Данні статті булі написані в 2011 р., коли Українська Автокефальна Православна Церква здійснювала канонізацію Петра Сагайдачного, коли критиками й недоброзичливцями УАПЦ критикувався як сама канонізація, так й її чин — «благовірний гетьман». Сьогодні, після історичного рішення Священного Синоду Православної Церкви України про внесення цієї канонізації в церковний календар, знову чутні голоси критиків. Тому ми вирішили передрукувати ці статті, щоб зняти певні питання священиків та вірних нашої Церкви.

«Київське Православ’я»

ДО ПИТАННЯ КАНОНІЗАЦІЇ ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО В ЧИНІ «БЛАГОВІРНИЙ»

І. Історична довідка про чин «благовірний» і агіографічні приклади канонізацій.

Само слово «благовірний” походить від одного з варіантів перекладу грецьк. «εὐσεβής», лат. «pius» (перекладаються також як «благочестивий»). Спочатку застосовувалося винятково до правлячих осіб і символізувало їхнє неухильне життя по хри­стиянським і моральним нормам. Однак пізніше, у Київській Церкві й ряді слов’янських Православних Церков, дане слово застосовувалося й відносно архієреїв, і було синонімом слова «православний» [1].

Таким чином, саме найменування «благовірний»» спочатку застосовувалося до осіб, які займали правляче положення. Однак від початку й переважно — винятково стосовно світських правлячих осіб: імператорів, князів, їх дружин і дітей.

Саме шанування християнських царів (цариць) склалося в Православній Церкві в епоху Вселенських Соборів, головним чином у Константинопольському Патріархаті, історична доля якого була тісно пов’язана із Візантійською імперією. У церков­ному шануванні візантійських государів «знаходить вираження теократичний ідеал царського служіння» [2]. Сам статус православного імператора, «поставленого від Бога єпископа зовнішніх справ Церкви» (вираження св. Костянтина І Великого), за умови неєретичності й праведності особи, що займала цей пост, свідчив про «благовір’я» государя. У цьому була причина народної поваги до імператора, яка оформилася в особливий вид церковного шанування із засвоєнням імператорові іменування «благовірний». У наслідку сформувався й особливий чин шанування святих “благовірних”, що спочатку відзначав переважно Візантійських імператорів і імператриць.

Однак із приходом християнства на землі Київської Руси, чин «благовірних» потерпів зміни: його почали застосовувати не тільки до канонізації унітарних правителів держави, але й до канонізації удільних князів. Подібна практика диктувалася самою структурою князівств, об’єднаних загальною назвою «Київська Русь», де кожний удільний князь мав досить велику незалежність у керуванні своїм князівством, хоч формально й був данником Київського князя.

Як свідчить агіографія Київської Церкви, уже перші благовірні князі Борис і Гліб не були правителями, рівними імператорові. Більше того, правління благовірного князя Гліба в Муромі історики піддають досить сильному сумніву, бо язичеський Муром не прийняв князя християнина (за іншими відомостями — сам князь відмовився жити й управляти їм). Благовірний Гліб жив зі своїми воїнами відокремлена, у місці маючим тепер назву «Борисів стан»[3] і, вочевидь, його керування князівством обмежувалося збором данини й відправленням її частини в Київ.

Досить показовою є також канонізація благовірного князя Гліба Володимирського (+ після 1190). Адже ще дитиною він в 1175 р. був відкликаний з Новгорода, жив у Володимирі, на початку червня 1176 р. приїжджав у Москву. Потім був ви­гнаний з Київської Русі великим князем Всеволодом Велике Гніздо, жив у половців у Свіязі, в 1185 р. був запрошений у Грузію, де оженився на дочці царя Георгія 111 цариці Тамарі. Зробив успішний похід проти турків — сельджуків, взяв участь у придворних інтригах проти Тамари й поплатився за це висилкою у Візантію. В 1190 р. він повернувся в Грузію й очолив збройний рух знаті супротив правительки, але зазнав поразки й був знову висланий у Константинополь. Грузинські літописи знають ще один виступ князя на чолі опозиційних сил проти колишньої дружини, але й він закінчився невдало для князя, якому довелося бігти… І хоча історичні джерела подають різні дати канонізації благовірного князя Гліба, його поховання у володимирському Успенському соборі свідчить, що це відбулося не пізніше XIV століття [4].

Необхідно відмітити, що в чині «благовірний» Київська Церква канонізувала не тільки удільних князів Київської Русі, підлеглих християнського правителя, але й данників (підлеглих) іновірців. Подібним прикладом є канонізація Благовірного князі Федора Ярославського (+ 1299), що був підручником хана Золотої Орди й брав участь у його війнах. Тут причиною канонізації була вірність князя Православ’ю, підтримка їм Православної віри й православних християн.

Цікавим для нашого історичного огляду є й канонізація князя Довмонта (у хрещенні — Тимофія) Псковського (+ 1299). По походженню він знатний жмудин, бо тільки починаючи з кінця XVIII століття агіографія Російської Церкви послідовно «констатує» факт «походження Довмонта з роду литовських князів». До цього часу, у найбільш древніх агіографічних рукописах, зустрічаємо іменування «боярин», «знатний жмудин (литвин)» , він змушений був убіжать із Жмуді й знайшов притулок у Пскові. Там він прийняв хрещення (1265) і псковичи обрали його своїм князем. Канонізо­вано він був саме як Псковський князь, що багато зробив для Православної Церкви [5].

Таким чином, уже з XI століття Київська Церква канонізувала в чині «благовірний» не тільки одноособових правителів, але й удільних князів, представників князівської династії, обраних правителів (князів) з інших народів за умови їхнього православного сповідання, належного служіння й життя.

По наявним агіографічним прикладам можна виділити кі­лька основних критеріїв, якими керувалася ієрархія Київської Церкви при прославленні святих у чині благовірних:

- Шляхетне походження;

- Керування значними силами та землями (у тому числі (або тільки) —- військовими силами);

- Православне сповідання;

- Значні праці в зміцненні Православної віри;

- Смерть у покаянні й вірі (можливе мучеництво).

ІІ. Розгляд відповідності благовірного гетьмана Петра Сагайдачного критеріям прославляння в чині «благовірний».

