли цього вимагає більше половини єпархіальних митрополитів.

Стаття 62. Священний Синод збирається у скороченому складі за потреби.

Стаття 63. (1) Засідання Священного Синоду проводяться відповідно до окремого порядку денного, який надсилається єпархіальним митрополитам щонайменше за три дні до засідання.

(2) Рішення приймаються більшістю голосів понад половину всіх членів Священного Синоду, а у разі рівності голосів переважає думка, за яку проголосував голова.

(3) Утримуватися від голосування не дозволяється.

(4) Окрема думка вважається прийнятою, якщо вона висловлена ​​та обґрунтована усно на засіданні та подана письмово протягом трьох днів після засідання.

Стаття 64. На засіданнях кожен член має право виступати відповідно до умов та з дотриманням Правил ведення засідань Священного Синоду.

Стаття 65. (1) Голова відкриває та закриває засідання. Він проводить їх ввічливо та неупереджено, а також забезпечує гідне проведення обговорень. Він збирає голоси в порядку старшинства, починаючи з наймолодшого, та оголошує рішення.

(2) Старшинство серед митрополитів визначається з дня канонічного обрання митрополита до єпархіальної кафедри, яку він представляє.

Стаття 66. Члени Священного Синоду зобов’язані з повагою ставитися до свого голови та один до одного. Вони зобов’язані не ухилятися від своїх обов’язків.

Стаття 67. Коли синодальний член вчиняє правопорушення на засіданні: у своїх зверненнях не дотримується необхідної пристойності, безпричинно відхиляється від своїх обов’язків, відсутній без причин, визнаних поважними Священним Синодом, не дотримується встановленого порядку на засіданнях, головуючий робить йому зауваження приватно. Якщо він не виправляється, робить йому зауваження на засіданні, а в крайніх випадках – вносить до Священного Синоду пропозицію про його покарання.

Стаття 68. Коли Болгарський Патріарх, як Голова Священного Синоду, порушує церковні канони та цей Статут, Священний Синод через свого старшого члена чемно нагадує йому виправитися. У разі, якщо він не виправиться, йому робиться нагадування на засіданні Священного Синоду. Якщо він і далі не виправиться, Священний Синод вживає необхідних заходів відповідно до церковних канонів та цього Статуту.

Стаття 69. (1) На кожному засіданні ведеться протокол, який заноситься до книги протоколів і підписується на наступному засіданні головою та всіма членами, які брали участь у засіданні, після чого рішення набирають чинності. Рішення публікуються в «Церковному віснику».

(2) Рішення Священного Синоду, якщо вони не суперечать догматам і канонам Святої Православної Церкви, є остаточними та обов’язковими для членів, духовенства та мирян, Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(3) Виконання рішень Священного Синоду здійснюється через активну роль його Голови та його оперативну взаємодію з членами Священного Синоду.

Розділ 5.5.

УПРАВЛІННЯ СВЯЩЕННИМ СИНОДОМ

Стаття 70. При Священному Синоді існує управління, склад і структура якого визначаються Священним Синодом.

Стаття 71. (1) Адміністрацію Священного Синоду очолює Генеральний секретар, який несе відповідальність за його діяльність та порядок.

(2) Генеральний секретар повинен бути священнослужителем з вищою богословською освітою та достатньою церковною підготовкою.

(3) Керівники відділів Священного Синоду допомагають Генеральному секретарю у питаннях синодального управління.

Розділ шостий

ВЕРХОВНА ЦЕРКОВНА РАДА

Розділ 6.1.

ВЕРХОВНА ЦЕРКОВНА РАДА

Стаття 72. Вища Церковна Рада при Священному Синоді складається з: голови – єпархіального митрополита, члена Священного Синоду, зі стажем митрополичого служіння не менше 5 років, обраного Священним Синодом; двох священнослужителів та двох мирян – постійних членів, а також двох додаткових членів.

Стаття 73. (1) Кандидат у члени Вищої Церковної Ради при Священному Синоді, священнослужитель або мирянин, повинен мати:

1. кваліфікаційні вимоги до членства в Церковній Раді згідно зі статтею 20;

2. вища освіта.

(2) Членом Вищої Церковної Ради не може бути особа, яка:

1. чоловік/дружина або родич по прямій лінії без обмежень у ступенях споріднення, по бічній лінії або за шлюбом до третього ступеня з іншим членом Вищої Церковної Ради, з членом Священного Синоду або з працівником апарату Священного Синоду;

2. працівник адміністрації Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та її відділень;

3. був визнаний банкрутом або був членом органу управління комерційного товариства, ліквідованого у зв’язку з банкрутством.

Стаття 74. Голова та члени Вищої Церковної Ради при Священному Синоді обираються Священним Синодом на чотирирічний термін. Їхні повноваження можуть бути достроково припинені за рішенням Священного Синоду.

Розділ 6.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ЗАСІДАННЯ ВЕРХОВНОЇ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ

Стаття 75. (1) Вища Церковна Рада при Священному Синоді розглядає бюджети та звіти Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополичих кафедр, ставропігійних монастирів, Патріаршого собору, ставропігійної церкви-пам’ятника «Святого Олександра Невського», духовних шкіл та подає їх на затвердження Священному Синоду.

(2) Вища Церковна Рада розглядає питання, доручені їй Священним Синодом, і звітує з них.

Стаття 76. Рішення Вищої Церковної Ради затверджуються рішенням Священного Синоду.

Стаття 77. Засідання Вищої Церковної Ради є правомочними, якщо в них беруть участь голова та не менше половини її членів.

Стаття 78. Голова відкриває, веде та закриває засідання. Після підрахунку голосів він починає з наймолодшого та оголошує рішення.

Стаття 79. (1) Рішення приймаються більшістю голосів, що становить понад половину всіх членів. У разі рівності голосів переважну силу має голос голови.

(2) Утримуватися від голосування не дозволяється.

Стаття 80. (1) На засіданнях Вищої Церковної Ради ведуться протоколи, які після їх затвердження на засіданні підписуються головою та членами.

(2) Членство у Вищій церковній раді припиняється у разі трьох послідовних, визнаних невиправданими, відсутності, систематичного невиконання зобов’язань, лобіювання певних господарюючих суб’єктів та інтересів, надання переваги окремим особам та комерсантам.

Розділ сьомий

ЄПАРХІАЛЬНИЙ МИТРОПОЛІТ

Розділ 7.1.

ЄПАРХІАЛЬНИЙ МИТРОПОЛІТ

Стаття 81. (1) Єпархіальний митрополит, як апостольський наступник, має духовну, церковну та адміністративну владу в єпархії. Він має повноту ієрархічної влади в питаннях віри та моралі, священицької діяльності та пастирської опіки.

(2) Єпархіальний митрополит керує своєю єпархією відповідно до положень священних канонів Православної Церкви, цього Статуту та рішень Священного Синоду.

(3) Єпархіальний митрополит має право ініціативи та керівництва в усіх сферах єпархіального життя.

(4) Через єпархіального митрополита здійснюється єдність православних християн та духовенства єпархії з Болгарською Православною Церквою – Болгарським Патріархатом.

(5) У здійсненні своєї діяльності єпархіальний митрополит користується допомогою Єпархіальної ради.

(6) Єпархіальний митрополит представляє митрополію.

Стаття 82. (1) Посада митрополита є довічною.

(2) Переведення митрополита з однієї єпархії до іншої заборонено.

(3) Коли митрополит, за його власним проханням та з причин, дозволених церковними канонами, звільняється з посади, він носить титул «колишній». Священний Синод забезпечує йому умови життя, що відповідають висоті його попереднього служіння.

(4) Коли через невиліковну хворобу єпархіальний митрополит не може виконувати своє служіння, Священний Синод призначає єпископа для управління єпархією. Він має права та обов’язки єпархіального митрополита. Єпископ, який керує єпархією, поминає єпархіального митрополита під час літургійної процесії.

Розділ 7.2.

ВИБОРІ ЄПАРХІАЛЬНОГО МИТРОПОЛІТА

Стаття 83. (1) Священний Синод визначає осіб, гідних єпископського сану.

(2) Кандидат на єпископський сан повинен мати такі якості:

1. бути членом Болгарської Православної Церкви;

2. вирізнятися правильними думками про православну віру та точним дотриманням порядку, встановленого Церквою, здоровим глуздом, доброчесним та благочестивим життям;

3. бути кліриком чорного духовенства, прожити в монастирі не менше трьох років, скласти чернечий постриг та бути прикрашеним чернечими чеснотами;

4. мати вищу православну богословську освіту та прослужити в духовенстві не менше 10 років;

5. бути віком не менше 35 років і не старше 70 років;

6. не бути засудженим церковним судом.

Стаття 84. (1) Коли єпархія стає овдовілою або вакантною, Єпархіальна Рада письмово повідомляє про це Священний Синод, який призначає єпархіального митрополита вікарієм овдовілої або вакантної єпархії.

(2) Вікарій овдовілої або вакантної єпархії проводить вибори митрополита та керує єпархією до вступу на посаду новообраного.

Стаття 85. (1) Священний Синод складає список кандидатів для обрання митрополита з числа осіб, які мають єпископський сан.

(2) Вікарій овдовілої або вакантної єпархії разом з Єпархіальною радою надсилає копію списку всім єпархіальним виборцям листом з округу та запрошує їх бути в центрі єпархії у третю Велику неділю після видання округу для обрання митрополита.

(3) Вікарій повідомляє кандидатів, які проживають у єпархії, про те, що вони включені до списку та зобов’язані залишити її межі до дня виборів.

Стаття 86. (1) У призначену неділю, після Божественної Літургії, єпархіальні виборці збираються в будинку Митрополита. Повноваження делегатів перевіряються, і вікарій оголошує збори відкритими, якщо присутні дві третини всіх виборців.

(2) Якщо необхідний кворум, передбачений пунктом 1, не досягнуто, вибори відкладаються на одну годину, після чого вони проводяться за наявності більше половини всіх виборців. Якщо цей кворум також не досягнуто, призначається дата нових виборів.

Стаття 87. (1) Після палкої молитви до Бога депутат оголошує імена гідних кандидатів, визначених Священним Синодом, у виборчому списку.

(2) Голосування є таємним, бюлетень містить імена осіб, включених до виборчого списку. Вибори проводяться шляхом обведення двох імен.

(3) Бюлетень вважається недійсним, якщо не виконано вимоги, викладені в пункті 2.

(4) Обраними вважаються два кандидати, які отримали голоси більше половини присутніх виборців.

(5) Якщо жоден із кандидатів не отримає більшості, передбаченої пунктом 4, або один із кандидатів отримає більшість, голосування повторюється, доки не буде отримано необхідну більшість для обох або для одного з кандидатів.

(6) Якщо кандидати отримують рівну кількість голосів, голосування повторюється.

Стаття 88. (1) Про відбулися вибори складається протокол, який заноситься до протокольної книги Єпархіальної ради, підписується присутніми виборцями та засвідчується депутатом підписом і печаткою Єпархіальної ради.

(2) Протокол, складений згідно з пунктом 1, підписаний депутатом та присутніми виборцями, надсилається до Священного Синоду для прийняття рішення.

Стаття 89. (1) Кожен учасник виборів має право подати скаргу щодо правильності проведення виборів протягом трьох днів з дня їх проведення.

(2) Священний Синод протягом трьох днів з моменту отримання апеляції виносить вмотивоване рішення. Він може підтвердити обрання або скасувати його. Рішення Священного Синоду є остаточним.

(3) Якщо вибори анулюються відповідно до пункту 2, проводяться нові вибори.

Стаття 90. (1) Священний Синод, після затвердження єпархіальних виборів, у першу Велику неділю в церкві після належної молитви до Бога та у присутності народу, більшістю голосів понад половини своїх членів канонічно обирає одного з двох обраних кандидатів митрополитом овдовілої або вакантної єпархії.

(2) Про проведені обрання складається акт, який вноситься до Кодексу поведінки Священного Синоду та підписується Болгарським Патріархом та членами Священного Синоду.

(3) Копія Закону надається новообраному єпархіальному митрополиту.

Стаття 91. (1) Новообраний єпархіальний митрополит набуває своїх прав у день, коли Священний Синод повідомить його про його канонічне обрання.

(2) Новообраний єпархіальний митрополит повинен з’явитися до Болгарського Патріарха та відбути до своєї єпархії.

(3) Священний Синод рекомендує новообраного єпархіального митрополита його громаді синодальною грамотою, яка зачитується в усіх церквах єпархії.

Стаття 92. (1) Митрополити болгарських єпархій за межами Болгарії обираються відповідно до статутів єпархій, затверджених Священним Синодом.

(2) У випадках, не врегульованих статутами згідно з пунктом 1, застосовуються положення цього Статуту.

Стаття 93. Згідно з церковними правилами, єпархія, що втратила повноваження або стала вакантною, не повинна залишатися без канонічного митрополита більше трьох місяців.

Стаття 94. (1) Єпископ без єпархії не може бути висвячений.

(2) Священний Синод може висвячувати єпископів на помічників Болгарського Патріарха як Предстоятеля Болгарської Православної Церкви та Митрополита Софійського, а також на помічників митрополита похилого віку або хворого. На прохання митрополита та на розсуд Священного Синоду, якщо це необхідно для Церкви, Священний Синод може у виняткових випадках висвячувати єпископа.

(3) Вікарій єпископ допомагає єпархіальному митрополиту під час богослужінь.

(4) В адміністративній та економічній сфері вікарій єпископ здійснює повноваження, надані йому письмовим розпорядженням або явним дорученням єпархіального митрополита.

Розділ 7.3.

ПОВНОВАЖЕННЯ ЄПАРХІАЛЬНОГО МИТРОПОЛІТА

Стаття 95. Повноваження єпархіального митрополита полягають у:

1. бути, ділом і словом, учителем і наставником для духовенства та народу в єпархії;

2. захищати, підтримувати, зберігати та поширювати православну віру серед своєї громади;

3. забезпечити регулярне та правильне проповідування духовенства та вжити заходів для духовного просвітництва християн;

4. навчати та наставляти духовенство та християн у благочесті та моральній чистоті, як письмово, так і усно;

5. закликати та заохочувати духовенство та християн бути милосердними та благодійними до всіх нужденних;

6. забезпечувати належне, рівномірне та регулярне здійснення богослужіння та підтримку церковної пишноти, а також піклуватися про покращення православного церковного співу;

7. наполягати на будівництві або ремонті церков, каплиць та монастирів і давати на це благословення, а також забезпечувати їх будівництво та оздоблення в православному церковному стилі, прагнучи водночас зберегти церковні старожитності;

8. освячувати церкви та монастирі, побудовані на землі, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, або коли на її користь встановлено вічне право будівництва;

9. наполягати на забезпеченні церков та монастирів церковним одягом, богослужбовими книгами, іконами в православному стилі та іншими необхідними для богослужіння аксесуарами, а також утримувати їх у чистоті та порядку;

10. здійснювати постриги читців і співаків, ченців і черниць, висвячувати гідних чоловіків у парафіяльні, монастирські та інші духовенства та видавати накази про їх призначення та звільнення;

11. призначати та звільняти архієрейських заступників, абатів та інших священиків, що обіймають спеціальні посади;

12. відвідувати міста своєї єпархії принаймні раз на рік, а села – по можливості, для огляду церков та безпосереднього пастирського впливу на духовенство та паству;

13. направляти протосингела та інших посадових осіб для перевірки єпархіальних установ, монастирів і церков та офіційної діяльності духовенства, намісників єпископа та настоятелів або для виконання інших офіційних доручень, після чого давати письмовий звіт;

14. мати найвищу опіку та керівництво спільною церковною діяльністю духовенства в єпархії та скликати духовенство не рідше одного разу на рік на районні або єпархіальні збори для розгляду та організації пастирської діяльності духовенства;

15. подавати у квітні кожного третього року звіт Священному Синоду про своє єпархіальне служіння та діяльність, а також про стан єпархії;

16. приймати пожертви та заповіти для Митрополії та управляти ними та використовувати їх через Єпархіальну раду за призначенням;

17. може порушувати судові процеси щодо речових прав на нерухоме майно в інтересах церков та єпархіальних монастирів, а також брати участь у таких провадженнях;

18. порушувати офіційне духовно-судове переслідування винних священнослужителів та християн у своїй єпархії та у випадках тяжких провин, що викликають загальний скандал; за визначенням Єпархіальної ради тимчасово усунути обвинувачених від церковних посад, якщо вони обіймають такі посади, до винесення вироку та набрання ним законної сили. У цих випадках церковно-кримінальній справі надається невідкладність;

19. батьківськи наставляти винних священнослужителів, а коли через характер провини та для уникнення загального скандалу необхідний негайний та швидкий єпископський вплив, накладати аргос, позбавляючи їх священицького служіння не більше ніж на 15 днів; накладений аргос не вноситься до списків служіння; апеляція на аргос може бути подана до Священного Синоду, що не зупиняє виконання покарання;

20. подавати на розгляд Єпархіальної ради попередньо підготовлений бюджет та всі ті питання, щодо яких він бажає отримати думку ради. Щодо фінансових та грошових операцій з коштами єпархії він повинен прийняти рішення з членами Єпархіальної ради;

21. звертатися до Священного Синоду для остаточного рішення щодо рішень або постанов Єпархіальної Ради, які вона вважає неправомірними та недоцільними для підтвердження або затвердження;

22. виконувати доручення Священного Синоду та контролювати виконання рішень органами, що перебувають під його керівництвом та контролем;

23. просити у Болгарського Патріарха відпустку на випадок відсутності у своїй єпархії понад 15 днів та згоду єпархіального митрополита, до єпархії якого він бажає перейти;

24. виконувати все, що передбачено для нього церковними правилами та цим Статутом.

Розділ 7.4.

АДМІНІСТРАЦІЯ МІСТА-СТОЛИЦІ ЄПАРХІЇ

Стаття 96. (1) Митрополія є юридичною особою, членами якої є церкви та монастирі як місцеві осередки в дієцезії відповідної єпархії. Вони є її невіддільною частиною.

(2) Назва Митрополії як юридичної особи є назвою відповідної єпархії згідно зі ст. 3 та ст. 4.

(3) Митрополією керує та представляє єпархіальний митрополит.

Стаття 97. (1) У кожній митрополії є протосингел, якого призначає єпархіальний митрополит і затверджує Священний Синодом.

(2) Протосингелом призначається священнослужитель, який має вищу богословську освіту та якості, передбачені ст. 102, п. 4.

(3) Протосингел є помічником митрополита в управлінні єпархією та перебуває під його прямим та безпосереднім керівництвом, заміщуючи його за його відсутності згідно з його чіткими вказівками. Протосингел отримує платню з єпархіального бюджету.

(4) Кожна митрополія має єпархіального керівника, яким є клірик, що має щонайменше середню богословську освіту.

Стаття 98. (1) Кожна митрополія має адміністрацію, яка є адміністрацією єпархіального митрополита та Єпархіальної ради.

(2) Адміністрація Митрополії складається з:

1. секретар, який керує адміністрацією та відповідає за порядок у ній;

2. працівники та спеціалісти з відповідних видів діяльності, визначені штатним розпорядженням.

Стаття 99. (1) Секретарем митрополії має бути особа з вищою богословською освітою. Працівники адміністрації повинні мати освіту, необхідну для відповідної посади.

(2) Особи, які очолюють управління митрополією та єпископськими вікаріатами, призначаються єпархіальним митрополитом.

Стаття 100. Листи, клопотання та інші документи у справах, що підлягають розгляду Єпархіальною радою, подаються єпархіальному митрополиту, який виносить їх на розгляд.

Розділ восьмий

ЄПАРХІАЛЬНІ ВИБОРЦІ

Стаття 101. (1) Кожна єпархія має своїх духовних та мирянських виборців – по 6 від кожного духовного округу. Троє з них є священнослужителями, а троє – мирянами.

(2) Єпархіальні виборці обирають: єпархіальних представників на виборах Болгарського Патріарха, членів Церковної Ради, митрополита єпархії та членів Єпархіальної Ради.

(3) Єпархіальні виборці обираються на термін чотири роки.

Стаття 102. Священнослужитель може бути обраний єпархіальним виборцем за таких умов:

1. бути кліриком єпархії;

2. бути віком не менше 30 років;

3. не бути позбавленим церковних прав за рішенням церковного суду;

4. бути відомим за точне виконання своїх церковних обов’язків, досвід, зразкове життя та правдивість.

Стаття 103. Мирянин може бути обраний єпархіальним виборцем за таких умов:

1. мати якості, що відповідають вимогам церковного старійшини згідно зі статтею 142;

2. мати не менше середньої освіти;

3. бути членом парафії в єпархії;

4. не бути засудженим за злочини загального характеру або за церковні правопорушення та проступки – церковним судом.

