Найперша згадка про жінку в Біблії має такий зміст: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут.1:27). З тексту видно, що образ Бога відтворений рівною мірою як у чоловікові, так і в жінці. Далі, в детальнішому описі створення людини написано: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Бут.2:18). Отже, фактично стверджується, що чоловік сам по собі недостатній для виконання Божого задуму відносно людини, і далі: «… і стануть вони одним тілом» (Бут.2:24). Більше того, Бог створив їх взаємозалежними та взаємодоповнюючими: «… в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога» (Кор.11:11,12).

Описати жінок Біблії у короткій статті нереально, тому що Біблія надає велику кількість жінок, які відіграли ту чи іншу роль у період їхнього життя, тому надалі спробуємо хоча б частково висвітлити найбільш значущі імена.

Єва

Саме ім’я нашої праматері Єви (тобто життя, жива) говорить про те, що вона принесла життя усім поколінням людей, хоч саме через неї у світ увійшли гріх, смерть і страждання. Ім’я Єва на давньоєврейській мові означає не просто «та, що дає життя тілу», але й «та, що дає життя розуму». В це ім’я закладений глибокий зміст, бо вона, як родоначальниця, як мати, передає своїм дітям духовне життя. Єва стала матір’ю всіх «живущих» — і грішників, і праведників. І саме Єві Бог дав обітницю, що її «насіння» зітре «голову» змієві (Бут.3:15).

Єва не послухалася ясного наказу Бога. Як і її чоловік Адам, Єва була створена досконалою людиною зі свободою волі та зі здатністю розвивати богоугодні якості, такі як любов і мудрість (Бут.1:27). Єва знала, що Бог сказав Адаму: якщо вони з’їдять із певного дерева, то помруть. Проте, піддавшись обману, вона повірила, що вони не помруть. Більше того, її переконали в тому, що непослух Богові послужить їй лише на користь. Тому вона з’їла плід, а пізніше схилила до цього чоловіка (Бут.3:1-6; 1Тим.2:14).

Приклад Єви показує, як небезпечно виношувати неправильні бажання. Всупереч однозначному наказу Бога, вона розвинула в собі непереборний потяг до того, що їй не належало (Бут.3:6; 1Ін. 2:16).

Маріам

Була сестрою Мойсея та Арона. Це перша жінка, яку в Біблії названо пророчицею. Як пророчиця, вона грала певну роль у передачі звісток від Бога. В Ізраїлі вона займала чільне становище. Разом із чоловіками вона співала переможну пісню після того, як Бог потопив єгипетське військо у Червоному морі (Вихід 15:1, 20, 21).

Через деякий час Маріам і Арон стали висловлювати невдоволення Мойсеєм. Очевидно, ними рухала гордість і ревнощі. Бог “все це слухав” і зробив суворе зауваження як Маріам, так і Аарону (Чис.12:1-9). Після цього Бог вразив Маріам проказою, очевидно тому, що невдоволення виходило насамперед від неї. Коли Мойсей почав благати Бога пожаліти Маріам, Бог її зцілив. Вона провела поза табором Ізраїля сім днів, після чого їй було дозволено повернутися (Чис.12:10-15). Біблія вказує, що Маріам виправила своє мислення. Через століття Бог відзначив її особливу роль, нагадавши народу Ізраїль: «Я послав перед тобою Мойсея, Аарона та Маріам» (Мих.6:4).

Історія Маріам є свідченням того, що Богу не байдуже, що його служителі говорять один одному або один про одного. Крім того, щоб догодити Богу, треба уникати неналежної гордості та ревнощів, через які ми могли б заплямувати чиєсь добре ім’я.

Сара

Сара була дружиною Авраама і матір’ю Ісаака. Сара залишила комфортне життя в процвітаючому місті Урі, виявивши віру в обіцянки, які Бог дав її чоловікові Аврааму. Бог наказав Аврааму покинути Ур і вирушити в землю Ханаан. Бог обіцяв, що благословить його і що від нього буде великий народ (Бут.12:1-5). Тоді Сарі, мабуть, було за 60. З того часу вона з чоловіком вела кочовий спосіб життя, живучи в наметах. Хоча кочове життя наражало Сару на небезпеку, вона підтримувала Авраама, який наслідував Боже керівництво (Бут.12:10,15). Довгі роки Сара залишалася бездітною, що її дуже засмучувало. Однак Бог обіцяв благословити потомство Авраама (Бут.12:7; 13:15; 15:18; 16:1,2,15). Згодом Бог підтвердив, що у Сари від Авраама народиться син. Вона справді народила, хоч давно вийшла з дітородного віку. Їй було 90 років, а її чоловікові 100 (Бут.17:17; 21:2-5). Дитину назвали Ісааком.

Приклад Сари вчить, що ми можемо не сумніватися, що Бог виконає всі свої обіцянки, навіть якщо це здається неймовірним! (Євр.11:11). А те, якою вона була дружиною, показує, наскільки важлива у шлюбі повага (1Петр.3:5,6).

Ревека

Була дружиною Ісака та матір’ю близнюків Якова та Ісава. Вона виконувала волю Бога, навіть коли це було нелегко. Коли вона черпала воду з криниці, до неї підійшов чоловік і попросив попити. Ревека відразу ж дала йому води і ще запропонувала напоїти його верблюдів (Бут.24:15-20). Цей чоловік був слугою Авраама, який прийшов здалеку, щоб знайти дружину для Ісака, сина Авраама (Бут.24:2-4). Він молився про Боже благословення та допомогу. Побачивши, наскільки Ревека працьовита і гостинна, він зрозумів, що його молитва почута: Бог показав, на кого впав Його вибір (Бут.24:10-14, 21, 27). Дізнавшись, навіщо прийшов слуга Авраама, Ревека погодилася повернутися з ним і стати дружиною Ісаака (Бут.24:57-59). У них народилися близнюки. До цього Бог відкрив, що старший, Ісав, служитиме молодшому Якову (Бут.25:23). Коли Ісаак приготувався благословити Ісава як свого первістка, Ревека зробила все необхідне для того, щоб благословення дісталося Якову, в чому, як вона знала, була Божа воля (Бут.27:1-17).

Ревека була скромною, працьовитою та гостинною. Завдяки цим якостям вона була прекрасною дружиною, матір’ю та служницею істинного Бога.

Рахиль

Була дочкою Лавана та коханою дружиною патріарха Якова і народила йому двох синів, які стали одними з прабатьків 12 племен стародавнього Ізраїля. Рахіль познайомилася з майбутнім чоловіком, коли пасла овець свого батька (Бут.29:9, 10). У неї «була гарна постать і гарне обличчя», чого не можна було сказати про її старшу сестру Лію (Бут.29:17). Яків полюбив Рахіль і погодився працювати сім років за право на ній одружитися (Бут.29:18). Однак Лаван обманув Якова, влаштувавши так, щоб він спочатку одружився з Лією, після чого Лаван дозволив йому взяти за дружину Рахіль (Бут.29:25-27). Яків любив Рахіль та її двох синів більше, ніж Лію та дітей, що народилися від неї (Бут.37:3; 44:20, 27-29). Через це Рахіль і Лія змагалися одна з одною (Бут.29:30; 30:1, 15).

Як бачимо Рахіль терпіла дуже непросту сімейну ситуацію, не втрачаючи надії на те, що одного дня Бог почує її молитви (Бут.30:22-24). З розповіді про неї видно, скільки труднощів приносить сім’ям багатоженство. Те, що довелося пережити Рахілі, показує, наскільки розумною є початкова норма Бога для шлюбу: у чоловіка має бути тільки одна дружина (Мф19:4-6).

Лія

Була старшою дочкою Лавана першою дружиною патріарха Якова. Її молодша сестра Рахіль була ще однією його дружиною (Бут.29:20-29). Лія стала матір’ю шістьох синів Якова (Рут.4:11). Яків збирався одружитися з Рахілю, а не з нею. Проте батько цих дівчат Лаван влаштував так, що Лія зайняла місце Рахілі. Після весілля, виявивши обман, Яків пішов з’ясовувати стосунки з Лаваном. Лаван же заявив, що у них не прийнято видавати заміж молодшу дочку раніше за старшу. Через тиждень Яків одружився і з Рахілі (Бут.29:26-28). Яків любив Рахіль більше, ніж Лію (Бут.29:30). Через це Лія ревниво змагалася із сестрою, добиваючись любові чоловіка. Бог врахував почуття Лії і благословив її сімома дітьми – шістьма синами та дочкою (Бут.29:31).

Приклад Лії вчить молитися і покладалася на Бога. Дуже складна сімейна ситуація не заважала їй бачити Божу підтримку (Бут.29:32-35; 30:20). Розповідь про її життя наочно показує недоліки багатоженства, яке Бог якийсь час припускав. Спочатку для шлюбу він встановив таку норму: у чоловіка має бути лише одна дружина, а у дружини – лише один чоловік (Мф.19:4-6).

Даліла

Розповідь про Далілу міститься у старозавітній Книзі Суддів, де вона описується як кохана Самсона: «полюбив він одну жінку, яка жила в долині річки Сорек; ім’я їй Даліла» (Суд.16:4). Біблія розповідає, що филистимляни за допомогою Даліли змогли полонити Самсона. Для цього вона за їхнім дорученням хитрістю і ласкою дізналася у Самсона секрет його сили: «До неї прийшли володарі филистимські і кажуть їй: вмов його, і вивідай, у чому велика сила його і як нам здолати його, щоб зв’язати його і утихомирити його; а ми дамо тобі за те кожен тисячі сто сіклів срібла» (Суд.16:5). Даліла взяла гроші і після кількох невдалих спроб все ж таки випитала секрет Самсона (Суд.16:15-17). Отримані відомості вона передала филистимлянам, які схопили Самсона і взяли його під варту (Суд.16:18-21).

Даліла служить для всіх жадібних людей застережливим прикладом. Охоплена жадібністю, вона пішла на обман і зрадила служителя Бога.

Анна – мати пророка Самуїла

Анна була одною з двох дружин Елкана — чоловіка з племені Левія та проживала разом із чоловіком у Раматаїмі. У другої дружини, Елкана – Феннани, були діти, а ось Анна довгий час після одруження залишалася бездітною. Феннана безсердечно глузувала з неї, Анна сильно тужила, що не мала дітей і багато молилася Богу. Одного разу в Шіло, вона молилася, впавши перед Господом, і промовила обітницю Богу, що як Він дасть їй сина, то син її стане назореєм. Первосвященик Елі, побачивши як ворушаться її губи, прийняв Анну за п’яну і докоряв їй. Але Анна розповіла йому про своє горе, і Елі вимовив: «Іди в мирі, й нехай Бог Ізраїля дасть тобі те, про що його благала» (1Цар.1:11). Бог відповів на молитву Анни, і вона народила Самуїла. Анна дотрималася слова, віддавши Самуїла на служіння при священному наметі, коли він був ще маленьким (1Цар.1:27, 28). Рік за роком вона шила для сина безрукавну сукню та відносила йому. Згодом Бог благословив Анну, і в неї народилося ще п’ятеро дітей: троє синів і дві дочки (1Цар.2:18-21).

Приклад Анни вчить, що щирі молитви до Бога допомогають витримувати різні випробовування. Її подячна молитва, записана в 1Царів 2:1-10, відображає глибоку віру в Бога.

Авігея

Була дружиною багатої, але злої та суворої людини на ім’я Навал. Сама Авігея була розсудливою і смиренною, а також красивою і духовно налаштованою (1Цар.25:3). Мудрість і розважливість Авігеї допомогли уникнути лиха. У тих місцях, де вони жили з Навалом, ховався Давид, майбутній цар Ізраїля. Перебуваючи там у бігах, Давид та його люди охороняли овечі стада Навала від грабіжників. Але коли посланці Давида попросили в цієї людини їжі, той грубо відмовив їм. Давид розлютився! Зі своїми людьми він вирушив убивати Навалу та всіх чоловіків у його домі (1 Цар. 25:10-12, 22).

Дізнавшись, як зробив чоловік, Авігея діяла без зволікання. Вона зібрала їстівні припаси і наказала слугам передати їх Давидові та його людям, а сама пішла благати Давида про милосердя (1Цар.25:14-19, 24-31). Побачивши підношення Авігеї, а також відзначивши її смирення і вислухавши її мудру пораду, Давид зрозумів, що це Бог послав її запобігти біді (1Цар. 25:32,33). Незабаром після цього Навал помер, а Авігея вийшла заміж за Давида (1Цар.25:37-41).

Історія Авігеї вчить нас не зважаючи на своє становище поблажливо ставитися до оточуючих людей які в потребі. Хоча Авігея була гарною і багатою, вона не думала про себе надто високомірно. Заради миру вона була готова вибачатися за те, в чому не була винна. У напруженій ситуації вона діяла спокійно, виявляючи тактовність, мужність та винахідливість.

Єзавель

Була дружиною ізраїльського царя Ахава, але не була ізраїльтянкою і не поклонялася Єгові. Вона поклонялася ханаанського богу Ваалу. Цариця Єзавель була владною, жорстокою та безжальною. Вона всіляко сприяла поклонінню Ваалу, яке було наповнене сексуальною аморальністю. Ставши царицею ізраїльського народу, вона зневажала його релігію і вирішила насадити своє ідолопоклонство. Ахав цілком підпав під її вплив; за її наполяганням у Самарії був побудований храм і жертовник Ваала, а також влаштована діброва для оргій на честь Астарти. При дворі Єзавелі заведений був цілий штат служителів нового культу; єврейській релігії загрожувала повна загибель, якщо б на її захист не виступив пророк Ілля, боротьба якого з Єзавелю становить одну з найбільш вражаючих сторінок біблійної історії (3Цар 18 і 19). Жорстока несправедливість Єзавелі особливо проявилась у справі про виноградник Навуфея (3Цар 21:1-16), але цим вона переповнила чашу своїх беззаконь: викинута з вікна, вона була розтоптана вершниками і пошматована собаками (4Цар 9).

Ім’я Єзавель стало згодом синонімом всякого нечестя (Об. 2:20).

