Пам’ять 24 липня / 6 серпня

«Чи бачите, браття, як висока покірність старшому братові? Якщо б вони опиралися, то навряд чи б спромоглися такого дару від Бога. Багато нині юних князів, хто не кориться старшим і за опір їм бувають забиті. Але вони не уподібнюються благодаті, якої удостоїлися ці святі».

Нестор Літописець

Борис і Гліб, у хрещенні Роман і Давид, святі князі-страстотерпці, молодші сини святого рівноапостольного київського князя Володимира Святославовича.

Святі брати народились незадовго до Хрещення Русі, тому їх виховували в християнському благочесті. Старший з братів – Борис мав гарну освіту. Він любив читати Святе Письмо, твори святих отців і особливо житія святих. Під їх впливом святий Борис запалав гарячим бажанням наслідувати подвиги угодників Божих і часто молився, щоб Господь удостоїв його такої честі.

Святий Гліб з раннього дитинства поділяв прагнення брата присвятити життя виключно служінню Богові. Обидва брати вирізнялися милосердям і сердечною добротою, наслідуючи приклад святого рівноапостольного великого князя Володимира, милостивого і чуйного до бідних, хворих, знедолених.

Святий Борис отримав у спадок від батька Ростов. Молодий князь мудро керував своїм князівством, насаджував православну віру та піклувався про всі верстви населення. Великий князь Володимир знав про мужність і мудрість святого Бориса, тому направив його керувати військом. Святий Борис відправився у тривалий похід проти печенігів, а коли повертався, то почув звістку про смерть батька. В той же час Святополк проголосив себе великим князем Київським і, боячись суперництва, підіслав вбивць до святого Бориса.

Святий Борис знав, що його чекає напад, але не став тікати і з готовністю чекав на свою смерть. Вбивці прийшли за ним, коли князь молився в своєму наметі на березі річки Альти. Після служби вони увірвалися до намету і пронизали святого Бориса списами.

Слуги Святополка повезли ще живого Бориса в Київ, по дорозі назустріч їхали два варяги, послані Святополком, щоб прискорити справу. Варяги помітили, що князь ще живий, хоча й ледве дихав. Тоді один з них мечем пронизав його серце. Тіло святого страстотерпця князя Бориса таємно привезли до Вишгороду і поклали у храмі в ім’я святого Василія Великого.

Після цього Святополк настільки ж віроломно вбив святого князя Гліба. Підступно викликавши брата з його спадку – Мурома, Святополк послав йому назустріч дружинників, щоб убити по дорозі святого Гліба. Князь Гліб уже знав про спочинок батька і лиходійське вбивство князя Бориса. Глибоко засмучений, він віддав перевагу смерті, а не війні з братом. Зустріч святого Гліба з вбивцями сталася в гирлі річки Смядини, неподалік від Смоленська.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий подбав про те, щоб розшукати останки святого Гліба, котрі були впродовж 4 років непоховані, та звершив їх поховання у Вишгороді, у храмі святого Василія Великого, поряд з мощами святого князя Бориса. Безліч храмів і монастирів по всій Київської Русі було присвячено святим князям Борису і Глібу, фрески та ікони святих братів-страстотерпців також відомі в численних храмах України.

Святі мученики Борис і Гліб віддали життя заради дотримання послуху, на якому ґрунтується духовне життя людини і взагалі всяке життя в суспільстві.

 Тропар святих благовірних князів-страстотерпців Бориса і Гліба, глас 2

Страстотерпці праведні, Євангелія Христового виконавці, / істинні душею й тілом, чистий Борисе і незлобивий Глібе, / ви не противилися ворогу-братові, / коли він убивав тіла ваші, а пошкодити душам змоги не мав. / Тож нехай ридає лихий владолюбець, / а ви радуйтеся з ангелами і, як стоїте перед Святою Трійцею, / моліться за вашу рідну землю, / щоб вона від Бога ласку мала, / і за спасіння синів її вірних.

Кондак святих благовірних князів-страстотерпців Бориса і Гліба, глас 3

Засяяла сьогодні преславна пам’ять ваша, / шляхетні страстотерпці Христові Борисе і Глібе, / збираючи нас на похвалу Христа Бога нашого. / Тому, шануючи і благаючи вас нині, / дар зцілення приймаємо за вашими молитвами, / святі мученики, лікарі божественні.

Величання святих благовірних князів-страстотерпців Бориса і Гліба

Величаємо вас, страстотерпці Христові Борисе і Глібе, і шануємо чесні страждання ваші, що за Христа перетерпіли ви.

]]> http://kyiv-pravosl.info/2023/08/06/svyati-blahovirni-knyazi-strastoterptsi-borys-i-hlib/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2021/10/09/pamyat-svyatoho-apostola-i-evanhelista-ioana-bohoslova/ http://kyiv-pravosl.info/2021/10/09/pamyat-svyatoho-apostola-i-evanhelista-ioana-bohoslova/#comments Sat, 09 Oct 2021 07:48:44 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=8167 Continue reading →]]> 26 вересня / 9 жовтня – відзначаємо пам’ять святого апостола і євангеліста Іоана Богослова

Святий апостол і євангеліст Іоан походив із Віфсаїди Галілейської, був сином Заведея – риболова і Саломії та меншим братом Якова Заведеєвого. Батьки Якова та Іоана були люди благочестиві, не багаті, прості і підкорені волі промислу Божого. Таким був і сам Іоан Богослов. Про Спасителя Іоан дізнався з свідчень про Нього Іоана Хрестителя. Коли ж Предтеча, вказуючи на Господа, вигукнув: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1:36), то двоє із учеників пішли за Ісусом, і серед них був Іоан.

Подібно до свого брата Іоан був названий Господом Воанергесом, тобто сином громовим (Мк. 3:17) через те, що Іоан Богослов мав особливу ревність про славу свого Учителя і про велич євангельської проповіді. Богослов’я Іоана, немов грім, мало бути почутим у всій вселенній і всю наповнити землю. За свідченням Ієроніма Стридонського, Іоан був покликаний на апостольське служіння в юнацькі роки і був наймолодшим серед апостолів. Через рік після покликання Іоан був вибраний Господом із великої кількості Його учеників в число дванадцяти апостолів.

Іоана особливо любив Ісус Христос. Разом з Яковом і апостолом Петром святий Іоан був свідком Преображення Ісуса Христа. Він був присутнім під час хресних страждань Спасителя. Перед Своєю смертю Ісус Христос доручив Іоану піклуватися про Божу Матір, якій апостол служив аж до Успіння. Після того, як Божа Матір відійшла до Свого Сина, апостол Іоан попрямував в малоазійське місто Ефес, проповідувати в якому йому випало за жеребом. Він прийняв на себе турботу про утвердження віри Христової в малоазійських церквах: Ефеській, Пергамській, Смирнській, Фіатирській, Сардинській, Філадельфійській і Лаодикійській.

Під час гоніння імператора Домиціана святий Іоан був висланий на острів Патмос в Егейське море. Тут разом із своїм учнем Прохором апостол пробув декілька років. На Патмосі Іоаном було написане «Об`явлення, або Апокаліпсис», в якому розкриті тайни кінця світу.

Після повернення до Ефесу, святий Іоан написав Євангеліє. Передання нам розповідає, що святий апостол не відразу на прохання церков приступив до справи написання Євангелія. Заповівши усій Церкві піст, він подібно до Мойсея зійшов на гору з одним своїм учнем. Там три дні і три ночі провів в палкій молитві і тоді, після небесних знамень, наказав учневі своєму Прохору писати перші рядки Святого Благовістя. Євангеліє від Іоана написане було в Ефесі біля 102 року після Р. Х. грецькою мовою. За висотою вчення Євангелія, особливо про Божество і безначальне народження Бога Слова, про Божество і безначальне сходження Святого Духа від Бога Отця, святому апостолу було надане Церквою друге ім`я – Богослова.

У Новому Завіті йому також належить три послання, в яких він проповідує любов до бога і ближніх. «Апостолом любові» називає Церква Іоана Богослова. Наприкінці свого життя Апостол і Богослов постійно говорив своїм учням: «Діти, любіть один одного».

Проживши більше ста років, Іоан просив учнів своїх поховати його. Розкривши через деякий час могилу апостола, учні не знайшли його тіла, яке таємним чином було взяте Господом. У стародавні часи 21 травня за н. ст. на могилі Іоана Богослова виступав тоненький наліт праху, а запашне миро проймало повітря. Від цих знамень багато людей зцілялося. В пам`ять про це чудо Церква встановила святкувати день пам`яті Іоана Богослова ще й 21 травня.

Свідчення про дні пам`яті святого апостола і євангеліста Іоана Богослова в IV -V століттях можна знайти в проповідях святителя Іоана Золотоустого та блаженного Августина. Зокрема, святитель Іоан Золотоустий у своїй проповіді на день 12 Апостолів про Іоана Богослова говорить, що він і після смерті своєї, немов живий, зціляє весь Ефес. Святий Кирило Олександрійський у своєму слові на день святого апостола Іоана у присутності святих отців Ефеського Собору 431 року взивав: «Відкрий нам, Євангелісте, тайну втілення, поясни її тепер, блаженний Іоане, що був названий сином Воанергесовим;, ось прийшов до тебе великий собор пастирів».

За звичаєм святий апостол і євангеліст Іоан Богослов зображаться на іконах таким, що пише Євангеліє, а за плечима в нього знаходиться орел, в ознаменування особливої висоти вчення, яким святе Євангеліє від Іоана розпочинається: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Зустрічаються і інші зображення святого апостола, де за його плечима знаходиться ангел, який допомагає осягнути євангелісту тайну Божества.

В Україні день пам`яті святого апостола і євангелиста Іоана Богослова 9 жовтня особливо шанований. У багатьох селах і містечках цього дня є храмове свято, празник, оскільки дуже багато церков є освяченими на честь Апостола Любові. Цей день є особливо урочистим в Київській православній богословській академії, коли столична духовна школа святкує свій актовий празник. Цього дня всі поспішають до Академічного храму святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, що знаходиться у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, на урочисту відправу, а потім в конгрегаційній залі Академій відбувається святкове засідання викладачів і студентів. Прибулі гості вітають Академію з її здобутками, а ректор звітує перед всіма за минулий рік.

Люди у старій Україні казали, що «Хто не посіяв до богослова – не варт доброго слова». «Коли до Богослова проса буде з ложку, то буде і в ложку». А ще придивлялись за прикметами: «На Богослова дощ зі снігом – у січні тричі йтиме дощ»; «сонячно і тепло – червень буде дощовий і холодний». На Івана Богослова закінчувалися всі роботи в полі.

За заповітом Іоана Богослова ми всі повинні мати любов між собою, бо все минеться, а любов ні. Любов`ю рухається все в цьому світі і світ тримається на любові. Отож стараймося придбати любов до Бога і до ближнього та ніколи її не втрачати.

Високопреосвященний Митрополит Димитрій (Рюдюк) (ПЦУ)

Страсті за київським великокнязівським престолом розгорнулися тоді, коли Володимир мирно помер у своїй резиденції на селі Берестовім за Києвом 28 липня 1015 року. На хвилини смерті найближчим до батька був Святополк, який за якусь провину, був посаджений в Києві у в`язницю. Бориса ж тоді було спроваджено на чолі великокнязівського війська у степ походом на печенігів, які нібито об`явилися на південних кордонах Руси.

Відтак, кияни, поховавши з почестями князя Володимира, заприсягнули Святополку, а той обдарував їх князівським майном. Серце ж у знаменитих киян, а найбільше простого люду не лежало до Святополка, бо вони бачили в ньому хитрість та підступність. Князь Борис печенігів так і не вислідив, очевидно це була якась омана, щоб відвести найулюбленішого сина Володимира подалі від Києва, і тому повертався з неушкодженими вояками до Києва. У цей момент до Бориса прийшла страшна звістка, що батько помер і трон зайняв князь Святополк.

Князь Борис зупинив військо на р. Альті, неподалік Переяслава і дуже став плакати за своїм батьком, а воїни радили йому йти на Київ і посісти великокнязівський престол, бо ж і військо було з ним, і батько, як сказано було, його дуже любив та і кияни були не проти. Однак, князь Борис виявив тут неабияке смирення, промовивши: «Не було того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли отець мій помер, то сей мені буде замість отця». Побачивши таку нерішучість та лагідність князя, воїни розійшлися, а Борис залишився стояти табором на річці з невеликою кількістю обслуги.

Такого смирення та любові не було й близько у Святополка, і той, угледівши, що князь Борис має неабиякий авторитет серед війська та киян, задумав погубити брата, пославши до нього якогось вишгородця боярина Путшу зі своїми приятелями. Борис в ту мить молився у натягнутому своєму шатрі: співав шестопсалміє, а потім заутреню, а тоді, дізнавшись про те, що хочуть його вбити, звернувся до Христа Спасителя з такими словами молитви: «Господи! Сподоби мене прийняти страждання, бо не від ворогів приймаю, а од брата свого і не постав Ти йому, Господи, за гріх».

Князя Бориса найманці вбили підступно, простромивши шатро з усіх сторін. Також і слугу його Георгія угрина вбили, бо він прикривав собою тіло свого князя. На шиї в нього була велика золота гривня, то не могли зняти її вбивці. Тоді відрізали голову угрину, поцупивши гривню. Так само було повбивано слуг князя Бориса.

Найняті Святополком вбивці загорнули Борисове тіло у шатро, в якому він сидів, і привезли до замовника. Князь Святополк, коли побачив, що Борис ще дихає, наказав двом варягам Еймунду і Рагнарі, щоб вони добили його. І вони це зробили, проколовши його в серце. Тіло убитого князя Бориса принесли потай до Вишгорода і поклали в церкві святого Василія Великого. Убивць давній наш літописець називає поіменно, бо вони тією темною справою хизувалися перед Святополком – Путша, Талець, Єлович і Ляшко. І сказано, що отцем їх був сатана.

Так само задумав Святополк убити брата Борисового, рідного йому по матері – Гліба. Заслав він до нього гінців і оманою, що батько вельми захворів, кликав до Києва. Однак, злодіяння Святополкові не могли бути прихованими від людського поголосу. Князь Ярослав направив з Новгорода і своїх гінців до Гліба та оголосив звістку, прислану від сестри Предслави, що батько помер, а Борис убитий Святополком. Князь Гліб упав в розпач та дуже плакав за братом. Люта ж смерть і зрада вже чатували на князя. Посланні Святополком захопили корабля. Убивця Горясір звелів зарізати Гліба і повар Торчин, оголовши ножа, зарізав ще зовсім юного князя Гліба. Коли ж Гліба вбили, то покинули його тіло на березі річки між двома колодами, а потім узявши його, відвезли до Вишгорода і там потай поклали поруч з Борисом у церкві святого Василія Великого.

Порівняв Літописець Святополка з Каїном та прозвав Окаянним і пам`ять про нього щезла, бо змушений він був поневірятися, як Каїн, і шукати прихистку, втікаючи від князя Ярослава у землю лядську і біс його вчепив, і видавалося йому, що його повсякчас переслідують та гоняться за ним.

Розповідь про вбивство князів Бориса і Гліба була написана якимось невідомим автором, можливо навіть і відразу після їх страждань. Київський князь Ярослав Мудрий разом з Церквою розпочав процес канонізації Бориса і Гліба, який розтягнувся аж на ціле століття. У 1115 році за князювання Володимира Мономаха у 100-річчя вбивства їх було прославлено. Для цього було збудовано кам`яний храм і туди перенесено нетлінні останки страстотерпців. У присутності великого київського князя Володимира Мономаха та інших князів, митрополит Никифор разом з єпископами та духовенством очолив урочистості канонізації князів Бориса і Гліба, від яких вже ціле століття народ отримував зцілення.

У другій половині ХІ ст. преподобний Нестор Літописець склав «Читання про житіє і погубленіє блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», в якому зауважував, що мощі їх виточують цілющі дарунки людям. Про чисельні чудеса святих страстотерпців згадує святитель Димитрій Туптало. Однак мощі Бориса і Гліба до нашого часу не збереглися і слід їх пропав в часи монголо-татарської навали. Незвіданність про чесні останки надзвичайно шанованих на Русі святих Бориса і Гліба ще хвилювала знатних людей у XVIII ст. Імператриця Єлизавета Петрівна у 1743 р. наказала митрополиту Київському Рафаїлу Заборовському доручити духовним людям пошук мощів Бориса і Гліба. Однак, після відповідних досліджень, було донесено рапортом, що їх розшукати надто важко і за давністю їх втрати неможливо було навіть встановити коли і за яких обставин вони зникли з поля зору віруючих людей.

В народній уяві святі Борис і Гліб є покровителями миролюбних людей. Вони є провісниками миру та добра, смирення та лагідності. Колись люди не намагалися в цей день працювати в полі, бо могла вцілити блискавка. У цей день підводили підсумки з врожаєм: на Бориса і Гліба удосталь хліба. Якщо сонячним був захід на Бориса і Гліба, то літо далі мало би бути без дощу. У цей день починали збирати гриби та ягоди. Також готували березові віники. Ночі від дня святих Бориса і Гліба ставали дедалі холоднішими. Однак, народна уява ніколи не могла бути схвалена Церквою і залишалась тільки вигадкою спостережливих людей.

Найбільше моляться до святих страстотерпців Бориса і Гліба, як до заступників нашої землі, які подають усім стражденним зцілення. Вони є такими, що спускаючись з небесних осель, світ увесь обходять, і бісів проганяють, і душі просвітлюють вірним людям та наповнюють їх такою любов`ю, яка у них була.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Святий Марк Євгенік, богонатхненний святитель Ефеський, полум’яний захисник і непохитний стовп Православної віри.

Серед освічених ієрархів, великих вчителів і полум’яних поборників Православної Церкви чільне місце займає шанований Церквою 19 січня святий Марк євгеніки, єпископ Ефеський борець, що став нехибне єдиним захисником, полум’яним поборником і хранителем віри Православних греків проти впливу і загрози з боку західного папізму. Ось чому він був великим благодійником і блискучим захисником грецького народу, оскільки тримав на своїх плечах всі духовні багатства Православ’я, стаючи «знаряддям Утішителя», «богомовною трубою богослов’я», «поборником благочестивих догматів», «найгарячішим прихильником переданого Святими Отцями сповідання Символу Віри», «викривач папської зарозумілості», «струмка річка благочестивих творінь».

Святий Марк Євгенік, цей блискучий світильник Церкви Христової, якого славимо як «великого ревнителя, поборника мислення  отців та такого, що виганяє темряву звисока», народився в 1392 році в Константинополі і був сином відомої знатної родини архонтів. Його мирське ім’я було Мануїл, і його благочестиві і благородні батьки подбали про те, щоб виховати її молоком нашої непорочної православної віри і запропонувати йому старанне і вищу освіту. Першими настановами в освіті Мануїла було навчання грамоті його батьком Георгієм, який був дияконом і Сакелларіу Великої Церкви і мав знамениту приватну школу. Але коли Мануїлу виповнилося тринадцять років, його батько помер, залишивши його сиротою разом зі своїм братом Іваном. Потім його мати, Марія, яка була дочкою благочестивого лікаря на ім’я Лука, направила його по шляху зближення з ще більш найвидатнішим і мудрим вчителям того часу, якими були Іоан Хортасмен (а пізніше обраний митрополит Сіліврійській) і знаменитий математик і філософ Георгій Гемістос Пліфон . Коли Мануїл завершив свою освіту, він взяв на себе керівництво Патріаршої школою та за короткий час став одним з найвідоміших вчителів в Константинополі. Показово, що багато хто з його учнів пізніше досягли великого успіху, наприклад, Георгій Схоларій, який після падіння Константинополю був обраний першим патріархом Константинополя на ім’я Геннадій, а також Федор Агалліанос і митрополит Мідійський Феофан.