а) Шляхетне походження:

Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний народився в шляхетній родині, що була нобілітована в XVI ст. та використовувала старовинний польський герб «Побуг», що вперше згадується в документах кінця XII ст. Цей герб мав щит, на синьому полі якого зображено срібну підкову кінцями додо­лу, на якій встановлено золотий кавалерський хрест. Синій намет було підбито сріблом. У клейноді над шляхетською короною — верхня половина гончака, поверненого вправо. На шиї в собаки зображено нашийник з ремінцем. Батьківщи­на Сагайдачних користувалася відміною «Побуга», яка мала червоний колір щита, пряме (у фас) розташування шолома та трохи змінені форми декору.

б) Керування значними силами, у тому числі — військовими

Благовірний гетьман Петро Сагайдачний уже в ранні часи свого перебування на Січі виявив більшу політичну далеко­глядність і в 1598 році вибраний гетьманом Обозним Генера­льним, він перший почав писатися Гетьманом Запорізьким [6].

Він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків:

- скасовано посаду старшого над козаками від польського уряду;

- визнано владу вибраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною;

- скасовано постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва;

- надано населенню України волю віросповідання.

- православна ієрархія (митрополит, єпископи), освяче­на патріархом і визнана урядом, не повинна терпіти гоніння від влади Речи Посполитої.

Цим фактично визнавалася автономна козацька республіка в Україні на чолі з вибраним гетьманом.

Таким чином, благовірний гетьман Петро Сагайдачний мав владу безумовно рівну влади удільних князів, а титул ге­тьманський можна із упевненістю дорівняти до князівського.

ІІІ. Православне сповідання й значні праці по зміцненню Православної віри.

Рід благовірного гетьмана Петра Сагайдачного — це древній православний Галицький рід. Сам благовірний гетьман був після народження хрещений у православну віру й спові­дав православ’я до самої смерті.

З усім військом Запорізьким благовірний гетьман Петро Сагайдачний вступив у Київське (Богоявленське) братство. У лютому 1620 року отаман Петро Одинець із доручення благо­вірного гетьмана зустрічався з патріархом Ієрусалимським Феофаном III і дає йому гарантії підтримки у відновленні православної ієрархії Київської митрополії.

У березні патріарх Феофан III прибув в Україну. На границі його зустрічали запорізькі козаки на чолі із Сагайдач­ним, які, відповідно до повідомлення Густинського літопису, «обточиша його стражбою, яки бджоли сволок свою», супро­водили в Київ. Тут патріарх Феофан III 6 жовтня 1621 року в братній Богоявленській церкві висвятив Межигірського ігумена Ісаю Копинського в сан Перемишльського єпископа, ігумена Київо-Михайлівського монастиря Іова Борецького в сан київського митрополита, Мелетія Смотрицького в сан полоцького архієпископа, а також п’яти єпископів — у Полоцьк, Володимир—Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм. Згодом всі вони стали відомими борцями за православну віру, освіту й українську культуру. Таким чином, завдяки мудрій політиці благовірного гетьмана Петра Сагайдачного була від­роджена на території Київської митрополії православна ієра­рхія й врятована Київська Православна Церква від небезпеки залишитися без духовенства.

Важко поранений у битві під Хотинам, благовірний князь вернувся в Київ [7]. У Києві він дуже страждав від рани, але продовжував піклуватися про долю Православ’я та України, козаків, про школи, братства, церкви і госпіталі. Перед смертю благовірний гетьман Петро Сагайдачний заповів своє майно на потреби Київської Церкви, просвітительські, благодійні цілі, зокрема Київському братству й Львівській братній школі.

Десятого квітня 1622 року від отриманих ран гетьман помер і був похований у Братськом монастирі в Києві.

В 1627 році патріарх Феофан III так озивається про участь благовірного гетьмана Петра Сагайдачного у відновленні православної ієрархії й обороні Київської Церкви: «Справа була б неможливою без підтримки пана й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедливо можна на­звати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний» [8].

IV. Висновки.

На підставі агіографічних прикладів і критеріїв проведе­них Київською Церквою канонізацій XI — XV століть, можна зробити наступний висновок: Православна віра, походження, займане державне положення, праці на благо Православної Церкви й праведна кончина — все це дало незаперечні під­стави Святому Архієрейському собору Української Автокефальної Православної церкви прославити святого гетьмана Петра Сагайдачного саме в чині «благовірний».

1. Срезневский И. И. Материальї для словаря древнерусского язика по письменним памятникам. СПб., 1893. Т. 1. Кол. 92

2.  ФедотовГ. П. Святьіе древней Руси. М, 1990. ст. 90

3. Русские святьіе. СПб., 2004. ст. 372

4.  Кузнецов И. В. История погребений во Владимирском Успенс- ком соборе. Исторический очерк. Царьградь, 1926. ст. 23

5. Русские святьіе. СПб., 2004. ст. 276

6. История русов или Малой России. М., 1846. ст. 44.

7. Смолий В. А. Владельцьі гетманской булави. К, 1994. ст. 323

8. Γρηγόριος (Οικονόμος). Η αναλογία των Ιεροσολύμων και το Πατριαρχείο της Κωνσταντινούπολης τον 17ο αιώνα. Η ιστορική έρευνα για την απόκτηση διδακτορικού τίτλου στην ιστορία της εκκλησίας. Μιλάνο, 1936. ρ. 87

ПОДВИГ РІВНИЙ АПОСТОЛЬСЬКОМУ….

Історія відновлення православ­ної ієрархії Київської митрополії після Брестської унії неоднора­зово розглядався істориками. Однак в історичних дослідженнях учених України, Росії й Білорусі за контекстом досліджень залишається оцінка ролі гетьмана Петра Сагайдачного в очах ієрархів Константинопольського й Ієрусалимського патріархатів.

Сьогодні дане питання є досить актуальним у зв’язку з канонізацією Петра Сагайдачного Українською Автокефальною Православною Церквою в чині «благовірного гетьмана» і спробами деяких осіб представити даний акт у якості «політичного кроку». Спробуємо освітити деякі моменти й відки­нути католицькі й московські міфи.

Уже з першої чверті XVII століття католицький бік робить багаторазові спроби представити акт відновлення православ­ної ієрархії Київської митрополії Ієрусалимським патріархом Феофаном III як «московський проект». Дана ідея мусується в численних католицьких виданнях, наприклад у роботі влади­ки УГКЦ Софрона (Мудрого) «Нарис історії Церкви в Україні» [1]. Подібний підхід католиків до історії Київської православної митрополії повністю задовольняв і амбіції московський імперських істориків…

Таким чином, спільною роботою «непримиренних друзів» створився новий історичний міф, що об’єктивно був спрямо­ваний проти православної Української (Київської) Церкви.

Однак реальні кроки по відновленню православної ієрархії Київської митрополії вживалися аж ніяк не за наказом Москви… Як свідчуть історичні документи, «Уже до 1616 — 1617 років Константинопольський патріарх мав сотні листів від православних дворян, монастирів і братств Русі (Речи Поспо­литої – прим, авт.) із проханням відновити православ’я…» [2]. Саме ці листи православних українців і білорусів зроби­лися підставою для Константинопольського патріарха Тимофія II в справі наділення Ієрусалимського патріарха Феофана III широкими надзвичайними повноваженнями по відновлен­ню православної ієрархії Київської митрополії. Це відбулося навесні 1618 року, задовго до прибуття Ієрусалимського патріарха в Москву.

Таким чином, рішення про відновлення православної ієра­рхії Київської митрополії приймалося винятково Константи­нопольським патріархом на прохання православних віруючих українців та білорусів.

Разом з тим, зрозуміло, що подібні повноваження не могли бути використані без широкої підтримки православних віру­ючих і, не будемо приховувати, матеріальної підтримки та військової оборони від войовничих католиків і уніатів. Подібну підтримку надав єрусалимському патріархові Феофанові III благовірний український гетьман Петро Сагайдачний. У зв’язку із цим особливий інтерес викликає лист Ієрусалимсь­кого патріарха, у якому він коротко описує історію відновлення православної ієрархії Київської митрополії. Текст цьо­го листа частково зберігся в ряді історичних документів Кон­стантинопольського патріархату, які були опубліковані в кінці XIX – початку XX століття [3].

На думку грецького історика о. Григорія, даний лист був написаний «в 1627 році (про що є ознаки в тексті)» [4] і адресований Константинопольському патріархові Кирилу II (1623 – 1630). Його «текст є уточненням деяких деталей, імо­вірно пропущених у більш ранньої кореспонденції»[5].

Серед іншого, патріарх Феофан III так озивається про участь благовірного гетьмана Петра Сагайдачного у віднов­ленні православної ієрархії й обороні Київської Церкви: «Справа була б неможливою без підтримки володаря й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедли­во можна назвати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний» [6].

Таким чином, лист Ієрусалимського патріарха Феофана III не тільки свідчить нам про високу духовну оцінку життя благовірного гетьмана Петра Сагайдачного, але й розповідає про шанування його як святого вже незабаром після смерті. Тому сьогоднішня канонізація благовірного гетьмана Петра Сагайдачного – це тільки формальна констатація безперечного фа­кту його святості Українською Церквою, що спізнилася, у силу об’єктивних причин, на кілька сотень років…

1. о. Софрон Мудрий. Нарис історії Церкви в Україні. Видав­ництво оо. Василіан, Рим -Львів, 1995. спи 182 -183

2. Γρηγόριος (Οικονόμος). Η αναλογία των Ιεροσολύμων και το Πατριαρχείο της Κωνσταντινούπολης τον 17ο αιώνα. Η ιστορική έρευνα για την απόκτηση διδακτορικού τίτλου στην ιστορία της εκκλησίας. Μιλάνο, 1936.р. 83

3. Там же, р. 85

4. Там же, р.86

5. Там же, р.86

6. там же, р.87

прот. Сергій Горбик.

Джерело: Феномен Сагайдачного. Збірник матеріалів до дня прославлення благовірного гетьмана Петра Сагайдачного Українською Автокефальною Православною Церквою. Львів-Самбір, 2011 р.Б.

Пам’ять 4/17 листопада

Митрополит Павло, у миру Петро Конюшкевич, народився у 1705 році в місті Самборі на Галичині. За своїм соціальним походженням належав до шляхетного та заможного роду самбірських міщан.

З раннього дитинства Петро відзначався лагідною вдачею, був обдарованим хлопцем, дуже рано вивчив грамоту. Домашнє виховання тоді полягало виключно у вивченні букваря, часослова, псалтиря, нотного співу і письма, тобто тих наук, які були в початкових слов’яно-латинських школах.

Проте таке навчання давало обмежені знання. Батьки майбутнього святителя бачачи неабиякі таланти парубка, плекали надію виховати в майбутньому високоосвіченого державного мужа, а для цього його віддали навчатися в Київську академію.

Віддаючи перевагу простоті й скромності, Конюшкевич не виокремлювався серед своїх товаришів якимись особливими манерами чи дорогим вишуканим одягом, його окрасою стали великі успіхи у навчанні, та співчутливість до бідних і знедолених студентів, яких теж не бракувало в той час. За зразкове навчання, Петро після закінчення курсу був залишений при Академії викладачем.

З юних літ схильний до усамітнення і Богопізнання, Петро постійно відчував потяг до чернецтва, і в 1733 році прийняв постриг з іменем Павло в Києво-Печерській лаврі від архімандрита Романа (Копи).

Прийняття чернечих обітниць кардинально змінило життя Павла (Конюшкевича). Він порвав будь-які зв’язки з мирським і цілковито поринув у світ духовного подвигу і молитви, неухильно став на шлях до вищого духовного вдосконалення.

5 грудня 1734 року монах Павло був висвячений архієпископом Київським і Галицьким Рафаїлом (очевидно Заборовським) на ієродиякона, а 1 січня 1740 року – на ієромонаха.

У тому ж році ієромонах Павло супроводжував намісника Києво-Печерської лаври архімандрита Тимофія (Щербацького) до Петербурга, як розпорядник по економічній частині.

До Києва він не повернувся, і в 1741 року указом Священного синоду був призначений на провідну посаду проповідника при Московській слов’яно-греко-латинській академії, а від 25 червня 1743 року був призначений архімандритом Новгородського Юрієвого монастиря. Це призначення було як визнання активної діяльності майбутнього святителя на церковній ниві. Возведення на архімандрита відбулося 18 лютого 1744 р.

Близько п’ятнадцяти років архімандрит Павло керував Юрієвим монастирем Але Богу було угодно визначити йому більш відповідальне служіння Церкві. Виняткові адміністративні здібності, неабиякі розумові дані й всебічна вченість призвели до покликання отця Павла на митрополита Тобольської єпархії. 5 травня 1757 року він був висвячений в Петербурзі на єпископа з титулом митрополит Тобольський і Сибірський.

Прибувши до Тобольська, він негайно взявся за справи своєї величезної єпархії. Передовсім митрополит звернув увагу на освіту духовенства, яка була в занедбаному стані.

Навчання в Тобольській семінарії, що існувала вже 20 років, було поставлено вкрай погано: не було навіть головного предмета – богослов’я, який митрополит увів і безпосередньо контролював його викладання. Учителями також було викликано троє вчених ченців з Києва.

Храмів у єпархії було мало, та й ті переважно дерев’яні. Митрополит відкрив по селах декілька нових парафій, а в Тобольську і місцевих монастирях зведено близько двадцяти кам’яних храмів. Святитель відзначався суворістю до провин духовенства, наказував тих, хто провинився, використовуючи їх на чорних роботах. Ця риса характеру покривалася співчутливістю владики до нужденних, удів і сиріт. За владики Павла розгорнулася широка місіонерська діяльність, а в 1764 році в Іркутську були відкриті мощі проповідника Православ’я серед диких племен Сибіру, святителя Інокентія, який упокоївся у 1731 року і був канонізований в 1805 року Ця подія стала останньою радістю в житті митрополита Павла.

Для нього настав важкий час. Будучи противником секуляризації (відібрання до казни) монастирських володінь і архієрейських будинків, митрополит виклав свою думку у відвертій і різкій формі, за що потрапив у немилість імператриці. Щоб догодити царській особі, Священний синод викликав митрополита Павла до Москви, де його засудив до позбавлення сану і відіслав на спокій до Києво-Печерської лаври.

У Лаврі митрополит Павло оселився в келіях намісника, які були для того відповідно приготовані, і жив спокійно, оточений повагою, як безстрашний борець за права Церкви. Він проводив час у суворих чернечих подвигах і часто, незважаючи на свою хворобливість, служив – як у Лаврі, так і в інших храмах Києва.

Та лише трохи більше двох років довелося йому пожити в місці «своєї обітниці». 4 листопада 1770 року після тривалої хвороби святитель помер.

Після панахиди його тіло було покладене в склепі під Великою лаврською церквою і, вірогідно, ніколи не було поховано в землі (як і тіло святителя Феодосія Углицького, Чернігівського, чудотворця). З часом вже і ніхто не міг згадати, хто саме в цьому склепі лежить.

Лише у червні 1827 р. знаменитим ученим, митрополитом Київським Євгенієм (Болховітіновим) наприкінці 20-х років XIX ст. чудесним способом було віднайдено мощі святого.

Обставини склалися так, що принаймні два рази церква готувалася до канонізації великого святителя Української землі, але Богу було угодно, щоб сьогодні Українська Помісна Православна Церква довершила цей урочистий акт.

14 травня 1999 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату канонізувала Павла Конюшкевича (1705-1770), митрополита Тобольського і Сибірського.

Зараз нетлінні мощі Святителя Павла знаходяться в печерах Києво-Печерської Свято-Успенської Лаври, до котрих може прикластися кожен, хто очікує від нього допомоги і заступництва.

Тропар святителя Павла Самбірського, митрополита Тобольського, глас 4

Першеверховних апостолів імена ти носити сподобився, / їхні подвиги у земному житті наслідував, / їхню нагороду в небесних оселях отримавши, / про земну Вітчизну свою не переставай молитися, / місту Самбору будь могутнім заступником, / Православ’я в землі Галицькій від єресей та розколів захисти, / Україну нашу непереможною силою твоїх молитов від усякого лиха збережи, / щоб ми з радісним серцем до тебе взивали: / Спасай нас молитвами твоїми, святителю Павле, отче наш!

Кондак святителя Павла Самбірського, митрополита Тобольського, глас 2

Як дорогоцінний скарб Галицької землі, / в надрах Київських захований, / всечесні твої мощі, святителю  Павле, знайшовши, / духовно ними збагачуємось і тілесне зцілюємось, / від серця до тебе  взиваючи: / Радуйся, святителю  Павле, міста похвало, Православної церкви пресвітлий світильниче!

]]> http://kyiv-pravosl.info/2013/11/17/svyatytel-pavlo-sambirskyj-mytropolyt-tobolskyj/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2013/08/27/akafist-do-chudotvornoji-ikony-sambirskoji-bohorodytsi/ http://kyiv-pravosl.info/2013/08/27/akafist-do-chudotvornoji-ikony-sambirskoji-bohorodytsi/#comments Tue, 27 Aug 2013 15:19:50 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=1561 Continue reading →]]> Кондак 1

Непереможній Владичиці Богородиці перед її чудотворною Самбірською іконою співаємо оцю подячну пісню. А Ти, царице наша й покровителько, захисти нас від усякого лиха, бо кличемо:

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Ікос 1

Ангелів і людей Владичице, Богородице пренепорочна, перед Самбірським пресвітлим і предивним Твоїм образом молимося Богові всемогутньому, а Тобі, усіма оспівана Мати, кличемо:

Радуйся, Діво Маріє пренепорочна; радуйся, царице, Пречиста Мати Спасителя.

Радуйся, Богородице пре благодатна; радуйся, всесвята грішного люду заступниця.

Радуйся, Матінко наша предобра; радуйся, пренебесна радість.

Радуйся, людства надіє пресвітла; радуйся, знищення засуду вічного.

Радуйся, тайно над тайнами; радуйся, диво предивне.

Радуйся, Мати любові безсмертної; радуйся, за душі наші молільнице.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 2

Бачачи сльози пречистої на іконі Твоїй, о царице небесна, люди побожні до церкви її перенесли врочисто, співаючи Господові: Алилуя!

Ікос 2

Тайна незбагненна людям явилась у Самборі, бо ж сльози в очах пречудесних Твоїх, Богородице, все відновлялися, а люди недужі, що до ікони з молінням приходили, благодаттю Господньою зцілялися дивно, з подякою кличучи:

Радуйся, Мати свята, в образі ясному; радуйся, грішних людей неустанна помоч.

Радуйся, зцілення недуг наших і немочей; радуйся, в скорботі  й терпінні потіхо єдина.

Радуйся, бездонна кринице милосердя Господнього; радуйся, благодаті скарбнице безмежна.

Радуйся, незліченних гріхів наших прощення; радуйся, спасіння народу невдячного.

Радуйся, пречисте джерело милості; радуйся, світу безпечний притулок.

Радуйся, дарів Божих подателька; радуйся, пречудесне людей з Богом примирення.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак З

Сила Всевишнього діє в іконі Твоїй, благодатна, тож ми з упованням і вірою за поміччю до неї вдаємося, співаючи Господові: Алилуя!

Ікос З

Маючи прикладів безліч предивних зцілень, Богом дарованих через Самбірський образ Твій, о Богомати, безнастанно Творцеві ми дяку за Тебе співаємо, Владичице, а Тобі кличемо:

Радуйся, зоря пресвітла землі Української; радуйся, нашого краю покров і захист.

Радуйся, обитель світла предвічного; радуйся, душ наших спасителька.

Радуйся, людей немічних кріпость; радуйся, віри святій православної утвердження.

Радуйся, гріхів претяжких очищення; радуйся, неба з землею поєднання.

Радуйся, всесильна нашого роду заступниця; радуйся, всемилостива наша порадниця.

Радуйся, тілесних недугів наших зцілення; радуйся, всіх вірних освячення.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 4

Бурею пристрастей охоплені, гинемо в гордині своїй ми, нещасні, тож навчи нас смирення, Владичице, щоб могли ми співати Господові: Алилуя!

Ікос 4

Почуй молитви наші, преблага Мати, їх Богу Синові у руки передай, бо ж перед образом предивним молимось і кличемо Тобі:

Радуйся, всеблагословенна Діво Пречиста; радуйся, бо Ти породила нам Бога Предвічного.

Радуйся, бо Творця Свого Ти як Сина леліяла; радуйся, бо втілена Божа премудрість до Тебе горнулася.

Радуйся, бо руки Твої обняли неосяжного; радуйся, бо Ти до лона тулила безмежного.

Радуйся, бо в очі дивилась Ти вічності; радуйся, бо Слово Боже в одежу тілесну Тобою вдягнулося.

Радуйся, бо Ти вища від неба найвищого; радуйся, осново землі непохитна.

Радуйся, глибино незбагненна; радуйся, висото невимовна.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 5

Боговказівною зіркою сяєш Ти нам, Завжди Діва-Владичиця, перед іконою Твоєю чудотворною приходимо, бо мир Христовий Господь через неї дарує нам. Ми ж вдячно співаємо Йому: Алилуя!

Ікос 5

Коли бачимо, о Богородице, дивні зцілення, які Бог через образ Твій щедро дарує всім ревним молільникам, серцем палаємо, прагнемо життям Христу Богові дякувати. Тобі ж, Мати Пречиста, кличемо:
Радуйся, всесвята вседіво Владичиця; радуйся, пристане тиха всіх, гнаних бурями.

Радуйся, угамування печалей і пристрастей; радуйся, обитель миру Христового;

Радуйся, затишок в морі бурхливим; радуйся, заспокоєння змучених.

Радуйся, відпочинок всіх втомлених; радуйся, засмучених світла радість.

Радуйся, єлей на рани гріховні; радуйся, джерело із водою цілющою.

Радуйся, погуба вогню пекельного; радуйся, міст, що веде до життя вічного.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 6

Здійснились пророцтва усі у народженні Твоїм, всесвята. Радіє Ісая Тобою, ликує Давид –псалмоспівець, із ними і ми вдячно пісню Творцеві співаємо: Алилуя!

Ікос 6

Освітило душ наших пітьму предковічне світло, ми у Сині Твоєму, Пречиста, всесильного Бога пізнали, що зволив із Тебе людиною стати, нам рай повернути. Тож Тобі, Богородиці істинній, всі ми співаємо:

Радуйся, Богородице пре благодатна; радуйся, неневісная Мати Пречиста.

Радуйся, квітка нев’януча; радуйся, світу спасіння;

Радуйся, печатка пророків предивна; радуйся, купино неопалима.

Радуйся, всеблага Мати Спасителя; радуйся, щедрого  Бога Родителька;

Радуйся, Божественної слави світильник; радуйся, носителько сяйва небесного.

Радуйся, безначального Слова Божого втілення; радуйся, утвердження життя вічного,
Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 7

Маючи віру, що завжди молитви Ти наші приймаєш, Пречиста. До чудотворної ікони усі поспішаємо, щоб перед образом ясним Твоїм, о Владичице, Богові вдячно закликати: Алилуя!

Ікос 7

Новий дивний твір показав нам Творець, всеблага, коли чудотворний Твій Самбірський образ заплакав сльозами. З жахом дивилися люди, як плаче Пречиста, і кликали:

Радуйся, Мати предвічної радості; радуйся, бо сльози Твої – то молитва пречиста.

Радуйся, бо моління Твоє Бог завжди вислуховує; радуйся, бо в сльозах Твоїх наша радість захована.

Радуйся, бо плачем Своїм Ти кличеш людей до навернення; радуйся, бо сльози Твої закликають покаятись.

Радуйся, бо сльозами пречистими серця кам’яні скоряються; радуйся, бо сльозами кровавими блудні сини навертаються.

Радуйся, бо сльози Твої обмивають гріхи найтяжчі; радуйся, бо плач Твій вимолює злочинів прощення.

Радуйся, бо кожна сльоза Твоя – перлина безцінна; радуйся, бо в найменшій сльозині Твоїй – благодать безмежна.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 8

Побачивши сльози кроваві на іконі Твоїй, благодатна, над життям своїм враз призадумались люди; беззаконня свої, і падіння, й прогрішення здійснивши, в покаянні закликали Тобі, Спасе: Алилуя!

Ікос 8

Увесь був на землі, та неначе на небо піднявся народ прикарпатський, коли дзвони врочисто звістили благу новину, що чудотворним і плачучим визнано образ Пречистої в Самбірської церкві, і всі заспівали:

Радуйся, найсвятіша небесна цариця; радуйся, у церкві Самбора древнього.

Радуйся, наша всесильна захисниця; радуйся, у чудотворній іконі прославлена.

Радуйся, наймилосердніша Мати землі Української; радуйся, уповання народу убогого.

Радуйся, покровителько скривджених; радуйся, заступнице всіх обездолених.

Радуйся, пісні бо Тобі серцем співаємо; радуйся, бо Тобі із надією кличемо.

Радуйся, і покрий нас покровом своїм; радуйся, і спаси нас, Владичице!

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 9

Усі ангельські сили похвальну пісню співають Тобі, Завжди Діва Маріє, усяке розумне створіння Тебе прославляє. І ми, многогрішні, на образ Твій Самбірський дивлячись, вдячно співаємо Христу: Алилуя!

Ікос 9

Бачимо, що промовці велемовні, як риби, німіють, бо збагнути не можуть, як Ти, Богомати, предивну радість сльозами Своїми даруєш усім, хто взиває до Тебе:

Радуйся, Владичице наша преблагодатна; радуйся, всестраждальна Мати Спасителя.

Радуйся, сліз Царице всесильна; радуйся, із роду в рід Благословенна.

Радуйся, бо Ти сльози наші Своїми сльозами осушуєш; радуйся, бо Тобою ми в радість вдягаємося.

Радуйся, бо все людське горе Ти на Себе приймаєш; радуйся, бо біди людські Ти топиш у морі любові.

Радуйся, бо нам Ти даруєш веселість небесну; радуйся, бо для нас Ти випрошуєш сльози очищення.

Радуйся, бо наші моління приносиш Ти Господу; радуйся, бо оживляєш Ти убитих пристрастями.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 10

Світ спасти бажаючи, Боже Слово предвічне Тобою в людину вдягнулося, Бог усесильний нам Дитятком Твоїм об’явився, пренепорочна Мати. Чудо чудес подивляючи, кличем Христу: Алилуя!

Ікос 10

Захист надійний отримали ми в чудотворній іконі Твоїй, Завжди Діва: кожен бо, хто перед нею із вірою щиро до Бога звертається, потіху і поміч отримує, і кличе до Тебе:

Радуйся, всесвята Богородице Діва; радуйся, бо явила Ти нам світло істинне.

Радуйся, всіх християн надія; радуйся, безнадійних надійна поміч.

Радуйся, бо маєш Ти силу непереможну; радуйся, визволителько від біди і печалі.

Радуйся, Мати блага Владики предоброго; радуйся, єдина чиста і благословенна.

Радуйся і випроси в Бога великої милості; радуйся і благодать вилий на душі заблукані.

Радуйся і простри всечисту руку Свою; радуйся й грішні душі наші спаси.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 11

Пісня найкраща не оспіває ікони Твоєї предивної, о благодатна. Тож ми, із захопленням лик Твій святий споглядаючи, вдячно співаємо Творцеві хвалу: Алилуя!

Ікос 11

Світлим промінним світильником став для людей чудотворний Твій образ, о Мати Пречиста. Тож до Самбора йдуть богомольці перед ним Господові вклонитись, а Тобі, Богородице, кличуть:

Радуйся, Мати улюблена Господа нашого; радуйся, рідного краю освячення.

Радуйся, Тобі, Діво, ми завжди співаємо; радуйся, до Твого образу пречудесного кличемо.

Радуйся, вселеної дивна радість; радуйся, повсякчас Тобі кличуть всі ангели.

Радуйся, бо земля Тебе ніжно оспівує; радуйся, бо Тобі вся природа вклоняється.

Радуйся, бо Ти небесною радістю серця наші сповнюєш; радуйся, бо Ти гріховну печаль розсіюєш.

Радуйся, наднебесна пречиста світлість; радуйся, людської природи обожнення.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 12

Благодать виливає Господь на людей Твоїм образом дивним, о Мати всехвальна, тож прибігаємо завжди до нього з надією і співаємо Господові: Алилуя!

Ікос 12

Оспівуючи Тебе в чудотворній іконі Твоїй, Завжди Діва, Творця прославляємо ми і смиренно благаємо: молитвами Богородиці, Спасе, наш край збережи, щоб, любов’ю об’єднані, Тобі ми завжди поклонялися в Дусі та істині, а Твоїй Матері Пресвятій кликали:
Радуйся, препрославлена наша Владичиця; радуйся, бо з Тебе засяяло нам сонце пресвітле.

Радуйся, бо Тобою переможена темрява ворога; радуйся, бо потоптала Ти змія прелютого.

Радуйся, бо Сином Твоїм сила смертна знищена; радуйся, бо породила Ти Пасху священну.

Радуйся, бо Тобою нам небо всміхається; радуйся, бо Тобою земля благословляється.

Радуйся, бо Твоєю молитвою ми любов’ю з’єднаємося; радуйся, бо благанням Твоїм мир Христовий здобудемо.

Радуйся, бо з Тобою все зло переможемо; радуйся, бо з Тобою ввійдемо в життя вічне.

Радуйся, усіма оспівана Мати Христа Господа!

Кондак 13

О всіма оспівана Мати, що просіяла в чудотворній Самбірській іконі, прийми нинішнє моління наше і рятуй нас від усякої напасті, та спаси усіх, що Господові кличуть: Алилуя!

Цей кондак співається тричі. Після цього знову співається ікос 1 і кондак 1.

Молитва перша

Преблагодатна Богородиця Діво, Владичице наша й Заступнице! Перед Твоїм Самбірським чудотворним і плачучим образом молимося, Пресвята, і кличемо: вислухай нас, о оспівана Мати, і донеси наше моління Синові Твоєму – Христу Богові нашому, щоб простив нам бездоння гріхів наших, нас в любові з’єднав, щоб могли ми єдиним серцем і єдиними устами Триєдиному Богу молитись у Дусі і в істині, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь

Молитва друга

О благодатна Богоблаженна Царице-Владичице, в руках Ти тримаєш мудрість втілену і силу Всевишнього, Ти ніжно голубиш і пестиш любов безмежну, Ти маєш сміливість велику до Спаса і Господа, моли ж і благай Свого Сина, о Мати всехвальна, щоб єдність нам дав, сокрушив нам серця скам’янілі. Як чудом Твій образ світлий образ був віднайдений, нехай так віднайдемо давню пречисту православну віру батьківську, щоби собором єдиним молились ми Богові, славу Йому возносили, Тебе ж, Богородице, величали достойно як Божу Матір і нашу Владичицю, нині, завжди, і на віки вічні.
Амінь.

Молитва третя

Тобою радується, благодатна, всяке творіння, ангельський собор і людський рід, освячений храм і рай словесний, дівоцтва похвала. Від Тебе Бог втілився і Дитятком став предвічний Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, благодатна, всяке творіння, слава Тобі.

Питання про належність храму у Самборі поступово набуло політичного змісту: що таке? Не можете совладати з якимись православними бабцями? Усі храми вже наші, так би мовити, незалежні, а ви там чого баритеся?.. Не варті світлого найменування «демократів»!..

І ось в ніч з 16 на 17 вересня 1991 року, саме на престольне свято самбірського храму, було здійснено останню спробу врятувати «демократичне реноме» Зоряна Попадюка. Для цього, по офіційній сводці МВС України, було задіяна 900 омоновців, 54 офіцера-міліціянта і пожежна частина. Захопленням храму і погромом православних особисто керували: від УВС Львівської області — полковник Крет, Опалько і Король (по особистому дорученню генерала Шабаєва), був присутній прокурор Львівської області Крикливець, а також прокурор Самбора Сколець. Обласну раду презентував на погромі Котик. Напад і розправа над віруючими, як сказано в сводці, були здійснені по санкції Голови обласної ради В.Чорновола та голови міськради Самбора 3. Попадюка.

Хай назавжди в пам’яті галичан зостануться ці імена!..

Відтак, глибокої ночі до храму Різдва Пресвятої Богородиці, біля якого чатувало приблизно 40 чоловік, а в середині було — 19 чоловік на чолі з трьома священиками — настоятелем о. Олександром Швецем, головою Львівського Православного братства о. Іваном Швецем і автокефальним священиком о. Миколою Бухнієм, – почали під’їжджати автобуси, з яких вискакували омоновці в уніформі, з прозорими щитами та палицями. Зразу, коли храм був оточений, погромники захопили дзвіницю і тих людей, що знаходились довкола храму, почали жорстоко побивати кийками. Коли зовнішніх захисників було побито і відкинуто від храму, омоновці почали ламати двері. Центральні двері їм не піддалися, тоді вони почали розбивати двоє бічних фронтальних дверей, — пролунав вибух (нападники вирішили з до­помогою вибухівки вдертися до Божого храму), частина бічної двері відпала і в той пробой нападники почали запускати сльозоточивий газ «черьомуху». Храм швидко наповнився газом, і ті люди, що знаходилися у храмі, беззахисні і затруєні газом, почали чинити можливий опір. До розбитних дверей почали зсувати лавки і стільці. Погромники підігнали потужний автомобіль і залишки розбитих дверей вирвали тросом. Більш як 200 погромників вдерлися до храму, засліпляючи захисників ліхтарями…

Священик Іван Швець розповідає:

— На кожного православного доводилося більш як 10 озброєних омоновців. Вони оточували людину, жорстоко били кийками по голові і всьому тілу, а коли побита людина падала, починали жорстоко збивати ногами. Втративших свідомість, скривавлених, з переламаними руками і відкритими пробоям на головах православних наших тягнули з храму на вулицю, до вантажних машин, і кидали, як поліна, друг на друга, — і знову били кийками…

Деякі погромники були в чорних панчохах на головах. Як кажуть люди, то були свої, самбірчани-католики. Одного з них впізнали. До речі, самбірська міліція відмовилася брати участь в захоплені храму, — омоновців привезли зі Львова, Вінниці, ще звідкись… А ті, що покривали обличчя панчохами, були хлопцями зі ЗМОПу, — кожний з них отримав за ту вересневу ніч платню — по 50 карбованців.,. «Штаб загону варти Руху» в Самборі знаходиться в одному будинку з бюро «Виготовлення похоронних вінків і квітів» — після погрому храму Різдва Богородиці сполучення цих двох установ стало символічним.

40 хвилин 19 православних людей чинили опір омоновцям і змопівцям: о.Микола кинувся у вівтар, щоб захистити святині, — його зловили і били головою об цемент, вибили зуби. 70-річну жінку за волосся протягли по всьому храму. Літньому інваліду І групи, фронтовику, пробили голову так, що виден був мозок…

Так встановлювали «порядок» у Самборі…

Коли навалених закривавлених людей повезли невідомо куди, о. Олександр сказав:

— Люди, я не знаю куди нас везуть, не знаю, чи побачимо іще світ, — давайте помолимося…

До 11 години ранку в Самборі не знали нічого про долю тих, кого увезли на вантажних машинах. І тільки після того, як православні жінки перекрили своїми тілами залізницю і припинили рух поїздів, «демократична» влада сповістила про те, що арепїтовані знаходяться у Дрогобичі. По 12 чоловік було напхано в одиночні камери. Стікаючим кров’ю людям було відмовлено навіть в медичній допомозі, — їм сказали, що для них і йоду нема… Більш як 12 годин вони знаходилися в ув’язненні без будь якої провини…

Тим часом в Самборі 3. Попадюк ввів до загарбаного храму католиків: все це — ваше, панове… Потім на протязі 4 годин, як свідчать очевидці, з церкви щось вивозили та привозили. Потім двері храму заварили металевими плитами і навісили паперові печатки. Православні заткнули за ті печатки іконки Божої Матері, металеві плити прикрасили квітами, встановили перед головними дверима дерев’яний престол, — і служать на вулиці, під дощем, під снігом: «Матір Божа, поможи…»

На другий день після погрому — якимось дивом — у розгромлений храм потрапила жінка, яка просила мене не називати її імені, — вона побоюється помсти з боку католиків. Ось що вона розповіла:

— На другий день уся церква була оточена міліцією, причому нижчий чин був «капітан». Біля церкви стояли машини наших священиків — їх було понівечено ломами, а колеса попробивані. Я пройшла скрізь міліціянтів, увійшла до нашої церкви і ледь не знепритомніла — все понівечено, зламане, підлога залита кров’ю і засипана склом, розбиті вази, поламані хоругви, поскидані ікони… Я побачила руїну… Для нас церква — то святе. Кожен камінь відплатиться перед Богом. Нас так виховали… Так хто ж ті люди, що таке наробили?!. Той чоловік, католик, що за 100 карбованців заварював двері, прийшов до храму, до людей: пробачте мене, каже… Опустив ті серебреники до грошової скриньки біля Матки Божої… Кожного дня ходить сюди, замолює святотатство… Люди кажуть, що Дюбачивський (митрополит-кардинал УГКЦ — О.Н.) пообіцяв і Чорноволу багато тисяч доларів, якщо Галичина стане католицькою. Чорновол — це чорна воля!..

І після цих подій якимось блюзнірством віддає від «Звернення національно-культурних товариств Львівщини до громадян України», яке надруковано 28 вересня 1991 року на шпальтах «Молодої Галичин»:

«Закликаємо громадян України:… підтримати кандидатуру В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА голови Львівської обласної Ради народних депутатів та облвиконкому, народного депутата України, – висунутого на посаду Президента України від демократичних сил республіки, відзначаючи його особистий вклад у ство­рення атмосфери міжнаціональної та міжконфесійної згоди на Львівщині…» (підкреслено мною, — О.Н.)

Чи це зараз жарти такі на Львівщині?.. Бо всі ж на Галичині знають ролю Чорновола в розпалюванні ворожнечі між католиками і православними, знають про те, що практично усі захоплення храмів — в цьому числі й собору св. Юра у Львові, — були здійснені при його потуранні й сприянні.

— Він знає, що на Галичині, де він добре відомий, йому не набрати більшості голосів, — казали мені в Самборі люди, — Тому він і поїхав у турне по Сходу України, де ще має змогу людям дурити голови…

Додамо ж для історії, що на Сході республіки В.Чорновіл видавав себе за щирого православного, – а жінка, так, вона у мене греко-католичка… Ну чого не зробиш для того, щоб стати президентом України, насправді!…

Проте, минеться життя, і відповідатиме пан Чорновіл перед Богом…

Відтак, отцю Олександру – пощастило втекти з дрогобицької в’язниці — прийшлося для цього стрибати з другого поверху і бігти до вуличного натовпу, щоб загубитися серед людей від переслідувачів. А вечірнім поїздом священики вирушили до Києва — шукати правди. Такими скривавленими, з розбитими головами й синцями — і дали вони прес-конференцію для журналістів. В заяві, яку вони склали на ім’я Л.Кравчука, є такі слова:

«Всі ми побиті, скатовані і обездолені галичани хотіли б почути чітку позицію Голови Уряду — що вибере сьогодні Л.Кравчук, чи стане в оборону закону і законних прав громадян України, чи поступить в угоду диктаторам з Галичини… Ми вимагаємо депутатського розслідування даного прояву жорстокого вандалізму і антидемократії, що так чітко виявилися в православному місті Самборі. Ми вимагаємо припинити жорстокі нелюдяні експерименти, які настирно ведуться деяки­ми місцевими функціонерами від влади, не в угоду правди і закону, а напевно – більше в угоду корисливості і тенденційності. А якщо не заторжествує закон, то ми — духовенство і віруючи самборчани, яких нараховується десятки тисяч, об’єднавши зусилля двох православних конфесій м. Самбора, знайдемо ефективні методи, щоб відстояти свої святі права і своє святе переконання, а гріх за це впаде на долю тих, хто як Пилат над долею Христа вмив руки, умиває руки над долею православних галичан».

В Самбір прибула депутатська комісія, яку очолював депутат Червоній, і поки депутати розпитували людей, в сусідньому селі Роздолі греко-католики захопили чергову церкву… Ну що тут додати?!.

На приїзд комісії до Самбора швидко відреагувала Львівська облрада, і ось галичани “взнали правду” про Самбір і про те, хто сіє ворожнечу на Галичині: у всьо­му повинен… депутат Червоній (!). Ось що писала «Молода Галичина» від 28 вересня 1991 року: «Степан Давимука (друга людина на Львівщині після В.Чорновола, — О.Ю.)стривожений релігійною обстановкою в області, яка значно погіршилася з прибуттям на Львівщину комісії, створеної за розпорядженням Голови Верховної Ради Л.Кравчука. Очолює її депутат Червоній, людина з тенденційним і, сказати б, однобоким поглядом на діяльність конфесій… С.Давимука вважає, що фактично ця комісія спровокувала в кількох місцях обпасти серйозні конфлікти між громадами віруючих. Дійшло до взаємних образ і побиття… І спричинився до цього п. Червоній, котрий своїми необ’єктивними і необґрунтованими заявами щодо неправомірності ухвал Львівської облради стосовно вирішення релігійних питань, викликав зіткнення віруючих у Миколаївському та Самарському районах. Звісно, комісія поїде. А чвари зостануться. І Радам доведеться уже вкотре заспокоювати мирян».

При допомозі ОМОНу, «демократи заторів» та сльозоточивого газу, — забув додати С. Давимука.

Ну що ж, «демократія торжествує»?

Олекса Неміч

Джерело: Неміч О. Унія в історії України-Руси. Історичний наріс. Львів, 1992

]]> http://kyiv-pravosl.info/2013/05/15/pohrom-u-sambori-do-istoriji-oborony-pravoslavya-na-prykarpatti-v-pochatku-90-h-rokiv-hh-stolittya/feed/ 0