- Більшість людей не знають, що вони бачать і чують, але роблять це, тому що «так воно робиться». Інші швидко заявлятимуть, що вони обізнані, вони, звичайно, знатимуть це неправильно та з ніг на голову, а деякі треті особи, на жаль, небагато, будуть «вивчати». Звичайно, відвідувачі церкви не єдині.

- Значна частина співаків не знає, що вони співають. Їх легше зрозуміти під час читання, де інтонації такі, щоб плакати, а звук більше схожий на суахілі, ніж на давньогрецьку.

- Звичайно, у нас також є нове покоління священнослужителів, яким також важко зрозуміти послання, яке вони мають передати. Моментом істини для них є читання Євангелія. А хто зрозумів, той зрозумів! Для цих людей Чистий четвер – це їхня особиста Голгофа.

Містичні літургійні зібрання якимось чином перетворюються на погане виконання незрозумілого «сценарію», якого ніхто не розуміє. Як і фільми блаженного Ангелопулоса, чиє послання досягло дуже конкретної аудиторії.

Звичайно, Божественна Літургія, Таємниці і всі богослужіння можуть і не бути сценаріями, але в них є щось спільне. Вони побудовані таким чином, що повідомлення транслюються. Протягом століть Церква знаходила способи для людей, які беруть участь у її ритуалах, вчитися, брати участь і розуміти.

Інакше кажучи, священнослужителі не виконують жодної «хореографії» кожним своїм рухом, і псалми не є якимось «репертуаром». Очевидно, можна сказати, що в деяких ритуалах є драматичні елементи, але в нашому випадку запитувана «вистава» значно відрізняється від, скажімо, світської драми. Тут усе щось значить. Все на щось вказує. Все щось символізує.

Це як опера. Якщо ви знаєте італійську або якщо ви читали діалоги і знаєте сюжет, ви все зрозумієте. Ви будете брати участь. Якщо ні, ви просто слухатимете приємну музику, милуватиметесь гучними горлянками… але це все. Як зайшов, так і вийде.

Коротше кажучи, Церква перших століть, у часи, коли слово комунікація, як ми його вживаємо сьогодні, було абсолютно невідоме, знайшла спосіб передавати свої послання. І насправді, незважаючи на труднощі, вона робить це просто, ясно і насамперед зрозуміло.

Якщо залишити ритуал і перейти до дидактики, то також побачимо, що був і наслідок. Отці Церкви тлумачили події, спираючись на знання та науковий прогрес свого часу.

Свого часу, наприклад, Буття вважалося церковниками, а через них і людьми, одкровенням справжнього способу створення світу. Але коли наукові знання почали відкривати речі, які в часи певності були невідомі людству, Церква зрозуміла, і тепер усі кажуть, що Буття – це алегоричний розділ.

Є багато речей, які були прийняті Церквою на основі наукових знань різних часів, і багато іншого, що було включено в її вчення на основі суспільних уявлень.

Наприклад, часи, коли розлучена жінка не могла навіть ходити по вулиці, тому що в очах суспільства це було стигматизацією, говорити про другий чи третій шлюб було безглуздим.

Але коли суспільство подолало ці закріплення, Церква не тільки обговорила це, але й унормувала це, точніше, оцерковила. Сьогодні у нас приймається другий і третій шлюб.

У ті часи, коли самогубства були рідкістю, а самогубство також було формою стигматизації для сім’ї самогубця, нікому б не спало на думку поставити під сумнів заповідь «не ховай» самогубця. Але часи пройшли і самогубців ховають. Тут, звичайно, мандат не змінився, але прийшла ікономія. Проте, знову ж таки, тиск на Церкву є соціальним.

Поговоримо про дошлюбні стосунки? Давайте подивимось. Як довго Церква могла спокійно спати, коли заповідь дотримувалася? Поки аркуш не скасують… У ті десятиліття, коли суспільство почало дивитися на це питання інакше, Церква почала не спати. І коли, нарешті, для суспільства питання життя і смерті перестало бути актуальним, правило було, скажімо так, «забута».

Те ж саме відбувається з кремацією померлих і з тисячею двома іншими питаннями.

Є нескінченна кількість прикладів коригувальних дій, вжитих Церквою в гармонії з наукою та соціальними змінами.

Сьогодні питання, яке почало турбувати Церкву, це нові форми співжиття і нова форма сім’ї. Пройшли ті часи, коли батько силоміць видавав свого сина чи дочку-гея заміж, щоб припинити плітки в околицях. Суспільство бачить речі по-іншому, і тиск знову почав обертатися в бік Церкви.

Звісно, тому що суспільство не закінчилося, якщо воно приймає, що воно приймає, як воно це приймає… все ж Церква має простір для маневру. Я не знаю, коли це станеться, що б там не сталося, і куди приведе суспільство, але щось мені підказує, що тоді Церква по-іншому сприйматиме це.

Ми всі бачили цю точну дискусію між церквою та суспільством, цю плутанину думок і теорій, що відбувалася на наших очах під час Хрещення у Вульягмені. Хтось не хотів хрестити дітей, а хтось – хрестити, але не немовлят. Інші казали без Владики, а інші без опікунів. Без фотографій найбільш «практичні» виступали, а інші задавалися питанням «а це сім’я?». Інші сказали: «Браво отець, що наважився це зробити».

На адміністративному рівні… мета полягала в тому, щоб не опинитися на «гачку».

Багато хто звинувачував у цій бурі Церкву. Але тільки церква так думає? Наша спільнота; Чи всі ми маємо однакову думку з цього приводу? Чи може те, що пережила Церква, було мікрофотографіями того, що відбувається в суспільстві? Про розмови, які ми ведемо у вітальні на вечірках і зустрічах?

Я почав писати вам про незрозумілі ритуали і мертві традиції, щоб дійти до теми, яку ми обговорюємо і будемо обговорювати ще роки, тому що я думаю, що ті з нас, хто займається церковними справами, упускають загальну картину. і щоб нагадати всім нам, що Церква є живим організмом. І, як кожна така організація, вона зобов’язана маневрувати, але, перш за все, розвиватися.

На жаль, як людські суспільства, ми працюємо набагато швидше, ніж у попередні часи, можливо, навіть швидше, ніж ми можемо впоратися, і нове швидко старіє. Віра в таких народах, як наш, навіть якщо ми вірили деінде, є важливою частиною нашої ідентичності та психіки. Отже, якщо в інші часи, які мали свої труднощі, ми колись потребували серйозного та істотного духовного керівництва, сьогодні ми маємо його тисячу разів.

Але щоб бути в змозі керувати, ви повинні спочатку знову знайти себе. Підніміться високо і подивіться на ландшафт, який утворився. Зрозуміти свою аудиторію та її потреби, а головне… бути уважним до всього.

Інакше ви приречені опинитися з тими, хто знає, що з ними відбувається, з тими, хто продовжує слідувати «шляхом», тому що це звичай, навіть не знаючи, чому вони ним йдуть, і з любителями «натюрморту» догматизовані «традиції» та релігії перфекціонізму, які виносять усі свої неврози та примуси через релігію, і таким чином ви напевно втратите багатьох. Тих, хто хоче бути поруч з тобою, але не може, тому що в їхніх очах ти тепер погано доглянутий пам’ятник, який лише нагадує тобі про минулу велич.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Геронда Василеос сказав це звернення у вересні 1999 року, але, в світлі посилення вторгнень і стеження з боку наднаціональних органів з того часу, воно є навіть більш актуальним, ніж було на той час.

Інститут Церкви не є людським, а скоріше має божественно-людську основу.

І те, як вона функціонує, є підтвердженням і проявом неминучої присутності Господа серед нас.

Людські та світські інституції (або духовні інституції, організовані за світським принципом) мають на меті просування планів тих, хто ними керує. Вони прагнуть збільшити свою владу та вплив. Нав’язати свою волю і підкорити собі якнайбільше людей. Можливо, з метою їхнього спасіння. Бо люди з прозаїчним мисленням цілком здатні уявити спасіння людства через скасування свободи, тобто через скасування людської особистості.

У цих установах, що функціонують світським чином, як машини, люди або підкоряються, або стають істотами без власної волі, як найманці або частина машини; або вони реагують на руйнівні дії. Вони виходять із закладу. І вони прив’язуються до свого індивідуального способу мислення, використовуючи його для побудови свого життя та життя будь-яких інших людей, готових слідувати за ними. Але якщо хтось втрачає свою єдність із Церквою, він втрачає свою свободу. Бо вони втрачають своє справжнє «я», яким є всі інші люди.

Ніяка людська установа, навіть якщо вона називається «церковною», не може вмістити, обмежити або задовольнити людей, які мають у собі дихання Боже, які прагнуть ще більшого розширення Христа. Вони не можуть бути задоволені якоюсь обіцянкою, якоюсь світською перспективою чи чимось іншим, тому вони шукають незбагненну, недосяжну по-людськи. Вся їх істота говорить «Ні» світсько-організованим установам, які нібито хочуть ввести їх у таїнство життя та спасіння. Для них добрий духовний інститут, що функціонує механічно, знаходиться на межі краху, розпаду та зникнення.

Ось чому Господь, Який все це знає, прийшов розірвати узи. Він знищив обман. Він перекинув столи мінялів та лави торговців, які перетворили храм на торговий дім. Він звільнив нас від прокляття Закону.

І з Його зходженням в пекло «засуви пекло впали, ворота зламалися, труни відчинилися, і мертві воскреслі». І всі мертві вийшли на світ. «І не було мертвих у гробницях». І встановив Церкву, яка не в’язниця (навіть із золотими злитками), а свобода і «міцна любов, як смерть» (Пісня Пісень, 8:6).

І черево іншої матері, ширшої за небеса, породжує нас. Ми є дітьми вільної жінки, свободи, яку ми отримуємо через послух Божій істині, яка є любов. Коли людські установи бояться людської свободи і тому сковують чи скасовують її, установа Церкви народжує людей, вільних у Дусі. І весь інститут Церкви побудований Духом, який «дихає, де хоче, …і не знаєш, звідки приходить і куди йде». Так буває з кожним, народженим від Духа» (Ін. 3:8).

Необмежена свобода – скеля віри. За словами преподобного Симеона Нового Богослова, святі не зберігачі закону, а законотворці. Установа Церкви ґрунтується на дарах Божих, і таланти, дані святим, діють як керівні принципи для повного складу її членів. Можна сказати, що немає людей, обдарованих талантами, але вони народжуються, зароджуються постійно. Справа не в тому, що вони отримали в якийсь конкретний час дар, завдяки якому вони набули певної статичної спроможності, а скоріше в тому, що вони отримали благословення, яке продовжує даруватися їм на протязі певного часу.

Це люди, які справді усвідомили нашу граничну слабкість та Божу доброту. Всіх інших вони бачать добрими і чистими, а себе вважають нижчими за все інше творіння. Вони мають благодать трепетного сокрушення смиренних, вкрай нещасних. І, як губка, вони вбирають Дух. Вони отримують дари внутрішнього задоволення та просвітлення. Вони не вважають це ні своїм досягненням, ні результатом того потенціалу, який вони реалізували, щоб підвищити власне становище та принизити інших. Вони дивуються невимовній любові Бога і спонтанно повертають її. Вони негайно повертають її Подавцю дарів.

Це робить їх гідними продовжувати отримувати нові таланти, великі, чисті та духовні, які благословляють усе, що існує. Проте вони, як і раніше, не мають жодної поваги до себе, хоч і високо цінують Бога.

Геронда Василіос Гонтикакіс, протоігумен Іверського монастиря на Святій Горі Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело: Pemptousia

По-перше, Обговорюючи терапію душі, ми не віримо в дуалізм, який проводить чітке розходження між душею і тілом, як це має місце в давньогрецькій філософії або деяких сучасних східних релігіях. У людини дві природи [1], так як він складається з душі і тіла. Душа – це не вся людина, а тільки душа людини; тіло – це не вся людина, а просто тіло людини. Тіло тісно пов’язане з душею і бере участь у всіх її станах. Тіло відчуває як наслідки падіння душі, так і її воскресіння. Таким чином, ми говоримо про смерть тіла, яка є результатом смерті душі, і про обожнення тіла, яке відбувається в результаті обожнення души. Святі Григорій Палама (архієпископ Солунський XIV ст.) Вчить, що розум [2] є першим фізичним розумним органом людини , а також вчить, що Благодать Божа переноситься через душу до тіла, яке пов’язане з душею.

По-друге, вчення про те, що Церква є духовною лікарнею і що істинне богослов’я пов’язано з лікуванням душі, не є ізольованою частиною вчення про Церкву, а скоріше способом та вимогою для переживання церковного життя і придбання православного церковного духу. Звичайно, основою церковного життя є свята Євхаристія, в якій людина причащається Тіла і Крові Христових. Але все вчення святих отців про лікування людини є передумовою для правильного причащання святої Євхаристії. Добре відомо, що причащання Тіла і Крові Христових – це світло, Царство Боже і рай для тих, хто знаходиться в належному духовному стані, щоб діяло святе Причастя. У той же час це Пекло і «засудження» для всіх не очищених. Вчення Отців Церкви з цього приводу дійсно показово. Більш того, таїнство Хрещення є і називається вступним таїнством, яке робить нас членами Тіла Христового. Але в древньої Церкви оголошення, спрямоване на лікування людини, передувавло хрещенню, а аскетичне життя слідувало за хрещенням. Христос сказав: «Ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх робити те, що Я заповідав вам» (Мт. 28: 16-20).

По-третє, кажучи про терапію душі і взагалі про терапію людини, ми маємо на увазі не що інше, як православний ісихазм. Як відомо, православний ісихазм становить основу всіх Вселенських і Помісних соборів, тому що через ісихазм ми отримуємо досвід Одкровення, завдяки якому ми дізнаємося, що Христос є істинний Бог, що Святий Дух є Бог, що природи нерозривно пов’язані, незмінно і нероздільно. З цієї причини Константинопольські собори XIV століття, які підтвердили і затвердили православний ісихазм, в присутності великого церковного богослова і отця, святого Григорія Палами, насправді представили метод, за допомогою якого людина може бути врятований, досягти обожнення і перейти від образу Божого до подобою Божою. Православний ісихазм полягає в перетворенні сил душі, в позбавленні людини і звільнення від лукавого, що панує над людиною, звільнення від духовних і тілесних пристрастей, в обожнення душі і тіла. Фактично, Собори XIV століття заявляють, що якщо християнин не приймає вчення святого Григорія Палами і ченців, які говорять про православну ісахії як про метод очищення душі, він повинен бути вигнаний з Церкви.

Церква пропонує справжнє життя; вона перетворює біологічне життя, освячує і перетворює суспільства. Православ’я, якщо його правильно пережити і діяти згідно святим отцям, є спілкування Бога і людини, неба і землі, живих і померлих. У цьому спілкуванні дійсно вирішуються всі проблеми, що виникають у нашому житті.

Інші релігії, особливо ті, які мають своє походження зі Сходу, дійсно є опіумом для людей, бо  вони перекидають проблему в трансцендентний світ, вони відчужують людей від суспільства, вони руйнують міжособистісні відносини і руйнують людину. Православна Церква істинна саме тому, що зцілює людину; вона функціонує як терапевтичний центр, лазарет душ, лікарня. Ось чому бути православним християнином – це дуже сучасно.

І. Основне завдання церкви – лікувати

Мета церкви – привести людину до Бога після її зцілення. Гріхопадіння людини в Раю, відпадання від істинного спілкування з Богом, призвело до жахливих змін в антропології та соціології. Втілення Христа зцілило людину і привело її до спілкування з Богом. Тому основне завдання Церкви – вилікувати людину.

Цю мету Церкви видно у відомій притчі Христа про доброго самарянина. Згідно з тлумаченням святого Іоана Златоуста, людина, що потрапила в руки розбійників, – це Адам і його нащадки, що відступили від небесного проживання і впали у владу диявольського обману, глибоко поранив їх. Добрий самарянин – це Христос, що втілився, щоб вилікувати пораненого. Він дав життя майже мертвої людини віном і маслом, тобто Своєю Кров’ю і Святим Духом. Потім він відніс її в готель, яка є Церквою, для зцілення. Господар заїжджого двору – це апостоли, а за ними – священнослужителі, яким дана заповідь зцілювати людей, поранених дияволом. Таким чином, з цієї притчі ясно, що Церква – це лікарня, яка лікує людей, хворих гріхом, а єпископи-священики – лікарі народу Божого.

Христос згадував про Своє зцілення і в іншому місці. Он сказав: «Не здоровим потрібен лікар, але хворим» (Мт. 9:12). Всі Його вислови, які стосуються набуття смирення, усвідомлення гріха, покаяння і так далі, показують, що Син і Слово Боже стали людськими, щоб перемогти смерть, гріх і спокушення дияволу, і обожити людини. Отже, вся Його робота спрямована на зцілення людини.

В одній зі своїх проповідей святитель Григорій Богослов представляє справу Христа як зцілення. Його втілення було направлено на зцілення людини. Христос прийняв всю природу людини, тому що «те, що не сприйняте, то і не лікується». Все, що робив Христос, було направлено на зцілення людини. «Все це було для того, щоб навчити нас про Бога і вилікувати нашу хворобу». Ось чому Христа часто називають лікарем, терапевтом душі і тіла. Його також називають ліками, тому що зцілення відбувається через їжу і питво Тіла і Крові Христа.

Отже, Христос – цілитель і ліки. У літургії є кілька фраз, що описують ці якості Христа. Милістю Христа священнослужителі протягом століть також є цілителями людей. Святий Григорій пише: «Ми, головуючі над іншими, є слугами і співучасниками цього зцілення». Будь-яка робота єпископів-священиків повинна бути спрямована на спасіння людини, на її обожнення. Ось чому досить характерно сказано, що завдання Церкви – створювати мощі святих. Це означає, що коли людина зцілюється і досягає обожнення, її тіло також обожнюється  та стає мощами по благодаті Христовій.

ІІ. Богослов’я як наука лікування

Той факт, що головне завдання Церкви – зцілити людину, має на увазі, що це також завдання та богослов’я, яке є голосом Церкви. Православне богослов’я – це не академічна наука і роздуми; це не раціональні знання і заняття, метою яких є протестантські та філологічні дослідження, а в основному наука про лікування. Богослов’я – це або плід ліків, або шлях до лікування. Тобто православний богослов – це той, хто зцілився і придбав особисте пізнання Бога, а також той, хто зцілює інших.

Святий Григорій Богослов говорить, що богослови – це «прийшли до споглядання» [3], які першими очистили душу і тіло або, принаймні, знаходяться в процесі очищення. Богослов’я тісно пов’язане з православним ісихазмом (мовчанням), тобто внутрішнім очищенням від образів і фантазій, що обманюють людину. Ці люди можуть допомогти людям з хворою душею.

Святий Іоан Ліствичник (VII ст.) Пов’язує богослов’я з досконалою чистотою, досконалим очищенням людини: «повний стан чистоти – основа богослов’я». [4] Це та людина, яка щиро здійснює богослов’я. І, звичайно ж, богослов’я пов’язано не з інтелектуальним виразом, а з одкровенням Бога і скеруванням людей до цього знання.

Всі ці отці показують, що богослов’я – це здебільшого продукт терапії людини, а не інтелектуальної науки. Тільки очищені або, принаймні, ті, хто перебуває в процесі очищення, можуть отримати посвячення в невимовні таємниці і великі істини, прийняти Одкровення і потім передати його людям. Терапія обов’язково передує богослов’ю, і тоді богослов може лікувати інших. Ось чому в православній традиції богослов асоціюється і ототожнюється з духовним отцем, а духовний отець – це переважно богослов, той, хто сприйняв божественне і здатний безпомилково направляти своїх духовних дітей.

Є чудовий тропар [5], який ілюструє, що таке православне богослов’я і що становить православне Передання і апостольське спадкоємство. Багато хто з нас вважають, що апостольське спадкоємство – це просто безперервна низка хіротоній. Ми не можемо відкинути цю істину, але апостольська спадкоємність має також внутрішній аспект. Тропар каже: «І норовом причасник, і перед престолом намісником Апостолів був, справу отримав єси, богонатхненну, у баченні вранішнього, через це правдиво навчаючи слова істини, ти й до крові трудився у вірі, священномученику Антипа, моли Христа Бога, щоб спастися душам нашим».

Святий мученик Антипа, як і багато інших святих, зробився наступником апостолів і прийняв шлях апостолів. У нього не тільки свячення апостолів, але і їх спосіб життя. Це означає, що він досяг П’ятидесятниці, переживання Одкровення Бога, обожнення. Ось чому він став «натхненним від Бога» (богонатхнення). Щоб досягти цього стану, він застосував особливий метод. Він піднявся до споглядання Бога через діяння, практику. Ми дуже добре знаємо, що дія – практика – це очищення серця від пристрастей, а споглядання – це бачення нествореного  Світу.

В кінцевому підсумку святий мученик Антипа безпомилково висловив слово істини і став мучеником на славу Божу. Отже, ми робимо висновок, що безпомилкове вираз слова істини – це не плід інтелектуального знання, а плід досвіду богопізнання. Крім того, мучеництво – це результат не сильної волі, а благодаті Божої, яка зміцнила всю людину, тому це плід споглядання.

Цей тропар найбільш яскраво показує, що таке Православне Передання, що таке апостольське спадкоємство, хто такий православний богослов, як людина може стати богонатхненною і ким повинні бути справжні пастирі народу Божого. Ці богослови проводять православний спосіб життя (шлях), натхненні Богом і безпомилково ведучи своїх духовних дітей до обожнення і освячення.

ІІІ. Підручники по лікуванню

Зцілення людини досягається завдяки взаємодії енергії Бога і людини. Благодать Божа дається людині в Таїнствах Церкви. У період оголошення людина очищається від пристрастей, які терзали її; через таїнство Хрещення він стає членом Тіла Христового; через Миропомазання він стає храмом Святого Духа; через Святе Причастя він причащається Тіла і Крові Христових. Звичайно, для задіяння і активізації божественної благодаті потрібно його особисте сприяння, співробітництва.

У Церкви є певні підручники з терапії, лікування, які свідчать про те, що таке лікування, лікування і як його досягти. Ось в чому полягає і завдання священнослужителів. Ми приведемо три типових підручника по лікуванню:

По-перше, Святе Письмо. Через Старий і Новий Заповіти людина пізнає волю Бога, яку він повинен виконувати в своєму житті. Згідно з останніми дослідженнями, перші три Євангелія (від Матвія, Марка і Луки) насправді є супутниками Церкви по оголошенню – катехізації. Оголошувані дізнаються з цих Євангелій, що таке християнська віра і як позбутися від влади диявола. Четверте Євангеліє (Іоан) призначене для хрещених, щоб вони пізнали досконалість життя у Христі. З іншого боку, відомо, що послання апостолів давали відповіді на питання, що хвилюють помісні церкви першого періоду церковної історії.

Таким чином, Святе Письмо – це підручник з лікування, зцілення, за допомогою якого людину вчать, що таке хвороба і здоров’я, як досягається виліковування і як досягти єднання з Богом. Звичайно, Святе Письмо слід інтерпретувати в рамках православної церковної традиції. Якщо тлумачення Святе Писання не є частиною церковного середовища, то воно не допомагає людині врятуватися, а, скоріше, укладає його в рамки егоїзму, як ми спостерігаємо в використанні Святого Письма різними єретиками в наші дні.

Те, що відбувається зі Святим Письмом, схоже на те, що відбувається з медичними підручниками. Щоб хтось навчився оперувати різні частини людського тіла, недостатньо читати і запам’ятовувати підручник. Він повинен зв’язатися з автором-лікарем, пройти у нього навчання з цієї дисципліни і сам бути хірургом. Якщо він не буде вивчати підручник в такому контексті, він скоро призведе людей на кладовищі. Те ж саме і зі Святим Письмом. Щоб зрозуміти його, осягнути і використовувати в своїй терапії, нам необхідне знання Бога, відкрите Пророкам і Апостолам, або, як мінімум, знання Отців, які тлумачать Святе Письмо згідно з традицією Церкви. Тоді ми можемо мати впевненість, що Святе Письмо зцілює людини.

Тексти обрядів складають другий підручник лікування. Обряди Церкви відіграють важливу роль в перетворенні особистості людини і її відродження. Під час здійснення обрядів, особливо Божественної літургії, людина відкриває своє серце Богу і страждань всього світу, так як вона молиться за самих різних людей; вона відчуває та розуміє Церкву як Тіло Христове й отримує благодать і благословення від Бога.

З богослужбових текстів стає цілком ясно, що Церква – це терапевтичний центр, Христос – наш цілитель, а більш глибока завдання і мета Церкви – зцілити людину, пораненого гріхом. В молитвах, що здійснюються священиком під час вечірні, сказано: «але вчини з нами, Лікарю і Зцілителю душ наших, з милості Твоєї; веди нас до пристановища волі Твоєї». На утрені, поки читець читає шестипсалміє, священик читає дванадцять світильних молитов. Серед них він молиться як на сповіді: «Сам, Владико, з великої милості Твоєї, помилуй і нас, що у многі і тяжкі провини впали, і з безмежного милосердя Твого очисти беззаконня наші, бо згрішили ми, Господи, проти Тебе, що знаєш невідоме і таємне серця людського і єдиний маєш владу відпускати гріхи. Серце ж чисте створивши в нас, і духом могутнім укріпивши нас, і радість спасіння Твого показавши нам, не відкинь нас від лиця Твого….». В іншій молитві Утрені священик молиться: «Засвіти в серцях наших, Чоловіколюбний Владико, Богопізнання Твого нетлінне світло, і відкрий мислені очі наші на розуміння євангельської проповіді Твоєї. Всели в нас страх блаженних заповідей Твоїх, щоб ми, подолавши всі тілесні похоті, провадили духовне життя і думали, і чинили все вгодне Тобі».

У цих молитвах ми бачимо мету Церкви, тобто її більш глибоку мету. Це зцілення людини і її скерування до нествореного Світла, до єднання з Богом. Мета існування людини – обожнення.

Всі церковні піснеспіви, гімни направляють на лікування. Вони просять Божу ласку, спасіння, яке не є абстрактним станом і виходом душі з тіла, а пришестям божественної благодаті в серці. Більшість церковних піснеспівів носять віросповідний характер. Наведу один з них: «Все моє життя грішне, моя душа хтива, тіло повно бруду, розум нечистий, всі справи спаплюжені, я цілком несу відповідальність за засудження і викриття. Куди мені тепер звернутися? Куди мені йти, якщо не до тебе? Богоматір помилуй і прийди до мене на спасіння».

Третій підручник з лікування – це Молитвослов Церкви (Εὐχολόγιον – Требник). Це книга, яка містить тексти і порядок церковних таїнств, а також багато інших молитви, які використовуються священиком в його пастирському служінні. Уважно читаючи Молитвослов, можна побачити, що божественна благодать охоплює людину від її народження, потім людина стає частиною Тіла Церкви через Святе Хрещення; якщо вона йде з Церкви, то благодать повертає його до Церкви таїнством покаяння; благодать Божа є під час здійснення таїнства шлюбу і слід за ним у всіх його справах до його смерті і після неї. З Молитвослову бачимо, що Церква проявляє інтерес до кожної людини.

Всі ці підручники показують, що Церква – це лікувально-терапевтичний центр, виліковує людини. З цієї точки зору ми можемо побачити звістка її працю. Якщо у нас інший погляд на Церкву, то ми маємо на увазі світську Церква, яка не спасає людину. Замість лікування така «церква» тримає людину в полоні умов і обставин занепалого світу.

IV. Захворювання душі

Дозвольте мені спочатку пояснити, що, обговорюючи питання про хворобу душі, ми не маємо на увазі психологічний дисбаланс, як його розуміє гуманістична психотерапія, або захворювання, що виникають через нервові порушень і, в цілому, з природно-фізіологічних причин. Гуманістична психологія говорить про душу поза православної точки зору. Тому необхідно подумати над тим, що таке душа людини і в чому полягає її хвороба.

V. Душа і тіло

Людина – істота психосоматична, тобто складається з душі і тіла. Душа – це не вся людина, а тільки душа людини; тіло – це не вся людина, а просто тіло людини. Отже, людина складається з душі та тіла.

Як ми бачимо на прикладі гріха Адама, духовна хвороба душі позначається і на тілі. Тління та смертність були наслідками людського гріха і втрати божественної благодаті. Навпаки, прихід к серце людини божественної благодаті перетворює і тіло й душу. Ми бачимо це в Преображенні Христа, коли його обличчя сяяло, мов сонце. Ми бачимо це у пророка Мойсея, чиє обличчя сяяло, а також в архідиякона Стефана, чиє обличчя було схоже на обличчя ангела.

Православне життя спрямована на обожненням всю людину, душі і тіла. З цієї причини ісихазм (nepsis) (тобто богослов’я духовної тверезості ) [6], направлено на одночасне скерування душі і тіла до обожненням. Мудрі молитви [7] і жертовні справи не можна витлумачити православно, якщо не розглядати їх через обожнення людського тіла.

Згідно Святим Отцям, людина створена за образом Божим. Це означає, що вона орієнтує своє життя не на себе, а на Бога. Слово Боже – це образ Отця, а людина – це образ Слова. Таким чином, людина є образ-істота, образ образу.

Подібно до того, як Бог Триєдиний, душа людини триєдина, тобто має розум, мислення та дух. Розум – це ядро людського буття, розум висловлює і формулює переживання розуму, а дух – це ноетична любов людини; силою і енергією Духа людина рухається до Бога.

Душа одна, але і володіє безліччю здібностей і енергій. Батьки, крім згаданого нами триєдиного поділу душі, також взяли поділ, встановлений філософами: на розумне, пристрасне і бездушне. Перший розділ відноситься до онтології душі і її графічного уявлення, другий – до пристрастей. Одні пристрасті прив’язані до розумної частини (гордість, атеїзм, єресь), інші – до пожадливої-апетитною частини (потурання своїм слабкостям, жадібність), а треті – до дратівливій (гнів, роздратування, злість і т. д.). Святий Григорій Палама вчить, що честолюбство – породження розумної частини душі, любов до майна і жадібність – породження жадання, а обжерливість – породження пожадливої частини. Обурення і потяг складають так звану пасивну частину душі.

V. Хвороба Души

Говорячи про хвороби душі, ми в першу чергу маємо на увазі втрату Божественної благодаті, що відбивається і на тілі, а потім хворобі піддається і вся людина. У людини можуть бути відсутні тілесні хвороби, але без божественної благодаті немає повного здоров’я.

Щоб краще зрозуміти гріхопадіння людини, необхідно почати з того, що говорять святі отці: про те, що душа має розум і розумом, тобто душа містить як розум, так і думки, і вони рухаються паралельно. Розум відрізняється від думок тим, що розум – це око душі, фокус уваги, в той час як думки вербальні і формулюють та формують уяви через мозок. Таким чином, якщо розум рухається відповідно до природи, що означає, що він здоровий, думки також здорові, і дух, що є любов, теж здоровий. Якщо розум не здоровий, людина хвора і своїми думками, і своєю любов’ю. Несправність цих двох сил, розуму і думок, викликає хворобу.

До гріхопадіння Адам жив в природних умовах. Його розум був спрямований до Бога і отримав від Нього благодать, в той час як думки були підпорядковані витонченому розуму і, отже, працювали правильно.

Падіння, яке становить справжню хворобу, насправді є затемненням розуму. Розум був затемнений, втратив божественну благодать і поширив темряву на всю людину. Під гріхопадінням людини в православній традиції ми маємо на увазі три речі: по-перше, розум затьмарився і перестав нормально функціонувати. По-друге, розум ототожнюватися з думками, і думки стали центром людини. По-третє, розум був поневолений пристрастями і зовнішніми умовами. Це була духовна смерть людини. І, як у випадку, коли у людини болять очі та все тіло стає темним, коли засліпленя очей душі, розум, весь духовний організм хворий. Він падає в глибоку пітьму. Христос сказав: «Якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тьма?» (Мт. 6:23)

Затьмарення розуму створює жахливі аномалії в житті людини. Це призводить до руйнівної дії на весь її духовний склад. Серед іншого, людина робить з Бога ідола, бо Бог стає породженням логіки; людина експлуатує своїх побратимів для задоволення, амбіцій та жадібності і розглядає світ як видобуток, який потрібно підпорядкувати її власним індивідуальним потребам.

Таким чином, ми розуміємо, що всі проблеми, як соціальні, так і міжособистісні, є внутрішніми; вони відносяться до хвороби душі, втрати божественної благодаті. Коли розумова енергія людини не функціонує належним чином, ми спостерігаємо безліч аномалій. Всі пристрасті повстають, і людина використовує як Бога, так і своїх побратимів, щоб зміцнити свою особисту безпеку і щастя. Потім вона постійно знаходиться в стресі, думаючи, що знаходиться у в’язниці.

VІ. Наслідки гріхопадіння людини

Вчення Церкви про духовну тверезість (νύψις), що відноситься до внутрішнього світу, тісно пов’язане з вченням соціальним. Можна було б припустити, що аскетичне життя Церкви не має ніякого відношення до дійсності. Насправді, вірно зовсім протилежне. Тільки аналізуючи факт гріхопадіння, ми можемо вирішити проблеми, що виникають в нашому житті. Ми вже бачили деякі його наслідки. Тепер ми звернемося до драматичних наслідків віддалення людини від Бога, які показують, що православне богослов’я є найбільш радикальною і сучасною дією.

Втрата божественної благодаті, що є справжньою хворобою людини, привела як до духовної, так і до тілесної смерті. Духовна смерть – це віддалення людини від Бога, а тілесна смерть – це відділення душі від тіла. Бог не створив людину для смерті, але тілесна смерть прийшла в результаті гріхопадіння.

Першим наслідком гріхопадіння було затьмарення розуму. Святий Григорій Палама говорить: «Якщо розум відходить від Бога, він стає або тваринним, або демонічним». Коли розум людини залишає Бога і затемнюється, неминуче спотворюються всі внутрішні енергії душі та тіла. Після того, як розум втрачає свій рух у відповідності з природою, тобто рух до Бога, він бажає чужого, і його жадібність не може бути задоволена. Його віддається плотським задоволенням і не знає кордонів цих задоволень. Хоча він безчестить себе своїми вчинками, він наполягає на тому, щоб його поважали всі. Він хоче, щоб все лестили йому, погоджувалися з ним, співпрацювали з ним, а коли цього не пропонують, він охоплений гнівом. Його злість і гнів на своїх побратимів подібні змію. Тоді людина, створена за образом і подобою Божою, перетворюється на вбивцю і стає подобою диявола-вбивці людей. Відхід від Бога робить людину звірячою або демонічною; вона стає звіром або демоном. Тому із затьмаренням розуму буйствують пристрасті.

Другий наслідок гріхопадіння полягає в тому, що душа і вся людина рухаються всупереч природі. Святі Отці вчать, що існують три види руху розуму: відповідно до природи, надприродний та проти природи. Рух розуму, що суперечить природі, відбувається, коли людина не бачить Божого Задуму і Його справедливості в тому, що відбувається в її житті, а скоріше вірить, що інші несправедливі по відношенню до неї, і повстає проти них. Рух розуму відповідно до природи бачне, коли людина вважає себе і злі думки відповідальними за всі свої негаразди. І надприродний рух сил душі відбувається, коли розум рухається до Бога, знаходить плоди Всесвятого Духа і бачить славу Божу. На цій стадії розум стає аморфним і безформним; тобто він вільний від образів, фантазій і демонічних думок. У хвороби розуму ми можемо знайти всі жахливі сотворіння результатів діяльності та руху, що суперечать природі.

Третім наслідком гріхопадіння було збудження уяви. За вченням Святих Отців, уява, тобто образи і уявлення, є результат гріхопадіння. У Бога і ангелів немає уяви. У демонів і занепалих людей хвора уява. Отці кажуть, що уява – це луска розуму, що покриває етичну частину розуму; вона є мостом між людиною і демонами. У здорової людини чоловіка є уяву, але не фантазії. Як приклад можна сказати, що для обожненої людини уява схоже на вимкнений телевізор. Устаткування є, а зображень немає. У цьому сенсі ми говоримо, що у святих немає уяви.

Це дуже важливий момент, бо, поки людина хвора, вона має безліч образів, створених пожадливої частиною душі. Так звані «психологічні проблеми» майже все є результатом підозр, логічних думок, культивованих у сприятливій атмосфері уяви. Сьогодні стало очевидним фактом, що чим більше людина хворіє психологічно, тим сильніше збуджується її уява.

Четвертий наслідок гріхопадіння людини – хвороба її емоційного світу. Духовно здорова людина урівноважена у всій своїй діяльності; вона не просто психологічно та емоційна зворушена різними подіями свого життя, але має щире спілкування з Богом. Отже, вона не емоційна зворушена природою та її красою, а скоріше бачить її духовно, тому що вона бачить в ній енергію Бога. Психологічна радість недосвідчених, яку не може не зачепити уяву, відрізняється від духовної радості, яка є продуктом Всесвятого Духа. У хворій людині емоції змішані з пристрастю потурання своїм слабкостям.

У Церкві своєю боротьбою і, перш за все, отримуючи божественну благодать, ми перетворюємо все емоції і все хворобливі ситуації. Це досягається покаянням. Тоді все психологічні події стають духовними станами. У людини, яка кається, не спостерігається проявів психологічно хворого.

Тому хвороба душі, що виявляється, перш за все в людському мисленні, має величезні наслідки для всього організму. Хворий стає пристрасним, люблячим себе і потураючим своїм бажанням, і це має наслідки для всього суспільства. У Православній Церкві ми говоримо, що людина може бути фізично здоровою і психологічно врівноваженою завдяки своєму розуму, а її сильний розум не потребує психіатра, і все ж таки хворіє, якщо не має божественної благодаті. Затьмарення розуму – найбільша хвороба людини.

VІІ. Зцілення душі

У попередньому розділі ми сказали, що Церква – це лікарня, лікувальний центр. Вона лікує хвору особу людини. Якщо потемніння розуму – справжня хвороба, то лікування полягає в осяянні та пожвавлення розуму. В цьому ракурсі слід розглядати предмет православної психотерапії. Це стосується не психологічної рівноваги, а, скоріше, просвітлення розуму і союзу людини з Богом.

Є дуже красномовний церковний гімн, в якому ми просимо Бога воскресити змучений розум, як Він воскресив Лазаря. Ми співаємо: «Давайте, о вірні, наслідувати Марфі і Марії і пошлемо Господу благочестиві діяння як послів, щоб Він прийшов воскресити наш розум, що лежить зараз мертвим в гробниці, нечутливий до недбалості, що не відчуває страху перед Божественним, що не має енергії життя, дозволь нам вигукнути: «Дивись, Господи, і коли ти воскресив із жахливого полону одного разу, Милосердний, твого друга Лазаря, так само дай життя всім, пропонуючи свою велику милість»».

VІІІ. Три типу християнства

Образ лікувального центру, лікарні, допомагає нам побачити задачу священнослужителів, яка складається в лікуванні-терапії, а також все життя і мету Церкви.

У церкві є три типи людей:

Перший включає психологічно не зцілених, а саме тих, хто хрестився, які потенційно є членами Церкви, але не активують, тобто не задіють дар хрещення. Дійсно, одного хрещення недостатньо; Також необхідно дотримуватися заповідей Христа.

Друга категорія включає тих, хто знаходиться в процесі лікування, християн, які борються за зцілення. Вони бачать в собі пристрасті; вони усвідомлюють затьмарення свого розуму і докладають зусиль, щоб вилікуватися засобами, пропонованими Православною Церквою.

У третю категорію входять вилікувані. До таких належать святі, отримали благодать Святого Духа, очистили свої серця від пристрастей, які досягли освіти розуму і бачення Бога. Святих називають обожненими, бо вони причетні до обожнення. Той факт, що вони були вилікувані, не означає, що вони не роблять ніяких помилок на людському рівні, але у них є правильна орієнтація; вони знають, що таке божественна благодать, і знають, як каятися. Їх розум правильно звернений до Бога, вони мають прекрасне самопізнання, вони обізнані про догмати віри і в цілому точно знають мету свого існування.

ІХ. Способи зцілення душі

Тепер необхідно досліджувати способи лікування особистості людини. Крім іншого, це демонструє характер і зміст православного аскетизму.

Перша вимога – правильна віра. Під вірою ми маємо на увазі відкриту істину. Бог відкривав Себе Пророкам, Апостолам і святим. Ця істина справжня, бо вона дана в Одкровенні.

Правильна віра показує, що таке Бог, що таке людина, яка мета людини і як він може досягти спілкування з Богом. Коли віра фальсифікується, негайно фальсифікується життя; людина втрачає орієнтацію і не може досягти своєї мети. Те, що відбувається, схоже на медичну науку, цілющого лікування в лікарні. Якщо лежача в основі теорія хвороби невірна, лікування також невірно, маючи на увазі, що таке захворювання не лікується в даній конкретній лікарні. Ось чому ми, православні, наполягаємо на збереженні Одкровення. Якщо його змінити, то наше спасіння ненадійно.

З цієї точки зору ми повинні розглядати рішення Вселенських Соборів. Вчення про те, що Христос є Бог, пов’язане зі спасінням, оскільки тільки Бог може спасти людину. Якщо у Христа немає двох досконалих природ, божественної природи і людської природи, наше спасіння неможливе. Те ж саме, якщо у Боголюдини Христа немає божественної і людської волі. Отже, наше дотримання догматичної точності є передумовою лікування, спасіння і освячення.

Друга вимога для терапії душі – усвідомлення хвороби. Це необхідно, тому що, дізнавшись, що ми хворі, ми шукаємо лікаря і ліки. В іншому випадку нам нічого не відомо і хвороби.

Те ж саме і з тілесними хворобами. Незнання хвороби призводить до смерті. Знання про хворобу, що викликане болем, спонукає нас прийняти всі необхідні заходи для лікування. Страшно і жахливо не знати своєї тілесної хвороби.

Один з найбільших гріхів нашого часу – себелюбство і самодостатність. Ми замкнені в самих собі, маючи ілюзію, що ми здорові, що нам не потрібен лікар. Ілюзія здоров’я – найгірше лицемірство. Святий Євангеліст Іоан сказав: «Якщо ми говоримо, що у нас немає гріха, ми обманюємо себе, і немає в нас правди» (1 Ін. 1:8).

Очевидно, усвідомити наше жахливе становище непросто. Плотська людина не може знати своїх пристрастей. Фактично, вона думає, що життя, яке суперечить природі, пережите після гріхопадіння, є природним. Це дійсно трагічно. Однак є певні способи пізнати самого себе. Дозвольте мені повідомити про деякі з них.

Її стан можна дізнатися за дією божественної благодаті. Те, що відбувається з духовними хворобами, ідентичне тому, як виявляються тілесні хвороби при проходженні відповідних обстежень, з використанням рентгенівських променів і томографії. Нестворена божественна благодать входить в нашу душу, і тоді ми бачимо свій жахливий спотворений стан і безлад. На початку духовного життя бачення нествореного Світу пережимається негативно, тобто як вогонь, який спалює пристрасті.

Інший спосіб самопізнання – вивчення Святого Письма, святих отців праць, житій святих. Читаючи ці писання, ми усвідомлюємо Божу любов і добро, а також те, як далеко може піднятися людина завдяки божественної благодаті і своєї особистої боротьбі. Ми також можемо усвідомлювати свої недоліки і слабкості.

У цьому випадку навчання діє як духовне дзеркало. Аскетизм святих турбує нашу совість, він відкидає нашу бездіяльність, він зводить нанівець всі виправдання і веде нас до дотримання заповідей Христових.

Можна сказати, що в усвідомленні хвороби нам допомагають наші життєві невдачі. Коли деякі з наших опор піднімаються, коли ми досягаємо точки, щоб сказати, як учні на дорозі в Еммаус: «А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїль» (Лк. 24:21), тоді ми можемо дійсно бачити Христа і шукати нове життя, яке Він дає світу. Особисті, сімейні і соціальні невдачі призводять нас в глухий кут. У цей момент, якщо у нас є внутрішнє бажання, духовне натхнення, пов’язане з надією на Бога, це може привести нас до усвідомлення нашого духовного стану.

Інший прекрасний метод пізнання душевних хворіб – це розумна молитва. Коли ми повторюємо своїми устами і своїм розумом молитву «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», благодать Божа зруйнує зовнішню стіну ілюзорного доброго «я» і розкриє нашу убогість.

Оскільки Бог любить нас і зацікавлений в нашому спасінні, Він продовжує надсилати нам запрошення, щоб ми не втрачали своєї мети і призначення. Він закликає одну людину через відчай перед Богом, іншого – через осяяння святим Світлом, третього – через вивчення, четвертого – через зустріч зі святою людиною, яка зазнала досвід іншого життя, яке існує в Церкві, і через різні інші засоби.

Третя вимога для нашого лікування – це знайти лікаря-терапевта. Ми шукаємо відповідного лікаря для лікування наших тілесних хворіб, і ми повинні робити те ж саме для духовних хворіб. У першому випадку ми спочатку відвідуємо провінційного лікаря, потім – великі спеціалізовані лікарні, потім консультуємося з передовими фахівцями і, нарешті, відвідуємо професорів медичних факультетів та лікарів за кордоном. Ми повинні проявляти таке ж, якщо не більше, прагнення щодо душевних недуг, які нас мучать.

Святі Отці в своїх працях стверджують, що клірики всіх ступенів називаються цілителями. У багатьох своїх проповідях святитель Григорій Богослов посилається на цей момент і називає кліриків-цілителями, бо вони лікують психологічні хвороби людей. Він сам стверджує, що відмовився пасти народ і замість цього пішов в пустелю після свого висвячення в пресвітери, бо почувався негідним зцілювати чужі хвороби, не вилікувавши себе ще. Примітне, що святий Григорій називає справу Божого провидіння Христа терапевтичною дією, а Христа – лікарем-терапевтом людей. Він називає священство терапевтичною наукою і терапевтичним служінням. Він характерно каже: «Ми слуги і співробітники цієї терапії».

Основне завдання священиків – не продаж квитків до раю, а зцілення, так що, коли людина бачить Бога, Вона стає для людини раєм, а не пеклом. Якщо ми досліджуємо всі таїнства і обряди, доступні священику, від Хрещення до Святого Причастя і від покаяння до відспівування, то ми виявимо, що всі вони скеровані та націлені на лікування людини. Таїнства – це не громадські заходи і ритуали; церковні обряди спрямовані не на психологічне виправдання і культивування релігійних почуттів, а на терапію людини. Розглядаючи обряди поза терапією людської особистості, беручи участь в них без очищення серця і освіти розуму, ми ігноруємо найглибшу мету церковного життя.

Часто можна почути виправдання, що не знайшли відповідного духовного отця для терапії. Я відповідаю, що більшості з нас насправді потрібні медсестра і провінційний лікар, а не витончена хірургія. Почати треба з близької нам духівника, в нашій парафії, в нашому місті. Що необхідно, так це відкрити своє серце Богу, вільно оголити наші рани і попросити Його благодаті. Якщо Бог побачить, що нам потрібен кращий і «більш вчений» лікар, він відкриє його нам. Також, якщо наш духовний отець зрозуміє, що нам потрібна допомога більш досвідченого духівника, бо ми просунулися в духовному житті і маємо більш тонкі духовні потреби, тоді він порекомендує і шлях. У будь-якому випадку, потрібно просто почати комусь зізнаватися. Не варто витрачати дорогоцінний час на пошуки досвідченого духівника. Якщо потрібно, він з’явиться в призначений час.

Сказаного ще недостатньо. Нам також потрібен четвертий шлях нашого внутрішнього зцілення, а саме пошук і застосування правильного терапевтичного лікування. При тілесних захворюваннях, якщо людина дізнається про свою хворобу і знаходить кращого лікаря, але не дотримується рекомендованого лікування, її не вилікувати, вона не одужає. Те ж саме і з душевними хворобами. Правильна віра, усвідомлення хвороби і належний терапевт – все це необхідні умови, але якщо ми не дотримуємося правильного терапевтичного шляху, якщо ми не приймаємо правильні ліки, нас неможливо вилікувати.

Таких способів декілька. Дозвольте мені вказати на те, що пропонується в багатьох церковних співах: а саме на піст, бдіння і молитву. Я вказую на цей метод, бо в зусиллях щодо застосування цих заповідей спливає багато, і вони нам допомагають в нашому духовному житті. Роблячи це, ми плекаємо скорботу, покаяння, любов до Бога і до наших братів, чистоту серця і так далі. Ось чому вони є дуже важливим засобом нашої духовної терапії.

Піст спрямований на вправу душі і тіла, щоб вони разом рухалися по шляху обожнення. Є і тілесний, і духовний піст. Тілесний піст відноситься до якості та кількості їжі, визначеними Церквою. Науково доведено, що одні прийоми їжі важче, а інші легше для організму. Іноді необхідно дуже строго постити, бо таким чином людський розум відокремлюється від матеріальних благ і звертається до Бога. Більш того, послух посту, визначений Церквою, допомагає людині підпорядкувати свою волю універсальної волі і досвіду Церкви. У поєднанні з духовним постом, тілесний піст вводить людину в атмосферу очищення, тобто боротьби за очищення серця від пристрастей потурання своїм слабкостям, скупості, хвастощів і егоїзму.

Бдіння – це спроба підпорядкувати тіло душі в тому сенсі, що воно не виходить за рамки його функцій і місії. Церква не розділяє дуалістичного погляду елліністичної філософії, згідно з яким існують дві окремі сутності, душа і тіло. Бдіння, поряд з усіма іншими фізичними вправами, спрямоване саме на підтримку єдності душі і тіла. У будь-якому випадку багато людей сьогодні не сплять з різних причин. Отже, це гідне бдіння для Бога, щоб не спати для слави Божої. Звичайно, в світі бдіння – це не всеношна молитва ченців в монастирях, а вправа проти надмірного сну і надмірного фізичного комфорту, які породжують незліченні лиха для людського організму. Бдіння також тісно пов’язане з балансом психосоматичного організму людини і пильністю, необхідною в духовному житті.

Молитва пов’язана з постом і бдінням. Піст і бдіння без молитви не приносять користі. Дійсно, якщо Святий Дух не зійде, все фізичні вправи не приносять користі. Молитва – це або поклоніння всім співтовариством, або розумне, створене людським розумом, або мислення серцям, коли розум у Святому Дусі входить в серце людини. Потім розум і серце з’єднуються в силі і енергії Святого Духа, і це називається осяянням розуму.

У церковних співах піст, бдіння і молитва називаються небесними дарами. Вони допомагають людині в його шляху до досягнення обожнення й освячення. Вони призводять психосоматичний організм в рівновагу. В Адамі до гріхопадіння була така рівновага. Розум був натхненний божественною благодаттю; він мав тіло, а потім випромінював благодатне сяйво всьому творінню. Однак після гріхопадіння розум затьмарився. Тіло живиться від творіння, а не від розуму, і проявляються тілесні пристрасті. Душа харчується від тіла, і це породжує психологічні пристрасті. Постом, бдінням і молитвою ці суперечать природі функції виправляються. Ось чому в цих дарах виражаються очищення, освіта і обожнення.

Нам потрібна терапія. Недостатньо бути потенційними членами Церкви, але ми повинні стати такими по суті. Православна Церква володіє досконалою терапевтичної системою, прекрасним терапевтичним лікуванням, поки ми бажаємо стати особистостями-іпостасі.

Зауваження:

1. Hypostases are persons, or essential natures.

2. Розум: Слово має різні значення в святоотцівському вченні. Він вказує або на душу, або на серце, або навіть на енергію душі. Проте, розум – це в основному око душі, найчистіша частина душі, вища увагу. Її також називають ноетичною енергією, і вона не ототожнюється з розумом.

3. Saint Gregory the Theologian. Or. 27, 3. NPNFns, vol. 7, p. 285.

4. Saint John Climacus. The Ladder. Step 30. CWS p. 288.

5. Apolytikion є гімном, інакше відомим як тропар

6. Непсіс, або розумна тверезість – це відмова від усього, що перешкоджає сходженню розуму до Бога.

7. Розумна молитва – це молитва, яка просвіщає розум.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Тут необхідно зауважити, що автор для оцінки взаємовідносин між Церквою та державою не бере до уваги виняткові приклади, як то Ватикан (Status Civitatis Vaticanae) чи Автономну Чернечу Державу Святої Гори Афон (Αυτόνομη Μοναστική Πολιτεία Αγίου Όρους) через відсутність у них дихотомії Церква-держава, адже вони за своєю природою є церковними структурами, які набули зовнішніх ознак держави. Метою ж даної статті є уточнення методів оцінки офіційного статусу християнської Церкви саме в державі.

Здебільшого питанням державно-церковних відносин дослідники займалися у загальному ключі, тобто моделлю відносин між Церквою і державою. Це такі автори як: B. Berkmann [1], D. Fauth [4], B. S. Kämper [12], G. Robbers [19], В. Климов [28], О. Саган [36]. Деякі автори, такі як F. Hammer [9], H. Marré [17], О. Білаш [25] займалися питанням способу фінансування Церкви. Певні дослідження велися з питанням базової релігійної освіти (катехизації): R. Hoenen [11], L. Gerosa [6]. Але, на скільки відомо автору, комплексного підходу до оцінки залежності взаємовідносин Церкви та держави від офіційного статусу Церкви у державі вироблено не було.

Для виконання поставленої мети було визначено основні завдання, а саме: розробити основні критерії, за якими можна класифікувати тип офіційного статусу Церкви у державі; з’ясувати наслідки для держави від взаємодії з Церквою; з’ясувати наслідки для Церкви від взаємодії з державою, в якій звершує свою діяльність Церква; визначити причину і ступінь сумісності політичних режимів з певними статусами Церкви у державі.

Офіційний статус тієї чи іншої релігійної інституції у державі визначається перш за все тим, яке положення останньої зафіксоване у Основному законі та/або інших нормативно-правових актах. Зокрема йдеться про наступні, висловлені прямо або опосередковано, статуси Церкви у державному правовому полі: поза законом; корпорація приватного права; корпорація публічного права; державна Церква.

Для класифікації реальних, а не декларованих статусів Церкви у державі, вбачаємо доцільним використати певні маркери, які відображають реальну дію зафіксованих у законодавстві положень щодо Церкви. Якщо певні нормативні акти стосуються релігії загалом, то у даному випадку ми говоримо про християнську Церкву загалом, не зауважуючи окремо про інші організації релігійного спрямування, які не належать до об’єкту даного дослідження. Отже виділяємо наступні маркери:

1. Наявність чи відсутність у державі власної агресивної (квазі-) релігійної ідеології (напр. атеїзм, культ особистості, державна релігія), яка вступає у конфлікт з релігійними віруваннями та релігійним світоглядом членів Церкви. Це дає змогу говорити про причини ідеологічного протистояння, якщо воно наявне.

2. Наявність чи відсутність дискримінуючих або забороняючих положень у законодавчих актах держави щодо Церкви. У даному дослідженні йде мова саме про офіційний статус Церкви, отже до уваги беруться не вказівки певних керівників владних структур, чи підзаконні акти, а законодавчі акти (Конституція, закони, які регулюють права та обов’язки релігійних організацій, державно-церковні угоди (конкордати), положення Карного та інших кодексів).

3. Фінансування церковних організацій (парафій, єпархіальних управлінь, патріархій, церковних навчальних закладів, різного роду церковних благодійних закладів тощо), а саме – ким і яким чином воно здійснюється. Це дає змогу говорити про реальну близькість або відстороненість Церкви і держави;

4. (Не-) можливість катехитичної діяльності Церкви та засоби її здійснення. Цей маркер дозволяє говорити про сприяння або перешкоджання діяльності Церкви державою на законодавчому рівні.

5. Можливе виконання Церквою певних функцій, покладених зазвичай, на сучасну світську державу. Передусім йдеться про реєстрацію актів цивільного стану: народження (поряд з Таїнством Хрещення); смерті (поряд з чином похорону); одруження (поряд з Таїнством Шлюбу). Цей маркер дає можливість говорити про інтегрованість Церкви у структуру державного управління.

6. Самодостатність Церкви у церковних питаннях. Даний маркер говорить про те, яким чином розглядаються питання та приймаються рішення щодо внутрішнього життя Церкви. Якщо, до прикладу, Церква мусить на певні рішення отримувати санкцію певних органів державного апарату, скажімо поставлення чи призначення на місце служіння кліриків, і це зафіксовано у законодавстві держави, то це дає змогу говорити про ієрархічне підпорядкування Церкви державі, а відтак і про можливу структурну інтеграцію Церкви в державу.

Отже, взявши до уваги вищенаведені маркери, розглянемо кожен із офіційних статусів Церкви у державі.

І. Церква поза законом

За цих умов Церква не лише не отримує ніяких прав, але й заперечується сама можливість її існування у даній державі. Тобто, згідно ідеології держави, Церкву необхідно знищити, а її служіння викорінити. Адже держава вважає Церкву своїм ідеологічним конкурентом. По суті говорити про відносини між Церквою і державою при такому статусі Церкви не доводиться. Держава переслідує церковні організації та віруючих аж до фізичного знищення кліриків і навіть пересічних віруючих, а також засобів звершення дій релігійного характеру (храмів, ікон, приладдя тощо). При цьому:

1. Причиною такого ставлення до Церкви є, як правило, наявність у держави власної агресивної ідеології релігійного або квазірелігійного характеру.

2. Держава у своєму законодавстві має чітко виражені елементи дискримінації чи переслідування Церкви або релігії загалом.

3. Церква фінансується винятково віруючими.

4. Катехитична діяльність Церкви заборонена і переслідується за законом.

5. Церква не має у державі жодних функціональних обов’язків.

6. Церква цілком самодостатня у питаннях свого внутрішнього життя: утворення чи ліквідації громад, призначення кліриків (звісно, із врахуванням можливого тиску держорганів).

Прикладами означеного статусу в історії можуть бути: Римська Імперія (починаючи від імператора Клавдія (1 ст.) до Нікомедійського едикту 311 р. та Міланського 313 р.); Православна Церква у Речі Посполитій (у 1596 – 1630 рр.); Комуністична Албанія (1967-1991 рр.); комуністичний Китай у середині 20 ст.; de facto Північна Корея.

ІІ. Офіційний статус Церкви як корпорації приватного права

Цей статус передбачає функціонування релігії як абсолютно приватної справи, як світогляду окремо взятої особи. Об’єднання віруючих становлять при даному статусі просто множину людей однакових релігійно-світоглядних переконань. Тому таке об’єднання не утворює розвинуту структуру. Держава будує відносини з Церквою як з множиною певних осіб, а не з Церквою як єдиною складною ієрархічною організаційною особою. Відповідно, сфера впливу Церкви, як організації, обмежується рівнем одиничної організації, тобто рівнем окремо взятої місцевої громади (парафії). Вищі структурні елементи Церкви (єпархія, митрополія, патріархія) не мають суттєвого значення у будівництві державно-церковних відносин. Характерною для цього статусу є значна можливість для маневру у державно-церковних відносинах як для Церкви, так і для держави.

Характерні ознаки державно-церковних відносин при даному статусі Церкви:

1. Держава декларує свій світський характер і не пов’язує себе з будь-якою релігійною ідеологією, хоча може мати свою власну агресивну анти- або квазірелігійну ідеологію.

2. Церква діє у державі легально, при цьому вона може не дискримінуватися, дискримінуватися de jure чи de facto.

3. Фінансування Церкви відбувається безпосередньо її віруючими.

4. Катихизація може заборонятися або толеруватися, але відбувається у будь-якому разі не за рахунок держави.

5. Церква не бере на себе жодних обов’язків світської держави.

6. Церква у внутрішньоцерковних питаннях цілком самодостатня. Держава не має легального права втручатися у внутрішнє життя Церкви, винятковою легальною можливістю впливу є сфера, де держава вказує зовнішні рамки діяльності Церкви у державі.

Прикладами означеного статусу в історії можуть бути:

- США Перша поправка до Конституції США [5] проголошує відділення Церкви від держави, яке батьками-засновниками розумілося як заборона на встановлення державного віросповідання, на зразок того, що мало місце в Великобританії.

- Франція. Релігія не переслідується, але сповідання релігії згідно законодавства, повинно залишатися винятково приватною справою – див. закон від 9.12.1905 «Loi de séparation des Églises et de l’État» / «Про відділення Церков і держави» [16], Конституцію 1958 р. [2, Стаття 1], де проголошена світськість держави, чи закон від 15 березня 2004 р. за №2004-228, яким заборонено носіння релігійної символіки в державних школах.

- СРСР (1918-1990), де формальна терпимість до Церкви була вимушеним кроком для уникнення протистояння з населенням держави, яке на початку існування СРСР здебільшого було ще релігійним та віруючим (все більший розрив між суспільством та Церквою створювало і законодавство – «Декрет об отделении Церкви от государства и школы от Церкви» [27, c. 861] [26, c. 263] від 20.01.1918, Конституції СРСР від 1936 р. [29] , яка заборонила «религиозную пропаганду», та від 1977 р., якою у ст. 52 передбачалася тільки атеїстична пропаганда [32, c. 333], хоча формально Церква не були заборонена, а, згідно закону «O свободе совести и религиозных организациях» від 01.10.1990 р. [34, c. 813] «функціонувала» як множина окремих віруючих) та ін.

ІІІ. Офіційний статус Церкви як корпорації публічного права

Якщо Церква у державі має статус корпорації публічного права, то вона може мати привілеї та обов’язки, делеговані їй державою, не будучи державною Церквою у власному сенсі слова. Зазвичай статус корпорації публічного права не зауважується спеціально, а випливає з окремих законів, які регулюють відносини з окремими Церквами чи релігійними організаціями в принципі. При такому статусі Церкви, у державних школах викладається віровчення Церкви, як правило за державний кошт. Також поряд із реєстрацією актів цивільного стану, які здійснюються державними адміністративними органами, визнається цивільно-правова дійсність записів, здійснених церковними структурами (у метриках при хрещенні новонароджених, шлюбу, укладеного через церковний шлюб (вінчання) тощо). До Церкви з таким статусом, як правило, належить значна частина населення держави, тому відрахування на утримання Церкви (Церква ними розпоряджається одноосібно) стягуються з приналежних до неї осіб через державні акцизні установи. Також Церква, яка користується правами корпорації публічного права, влаштовує на спільні з державою кошти (виділяються державою для спільних з Церквою проектів) лікарні, старечі чи дитячі притулки та інші благодійні установи.

Загалом це така форма церковно-державних відносин, яка носить проміжний характер між повним відділенням Церкви від держави, коли Церква має статус корпорації приватного права, і системою державної церковності.

Характерні ознаки:

1. Держава, як правило, не пов’язує себе з будь-якою релігійною ідеологією і залишається світською. При цьому її власна ідеологія зазвичай не має агресивного характеру стосовно релігії.

2. У законодавстві держави відсутні дискримінуючі елементи щодо Церкви чи релігійних організацій загалом, крім випадків порушення ними загальних положень кримінального права. Між Церквою і державою наявний значний рівень співпраці без підпорядкування одного іншому.

3. Фінансування Церкви відбувається її віруючими здебільшого через акцизні установи держави. Також держава може спорадично виділяти на Церкву певні кошти, передусім на якісь конкретні соціально-значущі заходи та акції.

4. Церкві надається можливість проводити катехизаторську діяльність у загальноосвітніх закладах держави, наприклад, у загальноосвітніх школах.

5. Церква, як суб’єкт публічного права, має певні права і обов’язки щодо держави, зокрема може виконувати функції, які у сучасному світі належать зазвичай до компетенції держави.

6. Ініціатива у церковних питаннях належить Церкві. Держава може ініціювати тільки спільні (напр., соціальні) проекти.

Прикладами означеного статусу можуть бути:

- ФРН, де відносини між державою і Церквою регулюються ст. 140 [7, Стаття 140] Веймарської конституції 1919 р. У ст. 137 прямо стверджується про неможливість державної Церкви у Німеччині та неможливість залежності прав і свобод людини від її релігійних переконань. Проте, релігія в Німеччині, не будучи державною, вплинула на заборону роботи більшості магазинів і установ в неділю. У школах проводиться обов’язковий урок релігії з викладанням основ католицького чи євангелічного віровчення. Якщо хтось вважає навчання релігії неприйнятним, то він може відвідувати уроки етики. Також у Конституції декларується, що релігійні громади, які є публічно-правовими корпораціями (Körperschaften des öffentlichen Rechtes), мають право стягувати податки на підставі цивільних податкових списків.

- Польща. Ст.25 Конституції Польщі [14, Стаття 25] передбачає рівноправність (п. 1), безпристрасність (п. 2) та повагу автономності (п. 3) усіх Церков. Для реєстрації конфесії необхідно подати список зі 100 віруючих. Церковні організації звільнені від низки податків, державою визнається церковний шлюб (але не церковне розлучення) 11-ти церков, якщо він зареєстрований в 5-денний термін. З 2015 р. введено спеціальний добровільний податок у розмірі 0,5% від прибуткового податку громадянина на користь якоїсь конфесії. Крім того, має місце пряме фінансування державою релігійних організацій. Наприклад, Католицька Церква отримувала на початку 2010-х років щорічно близько 175 млн. євро. Відносини між окремими Церквами та державою визначаються договорами, укладеними між релігійною організацією та Радою міністрів [14, Стаття 25, п.5].

- Фінляндія, де відносини між Церквою і державою регулюються особливим законодавством. Юридично Церква Фінляндії (фін. Suomen evankelis-luterilainen kirkko) не є державною, проте Церква має право на церковний податок (збирається за допомогою державних структур на добровільній основі і становить 1-2% оподатковуваного доходу), виконує деякі функції у державі (наприклад, церковні парафії ведуть демографічний реєстр населення, капелани несуть служіння у в’язницях і армійських підрозділах [35]). У школах викладають ту релігію, яку сповідують більшість учнів в класі. Якщо в одному класі є хоча б три учні іншої релігії, то їх батьки отримують право вимагати введення в шкільну програму і уроків з їхньої релігії. Альтернативою вивченню релігій є курси філософії – проте рішення щодо цього приймається батьками.

IV. Державна Церква

Зазначимо, що під цим терміном ми розуміємо такий статус Церкви у державі, коли за Церквою у законодавчому порядку закріплені певні переваги та привілеї, але, разом з цим, на неї покладається значна кількість обов’язків.

До переваг, хоча і з певними засторогами, можна віднести привілейоване правове становище Церкви відносно інших релігійних організацій, або більше того — переслідування силами держави релігійних груп, які перебувають у конфлікті з державною Церквою (наприклад, єретиків чи розкольників). У більшості випадків глава держави мусить належати саме до державної Церкви. Крім того, це може стосуватися ключових осіб у владі (напр.: прем’єр-міністра, міністра освіти, міністра сповідань та інших, пов’язаних з діяльністю Церкви посадовців).

Суть системи державної церковності полягає в несиметричній взаємозалежності Церкви і держави. Відтак зворотною стороною привілеїв для Церкви є участь державних інстанцій у справах внутрішньоцерковного управління аж до можливого присвоєння главі держави з монархічним титулом статусу глави Державної Церкви. Водночас система державної церковності не передбачає широкої участі церковної ієрархії у справах державного управління. Це означає, що юридично регламентований вплив глави держави на церковне життя виявляється значно більш широким, ніж легальний вплив першого єпископа і/або колегіальних органів церковної влади на державне законодавство і управління.

У випадку державної церковності Церква, як частина державного апарату, посідає місце службової одиниці держави та, як і кожний з її функціональних підрозділів, отримує для цього необхідні ресурси і виконує покладені на неї обов’язки, втрачаючи ініціативу у покладенні завдань та засобів їх виконання.

Основна ідеологія державної церковності опирається на тезу, що Церква повинна служити державі через свій вплив на віруючих у даній державі та, якщо Церква має межі ширші ніж держава, за кордоном. Тут досить чітко проявляються елементи імперської свідомості і, як видно з історії, такий статус de jure або de facto властивий для імперських чи постімперських держав.

Для реалізації даної ідеології використовуються два основних методи – коли Церква має офіційний державний статус і ситуація, коли декларується рівне ставлення до всіх конфесій, але для однієї з Церков створюються спеціальні привілейовані умови. В обох випадках на Церкву покладаються зобов’язання у підтриманні патріотичного духу, легітимізації діючої та майбутньої влади, вплив на інші релігійні організації за кордоном та іноземні країни в інтересах даної держави та інші суміжні з цими функції.

Характерні ознаки:

1. Церква бере участь у реалізації державної ідеології (також і агресивної) разом з державою.

2. Церква наділена державою легальними юридично закріпленими привілеями (державний статус закріплюється у Конституції та/або державно-церковних угодах) і до неї належить глава держави (за умов монархічного правління монарх, як правило, має статус глави або «верховного правителя» державної Церкви). Духовна влада у державі легітимізує світську владу, а держава санкціонує акти церковного законодавства, надає їм загальнообов’язкового значення та забезпечує їх виконання заходами державного впливу (пропаганда, переконання) аж до примусу. Також можлива (не завжди) дискримінація віруючих недержавної Церкви чи інших релігійних організацій.

3. До державної Церкви як правило належить більшість населення держави. Держава бере на себе повністю або частково фінансування церковних витрат.

4. Обов’язкове викладання в державних навчальних закладах для дітей, що належать до державної Церкви, її віровчення. Загальна (світська) освіта, особливо початкова, може бути віддана до компетенції Церкви.

5. Церква виконує окремі функції (сучасної світської) держави: реєстрація актів цивільного стану (напр., Таїнство шлюбу визнається як реєстрація шлюбу). Зазвичай до обов’язків Церкви при такій системі дораховують виховання патріотичного духу у громадян та, у випадкові монархічної держави, вірності монархові.

6. Баланс між світською і церковною владою різко зміщений у сторону світської влади, ініціатива у церковних питаннях належить здебільшого державі (наприклад скликання помісного Собору, зміну адміністративного устрою може ініціювати саме держава). Наявна значна залежність Церви у внутрішньому житті від держави (держава може брати участь у заснуванні/закритті нових парафій, єпархій, відкритті монастирів, духовних шкіл, облаштуванні християнських кладовищ, дає санкцію на заміщення єпископських кафедр).

Прикладами означеного статусу можуть бути:

- Швеція. Церква Швеції (швед. Svenska kyrkan) до 2000 року була державною. У 1527 році на Вестероському риксдагу главою Церкви був проголошений король, а майно монастирів було конфісковано на користь корони. Справами Церкви стали керувати світські особи, призначені королем. Пастори і миряни отримували можливість вибирати єпископів, однак остаточне затвердження кандидатів стало прерогативою короля [38, c. 9–12]. 1 січня 2000 року Церква Швеції була відокремлена від держави [33]. Проте з відділенням Церкви від держави вступив в силу «Закон про Церкву Швеції» (швед. Lag om Svenska kyrkan [15]), який контролює Церкву, щоб вона була лютеранською, національною і демократичною. До 1996 р. всі новонароджені діти ставали членами Церкви Швеції, за умови, що один з батьків був членом Церкви Швеції і не відмовився від членства дитини протягом шести тижнів після народження [23]. До 2000 р. заняття з релігії у школі були винятково на базі християнського віровчення (протестантизм лютерського типу).

- Данія. Данська Церква (Folkekirken – Церква данського народу) — лютеранська Церква в Данії. На чолі Церкви був король. В конституції 1849 р. ця норма була скасована, з тих пір парламент і уряд стали на місце корони. Вона має ознаки державної Церкви, але згідно її власного розуміння вона є Народною Церквою [10, c. 95–108]. Датська конституція встановлює, що Євангельська Лютеранська Церква є офіційною церквою Данії і як така користується підтримкою держави [3, § 4], також монарх повинен бути лютеранського сповідання [3, § 6]. У адміністративних та небогословських питаннях Парламент (Folketing) має повноваження приймати закони, а церковне міністерство (Kirkeministeriet) відповідає за виконання законів [8, c. 93]. Міністерство церкви, а тим самим і церква, несе відповідальність за реєстрацію народжень та смертей незалежно від церковного членства громадян [8, c. 113]. Єпископи Церкви Данії обираються пастирями та парафіяльними радами, а потім призначаються королевою [8, c. 87].

- Велика Британія. Англіканська Церква є державною церквою з королем чи королевою як главою Церкви. Церковні закони вимагають схвалення парламенту. У Шотландії пресвітеріанська церква є також державною церквою, однак в Уельсі законодавчо закріплено поділ держави й Церкви з 1990 р. В Англії парафіяльний священик одночасно може виступати як громадський реєстратор.

- Норвегія (до 2012 р.). Церква Норвегії (букмол: Den norske kirke, нюнорськ: Den norske kyrkja) – одна з лютеранських церков, офіційна Церква Норвегії. Король повинен сповідувати євангельсько-лютеранську релігію (залишилося у конституції 2012) [20], виявляти їй усіляку підтримку і покровительство (1814-2011) [13, Стаття 4]. До 1969 р. вона називалася «Державною Церквою» (норв. Statskirken). До реформи 2012 р. головою (sic!) Церкви офіційно був король Норвегії, а управління нею здійснювало Міністерство у справах культури і Церкви Норвегії.

- Греція. У конституції Греції в статті 3 [18, c. 20–21] зазначено, що переважною релігією (επικρατούσα θρησκεία [24, Стаття 3]) є Східно-Православна Церква Христова (Ανατολικής Ορθόδοξης Εκκλησίας του Χριστού). Вища влада в Елладській Церкві належить Священному Синоду Ієрархів (Ιερά Σύνοδο της Ιεραρχίας). На чолі Синоду перебуває Архієпископ Афінський і всієї Еллади (Αρχιεπίσκοπος Αθηνών και πάσης Ελλάδος), після обрання якого єпископами, президент Греції протягом 5 днів, видає указ про його призначення і відбувається інтронізація новообраного. У Греції Церква має власні доходи від рухомого й нерухомого майна, водночас держава практично в повному обсязі забезпечує фінансування державної Церкви. Держава повністю бере на себе, потрібне для підготовки православних священнослужителів фінансування і виділяє щорічні субсидії на «Апостольську дияконію» та для кафедрального собору в Афінах [25, c. 172]. Держава виплачує заробітну плату близько 10 тисячам православних єпископів, священиків і дияконів.

- Ісландія. У конституції Ісландії зазначено, Ісландська національна церква (ісл. Þjóðkirkjan, раніше: Євангельська Лютеранська Церква) є державною Церквою і як така користується підтримкою і покровительством держави (ст. 62) [21, Стаття 62]. Особа, яка не належить до державної церкви Ісландії або до будь-якої іншої визнаної Церкви, сплачує ісландського університету або в будь-який фонд цього Університету збори, належні до сплати на користь державної Церкви [21, Стаття 64].

- Італія (1929-1984 рр.). Статус державної Католицька Церква в Італії мала у проміжку 1929-1984 рр. Він був зафіксований у Латеранських Угодах 1929 р. [37, c. 143–144]. У них статтею першою визнається Католицтво «єдиною державною релігією» Італії (ст. 1) [22, c. 831]; світський суверенітет Святого Престолу, включаючи міжнародні справи (ст. 2); Конкордат визначає права і привілеї Католицької Церкви в Італії, держава оголошує неробочими днями 10 церковних свят, а також неділі (ст. 11); єпископи зобов’язуються присягати на вірність королю Італії, як главі держави (ст. 20). Інші статті передбачають широке залучення духовенства до системи освіти Італії, визнають організацію «Католицька Акція» і т. д.

- Грузія (1992-2011 рр.). Православна Церква у Грузії, згідно 9 статті Конституції [30, Стаття 9] користується особливим конституційним статусом, пов’язаним з винятковою роллю Грузинської Православної Церкви в історії Грузії. ГПЦ, в якості компенсації за втрату церковного майна у 19-20 стт., звільнена від податків, а також отримує певні державні кошти. У 2002 році було прийнято договір [31] між Грузинською Православною Церквою та Державою Грузія, якою передбачені суттєві майнові (ст. 6, 11, 8), зокрема на всі храми у республіці (ст. 7), безпекові (ст. 1 – недоторканість особи патріарха), дипломатичні (ст. 10) та інші привілеї для ГПЦ, а також передбачено визнання державою церковних шлюбів (ст. 3), участь Церкви у освіті (ст. 5).

Висновки

На основі викладеного, ми можемо зробити наступні висновки.

1. Декларований у законодавстві статус релігійної організації, за поодинокими винятками (напр. Північна Корея), відповідає реальному положенню Церкви у державі.

2. Домінування того чи іншого напрямку взаємовпливу залежить від характеру взаємодії Церкви і держави, одним з основних виразників якого є офіційно зафіксований статус Церкви у державі.

3. Наслідки для держави від взаємодії з Церквою виглядають наступним чином:

а) Церква у державі буває поза законом тоді коли держава або тісно пов’язана з іншою релігією (наприклад, ісламом), або має свою агресивну квазірелігійну ідеологію (наприклад, культ особистості). У такому випадку для держави відкривається можливість маніпуляції настроями населення через плекання ненависті до Церкви. Таким чином держава може запроваджувати вигідні їй ідеї, якщо вона обґрунтує їх у руслі протистояння з Церквою, а отже і «для блага народу». Серед таких неприйнятних для християнства ідей можна назвати: клонування, расизм, різні види дискримінацій, соціальні експерименти, культ лідера-вождя, власні продержавницькі квазірелігії. Також держава може звільнити себе від протестів зі сторони християнського населення, яке могло б виступати проти неприйнятних для християн заходів (напр.: медичні експерименти у Японії часів Другої Світової Війни).

б) При статусі Церкви як корпорації приватного права держава звільнена від необхідності мати якісь зобов’язання/витрати щодо Церкви чи її віровчення/етичних поглядів. Водночас, через те, що віруючі (електорат) можуть відкрито говорити про свої релігійні уподобання, державний апарат мусить прислухатися до них заради власних електоральних амбіцій.

в) За умов Церква як корпорації публічного права державна влада ще не має жорсткої залежності від релігійних організацій, але вже може на них впливати через селективне фінансування (пряме чи опосередковане), адміністративну підтримку, створюючи досить зручну легальну ширму для впровадження несумісних або частково сумісних із християнством ідей світського суспільства (легалізація одностатевих відносин і «шлюбів», евтаназія, екстракорпоральне запліднення, клонування тощо) у церковну етику/віровчення, як це відбулося у протестантських церквах Швеції, Норвегії, Данії, Німеччини. При цьому відбувається певний вплив і зі сторони Церкви на державу – релігійні свята визнаються державними, впроваджуються (хоча б як факультатив) уроки релігії тощо. У середньотривалій перспективі громадяни, які послуговуються християнською етикою, зокрема «протестантською етикою», приносить значну користь державі.

г) Державна Церква стає дієвим інструментом впливу як на власних громадян, так і на громадян інших держав, якщо межі конкретної Церкви ширші за межі держави (наприклад, після зміни розміру території держави, розпаду імперії). Державна Церква історично має значний авторитет у населення. Через Церкву, якою значною мірою керує світська влада (монарх, парламент, церковне міністерство) держава або й окремі можновладці можуть лобіювати власні інтереси, легітимізувати владу, надавати сакрального забарвлення характеру світської влади. Церква у такому випадку може слугувати дуже ефективним інструментом для контролю і маніпуляції власних віруючих/громадян як у самій державі, так і за кордоном.

5. Наслідки для Церкви від взаємодії з державою, в якій звершує свою діяльність Церква, виглядають наступним чином:

а) Коли Церква у державі поза законом, то вона не має необхідності шукати методів догоджання владі. Одна з її основних турбот – виживання. При цьому Церква ревно бореться з тим, щоб не перестати бути самою собою, тобто Церквою Христовою. І це стоїть неодмінно на першому місці. Так як жодних матеріальних благ членство у такій переслідуваній Церкві не дає, то відсоток віруючих «за традицією» значно менший, ніж при інших статусах Церкви у державі. Також християнин отримує хороші умови для відділення себе від світу, відсторонення від зла, яке панує у ньому (1 Ін. 2:15-16; Мт. 6:24). Розвиток християнської громади у таких умовах має більше якісний характер, аніж кількісний. Такий статус найбільше відповідає розумінню держави і Церкви як різноприродних явищ.

б) Церква як корпорація приватного права звільняється від певних обмежень, які наявні при гоніннях на Церкву. Також такий статус все ще залишає можливість не перейматися питаннями, в яких віровчення Церкви пересікається з ідеологією та інтересами держави. Допоки все знаходиться у межах закону, Церква не отримує при такому статусі якихось преференцій чи прямої підтримки зі сторони держави, але завдяки цьому і не потрапляє у додаткову залежність від держави. Такий статус, поряд із статусом «поза законом», все ще відповідає розумінню держави і Церкви як різноприродних явищ.

в) Коли Церква має статус корпорації публічного права, то вона часто мусить шукати компроміси з державою, узгоджувати спільно погляди і ставлення до важливих явищ у суспільстві. Через це Церква потрапляє у «м’яку» залежність від держави. Погляди та ідеологія не(завжди) християнського за своїм світоглядом суспільства поступово переносяться на діяльність і віровчення окремої Церкви.

г) За умов державного статусу Церква мусить приймати практично все, що вимагає держава, включно з ідеологією, впливом на віровчення чи мораль. Наприклад впровадження одностатевих «шлюбів» у Швеції, Фінляндії, Данії відбулося саме при цьому статусі Церкви у державі.

6. Беручи до уваги історію зміни статусів, можна констатувати, що різні політичні режими у середньо- та довготривалій перспективі сумісні тільки з деякими статусами Церкви у державі. Демократичні режими сумісні з офіційними статусами «Церква як корпорація приватного права» та «Церква як корпорація публічного права». Недемократичні режими сумісні зі статусами «Церква поза законом» та «державна Церква».

Використана література

1. Berkmann B. J. Katholische Kirche und Europäische Union im Dialog für die Menschen eine Annäherung aus Kirchenrecht und Europarecht. — Berlin: Duncker & Humblot, 2008. — 686 c.

2. Constitutions françaises, 1958.

3. Danmarks Riges Grundlov (Grundloven).

4. Fauth D. Staat und Kirche im werdenden Europa nationale Unterschiede und Gemeinsamkeiten. — Würzburg: Religion & Kultur, 2003. — 234 c.

5. First amendment. Religion and expression, 1791.

6. Gerosa L. Politik ohne Religion?: Laizität des Staates, Religionszugehörigkeit und Rechtsordnung. — Paderborn, München: Schöningh, 2014. — 268 c.

7. Grundgesetz für die Bundesrepublik Deutschland. — Bonn: bpb, Bundeszentrale für politische Bildung, 2016. Band 1782. — 127 c.

8. Hallett M. Staat und Kirche in Dänemark. — Frankfurt am Main: Lang, 2001. — 201 c.

9. Hammer F. Rechtsfragen der Kirchensteuer. — Tübingen: Mohr Siebeck, 2002. Bd. 66. XXVI, — 574 С.

10 Hartling P. Die dänische Kirche. — Kopenhagen: Det Danske Selskab, 1964. — 176 c.

11.Hoenen R. Vom Religionsunterricht zur kirchlichen Unterweisung Otto Güldenberg und die Anfänge der ostdeutschen Katechetik. — Leipzig: Evang. Verl.-Anst, 2003. — 356 c.

12. Kämper B. S. Zwischen nationaler Identität und europäischer Harmonisierung zur Grundspannung des zukünftigen Verhältnisses von Gesellschaft, Staat und Kirche in Europa. — Berlin: Duncker & Humblot, 2002. — 154 c.

13. Kongeriket Norges Grunnlov: Grunnloven – Grl. – bokmål, 24.05.2016.

14. Konstytucja Rzeczpospolitej Polskiej, 17.10.1997.

15. Lag (1998:1591) om Svenska kyrkan, 1998.

16. Loi de séparation des Églises et de l’État.

17. Marré H. Systeme der Kirchenfinanzierung in Europa und USA. // Bochumer Kirchensteuertag / R. Seer. — Frankfurt am Main, Berlin, Bern, Bruxelles, New York, Oxford, Wien: Lang, 2004. С. 43–76.

18. Maurias K. G. The Constitution of Greece: As revised by the parliamentary resolution of April 6th 2001 of the VIIth Revisionary Parliament. — Athens: Hellenic Parliament, 2004. — 143 S.

19. Robbers G. Staat und Kirche in der Europäischen Union. 1-e вид. — Baden-Baden: Nomos-Verl.-Ges, 1995. — 370 c.

20. Statsbudsjettet 2017: Fullføring av skillet mellom staten og Den norske kirke [Электронный ресурс]. URL: https://www.regjeringen.no/no/aktuelt/fullforing-av-skillet-mellom-staten-og-den-norske-kirke/id2514669/ (перевірено: 02.02.2018).

21. Stjórnarskrá lýðveldisins Íslands: № 33, 17.06.1944.

22. Vertrag zwischen dem Heiligen Stuhl und Italien (Lateranvertrag). // Völkerrecht / F. Berber. — München, Berlin: Beck, 1929. — С. 831.

23. Wendy Sloane. Sweden Snaps Strong Ties Between Church and State. Stockholm, 04.10.1995.

24. Συνταγμα της Ελλαδας [Электронный ресурс]. URL: http://synagonism.net/law/gr/s.2008.html (перевірено: 06.03.2018).

25. Білаш О. В. Основні моделі фінансування церков і релігійних організацій у країнах Європейського Союзу. // Актуальні проблеми держави і права / С. В. Ківалов, голов. ред. [та ін.]. — Одеса: Юридична література, 2014. С. 172–178.

26. Декрет об отделении Церкви от государства и школы от Церкви. // Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства, 1918. — С. 263.

27. Декрет об отделении Церкви от государства и школы от Церкви. // Свод законов РСФСР, 23.01.1918. — С. 861.

28. Климов В. Релігійна самоідентифікація в Україні періоду незалежності: рівень, характер, проблемність, тенденції // Українське релігієзнавство. 2009. № 51. С. 37–50.

29. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик, 07.12.1936. Вип. 283 (5143).

30. Конституция Грузии, 24.08.1995.

31. Конституційний договір між Державою Грузія та Апостольською Автокефальною Православною Церквою Грузії, 14.10.2002.

32. Очерк истории Советской Конституции / Упор. Ю. С. Кукушкин [та ін.]. Москва: Политиздат, 1987. — 368 c.

33. Лютеранская церковь Швеции лишилась за четыре года двухсот тысяч верующих [Електронне джерело]. URL: http://www.newsru.com/religy/17mar2004/parish.html (перевірено: 06.03.2018).

34. О свободе совести и религиозных организациях: №1689-1. // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР, 1990. — С. 813.

35. Религия в Финляндии [Електронне джерело]. URL: http://e-finland.ru/travel/general/religiya-v-finlyandii.html (перевірено: 06.03.2018).

36. Саган О. Сучасні проблеми державно-церковних відносин в Україні: аспекти регулювання чинного законодавства // Релігійна свобода. Взаємини держави і релігійних організацій: правові та політичні аспекти. 2006. № 10. С. 73–79.

37. Українська дипломатична енциклопедія: у 5-ти томах / Cост. Д. В. Табачник. — Харків: Фоліо, 2013. — Т.3. — 496 c.

38. Чернышева О. В., Комаров Ю. Д. Церковь в скандинавских странах. — Москва: Наука, 1988. — 176 с.

Ієромонах Йосиф (Сергій Зеліско) (ПЦУ)

Здійснюючи зло людям, ми одночасно грішимо проти Бога, а здійснюючи гріхи проти Бога, ми приносимо зло людям. Порушуючи волю Божу, долаючи моральні заборони, подаючи людям поганий приклад, людина, що поводить себе неналежним чином по відношенню до Бога, завдає шкоди і іншим людям, бо посилює їх байдужість до Бога.

І тому, для того, щоб пробачити нам гріхи, вчинені нами проти Нього, Господь просить нас спочатку випросити прощення у наших ближніх. Однак, якщо нам необхідно прощення наших ближніх для того, щоб отримати прощення від Господа, то й оточуючим нас людям потрібно наше прощення для того, щоб Господь відпустив їм гріхи.

Отже, для того, щоб отримати прощення від Господа, потрібно одночасно прощати гріхи нашим ближнім і просити вибачення у тих, кому ми принесли зло. Недостатньо прощати самим, потрібно також і просити вибачення у інших. І те, і інше дуже важко для нас. Набагато простіше просити вибачення у Господа, адже Він, так би мовити, «перевершує» нас за Своєю величчю. До того ж нам легко, принаймні теоретично, визнати нашу залежність від Нього, – я говорю не про тих, хто не вірить, але про віруючих. Навпаки, вкрай важко навіть нам, віруючим, уникнути зневажливого ставлення до людей, що нічим не перевершують нас, принаймні настільки явно, наскільки перевершує нас Своєю величчю Господь. І тому з цих двох дій: вибачення інших людей і необхідності самим просити вибачення – друге більш важке. Коли інші люди просять у нас вибачення, вони як би знаходяться у підлеглому положенні по відношенню до нас, і цим зачіпають наше серце, бо це лестить нашому самолюбству. Навпаки, просячи прощення самі, ми змушені спуститися з п’єдесталу нашої уявної переваги і визнати нашу залежність від інших.

Саме самолюбство ховається і за нашим небажанням прощати, і за тим небажанням, з якого ми просимо вибачення у інших. Однак, відпускаючи гріхи іншим, ми ще не зрікаємось самолюбства, і тільки зробивши наступний крок – просимо вибачення у інших, ми знищуємо всі залишки нашого самолюбства. Лише в цьому випадку наше серце відчуває щире і повне потрясіння без всякого сумнівного мотиву.

Відмовляючись прощати або просити відпущення гріхів, ми робимо нашу душу все більш і більш черствою. Зло, зроблене нам нашими ближніми, яке зберігається в нашій пам’яті, стає нечистотою, що розкладається у нас, постійно отруює нашу душу і наповнює смородом все наше існування. Сліпуче світло або тьма, що виникають від цієї отрути, позбавляють нас зору, не даючи нам виразно розгледіти інших. Так ми втрачаємо здатність любити Господа і бути любимими іншими людьми.

Тільки щире прощення знищує це чужорідне тіло в нашій душі і видаляє колоду з нашого ока. Отже, лише любов Божа може дати нам відпущення гріхів. Преподобний авва Ісая вчив: «Не будеш ненавидіти людину, щоб не знепліднити праці свої. З усіма будь щирий, та побачиш у собі світ Божий. Як коли хтось буває ужалений скорпіоном, отрута останнього проходить по всьому тілу й саме серце пошкоджує, так і злість на ближнього в серці: отрута її уражає душу й в біді буває вона від цього зла. Отже, хто бажає пощадити праці свої, щоб вони не пропали даром, нехай поспішить вивергнути з себе цього скорпіона, тобто лукавство і злобу».

Зло, зроблене нами іншим людям, теж бентежить нашу душу. Воно позбавляє нас спокою. Воно заважає нам дивитися іншим прямо в очі. Кожен раз, зустрічаючи цю людину, ми відчуває себе ніяково, оскільки боїмося, що в її душі зберігається спогад про те зло, яке ми принесли їй. І знову, саме самолюбство заважає нам відновити щирі відносини з цією людиною. Але досить лише попросити у неї вибачення, і впадуть перешкоди на шляху відкритих, вільних і щирих відносин. Навпаки, стоячи вперто в своєму самолюбстві і не просячи прощення, ми не можемо постати перед Господом з чистим обличчям і серцем. Прощення має супроводжуватися щирим почуттям каяття. Каяття просвітлює очі сумом, сумом покаяння, яка надає їм ясний і просвітлений погляд. З такою прямотою щирого каяття ми повинні стояти перед лицем Божим, благаючи у Нього про відпущення гріхів наших, попередньо отримавши те саме у наших ближніх. Наші гріхи перед Богом незліченні та нескінченні. Всім, що ми маємо, ми зобов’язані Господу, і все це ми повинні віддавати Йому та нашим ближнім. Ми повинні невпинно славити Його як словами, так і благими справами, але не робимо цього. І тому каяття наше повинно бути невпинним, як безупинними повинні бути молитви про прощення і про Його милість. Ось чому православні ченці саме безперестанної молитвою просили милості Божої. І тому Антоній Великий, вмираючи, просив дати йому ще трохи часу на покаяння. Оскільки ж гріхи перед Богом є одночасно й гріхами проти людей і навпаки, то і гріхи проти людей, в свою чергу, теж невпинні, і тому і за них теж невпинно треба просити вибачення.

У кінцевому рахунку, ні про одну мить в наших відносинах з ближніми нашими не можна сказати, що ми вели тоді себе по відношенню до них бездоганно або що ми зробили нашим знайомим все те добро, яке повинні були і могли зробити. Коли ближній мій докоряє мені за мої погані вчинки, яких я, на мою думку, не здійснював, я повинен не виправдовуватися, але визнати свою провину. Бо провина моя, як найменш, в тому, що я (хай і несвідомо) дав привід для того, щоб у нього склалося враження, ніби я бажаю йому зла. Преподобний авва Ісая вчить: «Якщо через легкодухість брат відповість тобі не так, зноси це з радістю. А якщо досліджуєш свій помисел, як якщо б судив тебе Господь, знайдеш його гріховним». Неможливо перебувати в упевненості у тому, що ми не несемо ніякої відповідальності за неминуче і нескінченне зло, що виростає серед людей та вражає також і нас. Не можна стверджувати, що наші вчинки, помисли і слова, звернені до інших людей, позбавлені будь-якої вади, що ми приділили нашим ближнім належну увагу, щоб їм не здавалося, що ми до них байдужі. Ми всі грішні в цьому. Значить, ми повинні каятися в нашій поведінці по відношенню до ближніх. Саме з цієї причини ми завжди просимо ієрея пом’янути наші імена на проскомидії Божественної Літургії, ми просимо всіх, кого ми знаємо, молитися за нас. І так само ми повинні в міру сил поминати у своїх молитвах всіх, кого ми знаємо, і всіх людей взагалі. А наша молитва за ближніх тягне за собою і наше прощення, що дарується їм, як і наше прохання молитися за нас тягне за собою і дароване нам прощення.

Ми молимося за всіх відомих нам померлих братів наших, і, молячись за них, ми прощаємо їх, одночасно бажаючи випросити у всіх, хто буде жити в майбутньому та у всій Церкві, молитися за нас після нашої смерті. Таким чином, ми просимо їх не про хвилини, але про триваючі протягом усього їхнього життя молитви та прощення після нашої смерті. Ми також молимося про всіх наших предків, про кожну душу, що спочила у вірі, сподіваючись на те, що і про нас у майбутньому будуть молитися інші люди, і так на всьому протязі людського роду. Байдужість до мертвим також є гріхом, що мучить нас.

Безпосередні та опосередковані людські відносини несуть у собі слабкості, які властиві всім людям. Ми ж, принаймні в рамках Церкви, прагнемо до того, щоб ці стосунки, що не перериваються смертю, вмістили в себе і взаємне прощення, іншими словами, молитву всіх за всіх. Нехай дарує нам Господь повне відпущення гріхів наших.

Саме це і становить важливу грань загальності Церкви. Церква невпинно очищається через молитву всіх за всіх, через постійне і взаємне покаяння всіх її членів. Чистота і святість Церкви є напрямними силами її життя. Грішники віддаляються від тіла Церкви, адже жоден з членів її не безгрішний, але все разом прагнуть до загального спокутування гріхів через покаяння, взаємного прощення і молитви всіх за всіх, яку ми приносимо Богу, просячи Його про відпущення гріхів наших. Церква не є закостенівша і нерухома громада, але громада, яка перебуває у русі, що складається з людей, які грішать і одночасно спокутують свою провину молитвою один за одного – не про якісь абстрактні гріхі, але про гріхі конкретні, які є наслідком негарних вчинків та байдужості по відношенню до конкретних людям.

У цій живої сім’ї постійно виникають труднощі і перешкоди, які, однак, долаються, занурюючись, як в купіль, у море любові кожного з нас, у взаємну любов всіх членів. Всі грішать, але і всі беруть участь в покаянні: просять вибачення, даруючи прощення, спільно молячись за прощення. Гріх не є застиглий стан. Грішники не можуть бути залишені у байдужості, але повинні підштовхуватися до покаяння. Їх совість, що приводиться в дію Святим Духом, веде до цього. І тому, завдяки покаянню, гріх вже з самого моменту своєї появи починає змиватися. Він змивається хвилями вибачення, що набігають одна за одною, молитвою і любов’ю, які направляються Святим Духом.

Саме таким чином все приводиться у дію Святим Духом, який все об’єднує. Святий Дух є початок цього міжособистісного життя, прагне до чистоти і не здатний жодним чином змиритися з непоступливістю та з завзятістю у недовірі й відчуженні. Така позиція недовіри та відчуження створюється і підтримується самолюбством, що не просить і не дає прощення. Там, де панують пристрасті (незважаючи на те, що самі пристрасті здаються надзвичайно гнучкими), панує відсталість та недолік свободи, бо все це може привести у рух лише Святий Дух, оскільки саме Він дає людям дар рухатися вперед та просити вибачення, долаючи своє самолюбство та інші егоїстичні пристрасті.

Взаємне прощення і молитва всіх за всіх не тільки знімають з нас гріх. У них також проявляється подих любові, що відкриває душу кожного з нас іншій людині. Говорячи про дихання Святого Духа, ми маємо на увазі ту силу, яка несе нам любов, життя і свободу. Справжня свобода нерозривно пов’язана з любов’ю, бо там, де є любов, є і, перш за все, добро, джерело всякої доброї думки, слова чи вчинку. Там є і життя, повне енергії, відкрите всім, вільне від будь-якої гордині або себелюбній пристрасті.

Таким способом Церква оновлюється, по благодаті Святого Духа, через взаємне прощення та молитву. Оновлюється невпинно, возз’єднує всіх своїх членів внутрішніми узами любові. Іншими словами, вона відтворює свою внутрішню єдність, гармонію і загальність.

Нездатність християнської душі витримати гріх і зло, принесене іншим, а також необхідність просити вибачення, виявляють споконвіку притаманну Церкви здатність очищатися, оновлюватися і безперервно відтворювати свою єдність і свої внутрішні узи, щоб невпинно являти собою гармонію у Христі. Так проявляється таїнство незмінності Церкви у століттях і одночасно її вічного оновлення.

протоієрей Димитрій Станілаое

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Лейтмотив чому в нас все так погано і чому ніхто не скаже як це поміняти. П. Юлія пропонує влаштувати дискусію чи конференцію, тобто масово обговорення класичних тем «хто винен» і «що робити».

Зробимо кілька кроків у часі назад – і поставимо більш науково точне питання: А чи були успіхи в українців-русинів і з якими моментами вони були пов’язані?

Видимі здобутки Україна мала в двох історичних періодах:

1. Київської Русі, коли Володимир Великий збудував одну з найвеличніших держав Європи;

2. Часів козацьких визвольних воєн Сагайдачного-Хмельницького.

Володимир Великий здійснив Хрещення, а потім поширив святу віру Христову на північ та захід від Києва. Петро Коношевич-Сагайдачний та Хмельницький створили другу державу, Гетьманщину, перемігши турків під Хотином та поляків у визвольній війні.

Окрема тема – особистості святих князів і гетьманів, а спеціально Володимира Великого і Петра Сагайдачного. Дружинники князя та козаки – повірили Богу за їх подвигом.

Україна сучасна

 «Металургійний арсенал демократії» – так один менеджер охарактеризував Україну.
Економічний розвиток – він в історичному розрізі, за 30-50 років, дійсно показує справжні сильні і слабкі сторони людського духу того чи іншого суспільства.

Тобто з точки економіки – що таке сучасна Україна? Що вона дає світу?

Бюджет України наповнюється із наступних джерел – металургія, сільське господарство, зброя. Матеріально ми, сучасні українці на ринку праці займаємо нішу добування корисних копалини, в кращому випадку додаємо переробку її до стану напівфабрикату – і цим заробляємо валюту на зовнішньому ринку.

Так бачать життя обивателів адміністративна еліта – це досить слушно, обґрунтовано…

Керівники, еліта – бюрократи, вихідці із політико-адміністративного класу. Так є ось вже 20 років. Обивателі – білі християни східного обряду (православні), агностики та атеїсти.

Якість еліти передбачає той прикрий факт, що ідейно та філософськи Україна живе ось уже понад 20 років – чужими смислами та ідеями (демократія, соціалізм, атеїстичний лібералізм). Більшість із них є явним нонсенсом, а решта корисних – притаманні виключно західній християнські традиції. Жодну корисну ідею західного світу – ми так і не змогли реалізувати. Демократія не працює, бо потребує менеджерів-християн. Ринок не працює – бо потребує ідейного регулювання та впливу від еліти по задачах та жертовності від обивателів по виконанню.

Жодної соціальної чи економічної ідеї не впроваджено у скарбницю світової цивілізації.

Виключенням є Оранжева революція – безкровна зміна еліт, чітке свідчення патріотизму та любові українців до своє Держави та прагнення моральних констант, етичних орієнтирів у її розвитку. Але і цей дар Божий атеїсти-елітарії зуміли знехтувати.

Особиста критика

Мені було не дуже приємно читати статтю п Юлії – хоча вона розумна, правильна і чесна в своєму фундаменті. Поясню свою думку – всі раціональні причини там викладені правильно. Вся проблематика піднята (або значна її частина) – і це без сумніву добре.

А не добре і не корисне – емоційне ставлення шановного автора до українців як до «лісапєтної нації» та до себе самої відповідно. Це схоже на відчуття нещасних жертв історії, які безвинно страждають.

Є в цьому якийсь присмак зневіри, нарікання на Бога, невірство у Нього і свою місію на цій Землі. Не хотілося би ображати шановану мною авторку підозрою в атеїзмі – але принаймні мало вірність, не-укоріненість у вірі в Бога – а відповідно і в Україну – вона таки проглядається.

І тому поставлю запитання до всіх – шановні українці – ким ви бажали би бути із сучасних народів?

Норвежцями, швейцарцями, австрійцями чи шведами?

Спеціально підібрав багаті та заможні країни – але стратегічно маловпливові та не-перспективні з точки зору світової геополітики. Тобто повна чаша матеріальних здобутків – і мінімум перспектив керувати цим світом.

Вас це влаштовує? Невже вам би цього хотілося? Бо проміняти сучасну Україну на будь-яку із цих держав є абсолютно доступне завдання. Важке до виконання, але доступне – паспорт вже чекає – треба лише заплатити хорошу суму коштів потрібним людям. Все як у нас. Якщо хтось дійсно прагне – я його не засуджую. Але мені зовсім-зовсім не хочеться норвежцем чи швейцарцем і я поясню чому.

Особисто навіть за великі гроші я би не проміняв ось цю не-багату та не дуже перспективну країну, яку ми будуємо – із наступних причин:

1. Вперше за 400 років ми українці маємо свою Православну Церкву, УПЦ КП і ніхто нас за це не вбиває. Святий Київ повертає своє світове значення, хай і не так скоро як хотілося Трохи смальцю в голові померанчевим елітаріям – були б вже визнані;

2. Вперше в історії ми маємо власне українські університети, в значній мірі справді україно- та києво-центричні;

3. Вперше за 400 років від Сагайдачного та Хмельницького ми маємо українську армію.

Вперше за сотні років – нас не вбивають чи не переслідують іншим чином за те, що ми українці. Звісно все вищевказане ще потребує величезного доопрацювання – але воно є і це не наша заслуга, включно із незалежністю. Це є Дар Божий нашим достойним предкам за ту службу, яку вони понесли аж до смерті.

Ми, сьогоднішнє покоління – нічим не заслужили це. Сподіваюся ніхто із вас не вірить у всякі вигадки типу «прав людини» та іншої єрунди. Бо от білорусам вони зовсім не помагають – і Держава Білорусь полює на білоруських православних як на диких звірів чи кримінальників. Сербам нові суперідеї коштували сотень тисяч убитих та вигнаних та втрати половини території держави. Все ось тільки що, все на наших очах.

Чи не могли ми отримати таке саме – панування диктатора-маніяка чи громадянську війну? Та запросто – наші елітарії такі самі «геніальні» як білоруські чи сербські, ні краплі не розумніші. Жодного сумніву, що вони хоч зараз можуть влаштувати будь-яку дурницю. Але не влаштували – що саме по собі теж чудо.

Ми отримали зовсім інше – шанс довести всім і собі самим насамперед хто ми є.

Так – це лише шанс. Ніхто за нас нічого робити тут не буде.

Ось ті князь Володимир, який став Великим та Петро Коношевич, який став Сагайдачним – вони на полі бою показали всім своїм побратимам приклад служіння ближньому конкретно та всьому колективу (Державі) загалом. Саме тому вони навернулися – вони хотіли жертвувати, могли жертвувати своїм життям – і так жили як вірили. Саме тому вони навернулися до Христа.

Щось я не бачу бажання у сучасних елітаріїв помирати за Україну. Ні в складі армії назовні, ні у внутрішніх протиріччях. Вбити когось в ім’я якихось чергових великих ідей, які шеляга не варті – таке бажання у деяких атеїстів українців таки є. А от помирати за честь Держави – немає.

Тому що це натхнення – може дати лише Бог.

Шлях воїна – це смерть за тих побратимів, які йдуть поруч нього.

Шлях воїна – це лише його особиста самопожертва, а зовсім не дорога кіллера.

Ось цього нам очевидно не вистачає. А немає цінностей за яких готовий віддати життя – то немає і життя. Є лише проживання, втеча від особистого неприємного до приємного, від складного до простого. Тобто втеча від особистого хреста – від терпіння та труднощів, які закаляють серце, розум і душу та роблять здатним запалити серця інших людей.

Володимир Великий запалив вогонь – який не гасне в наших серцях ось вже тисячу років.

А що запалимо ми? В наших серцях та наших нащадків?

Чи не поллємо ми брудною водою маловірства та атеїзму святий вогонь віри Христової?

Що мало бути

Єдина нормальна державницька практика президента Кучми – активна участь в миротворчих операціях. Відправка українського миротворчого контингенту в Югославію, а потім в Ірак – могли принести достойні плоди.

Це було чи не єдине правильне зовнішньополітичне рішення – підтримати США, світовий суперцентр і щонайважливіше – засвідчити всьому світу, що українська армія здатна вирішувати свої професійні задачі, дати бойову роботу українським солдатам.

Його очевидно треба було розвинути за Ющенка.

Мотивація – 1. 1 000 000 (один мільйон) наших єдиновірних братів християн-іракців були знищені або вигнані за часів американської окупації Іраку. Дехто каже, що начебто 300 000 (триста тисяч) християн втекли в Курдистан. Але якщо вони втекли до курдів – то це саме по собі показник, бо курди досить ворожі до християн.

Президент Ющенко в ім’я якихось своїх специфічних ідей забрав наших солдат.

В результаті Україна втратила:

1. Самоповагу;

2. Один мільйон християн, дружніх нам, в країні повної нафти (друга за розвіданими родовищами) – загинули страшною смертю або вигнані геть із власної батьківщини ісламськими фанатиками.

3. Повагу США (єдиної країни, яка могла форсувати наш вступ до ЄС).

Наслідки – євро-соціалісти обманули Ющенка і не пустили до ЄС.

Обманули і тупо кинули. Даруйте грубість.

Американці-консерватори поставили хрест на Ющенку як на геополітичному партнері в мікрорегіоні. А американці ставилися до нас із повагою після померанчевої революції. Те, чого ніколи не було у президента Кучми і ніколи не буде у президента Януковича (як це видно зараз). Зі США залишилася підтримка таких нікчемних лібералів, які дадуть вам слово – а потім заберуть його.

Але саме головне – український солдат втратив бойову роботу, а ми – самоповагу.
Нафту, яку могли нам із дисконтом продати наші живі іракські одновірці, або просто дати постійну роботу нашим танкеробудівникам з Херсона, Миколаєва, Керчі – тепер на колінах ми випрошуємо у наших ворогів. Те що могли взяти із честю, із повагою у друзів – тепер ми вимолюємо у геополітичних гарантів нашої цілісності. Ганебно випрошуємо, клянчимо фактично. Але гаранти не дуже зацікавлені.

Гадаю, камінь швидше розтане – ніж серце наших ворогів, чи то пак геополітичних конкурентів.

Між іншим в президента Януковича був міні-шанс відігратися в Лівії.

Диспозиція та сама, тільки християн значно менше, на межі статистичної похибки, але президент Каддафі – ворог всього світу, який ні копійки не вклав України. Те що він труїв бойовим газом мирних людей у війні із Чадом, підривав літаки, фінансував тероризм по всьому світу – не є для мене вирішальною причиною. Але він не вклав ні копійки в Україну, коли Ющенко йому співав диферамби – ось це є злочин, за який він мав заплатити. Цікаво, що Президент Янукович очевидно мав якісь такі ідеї, але теж не склалося. Хоча якісь натяки на можливість активізації ббули.

Англосакси не поважають тих – хто не помирає за свою державу.
Вам цього не скажуть в обличчя, можливо вони навіть так не думають – але вони так відчувають і живуть.

Англосакси ще керують світом фізично – хоча новітні тенденції у їх сприйнятті Бога очевидно провадять їх до знищення.

Але якби Ющенко одяг своїх дітей в бронежилети та послав їх в Ірак, або Янукович зробив те саме щодо Лівії – вони б нас поважали б. Всерйоз – з усіма нашими численними недоліками. І ми могли би втримати їх від тих дурниць, які вони роблять.

Вони поважали б нас – бо вогонь Володимира Великого заслуговує повагу.

А що заслужили ми натомість?

Що є

Україна моїми очима – готовий до старту космічний корабель.

Аж ніяк не велосипед.

Дивіться – що у вас крадуть із цього корабля.

Найперше намагаються забрати Церкву та Державу. А в тій державі саме акцентовано поборюють силові структури (Службу Безпеки України, армію та міліцію), освіту та історичний світогляд (останній ніщо інше як проекція майбутнього, обернена в минуле) і економіку (торгові війни із Росією, гарантом нашого суверенітету є форма економічного терору). Це стосується не лише Росії.

ЄС в принципі зайнятий тим, щоб переконати вас у фанатизмі, фундаменталізмі та відсталості всіх Християн і автора цього тексту також. З точки зору ЄС – ми повинні зруйнувати християнську сім’ю – заради демократії, атеїзму та великого прогресу. Звісно зруйнувати її ментально, в нашому серці та розумі.

Сім’я та і так терпить страшні удари – але бажають її ще добити, і щоби ми стали спільниками в тому злочині.

Навіть футбольний чемпіонат України – і той прагнуть викрасти через об’єднання із російським!

Вдумайтесь – у вас намагаються навіть футбольний м’яч!!
Не лише Церкву і Державу в усіх її проявах – але і футбольний м’яч також.

Раз це все намагаються викрасти – отже воно є. Всі ці речі реально існують у нас – та являють надзвичайну цінність. Інакше ніхто б цього не крав – злодії на геополітичному рівні претендують лише на високоліквідні активи.

Хто винен і що робити?

Винна духовна еліта суспільства – Православна Церква, яка на початку 1990 втратила це покоління 90их. І воно сформувалося на основі напівкримінального дикого капіталізму.
Але це покоління теж винне – воно віднеслось до Святої Церкви і до Бога як до цінності абстрактної, а не реальної конкретно-життєвої.

Видумувати нічого не треба – не віддати те, що прагнуть відняти.

Бажають у вас украсти щось як у нації – не віддавайте!

Бо це точно потрібне нашим дітям, онукам та всім прийдешнім поколінням.

Вони ж нас проклянуть, якщо ми це віддамо.

Будувати своє життя з Богом особисто та не зраджувати ідей християнської етики – колективно. За Ющенка ця Держава могла увійти у вищу лігу. Напряму із того третього світу, де ми є зараз.

Бог нам дав все!

Але Він не має за нас будувати нам Церкву, Державу та все інше.
І в футбол – Він теж за нас грати не буде.

У нас в руках – космічний корабель, а не велосипед.

Україна – моїми очима – готовий до старту космічний корабель.

Тільки от частина команда ридає навзрид над якимсь лісапєтом, інша частина готується вийти у відкритий космос та побити там москалів, жидів і ляхів, інша частина торгує двигуном та моторною частиною, зливає паливо. Таке є, на жаль.

А я маю не лише займатися прямими функціями – ще мушу кричати на непроханих гостей «поклади ікону на місце – куди тягнеш?», або «не чіпайте газорозподільну систему – вона не ваша!», або «досить ридать над велосипедом – я куплю вам новий» і так далі. В той час як… «ей! Е! Е-е-е! І м’яч футбольний теж постав на місце, йолоопе! »

Так про що я?

А! Так от зараз 3 000 три тисячі техніків із УПЦ КП день і ніч лагодять цей корабель. І я лише один із них. Ми лагодимо все – моторну частину, зброю, системи управління. Рано чи пізно ми це все полагодимо – якщо нас не вб’ють до того, звісно.

В мене немає відповіді для всіх вас – точного списку справ, які вам треба зробити.

Відповідати на такі питання – це властивість святих або лжепророків.

Оскільки я явно не відношусь до перших, то в іншу категорія мене не вабить.

Людей, які точно знають як треба – але самі того не роблять і так забагато в сучасній Україні. Все знають, все вміють – в їх уяві.

В тому і є ідеал теократії – коли кожна людина живе за власною чистою совістю перед Богом, звершуючи служіння любові до ближнього. Очистити цю совість та знайти шлях до Бога – діло кожного особисто.

Тому поділюся лише тим, що маю, тим як я живу.

Службу Богові – розумію як Честь Людей, єдиний спосіб повернення Людяності з великої літери.

Служити Церкві там де вона потребує – це честь священослужителя.

Самопожертва – для мене це не пафосна загибель за якісь матеріалістичні інтереси, нехай і колективні, нехай і національні. Камікадзе чи Талібан – є зразком самопожертви, але не для Божих цілей, не для торжества Істини. І то Вищий ідеал самопожертви для мене – є чернецтво, монашество.

Це насправді смерть біологічна та політична. Але спільність у смерті із Христом – дає і спільність у Його воскресінні прямо тут, зараз, на цій землі.

Хто має вуха нехай почує.

Особисто я не кіновійник, не груто-житній, немає в мені цього натхнення.
Бажання помирати в бою – в мене зовсім немає, бо люблю життя і боюся смерті. Адже фізична смерть – це таки останній екзамен на Людяність, на Честь, – і знаю точно, що в мене дуже мало шансів його скласти.

Тому геть відкидаю звинувачення у мілітаризмі чи прихильності до силових рішень. Із іншого боку – Царство Боже береться силою, і смерть десятків тисяч іракських одновірців – це таки випадок, коли треба все поставити на карту. Так думали, мислили і відчували кожен із тих українців – які, вірю, прийняті у спілкування Боже.

В суспільстві – мені би очевидно хотілося бачити зразки високої любові до ближнього, любові українці один до одного.

Але попри всі наші вади – я щиро вдячний за це Богові за те що є. Тому що 400 років у моїх предків всього цього не було.

Назовні мені би хотілося не просто поваги для українців – але роздавати повагу іншим. Не отримувати нагороди – а нагороджувати. Так . На менше я не згоден! Не дискусії нам потрібні – а діло і воля.

Церква може благословити все – роботу ту чи іншу, навіть якісь силові акції за потреби.
Церква не може благословити лише лінь, зневіру, нарікання та плачі.

Господь допоможе вірним в усьому доброму та жертовному.
Але перший крок – він за нами.

Мій досвід – це тільки мій хрест, він підійде не кожному. Але і ваш я теж не понесу. Ось моє слово, із життєвого досвіду: Розбирайте хрести чимшвидше! Розбирайте їх – це дуже дорога річ. Сьогодні і зраз – обирайте свій швидше!

о. Андрій Чмєль