Стаття 104. За три місяці до закінчення чотирирічного терміну діяльності єпархіальних виборців Священний Синод пропонує єпархіальним митрополитам призначити нові вибори.

Стаття 105. (1) Єпархіальний митрополит особисто або через духовенство, призначене ним письмовим розпорядженням, після отримання синодального запрошення, наказує кожній церковній раді опікунів у єпархії обрати одного представника з числа своїх членів.

(2) Обрані представники, забезпечені виборчими грамотами, підписаними головою та церковними опікунами та скріпленими церковними печатками, збираються в штаб-квартирі духовного округу в третю Велику неділю після наказу митрополита.

Стаття 106. (1) У призначений день, після Божественної Літургії, у церкві за місцем розташування єпархії, митрополит або призначений ним письмовим розпорядженням клірик, а в місцях розташування вікаріатів – архієрейський вікарій, встановивши присутність представників щонайменше 2/3 парафій, відкриває виборчі збори.

(2) Якщо присутня менша кількість представників, збори переносяться на одну годину та відкривається, коли присутні більше половини представників парафій. Якщо присутня менша кількість, збори переносяться до наступної Великої неділі.

Стаття 107. (1) Після відкриття виборчих зборів вони призначають зі свого складу двох представників, які разом з головою складають бюро.

(2) Бюро перевіряє виборчі бюлетені.

(3) Голова нагадує про вимоги статей 102 та 103 Статуту та пропонує скласти список осіб, які мають право на участь. Голова та кожен представник можуть висунути кілька імен.

(4) Список осіб, які мають право на участь, повинен містити імена не більше 7 священнослужителів та 7 мирян.

Стаття 108. (1) Асамблея обирає зі складеного списку таємним голосуванням трьох духовенства та трьох мирян єпархіальними виборцями.

(2) Обраними вважаються ті, хто отримав більше половини голосів присутніх делегатів.

(3) Якщо в першому турі голосування не обрано жодного єпархіального виборця, голосування повторюється, доки єпархіальними виборцями не буде обрано 3 священнослужителів та 3 мирян.

Стаття 109. Про проведені вибори складається протокол, який підписується головою та присутніми делегатами та надсилається єпархіальному митрополиту.

Стаття 110. (1) Виборчі протоколи та скарги, подані виборцями протягом семи днів щодо порушень Статуту під час виборів, розглядаються Єпархіальною радою.

(2) Коли Єпархіальна рада встановить, що вибори є регулярними, Митрополит затверджує обраних єпархіальних виборців, видає їм письмове посвідчення та повідомляє їхні імена Священному Синоду.

(3) Коли буде встановлено, що вибори в певному духовному окрузі є неналежними, митрополит анулює їх і наказує провести нові вибори якомога швидше.

Стаття 111. (1) Якщо протягом чотирирічного терміну своїх повноважень виборець переїжджає до іншої єпархії, помирає або відмовляється від своїх обов’язків, його парафіяльний священник повинен письмово повідомити про це єпархіального митрополита. Єпархіальна рада проголошує його заступником на строк до закінчення чотирирічного терміну наступного, обраного за кількістю отриманих голосів.

(2) Якщо єпархіальний виборець втрачає свою кваліфікацію як такий протягом чотирирічного періоду своєї діяльності, і це встановлено рішенням церковного суду, застосовується порядок, передбачений пунктом 1.

(3) Єпархіальний митрополит повідомляє Священний Синод про будь-які зміни.

Розділ дев’ятий

ЄПАРХІАЛЬНА РАДА

Розділ 9.1.

ЄПАРХІАЛЬНА РАДА

Стаття 112. (1) Єпархіальна рада складається з: голови – митрополита або духовенства, призначеного ним письмовим розпорядженням, двох духовенства, двох мирян та одного ченця – представника єпархіальних монастирів, призначених письмовим розпорядженням єпархіального митрополита.

(2) Єпархіальна рада допомагає єпархіальному митрополиту у здійсненні його єпископської виконавчої влади.

(3) У засіданнях Єпархіальної ради під час розгляду питань та справ духовного характеру беруть участь члени духовенства та один священнослужитель з числа додаткових членів.

Стаття 113. (1) Священнослужитель, який має право бути обраним членом Єпархіальної ради, повинен мати щонайменше середню богословську освіту та кваліфікацію єпархіального виборця згідно зі статтею 102, а мирянин – кваліфікацію єпархіального виборця згідно зі статтею 103 та щонайменше середню освіту.

(2) Особа, яка є:

1. чоловік/дружина або родич по прямій лінії без обмежень у ступенях споріднення, по бічній лінії або за шлюбом до третього ступеня з іншим членом Єпархіальної Ради, відповідно з членом Священного Синоду або зі співробітником адміністрації Священного Синоду, Митрополії, вікаріатів єпископств або єпархіальних монастирів;

2. працівник адміністрації Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополій, єпископств або єпархіальних монастирів;

3. був визнаний банкрутом або був членом органу управління комерційного товариства, ліквідованого у зв’язку з банкрутством.

Стаття 114. (1) Члени Єпархіальної ради обираються на чотирирічний термін.

(2) Не пізніше ніж за три місяці до закінчення чотирирічного терміну, за розпорядженням Священного Синоду у скороченому складі, кожен єпархіальний митрополит або призначений ним духовенство окружною грамотою наказує єпархіальним виборцям зібратися в місці розташування єпархії у третю Велику неділю з моменту видання окружної грамоти для обрання членів Єпархіальної ради.

Стаття 115. (1) У призначений день, після Святої Божественної Літургії, виборці збираються в будинку Митрополита. Митрополит або духовна особа, призначена ним письмовим розпорядженням, відкриває виборчі збори після молитви до Бога, коли присутні не менше 2/3 виборців.

(2) Якщо необхідний кворум не досягнутий, митрополит оголошує закриття зборів на одну годину та відкриває їх, після молитви до Бога, у присутності більш ніж половини виборців. Якщо цей кворум також не досягнутий, збори переносяться до наступної Великої неділі.

Стаття 116. (1) Після відкриття засідання голова пропонує відкритим голосуванням та більшістю голосів понад половину присутніх обрати до складу бюро одного священнослужителя та одного мирянина. Голова та обрані члени утворюють бюро для проведення виборів.

(2) Виборче бюро складає список кандидатів у члени Єпархіальної ради за пропозицією єпархіальних виборців. Список повинен містити імена не більше 10 священнослужителів та 10 мирян.

Стаття 117. (1) Збори обирають членів Єпархіальної ради зі списку кандидатів таємним голосуванням більшістю голосів понад половини присутніх.

(2) Якщо необхідної більшості не отримано, вибори повторюються до обрання єпархіальних радників.

Стаття 118. (1) Про вибори складається акт у двох примірниках, які підписуються присутніми виборцями. Один з примірників заноситься до протокольної книги, а інший подається до Священного Синоду.

(2) Письмові скарги щодо правильності виборів можуть бути подані будь-яким членом виборчих зборів протягом семи днів з дати виборів. Після закінчення цього терміну документи надсилаються до Священного Синоду.

Стаття 119. (1) Священний Синод у скороченому складі перевіряє правильність виборів. Встановивши, що вибори є правильними, він затверджує їх рішенням, яке є остаточним.

(2) Якщо буде встановлено, що вибори були неналежними, Священний Синод у скороченому складі скасовує їх та призначає нові вибори.

Стаття 120. Коли один із членів залишає Єпархіальну раду, на його місце призивається той, хто зайняв його місце.

Розділ 9.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ЗАСІДАННЯ ЄПАРХІАЛЬНОЇ РАДИ

Стаття 121. Повноваження Єпархіальної ради полягають у:

1. дбати про поширення та збереження в чистоті вчення Церкви, зберігати та розвивати християнську моральність і церковну любов, регулярно проповідувати та пояснювати Слово Боже, зміцнювати православну християнську сім’ю у вірі та благочесті;

2. забезпечити регулярне проведення богослужінь повсюди, збереження пишноти та благопристойності в церквах, а також використання свічок із відмінним знаком Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, затвердженим згідно з відповідним наказом, у публічних та приватних богослужіннях;

3. складати єпархіальні бюджети та подавати їх на затвердження Священному Синоду;

4. управляти загальноєпархіальним майном, фондами та капіталами та контролювати всі єпархіальні господарства та відділення; збирати внески з церков, монастирів та церковних відділень на потреби єпархіальної церкви у розмірі, встановленому Священним Синодом;

5. регулярно кожні три місяці, а коли вважає за доцільне – також у виняткових випадках, перевіряти рахунки єпархіальних скарбників-бухгалтерів та переглядати їхні звіти про виконання бюджету на поточний момент. Звіт надсилається до Священного Синоду для остаточної перевірки Комісією з перевірки церковних рахунків;

6. вимагати перевірки рахунків єпископств, церковних управлінь, монастирів та інших єпархіальних підрозділів;

7. розпускати церковні опікунськи ради, коли вони не виконують своїх обов’язків сумлінно та недобросовісно; на місце розпущеної церковної опікунської ради призначається той, хто посів друге місце та отримав найбільшу кількість голосів; якщо вся опікунська рада розпускається, призначається офіційна церковна опікунська рада з чотирьох осіб, запропонованих головою, які мають якості осіб, придатних для обрання до церковної опікунської ради, з усіма правами та обов’язками церковної опікунської ради;

8. розглядати та затверджувати бюджети церковних опікунських рад та єпархіальних монастирів, а також усіх церковних фондів та загальноєпархіальних господарств і відділів, і перевіряти виконання цих бюджетів;

9. дозволяти укладання угод про придбання, позики, оренди, лізингу, ануїтету та інших договорів, за винятком: угод про розпорядження нерухомим майном, іпотечних договорів, внесків до комерційних товариств нерухомого майна, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату та її відділенням;

10. вносити пропозиції до Священного Синоду через єпархіального митрополита щодо встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на майно, що належить митрополіям, церквам та монастирям;

11. піклується про складання інвентаризації рухомого майна та реєстру нерухомого майна Митрополії та її відділів;

12. забезпечує ведення інвентаризації майна церквами та церковними відділами;

13. забезпечує нотаріальне посвідчення всього церковного майна в єпархії;

14. заслуховувати звіти про всі ревізії в єпархії та вживати відповідних заходів для процвітання церковного життя та належного управління в єпархії;

15. контролює регулярне ведення та збереження цілісності реєстрів хрещень, вінчань та похоронів;

16. забезпечує ведення офіційних списків духовенства та детальних списків парафій, церков, каплиць, єпархіальних монастирів та відділень;

17. допомагати єпархіальному митрополиту в усьому, що він робить в управлінні єпархією;

18. звернутися з проханням про згоду Священного Синоду на створення некомерційних юридичних осіб для підтримки та просування Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату відповідно до Закону про релігійні конфесії;

19. затверджувати концептуальні проекти будівництва нових храмів;

20. контролювати, щоб архітектура храмів відповідала східно-православному стилю;

21. заохочувати та схвалювати, де це можливо, надання церквам приміщень для церковних шкіл та приміщень для проведення церковних богослужінь та церковно-освітніх заходів;

22. При єпархіальній раді може бути створена дорадча експертна рада з питань іконопису, реставрації та консервації.

Стаття 122. (1) Засідання Єпархіальної ради є правомочними, якщо на них головує єпархіальний митрополит або призначений ним письмовим розпорядженням клірик та за участі не менше половини членів.

(2) Статті 63-65 та 69 застосовуються до порядку проведення засідань та протоколів.

Стаття 123. (1) Рішення Єпархіальної ради приймаються більшістю голосів понад половину всіх членів.

(2) Рішення Єпархіальної ради затверджуються Єпархіальним митрополитом. У разі розбіжностей питання виноситься на вирішення Священного Синоду.

Розділ десятий

ЗАСТУПНИКИ ГОЛОВИ ЄПАРХІЇ

Стаття 124. Єпархіальний митрополит призначає архієрейських вікаріїв наказом і повідомляє про це Священний Синод.

Стаття 125. Вікарієм архієпископа має бути священик з вищою або середньою освітою та щонайменше п’ятьма роками бездоганного парафіяльного служіння.

Стаття 126. (1) Єпископська вікарійська рада є установою Митрополії, яка не має права на самостійний бюджет.

(2) Вікаріат архієпископа очолює архієпископський вікарій, призначений митрополитом, який має такі повноваження в духовному окрузі:

1. здійснювати контроль і піклуватися про чистоту та поширення святої православної віри, про правильну та регулярну проповідь священиків, про організацію релігійного та морального виховання та про зміцнення православної християнської родини у вірі та благочесті;

2. здійснювати контроль за чистотою християнської моралі та виконанням постанов церковної влади;

3. здійснювати контроль за належним, регулярним та рівномірним здійсненням церковного богослужіння та за пишнотою та благочинням церков у довіреному йому духовному окрузі;

4. здійснювати контроль за точним та сумлінним виконанням священнослужителями своїх обов’язків;

5. призначати тимчасових замінників хворих та померлих священиків до отримання розпорядження від свого єпархіального митрополита;

6. здійснювати контроль за будівництвом та ремонтом церковних будівель та вживати заходів для збереження фресок, ікон, іконостасів та всіх цінних церковних старожитностей;

7. відвідувати не рідше одного разу на рік усі парафії духовного округу, вивчати стан церков, їх священного приладдя, церковних цвинтарів та церковного майна, управління релігійно-моральною освітою та вихованням, служіння священиків та діяльність церковних опікунських рад;

8. він робить свої письмові нотатки щодо аудиту в кожній парафії у спеціальній книзі аудиту церковної ради, яка є в кожній церковній раді, та повідомляє про свої висновки митрополії;

9. наприкінці року подавати єпархіальному митрополиту письмовий звіт про стан духовного округу;

10. переглядати реєстри хрещень, вінчань та похоронів, а також книги доходів і витрат церковних управлінь;

11. забезпечувати постачання священиків та церковних рад шлюбними ліцензіями, свідоцтвами, реєстрами шлюбів та іншими документами та щомісяця вносити зібрані кошти до Митрополії;

12. щомісяця подавати до Митрополії звіт про доходи та витрати вікаріату;

13. щомісяця перевіряти рахунки осіб, які звітують у вікарії, та надсилати складений звіт до митрополії;

14. вести інвентаризацію майна віце-королівства;

15. скликати – за згодою єпархіального митрополита – духовенство округу для братнього обговорення питань пастирської практики та взаємодопомоги, знаходити засоби для підтримки та зміцнення віри, моралі, духовного просвітництва та приватної благодійності;

16. виконувати розпорядження єпархіального митрополита та здійснювати контроль за їх виконанням.

Стаття 127. За відсутності архієрейського вікарія його заміщує парафіяльний священник, призначений письмовим розпорядженням єпархіального митрополита.

Стаття 128. Кожен архієрейський вікаріат має канцелярію. Посадовців канцелярії призначає єпархіальний митрополит.

Розділ одинадцятий

ПАРАФІЇ ТА ДУХОВЕНСТВО

Розділ 11.1.

ПАРАФІЇ ТА ДУХОВЕНСТВО

Стаття 129. (1) Парафія є найменшою адміністративно-територіальною одиницею у відповідній єпархії в єпархії Болгарської Православної Церкви та включає певну кількість православних християн, які постійно проживають на відповідній території.

(2) Парафія формується відповідно до місцевих демографічних умов за пропозицією єпархіального митрополита та рішенням Священного Синоду.

Стаття 130. (1) Парафія повинна складатися не менше ніж з 50 православних християн.

(2) Коли кількість православних християн нижча за мінімальну кількість, зазначену у пункті 1, парафія за пропозицією єпархіального митрополита та рішенням Священного Синоду приєднується до найближчої парафії з необхідною кількістю парафіян.

(3) Церква може мати кілька парафій.

Стаття 131. Священик без парафії або конкретного призначення не може бути висвячений.

Стаття 132. Для того, щоб бути висвяченим у сан диякона або священика, людина повинна мати такі якості:

1. бути членом Болгарської Православної Церкви;

2. бути громадянином Болгарії;

3. бути віком не менше 23 років;

4. мати закінчення богословського навчального закладу;

5. пред’явити довідку від парафіяльного священника за місцем його народження або з інших місць, де він проживав, про те, що він благочестивий, має гарну поведінку та вирізняється правильними думками про православну віру;

6. принести довідку від свого духовника про те, що після сповіді немає перешкод для його висвячення згідно зі священними правилами;

7. не бути засудженим за злочини загального характеру або за церковні правопорушення та проступки – церковним судом;

8. пред’явити медичну довідку про те, що він здоровий та не перебуває на обліку в психіатричному диспансері за місцем проживання, не страждає на невиліковне інфекційне захворювання та епілепсію, а також не має суттєвого фізичного дефекту;

9. подати нотаріально засвідчену письмову заяву про те, що він та його дружина перебувають у першому церковному та цивільному шлюбі, а від дружини – що вона згодна на його висвячення в священники та що вона слідуватиме за ним скрізь, де його зобов’язує жити його посада священнослужителя;

10. підписати клятву, що як священнослужитель він точно зберігатиме та сповідуватиме православну віру, підкорятиметься вказівкам церковних правил та розпорядженням своїх духовних настоятелів, а також точно дотримуватиметься літургійного порядку, встановленого Церквою;

11. не бути членом політичної партії чи антиправославної організації;

12. Для болгарських єпархій за кордоном можуть бути висвячені також особи, які не є громадянами Болгарії.

Стаття 133. (1) Коли від особи, яка бажає прийняти священство, отримано заяву, єпархіальний митрополит перевіряє документи, додані до неї відповідно до статті 132, і, переконавшись у їх належному складі, передає справу на розгляд Єпархіальної ради.

(2) Кандидат складає іспит перед Єпархіальною радою згідно з програмою, затвердженою Священним Синодом. Після успішного завершення іспиту Єпархіальна рада приймає кандидатуру особи на священство та надсилає справу на затвердження до Священного Синоду.

Стаття 134. (1) Священний Синод у скороченому складі, перед розглядом справи кандидата по суті, публікує в «Церковному віснику» оголошення з ім’ям кандидата та митрополією, яка його пропонує.

(2) Якщо протягом одного місяця не буде отримано обґрунтованого канонічного звинувачення або письмових доказів, що спростовують подані документи, необхідні згідно зі статтею 132, Священний Синод у скороченому складі затверджує справу та повертає її єпархіальному митрополиту. Єпархіальний митрополит доручає відповідному архієрейському заступнику або іншому священнослужителю підготувати кандидата до висвячення відповідно до вимог священних канонів, після чого висвячує його.

(3) Після висвячення священника, здійсненого відповідно до пункту 2, єпархіальний митрополит видає наказ про його призначення, який містить посаду, на яку його призначають, місце призначення, розмір винагороди та інші умови.

(4) Коли представлено докази порушення вимог Статуту або обґрунтоване канонічне звинувачення, Священний Синод у скороченому складі повертає справу єпархіальному митрополиту, і кандидат не висвячується.

Розділ 11.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ДУХОВЕНСТВА

Стаття 135. Парафіяльний священик має такі права та обов’язки:

1. регулярно та з належною пристойністю відправляти, згідно з встановленим церковним порядком, Святу Літургію та щоденне церковне правило, а також здійснювати таїнства та обряди, встановлені Православною Церквою;

2. піклуватися про добрий порядок, благоговійне, точне та чітке читання та спів під час богослужіння, чистоту та велич храму та церковних цвинтарів, належний стан риз, книг та іншого церковного приладдя та збереження церковних старожитностей;

3. регулярно проповідувати та навчати своїх парафіян істинам православної віри та християнської моралі; парафіяльний священик, з благословення єпархіального митрополита, може дозволити мирянину, відомому своєю освітою, православ’ям, церковним характером та добрими моральними принципами, проповідувати під час приватного та публічного богослужіння;

4. ознайомлювати своїх парафіян з їхніми обов’язками як членів Церкви та навчати їх у Законі Божому через церковні повчання та бесіди;

5. з пастирським запалом захищати своїх парафіян від єретичної та іншерелігійної пропаганди;

6. піклуватися про духовний добробут своїх парафіян, відвідувати їх, закликати їх регулярно відвідувати церковні служби, сповідатися та гідно готуватися до причастя Святих Таїн постом і молитвою, вчасно хрестити своїх дітей та виховувати їх у православному дусі;

7. стежити за дотриманням членами своєї парафії церковних правил;

8. за сприяння церковної ради сприяти християнській благодійності;

9. бути присутнім на зборах, скликаних за розпорядженням єпархіального митрополита;

10. регулярно вести та зберігати в цілісності реєстри хрещень, вінчань та похоронів, видавати з них виписки та надсилати єпархіальному митрополиту через відповідного архієрейського заступника статистичні дані про хрещення, вінчання та похорони, що відбулися в парафії;

11. підтримувати та утримувати в належному порядку офіційний парафіяльний архів;

12. наглядати за церковними служителями в храмі та парафії та у разі несправності повідомляти про неї церковній раді або, за потреби, повідомляти вищу церковну владу;

13. проводити перевірки за дорученням єпархіального митрополита;

14. піклуватися про церковне майно та його примноження;

15. проживати у своїй парафії або, з дозволу єпархіального митрополита, поза нею;

16. не залишати свою парафію без дозволу єпархіального митрополита;

17. парафіяльний священик звертається до єпархіального митрополита через архієрейського вікарія;

18. виконувати накази своїх духовних начальників оперативно та точно;

19. користуватися правами свого служіння та сану відповідно до церковних правил, цього Статуту та інших синодальних постанов, за умови, що його права не були позбавлені рішенням церковного суду;

20. точно, сумлінно та старанно виконувати свої посадові та сановні обов’язки, визначені церковними правилами та цим Статутом, а у разі порушення своїх обов’язків нести відповідальність згідно з відповідним церковним дисциплінарним та церковним судовим порядком;

21. отримувати за свою службу щомісячну грошову винагороду від Священного Синоду в розмірі, що визначається виходячи з розміру страхового порогу, встановленого в бюджеті державного соціального страхування на відповідний рік. Винагорода, визначена таким чином, не може бути меншою за мінімальний страховий поріг;

22. духовенство може користуватися житлом у церковно-парафіяльному будинку та орною землею відповідно до місцевих умов та потреб, за що єпархіальний митрополит може зобов’язати церковну опікунську раду;

23. організувати церковну школу та контролювати виконання синодальної програми навчання;

23. Парафіяльний священик може здійснювати таїнства та обряди в іншій парафії за згодою місцевого парафіяльного священика або за письмовим розпорядженням єпархіального митрополита.