Юдиф

Єврейська вдова, яка врятувала своє рідне місто від навали ассирійців. Іудейська героїня, патріотка і символ боротьби юдеїв проти їхніх гнобителів у давнину на Близькому Сході, «красива виглядом і дуже приваблива поглядом» (Юдиф.8:7). Після того, як війська ассирійців взяли в облогу її рідне місто, вона вбралася і вирушила в табір ворогів, де привернула увагу полководця Олоферна. Коли він напився і заснув, вона відтяла йому голову і принесла її в рідне місто, яке таким чином виявилося врятованим. Такою дією Юдиф фактично відіграє роль Мойсея та спасає ізраїльський народ від знищення. Її сміливий вчинок не стає звеличуванням вбивства, лише вимушеним війною вчинком для врятування свого народу.

Історія Юдифи навчає, що кожна людська потуга не може завдати шкоди людині чи суспільству, доки зберігається вірність Богові. Не щодня випадає нагода рятувати місто і народ, ризикуючи власним життям. Але щодня зустрічаємо людей яких треба рятувати ціною наших уподобань і вигод.

Естер

Була єврейкою, яку вибрав і зробив царицею перський цар Ахашверош. Вона скористалася своїм впливом, щоб запобігти винищенню свого народу. Вона дізналася, що вийшов указ, у якому призначався день, коли всіх євреїв, що жили в Перській імперії, наказувалося вбити. Цей жахливий задум належав Аманові, другій особі в державі (Естер 3:13-15; 4:1,5). За підтримки свого старшого двоюрідного брата Мардохея Естер, ризикуючи життям, розповіла про підступи Амана своєму чоловікові, царю Ахашверошу (Естер 4:10-16; 7:1-10). Тоді Ахашверош дозволив Естері та Мардохею видати новий указ, що дозволяв євреям виступити на свій захист. Євреї завдали своїм ворогам нищівної шкоди (Естер 8:5-11; 9:16, 17).

Цариця Естер служить прикладом мужності, смирення та скромності (Пс.31:24; Флпн.2:3). Незважаючи на свою красу і високе становище, вона шукала поради та допомоги. У розмові з чоловіком Естер проявила такт і повагу, а також сміливість. Крім того, у вкрай небезпечний для євреїв час вона мужньо заявила, що належить до них.

Це всього декілька жінок із Старого Завіту далі спробуємо висвітлити жінок Нового Завіту. Як і в Старому Завіті є дуже багато жінок спробуємо розглянути хоча б декількох, хоча їх було набагато-набагато більше.

Єлисавета («та, що шанує Бога»), – мати Іоана Хрестителя

Була інтелігентною жінкою. Її чоловік Захарій був священником при Храмі Господньому. Євангеліє говорить, що вони були обидва благочестивими та виконували все праведно перед Господом (Лк.1:6). Відзначимо, що так говориться далеко не про всіх людей. І хоч Єлисавета була вірною своєму чоловікові, вірною Богові, проте вона була безплідною. Це було жорстоко, особливо за мірками того часу. Коли вони були людьми вже не молодими, Бог чудесним чином дарує їм сина – Іоанна, якого ми називаємо Хрестителем. У майбутньому він стане одним з найвидатніших пророків. Про дальшу долю праведної Єлисавети Святе Письмо не повідомляє, обмежуючись лише народженням Івана Хрестителя. На місці будинку Захарії та Єлисавети, де відбулося його народження, споруджено Церкву святого Івана Хрестителя.

Життя Єлисавети, її поведінка, її скромність і смирення – чудовий приклад для всіх жінок часів і народів.

Пресвята Діва Марія – мати Господа Ісуса Христа.

Була близькою родичкою Єлизавети. Вона була праведною та благочестивою. Їй було близько 14-15 років, і вона була заручена з Йосифом. Ще бувши цнотливою дівчиною, Марія отримала від Ангела послання, що зійде на неї Дух Святий, і вона народить сина і назве його Ісус. Дівчина повірила почутому, і Господь виконав слово.

Марія, мати апостолів Якова та Іоана

Про її походження є багато різноманітних суперечливих тверджень дослідників Святого Письма. Одні стверджують, що вона була сестрою Марії, матері Ісуса, інші не згідні з таким твердженням наголошували на тому, що двох сестер не могли назвати однаковим іменем. Дослідники припускають, що у суспільстві вона займала досить високе становище, оскільки її чоловік Заведей був багатим рибалкою і мав слуг які працювали на нього.

Вона так сильно любила своїх синів, що наважилася звернутися до Господа Ісуса Христа з особистим проханням: «Скажи, щоб обидва сини мої ці сіли в Царстві Твоїм – один праворуч, а другий ліворуч Тебе» (Мф.20:21). Ісус відповів люблячій матері: «…сидіти праворуч Мене та ліворуч – не Моє це давати, а кому від Отця Мого те вготовано» (Мф.20:23). Христос не дорікнув братам і матері за це прохання а пояснив принцип любові, яким вони повинні керуватись у відносинах один з одним: «…хто великим із вас хоче бути – хай буде всім слугою» (Мф.20:26).

Іродіада

Це була погана жінка, беззаперечна й повноправна спадкоємиця Іродіанської династії, яку дехто вважає найбільш розбещеною царською династією в історії світу. Іродіада – це жіночий відповідник імені Ірод, яким називали єврейських царів у часи Христові. Іродіада була донькою Аристобула, сина Ірода Великого, та чарівної Міріям з династії Асмонеїв.

Іродіада мала свій перший шлюб із Іродом Боетом, сином Ірода Великого та водночас її рідним дядьком. У цьому шлюбі і була народжена Саломія. Ірод Боет не був згаданий у заповіті Ірода Великого († 4 р. до н. е.) та жив приватним життям, за що і отримав назву Боетос — Безземельний. Таким чином це міг бути привід для Іродіади розпочати зв’язок з її єдинокровним братом Іродом Антипою, основним спадкоємцем Ірода Великого. Ірод Антипа виганяє свою дружину, дочку царя набатеїв Арети та одружується на Іродіаді. За одним махом їй вдалося скоїти і перелюб, і кровозмішення. Через неї стратили Міріям та двох братів Ірода. За ці дії він попадає під нищівну критику Івана Хрестителя. Ірод Антипа ув’язнює Івана Хрестителя, а його розлючена дружина Іродіада використовуючи можливість домагається в Антипи за допомогою Саломії страти Івана (Мф.14:1-12, Мк.6:14-19, Лк.9:7-9). Скривджений тесть і цар набатеїв Арета IV за скоєне безчестя пішов війною на Антипу та розбив його військо.

У 37 році брат Іродіади — Ірод Агріппа I, який все страждав від недостачі грошей, та завдяки добрим зв’язкам з Римом, отримує від імператора Калігули царство Юдею у своє правління. Іродіаді це не дає спокою і вона змушує свого чоловіка також просити в Риму царський трон. Антипа пробував вже один раз отримати царську корону, пробує це знову і їде у Рим. Однак і тут замість отримати підвищення він попадає у немилість, його знято з поста тетрарха і заслано у 39 році у південну Галлію разом з Іродіадою, де вони очевидно і померли.

Історія Іродіади показує, що все її життя було отруєне гнівом, ненавистю, образою, жорстокістю, нікчемністю, підлістю та прагненням помсти. Її життя вчить нас, що потрібно приборкувати свій гнів, перш ніж він переродиться в прагнення помсти. Вона належить Богові.

Сапфіра

Серед багатьох біблійних жіночих імен є одне, що бентежить, дивує і сприймається з острахом. Це Сапфіра, дружина Ананії, яка разом з ним в один день померла за те, що спробували обманути Духа Святого (Дії 5:1-11).

У Біблії про неї згадується дуже коротко, але надто серйозно, щоб обминути увагою цю жінку. І якщо Сам Господь говорить: «…пам’ятайте про Лотову дружину!» (Лк.17:32), то тим більше пам’ятаймо про Сапфіру, щоб уникнути подібних вчинків і гріха, що призвів до такої страшної смерті.

Саме ім’я Сапфіра має чудесне значення — «красива». Воно асоціюється з коштовним камінням під назвою сапфір — «блискучий», «сяючий» (Вих.28:18; Об’явл.21:19). Цей камінь за своєю красою, блиском і твердістю поступається лише алмазу. Його волошковий колір подібний до небесного. У книзі Об’явлення (21:19) сказано, що сапфір буде в числі дорогоцінного каміння, яке прикрашатиме основи чи підвалини Нового Єрусалиму.

Як бачимо, ім’я Сапфіра, здавалося б, повинно свідчити лиш добре про його власницю. І дійсно, разом зі своїм чоловіком Ананієм вона мала велике щастя приєднатися до апостольської Церкви перших християн. Вони разом прийняли проповідь апостолів і повірили у Святе Євангеліє, покаялися та прийняли хрещення стали членами Церкви. Сапфіра з вірою взяла за основу вчення Ісуса Христа, за основу, котра в Небесному Єрусалимі називається яспис і сапфір (Об’явл.21:19). Перед нею відчинились двері Неба, залишилося лише ревно, усім серцем, служити Господеві і приносити добрий плід, проповідуючи Євангеліє.

У ті часи молода Церква переживала особливе піднесення, Дух чистої віри, великої любові та радості палав у серцях новонавернених. Святе Писання свідчить: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було… Бо жоден із них не терпів нестачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату ЗІІ продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, — і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (Дії 4:32-35).

Захоплені загальним піднесенням, Ананія і Сапфіра також продали свій маєток. Але коли довелося віддавати кошти, подружжя пошкодувало віддати всю суму та, порадившись між собою, приховало частину грошей. Ананія лише «якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів». Ініціатива приховати частину грошей, як видно з книги Дії святих апостолів (Дії 5:1-2), виходила від Ананії, але Сапфіри охоче на це згодилася. Цей вчинок свідчив про їхню духовну слабкість, маловірність і жадобу до грошей. Дивна гріховна однодушність! Вона й привела до одночасної смерті обох.

Приклад Сапфіри вчить, що грошолюбство — велике зло. Більше того, воно «корінь усього лихого» (1Тим.6:10). Грошолюбна людина не може бути ні чесною, ні правдивою, ні щирою, ні принциповою, ні мужньою, ні вірною Господеві і своєму обов’язку. Сріблолюбство породжує зажерливість, яка затягує, наче трясовина, породжуючи в серці скупість, жорстокість і гординю. Також історія Сапфіри застерігає нас від гріха обману і лицемірства. Одним словом на прикладі Сапфіри ми бачимо, що служіння двом панам веде до загибелі.

Марія Магдалина

Свята рівноапостольна Марія Магдалина народилася в містечку Магдала (звідки і походить її прізвисько – «Магдалина», євр. «Уродженка міста Мигдал-Ель»), в Галилеї, в північній частині Святої Землі, на березі Генизаретського озера, неподалік від того місця, де хрестив Іван Хреститель.

Одного разу Марія Магдалина почула про Чудотворця, «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мф.9:35). Вона починає шукати Його, бачить, що «Саме того часу Ісус оздоровив багатьох від недуг, немочей та від злих духів і багатьом сліпим дарував прозріння. У відповідь Ісус сказав їм: «Ідіть, повідомте Йоана, що ви бачили й що чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, бідним звіщається Добра Новина» (Лк.7:21-22); «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мф.11:5). Марія Магдалина полум’яно вірить в Його всемогутність, вдається до Його Божественної сили, просить собі зцілення і отримує бажане: болісна сила злих духів залишає її, вона звільняється від поневолення бісам і життя її освячується Божественним сяйвом її Спасителя. Що стосується першої частини життя святої рівноапостольної Марії Магдалини, то відомо, що вона була одержима, згідно з Євангелієм від Луки, «Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів» (Лк.8:2). Не уточнюються причини і обставини події з нею. Вважається, що Марія Магдалина була одержима не внаслідок своєї гріховності, а тому, що Провидіння Боже допустило це для того, щоб Господь Ісус Христос явив справу Божої Слави – чудо зцілення Марії Магдалини, просвітління її розуму та залучення її до віри в Христа Спасителя і до вічного спасіння.

Взагалі у Новому Завіті ім’я Марії Магдалини згадується декілька разів у яких вказано що вона ревно служила Спасителю, а після Його смерті була ревною проповідницею Христового вчення.

Вона була зцілена Ісусом Христом від одержимості сімома бісами (Лк.8:2; Мк.16:9);

Потім стала слідувати за Христом разом з іншими жінками, служачи Йому з майна свого (Мк.15:40-41, Лк.8:3);

Потім була присутня на Голгофі та при смерті Ісуса (Мф.27:56 та ін.);

Після чого була свідком його поховання (Мф.27:61 та ін.);

А також стала однією з жінок-мироносиць, яких ангел сповістив про Воскресіння (Мф.28:1; Мк.16:1-8);

Вона перша побачила воскреслого Ісуса, спочатку прийняла його за садівника, але впізнавши, кинулася до нього доторкнутися. Христос не дозволив їй це, але натомість доручив сповістити апостолам про Своє Воскресіння (Ін.20:11-18).

Після Вознесіння Господа Марія Магдалина перебувала з Матір’ю Божою й апостолами в Єрусалимі, а потім проповідувала слово Боже в Римі та інших містах, як говорить ап. Павло (Рим.16:6). Згодом вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився св. ап. Іоан Богослов, де допомагала йому у працях, і там завершила свій шлях.

Свята Іванна

Свята Іванна – дружина Хузи, Іродового урядника. Коли була відсічена голова Івана Хрестителя, то вбивці не хотіли покласти голову Предтечі разом з його тілом, боячись, щоби він не воскрес; учні поховали тіло Предтечі в Севастії, а голову вороги приховали в Іродовім палаці. Про це дізналася Іванна, дружина Хузи, урядника Ірода, яка була таємною послідовницею Христа. Вона таємно взяла чесну голову і, поклавши її в посудину, з благоговінням поховала її в маєтку Ірода, на Оливній горі. Святий євангелист Лука у своєму Євангелії, кажучи про проходження Ісуса Христа містами та селами для проповіді і Євангелії, зауважує, що за Ним ішли і деякі жінки, в числі яких говориться і про Іванну, дружину Хузи, урядника Ірода, які служили Йому: «По тому Ісус проходив через міста та села, проповідуючи й звіщаючи Добру Новину про Царство Боже. З ним були дванадцять і деякі жінки, що були оздоровлені ним від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів, Йоанна, жінка Хузи, Іродового урядовця, Сусанна та багато інших, що їм допомагали з своїх маєтків» (Лк.8:1-3). Крім того, святий євангелист Лука говорить, що ці жінки пішли за Христом з Галилеї до Єрусалима і при розп’ятті Господа здалека стояли й дивились на розп’яття та переживали разом із Господом.

Свята Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа

Про цю жінку згадують три євангелисти – Матвій при перерахуванні жінок, які стояли біля хреста, то називає її Марією, матір’ю Якова й Йосифа: «між ними Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Йосифа, і мати синів Заведеєвих» (Мф.27:56). Євангелист Марко згадує про неї двічі: «Були й жінки, що дивилися здалека. Між ними була Марія Магдалина, Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа, і Саломія… Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його» (Мк.5:40, 16:1). Нарешті, євангелист Лука, оповідаючи про повернулися від гробу воскреслого Спасителя, згадує і про Марію, матір Якова: «То були: Марія Магдалина, Йоанна й Марія, мати Якова. Інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам» (Лк.24:10).

Лідія

За сучасними мірками була бізнесвумен Нового Завіту з міста Тіятир. Вона займалася продажем дуже дорогих тканин. Ця тканина була пурпурного кольору і мала назву «Багряниця». Лідія була певного статусу та мала великі гроші. Одного разу вона відгукнулася на проповідь апостола Павла і відкрила своє серце. Лідія одразу запросила апостола та його супутників до себе додому на своє повне забезпечення. Вона стала віруючою людиною. Ходила в молитовні зібрання разом з іншими жінками, багато з яких були нижче її по статусу, але Лідія не виділяє це. Жінка спокійно служила апостолам маєтком своїм та надавала фінансову підтримку віруючим.

Лоіда і Евнікія

Лоіда була бабусею, а Евнікія – мамою ап. Тимофія, названого сина апостола Павла. Вони жили в Лістрі. Завдяки цим жінкам, Тимофій з дитинства добре знав Святе Письмо. Також Павло говорить, що в цих жінках була справжня віра. Батько хлопця був з язичників, і ніде не говориться, що він приділяв увагу духовному вихованню сина. Тому саме жінки займалася тим, що передавали свої знання дитині.

Історія цих двох жінок має служити прикладом для наших матерів, бо немає нічого важливішого в житті матері за виховання дитини.

Акила і Прискилла

Це була сімейна пара – чоловік і дружина. Вони спочатку проживали в Римі, а потім переїхали у м. Коринф. Вони завжди згадуються в Біблії разом. Вони, як і апостол Павло, займалися шкіряною справою. Ця сімейна пара – яскравий приклад того, наскільки можуть бути в єдності чоловік і дружина. Вони як голка з ниткою: куди Акила, туди й Прискилла. Вони разом жили, як чоловік та дружина, разом працювали та разом служили Господеві. У них були спільні друзі та наставники. Вони разом супроводжували апостола Павла в його подорожах. Разом займалися євангелізацією та пояснювали Святе Письмо людям, з якими вони стикалися.

Сімейне Акили і Прискилли показує, що їхній шлюб був зразковим. Їх поєднувала не лише любов один до одного, а й загальні ідеали і загальне служіння. Вони доповнювали одне одного не тільки у вірі але й у всіх обставинах свого життя знаходячи взаєморозуміння, підтримку і злагоду. Своє життя вони закінчили мученицькою смертю.

Шлюб Прискилли і Акили є прикладом дружньої християнської сім’ї. В усіх сферах життя – духовній, суспільній і особистій вони діяли спільно.

Боже Слово займало в їхньому житті перше місце. Служіння людям витісняло власні інтереси. Для цього Прискилла докладали великі зусилля і самопожертви. Необхідно було постійно пристосовуватись до нових умов під час далеких переїздів для розповсюдження Євангелія. Не один раз доводилося ризикувати життям. Не кожна жінка змогла б таке витримати. А Прискилла працювала та несла усі тягарі нарівні з чоловіком, заслуживши глибоку повагу і любов серед людей.

Хоч і була жінкою активною та діловою, але у сімейному житті не намагалася надиматись і керувати, поводила себе так, як цього вимагає Слово Боже, яке каже, що: «… всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік» (1Кор.11:3). Образ Прискилли відкриває жінкам таємницю повноцінного подружжя і духовного служіння Богові, таємницю, яка сприяє успіху Його справи. Жертвуючи власними зручностями і вигодами своєї сім’ї, вона, зі згоди чоловіка, віддавала свій дім для зібрань, для євангелізації і створення місцевої Церкви.

Образ Прискилли — це образ самовідданої жінки євангелістки, цілком відданої Господу і Його справі, готової и ім’я Христа віддати своє життя. Вона й віддала його, не побоявшись смерті, чим довела свою мужність, рішучість й істинну віру. Мужність, звичайно, йде поряд з м’якістю характеру і благородством душі, і мужня людина швидше за інших здатна до великодушності. Саме такою й була Прискилла.

На завершення хотілося б наголосити, що, ми розглянули малу дещицю Біблійних жінок, звертаючи увагу на їх значимість у служінні Богу та людям, а також спробували показати на прикладі деяких жінок негативні наслідки гріховного життя. Всім хто цікавиться історією Біблійних жінок радив би почитати книги Андрія Білика «Біблійні жінки п’ятикнижжя Мойсея» та «Біблійні жінки Нового Завіту», а також «Біблійні жінки в книгах Царів, Пророків, Пісні пісень і Приповістях Соломона», «Біблійні жінки в книгах пророка Самуїла», «Біблійні жінки в книгах Ісуса Навина, Суддів, Рут», «Біблійні жінки. Книга Естер».

прот. Іван Голуб

Ось такими були істини, що відображають глибину початкового задуму Премудрості Божої, порушеного падінням прабатьків, яке привило, крім усього іншого, і до розладу між чоловіком і жінкою. Тепер жінка звертається до чоловіка з бажанням володіти ним, а він ставиться до неї як господар та власник. Саме така картина, що склалася після падіння, пронизує всі старозавітні книги. Згідно ортодоксальної юдейської традиції і прийнятим у ній тлумаченням Закону, жінка, і по розуму, і по зрілості стоїть на нижчому щаблі у порівнянні з чоловіком та сприймається як свого роду «вічний підліток». У сфері плотських стосунків вона є джерелом його бажання. В області моральності вона становить загрозу. У релігійному та богослужбовому житті вважається негідним та нечистим створінням. Навіть за законодавством дружина вважається власністю свого чоловіка (разом з дітьми, рабами і іншим майном) і після шлюбу переходить з-під влади батька у володіння чоловікові. Якщо чоловік побажає розлучитися з нею, вона легко може виявитися викинутою на вулицю. За винятком рідкісних випадків, вона не має права розлучитися з чоловіком за своєю ініціативою. Якщо заручена дівчина буде викрита в невірності майбутньому чоловікові, її закидають камінням. Якщо ж зрада відбудеться вже в шлюбі, вона карається стратою через удушення. Чоловік же за подібні вчинки ніколи не покарають. За чоловіком визнається право на багатоженство, так само як і право на розлучення з дружиною, що не народила йому потомства за перші десять років шлюбу. Згідно з тими ж законами, жінка вважається «нечистою» сорок днів після народження хлопчика і вісімдесят днів після народження дівчинки. Їй заборонено приймати священицький сан, а також брати участь у богослужінні в період місячного очищення. Нарешті, їй заборонено під час служби в храмі стояти з того боку, де стоять чоловіки.

Однак, незважаючи на все це, зі сторінок все тих же старозавітних книг просіяли славні образи видатних жінок, таких як Сара, Ревека, Лія, Рахіль, протягом початкового періоду священної історії – пророчиця Міріам (сестра Мойсея), Девора, Іоїль, Анна (мати Самуїла), визволительки Естер і Юдиф. У цих книгах також не бракує вихваляння жіночої плодючості (головного критерію оцінки жінки), жіночої гідності, вірності та відданості чоловікові, чистоти подружніх відносин, ніжності чоловіка до дружини. Ці почуття досягають вершини в жіночому втіленні Святої Софії – Премудрості Божої і, перш за все, у «Пісні Пісень» – чудовому гімні подружньої любові. Втім, все це не заважало дійсності залишатися для жінок вкрай суворою. Виходячи з цього, ми можемо в повній мірі оцінити принципово нове ставлення до жінки, привнесене Ісусом Христом.

І дійсно, згідно з євангельськими розповідями, Ісус не виключає зі сфери Своєї любові жінку – як раз навпаки. Для Нього значення має не стать людини, а її особистість. Він називає жінок Своїми сестрами, бо і вони входять у суспільність Церкви. З милосердя любові до вдовій матір’ю з Наїна, Він воскрешає її сина. Зцілює скорчену жінку у синагозі, бо вона є дочка Аврамова і рівна перед лицем Господнім. Довіряє найбільші одкровення жінці самаритянці (Ін. 4:14 і далі), незважаючи на пануючі у суспільстві погляди, коли навіть проста розмова з жінкою вважалася ганьбою. Дозволяє жінкам – Марії Магдалині, Марії матері Якова, Соломії, Сусанні і іншим – не тільки служити Йому (Лк. 8:1), але і піти зі свого дому та супроводжувати Його під час проповідей перед народом, що було недоступне розумінню сучасних Йому рабинів. Але особливу любов Він проявляє до жінок знедолених і принижених, ізгоїв суспільства, бо хоче відродити їх гідність та відкрити їм, що вони гідні поваги від Нього і від Бога.

Наслідком цього ставлення Ісуса Христа стало те, що жінки присутні на Розп’яття і на Положенні у труну, є вісницю Воскресіння, беруть участь в Сході Святого Духа у день П’ятидесятниці, коли вся церковна громада зібралася «одностайно разом» і отримала вогонь Духа Святого, прославляються своїми пророчицями (чотири дочки Філіппові), проповідник (Прісцилла, Фива) дияконисами, подвижницями милосердя і любові (Тавифа), мученицями, черницями та славними матерями.

Згодом і апостол Павло проголошує щось надзвичайно важливе для свого часу: в новому світі Царства Божого усуваються всі відмінності – національні, релігійні, соціальні, а також ті, що мають відношення до становища жінок. Однак і сам апостол Павло усвідомлює, що ні суспільство, ні сама Церква ще не готові сприйняти цю проповідь, яка підриває всі підвалини, по суті, есхатологічну істину. І тому він вдається до прийнятої у той час сімейної «ієрархії», яка вважає чоловіка «головою дружини». А потім переходить до чудового образу Христа – Церкви, чоловіка – дружини. Через цей образ нам показується вищий рівень стосунків чоловіка і жінки, що перевершує всі ідеологічні концепції того часу і вражає у самий корінь кожну форму деспотизму: як чоловічого, так і жіночого.

Втім, незважаючи на сміливі погляди апостола Павла, нерівність жіночої та чоловічої статі зберігається без істотних змін. Міф чоловічої переваги, його соціального «над-Я» живе і у християнських громадах. Надмірний «пуританізм» юдаїзму з його ставленням до жіночих місячних циклів проник і у християнську Церкву. Сформоване під впливом ідей гностиків негативне ставлення до матеріального світу, до тіла, до почуттєвої насолоди (як до породження нижчих божественних сил), а також деякі «перегини» аскетизму сприяють розвитку духу недовіри та презирства, ворожнечі та страху по відношенню до жінки. Деякі церковні письменники бачать в жінці не джерело життя, як це закладено в задумі творіння, але джерело бруду і скверни (Одкр. 14:4). Вони вважають її проклятим створенням, існуючим для того, або щоб уникнути розпусти, або як орган дітонародження, будь-який зв’язок з яким (любовний або подружній) опоганює людину.

Подібним поглядам, що принижує жіночу гідність і ставлять під сумнів Премудрість Божу, покликані були протистояти – природно, у міру можливостей тієї епохи – отці Церкви. І тому вони невпинно викривають існували тоді закони, що зосередили всю свою строгість на моральних гріхах жінки і залишали безкарними чоловічу невірність. Вони радять чоловікам з ніжністю ставитися до своїх дружин. Проголошують на повний голос «рівногідність чоловіка і дружини», тобто те, що чоловік і жінка, згідно з актом творіння Божого, мають рівногідність, гідністю і славою, єдиним Божественним прообразом, єдиної і загальної людською природою, єдиною онтологічною тотожністю «за образом». І більш того, вони стверджують, що і для чоловіка, і для жінки був здійснений акт спасіння Христа, їх обох стосується Божий план відтворення людини в Церкві, вони спільно йдуть загальним шляхом до життя, до смерті і до воскресіння.

Звичайно, незважаючи на всі ці чудові висловлювання святих отців, рівність чоловіка і жінки залишалося для раннього християнства недосяжним ідеалом. В результаті людина ототожнювалася практично виключно з чоловіком, а жінка вважалася чимось нижчим. Християни невпинно підкреслювали духовну рівність чоловіка і жінки. Однак вони виявилися нездатні зробити з цієї благодатній рівності відповідні висновки щодо місця жінки у суспільстві. Таким чином, їм не вдалося втілити у життя (або тому, що вони впадали в певного роду «ангелізм», або тому, що суспільство ще не дозріло для цього) проголошене Климентом Олександрійським вже в другому столітті наслідок духовній рівності: «та ж їжа, ті ж шлюбні відносини, ті ж дихання, зір, слух, розум, надія, християнська любов: все це повинно бути їм однаково властиво» (P. G 8, 260C).

Крім того, християнству протягом своєї вікової історії не вдалося сформулювати, у чому ж все ж відмінності чоловіки і жінки. Яка таємнича сила, незважаючи на єдність цих двох творінь у ядрі своєму (Бут. 1:26 -27), робить чоловіка тим, що він є, і змушує жінку протистояти йому як «інша особа», одночасно і дуже близька, і «абсолютно інша». Отці Церкви обійшли стороною таємницю стати, яка перевершує єство, і проблему жіночої сутності. І тому вони розглядали жінку швидше з моральної або психологічної крапки зору, порівнюючи її незмінно з чоловіком. Однак це бачення привело до того, що роль чоловіка ототожнилася з силою та владою (мудрець, воїн, правитель), а жінки – з дітонародженням і зі службовими функціями – вона дбає про будинок, приносить тілесне відпочинок чоловікові і народжує дітей.

Втім, Церква знає і Жінку, «одягнену в сонце» (Одк. 12:1). Знає Єву Благодаті і Спасіння, Пресвяту Богородицю. Церковні отці і гімнографії написали чудові твори, що оспівують Її пречисту особу. У них Богородиця (Жінка – Мати – Діва) постає як слава і честь роду людського, як найбільш благодатна серед людей. Велич Божої Матері полягає не у плодючості, яка властива їй від природи, але в тому, що Вона стала матір’ю Божою. І це найбільша подія і диво – то, що Бог «народився від жінки» (Гал. 4:4) – надає вищу гідність жінки. Це материнство особливого роду, що проявилося як таємничий відгук на любов Божу. З цієї точки зору, то, що виділяє жінку, що характеризує її духовний світ, є здатність до прийняття Іншого – Бога, чоловіка, дитини, ближнього. Це невимовна ніжність, що містить у свої обійми і рятує життя таємничим, потаємним і різноманітним способом. «Материнство», виношує і «народжує» все найпрекрасніше, що є в світі – життя, взаємність і благодать. І тому отці Церкви бачили у благодатному материнстві Богородиці (в містичному прийнятті любові Божої) велике таїнство Церкви.

Безсумнівно, що стосується ставлення до світу притаманне і чоловікові, але у жінки воно проявляється особливо яскраво. З цієї точки зору, святі мужі й святі жінки нашої Церкви не укладаються у межі своєї біологічної природи і не вичерпуються своїми соціальними ролями. Це особистості, які, з одного боку, які показують своє потаємне «я» як священну «різницю статі», а з іншого – виявляють «тотожність через благодать» (св. Максим Сповідник), сходячись до загального прообразу і стаючи «одним у Христі Ісусі» ( Галл. 3: 28). У цих невимовних відносинах (тотожність і відмінності, спільності і поділі, взаємності та унікальності) чоловік і жінка стають найсвітлішим і сяючим образом Єдиного Триєдиного Бога.

архімандрит Платон Крікріс, доктор богослов’я.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Говорячи про Церкву, ми, православні, перш за все, маємо на увазі Христа, Який нас об’єднує духовним чином. Церква, згідно чудовому висловом Апостола Павла, є «тіло Христове», Глава якого, спрямовуюча і яка веде його у дію, є сам Христос, у той час як віруючі, священнослужителі та миряни, є клітинами цього тіла.

Мета Церкви – наблизитися до людини у всіх її проявах і направляти її, подібно до Христа, з тим, щоб привести її до спасіння. Ось чому з моменту народження людини та її відродження через Святе Хрещення до останньої миті перебування віруючого у житті «нинішнього віку», після його сходження до Небесного Єрусалиму, Церква як мати постійно надає своїм дітям допомогу, підтримку, розраду, і в життєвих труднощах, та, перш за все, в справі спасіння. Церква пропонує нам спасіння в плутанині суперечливих та часто нелюдських шляхів сучасного світу.

Отже, Церква як «Ісус, що продовжується у віках» і як «співтовариство святих» не може не перебувати поруч з жінкою. І особливо вона знаходиться поруч з нею, бо та на протязі століть і до сих пір належить до тих, кого з особливою любов’ю і турботою кличе до себе Христос, а значить і Його Церква, тобто до страждаючих і пригноблених: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт. 11:22).

Цей заклик-обіцянка Христова, а потім і Його Церкви був з самого початку сприйнятий жіночим світом з радістю, бо вона була послідовною і дає плоди. Добре відомо, що абсолютна більшість перших християн були жінками. Це підтверджується і висловлюваннями противника християнства Цельса (II ст.), який принизливо називає християнство «жіночою релігією». Відповідь жінок на цей церковний заклик триває і донині. Доказом цього може служити кількісна перевага воцерковлених жінок перед чоловіками, які активно беруть участь у парафіяльному житті.

Відомо також, що протягом століть для жінки не існувало іншого місця, крім Церкви, де вона могла б не тільки найбільш повно виразити свої найглибші прагнення, але й почерпнути впевненість в собі і натхнення для нерідко настільки несприятливого до неї життя. Там, в храмі, вдивляючись, наприклад, в ікону Ісуса або Воскресіння, можна на власні очі переконатися в тому, що Таїнство Спасіння не призначене тільки для чоловіків, але до нього зараховується весь рід людський, чоловіки і жінки, – на рівних правах. Особливо, образ Богородиці, Її роль у справі спасіння, гімни, що славлять Її, – все це переконувало жінку – і переконує досі – що Церква стверджує та визнає цінність жінки. Образи святих і мучениць жіночої статі, написані на стінах храмів, свята на їх честь, давали і дають жінці впевненість у тому, що існує можливість розвитку її обдарувань, бо є «одна чеснота (святість) для чоловіка і жінці, як і творіння обох рівногідність, а тому і нагорода обом однакова», як проповідує Василь Великий. Цей основний принцип постійно проголошується Церквою, оскільки вчення святих отців та в цілому церковне життя визнають, освячують і відкривають горизонти для повноцінного існування жінок у Христі.

Рівність чоловіка і жінки

Церковне богослов’я проголошує рівність, єдиносутність і рівноправність чоловіка і жінки. У Книзі Буття богонатхненним пророком Мойсеєм проголошується: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1:27). Однакова природа і призначення чоловіка і жінки веде їх до рівноправного шлюбу та союзу: «Тому покине чоловік свого батька та матір свою, і пристане до своєї дружини, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24). Остання цитата особливо цікава, оскільки стосується не тільки згоди і взаємності, що виникає між подружжям, але має на увазі і рівноправну участь подружжя у продовженні роду, тобто у народженні дітей. За даними сучасної науки, подружжя дають генетичний матеріал у рівному співвідношенні, виступаючи як «рівноцінні донори», створюючи «єдину плоть» – своє дитя. Отже, перед нами свідчення чудесного дії акту поділу хромосом під час мітозу і мейозу, з метою створення нової людини. Отже, і в процесі дітонародження проявляється взаємна рівність і рівноцінний внесок чоловіки і жінки.

Ігнорування, приниження, і поневолення жінок чоловіками, незважаючи на те, що обидві статі були створені рівними і рівноправними, пов’язані, відповідно до старозавітним вченням, з проникненням гріха у життя людини. Іншими словами, після первородного гріха, корінь якого криється в егоїзмі, люди, перебуваючи в ілюзії своєї мудрості та всемогутності, замкнули й продовжують замикати себе у своє хворобливе самолюбство, чим перетворили райське суспільство, засноване на любові, у стадо тварин, де найсильніший підпорядковує слабшого своєї егоїстичної і переважаючої волі. Таким чином, володіючи більшою фізичною силою чоловік підпорядкував собі більш слабку жінку, створивши підвалини і закони для своєї чоловічої вигоди. Святий Григорій Богослов недарма щиро і правдиво скаже: «Чоловіки були законодавцями, тому і законодавство проти жінок». Нерівність, несправедливість та експлуатація досягли – і продовжують залишатися на цьому рівні – настільки, що «життя стало нестерпним».

Пришестя Бога на землю мало на меті відродження справжності людських відносин, й відновлення гідності «людини: як юдея, так і грека; як раба, так і вільного; як чоловічої статі, так і жіночої» (Гал. 3:28). Тому й Христос затаврував і відкинув перекручене уявлення про жінку, що сформувалося протягом століть. Він з любов’ю став поряд з нею, оцінив та показав всім її гідності, захистив її від свавілля чоловіків, як це сталося з блудницею, проголошуючи одночасно, що справжнє життя надає однакові вимоги як до жінки, так і до чоловіка. Крім того, він відкрив жінкам богословські таїнства і, винагороджуючи їх вірність та жертовну любов, після Свого Святого Воскресіння з’явився перед ними першими. Отже, Христос Своїм вченням і Своїм прикладом дав жінці можливість знову знайти свою «давню і первозданну красу».

Природно, що й Церква продовжує наслідувати приклад Того, Хто особливо шанував жінку. Настільки Він її шанував та настільки підніс, що зробив її Своєю Матір’ю, та, у якості первозданного і найважливішого засобу приходу до людини, обрав головне жіноче призначення – материнство.

Як приклад приведу кілька положень і практик нашої Церкви, в яких проявляється захист і підтримка жінок проти чоловічого свавілля, а також проголошення нею рівності обох статей, яка не призводить, проте, до знеособленого зрівнювання, що руйнує красу жіночої статі.

Так, скасування священної проституції Церквою і, перш за все, піднесення інституту шлюбу зі звичайного соціального і біологічного встановлення до «великого таїнства» та «таїнства любові», підсилює положення жінки. Істинний шлюб розкриває, що різниця чоловіка і жінки не веде до її підлеглого і нижчого стану, але до справжньої любові, яка, згідно з Апостолу язичників Павлу, «не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою» (1 Кор. 13:5-6). Справжня любов «усе зносить … і ніколи не перестає».

Саме така любов і повинна існувати між усіма людьми, але особливо між подружжям. В апостольському читанні, яке оголошується при звершенні Таїнства шлюбу, є і такі слова: «Чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить свою жінку, себе самого любить. Бо ніхто ніколи не мав ненависті до своєї плоті, а годує та гріє її» (Еф. 5: 28-29). І завершуючи свої настанови подружжю, Апостол Павло закликає їх відмовитися від поведінки, що розділяє, і досягти висот справжнього шлюбу, тобто жертовної любові: «Так кожен з вас зокрема любить свою дружину, як самого себе; а жінка нехай боїться свого чоловіка »(Еф. 5:33).

Навіть читаючи в Святих Книгах про найближчі подружні стосунки, кожна жінка переконується в тому, що Церква стоїть на сторожі взаємоповаги, взаєморозуміння і рівності між подружжям, відкидаючи погляд чоловіка на жінку як на «знаряддя дітородіння» і «сосуду насолоди». Вона також зазначає, що в церковних книгах жінка проголошується справжнім охоронцем та спільником, коли церква наставляє нас в тому, що «щоб уникнути розпусти, нехай кожен чоловік має дружину, і кожна жінка хай має свого чоловіка. Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так само й чоловікові дружина. Дружина не володіє над своїм тілом, але чоловік; само й чоловік не має влади над своїм тілом, але дружина. Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, на час, для вправи у пості та молитві» (1 Кор. 7:2-5).

Рівне ставлення до чоловіка і жінки проявляється і в сприйнятті труднощів спільного життя і причин розлучень: «Одруженим заповідаю не я, а Господь: Жінка нехай не розлучається з чоловіком, … і не відпускати чоловікові дружини своєї». І далі Апостол Павло пише: «Якщо якийсь брат має дружину невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і дружина, яка має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею, нехай не лишає його … Чому ти знаєш, дружино, чи не спасеш чоловіка? Або ти, чоловіче, знаєш, чи не спасеш дружини?» (1 Кор. 7:10-16). Ці слова – не думки сучасного філософа або суспільствознавця, але настанови нашого християнського духовного отця, Апостола Павла, написані майже дві тисячі років тому.

Жінка в богослужінні

Ці встановлення, покликані вирвати жінку з підпорядкування чоловікові, підкріплюються розрадою і підтримкою, які даються жінці в особливих службах, створених Церквою спеціально для неї.

Перш за все, давайте розглянемо, як Церква, розкривши свої обійми, бере під свій захист жінку відразу ж після пологів. Священик поспішає до ліжка породіллі і, закликаючи Христа – «лікаря душ і тілес», молиться про тілесне і духовне здоров’я матері та новонародженого немовляти. Потім, після сорока днів, він приймає її в Святому Храмі і молиться триєдиного Бога про неї і про дитинку: «Тобі молимося, і Тобі просимо: Твоєю волею спас рабу Твою, очисти від усякої гріха, і від усякої скверни ту, що приходить до святої Твоєї Церкви, .. так неосудно сподобитися причаститися Святих Твоїх Таїн … ». Так, Церква-матір благословляє мати і дитя після родових мук, освячуючи і приймаючи пологи, народження «нового творіння Божого».

Отже, всі обряди, традиції і заборони, такі як, наприклад, погляд на жінку як на нечисту у період її біологічного циклу або після пологів, не слід розглядати як приниження та дискримінацію по відношенню до жінки а, навпаки, як захисні заходи по відношенню до неї. І це легко побачити, уважно прочитавши Святе Письмо і підійшовши з позиції Святого Духа до православного богослов’я.

Загальновідомо, що православне богослов’я не сприймає поділ на «чистого» і «нечистого». Однак насправді тілесна нечистота, особливо у тому вигляді, в якому вона існувала в минулі часи, може свідчити і про духовну нечистоту. Коли в молитвах жінка називається «нечистою», це не відноситься до факту пологів, які є благодаттю Божою і містять у собі виконання Божої заповіді ( «Плодіться і розмножуйтеся» (Бут. 1:28)) та освячення матері, яка «спасеться через дітонародження» (1 Тим. 2:15). Це, скоріше, має на увазі вроджену схильність і прагнення людини до гріха, яка супроводжує людину і в її подружніх стосунках. Ще пророк і цар Давид, усвідомлюючи цю гріховну схильність, навіть у виконанні благодаті дітонародження, проголосив: «Бо, в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя» (Пс. 50:7). Ці слова Давидові мають на увазі молитви, які називають нечистою «матір і всіх, торкаються до неї», тому й триває молитва наступними словами: «ми у гріху були зачаті і все у нечистоті перед Тобою». Саме таке тлумачення пропонують і Отці і вчителі Церкви, наприклад, Федір Кирський, який пише: «Тому не шлюб звинувачує Пророк, як припускали деякі, і беззаконням називає не шлюбне спілкування, але вроджену схильність до зла», що оскверняє будь-який людський вчинок.