Однак, маючи схильність до життя в безмовності, Мануїл роздав все своє майно і в 26 років вирішив присвятити себе Богу. Так в 1418 році він прибув на острів Антігона, і там, в монастирі острова, він став ченцем, прийнявши ім’я Марк. У цьому місці він жив, ведучи духовну боротьбу, протягом двох років, перебуваючи біля доброчесного і видатного подвижника Симеона.

Але через два роки, в 1420 році, він був змушений покинути монастир на острові Антігона через вторгнення та сховатися в однойменному монастирі Святого Георгія Манганського в Константинополі, заснованому приблизно в середині ХІ століття імператором Костянтином IX Мономахом (1042-1055). У цьому знаменитому монастирі Константинополя він вів найсильнішу духовну боротьбу і по благодаті Святого Духа склав більшу частину своїх ста збережених творів. Серед них – роботи, які він написав проти латинських противників св. Григорія Палами, архієпископа Солунського (1296-1359), якого він мав в якості яскравого зразка і керівництва в своєму житті. У монастирі святого великомученика Георгія Манганського він прийняв сан священства, незважаючи на свої коливання, бо вважав себе недостойним такого високого служіння. За дуже короткий час він став відомий своєю чеснотою і мудрістю, які зробили його провідним грецьким духовником. Тому і духовенство, і миряни цікавилися його думкою з різних богословських та духовних питань.

Однак, хоча святий Марк Євген шукав чернечого життя і аскетизму у Бозі, Візантійська імперія переживала моменти агонії через погрози з боку турків-османів. Політична та релігійна нестабільність того часу змусила святого Марка відмовитися від подвижницького життя та всіма силами боротися за захист Православ’я і виживання нашого народу. А це було необхідно, бо Папа, під виглядом намагання врятувати Константинополь від насувається османської загрози, всіма силами прагнув підпорядкувати Православну Церкву Папської Церкви, що могло б статися лише за умови з’єднання Церков. У цей досить складний період для майбутнього Православної Церкви, у 1436 р., Патріарх Олександрійський визначив, щоб ієромонах Марк мав би таку ж як він посаду та був прийнятий з пошаною імператором Іоаном VIII Палеологом (1425-1448), з тим щоб після смерті митрополита Ефеського Іоасафа, він був би обраний та висвячений митрополитом Ефеським, що в надалі за наполяганням імператора і було зроблено. Отже, святитель Марк Євгеник взяв участь в Ферраро-Флорентійському Соборі як єпископ Ефеський, був удостоєний звання «екзарха Собору», оскільки він представляв патріарха Олександрійського, Єрусалимського і Антиохійського. Мета скликання цього Собору полягала в тому, щоб досягти з’єднання двох Церков – Східної Православної Церкви і Західної Католицької Церкви, оскільки відбулося їх поділ з причини розколу, який трапився в 1054 р. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що розкол між двома Церквами був викликаний богохульною вставкою Західної Церкви в Символ віри (добре відоме як Filioque), згідно з якою Святий Дух походить не тільки від Отця, але і від Сина. Однак через цю єретичну вставку руйнується основний догмат про троїчності Бога, і, в той же час, втрачається основна істина вчення Православної Церкви.

Перебуваючи під суцільним і наростаючим тиском з боку загрози від турків-османів, імператор Іоан VIII Палеолог, сповіщений про те, що правителі Заходу думають про те, щоб надати протидію туркам, які підійшли до Угорщини і Польщі, прийняв рішення поїхати в Італію, щоб зустрітися з Папою Євгеном IV. При цьому він плекав надію, що Папа візьме участь в наданні допомоги імперії проти турків. У цей важкий і суперечливий момент для майбутнього Візантійської імперії, були сформовані дві діаметрально протилежні думки. Були такі, які наполягали на з’єднання двох Церков, яке означало б підпорядкування Православних Папі, крок, яким би були зраджені догмати нашої непорочної православної віри. Але були й такі, що враховували існуючі небезпеки для віри через з’єднання, і вони прийняли рішення твердо протистояти йому, вважаючи за краще підпорядкування варварському завоюванню, ніж духовне поневолення через церковне ярмо Папи. Безумовно, вони наполягали на тому, що народ міг би цілком вести боротьбу і скинути турецьке рабство, якби була б захована незмінною та живою православна християнська віра і традиція.

В цей бурхливий і небезпечний період для Православної Церкви і грецького народу свідомий  митрополит Ефеський св. Марк Євген взяв на себе зобов’язання нести на прийнять славу та хвалу Східної Церкви, стати стовпом й оплотом Православного вчення. Під час роботи Флорентійського Собору св. Марк явив свої діалектичні здатності в своїх пропозиціях після того, так як він запропонував латинянам усунути «шорсткувате і сумнівне», і вказав на необхідність миру та любові для усунення розколу, а тому перш за все необхідно прочитати віровизначення Вселенських Соборів. Фактично, святий Марк хотів возз’єднання двох Церков, але без відходження Православних від основних догматичних питань, що призвело б до папського поневолення. Цікаві чотири заперечення, висловлені мудрим і войовничим ієрархом Ефеса щодо вчення Пап про чистилище. Показово, що ці доводи з їх кришталево-ортодоксальним змістом давали відповідні відповіді на аргументи латинян. По суті, переконливий аргумент святого, який буквально приголомшив своїх опонентів, які намагалися ускладнити його безглуздими і не відносяться до справи дискусіями, в поєднанні з мудрістю, чеснотою, мудрістю, цнотливістю, хоробрістю розуму, його стійкості в істині і Його непохитна віра в Бога і його спасительна Слово звела його лицем до лиця навіть з митрополитом Нікейським Віссаріоном, який, рухомий заздрістю, залишив святого Марка боротися на самоті.

Але коли справа дійшла на Соборі в Феррарі до спірного питання про Filioque, святитель зажадав, щоб були прочитані віровчення Вселенських Соборів для того, щоб висвітлити істину, щоб довести помилковість супротивників. Незважаючи на відмову латинян, їх нарешті змусили зачитати рішення Вселенських соборів, бо в противному випадку обговорення були б негайно припинені. Після прочитання цого віровчення, латинське духовенство та миряни зізналися, що ніколи раніше не чули цих навчань і що греки зберегли істинну віру і слідували правильним догматам. Придворні Папи побачили, що їх вчення знаходиться в небезпеці, що воно повинно бути розцінена як помилкове, і навіть з боку латинських ченців і духовенства, вони почали погрожувати їм і наказувати негайно їм замовкнути, називаючи їх неосвіченими і неписьменними в богослов’і. Але латиняни також почали винаходити брехливі способи, щоб перешкодити домінуванню богословських поглядів святого Марка Євгеніка, цього богомудрого ритора та освіченого вчителя нашої Церкви. Отже, хоча до цього всі православні священики й єпископи були на боці святого, цього мужнього борця та ярого захисника православної віри, то пізніше вони повільно почали розділятися та гинути: один заради того, щоб стати кардиналом Папи, інший заради того, щоб стати архієреєм. У той час багато зрадили догмати непорочної православної віри, оскільки вони не могли винести страждань та поневірянь, накладених папістами, щоб змусити їх зійти з їх позицій. Таким чином, святий Марк Євгенік виявився один, кинутий усіма та бореться на стадії захисту правильних догматів нашої віри. Фактично, щоб зміцнити свої позиції, латиняни почали застосовувати відому тактику пліток, неправдивої інформації та шантажу, а дійшли до поширення в Феррарі сотень брошур, що містять 54 єретичних вірувань православних!

Ситуація вже почала ставати особливо небезпечної з непередбачуваними за масштабами наслідками, бо греки терпіли тривалі приниження та знегоди, в той час як був даний строгий імператорський наказ не дозволяти нікому без дозволу від імператора залишати Собор й їхати в Константинополь. Але деякі священнослужителі під тиском поневірянь знайшли вихід та втекли до Константинополя. Як тільки імператор був проінформований про цей факт, він злякався, що є інші, які спробують втекти. Саме тому він консультувався з Папою і було прийнято рішення про перенесення Собору до Флоренції, щоб обговорити суть спірного питання про Filioque, тобто, чи варто або не варто включити додавання в Символ віри, про те що виходить Святий Дух від Сина чи ні. Святий Марк з тим же бойовим духом та з таким же завзяттям продовжував свою оборонну православ’я, бо він ясно та переконливо довів, що Святий Дух виходить не від Сина, а тільки від Отця. Але імператор намагався знайти спосіб підписати з’єднання між Патріархом і латинянами, які наполягали на своїх єретичних переконаннях, в той час як Папа намагався шляхом нових тисків та позбавлення підтримки (Константинополя) домогтися з’єднання. Тиск стало нестерпним, оскільки імператор шукав з’єднання. Але святий Марк залишався непохитним і не збирався зраджувати свою віру. Ця наполегливість викликала обурення прибічників латинства серед православних, які критикували його на називали «одержимим».

Оскільки Святитель бачив, що всі готові зрадити свою віру, не виходячи з себе, войовничий та мужній ієрарх Ефеса замовк. Це дало імператору можливість говорити про біди, що насуваються, які вони зазнають, якщо не підпишуть з’єднання. Отже, з цим аргументом все виявилися пригніченими і здалися. Єдиний, хто ще не підкорився, був найгарячіший ревнитель благочестивих догматів св. Марк Євгенік, який назвав папістів «єретиками», що викликало бурхливу реакцію митрополитів Мітілени і Лакедемони. Імператор, який прагнувй з’єднання, унії, оголосив Папі, що Схід приймає віру Західу і може безперешкодно приступити до з’єднання. Але Папа також домагався прийняття інших догматичних та літургійних питань, таких як використання прісного хліба у Божественній літургії, догмату про чистилище, монархії Папи і виключення з Божественної літургії священицької епіклези (тобто закликання Святого Духа) для перетворення ( ἡ μεταβολή) хліба і вина за непотрібністю, аргументуючи це тим, що Таїнство відбувається проголошенням слів Господа. Нові вимоги Папи засмутили імператора і Патріарха, бо вони побоювалися, що викличуть різку реакцію. У цей критичний момент вони попросили святого Марка написати про божественне перетворення Святих Дарів. Потім цей богомудрий учитель і полум’яний борець Церкви Христової на своїх працях довів, що саме так було передано святими як здійснювати Божественну літургію для освячення Святих Дарів. Ці позиції святого Марка в черговий раз викликали відмову папістів, що викликало, фактично, обурення імператора і визнання того, що латиняни не тільки не знали істини, але і не хотіли її знати. Плбачив, що між православними і латинянами більше немає шляху зближення, імператор вирішив підписати указ про бажану унії 6 липня 1439 року.

Неправдиве з’єднання двох Церков підписали всі, навіть ті, хто спочатку проявив завзяття та мужність і в своїх думках не прийняв вставку в Символ віри «від Сина», наприклад митрополити Анхіалоській, Монемвасійськиц і Трапезундський. Єдиний, хто не підписав документ про зрадливу унію, був святий Марк Євгені, який сказав імператорові, що навіть якщо його життя все ще буде в небезпеці, він не підпише. Навіть настоятелі монастирів були змушені імператором підписати унію. Коли Папа взяв визначення Собору в свої руки та побачив все підписи, він теж підписав. Але як тільки йому повідомили, що св. Марк не підписав, він сказав: «Марк не підписав, значить і ми нічого не зробили», тобто, оскільки єпископ Ефеський не підписав, то ми нічого не добилися! Це висловлювання Папи було зазначенням його поразки після того, як він відкрито визнав перевагу полум’яного ієрарха Ефеса, який виступив як потужний викривач папської зарозумілості та вистражданого багатьма працями помилкового з’єднання. Папа просив покарати святого, але імператор цього не зробив. Однак його привели до настоятеля Папської церкви, щоб виправдати своє ставлення до визначення Собору. Але святий залишився непохитний у своїх поглядах, не дивлячись на шантаж та погрози. Більш того, він відкрито визнав свою непохитну віру в найвищу славу Церкви, характерно сказавши: «Церква засуджувала тих, які не підпорядковувалися Церкви; але я тримаюся тільки того вчення, яке в непорушеному вигляді Церква прийняла від Спасителя нашого, в ньому я зараз перебуваю і від нього відхилитися не бажаю, Хіба можуть мене за це засудити, як осуджають  єретиків?».

Після цього мужнього сповідання віри імператор перевіз святого до Венеції, а звідти він посадив святителя Марка на свій особистий корабель і благополучно, але також з великою честю і любов’ю привіз його на свою батьківщину в Константинополь, куди вони прибули 1 лютого 1440 року. Як тільки святий Марк прибув до Константинополю, люди зустріли його з великим ентузіазмом, назвавши «святим», про що щиро повідомляє навіть кривдник святителя Марка, греко-латинський єпископ Мефонській Йосип: «Багато возносить хвалу йому що не підписав (уніатське віровчення – ред.), а натовп поклоняється йому немов Мойсею та Аарону та кажуть хвалебні промови і називають його святим» (PG159, 992C). Насправді, його духовний вплив на людей Константинополя було настільки велике, що імператор запропонував Mарку високу Патріарше гідність, але святий вперто відмовлявся, називаючи тих, хто підписав унію «христопродавцем». Таким чином, пролатинський митрополит Кізічеській Митрофан зійшов на патріарший Константинопольський престол, змусивши імператора застосувати силу проти тих, хто не підписав унію. Тому 4 травня 1440 роки святий Марк таємно покинув Константинополь та попрямував в Прусу. Звідти він відправився в Ефес, який знаходився під турецькою окупацією. У провінції Ефес він проповідував людям спасительне слово Боже, але турки і прихильники унії змусили його сісти на корабель, що прямував до Горі Афон, де він вирішив провести залишок свого життя. Однак, коли корабель сів на мілину в Лемносе, він був заарештований за наказом імператора та кинутий у в’язницю на два роки. З Лемноса він розіслав своє знамените Окружне послання «До Православним християнам по всій Землі і на островах» (Πρός τούς ἁπανταχοῦ τῆς Γῆς καί τῶν νήσων εὑρισκομένους Ὀρθοδόξους Χριστιανούς), в якому різко критикував православних, які прийняли унію, оскільки він розцінював латинян як таких, що запроваджують нововведення, кажучи про них «що ми від них відвертаємося як від єретиків, і тому ми з ними розірвали спілкування», а прихильників унії від розцінює як «лжеапостолів та злодіїв». Духовна присутність і вплив святого Марка Євгеніка було настільки великою, що в 1443 році в Єрусалимі був скликаний Собор Єрусалимським, Антіохійським і Олександрійським патріархами, який засудив Флорентійський Собор як «розбійницький і мерзенний» і скинув пролатинського патріарха Митрофана.

Після звільнення святий Марк повернувся в Константинополь, а саме в святий монастир святого Георгія Манганського, де віруючі зустріли його з почестями як святого і сповідника. З монастиря покаяння святитель Марк відновив боротьбу за Православ’я та проти прихильників унії, які зрадили нашу правдиву чисту віру.

В якийсь момент, передчуваючи кінець свого земного шляху, він доручив Георгію Схоларію (пізніше Патріарху Геннадію) турботу про захист Православ’я, а також очолити продовження об’єднавчої боротьби, при цьому він наставляв присутніх заховувати правдиву віру аж до останнього подиху. Після негараздів, через які він пройшов у своєму житті та страждаючи від своєї хвороби 23 червня 1444 року у віці 52 років він віддав свою святу душу Господу. Він був похований в монастирі свого покаяння, де він прийняв чернечу схиму, і всього через кілька років після смерті він став шанований православними як святий. Особливим Соборним актом 1456 Патріархом Геннадієм Схоларієм було встановлено здійснювати його пам’ять 19 січня (1 лютого за новоюліанським календарем), в день отримання його святих мощів. Перший  богослужбовий чин служіння свт. Марку був складено його братом Іоаном Євгеником, а богослужіння, що прославляє його боротьбу, зі похвальними словами склав чернець Герасим Мікроянітіс, а також святий Никодим Святогорець, який характеризує його як «єдиного борця за Православ’я» («μονομάχο τῆς Ὀρθοδοξίας») …

Святий Марк Євгенік у цей час ідеологічної плутанини та розбрату є зразком і символом чесноти, мудрості і непохитної віри в догмати Православної Церкви, оскільки, як він характерно підкреслював: «Не дозволяйте в питаннях віри здійснювати компроміси». Адже вірний учень святого, Георгій Схоларий, а згодом Константинопольський Патріарх Геннадій повідомляє про захисника та стовпі Православної віри наступне: «Про чистоту мого отця я повинен сказати хоча б тільки те, що коли він був молодий, ще до того, як він обрав умертвіння (плоті ) заради Христа, він був більш цнотливий ніж аскети, які живуть в пустелі. А коли він відрікся від усього Христа ради, і він нахилив свою шию під ярмо послуху, то не порушував обітниць, даних Христу, і не змішувався з мирською суєтою, захоплюючись тимчасової славою, але до смерті своєї невпинно зберігав гарячу любов до Христа. Хоча він жив і в Місті (Константинополі), але душею перебував поза його стінами, оскільки не вникав в жодну світську справу, яка в ньому відбувалася».

Бібліографія

1. Άγιος Μάρκος ο Ευγενικός, Εκδόσεις Δ.Π. Νέστωρ, χ.χ.

2. Βασιλοπούλου Χαραλάμπους Δ., Αρχιμανδρίτου, Ο Άγιος Μάρκος ο Ευγενικός, Εκδόσεις «Ορθοδόξου Τύπου», Έκδοση 8η , Αθήναι 2011.

3. Παναγοπούλου Δημητρίου, Εις Έναντι Μυρίων – Ο Άγιος Μάρκος ο Ευγενικός και οι αγώνες του, Αθήναι χ.χ.

Арістидіс Феодоропулос, викладач

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Святий Діонісій, єпископ Егінській, Закінфській чудотворець (17/30 грудня)

Юнак зі знатної родини залишає світ і йде в монастир. Зрозуміло, це здається незвичним і дивним не тільки зараз, але і в будь-яку епоху. Природним та звичним для такої дитини вважається досягнення соціального добробуту, продовження справи батька і збереження сімейних традицій. Однак знаходяться молоді люди, які йдуть наперекір батькам, виходячи за рамки звичного і долаючи людські стандарти. Вони є, як каже Ісус Христос, «хто може вмістити» (Мт. 19:12), але не тільки за допомогою своєї волі та сили, а озброївшись Божественною благодаттю.

Василій Великий про юнака, вирішальному присвятити себе чернечому життю говорить наступне: «той, хто вирішив послухати Христа та пити до убогого і зосередженого чернечого життя є, воістину, дивним і блаженним».

Таким був і святий Діонісій, який вже в юні роки показав себе багатосвітлою зіркою посеред інших мучеників і преподобних, що жили після падіння Константинополя.

Боже Провидіння зміцнило поневолений рід православних християн в цьому випробуванні.

Святий Діонісій народився на острові Закінф в 1547 році. Його батьки займали високе положення і були багаті. Але цей святий Божий вже в юному віці знехтував високим становищем та багатством, і пішов у монастир Богородиці Пантохара на островах Строфадія, розташованих в Іонічному морі на південь від Закінфу.

Після закінчення чернечого випробування і, рукопокладений на ієрея, святий Діонісій вирушив у паломництво на Святу Землю. По дорозі він опинився в Афінах, де Митрополит Афінський Никанор, оцінивши добродіяння ієромонаха Діонісія, наблизив його до себе і через якийсь час висвятив його на єпископа Егинського. У старому місті на острові Егіна поруч з церквою і по сей день знаходиться кам’яний трон, з якого святий Діонісій проповідував християнам.

Цей святий Божий майстерно, як говорить Святе Письмо, пас свою егінську паству, як істинний добрий пастир Церкви Христової. Острів Егіна – благословенне місце, освячене двома преподобними отцями: святим Діонісієм, а в наші дні святим Нектарієм, єпископом Пентапольскім. Вони обидва удостоїлися дару чудотворення, і тому іменуються в нашій Церкві чудотворцями.

Святий Діонісій, довгий час керуючи своєю єпархією, згодом залишив цей послух, повернувся в рідний Закінф і став ігуменом монастиря Богородиці Анафонітрії, де і провів решту свого життя. Це свідчить про те, що істинний чернець, навіть маючи високий духовний сан і стаючи єпископом, не забуває про те, що, перш за все, він є ченцем. І в монастирі Анафонітрії святість цієї людини Божої засяяла з новою силою.

Одного разу в його келію ввірвалася людина, що рятувалася від переслідувачів. Вона тремтіла та благала про допомогу. Ця людина обагрила свої руки людською кров’ю. Виявилося, що його жертвою став рідний брат святого Діонісія. Почувши це, святий заплакав в душі, і очі його наповнилися слизами, але потім підвівся, відкрив задні двері келії та допоміг вбивці сховатися і врятуватися. Цей його вчинок є винятковим серед житій святих нашої Церкви, яке ми не можемо судити людськими мірками.

Більш того, коли родичі святого і його вбитого брата разом з представниками влади прийшли до келії та запитали про вбивцю, святий Діонісій відповів, що нічого не знає і не бачив злочинця.

Один закінфській поет, бажаючи прославити чеснота святого Діонісія та захоплюючись його прикладом, в одному зі своїх творів написав парадоксальні слова: «Освячується слуга Господній в годину, коли грішить». Гріх святого полягає в тому, що він врятував вбивцю брата, сказавши, що не знає його. Тому ми і говоримо, що вчинок святого не може бути оцінений за людськими мірками. Єдиний критерій тут – це слова Христа «Любіть ворогів ваших». Про цей вчинок у подальшому може судити лише Господь, але не ми.

Святий Діонісій, виконавши свій обов’язок по відношенню до людей, помер в 1624 році у віці 77 років. Згідно бажанням святого, він був похований в Строфадійському монастирі.

Коли через роки люди побажали знайти його мощі, його тіло було знайдено нетлінним, одягненим в архієрейське облачення, в якому він був похований, що виділяла святі духовні пахощі. Згодом мощі були перенесені на Закінф в храм, присвячений пам’яті святого Діонісія, де їм поклоняються віруючі.

У 1703 році після звернень місцевої Церкви, яка переконана в святості Діонісія, і жителів острова Закінф, що розповідають про численні чудеса святого, Священний Синод Вселенського Патріархату офіційно зарахував Діонісія, єпископа Егинського, до лику святих. Відтепер його пам’ять шанується і святкується віруючими та прославляється в ній ім’я Бога, славного у святих Своїх нині і в нескінченних століттях. Амінь.

+ Митрополит Сервійській і Козанській Діонісій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Святий Миколай жив тут з 312 по 315 рік. Він приїхав на Святу Землю як паломник. У Єрусалимському Патріархаті до цих пір зберігається текст, який він написав своєю рукою. Одного разу під час молитви святий Миколай почув голос Божий: Святий Дух закликав його повернутися назад в Малу Азію, в місто Миру, де незабаром після свого повернення, у 317 році він був висвячений на єпископа

І. Небесний покровитель Бейт-Джала

Церква св. Миколая в м. Бейт-Джала, побудована на місці його печери.

За свою історію місто Бейт-Джала багаторазово опинявся в оточенні загарбників. Містяни хоробро захищали його від нападів. Кожен раз, коли нападники намагалися увірватися всередину, їх зупиняв Старець зі списом або пикою. Здавалося, що навіть гілки оливкових дерев навмисне б’ють загарбників по обличчю. Пізніше нападники розповідали, що їх кулі не потрапляли в містян і що вони не змогли перемогти це місто через якогось старця. А цим Старцем був ніхто інший, як сам святий Миколай.

Святитель знову і знову захищав це місто і під час Першої, і під час Другої світової війни, коли його бачили тих, що моляться в небі, щоб уберегти людей від біди.

Місцеві жителі також розповідають, що бачили, як він ловив бомби, націлені на Бейт-Джалу після проголошення незалежності Ізраїлю в 1948 році. Багато жителів сховалися в церкві, і в черговий раз було помічено, що святий Миколай відводить бомби від храму, захищаючи людей. Один з жителів говорить: «Жодна бомба не впала на Бейт-Джалі. Була пошкоджена тільки вежа церкви святого Миколая. Ми знаємо, що саме святий Миколай врятував Бейт-Джалу від жахів військового часу.

ІІ. Допомога літньої жінці

Одна літня жінка з Бейт-Джала на ім’я Аллушія прийшла помолитися до церкви святого Миколая. Втомившись від довгої молитви, вона присіла на лавочку та задрімала. Тим часом церковний сторож, за своїм звичаєм, замкнув храм на ніч та пішов. Він не помітив там сплячу жінку.

Прокинувшись, Аллушія зрозуміла, що двері храму закриті і що вона не може вийти. Вона підійшла до ікони святого Миколая і попросила його про допомогу. «Отче Миколай, допоможи мені, будь ласка, вийти звідси … У мене вдома тісто в мисці, і син залишиться без вечері …». Раптом вона побачила, що святий спустився з ікони! Він провів її до виходу і відкрив спочатку внутрішні, а потім і зовнішні двері. Коли вона йшла з храму, він сказав: «Передай сторожу, щоб він прийшов і замкнув двері».

Жінка підійшла до сторожа і передала йому слова святого: «Абу Юсуф, святий Миколай просить тебе закрити двері на замок». «Але я вже замкнув їх, жіночка», – відповів сторож. Жінка наполягала на своєму, і, врешті-решт, він з небажанням відправився в церкву. Яке ж було його здивування, коли він побачив, що масивні двері храму відкриті. Тільки тоді він повірив, що це справжнє диво!

о. Георгій Шаван, священик храму св. Миколая в місті Бейт-Джала

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Кондак 1

Обраний угоднику Божий, преподобний отче Лаврентіє, прийнявши благословення від Божої Матері, прийшов ти у святе місто Чернігів, щоби оселитися у обителі Пресвятої Трійці, де зійшов на тебе Дух Святий. Вигнання перетерпів ти і, безліч словесних овець зібравши, поживою слова Божого їх підживив і до Христа привів. Маючи відвагу перед Святою Трійцею, не переставай молитися за нас, щоби позбавитися нам від усяких бід і скорбот, та повсякчасно співати до тебе: Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвенику за тих, хто до тебе звертається.

Ікос 1

Ангелом чудесним землі нашої явив тебе Господь, всього творіння Сотворитель, показавши нам, як сповнення Духом Святим збагатило тебе дарами прозріння і зцілення. Ми ж, бачачи тебе, посудиною обраною Пресвятою Богородицею, дякуючи Богові, прославляємо Тебе, як світильника і молитовника нашого, і старанно кличемо до тебе так:

Радуйся, пречудний обранцю Божої Матері.

Радуйся, посудино, сповнена Благодаті.

Радуйся, преподобних і святителів похвало і співрозмовнику.

Радуйся, бо преподобному старцю Серафиму ти уподібнювався.

Радуйся, бо після упокоєння із преподобними у Небесних оселях оселився.

Радуйся, бо через тебе помисли нечистиві викриваються.

Радуйся, бо справи благі і доброкорисні тобою благословляються.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до, хто до тебе звертається.

Кондак 2

Споглядаючи втілення Божественного піклування про людей Отця Небесного, Який обрав від народу праведників і покликав до рятівного служіння, заради нашої підтримки духовної, і Божественним даром прозріння тебе нагородив, співаємо Богу в Трійці: Алилуя.

Ікос 2

Розум Божественний осяяв тебе, отче Лаврентіє, коли відрікся ти від марнот життя тимчасового і припав душею до життя вічного, від юності Христа прославляючи всім серцем твоїм і заради Нього Єдиного працюючи; прибув ти до Рихлівського монастиря, зосередивши служіння своє на співові і читанні. Ми ж, споглядаючи в тобі сосуд, сповнену Духом Святим, з розчуленням взиваємо до тебе так:

Радуйся, бо від юності полум’яне життя чернече ти полюбив.

Радуйся, бо від марнот світу цього ти відрікся.

Радуйся, бо старість матері через тебе набула спокою.

Радуйся, бо після смерті її у обителі Святителя Миколая ти оселився.

Радуйся, бо в числі меншої братії ти там послужив.

Радуйся, бо співом своїм ти Бога в Трійці прославляв.

Радуйся, бо тим самим ти Пресвятій Богородиці догодив.

Радуйся, бо розумом Божественним ти людей здивував.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до, хто до тебе звертається.

Кондак 3

Коли почув про тебе, отче Лаврентіє, архієпископ Антоній, то звелів прибути тобі до міста Чернігова, до монастиря Пресвятої Трійці; ти ж, почувши його прохання, посилив молитви. Тоді Сама Цариця Небесна благословила тебе. Ми ж, грішні, дивуючись цьому чудові, співаємо до Господа: Алілуя.

Ікос 3

Прийшов ти до святої обителі Пресвятої Трійці і, побачивши образ Богоматері Трійце-Іллінський, вклонився йому, бо побачив в ньому Ту, Яка явилася тобі та повеліла йти у дім Сина Її і там прославити Його. Тоді, схилившись перед Нею, попросив ти у Неї благословення та покрову. Ми ж, споглядаючи те, що передав ти себе до Волі Божої, співаємо:

Радуйся, бо послух великий перед Божою Матір`ю ти явив.

Радуйся, бо обрав ти служити Їй у місті Чернігові.

Радуйся, бо чудовим співом своїм Її ти прославив.

Радуйся, бо всього себе Її керівництву підпорядкував.

Радуйся, бо до самого кінця життя твого ти Їй добре послужив.

Радуйся, бо в чистоті дівоцтво своє ти зберіг.

Радуйся, бо серцем і вустами ти Її прославляв.

Радуйся, бо образ смирення для нас ти залишив.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до, хто до тебе звертається.

Кондак 4

Зірка промениста осяяла шлях тобі, привів до святого міста Єрусалиму, щоби вклонився ти Гробові Господньому і прославив Бога, Який перетерпів страждання за гріхи наші, співаючи Йому: Алілуя.

Ікос 4

Споглядаючі благодать і дар Святого Духа в тобі, полюбила тебе братія святої обителі Чернігівської та обрала керівником як мудрого і такого, який життям своїм Богові догоджає. Ми ж, дякуючи за тебе Богові, співаємо тобі так:

Радуйся, бо Романові Солодкоспівцю ти уподібнився.

Радуйся, бо з ним у Сіоні Гірному пісню Богові ти співаєш.

Радуйся, бо Царя Слави ти прославив.

Радуйся, бо на шлях порятунку ти нас наставляєш.

Радуйся, бо з Ангелами славу Його ти оспівуєш.

Радуйся, бо співом своїм небо і землю ти поєднав.

Радуйся, бо всіх, які гідно славлять Бога, в бідах ти не залишаєш.

Радуйся, бо за них перед Господом і Богородицею ти заступаєшся.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до, хто до тебе звертається.

Кондак 5

Час настав, коли святиню було потоптано, але ти як пастир добрий, який душу свою за овець покласти готовий, не залишив міста Чернігова і обителі Трійце-Іллінської, молитвами святих, під покровом Божої Матері в горах Болдиних оселився ти, щоби там похвальну пісню співати Богу в Трійці Єдиному прославленому: Алілуя.

Ікос 5

Прийшла година і збулося сказане тобою: відновлено було Господній дім Святої Трійці, в ньому ж зібралися всі чада твоя духовні. Ти ж в Дім Духу Святого увійшов, боголіпно його прикрасив і мудро стадом словесних вівців до кончини своєї керував ти, ім’я Боже прикликати в радощах та скорбутах всіх повчаючи, і багатьом святим в духовних подвигах ти уподібнювався. Повернення мощів Святителя Феодосія провидівши, місце славно йому ти підготував. Ми ж, хвалячи Бога, Які дав тобі дух прозріння і розум мудрий, співаємо пісню таку:

Радуйся, статутів церковних суворий охоронцю.

Радуйся, обителі досвідчений керівнику.

Радуйся, бо про красу церковну ти ревно дбав.

Радуйся, Православ’я стовпе непохитний.

Радуйся, бо мощі блаженного Філарета нетлінними ти шанував.

Радуйся, бо пришестя Святителя Феодосія піснями ти прославив.

Радуйся, бо перед поглядом нашим сім небес ти окреслив.

Радуйся, бо після смерті на небесах у райських оселях ти оселився.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до тебе звертається.

Кондак 6

Бурю багатьох бід і скорбут житейських зазнаючи, допомагав ти всім, хто до тебе приходив; тож і після смерті не залишив ти нас, грішних, заповівши нам прикликати тебе у скорбутах і печалях. Сподіваючись на молитовну допомогу твою перед Господом, співаємо Йому: Алілуя.

Ікос 6

Провидячи кончину свою швидку, отче Лаврентій, передказав ти її тричі. Ми ж молимо тебе, щоби не полишав нас, грішних, після відходу свого із земного життя, але з нами стій в усі дні, з тими, хто з радістю будуть прославляти тебе так:

Радуйся, бо кончину свою ти передбачив.

Радуйся, бо про неї багатьох сповістив.

Радуйся, бо вічного життя ти сподобався.

Радуйся, бо безболісно ти душу свою Богу віддав.

Радуйся, бо і біси о тій годині трепетом сповнилися.

Радуйся, бо солодкість небесну на землі ти скуштував.

Радуйся, бо і на небі тепер нею насолоджуєшся.

Радуйся, бо мощі свої нетлінні ти нам залишив.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до, хто до тебе звертається.

Кондак 7

Спів і ридання надгробне чада твоя духовні приносили біля гробу твого, отче Лаврентій, коли представився ти душею до Господа. Нас же не залишив ти тілом нетлінним, праведні ж і після смерті живими будуть, співаючи Богу: Алілуя.

Ікос 7

Сорок днів не замовкало ридання і спів біля гробу твого, блаженний Лаврентій; сорок днів ти чекав, щоби чада твої духовні підготували місце поховання. Перебуваючи з нами тілом у храмі, душею ж молився ти за нас, грішних, перед Господом. Цим перебуванням диво велике явилося нам Господом: адже нетлінними виявилися мощі твої, пахощами сповненими, показули святість твою. Дивуючись такому чудові, славимо тебе так:

Радуйся, бо благодать Божу ти примножував.

Радуйся, лозо винограду Христового.

Радуйся, бо сорокаденним стоянням тіла твого ти нас втішив.

Радуйся, бо безліч чудес твоїми руками Господь сотворив.

Радуйся, бо пахощі гробу твого всю обитель наповнили.

Радуйся, бо після закінчення сорока днів тіло твоє з честю до усипальниці поклали.

Радуйся, бо і до нині нетлінним воно Богом зберігається.

Радуйся, бо і після смерті ти нас не залишив.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до тебе звертається.

Кондак 8

Проповідником істини Христової явився ти, отче Лаврентій, невпинним служінням Богові і ближнім пророкам давнім ти уподібнився. Служби Божі у храмі здійснюючи, молитовно в келії також невпинно трудився ти. Тому і після представлення твого похвальною піснею за тебе оспівуємо Бога: Алілуя.

Ікос 8

Просвітити землю нашу Українську променистим світлом вирішив Всемилостивий Господь. Тому дарував нам тебе, святий Лаврентій, новим світильником, щоби просвічував нас та стверджував всіх у вірі непохитній. За це виголошуємо похвальний спів тобі такий:

Радуйся, преподобний Лаврентій, новий світильнику для світу.

Радуйся, бо перед Богом ти наш новий молитвеник.

Радуйся, посудино золота, від утроби матері Богом обрана.

Радуйся, бо Богородицею було тебе прославлено.

Радуйся, служителю Христовий потужний.

Радуйся, бо в ієрейському чині ти Христу послужив.

Радуйся, бо, почувши ім`я твоє, біси падають.

Радуйся, бо ім’я твоє Ангели на небі прославили.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до тебе звертається.

Кондак 9

Будь-яке слово і плоть тяжіють до похвали твоєї, отче Лаврентій, бо ти скеровувався Духом Святим, від юності і до кінця днів твоїх славлячи Ім’я Всесвятого Творця неба і землі, Його Пречисту Матір і всіх святих. Після смерті разом з ними оселився ти у райських чертогах, тепер там з усіма святими співаєш Богові похвальну пісню: Алілуя.

Ікос 9

Значну богоприємність показав нам в тобі Господь, численних духовних чад до тебе скеровуючи. Тому ми з лагідністю і смиренням прийнявши настанови твої і, наслідуючи твоє людинолюбство, з любов’ю співаємо тобі так:

Радуйся, арфо духу солодкоспівна.

Радуйся, голосе цимбалів.

Радуйся, сопілко боговісна.

Радуйся, Ангелів співрозмовнику.

Радуйся, у Бозі живе наше наслідування.

Радуйся, бо настанови твої з радістю ми приймаємо.

Радуйся, бо ними від муки вічної позбавляємося.

Радуйся, бо повчання від Бога нам ти дав.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до тебе звертається.

Кондак 10

Бажаючи врятувати душу свою, всю повноту чеснот Євангельських в собі старався вміщувати ти, богоблаженний Лаврентій: апостольське проповідування, мученицьке терпіння, преподобних стриманість, безкорисливість, смиренність і вбогість духовну. Тому нині на небесах, прославляючи Христа Бога, Який зміцнив тебе, поминай нас, які поважають світлу пам’ять твою, і співають Богові: Алілуя.

Ікос 10

Пізнав ти, богомудрий отче Лаврентій, сутність Божественних Писань, невпинно перебуваючи у молитвах, і почерпнув ти води живої, якої дав і нам; тому через це співаємо тобі так:

Радуйся, бо спраглих від джерела Святої Трійці ти напоюєш.

Радуйся, бо тією ж водою ти душі зцілюєш.

Радуйся, бо замість їжі водами слів твоїх і нині нас ти втішаєш.

Радуйся, бо полум’ям слів твоїх терня гріхів наших ти спалюєш.

Радуйся, бо слова твої солодші за мед.

Радуйся, бо насолодою слів твоїх скорботним ти радість даруєш. Радуйся, бо твої настанови і досі виконуються.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до

Кондак 11

Безліч чудес Господь сотворив руками твоїми, отче Лаврентіє: бісів виганяв, недужих зцілював, занепалим духовно руку допомоги свою ти простягав. Відвідай і нас, бо в скорботах перебуваємо та, прославляючи дивного у святих Своїх Бога, розчулений спів приносимо: Алілуя.

Ікос 11

Світильнику світла Божественного, ти предбачливо провидів гріхи людські та гнів Божий, який праведно на нас за це проливається. Тому молимо тебе, отче Лаврентій, бо маєш сміливість перед Господом: випроси нам, недостойним, милість у Бога, і, як молитовника теплого, ублажаємо тебе, взиваючи:

Радуйся, бо пророків ти наслідував та їм уподібнювався.

Радуйся, бо суть речей тобі Господь дав побачити.

Радуйся, бо багатьох на шлях праведний ти наставив.

Радуйся, бо що слід змінювати, ти вказував.

Радуйся, бо монастир за передбаченням твоїм чудесно влаштувався. Радуйся, бо для словесних вівців ти став добрим пастирем.

Радуйся, бо гніву Божого на грішників провісником ти був.

Радуйся, бо покаяння проповідував та грішників до виправлення вірно скеровував.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеник за тих, хто до

Кондак 12

Благодать велику подав тобі Господь Вседержитель, прославивши тебе в житті твоєму, дар прозріння дарувавши тобі і безліч чудес твоїми руками сотворивши. Навчи і нас співати з тобою подячну пісню Богові: Алілуя.

Ікос 12

Співаємо тобі, угоднику Христовий Лаврентій, бо перебуваючи на землі, удостоївся ти піднестися до висот небесних і там засяяти духом, неначе сонце, тому ми співаємо тобі так:

Радуйся, світильнику променистий.

Радуйся, світло, бо морок бісівський ти розганяєш.

Радуйся, стовпе вогненний і каменю непохитний.

Радуйся, святителів улюблений співрозмовнику.

Радуйся, апостолів потужний ревнителю.

Радуйся, мучеників і преподобних славо й звеличення.

Радуйся, благовірних похвало старанна.

Радуйся, бо для тих, хто поважає пам’ять твою, покровом та заступником виступаєш.

Радуйся, преподобний отче наш Лаврентію, швидкий помічнику і молитвеннику за тих, хто до тебе звертається.

Кондак 13

О, пречудний угоднику Божий, отче наш Лаврентій! Прийми цей похвальний спів, на похвалу тобі принесений, і твоїм богоприємним клопотанням визволи нас від усіх ворогів видимих і невидимих, від усякої напасті і скорботи, від наглої смерті та майбутніх мук, щоби ми з тобою і з усіма святими удостоїлися  співати Богові: Алілуя.

(Цей кондак співається тричі, потім ікос 1 і кондак 1)

МОЛИТВА

О, всехвальний отче Лаврентій, прийми це мале моління, від нас, грішних, тобі принесене, і зглянься милостива з висот небесних на нас, які просять твого клопотання та заступництва перед Престолом Пресвятої Трійці. Випроси для нас у Всемилостивого Господа, щоби подав твоїми молитвами мир і благоденство країні нашій, пастирям – силу в молитві, ченцям – підкріплення на шляху, досконалості в подвигах смирення і послуху, вдовицям і сиротам -заступництва, немічним – підкріплення, недужим духом і душею – від бісів позбавлення, для хворих – зцілення, тим, які подорожують, надійний супровід Ангела Хоронителя. Всім, які шанують з любов’ю пам’ять твою, щоби подав віру щиру й непохитну. І по представленні своєму не залишай нас і до життя вічного із Христом приведи нас молитвами своїми, щоби з тобою разом славили ми Святу Трійцю; Отця і Сина і Святого Духа, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь

Пам’ять 7/20 лютого

Дивовижний єпископ Парфеній був сином Христофора, який служив дияконом в одній з церков Мелітополя. Сам Парфеній не отримав світської освіти. Проте, він з великою старанністю слухав Святе Письмо, за що вже ранньому віці удостоївся відвідин Божественної благодаті. У ті роки він ще не явив світові свої чесноти, щосили намагаючись бути непомітним. Парфеній почав творити чудеса, коли йому виповнилося 18 років. Зверніть увагу, наскільки очевидно його людинолюбство. Неподалік від його будинку розташовувалася гавань, куди він ходив рибалити. Однак спійману рибу він не їв і не віддавав її знатним людям. Навпаки, він продавав її, і всі виручені з продажу гроші роздавав бідним. Таким чином, завдяки цій допомозі, він удостоївся вінця святого людинолюбства.

Красота його життя і безліч скоєних чудес зробили його відомим: все говорили про нього. Одного лише згадки його імені було досить для того, щоб демони втикали. Філіп, єпископ Мелітополя, чоловік благий і любитель чесноти, послав за ним і після довгих умовлянь, ледь переконує його висвятитися в пресвітери та бути проповідником в його єпархії.

Згодом на Парфенія рясно виливається Божественна благодать, оскільки за своє добродійне життя він мав велику відвагу перед Богом. Відбулося багато дивовижного, і Той, Хто бачить все, що здійснюється в таємниці, не залишив чудеса невпізнаними і з їх допомогою зробив Парфенія всім відомим. Таким чином, здійснилися дві важливі мети: згідно з обітницею, прославляється святий, а безліч стражденних через нього отримують зцілення.

Ми розповімо про його чудеса звичайними словами, представивши їх такими, якими вони є, і не порівнюючи їх з іншими. Ми робимо це, з одного боку, щоб не подовжувати нашу розповідь, а з іншого – спробуємо показати цінність цих чудес, не відводячи її в область сили слова, але оповідаючи про природу речей.

Одного разу, йдучи по дорозі, Парфеній зустрів одного чоловіка, якого бик ударив рогом в око. Нещасний тримав в руках своє око і, ридаючи, волав до співчуваючих про милість. Парфеній подивився на нього з співчуттям. Потім він узяв його око в праву руку та з великою обережністю і турботою поставив його на колишнє місце. Не потрібні були ні ліки, ні час, щоб людина зцілився. Лише про закінченні трьох днів святий змочив око звичайною водою, якщо, звичайно, можна назвати звичайною воду, з’єднану з Божественною благодаттю. І, врешті-решт, хворий повністю одужав.

Якась жінка впала в страшну недугу – рак. Її страждання обтяжував той факт, що пухлини утворилися на інтимних частинах тіла, так що, незважаючи на сильний біль, жінка соромилася звернутися до лікарів за лікуванням. Але благодать, якої відкрито найпотаємніше і яка дається нам незримо, через святого Парфенія зцілила хворобу. Ледве святий осінив хрестом лоб жінки, пухлина тут же впала на землю, і жінка радісними устами прославила Христа.

Одного разу, коли святий відправився відвідати хворого, величезна собака на дорозі зірвалася з ланцюга і накинулася на нього. Вона встала на диби і загрозливо відкрила смертоносну пащу, рухома скоріше не природною силою, але дияволом. Якби щось подібне сталося з іншою людиною, вона неминуче злякалася б і почала шукати палицю або інше знаряддя, щоб оборонятися та волати про допомогу. Але Парфеній не зробив нічого з цього, а лише подув у відкриту пащу тварини і, як зазвичай, осінив її хресним знаменням. В ту ж мить страшний звір замертво впав на землю.

Розповіді про ці події, так само як і багато іншого, дійшли до Ахілія, митрополита Кізічеського, який вважав їх гідними подиву. Він вирішив, що людину, яка удостоївся творити такі дива, не можна залишити без священицького сану. Митрополиту здалося ганебним, що може з’ясуватися, ніби він нехтує такою благою людиною, боа не удостоює її належної честі і поводиться байдуже по відношенню до чесноти. З цієї причини він закликав до себе Парфенія і, як розповідають, перевернув кожен камінь, щоб знайти його. Так Парфеній зійшов на єпископську кафедру міста Лампсака, надаючи, проте, велику честь цьому місту, ніж самому собі. Нижче ми постараємося підтвердити правоту цих слів.

Парфеній знайшов місто в стані важкої духовної хвороби – в незнанні істинного Бога та поклонінні ідолам. Це вкрай обурило і засмутило його. Але полум’яна ревність горіла в його серці. Однак, незважаючи на всю безнадійність ситуації, Парфеній не нехтував своїм обов’язком – виконанням апостольських приписів, проповідуючи, благаючи, докоряючи, роблячи все можливе, щоб зняти полуду з очей місцевих жителів та підготувати їх до того, щоб вони ясним поглядом побачити велике світло благочестя.

І як вода точить камінь, так і Парфеній наполегливо стукав у байдужі людські серця. У деяких випадках він досягав мети словами, у інших – справами – зціленням хворих, отримуючи в якості нагороди людську довіру. Таким чином, поступово залучаючи людей до пізнання істини, він домігся того, що зцілення тілесних хворіб обернулося викоріненням куди більшого зла – хвороби душі. Відповідно, мешканці Лампсака отримали більшу користь від єпископства Парфенія, ніж він сам.

Бачачи, як люди досягають успіху в вірі і абсолютно зневажають ідолів, Парфеній побажав зруйнувати нечестиві язичницькі храми і на їх місці спорудити церкви, присвячені Христу. Він вважав за краще довести до відома імператора, перш ніж почати будівництво, щоб показати, що він обізнаний про порядки і діє розважливо. Адже, незважаючи на те, що імператор Костянтин Великий був благочестивим християнином більше, ніж хто б то не було, він ще не встиг офіційно оголосити про руйнування язичницьких храмів. Отже, Парфеній повинен був завчасно розповісти імператору про свої плани і, заручившись його згодою, втілити їх в життя.

Прийнявши таке рішення, Парфеній відправляється в столицю, зустрічається з імператором та відвідує поселення сторожів пшениці. Коли імператор дізнався про мету візиту єпископа, він дає згоду на зустріч, повертається до палацу і чекає приходу Парфенія. У палаці імператор закликає до себе Парфенія і розмовляє з ним не деспотично і гордовито, але, можна сказати, абсолютно по-царськи, як людина, що більшою мірою служить Богу, ніж панує на землі та керуюча мільйонами людей.

Отже, людина Божий зустрівся з людиною Божою. Вона дивиться йому в очі м’яким поглядом, простягає праву руку, цілує і пропонує помолитися разом. Такими і повинні бути царі: вони повинні не тільки вміти правити, а й бути керованими згори, оскільки велич залежить від того, наскільки вони шанують Бога, а не зобов’язують інших вшановувати їх самих. А шануючи Бога, імператори шанують і друзів Божих. Таким чином, з радістю прийнявши єпископа, імператор видав указ, яким цілком підтримував дії єпископа, а також виділив достатню кількість золота, яка допоможе в спорудженні храму Божого. Зробивши це, імператор, висловлюючи свою прихильність до великого святого, цілує його і відпускає з миром.

Після повернення в Лампсак ця свята людина ні на хвилину не відкладає здійснення своїх задумів, відразу приступає до руйнування нечестивих язичницьких споруд і готує плани майбутніх церков. Цілком присвятивши себе цій справі, єпископ будує чудовий і непорушний храм. Такі діяння Парфенія, що стосуються язичницьких і християнських храмів.

І зовсім не випадкова ця повага і благоговіння, яку люди відчували по відношенню до святого. Безліч чужинців, які відвідували Лампсак, не виїжджали, не відвідавши попередньо блаженного єпископа і не взявши його благословення як прекрасного і рятівного спорядження для подорожі.

Парфеній у всьому був прекрасний. Життя його, цілком віддане в руки Бога, зробилося прикладом для наслідування для всіх любителів чесноти.