Стаття 136. Священики, які не перебувають на парафіяльному служінні в церкві, мають права та обов’язки, передбачені статтею 135 відповідно.

Стаття 137. Диякони є помічниками єпископа та священика в їхньому служінні та мають усі загальні духовні права та обов’язки згідно з церковними правилами.

Стаття 138. (1) Коли священнослужитель або монах бажає перейти на служіння до іншої єпархії, він повинен подати відповідне клопотання відповідному єпархіальному митрополиту.

(2) Єпархіальний митрополит, отримавши заяву згідно з пунктом 1, надсилає листа єпархіальному митрополиту заявника, який, за його згодою, видає наказ про звільнення та довідку про звільнення.

(3) Документи, зазначені в пункті 2, надсилаються приймаючому єпархіальному митрополиту, який повідомляє про це Священний Синод.

Стаття 139. (1) Духовенству та ченцям заборонено обіймати посади та виконувати обов’язки в державних та місцевих органах влади, брати участь у партійній діяльності та виборчих кампаніях, а також балотуватися на посади в органах європейського, державного та місцевого рівнів.

(2) Духовенству та монахам заборонено вдаватися до поведінки, несумісної з їхнім саном та підриває авторитет Церкви.

(3) Духовенству та ченцям заборонено реєструватися як одноосібні підприємці, бути партнерами в особистих комерційних товариствах, одноосібними власниками капіталу в товариствах з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариствах, а також прокуристами, керівниками та членами рад директорів, управлінських та наглядових рад комерційних товариств, у яких Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат та її місцеві відділення не є одноосібними власниками капіталу комерційних товариств або не володіють 50 відсотками капіталу товариства.

Розділ дванадцятий

ЦЕРКВА ТА ЦЕРКВЕННЕ СТУДЕНТСТВО

Розділ 12.1.

ЦЕРКВА ТА ЦЕРКВЕННЕ СТУДЕНТСТВО

Стаття 140. (1) Церква є об’єднанням православних християн з однієї або кількох парафій, де розташований храм.

(2) Церква є юридичною особою, яка є місцевим підрозділом Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та відповідної Митрополії.

(3) Назва церкви як юридичної особи є назвою відповідного храму.

(4) Церквою керує церковна опікунська рада, яка складається з 4-6 осіб і представлена ​​перед компетентними органами парафіяльним священиком, який є головою церковної опікунської ради. У певних випадках, за рішенням опікунської ради, голова може уповноважити інших осіб представляти його інтереси. У своїй діяльності опікунській раді допомагають церковні організації, такі як православні братства та інші.

(5) Членом церкви як юридичної особи є будь-який православний християнин, який проживає в парафії, де знаходиться відповідна церква, і внесений до церковного реєстру з особистими даними, адресою та підписом. Свідоцтво про хрещення є посвідченням для особи, що вона є православним християнином.

(6) Список членів церкви перевіряється та оновлюється регулярно кожні чотири роки перед виборчими зборами для обрання церковних опікунів та, за необхідності, наприкінці кожного календарного церковного року.

(7) Церква як юридична особа для новозбудованих церков виникає з моменту набрання чинності рішенням Єпархіальної ради, яке затверджує церковну опікунську раду.

(8) Єпархіальні митрополити здійснюють освячення церков та каплиць (якщо каплиці не знаходяться в лікарнях, в’язницях, школах та інших державних установах) після передачі їх власності Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату та її відділенням.

Стаття 141. (1) Головою церковної опікунської ради є парафіяльний священик за законом.

(2) У церкві з більш ніж одним парафіяльним священиком голова церковної ради призначається розпорядженням єпархіального митрополита.

(3) За відсутності голови єпархіальний митрополит видає наказ про його заміну священиком, який також очолює його парафію.

Стаття 142. (1) Членом церковної опікунської ради може бути обраний будь-який громадянин Болгарії, який відповідає таким умовам:

1. бути хрещеним православним християнином;

2. бути членом відповідної парафії;

3. бути віком не менше 30 років;

4. не бути засудженим за злочини загального характеру або за церковні правопорушення та проступки – церковним судом;

5. бути знайомим з основними істинами православної віри;

6. бути відомим своїм благочестивим та чесним життям.

(2) Кандидат у члени церковної опікунської ради подає голові заяву та декларацію відповідно до шаблонів, затверджених Священним Синодом.

(3) Особа, яка є:

1. чоловік/дружина або родич по прямій лінії без обмежень у ступенях споріднення, по бічній лінії або за шлюбом до третього ступеня голови, іншого члена церковної ради, скарбника, продавця свічок або особи, призначеної на постійну посаду в церкві;

2. був визнаний банкрутом або був членом керівного органу комерційного товариства, ліквідованого у зв’язку з банкрутством.

Стаття 143. (1) Кожні чотири роки Священний Синод запрошує єпархіальних митрополитів організувати вибори церковних управ, які проводитимуться у певну неділю листопада.

(2) Якщо вибори не проводяться у визначений день, єпархіальний митрополит призначає іншу неділю для їх проведення.

(3) Якщо вибори не проводяться у другу визначену неділю, єпархіальний митрополит призначає опікунську раду з чотирьох парафіян, які відповідають вимогам для обрання церковними опікунами.

Стаття 144. (1) Одночасно з обранням церковної опікунської ради обирається екзаменаційна комісія з 3-5 членів, які відповідають вимогам церковної опікунської ради, передбаченим статтею 142.

(2) Після затвердження новообраних опікунів, перевірочна комісія перевіряє рахунки доходів та витрат церкви за період, протягом якого працювали старі церковні опікуни. Протокол підписується комісією, старим та новим церковними опікунами та надсилається до митрополії. Єпархіальна рада розглядає протоколи та постановою вирішує питання про звільнення старих церковних опікунів від відповідальності.

Стаття 145. (1) Термін повноважень церковних опікунських рад становить чотири роки.

(2) Якщо протягом періоду, зазначеного в пункті 1, член опікунської ради переміщується, звільняється або помирає, наступна особа, обрана за кількістю отриманих голосів, оголошується його/її заступником на строк до закінчення чотирьох років.

Стаття 146. (1) Виборцями можуть бути всі громадяни Болгарії, православні християни, члени церкви відповідної парафії, які досягли 18-річного віку.

(2) Реєстрація імен виборців у списку має бути завершена до вечірньої служби перед днем ​​виборів.

Стаття 147. (1) Збори для обрання церковної опікунської ради відкривається після Божественної Літургії в день, визначений єпархіальним митрополитом, і триває до 14:00.

(2) Збори очолює бюро з чотирьох парафіян, обраних відкритим голосуванням більшістю більше половини присутніх. Голова церковної опікунської ради також є головою бюро та керує зборами.

(3) У складових парафіях, де обирається більше однієї церковної ради, парафіяльний священик головує на виборах у центрі парафії, а в інших селах він уповноважує своїм заступником одного грамотного парафіянина, який має право бути обраним членом церковної ради. Ім’я заступника зазначається у протоколі виборів, і парафіяльний священик повідомляє свого єпархіального митрополита про надане уповноваження.

(4) Збори відкриваються після щирої молитви до Бога, коли присутні щонайменше 2/3 парафіян, зареєстрованих у списках виборців. Якщо у призначений час відсутній необхідний кворум, збори відкладаються на 30 хвилин, після чого вони відкриваються, коли присутні більше половини парафіян, зареєстрованих у списках виборців. Якщо цей кворум також відсутній, збори відкладаються до наступної Великої неділі та проводяться за тих самих умов та в тому ж порядку.

(5) За пропозицією бюро складається список з іменами кандидатів у церковні опікуни, які подали заяву та декларацію голові церковної опікунської ради не пізніше ніж за сім днів до дати виборів.

(6) Виборцям надається виборчий бюлетень з іменами кандидатів, після чого проводиться таємне голосування.

(7) Церковні опікуни обираються більшістю голосів понад половини присутніх виборців.

Стаття 148. (1) Про обрання церковної ради та екзаменаційної комісії складається протокол, підписаний членами ради та скріплений церковною печаткою, а за відсутності церкви – печаткою головуючого священика. Протокол та виборчі документи надсилаються єпархіальному митрополиту.

(2) Скарги щодо правильності виборів можуть бути подані єпархіальному митрополиту протягом семи днів з дня виборів.

(3) Єпархіальний митрополит затверджує проведені вибори після того, як Єпархіальна рада розгляне виборчі бюлетені та встановить їхню правильність. Якщо буде встановлено, що вибори є нерегулярними, Єпархіальний митрополит наказує провести нові вибори.

Стаття 149. (1) Майно церкви як юридичної особи включає:

1. храм (будівля) та його приналежності, а також інші храми та каплиці, прибудовані до нього;

2. рухоме майно та нерухоме майно;

3. суми, отримані храмом з різних джерел, таких як: свічки, дискотеки, доходи від рухомого та нерухомого майна та інші;

4. пожертви на благоустрій та потреби храму та парафії, а також рухоме та нерухоме майно, заповідане на користь або у власність храму, включаючи те, що спеціально призначене для благодійних та освітніх цілей, на утримання духовенства та інших осіб;

5. суми з митрополичих єпархій, церковні та парафіяльні пожертви, збори та інші.

(2) Церква як юридична особа може створювати індивідуальні підприємницькі товариства та брати участь у комерційних товариствах відповідно до процедури, встановленої цим Статутом.

Стаття 150. (1) Церквою без парафії керує рада опікунів, призначена єпархіальним митрополитом.

(2) Цвинтарною церквою без парафії керує місцева церковна рада, а у випадку наявності в населеному пункті більше однієї парафіяльної церкви єпархіальний митрополит призначає священика головою церковної ради та, за його пропозицією, опікунську раду з чотирьох членів.

Стаття 151. (1) До складу парафії входять особи православного віросповідання, які проживають у межах парафії та зберігають живий зв’язок з парафіяльною церквою, духовенством та життям.

(2) Парафіяни, члени церкви, мають усі загальноцерковні права та обов’язки, а також ті, що передбачені цим Статутом.

Стаття 152. Позбавлення або обмеження церковних прав здійснюється через церковний суд.

Стаття 153. (1) Православні християни, члени церкви як помісного осередку Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, зобов’язані:

1. точно, твердо та незмінно сповідувати православну віру;

2. відвідувати церковні служби, сповідатися, готуватися постом і молитвою, а також регулярно причащатися;

3. сприяти благополуччю парафії в релігійному та моральному плані;

4. брати участь у релігійному житті парафії;

5. піклуватися про утримання церкви та духовенства;

6. дотримуватися правил Православної Церкви.

(2) Християни зобов’язані дотримуватися правил єдності та неподільності Святого Православ’я, Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та її місцевих підрозділів.

Розділ 12.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ЦЕРКОВНОЇ ОПІКУНСЬКОЇ РАДИ

Стаття 154. Церковна опікунська рада має такі права та обов’язки:

1. укладати угоди про придбання, договори позики, договори оренди та інші договори, за винятком: угод про розпорядження нерухомим майном, іпотечних договорів, внесення нерухомого майна до комерційних товариств, що належать відповідній церкві, за письмовою згодою Єпархіальної ради, затвердженою Єпархіальним митрополитом;

2. вносити пропозиції єпархіальному митрополиту щодо встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на нерухомість, що належить відповідній церкві;

3. піклується про збільшення коштів храму;

4. збирає встановлені церковно-парафіяльні збори, а також суми, отримані в храмі від продажу свічок, дискосів, доходи від рухомого та нерухомого майна, за рішенням Єпархіальної ради, затвердженим Єпархіальним митрополитом, вносить частину їх до бюджету Митрополії на зарплату священикам;

5. вносить пропозицію єпархіальному митрополиту та піклується про будівництво храму, каплиці, допоміжних будівель та інших;

6. закликає компетентні органи влади будувати церковні цвинтарі, а також забезпечувати огородження, чистоту, порядок та красу церковних цвинтарів;

7. приймає – за згодою єпархіального митрополита – пожертви та заповіти та набуває іншим законним способом рухоме та нерухоме майно на користь церкви;

8. забезпечує наявність нотаріальних актів, планів та ескізів на всій нерухомій церковній власності та вживає заходів для захисту меж сільськогосподарських, лісових та інших об’єктів власності за допомогою постійних нерухомих знаків;

9. складає кошторис храму та надсилає його на затвердження Єпархіальної ради;

10. контролює регулярне виконання церковного бюджету;

11. веде інвентаризацію церковного майна;

12. приймає рішення та за згодою єпархіального митрополита подає справи до судів і уповноважує осіб представляти його у вчиненні нотаріальних дій; подає позови щодо речових прав на нерухоме майно після згоди єпархіального митрополита та повідомляє його про подані проти нього позови щодо речових прав на нерухоме майно;

13. піклується про пишноту храму та належний стан і безпеку церковного майна;

14. виступає перед компетентними органами за те, щоб навколо храму та на відстані ближче 100 м не відкривалися комерційні та туристичні об’єкти, заклади громадського харчування, розваг та відпочинку, а також не розвивалася діяльність, що суперечить православній вірі, церковному життю та традиціям;

15. забезпечує придбання свічок із церковного свічника, ікон та приладдя для храму та богослужіння з церковних (синодальних та єпархіальних) запасів;

16. забезпечує храм іконами, посудинами та предметами художнього значення за попереднім їх затвердженням єпархіальним митрополитом;

17. піклується, за співпраці з парафіянами, про деканат під час богослужіння;

18. призначає до церкви допоміжний персонал, а за згодою єпархіального митрополита – дияконів, співаків, хористів та інших церковних працівників і піклується про їх утримання;

19. може надавати стипендії або гранти з бюджету молоді для навчання співаків та духовенства;

20. визначає для церковних працівників, які утримуються від цієї професії, заробітну плату або винагороду за кожного співробітника відповідно до їхньої служби та освітньої кваліфікації;

21. надає матеріальну допомогу духовенству при храмі, коли це необхідно та можливо, за погодженням з єпархіальним митрополитом;

22. веде виборчі списки парафіян;

23. подає єпархіальному митрополиту письмовий звіт про свою діяльність наприкінці кожного року;

24. надає моральну та матеріальну допомогу священикам при храмі в їхній освітній та благодійній діяльності.

Стаття 155. Священик – голова церковної опікунської ради, відкриває, веде та закриває збори.

Стаття 156. (1) Засідання церковної опікунської ради є правомочними, якщо вони скликаються головою або його заступником і на них присутні більше половини її членів.

(2) Рішення приймаються більшістю голосів, що становить понад половину всіх членів Ради опікунів. У разі рівності голосів переважну силу має голос Голови або його заступника.

Стаття 157. Голова храму складає розклад богослужіння та розподіляє обов’язки священиків храму і контролює їх виконання.

Стаття 158. (1) Церковна опікунська рада обирає скарбника, якого затверджує єпархіальний митрополит.

(2) Скарбник отримує доходи та здійснює витрати відповідно до бюджету, і звітує перед церковною радою.

Стаття 159. Посада настоятеля церкви є почесною та неоплачуваною.

Стаття 160. (1) Церковна опікунська рада веде літописну книгу.

(2) У літописній книзі зафіксовано важливіші події, пов’язані з життям церкви та парафії, імена церковних благодійників та церковних опікунів, яких єпархіальний митрополит оцінив як таких, що відзначилися чесним та старанним служінням.

(3) Імена тих, хто записаний у літописній книзі, згадуються в церкві під час служби у неділю Православ’я.

Розділ тринадцятий

МОНАСТИРІ

Розділ 13.1

МОНАСТИРІ ТА ЧЕНЦІ / ЧЕРНИЦІ

Стаття 161. (1) Монастир – це священне місце з храмом та іншими будівлями, призначене для проживання ченців або черниць, тобто осіб, які своїми обітами цнотливості, нестяжацтва та послуху присвятили себе відокремленому благочестивому життю та практиці християнських чеснот, аскетизму (стриманості, молитві та праці), милосердству та духовному просвітництву.

(2) Монастирі є місцевими осередками Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та відповідних митрополій і є юридичними особами.

(3) Монастирем керує Монастирська рада або, у випадках, передбачених Статутом, настоятель/настоятелька. Монастир представляє настоятель/настоятелька.

(4) У монастирі, де немає призначеного настоятеля/настоятельки, єпархіальний митрополит призначає відповідного клірика на цю посаду.

Стаття 162 (1) Монастирі є ставропігіальними та єпархіальними. Ставропігіальні монастирі підпорядковуються Священному Синоду, а єпархіальні монастирі — місцевому єпархіальному митрополиту.

(2) Ставропігійні монастирі засновуються або проголошуються рішенням Священного Синоду. Єпархіальні монастирі засновуються з благословення єпархіального митрополита та затвердження Священного Синоду, якщо передбачені кошти на їх утримання.

(3) Ставропігійні монастирі: Рильський, Бачковський та Троянський.

Стаття 163. Монастирем, у якому є щонайменше 5 братів/сестер, керує монастирська рада під головуванням та керівництвом настоятеля/настоятельки. Монастирем, у якому є менше 5 братів/сестер, керує настоятель/настоятелька, призначений єпархіальним митрополитом.

Стаття 164. (1) Монастирська рада складається з настоятеля/настоятельки та 4 або 6 ченців/черниць, які відзначаються зразковим життям та досвідом. Монастирську раду очолює настоятель/настоятелька.

(2) Монастирська рада обирається ченцями/монахинями та затверджується Священним Синодом – для ставропігійних монастирів, та єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів.

Стаття 165. Член монастирської братії/сестринства може бути обраний ігуменом/настоятелькою, якщо він/вона має необхідні релігійні та моральні якості та досвід.

Стаття 166. (1) Настоятель/настоятелька монастиря обирається ченцями/монахинями більшістю голосів, що становить більше половини всіх членів монастирської братії/сестринства.

(2) Обрання ігумена/настоятельки затверджується рішенням: для ставропігійних монастирів – Священним Синодом, а для єпархіальних монастирів – єпархіальним митрополитом.

(3) Коли абат/абатиса добровільно йде у відставку, але лише з причин, дозволених церковними канонами, проводяться вибори нового абата/абатиси.

(4) Коли настоятель/настоятелька через тривалу хворобу, неміч або брак досвіду не може виконувати свої обов’язки, і це завдає шкоди в духовній та матеріальній сферах, до затвердження нового настоятеля/настоятельки монастир представляє священнослужитель, призначений відповідною церковною владою, на підставі внутрішнього розпорядку та статуту, затверджених Священним Синодом.

Стаття 167. Коли братство/сестринство двічі поспіль обирає та представляє на затвердження особу, непридатну для виконання обов’язків настоятеля, відповідна церковна влада призначає настоятеля/настоятельку, який керуватиме монастирем, доки братство/сестринство не обере гідну особу.

Стаття 168. Для монастиря, який залишився без ченців/чернець або не в змозі сам себе утримувати, єпархіальний митрополит, за згодою Священного Синоду, приймає рішення про тимчасове або постійне приєднання до іншого монастиря.

Стаття 169. Чернець/чернечиця може проживати поза монастирем лише у випадках, коли він/вона призначений/призначена на певну посаду або направлений/направлена ​​на особливе послух рішенням Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, та єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів.

Стаття 170. (1) Особа, яка відповідає таким умовам, може бути висвячена в ченці або черниці:

1. досягти повноліття згідно із законами країни;

2. бути православним християнином;

3. не перебувати у шлюбі або не мати цивільного шлюбу, розірваного у зв’язку з розлученням або смертю, та не мати зобов’язань щодо утримання;

4. не перебувати на обліку в психіатричному диспансері за місцем проживання та не страждати на невиліковне інфекційне захворювання та епілепсію;

5. бути благочестивим, доброї поведінки та відрізнятися правильними думками про православну віру;

6. пройти випробувальний термін, передбачений Статутом монастиря.

(2) Вимоги, зазначені в пункті 1, підтверджуються відповідними письмовими документами – сертифікатами, рекомендаціями, деклараціями.

(3) Кожен, хто бажає вступити до чернечого ордена, повинен подати заяву, автобіографію, довідку про відсутність судимості та рекомендацію від свого парафіяльного священика або сповідника.

(4) До вступу до чернецтва кандидат зобов’язаний розпорядитися своїм майном згідно зі своїм заповітом та згідно із законом. Все, що він набуває після вступу до чернецтва, належить монастирю, в якому він є братом/сестрою.

Розділ 13.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ МОНАСТИРНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ – МОНАСТИРНОЇ РАДИ ТА НАСТІЙНИКА

Стаття 171. Монастирська рада та настоятель мають такі повноваження:

1. забезпечити, щоб ченці вели благочестиве життя, відповідне їхнім обітницям цнотливості, нестяжацтва та послуху, а також, згідно із загальними церковними та внутрішніми монастирськими правилами, вправлялися в християнських чеснотах, в аскетизмі, милосерді та духовному просвітництві;

2. забезпечити, щоб ченці перебували у стриманості та молитві, регулярно відвідували богослужіння, вивчали Святе Письмо, творіння Святих Отців, житія святих, займалися християнською літературою, вели чисте та бездоганне життя, регулярно брали участь у справах монастиря фізичною працею, та з духом чернечого послуху та сердечної відданості виконували доручені їм служби в благочестивих та навчальних закладах монастиря, та нероздільно перебували у своїй святій обителі;

3. забезпечити регулярне проведення богослужіння згідно з монастирським статутом;

4. дбати про те, щоб у церкві підтримувався благоговійний порядок, зберігалася пишнота храму, утримувалися в належному стані та чистоті священні предмети та місця, церковні старожитності, бібліотека та всі монастирські приміщення;

5. забезпечити дотримання у святій обителі суворого чернечого порядку, що відповідає цілям монастиря та чернечому способу життя;

6. готувати та приймати гідну монастирську братію, дотримуючись монастирських правил та всіх інших вимог монастирського статуту.

7. запитувати попередній дозвіл єпархіального митрополита на постриг ченця або черниці – для єпархіального монастиря, або Священного Синоду – для ставропігійного монастиря;

8. представляти шановану та достатньо освічену монастирську братію для висвячення в дияконський та ієромонастичний сан;

9. визначати послух монастирської братії;

10. утримувати монастирські будівлі, храми, мифоси та монастирське майно у належному стані;

11. приймати пожертви та заповіти для монастиря;

12. забезпечити братів усім необхідним для життя;

13. збирати як монастирське майно останки померлого або постриженого монастирського брата/сестри, згідно з церковними правилами;

14. керувати та розпоряджатися майном монастиря;

15. складати кошторис доходів і витрат монастиря та надсилати його на затвердження відповідній духовній владі;

16. забезпечувати дохідну частину монастирського бюджету та вносити суми, визначені Священним Синодом або єпархіальним митрополитом;

17. контролювати регулярне виконання бюджету та після його завершення звітувати перед Священним Синодом – для ставропігійних монастирів або перед єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів;

18. перевіряти монастирські рахунки кожні три місяці, складаючи звіти для надсилання відповідному духовному начальству;

19. укладати угоди про придбання, договори позики, договори оренди та інші договори, за винятком: угод про розпорядження нерухомим майном, іпотечних договорів, внеску нерухомого майна до комерційних товариств, що належать відповідному монастирю, за рішенням Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, та письмової згоди Єпархіальної ради, затвердженої єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів;

20. внести пропозицію до Священного Синоду для ставропігійних монастирів та до Єпархіальної ради для єпархіальних монастирів про встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на майні, що належить відповідному монастирю;

21. вносити пропозицію до Священного Синоду щодо ставропігійних монастирів та до Єпархіальної ради щодо єпархіальних монастирів щодо створення одноосібних підприємств та участі в комерційних товариствах відповідно до процедури, визначеної цим Статутом;

22. скласти опис рухомого майна монастиря, забезпечити наявність нотаріальних та інших актів власності на нерухоме майно, подавати інформацію та документи щодо нерухомого майна монастиря для внесення до реєстру нерухомого майна митрополичих єпархій та Центрального реєстру нерухомого майна Священного Синоду, а також для внесення їх до основних податкових та кадастрових книг;

23. приймати рішення та за згодою Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, а єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів, порушувати справи до судів держави; подавати позови щодо речових прав на нерухоме майно за згодою єпархіального митрополита для єпархіальних монастирів та Священного Синоду для ставропігійних монастирів та повідомляти їх про подані проти них позови щодо речових прав на нерухоме майно.

24. розглядати відповідно до церковної судової процедури звинувачення, висунуті настоятелем/настоятелькою, єпархіальним митрополитом або Священним Синодом проти брата/сестри монастиря, винного у церковному проступку;

25. сплачувати встановлені внески на загальноцерковні та єпархіальні потреби;

26. стежити за точним виконанням давніх правил чернецтва, церковних правил, монастирських статутів та розпоряджень духовної влади;

27. виступати перед компетентними органами за те, щоб навколо монастиря та на відстані ближче 500 метрів не відкривалися жодні комерційні та туристичні заклади, заклади харчування, розваг та відпочинку, а також не розвивалася діяльність, що суперечить православній вірі, церковному життю та традиціям;

28. щорічно надавати відповідній духовній владі письмовий звіт про загальний стан монастиря.

Стаття 172. (1) Настоятель/настоятелька монастиря:

1. голова монастирської ради;

2. виконавець рішень ради;

3. духовний лідер ченців/черниць;

4. охоронець монастирських і церковних правил і розпоряджень духовної влади.

(2) За відсутності настоятеля/настоятельки монастир представляє клірик, який виконує обов’язки настоятеля/настоятельки згідно зі статтею 161, пунктом 4, або єпархіальний митрополит.

(3) Коли в монастирі немає ченців/черниць, ним керує монастирська опікунська рада, призначена єпархіальним митрополитом.

(4) Члени опікунської ради монастиря повинні відповідати умовам, встановленим для церковних опікунів, згідно зі статтею 142.

(5) Рада опікунів монастиря має повноваження монастирської ради, за винятком повноважень церковного суду.

Стаття 173. (1) Старійшини ради – члени монастирської ради, не можуть вирішувати питання та здійснювати діяльність без думки настоятеля, а останній – без рішення ради.

(2) У разі розбіжностей між настоятелем та монастирською радою питання виноситься на вирішення Священного Синоду – для ставропігійних монастирів та єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів.

(3) Рішення монастирської ради (монастирської опікунської ради), передбачені пунктом 2, набувають чинності з моменту набрання чинності рішеннями Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, та єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів.

Стаття 174. Коли в єпархії немає черниць або через неможливість вони не можуть брати участь у роботі органів, членами яких вони є, їх замінюють ченці.

Стаття 175. Кожен монастир складає свій власний статут внутрішнього устрою, який затверджується Священним Синодом – для ставропігійних монастирів, а єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЦЕРКОВНИЙ СУД

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ 1.1.

УСТРІЙ

Стаття 176. (1) Судова влада в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті здійснюється:

1. Священний Синод у повному та скороченому складі;

2. єпархіальні суди;

3. монастирські ради.

(2) Особи та організації поза системою Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату не можуть виконувати функції церковного суду.

(3) Судова влада в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті ґрунтується на церковних канонах, цьому Статуті та правилах церковного судочинства, виданих Священним Синодом.

(4) Відповідальність перед судом у державі за законом не виключає відповідальності перед церковним судом згідно з цим Статутом.

(5) Церковний суд має право, у разі потреби, звернутися за допомогою до державних органів влади для виконання рішень, що набрали чинності.

Стаття 177. (1) Юрисдикція Священного Синоду як суду поширюється на єпархію Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату в єпархіях на території Республіки Болгарія, а також у єпархіях за її межами.

(2) Юрисдикція єпархіального суду поширюється в межах відповідної єпархії.

(3) Юрисдикція монастирської ради поширюється на монастирських братів/сестер.

Стаття 178. (1) Єпархіальний суд складається з єпархіального митрополита та духовних членів єпархіальної ради.

(2) Суд засідає під головуванням єпархіального митрополита. У разі відсутності єпархіального митрополита або члена суду, єпархіальний митрополит письмовим розпорядженням призначає духовенство головою або членом колегії. Колегія формується з обраних священнослужителів – заступників голови.

Стаття 179. Монастирська рада діє як суд і розглядає справи про звинувачення, висунуті проти церковно винних монастирських братів/сестер.

Стаття 180. (1) Посадові особи, які є: родичами по прямій лінії у висхідній та низхідній ступенях, по бічній лінії до четвертого ступеня включно, за шлюбом до третього ступеня та духовним спорідненням першого ступеня, не можуть засідати та приймати рішення у складі одного й того ж церковного суду.

(2) За умов, передбачених пунктом 1, постійний член суду замінюється своїм наступником.

Розділ 1.2.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 181. До юрисдикції церковних судів належать:

1. церковні кримінальні справи;

2. справи про церковні суперечки;

3. скарги на акти та рішення церковно-управлінських органів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

Стаття 182. (1) До юрисдикції Священного Синоду підпадають:

1. справи проти єпископів;

2. оскарження рішень Священного Синоду першої інстанції у скороченому складі;

3. оскарження адміністративних актів та рішень Священного Синоду у скороченому складі;

4. рішення церковних судів про позбавлення сану, відлучення від Церкви та анафему.

(2) Священний Синод як суд засідає у складі не менше двох третин своїх членів і очолює його Болгарський Патріарх або митрополит, призначений ним письмовим розпорядженням.

(3) У справах єпископів Священний Синод збирається у складі не менше ніж 13 єпархіальних митрополитів. Коли цей склад не зібрано, Священний Синод за рішенням поповнює його єпископами Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(4) Рішення Священного Синоду як суду є остаточними.

Стаття 183. (1) Під юрисдикцію Священного Синоду у скороченому складі підпадають:

1. як перша інстанція – справи проти настоятелів ставропігійних монастирів, які не є ієрархами; справи проти членів Вищої Церковної Ради та проти членів Єпархіальної Ради за правопорушення, вчинені під час виконання своїх службових обов’язків; оскарження адміністративних актів та рішень адміністративних органів церковної влади; а також спори про юрисдикцію;

2. як друга інстанція – рішення єпархіальних судів та рішення монастирських рад ставропігійних монастирів;

(2) Священний Синод у скороченому складі як суд очолюється Болгарським Патріархом або митрополитом, призначеним ним письмовим розпорядженням;

(3) Якщо член судової колегії не може брати участь з поважних причин або зацікавленості, її склад уповнюється членом Священного Синоду, призначеним відповідно до процедури статті 53.

(4) Апеляції до Священного Синоду у скороченому складі подаються протягом 14 днів з моменту винесення рішення церковним судом, який його виніс.

Стаття 184. (1) До юрисдикції єпархіального суду підпадають:

1. як перша інстанція – справи церковних судів, за винятком тих, що підлягають юрисдикції Священного Синоду у повному та скороченому складі та монастирських соборів як першої інстанції;

2. як друга інстанція – справи, отримані від монастирських рад єпархіальних монастирів;

(2) Рішення єпархіального суду другої інстанції є остаточними.

Стаття 185. (1) Монастирська рада, як перша інстанція, розглядає справи проти монастирських братів/сестер за правопорушення, що підлягають розгляду церковним судом.

(2) Коли в монастирі немає монастирської ради, справи монастирської братії/сестер підлягають юрисдикції єпархіального суду як першої інстанції.

(3) Рішення монастирської ради як суду оскаржуються до єпархіального суду через настоятеля протягом 14 днів з моменту їх видання.

Стаття 186. (1) Справи про церковні правопорушення підлягають розгляду судом за місцем служби обвинуваченого – для священнослужителів, та за поточною адресою – для мирян.

(2) Кожен церковний суд самостійно вирішує, чи належить його справа до його юрисдикції.

(3) Спір щодо юрисдикції вирішується Священним Синодом у скороченому складі.

Стаття 187. (1) Рішення церковних судів про пониження в сані та відлучення від Церкви набувають чинності після їх затвердження Священним Синодом.

(2) У випадках, передбачених пунктом 1, священик усувається зі священства за наказом єпархіального митрополита.

(3) Священний Синод переглядає рішення церковних судів протягом двох місяців з моменту їх винесення.

(4) Священний Синод може підтвердити рішення або змінити його, призначивши легше покарання.

(5) Рішення, яким особа, яка має духовний сан, карається позбавленням права виконувати духовні обов’язки або відлученням від церкви, публікується в “Церковному віснику” і повідомляється Помісним Православним Церквам. Рішення про відлучення мирян публікується в “Церковному віснику”.

Стаття 188. (1) Рішення судів першої інстанції можуть бути оскаржені протягом 14 днів з моменту їх винесення до суду вищої інстанції через суд, який їх виніс. Строк оскарження починається з моменту вручення рішення особі, до якої воно стосується.

(2) Порядок розгляду церковних справ регулюється Правилами судочинства, прийнятими Священним Синодом.

Розділ другий

ЦЕРКОВНО-СУДОВІ СПРАВИ

Розділ 2.1.

ЦЕРКОВНІ КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ

А. Церковні злочини

Стаття 189. Церковним правопорушенням є будь-яке навмисне або недбале діяння, скоєне проти віри, канонів, правил Святої Православної Церкви та цього Статуту.

Стаття 190. Церковними правопорушеннями є:

1. відпадіння від Православної Церкви;

2. єресь – свідоме, відкрите та наполегливе заперечення догматів православної віри;

3. молитва та євхаристійне спілкування з нехристиянами та людьми інших віросповідань;

4. розкол – відокремлення від церковної єдності;

5. чаклунство та чаклунство;

6. богохульство – богохульні слова та дії проти Бога, Святої Трійці, Святої Богородиці та святих;

7. святотатство – наруга, богохульство, образа, пошкодження, знищення, крадіжка або пограбування місця чи предметів, присвячених Богу чи культу, а також богохульство, наклеп, погрози та насильство щодо священнослужителя під час богослужіння чи інше подібне гріховне діяння;

8. симонія – прийняття або надання духовного сану, титулу чи відзнаки в обмін на вигоди;

9. розпуста – проституція та розпусні дії, зокрема між одностатевими партнерами;

10. вбивство, замах на вбивство, замах на самогубство або інше кримінальне діяння;

11. образа або наклеп між священнослужителями, проти священнослужителя або священнослужителем проти мирянина;

12. лжесвідчення;

13. відмова у званні;

14. невиконання або недбале виконання церковних правил, положень цього Статуту, службових обов’язків або правових положень церковної влади, таких як: неправильне, недбале або нерегулярне здійснення богослужіння, Святих Таїнств і обрядів, нехтування проповіддю, релігійним вихованням парафіян та церковною благодійністю; неправильне або нерегулярне ведення церковно-парафіяльних книг та інші;

15. зловживання владою;

16. нецільове використання та недбале ставлення до церковного майна;

17. діяльність, що є непристойною для публіки;

18. пияцтво, нецензурна лексика та непристойна поведінка в офіційних та особистих стосунках;

19. прийняття нецерковної посади без дозволу відповідної духовної влади;

20. інші правопорушення та дії, заборонені церковними правилами та цим Статутом.

Б. Церковні покарання

Стаття 191.  (1) Церковні покарання для священнослужителя:

1. штраф у розмірі, визначеному судом, але не більше трьох валових місячних заробітних плат;

2. тимчасове позбавлення Святих Таїнств, обрядів, участі у публічному богослужінні;

3. тимчасове позбавлення церковно-адміністративних прав;

4. постриг для ченців;

5. аргос – повна або часткова заборона на канцелярську службу та посади на строк від 15 днів до 6 місяців, з позбавленням винагороди у розмірі, визначеному судом, але не більше п’ятикратного розміру його валової винагороди;

6. обмеження в монастирі від одного місяця до одного року духовного послуху або монастирської роботи та позбавлення винагороди в розмірі, визначеному судом, але не більше п’ятикратного розміру його валової винагороди;

7. позбавлення церковних почестей та посад;

8. звільнення з посади на строк до 3 років;

9. переїзд до іншого духовного округу на термін до 5 років;

10. позбавлення сану, без відлучення або з відлученням від Церкви згідно з канонами;

11. відлучення від церкви – виключення зі спілкування з Церквою;

(2) Церковне покарання «відлучення від Церкви» для мирянина призначається за скоєння тяжкого церковного проступку.

Стаття 192. (1) Церковна кримінальна відповідальність є особистою.

(2) Покарання має відповідати тяжкості вчиненого правопорушення.

(3) Покарання визначається залежно від виду правопорушення, форми вини (умисел чи необережність), завданої шкоди та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

C. Спеціальні правила:

Стаття 193. За правопорушення, вчинені на посаді або службі, священнослужителі несуть відповідальність перед церковним судом навіть тоді, коли вони не перебувають на церковному служінні або коли вони проводять церковне богослужіння в нецерковному закладі.

Стаття 194. Позивачами та свідками у церковних кримінальних справах можуть бути особи православного віросповідання.

Розділ 2.2.

СУПЕРЕЧКИ  ЩОДО ЦЕРКОВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 195. Спори щодо церковного майна, що підпадають під юрисдикцію церковного суду, це:

1. суперечки щодо управління церковним майном;

2. суперечки між священнослужителями: щодо матеріальних прав у/або у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків; щодо прав на старшинство, честь та порядок у службі або інших прав у/або у зв’язку з їхньою службою;

3. судові позови та суперечки між духовенством та мирянами у зв’язку з наданням та отриманням виплат у натуральній або грошовій формі;

4. суперечки про встановлення церковних, матеріальних чи немайнових прав;

5. суперечки щодо меж парафій;

6. суперечки щодо відкриття, поділу, відокремлення або закриття парафій;

7. суперечки, що виникають у зв’язку зі створенням, реорганізацією або закриттям церковних інститутів та установ;

8. спори щодо встановлення умов для здійснення таїнств Хрещення та Вінчання, а також щодо достовірності документа, що засвідчує їх здійснення.

Розділ 2.3.

ЦЕРКОВНО-АДМІНІСТРАТИВНІ ПИТАННЯ

Стаття 196. Підставами для скасування церковних адміністративних актів є:

1. некомпетентність видавати акт або перевищення повноважень;

2. порушення матеріальних або процесуальних норм видання акта;

3. суперечність цьому Статуту або правилам Православної Церкви;

4. неправдивість фактів та обставин, на яких ґрунтується діяння.

Стаття 197. Акти та рішення, які згідно з церковними правилами виносяться на розгляд органами церковної влади, не можуть бути оскаржені до суду в державі.

Стаття 198. (1) Апеляція на церковний адміністративний акт до церковного суду допустима, якщо сторона має особистий або прямий інтерес у його скасуванні та не існує іншої процедури для його скасування.

(2) Апеляція подається протягом 14 днів з моменту видання акта через орган, який видав оскаржуваний акт.

(3) Орган влади, який видав оскаржуваний акт, має право скасувати його або надіслати апеляцію до вищої церковної влади.

(4) Вищий церковний орган зобов’язаний винести рішення протягом 14 днів з моменту отримання скарги.

(5) У разі невинесення рішення у термін, встановлений пунктом 4, або у разі покидання справи без розгляду апеляції зацікавлена сторона може передати справу на розгляд Священного Синоду у скороченому складі, який має винести рішення у двомісячний термін. Священний Синод має винести рішення у той самий строк, коли вищим органом згідно з пунктом 4 є Священний Синод у скороченому складі.

Стаття 199. Рішення церковних судів, що набрали чинності, є обов’язковими для сторін, для суду, який їх видав, та для всіх інших церковних органів.

Стаття 200. Рішення та акти церковного суду виконуються всіма церковними адміністративними органами.

Стаття 201. Правила церковного судочинства щодо окремих видів церковних спорів регулюються Регламентом розгляду церковних спорів, прийнятим Священним Синодом.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НАГОРОДИ, ДИСЦИПЛІНАРНА ТА МАЙНОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ У БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Розділ перший

НАГОРОДИ

Стаття 202. (1) За сумлінне та шанобливе виконання своїх обов’язків працівники Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату можуть бути нагороджені нагородами та відзнаками.

(2) Премії та відзнаки присуджуються Священним Синодом або єпархіальним митрополитом.

Стаття 203. (1) Священний Синод, на власний розсуд, за пропозицією єпархіального митрополита або за пропозицією настоятеля ставропігійного монастиря, нагороджує духовенство санами.

(2) Єпархіальний митрополит також може присуджувати посади відповідно до пункту 1, про що він повідомляє Священний Синод.

Стаття 204. (1) Священний Синод, на власний розсуд, за пропозицією єпархіального митрополита, за пропозицією настоятеля ставропігійного монастиря або ректора семінарії, може нагороджувати видатних діячів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату орденами, медалями, грамотами, грошовими та матеріальними винагородами.

(2) Єпархіальний митрополит може нагороджувати духовенство та працівників своєї єпархії орденами, медалями, грошовими та матеріальними винагородами за ревне виконання службових обов’язків.

(3) Ордени та медалі, засновані єпархіальним митрополитом відповідно до пункту 2, затверджуються Священним Синодом.

Стаття 205. Священний Синод та єпархіальні митрополити можуть нагороджувати мирян орденами, медалями, дипломами, грошовими та матеріальними винагородами за заслуги перед Болгарською Православною Церквою – Болгарським Патріархатом та відповідними митрополіями. Ці особи нагороджуються орденами та медалями, встановленими статтею 204.

Розділ другий

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Розділ 2.1.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 206. (1) Духівництво Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату несе дисциплінарну відповідальність за винне вчинення дисциплінарних проступків.

(2) Дисциплінарна відповідальність священнослужителів не виключає несення інших видів відповідальності.

Розділ 2.2.

ДИСЦИПЛІНАРНІ ПРОВОРОКИ

Стаття 207. Дисциплінарними проступками є:

1. порушення службових обов’язків;

2. затримка у виконанні, недбалість або нездатність виконувати службові обов’язки;

3. недотримання правил пристойності у службових стосунках та/або стосовно приватних осіб;

4. непристойна поведінка поза виконанням службових обов’язків;

5. невиправдана відсутність під час служби та/або у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Розділ 2.3.

ДИСЦИПЛІНАРНІ СКАРТАННЯ

Стаття 208. (1) Дисциплінарні стягнення:

1. зауваження – звернення уваги на допущену помилку з попередженням про її неповторення;

2. догана – догана винній стороні з явним запрошенням виправитися;

3. штраф – у розмірі до половини місячної заробітної плати;

4. усунення з посади священнослужителів – до письмового покаяння протягом одного року.

(2) Після закінчення терміну, зазначеного в пункті 4 абзацу 1, єпархіальний митрополит порушує церковну кримінальну справу про позбавлення сану перед церковним судом.

Розділ 2.4.

ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ДИСЦИПЛІНАРНИХ СТЯГНЕНЬ

Стаття 209. Дисциплінарні стягнення накладаються єпархіальним митрополитом протягом двох місяців з моменту виявлення порушення, але не пізніше одного року з моменту його вчинення.

Стаття 210. (1) Дисциплінарне стягнення накладається письмовим наказом, у якому зазначаються порушник, порушення та призначене покарання.

(2) Дисциплінарне стягнення вважається накладеним з моменту вручення постанови порушнику.

(3) Якщо наказ не може бути вручений, його надсилають рекомендованим листом з повідомленням про вручення на постійну адресу правопорушника за місцем проживання. Якщо особу неможливо знайти за цією адресою, наказ публікується в «Церковному віснику», після чого особа вважається повідомленою.

Стаття 211. (1) Дисциплінарне стягнення вважається погашеним після закінчення одного року з дня його накладення. Це не стосується покарань, передбачених статтею 208, пунктом 4.

(2) Накладене дисциплінарне стягнення у вигляді «звільнення з посади» може бути оскаржене зацікавленою особою до Священного Синоду у скороченому складі протягом 14 днів з моменту його накладення. Рішення Священного Синоду у скороченому складі є остаточним.

Стаття 212. Коли покарання досягло своєї мети, єпархіальний митрополит, на свій розсуд, має право достроково скасувати його.

Стаття 213. Для церковних працівників (мирян), які працюють за трудовими відносинами в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті та її відділеннях, застосовуються положення Трудового кодексу щодо дисциплінарної відповідальності.

Стаття 214. (1) Коли кримінальне переслідування порушено церковним судом або судом держави за правопорушення, пов’язані з діяльністю, здійснюваною особою, єпархіальний митрополит може усунути її на час, поки триває переслідування. Протягом цього часу вона не отримує винагороди.

(2) Після припинення кримінального переслідування або виправдання обвинуваченого остаточним вироком він поновлюється на посаді, з якої його було звільнено. За період звільнення він має право на компенсацію у розмірі його валової винагороди за весь період звільнення.

Розділ третій

МАЙНОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ –БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Стаття 215. Духовенство та церковні служителі в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті несуть майнову відповідальність за винно завдану шкоду Церкві.

Стаття 216. За шкоду, завдану навмисним злочином під час/або у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків, священнослужителі та церковнослужителі несуть відповідальність відповідно до болгарського законодавства.

Стаття 217. (1) За шкоду, завдану внаслідок недбалості під час/або у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків, священнослужителі та церковнослужителі несуть відповідальність у розмірі завданої шкоди, але не більше їхньої місячної заробітної плати до сплати податків.

(2) Особи, які несуть матеріальну відповідальність, несуть бухгалтерську відповідальність у розмірі збитків, але не більше ніж у чотирикратному розмірі їхньої валової заробітної плати, а у разі нестачі – у повному обсязі.

Стаття 218. Духовенство та церковні працівники несуть відповідальність за завдані збитки, але не за упущену вигоду.

Стаття 219. (1) Повна майнова відповідальність здійснюється в судовому порядку.

(2) Повна фінансова відповідальність духовенства вимагатиметься церковним судом на підставі аудиторського звіту, який надсилається до суду єпархіальним митрополитом.

(3) Провадження здійснюється відповідно до Регламенту розгляду церковних спорів.

Стаття 220. Повна майнова відповідальність церковних служителів здійснюється відповідно до процедури болгарського законодавства.

Стаття 221. (1) Обмежена майнова відповідальність встановлюється розпорядженням єпархіального митрополита, в якому зазначаються підстави та розмір відповідальності.

(2) Наказ має бути виданий та вручений винній особі протягом двох місяців з моменту виявлення порушення, але не пізніше одного року з моменту вчинення порушення.

(3) Особа, проти якої видано наказ, має право протягом 14 днів з моменту його вручення подати письмові заперечення, оскаржуючи підстави або суму стягнення.

(4) У випадку, зазначеному в пункті 3, єпархіальний митрополит може протягом одного місяця подати позов до державного суду. Якщо таких заперечень не буде подано, відшкодування збитків здійснюється шляхом утримання з винагороди винної особи до суми не підлягаючого секвестру доходу відповідно до Цивільного процесуального кодексу.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

СПЕЦІАЛЬНІ ПРАВИЛА ЩОДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКІВ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Стаття 222. (1) Працівниками Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є особи з релігійним званням та церковні служителі (миряни).

(2) Особами з духовним титулом є: Болгарський Патріарх, єпархіальні митрополити, єпископи, священики, диякони, ченці та черниці.

(3) Служителі церкви – це особи, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням діяльності, притаманної Церкві, – священнослужителі, співаки, продавці свічок та інші, а також ті, хто перебуває в управлінні Священного Синоду, митрополій, єпископств, церков та монастирів.

Стаття 223. (1) Права та обов’язки духовенства та ченців у ставропігійних та єпархіальних монастирях і черниць у єпархіальних монастирях визначаються канонічними правилами та цим Статутом.

(2) Особи, зазначені в пункті 1, підлягають обов’язковому медичному страхуванню відповідно до Закону про медичне страхування. Страхування здійснюється з бюджету Священного Синоду, для чого монастирі перераховують йому необхідні кошти.

(3) Спори щодо прав та обов’язків осіб, зазначених у пункті 1, розглядаються церковними судами.

Стаття 224. (1) Правовий статус осіб, зазначених у статті 222, пункті 2, визначається канонами Святої Православної Церкви та цим Статутом, які є для них керівними.

(2) Спеціальний режим, що застосовується до священнослужителів, включає: набуття духовного звання; спосіб визначення винагороди за нього; визначення їхніх прав та обов’язків і взаємовідносин з церковним керівництвом; відповідальність у разі винного невиконання покладених на них обов’язків; звільнення від духовного звання та порядок розгляду спорів церковними судами.

Стаття 225. (1) Духовенство, яке отримує винагороду, підлягає страхуванню від усіх застрахованих соціальних ризиків у рамках державного соціального страхування, а також медичному страхуванню відповідно до положень закону.

(2) Страховиком у випадках, зазначених у пункті 1, є відповідна юридична особа, яка виплачує винагороду духовенству.

Стаття 226. Священнослужитель, який підриває авторитет Церкви, а також коли він вчиняє дії як посадова особа перед державним судом без схвалення єпархіального митрополита, відповідно Священного Синоду, підлягає церковному покаранню.

Стаття 227. (1) Церковні працівники – це світські особи (миряни), яких призначають відповідними церковними органами та які користуються правами та обов’язками працівників, передбаченими Трудовим кодексом та іншими положеннями трудового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

(2) Положення пункту 1 не застосовуються до осіб, які здійснюють діяльність в окремі дні богослужіння або характер діяльності не передбачає існування трудових відносин через одноразовий характер виконуваної діяльності.

(3) Винагорода осіб, зазначених у пункті 2, визначається відповідно до цивільного законодавства зі спеціально виділених коштів, що надаються церковним радам на утримання храмів, або із зібраних пожертвувань після письмового дозволу єпархіального митрополита, наданого голові церковної ради.

ЧАСТИНА П’ЯТА

ПІДТРИМКА ЦЕРКВИ

Розділ перший

ДОХОДИ ТА ВИТРАТИ

Розділ 1.1.

ДОХІД

Стаття 228. Кошти Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополичих єпископів та їх підрозділів визначаються щорічними бюджетами доходів відповідно до порядку, затвердженого Священним Синодом.

Стаття 229. Кошти Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополій та їх відділень збираються з:

1. добровільні пожертви, заповіти та спадщина від фізичних осіб;

2. пожертви від юридичних осіб, державних установ, організацій та фондів;

3. друк та видання церковної літератури, виробництво та продаж церковних свічок та інших предметів, пов’язаних з літургійною та релігійною діяльністю та потребами;

4. дивіденди від діяльності комерційних компаній, що належать Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, митрополіям, церквам та монастирям;

5. дивіденди від діяльності комерційних товариств, у яких Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат та митрополії, церкви та монастирі мають частку або акціонерну участь;

6. доходи від встановлених речових прав на будівництво та речових прав користування, орендна плата та орендні платежі з нерухомого майна, наданого у користування третім особам, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, митрополіям та їх відділенням;

7. доходи від відсотків за банківськими рахунками та доходи від володіння або продажу цінних паперів;

8. церковні збори та штрафи;

9. доходи від церковних ферм;

10. державні субсидії Болгарській православній церкві – Болгарському патріархату, що передбачені Законом про державний бюджет;

11. інші джерела, що відповідають вимогам цього Статуту та законодавства Болгарії.

Розділ 1.2.

ВИТРАТИ

Стаття 230. Кошти з бюджету Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату – Священного Синоду, ставропігійних монастирів, митрополій та їх відділень витрачаються на:

1. заробітні плати єпископів, духовенства та церковних працівників у державних адміністраціях, затверджені відповідними органами влади;

2. утримання Церковної Ради;

3. утримання середніх та вищих богословських шкіл та їх пансіонатів;

4. підтримка утримання Патріаршого собору Ставропігійного храму-пам’ятника «Святий Олександр Невський»;

5. утримання Національного музею історії та археології Церкви, Інституту історії та архівів Церкви при Болгарському Патріархаті, церковних музеїв та бібліотек;

6. будівництво, утримання або оренда приміщень для Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополій та єпископств;

7. інвестування в комерційні компанії з метою збільшення церковного майна;

8. інвестування в цінні папери;

9. створення добровільних фондів для допомоги священникам, що вийшли на пенсію;

10. інші обґрунтовані необхідні витрати.

Розділ другий

БЮДЖЕТ, КОНТРОЛЬ ТА ЗВІТНІСТЬ

Розділ 2.1.

БЮДЖЕТ

Стаття 231. (1) Доходи та витрати Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату – Священного Синоду, ставропігійних монастирів, митрополій та їх відділень передбачаються та затверджуються в бюджетах на один фінансовий рік.

(2) Священний Синод передбачає винагороду згідно зі статтею 135, пунктом 21, бюджетом, що формується з доходів у рівному відсотковому співвідношенні від відрахувань з усіх митрополій, відрахувань зі ставропігійних монастирів та інших доходів.

(3) Фінансовий рік збігається з календарним роком.

(4) Церковне майно, доходи та витрати використовуються за цільовим призначенням.

Стаття 232. (1) Священний Синод затверджує зведений бюджет Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(2) Зведений бюджет складається з бюджетів:

1. Священний Синод;

2. митрополит бачить;

3. ставропігіальні монастирі;

4. середні та вищі богословські навчальні заклади;

5. установи, що безпосередньо підпорядковуються Священному Синоду.

(3) Єпархіальний митрополит затверджує зведений бюджет митрополії, який включає бюджети церков та єпархіальних монастирів.

(4) Бюджети, зазначені в пунктах 1-3, готуються відповідними фінансовими та бухгалтерськими відділами.

Стаття 233. Розпорядниками бюджетних коштів є:

1. Болгарський Патріарх або особа, призначена ним письмовим розпорядженням – для бюджету Священного Синоду;

2. єпархіальний митрополит – за бюджет митрополії;

3. настоятелі — для ставропігійних та єпархіальних монастирів;

4. ректори – для середніх та вищих богословських навчальних закладів;

5. голови церковних опікунських рад – для Патріаршого собору Ставропігійного храму-пам’ятника «Святого Олександра Невського» та церков;

6. директори та менеджери – для установ, фондів, компаній та інших.

Розділ 2.2.

ПРАВИЛА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОХІДНОЇ ЧАСТИНИ БЮДЖЕТУ

Стаття 234. Церковні органи стягують загальні церковні, судово-церковні, духовні та інші збори.

Стаття 235. Загальноцерковні збори стягуються на підставі встановленого сертифіката, що містить символіку Болгарського Патріархату.

Стаття 236. Судові збори стягуються у справах, що розглядаються церковними судами, та за всі документи, видані судовими органами.

Стаття 237. Офісні збори визначаються та стягуються церковною владою за засвідчення, видачу свідоцтв, засвідчення, видачу та засвідчення копій протоколів або рішень та інших документів.

Стаття 238. (1) Внески – це внески, що стягуються за виконання духовенством обов’язків та функцій.

(2) Коли християнин запрошує для проведення служби, окрім парафіяльного священика, іншого священика, а також диякона та співака, частина плати за службу, визначена для священика, виплачується кожному священику та церковному працівнику окремо.

Стаття 239. (1) Розмір зборів, що стягуються як дохід Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, визначається Священним Синодом.

(2) Єпархіальні митрополити можуть у виняткових випадках визначати суми нижчі за ті, що встановлені Священним Синодом.

Стаття 240. (1) Синодальний виробничий комплекс виготовляє церковне начиння, посуд, посуд та інші аксесуари, необхідні для церков, монастирів, духовенства та православних християн.

(2) Синодальний виробничий комплекс виробляє та постачає церковні свічки лише церквам, монастирям, каплицям та святилищам, якщо Священний Синод не вирішить інакше.

Стаття 241. (1) Свічки, що продаються в церквах і монастирях Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, постачаються та контролюються відповідно до умов, порядку та органів, визначених Священним Синодом;

(2) Єпархіальні митрополити, архієрейські вікарії, голови церковних опікунських рад та настоятелі/настоятельки монастирів зобов’язані забезпечити свічки для церков та монастирів відповідно до вимог, передбачених пунктом 1.

(3) Єпархіальні митрополити, архієрейські вікарії, голови церковних опікунських рад та настоятелі, які не виконують цього обов’язку, караються позбавленням сану відповідно до церковно-судової процедури, а настоятелі – відрізаними від сану.

Стаття 242. (1) Дохід від свічок, що утримується церквами та монастирями для відповідних митрополій, а також митрополіями для Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, визначається відповідно до Методології методу відрахувань, прийнятої Священним Синодом.

(2) Якщо зазначені відрахування не здійснюються, Священний Синод не забезпечує виплату заробітної плати, внесків на охорону здоров’я та соціальне страхування духовенству відповідної митрополії.

Стаття 243. (1) Церкви та монастирі щомісяця здійснюють відрахування до бюджету відповідної митрополії від договорів оренди, лізингу та інших договорів, а також від дивідендів від комерційних товариств у розмірах, визначених Священним Синодом.

(2) Митрополії, ставропігійні монастирі та синодальні відділи щомісяця здійснюють відрахування з бюджету Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату у розмірах, визначених Священним Синодом. Зведений бюджет Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату також включає відрахування від доходів від нерухомості та іншого майна, що перебуває у її власності, визначені Священним Синодом.

(3) Якщо зазначені відрахування, зазначені у пунктах 1 та 2, не здійснюються до бюджету Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, Священний Синод не сплачує винагороду, внески на охорону здоров’я та соціальне забезпечення духовенства відповідної митрополії.

Стаття 244. (1) Договори оренди, лізингу та встановлення права забудови та права користування укладаються у порядку, визначеному постановою, прийнятою Священним Синодом.

(2) Єпархіальні митрополити подають звіт про укладені договори оренди та лізингу, встановлені речові права на будівництво та речові права користування, а також інші угоди, укладені митрополіями та їх місцевими підрозділами – церквами та монастирями, до затвердження Священним Синодом річних бюджетів.

(3) Настоятелі ставропігійних монастирів та керівники інших відділів Священного Синоду подають звіт, передбачений пунктом 2, до затвердження Священним Синодом річних бюджетів.

(4) У разі невиконання зобов’язання, передбаченого пунктами 2 та 3, Священний Синод не затверджує бюджет відповідної митрополії, ставропігійного монастиря чи відділу Священного Синоду.

Розділ 2.3.

КОНТРОЛЬ ТА ЗВІТНІСТЬ

Стаття 245. (1) Посадовці Церкви, яким доручено отримувати та витрачати кошти, а також купувати, зберігати та продавати матеріальні цінності, є бухгалтерами.

(2) Особи, зазначені у пункті 1, несуть матеріальну відповідальність за довірені їм матеріальні та/або фінансові ресурси та здійснюють свою діяльність відповідно до цього Статуту та чинних нормативних актів.

Стаття 246. (1) Звіти про виконання бюджетів, затверджених Священним Синодом, перевіряються та приймаються Священним Синодом.

(2) Звіти про виконання бюджетів подаються Священному Синоду не пізніше 31 березня наступного року.

Стаття 247. (1) Священний Синод не пізніше 30 червня поточного року розглядає та затверджує звіти про виконання бюджетів і, за необхідності, доручає проведення перевірок щодо виконання зобов’язань щодо розподілу коштів, передбачених цим Статутом. У разі виявлення порушень вимагає складання звітів про перевірку щодо реалізації майнової відповідальності відповідальними особами.

(2) З метою здійснення контролю за витрачанням коштів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату Священний Синод призначає загальні та спеціальні ревізії у разі виникнення сумнівів щодо законного витрачання коштів, пропонуючи накладення покарання на винних осіб.

(3) Звіт про аудит має бути наданий поінформованій особі, яка може протягом семи днів подати заперечення до Священного Синоду.

Стаття 248. (1) Єпархіальний митрополит здійснює фінансовий контроль через фінансових аудиторів.

(2) Бюджетні звіти, затверджені єпархіальним митрополитом, перевіряються єпархіальним фінансовим аудитором і на основі його звіту подаються на розгляд Єпархіальної ради.

(3) Єпархіальний митрополит перевіряє та приймає поданий звіт і може доручити проведення аудиту та притягнення винних осіб до фінансової відповідальності.

Розділ третій

ЄДИНИЙ СИНОДАЛЬНИЙ РЕЄСТР МАЙНА, ЩО НАЛЕЖИТЬ БОЛГАРСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ, МИТРОПОЛІЯМ, ЦЕРКВАМ ТА МОНАСТИРЯМ

Стаття 249. (1) Єдиний синодальний реєстр нерухомого майна – церковного майна – ведеться Священним Синодом Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(2) Церковне майно – це майно, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, митрополіям, церквам та монастирям, у тому числі тим, що розташовані за межами території Республіки Болгарія.

(3) Кожна митрополія веде єпархіальний реєстр нерухомого майна – власності митрополії, церков та монастирів.

Стаття 250. (1) Реєстр ведеться за майновими ділянками, і для кожного об’єкта нерухомого майна: землі, будівлі та самостійного об’єкта в будівлі відкривається окрема ділянка. Кожна ділянка має унікальний номер. У разі поділу нерухомого майна ділянки відкриваються для новоутворених об’єктів нерухомості.

(2) Ділянка кожної нерухомості складається з таких трьох частин:

Частина «А» – щодо нерухомості: ідентифікатор, адреса, тип, площа, межі та цільове призначення.

Частина «Б» – щодо підстав набуття, права власності, встановлених обмежених майнових прав, укладених договорів оренди, лізингу та спільної діяльності.

Частина «Б» – для іпотек, вилучень та судових процесів щодо майна.

Стаття 251. (1) Запис до Єдиного Синодального реєстру вноситься посадовою особою, призначеною Священним Синодом, а до єпархіальних реєстрів – посадовою особою, призначеною письмовим розпорядженням відповідного єпархіального митрополита.

(2) Запис здійснюється шляхом оформлення правових актів, що підлягають запису, та обставин, передбачених статтею 250, у спеціальних книгах та на електронному носії. У разі розбіжності між двома записами, перевагу має запис, зроблений на папері. Паперовий реєстр скріплюється печаткою Болгарського Патріархату – Священного Синоду, а відповідної митрополії – печаткою митрополії.

(3) Будь-яка обставина, що підлягає запису згідно зі статтею 250, має бути зафіксована в єпархіальному реєстрі майна протягом 15 (п’ятнадцяти) днів, а в Єдиному синодальному реєстрі майна – протягом 30 (тридцяти) днів з дня її виникнення.

(4) Внесені правові акти та обставини за відповідними лотами утворюють том. Кожен том починається з нової нумерації аркушів. Наприкінці кожного року сформовані томи переплітаються, прошнуровуються, скріплюються печаткою реєстру та підписуються посадовою особою, яка проводить запис.

(5) Єпархіальні митрополити, ставропігійні монастирі та керівники інших відділів Священного Синоду зобов’язані надавати допомогу Єдиному синодальному реєстру майна та своєчасно надавати повну та точну інформацію про майно – церковне майно, що знаходиться на їхній території.

Стаття 252. (1) Довідки та копії з Єдиного синодального реєстру робляться з дозволу Генерального секретаря Священного Синоду, а з єпархіальних реєстрів — з дозволу єпархіального митрополита.

(2) Особи, зазначені у пункті 1, повинні письмово дозволити проведення запитів та складання протоколів, якщо це необхідно для їх пред’явлення судовим та адміністративним органам.

(3) Священний Синод затверджує правила щодо умов та порядку внесення записів, а також ведення та зберігання реєстрів майна – церковного майна.

Розділ шостий

ПРАПОР І ПЕЧАТКИ

Стаття 253. Прапор Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є: зеленим, на якому золотим кольором зображено храм із трьома куполами, увінчаний єпископською короною, з обох боків з дикирами та трикирами та з написом: «Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат» та трьома роками возведення в ранг Патріархату Болгарської Православної Церкви – 927, 1235 та 1953.

Стаття 254. (1) Болгарський Патріархат та Священний Синод мають круглу печатку з написом навколо: «Болгарський Патріархат * Священний Синод *», а посередині – зображення храму з трьома куполами, оточеного гілками, та рік – 1953.

(2) Особиста печатка Болгарського Патріарха кругла з написом навколо: «Болгарський Патріарх (ім’я та рік інтронізації)», а посередині – митра, дикири та трикири.

Стаття 255. (1) Єпархіальні ради мають круглу печатку з написом навколо: «… єпархіальна рада», а посередині – хрест з вінком.

(2) Особисті печатки єпархіальних митрополитів – кругла печатка з написом навколо: «… митрополит …», нижче – рік інтронізації, а посередині – митра, дикирій та трикирій.

Стаття 256. (1) Церковні свічники мають круглу печатку з написом навколо: «Церковний свічник», знизу – місце розташування, а посередині – хрест.

(2) Єпархіальні органи контролю мають круглу печатку з написом: «… єпархіальний фінансовий ревізор», а посередині – хрест, а Єпископська контрольно-фінансова комісія – печатку з написом: «Єпископська контрольно-фінансова комісія – Священний Синод».

Стаття 257. Єпископства мають круглу печатку з написом навколо неї: зверху – «Єпископство», знизу – місцезнаходження, а посередині – хрест.

Стаття 258. (1) Церковні опікунськи ради мають круглу печатку з таким написом навколо: «Церковна опікунська рада при церкві св. … у …», а посередині – хрест.

(2) Парафіяльні священики мають круглу печатку з написом навколо: «Парафіяльний священик при церкві «Св. …», у місті (селі) …», а посередині – хрест.

Стаття 259. Патріарший собор Ставропігіальний храм-пам’ятник «Святий Олександр Невський» має круглу печатку з написом навколо: «†Патріарший собор †Святий Олександр Невський Ставропігіальний храм-пам’ятник «Святий Олександр Невський» Софія», а посередині – зображення святого, храму та трьох років: 1882, 1912 та 1924.

Стаття 260. Печатки ставропігійних монастирів:

Рильського монастиря – кругла печатка з написом навколо: «Рильський святий монастир», а посередині – зображення святого Івана Рильського з написом: «Святий Іван Рильський Чудотворець»;

Бачковського монастиря – кругла печатка з написом навколо: вгорі – «Монастир Святої Богородиці», внизу – Бачково, а посередині – зображення Святої Богородиці з Дитиною;

Троянського монастиря – кругла печатка з написом навколо: «Троянська св. обитель», а посередині – «Успіння Діви Марії».

Стаття 261. Єпархіальні монастирі мають круглу печатку з написом навколо неї: «… монастир «Св. …», а посередині – зображення святого.

Стаття 262. Софійська духовна семінарія має круглу печатку з написом навколо: «Софійська духовна семінарія «Святий Іван Рильський», а посередині – хрест.

Стаття 263. Пловдівська богословська семінарія має круглу печатку з написом навколо: «Пловдівська богословська семінарія», а посередині — хрест.

ДОДАТКОВЕ ПОЛОЖЕННЯ

§ 1. Для цілей цього Статуту: «Святий Синод» – це Священний Синод у повному складі.

ПЕРЕХІДНІ ТА ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 2. Існуючі юридичні особи Болгарської Православної Церкви на момент набрання чинності Законом про конфесії (опублікованим у Державному віснику, випуск 120 від 29.12.2002) згідно зі скасованим Законом про конфесії згідно зі статтею 6 (скасований § 8 Закону про конфесії) та згідно зі скасованим Статутом Болгарської Православної Церкви (скасований § 11) зберігають свій статус юридичних осіб.

§ 3. (1) Майно юридичних осіб – церков та монастирів, які приєднуються до інших юридичних осіб – церков та монастирів, переходить у їхню власність.

(2) Майно митрополії як юридичної особи, що приєднується до іншої митрополії, переходить у її власність, а при поділі – майно існуючої митрополії розподіляється між новоствореними митрополіями за рішенням Церковного Собору.

§ 4. (1) Літургійні речі померлого Болгарського Патріарха залишаються у Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті.

(2) Літургійне приладдя померлого єпархіального митрополита залишається у митрополії, а приладдя колишнього митрополита — у митрополії, в якій він служив.

(3) Літургійні речі померлого єпископа без єпархії та чернечого духовенства, яке не перебуває в монастирі, залишаються в монастирі, в якому вони були пострижені, якщо вони не були заповідані іншому відділу або установі Церкви.

§ 5. До правочинів, укладених до набрання чинності цим Статутом, застосовуються правила Статуту Болгарської Православної Церкви 1951 року (скасованого § 11).

§ 6. Священному Синоду протягом 1 року з дня набрання чинності цим Статутом затвердити підготовлені статути внутрішнього устрою ставропігійних монастирів, а єпархіальному митрополиту – єпархіальних монастирів.

§ 7. Священному Синоду протягом 1 року з дня набрання чинності цим Статутом необхідно прийняти Регламент судочинства Церковного суду відповідно до статті 188, пункту 2.

§ 8. Священному Синоду протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Статутом прийняти Постанову про контроль, умови та порядок продажу свічок у Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті відповідно до статті 241, пункт 1, а також розробити Методику методу відрахувань відповідно до статті 242, пункт 1.

§ 9. Священному Синоду протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Статутом прийняти Положення про порядок укладання договорів оренди, лізингу, встановлення права забудови та права користування.

§ 10. Священному Синоду протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Статутом прийняти правила щодо умов та порядку внесення записів та щодо порядку ведення та зберігання реєстрів майна – церковного майна.

§ 11. (1) Цей Статут скасовує чинний Статут Болгарської Православної Церкви, затверджений відповідно до положень Закону про віросповідання, скасованого Законом про релігійні конфесії (опублікований у Державному віснику, випуск 120 від 29.12.2002, чинний з 02.01.2003).

(2) Статут набирає чинності після його публікації в Церковному віснику.

Проблема фрази «не має значення»

У класичному православному вченні людська особистість має онтологічну цінність тому, що створена «за образом Божим» до будь-якої особистої віри, покаяння чи хрещення. Образ не руйнується гріхом; його можна затьмарити, спотворити, але він залишається, тому залишається можливість покаяння та поклоніння.

У цьому контексті твердження про те, що людина «без Христа не має значення», за умови його сприйняття у суворому сенсі, вступає у напругу з базовою антропологічною передумовою православ’я. Мова спасіння («без Христа немає спасіння») переноситься на саму мову людського значення («не має значення»), тим самим розмиваючи розрізнення між онтологічною цінністю людини як образу Божого; та есхатологічним виходом людини, який у православному вимірі є невіддільним від Христа та Церкви.

Архімандрит Никанор підкреслює цю напругу, згадуючи текст св. ап. Павла, за яким «невіруючий чоловік освячується дружиною віруючою, і дружина невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7:14). У цьому уривку невіруючий подружній партнер, згідно зі суворими критеріями «поза Христом», не є «незначущим», а розглядається як реальний адресат дії освячення, що звершується через співпричастя з віруючим. Це означає не нульове, а «просвітницьке» значення.

Між ревністю та деформацією: сильна інтуїція Никанора

На цьому тлі стає зрозуміло, що реакція архімандрита є не просто «емоційною». Він вловлює богословський ризик: перетворити Христа зі Спасителя кожної людини на критерій «цінності» людини. У патристичній традиції фундаментальна формула є заперечною щодо спасіння: «без Христа немає спасіння, без Церкви немає видкуплення», але вона не поширюється на онтологічне значення людської особистості.

У цьому сенсі Никанор обстоює дві засади: абсолютну необхідність Христа для спасіння — тобто ядро християнської сотеріології; абсолютну онтологічну цінність кожної особи — включно з невіруючим, відступником чи гонителем — як носія образу Божого та об’єкта спрямованої Божої любові.

Його критика спрямована проти тієї теологічної мови, що вдається до підміни тези: від «без Христа людина є загубленою» до «без Христа людина не має жодного значення».

Це не просто стилістична відмінність. Перший підтверджує трагедію людини поза Христом, другий ставить під сумнів власну онтологічну цінність.

Богословський центр: Христос як Логос і людське буття.

Якщо Христос є Логосом, «через Якого все сталося», як свідчить Пролог Євангелія від Іоанна, то кожна людина певною мірою пов’язана з Ним уже в самому акті творіння. Творчість за образом Логосу передує історичному прийняттю чи відкиненню благодаті.

У цьому світогляді людина «без Христа» означає не особу, позбавлену Божественного піклування, а людину, яка в силу своєї свободи та гріхопадіння свідомо ухиляється від спасительного співпричастя з Христом і Церквою. Він трагічний, але не «неактуальний».

Мова «не має значення» легко перетворюється на антропологічний цинізм: «ворог», «атеїст», «блудний» — це категорії, через які часто проєктуються колективні страхи та ненависть. Звідси до виправдання жорстокості — вербальної чи практичної — лише один крок. Православна традиція, однак, стоїть на протилежному полюсі: вона вбачає у найвіддаленішій людині не «зайвого», а трагічно втраченого брата.

Покаяння як богословський жест

Архімандрит Никанор не обмежується теоретичною критикою, але вказує на сутнісний екзистенційний критерій: готовність до визнання словесної помилки та виявлення покаянного жесту. Приклад, який він являє своїми публічними вибаченнями перед патріархом Даниїлом, має не лише моральне, а й глибинне богословське значення: у православному етосі істина про Бога і людину засвідчується не сухими догматичними формулами, а автентичним рухом серця – через покаяння.

Тож його критика культури «Я ніколи не помиляюся» не є однобокою, а звертається до самого кореня проблеми: теологічний дискурс, що знецінює людську особистість, зазвичай супроводжується духовною самовпевненістю. Там, де інший «не має значення», покаяння стає позбавленим сенсу.

До більш вичерпної формули: поєднання абсолютності Христа й абсолютної цінності людини.

З теологічного погляду полеміка може бути продуктивною, якщо вона веде до точнішого формулювання, яке захищає обидва аспекти православної істини. Одна така формула могла б звучати так: «Без Христа немає спасіння, але немає людини, яка не мала б значення для Христа».

Перша частина зберігає сотеріологічний максимум: православна віра не знає спасіння поза Христом та Його Церквою. Друга частина зберігає антропологічний максимум: для Христа немає «зайвих» людей; Його втілення, хрест і воскресіння — задля «життя світу», а не для обмеженого кола «значущих» осіб.

Таким чином, напруга «віра – цінність» не вирішується коштом одного, а розкривається у повноті православного парадоксу: Христос є і мірою істини, і гарантом безумовної значущості кожної людини.

Перспектива для бесіди у церкві

У цьому сенсі позицію архімандрита Ніканора, поза журналістськими акцентами, можна прочитати як важливу корекцію того, як православна мова описує «інше». Вона нагадує, що ревність до Христа не виправдовує антропологічні формулювання, які суперечать найглибшим інтуїціям Спокути щодо людини.

Якщо ця дискусія залишиться на рівні особистих атак та суперечок у соціальних мережах, вона неминуче призведе до глибшого розділення. Проте, якщо сприйняти це як привід для перегляду нашого дискурсу — повернувшись до Отців та Писання з питанням про те, як ми окреслюємо стан «людини без Христа», — відповідь Никанора може започаткувати більш зрілу церковну бесіду про те, як синтезувати істину та любов у самих словах нашої проповіді.

Лалю Метєв

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Звичайно, вибори єпархіального архієрея не можна назвати унікальною подією в житті БПЦ, але цього разу вибори призвели до серйозної кризи, яка поставила важливе церковне питання про участь священства та мирян у житті Церкви. Безперечно, що в контексті цієї кризи пройдуть і вибори патріарха, призначені на червень.

І. Чим викликана криза?

Процедура виборів митрополита БПЦ передбачає участь як представників вищого кліру, так і священства та народу. Перший етап полягає в тому, що Священний синод надає єпархіальним виборцям (клірикам та мирянам) список єпископів, в якому є всі схвалені кандидати на вакантну кафедру митрополита. Виборці таємним голосуванням обирають дві кандидатури, які набрали більшість голосів. Через тиждень проходить другий етап, коли члени Синоду обирають одного з двох єпископів новим митрополитом.

Участь духовенства та народу у виборах єпископів на митрополичих кафедрах веде свій початок від часу відновлення Болгарської церкви наприкінці XIX століття. Тоді Болгарія була частиною Османської імперії, а боротьба за національне визволення була тісно пов’язана з боротьбою за незалежну Церкву. Відтворення та затвердження Болгарського екзархату тоді були спільною справою кліриків та мирян, і з того часу у Статуті Болгарської церкви утвердилися принципи їхньої активної участі у справах Церкви.

Криза, яка виникла на початку цього року при виборі Сливенського митрополита, була спровокована спробою виключити участь священства та мирян у голосуванні і таким чином залишити рішення про нові призначення повністю у владі митрополитів. У лютому цього року, після тижня з часу голосування, Священний Синод не затвердив єпархіальний вибір двох кандидатур і не визнав першого етапу виборів без згадки про конкретні порушення процедури. З неофіційних джерел стало зрозуміло, що синоду не подобається жоден із двох обраних кандидатів – ні Агатопольський єпископ Єрофій (колишній вікарій Сливенського митрополита Іоанікія), ні Константійський єпископ Михаїл.

До всього неофіційно проштовхується ідея, що єпархіальні вибірники не мають потрібних можливостей зробити правильний вибір, і що зробити це належним чином можуть лише самі члени синоду. Тому на тому ж засіданні, на якому було скасовано результати єпархіального голосування, було ухвалено Постанову про внесення змін до процедури виборів митрополита в БПЦ. Постанова скасовувала перший етап виборів та встановлювала новий порядок, згідно з яким вибори митрополита будуть проводитись лише членами Священного синоду. За ухвалення постанови проголосувало дев’ять із дванадцяти присутніх його членів, проти було четверо, причому голосування проходило за відсутності Болгарського патріарха Неофіта. І відразу ж було призначено дату, коли планувалося вибрати Сливенського митрополита за новими правилами.

Це рішення стало безпрецедентним у новітній історії БПЦ – і невипадково його розцінили як припинення дії Статуту БПЦ в основній його частині виборів митрополита. Подібні серйозні зміни статуту можуть бути прийняті тільки Церковним собором – вищим законодавчим органом БПЦ, в якому також беруть участь єпископи, священство та миряни. За статутом Церковний собор має відбуватися раз на чотири роки, але востаннє проходив 16 років тому – у грудні 2008 р.

ІІ. Реакція

Спроба виключити священство та мирян із виборного процесу в Церкві викликала бурхливу реакцію церковної спільноти, яка здивувала членів синоду.

Слівенські виборщики одразу висловили своє невдоволення тим, що результати виборів були скасовані, незважаючи на те, що пройшли за дотримання всіх правил під наглядом Варненського і Великопреславського митрополита Іоана, який тимчасово управляв єпархією. Протест проти дій синоду об’єднав священство і мирян, розпочався збір підписів проти скасування виборів і проти самої Постанови, яка передбачає їх скасування. Збір підписів проходив повсюдно — і в містах, і в селах, не лише у храмах, а й у магазинах, бібліотеках, і навіть прямо на вулицях. Це привернуло увагу і місцевої влади, яка висловилася на підтримку своїх громадян.

Хвиля невдоволення швидко охопила всі єпархії та всю країну загалом. Спроба зміни одного з основних принципів статуту БПЦ – участі народу Божого в управлінні Церквою – об’єднала «консерваторів» та «лібералів», «русофілів» та «русофобів», людей, які становлять увесь суспільний спектр, хоч і сповідують протилежні ідеологічні погляди. Було подано скарги та апеляції до всіх державних інституцій – парламенту, уряду, адміністрації президента, ці скарги закликали всю державу відреагувати на ситуацію, оскільки порушення статуту БПЦ з боку її вищого керівного органу є питанням національного значення.

Міністр правосуддя оприлюднив свою думку, згідно з якою «запропоновані ad hoc зміни у виборній системі мають потенціал генерувати поділи та суперечки і зрештою матимуть негативні наслідки як для БПЦ, так і для віруючих». Подібна одностайність, якої зазвичай не спостерігається в різко поляризованому болгарському суспільстві, ясно позначила червону лінію, яку не варто переходити.

У той же час троє митрополитів опублікували так звані «Особливі думки», в яких були представлені аргументи проти ухвалення вищезгаданої Постанови про скасування першого етапу виборів. Це були митрополит Ловчанський Гавриїл, Відинський Данило та Неврокопський Серафим. Пізніше до них приєднався і митрополит США, Канади та Австралії Йосип.

Юристи та фахівці з канонічного права опублікували у ЗМІ та соціальних мережах свої аналізи, думки та коментарі щодо запропонованої синодом Постанови зміни порядку виборів митрополита. Висновки полягали в тому, що воно суперечить канонам Православної церкви, принципам і духу Статуту БПЦ, а з його ухваленням порушуються завіти діячів болгарського національного Відродження XIX століття, які боролися за незалежність Болгарської Церкви.

Масовий громадський протест змусив синод змінити свою позицію. Спочатку Варненський митрополит Іоан, місцеблюститель Слівенської єпархії, під керівництвом якого пройшли єпархіальні вибори, відкликав свій підпис під текстом постанови. У своїй заяві головною причиною він вказав одностайну незгоду священства і мирян своєї власної єпархії, з якими він на прохання провів кілька зустрічей: «Миряни та священики глибоко засмучені фактом, що їх позбавили права голосу при виборі нового митрополита… Розчарування та біль усіх пов’язаний з тим, що наш підпис стоїть під листом, де було запропоновано цю постанову».

Після цих подій на засіданні 12 березня, коли спочатку передбачалося, що синод обере митрополита за новими правилами, архієреї очікуваним чином проголосували за скасування спірної ухвали. Проте рішення про скасування результатів єпархіальних виборів залишилося чинним, таким чином процедуру виборів Сливенського митрополита було перезапущено наново.

ІІІ. Протест та контра-протест

Під час синодального засідання 12 березня перед будівлею синоду в самому центрі болгарської столиці зібралися священики – частина з них вийшла на протест, а інша – на контр-протест, який по суті з’явився опозицією. Ця безпрецедентна картина – священики і миряни, які протестують перед синодом, і поліцейський кордон, що розділяє їх на дві групи, яскраво ілюструвала глибоку кризу БПЦ.

Одну частину протестувальників складали клірики та миряни Сливенської єпархії, до них приєдналися представники Неврокопської, Відінської, Софійської та інших областей. Вони протестували як проти скасування першого етапу виборів, так і проти спірної ухвали.

З іншого боку «барикади» був контра-протест, там були священики та миряни, черниці та служителі Пловдівської єпархії, яких привезли до Софії з однотипними плакатами на безкоштовних автобусах. Цей контр-протест був організований в єпархії Митрополита Пловдівського, одного з найвпливовіших і амбітних болгарських митрополитів. Цих людей привезли, щоб вони підтримали Священний синод «безумовно», незважаючи на рішення, які він ухвалить. Так вони продемонстрували ідею беззаперечного підпорядкування вищої церковної влади, незалежно від того, правильні рішення вона ухвалює чи ні. Тому вони стояли із плакатами «Ми підтримуємо Св. Синод».

Мета контр-протестувальників не була конкретною, де вони заявляли якусь позицію у цьому конфлікті. Швидше, вони стали наочною демонстрацією абсолютної влади митрополита над своєю єпархією та її людьми, у тому числі над їхньою совістю. Їхня присутність у столиці мала показати всім, у тому числі й іншим митрополитам, як можна «твердою рукою» керувати своєю паствою, а не виявляти «слабкість», дозволяючи «простим» священикам і мирянам втручатися в «архієрейські справи».

На практиці на площі зіткнулися дві тенденції у болгарському церковному житті. Перша відстоює право духовенства та мирян на свій голос при виборі митрополитів та патріарха та закликає до реальної співпраці між вищим кліром, священиками та народом, а друга наполягає на авторитарній моделі управління церковним життям з боку єпископату.

Бурхливі події останніх тижнів у Сливенської єпархії не з’явилися винятком у новітній церковній історії країни – вибори нових митрополитів це по суті катаклізм, особливо в приморських єпархіях, де є різнобічні економічні інтереси. Але справжні протести священства та мирян, діалог та зміна думок членів синоду показали ще щось важливе – у Болгарській церкві немає тієї жорсткої вертикалі влади, яка багатьом знайома насамперед щодо РПЦ. Традиції Болгарського Екзархату, а також сильний вплив та близькість Еладської церкви, де діє синодальна модель управління, не дозволяють БПЦ зміцнити одноосібну владу предстоятеля. Видається важко здійсненною і ідея концентрації церковної влади – адміністративної та законодавчої – цілком і повністю в руках вищого кліру. Однак прагнення цієї ідеї з боку єпископату залишається і надалі серйозним викликом, який стоятиме перед болгарськими християнами в наступні роки.

Очікується, що у контексті цього церковного протиборства відбудуться і майбутні вибори Болгарського патріарха. Саме особистість нового патріарха значною мірою визначить, яка з двох тенденцій – соборності чи авторитаризму – візьме гору у житті БПЦ.

Поліна Спірова, старший викладач із релігійної педагогіки Богословського факультету Софійського університету «Св. Климента Охридського», Болгарія

Златіна Іванова, візантолог, незалежний дослідник, Болгарія

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

До духовенства та православних християн Пловдивської єпархії

(Болгарська Православна Церква)

Боголюбивим отцям, братам і сестрам!

У виконанні апостольського наказу: «Беріть уділ у потребах святих, будьте гостинні до чужинців! Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте! Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче! Думайте між собою однаково; не величайтеся, але наслідуйте слухняних; не вважайте за мудрих себе! Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми! Коли можливо, якщо це залежить від вас, живіть у мирі зо всіма людьми!» (Рим.  12:13-18).

Щоб посилити наші молитви в ці дні кровопролитної війни, що спалахнула серед православних народів внаслідок військового нападу Росії на Україну.

Наказую в день нашого національного свята 3 березня в усіх храмах єпархії Пловдивської єпархії з 11 ранку – молитву за мир. Бо той же апостол Павло говорить нам: «Бог покликав нас до миру». (1 Кор. 7:15).

У кафедральному соборі Пловдивської єпархії «Успенське» у м. Пловдив об 11 годині зустріне св. Хрест з монастиря «Святої Трійці» – Хрестова гора, бо Хрест є прапором миру та християнської непереможності. Також будуть привезені всі чудотворні ікони та святі мощі з єпархії.

Ми по-батьківськи закликаємо Божий народ до участі в молитві за мир.

Благодать і мир від Бога Отця і від Господа Ісуса Христа, Князя миру, нехай буде з усіма нами!

† Митрополит Пловдивський Миколай

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Пловдивська Свята Митрополія

Але з десяти тільки один повернувся, щоб подякувати Господу. І Господь запитав: «Чи не всі вони зцілилися, а де інші дев’ять?» Нарешті Він нагородив цілителів, які дякували Йому, сказавши Йому, що Його спасла Його.

Питання в тому, що відбувалося від того моменту, коли хворі вірно шукали Божої волі і підкорялися, до моменту, коли вони не хотіли дякувати Господу і виявляли невдячність.

Їхня невдячність була не суттю їхньої проблеми, безпорадності, а симптомом. Нам потрібно знати, що Господь не дивиться назовні, а є Серцеїдом. Погані мотиви часто ховаються за добрими вчинками, а добрі мотиви можуть ховатися за зовні хитрими вчинками. Господь дивиться на настрій наших сердець. Оскільки ці зцілені люди не дякували Богу, це щось означає. Що це може означати? Імовірно, наша велика проблема, коли ми ведемо духовне життя, полягає в тому, що наша мета неправильна. Чого хотіли хворі, прокажені? З глибокою вірою в свою безнадійність вони шукали милосердя у Господа, виконуючи все, що Він їм сказав, але була одна велика проблема – вони зробили це, щоб зцілити і були зосереджені тільки на себе, вони дивилися тільки на свою проблему, для них Бог був їхньою хворобою і їхним вилікуванням. Вони використовували Господа, бо не мали іншого виходу, щоб одужати. Їхня віра, молитва, пошук милосердя мали своїм центроцентрічним своє «Я», своє зцілення, вони були замкнені в собі. Однак Бог дає все, коли ми Його просимо. Те, що Господь дасть нам дари, не означає, що ми в безпеці – після того, як Він дав їх нам, – але це залежить від того, як ми ними розпорядимося. Що робили хворі, які зцілювалися? Вони сказали: оскільки я зараз зцілений, це те, що я шукав, що мені до Христа? Що мені до Бога? Мій бог такий – бути здоровим, здоровим, безпечним, підтягнутим. І якщо випадково Бог не виконає моїх прохань, я буду скандальною, я відречуся від Нього і відкину Його!

Запитаймо себе, чому ми хочемо вести духовне життя і брати участь у Таїнствах Церкви? Чи для того, щоб задовольнити наші потреби та зміцнити наш індивідуалізм та егоїзм? Або це глибокий пошук особистих стосунків з Богом? Що сказав у собі той, хто пішов дякувати Господу? – Мене цікавить не тільки те, що я видужав.

Хтось зробив мені добро, Хтось подарував мені здоров’я! Він є джерелом життя, я забуваю свою хворобу, я забуваю своє здоров’я, я забуваю все і йду Йому подякувати. Він є причиною мого існування. Ми розпещені у стосунках, налаштовані, зовні ніби ми зацікавлені в хорошому, наприклад, в любові, але якщо поглянути назовні, то побачимо, що наше Я — тиран і егоїст, який хоче задовольнити свої потреби. панування над іншими, і тому ми стаємо неспроможними встановити стосунки з іншим – і з Богом – або, точніше, навернути його. Людина, яка не може вступити у стосунки з Богом, не може вступити у стосунки з собою, тобто. зрозуміти своє справжнє «я», чого він хоче, зв’язатися зі своїм серцем і відповідно він не може зв’язатися ні з якою людиною. Відносини, які вона створює, визначаються іншими зовнішніми умовами, факторами та законами. І ми шукаємо такого копання, тому що нам страшно і ми такі, тому що ми дивимося тільки на себе, у нас є своє призначення, мрії, фантазії і приходимо до церкви і намагаємося з криком, на колінах змусити Бога задовольнити наші прохання і якомога швидше як він їх задовольняє, Ми забуваємо. Ми відмовляємося від Нього, Він забувається, тому що наше бажання відрізнялося від Бога. І ми стаємо пристосованими людьми; або мертвих людей, т.е. бідні люди. Наш обов’язок — трохи пошкребти нашу поверхню і подивитися, що відбувається всередині, що таке наше справжнє «я» і чого воно хоче. Якщо ми насправді не розуміємо, хто ми і чого хочемо, у нас немає ні молитви, ні покаяння, ні реальної участі в Таїнствах. Наші вчинки – це ознаки і симптоми нашого Я, яких ми не знаємо, ми плачемо за свою зовнішню поведінку, але ми безсилі і вперті бачити, що відбувається всередині нас.

Ти бачив? Хворі шукали зцілення вірою, послухом Христу, але, одужавши, забули про Нього. Чому? Це була їхня мета, це було їхнє прохання, не Христос, не Бог, а їхня хвороба, здоров’я, їхнє «я». Хіба це не відбувається в нашому житті щомиті, щодня? Давайте ми будемо трішки чеснішими і досліджуємо себе. Не тільки у наших стосунках з Богом, а й у наших стосунках з людьми, з нашими братами, з самим собою. Ми живемо в фальшивих почуттях, ми божевільні, обманюємо себе, одягаємо маску і не наважуємось зазирнути глибше, бо боїмося. Але чому ми повинні боятися? Оскільки Бог є нашим Отцем і любить нас. Ми боїмося не лише тому, що побачимо наше спустошення і тому, що не довіряємо Божій любові, а і тому, що ми не хочемо перестати вірити, що ми командуємо, що ми підтримуємо себе, і якщо ми побачимо наше спустошення, ми в колапсі. Але не турбуйся, і впавши ми можемо піти до Христа; але у цьому правдивши.

Це означає вирішити, куди я хочу повернути своє серце, куди я хочу повернути свою свободу. У наших труднощах ми так багато обіцяємо Богу, ми даємо стільки обітниць — божевільним способом — і як тільки наші вимоги виконуються, ми забуваємо про все. У стосунках з людьми ми живемо в схемі сором’язливості, невпевненості, планування, використання тактики, тому що не наважуємось говорити собі правду. Ми не сміємо нічим ризикувати, не сміємо нічого втрачати, не хочемо обрізати свої егоїстичні очікування та прагнення. Отже, що відбувається? Ми залишаємося замкнутими в собі, міцно обійнятими. Але чи надає це наше життя сенсу? Отже, ми можемо рухатися вперед? Тож чи можемо ми зрозуміти красу життя? Тож чи можемо ми зрозуміти, що життя — це Христос? Все, що відбувається в нашому житті, — це благословення від Бога і можливість зрозуміти, хто ми є насправді. Якщо ми перебуваємо в трагічному стані, не соромтеся, не лякайтеся.

І це надія Церкви, яка каже – входиш у вовка, виходиш голубом, входиш у демона і виходить ангелом.

Те, що ми дуже погані, не зупиняє. Проблема в тому, що ми брешемо, екзистенцінє брешемо. Ми не говоримо, чого хочемо і чого очікує наше серце, а прикидаємось дурнями, граємо в театр, і з собою, і в повсякденному житті, і з Богом. Однак Бог дає нам все і дає нам можливості відкрити себе, не впливати на нас, не докоряти, а зцілювати. Якщо ми не знаємо, хто ми, у якому стані, не може бути ні зцілення, ні справжньої молитви, ні справжнього покаяння.

Отже, проблема не в невдячності зцілених, а в їх брехні, що вони шукали Божого милосердя, а насправді шукали власного виправлення. Давайте вирішимо, що означають слова «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!», що для нас означає це прохання, який його зміст: наше Я, наші бажання чи Сам Христос і наш брат?

архим. Варнава Янку

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Тертуліан написав безліч есе, які роз’яснюють пункти християнської доктрини і захищають його від нападів критиків. На жаль, на більш пізньому етапі свого життя він залишає Церкву (незадоволений тим фактом, що, незважаючи на його моральну чистоту, християни, як і раніше вважали його грешником) і переходить до секти монтанистів [3], а в кінці свого життя незадоволені ними, по словами блаженного Августина, заснував власну секту [4]. Однак це твердження було оскаржене [5], Немає жодних письмових джерел, збережених «Тертуліанців», і при цьому не відомо, чи були вони засновані Тертурліаном або прийняли його ім’я через якісь прихильності до карфагенського апологета. Згідно Жулану Бару, цілком можливо, що «тертуліанці», можливо, використовувалися як синонім «африканських монтанистів», могли бути відокремлені від монтаніського руху в Карфагені або взагалі не були монтаністами [6] .- відсутність надійних даних допускає багато тлумачень. Також можливо, що Тертуліан повернувся до Церкви в кінці свого життя, оскільки існує така думка, але ця гіпотеза також не має підтвердження. Однак, незважаючи на його долю, за словами історика церкви Павла Малицького: «Церква ставилася до нього з лагідністю і духом милосердного прощення. Вона цінувала його старанність у вірі і призначила своїм вчителем» [7].

Як письменник він визначається тим, що це був перший визначний  християнський богослов, який писав латинською мовою [8]. Він був плідним творцям та написав понад 30 робіт (деякі з яких вважаються втраченими). Його роботи були побудовані за правилами тодішньої риторики [9] і мають явно політичний характер. Згідно часу, коли вони були написані, їх можна розділити на два періоди: до-монтаниські та монтаниські, та, відповідно за їх змістом, також можна умовно поділити на три групи: апологетичні, догматичні (які дехто називає «єретичними») і моральні [10]. Умовна, бо вони діляться на ці групи на основі основного напрямку роботи, а не тому, що в них відсутні судження двох інших типів. Його основні роботи включають «Апологію християнства» [11] (до-монтаниські період, апологетика, 197 [12]), «За свідоцтво душі» (до-монтаниські період, апологетика, 198) і «Спростування єретиків» (до-монтаниські період, догматична, 203).

У працях древніх християнських апологетів, які не в повному обсязі відкидають філософію, розкриваються два основні підходи до неї. Один з них полягає в тому, щоб знайти схожість між філософією і християнством, демонструючи, що незалежний рух розуму (перед обличчям філософії) досягло певної істині, яка більш повно і точно роз’яснюється через Божественне Одкровення. Такий підхід наголошує на тому, що є цінним в філософії, що в ній є від християнства, щоб використовувати перше в якості основи, яка допоможе легше сприймати істини Одкровення – це шлях святого Юстина, філософа і мученика, Орігена і Климента Олександрійського.

У другому варіанті увага зосереджується на тому, що розглядається як негативна сторона філософії, на її віддаленість від християнства, це було зроблено для того, щоб більш чітко розрізняти дві групи: еллінів, що приєднуються до Божественного Вчення, і Християни, які не відхиляються та не відступають від Бога – це практично шлях, по якому йде Тертуліан.

Без сумніву, ці два підходи розкривають не тільки місіонерську тактику, але і різне ставлення до філософії, різні погляди на її цінність. Обговорюваний автор може час від часу, у певної мірі, висловлюватися за філософію, але це скоріше є результатом крайнощів його риторичного завзяття, схильного перебільшувати, щоб більш ясно передати ідею, яку він хоче довести.

В його працях, крім місць, де піддається критиці філософія, є чимало таких, які передбачають певну філософську підготовку і усвідомлення, а також прийняття філософських поглядів, які відповідають істині Писання. Звичайно, Тертуліан не так яскраво формулює ці ідеї в своїй письмовій мові, тому що він, ймовірно, долає страх того, що його читачі підпадуть під вплив негативних елементів філософії.

Афіни та Єрусалим

Тертуліан був першим християнським богословом, який поставив питання про відносини між Афінами і Єрусалимом, Академією і Церквою [13]. Він особливо відомий своїми словами: «Що насправді пов’язано з Афінами і Єрусалимом? Яка угода існує між Академією і Церквою, між єретиками і християнами? Наша доктрина виникла в «дворі Соломона», який вчив, що Бога треба шукати з щирою простотою» (порів. Сол. 1:1)» [14].

Висловлена думка часто представляється в тому сенсі, що Тертуліан повністю відкидає філософію, заперечує необхідність використовувати розум і вважає, що розум протистоїть вірі – і це розуміння, мабуть, взагалі характерно для християнської релігії. Однак, як слід розуміти ці слова?

Разом з тим, перш ніж ми почнемо роздуми з цього питання, давайте розглянемо, чому апологет використовує в своїй роботі імена «Афіни та Єрусалим»?

Афіни в стародавні часи, принаймні, до шостого століття, є філософським, релігійним, культурним і політичним центром древньої Греції. Тут знаходиться знаменита Академія, заснована Платоном в 387 році до нашої ери, про яку також говорив Тертуліан. Для нього ця Академія є значущим втіленням грецької філософії. Філософія, хоча вона має багато напрямків і різноманіття поглядів, розглядалася в зв’язку з еллінським язичництвом, з акцентом на те, що це зовсім інше і суперечить Єрусалиму.

Єрусалим також є політичним і релігійним центром – Іудеї (його столиця) – як в Старому, так і в Новому Завітах. Це місто, де Святий Пророк і цар Давид, предтеча Господа Ісуса Христа у плоті, побудував Храм. Це місто, де Ісус Христос проповідує, творить чудеса; де він заарештований, засуджений, убитий, але і воскрес. Це місто, де Церква була заснована в день П’ятидесятниці і поширилася до краю землі. Афіни є центром язичницької та філософської мудрості і Єрусалим – Божественної та спасительної попередньої мудрості.

Давайте ще раз повернемось до питання про значення вищезазначених думок Тертуліана про Афіни і Єрусалим, Академію і Церкву. Ці слова мають його тлумачення, що допомагає прояснити їх значення: «Нехай всі спроби об’єднати християнство з стоїчного, платонічного та діалектичного матеріалу будуть відкладені!» [15]. З чого стає зрозуміло, що тут Тертуліан не має наміру протистояти християнства всієї філософії. Його теза полягає в тому, що вони дуже різні (за припущенням: християнство стоїть набагато вище філософії) і що їх не слід плутати, що істини християнства не повинні інтерпретуватися через призму філософських вчень. Його думки – заклик до критичності в оцінці філософії та її використання в християнському контексті [16]. Апологет турбується про «стурбованих культурними уявленнями про те, що істина Одкровення повинна інтерпретуватися філософами» [17].

Щоб краще зрозуміти значення композиції, в якій вони виявляються у «Відмові від єретиків», корисно зрозуміти, якою є їхня аудиторія. На відміну, наприклад, від «Апології християнства», яка була адресована римським державним діячам, тобто для людей, які є зовнішніми по відношенню до Церкви, «спростування єретиків» адресовано людям, які є її членами. Тертуліан писав християнам церкви в Карфагені, щоб захистити їх від небезпеки єресі [18]. Зокрема – різних гностиків [19], які загрожують спасінню вірного. Це також відносилося до філософії. Наприклад гностики Валентина [20] використовували філософію для формування своїх єретичних і значно збочених тлумачень християнства [21]. Думка Тертуліана знаходиться в дусі відображення вчення архм. Павла, що Божа і людська мудрість незрівняні. За словами апологета, філософія – це вираз мирської мудрості, це необґрунтоване тлумачення природи і волі Бога. Тому Християнські єресі випливають з неї [22]. Знову ж, Тертуліан трохи прав в цьому погляді, бо гностицизм – це синкретична доктрина, що поєднує в собі християнство, юдаїзм, єгипетські і перські вірування, а також давньогрецьку філософію (особливо платонізм) [23]. Тому гностицизм настільки деформував християнство, що його можна умовно назвати християнською єрессю. [24], В якості прикладу таких єресів апологет вказує на різні єретичні вчення Валентина і Маркіона (які, як він вважає, знаходяться під впливом платонізму); заперечення безсмертя з боку епікурейців; заперечуючи воскресіння у всіх перерахованих школах філософії; рівність матерії і Бога, яку проповідував Зенон (Китіон?) і ідея «божественного вогню», пов’язаного з Гераклітом. Філософи та єретики обговорюють питання, в яких вони використовують одні і ті ж аргументи. Вони задають такі питання, як питання про походження зла та людини, і Валентин навіть поставив питання про походження Бога (тобто гностик заперечує Його вічність)! Незадовго до того, як написати свої знамениті слова про Афіни та Єрусалим, Тертуліан вказує на головний недолік філософії: вона стверджує, що знає істину, в той же час спотворюючи її і в той же час вона розділена на ряд взаємно суперечливих вчень [25].

