Ваше Преосвященство, єпископ Галікарнаський, вл. Адріан,

Високоповажності, члени парламенту,

Шановний Генеральний консул України!

Ваші Високоповажності,

Всечесні отці,

Шановні члени місцевої української громади,

Улюблені в Господі духовні діти,

Минуло три роки з моменту несправедливого та нищівного вторгнення Російської Федерації в Україну. За цей час було втрачено незліченну кількість життів, зруйновано будинки та виселена цілі громади. Сім’ї залишаються розділеними, міста лежать у руїнах, а мільйони були змушені виїхати. Ця війна залишила глибокі рани — не лише на землі, але й у серцях тих, хто страждає.

Збираючись у молитві у цьому Святому Храмі, духовній домівці україномовних вірних у цьому Місті, ми підтверджуємо непохитну солідарність Матері-Церкви Константинополя з Україною. Ми з самого початку засуджували цю агресію, підтримували суверенітет України, виступали проти імперських амбіцій, яким немає місця в сучасному світі. Свята Велика Христова Церква не може залишатися байдужою, коли панує несправедливість.

Молимося за тих, хто загинув, за скорботних, поранених і переміщених, які прагнуть додому. Згадуємо сьогоднішнє Євангеліє, яке нагадує нам, що ми служимо Христові, служачи стражденним, вигнаним і ув’язненим. Бог не забуває біженців, які втратили свої домівки, роз’єднані родини та тих, хто в полоні. Ми ридаємо нашими серцями за дітей, вивезених з їхніх домівок та військовополонених. Нехай Господь утішить їхніх близьких, підтримає їх і забезпечить їх безпечне повернення.

Україна пережила величезні труднощі, зокрема Голодомор, штучний голод, який призвів до мільйонів смертей. Люди цих історичних земель зазнавали переслідувань і систематичних спроб стерти їх ідентичність. Проте в усі випробування вони залишалися непохитними, зберігаючи свою віру, мову та культуру. Сьогодні Україна знову бореться не лише за свою територіальну цілісність, а й за своє існування.

Жодна сила не може знищити дух народу, який не хоче бути зламаним. Жодна нація не має права нав’язувати свою волю іншій, і жодна влада не може стерти історію народу. Суверенітет України не підлягає дискусіям, і його не можна обговорювати під виглядом дипломатії.

Продовжуючи благати нашого Господа скерувати лідерів знайти мир, ми визнаємо, що справжній мир не може бути продиктований силою чи зовнішніми примхами. Цей процес має включати Україну як рівноправного учасника, утверджувати її право на безстрашне існування та оздоровлення спустошеної бойовими діями землі. Ми визнаємо невтомні зусилля Президента Зеленського щодо захисту та захисту суверенітету та цілісності України.

Міжнародне співтовариство не повинно дивитися вбік або бути введеним в оману неправдивими наративамі та дезінформацією. Вона не повинна дозволяти гнобленню існувати або йти на компроміси, які підривають основні права. Майбутнє має будуватися на міцному ґрунті міжнародного права, самовизначення та взаємної поваги, а не на примусі та підпорядкуванні.

Сьогодні, за календарем Православної Церкви, ми згадуємо Страшний суд. Цей день нагадує нам, що наші вчинки мають значення—що ми відповідальні за те, як реагуємо на страждання, злочини та тиранію. Війна в Україні – це не просто конфлікт між націями; Це моральний іспит для Європи і всього світу. Вона вимагає вибору між правдою й обманом, між справедливістю й гнобленням. Рішення, прийняті сьогодні, формуватимуть історію, визначаючи, чи переможе чесність, чи збережуться жорстокість і ненависть.

Готуючись до Святого і Великого посту, періоду роздумів і духовної віднови, ми молимося про відновлену відданість правді, примиренню та миру. Як Христове Воскресіння слідує за Його Страстями, так і ми віримо, що Україна воскресне, що темрява війни не встоять і що світло праведності знову засяє.

Вселенський Патріархат залишається непохитним у своїй відданості Україні та її благочестивому народу. Сподіваючись на швидке припинення конфлікту та зцілення поранених, ми продовжуватимемо говорити правду, виступати за справедливість і стояти поруч із тими, хто страждає. Ми очікуємо того дня, коли Україна і всі народи будуть жити в мирі, безпеці та волі.

Нехай Господь благословить Україну силою та витривалістю. Нехай Він потішить тих, хто сумує, зцілить тих, хто страждає, і принесе свободу полоненим. Нехай Він веде все людство до майбутнього, де панує чеснота, шанується правда, а гармонія стає реальністю.

бережи вас усіх Бог!

+ Варфоломій Константинопольський

23 лютого 2025 р. – М’ясна неділя, церква Святого Миколая, Стамбул

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

За своє життя щоденною сумлінною працею в Україні він зумів придбати понад сотню гектарів землі, мав комбайни, трактори, обладнаний будинок. І тут приходять «освободители». Як землевласник і заможний фермер, він «занесений до списків», а це означає — підвал, катування, розправа. Сім’я змушена тікати, кидаючи все, що було нажите важкою працею землероба. Їхній дім займає  приїжджий офіцер ФСБ, який живе зараз з якимись шльондрами, дім сина «освободители» також конфіскують для своїх потреб. Трактори, техніку, насіння зайди без сорому крадуть і кудись продають, маючи собі добрий “навар”.

Господар і законний власник – не витримує всього цього, починає тяжко хворіти, сумує. У підсумку – онкологічний діагноз і поступове помирання. «Як пробачити?» — питає він мене ледь чутним голосом. Я кажу: – «Розповідай Богу про свою кривду. Він знайде управу».

Олександр наполегливо шукав православного священика, який не належав до церкви патріарха Кирила. Пояснює: «Я не можу прийняти своє останнє причастя від тієї церкви, яка благословила знищення справи мого життя».

Я дивлюся на цю ситуацію і думаю про деяких моїх колишніх церковних друзів і колег, які люблять повоювати проти Варфоломія, «українських розкольників», «націоналістів» тощо. Але правда життя зовсім інша і пишеться вона її не ідеологами, а такими, як Олександр.

Олександру зараз дуже важко… Хто вірує в Бога, помоліться, будь ласка, за нього! Хто ні, просто пошліть йому трохи свого тепла! Я дуже зворушений цією історією.

прот. Георгій Рой, Литовський екзархат Константинопольського Патріархату

Переклад українською – «Київське Православ’я»

Щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішяться.

1 Кор. 12:25-26

Відповідальність Московського патріархату за Російсько-Українську війну, що триває, є очевидною. Такою ж очевидною є криза, в якій вона опиниться після закінчення війни та падіння путінського режиму. Зливаючись із цим режимом, Московський патріархат неминуче розділить із ним наслідки його краху.

Водночас, очевидно, й інше. У тій чи іншій конфігурації Росія залишиться, як і залишиться у ній спільнота віруючих людей. Ця спільнота, будучи розділеною, як і саме російське суспільство, багато в чому залишиться резервацією, в якій путінські доктрини зберігатимуться і консервуватимуться.

Якою буде роль Церкви в новому суспільстві? Чи має вона інший вихід, окрім як стати ізольованим лепрозорієм, який цілком себе дискредитував, і втратив будь-яке моральне право на присутність і участь у суспільному житті?

Мені здається, що це не єдиний можливий варіант. Однак, якщо Церква повернеться до того, що вона є за своєю природою, зайти назад можна буде лише через ті двері, якими вона вийшла.

Першим завданням Церкви є відновлення пам’яті, що вона є насправді.

І. Пам’ять, провина та майбутня відповідальність Церкви

Замість збереження пам’яті про своє минуле сьогодні інституційна Церква обрала шлях участі у будівництві нової громадянської релігії. Відповідаючи на пострадянську кризу ідентичності, ця релігія поставила собі за мету сакралізації радянського антихристиянського періоду Російської історії. Цей період не просто як сумісний з християнством, але як синтез комунізму і православ’я. Їхнє злиття в культі війни і перемоги і стає кульмінацією цієї релігії.

Наприклад, нещодавно виступаючи на конференції «Священна війна. Преображення Росії» митрополит Ставропольський Кирило, голова Синодального відділу із взаємодії зі збройними силами та правоохоронними органами, сказав, що згідно з переписом населення 1937 року більшість радянських громадян сповідували себе православними християнами. Він навів тому чимало прикладів, розповідаючи про те, як у розпал хрущовських гонінь маршал Жуков приїжджав із дочкою до Трійця-Сергієва Лаври, як маршал Чуйков під час Сталінградської битви носив у партбілеті молитву, а Генеральний штаб очолював Олександр Василевський — колишній семінарист та син священика. Зоя Космодем’янська, легендарна героїня партизанського руху, була онукою священика, а генерал Карбишев допомагав урятувати Трійцю-Сергієву Лавру від закриття у 1930-ті роки.

Наратив радянського православ’я будується на міфах. Казка про Сталіна і Матрону циркулює давно, так само як історії про хресні ходи з Тихвінською іконою навколо блокадного Ленінграда з благословення митрополита Гір Ліванських Іллі, обліт Москви з Казанською іконою Пресвятої Богородиці в грудні 1941 року, явлення Пресвятої Богородиці2 липня на Курській дузі перед битвою на Прохоровському полі, і таке інше. Саме наратив про те, що Росія перебуває у стані безперервної битви зі злом, є ідеологічною основою нинішньої війни. Віра Церкви та держави в те, що вони є нащадками переможцем, є для них ідеологічним паливом.

Зрозуміло, що цей тріумфальний наратив народної гордості навряд чи передбачає місце для народного сорому. Ліквідація «Меморіалу» була необхідною умовою для початку війни та неминучої нової хвилі репресій. Пропутінські активісти по-тихому знімають у багатьох містах таблички «останніх адрес», які встановлювалися на згадку про репресованих радянських громадян. Дано старт неофіційної кампанії демонтажу пам’ятників жертвам політичних репресій. Доля Юрія Дмитрієва, охоронця Сандармоха, відома всім. Офіційно Патріархат не бере участі в цьому процесі, але оцінка церковними діячами сталінського режиму як катехону, який утримав світ від торжества зла, безумовно робить свій внесок в офіційний порядок денний.

Якщо ж російська держава священна за своєю суттю, то Церква має бути їй слухняною за будь-яких обставин. Так, Олександр Щипков, Перший заступник голови Синодального відділу із взаємин Церкви із суспільством та ЗМІ, говорить про необхідність канонізації патріарха Сергія (Страгородського), автора знаменитої Декларації, підписаної ним у 1927 році. Зрозуміло, що йдеться про канонізацію не самої людини, а самого принципу безумовної лояльності Церкви до антихристиянської держави.

Домашня робота залишилася незробленою. Наприклад, згідно з Джейн Елліс, двома людьми, які свідчили в радянському суді проти о. Гліба Якуніна, відправленого за ґрати у 1980 році, були Олексій Осипов, професор МДА, та о. Йосип (Пустоутов), співробітник ВЗЦЗ [1]. Сьогодні Осипов залишається важливим та респектабельним професором Академії, а о. Йосип довгий час здійснює служіння на парафіях Московського патріархату у Німеччині.

Парадокс у тому, що у цій ідеології боротьби з нацизмом та неонацизмом навряд чи є місце для справжніх православних антифашистів. Так, ім’я Олександра Шмореля, члена «Білої Троянди», страченого у 1943 році та канонізованого РПЦЗ у 2012, у Росії практично невідоме. Цьому є просте пояснення. Його образ цілком розбиває класичне патріотичне уявлення про те, що під час війни, коли гинуть «наші хлопчики», будь-який опір їй є зрада, а кожен, хто чинить опір, — Юда. Шморель розгойдує човен, ллє воду до млина ворога, кидає виклик народній єдності, дискредитує армію, він — націонал-зрадник. Ім’я матері Марії (Скобцової), закатованої в Равенсбрюку, так і не було включено до святців Московського патріархату.

Мені розповіли історію про єпископа в Білорусі. Коли його було зведено на кафедру у 2021 році, у соборі було кілька ікон новомучеників. 2022 року він наказав винести деякі ікони, а їх друкований тираж спалити. Очевидно, що видимий образ тоталітарної держави, яка переслідує віруючих, є надто відвертим посиланням на сьогоднішній день.

Навряд чи дивно, що сьогодні Московський патріархат не заступився за сучасних політичних ув’язнених, багато з яких є православними людьми і керуються своєю вірою, як Володимир Кара-Мурза, якого нещодавно обміняли на кремлівського вбивцю. Для своїх антивоєнних кліриків Московський патріархат сам перетворився на репресивний орган.

Такий підхід навряд чи поєднується з пам’яттю новомучеників як одного з найважливіших свідчень в історії Церкви. Однак зберігати пам’ять про них замало. Інституційна церква має прийняти відповідальність не лише за свою історію за радянських часів, а й у попередній період, а саме за кризу російського суспільства, яка привела його до революції. Ми повинні усвідомити, що ми є не лише жертвами, і брати на себе відповідальність. За свідченням з 1920-х років, коли патріарх Тихон, намагаючись пояснити свої компромісні дії щодо влади, сказав, що не може спокійно жити, знаючи, як нудьгують у кайданах його побратими-архієреї, то почув у відповідь від митрополита Кирила (Смирнова): «Не думайте про нас, Ваша Святість. Ми тільки й придатні на те, щоб сидіти у в’язницях». Ці слова були сказані людиною, яка була готова взяти на себе відповідальність за виховання Церквою віруючих, які перетворилися на гонителів.

Отже, після війни Російська Церква зіткнеться з необхідністю вирішувати питання про вину та відповідальність, і до революції, і за радянських часів, і зараз. Нам необхідно зрозуміти, чому те, що багато хто з нас називали «церковним відродженням», обернулося моральною катастрофою.

Домашнє завдання доведеться виконати. Вчення про «священну війну», «Русский мир», Росію як катехон (2 Фес. 2.7) протягом своєї історії з’явилися задовго до лютого 2024 року. Сьогодні ці вчення проголошуються патріархом та z-проповідниками голосніше, ніж будь-коли. Доктрина «Російського світу», задумана наприкінці 1990-х років як альтернатива «ідентичності сорому» у відповідь на фрустрацію після розпаду СРСР, була взята в роботу Кремлем, щоб виправдати потребу у розширенні кордонів. Будучи сакралізованою Московським патріархатом, вона є фундаментальною для того, щоб подати напад на Україну як захист.

Після патріарха Кирила, який заявив, що загиблі на полі бою отримують прощення гріхів, російські єпископи заявляють, що їхня смерть прирівнюється до мученицької. Виняток не робиться навіть для звільнених злочинців, які масово мобілізуються, включаючи педофілів та людожерів. Це вчення є найважливішим богословським викликом, куди більш ніж древні єресі, але православний світ у своїй більшості перебуває в мовчанні. Ці доктрини потребують ретельного демонтажу та засудження всією повнотою Церкви.

Ми вже знаємо, якою буде відповідь інституційної Церкви на звинувачення. Ми почуємо приблизно таке: «Ми були під колосальним тиском держави. Нам потрібно було зберегти богослужбове життя за тих обставин, які були. Ніхто з тих, хто в безпеці відсиджувався на заході, не має права судити нас».

Зрозуміло, що Патріархат, як і суспільство, підлягає денацифікації і люстрації. Але чи буде він здатний на якийсь позитивний внесок?

ІІ. Росія та повоєнна Німеччина

Я вважаю, що досвід церков у повоєнній Німеччині може бути актуальним для Московського патріархату. Тим не менш, між двома ситуаціями є різниця, і не на користь Росії. Давайте придивимося до подібності та відмінності.

Подібності очевидні насамперед у ідеологіях тодішньої Німеччини та сучасної Росії. Німецький Sonderweg (особливий шлях) вже порівнювали з «Російською ідеєю» [2], яка трансформувалася в «Русский мир», і зрештою у віру в месіанське покликання німецького/російського народу. Пафос національної величі та переваги, опозиція ліберальної демократії, мілітаризація суспільства, ідеологія обложеної фортеці, культ героїчної смерті можуть бути названі загальними характеристиками, так само як і віра в духовну природу «богоданної» влади. У той час як Іван Ільїн, російський філософ у вигнанні, найбільш цитований Путіним, вихваляв німецький та італійський фашизм, Олександр Дугін, один із нинішніх ідеологів війни, зараз імпортує політичні ідеї та концепції з Німеччини 1930-х років у сучасну Росію.

По-перше, на момент приходу до влади нацистів німецьке суспільство було християнським, на відміну від пострадянського довоєнного суспільства.

По-друге, після війни Німеччина опинилася під зовнішньою окупацією. У разі Росії це малоймовірно, хоч і можливо у разі глобального ядерного конфлікту.

По-третє, в Німеччині як Євангелічна, так і Католицька церква йшли на певні компроміси в державі, яка була здатна генерувати свою ідеологію. Поділ проходив між християнськими групами, які вважали, що церковні інституції та структури повинні зберігатися, і тими, хто не вважав це за необхідне. У цьому сенсі їхнє становище було схожим переважно на Церкві в СРСР, ніж у сьогоденні. Можна побачити паралель між післяреволюційними роками в Росії та католицькою Церквою в Німеччині, яка пройшла шлях від конфронтації з націонал-соціалістичним рухом до компромісу після приходу нацистів до влади у 1930-ті роки. Можна побачити смислову подібність між конкордатом Ватикану та Берліна, підписаним 20 липня 1933 року, та Декларацією, підписаною митрополитом Сергієм 29 липня 1927 року. Втім, і тоді стан справ у СРСР був набагато гірший, ніж у Німеччині. Конкордат визнавав за Церквою права. У Декларації ні про які права не йшлося. Так чи інакше, Церква не була у центрі виробництва ні нацистської, ні комуністичної ідеології. Сьогодні справи значно гірші. Московський патріархат не просто стоїть на службі у держави, а й сам робить внесок у виробництво войовничої ідеології зі щирістю, яку ніяк не запідозрити у двоєдушності.

По-четверте, в сучасній Росії важко говорити про систематичний антипутінський християнський рух. Німеччина була у кращому становищі. На території самої Німеччини діяло християнське опір, головним чином серед духовенства. За межами Німеччини християнський опір був в еміграції — у Скандинавії, Швейцарії, Латинській Америці, США, і навіть у СРСР, де 1943 року було сформовано комітет «Вільна Німеччина». І католики, і протестанти могли звертатися через нього до співвітчизників за допомогою радіо та листівок. Однією з головних тем був національний лідер, який був готовий пожертвувати будь-якою кількістю громадян задля збереження диктатури та його напускне благочестя. 17 грудня 1943 року Євангелічні та Католицькі лідери комітету звернулися до німецького народу із закликом до покаяння. Важливою частиною їхнього послання була відповідальність церков за національну катастрофу. Керівництво Німецької Євангелічної Церкви було оголошено неспроможним. Комітет закликав Церкву бути собою, ставлячи на перше місце послух Богові, а не державі.

Після війни саме встановлення Сповідної церкви сприяло розбудові німецької Церкви та її реінтеграції у світову християнську спільноту. Це має стати напрямом і для російської Церкви, але на іншому рівні зовсім не на тому, що ми називаємо «екуменізмом» сьогодні. Коли Церква ототожнює себе з всесвітньою християнською спільнотою, влада не може перетворити її на інструмент.

Ухвалення моральної відповідальності у Німеччині було тривалим процесом, який тривав до часів, у які ми вже були. Багато німців старшого покоління продовжували вірити, що війна була неминуча, щоб уникнути нападу зі Сходу чи Заходу. Російська дослідниця Людмила Бровко зазначає, що і до, і під час, і після війни ахіллесовою п’ятою німецьких християн був патріотизм. Вони бачили у своїй вірності державі основну громадянську та релігійну чесноту. Хіба можна в цьому помилитись? На її думку, це і було те питання, яке не тільки не перешкоджало їм прийняттю лжевчень під час війни, але і після її закінчення заважало прийняти свою провину та відповідальність [3]. Перегляд патріотизму як основної релігійної та громадянської чесноти стане одним із найважливіших завдань.

Таким чином, ми бачимо, що Московський патріархат, знекровлений радянською державою, не в змозі зробити ядро, аналогічне «Церкві Сповідників» або «Сповідному фронту» в Німеччині. Тим не менш, завдання залишається тим самим. У Німеччині голос меншості після війни став мейнстрімом. Те саме має статися і в Росії.

Штутгартська декларація 1945 року гласила: «Разом із нашим народом у великій спільноті ми солідарні у його стражданнях, але також і у його вині. Ми сумуємо про те, що не стояли за свої переконання більш мужньо, не молилися більш віддано, не вірили більш радісно і не любили гарячіше».

Я ставлю собі питання. Бременська декларація була підписана задовго до цього, ще в 1934 році, і стверджувала, що віра Церкви страждає від того, що їй «постійно і систематично перешкоджають і її сковують чужі принципи, нав’язані як лідерами та представниками «німецьких християн», так та церковним керівництвом. Коли ці принципи визнаються вірними, церква перестає бути церквою». Чи може бути так, що ця декларація зробила Штутгартську декларацію можливою, і дала право Церкві, яка морально скомпрометувала себе, говорити після закінчення війни?

Якщо це так, то чи можемо ми сказати, що лист, який закликає до негайного припинення вогню, який вийшов 1 березня 2022 року і був підписаний майже 300 священиками, залишає відчинені двері для Російської Церкви, щоб говорити в майбутньому?

У Російській Церкві, як і в суспільстві, є здоровий сегмент, якому доведеться взяти на себе відповідальність за її долю. Звичайно, коли ми говоримо про Російську Церкву, ми говоримо не лише про клір. Деякі лідери опозиції, як ми вже сказали, відкрито сповідають себе православними християнами.

Але одного відкритого листа недостатньо. Тому наш фонд «Мир Всім» є таким важливим

ІІІ. Мир Усім: маяк надії серед переслідування

Фонд «Мир Всім» виник тоді, коли стало зрозуміло, що переслідування антивоєнних священиків у Росії стає систематичним. На цей момент близько десяти священиків було відсторонено від служіння за відмову читати молитву про перемогу «Святої Росії» і за публічну незгоду з так званою «священною війною». Засновниками були о. Валеріан Дунін-Барковський, журналістка Світлана Непліх-Томас, музикант Павло Фахртдінов та я. Потрібно було щось робити, причому терміново.

Сьогодні «Мир Усім» допомагає або координує допомогу близько 30 священикам, більшість яких піддалися переслідуванням після відмови читати сумнозвісну молитву про «Святу Росію». Яскравий приклад — о. Іоан Коваль, який був вивержений із сану за те, що слово «перемога» у цій молитві змінив на слово «мир». Деякі зі священиків, яких підтримує фонд, залишили Росію, дехто залишився. Багато хто з них зберігає анонімність, щоб не ставити під додатковий удар себе та свої сім’ї.

У 2023 році Public Orthodoxy надрукував мою статтю «Мучеництво без чудес», де йшлося про те, як церковна спільнота може розділитися у питанні про те, чи є гоніння на християн чи їх немає. Для нас переслідування кліриків, керованих своєю вірою, є очевидним, і їм потрібна допомога.

Початковою метою фонду було надання допомоги священикам та їхнім сім’ям. Але Мир усім ніколи не був тільки про гроші. Ми намагаємось дати цим сміливим священикам почуття солідарності — особливо тим, хто у глибинці і відрізаний від одностайних побратимів. Ми також даємо їм платформу, з якої можуть почути їх. Через наш Телеграм-канал та відеозаписи проповідей, які публікує НО Медіа – офіційний канал Нобелівського лауреата Нової Газети – ці священики звертаються до тисяч людей, озвучуючи тих, хто примушений до мовчання.

Коли було опубліковано «Наказ Всесвітнього Російського Народного Собору», троє священиків, пов’язаних із «Мир Усім», висловилися про нього, піддавши його суворій критиці.

Наш фонд оприлюднив механізми політичних репресій усередині Російської Православної Церкви. Коли один із наших підопічних священиків був викликаний на засідання єпархіальної дисциплінарної комісії внаслідок відмови читати згадану молитву, ми опублікували стенограму засідання, яка показує, як церковне право використовується як інструмент політичного переслідування.

Таким чином, ми показали всьому світу, що Російська Православна Церква — це не моноліт, який тотальна підтримує путінізм і війну. Такі священики, як о. Вадим Пермінов стали героями нашого часу: фільм Заборонені переглянули сотні тисяч глядачів. Історія про російських священиків, що протистоять війні, стала відома всім. Чи є російськомовне опозиційне медіа, яке не розповіло б про їхню долю.

Ця підтримка є вкрай важливою для антивоєнних росіян, особливо для православних християн, багато хто з них перестав ходити в храмі або брати участь у богослужіннях. Листи та коментарі під нашими відео говорять про те, що для багатьох із них «Мир Усім» став єдиною ниткою, яка пов’язує їх із Церквою.

Виклики, які стоять перед нами, також серйозні. Юридична реєстрація фонду «Мир Усім» у Німеччині – це довгий процес, який ще не завершено. Нам доводиться використовувати платформи на зразок GoFundMe для збору коштів. Прямі перекази коштів з Європи та США до Росії неможливі. Головне – наша допомога залишається тактичною, а не стратегічною. Ми хотіли б надавати довгострокову допомогу, незалежно від того, чи залишаються наші підопічні в Росії, чи змушені виїхати. Ми хотіли б допомогти їм досягти фінансової самостійності, особливо на час придбання нової спеціальності.

Для священиків, вивержених із сану, є теоретична можливість апеляції у Вселенському Патріархаті, а потім прийняття іншою православною юрисдикцією, але поки що був лише один такий випадок, і перспектива залишається неясною. Життєва важливо, щоб повнота Православної Церкви могла створити дорожню карту для священиків, які гнані лише за відмову підтримувати націоналістичні та мілітарні вчення.

Історія післявоєнної Німеччини показує нам, що голос гнаної меншини може бути дороговказом для народу і Церкви, які перебувають у пошуках спокути після падіння диктатури. Як Сповідуюча церква відіграла ключову роль протистоянні нацистської ідеології, і потім сприяла моральному переродженню Німеччини, і голоси гнаних російських священиків можуть бути основою відновлення і зцілення Російської Православної Церкви.

У цьому сенсі, православний світ потребує «Мир Усім» так само, як і сам фонд потребує допомоги. Боротьба цих священиків стає дзеркалом для Всесвітнього Православ’я, перед яким можна задуматися про власні моральні зобов’язання, свою роль у утвердженні істини, і свою готовність протистояти спотворенням віри земною владою.

Світова православна спільнота покликана до того, щоб

1. Визнати існуючі загрози православному віровченню, включаючи небезпеку злиття націоналізму з християнським богослов’ям.

2. Проявити солідарність у допомозі тим, хто є гнаним, пропонуючи матеріальну, моральну та духовну допомогу тим, хто протистоїть спотворенням віри.

3. Допомогти Руській Православній Церкві знайти нову мову, щоб перебдуватися наново після війни, чесно звертаючись до своїх віруючих, до російського народу та до всього світу.

Кінець кінцем, «Мир Усім» — це унікальний шанс (хоч і не гарантія), образу майбутнього Руської Православної Церкви. У цьому майбутньому буде непросто зорієнтуватись, але образ, який ми формуємо зараз, є надія на щось більше у майбутньому, ніж розчарування щодо пособництва агресору у минулому. Це можливість будувати церковне життя на основі істинного християнського свідчення, сміливості та правди.

Посилання:

[1] Ellis, J. The Russian Orthodox Church: A Contemporary History. Indiana University Press, 1986. P. 439.

[2] E.g. Ідеологія «особливого шляху» у Росії та Німеччині: витоки, зміст, наслідки. За ред. Е.А. Паїна. Москва, 2010. Також: Хайкін, Б.Л. «Особливі шляхи» Росії та Німеччини у ХХ столітті: «Подолання минулого» у культурі пам’яті. Нове минуле/The New Past, no. 3, 2019. pp. Дубіна Ст. «Особливий шлях» теорії Sonderweg в інтерпретації національної історії. Цит. по: особливий шлях: від ідеології до методу. Москва, 2018. Ст. 459-477.

[3] Бровко Л.М. Церква та Третій рейх. СПб, 2013. pp.

протоієрей Андрій Кордочкін, клірик Бельгійської архієпископії та екзархату Нідерландів і Люксембургу (Вселенський патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Протягом десятиліть західні політики, церковні діячі та дослідники розглядали РПЦ як релігійну організацію з довгою історією, але не оцінювали належним чином її значення як опори російського впливу. РПЦ була присутня в Європі та інших частинах світу та поширилася на нові території. В Європі було можливо будувати церкви в кількох стратегічно важливих місцях до і після початку нового тисячолітя.

Після повномасштабної війни, громади РПЦ у Західній Європі вперше пережили глибоке потрясіння, коли певна кількість священиків і парафій залишили РПЦ. Проте, залежно від місцевих церковних лідерів, реакція щодо того, як говорити про війну та описувати роль РПЦ, була суттєво різною.

Особливо у Східній Європі, де є значна російська православна громада, це призвело до гарячих публічних дебатів щодо присутності РПЦ і до зусиль місцевої державної влади мінімізувати вплив Патріарха Кирила. В Естонії, найменшої з балтійських республік, розташованих на східному узбережжі Балтійського моря, митрополит Євгеній, громадянин Росії, який є лідером Естонської Православної Церкви Московського Патріархату (ЕПЦ МП), зробив кілька суперечливих заяв. У 2024 році це призвело до рішення влади Естонії не продовжувати йому дозвіл на проживання. 6 травня 2024 року, невдовзі після аналогічної заяви Парламентської асамблеї Ради Європи, парламент Естонії оголосив РПЦ організацією, що підтримує агресію.

Якщо у 2022 році спільнота ЕПЦ МП опублікувала два публічних листи із закликом до митрополита Євгенія однозначно дистанціюватися від Патріарха Кирила, то в ході війни спільнота ЕПЦ МП дедалі частіше звинувачувала естонську державу у переслідуванні та не виступали проти церковного керівництва. Хоча держава справді зайняла більш жорстку позицію щодо церкви та її публічного виступу, але щоб зрозуміти причини цього, потрібно прослідкувати всю хронологію подій з 2022 року, адже повідомлення ЕПЦ МП показують, наскільки церква причетна до просування російських наративів у конфлікті з історією та самовизначенням решти естонського суспільства. Ця закономірність стосується інших країн зі схожою історією.

Тоді як в Україні після ухвалення законопроекту №8371 з’явилися ознаки того, що за посередництва Української держави та залучення Вселенського патріархату Українська Православна Церква Московського патріархату може вийти з канонічних структур РПЦ, 21 серпня в Естонії єпископ Даниїл (Лепіск) оголосив, що канонічні зв’язки з Російською Православною Церквою залишаться в сил. За цих обставин навряд чи є сенс вести переговори з Православною Церквою Естонії. Водночас ЕПЦ МП продовжує подавати російський імперіалістичний підхід до історії в естонських ЗМІ як противагу поглядам митрополита Стефана з Естонської Православної Церкви.

Ставлення російської православної громади в Естонії насамперед відображає плутанину щодо того, як діяти після війни. Важливо зосередитися на тому, як різні спільноти оцінюють те, що насправді відбувається в Росії, історію РПЦ та її у війні, що триває. РПЦ також веде ідеологічну війну, і питання в тому, які стовпи цієї війни і хто саме її веде?

На Заході та серед російських емігрантів винуватцями цієї війни вважають Путіна та його найближчих соратників. У церковному випадку зазвичай згадують лише Патріарха Кирила. Таке уявлення неправильне. По-перше, за патріархом стоїть цілий апарат РПЦ, який відшліфовує свої послання. По-друге, ми також повинні враховувати колективну відповідальність церкви за донесення цих послань до громадськості. Кілька єпископів були присутні на Всесвітньому російському народному соборі в березні 2024 року, де війну назвали Священною. Однак немає архієреїв РПЦ, які б публічно протистояли головній лінії церкви. Імперіалістичне самоуявлення без будь-якої критики висувається більшістю представників РПЦ, навіть незважаючи на невеликий опір війні всередині церкви. Звісно, є й священики, які мовчать. Дехто вважає нинішні методи церкви неправильними, але ідентичність РПЦ, її уявлення про свою канонічну територію, історія тощо не критикуються.

Але саме історія РПЦ є ідеологічною основою війни. Алар Кілп з Тартуського університету вивчив проповіді та виступи патріарха і дійшов висновку, що РПЦ почала просувати імперіалістичний світогляд одразу після розпаду Радянського Союзу. Він набрав обертів наприкінці 90-х.

Ми бачимо це зараз, коли Кирило говорить про «святу Русь», «русский мир» тощо. Нещодавно ЕПЦ МП, реагуючи на Всесвітній російський народний собор, заявила (не згадуючи Кирила), що концепція «русского мира» стоїть вище Євангелія. У зв’язку з цим, наскільки коротка пам’ять церкви в Естонії?

Починаючи з 2009 року ЕПЦ МП видав ряд книг за підтримки фонду «Русский мир». Навіть книга Олексія II про православну віру в Естонії видана частково на російські гроші.

Більш важливим є історичний наратив, поданий у цих книгах. Десятиліттями EПЦ MП просувала альтернативний наратив історії Естонії.

Наразі відомо, що в контексті російської агресії в Україні РПЦ і Путін говорять про єдину християнську тисячолітню Русь, яку необхідно захистити. Ця імперіалістична історія є наріжним каменем офіційної історіографії EПЦ MП.

В естонському контексті наріжним каменем російської імперської історії є уявлення про те, що російське православ’я закріпилося в Естонії в XI і XII століттях. Востаннє про це митрополит Євгеній згадував у вересні 2022 року в журналі ЕПЦ МП «Православный Собесьдникъ», намагаючись виправдати, чому РПЦ і ЕПЦ МП, а не Православна Церква Естонії (автономна церква в юрисдикції Вселенського Патріархату ), має право працювати там.

Це твердження є проблематичним як історично — ми не знаємо нічого певного про православне поселення тут у той час, — з точки зору церковної історії та канонічного права. РПЦ поширилася на територію Естонії лише у зв’язку з експансією Російської імперії у XVIII ст., а серед населення поширилася лише з XIX ст. Згідно з Томосом Московського патріархату 1589 року, Естонія не вважалася частиною РПЦ [1].

Проте ЕПЦ МП підкреслює, що Естонія – це споконвічно російська територія, де вже багато століть тому було пролита російська кров. Таким чином, події 1920-х років, коли естонська православна громада перейшла до Вселенського Патріархату, вважаються неканонічними та націоналістичними. Історики ЕПЦ МП не усвідомили, що прагнення до церковної незалежності було результатом російського імперіалістичного націоналізму. Націоналізм для естонських православних розглядався як протидія попередньому російському націоналізму [2]. Хоча в РПЦ Російської імперії були представлені люди різних етнічних груп, церква була переважно російською націоналістичною церквою за своєю мовою, культурою та традиціями.

Історіографія РПЦ натомість наголошує на тому, що РПЦ була і залишається багатонаціональною церквою. Можливо, це пояснює хвилюючу реакцію на критику етнофілетизму — російського імперіалістичного ультранаціоналізму — всередині РПЦ.

Естонці, захисники РПЦ, мотивовані націоналізмом. Цей конфлікт чітко проглядається в працях священнослужителів РПЦ лише кілька років тому (у колективній монографії «Eesti Õigeusu Kirik: 100 aastat autonoomiat», 2021), в яких описується діяльність естонської православної громади та її лідера митрополита Олександра (Паулуса) в 1920-1930-х рр. як політично вмотивований, націоналістичний, неканонічний.

У той же час політика російського уряду в 1890-х роках зображується позитивно, і цей період описується як період, «коли Російська держава вперше почала послідовно піклуватися про народи балтійських губерній», як писав митрополит Євгеній у 2021 році.

Таким чином, Естонія плавно вписується в російський релігійний і культурний простір, іноді з характерним балтійським відтінком.

Нарешті, ігнорується той факт, що Радянський Союз окупував Естонію в 1939 році, а натомість наголошується на досягненнях Червоної армії у звільненні Європи від нацизму. Але це була та сама армія, яка після перемоги над німцями не повернулася в Росію, а продовжувала окупацію Естонії, незалежну країну, майже 50 років. 9 травня митрополит Євгеній відвідав радянський меморіал у Таллінні. Незважаючи на те, що після початку російської вторгнення в Україну у 2022 році, всі публічні збори для прославлення радянської армії були заборонені як непряме прославлення російської армії, він все ж таки знайшов спосіб відвідати меморіал на вул. «Десятого травня».

Тому важко говорити про ЕПЦ МП як про організацію, яка могла б інтегрувати російськомовну громаду в естонське суспільство. Протягом останніх десятиліть вона не виробила практик, характерних для помісної церкви, але все ще зберігає образ імперського православ’я – того самого, яке підживлює нинішню війну. Таким чином, релігія стоїть на службі російської імперської історії та політичних амбіцій російської держави. Використовуючи історичні наративи, вона кидає виклик суверенітету Естонії.

Духовенство ЕПЦ МП також потребує уваги. У той час як ПЦЕ готує своє духовенство в семінарії, розташованій в Естонії, переважна більшість священнослужителів ЕПЦ МП є російськомовними священиками, які отримали освіту в російських семінаріях і академіях. Згромадження ЕПЦ МП залишаються переважно російськомовними, за деякими винятками.

Тому ЕПЦ МП більш-менш ізольована в естонському суспільстві, а відносини з іншими християнськими церквами відносно скромні. Особисті стосунки між священнослужителями більш поширені, але й вони рідкісні. У цій ситуації митрополиту Євгенію та іншим було легко стверджувати, що церква зазнала нападу.

За місяць до агресії проти України 2022 року ЕПЦ МП випустила спецвипуск журналу «Православный Собесьдникъ» естонською та російською мовами (зазвичай виходить лише російською), критикуючи незалежність Православної Церкви України та відстоюючи історичне право РПЦ. на естонську землю. Ці заяви часто зустрічаються в періодичних виданнях ЕПЦ МП, як і численні посилання на заяви Патріарха Кирила.

Наприклад, у листопаді 2018 року, через чотири роки після того, як Росія почала вторгнення в Україну, «Православный Собесьдникъ» опублікував статтю про православний фестиваль у Москві, де естонський учасник попросив інструкцій у патріарха Кирила, як православним діяти в часи сум’яття. Мова йшла про майбутнє православ’я у зв’язку з подіями в Україні. Естонський делегат описав 1990-ті роки, коли в Естонії виник конфлікт між двома православними громадами, і стверджував, що РПЦ зберегла свої позиції в Естонії, бо православна громада вийшла на вулиці. Кирило пояснив, що план руйнування єдності РПЦ має глобальний вимір. Це була не просто боротьба за юрисдикцію, а боротьба за знищення єдиної сильної православної держави у світі. За словами Кирила, РПЦ була вільна від глобального обману (ідеології ліберального Заходу). Чи тільки Московський єпископ говорив до своєї пастви?

Таким чином російськомовна громада ЕПЦ МП утримується під ідеологічним впливом РПЦ. Ідеологія великоросійської імперії культивувалася серед російського населення Естонії так довго, що їхня ідентичність нерозривно з нею пов’язана. Це також ускладнює їм діагностику нинішньої війни, тому що навіть якщо вони засуджують Путіна, це не означає, що вони готові переоцінити російську імперську ідеологію.

Це тим складніше, що в Росії Патріарх Кирило займається ідеологічним обґрунтуванням цієї війни. Війну перетворили на ідеологічну зброю за допомогою імперіалістичного підходу до історії. Тому через два з половиною роки жодного суттєвого альтернативного підходу до російського минулого не виникло і, ймовірно, не з’явиться найближчим часом. Путін може піти, але з імперіалізмом все ще в порядку, що становить загрозу не лише для Естонії, а й для самої Росії, бо без переоцінки імперського минулого немає надії на нову Росію.

Посилання:

1. No 28. 1589 .г май. — Грамота уложенная об учреждении Московского патриархата. – L’idea di Roma a Mosca. Secoli XV-XVI. Fonti per la storia del pensiero sociale russo. Идея Рима в Москве. XV–XVI века. Источники по истории русской общественной мысли. Roma, 1989, 185–191.

2. Priit Rohtmets, Toomas Schvak. The establishment of the Estonian Apostolic Orthodox Church: history and interpretations. – Usuteaduslik Ajakiri, 84 (1) 2023, 1−35.

Прійт Рохтметс, доцент Тартуського університету та професор історії Церкви Теологічного інституту Естонської Євангелічно-Лютеранської Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Спаси, помилуй та збережи слуг Твоїх, снайперів українських, яких Ти обрав як молот військовий, щоб зброєю своєю захищали Правду Твою й народ український від війська сатанинського, що повстали проти нас по задуму злого! Нехай переможним буде їх шлях, нехай щезне ворог з землі нашої, як тане віск від лиця вогню; нехай загине військо бісівське від рухи тих‚ хто любить Тебе і хто ходить у заповітах Твоїх!

Благослови, Людинолюбний, службу та бій правдивий снайперів наших на всякому місці володарства Твого, що на захист Правди Твоєї та народу нашого українського здійсняється. Вклади в серця їх хоробрість і повну надію на волю Твою.

Поверни їх здоровими та благополучними в дім батьківський, щоб мирне та безгрішне життя прожили і Небесне Царство Твоє наслідують. Амін.

Донатимо на українських снайперів!

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

В телеграм каналах ресурсів УПЦ МП стоїть вій: не можна піддаватися бажанню помсти, бо це буде нескінченне коло насилля!

Ну що ж, розберемося.

По-перше, бажанням помсти ворогам, що діють як орки сповнена Біблія! Нехай погортають хоча книгу Псалмів – там написано набагато різкіше, ніж сьогодні писали українці. Постійна вимога від Бога справедливості та помсти – це фундамент! Побажання любові – це далека надбудова. І якщо зараз Бог не карає, то мають карати цивілізовані народи за ці свідомі злочини.

Нагадую, Х-101 заходила на ціль Охматдит, і це не помилка – відхилення цієї ракети 10 метрів!

По-друге, чим швидше зупиняти Гітлера, тим менше жертв.

Путін – це сучасний Гітлер.

Наш обов’язок і також обов’язок всього цивілізованого світу – зупинити сучасного Гітлера і його соратників прямо зараз.

По-третє, якби ми не мстилися армії орків не лежали б землі, а нестримно сунули на Захід. Наша помста ефективна, ворог вдається до терору проти дітей від безсилля, передчуваючи цьогорічну поразку.

По-четверте, терористичні дії вимагають відповіді. Так, ця відповідь може супроводжуватися почуттям помсти. Але саме бажання помсти не може бути основним мотивом. Усвідомлення, що обов’язок всіх урядів, всіх християн, всіх громадян воювати з терористами – це прописано в соціальному вчені церков ще до ситуації з 11 вересня.

По-п’яте, розмірковувати «давайте здаймося терористам і зупинимо коло насилля»- це не розуміти природи тероризму. Мета терору – утвердження себе шляхом прямої дії всупереч всьому! Насилля заради самого насилля. Руйнування заради Руйнування. І тут два моменти:

Найголовніше: якби українці здалися, вже б майже всі були б вбиті. Це просто факт, що витікає з самої природи режиму, який запустив ракети по дитячій лікарні, по корпусу де отримували допомогу діти онкохворі, діти, що потребують діалізу, діти із складними випадками з усієї України.

Ще більш головне: немає кола насилля!!! Наша помста не викличе у противника бажання ще більшого насилля!!! Противник і так завжди налаштований на максимальне насилля!!!

Тому – на терор має бути відповідь. Якщо її немає або вона слабка – терор лише зростає!!!

Прямо зараз збираємо на найдалекобійнішу гвинтівку помсти 375го калібру для дівчини-снайпера!!! Серед іншого і щоб помстися!

Визнати мають всі: У нас і у всього людства Війна. Або ми їх або вони нас.

У нас немає вибору здатися.

У нас є один вибір – перемогти агресора.

І помстися!

Тому – донатмо на найдалекобійнішу гвинтівку для дівчини, що добровільно стала снайпером!!!

Це хороша можливість відповісти терористам, помстися і наблизити Перемогу!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

пейпал teamyuri80@gmail.com

Військовий шлях я вибрав для служіння Тобі.

Я снайперську долю собі обрав, щоб захистити життя та врятувати невинних.

Пробач, Господи, якщо мій шлях здається дивним, але я вірю, що ти керуєш моїми діями.

Даруй мені силу і мудрість, Господи, щоб уникати брехні та несправедливості.

Снайпер – це не просто обрання моє, а й покликання, яке мені дав Ти, Вседержитель.

Допоможи мені встояти перед спокусами у моїй роботі, щоб ніколи не зробити чорні справи.

Даруй мені точний приціл і стійкість духу, щоб ніколи не дати ворогам перемогти.

І якщо одного разу мій шлях закінчиться тут, допоможи мені зустріти Тебе з чистим серцем.

Згадай, Господи, що я служив за Твоєю волею, не для слави та почестей, але для оборони людського життя народу Твого.

Вірю, що Ти оціниш моє служіння, і приймеш мене в Твоє вічне Царство.

Дякую Тобі, Господи, за можливість служити Тобі та рятувати побратимів моїх та народ мій.

Помолися за нас, воїнів та захисників, І нехай ми завжди будемо під Твоїм захистом.

Амінь.

Донатимо на супер-патрони найкращим снайперам України!!!

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

пейпал teamyuri80@gmail.com

]]> http://kyiv-pravosl.info/2024/06/25/molytva-snajpera-z-hretskoho-molytovnyka-1944-rik/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2024/05/24/relihijnyj-plyuralizm-v-ukrajini-teolohichne-obgruntuvannya/ http://kyiv-pravosl.info/2024/05/24/relihijnyj-plyuralizm-v-ukrajini-teolohichne-obgruntuvannya/#comments Fri, 24 May 2024 10:33:43 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=9449 Continue reading →]]> Україна опинилася на роздоріжжі, її владі та громадянам належить вирішити, як краще вибудувати відносини між церквою, державою та суспільством. Є два шляхи, і я вважаю, що християнське віровчення спонукає віруючих України обрати другий шлях, а не перший. Пишу про це як богослов, а не як експерт із питань права; як протестант, а не православний; і як американець, а не українець.

Перший шлях веде до створення національної церкви. І тут одна певна церква набуває особливого правового статусу в державі, оскільки вважається, що вона найкраще втілює особливий релігійний світогляд, який поділяють громадяни цієї країни. Устрій національної церкви характерний для багатьох європейських країн: на думку відразу приходять Англія (Англіканська церква), Швеція (Церква Швеції) та Польща (Польська католицька церква).

Національною церквою може бути, хоча це і не обов’язкова умова, державна церква, яка користується юридичними привілеями або особливими урядовими пільгами, наприклад, фінансовою підтримкою, недоступною іншим релігійним організаціям.

У будь-якому випадку (тобто установи чи скасування) держава (іноді прямо у своїй конституції) офіційно визнає, що одна конкретна церква найкраще виражає та зберігає суттєвий елемент національної ідентичності. Представники цієї церкви можуть займати чільне місце на цивільних святах, присвячених пам’ятним подіям в історії країни, а також на особливих державних заходах, де церковні та політичні лідери виступають разом на знак національної солідарності. Багато, можливо навіть більшість громадян країни, незалежно від того, чи є вони практикуючими віруючими чи ні, ідентифікуватимуть себе з цією церквою та звертатимуться до неї за допомогою у проведенні соціальних обрядів: хрещення дітей, весілля та похорону. Різними способами держава та її народ вшановують цю церкву і сподіваються, що її лідери звертатимуться до них і об’єднуватимуть націю навколо цінностей, що становлять особливе значення для всіх.

Національна церква може, але не обов’язково повинна обмежувати свободу віросповідання. Інші релігійні групи також повинні мати можливість вільно діяти. Проте, як правило, вони сприйматимуть себе — і вона сприймається національною церквою та суспільством загалом — як меншість. Їхнє коріння може бути менш давнім, ніж у національної церкви, або лежати за межами території нації, навіть якщо громада вже давно існує в її межах. Цікаво, що навіть самі представники цих релігійних меншин можуть підтримувати ідею національної церкви — не тому, що збираються до неї належати, а скоріше тому, що в ній бачать засіб об’єднання країни навколо загальної історичної ідентичності.

Якби Україна пішла цим шляхом, Православна церква України (ПЦУ), швидше за все, стала б національною церквою. У цьому випадку вона б претендувала на суспільно-політичний вплив, більш значущий для життя нації, ніж інші церкви та релігійні об’єднання країни. Однак рух у цьому напрямі вимагатиме вирішення цілої низки складних проблем, які найкраще вирішувати в умовах миру, а не війни. Чи користуватиметься така національна церква певним статусом на державному рівні? Якими правовими установами чи іншими державними заходами буде забезпечено її особливий статус? Як ця церква будуватиме свої стосунки з іншими церквами та релігійними громадами? Наскільки твердо ця церква готова визнавати права релігійних меншин і наскільки добре держава була б готова захищати ці меншини?

Другий шлях дозволить Україні наблизитися до американської моделі, яка не передбачає національної церкви. У цьому випадку українське суспільство високо цінуватиме релігійний плюралізм та відкрито допускатиме релігійну конкуренцію. Держава відмовилася б визнавати за якоюсь конкретною церквою привілейоване становище лише на тій підставі, що вона краща за інші представляє самобутню спадщину нації. Закони країни дозволять будь-якій групі громадян легко організувати нову релігійну громаду, незалежно від того, де її коріння — місцеве або зовнішнє. Доки церковне об’єднання діє в рамках закону, воно самостійно регулюватиме своє життя, без втручання держави. Деякі церкви та релігійні організації ототожнювали б себе з державними інтересами, але інші відкрито критикували б політику держави і робили б це, не побоюючись репресій з боку уряду.

Звісно, другий шлях не можна назвати типовим для історично-православних країн. У тих із них, які постраждали від комуністичних репресій, часто робляться спроби повернути історичну Православну церкву до центру національної ідентичності та надати цій церкві статусу національної. Так було і в Російській Федерації. Справді, деяким православним в історично православних країнах американська модель релігійної свободи видається досить небезпечною. Вони побоюються, що вона неминуче прагне нав’язати народу секулярний ліберально-демократичний лад і цим підірвати його традиційні моральні цінності.

Православні лідери на Заході мають додаткову тривогу. Їх турбує, що релігійний плюралізм впливає і православні церкви як такі. У Сполучених Штатах різні православні юрисдикції переплітаються настільки, що в одному місті чи районі буває більше одного єпископа. Така модель суперечить православному розумінню єдності церкви. Антіохійська православна, Грецька православна, Сербська православна, Українська православна, Православна церква в Америці (ПЦА) та інші Православні церкви, схоже, конкурують одна з одною і за парафіян, і за право говорити від імені православ’я загалом.

Я з великою увагою ставлюся до закликів зберігати церковну єдність. Молитва Христа про те, щоб Його послідовники були єдиними, є закликом не тільки до Православних церков, але й до всього християнського світу. Більше того, заклик до церковної єдності є особливо важливим сьогодні. Моя власна традиція американського реформатського протестантизму надто легко змирилася з поділом церков та їхньою роз’єднаністю.

Проте я вважаю, що такий стан справ, який орієнтований не на створення національної церкви, а на забезпечення максимально повного вираження релігійної свободи, є найкращим не лише для моєї країни, а й для України. З моменту здобуття незалежності Україна визнає та загалом підкреслює свій історичний релігійний плюралізм. Греко-католики, римо-католики, різні Православні церкви, юдеї, мусульмани, лютерани, євангелічні протестанти та інші зробили суттєвий внесок у історію та ідентичність країни. Більше того, до і навіть під час Євромайдану Українська рада церков та релігійних організацій забезпечувала високий рівень співпраці та взаєморозуміння між різними релігійними громадами, що дозволило досягти високих результатів. Релігійний плюралізм в Україні реально існує і має зберегтися у майбутньому.

В умовах війни цілком зрозумілим є бажання багатьох українців зробити все можливе для об’єднання нації. Але як західний християнський богослов, я закликав би всі українські церкви не піддаватися спокусі і не дати використати себе для просування певних політичних (а іноді й вузько-націоналістичних) цілей. Зусилля щодо створення національної православної церкви, що вживаються з моменту здобуття незалежності Україною, були зумовлені як мінімум рівною мірою як українською політикою, так і православними, богословськими за своїм змістом, зобов’язаннями щодо єдиної церкви для єдиної території. Українці можуть з повною підставою сподіватися, що настане той день, коли Українська греко-католицька церква, Православна церква України (ПЦУ) та Українська православна церква (РПЦвУ) стануть єдиним цілим. Але було б краще, якби ці церкви прагнули єдності на основі своїх релігійних переконань, а не тому, що держава або її громадяни хочуть мати національну церкву, яка буде беззастережно лояльна до державних чиновників та політики уряду загалом. Підсумовуючи сказане вище, можна стверджувати, що політичний устрій, який найкраще відповідає свободі християнського Благовісте, передбачає відокремлення церкви від держави та вітає релігійний плюралізм та змагальність. Я вважаю, що Україна найкраще збереже пам’ять про своє минуле і впевнено подбає про своє майбутнє, якщо піде цим, а не першим шляхом.

Джон П. Берджес – професор систематичного богослов’я Пітсбурзької теологічної семінарії (США).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Для них війна вже не трагедія, пов’язана із тим, що вільно чи невільно люди творять насилля та порушують задум Творця про мир та пацифізм першопочаткового християнства. Війна для них – священнодія, таїнство, перетворююча дія. Прийняття антихристиянського бачення війни у дусі Ніцше та фашизму сталося давно, але вголос про це наважилися сказати лише зараз.

Так само лише зараз заявили претензії на всю територію України! Вся Україна згідно з РПЦ має стати російською, всі українці мають бути частиною російського народу, все неросійське в українському просторі має бути знищене.

Те, що українці це субетнос в межах російського народу як помори чи сибіряки – це вчення патріарха Кирила з 2015 року, з книги «Сім слів про русский мір». В цій книзі він також принижує українську мову, бо риторично запитує який абсурд вчити про українців як окремий народ з окремою мовою – не вчить же ніхто про поморів чи сибіряків як про окремі народу, хоча у них є особливості мовлення та особливості стереотипів поведінки.

Звичайно, що заперечення суверенітету України та її кордонів вже було у патріарха Кирила – приховано з 2011го, реально з 2015го. Те саме слід сказати про всі країни пострадянського простору та бувшого соціалістичного табору, і навіть більше – патріарх висловлював претензії Росії та російського православ’я на весь простір північніше Константинополя, тобто Стамбула, бо він є особливий патріарх «північних країн» – а це простір майже всієї Європи та Америки, – всім іншим патріархам і папам у якості канонічної території має належати невелика полоса біля Середземноморського регіону і землі південніше. Всі ці геополітичні фантазії васалів Китаю дуже дивні, але факт є фактом – оволодіння майже всім Заходом є метою, що проговорювалася патріархом. І що всі, хто чинитиме спротив мають бути знищенні – це їх звичайний релігійний нацизм, який відкрито висловлюється з лютого 2022го, бо патріарх відразу підтримав вторгнення в Україну і розпочав власну ідеологічну війну.

Але постанови останнього Всесвітнього російського народного собору мають велике значення, бо не всі хотіли визначати глибину відмови РПЦ від християнства на користь релігії «священної землі», «єдності», «родіни», «победи». Тепер очевидно не лише для спеціалістів, що РПЦ впала у дуалістичну єресь, подібно до давніх гностиків.

І те, що за чотири дні УПЦ (РПЦвУ) не знайшла сили прийняти рішення про оголошення автокефалії, а лише формально позначила власну незгоду – це катастрофа. Будь-яка церква, якщо вона церква православного народу і претендує на те, щоб бути помісною церквою, і претендує на те, що вона християнська церква – вже б давно розпочала процедуру оголошення автокефалії, вже давно показово розірвала свої зв’язки з Москвою.

Також соромно і за помісні церкви. Якщо вони були вірні Євангелію та Православній Вірі, вже б чотири дні ми чули б публічні протести проти рішень РПЦ, чули б засудження РПЦ і чули б свідчення про необхідність для українського православ’я не мати ніякого зв’язку з РПЦ.

Ми живемо у світі боягузів. Лише один єпископ ПЦУ оголосив на Торжество Православ’я анафему Кирилу і Путіну цього року! Всі єпископи ПЦУ і УПЦ занадто бояться виглядати радикальними. Всі православні предстоятелі чекають поки російські війська завоюють їх країни і лише тоді збираються протестувати – але поки це стосується України, то ми не бачимо солідарності, не бачимо засудження РПЦ судом пентархії, не бачимо анафем від помісних церков.

Всі дивуються попередженням книги Одкровення про те, що християни і нехристияни приймуть Антихриста, але що тут дивного, якщо зараз ось є така терпимість до антихристових ідеологій та практик РПЦ? Християнству потрібно знову стати християнством, перестати бути терпимим до абсолютного зла, яке зараз РПЦ впроваджує як теорії та практики! Необхідно сатанізм РПЦ визнати сатанізмом, рішуче засудити, визнати самостійним та очистити від наслідків російської анексії Українське Православ’я, підтримати українців у їх боротьбі!!!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

Замок на церкві як кайдани на заручникові. Треба обов’язково зняти, якщо вчиняється акт беззаконня! Хіба можна допустити, щоби храм, як заручника (це міг би бути ваш дідусь, дитина, чи дружина) утримували кілька зомбованих Москвою адептів і не впускають цілу релігійну громаду, яка з багаторазовою перевагою, згідно чинного законодавства, на зборах, легально перейшла до ПЦУ?

Так, вони ховаються за людьми та іконами! А ще за храмами і монастирями! Вони виконують вказівку свого недотирана!

Пам’ятаєте, як їх Путін колись казав: «Наші воїни будуть стояти позаду жінок і дітей. Не спереду, а позаду! І хай попробують у них стріляти!». Забули?

А у нас, взагалі то, ВСІ СЕПАРАТИСТИ дуже навіть ВОЦЕРКОВЛЕНІ!

Гіркін і його бойовики – послушники Свято-Гірської Лаври! То давайте дозволимо їм просфори роздавати у Михайлівському Золотоверхому монастирі! Він ще і супроводжував «Дари волхвів», як Троянського коня по Україні!

Новінський – взагалі диякон. Давайте йому двійний орар від блаженнійшого Епіфанія організуєм!

А Бойко, Фірташ, Азаров і Яник – ті взагалі головні меценати Банчинського монастиря і притулку! Їм як мінімум по ордену треба від Митрополита Епіфанія!

Медведчук – меценат майже усіх закарпатських монастирів. Його терміново треба у єпископи ПЦУ!

Для кожного члена партії регіонів світлина зі свічкою в храмі і орденом від якогось мп-єпископа – це норма перед виборами. Їм по грамоті від єпископа ПЦУ!

Застілля з мп єпископом для всіх русмірних владоможців – теж норма. То їх берем вівтарниками у Софію?

А група «10тез» такі раз – і осуджувати: «не тими методами!», не православненько!

Згадати, якими методами Христос гнав торговців з храму? Чи згадати ті слова і епітети, якими Він називав тогочасний московський патріархат, книжників і фарисеїв? 23 розділ від Матвія самі перечитайте! Усі слова, Ним щодо них сказані, є тогочасними «матюками»: «поріддя єхидни», «лицеміри», «кодло гадюче», «стіно поваплена», «скажіть тій лисиці», «змії» і т.д. А міг би Він сісти з ними за стіл переговорів, міг би знайти толерантний підхід, зрозуміти «ту сторону», «домовитися по середині».

А ви тут уже толерантніші, ніж Сам Господь! Він, от такий нетолерантний, навіть пекло створив для тих, що не бажають жити в Раю, а ви б точно всіх до раю впустили!

«Не тими методами!»

Напишіть ще заяву Залужному, щоб не «провокував» «ту сторону»! Якщо якась організація начепила на себе хрест, чи пару ікон поклала у приміщенні, то це дає право займатися сепаратисткою, чи колаборантською діяльністю безкарно?

І не розказуйте про високу мораль, до якої ми покликані і т.д. Якраз бездіяльність відповідних органів і потакання угрупуванням, що поприкривалися іконами, чи дітьми, і призвело до сотень тисяч смертей!

Пам’ятайте, що невчасно виявлене милосердя до ворогів різко збільшує смертність серед друзів!

І ось такі «білі польта» з ваших «тез» мені чомусь дуже нагадують бабок з іконами, що в 2014-му на мосту не впускали наших спецпризначенців, які їхали вибивати Гіркіна зі Слов’янська. Нагадати вам ціну того «непускання»???

Хіба не зрозуміло, що моспатріархат свідомо усі 33 роки незалежності послідовно воює з Україною і всім українським? І так, прикриваючись іконами, дітьми, храмами і бабуськами!

А ще тримаючи в заручниках ОСОБИСТО ВАШЕ майбутнє і майбутнє ВАШИХ ДІТЕЙ! То треба із храму-заручника, чи душі і тіла заручника зняти кайдани, якщо потрібно, то і болгаркою, чи ні!?

прот. Роман Грищук (ПЦУ)