Звичайно, лише деякі люди прагнуть наслідувати життя святих. Якщо мені скажуть, що їх багато, я прийму це з сумнівом. Проте, шанування святого похвально і є доказом благих намірів.

Так святий провів своє життя та 7 лютого 318 року йде з цього світу до бажаного Бога. Успіння, що стало для нього радістю, принесло невимовне горе людям, що втратили його.

Флавій Гіпатія, дізнавшись про успіння святого, кидає все, сідає на корабель, і незабаром попутний вітер приносить його в Лампсак. Ніхто з жителів сусідніх областей не пропустив цю подію. Митрополити Кизика, Мелітополя і Парія приїхали відразу. Бо як вони могли знехтувати смертю того, хто був ними так любимо і кого вони бажали бачити живим ще довгі роки?

Що ж сталося потім? Святе і Пречисте тіло Парфенія після відповідної служби, досконалої в невеликій спорудженої їм каплиці поряд з святим храмом, хоронять з великим благоговінням і благочестям. Але святий Парфеній не залишив нас. І до цього дня він супроводжує всіх, хто закликає його, залишаючись швидким помічником, цілющим хвороби; тим, що виганає бісів, очищує душевні і тілесні пристрасті. І безліч людей отримало допомогу після його успіння, так само як і ті, хто знав його за життя.

З рукописного кодексу N 632 святого Ватопедського монастиря (Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

День пам’яті – 24 липень / 6 серпня

Свята великомучениця Христина була родом із Тиру Сирійського. Вона була дочкою могутнього воєначальника на ім’я Урвану. Її батько побудував вежу та помістив в ній свою дочку. Він також розмістив у ній золотих і срібних ідолів, наказавши дочці приносити їм жертву. Але вона розбила ідолів та роздала уламки срібла і золота бідним.

За ці вчинки власний батько піддав Христину найжахливішим і нелюдським тортурам, після чого кинув її у темницю. Там, за його наказом, дівчину залишили вмирати голодною смертю. Але великомучениця годувалася їжею, яку приносив їй ангел Господній, і незабаром рани її зцілилися. Потім її кинули в море, де вона отримала святе хрещення від Самого Господа, а ангел Господній проводив її на сушу. Але як тільки стало відомо, що свята вціліла, Урвану знову наказав кинути в темницю. А, тієї ж ночі цей батько-мучитель помер страшною смертю.

Після смерті Урбану посаду воєначальника зайняла людина на ім’я Діон. Цей тиран привів великомученицю в суд для допиту. Свята, проте, без найменшого страху, сміливо проголосила свою віру в Христа. Тоді її стали мучити з нещадною жорстокістю. Але вона пережила все з граничним терпінням, до того ж під час тортур здійснювала такі дивовижні чудеса, що свідки цих чудес, три тисячі язичників, відразу ж увірували в Христа.

Незабаром місце Діона зайняв новий правитель, Юліан. Він посадив святу в розпалену піч. Але з ласки Божої свята залишилася живою і неушкодженою. Потім блаженну закрили у клітку, наповнену отруйними зміями. Але, ті не заподіяли святій ніякої шкоди; замість цього змії стали ніжно пестити їй ноги. Тоді, за наказом правителя, святу вивели з клітки зі зміями і відсікли їй груди, з яких за переказами, хлинуло молоко, а не кров. Потім він наказав вирвати їй язика. Після чого демонічний тиран наказав воїнам пронизати святу своїми списами. Після цих мук Христина передала свою святу і непорочну душу у руки істинного Бога, отримавши нев’янучого вінка мучеництва.

Γеоргій Д. Пападімітропулос, богослов-філолог

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»

Найбільша його праця – 12-ти томник «Житія святих», нещадно редагувалась у Москві з наказу Патріарха Йоакима Савелова. Кожний виданий том після коректури московських «борзописців» втрачав ту особливість українського агіологічного мистецтва написання, яким вправно володів ігумен, а потім архімандрит Димитрій Туптало.

З наказу Петра І у 1701 р. архимандрита Димитрія Туптала було викликано до Москви і спочатку посвячено на митрополита Тобольського і всього Сибіру, а потім, цар «змилосердившись», відправив його на Ростовську кафедру. За свідченням багатьох сучасників, святитель ревно проповідував ростовцям, служив, викорінював т. зв. «бринську єресь», навчав грамоти багатьох тамтешніх попів і завів школу на зразок тодішніх «малоросійських». У далекому від Батьківщини Ростові святитель ніколи не забував України, дуже за нею сумував. Вся невелика прислуга його архиєрейського ростовського дому складалася з українців, які йому були близькими й далекими родичами.

У своїй келії святитель тримав портрети своїх батьків – козацького сотника Сави Туптала та Марії. Мати померла у 70-ти річному віці, а батько у 103 роки, народившись у XVI ст, проживши все XVII ст. і упокоївшись на початку XVIII ст. – 1703 р. Було у святителя ще чотири сестри, які прийняли, як і він, чернецтво і займали високе становище у монастирях – Олександра, Памфилія, Февронія і Параскева. Вся родина Тупталів була похована у Київському Кирилівському монастиреві, якому батько святителя багато допомогав. Натомість святитель прожив недовго, всього 58 років. Слабке здоров`я святителя супроводжувало все його земне життя і звела його з цього світу хвороба – т. зв. «грудна жаба», кашель, який робив святителя Димитрія, як він сам говорив, то напівздоровим, то напівхворим. Клімат ростовського краю і неякісна вода остаточно доконали святителя: «Не можу писати швидко, – свідчив він у листі про самого себе, – це не тільки від того, що робота тяжка, але й від того, що немає більше сили і Бог один знає, чи вдасться завершити мені розпочате, від багатьох недугів перо падає із рук і приходиться мені лягати на постіль. Для мене це гріб, який заставляє мене думати про смерть. До того ж і очі погано бачать, окуляри мало допомагають, рука тремтить, коли пишу і вся тілесна оселя близькою є до розрухи».

Однак, попри життєві недомагання, святитель був людиною великих чеснот, дуже скромним, надзвичайно лагідним, доброзичливим і доступним для всіх. Дбав про бідних, сиріт і скривджених. При цьому він був привіт­ним, уважним до всіх, до своїх слуг і навіть до іноземців. Одного разу портрет святителя Димитрія, під час його перебування у Москві, словесно змалював папський нунцій-єзуїт: «Муж прекрасний, муж по-справжньому чесний». Зберігся й опис зовнішнього вигляду святителя: «Митрополит Димитрій був невеликого зросту, білявий з сивиною, худий, сутулився, з гостренькою борідкою, яка ледь видовжувала підборіддя, в окулярах, вдягнений в темно-зелену рясу (це був його улюбле­ний колір). Ззовні святий Димитрій не справляв враження сили. Але цим худим, тонким тілом володів винятково бадьорий дух, що дозволяв йому переносити немало труднощів і подвигів, особливо духовних. Ця праця його підтримувала і зміцнювала настільки, що навіть перед смертю святитель вражав тих, хто оточував його, своєю чіткістю і твердістю розуму».

Митрополит Димитрій Туптало був людиною глибокої віри. Відтак убого жив, бо архиєрейське жалування на той час у бідній і занепалій, (а колись дуже багатій), Ростовській єпархії було мізерним. Головним у його житті були книги: «А діло книгописне на кого залишу – чи знайдеться хто охочий взятися за це все і вершити? Не жаль мені нічого, не маю за чим жалкувати, багатства не зібрав, грошей не назбирав, єдине за чим жалкую, так це за розпочатою справою написання книг, яка далека до закінчення». Коли помер, то опис його майна складався з трьох ряс, кількох хрестів, однієї панагії, двох ковдр, двох подушок і великої кількості книг. Окрім «Житій святих» святитель написав ще багато творів на богословську та історичну тематику, прославився як поет і автор духовних кантів, які співаються по церквах до сьогоднішнього дня. Незакінченим залишився його «Келійний літописець».

Деякі дослідники вважають, що святитель Димитрій Туптало був патріотом і ніколи не переставав любити Україну. Не заховував цієї любови навіть тоді, коли йому довелося служити у далекому Ростові. Він був палким прихильником незалежності Київської митрополї від Москви. Святитель, коли ще був простим монахом, належав до кола тих отців Київської митрополії, які не бажали її перепідпорядкування Московському Патріархатові. Саме із цієї причини новопострижений чернець Кирилівського монастиря отримав сан із рук Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, ревного оборонця Української Церкви від московських зазіхань. Святитель Димитрій Туптало тяжко пережив поразку гетьмана Івана Мазепи під Полтавою і ті страшні катастрофічні подї, які творилися в Україні, особливо спалення Батурина і винищення його мешканців російськими військами на чолі з Меншиковим. Адже гетьманська столиця Батурин була для митрополита рідним містом, у якому він чимало років був ігуменом. Однак, не забуваймо й того, що святитель був заручником того часу, в якому йому довелося жити. Друга половина XVII ст. це час «Руїни» і поступового сповзання України через внутрішні міжгетьманські та міжкозацькі чвари у московські тенета. Доба Петра І дуже вдало використала українців духовного сану. Вслід за святителем Димитрієм Тупталом упродовж XVIII ст. на великоросійських кафедрах було понад 120 архиєреїв-українців, які так само просвітлювали Сибір та далеку північ Російської імперії.

У своїй келії 10 листопада 1709 р., прихиливши в молитві коліна перед іконом Ватопедської Божої Матері «Відрада і утішення», святитель Димитрій спочив у Бозі. Ще за життя святитель Димитрій Туптало приятелював з не менш відомим українцем, Рязанським митрополитом Стефаном Яворським. Між собою вони домовились, що хто раніше відійде до Бога, то другий відспівує новопредставленого. Митрополит Стефан Яворський погребав святителя Димитрія і промовив вже пророчі на той час слова: «Свят Димитрій, свят». Через 38 років інший Ростовський митрополит-українець Арсеній Мацієвич відкрив мощі святителя і прославив їх. Це сталося 4 жовтня 1757 р.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський