«Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мт. 5:7)

Святитель Григорій Ниський, розмірковуючи, над даною заповіддю блаженства, підкреслює: «З багатьох місць Богонатхненного Писання, ми довідуємося, що святі мужі милостивою називають Божу могутність. Давид у піснеспівах, Іона у своєму пророцтві, Мойсей у багатьох місцях свого законоположення називають Бога милостивим». Отже милостивий Бог заповідає і нам, прикрашеним властивістю Божою, наслідувати Його. Ми повинні набути властивість Божу – блаженство, досягнувши того, чим Божество називається. «І чи не найбільш блаженно людині називатися і стати тим, чим за Свої діла називається Бог?» Бог – милостивий, і милості Його не має меж або умов: «Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не до кінця прогнівається і повік не ворогуватиме. Не за беззаконнями нашими вчинив нам і не за гріхами нашими воздав нам. Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість Свою над тими, що бояться Його» (Пс. 102:8-11).

Кожен віруючий християнин повинен плекати в собі прагнення бути милостивим. Милостивість стає умовою віри, умовою релігійного життя. Що це означає? Бути милостивим означає бути терплячим, добрим, милосердним, готовим відгукнутися на чужий біль і проблему.

Погляньмо ще глибше на це блаженство. Сказано: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть». Чому блаженний той, хто бере назад те, що дає? Найближче значення цього вислову закликає людину до взаємної любові і співчутливості, бо, як пише святитель, – життя здебільшого ділиться на протилежності, розрізняючись багатством і бідністю, славою і безславністю, старінням тіла і добрим здоров’ям і всім до того подібним. Тому, щоб недостатнє прийшло в рівність достатком і убоге наповнилося надлишком, Господь узаконює людям бути милостивими до нижчих, бо милість пом’якшує душу.

Як жорстокий і лютий недоступний для тих, що наближаються, так співчутливий і милостивий приходить ніби в один стан з нужденним, для засмученого стаючи тим, чого вимагає його скорботний розум. Милість є сповнене любові налаштування до тих, які терплять зі скорботою що-небудь для них обтяжливе. Бо як жорстокість починається з ненависті, так і милість походить від любові і тільки її має своїм початком. Визначальною властивістю милості, на думку Григорія Ниського, є стан любові, поєднаний з відчуттям печалі. Всі однаково піклуються, щоб мати спілкування в доброму, і вороги, і друзі, але бажати брати участь у скорботному властиво лише тим, які володіють любов’ю. Зі всіх уподобань у цьому житті найсильнішою визнається любов, а милість є посиленням любові. І нехай ніхто не уявляє собі цю чесноту як таку, що відбувається в одному тільки матеріальному сенсі, бо в такому випадку вдосконалення в подібному буде надбанням тільки того, хто має можливість займатися благодійністю. Але справедливіше тут дивитися на волевиявлення. Хто побажав лише доброго, але зустрів перешкоду до того, щоб зробити добре, бо не мав можливості, той по розташуванню душі нічим не менший за того, хто довів бажання своїми ділами.

Григорій Ниський вказує на те, що Той, Хто створив людину за Своїм образом, в єство творіння вклав початки всіх благ, так що не ззовні входить в нас добре, але в нашій волі є брати благо з єства. Господь говорить: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17: 21), і: «Кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мт. 7: 8), так що отримати бажане і знайти шукане – в нашій волі, як тільки захочемо цього, і від нашого волевиявлення це залежить. А значить і схильність до поганого відбувається не ззовні, але разом із волевиявленням на зло виникає саме зло, поза волевиявленням зло ніде не виявляється таким, що існує. З цього ясно відкривається свобідна сила, яку Господь влаштував у людському єстві для того, щоб від нашого волевиявлення залежало все – і добре, і зле. А Божественний суд, згідно з нашим волевиявленням оприділить кожному своє: «Тим, які, – як каже апостол, – терпінням у доброму ділі шукають слави, честі, – життя вічне», а хто противиться істині та підкоряється неправді: гнів, скорбота і все, що називається суворою відплатою (Рим. 2: 7 – 8). Прийдіть, – скаже, – благословенні» (Мт. 25: 31) «Йдіть, прокляті» (Мт. 25: 41).

Чи не за те, що робили добро, перші отримають милість? А інші чи не тим, що жорстоко поводилися з ближніми, жорстоким для себе зробили Божество? Не милував знеможеного біля воріт жебрака багач, який потопав у розкоші. Цим і себе позбавив милості, і, маючи потребу в помилуванні, був не почутий. «Бо що спільного у світла з темрявою» (2 Кор. 6:14.)? «Людина, – сказано, – що посіє, те й пожне: якщо сіє від плоті, то від плоті пожне тління, а якщо сіє від духа, то від духа пожне життя вічне» (Гал. 6: 7 – 8.).