Затримаємося ще трохи на цій темі («нечистоти»), яка отримала останнім часом настільки сильне освітлення в негативному ключі. Ми вважаємо, що причини чисто медичного характеру змусили Церква-матір триматися єврейських установлений про «нечистоту», з тим щоб «одягнути» божественними заповідями лікарську етику і захистити жінку у ці «важкі дні». Медициною доведено, що повинно пройти шість тижнів (тобто приблизно сорок днів) після пологів для тілесного відновлення породіллі, і у цей період жінці необхідний відпочинок, турбота, догляд для того, щоб відновитися тілесно і душевно. Увага і чуйність потрібні жінці й у короткий період її біологічного циклу.

Крім цього, Церква як спільнота святих вітає спільне використання матеріальних і духовних благ і, проповідуючи безкорисливу любов, з розумінням ставиться до проблеми бездітності подружніх пар. Вона надає можливість духовного материнства і батьківства (батьківство за допомогою Хрещення або усиновлення), одночасно проголошуючи, що «не одне народження робить батьком, а й хороша освіта, і не носіння в утробі робить матір’ю, але добре виховання» (Святий Іоан Златоуст). Духовне материнство і батьківство святий Іоан Златоуст вважає вищим у порівнянні з народженням дітей, бо якщо друге – це справа природи, перше – продукт розуму і волі. І якраз тут доречно згадати наступний коментар журналіста з приводу захоплення штучним заплідненням: «Замість сирого і замороженого насіння егоїзму, чи не краще усиновити сироту? Це менше грошей, але вимагає більше любові».

Церква дає турботу, розраду і полегшення своїм дітям і тоді, коли, особливо в циклі богослужіння, торкається  теми смерті, яка вражає, перш за все, жіночу душу. Згідно з ученням Церкви, на земній батьківщині ми все «мандрівники», а «вічні мешканці», а справжня наша батьківщина – це не нинішня, а майбутня. Таким чином, людина не занурена у минущості та тлінність нинішнього світу, а спрямована до сприйняття життя, при якому вона оцінює речі й явища через призму вічності. Значить, вона не замикає себе в тимчасовому та не абсолютизує нинішнє. Тому труднощі та трагічні події життя, навіть сама біологічна смерть, втрачають свій жах і сприймаються з мужністю і спокоєм, який дається лише тому, хто сподівається, вірить та чекає воскресіння і життя вічного. Тому воістину православна жінка в подібному сприйнятті смерті та життя черпає сили, і, навіть проводжаючи в останній земний шлях свою єдину дитину, знаходить в собі сили попрощатися з нею зі словами: «До доброї зустрічі, моя дитино!»

Крім того, жінка-християнка, як і будь-який віруючий, готується, перш за все у процесі богослужіння, до християнського сприйняття своєї власної біологічної смерті, коли, наприклад, з особливим трепетом молиться: «Християнської кончини життя нашого, безболісній, бездоганній, мирній, … і доброго відповіді … ». Часто беручи участь в «трапези життя» вона отримує й «ліки безсмертя», тобто Тіло і Кров Христові, як «протиотруту, щоб не померти», іншими словами, щоб не зазнати жаху духовної смерті. Молячись Триєдиному Богу, Церковні збори в якості останньої втіхи віруючому приносять йому свою молитву про розрішення передсмертній агонії. Так відбувається воістину добра смерть, справжня «легка смерть». Нарешті, Церква-матір ховає «бездиханне тіло» і «відправляє душу» в останні шлях, просячи у Бога пробачити їй її гріхи і заспокоїти її «зі Святими».

Жінка в церковній роботі

Жінка-християнка, знаючи богослов’я Святої Церкви та беручи участь в її богослужінні, перебуває у дуже глибокім переконанні, що вона є «соратником» Божим. Зі свого особистого досвіду вона переконується у тому, що це оновлення не відкладається до її майбутнього життя, але починається вже «тут і зараз». Її входження в Царство Боже, у Церкву, не є очікуванням майбутнього, але приведенням у дію вже зараз, а прагнення до спасіння не означає байдужість до проблем і потреб повсякденного життя. Тому вона і відгукується з готовністю на заклик Церкви принести їй в дар свої переваги з тим, щоб стати її «помічником у всіх благих справах».

Відомо, що парафія та її авторитет не вичерпується зборами віруючих на богослужінні, але є і вогнищем духовного життя, притулком одиноких, стражденних і знедолених. У цих зборах Церква заохочує жінку проявити свої здібності і таланти в найширшому спектрі послухів у богослужбової, пастирської, катехізаторській, місіонерській та громадській діяльності. У сучасну епоху, коли наукова та, перш за все, богословська діяльність перестали бути монополією чоловіків, Церква закликає жінку брати участь і в тих видах діяльності, де розвивається богословсько-церковна думка, присвячена вирішенню духовних і етичних проблем, що виникають в суспільстві. Крім цього, освіту і християнське виховання на всіх своїх етапах, як в державних, так і в церковних установах, здійснюється, головним чином, жінками. Приготування до шлюбу, духовне опікування сімей, прилучення до віри повнолітніх і неповнолітніх на парафії – все це плід невпинних праць жінок. В останні роки жінкам також доручається представляти Церкву і говорити від її імені на внутрішньоправославних, міжконфесійних та міжрелігійних диспутах і конференціях. Все більш у світ виходять підписані жіночою рукою роботи, присвячені християнській вірі та богословській проблематиці.

Безсумнівно, справою, в якій кожна жінка може знайти необмежені можливості для своєї діяльності, є благодійність, здійснювана церковними та громадськими організаціями. Природа жінки нерозривно пов’язана, перш за все, з «голосом серця», який веде до жертовної любові, й сьогодні, наслідуючи приклад великих жіночих святих нашої історії, жінка-християнка горить у вогні любові. І дійсно, робота приходу з благодійності знаходиться, перш за все, у жіночих руках.

Звичайно, нам належить ще довгий шлях, щоб досягти дня, коли будуть створені умови для того, щоб розвиток всіх дарунків, як чоловіків, так і жінок, принесло добрі плоди для всієї Церкви. Пастирі не повинні особливо засуджувати здоровий фемінізм, бо тоді вони відкидають і саму жінку і її божественне походження, навпаки, вони повинні оновлювати його, очищати і просвіщати.

Стало реальністю те, що в нашій постійно мінливій дійсності змінюються й відомі стереотипи встановлень та відносин. Так, наприклад, для жінки материнство вже більше не є її єдиним призначенням. Робота стала для неї джерелом засобів існування, засобом забезпечення матеріальної незалежності, але одночасно і можливістю розвитку особистості.

Суровій поділ ролей між батьком і матір’ю у чому стирається, і кожен з них бере на себе обов’язки та роботи, які традиційно виконувалися іншим. Отже, материнство має тенденцію перетворитися в «батьківство».

Новий життєвий досвід та велику свободу жінок Церква повинна звернути на благо з тим, щоб на ділі виявитися знову поруч з жінками, а також для того, щоб не виникла анархія і зіткнення егоїстичних інтересів, перш за все, між чоловіком і жінкою. Навпаки, послідовний і безперервний досвід взаємодоповнюваності обох статей, що виявляється в стосунках на роботі та в сім’ї, повинен стати головною турботою церкви у сфері дияконії жіночого світу.

Сьогодні щира проповідь Церкви знайде більший відгук, ніж кілька років тому. Жінка, розчарувавшись в інших сферах, де їй багато обіцяли, але під кінець залишили її підвішеною у повітрі, з полегшенням прийме добрі пропозиції, що йдуть від Церкви, та її щирий заклик до справжньої діяльності. Особливо, проблеми, що стосуються відносин між статями, бо контрацепція, аборти, розлучення – не повинні вирішуватися виключно чоловіками. Саме тут думка жінки повинно мати найбільшу вагу, бо її, головним чином, стосуються і наслідки цих дій. Тому вона повинна бути правильно поінформована, щоб її погляди та думки відповідали істині.

Необхідно також торкнутися питання горезвісної «сексуальної свободи». Наявність відповідальної і об’єктивної інформації призведе жінку до зрілості її вибору, щоб вона змогла уникнути перетворення в тілесну та душевну «руїну». Перш за все, знання того, що зародок, що росте в її утробі, – це перша і найдинамічніша фаза людського життя, врятує її від хворобливого досвіду і наслідків аборту.

І тут Церква, як це виходить з її традицій (прикладом тут може бути свята Филофея), покликана духовно і матеріально підтримувати жінку у труднощах, особливо жінку незаміжню, надавши їй можливість зберегти дитину, незважаючи на фарисейську позицію суспільства, яка нерідко протистоїть їй.

На мою думку, не підлягає сумніву, що Церква знаходиться завжди поруч з жінкою та допомагає їй знайти справжній сенс життя і своє покликання. Це прагнення церкви, звичайно, повинно бути ще більш посилено надалі. Все сказане стосується, і суспільства, і науки. Нам всім необхідно пам’ятати, що жінки не тільки складають половину населення Землі, але і носять в собі нове життя і присвячені у таємниці його майбутнього. Духовно сформуванні жінки забезпечують щасливе сьогодення і розвивається майбутнього. У Божественній економії, як проповідує апостол Павло «ні чоловік (не мислиться) без жінки, ані жінка без чоловіка» (1 Кор. 11:11). Потреба нашого часу у тому, щоб чоловіки та жінки жили б, взаємно доповнюючи один одного, і за допомогою, насамперед Церкви, будували б справжній «сьогоднішній день», який готується для їхніх дітей, для будучих поколінь, іншими словами, будували б справжнє і повне життя.

Чоловіки і жінки, принісши в жертву свій егоїзм на вівтар Любові, та йдуть вперед, прагнучі до ідеалу справжнього людського життя для прийдешніх поколінь, у втілення якого безсумнівно принесуть свій вагомий внесок й праця жінок.

Варвара Калогеропулу-Металліну

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Сьогодні у Російській Православній Церкві існують різні правила щодо «ритуальної не / чистоти», які варіюються від парафії до парафії, і найчастіше це залежить від місцевого священика. Популярна «Настільна книга» Сергія Булгакова виходить з того, що «церковні правила» забороняють жінкам під час менструації як приходити в храм, так і причащатися. [1] Проте, навіть у Росії, жінкам в основному дозволяється приходити в храм під час менструації, але не можна приймати Причастя, цілувати ікони, мощі, хрест, торкатися до проскури і антидору, або ж пити святу воду. [2] На закордонних парафіях РПЦ, наскільки мені відомо, жінки зазвичай тільки утримуються від причастя.

Статтю, написану Його Святістю Патріархом Сербським Павлом, яка називається «Чи може жінка завжди приходити в храм?» [3], часто призводять, як приклад помірної думки, яка дозволяє жінці у «критичні дні» брати участь у всьому, крім причастя, і яка, начебто, виступає проти поняття «ритуальної нечистоти». Однак патріарх Павло відстоює інше традиційне обмеження, що забороняє жінці входити в храм і брати участь у будь-яких Таїнствах протягом сорока днів після того, як вона народила дитину. [4] Ця заборона, також заснована на понятті «ритуальної не / чистоти», виконується у відомих мені парафіях Руської Православної Церкви Закордоном, як в Німеччині, так і в США. Однак, можна знайти свідоцтва на сайтах Московського Патріархату, що така практика підтримується не скрізь, і ставиться під питання на парафіях, що є підвідомчих Москві. [5]

Сьогодні, в світлі «феміністичного» богослов’я [6] і реакції на нього традиціоналістів [7], існує спокуса підійти до питання «ритуальної не / чистоти» в політичному чи соціальному ключі. Дійсно, досить принизливі повсякденні імплікації згаданих обмежень можуть до певної міри напружувати жінок, які звикли до соціо-політичної культури Заходу. Проте, Православна Церква традиційно не має соціально-політичного порядку денного, [8] у силу чого даний аргумент стає недоречним для Церкви з цієї крапки зору. Більш того, побоювання, що щось може бути «принизливим» для жінки, чуже православному благочестю, яке фокусується на смиренні: коли ми зустрічаємо перешкоди, обмеження, засмучення і т.інш., ми вчимося пізнавати свою гріховність, зростати у вірі і надії на спасительну милість Божу.

Таким чином, відстоявши інтереси рівноправності, я хотіла б привернути вашу увагу до богословського і антропологічного змісту поняття «ритуальної не / чистоти». Бо наше церковне життя не зводиться, у кінцевому підсумку, до виконання певних правил, читання певних молитов і здійснення земних поклонів або навіть до смирення як такого. Справа у богословському і антропологічному значенні всього цього. Здійснюючи ці речі, ми сповідуємо певний сенс, певну істину нашої віри. Тому сьогодні я задам питання: у чому сенс відмови від Причастя у часі «критичних днів»? Що це говорить про жіноче тіло? У чому сенс заборони входити в храм після народження немовляти? Що цим стверджується про дітонародження? І що найважливіше, чи узгоджується поняття «ритуальної не / чистоти» з нашою вірою в Ісуса Христа? Звідки воно бере початок і що означає для нас сьогодні?

Розглянемо біблійні, канонічні і літургійні джерела, щоб спробувати дати відповіді на ці питання. [9]

Старий Заповіт

Найбільш ранні біблійні свідчення про ритуальні обмеження для жінок під час менструації ми знаходимо в Старому Завіті, Левіт 15: 19-33. Згідно Левіту, не тільки жінка у «критичні дні» була нечистою – будь-яка людина, що доторкалася її, також ставав нечистою (Левіт 15:24), набуваючи деякого роду «бруд»  через дотик. У наступних розділах Левіта (17-26, Закон Святості), сексуальні відносини з дружиною у цей час були суворо заборонені. Вважалося, що і дітонародження, подібно менструації, також надає нечистоту, і на жінку, що народила, накладалися схожі обмеження (Левіт 12).

Юдеї були далеко не єдиними в стародавньому світі, хто вводив такі приписи. Язичницькі культи також включали заборони, пов’язані з турботою про «ритуальну чистоту»: вважалося, що менструація опоганює і робить язичницьких жриць нездатними здійснювати свої культові обов’язки в храмах [10], священнослужителям слід уникати жінок у «критичні дні» за всяку ціну під страхом осквернення [11], вважалося , що народження дитини також опоганює. Проте, євреї були особливим випадком. Крім свого виняткового гребування кров’ю (Левіт 15: 1-18), [13] стародавні юдеї дотримувалися вірування в небезпеку жіночої кровотечі, яке поступово стверджувалося, і ще більше зміцнилося у пізньому юдаїзмі: Мишна, Тосефта і Талмуд ще більш докладні з цього приводу, ніж Біблія. [15]

Протоєвангеліє Якова і Новий Завіт

На самій зорі Нового Завіту навіть Пресвята Діва Марія підпорядковується вимогам «ритуальної чистоти». Згідно Протоєвангелію Якова, апокрифічного тексту ІІ століття, який послужив джерелом кількох церковних Богородичних свят, Пресвята Діва жила у храмі у віці від двох до дванадцяти років, а після вона була заручена Йосипу і відправлена жити в його будинок «щоб вона не заплямувала святиню »(VIII, 2) [16].

Коли Ісус Христос почав проповідувати, у селах Юдеї прозвучала абсолютно нова звістка, яка поставила під сумнів глибоко вкорінені положення благочестя – як фарисейства, так і древнього світу в цілому. Він проголосив, що тільки злі наміри, які виходять з серця, оскверняють нас (Марк 7:15). Наш Спаситель таким чином помістив категорії «чистоти» і «нечистоти» виключно в області совісті [17] – сфері вільної волі по відношенню до гріха і чесноти, звільнивши вірних від стародавнього страху опоганення через неконтрольовані явища матеріального світу. Сам Він без вагань розмовляє з самарянкою, а це також вважалося юдеями у деякій мірі опоганенням. [18] Більш того, Господь не дорікає жінку, що «страждала на кровотечу», за те, що вона торкнулася Його одежі у надії вилікуватися: Він зцілює її та хвалить її віру (Мт, 9:20-22). Чому Христос відкриває жінку натовпі? Св. Іоан Златоуст відповідає, що Господь «відкриває її віру всім, щоб і інші не боялися наслідувати їй». [19]

Подібним чином апостол Павло залишає традиційний юдейський підхід до старозавітних правилам щодо «чистоти» і «нечистоти», допускаючи їх лише з міркувань християнського милосердя (Рим 14). Загальновідомо, що Павло віддає перевагу слову «святий» (άγιος) а не слову «чистий» [20], щоб висловити близькість до Бога, таким чином уникаючи старозавітних забобонів (Рим 1:7; Кор 6:1, 7:14; 2 Кор 1:1 і т.д.)

Рання Церква і ранні Отці

Ставлення ранньої Церкви до Старого Заповіту було непростим і не може бути докладно викладено у рамках даної роботи. Ні юдаїзм, ні християнство не мали чіткої окремо сформованої ідентичності у перші століття: вони поділяли загальний підхід до деяких речей. [21] Церква ясно визнавала Старий Завіт богонатхненним Письмом, у той же час віддаляючись з часів Апостольського Собору (Дії. 15) від приписів Закону Мойсея.

Хоча апостольські мужі, перше покоління церковних письменників після апостолів, практично не торкалися Закону Мойсея щодо «ритуальної нечистоти», ці обмеження широко обговорюються декілька пізніше, з середини ІІ століття. На той час стає зрозумілим, що «літера» Закону Мойсея стала чужа християнської думки, бо християнські письменники намагаються дати їй символічну інтерпретацію. Мефодій Олімпійський (300), Юстин Мученик (165) і Оріген (253) трактують юдейські категорії «чистоти» і «нечистоти» алегорично, тобто, як символи чесноти і гріха [22]; вони також наполягають, що Хрещення і Євхаристія є достатніми джерелами «очищення» для християн. [23] У своєму трактаті Мефодій Олімпійській пише: «Ясно, що той, хто колись був очищений через нове народження (хрещення), не може бути більше заплямований тим, що згадується в Законі» [24]. У подібному ж дусі, Климент Олександрійський пише, що подружжю більш не потрібно омиватися після статевого акту, що наказує Закон Мойсея, «тому що», стверджує св. Климентій, «Господь очистив вірних через хрещення для всіх шлюбних відносин» [25].

І все ж здається відкрите ставлення Климента до сексуальних відносин в цьому уривку не типове для авторів того часу [26], і навіть для самого Климента. [27] Для цих авторів було більш характерно вважати будь-які приписи Мойсеєвого Закону символічними, за винятком тих, що стосувалися статі і сексуальності. Фактично, письменники ранньої Церкви були схильні до того, щоб розглядати будь-який прояв сексуальності, включаючи менструацію, подружні відносини і дітородіння як «нечисті» і таким чином несумісні з участю у літургійному житті Церкви.

Підстав цьому було безліч. В епоху, коли вчення Церкви ще не кристалізувалося у певну догматичну систему, безліч ідей, філософії і відвертих єресів витало у богословському повітрі, деякі з яких потрапляли у роботи ранніх християнських письменників. Піонери християнського богослов’я, такі як Тертуліан, Климент, Оріген, Діонісій Олександрійський та інші високоосвічені мужі того часу, частково перебували під впливом дохристиянських релігійних і філософських систем, які домінували в класичній освіті їх часу. Наприклад, так звана аксіома стоїцизму, або стоїчна точка зору, згідно з якою статевий акт виправданий тільки з метою дітонародження [28], повторюється Тертулліаном [29], Лактанцієм [30] і Климентом Олександрійським [31]. Заборона Законом Мойсея у книзі Левіт 18:19 на статеві стосунки під час менструації таким чином придбав нове обґрунтування: це було не тільки «осквернення», якщо результатом його не було дітонародження, вони були гріхом навіть у шлюбі. Зауважте у цьому контексті, що Христос згадує статеві стосунки лише один раз в Євангелії: «… і двоє стануть одним тілом» (Мт. 19: 5), без згадки дітонародження. [32] Тертуліан, який прийняв ультра-аскетичне єресь монтанізму у більш пізні роки, пішов далі, ніж багато інших, і навіть вважав молитву після статевого акту неможливою [33]. Знаменитий Оріген сумнозвісним чином підпав під вплив сучасної еклектики середнього платонізму, з його характерною зневагою до всього фізичного, і взагалі матеріального світу. Його аскетичні і етичні доктрини, будучи спочатку біблійними, також зустрічаються у стоїцизмі, платонізмі, і, меншою мірою,  у аристотеліанізмі. [34] Тому не є дивним, що Оріген розглядає менструацію як «нечисту» у собі і саму по собі. [35] Він також є першим християнським письменником, який приймає старозавітні поняття книги Левіт 12 про народження дітей як про щось нечисте [36]. Можливо є важливим той факт, що цитовані теологи походили з Єгипту, де юдейська духовність мирно співіснує з розвинутим християнським богослов’я: юдейське населення, поступово зменшуючись з початку ІІ століття в головному місті Олександрії, надавало часто непомітний, але сильний вплив на місцевих християн , які в основному були навернутими з юдеїв [37].

Сирійська Дидаскалія

Ситуація була іншою в Сирійській столиці Антіохії, де сильна юдейська присутність представляла відчутну загрозу християнської ідентичності [38]. Сирійська Дидаскалія, свідчення християнської полеміки проти іудейських традицій ІІІ століття, забороняє християнам дотримуватися Левитських законів, включно з тими, які стосувалися менструації. Автор застерігає жінок, які утримувалися від молитви, уроків Писання і Євхаристії протягом семи днів під час менструації: «Якщо ви думаєте, жінки, що ви позбавлені Духа Святого у перебігу семи днів вашого очищення, тоді, якби ви померли у цей час, ви відійдете порожніми і без будь-якої надії». Дидаскалія далі переконує жінок в присутності в них Святого Духа, роблячи їх здатними брати участь у молитві, читаннях і Євхаристії: «Тепер подумай про це і визнай, що молитва чується через Святого Духа, і що Писання – слова Святого Духа і святих. Тому якщо Святий Дух всередині вас, чому ви віддаляєте свою душу і не наближаєтеся до справи Духа Святого?» [39]

Вона наставляє інших членів громади в такий спосіб: «Вам не слід відділятися від тих, у кого місячні, адже навіть кровоточива жінка не була докори, коли доторкнулась до краю одежі Спасителя; вона скоріше була визнана гідною отримати відпущення всіх своїх гріхів» [40].

Цікаво, що цей текст закликає жінок з менструацією приймати причастя і підкріплює своє умовляння прикладом з Святого Письма про кровоточиву жінку у Євангелії від Матвія, 9:20-22.

Гангрський Собор

Приблизно через століття, біля середини IV століття, ми знаходимо канонічні свідоцтва проти поняття «ритуальної нечистоти» в законодавстві помісного собору, який був скликаний в Гангрі (105 км на північ від Анкари) в 341 році н.е. [41] на північному узбережжі Малої Азії, який засудив крайній аскетизм послідовників Євстафія Севастійського (377). [42] Ченці-евстафіани, натхненні дуалістичними і спіритуалістичними навчаннями, які на той час були поширені у Сирії і Малій Азії, принижували шлюб і одружене священство. Проти цього Правило 1 Собору говорить: «Якщо хто засуджує шлюб та його дружину вірну і благочестиву, з чоловіком своїм займатися сексом, гребує або засуджує її, як не спроможну увійти у Царство: нехай буде під клятвою». [43] Євстафіани відмовлялися приймати причастя від одруженого священства з міркувань «ритуальної чистоти» [44], ця практика була також засуджена Собором, його четвертим правилом: «Якщо хто про пресвітера, який взяв шлюб, міркує, як про такого, від кого неможна приймати причастя, коли він відслужив літургію: нехай буде під клятвою» [45].

Цікаво, що євстафіанство було егалітарним рухом, який проповідує повну рівність статей [46]. Таким чином заохочувалося, щоб жінки-послідовниці Євстафія стригли своє волосся і одягалися як чоловіки, щоб позбутися від усякої подоби жіночності, яка, як і всі аспекти людської сексуальності, вважалася «скверною». Зауважимо, що дана практика жінок-євстафіанок нагадує радикальні види сучасного фемінізму, який ніби прагне позбутися від усіх відмінностей жіночої статі від чоловічої. Собор засуджує подібну практику у своєму 13-му правилі: «Коли якась жінка, заради мнимого подвижництва, застосує вбрання, і, замість звичайні жіночі одягу, одягнеться у чоловічий: нехай буде під клятвою» [47].

Відкинувши євстафіанске чернецтво, Церква відкинула поняття про сексуальність як про скверну, захищаючи як святість шлюбу, так і боготворіння явлення, яке називається жінкою.

Правила Єгипетських Отців

У світлі цих цілком православних древніх канонів, як може Церква сьогодні застосовувати на практиці канони, які однозначно підтримують уявлення про «ритуальної не / чистоті»? [48] Як було зазначено раніше, література Церкви, включно з текстами канонів, утворилася не в вакуумі, але в соціально-культурній історичній реальності стародавнього світу, який дуже вірив в ритуальну чистоту і вимагав її [49]. Саме старожитнє  канонічне правило, що накладає обмеження на жінок у стані ритуальної нечистоти – це 2 Правило  Діонісія Олександрійського (264), написане у 262 році після Р.Х.: «Про жінок, які перебувають у очищенні, чи дозволено їм в такому стані входити в дім Божий, зайвим почитаю і запитувати. Бо не думаю, щоб вони, якщо є вірні і благочестиві, перебуваючи у такому стані, дерзнули або приступили до Святої Трапези, або торкнутися Тіла і Крові Христових. Бо і дружина, що мала 12 років кровотечі, заради зцілення, доторкнулася не Його, але тільки до краю одежі Його. Молитися, в якому б хто не був стані і як би не був настрій, поминати Господа і просити допомоги – не забороняти. Але приступати до того, що є Своє Святих, та буде заборонено не зовсім чистому душею і тілом» [50].

Відзначимо, що Діонісій, як і Сирійська Дидаскалія, посилається на кровоточиву жінку в Мт. 9:20-22, але приходить до цілком протилежного висновку: що жінка не може приймати причастя. Передбачалося, що Діонісій насправді забороняв жінкам входити у святилище (вівтар) але не в саму церкву [51]. Ця гіпотеза не тільки суперечить тексту цитованого канону, вона також передбачає, що миряни колись брали причастя у вівтарі. Недавні літургійні дослідження спростували уявлення про те, що миряни коли-небудь брали причастя у вівтарі [52]. Тому Діонісій мав на увазі саме те, що написав, і в точності так, як його зрозуміли багато поколінь східних християн [53]: жінка з менструацією не повинна входити у храм Божий, бо вона не повністю чиста духовно і тілесно. Цікаво, чи передбачає це, що всі інші християни повністю чисті, «katharoi». Швидше за все, що ні, тому що Церква засудила тих, хто називав себе «katharoi», або «чисті», давню секту Новатіан, на Першому Вселенському Соборі в Нікеї в 325 році після Р.Х. [54]

Православні коментатори минулого і сьогодення також пояснювали правило Діонісія, як щось пов’язане з турботою про зачаття дітей: коментатор 12-го століття Зонара (після 1159), заперечуючи поняття ритуальної нечистоти, приходить до сумнівного висновку, що справжня причина цих обмежень для жінок – «перешкодити чоловікам спати з ними … щоб дати можливість зачаття дітей» [55]. Отже, жінки клеймуються нечистими, не допускаються у храм і до Святого Причастя, щоб перешкодити чоловікам спати з ними? Навіть не розглядаючи передумову «секс тільки для продовження роду» цього аргументу, він викликає інші, більш очевидні питання: невже чоловіки якимось чином більш схильні спати з жінками, які були у церкві і прийняли Таїнство? Чому, інакше, жінки повинні утримуватися від причастя? Деякі священики Російської Православної Церкви пропонують інше пояснення: жінки надто втомлюються у такому стані, щоб уважно слухати молитви літургії і тому не можуть підготувати себе достатнім чином до Святого Причастя [56]. Таке ж міркування пропонується у випадку з жінками, які народили дитину: їм треба відпочивати 40 днів [57]. Тобто, невже причастя не повинно подаватися всім втомленим, хворим, літнім або ще чомусь слабким людям? Як щодо до людей з вадами слуху? Адже їм теж важко уважно слухати молитви Літургії.

