І в колі монастиря необхідність тісних, принципово нерозривних відносин між людьми може стати страшним випробуванням. Зрозуміло, між атмосферою монастиря й атмосферою богобійної сім’ї є відмінність, і все ж подібність центральної проблеми і шлях її вирішення переважає. Не одяг і не набожна жестикуляція формують ченця; і, навіть, аскетичні подвиги, при всій їхній важливості, все ж не такі важливі, як смиренність, терпіння, братолюбність й миролюбність, як готовність применшити себе — перед іншим. Як любов.

Іван Богослов говорить: «Якщо хто скаже: «Я люблю Бога», – але ненавидить свого брата, той неправдомовець. Адже хто не любить свого брата, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1Ів. 4:20) Всерйоз прийняти волю Бога, права Бога, буття Бога – насправді ж, не легко. Для нашої «самостійності» це як смерть. Втім, чому ж « як»? Смертю і є – без метафор, без гіпербол.

I якщо роздам усе добро моє i вiддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені з того ніякої користі. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч i пророцтва скінчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне (1Кор. 13:3–8).

Варто нагадати, що коли Христа запитали, хто для людини ближній, Він відповів притчею про милосердного самарянина (Лк. 10:29-37), тобто, про милосердного чужинця. Це було, визнаймо, досить сильно: майже так, як би сьогодні до українця говорити про милосердного росіянина. Хіба не проглядається тут крайнє загострення того принципу визнання свого в чужому і противному.

Задумайся про те, що в родоводі Господа нашого в Євангелії від Матфея з жінок згадані тільки ті, які приходили звідкись ззовні. Немає чесних, поважних Сарри, Ревеки, Лії, Рахілі, які донині згадуються, як прообрази материнства в чині православного шлюбу, проте є мінімум три іноплемінниці – Фамар, Рахав і Руф. Але ці жінки представляють усе людство, з різноголоссям мов, з різнобоєм традицій, вдач, звичаїв; із світовою провиною, яка єдине чим може бути виправдана, це народженням Христа. Єдине чим може бути спокутувана, — це любов’ю Христа. Спокутування, виправлення, виправдання — це ключові поняття християнства.

Тут можемо дещо підсумувати. Якщо є проблема в сім’ї, а найперше у відносинах між чоловіком і дружиною, не варто звужувати певну ситуацію до проблеми тілесних подружніх відносин, хоч ця проблема й існує. Проблеми стосунків чоловіка і жінки виникають на основі віри, точніше на основі її вразливості й хиткості. Краще розібратися в питанні віри. Коли вирішити проблеми у вірі, тоді можна вирішити тілесне. Якщо вірить жінка й чоловік у істини Христа, тоді вони можуть будувати відносини на основі віри. За кого люди визнають Мене (Мт. 16:13–18)?. Без віри подружжя вирішити тілесні проблеми не можуть. Якщо буде усвідомлене життя віри, можна приступати до вирішення непорозуміння в сім’ї. До людини зі слабкою вірою не можна класти вимоги як до досконалої. Треба починати з малого. А своїм життям, власним прикладом, усердною молитвою намагатися зміцнити віру людини. Від невіруючого чоловіка чи невіруючої жінки неможливо вимагати більше за те, на що здатний партнер, хоча очікувати від нього чи від неї кращого, але з терпінням і надією — це милосердя і справжня любов. Ми, як християни, повинні бути терплячими, а не «стійкими». Той шлюб має більше шансів на успіх, в якому чоловік і дружина, люблячи одне одного, все ж і сваряться і кричать одне на одного, ніж той, у якому подружжя, хоча завжди стримане і ввічливе одне з одним, однак накопичують у собі ненависть.

Як каже апостол Павло: Якщо якийсь брат має невіруючу дружину, і та згідна жити з ним, хай її не покидає. А коли яка жінка має невіруючого чоловіка і той погоджується жити з нею, хай не покидає чоловіка. Бо невіруючий чоловік освячується через дружину, а невіруюча дружина освячується через брата. Звідки знаєш, дружино, що ти не спасеш чоловіка? Або звідки ти знаєш, чоловіче, що не спасеш дружину? (1Кор. 7:12–14)

У християнському шлюбі чоловік бере на себе хрест сімейного життя, щоб слідувати за Христом. Жінці він пропонує той же шлях, ставши йому помічницею та другом. Жінка відповідає чоловікові своїм органічним, внутрішнім, нерозривним єднанням з чоловіком за потребою свого ума, покликом серця і прагненням волі. Чоловік ділами і словами закладає в домі благочестя, а жінка пильнує дім і клопоче, щоб сім’я трудилася для Царства Божого. Такими турботами подружжя не дозволяє наблизитися до себе сваркам, ворожнечі й ненависті.

Бачите, християнин, це наче тверезомислячий зануда, який, бачачи несправний годинник, вирішує віднести його в ремонт. Але можливі «прогресивніші» ідеї. Наприклад: ніякої правильної години все одно немає, правильна година — це догматична, авторитаристська вигадка. Те, що показує годинник і є однією з можливих відповідей на питання «котра година». Або так: годинник є досить низькою річчю, хоча б своєю орієнтацією не на вічність, а на дочасність, тому не треба ремонтувати, а краще розбити.

У християн є відповідальність за те, що відбувається у світі. Ми, православні, або, точніше, ті, які більш серйозно повинні ставитися до слова «православні», хто вважає, що ми істинна Церква, повинні володіти істиною. Ми повинні дати правильну, істинну відповідь на питання «що таке шлюб?» і жити відповідно до цього.

На плотське буття людини можливі два погляди, найбільш протилежні християнському. Перший — неоязичницький: статеві почуття не тільки не мають потреби в очищенні й освяченні — навпаки, вони, і тільки вони, здатні виправдати й освятити все інше.

Другий погляд — неоманіхейський: статеві почуття до того погані, погані за своєю природою, онтологічно, що ні виправдати, ні освятити їх свідомо неможливо.

На противагу і язичництву, і маніхейству християнське вчення про плотське єство людини — суцільна проза, що розчаровує романтиків. Християнська інтуїція говорить, що отут все зовсім не так чудово — однак і не так безнадійно. Навіть у найкращому, найвдалішому випадку залишається насущний нестаток в очищенні й освяченні. Навіть у найсумнішому випадку шлях очищення не може бути остаточно закритий. Природа людини зіпсована гріхом дуже сильно, нам, навіть, важко це достеменно уявити; і все ж вона саме зіпсована, а не погана від початку. Це зло вкорінене в егоїзмі, в помилковому виборі. Блуд є великим гріхом проти власного тіла. «Тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла», — говорить апостол Павло (1Кор. 6:13). Саме висока достойність тіла — для нього найвищий аргумент проти допустимості блуду.

«Ті, котрі за тілом, — думають про тілесне, а ті, які за Духом, — про духовне» — ці слова апостола Павла (Рим. 8:5) містять не огуду на тілесний вимір людського буття, а вирок порочному колу егоїстичної самозамкнутості, що відкидає вище й свій борг перед ним.

Із християнської точки зору, серйозність блудних, нечистих помислів і станів, при яких плоть бунтує проти духу, обумовлена в основному тим, що людський дух бере, так би мовити, не той кут стосовно своєї вишньої мети, коли духовне життя заміняється самоствердженням, самотішенням і самообманом (аскетичною мовою – «прелестю»), – особливо велика ймовірність того, що воля постійно піддається найпорожнішому, найнісенітнішому, найнижчому «хочеться».

Дещо підсумовуючи цю тему, скажемо таке. Споконвіку люди відчували: якщо Бог послав земні блага, не гріх сісти разом за святковий стіл — але під страхом ганьби й сорому необхідно, щоб спільне споживання страв і напоїв, «що звеселяють серце людини», знаменувало й символізувало те, що виходить далеко за межі простої чуттєвої насолоди. Воно повинно бути знаком і символом непорушного миру між усіма, хто розділяє трапезу. Без цієї заповіді застілля перетвориться в акт «обжерливості», невартий людської гідності; співтрапезники вже не «вкушають». Той же закон має ще більшу силу в застосуванні до шлюбного ложа. Таким чином ми знову повертаємось до віри.

Шлюб — це союз чоловіка і жінки, в якому чоловік і жінка приймають на себе обов’язки нерозривно жити разом протягом усього свого життя як чоловік і дружина, взаємодоповнюючи себе при вирішенні релігійно-моральних запитів і допомагаючи один одному в життєвих потребах. Такий взаємозв’язок створює сприятливі обставини і умови для народження та виховання їхніх дітей. Їхня добра воля до народження дітей є при цьому необхідною умовою для благословення й освячення шлюбного життя. Апостол Павло каже: «спасеться вона народженням дітей, якщо буде перебувати у вірі, любові та святості з розсудливістю» (1Тим. 2:15).

От що знаменує християнський шлюб як таїнство. Зрозуміло, що такий шлюб не може бути «практичним», світським, тимчасовим контрактом. Він нерозривний у принципі, і це тому, що союз безумовного прощення і безмежної довіри укладається тільки назавжди.

Старець Сухар

Підготував «Православний духовний центр апостола Івана Богослова» м. Чернівці.

У більшості сучасних філософських і богословських словників шлюб визначається як інститут, в рамках якого взаємні стосунки чоловіка та жінки визнаються державою, релігійної владою або обома разом. У деяких школах, думки про шлюб розглядається навіть як контракт. Укладення шлюбу, визнаного державою та релігією, змінює особистий і соціальний статус людей, яких шлюб з’єднує разом.

І.

Шлюб існував як форма і спосіб життя з самих витоків людства. Про це нам говорить Книга Буття, розповідаючи про те, що Бог створив людину, чоловіка і жінку, і звелів, щоб вони плодитися і розмножуватися на землі (Бут 1:26-28). Починаючи з цього місця, Бог відкривав людині, що природний стан, в якому людина покликана перебувати та розвиватися, – це шлюб, близькі і вічні відносини між чоловіком і жінкою. Ці відносини є одним з інститутів, відкритих Богом людині, і тому він має божественні підстави. У великих монотеїстичних релігіях, також як і в релігіях Африки і Азії, шлюб є похідним від цього факту, він існує і підтримується в якості однієї з найважливіших складових священних церемоній і законів цих релігій, незважаючи на відмінність характерних для них цілей.

Наприклад, в юдаїзмі шлюб – це укладена парою контрактне зобов’язання, запропоноване Богом, в якому особливо підкреслюється їх божественна роль. Дітонародження не рахується єдиною метою шлюбу. Згідно Кабали, одному з напрямків юдейської містичної традиції, коли хтось одружується, він керується тим міркуванням, що в стані самотності душа є недостатньою і неповною, а тому для досягнення досконалості вона потребує іншої душі. Це вірно і для ісламу, в якому шлюб розглядається як договірний союз, що триває лише в цьому житті. Що стосується Європи, то в Стародавній Греції не було особливої шлюбної церемонії, а замість цього полягав двосторонній контракт між чоловіком і жінкою. У Римі шлюб не супроводжувався спеціальної санкцією з боку релігії або держави, і він, як і в Греції, гранувався на договорі між чоловіком та жінкою. Правом вступати в шлюб володіли тільки ті, хто мав Ius connubii. У цю категорію входили римські громадяни (стародавні латиняни), а також, з деякими обмеженнями, плебс, звільнені раби та люди, що належать до певних професійним групам. Все це змінилося в пост-класичний період в результаті поширення християнства. Крім того, крім зазначених умов були і інші, такі як affectio maritalis (причина вступу в шлюб) і різні законоположення, які веліли, як укладати шлюб. Модестин (250 р після Р.Х.) так описує класичне розуміння шлюбу: «Шлюб – це союз чоловіка і жінки, спілкування життя, співучасть в божеському і людському праві». Такий союз сходить до найраніших часів, коли чоловік і жінка сходилися разом, об’єднуючи свої мирські блага і духовну, культову практику. Пост-класичне права Юстиніана, розроблене в світлі християнства, призвело до колосальних соціальних змін у всіх аспектах життя, включаючи шлюб, в тому числі затвердив непорушність шлюбу за винятком тих випадків, які передбачені святими канонами Церкви.

ІІ.

Християнство зробило справжню революцію в тому, що стосується мети шлюбу і передбачуваних їм прав і обов’язків. Зробивши релігію всеосяжною, воно принесло зміни в усі сфери життя. Перш за все, воно звернуло увагу на походження людини. Стверджуючи, що вона створена за образом і подобою Божою, воно відкрило вищу мету людини, яка є обожнення. Воно також показало, що і чоловіки, і жінки, незалежно від статі, мають велику цінність. Відповідно, воно найсерйознішим чином змінило і розуміння шлюбу. Християнство навчило людей, що кожна людина має унікальну цінність перед Богом, незалежно від раси і походження, і що євангельське благовісте звернено до всіх народів та соціальних класів без будь-якої різниці. Згодом право вступати в шлюб отримали навіть християни-раби, а також представники інших християнських народів, що були завойовані Римом і не мали статусу римських громадян. Шлюб, який став в Церкві таїнством, був поширений в своєму юридичному сенсі на всіх християн і тим самим придбав універсальний характер. Один з ранніх християнських авторів Тертуліан (160-230) говорить, що «шлюб скріплюється Церквою, підтверджується святою Євхаристією, закарбовується благословенням, вписується на небесах Ангелами, заноситься в книгу життя Агнця».

Перша заповідь, яку отримали юдеї в Старому Завіті, – розмножаться. «Плодитися та розмножуйтеся», – сказав Господь людині. Аврааму Він дає обітницю: «Я укладу Мій заповіт між Мною і тобою і помножу тебе неймовірно». Однак в Новому Завіті, в силу спасительного діяння Христа, шлюб був піднятий на новий рівень. Його мета тепер не зводиться до помноження людського роду, і він став більше, ніж законним договором. Сама людина була піднята на більш високий рівень, і, згідно з св. Іоана Златоуста, шлюб зробився «таїнством любові». Богослов о. Іоанн Мейєндорф пише, що шлюб – це «єдиний в своєму роді союз двох істот в любові; двох істот, які піднімаються над своєю людською природою і стають єдиними не тільки «один з одним», але і «у Христі»»(«Шлюб в Православ’ї»).

Якщо в Старому Завіті мета шлюбу полягала в множенні і продовження людського роду, то в християнстві його метою є цілковита досконалість людини: піднесення її в духовну сферу, віддалення від мирських і плотських мудрувань і з’єднання з Богом. У відкритому нам правдивому світлі християнства св. Іоан Златоуст говорить, що «з самого початку Бог відкрився як творець, по Своєму задуму, цього союзу чоловіка і жінки». Більш того, шлюб був піднятий на рівень таїнства, про що говорить апостол Павло. Це означає, що шлюбні узи чоловіки і жінки не є тільки тимчасовими, підлеглими непостійності людського існування. Навпаки, шлюб піднесений в сферу вічності. Знову наведемо слова великого вселенського вчителя св. Іоана Златоуста: «Коли чоловік і дружина з’єднуються шлюбом, вони вже не щось земне, але як образ Самого Бога». Тому дивно чути в ході шлюбних церемоній інших сповідань слова: «поки смерть нас не розлучить». Виходить, що шлюб існує, тільки «поки смерть нас не розлучить», і тому зв’язок між чоловіком і жінкою, з’єднаними в шлюбі, закінчується в цьому житті і є рабством у цього світу. Але Євангеліє проголошує вічність шлюбу. Св. Климент Олександрійський пише: «Шлюб більше, ніж людське. Це мікро-царство, царство в мініатюрі, яке є малим будинком Божим».

Християнство намагається не дозволити створеним людиною ідолам зруйнувати справжнє щастя шлюбу: воно повідомляє їй здатність долати себе, світ і занепалу природу, орієнтуючи її не на виконання лише властивих їй бажань і потреб, але на прагнення до вищих рівнів існування. Про таку можливість говорить св. Григорій Богослов: «Шлюб є шлях до поміркованості і гармонії бажань, печать глибокого дружелюбності … особливий напій з міститься в ньому джерела, недоступний іншим. Сполучені по плоті і єдині в дусі, вони спонукають один одного на шляху до взаємної любові. Бо шлюб не віддаляє від Бога, але наближає всіх до Нього, бо Сам Бог залучає нас в ньому».

ІІІ.

Сьогодні шлюб як духовне встановлення страждає, як і всі інші духовні цінності по всьому світу. Але він, безсумнівно, є даром, який, поряд з чернецтвом, Бог дарував людині заради її освячення. А наш час синкретизму і релятивізму багато людей не здатні правильно зрозуміти це таїнство, і тому християнство як духовна сила в світі мусить, як і завжди, підтримувати шлюб як невід’ємну частину життя тих християн, які обрали цей шлях до спасіння.

Під потужним впливом різних напрямків, що спотворювали духовний світ людства в XX столітті, коли атеїстичний комунізм та капіталістичний матеріалізм панували в найпотворніших формах, на які вони здатні, руйнування людської особистості зробилося систематичним і майже безупинним процесом. На Сході йшлося про шлюб нової людини, коли все до найдрібніших деталей планувалося в революційно-атеїстичної атмосфері. Навіть найслабша згадка про те, що шлюбні узи мають духовний аспект, розглядалося як релігійний анахронізм, а в деяких країнах, таких як Албанія, як політичний злочин. Тим часом на Заході, де капіталістичний секуляризм зробився основним мотивом так званого релігійного оточення, матеріалістичний дух запанував, одягнувши одяг «потреб», і прагматизм спотворив шлюб в дусі цинічного релятивізму. Сьогодні ці явища продовжують впливати на суспільства так само, як і вчора, в залежності від країни, де вони домінують. Наприклад, в Албанії, де розлучення досягло страхітливих масштабів – у великих міських центрах розпадається до 50% шлюбів, – продовжує відчуватися атеїстичне вплив минулого. Шлюб втратив свій глибоко духовний сенс і сприймається як хороший спосіб подружжя помножити свої матеріальні блага і забезпечити максимальний дохід, тобто розглядається з консюмери́зтичної і матеріалістичної точки зору. Образ такого шлюбу, який, до слова сказати, поширений і на Заході, хоча і в більш витонченому вигляді, став головною перешкодою для багатьох молодих людей, які не бачать іншого прикладу ні у попередніх поколінь, ні в інших європейських суспільствах і не розуміють, що шлюбний союз може бути зовсім іншим. Культура занепаду, яка є сьогодні панівною в світі, призводить і до багатьох інших явищ, які прямо суперечать справжнім потребам людства і створюють неймовірно важкі умови для правильного розуміння шлюбу та життя в шлюбі. Більш того, сьогодні ми спостерігаємо тенденцію до відмови від тієї форми і тієї мети, які визнавалися за шлюбом протягом двох тисячоліть християнської історії. Співжиття, одностатеві шлюби і взагалі егоїстичний, рослинний і споживчий стиль життя – все це хворобливі явища, які не тільки створюють проблеми, а й роблять ще більш важким розуміння справжнього значення шлюбу для нашої епохи.

Все це становить фундаментальну проблему для релігійної свідомості і, зокрема, для православної свідомості в усіх країнах, де існує Православна Церква. Є фактом, що більшість людей, які взяли шлюб у Православної Церкви, абсолютно не готові зрозуміти та прийняти це велике таїнство. Обов’язок Православної Церкви як доброї Матері – опікуватись усіма молодими людьми, які обрали цей шлях. Вона повинна допомогти їм зрозуміти, що жити духовним життям до шлюбу – це основна умова для здійснення необхідного вибору. Вона повинна допомогти їм зрозуміти, що таке шлюб, особливо сьогодні, коли уявлення про шлюб так спотворено, бо Божі заповіді забуті або відкинуті. Головна відповідальність у даному випадку лежить на сім’ї, яка повинна допомагати першому і піклуватися не тільки і фізичному розвитку дітей, а й про їх духовний розвиток, а також сприяти їх духовному народженню, так щоб в майбутньому вони могли робити відповідальний вибір у житті. Дуже важлива і школа, якщо вона заснована на засадах істини і праведності: школа повинна формувати у молодих людей уявлення про життя взагалі і особливо про шлюб. Саме тому релігійне виховання в школі є надзвичайно важливим. Більш того, настав час для того, щоб у Церкві були свої власні виховні установи – саме з метою формування молодих людей в християнському дусі, особливо в наш час, коли освіта в усіх її аспектах переживає глибоку кризу.

Церква як Мати всіх християн повинна допомагати своїм дітям осягнути істинне призначення шлюбу, щоб ми змогли жити в Раю ще в цьому житті. Духовні отці повинні грати першорядну роль в справі духовного оновлення сучасної людини, що знаходиться в кризі, і, зокрема, пояснювати, що шлюб – це шлях до спасіння. Участь духівника, що діє з розрізненням, необхідно для керівництва молодими людьми в період духовної підготовки до шлюбу, для того, щоб вони осягнули мету життя і прагнули до християнських чеснот. У той же час сучасна психологія властивими їй засобами теж намагається займатися цими проблемами, консультувати і допомагати людям, в тому числі парам, які мають намір вступити в шлюб. Ці слабкі спроби сприяти вирішенню сучасних проблем не можуть увінчатися успіхом, оскільки людина переживає наслідки гріхопадіння. Незважаючи на те, що Православна Церква стикається з безліччю різноманітних викликів, я вважаю, що особлива турбота в сфері шлюбу і сім’ї допоможе вирішити і багато інших серйозні проблеми, перед якими ми стоїмо. Християнин повинен пройти шляхом дорослішання, долаючи різні етапи і реалізуючи свої духовні та інтелектуальні здібності, інакше він не зможе реалізувати свій потенціал. Якщо він не йде шляхом духовного дозрівання, можна сказати, що саме його спасіння під загрозою – спасіння, яке є головним даром, що дарований Христом людині в Його Церкві.

диякон Анастасій Бендо (Албанська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І хоча повага до людей має виражатися в усіх відношеннях, але вона особливо повинна проявлятися у шлюбі, де двоє поєднуються у єдине ціле, як то сказано у Писанні як «плоть єдина». Без взаємної поваги ця єдність може наповниться ненавистю.

Переоцінка зв’язку шлюбу – це фактично переоцінка поняття взаємоповаги подружжя у середньому віці. Сімейне життя відрізняється у залежності від кожного конкретного шлюбу, але повага подружжя один до одного ґрунтується на ключових аспектах, що стосуються їхнього сімейного життя.

Перше: існуюча розбіжність між подружжям має бути подолана, якщо це необхідно. Повага – це, коли чоловік і жінка бачать один в іншому особистість, унікальність цієї людини, з її чарівністю і особливостями, які її відрізняють від будь-якої іншої людини, а не формального виконавця сімейних обов’язків. Повага є основою для радості, коли інша людина знаходиться поруч; повага – це рухома сила для подружжя, щоб все творити разом з радістю.

Друге: повага до іншого – це наше намагання поліпшити ставлення до того, хто має пряме відношення до наших почуттів і переживань. Якщо є які-небудь проблеми у стосунках, і ви хочете поліпшити стан речей, то діалог, в цьому випадку, може бути добрим засобом.

Третє: повага до іншого означає, що я приймаю його недоліки у наших взаєминах як такі, що мають місце бути, але це не має бути критика виправданих причин. Якщо наші перфекціоністичні погляди змушують нас набагато серйозніше ставиться до недоліків іншого, то ми втрачаємо почуття радості, і в даному случає існує велика небезпека, що наша самовпевненість зробить нас грубими.

І останнє, повага подружжя один до одного означає, що ми робимо важливі кроки у середньому віці, як би перебираючи «старі платівки», що накопичилися за попередні роки та заважають розпочати нову сторінку в наших відносинах. О. Бальзак сказав, що: «шлюб повинен постійно долати звіра, який його розриває, а ім’я йому – звичка». Середній вік – це час випробувань нових речей у вашому шлюбі, подолання опору до змін, час «всьому вірити і на все сподіватися» (І Кор. 13:7). Все в ваших силах, якщо ви хочете, щоб ваш шлюб став новим творінням.

Шлюб – це такий собі «тандем», розвитку якого будуть сприяти спільні рішення й обговорення у вашій родині. Прислухайтеся уважно один до одного! Буденне невдоволення у всередині сім’ї – це причина того, що подружжя не чують один одного. Обговорюючи спільно можливості вашої родини, ви зможете прийняти такі рішення, яке ніхто б з вас двох не зміг би прийняти. Якщо рішення буде прийнято взаємно, то більш імовірно, що ви разом покладіть початок його реалізації. Ваше спільне обговорення – це шлях до того, щоб істотно зблизиться один з одним. Спільне обговорення – це дуже важливий «ероген» у почуттях подружжя. Сімейна пара повинна присвячувати своєму шлюбу весь свій час, сили і будь-які починання, щоб і далі підтримувати сімейну єдність, навіть діти покинули рідну домівку. Завдяки відкритого діалогу в делікатних питаннях, ти, можливо, зрозумієш, що стаєш «обороняється». Якщо ти як більшість з нас, тоді ти повинен очікувати, що ти і в тебе проявиться ця «оборона». Наша «оборона» зазвичай закриває ті місця, де ми є більш уразливими і непримиренними. Але коли ми це усвідомлюємо, ми зможемо отримати джерело для нашої віри, щоб протиставити його нашої «обороні».

ієрей Філофей Фарос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Вивчаючи світ Божий, бачиш, як Бог все премудро влаштував. Те ж і ще більшою мірою відноситься до самої людини: і у біологічному, і у психічному, і у  духовному відношенні, та й з будь-якої точки зору. Як до чоловіка, так і до жінки.

Велика справа – навчитися розуміти свою дружину: знати, як її радувати, як чинити, щоб вона була задоволена, щаслива. Адже у жінок – своя, особлива мова, і потрібно вчитися цьому: слухати і розуміти свою дружину. Мова тут не про слова, а про те, щоб розуміти більше, ніж можуть сказати слова, – безліч непримітних, але важливих дрібниць.

Потрібно дуже добре знати душевний склад своєї дружини – не ось цієї жінки, а жіночої природи взагалі, так само як і дружині необхідно розуміти особливості чоловічої будови душі. Чоловікові часто невтямки, що жіноча душа складна як лабіринт, і тому буває йому нелегко. Нелегко відшукати у лабіринті правильний шлях! Нелегко в тому, що бачиш або чуєш, вловити невидиме і невисловлене, зрозуміти те, що тільки передбачалося.

Жінки завжди діють інакше, ніж чоловіки. Так влаштовано Самим Богом, бо жінка – мати. Її відрізняє тонкість, її душевний устрій безмежно складний, оскільки таке завдання покладено на неї природою. Жіноча присутність – це інша нота в самій природі. Вступаючи в шлюб, потрібно дуже добре розуміти, що одружишся не для того, щоб мати дітей. Жінка – не апарат для дітонародження, який потім прибирають на полицю, милуючись на дітей, яких вона народила на світ. Це – помилка, що руйнує людські відносини подружжя.

Коли Новий Завіт говорить, що дружина повинна коритися своєму чоловікові, сенс цього не у тому, що дружина повинна стати рабою чоловіка. Це означає, що дружина повинна ставитися до чоловіка з любов’ю, повинна всією душею прийняти свого чоловіка. Апостол Павло вчить, щоб дружина корилася (розуміла) чоловіка, а чоловік любив свою дружину, як Христос полюбив Церкву; хто любить свою дружину, той себе любить. Апостол Павло має на увазі особливості кожної статі. Чоловік потребує, у відповідності зі своєю чоловічою природою і складом, того, щоб дружина любила його, не відштовхувала, не сумнівалася в ньому. Не тому, що він безгрішний, а тому, що йому потрібно почути добре слово, почути те, що дасть сили жити далі. І якщо він помиляється, сказати йому про це треба з великою добротою і м’якістю. Точно так само і жінка за своєю природою і устроєм потребує любові чоловіка, того, щоб відчувати з його боку ласку та ніжність: так вона створена за своєю жіночою природою. Чоловік повинен любити дружину та ставитися до неї з ніжністю, а дружині потрібно всією душею прийняти його та коритися йому – не з рабства, а з відданості.

Послух у шлюбі означає, що ти виходиш за межі свого я: удосконалюєшся, відсікаючи власну волю. Завжди дієш з любові до Христа. У людині не потрібно бачити тирана, господаря, володаря: в кожному необхідно побачити Бога: «Блажен муж, який будь-якої людини шанує як би богом, після Бога».

Я підкоряюся чоловікові з любові до нього, як я підкоряюся Христу, бо люблю Його. Моя покора (слухняність) – це ниточка, яка пов’язує мене з Христом та з вічним життям. Підкоряючись чоловікові, знаходиш свою свободу, своє обличчя, виконання самої себе.

Чоловік – глава дружини, як Христос – глава Церкви і Спаситель тіла Церкви. Це не означає, що чоловік стоїть вище дружини або що дружина гірше чоловіка, але, як сказано в книзі Буття: і створив Господь Бог з ребра, взятого у людини, дружину (Бут. 2:22). Він зробив це саме для того, щоб дружина відчувала: що вона з чоловіком – одне ціле. А ще Бог це зробив для того, щоб і чоловік не сказав собі: «Вона – чужа мені, я не маю до неї жодного відношення: вона – одне, я – інше».

Бог взяв у чоловіка ребро, і Адам, побачивши Єву, сказав: «Це – кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї; вона буде зватися». Тобто не чужа, а моя, вона – це я сам! Ось звідки це тяжіння один до одного: адже двоє стало з одного.

«Від ребра його створив дружину, і створив йому помічника». Сполучення – одна упряжка. Тобто Бог взяв дружину з чоловіком та поставив їх в одну упряжку – шлюбну упряжку, щоб ці люди разом несли хрест і вантаж свого шлюбу. Це не покарання, але шлях; ступаючи по ньому, необхідно досягти зв’язку з Богом. Христос – Глава Церкви, і справою Глави було служити Своєї Церкви, спасати її, а не пригнічувати. І Він спасає її, приносячи Себе в жертву, за неї «розп’ятий і воскреслий». Так і чоловік поставлений головою дружини, щоб захищати її, служити їй, берегти її, жертвуючи собою, і, якщо потрібно, померти за неї і свою сім’ю. Апостол Павло говорить, що чоловік голова дружини (Еф. 5:23). А один мудрий старець додає: «Так, але дружина – серце чоловіка». І точно так само, як тіло без голови не тіло, так і без серця воно – мертве, застигле, холодне. Якщо чоловік – голова дружини, то і дружина – серце чоловіка. Тому Господь і не зробив їх однаковими: саме з тим, щоб вони доповнювали один одного. Не чоловік і жінка, але двоє воєдино.

Таким чином, покора дружини чоловікові означає, що вона приймає його жертву, захист і служіння, його прагнення оберігати її і, якщо знадобиться, померти за неї.

А чоловікам треба любити своїх дружин, як Христос любить Свою Церкву. Він не за тим полюбив її, щоб вона служила Йому, але щоб освятити і очистити її – привести нас до Себе уславленими Його славою, що не мають гріха, спотворення та нечистоти; щоб ми були святі й непорочні перед Ним. Тому і чоловіки повинні любити своїх дружин як власне тіло, бо хто любить свою дружину себе любить.

Немає нічого дивного в тому, щоб любити і шанувати, а не пригнічувати свою дружину, бо твоя дружина – це ти сам. Любиш своє тіло, дбаєш про нього, даєш йому відпочинок, стежиш і доглядаєш за ним? Так само повинен ти, каже апостол Павло, любити і захищати свою дружину, піклуватися про неї і служити їй, бо вона не чуже що, але власне твоє тіло, ти сам.

У шлюбі чоловік з дружиною духовно зростаються, і у цій єдності немає і не може бути ніякого поділу. Не можна відокремити душу від тіла. Так і подружжя, немов душа з тілом, повинні бути в такому повідомленні, щоб ні в чому не розділятися.

Коли Церква говорить, щоб дружина в усьому слухалася чоловіка і що чоловік – голова дружини, мова тут не про те, що дружина – безглузда і безвольна раба чоловіка, а, навпаки, про згоду подружжя. Бо в слухняності людина знаходить найбільшу свою свободу. Підкоривши себе іншому добровільно, свідомо, станеш всесильний та воістину вільний. Велика справа – послух! Хто сам себе підпорядкує з любові до Бога, той зрозуміє, що є життя, що є свобода, що є радість!

Отже, двоє об’єднуються і вчяться цієї великої таємниці: щоб дружина підтримувала свого чоловіка, а чоловік – дружину. Чоловікові потрібно пізнати, що вдома, поблизу дружини, він знайде мир. Це йому необхідно за своєю природою. А дружина повинна навчитися бути втіхою і розрадою свого чоловіка.

Дружина повинна відчувати, що голова, тобто її чоловік, до неї чутливий і уважний, що він піклується про неї, поважає і шанує її. Як мозок піклується про тіло, так і чоловік повинен піклуватися про дружину, щоб вона не була одна.

Все це не вкладається в звичайні людські уявлення, тому що має інший вимір: Христове і Церкви. Коли в основу подружніх відносин покладені Христос і Церква, ці відносини поглиблюються і освячуються, в них відкривається не тутешня перспектива, що йде у вічність. Їх мета – привести чоловіка з дружиною до Христа, до з’єднання з Ним.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

На звичайному рівні цей встановлений уривок можна зрозуміти у контексті сімейних правил, прийнятих в Греко-Римському світі, в якому ранні християни практикували своє життя у вірі. Цей світ був істотно патріархальним. Домашні правила направляли членів сім’ї, чоловіка та дружину, дітей та батьків, і рабів і господарів в здійсненні їх обов’язків та відповідальності. У самому серці настанови – етичні перспективи, що випливають з нового життя у Христі, придбаного через віру й хрещення. Такі правила були включені і в інші писання Нового Завіту (Кол. 3:1-4: 5; 1 Тим. 2:8-15, 6:1-2; Тита 2:1-10; і 1 Петра 2: 13- 3:7).

Таким чином, встановлені для читання послання визначає спосіб, яким чоловік і дружина повинні відноситься один до одного. Чоловікам кажуть любити їх дружин (25), тоді як дружин наставляють коритися чоловікам (22). У перерахованих настановах немає нічого виняткового. Давня соціальна мораль передбачає як дане підпорядкування дружин своїм чоловікам. Послання до Ефесян, однак, говорить про щось більше. Воно дає нам піднесений погляд на шлюб, представляючи радикально нову концепцію, що включає нечуване раніше повчання: «Чоловіки любіть своїх дружин, як Христос любив Церкву і віддав себе за неї у жертву», – трансформує природний шлюбний зв’язок в священний.

Досить цікаво, що граматичний аналіз тексту вказує на те, що всю перікопу слід розуміти, як пояснення вірша 5:21 «підкоряйтеся один одному у знак вшанування до Христа». Іншими словами, цей вірш посилається на наступне, а не на попереднє – факт знищений загальноприйнятою структурою абзацу, після накладеною на текст. Відповідно, обидві людини призиваються стати не автономними особистостями, а рівними партнерами, що за власним бажанням віддали свої рішення і життя Христу. Придбавши нову ідентичність в їх особистому ставленні невіддільності одного від одного, вони доповнюють один одного через загальну скромність, повагу, кохання та терпимість.

Як необхідні і рівні один одному, подружжя ділить всі ознаки та чесноти їх загальної людської природи, тільки спосіб, яким вони сприймаються – різний. Таким чином, розглядаючи статеві відмінності подружжя, не можна говорити термінами переваги одного і неповноцінності іншого. Навпаки, Писання чітко стверджують, що і чоловік, і жінка створені за подобою Божою. Вони ділять одну й ту ж сутність – так само, як і одне і те ж призначення – придбати подобу Бога. Єдине ἄνθρωπος (людське створення) містить множинність чоловіки і жінки: «І створив Бог людину (ἄνθρωπος) за образом Своїм, за образом Божим створив, чоловіком та жінкою сотворив їх» (Бут. 1:27; див. Бут. 5:1).

Текст чітко дає зрозуміти, що моделлю шлюбного зв’язку повинні бути відносини Христа до його Церкви ( «чоловік – голова дружини, також як Христос – глава Церкви»). Коли дружин просять поважати своїх чоловіків та підкоряться їм «як Господу», то їх закликають відображати любов Церкви до Христа, що є її главою. Коли чоловіків просять «любити своїх дружин як свою власну плоть», їх просять відображати жертовну і безмежну любов Христа до Церкви, яка є його містичним тілом. Таким чином, чоловік та дружина виконують своє певне призначення. Їх стимулюють, кожного у власному особливому способі буття, знайти і придбати для себе чудеса Божественної, безумовної, самовідданої любові через підпорядкування Христу і один одному.

Відповідно, чоловіка закликають любити свою дружину безкорисливо і безумовно, запечатати її образ у своєму серці, радіти в її гідності та дарах, втішати її, бажати її благополуччя, захищати, вшановувати і живити їх зв’язок через незмінну відданість. Розуміючи, що влада – у ім’я любовного служіння, дружину, в свою чергу, закликають поважати верховенство її чоловіка в їх загальному підпорядкуванні Христу. Її покликання – почитати шлюбні відносини з її власною бездоганною любов’ю і вірністю, а також безкорисливою відданістю і мудрою порадою, скромністю і добротою, сміливістю і силою, незмінною вірою та благочестям. Як дружина і мати, вона відображає життя і наповнює його самовідданою любов’ю через її дар «потаємного серця людини» (1 Пет. 3:4).

Однак незважаючи на позитивні значення, яке можна почерпнути з цієї конкретної перікопи, нерозуміння цих значень багатьма, дає нам підстави думати про заміну даного читання іншим. Насправді згідно з традиціями, що збереглися в рукописах, біблійні читання під час Чину Вінчання (До Ефес. 5: 20-33 і Іоан 2: 1-11) з’являються у перший раз тільки в десятому столітті і стандартизуються до п’ятнадцятого століття, особливо в друкованих виданнях . Схоже, що Євангельські настанови, які розповідають про чудеса Господа на весіллі в Кані Галілейському, були обрані з самого початку. Однак з читаннями послань було інакше. Хоча до Ефесян 5:20-33 з’являється в більшості збірок рукописів, інші рукописи та ранні друковані видання включають і інші читання, наприклад, Євр. 12:28-13:8 і Філ. 4:4-7. Деякі містять навіть до Ефесян 5: 20-32, виключаючи вірш 33 ( «нехай боїться дружина чоловіка свого») з знайомої перікопи, використовуваної зараз.

Можливо, через пастирські причини, Церква може дозволити різні варіанти читань для таїнства вінчання, як це зроблено для обрядів поховання. Деякі інші традиційні читання можуть бути затверджені, якщо це не стає випадковою примхою. Можливо, найбільш оптимальним рішенням на сьогоднішній день був би традиційний варіант стандартного тексту до Ефесян без вірша 33, що у більшості випадків неправильне тлумачиться сьогодні. Крім цього, ми повинні бути вірними теологічному вченню про втілення та природі Церкви, як божественно-людському установі. Це означає, що Церква в своє паломництво у Царство Небесне існує в історії. Таким чином, її літургійні вираження повинні зазнавати змін в контексті самосвідомості всього тіла Церкви.

отець Алківіадіс Калівас, доктор богослов’я; отець Філіп Зімаріс, доктор богослов’я

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Досягнення сімейного щастя і спокою – величезна праця. Ні з ким з нас просто не буде.

Ось ти одружився. Захоплення і перше кохання пройшли, і через три місяці розкривається вже справжній характер. І бачиш те, що є в людині насправді. Відкриваєш скриньку і розумієш: «Ось воно». І поверненню це не підлягає, ми вже відійшли від каси.

Помічаєш тепер характер своєї людини, її дивацтва, впертість і примхи, про які навіть не підозрював. Якось одна людина, проживши в шлюбі 10 років, мені сказала: «Я брав не цю жінку! Одружився з іншою. Як вона так змінилася?» І я відповів їй «Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю. Дружина твоя говорить те ж саме про тебе. І вона не за тебе виходила. Тому що і ти був іншим 10 років тому, а зараз змінився».

Людина змінюється в шлюбі. Вірніше, не змінюється, але оголює справжній характер, який до цього не проявлявся явно. При перших зустрічах і в перший час він був не виражений. Проблеми виявляються, коли ми зустрічаємося і живемо разом. Ось живемо ми разом два-три тижні – і ти почнеш дорікати мені, а я тобі, ми побачимо все те, що з ввічливості так добре приховували.

Притирання один до одного – найскладніший досвід, тому що у всіх нас є кути і ми схожі на камені. Камені на узбережжі постійно обтесуються хвилями. Це безперервний процес. Він триває роками. І що отримуємо в результаті тривалого тесанням? Гальку.

Галька, стверджують геологи, була твердим каменем з багатьма кутами. Від постійного тертя вона стала галькою. Це ж і ти відчуваєш в шлюбі. Стаєш галькою. Зм’якшувати. Вирівнювати і знаходиш гнучкість. Особливо коли тобі вже 70 і більше! Тоді вже все в порядку! Але справа в тому, що початок процесу припадає на молодість.

Одна жінка, яка сповідується у мене на протязі вже декількох років, останнім часом стала якоюсь дуже спокійною. Я сказав їй: «Радий за ваш духовний ріст. Отримали користь». Вона відповіла: «Отче, я нічого не робила. Справа не у віці. Я втомилася сваритися. Постаріла. Мій чоловік теж постарів. Лінуємося кричати вже один на одного. В останні місяці він став погано чути. Поставив протез. Я розмовляю з ним, він розуміє, але чітко не відповідає. Я кажу йому, мовляв, ти не продовжуй, я не розумію, що ти хочеш сказати! Включи телевізор, подивимося щось, залишимо розмови!»

Я думав, що вона свідомо змінилася, зробивши подвиг. А її змінила … старість!

архімандрит Андрій (Конанос)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Багато розлучень, багато трагедій, нескінченні прикрості. Я особисто думаю, що найбільшим подарунком в житті людини є хороша професія і красиві сімейні відносини.

Якщо маєш і те й інше, молодець. Тобто, якщо у тебе є робота, ти зможеш працювати і отримувати гроші, щоб утримувати будинок і свою сім’ю. Тебе чекатимуть улюблені люди вдома. Ти говориш: «Мені добре, у мене прекрасна сім’я!»

Якщо досягнеш успіху і в тому і в іншому, хрестися щогодини. Якщо у тебе є робота, чоловік (дружина) і ви прекрасно проводите час, не думай, що це випадковість. Це не везіння, а велике благословення від Бога. Не у всіх таке є. Я знаю людей, які покутують. Вони не в шлюбі, хоча бажають цього. Інші ще не знайшли роботу. Є й ті, у кого є робота, але вони самотні і через це не відчувають радості.

Що значить бути щасливим у шлюбі? Це означає, що вам разом добре. Тобто говориш з дружиною своєю або своїм чоловіком, і не бачиш, як тече час. Проходить три години, немов п’ять хвилин. Щасливі відносини означають, що ти не можеш насититися присутністю іншої людини, що вона тобі подобається. Тобі до вподоби те, що вона говорить, її жарти, її глузування, її мова, її серйозність.

Щастя нез’ясовно, як алхімія. Побачилися – і підійшли один одному. Закохалися.

Деякі одружуються, хоча не підходять багато в чому один одному. І потім з’являються великі неприємності і труднощі.

Дуже важливо, щоб людина, яка поруч з тобою, змогла тебе витримати, щоб був у вас один подих. Живете разом, їсте разом, обіймайте один одного, чистите зуби разом, одяг ваша в одній пральній машині, їсте за одним столом.

Для всього цього потрібно схожість. Скажи, ти підходиш своїй людині? Підходиш своїй дружині? Підходиш своєму чоловікові?

Мені говориш, що йдеш до церкви. Молодець. Але ти сама йдеш. Де твій чоловік? Чому ви в храмі не разом? І коли повернешся додому, то як? З любов’ю і сумом, необхідністю зустрітися? З сумом? Або з огидою, напруженістю і суєтою?

Як поєднати двох різних людей? Чи легко це?

Двоє людей, до цього зовсім незнайомі, з різними батьками, спадковістю, іншими генами, іншою групою крові. Деякі кажуть навіть про різні знаки зодіаку, що ускладнює їх єднання! Плутанина ціла.

Потрібні зусилля. Щастя, якого ти заслуговуєш, ніхто не подасть тобі на тарілці. Його треба побудувати. Не переживай, якщо в процесі іноді ти будеш рвати волосся на голові. Це мине.

архімандрит Андрій (Конанос)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, а любов’ю служіть один одному

Гал. 5, 13

Я писав вам у посланні не знатися з блудниками … Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужоложці… – Царства Божого не успадкують … Усе мені дозволено, та не все корисне; все мені дозволено, та ніщо не повинне володіти мною. Їжа для черева, і черево для їжі; але Бог знищить і те і друге. Тіло ж не для блуду, а для Господа … Хіба не знаєте, що тіла ваші є члени Христові? Отож, узявши члени Христові, чи зробимо їх членами блудниці? Зовсім ні! Хіба не знаєте, що той, хто з’єднується з блудницею стає одним тілом із нею? Бо сказано: «Обидва будуть одна плоть». А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом. Уникайте блудодіяння: всякий гріх, що його чинить людина, є поза тілом; а блудник проти власного тіла грішить. Хіба не знаєте, що тіла ваші є храм Святого Духа, Який живе у вас, Якого ви маєте від Бога, і ви не свої? Бо ви куплені дорогою ціною. Отже, прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших, які є Божі

І Кор. 5, 9; 6, 9, 11, 12, 13, 15 – 20

«Для кожної людської особистості питання про шлюб – це питання сфінкса, який вона, хоче чи не хоче, має вирішити так чи інакше, а від вдалого чи невдалого його вирішення залежить якщо не все життя, то щастя всього життя, яке здається нам важливішим від самого життя, а життя дається нам тільки один раз», – писав ще на початку ХХ-го століття про виключну важливість вирішення питання одруження професор С. Троїцький [20]. Говорячи про свободу як основну рису шлюбу, Біблія в той же час говорить і про його головну мету [20], від виконання якої залежатиме наша доля у вічності.

Нині більш, ніж коли б то не було, люди втягуються в нездорову статеву напруженість. Якщо проблеми статі завжди мучили людей, то сьогодні вони терзають їх з нестримною силою [5].

Так, в XX столітті після смерчу «сексуальної революції», … сфера шлюбу і взаємин статей перестала бути таємницею, з неї було знято покрив, що приховує все, що відбувається тут. На щастя, знищити традиційні ідеали сім’ї та шлюбу повністю не вдалося[17].

Молодіжні революції шістдесятих років, перш за все 1968 р., проголошували абсолютний індивідуалізм, так звану сексуальну революцію, тобто дозволеність і навіть законність різних статевих збочень, насамперед, гомосексуалізму; законність і бажаність позашлюбного статевого життя, культ наркотиків і психоделічної музики. На прапорах цього руху була написана безмежна свобода – свобода анархічного індивіда. Самовираження – часто на межі і за межею ексгібіціонізму – стало основним стимулом і метою діячів цього руху. Антихристиянський характер його був очевидний: один з вождів цього напрямку, відомий музикант Джон Леннон, відкрито заявляв: «Христос пішов. Тепер ми приходимо на його місце». Під впливом цього й подібних йому рухів змінюється парадигма західної свідомості, а разом з ним і правова парадигма. Перш за все, практично легалізується гомосексуалізм, який до середини ХХ століття в багатьох країнах Заходу був кримінальним злочином. Це було природно, оскільки в біблійній і християнській свідомості гомосексуалізм є «мерзотою перед Господом». «Мужоложці Царства Божого не успадкують», – говорить апостол Павло (1 Кор. 6:9, 11). Додамо також, що вельми часто вони втрачали царства земні: занепад грецьких полісів, а потім і царств, а також римської імперії багато в чому пов’язаний з розвитком педерастії і моральним та фізичним виродженням, які слідували за нею, громадян цих держав. Через цю ганебну пристрасть королі та імператори втрачали свої корони і життя. Для всіх не секрет, що гомосексуалізм веде до безпліддя, а в області духовній до розпаду особистості, дуже часто до психічної трансформації з чоловіка в жінку, досить часто до непередбачуваної агресивності, до шизофренії. Не випадково правові норми таких високоцивілізованих християнських держав, як Візантія, передбачали смертну кару за свідому педерастію (мужоложників та його учасників, як активних, так і пасивних, карали мечем (за винятком пасивних малолітніх) (Див.: Эклога. 17 титул, 38 параграф // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Т. 1. М., 2004. С. 367) [9].

Сьогодні в науковій літературі (зокрема, як в Росії, так і в Україні), і у навчальних посібниках ВНЗ, і навіть, часом, у шкільних підручниках вже присутня думка про рівну нормативність гомо- і гетеросексуальних орієнтацій. При цьому в суспільстві у пострадянських країнах досить поширеним залишається негативне ставлення до гомосексуалізму. Тим не менше, цілком очевидно, що вплив західної культури буде змінювати цю ситуацію. І Церква повинна бути до цього готова [8]. Тож, з огляду на болючі реалії сьогодення з поступовою легалізацією й намаганням узаконити беззаконня, цілком виправданим здається звернення до такої сокровенної теми, як християнське подружжя і одностатеві союзи, як його гріховне спотворення.

В Євангелії Христос говорить про шлюб дивні слова: «Залишить чоловік батька свого і матір і пристане до жінки своєї, і будуть двоє однією плоттю, так що вони вже не двоє, а одна плоть» (Мк. 10, 8). Виявляється, смисл подружжя в тому, щоб двоє стали одним! Причім, «одна плоть» тут зовсім не означає лише «одне тіло». Мова ведеться про таку глибину єднання у взаємній любові, коли дві людини вже не мислять життя один без одного, і кожен усвідомлює себе продовженням коханого, його невід’ємною частиною. Як стає можливим таке чудо – важко зрозуміти, якщо не знати біблійної історії про створення людини [19, с.63].

У Біблії говориться, що Бог створив людину, в якій чоловіче і жіноче начала були присутні у всій повноті. На думку окремих дослідників, всі властивості і якості особистості, які ми сьогодні визначаємо як чоловічі або жіночі, в Адамі були закладені з початку. Перша людина була самодостатньою істотою, яка володіла всією повнотою знання про навколишній світ, бо була створена Богом для панування над цим світом. Але в своїй досконалості і самодостатності він був один [19, с.63]. Тут неважко помітити відгомін античної ідеї про андрогіна (першу людину, яка об’єднувала в собі обидва начала). До речі, на цій теорії (андрогінізму і нерозрізнення чоловічого і жіночого) ґрунтуються феміністичні рухи, всілякі сексуальні меншини. Як ми бачимо, наслідком цієї тенденції є той же висновок про вседозволеність і етичну недетермінованість цієї сфери життя. Проте, як би цього декому не хотілося, ідеї андрогіну немає місця у православній антропології, бо Адам твориться як чоловік, а Єва виводиться з нього, тобто створюється як жінка.

Людина спочатку створена Богом як істота певної статі. Причому в її статевій природі є непереборна конкретність: Адам (Ісаак, Авраам) створений чоловіком, а Єва (Марія, Анна, Єлизавета) жінкою. У цьому не тільки визначеність статі, а й промисел Божий. Бог творить особистість людини з її індивідуальними якостями, в які входить і статева визначеність. Кожен з нас народжений тільки як чоловік чи тільки як жінка. Іншого нам Бог не дав. Стать не можна вибрати. Однак так само, як особистістю стають, так стають чоловіком чи жінкою. Потрібно стати тим, ким ти є. І якщо народжений чоловіком, то ним потрібно стати, а якщо народжена жінкою – то відповідно треба нею бути [17].

Кожен день творіння закінчувався словами про те, що Господь подивився і побачив, що все створене Ним – «добре». Коли ж Господь створив першу людину – Адама, то через деякий час сказав: «Не добре бути чоловікові одному. Створімо йому помічника, подібного до нього» (Бут. 2: 18). Дивний контраст: досі все було добре, а от Адам не знайшов повноти життя один. І Господь, побачивши це, створив йому в помічники дружину. Це було необхідністю, без дружини буття людини не було повним, воно не було «добрим». Таким чином, задум Божий не здійснився, доки не була створена дружина. І тільки разом чоловіча стать і жіноча досягають тієї гармонії і повноти, які гідні Божого задуму про людину [10].

Варто зауважити, Біблія не наголошує на статі створених тварин, говорячи про них лише те, що вони за Божим благословенням народжені водою і землею «за родом їх» (наприклад, Бут. 1, 21, 24), тим самим показуючи, що поділ на статі останніх не має такого ж метафізичного значення, що й у людини. Нам видається це важливим фактом. Далі, необхідно відзначити, що слова «недобре чоловікові бути одному» (Бут. 2: 18) сказані до моменту приведення до Адама тварин і наречення їм імен, коли Адам, побачивши, що всі тварини створені Богом по парах для розмноження, міг прийти до усвідомлення потреби мати й собі помічницю для здійснення тих же цілей. Значить, Адам усвідомив потребу в «доповнюючому» (деякі дослідники пропонують такий переклад) [20] ще до розгляду тварин, і не розмноження людини є головна причиною створення йому помічника [17].

Проф. С.В. Троїцький писав, що Біблія «вказує тільки одну мету шлюбу – жінка створюється для того, щоб бути «помічницею» чоловіка. У чому ж повинна складатися ця допомога? Вжите в російському і слов’янському перекладі слово «помічник» передає думку про допомогу в тих трудах, які Бог поклав на чоловіка (Бут. 2, 18), і звичайне розуміння його таке. Але в такому випадку цілком доречне заперечення блаженного Августина, повторене Фомою Аквінатом, що для допомоги у всякій іншій справі, крім народження, інший чоловік був би зручнішим від жінки. Проте слово «помічник», так само як і відповідні слова в перекладі сімдесяти і у Вульгаті, не передає точно глибокого змісту єврейського оригіналу. Більш точний переклад був би: «Створю йому доповнюючого, який був би перед ним». Таким чином, тут говориться не про доповнення у праці, а про доповнення в самому бутті, так що допомога в праці може мислитися лише як наслідок заповнення в бутті. Дружина насамперед потрібна чоловікові як його «alter ego»» [20].

Сама часова перерва у творенні чоловіка і жінки, якої також немає у тварин, виступає як своєрідне очікування Богом, коли Адам сам, по своїй волі, відчує потребу в ній, в іншій, свідчить на користь того, що стать людини кардинально відрізняється від статевого розмежування тварин, оскільки тісним чином пов’язана з моральним, вільним вибором, а значить, з самою особистістю людини [17].

Виникає запитання, чому першим твориться чоловік? «Здається, – відповідає Є. Нєганова, – що це відбувається тому, що саме на чоловіка Господь покладає ті завдання, які вирішує щодо світу Сам, і, як наслідок цього, для вирішення цих завдань і його наділяючи більшою мірою якостями, які проявляє по відношенню до світу Сам. Це твердження може здатися зухвалим і необґрунтованим, особливо нам, які виросли на ідеї загальної рівності. … Призначення чоловіка у світі подібне до божественної ікономії, Промислу Творця про творіння.

Основа буття світу – любов Бога до нього, любов тварі до Бога вторинна по відношенню до цієї любові. Перенесення цього принципу на людину змушує згадати слова апостола Павла, який закликає саме чоловіка любити дружину (Еф.5: 25), а не навпаки, хоча це здалося б нам більш логічним, виходячи з реалій нашого життя, коли ми звикли вважати жінку істотою більш емоційною, більш зануреною в любов і існуючу нею. Але, мабуть, тут йде мова не просто про любов як психологічні, емоційні стосунки, а про промишляючу, оживлюючу і зберігаючу силу, яка більш властива чоловікові. А жінці постановляється коритися чоловікові, тобто по суті відрікатися від своєї волі, що, як ми пам’ятаємо, має стати сенсом буття взагалі всіх людей, і тут зберігається та ж аналогія: Бог – світ, чоловік – жінка, жінці приписується така ж властивість, як світу в цілому [17].

Проілюструємо цю думку прикладами. Господь не має потреби у світі, Він творить його тільки для того, щоб все створене могло бути спільником у Його благобутті. Відносно ж людського подружжя згадаємо вже наведену думку про те, що Єва виступає стосовно Адама, як весь світ по відношенню до Бога. Цікава також думка отця Сергія Булгакова, який говорить, що Адам «відчуває» себе в деякому сенсі творцем Єви: «ось це кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї» [7, с.90; 17].

Поділ на статі вводить у досконалість людини непереборну напругу. Напруга носить динамічний характер, приводячи досконале буття Адама в благодатний порив до дружини. Це не сексуальне прагнення, не жадоба інакшості, не заповнення неповноти, не пристрасть насичення, як у нашій грішній природі, а приведений в дію божественною силою надлишок благості досконалого буття Адама. І у відповідь, приведена тією ж Божественною силою (яка є любов), Єва від надлишку благості спрямовується до Адама. Любов Адама і Єви – благобуття (згідно з Максимом Сповідником), сила «преизбытоществующей» любові. Це богоподібність. Ось як пише преп. Іоанн Ліствичник (Синайський): «Любов за якістю своєю є уподібненням Богові, скільки того можуть люди досягти …» [4, с.461.]. Це ж ми бачимо і в Бозі. Троїчність Божества при Його єдності найнеобхіднішим чином пов’язана з тим, що Він є Любов (Дивё про це докладніше: 14) [17].

Саме відносини людини, чоловіка або жінки з Богом завжди передаються в образах шлюбної любові [17]. Про це відомий сучасний богослов Христос Яннарас писав: «Також не випадково, що відносини між Богом і людиною (відносини, переважно є проявом особистісної іпостасі) завжди мислилися в образах еротичних відносин між чоловіком і жінкою. За невірність Богу і ідолопоклонство пророки звинувачують «Дочку Сіону» (Ізраїль) у перелюбстві (Єр. 13, 27), в тому, що вона збезчестила свій шлюб з Богом (Ос. 2, 23) і своє звання «коханої» Божої (Рим. 9, 25). Стосунки Бога зі Своїм народом, з кожним з його членів, представляють собою таїнство шлюбу, таїнство любові: в цьому єдине пояснення (принаймні, для церковної екзегези) того факту, що відверто еротична поема, «Пісня пісень», була включена до складу книг Старого Завіту» [23].

Такі розділи богословського знання як сотеріологія й екклезіологія пронизані цими образами шлюбу людини і Бога, Христа і Церкви, найяскравіший і дорогий нам спосіб життя майбутнього віку – це шлюбний бенкет, куди Господь скличе всіх нас. Всі ці приклади, на наш погляд, наводять на одну дуже важливу думку: моногамний шлюб чоловіка і жінки є іконою відносин Бога і світу, Бога і людини, образом гармонійної ієрархії, яка панує в бутті, і, хоча це не надто вдалий вираз, сама природа нашого духу – моногамний шлюб. Значить, можна говорити не тільки про антропологічні передумови моногамного шлюбу, тобто про укорінення його лише в природі людини, а й про ікономічні і сотеріологічні, тобто про укорінення його в організації світу як теперішнього, так і майбутнього. А шлюб між представниками однієї статі буде порушенням цього принципу гармонійної ієрархії, існуючої у світі, він не буде звернений у вічність, в пакибуття, він порушуватиме Божественний задум про людину [17].

З самого початку розповіді про створення людини книга Буття зазначає: «…створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив, як чоловіка та жінку створив їх» (1, 27). Тобто поділ на дві статі не просто задуманий Богом, але він виявляється майже настільки ж важливим, як і створення «за образом Божим». Далі, у другому розділі тієї ж книги, ми зустрічаємо і пояснення: «… не добре бути чоловікові одному» (2, 18). Тобто спільне життя чоловіка і жінки – невід’ємна властивість людяності, і – увага! – Його сенс аж ніяк не зводиться до продовження роду, як у звірів чи птахів, яких Бог теж створив самцями і самками, але нічого подібного про них не сказав. Для людини принципово важливе спілкування з тим, хто рівний їй … і в той же час відрізняється від неї [12].

Стать людини не тільки якість її природи, не тільки приналежність її смертного земного буття, але найважливіша характеристика її духовного буття, яка бере участь у формуванні богоподібної особистості, яка зберігається і бере участь і в пакибутті [17].

У Новому Завіті апостол Павло свідчить: «всі ви – сини Божі через віру в Христа Ісуса всі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо ви одне у Христі Ісусі» (Гал. 3, 26 – 28). Чоловіча і жіноча стать мають одну природу, тобто онтологічно немає істотної різниці між чоловіком і жінкою. Гідність чоловіка і жінки перед Богом однакова, але вони відрізняються між собою як дві частини одного цілого. Жодна з цих частин не може бути повною без іншої, поки не досягнута єдність, або без якоїсь особливої дії благодаті Божої [10].

«Без відмінності статей і пов’язаного з ним еротичного потягу зв’язок між людьми, їх спілкування, любов і бажання не піднімалися б, можливо, вище рівня звички, стереотипу поведінки, чисто психологічного комфорту, – розмірковував Христос Яннарас. – Завдяки цій відмінності сексуальний потяг стає рушійною силою і попередньою умовою життя, умовою здійснення і прояву життя в його особистісній іпостасі. Людська особистість навіть з точки зору свого біологічного походження є плодом взаємного потягу двох інших людських істот. Однак цим справа не обмежується, оскільки формування і самовираження нашого «я» також випливають з можливості зв’язку, спілкування, еротичної співвіднесеності. Зв’язок немовляти з матір’ю носить еротичний характер не тому, що спрямований на продовження роду, а тому, що являє собою конститутивний елемент життя. Мати передає дитині життя – не в метафоричному або символічному, але й у буквальному сенсі. Вона дає йому їжу, тобто життєву субстанцію, а також ласку і ніжну прихильність; від неї немовля навчається вимовляти перші слова, знаходячи тим самим можливість спілкування. Вона дарує йому відчуття особистісної присутності, без якої дитина ніколи не змогла б увійти у світ людей, світ символів і слів, імен і екзистенціального самоототожнення» [23].

Саме в поривах любові душа відчуває глибоку потребу вийти за межі своєї особистості, щоб з’єднатися з коханою істотою. Потреба саме любові свідчить про неможливість замкнутися в собі – в любові долаються природні рамки індивідуальності, розривається її оболонка. Тому в поривах любові людина стає тягарем сама для себе: замикається в собі, саме у світлі любові, значить засудити себе на самотність, опинитися в метафізичній порожнечі. Тому душа наша невтомно шукає предмет любові, щоб у ньому знайти точку опори і сенс свого існування [5].

Ієрей Олег Давиденков вважає, що: «основна мета життя людини – почути поклик Божий, звернений до неї, і відповісти на нього. Але для того, щоб відповісти на цей заклик, людина повинна зуміти здійснити акт самозречення, зректися власного «я», свого егоїзму. Цій меті і служить християнський шлюб, і саме тому християнський шлюб не віддаляє людину від Бога, а наближає до Нього. Шлюб розглядається у християнстві як спільний шлях подружжя в Царство Боже. Цю думку X. Яннарас розкриває таким чином: «Лише коли ерос, спрямований на особу іншої статі, призводить до любові, до забуття людиною самої себе, свого індивідуалізму, лише тоді перед людиною відкривається можливість відгукнутися на звернений до неї заклик Бога. Ось чому образ подружньої любові є образом хресної любові Христа і Церкви. Добровільне умертвіння природної обмеженості, індивідуальності заради того, щоб життя могло здійснитися як любов і самовіддача»» [11; цит. за: 12].

Християнська подружня любов є не тільки радість, а й подвиг, і не має нічого спільного з тією «свобідною любов’ю», яка за поширеним легковажним поглядом, повинна замінити нібито застарілий інститут шлюбу. У любові ми не тільки отримуємо іншого, але і цілком віддаємо себе, і без повної смерті особистого егоїзму не може бути й воскресіння для нового вищеособистого життя. Визнаючи нескінченну цінність за об’єктом любові, люблячий в силу цього визнання не повинен зупинятися ні перед якою жертвою, якщо вона потрібна для блага цього об’єкта і для збереження єдності з ним. Взагалі християнство визнає тільки любов, готову на необмежені жертви, тільки любов, готову покласти душу за брата, за друга (Ін. 15, 13; І Ін. 3, 16 та ін), бо тільки через таку любов окрема людина підноситься до таємничого вищеособистісного життя Святої Тройці і Церкви. Така ж повинна бути і подружня любов. Християнство не знає іншої подружньої любові, крім любові, подібної любові Христа до Своєї Церкви, Який віддав Себе за неї (Еф. 5, 25) [20].

Якщо раніше, до благодатного преображення подружніх взаємин в Христі, чоловік бачив у дружині лише співучасницю в пристрасті, то тепер він ставить шлюбний союз вище всіх інших людських спілок, а сім’ю називає малою церквою. «Від самого початку Бог докладає особливе піклування про цей союз, – пише святитель Іоан Золотоустий. – Не може бути такої близькості у чоловіка з чоловіком. Подружня любов є любов найсильніша, це вище вираження любові. Сильні й інші потяги, але цей потяг має таку силу, яка ніколи не слабшає. Ніщо так не прикрашає наше життя, як любов чоловіка і дружини. Любов (ерос), розпочавшись належним чином, перебуває завжди, як любов до краси душевної » (Бесіда 20 на Ефесян 5, 22-24. Mg. 62, 135, 138) [цит. за: 20]. «Пломінь любові спалює душевну нечистоту, і розпуста походить не від чого іншого, як від нестачі любові», – в іншому місці читаємо у Золотоустого проповідника (30 Гомілія на 1 Кор.) [цит. за: 20].

у людей дія любові проявляється не так, як у тварин, де вона підпорядкована виключно природній необхідності продовження роду [23]. Нам здається важливим, що розмноження не є головною метою творіння людини розділеною на дві статі. Саме тому ми не можемо визнати достатнім для доказу нелегітимності одностатевих сімей факт неможливості мати дітей в подібних союзах. Та й для традиційної сім’ї, на думку святих отців, дітонародження не носить абсолютного значення, хоча така думка отцям часто приписується [17].

Згідно з блаженним Феодоритом Кирським, святими Григорієм Нісським та Максимом Сповідником Бог створив стать в передбаченні можливості – але саме тільки можливості – гріха, щоб зберегти людство після гріхопадіння. Так дають рятувальний круг мандрівнику по водах, від чого він зовсім не зобов’язаний кидатися за борт. Ця можливість стає актуальною лише з того моменту, коли в результаті гріха, який сам по собі не має нічого спільного зі статтю, людська природа впала і закрилася для благодаті. Тільки в цьому грішному стані, коли розплатою за гріх стає смерть, можливе стає необхідним. У цьому контексті стать не є причиною смерті, але, навпаки, як би відносною її протиотрутою [15, с.246 – 247; 18].

Також варто зазначити, що, з християнської точки зору, людська душа духовна, а значить не має жодних статевих ознак – ні чоловічих, ні жіночих, ні, тим більше, чоловічих і жіночих одночасно. Таким чином, статеві відмінності мають тілесну детермінацію: «душі чоловіків і жінок подібні, різні тільки члени тіла» [3, с.52]. І на думку Григорія Чудотворця: «Душа називається іменем жіночого роду, однак вона чужа якого б то не було жіночого єства, будучи за своєю суттю ні чоловічої, ні жіночої статі» [2, с.102; 18].

З гріхопадінням першої людини порушився баланс між її фізичними та духовними силами, в результаті чого цілком природні потреби іноді стали вироджуватися в згубні пристрасті, наприклад: потреба поїсти або пити – в обжерливість і пияцтво, а інстинкт розмноження – у некеровану хіть. У цьому-то наша трагедія, що, будучи поставлені Творцем охоронцями тваринного світу і як би «царями» над ним, ми часто стаємо набагато гіршими від нерозумних тварин (Пс. 48, 13) [5].

Згідно з біблійною думкою, що розділяється в основі всім людством, шлюб – це залишок раю на землі, це той оазис, який не був знищений великими світовими катастрофами, що не був осквернений гріхом перших людей, що не був затоплений хвилями всесвітнього потопу, як свідчать про це канонічні та богослужбові книги Православної Церкви (Дивись, наприклад, Кормча гл. 49, 11, лист 123; Требник, Чин благословення подружжя, що не має дітей) [20].

Навіть у пошкодженому стані людина здатна любити. Шлюб як інституалізація і специфікація любовного потенціалу чоловіка і жінки, не дивлячись на численні спотворення, протягом всієї людської історії, що послідувала за гріхопадінням, є встановленням, яке зберігало і відтворювало людське життя, незмінно давало досвід і щастя любові, радість народження дітей; при цьому він виявляється каналом, що зв’язує покоління для передачі основних моральних і релігійних цінностей [21, с.297].

Так, Старий Завіт різко протистоїть тогочасним збоченим «нормам». У ті далекі часи в багатьох культурах цілком нормальними вважалися пов’язані з статевими стосунками обряди: так, «храмові блудниці» при язичницьких святилищах не просто заробляли собі на життя, але швидше виконували свого роду священнодійство, як вони його розуміли. Старий Завіт у найрізкіших виразах засуджує таке. Не залишає він ніяких добрих слів для ще одного явища, широко поширеного сьогодні, – гомосексуалізму. Причина цілком зрозуміла: він суперечить задумам Творця про єдність двох статей. Сьогодні прийнято брати за точку відліку бажання самих людей: «А що в цьому поганого, якщо вони самі того хочуть?» Але для Біблії людська воля ніколи не стоїть на першому місці. Свобода вибору людини не повинна призводити до порушення яскраво виражених заповідей і до перекручення природних форм життя [12].

З біблійної точки зору будь-які статеві відхилення (мужоложство, скотоложство тощо) є мерзотою перед Богом, також як ідолослужіння й інші невгодні Богові справи. Це було сказано ще в Старому Завіті: «Не лягай з чоловіком, як з жінкою, це гидота» (Лев. 18, 22). Підтверджене це і в Новому Завіті: «Чи ви не знаєте, що неправедні Царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії (що грішать самозадоволенням – В.Л.), ні мужоложці… – Царства Божого не успадкують …» (І Кор. 6, 9, 11) [18]. Сумновідома порочність жителів Содому полягала саме в їхній гомосексуальній поведінці, що отримала назву «содомського гріха». Зокрема, содомляни домагалися гомосексуального зв’язку з гостями Лота – двома ангелами в образі людей (Бут. 19: 4-9). «Жителі Содому домагалися гомосексуального зв’язку з прибульцями. Боже ставлення до такої мерзенної, безбожної поведінки стало явним після того, як Він зруйнував місто. (пор. з Лев. 18, 22, 29; 20, 13; Рим. 1, 26; І Кор. 6, 9; І Тим. 1, 10, де всяка гомосексуальна поведінка заборонена і засуджується Богом» (Дивись тлумачення до слів «пізнаємо їх» з Бут. 19, 5) [12].

Якщо почати з визначення понять, то сам термін гомосексуалізм з’явився лише в кінці XIX ст. і є штучним. Він складається з двох коренів: давньогрецького ὁμός (той же, однаковий) і латинського sexus (стать). Цей термін позначає, по-перше, сексуальний потяг індивіда до осіб своєї статі і, по-друге, сексуальний зв’язок з особою своєї статі (гомосексуальна поведінка). Тобто (і це важливо підкреслити!), цей термін охоплює як гомосексуальний потяг, так і реалізацію цього потягу, тобто гомосексуальну практику [8].

В останні десятиліття ХХ ст. загальноприйнятим стало раніше не вживане словосполучення сексуальна орієнтація. Під ним розуміють більш-менш постійний сексуальний потяг індивіда до інших індивідів певної статі. Відповідно, потяг до осіб своєї статі позначається як гомосексуальна орієнтація. Вона може виражатися в гомосексуальній поведінці, а може і не виражатися.

Сьогодні у світському середовищі гомосексуальна орієнтація розглядається як певна даність, яка не є девіацією (відхиленням – В.Л.), а повинна бути визнана настільки ж прийнятною і допустимою, як і орієнтація гетеросексуальна. Виходячи з цієї установки, багато країн Європи, як і ряд штатів США, пішли шляхом законодавчого закріплення прав одностатевих союзів [8].

Набагато тяжчим збоченням в порівнянні з іншими, на думку прот. В.Зеньковського, є те, про яке говорить апостол Павло (Рим. 1,27), який тепер називають «гомосексуалізмом» [13]. «Однак для сучасної скаламученої західної свідомості педерастія – всього лише одна із статевих орієнтацій, вкладається в норму, а гомосексуалісти – меншість, що потребує соціального захисту, – можемо почути голос свідомих православних. – У даний час з деякими застереженнями можна навіть говорити про справжню блакитну диктатуру в деяких країнах Заходу: кандидат у бургомістри Берліна публічно демонструє свої симпатії до гомосексуалістів, а американську студентку у 24 години відраховують і з університету, і з гуртожитку за жартівливий плакат на дверях: «Голубим вхід заборонено». Торжество подібної диктатури вже на правовому рівні виразилося в сумно відомому рішенні Парламентської Асамблеї Європи про боротьбу проти гомофобії в школах, в пресі, на телебаченні. Якщо справа так піде і далі, то недалеко той день, коли носії релігійного світогляду і взагалі, люди, що відстоюють нормальне статеве і сімейне життя, відправлятимуться за грати як екстремісти, а від християн (як і представників інших традиційних релігій) зажадають переписати їх священні тексти і викинути з них всі антигомосексуальні місця» [9]. До цього хотілося б додати, щоб права були не тільки у геїв, але і у православних: гріх називати гріхом і обмежувати своїх дітей від цього в будь-якому місці. Якби Церкві вдалося відстояли це право у світських властей, було б дуже добре [коментар до: 8].

…. Сьогодні прийнято вважати, що в усьому Старому і Новому Завіті до місць, які прямо стосуються гомосексуалізму, можуть бути віднесені лише шість текстів (Бут. 19, 1-26; Лев. 18, 22; 20, 13; Рим. 1, 26-27; І Кор. 6, 9-10; І Тим. 1, 9-11). Однак слід відразу ж зазначити, що у всіх цих текстах йдеться виключно про гомосексуальну поведінку. Всі спроби знайти в Біблії уявлення про гомосексуальну орієнтацію слід визнати безуспішними [8].

Серед них особливої уваги заслуговує Рим. 1, 26 – 27, 32: «За це і віддав їх Бог ганебним пристрастям: жінки їхні замінили природне єднання на протиприродне; так само і чоловіки, облишивши природне єднання з жіночою статтю, розпалювалися похіттю своєю один до одного, чоловіки на чоловіках сором чинячи, одержуючи в собі самих належну відплату за свій блуд… Вони знають праведний суд Божий, що хто чинить так, вартий смерти; однак не тільки самі таке роблять, але й тим, що роблять, сприяють».

У чому ж унікальний перший розділ Послання до Римлян. Це єдине місце в Священному Писанні, де мова йде не тільки про чоловічий, а й про жіночий гомосексуалізм. Крім того, це єдине місце в Біблії, де міститься не тільки негативна оцінка гомосексуалізму, але і богословське обґрунтування цієї оцінки. Тому для нас надзвичайно важливо більш уважно реконструювати думки апостола Павла. По-перше, він недвозначно кваліфікує як чоловічі, так і жіночі гомосексуальні практики як розпусту, нечистоту та скверну. По-друге, ці практики іменуються протиприродними, тобто такими що йдуть проти природи. По-третє, і це головне, сама поява гомосексуалізму трактується як наслідок відокремлення людини від Бога. Павло прямо говорить, що гомосексуалізм – це Божественне покарання за відмову людини поклонитися своєму Творцеві [8].

Павло підкреслює, що відпадіння людини від Бога призводить до спотворення природного порядку речей. Джерелом цього спотворення стає хибний ум (грец. – άδόκιμος νούς, слов. – неискусен ум). Тобто, в результаті богозалишеності в людині починається процес внутрішнього духовного розкладання, коли вона перестає усвідомлювати природний моральний закон. З цієї точки зору протиприродна сексуальність є спотворенням встановленого Богом порядку речей і як така заслуговує однозначного засудження. Таким чином, причину появи гомосексуалізму апостол Павло вбачає у псуванні людської природи, яка сталася внаслідок гріхопадіння. Відпадіння людини від Бога призводить до гріховної хвороби всього матеріального світу. Хворий і людський ум. Він втрачає здатність розрізняти добро і зло, перестає відрізняти природне від протиприродного. У результаті людина починає творити непристойне [8].

Російська Православна Церква наполягає на тому, що гомосексуальна поведінка є плодом особистого вибору. Що ж до «гомосексуальних устремлінь», то вони кваліфікуються як пристрасть, що піддається духовному лікуванню. Так поняття «сексуальна орієнтація» зустрічається в ряді офіційних документів Московського Патріархату. Наприклад, у заяві Відділу зовнішніх церковних зв’язків від 18 листопада 2003 р. говориться про те, що створення протестантськими конфесіями обрядів церковного благословення одностатевих союзів може призвести до небезпечних наслідків: «до гомосексуалізму залучаються люди з нормальною сексуальною орієнтацією» [Документ опублікований тут: http: / / www.mospat.ru/archive/nr311176.htm.]. У цій фразі очевидним чином міститься теза про нормальну (тобто гетеросексуальну) і ненормальну (тобто гомосексуальну) статеві орієнтації [8].

Як стає зрозумілим гостро постає проблема послідовного богословського осмислення проблеми гомосексуалізму. У російських православних богословів можна зустріти лише окремі роздуми на цю тему. Хоча ці роздуми і не носять систематичного характеру, все ж вони можуть служити орієнтиром для подальшої розробки цієї теми [8].

Важливі думки про феномен гомосексуальності є в бесідах митрополита Антонія Сурозького. Владика вважав, що «фізіологічної підстави у гомосексуалізму немає» і тому гомосексуальність слід вважати «психологічним розладом», яке обумовлене, перш за все, аномаліями сімейного виховання. Людина повинна протистояти гомосексуальним потягам. Якщо ж «цей потяг стає дією, то [людина] підлягає церковному покаранню і відлученню». При цьому митрополит Антоній спеціально пояснював, що людина «засуджується не за потяг, а за дію; гріх робиться гріхом не коли в тобі є спонука і ти з нею борешся, а тоді, коли ти йому піддаєшся» [6, с.118-120; 8].

Спробу богословської відповіді на цей виклик ми знаходимо і в щоденниках протопресвітера Олександра Шмемана. Отець наполягав на тому, що з богословської точки зору немає сенсу вести суперечку про те, «природний» гомосексуалізм або «протиприродний». «Питання це, може бути, взагалі непридатним до «впалого єства», в якому – в тому-то і вся справа – все перекручене, все в якомусь сенсі стало «протиприродним»… Гомосексуалізм тільки особливо трагічний прояв того «жала в плоть», яке мучить по-різному, але кожну людину. У впалому світі нічого не можна «нормалізувати», однак все можна врятувати». Що ж стосується питання про причини гомосексуальності, отець Олександр писав: «Мені … здається, що корінь тут-таки духовний: це – корінна двозначність всього у впалому творінні, «схильність до зла». Одна «ненормальність» породжує іншу в цьому світі кривих дзеркал. У даному випадку – ненормальність, занепад сім’ї, занепад самого образу статі, тобто відносин між чоловічим і жіночим. Моральний занепад материнства, грізність, зрештою, самої любові в тілесному і, отже, статевому її вираженні. На одному рівні –гомосексуалізм є суміш страху і гордині, на іншому – еросу і автоеротизму. Не випадково загальним у всіх гомосексуалістів є егоцентризм (не обов’язково егоїзм), неймовірна зайнятість собою, навіть якщо егоцентризм поєднується з граничними «цікавістю» і видимою відкритістю до життя» [22, с.391-395; 8].

«Задоволення сексуальних бажань поза тим внутрішнім окриленням, яке дається в любові і завершується у шлюбі, є порушенням закону цілісності, закладеного в нашій природі, – пише єпископ Олександр (Мілеант). – …Життя статі може знайти своє справжнє вираження тільки в сімейному житті, і поза ним нормальне життя статі нездійсненне. Звичайний шлях людини веде її до утворення сім’ї, і тому всяка інша статева діяльність не може не мати негативних наслідків для духовного здоров’я людини. …В цьому Богом благословенному з’єднанні, дослідно пізнається правда моногамії (одношлюбності) і вся неправда «вільного кохання»» [5].

Ректор Православного Свято-Тихонівського Богословського інституту протоієрей Володимир Воробйов зауважує: «Таїнство шлюбу немислиме поза Церквою. Воно може бути дієвим лише тоді, коли звершується Церквою в середині Церкви, для членів Церкви. Тільки члени Церкви можуть бути з’єднані в нову малу Церкву, якою богослови часто називають християнську сім’ю; мала домашня Церква складатися може тільки з членів Церкви. Не можна зробити малу Церкву з людей, які не є членами Церкви (а саме такими є ті, хто пропагує розпусту одностатевого подружжя як аналог традиційної сім’ї – В.Л.). …Коли Церква просить у Бога особливого дару любові, що з’єднує двох людей в Царстві Божім навічно, а не тільки тут на землі, цим визначається дуже важлива християнська норма: християнський шлюб може бути тільки моногамією за самим змістом, за своєю сутністю» [10]. «Рід людський хороший тільки тоді, – немов перегукуючись зі сказаним вище, говорить святий Амвросій Медіоланський, – коли до чоловічої статі приєднується жіноча» [цит. за: 20].

Християнство дивиться на шлюб як єдину для секулярного світу, який не знає духовної невинності, можливість духовного преображення особистості людини. Стать людини – це не є щось минуще і випадкове, що втратиться в житті майбутнього віку, стать метафізична, вона не зводиться тільки до тілесної, фізіологічної організації, а пронизує більш високі рівні людського буття, дана людині від початку і відповідає задуму Божому про людину, в ній закладений глибокий зміст, і всі ці висновки не дозволяють говорити про те, що її необхідно подолати. А, значить, неспроможні домагання тих, хто вважає за можливе «сімейне» співжиття осіб однакової статі [17].

«На мій погляд, – пише В. Бурега, – сьогодні Православна Церква повинна, по-перше, дати ясну богословську оцінку феномену гомосексуальності у світлі новітніх наукових досліджень, а, по-друге, приділити особливу увагу виробленню концепції пастирського піклування про людей, схильних до гомосексуалізму. У цьому плані нам можуть допомогти напрацювання католицьких вчених. Тим не менше, в пошуку православного богословського осмислення феномену гомосексуальності ми повинні прагнути до уважного прочитання східної святоотцівської спадщини, яка зберігає багатий матеріал для подальшого розвитку християнської антропології» [8].

Шлюб розуміється в християнстві як онтологічне поєднання двох людей в єдине ціле, яке вчиняється Самим Богом, і є даром краси і повноти життя, істотно потрібним для вдосконалення, для здійснення свого призначення, для преображення і вселення в Царство Боже. Будь-яке інше ставлення до шлюбу, наприклад, наявне в інших релігіях та вченнях, або те, яке зараз домінує у світі, християнами може бути сприйняте як профанація шлюбу, катастрофічне зниження поняття про шлюб і людину, як приниження людини і задуму Божого про неї [10].

За передбаченнями святих Отців, однією з характерних ознак наближення кінця світу буде повсюдне і жахливе засилля розпусти, брудної плотської розбещеності і неприборканої хтивості. Розуміючи, що наближається їх кінець, демони всю свою енергію кинули на розпалювання в людях похоті, бо саме через цю пристрасть найлегше віддалити людину від Бога, саме через плотські пристрасті людина найбільше втрачає свій богоподібний образ [5].

На думку професора Сергія Троїцького, «якщо всі родові збочення Стародавнього світу Апостол Павло пояснює втратою Бога у свідомості людини (Рим. 1, 28), то і усунення цих збочень можна досягти лише шляхом прояснення образу Божого в людській свідомості, шляхом піднесення, «сублімації» цієї свідомості, шляхом розвитку всякого роду ідеалізму – релігійного, морального, політичного. Є хвороби, бацили яких діють тільки в підвалах і нижніх поверхах. І збочення родового життя належить до подібних духовних хвороб, і поки дух людини не буде спрямований догори, хвилі пристрасті завжди будуть затоплювати його.

…Велика боротьба людини і людства за цінність життя йде на двох фронтах – зовнішньому, який воює за підпорядкування нам матеріального світу – макрокосмосу, і внутрішньому, який воює за панування над нашим власним організмом – мікрокосмосом.

І якщо перший фронт видається більш значним і перемоги на ньому, особливо в останні століття, прямо блискучими, то другий, безсумнівно, є все ж більш важливим і більш небезпечним, вже як внутрішній. І всі успіхи на зовнішньому фронті втрачають свій сенс при ураженнях на внутрішньому. «Яка користь людині, якщо придбає весь світ, але душу свою занапастить?» Що дадуть людині навіть найфантастичніші перемоги над природою і світом, якщо людство втратить внутрішню життєву силу, а разом з тим і радість життя? І чи не послужать тоді ці перемоги лише до збільшення суми світового зла, світових страждань?

І ось збочення родового життя представляє один із найзвичайніших і в той же час найнебезпечніших проривів на цьому внутрішньому фронті. Передусім і найближчим чином ці збочення відбиваються на шлюбному житті, і шлюб – цей залишок раю на землі і джерело всякої радості й ідеалізму в суспільстві – часто, занадто часто перетворюється в одне з відділень Дантового пекла» [20].

Отже, сенс подружжя – реалізувати все, закладене в статі, подолати все більше проникаючий в наше суспільство негатив статевих збочень, спричинений відхиленням від первісного задуму Творця через гріхопадіння, з природного перерости в надприродний. Благословенний Богом шлюб чоловіка і жінки відкриває можливість перетворити соціальну та психофізіологічну функцію в духовно-аскетичну, невинну, наблизити шлюб до первозданного союзу Адама і Єви, і через це увійти у вічність, в пакибуття [17], а не провадити це земне життя неначе черви, що клубочуться в купі гною, забуваючи про своє високе покликання стати жителями неба і громадянами Царства майбутнього віку.

Використані джерела:

1. Біблія. Книги священного Писання Старого та Нового Завіту. В українському перекладі з паралельними місцями та додатками. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1407 с.
2. Григорий Чудотворец, еп. Неокесарийский, свт. Творения / Пер.: Н. И. Сагарда. – Пг., 1916; переизд.: М.: Паломник, 1996.
3. Кирилл Иерусалимский, свт. Огласительные и тайноводственные поучения. – М.: Синодальная библиотека Московского Патриархата, 1991. – 370 с.
4. Иоанн Лествичник, св. Лествица возводящая на небо. – М.: Правило веры, 1999. – 518 с.
5. Александр (Милеант), еп. Девство, Брак или „свободная любовь?”… [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://azbyka.ru/tserkov/lyubov_i_semya/lyubov_telesnaya2/mileant_devstvo_brak_ili_svobodnaya_lyubov-all.shtml#rel13
6. Антоний (Сурожский), митр. Труды. – М.: «Практика», 2002. – 1080 с.
7. Булгаков С. Пол в человеке // Христианская мысль. – 1916, № 11. – С.87 – 104.
8. Бурега В. Отношение к проблеме гомосексуализма в современном западном христианстве. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bogoslov.ru/text/2663206.html
9. Василик В., диакон. Православие и права человека. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bogoslov.ru/text/496896.html
10. Воробьев В., прот. Православное учение о браке http://azbyka.ru/tserkov/duhovnaya_zhizn/sem_tserkovnyh_tainstv/brak/5g5_6-all.shtml
11. Давыденков О., иерей. Введение в догматическое богословие. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://klikovo.ru/db/book/msg/682
12. Десницкий А. Что говорит Библия о телесной стороне любви? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bogoslov.ru/text/1188437.html
13. Зеньковский В., прот., проф. На пороге зрелости – беседы с юношеством о вопросах пола. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://azbyka.ru/tserkov/lyubov_i_semya/lyubov_telesnaya/zenkovskiy_na_poroge_zrelosti_06-all.shtml
14. Иоанн (Зизиулас), митр. Личность и бытие // Духовный мир. – 1996. – № 3. – С. 116 – 127.
15. Лосский В. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие. – М.: Центр СЭИ, 1991. – 288 с.
16. Мейендорф И., прот. Брак в православии. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.golubinski.ru/ecclesia/brak.htm.
17. Неганова Е. Антропологические предпосылки моногамного брака Доклад на Российско-Австрийской богословской конференции „Значение христианской антропологии перед лицом современных общественных задач и проблем”, 18-19.10.2002. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.pravmir.ru/library/readbook/1156
18. Пол: многообразие аспектов и проблем Половые отклонения. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.xpa-spb.ru/slov/1-18.html#_Toc234491167
19. Ткачев А. Слёзы, летящие к небу. Зачем современному человеку христианство? – М.: Никея, Фома, 2011. – 192 с.
20. Троицкий С., проф. Христианская философия брака. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://predanie.ru/lib/book/read/90617/
21. Шмалий В., свящ. Проблематика пола в свете христианской антропологии. // Богословская наука сегодня. Православное учение о человеке: Избранные статьи. — М.; Клин: Синодальная Богословская Комиссия, Фонд «Христианская жизнь», 2004. – 430 с. – С. 281 – 320.
22. Шмеман А., прот. Дневники. 1973 – 1983. – М.: Русский путь, 2005. – 720 с.
23. Яннарас Христос. Человек. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://azbyka.ru/hristianstvo/sut/vera_tcerkvi_10-all.shtml#a10_8

священик Василь Лозовицький, кандидат богословських наук, проректор ВПБА

Порушення Богом встановленої природної гармонії людських сімейних стосунків в одностатевому шлюбі