Милість є матір’ю прихильності, союзом всякого дружнього налаштування. Милість є проявом справжньої величі, глибини людської душі, переповненої любов’ю. Милість не дає місця ненависті. У милості можлива тільки любов. «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34) – слова Господа Ісуса Христа, у той момент, коли Його розпинали на хресті.

Але якщо подивитися на повсякденність, то де, коли і до кого ми можемо виявити милість? Відповідь на це запитання Господь дає в притчі про милосердного самарянина (Лк. 10:30-37). Самарянин міг пройти повз, адже побитий і поранений розбійниками житель Єрусалиму не був йому родичем, другом, одноплемінником, і навіть більше того – самаряни і юдеї ворогували і не спілкувалися між собою. Але милість до того, хто тут і зараз має потребу, стає мостом, що простягається над усіма людськими нерозуміннями і ворогуваннями.

Тому справедливо ублажається милостивий, коли стільки благ виявляється в його імені. Бо сказано, що милостиві – будуть помилувані Богом. З плином часу пізнають милість Божу до самих себе – у відповідь на милість, яку виявили до інших. Слід відзначити, що в милості не має бути причин: людина виявляє милість не тому, що той, хто має потребу, на неї заслужив, а саме тому, що він потребує її.

Головне ж, навчитися відчувати чужу нужду і страждання. Не проходити повз, не залишати добру справу «на потім». Але, щоб навчитися цьому, людині необхідно самій усвідомити, що вона потребує Бога, Його любові і милосердя, Його правди та істини.

Плід милості стає власним надбанням того, хто милує, хто виявляє співстраждання душі до чужих бід. Допомогти іншій людині – значить залишити свої справи і турботи, щоб перейняти на себе чужий біль і горе. Допомогти, не дивлячись ні на що. Іноді саме цього так не вистачає нам. Часто людина запитує: «Чому ніхто не бачить і не помічає мого болю?» А чи часто ми самі помічаємо чужий біль? «Тому, хто просить у тебе, дай і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся» (Мф. 5:42). Саме ці євангельські слова викликають найбільшу кількість запитань: а як бути з тими, хто просить не на добро, а на шкоду самому собі? Господь не ставить умов для милості, Він каже просто – «дай». Віддай щось від себе, допоможи тому, хто просить.

Милосердя і співчуття завжди вищі за людську логіку і правду. Прикладом цього є притча про блудного сина (Лк. 15:11-32). Батько міг не приймати блудного сина, міг не прощати, міг зробити все те, чого так вимагає часом людська справедливість, але натомість ми бачимо глибину милосердя люблячого серця. Коли батько побачив свого сина, який ішов дорогою до дому, то «переповнився жалем, побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20). Напевно, милість і логіка ніколи не будуть сумісними. Але саме в таких вчинках розкривається християнство в дії.

З цього бачимо, що милість – це ще і уміння прощати, уміння виявити любов до того, хто не зміг зробити цього відносно мене особисто.

Це і становить найбільші труднощі. Як бути милостивим до того, хто образив? «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас», – каже Господь, – «щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мт. 5:44,45). Христос призвав нас відповісти милістю і любов’ю на зло і образи. Чи можливо в наш час досягнути цього? Можливо, але не в одну мить.

Ми, християни, віримо, що весь людський рід постане «перед Судом Христовим, щоб кожний одержав, за вчинками, живучи в тілі, добре або лихе». Але дуже часто матеріальним речам людина віддає перевагу більше, ніж майбутнім блаженствам…

«Що за блиск у золота? – запитує Григорій Ниський, – що за сяйво у дорогих каменів? Що за таке оздоблення від одягу в порівнянні з цим благом, яке запропоноване в упованні? Коли Той, Хто панує над творінням, відкрито явить Себе роду людському, пишно сидячи на піднесеному престолі, коли біля Нього будуть видимі незліченна кількість ангелів і коли очам всіх відкриється невимовне Царство Небесне, а також на противагу цьому будуть показані страшні муки, і серед цього весь людський рід від першого творіння до всієї повноти, який був приведений в буття, у страху і надії майбутнього постане з подивом. Невже через матеріальне багатство стане він вираховувати свою благу частину? А хто своє багатство ретельно приховував під печатями, замками, за залізними дверима, у безпечних таємних місцях, а річ, яку отримував, ховав і зберігав у себе та вважав це кращим від будь-якої заповіді, тоді все, що в цьому житті випробовувало його жорстокість і немилосердя, стане докоряти і скаже йому: «Згадай, що ти вже отримав блага твої за життя твого» (Лк. 16: 25). Зі своїм багатством ти уклав милість і на землі ти погордував справами милосердя; не приніс у це життя людинолюбства – і не маєш, чого не мав, не знаходиш, чого не думав, не збираєш, чого не розкидав, не пожинаєш, чого не сіяв, жниво твоє достойне сіяння; ти сіяв гіркоту – збирай її плоди; ти поважав жорстокість – май при собі те, що любив; ні на кого не дивився співчутливо – і на тебе ніхто не подивиться з жалем, ти зневажав скорботного – зневажать і тебе загиблого; ти втікав від можливості виявити милість – і від тебе втече милість; ти нехтував жебраком – погордує і тобою той, хто від тебе був у злиднях. Якщо скажуть про це і подібне до цього, то де опиниться золото? Де блискучі посудини? Що вони означають проти плачу і скреготу зубів? Хто осяє темряву? Хто загасить полум’я? Хто відверне невмирущого черв’яка?..»

Тому зрозуміємо, браття, Господнє слово, яке навчає нас в небагато чому багато про майбутнє, і станемо милостивими, щоб стати через це блаженними у Христі Ісусі Господі нашому. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

 СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 4)

Щоб підтримувати свої фізичні сили, людині потрібна їжа, якою подаються нам сили і енергія. «Бо, – за словами святителя Григорія Ниського, -  неможливо людині ні бути сильною без достатньої їжі, яка підкріплює її сили, ні насититися їжею, не споживаючи її, ні харчуватися нею без бажання їжі. Христос сорок днів пробувши без їжі, «потім зголоднів» (Мт. 4: 2). Так, коли хотів, давав єству час робити своє. Але винахідник спокус, як тільки дізнався, що і в Ньому сталася ця неміч голоду, радив задовольнити бажання камінням, тобто побажання природної їжі звернути до неприродного, бо каже: «Скажи, нехай камінь цей перетвориться на хліб» (Мт. 4:3), – це і донині говорить він тим, які спокушаються своїм власним бажанням, і, кажучи так, найчастіше переконує тих, які споглядають на нього, готувати собі їжу з каменів. З каменів їдять хліб ті, які готують собі дорогі та пишні трапези з користолюбства та неправди.

Що таке відчуття голоду? Чи не бажання заповнити недостачу у необхідному? Хліба або чогось іншого, придатного в їжу, бажає єство. Тому коли замість придатного в їжу хтось шукає речовини, яка не вживається в їжу, тоді він прямо піклується про каміння, тому що одного вимагає єство, а він зайнятий іншим. Єство відчуттям голоду, ніби виразним голосом, майже говорить, що тепер потрібна їжа, бо потрібно знову повернути тілу втрачену силу. А ти не слухаєш єство; даєш йому не те, чого просить. Єство вимагає пиття; а ти готуєш дорогі чаші, великі посудини і тисячі інших предметів, що не мають нічого спільного з необхідною потребою. Невже в тому, що робиш, не чуєш того, хто явно радить тобі звернути погляд на камінь? А що, якщо хтось опише тобі, чим супроводжується ця кам’яна їжа, ці мерзенні видовища, пристрасні потішання слуху, якими ті, які приправляють їжу тим, що розпалює розпусту, прокладають шлях для низки бід? Ось порада супротивника про їжу! Саме це, звертаючи твій погляд на каміння, пропонує він тобі замість законного вживання хліба!

Господь наш Ісус Христос, Котрий долає спокуси, не голод як причину зла виганяє з єства, не відкидає бажання їжі як такого, що служить для підтримання нашого життя, але говорить, що знає поживний хліб, який засвоєний єству словом Божим. Яка ця їжа, бажання якої Ісус не соромиться? Після бесіди з самарянкою Він говорить ученикам: «Моя їжа є творити волю Отця Мого» (Ін. 4:34). Очевидна ж воля Отця – «щоб усі люди спаслися і до пізнання істини прийшли» (1Тим. 2:4).

А як можна нам досягти успіху в такому жаданні, це ми пізнали тепер з цієї заповіді блаженства. Бо хто забажав правди Божої, той знайшов справді те, що достойне бажання. Господь заспокоює тих, які терплять і голод, і спрагу правди. Святитель Григорій, розмірковуючи про «їжу духовну», говорить, що «не у всіх людей бажання схильні до одного й того ж». Одні жадають слави або багатства, або якоїсь суєтної знаменитості, інший жадібно поглинає заздрість, як отруйну їжу, але є й ті, хто постійно турбується «про хорошу їжу, про те, що є природно прекрасним. Природно ж прекрасним є те, що не заради чогось іншого обирається, але саме по собі бажане, завжди однакове і ніколи не втрачає привабливості після насичення ним».

Як тіло постійно потребує їжі для підтримки життєвої сили, так само для духовного життя ми маємо потребу в Христі, в Хлібі небесному. Жодна людська сила не спроможна задовольнити голод, або спрагу душі, але Ісус каже: «Я – Хліб життя. Хто до Мене приходить – не голодуватиме він, а хто вірує в Мене – ніколи не прагнутиме» (Ін. 6:35)

Слово ублажає не просто голодних, але тих, у кого бажання має схильність до істинної правди».

Що ж таке правда? “Деякі дослідники говорять, що правда – це дотримання правила віддавати кожному однаково і за гідністю. Наприклад, якщо хтось, отримавши владу судити, виголошує вирок не з власної прихильності чи ворожнечі, але, слідуючи суті справи, карає достойних того і виправдовує своїм вироком тих, які не підлягають відповідальності, і в інших суперечливих справах творить суд за істиною, то і він називається правдивим».

Правда (праведність) означає святість, богоподібність, а Бог «є любов» (1 Ін. 4 :16). Це узгоджується із тим, що говориться про Закон Божий «Бо всі твої заповіді – справедливість» (Пс. 119:172). Праведність є любов, а любов – це світло й життя у Богові. Праведність Божа втілена у Христі, і приймаючи Його, ми отримуємо цю праведність. Праведність – це вільний дар, який пропонується кожній голодній і спраглій за нею душі. Господь – наша праведність (Єрем 33: 16).

«Правда, – у розумінні Григорія Ниського, – поширюється на всіх: багатий він чи бідний, раб чи господар, знатного роду чи куплений раб, ніяка зовнішня обставина не збільшує і не применшує поняття правди. Тому нам потрібно шукати тієї правди, якою бажаючий її, за обітницею, насолодиться нею. Бо сказано: “Блаженні голодні правди, бо вони наситяться».

Григорій Ниський розмірковує, що якщо окрім правди, хтось буде мати подібне налаштування до цнотливості або мудрості чи розсудливості, або до іншого якогось виду чесноти, то чи Слово не ублажатиме його? Правда є одним з того, що ми розуміємо під словом чесноти: однаково достойний блаженства жадаючий і розсудливості, і мужності, і здорового розуму, або чогось іншого, що тільки розуміється в тому ж понятті чеснот. Бо неможливо, щоб лише одна якась чеснота, окремо від інших чеснот, сама по собі була всеохоплюючою чеснотою. Поняття правди охоплює в собі всяке добро; добро ж завжди розуміється як чеснота. Тому ім’ям правди визначається тут всяка чеснота. Набута чеснота, в кому одного разу вона твердо вкоренилася, ні часом не вимірюється, ні ситістю не обмежується, але тим, які живуть доброчесно, завжди приносить чисте, живе, сильне відчуття своїх власних благ.

На думку святителя, Сам Бог Слово є «істинна чеснота, добро без домішок поганого, добро, при якому осягається всяке поняття, складене думкою про найкраще, - ця чеснота, що покрила небеса», як висловлюється пророк Аввакум (Авв. 3:3). І вельми справедливо зараховані до блаженства голодні цієї правди Божої, бо той, хто насправді “спожив” Господа, як говориться в псалмах (Пс. 33: 9), тобто прийняв в себе Бога, стає сповненим того, чого прагнув і жадав, за обітницею Того, Хто сказав: «Я і Отець прийдемо і оселю сотворимо у нього» (Ін. 14: 21 – 23). Апостол Павло у посланні до Галатів, сповідує: «Живе в мені Христос” (Гал. 2: 20). Він, як жадаючий, завжди “вперед поривається» (Флп. 3: 13), кажучи: «Не вважаю, що вже досяг або вдосконалився, але поспішаю і прагну» (Флп. 3: 12).

Як втомлений мандрівник у пустелі прагне до джерела і, знайшовши його вгамовує свою спрагу, так і віруючий християнин у своєму житті повинен прагнути чистої води життя, джерелом якої є Христос. Якщо ми пізнаємо досконалість нашого Спасителя, у нас з’явиться бажання цілком змінитися, очиститись та уподібнитись Його славного образу. Чим глибше ми пізнаємо Бога, тим вищим стає наш ідеал характеру, і тим сильнішим буде бажання уподібнитися Йому. Коли душа прагне до Бога, божественна сила приходить на допомогу людським зусиллям. Якщо ми відчуваємо голод і спрагу за праведністю, це свідчить про те, що Христос уже торкнувся нашого серця, щоб воно шукало Його. Духом Святим Він може здійснити те, чого ми самі не здатні зробити. Не можна втамувати спрагу біля природнього струмка, коли перед нами велике Джерело, від повноти Якого ми можемо достатньо пити, щоб вірою підніматися вище і вище.

Отже, якщо ми зрозуміли це блаженне жадання, то, відкинувши всю повноту пороку, забажаємо правди Божої, щоб нею прийти до повноти у Христі Ісусі Господі нашому. Йому слава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 5)

«Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мт. 5:4)

Коли людина уяснить собі свої провини перед Богом, свою нікчемність, убогість та недосконалість, безперечно вона почне сумувати, плакати й смирятися та благати у Бога помочі. Людські ж недосконалості та помилки вона почне пробачати, а не осуджувати. Більше того, буде поспішати допомогти кожному нещасному в його помилках та нерозважностях.

«Але й з іншої причини, здається мені, – як пише святитель Григорій, -  не добре обмежитися тільки думкою, ніби приділяється блаженство лише тим, які плачуть через гріхи. Бо знаємо багатьох праведників, які провели життя бездоганно і, за свідченням Самого Божого Слова, відзначилися всяким добрим ділом. Чи не буде безглуздо визнати таких позбавленими божественного ублажання за те, що не грішили і не лікували гріха плачем? Чи не буде в такому випадку краще грішити, ніж жити безгрішно, якщо лише тим, які каються, дана в спадок благодать Утішителя? Тому слід ще неодмінно дізнатися, якому плачу уготовано утішення Святого Духа».

Спершу подивімося, що таке в людському житті сам плач і чому він іноді буває? Всякому явно, що плач є сумним налаштуванням душі, що з’являється при позбавленні чогось того, що людина любить; такий стан не має місця в тих, які живуть благополучно. Наприклад, чоловік успішний в житті, всі справи йдуть, “як за течією річки”, в приємність йому, радість приносять дружина та діти, в народі він користується пошаною, а у начальства – доброю думкою про себе, у підлеглих – повагою, привітний з друзями, рясніє багатством, живе у своє задоволення, приємний, безпечальний, міцний тілом, має все, що вважається в цьому світі дорогим: така людина, звичайно, живе у веселощах, насолоджуючись кожною річчю, яка є в неї. Але якщо цього благоденства торкнеться якась мінливість і, за деяким лихим збігом обставин, станеться або розлучення з найбільш улюбленими, або втрата в майні, або якісь тілесні ушкодження, тоді позбавленням того, що звеселяє приводиться протилежне налаштування, яке називаємо плачем. Тому істинно дане про нього поняття, що плач – це якесь скорботне відчуття втрати того, що звеселяє. Бо якщо тут плач виникає через позбавлення благ, які в кого є, і ніхто не стане оплакувати того, що бажає втратити, то належить спершу дізнатися , що таке саме благо, а потім скласти поняття про людське єство, бо цим досягається і здобуття успіху в плачі, який ублажається.

Григорій Ниський наводить приклад про двох людей, що живуть у темряві: один народився незрячим, а інший звик насолоджуватися зовнішнім світлом, але через певні обставини осліп, це лихо не однаково діятиме на обох. Бо один, знаючи чого позбувся, важкою для себе вважатиме втрату світла, а інший, зовсім не знаючи такої благодаті, проживе безжурно як такий, що виріс у мороці, розмірковуючи, що не позбавлений ні одного з благ. А тому бажання насолодитися світлом одного поведе до всякого зусилля і помислу знову побачити те, чого позбавлений насильно, а інший постаріє, живучи в темряві, тому що не знав кращого, визнаючи сьогодення благом для себе. Так і в міркуванні про те, хто зміг побачити справжнє благо і потім зрозумів убогість людського єства, той звичайно, вважатиме душу такою, що бідує, оплакуючи те, що в житті не користується цим благом. Тому, слово ублажає не печаль, але пізнання блага, через яке людина страждає печаллю про те, що немає в житті цього шуканого.

Благо за своїм єством вище від нашого відання. І саме цього блага, яке перевищує всяку силу осягнення, ми, люди, були колись причасниками, бо людина  володіла  благом, коли була створена за образом Божим, жила у раю і насолоджувалася тим, що було там насаджено, а плід тих рослин – життя, відання і подібне до цього. Якщо ж це було у нас, то як не нарікати на лихо, порівняно з тодішнім блаженством, тому, хто порівнює існуючу тепер бідність? Високе стало приниженим; створене за образом небесного стало приземленим; поставлене царювати поневолилося; створене для безсмертя зіпсоване смертю; те, що перебувало в райській насолоді, переселене в це хворобливе і вельми важке місце; виховане в безпристрасності обміняло її на життя пристрасне і короткочасне; непідвладне і вільне нині перебуває під владою настільки великих і багатьох зол, що неможливо порахувати наших мучителів. Бо коли запанує в нас кожна пристрасть: дратівливість, гнів, страх, боязнь, зухвалість, стан печалі і задоволення, ненависть, сварки, нелюдськість, жорстокість, заздрість, улесливість, злопам’ятність, нечутливість і всі пристрасті, які є діючими проти нас, то стають володарями поневоленого і, зайнявши твердиню душі, мучать підвладного. А якщо хто порахує і біди, які осягають тіло – маються на увазі всілякі види хвороб, яких людство на початку взагалі не відчувало, то набагато рясніше проллє сльози, дивлячись замість благ на порівняні з ними скорботи і лиха, які протилежні благоденству.

Тому Той, Хто ублажає плач, навчає душу звертати погляд до щирого блага і не занурюватися в теперішню красу цього тимчасового життя. А хто насолоджується цим, тому потрібно не шукати кращого. І хто не шукає, той і не знайде того, що здобувається лише тими, які шукають. Отже, тому Слово ублажає плач, визнаючи його блаженним не через те, що такий він сам по собі, але через те, що від нього походить. Та й зв‘язок мови показує, що для тих, що плачуть блаженно плакати, оскільки саме це призводить до утішення. Бо Господь сказав: «Блаженні ті, що плачуть», і не зупинив на цьому мови, але додав: «бо вони втішаться».

Вони втішаться доброю Христовою втіхою. Господь заспокоїть їх, обгорне ласкою Своєю, простить їм провини їх, окриє Своєю благодаттю і вже тепер наповнить тихою мирною радістю серця їх, але істинно висока втіха чекає їх на небесах, де світла оселя всіх праведників. Отже цією заповіддю Господь ублажає тих, що плачуть, молячись за гріхи свої, і в той же час навчає нас, щоб скорбота за наші гріхи не доходила до відчаю. Хоч би який тяжкий був гріх, у Господа милосердя більше. Треба тільки каятися та не втрачати надії.

Насамкінець, щоб краще зрозуміти силу того плачу, який ублажається, то можна зупинитися на притчі про багача і Лазаря, в якій Господь ясно показав: якщо багач витрачає своє добро лише задля власної втіхи, а убогим не допомагає, не думає про душу свою і її вічну долю, то буде засуджений і не здобуде щастя в майбутньому житті. Ті ж, хто терплять, лагідно, без ремствувань переносять страждання, матимуть блаженне життя у Царстві Небеснім (Лк 16:19–31).  Бо Авраам говорить багатому: «Згадай, що ти вже отримав свої блага за життя свого, а Лазар – тільки зло; тому він тішиться, а ти страждаєш» (Лк. 16:25). Цьому і належало бути після того, як нерозумність і неправильна направленість розуму, зробила нас чужими благої Божої опіки над людиною. Через те Бог узаконив нам насолоджуватися благом, до якого не примішане зло, і заборонив до доброго домішувати випробування лихого. Коли людина через жадібність свавільно переступає Боже слово, то звичайно через це належить зазнати їй частку і в сумному. Подібно до цього і веселощі є двоякими: одні – у цьому віці, а інші – у тому, в який належить нам увійти. Тому людина має можливість вибору – виконати служіння печалі в цьому короткому і тимчасовому житті і мати нескінченні і завжди триваючі радощі у житті вічному. Для того, щоб заплакати перед Богом, треба осудити себе перед своєю совістю, як блудний син (Лк. 15:11-32). Тоді починається сумування над собою, поклик до молитви, а в щирій молитві починається святий покаянний плач. Сльози в усамітненій молитві — то вірна ознака щирого сумування за свою гріховність і ознака щирого покаяння.

Сльози в покаянні — то найкращі ліки для гріховних недуг. Покаянні сльози — то дар Божий, і щасливий той, хто його має. Нерозкаяний і гордий грішник не заплаче, бо скам`яніле його серце не зм`ягчається. То страшний стан душі, гріховна смерть. Отже, є є печаль мирська, як каже апостола Павло, і є печаль «заради Бога», і справа печалі мирської – смерть, а друга печаль покаянням «творить» спасіння тим, які печаляться (2 Кор. 7:10).

Чому «блаженні ті, що плачуть» нині? Тому що «вони втішаться» на віки віків. Утішенням же служить причастя Утішителя. Власною дією Духа є дар утішення, якого нехай сподобимося і ми за благодаттю Господа нашого Ісуса Христа! Йому слава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 4)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 5)

«Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю

Заповіді Блаженства, дані Господом нашим Ісусом Христом людині, як шлях до істинного спасіння, у розумінні святитетя Григорія Ниського «подібні до сходин, якими йдуть вгору: коли стануть на першу, з неї піднімаються на ту, яка лежить вище, і друга знову веде того, хто сходить на третю, а ця – на наступну, і ця наступна – на ту, яка за нею, таким чином той, хто піднімається зі сходинки, на якій стоїть, піднімається завжди на вищу і досягає вершини свого сходження».

Слухач можливо скаже, що якщо слідувати розташуванню сходин, про які пише святитель Григорій, то неможливо після Царства Небесного успадкувати землю. Навпаки, послідовніше було б перед небом згадати про землю, бо з неї буде і наше сходження на небо. «Але, якщо трохи окрилимося словом, і станемо на самому хребті небесного зводу, то знайдемо там небесну землю, призначену на спадок тим, хто жили доброчесно, так що не виявиться помилки в порядку слідування блаженств, за яким, в Божих обітницях вони запропоновані нам, спочатку небо, а потім земля… Тому і Слово сходить до нас, бо ми не здатні були до Нього піднятися…Якщо ти від перших блаженств піднісся розумом і зійшов до небесного уповання, то простягни твоє любовідання до тієї землі, яка є не спільною для усіх спадщиною, а тільки для тих, які  за лагідність життя визнані  достойними тієї обітниці». Святитель каже, що і великий Давид, про якого Божественним Писанням засвідчено, що був лагідним і незлобивим, більше за всіх, що в його час жили у світі, керований духом зрозумів  і вірив у те, що “побачить блага на землі живих” (Пс. 26:13) Цією «землею живих» називав землю, на яку не вступала смерть, на якій не протоптано шлях грішників, яка не приймала на себе сліду пороку, якого не розсікав плугом лукавства сіяч кукіля, яка не зростить тернину й будяків, на якій вода упокоєння  і місце родюче і все інше, що чуємо загадково висловленим у богонатхненному вченні. У першому Посланні святого апостола Павла до Солунян сказано: «Ми ж будемо піднесені на хмарах  на зустріч з Господом у повітрі, і так завжди з Господом будемо» (1 Сол. 4:17)

Про те, що не слід буквально розуміти термін Святого Писання «земля» знаходимо також у інших святих отців. Свт. Кесарій Арелатський, пояснюючи слово Господнє до Мойсея про святу землю, на якій той стоїть і споглядає Таїну  прообразу Богородиці, каже: Христос, образ Котрого ти носиш і подобу Котрого ти маєш, є землею святою. Воістину святою землею є тіло Господа нашого Ісуса Христа, через Котрого спасіння всьому небесному й земному, про Котрого апостол говорить: «Він примиряє Кров’ю хреста Свого тих, хто на небі і на землі» (Кол.1:20).

«Господь обіцяє землю, де живуть і не помирають – землю живих» (Пс. 26:13), вічне життя з Богом, те життя, яким живе Сам Христос. І прийняти цей дар може тільки той, хто був лагідний, терплячий і незлобивий, хто готовий був відкрити свою любов іншим. По-справжньому володіти даром любові може тільки щирий і безкорисливий. Бог любить людину не тому, що бажає щось отримати у відповідь на цю любов, а тому, що Він Сам – Любов і нагорода від Нього  вища за будь-які очікування. Він Сам є для людини тією «землею лагідних», Сам є «загубленою драхмою», «перлиною, скарбом», «хлібом життя»…

Але подивімося, в нагороду за яку чесноту призначається успадкування тієї землі. Сказано «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» (Мт. 5:5) Що ж таке лагідність? Лагідністю є спокійний, сповнений християнської любові стан духу, при якому людина ніколи не дратується і не дозволяє собі ремствувати не тільки на Бога, але й на інших людей. Християнська лагідність виявляється, головним чином, у терплячому перенесенні образ, завданих іншими, і є властивістю, рисою, протилежною гніву, злобі, самохизуванню і мстивості.

У Посланні святого апостола Павла до Филип’ян сказано: «Браття, радуйтеся завжди в Господі, і ще раз кажу, радуйтеся. Лагідність ваша нехай буде знана всім людям. Господь близько. Ні про що не журіться, але в усьому молитвою і молінням з благодаренням висказуйте ваші прохання до Бога. І мир Божий, що перевищує всякий розум, нехай збереже серця ваші і розуміння ваші у Христі Ісусі» (Фил. 4:4-9) Найвищий приклад лагідності для нас показав Сам Господь наш, Ісус Христос, який молився на хресті за Своїх ворогів. Він і нас учив не мститися ворогам, а робити їм добро: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт. 11:29). Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте у мирі з усіма людьми. Християнин може гніватися тільки на самого себе, на свої гріхопадіння і на спокусника – диявола.

Господь обіцяє лагідним, що вони успадкують землю. Обіцянка ця означає, що лагідні люди в нинішньому житті силою Божою зберігаються на землі, незважаючи на усякі підступи людські і на найжорстокіші гоніння, а в майбутньому житті вони будуть спадкоємцями небесної батьківщини, «нової землі» (2 Пет. 3:13) з її вічними благами.

Святитель Григорій Ниський робить акцент на тому, що лагідність – це не тільки те, що позначається тихістю і повільністю. «Серед скороходів тихий не кращий за поспішного і саме швидкість у русі в більшості випадків дає винагороду і позитивний кінцевий результат»… Так чому ж тут Слово як великий успіх ублажає лагідність? На думку святителя, “оскільки швидкість в прагненні до пороку шкідлива, то, без сумніву, буде гідним блаженства те, що уявляється  протилежним. А це є лагідність – навичка бути повільним і нерухомим у недобрих ділах, бути не поспішним до поганого… Тому блаженні не ті, які раптом вдаються до пристрасних порухів душі, але стримувані розумом, а ті, у кого помисел, подібно до якоїсь вузди, зупиняє пориви, не дозволяє душі вдаватися до безчинства. Лагідність, достойну ублажання, кожний може побачити в пристрасті роздратування. Бо у людей, опанованих даною пристрастю, кров у серці закипає і душа готова повстати до помсти, голос суворий, мова колюча, язик заціпенілий від пристрасті й неспроможний служити внутрішнім поривам. Протилежністю роздратованості, за словами Григорія Ниського, є вкорінене почуття лагідності, яке спонукає людину висловлюватись тихим голосом і дивитись спокійним поглядом, подібним до лікаря, який володіє мистецтвом оздоровлювати…Вести ж себе так – означає не що інше, як глибоко вкоренитися в смиренномудрості, при успіху в ній, роздратування не буде мати навіть і входження в душу. А коли немає роздратування, процвітає «тихе і мирне життя» (1 Тим. 2:2), воно ж є не що інше, як лагідність, якій кінець  – блаженство і успадкування небесної землі в Христі Ісусі Господі нашім”.

Як підсумок, на завершення наших міркувань, хочеться спробувати дати відповідь на запитання, чи можна бути лагідним у сучасному світі? Чи важко зберегти, відшліфувати чи розвинути в собі цю чесноту? Справжню лагідність в усій її повноті явив Ісус Христос. А це означає, щоб бути лагідним, треба бути таким, як Христос. Чи можливо це для людини? Людина не може стати Христом у прямому розумінні, бо Христос – вічний Бог.

Але кожен з нас – і всі ми разом у Церкві, як Містичному Тілі Христовому – можемо, творячи добрі вчинки, наслідувати Христа. Сила Христова з’явилася саме в поразці – відкиданні народом свого Спасителя, Його Розп’ятті і Смерті, які стали не безславним кінцем, а вічною перемогою над гріхом, смертю, прокляттям і пеклом.

Шукаймо Христа, землю лагідних, про успадкування якої казав Ісус Христос. Прагнімо успадкувати землю лагідних, щоб жити як апостол Павло: «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Це можливо не інакше як через труди наслідування Христа, уподібнення Йому, а значить і через хрест Господа нашого Ісуса Христа, «Яким для апостола світ розп’явся і він для світу» (Гал. 6:14). «Бо немає іншої основи крім покладеної, а вона — Ісус Христос» 1 (Кор.3:11).

Отже, Перемога прийшла звідти, звідки її найскладніше було б чекати. Тому і наша перемога пов’язана з плеканням в собі тих чеснот, які найменше цінуються в цьому світі, але котрі є такими важливими на шляху до нашого спасіння. Цей шлях і є зречення себе та «взяти хрест свій і йти за Христом, землею лагідних» (Мк. 8:34).

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 4)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 5)

]]> http://kyiv-pravosl.info/2020/10/18/svyatytel-hryhorij-nyskyj-pro-blazhenstva-slovo-2/feed/ 0