Внесок Православної Церкви в досягнення миру, справедливості, свободи, братерства і любові між народами і усунення расової та інших дискримінацій
«Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:16). Церква Христова живе «в світі», але вона «не від світу» (пор. Ів. 17:11 і 14-15). Церква як Тіло Бога Слова, що втілився (свт. Іоан Златоуст, Бесіда перед відправленням у заслання, 2, PG 52, 429) є живим «присутністю», знаменням і образом Царства Троїстого Бога в історії, звіщаючи Добру Новину про «нове творіння» (2 Кор. 5:17), про «нове небо і нову землю, на яких живе правда» (2 Петр. 3:13), про світ, в якому «Витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерти не буде вже, ні плачу, ні крику, ні недуги вже не буде»(Одкр. 21:4).
Цим сподіванням Церква вже живе і передчуває його особливо при здійсненні Божественної Євхаристії, збираючи «укупі» (1 Кор. 11:20) розсіяних дітей Божих (Ін. 11:52) незалежно від раси, статі, віку, соціального або іншого становища у єдине тіло, де «немає вже юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої »(Гал. 3:28, пор. Кол. 3:11), в єдину реальність примирення, миру і любові.
Цим передчуттям «нового творіння», перетвореного світу Церква живе також в особі своїх святих, які шляхом подвижництва і чесноти у Христі вже в цьому житті явили образ Царства Божого, доводячи і підтверджуючи тим, що сподівання світу, справедливості і любові – не утопія, а «здійснення очікуваного» (Євр. 11:1), досяжне за благодаттю Божою і за допомогою духовного подвигу людини.
Знаходячи постійне натхнення в цьому сподіванні і передчутті Царства Божого, Церква не залишається байдужою до проблем людини в кожну епоху, але розділяє його стурбованість і насущні проблеми, приймаючи на себе, подібно до свого Господа, біль і рани, причина яких – чинне в світі зло, і, подібно доброму самарянина, словом «терпіння і втіхи» (Рим. 15:4, Євр. 13:22) і дієвою любов’ю наливши на рани його олію і вино (Лк. 10:34). Її слово, звернене до світу, має на меті в першу чергу не судити і засуджувати світ (пор. Ів. 3:17 і 12:47), але запропонувати йому в якості керівництва Євангеліє Царства Божого, надію і впевненість в тому, що останнє слово в історії не за злом, під яким би видом воно не виступало, і що не можна дозволяти йому направляти її хід.
Передача Євангельської вести згідно з останньою заповіддю Христа «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19), є вічною місією Церкви. Ця місія повинна здійснюватися не агресивно або з допомогою різних форм прозелітизму, але в любові й покорі та в повазі до ідентичності кожної людини і культурної своєрідності кожного народу. У ці місіонерські праці повинні вносити свій вклад все Православні Церкви.
Спираючись на ці принципи, сукупний досвід і вчення свого батьківського, літургійного і аскетичного перекази, Православна Церква розділяє турботи і тривоги людини нашого часу щодо нагальних проблем, що хвилюють сучасні світ, і бажає сприяти їх вирішенню, щоб в світі запанували мир Божий, «який вищий від усякого розуму »(Флп. 4:7), примирення і любов.
А. Гідність людської особистості
1. Гідність людської особи, що випливає з створення людини за образом і подобою Божою і з його участі у виконанні Божественного задуму про людину і світ, було джерелом натхнення для отців Церкви, які заглиблювалися в таїнство Божественного домобудівництва. Характерно висловлювання святого Григорія Богослова про людину: Творець «творить я ніби другий світ, в малому великий, поставляє на землі іншого ангела, з різних природ складеного шанувальника, глядача видимого творіння, свідка таємниць творіння розумом споглядаємого, царя над тим, що на землі, підлеглого гірному царству … жива істота, тут приготовляється і переселяється в інший світ і (що становить кінець таємниці) через прагнення до Бога досягає обожнення» (Слово 45, На Святу Пасху, 7. PG 36, 632). Метою втілення Слова Божого є обожнення людини. Христос, оновивши Собою старого Адама (ср. Еф. 2:15), «здійснив співобожнення в Собі людини, початок нашої надії» (Євсевій Кесарійський, Доказ на користь Євангелія 4, 14. PG 22, 289).
Бо як в старому Адамі містився весь людський рід, так і в новому Адамі зібраний весь людський рід: «Єдинородний став людиною для того, щоб <…> зібрати воєдино і повернути до первозданного стану загиблий рід, тобто, людство» (Свт. Кирило Олександрійський, Тлумачення на Євангеліє від Іоана, кн. 9. PG 74, 273D-275A). Це вчення Церкви є джерелом усякого християнського спрямування до збереження гідності і величі людини.
2. На цій основі необхідно в усіх напрямках розвивати міжхристиянську співпрацю для захисту людської гідності і збереження миру, щоб миротворчі зусилля всіх без винятку християн ставали більш вагомими і дієвими.
3. Загальне визнання унікального гідності людської особистості може стати передумовою для більш широкого співробітництва в цій сфері. Помісні Православні Церкви можуть сприяти міжрелігійному взаєморозумінню і співпраці заради мирного співіснування і спільного життя народів в суспільстві, які не повинні призводити до будь-яких форм релігійного синкретизму.
4. Ми переконані, що як «співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) ми можемо розвивати на місцевому, національному та міжнародному рівнях спільне служіння на благо людства з усіма людьми доброї волі, які прагнуть до богоугодної світу. Це служіння є заповіддю Божою (Мт. 5:9).
Б. Про свободу і відповідальність
1. Одним з вищих дарів Бога людині є дар свободи. «Той, Хто створив на початку людину, зробив її вільною і самовладною, обмеживши її одним лише законом заповіді» (свт. Григорій Богослов, Слово 14, Про любов до бідних, 25. PG 35, 892Α). Свобода дозволяє людині досягати успіху в сходженні до духовної досконалості, але разом з тим включає в себе і небезпеку непослуху, вихід з підпорядкування Богу і через те – гріхопадіння, трагічним наслідком якого є існування зла в світі.
2. Наслідком цього зла є переважаючі в сучасному житті недосконалості і недоліки: секуляризація, насильство, розбещеність вдач, такі хворобливі явища, як вживання речовин, що призводять до наркотичної та інших видів залежностей, що спостерігаються серед частини сучасної молоді, расизм, гонка озброєння, війни і виникають як їх результат соціальні лиха, утиск окремих соціальних груп, релігійних громад та цілих народів, соціальна нерівність; обмеження прав людини в галузі свободи совісті, зокрема, релігійної свободи, дезінформація і маніпуляція громадською думкою; економічна відсталість, нерівномірний розподіл або повна відсутність необхідних життєвих благ, голод мільйонів людей, насильницькі депортації населення або торгівля людьми, які страждають від недоїдання, гостра проблема біженців, руйнування навколишнього середовища, безконтрольне застосування генетичних біотехнологій і біомедичних процедур щодо початку, продовження і кінця людської життя – все це викликає нескінченну тривогу у бідуючого сучасного людства.
3. Перед лицем такого положення, яке призвело до деградації уявлення про людську особистість, обов’язок Православної Церкви полягає сьогодні в тому, щоб за допомогою проповіді, богослов’я, богослужіння та пастирської діяльності явити істину свободи у Христі. «Все мені можна, та не все на пожиток Усе мені можна, та будує не все. Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен [користі] іншого … бо чого б моя воля судилась сумлінням чужим?» (1 Кор. 10:23-24, 29). Свобода без відповідальності і любові веде врешті-решт до втрати свободи.
В. Про мир і справедливість
1. Православна Церква з давніх-давен визнає і проголошує, що мир і справедливість займають центральне місце в житті народів. Вже саме одкровення Христове характеризується як «благовістя миру» (Еф. 6:15), бо Христос, «примиривши … кров’ю хреста» (Кол. 1:20) все, «Він благовістив мир … далеким і ближнім» (Еф . 2:17). Він став «миром нашим» (Еф. 2:14). Цей мир, «що вищий від усякого розуму» (Фил. 4: 7), як сказав Сам Господь перед Стражданнями Своїми учням, ширше й сильніше того світу, який обіцяє мир: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам: не так, як світ дає, Я даю вам »(Ін. 14:27). Бо мир Христовий є зрілим плодом з’єднання всього у Христі: явища гідності і величі людської особистості як образу Божого, прояви органічної єдності в Ньому людського роду і миру, загальності принципів миру, свободи і соціальної справедливості і, нарешті, принесення плодів християнської любові серед людей і народів світу. Справжній мир – це плід торжества на Землі всіх цих християнських принципів. Це мир згори, про який завжди молиться Православна Церква у своїх щоденних молитвах, просячи його у Бога всемогутнього і, що чує молитви тих, що з вірою до Нього приходять.
2. З вищезазначеного стає ясно, чому Церква, «як Тіло Христове» (1 Кор. 12:27), завжди молиться про мир у всьому світі, який, за словами свт. Климента Олександрійського, є синонімом справедливості (Стромати 4, 25, PG 8, 1369-72). А святитель Василій Великий додає: «Не можу переконати себе, що без взаємної любові і без миру з усіма, наскільки це в моїх силах, можу називатися гідним рабом Ісуса Христа» (Лист 203, 2. PG 32, 737). Як пише той же самий святий отець, це само собою зрозуміло для християнина: «Ніщо так не властиво для християнина, як творити світ» (Лист 114, PG 32, 528). Мир Христовий – це таємнича сила, яка виникає з примирення людини з його Небесним Отцем, «по промислу Ісуса, все що здійснює в усьому і творить мир, невимовний і одвіку зумовлений, і примиряє нас з Собою, а в Собі з Отцем» (свт . Діонісій Ареопагіт, Про божественні імена 11, 2, 4. PG 3, 953).
3. Разом з тим, слід підкреслити, що дари світу і справедливості залежать і від людського сприяння. Святий Дух подає духовні дари, коли людина в покаянні прагне миру і правди Божої. Ці дари миру і справедливості з’являються там, де християни докладають зусиль у справі віри, любові і надії у Христі Ісусі Господі нашому (1 Сол. 1:3).
4. Гріх – це духовна хвороба, зовнішніми симптомами якої є конфлікти, чвари, злочини і війни з їх трагічними наслідками. Церква прагне усунути не тільки зовнішні симптоми цієї хвороби, а й саму хворобу – гріх.
5. У той же час Православна Церква вважає своїм обов’язком схвалювати все те, що по-справжньому служить миру (Рим. 14:19) і відкриває шлях до справедливості, братерства, справжньої свободи і взаємної любові між усіма дітьми одного Небесного Отця, як і між усіма народами, що складають єдину людську сім’ю. Вона співстраждає всім людям, які в різних частинах світу позбавлені благ миру і справедливості.
Г. Мир і запобігання війни
1. Церква Христова засуджує війну як таку, вважаючи її наслідком існуючого в світі зла і гріха: «Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей, що воюють у членах ваших?» (Як. 4:1). Будь-яка війна загрожує знищити творіння Боже і життя.
Це стосується особливо до воєн із застосуванням зброї масового ураження, наслідки яких будуть жахливі, бо вони викличуть смерть величезного числа людей, а для живих життя стане нестерпним. З’являться невиліковні хвороби, виникнуть генетичні зміни і відбудуться інші біди, які катастрофічно вплинуть на наступні покоління.
Дуже небезпечними представляються нині не тільки ядерні, хімічні, біологічні, а й інші види озброєнь, які створюють у тих, що володіють ними, ілюзію переваги і панування над навколишнім світом. Подібні озброєння створюють атмосферу страху і недовіри, стають причиною нової гонки озброєнь.
2. Церква Христова, від початку сприймаючи війну як наслідок існуючого в світі зла і гріха, заохочує будь-які ініціативи і зусилля, спрямовані до її запобігання і недопущення за допомогою діалогу та інших прийнятних засобів. У разі, якщо війна стає неминучою, Церква продовжує молитися і здійснювати пастирську турботу про своїх чад, що беруть участь в бойових діях заради захисту свого життя і свободи, в той же час докладаючи всіх зусиль задля якнайшвидшого відновлення миру і свободи.
3. Православна Церква рішуче засуджує різноманітні конфлікти і війни, які мають причину в фанатизмі, що виправдовується релігійними принципами. Глибоку стурбованість викликає стійка тенденція до множення утисків і переслідувань християн і представників інших громад за ознакою їх віри на Близькому Сході і в інших частинах світу, спроби викорінення християнства з традиційних для нього регіонів. Таким чином, під загрозу поставлено існуючі міжрелігійні і міжнародні відносини, а багато християн змушені залишати місця свого проживання. Православні всього світу співчувають своїм братам-християнам і всім, хто піддається гонінням в даному регіоні, і закликають до вироблення справедливого і остаточного вирішення проблем регіону.
Також засуджуються війни, що надихаються націоналістичними мотивами і призводять до етнічних чисток, змін державних кордонів і захоплення територій.
Д. Ставлення Церкви до проблеми дискримінації
1. Господь як Цар правди (Євр. 7:, 2-3) відкидає насильство і несправедливість (Пс. 10:5), засуджує нелюдське ставлення до ближнього (Мк. 25: 41-46; Як. 2: 15-16). В Його Царстві, яке відображається і присутній вже тут на землі в Його Церкві, немає місця ні для розділення, ні для ворожнечі і нетерпимості (Іс. 11:6; Рим. 12:10).
2. З цього питання Православна Церква займає чітку позицію. Вона вірить, що Бог «від однієї крові ввесь рід людський, щоб заселити всю поверхню землі» (Діян. 17:26) і що в Христі «немає юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі »(Гал. 3:28). На питання: «Хто мій ближній?» Христос відповів притчею про милосердного самарянина (Лк. 10:25-37), тим самим навчаючи нас відкидати всяке середостіння ворожнечі і упередження. Православна Церква сповідує, що будь-яка людина, незалежно від кольору шкіри, релігії, раси, статі, національності, мови, створена за образом і подобою Божою і є рівноправним членом людської спільноти. Слідуючи цій вірі, Православна Церква не сприймає дискримінацію за всіма перерахованими вище ознаками, яка передбачає відмінність у гідності між людьми.
3. Церква, поважаючи принципи прав людини і рівноправного ставлення до людей, оцінює застосування цих принципів в світлі свого вчення про таїнства, про сім’ю, про становище обох статей в Церкві і про цінності церковного переказу в цілому. Церква має право нести і несе свідчення про своє вчення в громадському просторі.
Е. Місія Православної Церкви як свідчення любові в служінні
1. Виконуючи свою спасительну місію в світі, Православна Церква активно дбає про всіх людей, які потребують допомоги, в тому числі голодуючих, малозабезпечених, хворих, інвалідів, людей похилого віку, гнаних, полонених, ув’язнених, бездомних, сиріт, жертв катастроф і військових конфліктів, торгівлі людьми і сучасних форм рабства. Зусилля Православної Церкви щодо подолання потреби і соціальної несправедливості є вираженням її віри і служінням Самому Христу, ототожнюють себе з кожною людиною і найпаче з нужденним: «Так як ви зробили одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25: 40). У цьому різноманітному соціальному служінні Церква може співпрацювати з різними громадськими інститутами.
2. Протистояння і ворожнеча в цім світі тягнуть за собою несправедливість і нерівність в участі людей і народів в благах Божественного творіння. Вони позбавляють мільйони людей основних благ і ведуть до деградації людської особистості. Вони викликають масову міграцію населення, породжують конфлікти на національному, релігійному і соціальному ґрунті, що загрожують внутрішньої згуртованості суспільства.
3. Церква не може залишатися байдужою до економічних процесів, що робить негативний вплив на все людство. Вона наполягає на необхідності не тільки будувати економіку на моральних засадах, а й за допомогою її діяльно служити людині, дотримуючись вчення святого апостола Павла: «Працюючи, треба поміч слабких і пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам сказав: «Блаженнiше давати, ніж приймати»(Діян. 20:35). Святий Василій Великий пише, що «кожен в служінні повинен поставляти метою допомогу нужденним, а не власну свою потребу» (Правила, докладно викладені в питаннях і відповідях, Питання 42, PG 31, 1025 A).
4. Прірва між багатими і бідними драматично розростається внаслідок економічної кризи. Він є результатом нестримної спекуляції з боку представників фінансових кіл, концентрації багатства в руках небагатьох і збоченій фінансової діяльності, яка позбавлена справедливості, людяності і відповідальності і в кінцевому результаті не служить задоволенню істинних потреб людства. Життєздатною є така економіка, яка поєднує в собі ефективність із справедливістю і соціальною солідарністю.
5. У цих трагічних обставин Церква сприймає лежачу на ній велику відповідальність за подолання голоду і всіх проявів бідності в світі. Той факт, що таке явище має місце в наш час, коли країни живуть в умовах глобалізованої економіки, свідчить про серйозну кризу ідентичності сучасного світу. Голод не тільки загрожує божественному дару життя цілих народів, а й ображає високу гідність і священний характер людської особистості і цим кидає виклик самому Богові. Тому якщо турбота про наше власне прожиток є питанням матеріальним, то турбота про їжу ближнього – духовний питання (Як. 2:14-18). Отже, завдання всіх Православних Церков – свідчити про свою солідарність стосовно нужденних братів і надавати їм ефективну допомогу.
6. Свята Церква Христова, яка об’єднує багато народів землі в своєму Кафоличному тілі, підтримує ідею загальнолюдської солідарності і більш тісного співробітництва народів і держав заради мирного вирішення конфліктів.
7. У той же час стурбованість Церкви викликає те, що посилюється нав’язування людству споживацького способу життя, позбавленого опори на християнські моральні цінності. Споживацтво поряд з секулярною глобалізацією призводять до втрати народами своїх духовних коренів, до історичного безпам’ятства і забуття традицій.
8. Сучасні засоби масової інформації нерідко підпадають під контроль ідеології ліберального глобалізму і таким чином стають знаряддями поширення споживацтва і аморальності. Особливе занепокоєння викликають випадки неповажного, а то і блюзнірського ставлення до релігійних цінностей, що провокують у суспільстві розбрат і заворушення. Церква попереджає своїх чад про небезпеку впливу на свідомість через засоби масової інформації, використання їх не для зближення людей і народів, а для маніпуляції ними.
9. На шляху проповіді Церкви і виконання нею своєї спасенної місії служіння людству все частіше стають прояви секулярної ідеології. Спираючись на досвід віри і нагадуючи про свою справжньої місії по відношенню до народу шляхом сповіщення Царства Божого і виховання свідомості єдності своєї пастви, Церква Христова покликана з новою силою виражати зміст свого пророчого свідоцтва і являти його світу. Таким чином, для неї відкривається широке поле діяльності, оскільки в якості істотного елементу свого еклезіологічного вчення вона являє роздробленого світу євхаристійне спілкування та єдність.
10. Прагнення до постійного зростання добробуту і непомірний зростання споживання неминуче призводять до невідповідно використанні і виснаження природних ресурсів. Природа, створена Богом для обробітку та зберігання її людиною (пор. Бут. 2:15), відчуває на собі наслідки людського гріха: «Тому що створіння підкорилося суєті не добровільно, а з волi того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння буде визволене вiд рабства зотління на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що всі істоти разом стогнуть i мучаться донин» (Рим. 8:20-22).
Екологічна криза, пов’язана з кліматичними змінами і глобальним потеплінням, робить нагальним обов’язок Церкви всіма наявними в її розпорядженні духовними засобами сприяти захисту творіння Божого від наслідків людської жадібності.
Жадібність, що виявляється при задоволенні матеріальних потреб, призводить до духовного зубожіння людини і руйнування навколишнього середовища. Не слід забувати, що природні ресурси є власністю не людину, а Творця: «Господня земля і все, що її, всесвіт і все, що живе в нім» (Пс. 23:1).
Таким чином, Православна Церква наголошує на необхідності захисту творіння Божого за допомогою виховання відповідальності людини за дарований Богом навколишній світ, розкриття цінності чеснот поміркованості і самообмеження. Ми повинні пам’ятати, що не тільки нинішнє, а й майбутні покоління мають право на природні багатства, які нам дарував Творець.
11. Для Православної Церкви здатність до наукового дослідження світу є даром Божим людині. Разом з тим Церква вказує на небезпеку, які таїть у собі використання деяких наукових досягнень. Вона вважає, що вчений наділений не тільки свободою дослідження, але і обов’язком припинити своє дослідження, коли порушуються основні християнські і гуманні принципи. «Все мені можна, та не все на пожиток» (1 Кор. 6:12). «Добро не є добро, коли здійснюється із власної волі» (свт. Григорій Богослов. Cлово про богослов’ї найперше, 4. PG 36, 16 C). Ця точка зору Церкви виявляється з багатьох причин необхідної для правильного визначення меж свободи і користування плодами науки, від якої майже у всіх областях, а особливо в біології, очікують як успіхів, так і небезпек. Таким чином, ми підкреслюємо незаперечний священний характер людського життя з самого моменту зачаття.
12. Останні роки відзначені стрімким розвитком біологічних наук і пов’язаних з ними біотехнологій, причому багато які з цих досягнень вважаються доброчинними для людини, в той час як інші пов’язані з моральними дилемами або навіть підлягають відкиданню. Православна Церква стверджує, що людина – це не просто набір клітин, тканин і органів; не можна вважати, що її визначають лише біологічні чинники. Людина створена за образом Божим (Бут. 1:27), і тому говорити про її необхідно з належною повагою. Визнання цього основоположного принципу призводить до висновку про те, що як в процесі наукового дослідження, так і при практичному застосуванні результатів нових відкриттів і винаходів слід дотримуватися абсолютного права кожної людини на повагу до її на всіх етапах життя. Необхідно також поважати волю Божу, як вона була виявлена у творенні. При проведенні досліджень потрібно враховувати моральні й духовні принципи і християнські встановлення. Належну повагу слід віддавати і всьому творінню Божому, як коли людина користується ним, так і в процесі дослідження, згідно з даною їй Богом заповіді (Бут. 2:15).
13. У нинішню епоху секуляризації перед обличчям духовної кризи, характерної для сучасної цивілізації, особливо гостро проявляється необхідність висунення на перший план значення святості. Помилкове розуміння свободи як вседозволеності веде до зростання злочинності, руйнування і нарузі над святинями, до неповаги свободи ближнього і священного характеру життя. Православне Передання, сформований втіленням в життя християнських істин, є носієм духовності і відрізняється аскетичним характером, що особливо необхідно підкреслити і являти в наш час.
14. Особлива душпастирська опіка Церкви про молодь, що ставить за мету її виховання у Христі, є постійною і неослабною. Зрозуміло, пастирська відповідальність Церкви простягається і на боговстановлений інститут сім’ї, який завжди незмінно спирався на священне таїнство християнського шлюбу як союзу чоловіка і жінки, що відображає союз Христа і Церкви (Еф. 5:22-32). Це особливо актуально з огляду на спроб легалізації в деяких країнах і богословського виправдання в деяких християнських громадах форм людського співжиття, що протистоять християнськими переказами і вченню. Церква, жадаючої возз’єднання всіх в єдиному Тілі Христовому, нагадує будь-якій людині, що приходить у світ, що Христос знову прийде в своє Друге Пришестя «судити живих і мертвих» (1 Пет. 4:5) і що «владі Його не буде кінця» (Лк. 1:33).
15. У сучасну епоху, як і в усі часи, пророчий і пастирський голос Церкви і слово про позбавлення через Хрест і Воскресіння звернені до серця людини, закликаючи його прийняти і втілити в життя, за словом апостола Павла, «що тільки істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне хвали» (Флп. 4:8). Церква пропонує людині жертовну любов Розп’ятого Господа свого як єдиний шлях, що веде світ до миру, справедливості, свободи і солідарності між людьми і народами, єдиною і останньою мірою яких назавжди залишиться приніс себе в жертву за життя світу Господь (див. Одкр. 5:12 ), тобто безмежна Любов в Трійці Бога, Отця і Сина і Святого Духа, Йому ж слава і влада на віки вічні. Амінь.
Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова
† Патріарх Олександрійський Кир Феодор
† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл
† Патріарх Сербський Кир Іриней
† Патріарх Румунський Кир Данило
† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом
† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім
† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава
† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій
† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав
Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.
† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору