Твоя скорбота про невіру деяких людей видає твою любов до Бога… молися за них. І станеш місіонером. Нехай твоїм першим місіонерським правилом буде молитва за тих, хто відпав від віри

Святитель Миколай Сербський

Автор окремих молитов – св. Нектарій Егінський.

***

Молитва за дітей

Всещедрий Господи Ісусе Христе, Який і Сам був дитиною, і любить і благословляє дітей, помилуй і спаси дітей нашого часу – щоб нехрещені хрестилися, а хрещені утвердились у вірі в Тебе, вічну Істину, і в любові до Тебе, Хто є Любов’ю невимовною.

Спаси, Господи, тих дітей, яких невіруючі батьки отруюють безбожністю і відвертають від Тебе, єдиного Спасителя.

Спаси, Всеблагий, і тих дітей, яких злі вчителі, без Бога і душі, відчужують від Тебе, їхнього Творця, і споріднюють їх із цуценятами.

Спаси, Господи, і тих дітей, чиї чисті душі забруднює всяка аморальність на вулиці та в театрі, – врятуй їх від нечистоти вулиць та видовищ.

Спаси, Всемилостиве, і тих дітей, які, втративши батьків, потрапили до рук суворих опікунів, або злих вітчима чи мачухи, – врятуй їх від слухання поганих слів і від видіння злих діл.

Спаси, Сину Божий, синів людських, яких тягають туди і сюди на різні тілесні тренування та заняття, але не дають головного заняття – зростання у законі Твоєму святому, у правильних думках, у милосерді та у всіх справах добра та правди.

Аби по молитвах раба Твого святого Стиліана виросли діти віку цього і дозріли для синівства Божого та небесного громадянства, на своє вічне спасіння, і на Твою славу та подяку. Амінь.

Молитва за правителів народів

Усі народи є Твої словесні стада, Слове Божий. Вони Твоя власність, і один Ти краще знаєш, як ними керувати.

Кожен краще знає, як керувати своїм маєтком, ніж чужим. Правителі народів земних керують чужою власністю, бо керують тим, що є Твоє.

Напоум, Господи, правителів народів земних, щоб правили вони за святою волею Твоєю;

– щоб вели народи шляхом, який Ти вказав;

– щоб відвертали їх від того, що є зло перед лицем Твоїм;

– щоб берегли їх зі страхом, усвідомлюючи як найбільше благо те, що Ти їм це довірив.

Влада – велика спокуса, і мало тих, хто може її витримати. Витримують лише ті, хто усвідомлює, що є слугами Твоїми, що стоять у підніжжі ніг Твоїх.

Багато людей, які зловживають своєю владою над природою. Чимало й тих, що зловживають владою над рівними собі.

Немічна кожна людина, Господи, і готова віддатися самолюбству і гордині. А гординя занапастила багатьох ангелів, не кажучи вже про людей.

Заради любові Твоєї і народам Твоїм, Творче, наповни правителів народів страхом суду Твого. І задля них та їхнього спасіння не прогнівайся, Господи, але підтримай їх Твоїм Духом сили, мудрості та святості. Аби вони спасли свої душі, допомагаючи спасенню народів Твоїх, вдень і вночі дивлячись на Тебе як на Правителя над правителями. Молитвами святого Стефана Девонського та інших праведних слуг Твоїх, що були при владі, помилуй, Всемилостиве, і почуй нашу молитву. Амінь.

Молитва за душевнохворих

Ум вічний і незбагненний, Котрий в ангелах і людях посіяв насіння від Свого розуму, Який думкою Своєю охоплює весь створений світ і благою мудрістю промишляє про всяке творіння, почуй молитву нашу про хворих розумом братів наших.

Людина без розуму не стає жменею праху, яку носить туди і сюди, без смислу і без цілі, без розрізнення доброго від злого і живого від мертвого.

Праведний єси, Боже, і по правді опускаєш на людей муки за їхні нерозкаяні гріхи. Але по правді Ти будеш судити на Страшному Суді Своїм, а тепер змилуйся над тими, чиїм розумовим стражданням найбільше радіють сини смерті, що ворогують проти Тебе та людей.

Оскільки щороку збільшується кількість людей, які хваляться своїм розумом, покриваючи Твоє ім’я зневагою, то збільшується і кількість тих, хто, втративши розум, поповнюють собою божевільні будинки.

Ти даєш розум, аби люди знали, що розум від Тебе. Ти забираєш розум, аби люди побачили, що розум Твій. Великий Подавця дарів, яви милість Свою до збожеволілих, і ради страшної жертви Сина Твого на хресті за весь рід людський поверни розум безумним, і через це приведи до покаяння їх самих та їхніх родичів. Аби більше цінували і берегли чудовий дар розуму, яким Ти прикрасив людей і підняв над кожним іншим творінням у світі.

Молитвами Пресвятої Богородиці, святого Нифонта і святого Наума, помилуй і спаси, Господи, хворих на розум братів наших, аби і вони Тебе славили як триєдине вічне світло, разом із усяким розумним творінням на небі та на землі, на віки віків. Амінь.

Молитва за тих, хто не шанує святих

Молимося Тобі за тих одноплемінників і супутників наших, які відмовляються шанувати пам’ять святих Твоїх і які без страху перед Тобою і без сорому перед православними предками своїми всьому світу оголошують, що не шанують святих Твоїх.

Хіба не відверне Цар своє обличчя від того, хто відвертає своє обличчя від дітей царських? Невже вшанує Цар того, хто не вшановує царських чад? Господи, батьки наші прославляли молитвами, милостинями та піснями тих синів та дочок Твоїх з роду людського, які досконало виконали волю Твою на землі, і яких Ти за це прославив на небі. І угодно Тобі було прославлення від батьків наших, і тому святі Твої за Твоєю владою та милістю були захисниками та помічниками батькам нашим протягом віків. Але тепер бачиш, Царю святих, як деякі їхні нащадки відвертаються від вікових захисників і помічників своїх, і сподіваються тільки на свою нікчемність, подібно до безбожних, що сподіваються на немічних своїх ідолів. Відвертаючись від святих Твоїх, вони відвертаються і від Тебе, великий і страшний Боже, і все це через свою гордість і безглузде незнання.

Ти сказав, Христе, першим святим Своїм: Хто приймає вас, Мене приймає (Мт. 10:40). А хто не приймає святих Божих до своєї душі та до свого дому, той і Бога не приймає.

Але молитвами всіх святих Твоїх, Господи, осіни Духом Твоїм усіх цих, що відпали від святості Твоєї і захоплених духом злості на шлях смерті.

І зроби, Всесильне, щоб знову стали милі святі Твої їм, як милі були в дитинстві. Зроби, щоб у душах та будинках їх знову зазвучало славослів’я славним угодникам Твоїм. Щоб всяке шанування святих було на славу Твою, вічний Боже, і на наше спасіння в царстві Твоєму небесному на віки віків. Амінь.

Молитва за безбожників (атеїстів)

Будь-яке буття, Боже, свідчить про Твоє буття ясніше, ніж годинник про годинникар, і місто про містобудівників, і пісня про співака, і слово про мову та розум. Ти ясніший за сонце, всесильний Господи Боже наш, проте безбожники не знають про Тебе; і ще гірше: у злості свого серця вони й не хочуть знати про Тебе. Закопали свої голови в землю, як страус у пісок, і кричать: не бачимо Його, не знаємо Його, немає Його! Я говорив їм слова про Тебе, творця слів і мови, а вони сміялися. Я виявляв їм милість в ім’я Твоє, а вони сердилися. Я нагадував їм слова пророка: «Віл знає свого володаря» (Іс.1:3), як же ви, люди, не знаєте Господа свого? – А вони відповіли: Нема Господа!

Річка, відтята від джерела, висихає. Висохли серця безбожників, висохли в них і розум, збожеволіли. Страх охопив мене, що мої сусіди, що живуть поруч зі мною, потонуть у пеклі.

О Джерело життя, скажи мені, слузі Твоєму, як така смерть може звити гніздо в живій душі людській?

О вічне Сонце правди та істини, як такий морок може впасти на розум людський, що він не може розпізнати і зрозуміти початківець і завершальне слово всіх істот у світі? Чи не так, Господи, це сталося: гріх за гріхом, як нитка за ниткою, доки не пошилася щільна завіса, яка приховала Тебе для них?

Але не допусти, Господи, щоб цар темряви повністю заволодів творами Твоїми, повстань силою Своєю і засяй променями Своїми, щоб прокинулися заснули й п’яні пеклом! Зроби те, що тільки Ти знаєш і можеш, щоб покаялися мої сусіди, найнещасніші з усіх творінь Твоїх.

Бо прекрасні будуть мої сусіди, коли покаються і пізнають Тебе молитвами слуги Твого святого Мойсея Муріна, коли, як блудні сини, від свиней звернуться до суспільства ангелів.

О, наскільки звучна і струнка буде пісня славі Твоєї, коли всі сини Твої, що покаялися, співають її разом з віруючими на землі і воїнством ангелів на небі, яке день і ніч славить і величає Отця, Сина і Святого Духа, єдиного живого Бога. Амінь.

Молитва за юдеїв

Боже, Ти здійснюєш усе, що в Себе помислиш чи скажеш, Ти здійснив покарання юдеям, і по слову Твоєму залишив їхній дім порожнім, а їх самих розпорошив по всіх народах земних. Бо їхні батьки, як злі виноградарі, побили пророків Твоїх, розіп’яли на хресті Сина Твого єдинородного, побивали камінням апостолів, і гіркою смертю вбили багатьох святих і праведних.

І дотепер вони, як сини спротиву, ходять світом, наче рухомі хлистом прокляття, відкидаючи Євангелія Месії і Спасителя світу, – все, як передбачив про них Твій великий апостол Павло.

Своїм спротивом Істині вони служать зміцненню ревнощів у вірних Твоїх, Христе, що їм самим ще не дано побачити. Але, Господи, сповни нині слово апостола Твого, Який прорік, що в останні часи спаде пелена з очей Ізраїлю і ти відвернеш безбожність від Якова (Рим. 11:25).

Чи не прийшов час, коли Ти скинеш покрив з очей Ізраїлевих синів, і ті прозріють і стануть бачити як належить, і пізнають Тебе як Світло світів і Суддю праведного?

Згадай, Господи, праведність тих батьків їхніх, які були вірні Тобі, споглядаючи духом пришестя Твоє і вмираючи з надією побачити обличчя Твоє!

Молитвами святих Твоїх пророків і праведників старозавітних прискор, Господи, просвітництво та навернення народу Яковлєва, щоб і цей народ, здружившись з хрещеними народами, прославив Тебе, єдиного істинного Месію і Спасителя світу, що воскрес і воскресає мертвих, на віки століть. Амінь.

Молитва за мусульман

Єдиний Ти Боже, і немає іншого Бога, крім Тебе. Так говоримо ми, християни, так кажуть і мусульмани.

Але мусульмани дійшли до півдорозі і зачинили браму перед собою. Зачинили браму перед святою істиною, що Ти, Боже, потрійний у єдності Твого духовного буття. І зачинили ворота перед свідченням про Твоє відвідання світу через втілену Премудрість Твою, як і перед свідченням про любов Твою до людей, показаних на хресті.

Наскільки місяць височіє над землею, настільки іслам вищий за ідолопоклонство. Але місяць не має світла в собі, а світить відбитим світлом сонця, так і іслам, у тому, що має світлого в собі, запозичив від істини, явленої світові Сином Твоїм Ісусом Христом.

Ти хотів, Боже, за доброю Своєю, щоб чоловік був не раб, а син Тобі, і щоб він як син навчався божественним таємницям, – буття Твого та любові Твоєї. Ісламський «пророк» перетворив рабів кам’яних ідолів на рабів єдиного Бога, а Син Твій Ісус зробив рабів синами Твоїми.

Трисвітлий Боже наш, змилуйся над усіма магометанськими народами, бо й вони вірять у милість Твою. Досить жили вони як раби перед Тобою, зроби нині їхніми синами Твоїми.

Піднімай їх Духом Твоїм Святим, нехай пізнають і побачать у Христі Спасителя свого. Відчини ворота, зачинені на півдорозі, щоб побачили небо, відкрите Христом і на небі Отця свого небесного.

Щоб багато мільйонів душ мусульманських з багатьма мільйонами душ християнських з’єдналися в думки про Тебе, в любові до Тебе і в прославленні Тебе, єдиного живого Бога в троїчному світлі, за молитвами всіх святих, які від давніх часів і дотепер перейшли з ісламу в християнство , і які Тебе зараз славлять на небесах у хорі Твоїх ангелів і святих. Амінь.

Молитва про парсів (зороастрійців)

Господи, Ти – Сонце правди, Ти – вогонь поїдаючий, Ти – вічне розумне світло і одягнений у світло, як у ризу. Ти – світло, яке не обпалює і не гасне, в якому немає зміни, і Ти – Батько вірного істинного світла.

Але, Господи Світлодайний, нащадки світлоносного Адама впали в темряву і затьмарилися очима, так що не можуть бачити далі створеного сонця та природного вогню. І, оскільки не побачили Тебе, Творця вогню, почали називати творений вогонь своїм богом.

Вогонь у цьому не винний. Вогонь не знає, що деякі люди його обожнюють. Вогонь не бачить своїх шанувальників і не чує їх молитви. Вогонь не знає про те, що він створений, і тим більше про те, що він творець. Не знає, ні коли його запалять, ні коли його погасять. Він нічого не знає, не бачить, не чує, не відчуває, не мислить. І, однак, парси поклоняються йому як богу; розумні люди вважають вогонь розумнішим за себе!

І Ти, Всевидець і Довготерплячий, бачиш це протягом століть!

Поклади край такому приниженню нащадків Адамових, братів наших за Адамом. Ти, Христе, що врятував Адама з пекла, поспіши та врятуй його нащадків-вогнепоклонників, доки не зійшли вони в пекло. Щоб парси пізнали Тебе Світло світла, Світло розуму, любові та життя – за молитвами мученика Твого святого Якова Персіянина. Аби і вони, увійшовши в сім’ю християнських народів, славили і дякували Тобі на віки віків. Амінь.

Святитель Миколай Сербський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Він освятив його розум, зміцнив сили його душі, просвітив його розум, зміцнив його серце страхом Божим і, нарешті, зробив його місцеперебуванням Святого Духа.

Хто гідно причащається, отримує в заручини Царство Небесне, зодягається в божественну зброю, яка захищає його від усякого зла і підступу нечестивих і робить його страшним навіть для цих бісів.

Серце того, хто гідно причащається, сповнюється невимовною радістю і невимовною насолодою. Він один відчуває зміни, що відбулися, і радіє цьому оновленню. Усі чесноти прикрашають його серце, і його прагненням є єдність з Господом.

Душевний спокій, який дає свідомість примирення і співпричастя з Богом, і небесний мир, що панує в ньому, відбиваються на щасливому обличчі того, хто гідно причастився.

Весь його зовнішній вигляд свідчить про його внутрішній моральний стан. Чистота і невинність — це дві благодаті, які обертаються навколо нього і говорять усім про нього. Це характер заслуженого учасника. Це результати божественного Успіння.

Коли хтось має на увазі це, як йому шкода, не тим, хто негідно причащається, або тим, хто через перешкоди через гріхи не може причаститися, а тим, хто не приходить до Святого Грааля радше з байдужості та презирства. для розумових і фізичних благ, які прийдуть до них від божественного Вознесіння?

Бо, як ми знаємо, що здоров’я душі впливає на здоров’я тіла і навпаки, що вже про них говорити? Як нам їх назвати? До якого класу християн їх віднести? Їхнє ставлення до християнства таке, як тільки холодне та байдуже.

Але чи вони справжні християни? Це нам невідомо. Що ми можемо знати, так це те, що вони пливуть без компаса, без керма і без шкіпера. Горе їм того дня, коли море підніметься проти них ∙ коли піднімуться сильні вітри і хвилі затоплять їхній човен.

Тоді, спустошені й позбавлені божественної розради, вони заплаканими очима й поглядом розпачу дивитимуться на прірву, що відкривається під їхніми ногами, яка загрожуватиме їм поглинанням і повним знищенням.

Ми маємо їм одну братню пораду: поспішайте до причастя, щоб спасатися, бо виходу немає…

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Святий апостол і євангеліст Іоан походив із Віфсаїди Галілейської, був сином Заведея – риболова і Саломії та меншим братом Якова Заведеєвого. Батьки Якова та Іоана були люди благочестиві, не багаті, прості і підкорені волі промислу Божого. Таким був і сам Іоан Богослов. Про Спасителя Іоан дізнався з свідчень про Нього Іоана Хрестителя. Коли ж Предтеча, вказуючи на Господа, вигукнув: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1:36), то двоє із учеників пішли за Ісусом, і серед них був Іоан.

Подібно до свого брата Іоан був названий Господом Воанергесом, тобто сином громовим (Мк. 3:17) через те, що Іоан Богослов мав особливу ревність про славу свого Учителя і про велич євангельської проповіді. Богослов’я Іоана, немов грім, мало бути почутим у всій вселенній і всю наповнити землю. За свідченням Ієроніма Стридонського, Іоан був покликаний на апостольське служіння в юнацькі роки і був наймолодшим серед апостолів. Через рік після покликання Іоан був вибраний Господом із великої кількості Його учеників в число дванадцяти апостолів.

Іоана особливо любив Ісус Христос. Разом з Яковом і апостолом Петром святий Іоан був свідком Преображення Ісуса Христа. Він був присутнім під час хресних страждань Спасителя. Перед Своєю смертю Ісус Христос доручив Іоану піклуватися про Божу Матір, якій апостол служив аж до Успіння. Після того, як Божа Матір відійшла до Свого Сина, апостол Іоан попрямував в малоазійське місто Ефес, проповідувати в якому йому випало за жеребом. Він прийняв на себе турботу про утвердження віри Христової в малоазійських церквах: Ефеській, Пергамській, Смирнській, Фіатирській, Сардинській, Філадельфійській і Лаодикійській.

Під час гоніння імператора Домиціана святий Іоан був висланий на острів Патмос в Егейське море. Тут разом із своїм учнем Прохором апостол пробув декілька років. На Патмосі Іоаном було написане «Об`явлення, або Апокаліпсис», в якому розкриті тайни кінця світу.

Після повернення до Ефесу, святий Іоан написав Євангеліє. Передання нам розповідає, що святий апостол не відразу на прохання церков приступив до справи написання Євангелія. Заповівши усій Церкві піст, він подібно до Мойсея зійшов на гору з одним своїм учнем. Там три дні і три ночі провів в палкій молитві і тоді, після небесних знамень, наказав учневі своєму Прохору писати перші рядки Святого Благовістя. Євангеліє від Іоана написане було в Ефесі біля 102 року після Р. Х. грецькою мовою. За висотою вчення Євангелія, особливо про Божество і безначальне народження Бога Слова, про Божество і безначальне сходження Святого Духа від Бога Отця, святому апостолу було надане Церквою друге ім`я – Богослова.

У Новому Завіті йому також належить три послання, в яких він проповідує любов до бога і ближніх. «Апостолом любові» називає Церква Іоана Богослова. Наприкінці свого життя Апостол і Богослов постійно говорив своїм учням: «Діти, любіть один одного».

Проживши більше ста років, Іоан просив учнів своїх поховати його. Розкривши через деякий час могилу апостола, учні не знайшли його тіла, яке таємним чином було взяте Господом. У стародавні часи 21 травня за н. ст. на могилі Іоана Богослова виступав тоненький наліт праху, а запашне миро проймало повітря. Від цих знамень багато людей зцілялося. В пам`ять про це чудо Церква встановила святкувати день пам`яті Іоана Богослова ще й 21 травня.

Свідчення про дні пам`яті святого апостола і євангеліста Іоана Богослова в IV -V століттях можна знайти в проповідях святителя Іоана Золотоустого та блаженного Августина. Зокрема, святитель Іоан Золотоустий у своїй проповіді на день 12 Апостолів про Іоана Богослова говорить, що він і після смерті своєї, немов живий, зціляє весь Ефес. Святий Кирило Олександрійський у своєму слові на день святого апостола Іоана у присутності святих отців Ефеського Собору 431 року взивав: «Відкрий нам, Євангелісте, тайну втілення, поясни її тепер, блаженний Іоане, що був названий сином Воанергесовим;, ось прийшов до тебе великий собор пастирів».

За звичаєм святий апостол і євангеліст Іоан Богослов зображаться на іконах таким, що пише Євангеліє, а за плечима в нього знаходиться орел, в ознаменування особливої висоти вчення, яким святе Євангеліє від Іоана розпочинається: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Зустрічаються і інші зображення святого апостола, де за його плечима знаходиться ангел, який допомагає осягнути євангелісту тайну Божества.

В Україні день пам`яті святого апостола і євангелиста Іоана Богослова 9 жовтня особливо шанований. У багатьох селах і містечках цього дня є храмове свято, празник, оскільки дуже багато церков є освяченими на честь Апостола Любові. Цей день є особливо урочистим в Київській православній богословській академії, коли столична духовна школа святкує свій актовий празник. Цього дня всі поспішають до Академічного храму святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, що знаходиться у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, на урочисту відправу, а потім в конгрегаційній залі Академій відбувається святкове засідання викладачів і студентів. Прибулі гості вітають Академію з її здобутками, а ректор звітує перед всіма за минулий рік.

Люди у старій Україні казали, що «Хто не посіяв до богослова – не варт доброго слова». «Коли до Богослова проса буде з ложку, то буде і в ложку». А ще придивлялись за прикметами: «На Богослова дощ зі снігом – у січні тричі йтиме дощ»; «сонячно і тепло – червень буде дощовий і холодний». На Івана Богослова закінчувалися всі роботи в полі.

За заповітом Іоана Богослова ми всі повинні мати любов між собою, бо все минеться, а любов ні. Любов`ю рухається все в цьому світі і світ тримається на любові. Отож стараймося придбати любов до Бога і до ближнього та ніколи її не втрачати.

Високопреосвященний Митрополит Димитрій (Рюдюк) (ПЦУ)

Перший вислів: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). Цими словами Ісус виявив безмежне милосердя до Своїх катів, чия жорстокосердість не розтанула навіть тоді, коли Він перетерпів страшні муки на Хресті. Крім того, говорив зі скелі голгофського пагорба одну встановлену, але не усвідомлену істину, а саме: ті, які творять зло ніколи не розуміють, що роблять. Вбиваючи праведника, себе вбивають, а його прославляють. Переступаючи Закон Божий, вони не бачать жорна, що незримо спускається на них та розтрощить їх. Гнівлячи Бога, вони не бачать свого обличчя, яке поступово перетворюється у звірину морду. Охоплені люттю, вони ніколи не відають, що чинять.

Другий вислів: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43). Ці слова звернені до розбійникові на хресті, що приніс покаяння. Дуже втішне слово для грішників, що каються хоча б в останню хвилину. Милість Божа безмежна. Господь виконує Свою місію навіть на Хресті. До останнього Свого подиху Він спасає всіх, хто має хоч найменшу волю до спасіння.

Третій вислів: «Жоно! Це – син Твій» (Ін. 19:26). Так сказав Господь Своєї Святої Матері, що стояла під Хрестом з «розп’ятою» душею. А апостолові Іоану Він сказав: «Це – Мати твоя» (Ін. 19:27). У цих словах Його синівська турбота, обов’язкова для будь-якого по відношенню до батьків. Бо Бог дав людям заповідь: «Шануй батька твого і матір твою» (Вих. 20:12), і Сам виконує її до останнього години.

Четвертий вислів: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мт. 27:46) Ці слова говорять не тільки про немощі людські, а й про прозорливості Господа. Бо людина страждає, але під болем людським прихована одна таємниця. Тільки ці слова змогли зруйнувати єресь, яка через кілька століть потрясла Церкву: вона помилково вчила, що на Хресті страждало Божество. А між тим вічний Син Божий для того і став людиною, щоб і тілом, і душею постраждати за людей і померти за них як людина. Бо, якщо у Христі постраждало Божество, – значить, Божество у Христі і померло. А це неможливо. Вдумайтеся якомога глибше в ці великі і страшні слова: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»

П’ятий вислів: «Пити!» (Ін. 19:28). Його Кров вилилася. Від цього – спрага. Сонце з заходу било Йому в обличчя і, посилюючи Його страждання, страшно пекло. Природно, що Він жадав, але, Господи, чого воістину Ти жадав: води або любові? Жадав ти як людина або як Бог, або як і людина і Бог? Ось він, римський легіонер, що дав Тобі просочену оцтом губку. Крапля «милосердя», яку Ти отримав від людей за три години мук на Хресті! Цей римський воїн якимось чином дещо пом’якшує гріх Пілата, гріх Римської імперії по відношенню до Тебе, нехай навіть це був оцет. За те зруйнуєш Ти Римську імперію, але на її місці створиш нову.

Шостий вислів: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк. 23:46). Це означає, що Син віддає дух Свій в руки Отця Свого. Щоб знали всі, що прийшов Він від Отця, а не по Своїй волі, як звинувачували Його юдеї. Але слова ці були сказані, щоб чули і знали буддисти, піфагорійці, окультисти і все філософи, які марнословлять з приводу переселення душ в інших людей, тварин, в рослини, зірки і мінерали. Відкиньте всі ці фантазії і подивіться, куди йде дух померлого праведника: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!».

Сьоме вислів: «Звершилось!» (Ін. 19:30). Це не означає, що життя закінчується. Ні! Це означає, що завершилася Його місія відкуплення і спасіння роду людського, що «звершилось» було освячене кров’ю і смертю, Божественним діянням одного істинного Месії людського. Завершилися страждання, але життя тільки починається. Закінчилася трагедія, але страшного не сталося. За цім слідує остання велична справа – перемога над смертю, воскресіння і слава.

Святитель Миколай (Велімірович)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Пам’ять 21 вересня / 4 жовтня

Святитель Димитрій, митрополит Ростовський (в миру Данило Савич Туптало), народився в грудні 1651 року в містечку Макарове, недалеко від Києва, в благочестивій родині сотника Сави Григоровича Туптало і дружини його Марії. Сам він зобразив у своїх записках, які вів протягом майже всього життя, блаженну кончину своєї матері, і похвала такого сина є найкраще свідчення її чеснот. Батько його, з простих козаків, дослужившись до звання сотника у гетьмана Дорошенка, в пізні роки бадьоро ніс тягар військової служби і помер понад сто років в Києві, куди переселився з родиною. Останні дні присвятив він служінню Православній Церкві на посаді титаря Кирилівської обителі, де постригся згодом його син і де сам ліг на вічний спокій біля своєї дружини.

У 1662 році, незабаром після переїзду батьків до Києва, Данило був відданий в Києво-Могилянську колегію, де вперше розкрилися дарування і неабиякий науковий хист талановитого юнака. Він успішно вивчив грецьку та латинську мови і ряд класичних наук.

Бажаючи віддати себе на служіння Святій Православній Церкві, 9 липня 1668 року Данило прийняв чернецтво з ім’ям Димитрій, на честь великомученика Димитрія Солунського. До весни 1675 року його проходив чернечий послух в Київському Кириловому монастирі, де почалася його літературна та проповідницька діяльність. Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) висвятив Димитрія 23 травня 1675 року на ієромонаха. Протягом декількох років ієромонах Димитрій трудився, проповідуючи Слово Боже, в різних монастирях і храмах України та Білорусі. Деякий час він був ігуменом Максимовської обителі, а потім Батуринського Миколаївського монастиря, звідки в 1684 році був викликаний в Києво-Печерську Лавру. Настоятель Лаври архімандрит Варлам (Ясинський), знаючи високу духовність свого колишнього учня, його освіченість, схильність до наукової праці, а також безсумнівний літературний хист, доручив ієромонаху Димитрію складання Житій святих на увесь рік. З того часу вся подальша життя святителя Димитрія була присвячена виконанню цієї подвижницької, грандіозної за своїми масштабами праці. Одночасно з цим преподобний Димитрій був настоятелем кількох монастирів (по черзі). Праці подвижника звернули на себе увагу патріарха Адріана. У 1701 році указом Петра I архімандрит Димитрій був викликаний до Москви, де 23 березня в Успенському соборі Кремля був хіротонізований на Сибірську митрополичу кафедру в місто Тобольськ. Але через деякий час через важливість наукової праці і слабкого здоров’я святитель отримав нове призначення в Ростов-Ярославський, куди прибув 1 березня 1702 року в якості митрополита Ростовського.

Святитель Димитрій, прибувши в 1702 році на Ростовську кафедру, перш за все відвідав монастир святителя Якова, єпископа Ростовського (пам’ять 27 листопада і 23 травня). У соборній церкві на честь Зачаття Пресвятої Богородиці він звершив літургію, після якої у присутності всіх у храмі визначив на правій стороні місце свого майбутнього поховання зі словами: «Це мій спокій, юди вселитися на віки віків». Помер святитель Димитрій 28 жовтня 1709 року. Незважаючи на бажання Святителя, виражене в заповіті, духовенство та мешканці Ростова просили місцеблюстителя патріаршого престолу Рязанського митрополита Стефана Яворського, що прибув для поховання, поховати спочилого архієрея Димитрія в соборному храмі міста, поруч з його попередником, святителем Іоасафом. Але митрополит Стефан, дотримуючись заповіту свого спочилого друга, наполіг на похованні тіла святителя Димитрія в зазначеному їм самим місці.

У 1752 році проводився ремонт в соборній церкві монастиря, і 21 вересня при ремонті було виявлено нетлінне тіло святителя Димитрія. Місце поховання виявилося сирим, виявили дубову труну, рукописи, що знаходилися в ній, зотліли, але тіло святителя, а також омофор, сакос, митра і шовкові чотки збереглися нетлінними. Після здобуття біля святих мощів відбувалося безліч зцілень, про що було донесено Синоду, за приписом якого в Ростов прибув Суздальський митрополит Сильвестр і Симоновський архімандрит Гавриїл для огляду мощів святителя Димитрія і що відбулися чудесних зцілень. На підставі багатьох свідчень, 29 квітня 1757 року був виданий Указ Священного Урядового Синоду про канонізацію святителя Димитрія, митрополита Ростовського і встановлення святкування 28 жовтня (день спочину) і 21 вересня (день здобуття мощів).

Житіє Святителя Димитрія Ростовського написав його наступник на кафедрі, митрополит Арсеній Ростовський, а службу – владика Амвросій, єпископ Переяславський (згодом архієпископ Московський).

Тропар святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 8

Православ’я ревнитель і розколу винищувач, / Київський цілителю і новий до Бога молитовник, / писанням своїм багатьох навчив єси, / скарбниця духовна, Димитрій блаженний, / моли Христа Бога, щоб подав спасіння душам нашим.

Кондак святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 4

Зірку Святого Православ’я, яка з Києву засяяла, / і через Новгород-Сіверський Ростову досягнула, / освятив його вченістю й чудесами великими, / вшануємо злолотоустого вчителя Димитрія. / Бо він усім і все писав до навчання, / та всіх приводив, як Павло, до Христа, / і да спасе православ’ям душі наші

]]> http://kyiv-pravosl.info/2017/10/04/zdobuttya-moschiv-svyatytelya/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2017/02/10/svyatytel-ioan-zolotoust-proty-yudejiv-slovo-trete/ http://kyiv-pravosl.info/2017/02/10/svyatytel-ioan-zolotoust-proty-yudejiv-slovo-trete/#comments Fri, 10 Feb 2017 14:38:31 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=5034 Continue reading →]]> До тих, котрі по старому постять на Пасху. Це слово було виголошене після другого, або навіть і третього слова проти аномеїв

Знову крайня і невідступна нужда змушує нас сьогодні, перервавши порядок попередніх бесід, говорити саме про неї і відволікає від суперечок з єретиками. Ми мали намір знову закликати в любові поговорити про славу Єдинородного, але безглузда заповзятість бажаючих по-старому постити на Пасху змушує нас усе нинішнє повчання використати для їхнього лікування.

Добрий пастух не тільки відганяє вовків (від своєї отари), але і зі всією старанністю лікує тих, що захворіли. Бо яка користь, коли вівці, уникаючи пащі звірів, нищаться хворобою? Так і талановитий воєначальник не тільки відбиває задуми (зовнішніх) ворогів, але насамперед умиротворяє місто, в якому виникли занепокоєння, знаючи, що поки буде продовжуватися внутрішня, міжусобна війна, зовнішня перемога не принесе жодної користі. А щоб ти впевнився, що немає нічого більш згубного, ніж (внутрішній) розбрат і незгода, послухай, що говорить Христос: «Усяке царство, що розділилося в собі, запустіє» (Мф. 12:25). Що, здавалось би, може бути могутніше держави, в якої є і грошові прибутки, і зброя, і мури, і фортеці, і величезне військо, і кіннота, і незлічимі інші засоби, що примножують її силу? Але якщо в ній виникне міжусобиця, вся ця сила розвалюється. Бо ніщо так не послабляє суспільство, як сварки і чвари; і навпаки, ніщо так не утверджує і не зміцнює, як любов і згода. Усвідомлюючи це, і Соломон говорив: «Брат, який озлобився, неприступніший за міцне місто, і сварки подібні до запорів замку» (Притч. 18:20). Бачиш, якою сильною є єдність, і яким згубним є розбрат? Царство, яке розривається міжусобицею, гине; а двоє людей, які поєдналися і тісно пов’язані між собою, — більш непохитні, ніж будь-яка стіна.

Знаю, що в нас, з милості Божої, більша частина стада не заражена цією хворобою. Однак через це не можна занедбувати лікування. Якби навіть хворих було тільки десятеро чи п’ятеро, чи двоє, чи тільки один, то й тоді не можна залишати його без уваги. Хоч він і один, до того ж незнатний і нікчемний, однак і він брат, за якого помер Христос. Саме про малих Христос піклується особливо. «Хто спокусить, — говорить Він, — одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18:6). І знову: «Не зробивши цього одному з менших цих, Мені не зробили» (Мф. 25:45). І ще: «Немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих» (Мф. 18:14). Яке ж це буде безглуздя, якщо ми будемо байдужими до менших, коли про них так піклується Христос?

Говори не про те, що він (хворий) один, а про те, що один, залишений без уваги, передає свою хворобу іншим. «Мала закваска, — говорить Апостол, — усе тісто заквашує» (Гал. 5, 9). Саме те, що ми нехтуємо меншими, губить і руйнує все. Через це і (менші) рани стають великими, так само, як великі легко стануть меншими, якщо про них подбають належним чином.

Так ось що ми скажемо їм насамперед: немає нічого гіршого, як розбрат і сварка, як розривати Церкву і роздирати на частини хітон, який не насмілилися розірвати навіть розбійники. Чи не достатньо інших єресей? Ні, ми ще розсікаємо самі себе! Хіба не чуєш, що говорить Павло: «Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5:15). Скажи мені, ти ходиш поза отарою і не боїшся, лева, що бродить біля отари? «Бо супротивник ваш диявол, — говорить Апостол, — ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти» (1 Петр. 5:8).

Поглянь на мудрість пастиря: не пустив (звіра) між овець, щоб не перелякати отари, але й не прогнав його і далеко, щоб побоюванням звіра змусити всіх (овець) зібратися разом. Ти не боїшся Отця? Побійся ворога: якщо відокремишся від отари, він, обов’язково, схопить тебе. Христос міг би й прогнати його далеко, але дозволив йому рикати біля (отари), щоб заставити тебе бути пильним і турботливим, і постійно звертатися до матері (Церкви). Щоб ті, котрі перебувають в стаді, чуючи голос його, більше линули один до одного і єдналися між собою. Так роблять і жалісливі матері: коли діти розплачуться, вони погрожують їм, що кинуть вовкам не тому, що можуть справді кинути, а щоб діти перестали плакати. Так, Христос зробив усе, щоб ми жили в мирі і злагоді один з одним.

2. Тому і Павло, хоч міг викривати коринф’ян у багатьох і важливих (гріхах), однак найперше викриває їх у розбраті. Так, він міг би осудити їх і за блуд, і за гордість, і за язичницькі судилища, і за бенкети в ідольських капищах, і за те, що їхні жінки не покривали своїх голів, а чоловіки покривали; а водночас і за зневагу до убогих, за звеличування даруваннями і (за сумнів) щодо воскресіння мертвих. Але оскільки він міг разом із цим викрити їх ще й за розбрат та незгоду між собою, то, облишивши всі інші пороки, найперше виправляє цей останній. І якщо я не утрудню вас, то самими Павловими словами доведу, що це дійсно так.

Так, послухай, як він говорить про те, що вони жили в блуді: «Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодіяння» (1 Кор. 5:1). Що вони були горді і пихаті: «Через те, що я не йду до вас, деякі у вас загордилися» (1 Кор. 4:18). Що судилися в язичників: «Як сміє хто з вас, маючи справу з іншим, судитися у неправедних?» (1 Кор. 6:1). Що споживали ідоложертовне: «Не можете бути учасниками трапези Господньої і трапези бісівської» (1 Кор. 10:21). Послухай, як він докоряє їм і за те, що жінки в них не покривалися, а чоловіки навпаки: «Кожний чоловік, який молиться чи пророкує з покритою головою, осоромлює свою голову. І кожна жінка, яка молиться або пророкує з непокритою головою, осоромлює свою голову» (1 Кор. 11:4–5). Яскраво вказав Апостол і на те, що вони зневажали убогих: «Тож, один лишається голодний, а інший упивається» (1 Кор. 11:21); і ще: «Чи зневажаєте Церкву Божу і принижуєте бідних?» (1 Кор. 11: 22).

А оскільки всі вони домагалися великих духовних дарувань, а малих приймати не хотів ніхто, то він говорить: «Чи всі апостоли? Чи всі пророки?» (1 Кор. 12:29). І про те, що вони сумнівалися щодо воскресіння мертвих, говорить: «Та хто-небудь скаже: як саме воскреснуть мертві? І в якому тілі прийдуть» (1 Кор. 15:35). Але не дивлячись на те, що міг викрити їх багато в чому, він (Апостол) ні на що не звернув увагу так, як на незгоду і розбрат. Уже на самому початку послання говорить: «Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення» (1 Кор. 1:10). Він знав, дуже добре знав, що це не терпить зволікання. Блудник і гордій, і заражений іншим яким-небудь пороком, досить скоро відійде від нього і зцілиться, якщо тільки буде постійно ходити в церкву і слухати повчання. Але той, хто перервав зв’язок з цим зібранням, ухилився від батьківського наставляння й утік із лікарні, той, хоч і здається здоровим, скоро захворіє.

Як талановитий лікар найперше ліквідовує гарячку, а вже потім заліковує рани і чиряки; так поступив і Павло, — ліквідувавши насамперед розбрат, потім почав уже лікувати рани кожного члена. Тому найперше він говорить про те, щоб (коринф’яни) не сварилися між собою, не вибирали самі собі начальників і не розсікали тіло Христове на багато частин.

Однак говорив він це не їм тільки, але й тим, що після них страждають тією ж хворобою. Таких людей і я хотів би запитати, що означає Великдень? Що таке Чотиридесятниця? Що таке юдейська пасха, а що наша? Чому та буває тільки один раз на рік, а ця відбувається під час кожного зібрання? Що таке опрісноки? Хотів би спитати і багато чого іншого, що має відношення до цього. І тоді ви цілком довідалися б, якою нерозумною є впертість тих, котрі навіть не розуміють своїх вчинків, і не учаться в інших, вважаючи себе розумнішими за інших. Саме це і заслуговує найбільшого осуду, що вони і самі не знають суті справи, і наказів не слухають, а поступаючи по дурній звичці безрозсудно, пориваються у безодню і прірву.

3. Як же вони видають себе за розумників, коли ми їм так суперечимо? «Ви самі, — говорять вони, — хіба не так постили раніше?» Не твоє діло говорити мені про це, а я вправі сказати тобі, що і ми раніше постили у цей же час, однак важливішою була однодумність, а не збіг часу. Що Павло говорив галатам, те і я говорю вам: «Будьте, як я, бо і я, як ви» (Гал. 4:12). Що це значить? Він переконував їх відійти від обрізання, облишити суботи і дні, і всі інші обряди, що приписуються законом. Потім, помітивши їхній острах і побоювання, як би їм за порушення закону не піддатися відповідальності та покаранню, він підбадьорює їх власним прикладом, кажучи: «Будьте, як я, бо і я, як ви». «Хіба я, — говорить він, — прийшов від язичників? Хіба я не знаю підзаконного життя і того покарання, що очікує порушників закону? «Єврей з євреїв, за законом фарисей, за ревністю — гонитель Церкви Божої, за правдою законною — непорочний. Але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за ніщо» (Флп. 3:5–7), тому рішуче відстав від них. Тож, будьте, як я, бо і я був, як ви».

А що я скажу про себе? Більше трьохсот отців, зібравшись у Вифінскій країні, ухвалили це, а ти безчестиш їх усіх? Одне з двох: або ти обвинувачуєш їх у невігластві, — буцімто вони не знали того, що постановляли, або в боягузтві, — нібито вони, знаючи, лицемірили і зрадили істині. Це явно випливає з того, що ти не виконуєш їхньої постанови. Але що вони проявили тоді велику мудрість і мужність, це видно зі всіх діянь Собору. Про їхню мудрість свідчить викладена тоді віра, яка закрила уста єретикам і, як непохитна стіна, відбила всі їхні підступи. А щодо мужності — щойно закінчилися гоніння і незгоди в церквах. Як хоробрі воїни, піднісши численні трофеї, покриті безліччю ран, прийшли тоді з усіх сторін предстоятелі церков, носячи на собі Христові рани і засвідчуючи про незлічимі муки, які перетерпіли вони за сповідання віри. Одні могли розповісти про рудники і про ті страждання, які вони там перетерпіли; інші — про втрату всього майна, ще інші — про голод, а інші — про часті бичування. Одні могли показати понівечені ребра, інші — на побиту спину, ще інші — на втрачені очі чи яку-небудь іншу частину тіла, якої вони позбулися заради Христа. Із таких-то подвижників складався тоді весь Собор. Вони ж водночас з викладенням віри ухвалили й те, щоб свято (Пасхи християни) звершували всі разом і злагоджено.

Тож, чи могли ці мужі, які не зрадили віри в такі важкі часи, лицемірити, визначаючи відомі дні (посту і Пасхи)? Дивися, що ти робиш, осуджуючи так багато отців, таких мужніх і мудрих. Якщо фарисей, засудивши митаря, втратив усе, що мав доброго; то яке вибачення, яке оправдання будеш мати ти, коли повстаєш проти такої кількості боголюбивих учителів, до того ж несправедливо і цілком безпідставно! Хіба ти не чув, що говорить Сам Христос: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20)? Якщо ж Христос знаходиться посеред двох чи трьох, то тим більше Він знаходився, все визначав і постановляв там, де було більш трьохсот. Але ти звинувачуєш не тільки їх, а весь світ, бо і він схвалив їхнє визначення.

Чи думаєш, що юдеї розумніші за отців, які зібралися зі всього всесвіту; юдеї, котрі втратили весь устрій своїх отців і не справляють (по-справжньому) жодного свята? Про те, що в них немає ні опрісноків, ні Пасхи (багато хто, як я чую, говорять і те, що християнська Пасха повинна бути з опрісноками), — що в них немає опрісноків, послухай слова законодавця (Мойсея): «Не можеш, ти заколоти Пасху в якій-небудь з осель твоїх, які Господь, Бог твій, дасть тобі; але тільки на тім місці, яке обере Господь, Бог твій, щоб перебувало там ім’я Його» (Втор. 16:5–6) — мається на увазі Єрусалим. Бачиш, як Бог, прив’язавши це свято до єдиного міста, згодом зруйнував навіть місто, щоб і через поневолення відхилити їх від попереднього способу життя? Усі знають, що Бог передбачав майбутнє. Для чого ж тоді Він зібрав їх туди зі всього світу, коли знав, що це місто загине? Хіба не ясно, що Він хотів і саме свято скасувати? Бог скасував його, а ти наслідуєш юдеїв, про яких пророк говорить: «Хто такий сліпий, як раб Мій, і глухий, як вісник Мій?» (Іс. 42:19).

Справді, до кого тільки не були вони невдячними і бездушними? Чи до апостолів, чи до пророків, чи до своїх учителів? Але що говорити про вчителів і пророків, коли вони убивали навіть дітей своїх! Вони ж заколювали в жертву демонам своїх синів і дочок (Пс. 105:37). Вони не пізнали самої природи і старалися вшановувати дні? Знехтували ріднею, забули дітей, забули самого Бога, Який створив їх: «Заступника, Який породив тебе, — говорить Мойсей, — ти забув і не пам’ятав Бога, Який створив тебе» (Втор. 32:18). То, залишивши Бога, чи щиро дотримувалися свят? Хто б міг сказати це? І Христос святкував з (юдеями) Пасху, але не для того, щоб ми святкували її з ними, а щоб за допомогою тіні висвітлити істину. Він і обрізання прийняв, і дотримувався субот, і звершував їхні свята, і споживав опрісноки, — і все це робив у Єрусалимі. Але нас це ні до чого не зобов’язує. Навпаки, Павло закликає нас: «Якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5:2). А також про опрісноки: «Тому святкуймо не зі старою закваскою, не із закваскою злоби та лукавства, а з опрісноками чистоти й істини» (1 Кор. 5:8). Наші опрісноки — це не замішане борошно, а бездоганна поведінка і доброчесне життя.

4. Чому ж тоді Христос звершив (Пасху)? Оскільки древня Пасха була образом майбутньої, а за образом має випливати істина, то Христос, показавши спочатку тінь, потім на трапезі запропонував істину. А з появою істини, тінь зникає і стає недоречною. Тож, не заперечуй мені цим, а доведи, що Христос повелів і нам так поступати. Я ж, навпаки, доведу, що Він не тільки не повелів нам вшановувати дні (Мойсеєвого закону), а звільнив нас від цієї необхідності.

Послухай, що говорить Павло, а коли я говорю про Павла, то маю на увазі Христа, бо Він управляє душею Павла. Так що ж він говорить? «Ви спостерігаєте дні, місяці, пори і роки. Боюся за вас, чи не даремно я трудився у вас» (Гал. 4:10–11). І далі: «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте» (1 Кор. 11:26). І словами «кожного разу» Апостол віддав волі християнина, коли приступати до таїнства Євхаристії, і цим повністю звільнив його від спостереження часів.

Бо ж Пасха і Чотиридесятниця — не одне і теж. Одне — Пасха, інше — Чотиридесятниця. Чотиридесятниця буває тільки один раз на рік, а Пасха (Євхаристія) тричі на тиждень, а іноді чотири рази, а то й стільки разів, скільки ми захочемо. Бо (наша) Пасха — не піст, а приношення і жертва, яка звершується кожного разу, коли буває зібрання (Літургія). А що (наша) Пасха в цьому і полягає, послухай слів Павла: «Пасха наша — Христос, за нас у жертву принесений» (1 Кор. 5:7). І: «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте» (1 Кор. 11:26). Отже, кожного разу, коли ти приступаєш (до причастя св. Таїн) з чистою совістю, ти звершуєш Пасху. Тобто не тоді, коли ти постиш, а коли береш участь у цій жертві. «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте». А сповіщення смерті Господньої і є Пасха. І сьогоднішнє приношення, і те, що звершувалося вчора, і звершується щоденно, таке ж, як і те, що звершилося тоді в суботній день. І те ніскільки не священніше від цього, і це не нижче від того, а те й це — однаково страшне і спасенне.

Для чого ж, скажете, ми постимося ці сорок днів? В давнину багато хто приступав до св. Тайн без розбору, як вийде, особливо тоді, коли Христос подав їх. Помітивши шкоду, яка буває від недбалого причащення, отці, зібравши разом, встановили сорок днів посту для молитви, слухання (слова Божого), і церковних зібрань, щоб усі ми в ці дні, старанно очистивши себе молитвами, милостинею, постом, всенічними служіннями, сльозами, сповіддю та іншими засобами, таким чином, наскільки це для нас можливо, приступали з чистою совістю. А що вони зробили велику справу, коли через таку поблажливість установили в нас звичай поститься, видно з наступного. Ось ми протягом року не перестаємо закликати і проповідувати про піст, і ніхто не слухає наших слів. А як тільки настане час Чотиридесятниці, тоді, хоч би ніхто не переконував і не радив, пробуджується навіть найбільш лінивий, бо отримує повчання і переконання від самого часу.

Отже, якщо юдей чи еллін запитають тебе, для чого ти постиш, не говори, що ради Пасхи чи хреста. Цим ти подаєш йому сильну зброю проти себе. Ні, ми постимо не ради Пасхи і не ради хреста, а заради своїх гріхів, оскільки хочемо приступити до святих Таїн. Пасха — це не піст і плач, а веселість і радість. Бо хрест знищив гріх, став очищенням усього світу, примиренням довгої ворожнечі, відкрив ворота неба, людей, які були ненависні (Богові), зробив друзями, підніс наше єство до неба, посадив праворуч Престолу і подав нам безліч інших благ.

Отже, через це потрібно не плакати і журитися, а веселитися і радіти. Тому і Павло говорить: «Я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6:14). І далі: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5, 8). А Іоан ось що говорить: «Так полюбив Бог світ» (Ін. 3:16). Скажи, як? Змовчавши про все, він указав на хрест. Бо, сказавши: «Так полюбив Бог світ», додав: «що віддав і Сина Свого Єдинородного на розп’яття, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне». Отже, якщо хрест є предметом любові і похвали, то не будемо говорити, що ми через нього плачемо. Ні, ми плачемо не через нього, а через свої гріхи. Ось чому ми постимо.

5. Тільки оголошений ніколи не звершує Пасхи, хоч і постить щорічно, бо він не бере участі у приношенні (Євхаристії). Водночас той, хто не постить, але приступає з чистою совістю, звершує Пасху чи то сьогодні, чи завтра, чи взагалі кожного разу, коли бере участь у Причасті. Бо достойне причащення залежить не від слідкування за часом, а від чистої совісті. А ми робимо навпаки: серця не очищаємо, зате як тільки приступимо в (суботній) день, то думаємо, що вже звершуємо Пасху, хоч би й були обтяжені численними гріхами. Але це не так, ні. Навпаки, якщо ти приступиш у суботу, але з лукавою совістю, то не отримаєш причастя і підеш, не звершивши Пасхи. І навпаки, якщо і сьогодні причастишся, загладивши свої гріхи, то достеменно звершиш Пасху.

Отже, саме цю точність і старанність ви мали б показувати не в слідкуванні за часами, а в причащенні. І оскільки ви тепер готові краще перенести все, ніж перемінити звичай, то вам краще було б зневажити цим звичаєм і зважитися витерпіти і зробити все, щоб тільки не приступати (до Причастя) у гріхах. А що Бог не звертає уваги на пильнування часів, послухай, як Він судить: «Голодував Я, — говорить Він, — і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене» (Мф. 25:35–36). А тих, що стоять ліворуч, докоряє у протилежному. І знову, коли привели іншого раба, (Бог) карає його за злопам’ятство: «Рабе лукавий! Весь той борг Я простив тобі… Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і Я помилував тебе?» (Мф. 18:32–33). Не впустив Він і нерозумних дів до чертогу нареченого за те, що в них не було єлею у світильниках. А іншого засудив за те, що він увійшов не у весільному одязі, а в нечистому, тобто оскверненому перелюбством і нечистотою. І навпаки, ніхто ніколи не був покараний і засуджений за те, що звершував Пасху в такий-то і такий-то місяць. А що говорити про нас, звільнених від усякого роду необхідності, що живемо в піднесенні, на небесах, де немає ні місяців, ні сонця, ні місяця, ні річного круга?

Хто захоче конкретно вникнути в справу, той побачить, що самі юдеї не надто звертають увагу на час, а понад усе ставлять місце — Єрусалим. Бо коли люди, прийшовши до Мойсея, говорили: «Ми нечисті від дотику до мертвих тіл людських, для чого нас позбавляти того, щоб ми принесли приношення Господу?» «Постійте, — сказав їм Мойсей, — я послухаю, що повелить про вас Господь» (Числ. 9:7–8). Потім, принісши жертву, дав їм закон, який повеліває, що коли «хто з вас або з нащадків ваших буде нечистий від доторкання до мертвого тіла, або буде в далекій дорозі, то і він повинен звершити Пасху Господню» (Числ. 9, 10). Таким чином навіть юдеям дозволяється порушення визначеного часу, тільки б Пасха була звершена в Єрусалимі. А ти не дотримуєшся часу єднання з Церквою, але ради дотримання днів ображаєш нашу спільну Матір і нищиш святе зібрання? Як же можеш ти заслужити прощення, коли без усякої причини зважуєшся на такий гріх?

Але що говорити про юдеїв? Адже і ми, скільки б не бажали, не намагалися, однако ж не можемо належно вшановувати той день, у який Христос був розіп’ятий. Це видно з наступного. Хоч би юдеї і не згрішили, і не стали невдячними, бездушними, недбалими і зневажливими; хоч би вони і не втратили батьківського передання, а цілком зберігали його і досі, то й тоді для нас було б неможливо вшановувати той день, у який Христос був розіп’ятий і звершив Пасху, наслідуючи їх. Чому так, я зараз скажу. Коли Христос був розіп’ятий, тоді була п’ятниця і перший день опрісноків. Але п’ятниця і перший день опрісноків не завжди можуть збігатися. Ось, наприклад, цього року перший день опрісноків збігається з неділею, тому необхідно було б постити весь тиждень. І нам, коли вже пройдуть і Страсті, і настане Хрест (розп’яття Христове), і Воскресіння, довелося б ще постити. І часто бувало так, що піст (юдейський) продовжувався після Хреста, після Воскресіння, аж поки не закінчиться тиждень. Так дотримувати час аж ніяк неможливо.

6. Тож, не будемо сперечатися і говорити: «Я стільки років дотримувався (юдейського) посту, а тепер маю перемінити звичай?» Саме тому і переміни. Ти стільки часу відокремлювався від Церкви, тож повернися нарешті до матері. Адже ніхто не говорить: «Через те, що я так довго ворогував, тому тепер мені соромно помиритися». Соромно закосніти у нерозумній впертості, а не перемінюватися на краще. Саме те і погубило юдеїв, що вони, намагаючись завжди дотримуватися древніх звичаїв, дійшли до безчестя.

Але що говорити про піст і дотримання днів? Павло строго дотримувався закону, багато доклав трудів, багато звершив подорожей, багато переніс й інших прикрощів, і в старанності щодо виконання юдейських обрядів перевершував усіх своїх однолітків. Однак після досягнення вищої досконалості в (юдейському) житті, як тільки довідався, що все це він робив для шкоди і на погибель собі, негайно перемінився. Він не запитував себе: «Що це таке? Невже я даремно докладав стільки старанності, затратив стільки трудів?» Ні, саме тому він швидко і перемінився, щоб знову не зазнати тієї ж втрати, тому і знехтував праведністю законну, щоб отримати праведність від віри. «Те, що для мене було перевагою, — волає він, — заради Христа я вважав за ніщо» (Фил. 3:7).

«Коли ти принесеш дар твій до жертовника, — говорить Ісус Христос, — і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5:23–24). Що скажеш на це? Коли просто брат твій має що-небудь проти тебе, то Христос не дозволяє тобі принести жертву, поки не помиришся з братом; а коли має (щось) проти тебе вся Церква і стільки отців, ти насмілюєшся і дозволяєш собі приступати до божественних Таїн, не припинивши цієї нерозумної ворожнечі? Як же ти можеш у такому духовному настрої звершувати Пасху? Говорю це не тільки тим, але й вам, здоровим, щоб ви, як тільки побачите таких, з великою обережністю і ласкою взяли їх, зібрали і привели до Матері. Якщо навіть вони будуть противитися, будуть ухилятися, чи інше що чинити, не відстанемо, доки не переконаємо їх. Бо ніщо не може зрівнятися з миром і згодою.

Тому й отець наш (єпископ), увійшовши (до церкви), перш ніж зійти на цю кафедру, випрошує для всіх вас миру; і вставши, не починає повчати вас, поки не побажає всім миру. І священики, коли хочуть благословляти, найперше просять миру для вас і вже потім починають благословляти. Так само і диякон, запрошуючи молитися, разом з іншими проханнями велить у молитві просити ангела миру, щоби всі молитви, які він підносить, були сповнені миром. І, нарешті, відпускаючи вас з цього зібрання, він бажає вам цього ж, коли виголошує: «З миром вийдіть». Взагалі, без миру неможливо нічого ні сказати, ні зробити. Він є наш годувальник і батько, що плекає нас з великою клопітливістю.

Тільки я маю на увазі не той мир, що є в пустому привітанні і спілкуванні за трапезами, а мир у Бозі, який іде від духовного єднання. Саме це єднання багато хто тепер роз’єднує, коли через нерозумну ревність зневажають наші постанови і надають великої ваги юдейським, вважаючи їх (юдеїв) учителями, що заслуговують більшої довіри, ніж наші отці, і в тому, що стосується страждань Христових, вірять христовбивцям. Що ще може бути безглуздіше?

Хіба не знаєш, що юдейська Пасха є образом, а християнська — істиною? Подивися, яка між ними різниця: та звільняла від тілесної смерті, а ця припинила гнів (Божий), якому підпав увесь світ; та колись звільнила від Єгипту, ця звільнила від ідолослужіння; та погубили фараона, ця — диявола; після тієї — Палестина, після цієї — небо. Чого ж ти сидиш зі свічкою, коли вже зійшло сонце? Чому ти хочеш молока, коли тобі подається тверда їжа? Тому тебе і годували молоком, щоб ти не залишався на молоці; тому і світила тобі свічка, щоб ти прийшов до сонця. Отже, коли настав найдосконаліший стан, не будемо повертатися до попереднього, — не будемо слідкувати за днями, часами і роками, а будемо у всьому неухильно наслідувати Церкву, в усьому надавати перевагу любові і миру. І якби навіть Церква помилялася, то й тоді не стільки б було похвальне точне дотримання часів, скільки були б гідними осуду поділ і розкол.

Ось я ніскільки не піклуюся про час, тому що й Бог не піклується, що ми вже і показали (бо й про це я вже говорив багато). Одного тільки домагаюся: щоб ми все робили в мирі й однодумності. Щоб, коли ми з усім народом постимо, і священики звершують спільні молитви за весь світ, ти в цей час не залишався вдома пиячити. Подумай, адже це — диявольське навіювання, і поєднує не один, не два, не три гріхи, а набагато більше: відокремлює тебе від стада Христового, змушує звинувачувати безліч отців, робить упертим, заманює до юдеїв і виставляє тебе на спокусу і домашнім, і чужим. Бо як ми можемо дорікати їм у тому, що вони сидять вдома, коли і ти біжиш до них? Але крім цих важливих гріхів може статися більша шкода, коли ти під час їхнього посту (з юдеями) не будеш користуватися ні Писанням, ні зібраннями, ні благословенням, ні спільними молитвами, а проведеш весь цей час з нечистою совістю, у страху і трепеті, щоб тебе не викрили, як якогось іноплемінника та інородця, тоді як тобі належало б разом з Церквою все звершувати з відвагою, із задоволенням, з радістю і повною свободою.

Церква не знала суворого дотримання часів. Але коли пізніше всім отцям (Церкви) з різних країн випало зібратися разом і визначити відповідний день (Пасхи), то Церква, яка в усьому шанує злагоду і любить однодумність, прийняла своє рішення. А що ні вам, ні нам, ні будь-кому іншому (із християн) неможливо так обмежувати наш недільний день, то про це вже достатньо доведено вище. Не будемо ж боротися з тінню і, сперечаючись через випадкове, не зашкодьмо собі в найважливішому. Постити в той чи інший час — не засуджується, однак розділяти Церкву, жити в розбраті, чинити розколи і постійно ухилятися від (церковного) зібрання, — це не може мати прощення, гідне осуду, і веде за собою тяжке покарання.

Можна б сказати і більше, але для уважних досить сказаного, а для неуважних не буде користі, якби навіть сказано було більше. Тому, завершуючи на цьому слово, попросимо всіх наших братів повернутися разом до нас, полюбити мир, відійти від нерозумної впертості і, залишивши поза увагою маловажне, пройнятися піднесеними і важливими думками, відійти від дотримання днів, щоб усі ми однодумно, єдиними устами прославляти Бога і Отця Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава, нині і повсякчас, і повік. Амінь.

Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. — К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. — Том I. Книга 2.

Багато десятиліть життя і діяльності святителя Ігнатія залишилися очевидно в безвісті, якби його життєвий шлях закінчився на єпископському троні. Тоді він був би відомий тільки завдяки єпископським свідченнями церковного історика Євсевія Кесарійського.

Під час гонінь Доміціана (81-96 рр. після Р.Х.) святий Ігнатій закликав багатьох сповідників зневажати тортури і муки, які тривають лише мить, для блага отримання життя вічного. Коли гоніння припинилися, святий Ігнатій заснував положення про організацію Церкви і, таким чином, показав, що благодать, дана апостолам в день П’ятидесятниці, залишається і поширюється на єпископське служіння, в той час як апостоли вже відійшли в кращий світ.

Надалі на імператорський трон зійшов Траян, який від початку не чіпати християн, бо країна перебувала в стані війни з варварами. Після перемоги над скіфами і даками він вирішив підпорядкувати собі всіх громадян, наказавши повсюдно приносити жертви поганським богам, а християн, що відмовляються поклонитися ідолам і імператору, вбивати.

Під час походу проти вірмен і парфян в 113 році імператор проходив через Антіохію, де почав гоніння на місцевих християн. Тут святий Ігнатій, після того як був заарештований і представлений імператору, відкрито виявив свою віру в Христа, сміливо висміюючи забобонність могутнього імператора, який поклонявся порожнім і брехливим предметам, щоб захистити свою армію.

Тоді-то святий і попрощався зі своєю Церквою і був висланий в Рим, а, проїжджаючи через місто Смирна, зустрівся зі своїм другом єпископом Полікарпом Смирнським, переконуючи народ і промовляючи повчання і настанови. У Римі, де і закінчився його шлях, віруючі столиці зустріли святого Ігнатія з великою радістю і глибоким сумом. Мучеництво його здійснилося на арені Римського стадіону, де на нього були випущені дикі леви, вони вмить розірвали святого, залишивши тільки тверді кістки. Згодом віруючі зібрали кості мученика і перевезли в Антіохію, де християни урочисто вітали чесні мощі, що стали джерелом багатьох чудес і духовної розради.

Святий Ігнатій Богоносець, другий єпископ Антіохійський, діяльність якого почалася в 70 р після Р.Х., був батьком і вчителем Церкви, першим великим післяапостольськім церковним богословом. Те, що він був добре знайомий з апостолами, є безперечним фактом. Середовище, в якому він ріс і здобував освіту, передбачає грецьке походження, про що свідчить багатий стиль його письма, бо писання святого Ігнатія вимагали не лише доброї освіти, але і володіння чудовим літературним талантом. В Антіохії йому випала нагода дізнатися про філософських течіях свого часу.

В якому віці він став єпископом, невідомо. Не викликає сумнівів і те, що його авторитет і духовна влада перейшли далеко за межі Антіохії, досягнувши кордонів Сирії. Одним словом, це був єпископ вселенського масштабу.

З Ігнатієм Богоносьцем Церква встала на шлях богословського самоствердження. Богослов’я святого Ігнатія є істинним, воно стало мораллю, духом і традицією Церкви, тому що було вираженням пастирської і апостольської спадкоємності і традицій. Власне, три теми глибоко пов’язані між собою в навчанні св. Ігнатія Антіохійського: це його вчення про Церкву (еклезіологія), вчення про Євхаристію і про ієрархію.

Ще за життя він написав сім послань, які збереглися донині: 1) до Ефесян, 2) до Магнезійців, 3) до Траллійців, 4) до Римлян, 5) до Філадельфійців, 6) до Смірнян і 7) до Полікарпа. Зміст шести послань, головним чином, складається з умовлянь про необхідність більш за все берегтися від виникали і поширювалися тоді єресі, суворо дотримуватися апостольських звітів, а також з закликів до єднання народу навколо єпископа.

Святий Ігнатій Богоносець закликає віруючих до єднання навколо єпископа місцевої церкви, щоб нічого в ній не відбувалося без його відома і згоди, так як єпископ є «серце» Євхаристії, в ім’я якого це Таїнство і відбувається. Він підкреслює, що там, де знаходиться єпископ, знаходиться і тіло Церкви.

Присутність єпископа і згадка його імені під час Таїнства Євхаристії є необхідною умовою для підтвердження автентичності її таємниці. Під час першого святкування Таїнства Євхаристії на Тайної Вечері, покровителем нашого спасіння і літургії був Сам Ісус Христос, Який залишив нам своїх наступників, святих апостолів, а вони, в свою чергу, своїми наступниками зробили єпископів місцевих церков, таким чином, єпископ є наступником Ісуса Христа.

Це вчення святого Ігнатія про згуртованість помісної церкви навколо єпископа ми переживаємо під час Євхаристії, слухаючи прохальну єктенію: «Ще молимось за Святійшого Патріарха нашого, за Високопреосвященного Владику нашого, і всій у Христі братії нашій». Єктенія «за Владику нашого» оголошується не тільки під час Таїнства Євхаристії, але і під час всіх служб і літургій, як про це йдеться вище, а також міститься в усіх молитвах і антифонах.

Пам’ять святителя Ігнатія вшановується 20 грудня / 2 січня, а перенос мощів – 29 січня / 11 лютого.

Феодорос Рокас, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

21 жовтня / 3 листопада

Святитель Іларіон, митрополит Київський (+1055), жив в епоху великого князя Ярослава Мудрого, сина святого рівноапостольного Володимира. В історію Київського Православ’я він увійшов як перший саме київський предстоятель, поставлений на митрополію Собором єпископів Київської Русі.

Окремі факти біографії Іларіона свідчать, що він походив з Київщини. Про це йдеться, зокрема, в «Повісті временних літ». Прийнявши чернечий сан, юний Іларіон пройшов «учення книжне» під керівництвом наставників у Києво-Печерському монастирі. «Києво-Печерський патерик» сповіщає, що в ченці його постриг засновник монастиря Антоній. Оскільки Іларіон був «муж благочестивий, божественний писанням розумний і постник», Ярослав Мудрий зробив його пресвітером у своїй заміській резиденції—Берестові. Ці свідчення можна зіставити з літописними відомостями 1037 р. про те, що князь Ярослав «зібрав писців багатьох», організував перекладання й переписування книг, створивши тим самим при Софіївському соборі в Києві першу бібліотеку Київської Русі.

Великі здібності й особисте знайомство з членами княжого дому дали змогу Іларіонові швидко піднятися східцями церковної ієрархії. У 1051 р. за бажанням Ярослава Мудрого він став київським митрополитом — першим митрополитом-русичем. Поставлення Іларіона на митрополита собором руських же єпископів порушило прерогативи Константинопольського князя, після смерті якого в 1054 р., очевидно, митрополит змушений був поступитись місцем грекові Єфрему — ставленикові Візантії. Багато дослідників вважають, що після цього Іларіон повернувся до Києво-Печерського монастиря.

З ім’ям митрополита Іларіона пов’язане створення вченого гуртка при Софіївському соборі, формування там осередку вищої освіти, заснування бібліотеки. Митрополит вивів руську церкву з-під константинопольської опіки, різко виступив проти вчення про богообраність одного народу, був поборником політичної та культурної самостійності Київської Русі.

Важливою складовою просвітницької діяльності митрополита Іларіона стала участь у практичних освітніх заходах князя. Різноманітні джерела повідомляють, що після завершення будівництва Софійського собору в 1037 р., Ярослав розмістив в одному з його приміщень нову школу, відкрив майстерню, в якій перекладалися й переписувалися книжки, створив велику бібліотеку, яка стала фундаментальною навчальною базою школи. Найактивнішу участь у цій діяльності брав Іларіон. Про підготовку високоосвічених кадрів у софійській школі свідчать написи-графіті, виявлені на стінах собору. Автор повідомляє, що його навчав не один учитель (дяк), а кілька педагогів. В іншому йдеться про те, що на території собору викопали труп учителя-граматика. У двірцевій школі здобували освіту діти князя, бояр, майбутні посадники, перекладачі книг, упорядники збірників.

Між 1037 і 1050 рр. митрополит Іларіон написав один з найвизначніших творів літератури Київського Православ’я — «Слово про закон і благодать», у якому погляд на історію, розуміння сутності й шляхів розвитку людського суспільства конкретизувались у зв’язку з вирішенням актуальних політичних завдань — обґрунтуванням незалежності Київської Русі перед лицем гегемоністських претензій Візантії, патріотичної ідеї єдності держави під владою київського князя, засудженням відцентрових і міжусобних проявів. «Слово про закон і благодать» переросло жанрові рамки урочисто-панегіричної проповіді і сприймається як філософсько-політичний трактат просвітнього спрямування. За обсягом твір удвоє більший, ніж усі п’ять проповідей іншого просвітителя ХІ ст. — Феодосія Печерського.

З ім’ям митрополита Іларіона пов’язують ще кілька творів: «Послання до брата стовпника» та «Сповідання віри». У початковій частині однієї з найдавніших пам’яток Київського права — Статуту церковних судів — йдеться про те, що «князь великий Ярослав… з митрополитом Іларіоном уклав грецький номоканон…», тобто здійснив часткову реформу візантійського канонічного права з урахуванням церковно-політичної ситуації в Київської Русі.

Тропар Святителю Іларіону Київському, глас 3

З печери київської був ти покликаний Божим задумом до святительського служіння / хрест цей з покорою прийняв єси. / Виявив себе взірцем лагідності і милосердя, / преподобними справами твоїми Київська Русь просвітилась православною книжністю. / Через це до тебе припадаємо і молимо: / Встань на допомогу нам, що оспівують пам’ять твою осяйну, отче Іларіоне, / і молися, щоб спастися душам нашим.

Кондак Святителю Іларіону Київському, глас 3

З вишині прийняв ти Божественну благодать / молитися Богу за нас, духовних дітей твоїх, / як архієрей приношення підносячи, / і мир нам подаючи, / і освіту розуму, Іларіон блаженний. / Бо ти є Києву похвала / і радість мешканців його. 

Пам’ять 30 вересня / 13 жовтня

Святитель Михаїл, перший митрополит Київський, помер в 992 році і був похований в Десятинній церкві Пресвятої Богородиці в Києві. Близько 1103 року при святому ігумені Феоктисті (згодом святитель Чернігівський – пам’ять 5 серпня), мощі його були перенесені до Антонієвих печер, а 1 жовтня 1730 року в Велику Печерську церкву (Успенський храм).

Через це встановлена ще одна пам’ять першому святителю Київської Русі – 30 вересня, як дата врочистого перенесення мощів. Також раніше пам’ять його відзначалася й 2 вересня, ми находимо в службі святителю: у 2-й стихирі на «хвалите» про святителя Михайла говориться так: «Перше в Новоліття починаючи святкування, як першому, тобі, блаженний і перший архієрей землі руської, першу пісню нашу приносимо»

Тропар на перенесення мощів святителя Михаїла Київського, глас 8

Радісно засіяв сьогодні день світлого торжества: / бо з печер Київських приймаємо невичерпний скарб, / благодать вічну і джерело чудес, / святі мощі твої, / святитель Михаїл. / Моли Христа Бога, / що прославив тебе, / про нас, духовних дітей твоїх, / які оспівують та вшановують нетлінні мощі твої.

Кондак на перенесення мощів святителя Михаїла Київського, глас 8

Як сонце, сьогодні з печер засяяли / чесні мощі твої, святитель перший. / Землю і небо Київське ходою твоєю освятив єси / і всіх вірних знаменням обдарував єси / чудотворець великий і молитовник до Бога о Русі Київської. / Тому співаємо тобі: / Спаси нас, молитвами своїми, / як учень благодаті Божої

Народився майбутній святитель у м. Ніжині 1651 року. Його батьки – Максим Васильович і Єфросинія Максимович були побожними, благочестивими людьми. Сім’я їх складалася із семи синів, із яких Іоан був найстаршим. Успішне закінчення Києво-Могилянської академії дало можливість для Іоана залишитися викладачем латинської мови, а любов до усамітнення привела його до монашества і 1680 року він приймає чернецтво у Києво-Печерській лаврі з ім`ям Іоан на честь святителя Іоана Золотоустого. Згодом архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович висвятив Іоана спочатку на ієродиякона, а потім на ієромонаха. Водночас духовний собор монастиря призначає молодого ченця на становище проповідника [6; с. 6-7].

Найбільший дар від Господа – володіння словом, майбутній святитель втілив у своєму найбільшому і неперевершеному богословському трактаті «Іліотропіон», тобто «Соняшник», в якому він розкрив розуміння того, як людина повинна свою волю узгоджувати з волею Божественною [5].

Під час тяжких випробувань, які випали на долю Києво-Печерського монастиря, ієромонах Іоан Максимович став ігуменом Брянського Новопечерського монастиря, в який було переведено ченців із Київських печерських пагорбів, під загрозою навали турків [8; с. 267]. Незабаром в серпні 1695 р. майбутній архипастир за клопотанням святителя Феодосія Чернігівського викликається на служіння до Єлецького Успенського монастиря, де стає його архимандритом.

10 січня 1697 року постановою Патріарха Московського Адріана ігумена Єлецького монастиря Іоана Максимовича було обрано єпископом Чернігівським. Про цю подію нам яскраво розповідає у своєму літописі Самійло Величко [1; с. 537-540].

П’ятнадцять років керував святитель Іоан Чернігівською кафедрою. Серед народу віруючого він мав велику повагу. Відоме його чудесне зцілення від тяжкої хвороби за заступництвом його попередника великого святителя Феодосія Углицького, чудотворця Чернігівського. Про це чудо архиєпископ Іоан повідомив усьому народові і навіть склав святителеві «Похвалу» [7; с. 362].

Любов до освіти зробила архиєпископа Іоана великим просвітителем Чернігівського краю. У своєму кафедральному місті він заснував колегіум, відкрив типографію, в якій було видано за його життя і пізніше чимало книг. Його праці стали великим здобутком і внеском в українське православне богослів’я: «Нравоучительное зерцало» 1703 р.; «Феатрон, или позор нравоучительный» 1708 р.; «Толкование на 50-й псалом» 1708 р.; «Толкование на «Отче наш…» і «Осмь блаженств евангельских» 1709 р.; «Богомыслие в пользу правоверным» 1710-1711 рр. Він б

ув упорядником і латино-греко-російського лексикона [3; с. 280].

Святитель Іоан Максимович вів постійну переписку із святою горою Афон. Він вболівав за чернече життя Руського Свято-Пантелеймонового монастиря, який повністю населяли ченці з України.

Великою, палкою, а потім і трагічною була дружба Святителя з українським гетьманом Іваном Мазепою. Останній дуже поважав рід Максимовичів. Гетьман безпосередньо взяв участь у архієрейських виборах Іоана Максимовича на Чернігівську кафедру. Але ж, згодом архиєпископ Іоан Максимович опинився серед тих, хто проклинав Мазепу і навіть написав пашквіль на українського гетьмана. Святитель Іоан Максимович у 1709 році видає з приводу Полтавської битви книжечку «Вісім блаженств євангельських», присвятивши її царевичу Олексію Петровичу, в якій ганить Мазепу [2; с. 39].

Царський петровський режим за «відданість» заплатив Іоану Максимовичу сповна. В 1711 році преосвященний зі скорботою покидав рідний йому Чернігів і Україну. Його було призначено на Сибірську кафедру з титулом «митрополита Тобольського і всього Сибіру». Болючого удару завдав святителю відданий князь Петра I О. Меншиков, який вважав, що архіпастир його зневажив, призначивши день для освячення храму у князівських маєтках не порадившись з ним. Святитель на це заслання до Сибіру відповів О. Меншикову так: «Так, далеко мені їхати, але він буде ще дальше за мене». Сказане святителем стало пророчим – князь Меншиков закінчив своє життя у далекому засланні, дам де живуть білі ведмеді [4; с. 75].

Гарну характеристику чотирьохрічного служіння святителя на Сибірській митрополії подає нам місцевий літописець: «Митрополит Иоан был тих, смирен, благорассудлив, о бедных сострадателен и милостив … Едино у него увеселение было — писать душеполезные сочинения». Тут він написав аж десять таких богословських трактатів. За весь період свого перебування на кафедрі в Тобольську він ні до кого не їздив, не бував у гостях, і тільки один раз трапезував у Сибірського губернатора князя М. Гагаріна, який на цьому дуже наполягав. Святитель відвідував зовсім інших − в’язнів у тюрмах, яких на засланні в Сибіру було дуже багато. Добро творив таємно через довірених йому людей. Допомагав бідним. Підходив тихенько до вікна убогих хатинок і стукав, промовляючи: «Прийміть в ім’я Ісуса Христа». Кидав допомогу і дуже швидко зникав. Багато матеріально він допомагав бідному духовенству [3; с. 281].

Як і його попередники, архіпастирі з України, святитель дбав про відкриту ними духовну школу. Займався місіонерською діяльністю. 1714 року послав до китайського Пекіну місію на чолі з архімандритом Іларіоном Лежайським. В Тобольську святитель Іоан Максимович видав свій «Іліотропіон». Як благочестивий пастир він передбачив свою блаженну кончину. Став заздалегідь готуватися до неї. Прийняв святе причастя. 10 червня 1715 р. він востаннє відправив святу Літургію, після якої закликав духовенство на обід і сам їм за столом прислугував. Після трапези з усіма попрощався і в молитовному стані на колінах спочив у своїй келії. Митрополит Філофей Ліщинський, який був тоді у Кандинському краї з просвітительською місією, сказав: «Брат наш Іоан уснє. Прейдем отсуда», – і зараз повернувся до Тобольська [4; с. 76].

Святителя поховали за його заповітом у Свято-Успенському соборі, бічному його вівтарі преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Тобольський Кремль з його храмами був дуже схожий на баракову храмову архітектуру тодішньої України. Святителі влаштовували церкви і бічні вівтарі на честь українських святих.

Минуло більше ста років після упокоєння ревного святителя. Цікавий лист до Святійшого урядуючого синоду 1826 року написав архієпископ Тобольський Євгеній Казанцев: «Митрополиту Іоану Максимовичу тут є дуже велика віра, багато чиниться чудес, і що сам бічний вівтар на честь святителя Іоанна Золотоустого збудований начебто тим, хто зцілився від нього. Говорили що за його заступництвом цей хворий одужав» [4; с. 76]. У цьому ще листі святитель просив дозволу перенести гроб святителя із-за причини аварійного стану бічного вівтаря. Зайшовши з духовенством до склепу, архиєпископ знайшов мощі святителя нетлінними в зовсім непошкодженому гробі, клобук і мантія також були, як нові [9; с. 61-64].

1916 року митрополита Тобольського і всього Сибіру Іоана Максимовича було канонізовано. Це була остання канонізація за російського царя Миколи ІІ. По нинішній день мощі святителя Іоана Максимовича спочивають у Свято-Покровському соборі Тобольська. Пам′ять його відзначає Православна Церква в день його упокоєння 10 червня.

____________________________________

1. Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1991. – 642 с. «Той нововибраний архієпископ Максимович, проживши на своїй архієпископії 14 років чи, може, й більше, випустив у світ великою своєю працею всілякі користі людському життю книги, одні сам склавши, а інші з латинської на руську мову переклавши (як «Театрум Політикум», «Гелітропіон», «Царський путь хреста господнього», «Алфавіт віршовий», «Богородице діво» теж віршами, «Паракліс» віршами тощо) і велівши надрукувати їх в чернігівській друкарні. За ті праці, а особливо за численні передмови при них, зокрема про Полтавську перемогу над шведами, де виписував похвали пресвітлому государю царю Петру Олексійовичу, був винагороджений від нього Сибірською митрополією, і, хоч,може, не хотілося йому її, поїхав туди і закінчив там своє життя».

2. Димитрій Рудюк, митрополит. Історична записка з приводу анафеми на українського гетьмана Івана Мазепу. – К.: Архангельський глас, 2009. – 96 с.: іл.

3. Дмитрук Анатолий, протоиерей. Патерик Сибирских святых и подвижников благочестия. – Единецко-Бричанская епрахия, 2006. – 608 с.

4. Жития Сибирских святых. – Новосибирск, 1999. – 288 с.

5. Максимович Иоанн, митрополит. Илиотропион или сообразование человеческой воли с Божественной волей. – М., 2003. – 510 с.

6. Морозов Олександр, протоієрей. Святитель народився в Ніжині. – Ніжин, 2001. – 54 с.

7. Кагамлик С. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII-XVIII ст.). – К, 2005. – 552 с.

8. Самбор Б. Святі землі української. – К.: Вид. Архангельський глас, 2009. – 686 с.

9. Фомин С. В. Последний царский святой. Святитель Иоанн (Максимович) митрополит Тобольский, Сибирский чудотворец. Житие. Чудеса. Прославление. Служба. Акафист. – СПБ, 2003. – 702 с.

10. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Т. 1. – Казань, 1914.

- Портрет пензля С. Панпушина

Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський