1. Православна Церква, будучи Єдиною, Святою Соборною і Апостольською Церквою, у глибокої церковної самосвідомості твердо вірить, що займає головне місце в справі просування християнської єдності в сучасному світі.

2. Православна Церква базує свою єдність на факті її заснування Господом нашим Ісусом Христом і спілкуванні у Святій Трійці і таїнствах. Ця єдність виражається в апостольському спадкоємстві і святоотцівському переданні, і Церква донині живе їй. Православна Церква має місію і обов’язок передавати і звіщати всю зміщену в Священному Писанні і Священному Переданні істину, яка і надає Церкві кафоличний характер.

3. Відповідальність Православної Церкви щодо єдності, так само як і її всесвітня місія, були виражені Вселенськими Соборами. Вони особливо підкреслювали наявність нерозривного зв’язку між правою вірою і спілкуванням в таїнствах.

4. Неспинно молячись «про з’єднання всіх», Православна Церква завжди розвивала діалог з відокремленими від неї, ближніми і далекими, була першою в пошуку шляхів і способів відновлення єдності віруючих у Христа, брала участь в екуменічному русі з моменту його появи, і вносила свій внесок в його формування і подальший розвиток. Крім того, Православна Церква, якій властивий дух вселенськості і людинолюбства, в згоді з божественним задумом «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2:4), завжди працювала заради відновлення єдності християн. Ось чому участь православних в русі за відновлення єдності з іншими християнами в Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви анітрохи не чуже природі та історії Православної Церкви, бо послідовно висловлює апостольську віру і Передання в нових історичних умовах.

5. Сучасні двосторонні богословські діалоги, які веде Православна Церква, так само як і її участь в русі за відновлення єдності християн, ґрунтуються на її православної самосвідомості і дусі вселенськості, і мають на меті пошук втраченої єдності всіх християн на основі істини віри і передання древньої Церкви семи Вселенських Соборів.

6. Єдність, якою володіє Церква за своєю онтологічною природою, не може бути порушена. Проте Православна Церква визнає історичне найменування інших, які не перебувають в спілкуванні з нею, інославних християнських церков і конфесій, і в той же час вірить, що її відносини з ними повинні будуватися на якнайшвидшому і більш об’єктивному з’ясуванні ними всієї екклезіологічної тематики, особливо в області вчення про таїнства, благодать, священство і апостольське спадкоємство в цілому. Так, виходячи з богословських і пастирських міркувань, вона доброзичливо і позитивно дивилася на діалог з іншими християнами на двосторонньому і багатосторонньому рівнях і на участь в екуменічному русі новітніх часів взагалі, вірячи, що таким чином вона несе активне свідоцтво про повноту Христової істини і про свої духовні скарби тим, хто знаходиться поза нею, переслідуючи об’єктивну мету – підготувати шлях до єдності.

7. Зважаючи на вищенаведене розуміння все Помісні Святійші Православні Церкви сьогодні беруть активну участь в офіційних богословських діалогах, і більшість також в роботі різних національних, регіональних і міжнародних міжхристиянських організацій, незважаючи на виниклу глибоку кризу в екуменічному русі. Така багатогранна діяльність Православної Церкви виникає з почуття відповідальності і переконання, що взаєморозуміння і співробітництво мають основоположне значення, «щоб не поставити якоїсь перешкоди благовiстю Христовому» (1 Кор. 9:12).

8. Звичайно, ведучи діалог з іншими християнами, Православна Церква не недооцінює труднощів, пов’язаних з цією справою, але і розуміє, які перешкоди лежать на шляху до спільного розуміння передання древньої Церкви. Вона сподівається, що Святий Дух, Який «збирає весь собор церковний» (стихира на вечірні П’ятидесятниці), «заповнить убогих» (молитва на хіротонії). У цьому сенсі в своїх відносинах з іншим християнським світом Православна Церква спирається не тільки на людські сили їх учасників, але, по благодаті Господа, що молився: «Щоб усі були одно» (Ін. 17:21), сподівається насамперед на допомогу Святого Духа .

9. Участь в нинішніх двосторонніх богословських діалогах, про які було оголошено на Всеправославних нарадах, є результатом одностайного рішення всіх Святіших Помісних Православних Церков, які призиваються активно і постійно брати участь в їх роботі, щоб не перешкоджати одностайному свідченню Православ’я на славу Триєдиного Бога. У тому випадку якщо якась Помісна Церква вирішить не призначати своїх представників на будь-який діалог або сесію діалогу, при тому, що це рішення не є Всеправославною, діалог триває. Перед початком діалогу або сесії діалогу відсутність будь-якої Помісної Церкви слід обов’язково обговорити на Православної Комісії і тим самим висловити солідарність і єдність Православної Церкви. Двосторонні та багатосторонні богословські діалоги повинні підлягати періодичної переоцінці на всеправославному рівні.

10. Проблеми, які виникають в ході богословських дискусій в Змішаних богословських комісіях, не завжди є достатньою підставою для одностороннього відкликання представників або остаточного припинення будь-якої Помісною Православною Церквою своєї участі. Як правило, слід уникати виходу будь-якої Церкви з діалогу і на міжправославному рівні докладати необхідних зусиль для того, щоб беруча участь в цьому діалозі Православна богословська Комісія була представлена повністю. Якщо одна або кілька Православних Церков відмовляються від участі в засіданнях Змішаної богословської комісії певного діалогу на серйозних еклезіологічних, канонічних, пастирських і моральних підставах, ця Церква або Церкви, відповідно до загальноправославної практики, письмово сповіщають Вселенського Патріарха і всі Православні Церкви про свою відмову. В ході подальшого всеправославного обговорення Вселенський Патріарх виявляє одноголосний консенсус Православних Церков щодо подальших дій, включаючи і можливість переоцінки ходу конкретного богословського діалогу, якщо це буде одноголосно визнано необхідним.

11. Методологія ведення богословських діалогів спрямована на вирішення традиційних богословських відмінностей або виявлення можливих нових розбіжностей і на пошук спільних моментів християнської віри. Вона передбачає відповідне інформування церковної повноти про різні етапи розвитку діалогу. У тому випадку, коли будь-яку богословську відмінність подолати неможливо, богословський діалог може тривати, а зазначена розбіжність з конкретного питання фіксується і повідомляється всім Помісним Православним Церквам для прийняття в подальшому необхідних дій.

12. Очевидно, що загальною для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності в правій вірі і любові. Однак наявні богословські і еклезіологічні розбіжності дозволяють виявити певну ієрархію негараздів, які є на шляху до досягнення поставленої на всеправославному рівні мети. Специфіка проблем будь-якого двостороннього діалогу передбачає диференціювання застосовуваних в них методологій, але не мети, тому що мета у всіх діалогів одна.

13. У разі необхідності, потрібно докладати зусиль з координації роботи різних міжправославних богословських комісій, враховуючи, що існуюча єдність Православної Церкви має розкриватися і виявлятися також і в рамках цих діалогів.

14. Будь-який офіційно оголошений діалог закінчується з завершенням роботи відповідної Змішаної богословської комісії, коли голова Міжправославної комісії подає звіт Вселенському Патріарху, який за згодою Предстоятелів Помісних Православних Церков оголошує про закінчення діалогу. Жоден діалог не вважається завершеним до того моменту, поки на всеправославному рівні не буде оголошено рішення про його закінчення.

15. Після успішного завершення роботи будь-якого богословського діалогу на всеправославному рівні приймається рішення про відновлення церковного спілкування, яке повинно ґрунтуватися на консенсусі всіх Помісних Православних Церков.

16. Одним з головних органів в історії екуменічного руху стала Всесвітня Рада Церков (ВРЦ). Деякі Православні Церкви були серед його засновників, а потім всі вони стали його членами. Як сформувався міжхристиянський орган, ВСЦ, так само як і інші міжхристиянські організації та регіональні органи, такі як Конференція Європейських Церков (КЄЦ), Рада Близькосхідних Церков і Всеафриканська Рада Церков, не дивлячись на те, що вони включають в свій склад не все інославні християнські церкви і конфесії, виконують важливу задачу в справі просування єдності християнського світу. Грузинська і Болгарська Православні Церкви покинули склад ВРЦ: перша в 1997 р., а друга в 1998 р. Вони мають свою окрему думку про роботу Всесвітньої Ради Церков і, таким чином, вони не беруть участь у проведених Всесвітньою Радою Церков і іншими міжхристиянськими організаціями діалогах.

17. Помісні Православні Церкви – члени ВРЦ приймають повну і рівноправну участь в структурі ВРЦ і всіма наявними в їх розпорядженні засобами вносять свій внесок в просування мирного співіснування і співпраці перед лицем значних суспільно-політичних викликів. Православна Церква охоче вітала рішення ВРЦ відгукнутися на її прохання про створення Спеціальної комісії по православної участі у ВРЦ, що було зроблено у відповідь на доручення Міжправославної зустрічі в Салоніках (1998). Затверджені Спеціальною комісією критерії, запропоновані православними і прийняті ВСЦ, привели до створення Постійної комісії зі співробітництва та консенсусу. Вони були схвалені і включені в Конституцію і Регламент роботи ВРЦ.

18. Вірна своїй еклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню древньої Церкви семи Вселенських соборів, Православна Церква, організаційно беручи участь в роботі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності конфесій» і не може прийняти єдність Церкви як якийсь міжконфесійний компроміс. У цьому сенсі єдність, до якого прагне ВРЦ, не може бути плодом лише богословських угод, але має бути плодом і єдності віри, таємниче зберігається і живе в Православної Церкви.

19. Православні Церкви – члени ВРЦ вважають обов’язковим для участі в ВРЦ то основне положення його Конституції, згідно з яким його членами можуть бути ті, хто вірують, згідно з Писанням, у Ісуса Христа як Бога і Спасителя і сповідують віру в славимого в Трійці Бога – Отця, Сина і Святого Духа, згідно Нікео-Царьградського Символ віри. Вони глибоко переконані, що еклезіологічні передумови Торонтської декларації (1950) «Церква, Церкви та Всесвітня Рада Церков» мають основоположне значення для участі православних в Раді. Тому, само собою зрозуміло, що ВРЦ не є і ні в якому разі не повинна стати над-Церквою. «Мета ВРЦ – не домовлятися про союзи між церквами, які можуть бути встановлені тільки самими церквами, які діють за власною ініціативою, а встановлювати живі контакти між церквами і сприяти вивченню та обговоренню питань єдності Церкви. Від жодної церкви при входженні в ВРЦ не потрібно міняти свою еклезіологію. Однак факт членства в ВРЦ не означає, що кожна церква повинна вважати інші церкви церквами в істинному і повному розумінні цього терміна». (Торонтська декларація, §2).

20. Перспективи проведення богословських діалогів Православної Церкви з іншим християнським світом завжди визначаються на основі принципів православної еклезіології та канонічних критеріїв вже сформованої церковної традиції (7-й канон Другого і 95-й канон П’ятого-Шостого Вселенських соборів).

21. Православна Церква бажає підтримати роботу Комісії «Віра і церковний устрій» і з особливим інтересом стежить за її богословським внеском аж до сього дня. Вона в цілому позитивно оцінює документи богословського характеру, видані Комісією при значній участі православних богословів, як важливий крок в екуменічному русі на шляху до зближення християн. Однак Православна Церква не виражає повної згоди з інтерпретацією в цих документах найважливіших питань віри і устрою. Проте Православна Церква висловлює свої побоювання з найголовніших питаннь віри і устрою, оскільки неправославні Церкви і конфесії відхилилися від істинної віри Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.

22. Православна Церква вважає, що будь-які спроби розділити єдність Церкви, що вживаються окремими особами і групами під приводом нібито охорони або захисту істинного Православ’я, через це мають осуд. Як свідчить все життя Православної Церкви, збереження істинної православної віри можливо лише завдяки соборному строю, який з давніх-давен представляв компетентний і вищий критерій Церкви в питаннях віри і канонічного порядку (6-е правило Другого Вселенського Собору).

23. Загальним для Православної Церкви є усвідомлення необхідності ведення міжхристиянського богословського діалогу, і тому вона вважає, що він завжди повинен супроводжуватися свідченням світу справами взаєморозуміння і любові, які відображають «радість невимовну» Доброї Новини (1 Петр. 1:8), виключаючи будь-яку практику прозелітизму, уніатства чи інших провокаційних проявів міжконфесійного антагонізму. У тому ж сенсі Православна Церква вважає важливим, щоб всі ми, християни, що надихаються загальними найважливішими принципами Євангелія, доклали зусиль, щоб з готовністю дати одностайну відповідь на гострі проблеми сучасного світу. Ця відповідь має ґрунтуватися на ідеальному прикладі нової у Христі людини.

24. Православна Церква усвідомлює той факт, що у відповідь на нові умови і нові виклики сучасного світу рух за відновлення єдності християн приймає нові форми. Необхідно, щоб Православна Церква продовжувала нести своє свідоцтво розділеному християнському світу на підставі апостольського Передання і своєї віри.

Ми молимося, щоб християни спільно працювали, щоб наблизити день, в який Господь виконає надію Православних Церков, і буде «одне стадо і один пастир» (Ін. 10:16).

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору