Ми кажемо, що Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам, бо він сам є єпископом, наступником Апостолів у служінні та управлінні Церквою. Його Всесвятість Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам у володінні тими духовними дарами (харизмами) та священними обов’язками, які є унікальними для єпископату: здатність висвячувати інших єпископів, священників та дияконів, а також відповідальність за нагляд за територією, що знаходиться під його юрисдикцією, та за забезпечення того, щоб там вірно проголошувалося Євангеліє.

Водночас, Вселенський Патріарх є першим серед цих єпископів. Його повний титул — «Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх». Єпископи великих міст часто несуть відповідальність за території навколо цих міст і отримують титул архієпископа. Ті, хто відповідає за нагляд за величезними регіонами, що охоплюють цілі народи або навіть більші простори, відомі як Патріархи. У перші століття Церкви з’явилося п’ять Патріархів: у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі. Інші, зокрема Патріарх Московський, з’явилися пізніше в житті Церкви. Після Великого розколу між Церквами Риму та Константинополя в 1054 році Константинопольська Церква стала Першим Престолом (територією юрисдикції єпископа) Православної Церкви.

Основоположний канонічний порядок Церкви, заснований на Вселенських Соборах, надає Константинопольській Церкві священний обов’язок вирішувати розбіжності між Церквами. Цей обов’язок випливає з 9-го правила Четвертого Вселенського Собору, який відбувся в Халкедоні в 451 році: «Якщо єпископ або клірик має розбіжності з митрополитом області, нехай звернеться до екзарха Митрополії або до престолу Царського Міста Константинополя, і нехай там буде судимий».

Це найповніше свідчить про те, що означає для Вселенського Патріарха бути «першим серед рівних». Як єпископи, всі члени єпископату рівні, але якщо виникають розбіжності між єпископами або між Церквами, Константинопольська Церква має священний обов’язок їх врегулювати.

Виходячи з цих повноважень вирішувати розбіжності між єпископами, Вселенський Патріархат має виключне право скликати Священний Синод, оскільки він складається з єпископів з усього світу та призначений для вирішення питань, що можуть бути спірними. Вселенський Патріарх, оскільки він має цю вселенську владу, що охоплює всю Церкву (звідси й титул «Вселенський Патріарх», який виник у VI столітті), також має відповідальність за надання автокефалії (незалежності) регіонам, які раніше були частиною інших церковних юрисдикцій.

У сучасний час Вселенський Патріархат надав автокефалію Церквам Сербії (1920), Румунії (1925), Болгарії (1961), Грузії (1990), Греції (1850), Польщі (1924), Албанії (1937) та Чеських земель і Словаччини (1998). Зовсім недавно Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній Церкві в Україні у січні 2019 року.

Вселенський Патріарх двічі надавав автокефалію Церкві Русі . Перший раз це сталося в 1589 році, коли було вперше засновано Московський Патріархат, понад тисячу років після того, як Халкедонський Собор надав Константинопольській Церкві відповідальність за вирішення церковних спорів. Російський цар Петро Великий скасував Московський Патріархат у 1721 році. Майже два століття потому Вселенський Патріархат знову надав автокефалію Церкві Русі, коли Московський Патріархат був відновлений у 1917 році.

Однак важливо розуміти, що ці особливі обов’язки Вселенського Патріархату не утверджують Вселенського Патріарха як «православного Папу». Немає і не може бути «православного Папи»; влада Вселенського Патріарха в Православній Церкві дуже відрізняється від розуміння Римсько-католицькою Церквою влади Папи Римського.

Римсько-католицька церква навчає, що «Римська церква має перевагу звичайної влади над кожною іншою церквою, і що ця юрисдикційна влада Римського Понтифіка є одночасно єпископською та безпосередньою». (Перший Ватиканський Собор, Pastor Aeternus, 3.2) Це означає, що в Римсько-католицькій церкві Папа Римський має пряму владу над кожним іншим єпископом та юрисдикцію над кожним іншим єпископом, а також над усіма вірними.

Вселенський Патріарх, навпаки, не має безпосередньої чи юрисдикційної влади над Патріархами та єпископами, які не перебувають у межах його канонічної території. Він не має жодної влади, якої не мають інші Патріархи та єпископи, окрім відповідальності діяти як апеляційний суд та вирішувати спори між Церквами.

Римсько-католицька церква також вважає Папу непогрішним, тобто захищеним Богом від помилок, коли він стверджує, що щось є частиною християнської віри, в що всі віруючі повинні вірити. Вселенський патріарх не претендує на непогрішність; як православні християни, ми віримо, що Всемогутній Бог захищає Свою Святу Церкву від помилок лише в рамках вчень Вселенських Соборів.

І тому, коли Православна Церква навчає, що Вселенський Патріарх є «першим серед рівних», вона визнає, що він є одним серед багатьох братів-єпископів, а не суперєпископом, чия влада перевершує їх усіх. Такий православний погляд на Вселенський Патріархат і на єпископат загалом вірний канонічному порядку Церкви в першому тисячолітті, до розколу з Римською Церквою.

Понад усе, ми приєднуємося до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія у невпинній молитві за трансформаційне вирішення розбіжностей та остаточне відновлення у Христі єдності в Єдиній, Святій, Католицькій та Апостольській Вірі.

Archons of Ecumenical Patriarchate

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

На сьогодні добре встановлено, що російська держава та інституційне керівництво Російської Церкви під патріархом Кирилом злилися в гротескний церковно-політичний гібрид. Коли Церква перетворюється з Тіла Христового на політичну ідеологію, замасковану релігійністю, — особливо фундаменталістського характеру, — вона перестає бути Церквою, незалежно від того, наскільки вірно вона може зберігати зовнішні форми та церемоніальні атрибути.

Історія нагадує нам, що саме виникнення претензій Росії на автокефалію було народжене з примусу. Коли Вселенський Патріарх Єремія II подорожував до Росії, шукаючи допомоги, цар Федір фактично затримав його і тиснув на нього, аби той підписав Томос про російську автокефалію. З того моменту Москва одержима узурпацією першості Першопрестольної Константинопольської Церкви, не розуміючи, що вселенськість і соборність — це не числові поняття.

Ця одержимість знову проявилася у 2016 році, коли Москва — демонічно — намагалася саботувати Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті, затягнувши разом із собою ще чотири Церкви. Патріарх Варфоломій, діючи мудро та мужньо, продовжив скликання Собору, залишивши росіян за дверима шлюбного бенкету – ображених і нездатних прийняти результат.

Криза досягла критичної точки у 2019 році, коли Вселенський патріархат надав автокефалію Православної Церкві України після неодноразових звернень українського політичного керівництва, духовенства та вірян. Це рішення було ухвалене лише після більш ніж десятиліття копітких зусиль для досягнення співпраці та консенсусу з Москвою.

Не будемо забувати: Константинополь привів Русь до Православ’я – з Києва, міста, яке справедливо вважається священним. Примусове включення України та країн Балтії до атеїстичного радянського режиму поневолило їхні Церкви разом із їхніми народами. З розпадом Радянського Союзу та здобуттям незалежності цими націями, церковне визволення стало як природним, так і неминучим. Канонічна відповідальність за розгляд таких питань належить виключно Першопрестольній Константинопольській Церкві – і саме до Константинополя були спрямовані ці прохання.

Необхідно наголосити на вирішальному моменті: Патріарх Варфоломій діяв не одноосібно. Він відповів на офіційні звернення урядів, народів та духовенства, які прагнули автокефалії в Україні та заснування екзархатів в Естонії та Латвії. Якщо його і можна в чомусь звинуватити, то лише в зволіканні – традиційної політиці Фанару «festina lente» («поспішай повільно»), яка не завжди приносить бажані результати.

Автокефалія Православної Церкви України викликала шаленство російського політико-церковного апарату. У відповідь він розв’язав подвійну війну: військову – бомби та зброю проти православного народу України – та церковну проти Вселенського Патріархату; проти Олександрійського Патріархату через неканонічне вторгнення (ειςpidisi) та створення Екзархату, супроводжуване «купівлею» духовенства та віруючих; і проти Церков Греції та Кіпру за те, що вони наважилися визнати українську автокефалію.

По суті, Москва стала руйнівником Православ’я. Вона уклала союз слов’янських Церков, на жаль, залучивши через свої своєрідні маневри Єрусалимський Патріархат, а також об’єднавшись із Церквою Албанії – навіть за життя Архієпископа Анастасія.

Незабаром сталася ще одна трагікомічна подія. Патріарх Варфоломій, діючи великодушно заради єдності, відновив Євхаристичне спілкування з Церквою Скоп’є під керівництвом митрополита Стефана. Проте Патріарх Сербський Порфирій тоді втрутився «як злодій уночі», односторонньо надавши автокефалію та проголосивши «Автокефальну Церкву Македонії», топчучи канонічний та еклезіологічній порядок Православ’я.

У результаті православний світ сьогодні нагадує сумне розсіяне село, замкнене в задушливих глухих кутах. Проте Патріарх Варфоломій – діючи правильно – не вилучив ім’я Патріарха Кирила з Диптихів, незважаючи на те, що Кирило розірвав євхаристичне спілкування з Константинополем, Олександрією, Афінами та Кіпром.

Ці події ставлять нагальне запитання: що робити?

Війна між Росією та Україною врешті-решт закінчиться. Путін колись хвалився перемогою протягом шести днів; минуло чотири роки. Якщо Росія переможе, Автокефальна Православна Церква України постане перед новими й болісними викликами. Митрополит Онуфрій, пов’язаний із Москвою, демонструє малу схильність до примирення чи єдності, підтримуючи амбіції Путіна та Кирила.

Тим часом слов’янський блок – тісно координуючи дії з Москвою – схоже, має намір просувати фактичний поділ православ’я, фактично тримаючи Патріарха Варфоломія в заручниках. Навіть якщо він скличе бодай неформальну зустріч православних предстоятелів, ймовірно, що слов’яни – і, на жаль, Єрусалим – відмовляться від участі, що зробить Вселенського Патріарха явно ізольованим.

Проте Москва вагається відкрито кинути виклик першості Константинополя, попри свої прагнення стати так званим «Третім Римом». Третього Риму немає – і не може бути. Історія вже встановила Новий Рим. Трагічним винятком досі залишається сербський патріарх Порфирій.

Нарешті, ми не можемо ігнорувати приховані та явні симпатії певних митрополій, монастирів та осіб до Москви — акторів, які свідомо руйнують православну єдність, виливши риторику найнижчої якості проти своєї власної Церкви-Матері, Константинопольської Церкви. Це незаперечні ознаки відчаю, збентеження та церковного глухого кута.

Теодор Калмукос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: THE NATIONA LHERALD

Вселенський Патріарх Варфоломій отримав престижну Темплтонівську премію в Нью-Йорку, що підкреслює багаторічне бачення Вселенського Патріархату щодо поєднання віри, науки та спільного майбутнього людства. У своєї промові Він закликав до нового союзу між наукою та вірою, засуджуючи заперечення та байдужість, водночас виступаючи за баланс, справедливість та колективні дії заради виживання творіння:

***

Шановні гості, дорогі друзі,

Стоячи перед вами як цьогорічний лауреат Темплтонської премії, я вражений вагою визнання, яке, безумовно, належить не окремій особі, а баченню, яке надихає Вселенський Патріархат понад три десятиліття: що Бог, який вдихнув у життя зірки та людей, є тим самим Богом, який сумує, коли падає один горобець, коли кораловий риф стає білим, як кістка, і коли дитина задихається, не даючи собі чистого повітря.

Вступ

Я приймаю цю честь від імені мого святого попередника, Вселенського Патріарха Димитрія, чий пророчий голос вперше закликав нашу Церкву прийняти свою роль охоронця творіння у 1989 році. У наступні роки всі Православні Церкви, а також Римсько-католицька Церква та Англіканська Церква, разом з незліченними християнськими конфесіями та екуменічними організаціями, прислухалися до заклику Вселенського Патріархату щорічно виділяти час молитви за захист природного середовища на 1 ^{вересня} .

Моя глибока вдячність також висловлюється Фонду Джона Темплтона, Всесвітньому благодійному фонду Темплтона та Релігійному фонду Темплтона за керівництво адмініструванням цієї чудової нагороди та сміливість повірити, що поєднання наукової ретельності та духовної сили може врятувати нас від самих себе. Їхні цінності «розширювати межі наукового та духовного розуміння» (з вебсайту Фонду Темплтона) спонукають нас зрозуміти взаємозв’язок обох.

І. Вселенська літургія

Протягом століть ми були свідками трагічного відчуження — релігія віддаляється до своїх святилищ, наука відступає до своїх лабораторій, кожна з яких підозріло ставиться до претензій іншої на істину. Занадто довго віра та наука обережно оберталися одна навколо одної, іноді наближаючись до взаємного примирення, частіше загострюючись у взаємного нерозуміння.

Однак такого розділення ніколи не мало бути. Отець Церкви четвертого століття та містик Григорій Ніський розумів те, що ми забули: божественна благодать «пронизує все творіння, нижча природа змішується з надприродним». Немає священного та світського, духовного та матеріального — лише одна істина, єдина реальність, що мерехтить взаємозв’язком, пульсує божественною присутністю.

Коли я бачу фізика, який вимірює прискорення танення льодовиків в Арктиці, та теолога, який розмірковує над стогонами творіння (Римлянам 8:22–23), я бачу двох людей, які читають одну й ту саму книгу — книгу природи та книгу Святого Письма — різними мовами. Коли я спостерігаю за стражданнями кліматолога через вмираючі ліси та чую, як пророк плаче, що «земля розривається дотла та сильно трясеться» (Іс. 24:19), я впізнаю те саме розбите серце, що б’ється в обох. Розрив між вірою та наукою має закінчитися. Вони обидві знаходяться на одній сторінці.

ІІ. Мистецтво робити все правильно

Релігія вдосконалила певні форми як невдачі, так і успіху, і чесність спонукає мене назвати їх. Наприклад, під час пандемії COVID дехто обрав теорії змови замість епідеміологічних даних, упередження замість науки, ідеологію замість простої математики зараження та смерті. Це не вірне свідчення; це духовна помилка.

Коли рівень моря піднімається, а ми говоримо лише про божественний суверенітет, ігноруючи викиди вуглецю, ми стаємо співучасниками страждань. Коли стародавні ліси вирубуються, щоб прогодувати наше споживання, а ми пропонуємо лише «думки та молитви» замість системних змін, ми практикуємо віру, настільки відірвану від реальності, що вона взагалі перестала бути вірою. Водночас ми помиляємося, коли не пов’язуємо крапки — між нашою культурою одноразового використання та переповненими сміттєзвалищами, між швидкою модою та вуглецевими слідами, між нашим прагненням до зручності та повільним задушенням річок пластиковими відходами. Ми помиляємося, коли ставимося до руйнування навколишнього середовища як до чиєїсь проблеми, замість того, щоб визнати це духовною кризою нашого часу.

Однак релігія також має унікальний дар робити все чудово правильно. Ми досягаємо успіху, коли пропонуємо те, чого світ відчайдушно потребує: довшу перспективу, глибшу історію, ширшу картину. Ми робимо це правильно, коли пам’ятаємо, що турбота про творіння — це не лише зміна клімату, а й зміна самих себе — фактично, зміна всього .

Ми розуміємо правильно, коли усвідомлюємо, що турбота про довкілля — це не просто обійми дерев — хоча містики нагадують нам, що дерева також заслуговують на наші обійми, — а поклоніння Богу, який обрав плоть, який освятив матерію, перебуваючи в ній. Ми розуміємо правильно, коли садимо сади на бетонних пустках, коли обираємо красу замість корисності, тишу замість шуму, спілкування замість споживання. Таке бачення розчиняє штучні межі між спогляданням та залученням. Коли ми справді бачимо, ми розуміємо, що повинні діяти.

