Складається враження, що патріарх відкидає політику як діяльність Церкви та її представників, оскільки він ототожнює політику з «партійною політикою», тобто з партійно-політичною боротьбою. Таке тлумачення можна підтвердити його такими словами: «Церква наполягає на відмові від активної участі в політичній боротьбі та представлення партійних і політичних інтересів однієї частини свого народу проти іншої частини свого народу з кількох однаково важливих причин. Перша полягає в тому, що партії, як випливає з їхньої назви, є частиною цілого, а Церква представляє зібрання, всю сукупність об’єднаних Божих людей. Вона існує для того, щоб охопити та зібрати всі частини в одну спільноту вірних».

У тому ж тексті також зазначається наступне: «Водночас це не означає, що Церква не займається політикою в первісному сенсі, політикою як способом життя, турботою про спільне благо громади. Вона, безумовно, займається і зобов’язана займатися освітою, культурою та цінностями, які формували та формують ідентичність сербського народу. Але також і покращенням якості повсякденного життя, принаймні для категорій, які перебувають у групі ризику». З цього можна зробити висновок, що патріарх не відкидає участі церкви в політиці загалом, за умови, що це не партійна політика, і що така участь у політиці певним чином виражає «цілісність народу Божого», турботу «про спільне благо громади» та все, що формує «ідентичність сербського народу». Це означало б, що патріарх вважається одночасно компетентним і зобов’язаним, як глава Церкви, формулювати, а потім захищати інтереси «сербського народу».

Тут є дві основні проблеми, одна з яких є переважно теологічною, а інша — політичною.

«Народ Божий» (λαὸς θεοῦ) – це новозавітний термін (пор. 1 Петр. 2:10), і в християнській традиції він тлумачиться переважно як назва членів Церкви, синонім «нового Ізраїлю». Це стосується не якоїсь сучасної нації, ані якоїсь етнічної чи племінної групи, а Церкви, тобто спільноти віруючих. Це те, що має знати людина, яка не лише закінчила богословський факультет, а й викладала там.

Патріарх Порфирій дотримується методу тонкої маніпуляції, який вже став широко прийнятим у поп-теологічній практиці, а саме ототожнює «народ Божий» у новозавітному сенсі з «нашим народом», тобто з якоюсь етнічною групою або сучасною нацією, члени якої переважно православні (у цьому випадку з «сербами»), після чого священики називають себе виступаючими від імені цього «народу», артикулюють його інтереси, називають себе їх захищаючими тощо. Та чи інша політика тоді стає прийнятною, і ті ж «народні» пророки ставляться вище за будь-яку іншу політику, оскільки вони (за визначенням) представляють «весь народ» і найвищу форму політики.

Найголовне те, що ніхто не обирав їх на цю посаду, і ніхто не може притягнути їх до відповідальності. Якщо ви вважаєте, що краще знаєте, які інтереси переслідує «народ», то він посилатиметься на багатовікову традицію Церкви, на митру, що сидить на їхніх головах, і на різи, які їм покладені. Якщо ви вкажете, що там немає особливої логіки, вони скажуть вам, що ви переродилися, і що ви не розумієте цих «людей».

Друга проблема — політична. Якщо ми ототожнюємо «весь народ» із «сербським народом», і якщо єдина прийнятна для Церкви політика — це та, що стосується «всього сербського народу», виникають нові проблеми. По-перше, ця логіка ненавмисно призводить до «особливості», якої патріарх так намагається уникнути. Можливо, патріарх це пропустив, але в Сербії живуть й інші люди, які не ідентифікують себе як серби чи православні, і які є громадянами Сербії. Також є багато сербів, які не є православними, а є атеїстами, мусульманами, протестантами, буддистами… Якщо участь церкви, а отже, і патріарха в політиці зводиться до питань «цілого» сербського народу, то зрозуміло, що йдеться про якусь уявну цілісність, якої насправді не існує.

Навіть якби Церква існувала як відносно цілісне угруповання («православні серби»), незалежно від того, наскільки великою чи домінуючою вона була б, вона, дотримуючись цього принципу, все одно б висловлювала інтереси однієї соціальної групи. Це призвело б до того, що Церква, а точніше її представники, почнуть «займати чиюсь сторону» та стверджувати інтереси, ідентичність та благополуччя однієї групи над іншими. І це знову суперечить ідеї патріарха про те, що єдина легітимна політика, гідна Церкви (або його), стосується «всього народу».

Наступна проблема полягає в тому, що залишається незрозумілим, хто і як артикулює інтереси «сербського народу», щоб така політика була легітимною. І тут ми підходимо до ключової проблеми. Патріарх бере певну окрему річ – якусь індивідуальну (абстрактну) ідею про те, хто і що таке «сербський народ», як і куди цей народ має йти – і проголошує її загальністю, гідною його участі в такій політиці. Але не існує і не може бути жодної нейтральної, загальної та «неідеологічної» політики (навіть «технократична» політика має ідеологічну основу, хоча технократи не обов’язково це знають). Питання лише в тому, чи усвідомимо ми перспективу, з якої ми входимо в політичну сферу та діємо там, і будемо певною мірою чесними та, якщо можливо, конструктивними при цьому, чи ж будемо вдавати, що наш спосіб ведення політики є тим, що «вище» за окремі партії та інтереси, тоді як насправді він фактично являє собою утвердження однієї партії та однієї (конкретної) політики.

Водночас, не кожне відчуження однакове. Не можна порівнювати ситуацію, коли з одного боку стоїть уряд з його інституційною владою, репресивним апаратом та систематичними нападками на здоровий глузд, а з іншого — ті, хто значною мірою позбавлений інституційної влади, проте страждає від насильства.

Коли одна сторона є основною причиною різних видів насильства, і це відбувається вже понад десять років, тоді позиція «давайте всі проявимо розуміння» та «встановимо мир» не є ціннісно-нейтральною позицією.

У контексті сучасної сербської політичної сцени така позиція означає підтримку однієї сторони, а саме тієї, яка несе головну відповідальність за насильство та руйнування того «спільного блага», якому декларативно відданий патріарх.

Таким чином, Патріарх потрапляє не лише у партійну приналежність, а у поганий вид партійності – партійність на боці корумпованого та нелегітимного режиму. Він погоджується працювати саме на те, у чому звинувачує інших – партійністю, маскованою під «загальну» та «народну».

Щоб зробити парадокс ще більшим, протести, ініційовані студентами та до яких приєдналися численні інші громадяни, представляють собою соціальне «ціле» набагато більшою мірою, ніж розуміння політики патріархом. Вони відкидають партійність та ідентифікацію з будь-якою політичною партією, усвідомлюючи, що жодна із запропонованих партій не може автентично представляти їх. Саме тому важко зрозуміти опір підтримці цього широкого руху невдоволення, оскільки він не висловлює багатьох конкретних особливостей (що є його найбільшою перевагою і, водночас, найбільшим недоліком), окрім вимоги справедливості, гідності та ліквідації корумпованої, морально та інтелектуальна збанкрутілої системи. Я думаю, що це було правильно визнано групою єпископів на чолі з митрополитом Іоанікієм у їхньому «Заклику до поваги до студентів, відповідального висловлювання та звітності»

Бути на боці режиму в такій ситуації не може бути виправдане бажанням бути вище соціальних особливостей. Чи справді патріарх займав чиюсь сторону? Я думаю, що його візит до Москви під час Страсного тижня 2025 року розвіяв будь-які сумніви.

Патріарх під час зустрічі з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним заявив, що в Сербії відбувається спроба «кольорової революції»: «У нас також цими днями відбувається революція. (…) Кольорова революція – ви це знаєте. Я сподіваюся, що ми подолаємо цю спокусу, як ви сказали. Бо ми знаємо і відчуваємо, що центри влади на Заході не хочуть, щоб розвивалася ідентичність сербського народу та його культура».

«Кольорова революція» зазвичай стосується незаконної та неозброєної зміни або спроби зміни існуючого режиму під керівництвом або великим впливом інших країн та за рахунок урядів чи корпорацій цих країн. Якщо патріарх розуміє термін «кольорова революція» саме так, то це означатиме, що він вважає, що студентами та громадянами, які протестують, маніпулюють якісь інші центри влади, щоб, скидаючи режим, вони фактично скидали державу та загальний інтерес (приблизно така формула прорежимних ЗМІ та інтелектуалів).

Так, припустимо, що це правда в принципі. Зрештою, не тільки не неможливо, але й дуже ймовірно, що різні міжнародні чинники намагаються якомога більше вплинути на поточну ситуацію. Це досить поширене явище в проекції імперських інтересів (а на Балканах зацікавлена не одна імперія). Припустимо, британська служба підтримує протести. Припустимо, що тим часом вона впровадила організаторів протестів, і що, зрештою, матиме вирішальний вплив на деякі рішення. Чи означає це, що протести є незаконними? Невелика, але фатальна помилка в міркуваннях підкрадається до цього спрощеного, схематичного мислення.

Той факт, що німці в 1917 році були зацікавлені в підтримці більшовиків у поваленні царської системи та ослабленні Росії (і що вони спочатку підтримували їх у цьому), не означає, що повстання проти системи царської Росії не було справжнім, що воно не було виправданим і легітимним.

Візьмемо ще більш радикальний приклад. Якби раби на плантації на американському Півдні повстали проти своїх рабовласників, їхнє повстання було б виправданим і його слід підтримувати, навіть якщо сусідній рабовласник, виходячи з власних інтересів, підтримував би повсталих рабів. Повсталим рабам слід бути обережними, з ким вони утворюють союзи та на якому рівні, щоб просто не замінити одного рабовласника іншим, можливо, навіть гіршим. Критики з добрими намірами можуть звернути їхню увагу на проблеми та небезпеки, які це створює. Але в ситуації конфлікту між рабами та рабовласниками, вийти та сказати «давайте укладемо мир» або «конфлікт і розкол нікому не принесуть користі» було б моторошним сарказмом, а підтримка рабовласників у збереженні статус-кво…

Навіть якби в майбутньому було показано, що, наприклад, якась іноземна служба надала гроші на певні дії, якби виявилося, що після Вучича приходить режим, який призводить до повного краху Сербії, це все одно не означало б, що нинішні протести не є вираженням справжнього бунту, а також не означало б, що більшість громадян, які вийшли на вулиці останніми місяцями, нещирі у своїй боротьбі проти існуючого корумпованого режиму та його божевілля.

Ризики завжди існують, і ігнорувати їх нерозумно. Однак саме режим заблокував можливість інституційного вираження невдоволення та соціальних процесів, встановивши систему образи здорового глузду, а протести є відповіддю на це.

На мою думку, це достатньо важливе питання, достатньо «загальне» та достатньо політичне, щоб їх підтримати. Так, є багато людей, як всередині, так і ззовні, які намагаються захопити протести, «подряпати» їх, використати для власних кар’єрних інтересів чи для медійного самопіару тощо. Ніщо з цього не може бути підставою для підтримки того чи іншого режиму замість протесту.

Особливо цікаво, що під час тієї ж розмови з Путіним патріарх також вимовив таке речення: «Я вважаю і відчуваю, що наша позиція щодо Косова, Республіки Сербської та Чорногорії також залежить від позиції Російської держави, Російської Федерації на глобальному рівні». Чия позиція? Його? Великого інквізитора, що сидить поруч із ним? Церкви? «Народу»? Олександра Вучича?

І як це можливо, що той, хто скаржиться на «кольорову революцію» у своїй країні, вимовляє слова про те, що його чи «наша» позиція з важливих національних питань залежить від позиції іншої країни?

Тут також, під виглядом своєї «неполітики» (або політики «цілісності»), Патріарх намагається займатися світовою політикою, і знову ж таки, у поганий спосіб. (Окрім того, що він говорив російською, а не сербською, як протокол диктував би в таких ситуаціях, а також пристойність, не кажучи вже про добрий смак.)

Такий спосіб дій не відповідає ні дусі Церкви, ні конструктивному політичному становищу. Якщо патріарх має особисті симпатії до Олександра Вучича та близькість до його політики, це законно, він має на це право. Було б чесніше чітко це визначити, замість того, щоб грати в гру «Церква вища за розкол». Якщо патріарх є «людиною системи», а отже, буде на боці кожного режиму, поки режим ним є, то це також легітимно, але сумнівно в багатьох аспектах, зокрема й у церковно-богословському.

Якщо патріарх не хоче займатися політикою, окрім того, що йому як патріарху необхідно з’являтися на публіці та спілкуватися з різними публічними особами, включаючи представників держави – це законно, але це не те, чим він займається. Своєю нібито риторичною «неприєднаністю» він сам себе приєднує. І не лише з правлячою політичною структурою, а й з надзвичайно шкідливим, корумпованим, автократичним режимом. Чому?

Я не думаю, що патріарх зобов’язаний відкрито підтримувати протести, але він точно не робить жодного внеску ні в суспільство, ні в Церкву, вживаючи заходів та роблячи заяви, що легітимізують і без того значною мірою делегітимізований режим, який оголений у своєму насильстві, корупції та війні проти розуму.

Можливо, все це свідчить про те, що Патріарх Порфирій просто не відповідає становищу, в якому він опинився, а також поточним обставинам, тому він блукає пустелею богословської та політичної (не)реальності.

Давор Джалто, професор Університетського коледжу Стокгольма, Швеція

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: AUTOGRAF.HR

І. Початок суперечки

Конфлікт через використання титулу «Вселенський патріарх» починається задовго до правління святителів Григорія Двоєслова та Іоана Постника. Сама суперечка є одним із проявів напруженості у відносинах Риму та Константинополя, що почалася через перенесення столиці Римської імперії на узбережжя Босфору. Ця напруженість, у якій часто майже неможливо відокремити церковний вимір від політичного, виявлялася з меншою чи більшою силою і в різних формах до Великого розколу 1054 року. У прямому зв’язку з проблемою суперечки про титул «Вселенський патріарх» стоїть римське неприйняття 3-го канону II Вселенського та 28-го канону IV Вселенського соборів, згідно з якими Константинопольській кафедрі було відведено друге місце у системі пентархії [4]. Папа Лев I аргументував своє неприйняття халкідонського канону твердженням, що Константинополь не є апостольською кафедрою. Суперечка про назву universalis patriarches почалася на IV Вселенському соборі. За свідченням деяких учасників зі Сходу, до самого папи Лева I зверталися як до «Архієпископа і Вселенського патріарха Риму». Однак на підставі документів Римського собору папа Григорій стверджує, що Лев I відкинув це звання і що жоден з наступних римських єпископів не прийняв такого титулу, яким було б принижено гідність інших єпископів. Очевидна відмінність між константинопольськими та римськими соборними рішеннями Григорій ігнорує, стверджуючи, що перші з них не заслуговують на довіру, оскільки багато Константинопольських патріархів сповідали різні форми єресі [5].

На Сході титул “Вселенський патріарх” використовувався вже на початку VI ст. У 518 р. антиохійське духовенство письмово звертається до Константинопольського патріарха Іоана II, називаючи його ἃγιος ἀρχιεπίσκοπος καὶ οἰκουμενικός πατριάρη [6]. Для кращого розуміння суперечки важливо відзначити, що титул не використовувався виключно у внутрішньоцерковному листуванні. У Кодексі імп. Юстиніана патріарх Єпіфаній (520–535 рр.) називається sanctissimo et beatissimo archiepiscopo huius regiae urbis et oecumenico patriarchae («Найсвятіший і блажніший Архієпископ цього Царського Міста і Вселенський патріарх»). У Новелах також міститься таке ім’я для Константинопольського патріарха: «ἃγιος ἀρχιεπίσκοπος τῆς βασιλίδας ταύτης πόλεως καὶ οἰκουμενικός πατριάρχης» («Святий Архієпископ цього Царського Міста і Вселенський патріарх») [7].

ІІ Історичний контекст

Протягом більшої частини VI ст. Апеннінський півострів був ареною військових конфліктів Візантії, спочатку із західними готами у першій половині століття, а потім із лангобардами. На громадянське населення вплинули наслідки військових дій, зокрема високі податки, з допомогою яких візантійська адміністрація намагалася покрити величезні витрати завоювання Юстиніана [8]. Логофет Олександр, який відповідав за збір податків, заслужено носив прізвисько Ножиці, бо винаходив нові способи збільшення зборів [9]. Крім того, у всій Римській імперії діяв принцип, згідно з яким кожна провінція підтримувалася за рахунок власних доходів і при цьому сплачувала певну суму до імперській скарбниці. Італія, що роздиралася війною, у якої забрали багату зерном Сицилію і поставили під безпосереднє імперське управління, перебувала у важкому фінансовому становищі і ледве могла впоратися з тягарем податкових зобов’язань нової адміністрації [10].

Істотна зміна системи відносин між Римом і Константинополем сталася з набранням чинності «Прагматичною санкцією» імператора Юстиніана від 13 серпня 554 р., внаслідок чого Апеннінський півострів був адміністративно знову приєднаний до Римської імперії (Візантії). Цей закон встановив замість традиційної римської нову імперську адміністративну систему, яку очолює візантійський військовий губернатор, причому зі столицею в Равенні [11]. Corpus iuris civilis, створений між 528–534 роками. у Константинополі, став діяти на Апеннінах [12]. Фактично Італія втратила статус колиски імперії та стала простою візантійською провінцією [13].

Подальші наслідки цього рішення стали очевидні вже у війні з лангобардами, що почалася в 568 р. Візантія, на той час зайнята проблемами на східному кордоні та на Балканах, не могла надати Італії істотної допомоги [14]. З іншого боку, кожна ініціатива папи зі встановлення миру з переважаючою військовою силою лангобардів зустрічала несхвалення в Константинополі та Равенні. Екзарх Равенни підозрював свт. Григорія у зраді інтересів імперії, тоді як візантійський імператор Маврикій в 595 р. називає його «простим» чи «наївним» (simplex) у дипломатичних справах [15]. У той же час Двоєслов, крім регулярної папської діяльності та створення церковних структур на окупованих територіях, повинен був займатися[16] не тільки організацією громадянського життя в збіднілому Римі та околицях (меншою мірою і на території всього Апеннінського півострова)[17], але й військовою організацією, і захистом територій, що не були окуповані [18]. Прийняття папою соціально-політичної влади відповідало реформі адміністративної системи, яку запровадив імператор Юстиніан, через яку Церква отримала більше повноважень та зобов’язань щодо організації громадянського життя [19]. З іншого боку діяльність свт. Григорія була зумовлена зменшенням людської та фінансової присутності Константинополя на Апеннінах [20]. Хоча він залишався вірним ідеї Римської імперії та Першосвятительському престолу до кінця свого життя, з його листування видно, що з часом він стає все більш твердим у переконанні, що Рим поступово перестає бути предметом піклування Візантії. Саме з цього трагічного ракурсу необхідно розглядати всі висловлювання римського папи у суперечці зі свт. Іоаном для того, щоби можна було його правильно оцінити.

ІІІ. Хід суперечки

Відкритий конфлікт з приводу титулу «Вселенський патріарх» розпочався 588 р., коли папа Пелагій II (579–590 рр.) отримав листа від Іоана Константинопольського, в якому патріарх наводить цей титул у своєї підписі. Оскільки лист включав і документи Константинопольського собору, що відбувся в 587 р., очевидно, що титул «Всесвітній патріарх» було приписано Іоану IV соборним консенсусом. Папа Пелагій витлумачив цей крок як неканонічне піднесення влади Константинопольської кафедри. Свт. Григорій, який описує ці події 595 р. у листі до патріархів Євлогія Олександрійського та Анастасія Антиохійського, каже, що папа Пелагій авторитетом наступника апостола Петра оскаржив частину соборної документації та багатьом особам у письмовій формі роз’яснив проблеми використання спірного титулу [21]. Крім того, своєму апокрисіару в Константинополі Пелагій наказав припинити євхаристичне спілкування з патріархом до відмови від цього звання [22].

Такий стан відносин між Римською та Константинопольською кафедрами застав свт. Григорій, коли зійшов на папський престол у вересні 590 р. Хоча святитель не скасував заборони на співслужіння Літургії з Константинопольським патріархом на початку свого понтифікату, у листуванні з патріархом Іоаном він не згадує про проблему вселенського титулу. У Синодальному посланні до патріархів, в якому він офіційно інформує їх про свій вибір і викладає своє сповідання віри, свт. Григорій ставить Константинопольського патріарха на перше місце і тим самим показує, що він поважає першість єпископа Константинополя на Сході, відповідно до 3-го константинопольського, 28-го халкідонського канонів і 131-ї новелі [23]. У свт. Григорія ми не знаходимо явного визнання цих канонів, але слід зазначити його добру волю (щодо титулу «Вселенський») у стосунках з Константинополем [24].

Після цього «перемир’я» між Римською та Константинопольською кафедрами перші ускладнення у відносинах виникли після того, як священик із Халкідону Іоан та ієромонах Афанасій Ісаврійський скористалися правом апеляції [25] до римського папи, бо вони були засуджені місцевим собором у Константинополі як єретики. Зусилля свт. Григорія щодо встановлення істини від початку були ,проігноровані патріархом Іоаном, а після серії листів папи він відповів, що предмет спору йому невідомий [26]. Таку відповідь папа зустрів з великим несхваленням і в 593 р. написав різкий і саркастичний лист Іоану, в якому каже, що якщо патріарху проблеми його власної Церкви невідомі, тоді він, ймовірно, погано виконує своє служіння, і якщо патріарх приховує знання цієї справи, то краще йому покинути свою знамениту посаду (illa tanta abstinentia), ніж дурити брата свого [27]. Слід зазначити, що у листах Григорія бачимо очевидну готовність залишити це Константинополю, але можливе невігластво патріарха у цьому йому завадило[28].

Патріарх Іоан у результаті поступився, й у 595 р. відправив папі соборні документи про двох засуджених кліриків, які після повторного судового розгляду в Римі були виправдані та прийняті у Константинополі [29]. Після цих подій відносини на лінії Рим — Константинополь залишилися тривожними, і здавалося, що дещо забута проблема титулу «Вселенський патріарх» знову спливла на поверхню. Свт. Григорій обурено пише, що у актах процесу проти двох священиків Константинопольський першоієрарх майже кожному рядку тексту називається «Вселенським патріархом» [30].

Друге подія, значиме для контексту суперечки, відбулося місті Салону, де канонічна юрисдикція Риму була оскаржена (Салона тривалий час ставилася до Риму[31]). Після смерті Наталіса, єпископа Салони, виникла суперечка між двома кандидатами: архідияконом Гонорієм, якого підтримував Рим [32], та Максимом, який користувався підтримкою на Сході. Від початку  обрали Гонорія, але далматинські єпископи його не визнали. Натомість, незважаючи на різкий протест свт. Григорія[33], у 594 р. з мовчазної згоди імператора і рівненського екзарха звели на престол Максима [34], тоді як папському легату довелося залишити місто, рятуючи своє життя [35].

Обидві ці події — справа двох кліриків і Салонського єпископа — ймовірно, спричинили відродження конфлікту з приводу звання universalis patriarches. У червні 595 р. Григорій вирішує підтримати протести свого попередника Пелагія II проти використання цього титулу. Він написав серію листів, з яких найбільш важливими для розуміння суперечки є листи, адресовані імператору Маврикію [36], патріархам ― Олександрійському Євлогію та Антіохійському Анастасію [37], константинопольському апокрісіару Сабініану [38] та самому Іоану Константинопольському [39].

Аргументи свт. Григорія, викладені у цих листах, носять, з одного боку, еклезіологічно-канонічний, а з іншого, аскетичний характер. Суттєвою еклезіологічною проблемою для святителя було використання прикметника universalis у сенсі unus/unicus. Двоєслов стверджує, що Константинопольський патріарх, проголошуючи себе універсальним (і, відповідно, єдиним[40]) єпископом, принижує всіх інших ієрархів і не бере до уваги, що Сам Христос є главою Церкви [41]. У полемічному листі до імператора Маврикія, Папа каже, що навіть апостол Петро, якому Господь довірив усю Церкву на зберігання, ніде не називається вселенським апостолом [42]. І навіть Римські єпископи, наступники Петра, яким Халкідонський собор запропонував користуватися цим винятковим титулом, не прийняли його, щоб не було відмовлено іншим єпископам у відповідній честі [43]. Тим більше немає права присвоювати звання universalis patriarches той, кому воно ніколи не пропонувалося [44].

У листі, адресованому імператору, папа вміло пов’язує земне благополуччя царства з єдністю і правильним порядком у Церкві [45] і в ретельно підібраних словах вимагає, щоб Маврикій використовував свою владу проти тих, хто не визнає канонів і Христових заповідей. Викорінюючи беззаконня та спокуси з Церкви, імператор забезпечує довголіття свого правління [46]. Папа, однак, не отримав підтримки своїх поглядів від Маврикія, незважаючи на постійно повторюване твердження, що патріарх Іоан вносить заворушення та роз’єднаність до Церкви [47].

Аскетичні аргументи у суперечці свт. Григорій наводить переважно у листах до східних патріархів. Проблему конфлікту з приводу титулу папа розглядає передусім з погляду гордого піднесення Константинопольського патріарха над іншими єпископами [48]. Це діалектичне ставлення смирення і гордості у Григорія актуальне не тільки в етичної площині, але має й еклезіологічні наслідки. Смиренність у теології Григорія — це не тільки одна з чеснот, а й невід’ємна риса Церкви як corpus Christi (Тіла Христова), а гордість, навпаки, характеризує corpus diaboli (тіло сатани) [49]. Доброчесність смирення характеризує істинних пастирів Церкви Христової і сприяє єдності Церкви, принижується прийняттям гордовитого титулу [50]. Різкість папської критики стає очевидною лише з цієї онтологічно-еклезіологічної точки зору. Хоча свт. Григорій часто називає апостола Петра «apostolorum princeps, primus pastor apostolorum»[51], служіння Петра походить з діалектичного зв’язку авторитет — смиренність. Саме особиста смиренність є противагою, яка веде (першо) апостольське служіння до досконалості та утримує від порушення принципу колегіальності.

Спроба святителя мобілізувати[52] церковних лідерів до створення єдиного фронту проти Константинополя не принесла плодів. Антіохійський патріарх у своїй відповіді вказує на незначність усієї дискусії, яка дає привід для створення смут у Церкві [53]. Цілком ймовірно, що з тієї ж точки зору все питання розглядав Олександрійський патріарх — і тому взагалі не відповів на перше послання папи [54]. За наполяганням Григорія та вказівкою на особливі відносини Риму та Олександрії, відповідно до відношення апостолів Петра і Марка як вчителя та учня[55], Євлогій Олександрійський відповів на лист, називаючи Григорія «Вселенським папою»[56]. Тим самим він опосередковано вказує, що титул «всесвітній» не призначений виключно для Константинопольського патріарха і явно не має тієї ваги, яку йому приписує Григорій.

Реакція чи, краще сказати, відсутність реакції на папську ініціативу свідчить, що ключовий аргумент свт. Григорія в листі патріарху Іоану про те, що вся Церква обурена титулом «Всесвітній патріарх», все ж є необґрунтованим [57]. У цьому листі папа наголошує на важливості смирення як основи однодумності єпископатів та єдності Церкви Христової [58]. Безліч біблійних аргументів він підкріплює порівняння звання «Вселенський патріарх» з гордістю (причому сатанинською), вказуючи на те, що патріарх цим титулом підносить себе над побратимами-єпископами. Через критику цієї еклезіологічної настанови Двоєслов викладає свою віру в те, що всі апостоли та єпископи є членами Тіла Христового, а Христос єдиний є Главою всіх [59]. Особливий наголос цього звернення до патріарха надає есхатологічна тематика. Він згадує про очікуване пришестя антихриста і Страшний суд Господній і розглядає їх у ракурсі історичних реалій кінця VI ст. Григорій пише, що безліч священиків схиляються перед царем гордості — антихристом, а не перед царем смирення — Христом [60]. З надзвичайно різкою інтонацією наприкінці листа Григорій закликає патріарха поставити питання, як він відповість Христу на Страшному суді, оскільки називає себе «спільним отцем» (generalis pater). Папа попереджає, що Сам Господь подбає про те, щоб горді смути не турбували Церкву, якщо Іоан не перегляне подальше використання спірного звання «Вселенський патріарх»[61]. Запевнення Григорія у цьому, що його звернення було викликано не ворожістю до патріарху, а, навпаки, любов’ю щодо нього і турботою про нього, навряд могло пом’якшити загалом підкреслено різкий тон листа [62].

Зміна патріарха на константинопольській кафедрі 595 р. не виправила ситуацію. Попри протести свт. Григорія[63] новий патріарх Кіріак продовжив використати цей титул, тоді як папа марно намагався подати східним патріархам свій погляд на конфлікт [64]. В останні роки свого понтифікату Двоєслов, схоже, усвідомлював, що веде програну битву, так що ще раз, у липні 603 р., безуспішно намагався спонукати Кіріака Константинопольського відмовитися від титулу з метою відновлення миру в Церкві [65]. Рік по тому, 12 березня 604 р. папа помер, а дискусія продовжилася до того часу, поки його наступники самі не додали епітет «Вселенський» до свого титулу [66].

IV. Систематичний розгляд суперечки

Ми повертаємось до питання про мотиви свт. Григорія у цьому конфлікті. Наполегливість Двоєслова та незвичайна енергія, з якою він вів дискусію, вказують на те, що спірний титул для нього не був лише церемоніальною проблемою, догматичною та канонічною.

Конфлікт із приводу титулу «Вселенський патріарх» інтерпретувався дослідниками по-різному. Згідно з одним із дослідницьких напрямів, причиною спору було лише термінологічне непорозуміння [67], оскільки суть конфлікту стосується титулу οἰκουμενικός πατριάρχης, тобто patriarches universalis. Вже з першого погляду очевидна невідповідність: термін universalis не відповідає грецькому прикметнику οἰκουμενικός. Цілком можливо, що нерозуміння і, отже, конфлікту сприяло те, що у Новелах Юстиніана прикметник οἰκουμενικός перекладається як universalis. Укладачі Кодексу Юстиніана були обережнішими і οἰκουμενικός не перекладали, а тільки транскрибували (oecumenicus) [68].

З полеміки випливає, що Григорій розумів οἰκουμενικός як universalis у сенсі unus/unicus, потім він вказував Константинопольському патріарху. Відповідно до цього розуміння титулу патріарх підносить себе як єдиного (універсального) єпископа, тобто претендує на всесвітню юрисдикцію. У зв’язку з цим Демакопулос правильно зауважує, що титул «Вселенський патріарх» спочатку асоціюється з «Вселенським собором». Оскільки Вселенські собори вважалися останніми інстанціями при прийнятті догматичних та канонічних рішень, використання звання οἰκουμενικός πατριάρχης могло розумітися як прагнення зміцнення авторитету та юрисдикційних компетенцій Константинопольського патріарха [69]. На підставі корпусу Григорія не можна з упевненістю стверджувати, що його позиція щодо спірного звання заснована на цій асоціації. Однак показово, що Григорій для терміну «вселенський» використовує латинське слово universalis.

Пошук аргументів на користь тези про лінгвістичні непорозуміння (οἰκουμενικός/universalis) у літературі йде у бік констатації слабкого знання грецької мови Григорієм[70]. Хоча і можна справедливо стверджувати, що Двоєслов, син знатної римської сім’ї, вихований у латинській культурі? що здобув освіту на творах латинських святих отців, мав лише обмежене знання грецької мови, все-таки було б перебільшенням обґрунтовувати всю суперечку тільки цим. Розуміння терміну οἰκουμενικός у цьому випадку слід розглядати в історичному контексті VI ст. Згідно з раніше проаналізованими подіями між Римом і Константинополем, сприйняття Григорієм цього терміна, ймовірно, не було позитивним, навпаки, в його очах слово οἰκουμενικός явно було спробою зробити авторитет Константинопольського патріарха вселенським.

Теза про взаємне нерозуміння як причину конфлікту скоріше може належати до богословсько-семантичного змісту терміну οἰκουμενικός. Припущення, з якого виходять деякі дослідники, полягає в тому, що Григорій не знав про багатозначність чи генезу значення цього терміну на Сході [71]. Титул «Вселенський патріарх» не означав претензій на загальне юрисдикційне право, лише високу посаду у межах одного патріархату[72]. Отже, термін οἰκουμενικός міг бути в принципі приписаний кожному патріарху як тому, хто має найбільшу юрисдикційну владу у своєму патріархаті. Таке розуміння узгоджується зі 123-ю новелою. Якщо св. Іоан Постник у такому розумінні розглядав термін і свій титул, тоді очевидна причина його небажання визнавати за Римською кафедрою право апеляції у разі суду над двома константинопольськими кліриками [73]. Цей спосіб розуміння титулу οἰκουμενικός πατριάρχης цілком відповідає і реакції патріархів Олександрії та Антіохії на листи Григорія [74]. На підтримку цієї тези також говорить те, що патріарх Олександрійський називає самого Григорія «Вселенським папою», очевидно, не бачив при цьому жодної суперечності в одночасному зверненні до Константинопольського патріарха подібним титулом [75]. Виходячи з цього припущення, можна стверджувати, що Антіохійський патріарх справедливо застерігає папу від безцільності всієї суперечки [76].

Проте реакція Григорія цей конфлікт не зовсім безпредметна, якщо титулом «Вселенський патріарх» підкреслюється прагнення загальної юрисдикції. Ця теза часто зустрічається у більш старій (особливо західній) літературі. Про те, що цей титул справді міг призвести до таких наслідків, можна побічно укласти на підставі того, що Діоскор Олександрійський приписав його заради першості на Сході [77]. У такому сенсі цю тезу можна пов’язати з баченням імперії Юстиніаном як єдиного цілого, встановленого Богом, з імператором на чолі, який керує та регулює людські справи та стосунки та дозволяє духовенству служити Божественним речам [78]. Модель симфонії Церкви і держави працює простіше, якщо на додаток до імператора як світського правителя стоїть єдиний «Вселенський патріарх», який представляє всю Церкву і на кого, в крайньому випадку, можна вплинути. інтерпретувати як спробу зміцнити авторитет Константинопольської кафедри З такої перспективи можна розглянути всю складну історію відносин Риму та Константинополя з початку VI ст. Таким чином, вся дискусія про титул була б перенесена з теологічного на політичний ґрунт. І якщо і сам папа Григорій виходив з цього становища, то виникає питання, чому він у своєму протесті згадує лише богословські аргументи, при цьому повністю ігноруючи абсолютно гіпотетичний політичний аспект всього епізоду [79]? Підтвердження цієї тези можна знайти в пізнішій історії Візантії. Реакція свт. Григорія в цій ситуації здається виправданою, оскільки в ній ставляться під сумнів традиційні привілеї Римської кафедри, а також інші єпископи частково переходять у підлегле становище щодо Вселенського патріарха.

V. Висновки

Підсумовуючи вищесказане, ми робимо висновок, що причину конфлікту навколо титулу «Вселенський патріарх» треба шукати у поєднанні кількох факторів. Ключовим елементом, що визначає сам зміст конфлікту, а також передісторію мотивації Григорія, є його розуміння терміна οἰκουμενικός. При розгляді дискурсу напрошується висновок про неповне розуміння спірного титулу римськими папами. У цьому відношенні можна вказати на термінологічну неточність у перекладі οἰκουμενικός = universalis, яка (серед іншого), ймовірно, спонукала папу побачити в титулі зухвале самопроголошене Константинопольського патріарха як єдиного та універсального (вселенського) єпископа, якому підкоряються всі інші єпископи.

Обговорюючи розуміння татом звання οἰκουμενικός πατριάρχης, Мейєндорф констатує: «Світ. Григорій у листах, адресованих особисто Іоану Постнику, царю Маврикію та імператриці Костянтині, демонструє разюче нерозуміння значення титулу» [80]. Ключовим аргументом на користь нерозуміння Григорієм істинного сенсу титулу є сприйняття конфлікту патріархами Олександрії та Антіохії. Виходячи з їхніх поглядів, можна стверджувати, що вселенський титул не мав сенсу, який приписували йому папа та його попередники. Він припускав певну владу в межах одного патріархату, тобто «населеної землі» (οἰκουμένη) [81]. На підставі кореспонденції, що зберіглася, складається враження, що для папи таке значення звання οἰκουμενικός πατριάρχης було зовсім чуже. Він розумів проблемний титул як неканонічне піднесення та універсалізацію Константинопольської єпископальної кафедри на шкоду всім іншим єпископам Церкви.

У викладі еклезіологічного виміру спору свт. Григорій не ставить на перший план те, що спірний титул є нападом на традиційні привілеї Римської кафедри, тобто на першість наступників апостола Петра. Папа в одному листі підтверджує, що Константинопольський патріархат не ставить під сумнів першість Римської Церкви [82]. У всьому корпусі святителя тільки в листах з другої частини конфлікту зустрічається більш ясний виклад його богослов’я першості [83], яке було погано витлумачено деякими дослідниками і поміщене в контекст середньовічного вчення про папство, яке пізніше досягло кульмінації в богослов’і Бонавентури. Хоча для Двоєслова першість Риму, заснована на апостольстві, є незаперечним фактом[84], він насамперед підкреслює принцип колегіальності між єпископами та еклезіологію єдності, згідно з якою всі єпископи є членами Тіла, а главою — Христос [85].

При пошуку причини протесту Григорія проти звання οἰκουμενικός πατριάρχης необхідно уникнути анахронізмів, які можуть привести до висновку, що Григорій у цьому випадку прагнув звільнення Церкви від візантійського впливу [86]. Також було б неправильно розглядати всю суперечку виключно з перспективи пізнішої фактичної переваги Константинопольської кафедри на Сході [87]. Проблематика суперечки не обмежується лише одним виміром, політичним чи богословським. Розглядати суперечку лише як боротьбу влади (Machtkonflikt) було б спрощенням[88]. З іншого боку, важко довести повністю ігноруючи контекст суперечки теза Маркуса про те, що причина суперечки не лежить у боротьбі між Римською та Константинопольською кафедрами, а виключно у «антихристиянській гордості одного конкретного єпископа» [89].

Безперечно, що суть суперечки становлять богословська та еклезіологічна проблематика, бо весь протест свт. Григорія по суті ґрунтується на еклезіологічних аргументах. А інтерпретація виключно з політичного ракурсу не може не переступити межі довільного тлумачення. На основі аналізу всіх елементів суперечки, а також поведінки дійових осіб ми приходимо до висновку, що папа не розумів титулу «Вселенський патріарх» так, як це робили східні патріархи. Історичний контекст VI ст., безумовно, зміцнив святителя у переконанні, що Константинополь бажає перенести своє панування у світському, державному житті на еклезіологічній план. Ціла низка подій – ставлення до оборони від лангобардів, суперечки з екзархом і митрополитом Равенни, питання юрисдикції в Ілліриці – вказували на те, що Римська кафедра втрачає вплив на церковну та світську політику в Константинополі [90]. У цьому контексті посилення використання титулу οἰκουμενικός πατριάρχης, ймовірно, здалося папам самопіднесенням кафедри, яка, на їхню думку, спирається не на апостольський, а на імперський фундамент.

Церковні відносини між Римом та Константинополем відбивали світські зв’язки між старою та новою столицями імперії. Колишні плани Юстиніана щодо відновлення великої держави за часів Двоєслова могли здаватися лише ілюзією. Наприкінці VI чи на початку VII ст. більша частина Апеннінського півострова знаходилася під контролем лангобардів. Реальною владою візантійські імператори могли похвалитися лише у прибережних районах, у Равенні та півдні Італії. У самому Римі та в його околицях папи поступово забирали до рук всі важелі влади. Послідовне ослаблення зав’язків із Візантією[91] збіглося зі зміцненням папських зав’язків із західними королівствами. За допомогою місіонерської та просвітницької діяльності, спрямованої на англосаксів та франків, свт. Григорій відкрив для Західної Церкви нову сферу діяльності [92]. Незважаючи на те, що було б неправильно в місіонерській діяльності Григорія шукати принципи якоїсь прагматичної папської церковної політики, курс на німецькі племена можна також розглядати як відхід від діяльності Церкви виключно у соціально-культурному просторі Середземномор’я [93].

Розбіжність у відносинах між Римом і Константинополем, тобто між латинським Заходом та візантійським Сходом, стає у VII ст. все більш значущим. Окремі періоди «відродження» відносин [94] було неможливо приховати істотне віддалення двох центрів християнської ойкумени. Фінансово майже незалежне папство перестало бути активним учасником доктринальних конфліктів (з монофелітством, іконоборством) і вступало у культурний та політичний діалог із західнонімецькими королями. З іншого боку, Візантійська імперія, що зіткнулася з персидськими війнами, направила свої ресурси та інтереси на Схід і, згідно баченню Мейєндорфа, «відвернулася від свого культурного римського минулого» [95]. Доктринальні непорозуміння та богословські протистояння розкривали, між іншим, соціальне, культурне та мовне підґрунтя цього віддалення [96]. Радикальна зміна на лінії Рим-Константинополь відбулася в 753 р., коли папа Стефан III, зіткнувшись з відмовою у військовій допомозі проти лангобардів з боку іконоборчих імператорів Лева III (717-741 рр.) і Костянтина V (741-763 рр.), заручився підтримкою Каролінгської монархії і уклав союз з франкським королем Піпіном III (751-768 рр..), Поставивши Рим під його захист і тим самим зміцнивши незалежність по відношенню до Візантії [97].

Бібліографія

Baasten M. Pride according to Gregory the Great. A study of the Moralia. Lewinston, 1986.

Benkart P. Die Missionsidee Gregors des Großen in Theorie und Praxis. Eine religionsgeschichtliche Untersuchung zur Christianisierung der Germanen. Leipzig, 1946.

Beck H. G. Kirche und theologische Literatur im Byzantinischen Reich. München, 1959.

Brown P. Introduction: Christendom, c. 600 // The Cambridge History of Christianity. Vol. 3. Early Medieval Christianities, c. 600 — c. 1100 / Ed.: T. F. X. Noble, J. M. H. Smith. Cambridge, 2008.

Caspar E. Geschichte des Papsttums. Tübingen, 1933. Bd. 2.

Daley B. E. Position and Patronage in the Early Church // Journal of Theological Studies. 1993. Vol. 44. P. 538–539.

Demacopoulos G. E. Gregory the Great and the Sixth-century Dispute over the Ecumenical Title // Theological Studies. 2009. Vol. 70. P. 600 – 621.

Demandt A. Die Spätantike. Römische Geschichte von Diocletian bis Justinian 284–565 n. Chr. München, 1989.

Dudden F. H. Gregory the Great. His place in History and Thought. London, 1905.

Ekonomou A. J. Cum Illi Graeci Sint, Nos Latini. Rome and the East in the Time of Gregory the Great // Byzantine Rome and the Greek Popes. Eastern Influences on Rome and the Papacy from Gregory the Great to Zacharias, A. D. 590–752. Lanham, 2007.

Fiedrowicz M. Das Kirchenverständnis Gregors des Großen. Eine Untersuchung seiner exegetischen und homiletischen Werke. Freiburg; Basel; Wien, 1995.

Goez W. Grundzüge der Geschichte Italiens in Mittelalter und Renaissance. Darmstadt, 1975.

Haldon J. Das Byzantinische Reich. Geschichte und Kultur eines Jahrhunderts. Düsseldorf; Zürich, 2002.

Herrschaft und die Kirche, Beiträge zur Entstehung und Wirkungsweise episkopaler und monastischer Organisationsformen / Ed.: F. Prinz . Stuttgart, 1988.

Jenal G. Gregor der Große und die Stadt Rom (590–604) // Monographien zur Geschichte des Mittelalters. Bd. 33.

Kessler S. Ch. Gregor der Große als Exeget. Eine theologische Interpretation der Ezechielhomilien. Innsbruck; Wien, 1995. S. 158–160. (Innsbrucker theologische Studien; 43).

Kessler S. Ch. Papa universalis — patriarches oikumenikos. Theologische Implikationen zum Thema der Einheit und Katholizität der Kirche im Titelstreit zwischen Gregor dem Großen und Johannes dem Faster // Einheit und Katholizität der Kirche / T. Hainthaler, F. Mali, G. Emmenegger. Innsbruck; Wien 2007.

Kolbaba Т. М. Latin and Greek Christians // The Cambridge History of Christianity. Volume 3. Early Medieval Christianities, c. 600 — c. 1100 / Ed.: T. F. X. Noble, J. M. H. Smith. Cambridge , 2008.

Мајендорф Џ. Империјално јединство и хришћанске деобе. Црква од 450. до 680. године. Крагујевац, 1997.

Мајендорф Џ. Византијско богословље. Историјски токови и догматске теме. Крагујевац , 2008.

Markus R. A. Gregory the Great and his world.Cambridge, 1997.

Modesto Ј. Gregor der Große. Nachfolger Petri und Universalprimat. St. Ottilien, 1989.

Modesto J. Papst Gregor der Große. Eine ökumenische Integrationsfigur // Catholica. 1990. T. 44. S. 284–307.

Müller B. Führung im Denken und Handeln Gregors des Großen. Tübingen, 2009.

Ostrogorsky G. Byzantinische Geschichte 324–1453. München, 1965.

Petersen J. Did Gregory the Great Know Greek? // Orthodox Churches and the West / Ed.: D. Baker. Oxford, 1976. P. 121–134.

Petersen J. „Homo omnino Latinus”? The Theological and Cultural Background of Pope Gregory the Great // Speculum. 1987. Vol.62/63. P. 529–551.

Pietri L. Gregor der Große und das wachsende Ansehen des Apostolischen Stuhls; Eine Untersuchung anhand seiner Briefe // Die Geschichte des Christentums. Der lateinische Westen und der byzantinische Osten (431–642). Freiburg; Basel; Wien, 2001.

Pohl W. Die Völkerwanderung. Stuttgart; Berlin; Köln, 2002. S. 146.

Reinhardt V. Geschichte Italiens von der Spätantike bis zur Gegenwart. München, 2003.

Richards J. Gregor der Große, Sein Leben — seine Zeit. Graz; Wien; Köln, 1983.

Riche P. Education et culture dans l’occident barbare, VI^e-VIII^e siècle. Paris, 1973.

Seppelt F. X. Die Entfaltung der päpstlichen Machtstellung im frühen Mittelalter; Von Gregor dem Großen bis zur Mitte des elften Jahrhunderts. München, 1955.

Schumann R. Geschichte Italiens. Stuttgart u. a., 1983.

Siedlmayer M. Geschichte Italiens. Stuttgart, 1989.

Tuilier A. Grégoire le Grand et le titre de patriarche oecuménique // Grégoire le Grand. Chantilly, Centre culturel Les Fontaines, 15–19 sept. 1982 (Colloques internationaux du Centre national de la recherche scientifique / Ed.: J. Fontaine, R. Gillet, S. Pellistrandi. Paris, 1986. P. 69–82.

Wyrwa D. Leo I., der Große // Lexikon der antiken christlichen Literatur / S. Döpp, W. Geerlings. Freiburg; Basel; Wien 1998. S. 447.

Посилання

1. Див. Gregorius Magnus. Epistulae (далее — Еp.) V. 44 // Corpus Christianorum. Series Latina. Т. 140. P. 331: «Quis, rogo, in hoc tam perverso vocabulo nisi ille ad imitandum proponitur, qui, despectis angelorum legionibus secum socialiter constitutis, ad culmen conatus est singularitatis erumpere, ut et nulli subesse et solus omnibus praeesse videretur?». Див. також: Ep. V 39.

2. Опис суперечки насамперед з погляду Григорія методологічно виправдано, оскільки, відповідно до поточного стану джерел, тато визначав динаміку та зміст дискусії навколо спірного титулу.

3. Ep. I 4. Пресвітер Фотій у житії патріарха Іоанна (602 р.) визначає випадок зцілення через заступництво патріарха. Див: Photinos. De vita sancta memoria Joannis Jejunatoris, qui fuit episcopus eiusdem urbis // Sacrorum conciliorum noua et amplissima collection, edition nouissima / J. D. Mansi. T. 13. Col. 80D-85C.

4 Wyrwa D. Leo I., der Große // Lexikon der antiken christlichen Literatur / S. Döpp, W. Geerlings. Freiburg; Basel; Wien 1998. S. 447.

5. Ep. V 37.

6. Demacopoulos G. E. Gregory the Great and the Sixth-century Dispute over the Ecumenical Title // Theological Studies. 2009. Vol. 70. P. 602.

7. Ibid. P. 602–603.

8. Ostrogorsky G. Byzantinische Geschichte 324–1453. München, 1965. S. 49; Goez W. Grundzüge der Geschichte Italiens in Mittelalter und Renaissance. Darmstadt, 1975. S. 29; Demandt A. Die Spätantike. Römische Geschichte von Diocletian bis Justinian 284–565 n. Chr. München, 1989.

9. Pohl W. Die Völkerwanderung. Stuttgart; Berlin; Köln, 2002. S. 146.

10. Siedlmayer M. Geschichte Italiens. Stuttgart, 1989. S. 44; Goez W. Op. cit. S. 31–32; Haldon J. Das Byzantinische Reich. Geschichte und Kultur eines Jahrhunderts. Düsseldorf; Zürich, 2002. S. 30.

11. Військовий губернатор отримав титул «екзарха ». Див.: Richards J. Gregor der Große, Sein Leben — seine Zeit. Graz; Wien; Köln, 1983. S. 14.

12. Schumann R. Geschichte Italiens. Stuttgart u. a., 1983. S. 17.

13. Reinhardt V. Geschichte Italiens von der Spätantike bis zur Gegenwart. München, 2003. S. 13: «Яке значення мав Рим в очах візантійських імператорів, мабуть, найкраще ілюструє той факт, що сам Юстиніан, останній імператор, який говорив латиною, для якого відновлення імперії було найвищою метою, ніколи не відвідав її».

14. З листування папи ясно випливає, що йому самому було очевидно, якою мірою війна на Апеннінському півострові матеріально виснажує імперію. Див: Ep. V 38; Ep. V 39.

15. Ep. V 36: «Ego igitur, qui in serenissimis dominorum iussionibus ab Ariulfi astutia deceptus, non adiuncta prudentia, simplex denuntior, constat procul dubio quia fatuus appellor, quod ita esse ego quoque ipse confiteor. Nam si hoc uestra pietas taceat, causae clamat. Ego enim si fatuus non fuissem, ad ista toleranda, quaeque inter Langobardorum gladios hoc in loco patior, minime uenissem».

16. Ep. VII 23: «De medietate uero ancillis Dei, quas uos Graeca lingua monastrias dicitis, lectisternia emere disposui, quia in lectis suis graui nuditate in huius hiemis uehementissimo frigore laborant, quae in hac urbe multae sunt. Nam iuxta notitiam qua dispensantur tria milia repperiuntur. Et quidem de sancti Petri apostolorum principis rebus octoginta annuas libras accipiunt».

17. Richards J. Op. cit. S. 95–96; Див.: Ep. XII 6; I 23; I 44; I 65; II 3; V 35; II 38; IX 109; X, 12; I 37; I 57. Папа часто указывал, что занимается светскими делами неохотно и по необходимости. Див.: Ep. VII 5: «Quisquis enim est in loco regiminis, aliquando necesse est habeat etiam terrena cogitare et exteriorum quoque curam gerere, ut grex commissus ualeat ad ea quae sibi sunt explenda subsistere. Sed magnopere semper prouidendum est ne haec eadem cura modum transeat, ut, cum ad cor licenter admittitur, nimis excrescere non permittatur». Див. также: Gregorius Magnus. Homiliae in Hiezechielem prophetam. I 11, 6.

18. Ep. II 4; Див.: Ep. V 39: «Et tamen haec ecclesia, quae uno eodemque tempore clericis, monasteriis, pauperibus, populo atque insuper Longobardi tam multa indesinenter expendit…»; Pietri L. Gregor der Große und das wachsende Ansehen des Apostolischen Stuhls; Eine Untersuchung anhand seiner Briefe // Die Geschichte des Christentums. Der lateinische Westen und der byzantinische Osten (431–642). Freiburg; Basel; Wien, 2001. S. 903. Свт. Григорий занимался и организацией обороны Корсики, Сардинии и Кампании. Див.: Ep. VII 3; VIII 19; IX 11. Див. также: Richards J. Op. cit. S. 93: «Es soll hier darauf hingewiesen werden, dass Gregor bei der Aushandlung von Verträgen und Wafenstillständen, bei der Besoldung der Truppen, bei der Leitung der militärischen Aktionen von Reichsgenerälen, sogar bei der Ernennung einstweiliger Befehlshaber für die bedrohten Außenposten».

19. Див.: Jenal G. Gregor der Große und die Stadt Rom (590–604) // Monographien zur Geschichte des Mittelalters. Bd. 33; Herrschaft und die Kirche, Beiträge zur Entstehung und Wirkungsweise episkopaler und monastischer Organisationsformen / Ed.: F. Prinz. Stuttgart, 1988. S. 109–145; Brown P. Introduction: Christendom, c. 600 // The Cambridge History of Christianity. Vol. 3. Early Medieval Christianities, c. 600 — c. 1100 / Ed.: T. F. X. Noble, J. M. H. Smith. Cambridge, 2008. P. 8–9: «It is important to remember that the crushing load of administrative duties which Gregory the Great took over when he became pope in Rome (between 590 and 604) was in no ways unusual. It did not reflect any sudden crisis by which the pope was forced to rescue ancient Rome, by subjecting the city to the spiritual power. Still less did Gregory’s care for Rome reflect a wish to become independent of the empire. It was simply ‘business as usual’ for a bishop in the empire of Justinian and his successors». Див. также: Gregorius Magnus. In Euang. I 1, 1 (Fontes Christiani; 28/1): «Ecce iam pene nulla est seculi actio, quam non sacerdotes administrent».

20. Seppelt F. X. Die Entfaltung der päpstlichen Machtstellung im frühen Mittelalter; Von Gregor dem Großen bis zur Mitte des elften Jahrhunderts. München, 1955. S. 16.

21. Ep. V 41: «Ante hoc siquide annos octo sanctae memoriae decessoris mei Pelagii tempore frater et coepiscopus noster Iohannes in Constantinopolitana urbe, ex causa alia occasionem quaerens, synodum fecit, in qua se universalem appellare conatus est. Quod mox isdem decessor meus agnovit, directis epistolis ex auctoritate sancti Petri apostoli eiusdem synodi acta cassavit».

22. Ep. V 41; V 44; Demacopoulos G. E. Op. cit. P. 603.

23. Ep. I 24: «Gregorius Iohanni Constantinopolitano, Eulogio Alexandrino, Gregorio Antiocheno, Iohanni Hierosolimitano, et Anastasio ex patriarcha Antiochiae a paribus…».

24. Richards J. Op. cit. S. 225.

25. Саме право апеляції, встановлене на місцевому Соборі в Сардику в 343 р., завжди було каменем спотикання у відносинах Риму та східних патріархатів. У 123-й новелі Юстиніана від травня 546 р. стверджується, що остаточною судовою інстанцією для кліриків є їхній рідний патріархат. Право на звернення до Римського єпископа тут не згадується. Див: Demacopoulos G. E. Op. cit. P. 604.

26. Ep. III 52: «De causa enim reuerentissimi uiri Iohannis presbyteri scripseram, atque de questionibus monachorum Isauriae, quorum unus, et in sacerdotio positus, in ecclesia uestra fustibus caesus est. Et rescripsit mihi, sicut ex nomine epistule agnosco, sanctissima fraternitas tua, quia nescires, de qua causa scriberem».

27. Ep. II 52: «Ad quod rescriptum uehementer obstipui, mecum tacitus uoluens: si uerum dicit, quid esse deterius posset, quam ut agantur talia contra seruos Dei, et ipse nesciat qui praesto est? Quae enim potest esse pastoris excusatio, si lupus oues comedit, es pastor nescit? Si autem sciuit sancititas uestra et de qua causa scripserim, et quid uel contra Iohannem presbyterum, uel contra Athanasium Isauriae monachum atque presbyterum gestum sit, et mihi scripsit: nescio, contra hoc ego quid respondeam, quando per scripturam suam Veritas dicit: Os quod mentitur occidit animam. Requiro, frater sanctissime, illa tanta abstinentia ad hoc peruenit, ut fratri suo ea que nouit gesta negando uelit abscondere? Numquid non melius fuerat in illo ore carnes ad uescendum ingredi, quam de eo falsum sermonem ad illudendum proximum exire? … Sed absit hoc, ne ego de sanctissimo corde uestro tale aliquid credam».

28. У ухваленні остаточних висновків щодо цього обговорення необхідна обережність, оскільки листи патріарха Іоана не збереглися.

29. Ep. VI 14–17.

30. Ep. V 45: «Ad hoc enim peruenit ut sub occasione presbyteri Iohannis gesta hic transmitteret, in qua se paene per omnem uersum ycomenicon patriarcham nomineret. Sed spero in omnipotentem Deum quia hypocrisin illus superna maiestas soluit».

31. Щодо проблематиці канонічної юрисдикції над Салоном див.: Daley B. E. Position and Patronage in the Early Church // Journal of Theological Studies. 1993. Vol. 44. P. 538-539.

32. Ep. III 46.

33. Ep. IV 16: «Quibus ex beati Petri principis apostolorum auctoritate praecipimus ut nulli penitus extra consensum permissionemque nostram, quantum ad episcopatus ordinationem pertinet, in Salonitana ciuitate ipsa aliter quam diximus ordinare».

34. Ep. IV 20; V 6.

35. Ep. V 6.

36. Ep. V 37.

37. Ep. V 41.

38. Ep. V 45.

39. Ep. V 44.

40. Ep. V 39: «Triste tamen ualde est, ut patienter feratur quatenus, despectis omnibus, praedictus frater et coepiscopus meus solus conetur appellari episcopus».

41. Ep. V 41.

42. Ep. V 37: «Ecce claues regni coelestis accepit, potestas ei ligandi ac soluendi tribuitur, cura ei totius ecclesiae et principatus committitur, et tamen uniuersalis apostolus non uocatur: et uir sanctissimus consacerdos meus Iohannes uocari uniuersalis episcopus conatur. Exclamare compellor ac dicere: O tempora, o mores».

43. Ep. V 44: «Numquidnam non, sicut uestra fraternitas nouit, per uenerandum Chalcedonense concilium huius apostolicae sedis antistites, cui Deo disponente deseruio, uniuersales oblato honore uocati sunt? Sed tamen nullus unquam tali uocabulo appellari uoluit, nullus sibi hoc temerarium nomen arripuit, ne, si sibi in pontificatus gradu gloriam singularitatis arriperet, hanc omnibus fratribus denegasse uideretur»; Ep. V 41: «Si unus patriarcha uniuersalis dicitur, patriarcharum nomen caeteris derogatur».

44. Ep. V 37: «Certe pro beati Petri apostolorum principis honore per uenerandam Chalcedonensem synodum Romano pontifici oblatum est. Sed nullus eorum unquam hoc singularitatis nomine uti consensit, ne, dum priuatum aliquid daretur uni, honore debito sacerdotes priuarentur uniuersi. Quid est ergo quod nos huius uocabuli gloriam, et oblatam, non quaerimus et alter sibi hanc arripere, at non oblatam, praesumit?» Див. также: Ep. V 41.

45. Ep. V 37: «Piissimus atque a Deo constitutus noster inter caeteras augustorum ponderum curas, conseruande quoque sacerdotali charitati rectitudine studii spiritalis inuigilat, uidelicet pie ueraciterque considerans neminem recte posse terrena regere, nisi nouerit diuina tractare, pacemque reipublicae ex universalis ecclesiae pace pendere».

46. Ep. V 37: «Quia uero non causa mea, sed Dei est, et quia non solus ego, sed tota turbatur ecclesia, quia piae leges, quia uenerandae synodi, quia ipsa etiam domini nostri Iesu Christi mandata superbi atque pompatici cuiusdam sermonis inuentione turbantur, piissimus dominus locum secet uulneris atque resistentem aegrum augustae uinculis auctoritatis astringat. Dum enim ista reprimitis, rempublicam subleuatis, et dum talia reciditis, de regni uestri prolixitate tractatis».

47. Ep. V 37: «Numquid ego hac in re, piisime domine, causam propriam defendo? Numquid specialem iniuriam uindico? Causam omnipotentis Dei, causam uniuersalis ecclesiae». Див. также: Ep. V 39.

48. Ep. V 41. О понимании гордыни Двоесловом Див.: Baasten M. Pride according to Gregory the Great. A study of the Moralia. Lewinston, 1986.

49. Про це див: Fiedrowicz M. Das Kirchenverständnis Gregors des Großen. Eine Untersuchung seiner exegetischen und homiletischen Werke. Freiburg; Basel; Wien, 1995. S. 193-201, 263-265.

50. Ep. V 41.

51. Про розуміння першості Григорієм див.: Modesto Ј. Gregor der Große. Nachfolger Petri und Universalprimat. St. Ottilien, 1989.

52. Енергійність підходу тата до проблеми стає очевидною у наступному тексті: Ep. V 41: «Oportet ergo at constanter ac sine praeiudicio seruetis, sicut accepistis, ecclesias et nihil sibi in uobis haec tentatione diabolicae usurpationis ascribat. State fortes, state securi, scripta cum uniuersalis nominis falsitate nec dare unquam nec suscipere praesumatis. Omnes episcopos curae uestrae subiectos ab huius adulationis inquinatione prohibete, u uniuersa uos ecclesia patriarchas no solum у bonis operibus sed etiam in ueritatis auctoritate cognoscat. Si qua autem forsan aduersa subsequuntur, unanimiter persistentes etiam moriendo debemus ostendere quia in damno generalitatis nostrum specialiter aliquid non amamus».

53. Ep. VII 24.

54. Ep. VI 61.

55. Ep. VI 61.

56. Ep. VIII 29: «Nam dixi nec mihi uos nec cuiquam alteri tale aliquid scribere debere, et ecce in praefatione epistolae, quam ad me ipsum qui prohibui direxistis, superbae appellationis uerbum, uniuersalem me papam dicentes, imprimere curastis. Quod, peto, dulcissima mihi sanctitas uestra ultra non faciat, quia uobis subtrahitur quod alteri plus, quam ratio exigit praebetur».

57. Ep. V 44: «Sed quo ausu quoue tumore nescio, nouum sibi conata est nomen arripere, unde omnium fratrum corda potuissent ad scandalum peruenire».

58. Ep. V 44: «Humilitatem ergo, frater charissime, totis uisceribus dilige, per quam cunctorum fratrum concordia, et sanctae uniuersalis ecclesiae unitas ualeat custodiri».

59. Ep. V 44: «Et tamen sub uno capite omnes membra. Atque ut cuncta breui cingulo locutionis astringam, sancti ante legem, sancti sub lege, sancti sub gratia, omnes hi perficientes corpus Domini in membris sunt Ecclesiae constituti, et nemo se unquam uniuersalem uocari uoluit».

60. Ep. V 44: «Certe olim clamatur per apostolum: Filioli, nouissima hora est, secundum quod ueritas praedixit. Pestilentia et gladius per mundum saeuit, gentes insurgunt gentibus, terrae concutitur orbis, urbes cum habitatoribus suis terra dehiscens sorbentur. Omnia enim quae praedicta sunt fiunt. Rex superbiae prope est et, quod dici nefas est, sacerdotum ei praeparatur exercitus, quia ceruici militant elationis, qui positi fuerant, ut ducatum praeberent humilitatis».

61. Ep. V 44: «Quid ergo, frater charissime, in illo terribili examine uenientis iudicii dicturus es, qui non solum pater, sed etiam generalis pater in mundo uocari appetis? … Considerare uos conuenit, ne qua radix amaritudinis sursum germinans impediat et per illam coinquinentur multi. Quod tamen si considerare negligimus, contra tantae elationis tumorem iudicia superna uigilabunt».

62. Ep. V 44: «Haec itaque dicens omnipotens Deus fraternitati uestrae indicet quanto circa uos amore constringor quantumque in hac causa non contra uos sed pro uobis lugeo. In qua tamen praeceptis euangelicis, institutionibus canonum, utilitatibus fratrum personam praeponere non possum, nec eius quem multum amo».

63. Ep. VII 30.

64. Ep. VII 31.

65. Ep. XIII 41: «Sed quia in radice ipsius uiuere aliter non ualemus, nisi mente et actu humilitatem, quam ipse pacis auctor docuit, teneamus, cum ea charitate qua dignum est suademus ut profanam elationem, quae animabus semper aduersa est, cordis pede calcantes, peruersi superbique uocabuli scandalum auferre de medio Ecclesiae festinetis, ne a pacis nostrae societate diuisi inueniri possitis».

66. Див.: Richards J. Op. cit. S. 228.

67. Див.: Demacopoulos G. E. Op. cit. P. 616: «Throughout the controversy, Gregory’s defense of episcopal sovereignty (in fact the principal basis for his rejection of the ecumenical title) stemmed from his belief that οἰκουμενικός meant universalis in Latin, implying that John was claiming to be the ‘universal’ bishop».

68. Ibidem.

69. Ibid. P. 616–617.

70. Питання (не) знання Григорієм грецької мови є предметом численних наукових дискусій. Див: Dudden F. H. Gregory the Great. His place in History and Thought. London, 1905. P. 153, 288; Riche P. Education et culture dans l’occident barbare, VIe-VIII siècle. Paris, 1973. P. 189; Petersen J. Did Gregory the Great Know Greek? // Orthodox Churches and the West / Ed.: D. Baker. Oxford, 1976. P. 121-134; Petersen J. „Homo omnino Latinus”? Theological and Cultural Background of Pope Gregory the Great // Speculum. 1987. Vol. 62/63. P. 529-551; Kessler S. Ch. Gregor der Große als Exeget. Eine theologische Interpretation der Ezechielhomilien. Innsbruck; Wien, 1995. S. 158-160. (Innsbrucker theologische Studien; 43).

71. Див.: Kessler S. Ch. Papa universalis — patriarches oikumenikos. Theologische Implikationen zum Thema der Einheit und Katholizität der Kirche im Titelstreit zwischen Gregor dem Großen und Johannes dem Faster // Einheit und Katholizität der Kirche / T. Hainthaler, F. Mali, G. Emmenegger. Innsbruck; Wien 2007. S. 96; Див. также: Tuilier A. Grégoire le Grand et le titre de patriarche oecuménique // Grégoire le Grand. Chantilly, Centre culturel Les Fontaines, 15–19 sept. 1982 (Colloques internationaux du Centre national de la recherche scientifique / Ed.: J. Fontaine, R. Gillet, S. Pellistrandi. Paris, 1986. P. 69–82.

72. Richards J. Op. cit. S. 228: «Doch der Titel bedeutete nicht das, was Gregor meinte. Er bedeutete die höchste Stellung innerhalb seines Patriarchats, nicht aber über die anderen Patriarchen. Der Titel war im sechsten Jahrhundert sowohl Päpsten als auch Patriarchen gewährt worden. Im siebten Jahrhundert, als er sie zur Teilnahme am sechsten allgemeinen Konzil der Kirche einlud, nannte Kaiser Konstantin IV. sowohl den Papst als auch den Patriarchen «ökumenisch», womit er die Nichtausschließlichkeit des Titels unterstrich».

73. Demacopoulos G. E. Op. cit. P. 617.

74. Ep. VI 61; VII 24.

75. Ep. VIII 29; див. також: Markus R. A. Op. cit. P. 93–94: «Eulogius, the patriarch of Alexandria, at first failed to reply — in embarrassment? — to Gregory’s request; when he did reply, clearly assuming that the squabble was оver a mere formality and raised only an issue of rank or precedence, he applied the title to Gregory, thus betraying a total misunderstanding of Gregory’s protest».

76. Ep. VII 24.

77. Див.: Beck H. G. Kirche und theologische Literatur im Byzantinischen Reich. München, 1959. S. 63: «Schon Patriarch Dioskoros von Alexandria, dem es vorschwebte, zum Chef der ganzen östlichen Kirche aufzusteigen, hatte sich diesen Titel zulegen lassen und auch in der Provinz gibt es Spuren seiner Verwendung. Aber erst in Byzanz wurde er Ausdruck eines bestimmten Herrschaftsanspruches, der nicht dadurch vermindert wird den Titel mit ‚Reichspatriarch’ übersetze. Daher erklärt sich die ebenso entschiedene wie geistreiche Ablehnung des Titels durch Papst Gregor den Großen in seinem berühmten Streit mit Patriarch Johannes IV. Nesteutes».

78. Свою ідеологічну позицію Юстиніан докладно викладає у 6-й новелі. Див: Мајендорф Џ. Империјално јединство и хришћанске деобе. Црква од 450. до 680. године. Крагујевац, 1997. Ст.  184–185.

79. Demacopoulos G. E. Op. cit. P. 618.

80. Мајендорф Џ. Империјално јединство. Ст. 266.

81. Kessler S. Ch. Papa universalis. S. 97; Мајендорф Џ. Империјално јединство. Ст.  266.

82. Див.: Ep. IX 26: «Nam de Constantinopolitana ecclesia quod dicunt, quis eam dubitet sedi apostolicae esse subiectam?»

83. Тут слід зазначити, що саме східне розуміння титулу «Вселенський патріарх» призвело до розвитку Григорієм богослов’я першості та її акцентування.

84. Очевидно, що розуміння Григорієм папської першості не відповідає повністю ні православній теології, ні сучасній римо-католицькій, але, умовно кажучи, знаходиться десь посередині. Тому богослов’я Двоєслова за часів інтенсивних богословських дискусій між Православною та Римсько-католицькою Церквами щодо першості Римського єпископа може бути зразком для подальших еклезіологічних роздумів. Про рецепцію богослов’я першості Григорія див: Modesto J. Papst Gregor der Große. Eine ökumenische Integrationsfigur // Catholica. 1990. T. 44. S. 284-307.

85. Про еклезіологію Григорія див: Fiedrowicz M. Op. cit.

86. Markus R. A. Op. cit. P. 92.

87. Див.: Мајендорф Џ. Империјално јединство. Ст.  214.

88. Такий підхід до проблеми див.: Müller B. Führung im Denken und Handeln Gregors des Großen. Tübingen, 2009. S. 328.

89. Див.: Markus R. A. Op. cit. P. 93: «Gregory saw the patriarch’s use of the title as the act of an individual bishop’s anti-Christian pride, threatening a breach of the Church’s peace and holiness. It was not an issue between Church and State, nor even a conflict over the status of the two sees, Rome and Constantinople».

90. Навпаки, відносини між імператором Маврикієм та свт. Іоаном Постником були, згідно з письменником житія Константинопольського патріарха, дуже добрими. Див: Müller B. Op. cit. S. 85.

91. Див. также: Ekonomou A. J. Cum Illi Graeci Sint, Nos Latini. Rome and the East in the Time of Gregory the Great // Byzantine Rome and the Greek Popes. Eastern Influences on Rome and the Papacy from Gregory the Great to Zacharias, A. D. 590–752. Lanham, 2007. P. 1–41.

92. Caspar E. Geschichte des Papsttums. Tübingen, 1933. Bd. 2. S. 306, 408.

93. Див.: Kessler S. Ch. Papa universalis. S. 89–98; cм. также: Benkart P. Die Missionsidee Gregors des Großen in Theorie und Praxis. Eine religionsgeschichtliche Untersuchung zur Christianisierung der Germanen. Leipzig, 1946.

94. Таким періодом був кінець VII ст., коли на Римську кафедру приходили єпископи східного походження.

95. Мајендорф Џ. Византијско богословље. Историјски токови и догматске теме. Крагујевац, 2008. Ст.  74.

96. Там же. Ст.  75.

97. Див.: Kolbaba Т. М. Latin and Greek Christians // The Cambridge History of Christianity. Volume 3. Early Medieval Christianities, c. 600–c. 1100 / Ed.: T. F. X. Noble, J. M. H. Smith. Cambridge, 2008. P. 218: «In 749, faced with a revival of the Lombard threat, the popes turned northward for protection. In 753 Pope Stephen III (752–57) became the first Roman bishop to cross the Alps into the Kingdom of the Franks. There he contracted an alliance with Pippin III (751–68), crowning and anointing Pippin and his sons while they undertook to defend St. Peter’s patrimony. Pippin’s heirs, the Carolingian kings, deferred to the popes and took Roman liturgy, theology, and canon law as models, while Frankish military might enabled the papacy to consolidate its independence from Constantinople without becoming subject to the Lombards». 98. Див.: Мајендорф Џ. Империјално јединство. Ст. 269.

Кисич Раде (Сербська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Кисић Р. Сукоб око титуле «Васељенски патријарх» као парадигма односа Рима и Цариграда на крају VI века // Српска теологија данас: зборник. Београд: Православни богословски факултет, 2011. Ст. 398–411.

Сербія стикається зі зростаючою політичною невизначеністю та зростаючим громадським тиском щодо підзвітності та проведення реформ. Відставка прем’єр-міністра Мілоша Вучевича у відповідь на публічну критику лише поглибила кризу довіри до національного керівництва. Те, що почалося як обурення місцевих жителів у зв’язку з падінням навісу залізничного вокзалу в Нові-Саді, що забрало п’ятнадцять життів і ще двох важко поранило, переросло в загальнонаціональний рух. Студентські демонстрації підтримали майже всі великі університети країни, вимагаючи повної прозорості щодо реконструкції залізничного вокзалу, звільнення затриманих протестувальників зі скасуванням усіх звинувачень, притягнення до відповідальності винних у нападах на студентів і викладачів і збільшення на 20% державного бюджету на вищу освіту.

Незважаючи на те, що Сербська Православна Церква служить довгостроковим джерелом морального керівництва, зараз вона стикається з суперечливими очікуваннями. Деякі закликають його зайняти чітку позицію щодо управління та підзвітності, тоді як інші наполягають на тому, що він повинен зберігати мовчання, поважаючи принцип відділення церкви від держави. Жодна крайність не повністю охоплює пророчу місію Церкви.

Як Тіло Христове, Церква не є ані політичним інструментом, ані пасивним спостерігачем. Його місія – свідчити правду, відстоювати справедливість і захищати людську гідність. Цей обов’язок є давнім; старозавітні пророки вчили, що справедливість є основою миру. «Наслідком праведності буде мир, а результатом праведності — спокій і довіра навіки» (Іс. 32:17).

Виконання цієї місії вимагає мудрості та проникливості. Рейнхольд Нібур застерігав, що християнам потрібна «мудрість, щоб знати різницю» між ситуаціями, які вимагають терпіння, і тими, що вимагають дії (Молитва спокою). Подібним чином Мартін Лютер Кінг-молодший у своєму Листі з Бірмінгемської в’язниці попередив, що відкладення правосуддя на невизначений термін саме по собі є формою несправедливості: «Несправедливість будь-де є загрозою для справедливості всюди». Роль Церкви полягає не в тому, щоб приймати чиюсь сторону в політичних змаганнях, а служити моральним компасом, виступаючи за справедливість, опираючись корупції та сприяючи примиренню.

Хоча багато хто прагне негайної відповіді, Церква діє зважено, керуючись роздумами, а не імпульсом. У своїй останній Різдвяній енциклікі Патріарх Порфирій наголосив на необхідності терпіння та мудрості в суспільному житті: «Усім чином будуймо мости порозуміння, любові та миру, хоч ми добре знаємо, що мостоводів часто забивають камінням з обох сторін».

Його слова підкреслюють важливу істину: Церква виступає за справедливість, відмовляючись стати джерелом розколу. Деякі стверджують, що Сербія, як світська держава (Конституція Республіки Сербія, ст. 11), вимагає від Церкви утримуватися від публічних коментарів. Незважаючи на те, що Конституція відокремлює церкву від держави, вона не замовчує Церкву щодо моральних і етичних питань [1].Східно-православна традиція часом боролася зі своєю роллю в суспільному житті. Однак, замість того, щоб закликати до відступу, він зрештою закликає Церкву служити моральним сумлінням. Святий Іоан Золотоустий каже: «Священик не ставиться для того, щоб керувати земними справами, а для того, щоб захищати духовні інтереси. І все ж їх неможливо відокремити від життя міста» (Про священство, 3.4).

Сербська православна церква завжди була поруч зі своїм народом. Його роль у суспільному житті залишалася життєво важливою, починаючи від захисту віри під османським пануванням і закінчуючи підтримкою нації в часи негараздів. Сьогодні нічим не відрізняється. Роль Церкви полягає не в тому, щоб стати продовженням політичних угруповань, а в тому, щоб запропонувати свідчення, яке виходить за межі партійності.

Дехто висловлював розчарування, вважаючи, що Церква зберігала мовчання, але це сприйняття не враховує голоси духовенства та теологів, які висловлювалися. Після трагедії в Новому Саді митрополит Бацький Іриней очолив панахиду, закликаючи до «відповідальності та справедливості». Отець Владан Перішич, колишній декан факультету православної теології Белградського університету, звернувся до моральної відповідальності Церкви в часи кризи, заявивши: «Церква покликана свідчити правду, а не ставати інструментом для виправдання несправедливості світу». Водночас єпископ Дюссельдорфський Григорій підкреслив: «Бути людиною сьогодні в Сербії означає щонайменше стояти з нашими дітьми. По-перше, тому, що їхні цілі гуманні і в глибокому розумінні цього слова християнські».

Це не бездіяльність. Це свідома відповідь, яка підтримує справедливість, уникаючи пасток партійності та розколу. Замість того, щоб приєднуватися до політичних рухів, Церква прагнула виступати за правду та примирення, подібно до покійного Патріарха Павла під час студентських демонстрацій 1996–1997 років [2].

Дехто помилково сприймає заклик Церкви до миру як підтримку статус-кво, а інші побоюються, що зосередження уваги на примиренні зменшує потребу в справедливості. Однак справжня справедливість і мир не є протилежними силами, а нерозлучними супутниками. Як дві сторони однієї медалі, одна безглузда.

Ханна Арендт, розмірковуючи про революції та політичні потрясіння (Про революцію, гл. 2), попереджала, що справедливість, досягнута через відплату, часто призводить до нових циклів гноблення. Свідчення Церкви має наголошувати на справедливості, яка відновлює, а не руйнує.

Сербська Православна Церква продовжує виступати за справедливість, яка не визначена політичною ідеологією, а її основною християнською вірою. Це означає дотримання підзвітності, не потрапляючи в пастку політичних чисток чи невибіркового звинувачення. Церква має бути мостом, а не барикадою.

Коли напруга зростає, Церква має можливість діяти як об’єднуюча сила. Він може організовувати національні молитовні чування, відкривати канали для діалогу між студентами та лідерами та заохочувати богословів до участі в дискусіях про етичне управління. Ці ініціативи мали б не тільки продемонструвати солідарність з тими, хто шукає справедливості, але й зміцнити роль Церкви як стабілізуючої сили. Православні миряни також відіграють певну роль: сприяють діалогу в своїх громадах, виступають за мирні рішення та заохочують священнослужителів пропонувати моральне лідерство. Віра повинна спонукати до дії.

Змушувати Церкву відповідати політичним очікуванням — це все одно, що покласти її на ложе Прокруста, або спотворюючи її ідентичність до невпізнання, або применшуючи її відповідно до заздалегідь визначеної програми. Церква не є ні політичним інструментом, ні пасивним глядачем. Його ключова місія залишається чіткою: «Шукайте найперше Царства Божого та Його праведності» (Матвія 6:33). Вона повинна залишатися непохитною в правді, протистояти тиску, який намагається змінити її для політичних цілей.

Зараз, більше ніж будь-коли, Сербська Православна Церква повинна втілювати своє найвище покликання: бути мостом між справедливістю та миром, а не барикадою, спрямовуючи націю до примирення, правди та моральної ясності.

La vérité parle à qui veut l’entendre!

Посилання:

1. Точніше, теза про диференціацію терміна «світський» розглядає релігію як одну з багатьох сторін суспільства, створюючи простір для плюралізму та належного функціонування демократії.

2. Незважаючи на сильний політичний тиск у той час, Його Святість понад 30 разів ходив поруч зі студентами, забезпечуючи їх безпеку та закликаючи до ненасильства. Його присутність свідчила не про політичну прихильність, а радше про прихильність справедливості та миру.

Срджан Максимович, докторський науковий співробітник з богослов’я Фордхемського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Твоя скорбота про невіру деяких людей видає твою любов до Бога… молися за них. І станеш місіонером. Нехай твоїм першим місіонерським правилом буде молитва за тих, хто відпав від віри

Святитель Миколай Сербський

Автор окремих молитов – св. Нектарій Егінський.

***

Молитва за дітей

Всещедрий Господи Ісусе Христе, Який і Сам був дитиною, і любить і благословляє дітей, помилуй і спаси дітей нашого часу – щоб нехрещені хрестилися, а хрещені утвердились у вірі в Тебе, вічну Істину, і в любові до Тебе, Хто є Любов’ю невимовною.

Спаси, Господи, тих дітей, яких невіруючі батьки отруюють безбожністю і відвертають від Тебе, єдиного Спасителя.

Спаси, Всеблагий, і тих дітей, яких злі вчителі, без Бога і душі, відчужують від Тебе, їхнього Творця, і споріднюють їх із цуценятами.

Спаси, Господи, і тих дітей, чиї чисті душі забруднює всяка аморальність на вулиці та в театрі, – врятуй їх від нечистоти вулиць та видовищ.

Спаси, Всемилостиве, і тих дітей, які, втративши батьків, потрапили до рук суворих опікунів, або злих вітчима чи мачухи, – врятуй їх від слухання поганих слів і від видіння злих діл.

Спаси, Сину Божий, синів людських, яких тягають туди і сюди на різні тілесні тренування та заняття, але не дають головного заняття – зростання у законі Твоєму святому, у правильних думках, у милосерді та у всіх справах добра та правди.

Аби по молитвах раба Твого святого Стиліана виросли діти віку цього і дозріли для синівства Божого та небесного громадянства, на своє вічне спасіння, і на Твою славу та подяку. Амінь.

Молитва за правителів народів

Усі народи є Твої словесні стада, Слове Божий. Вони Твоя власність, і один Ти краще знаєш, як ними керувати.

Кожен краще знає, як керувати своїм маєтком, ніж чужим. Правителі народів земних керують чужою власністю, бо керують тим, що є Твоє.

Напоум, Господи, правителів народів земних, щоб правили вони за святою волею Твоєю;

– щоб вели народи шляхом, який Ти вказав;

– щоб відвертали їх від того, що є зло перед лицем Твоїм;

– щоб берегли їх зі страхом, усвідомлюючи як найбільше благо те, що Ти їм це довірив.

Влада – велика спокуса, і мало тих, хто може її витримати. Витримують лише ті, хто усвідомлює, що є слугами Твоїми, що стоять у підніжжі ніг Твоїх.

Багато людей, які зловживають своєю владою над природою. Чимало й тих, що зловживають владою над рівними собі.

Немічна кожна людина, Господи, і готова віддатися самолюбству і гордині. А гординя занапастила багатьох ангелів, не кажучи вже про людей.

Заради любові Твоєї і народам Твоїм, Творче, наповни правителів народів страхом суду Твого. І задля них та їхнього спасіння не прогнівайся, Господи, але підтримай їх Твоїм Духом сили, мудрості та святості. Аби вони спасли свої душі, допомагаючи спасенню народів Твоїх, вдень і вночі дивлячись на Тебе як на Правителя над правителями. Молитвами святого Стефана Девонського та інших праведних слуг Твоїх, що були при владі, помилуй, Всемилостиве, і почуй нашу молитву. Амінь.

Молитва за душевнохворих

Ум вічний і незбагненний, Котрий в ангелах і людях посіяв насіння від Свого розуму, Який думкою Своєю охоплює весь створений світ і благою мудрістю промишляє про всяке творіння, почуй молитву нашу про хворих розумом братів наших.

Людина без розуму не стає жменею праху, яку носить туди і сюди, без смислу і без цілі, без розрізнення доброго від злого і живого від мертвого.

Праведний єси, Боже, і по правді опускаєш на людей муки за їхні нерозкаяні гріхи. Але по правді Ти будеш судити на Страшному Суді Своїм, а тепер змилуйся над тими, чиїм розумовим стражданням найбільше радіють сини смерті, що ворогують проти Тебе та людей.

Оскільки щороку збільшується кількість людей, які хваляться своїм розумом, покриваючи Твоє ім’я зневагою, то збільшується і кількість тих, хто, втративши розум, поповнюють собою божевільні будинки.

Ти даєш розум, аби люди знали, що розум від Тебе. Ти забираєш розум, аби люди побачили, що розум Твій. Великий Подавця дарів, яви милість Свою до збожеволілих, і ради страшної жертви Сина Твого на хресті за весь рід людський поверни розум безумним, і через це приведи до покаяння їх самих та їхніх родичів. Аби більше цінували і берегли чудовий дар розуму, яким Ти прикрасив людей і підняв над кожним іншим творінням у світі.

Молитвами Пресвятої Богородиці, святого Нифонта і святого Наума, помилуй і спаси, Господи, хворих на розум братів наших, аби і вони Тебе славили як триєдине вічне світло, разом із усяким розумним творінням на небі та на землі, на віки віків. Амінь.

Молитва за тих, хто не шанує святих

Молимося Тобі за тих одноплемінників і супутників наших, які відмовляються шанувати пам’ять святих Твоїх і які без страху перед Тобою і без сорому перед православними предками своїми всьому світу оголошують, що не шанують святих Твоїх.

Хіба не відверне Цар своє обличчя від того, хто відвертає своє обличчя від дітей царських? Невже вшанує Цар того, хто не вшановує царських чад? Господи, батьки наші прославляли молитвами, милостинями та піснями тих синів та дочок Твоїх з роду людського, які досконало виконали волю Твою на землі, і яких Ти за це прославив на небі. І угодно Тобі було прославлення від батьків наших, і тому святі Твої за Твоєю владою та милістю були захисниками та помічниками батькам нашим протягом віків. Але тепер бачиш, Царю святих, як деякі їхні нащадки відвертаються від вікових захисників і помічників своїх, і сподіваються тільки на свою нікчемність, подібно до безбожних, що сподіваються на немічних своїх ідолів. Відвертаючись від святих Твоїх, вони відвертаються і від Тебе, великий і страшний Боже, і все це через свою гордість і безглузде незнання.

Ти сказав, Христе, першим святим Своїм: Хто приймає вас, Мене приймає (Мт. 10:40). А хто не приймає святих Божих до своєї душі та до свого дому, той і Бога не приймає.

Але молитвами всіх святих Твоїх, Господи, осіни Духом Твоїм усіх цих, що відпали від святості Твоєї і захоплених духом злості на шлях смерті.

І зроби, Всесильне, щоб знову стали милі святі Твої їм, як милі були в дитинстві. Зроби, щоб у душах та будинках їх знову зазвучало славослів’я славним угодникам Твоїм. Щоб всяке шанування святих було на славу Твою, вічний Боже, і на наше спасіння в царстві Твоєму небесному на віки віків. Амінь.

Молитва за безбожників (атеїстів)

Будь-яке буття, Боже, свідчить про Твоє буття ясніше, ніж годинник про годинникар, і місто про містобудівників, і пісня про співака, і слово про мову та розум. Ти ясніший за сонце, всесильний Господи Боже наш, проте безбожники не знають про Тебе; і ще гірше: у злості свого серця вони й не хочуть знати про Тебе. Закопали свої голови в землю, як страус у пісок, і кричать: не бачимо Його, не знаємо Його, немає Його! Я говорив їм слова про Тебе, творця слів і мови, а вони сміялися. Я виявляв їм милість в ім’я Твоє, а вони сердилися. Я нагадував їм слова пророка: «Віл знає свого володаря» (Іс.1:3), як же ви, люди, не знаєте Господа свого? – А вони відповіли: Нема Господа!

Річка, відтята від джерела, висихає. Висохли серця безбожників, висохли в них і розум, збожеволіли. Страх охопив мене, що мої сусіди, що живуть поруч зі мною, потонуть у пеклі.

О Джерело життя, скажи мені, слузі Твоєму, як така смерть може звити гніздо в живій душі людській?

О вічне Сонце правди та істини, як такий морок може впасти на розум людський, що він не може розпізнати і зрозуміти початківець і завершальне слово всіх істот у світі? Чи не так, Господи, це сталося: гріх за гріхом, як нитка за ниткою, доки не пошилася щільна завіса, яка приховала Тебе для них?

Але не допусти, Господи, щоб цар темряви повністю заволодів творами Твоїми, повстань силою Своєю і засяй променями Своїми, щоб прокинулися заснули й п’яні пеклом! Зроби те, що тільки Ти знаєш і можеш, щоб покаялися мої сусіди, найнещасніші з усіх творінь Твоїх.

Бо прекрасні будуть мої сусіди, коли покаються і пізнають Тебе молитвами слуги Твого святого Мойсея Муріна, коли, як блудні сини, від свиней звернуться до суспільства ангелів.

О, наскільки звучна і струнка буде пісня славі Твоєї, коли всі сини Твої, що покаялися, співають її разом з віруючими на землі і воїнством ангелів на небі, яке день і ніч славить і величає Отця, Сина і Святого Духа, єдиного живого Бога. Амінь.

Молитва за юдеїв

Боже, Ти здійснюєш усе, що в Себе помислиш чи скажеш, Ти здійснив покарання юдеям, і по слову Твоєму залишив їхній дім порожнім, а їх самих розпорошив по всіх народах земних. Бо їхні батьки, як злі виноградарі, побили пророків Твоїх, розіп’яли на хресті Сина Твого єдинородного, побивали камінням апостолів, і гіркою смертю вбили багатьох святих і праведних.

І дотепер вони, як сини спротиву, ходять світом, наче рухомі хлистом прокляття, відкидаючи Євангелія Месії і Спасителя світу, – все, як передбачив про них Твій великий апостол Павло.

Своїм спротивом Істині вони служать зміцненню ревнощів у вірних Твоїх, Христе, що їм самим ще не дано побачити. Але, Господи, сповни нині слово апостола Твого, Який прорік, що в останні часи спаде пелена з очей Ізраїлю і ти відвернеш безбожність від Якова (Рим. 11:25).

Чи не прийшов час, коли Ти скинеш покрив з очей Ізраїлевих синів, і ті прозріють і стануть бачити як належить, і пізнають Тебе як Світло світів і Суддю праведного?

Згадай, Господи, праведність тих батьків їхніх, які були вірні Тобі, споглядаючи духом пришестя Твоє і вмираючи з надією побачити обличчя Твоє!

Молитвами святих Твоїх пророків і праведників старозавітних прискор, Господи, просвітництво та навернення народу Яковлєва, щоб і цей народ, здружившись з хрещеними народами, прославив Тебе, єдиного істинного Месію і Спасителя світу, що воскрес і воскресає мертвих, на віки століть. Амінь.

Молитва за мусульман

Єдиний Ти Боже, і немає іншого Бога, крім Тебе. Так говоримо ми, християни, так кажуть і мусульмани.

Але мусульмани дійшли до півдорозі і зачинили браму перед собою. Зачинили браму перед святою істиною, що Ти, Боже, потрійний у єдності Твого духовного буття. І зачинили ворота перед свідченням про Твоє відвідання світу через втілену Премудрість Твою, як і перед свідченням про любов Твою до людей, показаних на хресті.

Наскільки місяць височіє над землею, настільки іслам вищий за ідолопоклонство. Але місяць не має світла в собі, а світить відбитим світлом сонця, так і іслам, у тому, що має світлого в собі, запозичив від істини, явленої світові Сином Твоїм Ісусом Христом.

Ти хотів, Боже, за доброю Своєю, щоб чоловік був не раб, а син Тобі, і щоб він як син навчався божественним таємницям, – буття Твого та любові Твоєї. Ісламський «пророк» перетворив рабів кам’яних ідолів на рабів єдиного Бога, а Син Твій Ісус зробив рабів синами Твоїми.

Трисвітлий Боже наш, змилуйся над усіма магометанськими народами, бо й вони вірять у милість Твою. Досить жили вони як раби перед Тобою, зроби нині їхніми синами Твоїми.

Піднімай їх Духом Твоїм Святим, нехай пізнають і побачать у Христі Спасителя свого. Відчини ворота, зачинені на півдорозі, щоб побачили небо, відкрите Христом і на небі Отця свого небесного.

Щоб багато мільйонів душ мусульманських з багатьма мільйонами душ християнських з’єдналися в думки про Тебе, в любові до Тебе і в прославленні Тебе, єдиного живого Бога в троїчному світлі, за молитвами всіх святих, які від давніх часів і дотепер перейшли з ісламу в християнство , і які Тебе зараз славлять на небесах у хорі Твоїх ангелів і святих. Амінь.

Молитва про парсів (зороастрійців)

Господи, Ти – Сонце правди, Ти – вогонь поїдаючий, Ти – вічне розумне світло і одягнений у світло, як у ризу. Ти – світло, яке не обпалює і не гасне, в якому немає зміни, і Ти – Батько вірного істинного світла.

Але, Господи Світлодайний, нащадки світлоносного Адама впали в темряву і затьмарилися очима, так що не можуть бачити далі створеного сонця та природного вогню. І, оскільки не побачили Тебе, Творця вогню, почали називати творений вогонь своїм богом.

Вогонь у цьому не винний. Вогонь не знає, що деякі люди його обожнюють. Вогонь не бачить своїх шанувальників і не чує їх молитви. Вогонь не знає про те, що він створений, і тим більше про те, що він творець. Не знає, ні коли його запалять, ні коли його погасять. Він нічого не знає, не бачить, не чує, не відчуває, не мислить. І, однак, парси поклоняються йому як богу; розумні люди вважають вогонь розумнішим за себе!

І Ти, Всевидець і Довготерплячий, бачиш це протягом століть!

Поклади край такому приниженню нащадків Адамових, братів наших за Адамом. Ти, Христе, що врятував Адама з пекла, поспіши та врятуй його нащадків-вогнепоклонників, доки не зійшли вони в пекло. Щоб парси пізнали Тебе Світло світла, Світло розуму, любові та життя – за молитвами мученика Твого святого Якова Персіянина. Аби і вони, увійшовши в сім’ю християнських народів, славили і дякували Тобі на віки віків. Амінь.

Святитель Миколай Сербський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

«У сучасної Вавилонської вежі чотири стіни. Одна – наука, друга – промисловість, третя – політика, четверта – самолюбство»

***

Вавилонська вежа! Ви читали у Святому Письмі про Вавилонську вежу? Виразка на обличчі землі! Ця виразка виникла на людстві, яке вже пережило потоп. Якщо до потопу люди були аморальні, то після потопу стали безбожниками. Чи бачне таке? Як таке могло статися, що забули Бога нащадки Ноя?

Ной був єдиним, кого Бог врятував від потопу за його віру та благочестя. Невже покарання Боже потопом не принесло нащадкам Ноя ніякої користі? Декому принесло. Завжди знайдуться праведники Землі. Але більшості – ні. Саме ця більшість і вирішила збудувати вежу до небес, щоб прославитися. «І сказали вони: Побудуємо собі місто та вежу заввишки до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лиці всієї землі» (Бут. 11:4).

Ось що це означає. Слова: «Побудуємо собі місто» — означає те, що хотіли вони все своє життя — і приватне, і громадське — влаштувати без Бога та благословення Божого. Слова: «Вежу висотою до небес» означає те, що хотіли зробити це наперекір Богу небесному, про Якого вони знали, але в силу Якого вірили менше, ніж у власну. Слова: «Зробимо собі ім’я» означає те, що хотіли прославитися серед людей, щоб люди дивувалися і поклонялися не Богу небесному, а їм, як богам. Слова: «Перш ніж розсіємося по обличчю всієї землі» — означає те, що хотіли влаштувати своє життя тільки за своєю волею і за своїми планами, незважаючи на волю Божу і Задум Його. Одним словом, все — на славу свою, і все — наперекір Богу.

Якщо хочете знати, як виглядали нащадки праведного Ноя, які так скоро стали самолюбними боговідступниками, поверніться зі Сходу на Захід та подивіться на сучасну Вавилонську вежу. Вона неподалік вас. Як у спонуканні до будівництва, так і в меті його — подібність до збігу зведення тієї, азіатської Вавилонської вежі та сучасної, європейської. Відпад від Бога – причина недуги і давніх, і сучасних будівельників. Заохочування і в тих, і в інших — особиста і національна слава, виклик Богові та всім, хто вірує в Бога. А мета – зробити себе богами і влаштувати все людське життя за людськими планами та розрахунками, без допомоги Творця неба та землі, і без дослідження волі та Задуму Його.

У сучасної Вавилонської вежі чотири стіни. Одна – наука, друга – промисловість, третя – політика, четверта – самолюбство.

Усі чотири не освячені і не благословенні. Усі — богопротивні. Усі — всупереч і всупереч Йому. Тому стіни ці чорні, як ніч, без місяця і зірок, ніби живуть у вежі темряви, яким темрява миліша за світло. З якого боку не зайдіть — усюди вас зустрічає ворожнеча та божевілля.

З боку науки чутні такі вигадки та байки про світ та про людину, такі лайки та сварки, що ви швидше поспішайте до іншої стіни.

Але якщо ви опинитеся перед стіною промисловості, і тут зустрінуть вас ті самі дурість і ворожнеча. Дурість — у надвиробництві нікому не потрібних речей і ворожнеча через роботу та винагороду за неї. Від почутого у вас заболить голова.

Коли прийдете до стіни політики — знову дурість та ворожнеча. У зловмисних хитрощах політиків, які намагаються висунути свою партію за рахунок інших і звеличити свій народ, пригнічуючи сусідній, кожен прагне власного воскресіння над чужою труною, до власного щастя на чужому горі. Про ворожнечу між політиками й говорити нема чого. Про неї свідчать сотні вагонів паперу, який щодня перекладається на газети, наповнені самохваленням, лицемірством та лайкою політиків.

Нарешті, якщо опинитеся біля четвертої стіни, самолюбства, знайдете все те саме — божевілля та ворожнечу. Бо самолюбство саме по собі і є найстрашнішим божевіллям і причиною нескінченних сварок між людьми і народами. Тут вас зустріне самолюбство всіх мастей — особисте, громадське, промислове та політичне, партійне та національне. Темрява без проблиску світла. Ворожнеча без кінця та краю. Тому і все життя в цій новій вавилонській вежі — життя без просвіту, без радості, без сенсу, без кохання. Неможливо втримати крик: «Утікайте з цієї, Богом залишеної, проклятої землі!».

Першу Вавилонську вежу будівельники не змогли добудувати. Не допустив це Господь. Змішав мови, і перестали розуміти одне одного. Тому вони кинули роботу і розсіялися по всьому світу. Так вирішив Господь. Так відбулася воля Божа, а не воля обмежених розумом і похмурих людей, нащадків праведного Ноя.

Невже не бачите, браття, що Господь змішав мови будівельників нової Вавилонської вежі? Ніхто нікого не розуміє. Кожен лише себе виправдовує, а іншого засуджує. Кожен повстав на Христа та на ближнього. Чи встоїть такий град? Чи може така вежа досягти небес?

Ніколи! І вежа звалиться! І град спорожніє! Божа воля вершиться, а не людська. І коли Бог попустить, піднімуться всі народи світу, прийдуть і зруйнують її вщент. І так само, як увесь світ сміється, і, читаючи про будівництво першої Вавилонської вежі, каже: «Мали приклад свого праотця Ноя праведного, але його шляхом не пішли!» — так само будуть сміятися майбутні покоління з народів, будівельників нашої Вавилонської вежі, і говорити: «Мали приклад Христа і праотців, Євангеліє і Церква, але відступили від них, повернулися до них спиною і пішли стопами будівельників першої Вавилонської вежі. І вразив їх Господь. І винищив». Богу слава і хвала на віки віків! Амінь.

святитель Миколай Сербський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Πατερικά

Ця «церемонія» була нічим іншим, як сатанинськими зборами, дуже темними і дуже наочно показуючи той духовний стан, в який катастрофічно занурюється світ.

Це світське «становище справ» не є новинкою для православних християн. Єдина відмінність — рівень зухвалості, з яким було організовано цей сатанинський бал, що свідчить про стрімке прискорення подій апокаліптичного масштабу. Згадаймо, що преподобний Ніл Мироточивий, великий аскет і подвижник, що жив багато століть тому, сказав про дні, що передували приходу антихриста. «Коли час буде наближатися до пришестя Антихриста, розум людей затьмариться від пристрастей тілесних, і все більше посилиться безбожність і беззаконня. Світ стане невпізнанним, зміниться вигляд людей і не можна буде чітко відрізняти чоловіків від жінок, завдяки безсоромності в одязі та формі волосся голови. Ці люди здичавіють і будуть жорстокими, подібно до звірів, через спокуси антихриста. Не буде поваги до батьків та старших, любов зникне. Пастирі ж християнські, єпископи і священики, стануть мужами пихатими, які зовсім не відрізняють правого шляху від лівого. Тоді звичаї та перекази християн і Церкви зміняться». Ці слова преподобного Ніла вказують на наші часи? Я вважаю, що так.

Євробачення, яке було нічим іншим, як окультним та сатанинським, щойно отримало своє продовження — церемонію відкриття Олімпійських ігор у Парижі. Просто збіг? У жодному разі ні.

Мої дорогі віруючі, те, що ми спостерігаємо, — це плоди відступництва колись християнської Європи (і Заходу), яка поступово відкинула Христа, відкинула Його Євангеліє і вважала за краще повернутися до «Єгипту», назад у полон «духовного фараона», щоб поклонятися «золотому». тільцю» (який також був присутній на церемонії відкриття Олімпійських ігор у Парижі). Кінцевий результат цього відступництва – темрява, злість, сатанізм і деградація людства, що знаходить своє відображення в сьогоднішньому анархічному суспільстві, в духовній деградації багатьох інститутів, не виключаючи – на жаль! — і тих, хто проголошує себе послідовниками Христа, але в той же час відповідає звичаям світу. Тих, хто перетворив Дім Божий на гидоту божевілля, яке «прокинулося, та духовного виродження.

Це кінцевий результат первісного або першого «гуманізму», встановленого Адамом, та всіх наступних виявів «гуманізму», які хотіли зайняти місце Бога. Це те саме відступництво, яке проявляється у всіх формах гуманізму, включаючи його більш тонкі форми, такі як папізм, в якому смертна людина претендує на місце або намісництво Христа на землі; в екуменізмі, який бажає досягти єдності серед християн за допомогою церковної «високої дипломатії» або, краще сказати, демагогії та лицемірства, обходячи стороною присутність і «Джерело єдності», яким є Сам Христос як Шлях, Істина та Життя! Це той самий релятивістський гуманістичний дух, який повільно виявлявся серед деяких ієрархів та «богословів» Святої Православної Церкви. Прикладом цього є нещодавнє висвячення першої «жінки-диякона» в Олександрійському Патріархаті, умовно позначене як висвячення «диякониси».

Інші приклади цієї ж помилкової духовності, яка бажає відсунути або усунути межі, встановлені Святими Отцями, позбавленої способу думок Отців Церкви і Священного Передання, виявляються у дотриманні устремління занепалого світу. Глядять, бо вони своїх прихильникам,  замість того, щоб нагадувати віруючим про Істину Святого Євангелія. Перетворюють священний простір церковного храму на театри з музикою, трубами, оперними співаками тощо; хрестять дітей одностатевих пар; проводять спільні молитви з інославними та впроваджують багато інших нововведень, що обурюють православних віруючих. Це не шлях Святих Отців. Це відступництво, апостазія, і цьому духу ми кажемо: Анафема! Дух гуманізму у всіх його версіях — це дух, який бажає досягти цілей (свідомо чи несвідомо) лише людськими засобами. Це дух, відірваний від нестворених енергій Бога, від благодаті Божої та джерела мудрості та істини – Самого Господа. Ось чому святий Іустин Попович, великий сербський православний богослов XX століття, пророчо нагадав Європі, що не може бути справжньої людини та справжнього людства без Боголюдини Христа. Він проголошував, що ті, хто бажає підтримати людину, передусім повинні нерозлучно перебувати з Боголюдиною Христом! Святий Іустин Попович вказував, що єдиний справжній гуманізм — це, насправді, теогуманізм. Це коли людина в синергії, у спілкуванні з Богом, починає сприймати своїх ближніх і творіння через благодатну і перетворену Боголюдську лінзу (Мт. 22:39). Бачити ближнього як створеного за образом і подобою Божою.

Дух, що стоїть за зневагою до Христа на «церемонії відкриття» і спробою глузувати з Нього, — це той самий дух, який очолив перше повстання проти Божественного порядку і був скинутий з Небес.

Біблія відкрито стверджує, що Христос стане знаменням, яке багатьма відкидається (Лк. 2:34). Так було від початку. Людина не може сховатися від Христа, Він знаходиться в центрі всього, зустріч з Ним неминуча, тому що Він є Шлях, Істина і Життя (Ів. 14:6). Він є Світло, яке яскраво сяє у темряві (Ів. 1, 5); Він є Хліб, що сходить до нас з Небес і без якого немає життя (Ін. 6:51-59).

Тим, хто глузував з Христа, заявляючи про «вираження свободи», знайте, що ви не вільні. Ця церемонія відкриття – все, що завгодно, але не вираз вашої свободи. Це прояв вашого духовного полону! Ви одержимі духом, який веде війну проти Бога, Його природного порядку у творінні, і особливо проти вінця творіння – людини. Наступні слова зі Святого Письма справді підходять цьому поколінню, його «церемоніям відкриття» та «видінням» (з приставкою Євро- чи іншої): «Називаючи себе мудрими, збожеволіли» (Рим. 1: 22)».

+ митрополит Силуан Австралійський та Новозеландський (Сербська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело OrthodoxEthos

І. Кінець глухого кута в Чорногорії

Коли я цього літа проїжджав через центральне чорногорське місто Колашин, на багатоповерховому житловому будинку з’явилася масивна фреска із зображенням Митрополита Чорногорії, що недавно помер, Амфілохія (1938-2020). Масивна картина зображала його з традиційним Православним ореолом, підкреслюючи, що він уже на шляху до лику святих, незабаром після смерті. Це була не поодинока картина, подібні я помічав у чорногорських селищах та містах. Причиною такого стрімкого просування Митрополита Амфілохія є його роль у протестному русі ще у 2020 році, що призвело до нещодавньої зміни режимів у Чорногорії. Ці зміни в уряді у 2020 році підготували ґрунт для нової вигідної домовленості, досягнутої СПЦ із чинною владою цього літа. Нова угода між урядом та СПЦ повністю скасовує умови попереднього закону про релігію в Чорногорії, ухваленого парламентом наприкінці 2019 року. Колишній закон міг бути використаний для конфіскації майна та спадщини СПЦ у Чорногорії та створення серйозних перешкод спілкування між Чорногорією та Белградом через відношення до СПЦ. Закон був прийнятий колишнім Чорногорським націоналістичним урядом, який стверджував, що СПЦ у Чорногорії є чужою та загрозливою силою для Чорногорського народу.

Підхід нового уряду Чорногорії зовсім інший через суттєву підтримку СПЦ, яка забезпечила народну базу для підтримки уряду. Нова угода, офіційно підписана 3 липня, надала СПЦ усі права на його (іноді сумнівно придбані) майно та спадщину, а також великі нові права у чорногорському суспільстві. Мабуть, найдивовижніша частина угоди, що далеко йде, — це дещо розмите формулювання про реституцію. Питання реституції є напруженим для Церкви, в якій майже всю землю було конфісковано під час великих соціалістичних аграрних реформ у Югославії. Це може бути формулюванням із добрих намірів, але також може прокласти шлях для претензій СПЦ на ще більшу кількість земель, об’єктів та спадщини, про що вже заявив новий Патріарх та Митрополит Чорногорії, відновивши претензії на пам’ятник у Ловчені 28 липня.

Новий закон підготував ґрунт для того, щоб СПЦ повністю домінувала над Чорногорським Православ’ям та заважала неканонічній Чорногорській Православній Церкві. Новий договір, можливо, є лише зовнішньою ознакою цих змін Православ’я у регіоні. Я сказав би, що це зрушення вже відбулося в результаті дебатів щодо закону про релігію 2019 року, коли СПЦ заручилася підтримкою. Масова мобілізація серед СПЦ та її прихильників у 2022 році, схоже, справила значний вплив. Загальна «довіра» — вимірювана місцевим бюро (Центром Демократії та Прав Людини/ CEDEM/ Center for Democracy and Human Rights) — до неканонічної Чорногорської Православної Церкви значно впала з 2019 року, а СПЦ піднялася та стабілізувала свої позиції у опитуваннях. За моїми оцінками, лише близько десяти відсотків населення зараз підтримує церкву, на відміну від двадцяти п’яти відсотків лише кілька років тому. Ці десять відсотків є активною опозицією СПЦ, яка була помічена під час зведення на престол Митрополита Чорногорії у вересні 2021 року, коли Патріарху Порфирію та новому Митрополиту доводилося літати між церквами на гелікоптері, щоб уникнути палаючих барикад на невеликих чорногорських гірських дорогах. Нова угода поклала всьому цьому політичний кінець і буде важко повернутися до попереднього становища, якщо Чорногорська націоналістична партія повернеться до влади.

ІІ. Відновлення Охридської Архієпископії

Нова вигідна угода для СПЦ у Чорногорії у липні цього року була укладена після року копіткої роботи місцевих священнослужителів та особливо нового сербського Патріарха Порфирія. Він вступив на посаду у 2020 році, коли кілька високопосадовців СПЦ захворіли на ковід-19 через пандемію, що охопила церковне керівництво. Таким чином, і Патріарх СПЦ, і Митрополит Чорногорії було замінено у 2020 та 2021 роках. З того часу Патріарх Порфирій наполягав на укладанні угоди в Чорногорії, а також вирішенні інших проблемних флангів СПЦ. Зокрема, щодо Македонії, яка, подібно до Чорногорії, була ареною церковних розбратів. У комуністичний період Македонське духовенство набуло автономного статусу і незабаром після цього, 1968 р., оголосило себе в односторонньому порядку Автокефальним. На відміну від Чорногорії, де будь-який суперник СПЦ стримувався, православне населення Македонії майже одноголосно стало частиною цієї невизнаної церкви. У 2001 році СПЦ і македонці намагалися вирішити це питання під контролем Москви, але зазнали невдачі через постійні проблеми з назвою (тому деякі греки будуть утримуватися від використання мною терміну «македонці»). Однак це питання також було вирішено у травні цього року з певною допомогою Вселенського Патріарха. Суть угоди полягає в тому, що МПЦ тепер офіційно відома грекам як відновлене Охридська Архієпископія, тоді як сама МПЦ продовжуватиме називати себе Македонською. Про саму угоду досить швидко оголосили, проштовхнули і, здавалося, змусили замовкнути будь-яку опозицію навіть з боку Болгарської Православної Церкви, яка також претендує на спадщину Охридської Церкви. Угода ґрунтується на прагматичному союзі між СПЦ, МПЦ та Вселенським Патріархом.

Зараз і в майбутньому буде незрозуміло, скільки зусиль доклав новий Сербський Патріарх для вирішення цих двох питань, які протягом багатьох років здавалися проблемами, вирішення яких не проглядається. Також незрозуміло, який фундамент було закладено перед цим СПЦ і яку роль у цьому відіграв Константинополь. Однак я наважусь висловити припущення про динаміку гри після того, як провів частину весни у Південно-Східній Європі серед місцевого духовенства.

По-перше, зміна керівництва — Патріарха та кількох впливових членів Синоду СПЦ — зробила обидві угоди можливими та, можливо, навіть необхідними. Угода в Чорногорії могла відбутися без зміни керівництва, але зміни, можливо, прискорили процес через пряму участь Патріарха. Навпаки, здається, що зміна синоду СПЦ означала легше зближення з МПЦ та відмову від підтримки невеликої маргінальної групи СПЦ в Македонії, сенс існування якої закінчився з угодою.

По-друге, і уряд Чорногорії, і МПЦ, схоже, були готові зі свого боку покласти край конфлікту з різних причин. Протягом багатьох років МПЦ шукала мирне рішення або з СПЦ, або з болгарами, особливо після підписання угоди про назву між Грецією та Північною Македонією. У Чорногорії одним із ключових пріоритетів для нового уряду було скасування закону 2019 року та досягнення нової форми угоди із СПЦ.

Однак, можливо, найважливіша причина, через яку всі партнери підписали ці дві угоди, лежить за межами регіону. Схоже, що ситуація в Україні — як щодо війни, так і у складніших відносинах і статусі різних Православних Церков — зробила ситуацію ще гострішою. Кожен із партнерів зрозумів, що нічого схожого на політичне протистояння РПЦ та ПЦУ в Україні їм не потрібно, і війна стала палаючим майданчиком для вирішення нагального питання.

ІІІ. Деякі висновки

Найбільше цих угод виграє СПЦ. Церква закріпила два свої фланги та сформувала те, що, схоже, стало довгостроковим союзом із МПЦ. Це дозволяє їй зосередитись на інших питаннях, таких як статус Косова або власна позиція СПЦ в інших колишніх югославських республіках. Вигідна угода в Чорногорії відкриває питання про власність та реституцію у Боснії, Герцеговині та Хорватії. Це також дозволяє СПЦ продовжувати займати пасивну позицію щодо України. Незалежно від цих обставин, дві нові угоди, можливо, могли б стати прикладом того, як можна мирно вирішувати конфлікти в православному світі.

Еміль Хілтон Саггау, доктор філософії, науковий співробітник Лундського університету, Швеція.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

***

Війна – це швидка Божа розплата за довготривалі справи людські у мирний час. Ми шкодуємо і журимося, що такий відділ випадково потрапив у халепу і загинув. Але немає випадковості на війні. Або ж ми шкодуємо офіцера, який загинув від «шаленої» кулі, що залетіла до його намету. Немає і ніколи не було «шалених» куль. Кожна куля потрапляє туди, куди треба. На війні немає сліпих випадків.

***

Усі війни, з початку і до кінця історії, – біблійні війни, тобто всі вони залежать від живої, активної та всемогутньої волі Третього, Невидимого і Всевирішального; всі вони походять з гріховності або з обох сторін, або лише з однієї; всі вони діють за біблійним законом причинності і закінчуються так, як їм присудить Вічне, Непогрішне Правосуддя.

***

З упевненістю можна сказати, що переможе той бік, яким дає перемогу Божа воля. Зі Святого Одкровення Божого ясно, кому Бог дарує перемогу. Це зрозуміло і з прикладу всіх воєн історії людства, якщо їх розглядати у висвітленні Святого Одкровення. Коротше: воля Божа дарує перемогу тому, хто має найяснішу і найміцнішу віру в Бога і хто виконує Його закон. Боговідступницький і безбожний народ буде переможений, хоч би його було багато, як листя в лісі. Нечестивим та тім, хто відступив від Бога, вождям народу не допоможуть їхній розум, розрахунок, військо, культура, озброєння, дипломатія, красномовство, або щось інше матеріального характеру.

***

Військовий успіх грабіжників і ґвалтівників буває не внаслідок їхньої сили, а через гріховність народу, на який вони напали.

***

На війні солдат має бути чистий від гріха і духом прямий, повинен зі страхом стояти, як свічка перед Богом.

***

Народ, що відпав від Єдиного Живого Бога, стає, по суті, мертвим народом. Душа його, як тінь, коливається у світі, як дуб, що підсічений до самого кореня, але ще не зрубаний. Потрібні землетруси, потоп, мор чи війна, щоб здути цю тінь, зрубати підпиляне дерево, поховати мертвих. Бо відпасти від Єдиного Живого Бога означає воювати проти Нього і відкинути весь Його закон.

***

Жоден народ не може жити мирно, грішачи проти Божого закону. Гріх є збудником війни; і скільки б грішний народ не виявляв своє миролюбство, війна має його вразити.

***

Народ, якому війна приносить рабство, заслужив його своїм негідним життям у мирний час.

***

Найважливішими факторами визволення поневоленого народу є покаяння народу і милість Божа.

***

Не допомагає зброю там, де Бог не допомагає. А де допомагає Бог, там і в пастушій пращі може бути перемога.

***

Від якості нашого світу залежить, чи буде війна. Якщо у мирний час наше життя буде угодним Богові, то, звичайно, війни не буде. Але світ без Бога є колиска війни. У світі розмножуються і ростуть бацилі війни, а коли вони розмножаться і виростуть, то війна неминуча. Хочуть її чи ні – вона неминуча.

***

З того часу, як у Європі з’явилося богоборство, європейські народи воювали незрівнянно більше, ніж решта світу. Війна була бич Божий, щоб навчити нерозумних. Але нерозумні не схаменулися. Вони падають все глибше і глибше, летять у прірву… Ті, хто обраний Богом, щоб бути сіллю і світлом, втратили силу свою і померкли.

***

Причини майбутньої війни полягають у відступництві від Бога та ідолопоклонстві християнських народів та їхніх вождів. Ці причини тотожні з причинами воєн, від яких страждав і загинув Ізраїль, який колись був сіллю і світлом світу. Ці причини повинні бути швидко знищені покаянням і поверненням до Бога, бо інакше ціла низка майбутніх війн, безсумнівно, призведе до загибелі християнських народів, але не самого християнства.

***

Якщо жоден християнський народ не покається і не повернеться до Христа – центру своєї душі та життя, – то Бог віддасть перемогу народам азіатським, нехристиянським.

***

Перемога у майбутній війні обумовлена покаянням. Переможе той народ, який, покликаний на війну Божим Промислом, покається раніше за інших і, покликавши до Бога, виправить свої гріхи.

***

Що сталося б, якби покаялися всі християнські народи? Хто б тоді переміг? Тоді б перемогли всі, і така перемога була б блискучою, бо тоді не було б війни. О, яке було б щастя для людства, якби всі покаялися і все б перемогли! Але, хоч і немає нічого легшого і спасительного за покаяння, теперішні люди обрали найтяжчий і найзгубніший для них шлях.

***

У майбутній війні народ, що найбільше гордився перед Богом, буде і найбільш постраждалими.

***

За своїм беззаконням народи християнські стали набагато гіршими за нехристиянських, які міцно тримаються своїх «богів»-ідолів, тоді як серед християнських народів ведеться не лише пропаганда проти Господа, а й прямо відверта «облава» на Нього. Так само було й у євреїв перед їхньою загибеллю. Сусіди їхніх ідолопоклонників були вірні своїм ідолам, а євреї, відкинувши Бога, зневажали Його закон. Бог їх карав, але вони таки залишилися при своєму безбожності і продовжували бешкетувати. Тому й покликав пророк: Господи, Ти б’єш їх, а вони не відчувають болю; Ти руйнуєш їх, а вони не хочуть прийняти настанови; обличчя свої зробили міцніші за скелю, і не хочуть звернутися (Єв. 5:3).

***

Бог не людина, щоб не знати, і Він знає, що у біді людина звертається до Істини; тому Він і посилає лихо. У світі та достатку люди стають безбожними та егоїстичними; щоб їх протверезити, Бог посилає лихо. Звідси прислів’я: «Поки грім не вдарить, чоловік не перехреститься».

***

Божа любов незрівнянно більша за материнську любов і, звичайно, Господь допускає покарання тільки з турботливої любові до людини.

***

Той, хто воює сам із собою, може неухильно йти правильним шляхом до справжньої мети. Якщо ж людина не воює проти себе, то вона воює проти Бога та людей.

***

Ті, хто згрішить, будуть покарані війною не відразу, але після довгого, дуже довгого терпіння Божого і прощення. Коли Господь вичерпає всі інші навички, тоді тільки вдасться Його Свята Любов до останнього засобу – покарання Своїх дітей бичом війни. Передбачаючи війни, Христос заплакав (див. Лк. 19:41).

***

Передбачивши війни – аж до останніх часів, – Христос згадав також про причину їхню: Бо повстануть лже-христи та ілже-пророки і через множення беззаконня, у багатьох охолоне любов (Мт. 24:12, 24). Брехні-христи будуть вказувати людям помилкові цілі життя; ілже-пророки хибно передбачатимуть події; беззаконня і охолола любов поведуть людей хибними шляхами. Одні не знатимуть ні мети, ні шляхів життя. Інші, знаючи мету життя, за слабкістю характеру підуть хибним шляхом. Треті знатимуть і мету, і шлях життя, але свідомо і злісно відкинуть і те, й інше, як колись свідомо і зло відкинули їх єврейські старійшини, розіп’явши Христа. Все це спонукає Святу Любов, плачучи, допустити покарання Своїх дітей бичом війни.

***

Поки люди своїми думками, почуттями та справами воюють проти Бога – марні їхні мрії про мир. Всупереч бажанню людей війна повинна виникнути там, де посіяне її насіння… «А безбожним немає миру, говорить Господь» (Іс. 48:22).

***

Місія Європи в тому, щоб самій жити по-християнськи і допомагати своїм братам, язичницьким народам піднятися до Христа. Європа ж сама впала в ідолопоклонство. З цього розладу виникають всі інші, а за ними неминуче випливає війна.

***

Люди вже заслужили майбутню війну. Якби не було Божої милості і любові, війна давно б почалася. Воістину, якби не було Божої милосердної любові, меч – за гріхи християн – ніколи б не був опущений у ножні. Теперішній відносний мир, цей перепочинок, дано нам не за розум і культуру людей, а через Божу милість і любов; а також заради страху Божого та молитов благочестивих і добрих людей, що є в кожному народі Європи та Америки.

***

Від падіння в прірву до порятунку з неї та безпеки – один крок. Чи забажають люди відступити лише на один крок від жахливої прірви, над якою стоять? Бог чекає відповіді це питання; чекає, як батько, люблячий і дбайливий. Хоча б щодня давали Богові негативну відповідь – з милості та любові Своєї Бог чекає; чекає, чи не почує від якогось народу доброї відповіді, щоб відхилити катастрофу.

***

Блаженний правитель, який, пізнавши Істину, вчасно покличе свій народ до покаяння перед Богом Живим. Блаженний народ, який вчасно скине ярмо своїх гріхів проти Бога. Жодне зло не наблизиться до нього. Не будучи озброєним, він житиме у безпеці, бо Всемогутній Господь захистить його непереможною правицею Своєю. Хоч би в нього не було жодного меча – вороги його будуть безсилі перед ним і не перейдуть меж його землі; Господь Саваоф не допустить їх до цього. А якщо вороги і перейдуть його межі, то цим викопають собі могилу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

За ці 55 років Церква нашої сусідньої країни була в пеклі. Її мучили «друзі», «захисники» та «вожді», які подбали про те, щоб максимально використати зраду, яку вона вчинила за рахунок себе, вона вигукнула «На річках Вавилону» і пройшовши своє особисте чистилище. , як писав Данте, вона змогла знову побачити світло раю, який у її випадку описується всього трьома словами: «fiber ossin en».

Під час Літургії в кафедральному соборі Скоп’є архієпископ Стефан хотів порівняти свою Церкву з розслабленим, який терпляче чекав перед басейном, поки хтось не знайшовся, щоб завести його у воду, щоб він зцілив. «У мене немає спасителя», — сказав чоловік Христу, коли його запитали, чи хоче він зцілення. Але чи такою ж була пригода Охридської архієпархії? Хіба вона не мала спасителя?

Якщо ми хочемо бути чесними як із собою, так і з невблаганною історією, ми повинні «називати речі своїм ім’ям». Проблема Охридської Церкви була не у людині, яка б вела її до води. Людина мала. У неї не було волі. Ангел багато разів спускався і струшував воду виключно для конкретної Церкви, але вона не відчувала потреби в «зціленні». Особливо в темні часи, коли націоналізм, спасіння та неісторичні корони були на політичному небосхилі сусіда, тамтешня Церква не тільки не шукала чоловіка, який би кинув її у благословенні води басейну, але й почувалася могутньою.

Але, як і члени кожного тіла, члени тіла Церкви мають певний час, який вони можуть витримати в ізоляції, поки не почнеться розпад.

Пізно, але не надто пізно, церковні керівники малої балканської точки зрозуміли очевидне. Тобто, якби їх далі відрізати від Тіла Церкви, результат був би септичний. І ось, нарешті, попросили «людину», Вселенського Патріарха Варфоломія, як характерно сказав архієпископ Стефан, кинути їх у воду басейну, щоб нарешті побачити світло.

Півстоліття в темряві, звісно, довгий термін. Важко скинути всі залишки ізоляції. Це потребує часу. Люди, які сьогодні керують Охридською Архієпархію, навчилися жити на самоті. Вони не знають, що таке жити як член тіла. У складі Вселенського Православ’я. Скажу лише, що в 1967 році, коли «Македонська церква» була відірвана від Тіла Церкви, її нинішньому архієпископу Охридському Стефану  було лише 12 років.

Насправді ці люди знають про те, як працює Православна Церква, нічого складаного і все на відстані. Що вони бачили, що чули і що читали. Народжені та вирослі в церковному мікрокосмосі, який дехто переконав їх є Всесвітом, сьогодні вони покликані жити в зовсім іншому середовищі. А це найскладніше. Особливо, якщо врахувати, що ситуація, в якій все це відбувається, є особливо важкою, і люди, які взялися каталітично сприяти вирішенню церковного питання Північної Македонії, здається, мають інший порядок денний.

Ми, звичайно, повинні висловити архієпископу Стефану, що він був досить послідовним, особливо під час свого служіння в Скоп’є, визнаючи роль Вселенського престолу у вирішенні проблеми своєї Церкви. З іншого боку, він був не зовсім зрозумілим. Його мовчання перед лицем провокаційних чи неоднозначних повідомлень Сербського Патріарха про виконання автокефалії без найменшого посилання на Константинополь, єдину Церкву, яка на сьогоднішній день «народжує» інші Церкви, характеризується як наївна до підозрілого.

Те, як Церква функціонувала протягом століть, не схожа на базар чи телемарафон, де бенефіціар збирає те, що може від того, хто пропонує це для виконання своєї роботи. Стамбул відкрив ворота «комплексу» у Скоп’є, який уже століттями діє. за конкретних умов, правил і констант. Ми не можемо отримати запрошення зі Стамбула, а потім отримати автокефалію з Белграда, щоб зробити нас усіх щасливими. Ми також не опосередковано шантажуємо Фанарі тим, що «якщо ви не дасте мені автокефалію, я візьму її з іншого місця; вони просять мене дати її мені». Система так не працює!

Той, хто має владу і відповідальність давати автокефалію, коли судить, той дав її Сербії, Греції, Болгарії, Грузії, «святій» (ст.. у її фантазіях) Росії, Албанії, Україні та кожна інша автокефалія. Православна церква, крім пресвітерії та Кіпру. Він є тим, хто має силу повернути когось до Церкви через покликаних, і той, хто, незважаючи на свої невдачі та помилки, відповідає за цю місію. Вселенський престол.

Тож тепер, коли Охридська архієпархія вийшла з темряви, їй буде добре вийти з тіні і не намагатися скористатися будь-якими слабкостями системи.

Якщо Скоп’є дійсно хоче повернутися до православної сім’ї, воно має це зробити. З тими ж правилами і тими ж умовами, що протягом століть усі інші Церкви входили до сім’ї.

Свіжий приклад «патріарха» Українського Філарета, який вважав, що повернеться в сім’ю та зможе нав’язувати свої умови. І повна ізоляція, в якій він живе, знову ж таки, реальна.

Отже, очевидно, що Скоп’є має прояснити свою позицію щодо свого визнання і нарешті зайняти чітку позицію щодо фактичних дій. На світлі, подалі від тіней.

Але Белград, який останнім часом демонструє дивну поведінку, нарешті повинен буде відкрити свої папери і говорити мовою правди з рештою Православного Світу.

І перш за все, щоб розповісти нам, чи є його метою підтримати спробу Охридської Архієпископії повернутися до світла чи використати її як запобіжник у бомбі, яку Нерон з Третього Риму створював на підвалинах Православної Церкви протягом десятиліть.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Рішенням, яке «пестить вуха» націоналістів сусідньої країни та прямо кидає виклик позиції Вселенського патріархату в православному світі, Перший Синод єпископів Сербської церкви вирішив офіційно знайти вирішення церковної проблеми. Скоп’є, що, однак, більше схоже на спробу кинути виклик Фанару, посиливши російський порядок денний, ніж намагання знайти рішення проблеми.

Перше, що кидається в очі, читаючи оголошення Сербської Церкви, – це відсутність прямого посилання на Вселенський Патріархат і його прийняте рішення щодо звернення ієрархів Північної Македонії, це повністю підтверджує включення Сербської Церкви в орбіту Московського Патріархату.

Але в оголошенні є короткий звіт про «односторонні ініціативи», за допомогою яких показується ставлення до Вселенського патріархату.

За словами сербських архієреїв, шлях до вирішення був відкритий не тому, що було конкретне рішення Фанару, а тому, що ієрархи сусідньої країни визнали статус, наданий їм у 1959 році, і відійшли від своїх позицій щодо автокефалії, які спричинили у 1967 році їх відрив від Вселенського Православ’я.

У дуже добре написаному, але сповненому прихованих повідомлень повідомленні, Сербська церква говорить про «Всеправославний консенсус» щодо того, що вона буде прагнути ратифікувати будь-яке зі своїх рішень, фактично декларуючи нездатність Вселенського патріархату самостійно вирішувати такі питання.

Це кульмінація російського погляду на речі, коли Московський патріархат заперечує права Константинопольського патріархату самостійно надавати автокефалію, через наявність попередніх домовленостей на передсоборних нарадах про необхідність «консенсусного рішення» щодо цього акту. Але вони забуваються, що Всеправославний Критський собор не прийняв ніякого рішення, бо саме Російська Православна Церква торпедувала винесення цього питання на соборне обговорення та загалом ігнорувала цей собор.

ВИ МОЖЕТЕ МАТИ ДІАСПОРУ ТА ІМ’Я, ЯК ХОЧЕТЕ

Найнебезпечнішим у рішенні Сербської Церкви є те, що, як першою відзначив портал  «Orthodoxia Info», фактично провокуючи рішення, які були потім прийняті, Сербський Патріархат закликає ієрархів сусідньої країни розширюватися всюди у світі, де вони мають власну діаспору, але також опосередковано, але чітко прийняти назву «Македонська Церква», яку, за бажанням, вони можуть обговорити безпосередньо з «Грецькою та іншими православними церквами».

«Синод не має наміру обтяжувати нову Церкву-сестру обмежувальними положеннями щодо обсягу її юрисдикції всередині країни та діаспорі після вирішення її статусу», – йдеться у повідомленні, додавши, що він може «вирішити питання її офіційної назви через прямі переговори (братський діалог) з Грецькою та іншими Помісними Православними Церквами.

Простіше кажучи, Белград надає право Скоп’ю, всупереч тому, що було обіцяно Вселенським патріархатом і на підставі чого було прийнято рішення щодо апеляції, немає обмеження, ні до імені, ні до діаспори. На практиці для Греції це означає, що якщо в майбутньому Синод у Скоп’є захоче підняти відомі теорії спокути, він може обрати єпископа у Флоріні чи де-небудь ще, закликаючи діаспору!

Ставлення Сербської Православної Церкви нагадує батька, який, щоб забрати дітей з собою, щоб позбавити опіки іншого боку, дає їм те, що вони бажають, навіть якщо це неправильно, з єдиною метою отримати їх прихильність.

Однак це надзвичайно небезпечний крок у надзвичайно вогненебезпечному регіоні, як-от Балкани, який може вийти з-під контролю й легко вийти за церковні межі, незважаючи на те, що Сербська церква у своїй заяві стверджує, що її рішення далекі від політичних та геополітичних інтересів, впливів і тиску, який намагається «вжити» Фанар до націоналістів Північної Македонії. Таким чином, Сербія приховано стверджує, що Фанар діє на основі іноземних інтересів.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Додаток: Повідомлення Священного Архієрейського Синоду Сербської Православної Церкви (16 травня 2022 р.)

Отримавши акт Священного Синоду Єпископів «Македонської Православної Церкви – Охридської Архієпископії», яким вона приймає загальновизнаний канонічний статус, наданий їй у 1959 році Священним Архієрейським Синодом Сербської Православної Церкви, він сподівається, що Сербська Православна Церква вирішить і визначить канонічний статус, за яким має відбутися загальноправославна згода та прийняття цього статусу, Священний Архієрейський Синод постановив:

- з вдячністю Господу і з радістю Собор вітає прийняття загальновизнаного канонічного статусу, який є статусом якнайширшої автономії, тобто повної внутрішньої незалежності, наданої в 1959 році;

- оскільки цим усунена причина переривання літургійно-канонічного спілкування, спричиненого одностороннім проголошенням автокефалії у 1967 році, встановлюється повне літургійно-канонічне спілкування;

- шляхом встановлення єдності на канонічних засадах та за умов чинності канонічного ладу на всій території Сербської Православної Церкви діалог щодо майбутнього та остаточного статусу єпархій у Північній Македонії є не тільки можливим, але й цілеспрямованим, легітимним та реалістичним. ;

– у діалозі щодо свого майбутнього та остаточного канонічного статусу, Сербська Православна Церква керуватиметься лише і виключно еклезіологічно-канонічними та церковно-пастирськими принципами, критеріями та нормами, не піклуючись про «реальнополітичні», «геополітичні», «церковно-політичні». «та іншими подібними підставами або односторонніми ініціативами, а також не підлягають чиємусь впливу чи тиску;

- і, нарешті, Собор не має наміру обумовлювати нову Церкву-сестру обмежувальними положеннями щодо обсягу її юрисдикції на Батьківщині та в діаспорі після вирішення статусу, своєю рекомендацією вирішити питання її офіційної назви в прямому братському діалогу з Еладською та іншими Помісними Православними Церквами.

Джерело: Офіційний сайт Сербської Православної Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»