Як би там не було, існують кілька інших канонічних текстів, що накладають обмеження на жінок в «нечистоті»: Правило 6-7 Тимофія Олександрійського (381 р.), який поширює заборону і на хрещення [58] і Правило 18 так званих Канонів Іполита, щодо жінок, що народили і повитух [59]. Важливім є те, що ці два правила, як і Правило 2 Діонісія, єгипетського походження.

Святий Григорій Великий

Схожим чином йшли справи на Заході, де церковна практика зазвичай вважала жінок під час менструації «нечистими» до кінця VI / початку VII століття. [60] В цей час Святитель Григорій, Папа Римський (590-604 н.е.), отець Церкви, якому традиція (невірно) приписує складання Літургії Напередосвячених Дарів, висловив іншу думку з даного питання. У 601 році, св. Августин Кентерберійський, «апостол Англії», (604 р.) писав святителю Григорію і питав, чи можна дозволяти жінкам у «критичні дні» приходити до церкви і до Причастя. Я процитую святителя Григорія докладно:

«Не слід забороняти жінці під час місячних входити до церкви. Адже не можна ставити їй у провину ту зайву матерію, яку природа вивергає і те, що з нею буває не довільно. Бо ми знаємо, що жінка, яка страждає від кровотечі смиренно приступила ззаду до Господа, і доторкнулась до краю Його одягу, і її недуга негайно залишив її. Отже, якщо стражденна від кровотечі змогла з похвалою доторкнутися до одягу Господа, яким чином може бути протизаконно, щоб відчувають місячне кровотечі заходили в храм Господній?

… Не можна в такий час і забороняти жінці приймати таїнство Святого Причастя. Якщо ж вона не наважиться прийняти його з великого благоговіння (ex veneratione magna), вона гідна похвали (laudanda est); а якщо прийме, вона не засуджується (non judicanda). Благочинні душі бачать гріх навіть там, де гріха немає.

Бо часто відбувається безвинно то, що походить від гріха: коли ми відчуваємо голод, це трапляється без гріха. У той же час те, що ми відчуваємо голод – вина першої людини. Менструація – не гріх. Насправді, це чисто природний процес. Але та обставина, що природа до того ступеня порушена, що вона представляється заплямованою (videatur esse polluta) навіть проти людської волі – це наслідок гріха …

Отже, коли жінка сама подумає над цими речами, і вирішить не приступати до прийняття таїнства Тіла і Крові Господніх, вона нехай буде хваленою за свою праведну думку. Якщо ж вона прийме [Святе Причастя], будучи охоплена любов’ю до цього таїнства за звичаєм свого благочестивого життя, не слід, як ми вже сказали, їй в цьому перешкоджати» [61].

Зауважте, що Свт. Григорій розуміє євангельське сказання про кровоточиву жінку – подібно Сирійській Дидаскалії – як аргумент проти приписів ритуальної не / чистоти.

У період раннього середньовіччя політика, яку ввів святитель Григорій, перестала застосовуватися, і жінок з місячними не допускали до причастя і часто вчили їх стояти перед входом до Церкви. [62] Ці практики були звичайними на Заході ще в ХVII столітті. [63]

«Ритуальна нечистота» в Росії

Що стосується історії подібних звичаїв в Росії, поняття «ритуальної нечистоти» було відоме слов’янам-язичникам задовго до прийняття ними християнства. Слов’яни-язичники, як і стародавні язичники в цілому, вважали, що будь-який прояв сексуальності ритуально опоганює. [64] Це повір’я залишилося по суті незмінним саме на тернях сучасної Росії після її хрещення.

Російська Церква мала особливо суворі правила щодо жіночої «нечистоти». У ХІІ столітті у «запитування Кирика» єпископ Нифонт Новгородський пояснює: якщо жінці сталося народити дитину всередині церкви, церкву було опечатати на три дні, і потім знову освятити спеціальної молитвою. [65] Навіть дружина царя, цариця, повинна була народжувати за межами свого житла, у лазні або «мильнях», щоб не оскверняти жиле приміщення. Після того, як дитина народиться, ніхто не міг покинути лазню або увійти в неї, поки не приїде священик і не прочитає очисну молитву з Требника. Тільки після прочитання цієї молитви батько міг увійти і побачити дитину. [66] Якщо місячні у жінки почалися, коли вона стояла в храмі, вона повинна була покинути його негайно. Якщо вона цього не робила, на її покладалася покута у 6 місяців поста з 50-ю земними поклонами в день. [67] Навіть якщо жінки не були в стані «нечистоти», вони брали причастя не у Царських врат з чоловіками-мирянами, але у Північних воріт [68].

Молитви Требника

Спеціальна молитва Требника Російської Православної Церкви, яка навіть сьогодні читається в перший день після народження дитини, просить у Бога «очистити мати від скверни …» і продовжує «і прости своїй невільниці цього, ім’ярек, і всьому будинку, в ньому ж родися отроча, і доторкнувшись їй, і де знаходить усі … ». [69] Хочеться запитати, чому ми просимо вибачення для всього будинку, для матері і всіх, що доткнулися до неї? З одного боку мені відомо, що Левитські закони містили поняття осквернення через дотик. Тому я знаю, чому старозавітні віруючі вважали гріхом торкатися до «нечистому». І я знаю, що язичники боялися закінчення крові і під час пологів, і під час місячних, так як вірили, що це привертає демонів. Однак, не можу вам сказати, чому сьогодні вірні просять вибачення за те, що торкалися до жінки або є жінкою, яка народила дитину, тому що я просто не знаю.

Інший ряд молитов читається 40 днів по тому, коли матері дозволяється прийти в храм для обряду воцерковленя. З цієї нагоди священик молиться за матір наступним чином:

«Очисти від усякої гріха, і від усякої скверни … да неосудне сподобитися причаститися святих твоїх таїн … омий її скверну тілесну, і скверну душевну, у виконанні сорока днів: роблячи її достойну і причащання Чесного Тіла і Крови Твоєї ..» [70]

Сьогодні часто говорять, що жінка не ходить до церкви сорок днів після народження дитини через фізичну втому. Однак, цитований текст говорить не про її здатність брати участь у літургійному житті, але про її гідність. Народження (не зачаття) їй дитини, згідно з цими молитвам, стало причиною її фізичної і душевної «нечистоти» (скверни). Це схоже на міркування Діонісія Олександрійського про менструації: вона робить жінку не зовсім чистою «і душів, і тілом».

Нові розробки в Православних Церквах

Тож не дивно, що деякі Православні Церкви вже прагнуть до того, щоб змінити або видалити тексти Требника, засновані на догматично вразливих уявленнях про народження дітей, одруження та нечистоти. Я процитую рішення Священного Синоду Антіохійського, який проходив в Сирії 26 травня 1997 року, під головуванням Блаженійшого патріарха Ігнатія IV: «Було вирішено дати патріарше благословення змінити тексти малого Требника щодо шлюбу і його святості, молитов про жінок, які народили і входять в храм в перший раз, і тексти заупокійних служб». [71]

Богословська конференція, яка збиралася на Криті 2000 року прийшла до аналогічних висновків: «Теологам слід … написати просте і адекватне пояснення служби воцерковленя і адаптувати сам обряду так, щоб він відображав богослов’я Церкви. Це буде корисним для чоловіків і жінок, яким слід дати правдиве пояснення служби: що вона існує як акт приношення і благословення народження дитини, і що його слід здійснювати як тільки мати готова відновити нормальну діяльність поза домом … Ми просимо Церкву запевняти жінок, що їх завжди вітають приходити і приймати Святе Причастя за будь-літургією, коли вони духовно і обрядове готові, незалежно від часу місяця» [72].

Більш раннє дослідження Православної Церкви в Америці також пропонує свіжий погляд на «ритуальну нечистоту»: «… уявлення про те, що жінки в менструальний період не можуть приймати Святе Причастя або цілувати хрест і ікони, або пекти хліб для Євхаристії, або навіть заходити в притвор церкви, не кажучи вже про вівтарну зону, це уявлення і практики, які є морально і догматично неспроможними з точки зору суворого Православного християнства … Святитель Іоан Златоуст засуджував тих, хто пропагував таке ставлення, як недостойних християнської віри. Він називав їх забобонними і прихильниками міфів». [73]

Такі заяви можуть викликати збентеження, бо вони очевидно нехтують певними канонічними правилами, перш за все 2-м правилом Діонісія Олександрійського. Але таке збентеження найчастіше засноване на невірному припущенні, що церковна «правда» як би пов’язана і в той же час гарантується якимось незмінним, недоторканним, і назавжди для неї обов’язковим кодексом канонів. Якщо це було б так – якщо справжній добробут церковного організму залежав від виконання канонів, то цей організм б розсипався багато століть назад. Бо значна кількість канонів з Книги Правил (з офіційного канонічного кодексу Православної Церкви) не дотримується вже століттями. Церква надає Своїм пастирям значну ступінь свободи по відношенню до канонічного законодавства, так що в кінцевому підсумку церковна ієрархія вирішує, відповідно божественної «ікономії» (Божої), як і коли застосовувати канони – чи не застосовувати. Іншими словами, Церква управляє канонами, а не канони Церквою.

Зазначимо лише деякі з канонічних правил, які сьогодні не виконуються. Правила 15 Лаодикійського Собору (бл. 363/364 рр.) І 14 Сьомого Вселенського Собору (787 р) забороняють непосвяченим у читці і співаки читати або співати у храмі. Але у нас практично на кожній парафії співають і читають не посвячені – і чоловіки, і жінки, і діти. Правила 22 і 23 того ж Лаодикійського Собору забороняють читачам, співакам, і прислужникам носити орар, який дається тільки дияконам, які носять його на плечі, та іподиякона, які його носять хрестоподібно на обох плечах. Проте, сьогодні на архієрейських богослужіннях Російської Православної Церкви можна часто помітити непосвячених прислужників, що носять хрестоподібно орар подібно іподияконам. Правило 2-е Константинопольського Собору, що був у храмі Святої Софії в 879 р, говорить, що єпископ не може бути ченцем. Точніше, це правило заявляє про несумісність чернечих обітниць з єпископським саном. Сьогоднішня практика нашої Церкви явно суперечить принципу, який затверджується цим каноном. Правило 69 Трульського Собору (691/2 рр.) Забороняє всім мирянам – крім імператора – заходити у вівтар. Зауважу, що я ніколи не бачила, щоб жінки порушували це канонічне правило. Але чоловіки і хлопчики досить вільно заходять у вівтар у всіх російських православних храмах, у яких я була. Можна було б запитати, чи обов’язково як жінкам, так і чоловікам дотримуватися канонічне законодавство, або канони якось більш обов’язкові для жінок?

Як би там не було, моя мета ні виправдати, ні засудити порушення вищевказаних канонів. Таке судження – як уже сказано – прерогатива церковної ієрархії. Я волію лише вказати на те очевидні обставині, що ми нехтуємо безліччю канонічних правил. Насправді, це цілком відповідає традиційній практиці Православної Церкви, і саме по собі не становить загрозу її добробуту: як ми бачимо, Церква здійснювала і здійснює Свою місію спасіння при порушенні та навіть повному ігноруванні певних канонічних правил – щодня, і століттями.

Висновок

Я напишу короткий висновок, бо тексти говорять за себе. Уважний розгляд джерел і природи поняття «ритуальної нечистоти» виявляє масу протиріч, і по суті нехристиянське явище під маскою православного благочестя. Незалежно від того, чи потрапило це поняття у церковну практику під прямим впливом юдаїзму і / або язичництва, воно не має обґрунтування у християнській антропології та сотеріології. Православні християни, чоловіки і жінки, були очищені в водах хрещення, поховані і воскреслі з Христом, Який став нашою плоттю і нашою людяністю, подолав смертю смерть і звільнив нас від її страху. І все ж ми зберегли практику, яка відображає ветхозавітний страх перед матеріальним світом. Тому віра в «ритуальну нечистоту», не є в першу чергу, є соціальним питанням, і біда не у тому, що найперше відбувається приниження жінок. Мова скоріше йде про приниженні Втілення Господа Нашого Ісуса Христа і його спасительних наслідків.

Посилання:

1. Настольная книга священно-церковнослужителя (Харьков 1913), 1144.

2. Дивісь о. Максима Козлова на сайте храму мч Татьяни в Москві: www.st–tatiana.ru/index.html?did=389 (15 January 2005). Порівняй: A. Klutschewsky, «Frauenrollen und Frauenrechte in der Russischen Orthodoxen Kirche,» Kanon 17 (2005) 140-209.

3. У перше опубліковано російською та німецькою у щоквартальному журналі Берлінської єпархії РПЦЗ в Німеччині: «Чи може жінка завжди відвідувати храм?» Вісник Німецької єпархії 2 (2002) 24-26 і пізніше онлайн: http://www.rocor.de/Vestnik/20022/.

4. Ця заборона дотримується згідно Требнику Російської Православної Церкви. Див. англійський перекад: Book of Needs of the Holy Orthodox Church, trans. by G. Shann, (London 1894), 4-8.

5. Дивись сайти парафій Московського патріархату у США: www.russianchurchusa.org/SNCathedral/forum/D.asp?n=1097; та www.ortho–rus.ru/cgi–bin/ns .

6. Див. Висновки Міжправославної консультації про місце жінки в Православній Церкві і питанні висвячення жінок (Родос, Греція, 1988).

7. K. Anstall, «Male and Female He Created Them»: An Examination of the Mystery of Human Gender in St. Maximos the Confessor Canadian Orthodox Seminary Studies in Gender and Human Sexuality 2 (Dewdney 1995), esp. 24-25.

8. G. Mantzaridis, Soziologie des Christentums (Berlin 1981), 129ff; id., Grundlinien christlicher Ethik (St. Ottilien 1998), 73.

9. E. Synek, «Wer aber nicht völlig rein ist an Seele und Leib…» «Reinheitstabus im Orthodoxen Kirchenrecht,» Kanon Sonderheft 1, (München-Egling a.d. Paar 2006).

10. E. Fehrle, Die kultische Keuschheit im Altertum in Religionsgeschichtliche Versuche und Vorarbeiten 6 (Gießen 1910), 95.

11. Там саме 29.

12. Там саме, 37.

13. R. Taft, «Women at Church in Byzantium: Where, When – and Why?» Dumbarton Oaks Papers 52 (1998) 47.4

14. I. Be’er, «Blood Discharge: On Female Impurity in the Priestly Code and in Biblical Literature,» in A.Brenne r (ed.), A Feminist Companion from Exodus to Deutoronomy (Sheffield 1994), 152-164.

15. J. Neusner, The Idea of Purity in Ancient Judaism (Leiden 1973).

16. M. James, The Apocryphal New Testament (Oxford 1926), 42. Cр. Taft, «Women» 47.

17. D. Wendebourg, «Die alttestamentli chen Reinheitsgesetze in der frühen Kirche,» Zeitschrift20für Kirchengeschichte 95/2 (1984) 149-170.

18. Cр. Samariter,  Pauly-Wissowa II, 1, 2108.

19. In Matthaeum Homil. XXXI al. XXXII, PG 57, col. 371.

20. Wendebourg, «Reinheitsgesetze» 150.

21. E. Synek, «Zur Rezeption Alttestamentlicher Reinheitsvorschriften ins Orthodoxe Kirchenrecht» Kanon 16 (2001) 29.

22. Див.посилання Wendebourg, «Reinheitsgesetze» 153-155.

23. Justin, Dialog. 13; Origen, Contr. Cels. VIII 29.

24. V, 3. Cр.Wendebourg, “Reinheitsgesetze” 154.

25. Stromata III/XII 82, 6.6

26.. Adv. Haer. 3. 22. 4. Cр. J. Behr, “Marriage and Asceticism,” unpublished paper at the 5th International Theological Conference of the Russian Orthodox Church (Moscow Nov. 2007), 7.

27. J. Behr, Asceticism and Anthropology in Irenaeus and Clement (Oxford 2000), 171-184.

28. S. Stelzenberger, Die Beziehungen der frühchristlichen Sittenlehre zur Ethik der Stoa. Eine moralgeschichtliche Studie (München 1933), 405ff.

29. De monogamia VII 7, 9 (CCL 2, 1238, 48ff).

30. Div. Institutiones VI 23 (CSEL 567, 4 ff).

31. Paed. II/X 92, 1f (SC 108, 176f).

32. Сf.Behr, «Marriage and Asceticism,» 7.

33. De exhortatione castitatis X 2-4 (CCL 15/2, 1029, 13ff). Сf. Wendebourg, «Reinheitsgesetze» 159.

34. Безліч досліджень було написано з приводу взаємин Орігена з філософськими течіями його часу. Резюме сучасних досліджень по темі дивись у D. I. Rankin, From Clement to Origen. The Social and Historical Context of the Church Fathers, (Aldershot-Burlington 2006), 113-140.

35. Cat.in Ep. ad Cor. XXXIV 124: C. Jenkins (ed.), “Origen on 1 Corinthians,” Journal of Theological Studies 9 (1908) 502, 28-30.

36. Hom. in Lev. VIII 3f (GCS 29, 397, 12-15).

37. L. W. Barnard, «The Background of Early Egyptian Christianity,» Church Quarterly Rev. 164 (1963) 34; також M. Grant, The Jews in the Roman World (London 1953), 117, 265. Порівняй посилання. Wendebourg, «Reinheitsgesetze» 167. 38. M. Simon, Recherches d’Histoire Judéo-Chrétenne (Pa ris 1962), 140ff., та M. Grant, Jewish Christianity at Antioch in the Second Century», Judéo-Christianisme (Paris 1972) 97-108. Див посилання Wendebourg, «Reinheitsgesetze” 167.8

39. Didaskalia XXVI. H. Achelis-J. Fleming (eds.), Die ältesten Quellen des orientalischen Kirchenrechts 2 (Leipzig 1904), 139.

40.Там саме 143.

41. T. Tenšek, L’ascetismo nel Concilio di Gangra: Eustazio di Sebaste nell’ambiente ascetico siriaco dell’Asia Minore nel IV  secolo, Excerpta ex dissertatione ad Doctoratum in Facultae Theologiae Pontificiae Universitatis Gregorianae, (Rome 1991), 23-24.

42. J. Gribomont, «Le monachisme au IVe s. en Asie Mineure : de Gangres au messalianisme», Studia Patristica 2 (Berlin 1957), 400-415.

43. P. Joannou, Fonti. Discipline générale antique (IVe- IXes.), fasc. IX, (Grottaferrata-Rome 1962), t. I, 2,

89. АнглийскийпереводКормчей (Pedalion)Д.Каммингса (Chicago 1957), 523.

44.См. Tenšek, L’ascetismo 17-28.9

45.Joannou, Discipline 91; The Rudder 524.

46. Tenšek, L’ascetismo 28.

47. Joannou, Discipline 94; The Rudder 527.

48. Про більш пізній розвиток поняття про ритуальну нечистоту в Візантії дивись: P. Viscuso, „Purity and Sexual Defilement in Late Byzantine Theology,” Orientalia Christiana Periodica 57 (1991) 399-408.

49. Сf. H. Hunger, “Christliches und Nichtchristliches im byzantinischen Eherecht,“ Österreichisches Archiv für Kirchenrecht 3 (1967) 305-325.

50. C. L. Feltoe (ed.), The Letters and Other Remains of Dionysius of Alexandria (Cambridge 1904), 102- 103. P. Joannou, Discipline générale antique (IVe- IXes.) 1-2 (Grottaferratta-Rom 1962), 2, 12. Перевод адаптирован по Кормчей 718.

51. Патріарх Пало, “Ці може жінка завжди навідувати храм» 24.

52. R. F . Taft, A History of the Liturgy of St. John Chrysostom, Volume VI. The Communion, Thanksgiving, and Concluding Rites, Rome 2008 (OCA 281), 204-207, 216.

53. Див. коментар Федора Вальсамона (ca. 1130/40-post 1195) на це правило: In epist. S. Dionysii Alexandrini ad Basilidem episcopum, can. 2, PG 138: 465C-468A.

54. Can. 8, Rallis–Potlis II, 133.

55. Англійський переклад Кормчей 719. Зонару дослівно цитує патріарх Павло у «Може лі жінка завжди  навідувати храм» 25.11

56. Klutschewsky, «Frauenrollen» 174.

57. Див. Питання-відповіді о. Максима Козлова на сайте храму мц.Татианы в Москве: www.st-tatiana.ru/index.html?did=389.

58. CPG 244; Joannou, Discipline II, 243-244, 264.

59. W. Riedel, Die Kirchenrechtsquellen des Patriarchats Alexandrien (Leipzig 1900), 209. See English translation in P. Bradshaw (ed.), The Canons of Hippolytus, English trans. by C. Bebawi (Bramcote 1987), 20.

60. P. Browe, Beiträge zur Sexualethik des Mittelalters, Breslauer Studien zur historischen Theologie XXIII (Breslau 1932). О развитии понятия ритуальной нечистоты на Западе в связи с целибатом священства см. H. Brodersen, Der Spender der Kommunion im Altertum und Mittelalter. Ein Beitrag zur Geschichte der Frömmigkeitshaltung, UMI Dissertation Services, (Ann Arbor 1994), 23-25, 132.12

61. PL 77, 1194С – 1195В.

62. On the debate in the West as to whether menstruating women could take part in liturgical life see: J. Flandrin, Un Temps pour embrasser: Aux origines de la morale sexuelle occidentale (VIe-XIe s.) (Paris 1983), 11, 73-82.

63. Там саме, 14.

64. E. Levin, Sex and Society in the World of the Orthodox Slavs 900-1700 (Ithaca-London 1989), 46.

65. Вопрошание Кирика, Русская историческая библиотека VI (Санкт-Петербург 1908), 34, 46.

66. И.Забелин. Домашний быт русских царей в XVI I XVII столетиях (Москва 2000), том II, 2-3.

67. Требник (Киев 1606), ff. 674v-675r. Цит. Levin, Sex and Society 170.

68. Б.Успенский, Царь и патриарх (Москва 1998), 145-146, зауваження 3 та 5.

69. «Молитва в первый день по внегда родити жене отроча,» Требник (Москва 1906), 4v-5v.

70. «Молитвы жене родильнице по четыредесяти днех,» там саме, 8 – 9.14

71. Synek, «Wer aber nicht,» 152.

72. Tам саме 148.

73. Department of Religious Education, Orthodox Church in America (ed.), Women and Men in the Church. A Study on the Community of Women and Men in the Church (Syosset, New York 1980), 42-43.

черниця Васса (Ларіна)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Хоча правом голосу на Соборі наділені лише архієрейські делегації від кожної з чотирнадцяти помісних православних Церков, на Соборі будуть присутні і інших учасники.

У статті 3 «Регламенту організації та роботи Святого і Великого Собору Православної Церкви», прийнятого в Шамбезі в січні 2016 року, відзначається, що «супроводжувати делегації можуть спеціальні консультанти: клірики, ченці або миряни, але їх число, як правило, не може бути більше шести (6) осіб». Ці спеціальні консультанти можуть «бути присутнім на пленарних засіданнях Собору без права слова або голосу, при цьому їм слід допомагати в роботі Секретаріату Собору або Соборним Комісіям, де вони мають право слова, і виконувати данні їм особливі доручення».

Шість спеціальних консультантів від кожної Церкви – це всі, хто представляє на Соборі когось крім архієреїв. Спостерігачі від інших християнських Церков, як про це йдеться в статті 14 «Регламенту», можуть бути присутніми на Соборі, але ніяк не беруть участь в його роботі. Серед спеціальних консультантів можуть бути священики, диякони і ченці, однак, якщо таке буде рішення делегації, в число консультантів можуть бути включені також миряни і мирянки. До прийняття «Регламенту» в січні 2016 роки сама можливість появи на Соборі жінок була під питанням, хоча жінки були присутні на передсоборної наукової зустрічі, яка пройшла на Фанарі незадовго до того.

Всеправославний Собор – важлива і очікувана подія, багато в чому завдяки тому, що соборні інститути отримують все більше поширення в православному світі. Зараз це надає нам блискучу можливості оцінити важливість присутності жінок в контексті будь-якого прояву православної соборності.

Слова на підтримку присутності жінок на Соборі можна зустріти і в іншому передсоборному документі, «Місія Православної Церкви в сучасному світі». У ньому говориться, що Євангельське благовістя входить в життя Церкви «особливо при здійсненні Божественної Євхаристії, збираючи« укупі »(1 Кор. 11:20) розсіяних дітей Божих (Ін. 11:52) незалежно від раси, статі, віку, соціального або іншого становища у єдине тіло, де «немає вже юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої »(Гал. 3:28, пор. Кол. 3:11)».

У статті 5 дана тематика розкривається ще більш детально: «Православна Церква сповідує, що будь-яка людина, незалежно від кольору шкіри, релігії, раси, статі, національності, мови, створений за образом і подобою Божою і є рівноправним членом людської спільноти». Православна Церква завжди вірила, що жінка створена «за образом і подобою Божою» і «користується правами в суспільстві». Понад півтори тисячі років тому, святитель Василій Великий вчив, що природа і чоловіка, і жінки «за честю, рівні їх чесноти, рівні нагороди, однаково і відплата» (Бесіди на Шостиднів, 10.18).

Перед обличчям подібної спадщини ми не можемо не піднімати свого голосу на підтримку присутності і участі жінок в Святому і Великому Соборі Православної Церкви. Участь жінок в церковному житті – як виконавиць богослужбових співів, регентів, читців, іконописців, богословів, викладачів духовних дисциплін, істориків, членів парафіяльних та єпархіальних рад, співробітниць гуманітарних проектів, вчених, матерів, черниць, вихователів і вчителів, юристів, дружин священиків, і багатьох інших – приносить Церкви величезну користь. Можна згадати про важливу роль святий імператриці Ірини в скликанні VII Вселенського Собору, що відновив іконошанування. Цей приклад свідчить про важливість ролі жінок в Церкві і в наші дні, хоча сьогодні ця роль вже не визначається царською владою або суспільним становищем.

Складно уявити, як рішення, за численними темам, що є у порядку Собору, можуть бути прийняті без участі жінок. Наприклад, все, що стосується шлюбу, в рівній мірі відноситься до чоловіків і жінок – і при цьому зберігається ймовірність того, що на Соборі дана тема залишиться цілком в руках чоловіків. Визнаючи рівність між чоловіком і жінкою, як було сказано вище, Церква не змішує ці два поняття. Необхідно, щоб вчення Церкви і соборні рішення враховували відмінності між чоловічим і жіночим досвідом, уявленнями, способом дій. Якщо на Соборі виявиться лише кілька жінок, або ж їх не буде там зовсім, діалог по даних темах буде складно назвати адекватним.

Церква, яка з самого початку сповідувала, що чоловік і жінка мають рівною гідністю, рівні природою, і рівні на своєму шляху до спасіння, може отримати величезну користь, вислухавши голоси жінок XXI століття. Ми сподіваємося, що серед спеціальних консультантів на Святому і Великому Соборі в 2016 році буде безліч жінок. Ми впевнені, що на цьому Соборі складеться нова модель всесвітньої православної соборності, і що на майбутніх соборах жінки будуть не тільки бути присутнім, але і мати більше можливостей для участі в роботі.

Каррі Фредерік Фрост, Сьюзан Ашбрук Харві, Тева Регул, Олександра Лобас Сафчук, Гейл Волощак.

Стаття підготовлена за підтримки спеціального передсоборної проекту в рамках Православного богословського товариства Америки і опублікована Центром православних досліджень Фордемського університету

PS. На сьогодні відомо, що в складі делегацій, принаймні двох Помісних Церков, присутні жінки. Так, до числа консультантів від Константинопольського Патріархату увійшли ігуменя Феоксенія, настоятелька патріаршого ставропігійного монастиря на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» в Ханії (Крит) і Елізабет Продрому, професор університету Тафтса (США).

До складу делегації Албанської Православної Церкви були включені черниця Ракель Дервіші (Rakela Dervishi), Соніла Рембечі (Sonila Rembeci), в 2009-2013 рр. входила до складу президії Центральної ради Конференції європейських церков, і співробітниця прес-служби Албанської Православної Церкви Орфея Бечі (Orfea Beci).

Переклад українською мовою – Київське Православ’я

Джерело: https://publicorthodoxy.org/