ІІІ. Міра молитви, пильності та дисципліни

Здається, ми втратили священний ритм природного часу. У релігійній термінології саме в цьому полягає сила молитви. Наші предки розуміли те, що ми забули: а саме, що змістовне зростання вимагає терпіння, що глибина вимагає тривалості. Дерева не поспішають; зірки не поспішають зі своїм горінням; гори не турбуються про своє сходження. На жаль, ми створили цивілізацію, залежну від прискорення, де швидкість розширення важливіша за мудрість вдячності, де миттєве задоволення переважає сталий розквіт. Ми забули радість спостерігати, як насіння перетворюється на саджанці, саджанці перетворюються на дерева, які втішатимуть і захищатимуть покоління, яких ми ніколи не зустрінемо.

Це тимчасове запаморочення особливо вражає нашу молодь, яка успадковує світ, де майбутнє здається невпевненим і невизначеним. Нещодавні дослідження виявляють кризу психічного здоров’я, безпосередньо пов’язану з екологічною тривогою серед молоді. І коли наші діти втрачають надію на завтрашній день, ми повинні визнати це як моральний провал, так і духовну надзвичайну ситуацію. Їхній страх не ірраціональний — він символічний; він пророчий. Вони бачать те, чого ми вирішили не бачити: що світ, який ми їм залишаємо, може бути нестійким і навіть непридатним для життя. Проти онімілих сил байдужості та відчаю православна традиція пропонує дисципліну непсису — пильності, практики пильності або уваги до того, що насправді відбувається навколо нас. Ніколи це давнє мистецтво не було так нагально потрібним.

Розглянемо корабель, який загорівся та затонув біля берегів Шрі-Ланки у 2021 році, спричинивши те, що Верховний суд цієї країни назвав «найбільшим зареєстрованим розливом морського пластику у світі». Незліченна кількість морських тварин загинула, а тонни пластику поширилися у води, які забезпечують мільйони людей. Штраф у мільярд доларів, накладений на власників судна, не може воскресити втрачене морське життя чи відновити порушені екосистеми. Але він є важливим визнанням того, що руйнування навколишнього середовища має реальні витрати, які повинні оплачувати ті, хто його спричиняє, а не просто поглинати ті, хто від нього страждає. Непсіс вимагає від нас розглядати такі катастрофи не як поодинокі випадки, а як системні симптоми, які надають пріоритет прибутку над захистом, а зручності над наслідками.

Православна Церква також говорить про аскезу — не про похмуре самозречення, яке часто асоціюється з цим терміном, а про радісну самодисципліну усвідомлення того, скільки вже достатньо. У світі, сп’янілому від споживання, ця давня мудрість пропонує глибокі ліки для зцілення. Аскеза розриває замкнене коло нерозумної та нестримної жадібності — нескінченний цикл, де більше споживання вимагає більшого виробництва, що вимагає більше ресурсів, що створює більше відходів, що вимагає більшого споживання для вирішення проблем, створених, перш за все, споживанням.

Йдеться зовсім не про повернення до сучасної бідності чи первісної невинності, а про передвідкриття того, що грецькі філософи називали метроном — належною мірою, чудовим почуттям міри, яке дозволяє як людському процвітанню, так і екологічному балансу. Йдеться про вибір якості замість кількості, довговічності замість одноразовості, достатності замість надлишку та марнотратства. Така дисципліна зрештою стає не тягарем, а визволенням — свободою від виснажливої бігової доріжки нескінченних бажань, простором для відкриття глибшого задоволення, яке не може забезпечити жодна кількість земного споживання.

IV. Теологія взаємопов’язаності

Зрештою, нам відчайдушно потрібна «теологія взаємопов’язаності» — визнання того, що здоров’я нашої планети та добробут її людей — це не окремі проблеми, а аспекти єдиної реальності. Екологічна справедливість та соціальна справедливість — це не окремі причини, а різні назви для одного й того ж зобов’язання щодо процвітання та балансу всього життя.

Ця теологія визнає, що ми не можемо зцілити наші стосунки з планетою, не зціливши наші стосунки один з одним. Ми не можемо досягти екологічної стійкості, зберігаючи соціальну нерівність. Ми не можемо врятувати землю, не практикуючи справедливість. Саме тут виникає екуменічний імператив турботи про природне середовище. Зрештою, дехто може бути більш відповідальним або підзвітним за кризу, з якою ми стикаємося в сьогоденні; але лише разом ми можемо реагувати на неї та вирішувати її в майбутньому.

Стоячи на цьому роздоріжжі, ми стоїмо перед вибором, який луною луною лунає крізь час: чи пам’ятатимуть нас як покоління, яке, незважаючи на кращі знання, обрало комфорт замість совісті? Чи нас будуть славити як піонерів, які, незважаючи на величезні виклики, обрали трансформацію замість руйнування? Відповідно до переконання Джона Темплтона про те, що між наукою та релігією існує цінна синергія, наукові докази очевидні: у нас обмежений час і ресурси, щоб змінити нашу траєкторію. Духовних ресурсів достатньо: традиції мудрості підтримували людські спільноти під час попередніх трансформацій. І технологічні інструменти існують: відновлювана енергія, стале сільське господарство, регенеративний дизайн. Нам бракує не знань чи можливостей, а сили волі — колективної рішучості обрати складні істини замість зручної брехні, системні зміни замість особистої вигоди.

Висновок

На завершення дозвольте мені запропонувати не відповіді, а заклик – розглядати перетин науки та духовності не як інтелектуальну вправу, а як екзистенційну необхідність. Майбутнє нашої планети залежить від нашої здатності поєднати точність наукового методу зі сприйняттям духовного бачення, терміновість пророчого свідчення з терпінням споглядальної практики.

Нехай у нас буде мужність говорити правду владі та мудрість говорити любов страху. Нехай ми відкриємо, що турбота про творіння — це не тягар, а дар — можливість брати участь у невпинній творчості Бога, який словом створив світи і досі називає їх «дуже добрими» (як у Бутті, розділ 1). І нехай ми пам’ятаємо, навіть у темні моменти, що кожна криза — це також можливість, кожна смерть — можливість воскресіння. Земля стогне, але вона також сподівається. Питання в тому, чи приєднаємося ми до її пісні горя, чи до її хору вдячності.

Дякую за ваше терпіння. І ще раз дякую за шановну честь Темплтонської премії. Нехай Бог благословить вас усіх.

Вселенський Патріарх Варфоломій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: RNN (THE RELIGIOUS NEWS NETWORK)

+ ВАРФОЛОМІЙ

До повноти Церкви

Нехай благодать і мир Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа,

 а також наша молитва, благословення і прощення будуть з усіма вами.

***

Всечесні браття-ієрархи та благословенні діти у Господі!

Знову, з волі та благодаті Бога, Подателя всіх благ, ми вступаємо у Святу і Велику Чотиридесятницю — благословенний час посту та покаяння, духовної пильності та подорожі разом із Господом до Його добровільних страждань, аби досягти поклоніння Його славному Воскресінню та стати гідними нашого власного переходу від земного до «того, чого око не бачило, вухо не чуло і що на серце людині не спадало» (1 Кор. 2:9).

У ранній Церкві Свята і Велика Чотиридесятниця була періодом підготовки оглашенних, яких хрестили під час Божественної Літургії на Пасхальне свято. Цей зв’язок із хрещенням зберігся у розумінні та переживанні Великого посту як періоду покаяння, що описується як «оновлення хрещення», «друге хрещення», «угода з Богом на нове життя», тобто як відродження дарів хрещення та обітниці Богові про початок нового способу життя. Богослужіння та гімни цього періоду пов’язують духовну боротьбу вірних з очікуванням Господньої Пасхи, де сорокаденний піст випромінює аромат пасхальної радості.

Свята і Велика Чотиридесятниця — це можливість усвідомити глибину та багатство нашої віри як «особистої зустрічі з Христом». Слушно підкреслюється, що християнство є «вкрай особистим», хоча це не означає, що воно «індивідуалістичне». Віруючі «зустрічають, пізнають і люблять одного й того самого Христа», Який «єдиний і лише Він один явив справжню і досконалу людську особистість» (Миколай Кавасіла). Він кличе всіх людей — і кожного особисто — до спасіння, щоб відповідь кожного завжди була «укорінена в спільній вірі» і водночас «була унікальною».

Пригадуємо слова святого апостола Павла: «І вже не я живу, а живе в мені Христос; а що тепер живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Тут слова «у мені», «мене», «для мене» не суперечать словам «у нас», «нас», «для нас», які стосуються нашого «спільного спасіння». Апостол свободи, вдячний за небесні дари свого відродження у Христі, «приймає спільне як особисте», подібно до того, як Предвічне Боже Слово втілилося, було розп’яте і воскресло «особисто для нього».

Наш досвід віри є «унікальним» і «глибоко особистим», як свобода, дарована нам Христом, і водночас «сутнісне церковним», тобто досвідом «спільної свободи». Найсправніша свобода у Христі проявляється як любов і конкретна підтримка нашого ближнього — як це описано в Притчі про доброго самарянина (Лк. 10:30–37) і в Євангельському оповіданні про Страшний суд (Мт. 25:31–46), а також як повага і турбота про світ, як євхаристичне ставлення до творіння. Свобода у Христі має як особистий, так і вселенський вимір, який особливо розкривається під час Святої і Великої Чотиридесятниці у розумінні аскези та посту.

Християнська свобода як екзистенційна автентичність і повнота не передбачає похмурої аскези, життя без благодаті й радості, «ніби Христос ніколи не приходив». Крім того, піст — це не просто «утримання від їжі», а «відречення від гріха», боротьба проти егоїзму, вихід із замкненості на собі до любові до ближнього, «серце, що палає заради всього творіння». Цілісність духовного життя підтримується переживанням Великого посту як подорожі до Пасхи і як передсмаку «славної свободи Божих дітей» (Рим. 8:21).

Молимося, щоб Спаситель наш Ісус Христос сподобив усіх нас гідно пройти шлях Святої і Великої Чотиридесятниці в аскезі, покаянні, прощенні, молитві та благочестивій свободі. І завершуємо словами нашого духовного отця, спочилого митрополита Халкедонського Мелитона, сказаними під час Божественної Літургії в Сиропусну неділю 1970 року в Афінах:

“Коли ми входимо у Святу Чотиридесятницю, нас чекає в її кінці видіння, чудо і досвід Воскресіння — найглибший досвід Православної Церкви. Давайте прямуємо до цього видіння і переживання, але не без отримання і дарування прощення, не лише з постом від м’яса та олії, не з почуттям лицемірства, а з Божественною свободою, у дусі та істині, у дусі істини, в істині духа”.

Свята і Велика Чотиридесятниця 2025 року

+ ВАРФОЛОМІЙ, Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

Смиренний молитовник за всіх перед Богом

Ваше Преосвященство, єпископ Галікарнаський, вл. Адріан,

Високоповажності, члени парламенту,

Шановний Генеральний консул України!

Ваші Високоповажності,

Всечесні отці,

Шановні члени місцевої української громади,

Улюблені в Господі духовні діти,

Минуло три роки з моменту несправедливого та нищівного вторгнення Російської Федерації в Україну. За цей час було втрачено незліченну кількість життів, зруйновано будинки та виселена цілі громади. Сім’ї залишаються розділеними, міста лежать у руїнах, а мільйони були змушені виїхати. Ця війна залишила глибокі рани — не лише на землі, але й у серцях тих, хто страждає.

Збираючись у молитві у цьому Святому Храмі, духовній домівці україномовних вірних у цьому Місті, ми підтверджуємо непохитну солідарність Матері-Церкви Константинополя з Україною. Ми з самого початку засуджували цю агресію, підтримували суверенітет України, виступали проти імперських амбіцій, яким немає місця в сучасному світі. Свята Велика Христова Церква не може залишатися байдужою, коли панує несправедливість.

Молимося за тих, хто загинув, за скорботних, поранених і переміщених, які прагнуть додому. Згадуємо сьогоднішнє Євангеліє, яке нагадує нам, що ми служимо Христові, служачи стражденним, вигнаним і ув’язненим. Бог не забуває біженців, які втратили свої домівки, роз’єднані родини та тих, хто в полоні. Ми ридаємо нашими серцями за дітей, вивезених з їхніх домівок та військовополонених. Нехай Господь утішить їхніх близьких, підтримає їх і забезпечить їх безпечне повернення.

Україна пережила величезні труднощі, зокрема Голодомор, штучний голод, який призвів до мільйонів смертей. Люди цих історичних земель зазнавали переслідувань і систематичних спроб стерти їх ідентичність. Проте в усі випробування вони залишалися непохитними, зберігаючи свою віру, мову та культуру. Сьогодні Україна знову бореться не лише за свою територіальну цілісність, а й за своє існування.

Жодна сила не може знищити дух народу, який не хоче бути зламаним. Жодна нація не має права нав’язувати свою волю іншій, і жодна влада не може стерти історію народу. Суверенітет України не підлягає дискусіям, і його не можна обговорювати під виглядом дипломатії.

Продовжуючи благати нашого Господа скерувати лідерів знайти мир, ми визнаємо, що справжній мир не може бути продиктований силою чи зовнішніми примхами. Цей процес має включати Україну як рівноправного учасника, утверджувати її право на безстрашне існування та оздоровлення спустошеної бойовими діями землі. Ми визнаємо невтомні зусилля Президента Зеленського щодо захисту та захисту суверенітету та цілісності України.

Міжнародне співтовариство не повинно дивитися вбік або бути введеним в оману неправдивими наративамі та дезінформацією. Вона не повинна дозволяти гнобленню існувати або йти на компроміси, які підривають основні права. Майбутнє має будуватися на міцному ґрунті міжнародного права, самовизначення та взаємної поваги, а не на примусі та підпорядкуванні.

Сьогодні, за календарем Православної Церкви, ми згадуємо Страшний суд. Цей день нагадує нам, що наші вчинки мають значення—що ми відповідальні за те, як реагуємо на страждання, злочини та тиранію. Війна в Україні – це не просто конфлікт між націями; Це моральний іспит для Європи і всього світу. Вона вимагає вибору між правдою й обманом, між справедливістю й гнобленням. Рішення, прийняті сьогодні, формуватимуть історію, визначаючи, чи переможе чесність, чи збережуться жорстокість і ненависть.

Готуючись до Святого і Великого посту, періоду роздумів і духовної віднови, ми молимося про відновлену відданість правді, примиренню та миру. Як Христове Воскресіння слідує за Його Страстями, так і ми віримо, що Україна воскресне, що темрява війни не встоять і що світло праведності знову засяє.

Вселенський Патріархат залишається непохитним у своїй відданості Україні та її благочестивому народу. Сподіваючись на швидке припинення конфлікту та зцілення поранених, ми продовжуватимемо говорити правду, виступати за справедливість і стояти поруч із тими, хто страждає. Ми очікуємо того дня, коли Україна і всі народи будуть жити в мирі, безпеці та волі.

Нехай Господь благословить Україну силою та витривалістю. Нехай Він потішить тих, хто сумує, зцілить тих, хто страждає, і принесе свободу полоненим. Нехай Він веде все людство до майбутнього, де панує чеснота, шанується правда, а гармонія стає реальністю.

бережи вас усіх Бог!

+ Варфоломій Константинопольський

23 лютого 2025 р. – М’ясна неділя, церква Святого Миколая, Стамбул

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

+ ВАРФОЛОМІЙ

БОЖОЮ МИЛІСТЮ, АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ-НОВОГО РИМУ

І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ВСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ

БЛАГОДАТЬ, МИЛОСЕРДЯ І МИР

ВІД СПАСИТЕЛЯ ХРИСТА, НАРОДЖЕНОГО У ВІФЛЕЄМІ

Всечесні брати Архієреї та благословенні в Господі діти,

З великою радістю ми цього року дійшли також до свята Втілення Бога Слова, Який прийшов на землю і з’єднався з нами «невимовною любов’ю». Ми вшановуємо в псалмах і гімнах і в невимовній радості велику таємницю Боговтілення, «найновіше з усього нового, єдине нове під сонцем» [1], через яке відкривається шлях до обожнення благодаттю для людини і все творіння оновлюється. Різдво – це не досвід сентиментальності, який «швидко приходить і ще швидше йде». Це екзистенційна участь у всій події Божественної Ікономії. Як свідчить Євангеліст Матвій [2], керівництво світу від початку хотіло знищити Божественне Немовля. Через вірних, які з «Христос народжується» свята Втілення Сина і Слова Бога Отця та скорботних дзвонів Страстей «Христос Воскрес», євангельське послання перемоги над смертю та надії, завжди лунає спільне воскресіння.

«Слава у вишинах Богу і на землі мир» знову лунає у світі, повному насильства, соціальної несправедливості та краху людської гідності. Дивовижний прогрес науки і техніки не досягає глибини людської душі, оскільки людина завжди більше, ніж те, що може уявити наука і на що спрямований прогрес техніки. Розрив між небом і землею в добробуті людини науково не подолати .

Сьогодні говорять про «металюдину» і вихваляють штучний інтелект. Звичайно, мрія про «супермена» не нова. Ідея «металюдини» базується на технологічному прогресі та на її оснащенні безпрецедентним людським досвідом та історичними засобами, за допомогою яких вона зможе перевершити людську міру, яка була чинною досі. Церква не технофобна. Вона підходить до наукового знання як до «Богодару людині», однак не ігноруючи та не замовчуючи небезпеки сцієнтизму. В Енциклікі Священного і Великого Синоду Православної Церкви (Крит, 2016) підкреслюється внесок християнства «в здоровий розвиток стародавньої цивілізації», оскільки Бог «поставив людину домоправителем божественного творіння і Його партнером». у світі». Згодом підкреслено зазначається: «Православна Церква, на противагу сучасному боголюдині, проектує Боголюдину як останню міру всього: Ми не називаємо людину обожненою, а Бога, що став людиною» Точна редакція віри православної, III, 2 PG 94, 988)»[3].

Відповідь на вирішальне питання: як після останнього «восьмого дня», з титанізмом і прометеїзмом технологічної цивілізації, її еволюцією та переходами, посеред антропотеїстичної трансгуманізації чи супергуманізації, «культура обличчя» буде врятована, повага її святості та виявлення Його краси було дано раз і назавжди в таємниці Людства. Бог Слово став тілом, «правда прийшла» і «тінь минула. У вічності те, що є істинним для людини, буде пов’язане з її стосунками з Богом, як відповідь на Боже сходження до неї та як очікування та відповідь приходу Господа слави. Ця жива віра підтримує боротьбу людини, щоб відповісти на протиріччя та виклики її звичайного життя, життя «не хлібом» [4], за виживання та соціальний і культурний розвиток. Однак ніщо в нашому житті не процвітає без посилання на Бога, що визначає «повноту життя, повноту радості та повноту пізнання» Його Царства [5].

Різдво – це можливість усвідомити таємницю Божої свободи і велике чудо свободи людини. Христос стукає у двері людського серця, але відчинити їх може лише сама волелюбна людина. «Звісно, без Нього, без Христа», – пише блаженний о. Георгій Флоровський «Людина нічого не може». І все ж є те, що може зробити лише людина – відповісти на Божий заклик і прийняти Христа»[6].

Через «Так» на поклик згори Христос відкривається як «справжнє світло» [7], як «дорога, істина і життя» [8], як відповідь на останні запитання та пошуки розуму, бажанням і сподіванням свого серця людини, але також і в тому, де і до чого творіння. Ми належимо Христові, в Ньому все поєднано. Христос – це «Α і Ω, перший і останній, початок і кінець» [9]. У Своїм добровільному втіленні «для нас, людей, і для нашого спасіння», Слово Боже «не створило одну людину, але стало людиною за власною природою» [10], встановивши таким чином спільне вічне призначення. і єдність людства. Воно звільняє не народ, а весь людський рід, воно не рятує лише історію, але оновлює все творіння. Але після історії «до Христа» і «після Христа» також стосуються всесвітів остаточно й остаточно. Протягом усього свого шляху у світі, в історії та через нього до останніх днів, до прийдешнього дня небесного Царства Отця, і Сина, і Святого Духа, «позасвітська» Церква свідчить про істину, виконуючи її, освячуючи та роблячи духовну роботу, працю «для життя світу».

Браття і діти в Господі,

Благоговійно вклоняючись немовляті перед народженим Богородицею і смирно схиляючись до материнського образу, прийнятого «на початку Входу», бажаємо всім вам благословенних Святих Дванадцятих днів, щасливих, здорових, мирних, плідних у добрі діла, сповнені духовної радості і божественних дарів, нове я доброти Господа, згідно з Яким християнський світ святкує і вшановує 1700-ліття Першого Вселенського Собору в Нікеї.

Різдво 2024

+ Варфоломій Константинопольський

Гарячий молитовник перед Богом за всіх вас

Посилання:

1. Ἰωάννου Δαμασκηνοῦ, Ἔκδοσις ἀκριβής τῆς ὀρθοδόξου πίστεως, PG 94, 984.

2. Ματθ. α’, 18 – β’, 1-23.

3.Ἐγκύκλιος, § 10.

4. Βλ. Ματθ. δ΄, 4.

5. Ἀλεξάνδρου Σμέμαν, Πιστεύω, ἐκδ. Ἀκρίτα, Ἀθήνα 1991, σ. 129.

6. Γεωργίου Φλωρόφσκυ, Δημιουργία καί ἀπολύτρωση, ἐκδ. Πουρναρᾶ, Θεσσαλονίκη 1983, σ. 17.

7. Ἰωάν. α’, 9.

8. Ἰωάν. ιδ΄, 6.

9. Ἀποκ. κβ΄, 13.

10. Νικολάου Καβάσιλα, Ἑπτά ἀνέκδοτοι λόγοι, Θεσσαλονίκη 1976, σ. 108.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΠΑΤΡΙΑΡΧΗΣ

З Божої милості, архієпископ Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх до всієї повноти Церкви Благодать, милість і мир від Спасителя Христа, народженого у Віфлеємі

Високочесні брати ієрархи,

Улюблені діти в Господі,

З Божої ласки ми знову в цьому році святкуємо співом, гімном і духовною піснею Різдво по плоті предвічного Сина і Слова Божого, а саме об’явлення таємниці Бога і людства. Згідно св. Миколая Кавасили, те, що відбувається в Божественній Літургії, є «містагогією втілення Господа», а її вступна акламація «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» є доказом того, «що саме через втілення Господа люди Перший дізнався, що Бог є трьома особами». [1] Той самий святий Отець проголошує, що наш Господь і Спаситель Ісус Христос був першим і єдиним, хто продемонстрував автентичну і досконалу людську істоту щодо Його етосу, життя та всього іншого [2]

Прийняття людської природи в особі Сина і Слова Божого разом із відкриттям шляху обожнення людини через благодать додають людству неперевершену цінність. Забуття цієї істини веде до зменшення поваги до людської особистості. Заперечення вищої долі людини не тільки звільняє її, але й веде до різного роду принижень і поділів. Не усвідомлюючи свого божественного походження та своєї надії на вічність, люди борються за те, щоб залишатися людьми, і не можуть впоратися з протиріччями «людського стану».

Християнське сприйняття людського існування дає розв’язання проблем, створених насильством, війною та несправедливістю в нашому світі. Повага до людської особистості, мир і справедливість – це дари від Бога? однак встановлення миру, який походить від Христа, вимагає участі та співпраці людей. Християнський погляд на боротьбу за мир полягає у словах Христа Спасителя, який проголошує мир, звертаючись до Своїх учнів із привітанням «Мир вам» і заохочуючи нас любити ворогів [3]. Одкровення у Христі називається «Євангелієм миру»[4].

Це означає, що для нас, християн, шлях до миру лежить через мир і що ненасильство, діалог, любов, прощення та примирення мають пріоритет перед іншими формами вирішення розбіжностей. Теологія миру чітко описана в документі Вселенського Патріархату Заради життя світу: до соціального етосу Православної Церкви (2020):

 «Ніщо так не суперечить волі Бога щодо Його створінь, створених за Його образом і подобою, як насильство одне проти одного… Ми можемо просто сказати, що насильство є гріхом par excellence. Це досконала суперечність нашої створеної природи та нашого надприродного покликання шукати єдності в любові з Богом і нашим ближнім… Світ є справжнім одкровенням ще глибшої реальності творіння, як це задумано Богом і як Бог створив його у Своїх вічних порадах».[5]

Світ не можна сприймати як належне? це не є самоочевидним. Це обов’язок, досягнення і невпинна боротьба за його збереження. Немає автоматичних рішень чи постійних рецептів. Перед обличчям постійних загроз миру ми повинні бути пильними та готовими вирішувати проблеми шляхом діалогу. Великі герої політики є поборниками миру. Щодо нас, то ми продовжуємо підкреслювати миротворчу роль релігії. Це в той час, коли релігії критикують за плекання фанатизму та насильства «в ім’я Бога» замість того, щоб бути силами миру, солідарності та примирення. Однак це свідчить про відчуження релігійної віри, а не про її невід’ємну частину. Справжня віра в Бога є найсуворішим критиком релігійного фанатизму. Релігії є природними союзниками всіх людей, які прагнуть миру, справедливості та збереження творіння від людського знищення.

Цього року світ вшановує 75 річницю Загальної декларації прав людини (10 грудня 1948 р.), що становить підсумок фундаментальних гуманітарних ідеалів і цінностей, «спільний стандарт, до якого повинні прагнути всі люди і всі нації». Права людини, центром уваги яких є захист людської гідності з її індивідуальними, соціальними, культурними, економічними та екологічними умовами, розуміються лише в їхній початковій динаміці, якщо вони визнаються основою та критерієм глобального миру, асоціюючи його зі свободою і справедливістю. У цьому сенсі майбутнє прав людини та миру також пов’язане з внеском релігій у справу їх поваги та втілення в життя.

З цими думками та святковим настроєм, у повному переконанні, що життя Церкви саме по собі містить опір нелюдськості, де б така нелюдськість не виникала, ми запрошуємо всіх вас до доброї боротьби за побудову культури миру та солідарності, де люди побачать в особі своїх подібних брат чи сестра і друг, а не загроза і ворог. Крім того, нагадуємо всім вам, дорогі брати Ієрархи та діти, що Різдво є часом самоусвідомлення та подяки, відкриття різниці між Боголюдиною та «людиною-богом», усвідомлення «великого» чудо» свободи у Христі та зцілення «великої рани» відчуження від Бога. Нарешті, ми шанобливо схиляємо коліна перед Марією, Матір’ю Божою, яка несе на руках втілене Слово, і передаємо вам благословення Матері Святої Великої Церкви Христової, бажаючи вам благодатного, здорового, плідного, мирного і радісного нового року Господньої ласки.

Різдво 2023

+ Варфоломій Константинопольський, Ваш палкий молитовник перед Богом!

1. On the Divine Liturgy XII, PG 150.392D.

2. On the Life of Christ VI, PG 150.680C.

3. Cf. Mt. 5:44

4. Eph. 6:44

5. § 42, 43 and 44.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Patriarchal Encyclical

+ Варфоломій

З Божого Милосердя,

Архієпископ Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх

До повноти Церкви:

Нехай Благодать, Мир і Милосердя Христа Воскреслого у Славі буде з усіма вами

Високочесні браття ієрархи,

Дорогі улюблені діти,

Дійшовши з Божою благодаттю до всеспасительного Воскресіння Господнього, через яке була знищена влада смерті і відкрилися райські браму для всього роду людського, звертаємося до всіх вас із пасхальними вітаннями та сердечними побажаннями, як ми проголошуємо клич «Христос Воскрес», який дарує радість світу.

У всіх своїх вимірах життя Церкви оживляється невимовною радістю Воскресіння. «Досвід воскресіння» засвідчений у праці святих і мучеників нашої віри, а також у літургійному та сакраментальному житті, проголошенні Євангелія «аж до краю землі», відданості та духовності св. вірними, їх жертовною любов’ю та християнською поведінкою, але також і в їхньому очікуванні світу, де «більше не буде смерті, ані скорботи, голосіння чи страждання» (Одкр. 21:4).

У Воскресінні та через Воскресіння все знаходиться в стані руху до досконалості в Царстві Божому. Цей есхатологічний порив завжди надавав православним християнам світу динамізм і перспективу. Попри твердження протилежного, внаслідок есхатологічної спрямованості свого життя Церква ніколи не йшла на компроміс із присутністю зла в усіх його проявах у світі. Він також не заперечував реальність болю та смерті. Він також не ігнорував неоднозначність людських справ. І, нарешті, вона ніколи не вважала боротьбу за найспавідливи світ чимось чужим своїй місії.

Проте Церква завжди знала, що біль і хрест не є остаточною реальністю. Досвідна квінтесенція християнського життя — це переконання, що через Хрест і через «вузьку браму» ми ввійдемо до Воскресіння. Ця віра виявляється в тому, що ядро церковного життя, Божественна Євхаристія, істотно пов’язана з Воскресінням Христовим. У православній традиції, як наголошує покійний митрополит Пергамський Іоан, Божественна Євхаристія «наповнена радістю і світлом… тому що вона заснована не на Хресті та ідеалізації страстей, а на Воскресінні як трансцендентності страстей Божих». хрест»[1]. Пресвята Євхаристія переносити нас на Голгофу не для того, щоб ми там залишилися, але для того, щоб через Хрест нас провадили до вічносвітлої слави Царства Божого. Православна віра є подолання утопічного спасіння «без Хреста» і екзистенційною корабельною аварію Хреста «без Воскресіння».

Наша участь у Воскресінні Христовому через таїнство Церкви є, з одного боку, відчутним усуненням усякого утопізму та фальшивого раю, що обіцяє безперешкодне самозадоволення, і водночас остаточним подоланням безнадійного самопоневолення у нібито неперевершений негатив, бо Хрест Христовий народжує Воскресіння, «нескінченну насолоду», «насолоду вічної слави». Знищення смерті через хрест і воскресіння нашого Спасителя підносить наше життя до його боголюдської сутності та його небесного призначення.

У Христі ми знаємо і живемо, що нинішнє життя — це не все наше життя, що наша біологічна смерть не є кінцем чи знищенням нашого існування. Біологічні межі життя не визначають його істину. Зрештою, відчуття того, що життя є незворотною «мандрівкою до смерті», веде до екзистенційних глухих кутів, до депресії та нігілізму, до байдужості до того, що справді має значення в житті. Наука, фінансовий чи соціальний прогрес не можуть запропонувати суттєвого рішення чи виходу. Християни – це «ті, що мають надію» (1 Сол. 4,13), які очікують приходу Царства Отця, і Сина, і Святого Духа, як остаточної реальності, як повноти життя і знання, як сповнення радості, не тільки для майбутніх поколінь, але для всього людського роду від початку до кінця віків.

Це бачення історії та вічності, воскреслої природи православної віри, етосу та культури, а саме, безсумнівний факт, що велике чудо Істини відкривається лише «тим, хто шанує таємницю у вірі» — це те, чому ми покликані свідчити. сьогодні в цивілізації, яка відкидає Трансцендентне, і в контексті різноманітних скорочень духовної ідентичності людського існування.

Ми віддаємо славу в співах, гімнах і духовних піснях Господу, який воскрес із мертвих і світить усім життям вічним. Ми з радістю беремо участь у «бенкеті спільному для всіх». І ми благаємо всемогутнього, премудрого і всемилосердного Творця і Відкупителя всіх, щоб приніс мир світові і дарував усі Свої спасенні дари людству, щоб Його всечесне і величне ім’я було прославлене і благословенне, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь!

На Фанарі, Пасха 2023

+ Варфоломій Константинопольський

Палкий гарячій молитовник за всіх вас до до Воскреслого Господа

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Промова Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на семінарі «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт»

(Литва, 22 березня 2023 р.)

Ваша Високоповажність пані Інгріда Шимоніте, Прем’єр-міністр Литовської Республіки,

Ваша Високоповажність пані Вікторія Чміліте-Нільсен, спікер Сейму Литовської Республіки,

Шановний віце-голова групи ЄНП в Європейському парламенті та співголова робочої групи ЄНП з міжкультурних відносин і міжрелігійного діалогу,

Ваша Високоповажність Архиєпископе Гінтарас Грушас, Президент Ради Єпископських Конференцій Європи (CCEE),

Шановний д-р. Йорген Сков Соренсен, Генеральний секретар Конференції Європейських Церков (CEC),

Шановні гості,

Дорогі друзі,

Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі . Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань! Ми з великим задоволенням беремо участь у цьому спеціальному семінарі на тему «Реакція Церков і релігійних громад на війну та конфлікт», організованому Групою ЄНП з міжкультурного та міжрелігійного діалогу Європейського парламенту в контексті нашого першого візиту до Литви. У цьому місці, будь ласка, дозвольте нам підкреслити вирішальну роль, яку відіграв Вселенський Патріархат у формуванні цієї конкретної Робочої групи ЄНП ще в 1995 році, протягом першого року діяльності Офісу Православної Церкви в Європейському Союзі . Ми з великою батьківською гордістю бачимо, як насіння, посіяне майже тридцять років тому, виросло в плідне дерево з глибоким і непохитним корінням. Ви гідні наших найщиріших привітань!

А тепер переходимо до теми нашого звернення. Як ви всі знаєте, після закінчення холодної війни кордони впали, бар’єри скасовано, рух товарів, людей і капіталу прискорився. Усе це аспекти явища глобалізації, руху до єдиного світу.

Однак ця уніфікація досі була суто матеріальною, де домінували економічні критерії та технологічні фактори. Водночас виникли або загострилися глобальні проблеми. Кліматична криза, фінансова криза, криза здоров’я внаслідок пандемії, енергетична криза — усе це глобальні виклики, які потребують глобальних дій. Проте замість того, щоб просуватися, необхідне для глобальних дій політичне об’єднання Світу залишається більш-менш на місці? останнім часом вона навіть регресувала через російську агресію в Україні. Нарешті стало більш ніж зрозуміло, що поза політичним та економічним об’єднанням існує нагальна потреба духовного. Але й у цій сфері замість прогресу, на жаль, ми відчуваємо постійний регрес.

Протягом останніх десятиліть ілюзія про те, що економічна глобалізація призведе до культурної та духовної конвергенції та, зрештою, призведе до глобального миру, була широко поширена. Ця ідея була висловлена ​​у відомих творах Френсіса Фукуями про «Кінець історії». Ми поступово усвідомлюємо протилежне, виходячи навіть за межі теорії Семюеля Хантінгтона про «зіткнення цивілізацій». Справді, після більш ніж трьох десятиліть глобалізації духовна відстань між різними спільнотами, що населяють наш світ, збільшилася. Ця форма розбіжності веде до багатополярності та фрагментації.

Чи зможе економічне об’єднання протистояти цим тенденціям? Незважаючи на складні економічні та технологічні мережі, які пов’язують світ, можна спостерігати появу явищ деглобалізації та зростання протекціонізму. Отже, всупереч домінуючим уявленням попередніх десятиліть, духовний фактор обумовлює політичний та економічний сектори. Помилки в духовній та інтелектуальній сферах не заспокоюють. Вони можуть призвести до катастрофи, як показує українська трагедія. Релігія не тільки не маргінальна, але й визначальний фактор. Це важливе питання не зовсім усвідомлюється політичними лідерами, незважаючи на серію криз у Західній Азії та на Близькому Сході з 1979 року, у більшості з яких релігійний фактор був інструменталізований для політичних і геополітичних завдань? також

Важливим є розвиток міжрелігійного та міжкультурного діалогу. Це може допомогти обмінятися думками та досвідом і сприяти спільному пошуку ідей і рішень для сприяння миру та взаєморозуміння. Тому ми з особливим інтересом беремо участь у сьогоднішній зустрічі.

Мало де у світі ці ідеї мають більший резонанс, ніж тут, у Вільнюсі, за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, де вирує війна. Оскільки світ перебуває в процесі фрагментації, території між двома новоствореними блоками піддаються сильному тиску. Одним із них є перешийок між Чорним і Балтійським морями, центральною складовою якого є Україна, а частиною Литва. Хоча Литва з 2014 року захищена членством в НАТО, існуючі тривога і страх не безпідставні. Трагічна історія Литви дала її громадянам глибоку та рідкісну геополітичну чутливість і мудрість.

Нинішня українська криза внаслідок неспровокованої російської агресії є епіцентром геополітичного землетрусу. Європа прокидається від глибокої ілюзії, згідно з якою війна на її континенті залишилася в минулому. Будучи матеріально та інтелектуально непідготовленою, Європа, однак, швидко адаптувалася до цієї несподіваної ситуації за інтелектуальної допомоги своїх нових членів, таких як Литва. Результат цієї війни, безсумнівно, зумовить майбутній розвиток як Європи, так і світу.

Українська криза пов’язана водночас з найбільш фундаментальним викликом у православному християнському світі. Чи й надалі Православ’я буде духовно керуватися своїм джерелом і захисником, своїм традиційним та історичним центром – Вселенським Константинопольським Патріархатом? Це суттєве питання для характеру, ідентичності та існування Православ’я. Це також проблема з серйозними наслідками для всієї Європи, а також для Африки, Близького Сходу та діаспорних православних громад у всьому світі.

Релігійний простір, організований навколо осі Київ-Москва, є початковим твором Вселенського Патріархату Константинополя та Візантійської імперії. Цей процес розпочався понад тисячу років тому з хрещенням Володимира, правителя Київської Русі, величезної території, що сполучала Балтику з Чорним морем. Протягом тривалого періоду відтоді політична карта цього регіону зазнавала послідовних змін, через які болісно поставала Україна та українська ідентичність. Упродовж усіх цих історичних потоків східне та західне християнство перетиналися, залишаючи по собі змішане релігійне середовище.

Росія також постала з цього початкового творіння. У 1589 році її Церква добилася від Вселенського Патріархату піднесення до Патріаршої гідності. Проте вже після падіння Константинополя під владу османів у 1453 році необґрунтована ідеологія про те, що Москва може стати наступником Константинополя як духовного лідера православного світу, почала пробивати собі дорогу. На думку її прихильників, Москва стане «Третім Римом» після «занепалого Другого» Константинополя. Ми багато разів говорили це в минулому і користуємося нагодою ще раз повторити: ніколи не було «Першого» і «Другого Риму?» тому ніколи не може існувати «Третій Рим». Є тільки Старий Рим і Новий Рим-Константинополь.

Релігійна традиція, передана Константинополем до Москви, незабаром зіткнулася з російською політичною владою. Царі, які змінювали один одного, нав’язували свою волю Церкві, перетворюючи її на простий інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей. Звісно, Російська Церква не завжди чи повністю дотримувалася цього. Монастирі служили притулками для автентичної релігійної віри. Однак у цьому величезному регіоні непоодинокі випадки інструменталізації релігії. Путінська Росія просто відновила і підкреслила цю «традицію».

Особливе значення в цьому відношенні має панславізм, ідеологія, згідно з якою всі слов’яни повинні бути об’єднані під проводом Москви. Ця глибоко расистська ідеологія ХІХ- го століття знайшла своє релігійне вираження в етнофілетизмі, засудженому як єресь Великим Константинопольським собором у 1872 році. Згідно з цим етнофілетизмом, автокефальні (тобто самоврядні) церкви не повинні засновуватися на основі місцевості. , але етнічної приналежності. Ця єресь була використана для узаконення інституту Болгарського екзархату в Османській імперії, як першого кроку до створення Болгарської держави. Це сприяло роз’єднанню християн на Балканах і поклало початок братовбивчим конфліктам і війнам. Сучасним втіленням етнофілетизму є фундаменталістська ідеологія « Русского мира»., «Русский мир». Цей вислів описує передбачувану цивілізаційну сферу, що включає Росію, Україну, Білорусь, а також етнічних росіян у всьому світі, політично та релігійно очолювана та керована московським центром. «Русский мир» представлений як відповідь «корумпованому Заходу». Ця ідеологія є основним інструментом «духовної» легітимації вторгнення в Україну.

Це факт, що антагонізм Москви щодо Константинополя вщух у комуністичний період, оскільки релігія переслідувалась радянським режимом. Зі свого боку, Вселенський Патріархат захищав російських емігрантів і приймав їхні релігійні громади у своїх діаспорних митрополіях. Однак час від часу, особливо після обрання Кирила патріархом Московським у 2009 році, антагонізм відновлювався. У свідомості російського політичного та релігійного керівництва релігія стала надто важливою як політичний і геостратегічний інструмент, щоб залишити її в руках Вселенського патріархату. У прагненні отримати провідну роль Москва використовувала кількісний аргумент. Стверджуючи тоді, що Російська Церква має під своїм впливом більшість православних віруючих, вона намагалася отримати першість у Православній Церкві. Цей аргумент був сильно використаний під час скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті в червні 2016 року. Відмова від цього аргументу стала основною причиною відмови Москви брати участь у цьому історичному для Православ’я соборному заході. Нещодавно розкольницька роль Москви також набула форми неканонічного проникнення в Африку, таким чином поставивши під сумнів виключну юрисдикцію Олександрійського православного патріархату на цьому континенті.

Тим часом Вселенський Патріархат неодноразово отримував чіткі вираження бажання як духовенства, так і політичного керівництва України до церковної незалежності від Москви. 5 січня 2019 року на Фанарі було підписано Томос про надання автокефалії Православній Церкві України. Вихід значної частини українського православного населення з-під опіки Москви позбавив Російську Церкву значної частини змісту її антиеклезіологічної заяви про її спробу провідної ролі в Православ’ї.

З розпадом Радянського Союзу та крахом комуністичної ідеології з’явилася псевдорелігія. Тоді старі імперські стратегії поєдналися з цинічними техніками та механізмами, розробленими та успадкованими від Радянського Союзу. Церква та державне керівництво в Росії співпрацювали у злочині агресії та поділяють відповідальність за вчинені злочини, як-от шокуюче викрадення українських дітей. Вони завдали величезних страждань не тільки українському народу, а й росіянам, які налічують понад сто тисяч жертв і відповідальність за жахливі звірства.

Триває серйозна дискусія щодо відновлення України після закінчення війни. Проте, поряд із питанням матеріальної реконструкції стоїть також питання «духовного відродження» не лише в Україні, а й у Росії. Потрібне повернення до джерел православної віри. Константинопольська Церква-Мати знову готова допомогти своїм дітям в Україні та Росії, як вона робила це неодноразово в минулому. Любов матері нескінченна? воно не знає меж. Саме таку любов представляє і виражає Вселенський Патріархат.

Так само наш міжрелігійний діалог має зосереджуватися не лише на способах протистояти та нейтралізувати здатність керівництва Московського Патріархату підривати єдність і теологічно легітимізувати злочинну поведінку. Наш спільний християнський обов’язок – використовувати наші сили діалогу, щоб повернути наших російських братів і сестер до нашої спільноти спільних цінностей.

Шановна аудиторія,

Українську кризу потрібно подолати рішучістю, справедливістю та солідарністю. Її результати відіграватимуть важливу роль у вирішенні інших завдань у ці важкі часи. Ми особливо вдячні організаторам за надану нам можливість представити позицію Вселенського Патріархату щодо цього складного та делікатного питання глобального значення. Бажаємо всім плідних обговорень і продуктивних результатів обговорення під час цього семінару. Нехай Бог любові та миру благословить усіх вас у вашому служінні та особистому житті! Дякую за вашу увагу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

+ ВАРФОЛОМІЙ

БОЖОЮ МИЛОСТЬЮ, АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ-НОВОГО РИМУ

І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ВСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ

НЕХАЙ БЛАГОДАТЬ І МИР НАШОГО ГОСПОДА І СПАСИТЕЛЯ ІСУСА ХРИСТА,

РАЗОМ З НАШОЮ МОЛИТВОЮ, БЛАГОСЛОВЕННЯМ І ПРОЩЕННЯМ БУДЬ З УСІМА

Чесні браття Архієреї та блаженні в Господі діти,

З волі і благодаті всемилостивого і всеблагого Бога, живучі вже в благословенному і благоговійному часі Тріоді, завтра ми вступаємо в Святий і Великий піст, арену посту і «чесного стриманості», що усувають пристрасті, під час якого розкривається глибина і багатство нашої Православної Традиції та пильна турбота Церкви про духовний розвиток своїх дітей. Як нагадує Святий і Великий Собор на Криті (червень 2016 р.), «Православна Церква, у суворій відповідності до апостольських заповідей, синодальних канонів і святоотцівської традиції в цілому, завжди проголошувала велике значення св. піст для нашого духовного життя та спасіння» (Важливість посту та його дотримання сьогодні, параграф 1).

У житті Церкви всі справи мають міцну богословську основу та сотеріологічну основу. Православні християни поділяють «спільну боротьбу» аскези та посту, «дякуючи за все» (Фес. 5:18). Церква запрошує своїх дітей здійснити шлях аскетичних вправ як подорож до Святої Пасхи. Центральним досвідом життя у Христі є те, що справжній аскетизм ніколи не зневіряється, оскільки він пройнятий очікуванням насолоди Воскресіння. Наша гімнографія говорить про «весну посту».

У цьому сенсі, далекий від атрибутів неоплатонічного дуалізму та відчужених зусиль «умертвити тіло», справжній аскетизм не може бути спрямований на викорінення «злого тіла» заради духу чи звільнення душі від муки своїх кайданів. Як наголошується, «у своєму автентичному вираженні аскетизмом спрямована не проти тіла, а проти пристрастей, коріння яких є духовним, тому що інтелект першим піддається пристрастям. Отже, тіло навряд чи є великим противником аскета».

Аскетичний подвиг має на меті подолання егоцентризму заради любові, яка «не шукає свого» і без якої ми залишаємося поневоленими в собі, у «ненаситному его» та його невгамовних бажаннях. Будучи егоцентричними, ми зменшуємось і втрачаємо свою творчість, як було сказано: «Все, що ми віддаємо, примножується; і все, що ми зберігаємо для себе, втрачається». Тому мудрість Отців і досвід Церкви пов’язують період посту з «злиттям милосердя», з добрими справами та людинолюбством, які є свідченням перевищення самолюбства та набуття екзистенційний повноти.

Така цілісність завжди є характерною рисою життя в Церкві. Літургійне життя, аскетизм та духовність, душпастирства та добре свідчення у світі є вираженням істини нашої віри, взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими елементами нашої християнської ідентичності, які поділяють есхатологічне Царство як точку відліку та орієнтиру, як а також повнота і виконання божественної Ікономії. У той час як церковне життя в усіх своїх проявах відображає і зображує прийдешнє Царство Отця, Сина і Святого Духа, таємниця Божественної Євхаристії є перш за все, як підкреслив нещодавно блаженної пам’яті покійний митрополит Пергамський Іоан, «показує Церкву в її повноті» (The Image of the Heavenly Kingdom, Megara 2013, p. 59). «Чисте причастя», перетворення нашого існування в церковне, як участь у Святій Євхаристії, є «кінцем» посту, «вінцем» і «нагородою» аскетичних змагань (див. Іоан Златоуст, Проповіді на Ісая VI: Про серафимів, PG 56.139).

Сьогодні, в епоху десакралізації життя, коли людство «надає великого значення зовсім незначним речам», наша християнська місія полягає в практичному піднесенні екзистенційною глибини нашого православного «триптиху духовності», як нерозривної єдності літургійного життя, аскетичний етос і солідарність, сутність революції цінностей у сфері етосу та цивілізації, сформованих вірою в Христа та божественно дарованою свободою дітей Божих. Вважаємо надзвичайно важливим, щоб ми пережили Святий і Великий Піст як одкровення та досвід справжнього значення свободи, «для якої Христос нас визволив» (Гал. 5:1).

З цими думками та почуттями любові та шани ми бажаємо вам, нашим найчеснішим братам у Христі та духовним дітям нашої Матері-Церкви в усьому світі, легкого шляху посту, благаючи на всіх вас благодать і милосердя Христа Бога нашого, що завжди тішить подвиги Свого народу. Йому належить благословенна і прославлена сила Царства нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Святий і Великий піст 2023

✠ ВАРФОЛОМІЙ Константинопольський,

Ваш ревний молитовник за всіх перед Богом

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Οικουμενικό Πατριαρχείο