Розглядаючи зв’язок між філософією і єрессю, розглядаючи-перше як родинне, можна зрозуміти, що Тертуліан в цьому випадку не оцінює його цінність як лакмус, але головним чином розглядає у відношенні до єресів, в зв’язку з різними поглядами, що є далекими до християнства, яке він підтримує як ідеологію. Протистояння між Афінами і Єрусалимом, яке він показує, не є абсолютним, і його думка не спрямована на те щоб повністю відкинути мирську мудрість Афін та заперечувати можливість будь-якого полюбовної угоди між нею та Єрусалимом. Його слова покликані показати перевагу християнства над мудрістю язичників, мудрістю, яка з’явилася в навчанні втіленого Бога над тією мудрістю, яка має чисто людське походження. Зрештою, після того, як вони прийняли Господа Ісуса Христа, християни не повинні плутати свою віру з вірою інших, суперечливих філософських шкіл, у яких немає нічого кращого, ніж вчити істині в епістемологічної площині.

Тертуліан виступає проти спроб привести християнство в один ряд з філософією, навіть як її варіантом. Тому він описує деякі основні відмінності між християнством і філософією. Християнство, навпаки, будує свої аргументи на основі істини, а не на методах риторичного мистецтва. На відміну від деяких філософів, які шукають слова істини тільки в словах і, фактично, хочуть отримати славу від людей, християни не просто шукають істину, але сповідують її, бо вважають її основою свого спасіння. Це тому, що Христос є Істина (пор. Ін. 14:6). Філософії більш властива теоретизування з допомогою умоглядного мислення, тоді як, на думку Тертуліана, для християнина те, що теоретизує філософ, – це спосіб життя [26].

Вищесказане можна побачити в наступних думках з «Апології християнства», які показують, що протилежність філософії Тертуліана обумовлена також моральними мотивами: «У чому ж схожість між філософом і християнином, між учнем Греції і учнем неба» між турботами про славу та життєзабезпечення, між словом «людина» і «людина справи», між творцем і руйнівником, між фальсифікатором (позичальником Писання) і відновником істини, між її грабіжником та опікуном» [27].

У своїй роботі «покаяння» апологет визначає Бога як джерело розуму [28]. Не тільки цім, але й інше дається народу Божого і має використовуватися їм у всій їх діяльності. За словами Тертуліана: «Розум, по суті, є даром від Бога, оскільки немає нічого, що Бог, як Творець всього, не дав, дав і наказав з розумом – немає нічого, чого б Він не хотів і не повинен прийняті та зрозуміти розумом» [29].

Тому розум має універсальне застосування в житті людини, і все повинно оцінюватися, включаючи одну духовно-моральну проблему, таку як покаяння, що, в свою чергу, має на увазі, що духовне царство не чуже розуму. Звичайно, це не означає, що розум повинен бути вищим критерієм для всього, як стверджує раціоналізм Просвітництва, але тільки те, що в нашому житті ми повинні активно використовувати розум і його судження. Більш того, згідно з Тертурліаном, ця постанова Бога для нас. А ті, хто не хоче прийняти Бога, нічого не хочуть від нього, включаючи розум: «Тому всі ті, кому плювати на Бога, все ж думають про Нього, бо ніякі скарби не відкриті для випадкових людей. Так, пройшовши через все життя, звичайно, без допомоги розуму, вони не знають, як уникнути хаосу, що висить над світом» [30]

У якості резюме апологетної думки Тертуліана, можна сказати, що його манера висловлення може ввести в оману читача його робіт щодо справжніх поглядив автора. Але більш глибоке розуміння їх залишає наступне враження: для людини, чия відданість Богу міцна та яка готова не заперечувати, а подарувати Господу Ісусу Христу за все знання і мудрість. Вона знає зв’язок між філософією і єрессю і відкидає одне з них, тобто помилкове християнство. Звичайно, Тертуліан не має такої високої думки про філософію, як інші християнські апологети, такі як святий мученик Юстин, філософ Климент Олександрійський, але він не повністю відкидає це, як часто говорять, – скоріше, він фокусується на тому, що він вважає негативним. Вчитель класичних досліджень Тімоті Барнс пише: «Тертуліан спростовує спроби Джастіна, Климента і Орігена примирити християнство і язичницьку філософію. Він явно відкидає стоїчне, платонічне або діалектичне християнство. Але в більш широкому сенсі він сам примирився з християнством, і з класичною культурою. Тому що він використовує переваги традиційної освіти та плоди своєї язичницької ерудиції, щоб захистити і поширити те, що він вважає правдою. Заключне слова: Він використовує переваги традиційної освіти та плоди своєї язичницької ерудиції, щоб захистити і поширити те, що він вважає правдою. У результати (De pallio) він спробує вирішити будь-який конфлікт між двома культурами: скромні мантії язичницького філософа поліпшується після того, як Освячені християнськими» [31].

Посилання:

1. Barnes, T. Tertullian… p. 3. Текстът от LIII глава е изложен на същата страница.

2. Barnes, T. Tertullian…. p. 11.

3. Церковний розкол у другому столітті, заснований Монтаной, Присциллой і Максиміліан, який називає себе «новим одкровенням». Згідно ним, Святий Дух дає християнам нове одкровення, що відрізняється своєю ясністю і моральної строгістю. Монтаністи відомі своєю суворістю, пророчими дарами і відношенням до жінок в своїх громадах. Див. Серйозне дослідження о. архим. Павел Стефанов – Лирата на Параклита : История и учение на монтанизма. Велико Търново, 2012.

4. Порів. Цоневски, И. Патрология… ст. 176-177; блаж. Августин, За ересите, 86.

5. Порів. Цветкова–Глазер, А. Патрология… ст. 96.

6. Порів.. Barr, Julian. Tertullian and the Unborn Child: Christian and Pagan Attitudes in Historical Perspective. Routledge, 2017, p. 8: https://books.google.bg/books [електронен ресурс към юни, 2019].

7.  Малицки, П. История на християнската църква… ст. 190.

8. орів. Мейендорф, И. Введение в святоотеческое богословие… с. 51.

9. Про риторичні стиль, структурі і методі аргументаціїТертулитн, вж. Sider, Robert. Ancient thetoric and the art of Tertullian. Oxford, 1971.

10. Порів.  Tsonevski, и . Патология … С. 177-178; Цветкова-Глазер, А . Патология… стр. 86.

11. У порівнянні з вибаченнями ранніх християнських «грецьких» авторів перед Тертурліаном, ця робота може бути цікавою, бо останній, навпаки, не стверджує, що звинувачення в скоєнні злочинів проти християн має бути вивченим в процесі, і що судові процеси проти них упереджені, бо вони зроблені на основі ненависті та нерозуміння «злочину» у деяких суддів Сидер, Р. Древняя риторика … ст. 5-6

12. Тимоті Барнс, якого ми тут дотримуємося, пропонує чітку хронологію текстів Тертуліана. Порів. Тертуліан  р. 30-56.

13. Порів. Мейендорф, И. Введение в святоотеческое богословие… ст. 54.

14. Тертулиан. Опровержение на еретиците, VII. Посочките към всички обсъждани съчинения на Тертулиан тук (с изключение на „Апология на християнството“) са по изданието на: Schaff, Philip. Ante-Nicene Fathers. Vol. III, Latin Christianity: Its Founder, Tertullian, 2007.

15. Тертулиан. Опровержение на еретиците, VII.

16. Порів. Енциклика вяра и разум, fides et ratio на светия отец Йоан Павел II до всички епископи на Католическата църква. За природата на отношението между вярата и разума. София, 1999, ст. 56.

17. Енциклика вяра и разум… ст. 52.

18. Порів. Barnes, T. Tertullian… p. 120.

19. За гностицизма вж. Стефанов, архим. Павел. Ялдаваот. История и учение на гностическата религия. София, 2008;  Малицки, П. История на Християнската църква, ст. 112-120. Според стегнатата дефиниция на гностицизма, дадена от архим Павел в посоченото съчинение, и изведена след анализ на различни мнения на учените за същността на гностицизма, последният може да се определи като: «религиозно движение, чиито две основни черти са тайно познание със сотириологическа насоченост за божествената същност на човека и антикосмически дуализъм. Всички останали характеристики на гностицизма са второстепенни и произтичат от горните» (с.253).

20 Про суть системи Валентина можна детальніше ознайомитись: Стефанов, арк. Пол. Ялдавава від … ст. 178-192, особливо ст. 181-184.

21. Порів. Барнс, Т. Тертуліан… ст. 116, 120-121.

22. Порів Тертуліан. Заперечення єретиків, VII.

23. Порів напр. Стефанов, архів. Пол. Ялдавот… ст. 247; Малицький, П. Історія християнської церкви … ст. 112.

24. Порів. Malitski, P .История христианской церкви… ст. 113.

25. Порів. Тертуллиан. Отрицание еретиков, VII.

26. Порів.Тертуллиан. Апология христианства, XLVI, 1-2, 7, 9. Цитаты из «Апологии» взяты из издания 1991 года, переведенного Стеллой Панайотовой.

27. Тертулин. Извинение, XLVI, 18.

28. Порів. Тертуллиан. Покаяние, я, 1-2.

29. Тертуллиан. За покаяние я

30. Тертуллиан. За покаяние я

31. Барнс, Т. Тертуллиан … р. 210.

Атанас Ваташки

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Минув ще один рік від того часу, який Господь Бог дав нам, щоб ми стали старшими і спасенними у Ньому. Піднятися у вірі та чеснотах, дотримуючись Господнього шляху, в нашому обожнюванні й у будівництві Церкви, яку Господь залишив нам як безпечний спасительний корабель серед бурхливого морського життя. Церква «славна … не має плями‚ чи вади, чи чогось подібного …, свята і непорочна» (Еф. 5:27). Церква, в якій, згідно з Божим обітницею, Дух Істини, який Господь одного разу послав Своїм апостолами, незмінно і завжди перебуває для того, щоб навчати їх у всій істині (див. Ін 14:16-17, 26) і перебуває серед нас, у Господі і Його спасительних заповідях.

Наприкінці минулого і початку нового року ми дякуємо Богові за всю Його щедрість, Його велику милість і довготерпіння до нас, недостойних, але глибоко відданих Йому дітей. Тому в ці благословенні дні Нового року, разом з Псалмоспівцем, ми вигукуємо: «Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти» (Пс. 103:24). Ми хвалимо і прославляємо Його святе ім’я, і знову дякуємо Йому за незмінну благодать, яку Він щедре подає над нами і з якою Він зміцнює та підтримує кожного з нас і всі Його творіння.

Отже, завдяки Господу, ми вступаємо в новий рік з новою надією на зростання і зміцнення нашої Православної Церкви і нашої милої Батьківщини, на мир і благодать у кожному болгарському християнському домі та у кожній християнській душі. Надія, яку, за словами апостола, «любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5). І наше спасіння – це надія на «вічне життя, яке обіцяв вірний у слові Бог раніше викових часів» (Титу 1:2). Озброєні цією надією і вірою в Христа Ісуса і в благословенній Божій волі, і в новому році ми прагнемо віддати всі наші сили і таланти, які дав нам Господь Бог, щоб наша Церква і Батьківщина жила у мирі й процвітанні дні та рокі, незмінно покладаючись на Бога і жадаючи виконувати Його святу волю, коли ми молимося з молитвою Господа: «Нехай буде воля Твоя, Господи» (Мт. 6:10).

«Господь – земля і те, що я роблю» (1 Кор. 10:28), Господь, ми також є творенням Його рук, і ніхто не знає «часи й строки, які поклав Отець у Своїй владі» (Дії. 1:7). Ми віримо і знаємо, що наш Творець і Небесний Отець створив мудрість, що Він не хоче витрачати праці Його Мудрості (див. Одкр. 14:5), і тому у Своєму призначеному часі ми докладаємо зусиль, щоб бути гідними Божими чадами, які старанно здійснюють свою щоденну участь у спільній праці Бога-людини, до чого Бог закликає нас бути Його співробітниками. У цій роботі і в нашої, Богом визначеної, меті з нами завжди є сила Божої благодаті, яка зміцнює нас у нашої слабкості і виконує те, чого ми не досягаємо.

Нехай благословенне і прославлене ім’я Господа буде благословенне, а наша дорога рідна Болгарія – на славу Бога і на добро та процвітання наших улюблених православних людей! Божа милість і Його всепроникаюча і всеохоплююча любов завжди з нами, Божа кріпка рука, яка керує нами у всіх наших особистих і суспільних справах, які в Новому 2019 році продовжуватимуть будувати наші долі.

Бог миру і любові нехай буде з усіма нами! Протягом багатьох і благословенних років!

+ Неофіт, Патріарх Болгарський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

27 липня / 9 серпня

Святі рівноапостольні Климент, Наум, Сава, Горазд і Ангеляр, слов’яни за походженням, були учнями святих рівноапостольних Мефодія і Кирила, учителів словенських, і допомагали святим братам в справі освіти слов’янського народу і в їх боротьбі проти латинських проповідників за утвердження Православ’я в Моравії. Після кончини святителя Мефодія (+6 квітня 885 р), за його благословенням наступником, на Моравській кафедрі став святий Горазд, уродженець Моравії і найбільш досвідчений з учнів святителя, який чудово володів грецькою і латинською мовами.

Святитель Горазд з ретельністю опікувався своєю паствою, і противники Православ’я – німецьке духовенство, що часто заподіювали шкоду святим Кирилу і Мефодію, почали проти нього і його сподвижників активну діяльність, намагаючись налаштувати проти нього народ. Коли це не вдалося, вони обмовили святителя Горазда і святих пресвітерів Климента, Наума, Саву і Ангеляра перед моравським князем Святополком, звинувативши в змові і в поширенні помилкового вчення. Латинські місіонери пред’явили святим ті ж звинувачення, які вони раніше висували проти їх вчителів, рівноапостольних Кирила і Мефодія: в здійсненні богослужіння слов’янською мовою, в перекладі богослужбових книг і книг Святого Письма на слов’янську мову, в невірному, на їхню думку, вченні про походження Святого Духа і інше. Святополк визнав святителя Горазда винним і, оскільки  сам в той час був зайнятий війною, надав їх противникам право суду над святителем і його помічниками. Латинські місіонери, протягом багатьох років безуспішно намагалися викорінити Православ’я в Моравії, тепер тріумфували: почалося жорстоке гоніння на православних. Святитель Горазд і святі пресвітери, а також багато інших християни були кинуті до в’язниці. Через 80 днів після жорстоких катувань одних (в похилому віці) вигнали з країни різними шляхами, щоб розлучити між собою, інших продали в рабство юдеям. Посол візантійського імператора у Венеції Василь Македонянин викупив на венеціанському ринку деяких з них і переправив в Константинополь. Вигнані ж різними шляхами вирушили до Болгарії, де були з честю зустрінуті болгарським князем Борисом (852-888; в хрещенні Михайло), який затвердив християнство в Болгарії і «зібрав при своєму дворі людей благочестивих і освічених».

Про перебування святителя Горазда в південно-західній Болгарії свідчить список болгарських архієпископів 1156 року, де його ім’я згадується між Мефодієм та Климентом, а також храм і монастир в ім’я святителя Берата в Албанії, де під спудом спочивають його мощі. Святитель Горазд помер, очевидно, не пізніше 986 року, бо в цьому році архієпископом Болгарії був поставлений святий Климент.

Разом зі святителем Гораздом в південно-західній Болгарії жив і святий Сава.

Святий Климент, вигнаний з Моравії, прийшов до Болгарії разом з іншими сповідниками – святими Наумом і Ангеляром. При першому ж вступі на Болгарську землю вони піддалися спокусі. У селищі на березі Дунаю святі вирішили відпочити після довгого шляху. Їм вказали на будинок гостинної людини, де тяжко хворів єдиний син господаря.

Не знаючи про це, святі попрямували до будинку, але коли увійшли, юнак помер. Невтішний батько звернув свій гнів на мандрівників, звинувачуючи їх в чаклунстві і погрожуючи віддати під суд. Святі, як могли, втішали скорботного батька, а потім стали молитися над померлим. За їх молитвою юнак воскрес.

У Болгарії святий Климент, Наум і Ангеляр деякий час жили при дворі князя Бориса, стверджуючи в Православ’ї знатних людей. Незабаром святий Ангеляр помер і був похований, очевидно, в Плисці – тодішній столиці Болгарії.

Через деякий час князь Борис послав святого Климента просвіщати болгар в Кутмічівіце (область Македонії) і подарував йому при цьому три палаці – в Деболе, близько Охріди і близько Главеніци.

Об’їжджаючи ввірені йому землі, святий Климент проповідував слово Боже і хрестив багатьох язичників. У кожному окрузі він залишав учнів, підготувавши їх для подальшої проповіді святого Євангелія. Святого Климента ніколи не бачили відпочиваючим: він навчав дітей грамоті, багато читав, писав книги, організовував школи для дітей і дорослих. В Охриді святий Климент заснував монастир в ім’я великомученика Пантелеймона.

Близько 896 року (можливо, в 893 м) при болгарському князі Симеона (888-927) святий Клієнт був поставлений першим єпископом-болгарином Велиці, де християнство існувало з VII століття.

Святитель Климент невпинно піклувався про освіту своєї пастви, вводив жорсткий порядок в богослужіння. Він першим з болгарських ієрархів став служити, проповідувати і писати слов’янською мовою. На болгарській мові не було повчань на великі церковні свята, і клірики, які не знали грецьку мову, часто не могли пояснити віруючим їх значення. Святитель Климент, по слову його житія, «склав слова прості і зрозумілі на всі свята і став для болгар другим Павлом». У стародавньому житії також говориться, що в Болгарії не було плодових дерев. Святитель Климент виписав їх з Греції і шляхом щеплень з дикими деревами вивів нові сорти, які поширені в Болгарії.

Господь прославив святителя Климента даром чудотворіння. Одного разу, за свідченням сучасника, по дорозі з Главеніци в Охриду, святитель зустрів двох розслаблених і сліпого. Зглянувшись над нещасними, він помолився Богу, а потім доторкнувся до хворих, і ті негайно стали здорові.

Незадовго до смерті, вже в глибокій старості, святитель Климент переклав на болгарську мову Тріодь Цвітну. Заповівши свою бібліотеку кафедрі і заснованому ним Охридському монастирю, святитель став готуватися до смерті; він своїми руками викопав собі могилу праворуч від притвору Охридського монастирського храму. 27 липня 916 року єпископ Величковський Климент мирно відійшов до Господа і був похований в приготованому місці. За назвою обителі святитель Климент став називатися Охридським. Пам’ять святителя Климента Охридського встановлена в день його тезоіменитства – 25 лютого / 8 грудня, коли прославляється святитель Климент, папа Римський.

Святий Наум був старанним помічником святителя Климента. На південно-східній стороні Охридського озера він разом зі святителем Климентом заснував монастир за кошти князя Бориса. У цій обителі святий Наум і був похований. Святі мощі, що зберігаються під спудом, прославилися чудесами: торкаючись до гробниці святого, хворі отримують зцілення. В обителі було збудовано кам’яний храм на честь святого Наума. Пам’ять цього великого болгарського святого Свята Православна Церква звершує 23 грудня / 5 січня.

Соборна пам’ять болгарським просвітителям – святителям Клименту і Горазду, святим пресвітерам Науму, Саві і Ангеляру – встановлена в день кончини святителя Климента, 27 липня / 9 серпня.

Тропар собору болгарських просвітників, глас 1

Вінцями хваління увінчані просвітники славні, / Кирила з Мефодієм, Климент, Наум з Савою / і Горазд з Анлеляром, / які як світило засяяли / і Триєдиного Бога нам благовістили, / непохитні стовпи Церкви Болгарської /і богонатхненні поборники слова нашого, / які поклоніння бісівським ідолам знищили, / нині Христу Богу молитися, / щоб Церкву нашу затвердив / і душам нашим дарував / мир і велику милість.

Кондак собору болгарських просвітників, глас 4

Непереможні в пості виявилися, / напади невидимих ворогів Божественною силою перемогли. / Багато неосвічених болгар навчили єси православної вірі, / за це прийняли прославленні вінці. / Нині за нас моліться Христу всім собором своїм, / щоб дарував нам численних гріхів пробачення.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»