Мене завжди цікавило – як народ, що щойно вітав Ісуса як Месію, буквально за 4 дні волає “Вбий його!”? Що сталося? Як так можливо? Чому так швидко вхопили і засудили?

Ви помітили, як Ісуса схопили і заарештували у Гефсиманському саду? Як його вели і як влаштували судилище? Це дуже добре унаочнено у фільмі-переказі «Страсті Христові». Його вхопили вночі, потай, і притягли на скликаний переполовинений синедріон. Судилище незаконне – арештованого заздалегідь вже засудили, його слова перекручували до неймовірного, приписуючи все, що можна було приписати, навіть те, що не ліпилось (наприклад, намір зробити бунт). Невідомо, чи могли висловитись на тому синедріоні ті вчителі Ізраїлю, що симпатизували Ісуса, але принаймні те, що їх не слухали, і робили, що загадав Кайафа – очевидно. Оцей «схоплений» суд, який вертить як завгодно найвищому президенту синедріону – це так знайомо для нас.

Вдумаймось, хто тут є хто в цьому «процесі».

Христос втілює абсолютну ідею Правди, Життя, Свободи («пізнаєте істину і правда визволить вас», «ви вже не раби, але вільні», «вже не раби, але діти Божі» і «спадкоємці Царства») і Гідності (!) людини. Він – революціонер і реформатор. Це не зовсім точні богословські формулювання, але дуже влучні риторичні метафори – Він виповнює і радикально реформує Закон, змушує замислитись над суттю і смислом всього Закону («милості хочу, а не жертви»), Він громить торгівців і мінял у Храмі, священики і поважні вчителі із хранителями Закону стають «лицемірами», «зміюками, гадючими виродками» (буквально з грецькою «змеи, порождения ехиднины»).

Його ненавидить правлячий «політичний клас» Ізраїлю. Політична еліта (священики Храму), інтелектуальна еліта (фарисеї та книжники, тобто вчителі і хранителі Закону) – «люблять» Його не дуже тихою ненавистю. Він іде ніби мінним полем – де «лідери публічних опіній» готують йому засідки і пастки, щоб Його ж невдалою відповіддю знищити Його репутацію, виставити ворогом народу, бунтівником, «раскачивателем лодки».Треба знайти привід – порушення закону, корупційний скандал (несплата податків кесарю), якась єресь – але Ісус вміло обходить усі пастки…

Інфляція і деградація суспільних інституцій – колосальна. При владі ставленик іноземних загарбників (!), розпусник Ірод, який вбив морального авторитета і пророка Іоанна Хрестителя. Релігійна влада – так само пристосуванська щодо окупантів. Зверніть увагу на їхню аргументацію. Не каламутьте воду, бо Рим нападе і загарбає Юдею. Краще вбити одного надто шумного і популярного проповідника, аніж щоб перелякати окупантів. Вони так піклуються про народ, такі щирі вболівальники за людей і за мир, за стабільність, «лишь бы не было войны».

Колаборанти з окупаційною владою – говорять про порятунок народу від окупації. Самозванець Кайафа – про самозванство. Хранителі і вчителі Закону – так про себе говорять вони.

Але Ісус іншої думки:

«На Мойсеєвім сідалищі всілись книжники і фарисеї…

горе вам, бо ви взяли ключ розуміння, самі не входите, і іншим заважаєте…

горе вам, бо зв’язуєте тягарі тяжкі і непідйомні, кладете їх на людські плечі, самі ж навіть пальцем своїм не хочете їх зрушити…

Горе вам, що ви даєте десятину, але покинули головне в Законі – суд, милість, і віру! Заповідь же Божу замінили переданнями вашими!».

«Ви поїдаєте доми вдів і сиріт, грабуєте бідних, а самі жируєте, збільшуєте свої гардероби, машини та публічні шанування вас отаких праведних і файних!». Корупція. Хижацтво. Підміна справжньої релігії – формальними жертвами і звичаями.

«Мерзость запустения, стоящая где не должно», коли хранителі Закону – стають простими політиканами із власним дуже корисливим інтересом.

А що народ?

Народ спраглий – він прагне правди, свободи, Лідера (!) чи то пак Месію. Він прийде, здолає «корупцію» (corruptio – це “зіпсуття” лат.мовою, тобто псування природи, суспільних відносин, держави, тощо і т.д. і т.п.) Ізраїлю, вижене загарбників, встановить сильну і вільну державу від Сяну до До… тьфу, від Синаю до Евфрату, як його праотець Давид.

Тому народ зустрічає Його, вітає Його, «Осанна сину Давидовому!». Це лякає можновладців, цей Вхід Господень в Єрусалим – це дуже схоже на Майдан, коли молодь, діти кричать і вітають пришестя довгожданого Месію чи то пак лідера, царя Ізраїлю. Ісуса вітає молодь, діти, насамперед вони. Влада вимагає від Ісуса: «хай вони замовкнуть, припиніть цю маніфестацію». Ісус же каже просто: «Якщо вони замовкнуть – каміння закричить».

Влада, можновладці, хранителі і вчителі Закону, священики – потайки домовляються його спіймати і вбити. Вони бояться чіпати Його відкрито, тому що Він популярний в народі, це може викликати бунт. Треба налаштувати народ проти нього.

Вони вирішують Його брати вночі, коли усі сплять, і дуже швидко засудити, щоб встигнути до Пасхи (яка через 2 дні), і щоб не викликати надмірного розголосу. Вони мобілізують своїх прибічників і «електорат»…

І це дуже схоже на умовний «антимайдан» – ті, хто кричали «розіпни Його!» вже через 4 дні після того, як весь Єрусалим співав «Осанна!». Їх спонукали це робити самі «можновладці», священики, які навчили їх так – чим вам не застосування примітивних засобів масової інформації, пропаганди і зомбування? Вони спонукали і найняли багатьох людей волати, створюючи «масовку» перед очима Пилата – у мене мимоволі згадуються т.зв. «титушки» і проплачені мітингарі недавніх днів.

Скоріш за все, це кричав далеко не весь Єрусалим – для створення належної “масовки» досить було навіть 10%, слуг священиків і охоронців. Мабуть, і не всі були “проплачені”, багато хто мав свої цінності і переконання, про які нижче… Більшість взагалі – мовчала, або дивилась і нічого не робила. Боялась виступати проти влади? Боялась постраждати разом? Ніхто зараз певно не скаже…

Пасха, Песах – це не тільки порятунок євреїв із Єгипту, чи спасіння людства від приреченості на вічну смерть. Це – не тільки діяння Бога. Це – однакова поведінка маси людей: в Єрусалимі доби Ісуса Христа та в Єгипті часів Мойсея. Цю поведінку та мотивацію ми можемо бачити завжди в нас…

Як і юдеї часів Мойсея, ці люди хочуть назад в Єгипет, де дають ковбасу по 2.20 і стабільні пенсії, тьфу – цибулі і часнику і м’яса (ну їй-бо, достоту «ковбаси по 2.20»!) доволі (Числа, 11:5; Исход 16:3). Тому їм здається, що «Царь не настоящий», бо ж цар має бути «сильним», «чотким пацаном», просто таки «альфа-самцем», роздавити всіх військовою силою. Вони хочуть земної слави і багатства, жерти, їжі, більше їжі! – і якщо Ісус не дасть кожному одразу чималий клаптик землі і багато рабів, то Його треба розіп’яти. Вони хочуть велику і сильну державу, «вставання з колін», відродити державу Давида від Синаю до Євфрату. Вони хочуть чуда, за помахом палички, за маною чарівника, «сотвори нам знамення», «якщо ти Син Божий, зійди з хреста». В цьому однакові і прості люди, і цар Ірод, і вояки під хрестом, і розбійник на хресті. Такий собі всенаціональний консенсус в бажанні чуда і «щоб за нас усе зробили», спільне для всіх ставлення до Бога чисто споживацько-магічне, чисто матеріалістично-зискове. Але «рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому, окрім знамення Йони пророка»!

Саме звідси асоціація ідей – і метафізичний «майдан», і «антимайдан». З одного боку на чоло піднесена ідея Свободи і Гідності, ідея цінностей, що вивищується над матеріальною прагматикою. Цінності моральної політики, непримиримості із моральним та суспільним злом, із корупцією як зіпсуттям. З іншого боку – угодовство із аморальною основою політики, згода із корупцією, виправдання насилля над слабшим (побиття людей) та грабунку бідних (корупція та олігархія) в ім’я «стабільності», «ковбаси єгипетської» «по 2.20», та «щоб римляни не прийшли», із нарочитою с(т)имуляцією «духовності», «традиційних цінностей (традиція з латини – «передання»)».

Він був приречений у цьому суспільстві, і Він пішов на хрест. Але тут включається інший порядок ідей та речей – вищий порядок. Він воскрес, і Він переміг. Він говорить своїм учням, посланцям Своїм, кого Він посилає у світ:

«Страждання і скорботу ви зазнаєте у світі, але мужайтесь – Я переміг світ. Якщо вас світ ненавидить, знайте, що Мене він перше, ніж вас, зненавидів . Якби ви були з цього світу, світ би любив вас, але ви не від цього світу,тому він вас ненавидить. Виженуть вас із зібрань, і прийде час, коли кожен, що вбиватиме вас, вважатиме, що він службу приносить Богові.

Нині ж суд цьому світові! Нині цар цього світу буде вигнаний геть»…

«Ідіть! Ось я посилаю вас, як ягнята межи вовків! Будьте мудрі як змії, і прості як голуби. Проповідуйте Добру Новину до краю землі…» – і нарешті…

«ВИ – СВІТЛО світу, яке не ставлять під спуд, але на видному місці. Ви – СІЛЬ землі, а якщо сіль втратить силу, чим її зробиш солоною?». Ви покликані бути провідниками світла, любові, свободи, добра і мужності – власне, Євангелія, – і через вас спасається і покращується світ.

Звісно, це всього романтична така асоціація. Але вона аж надто добре лягає на сучасний стан речей…

Волковський Володимир, кфн., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ

Зауважим, що особливу актуальність дискусії надає потреба виконання 7 постанови І Вселенського Собору: «Якщо хтось, — єпископ, пресвітер чи диякон святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з юдеями святкувати буде, нехай буде позбавлений священного сану», а особливо 1 правило Антиохійського: хто буде «з юдеями звершувати Пасху, такого святий Собор віднині вже засуджує бути чужим Церкві, як такого, хто винен не тільки в особистому гріху, але і став причиною розладу та розбещеності для багатьох. Та не тільки таких Собор усуває від священнослужіння, але і всіх, хто насмілюється бути з ними у спілкуванні, після виключення їх із священства. Відкинуті ж позбавляються і зовнішньої честі, до якої вони були причетні за святим правилом та Божим священством». Адже вислів «з юдеями звершувати» викликав дискусії ще серед богословів Візантійської імперії. Частина тлумачила його як «спільне святкування», інші — «святкувати в один день». Ця дискусія згасла виключно через втрату актуальності в християнському світі, але сьогодні деякі акривіальні богослови, саме через переговори  щодо відновлення великодньої єдності, знову піднімають це питання. Наприклад, на конференції «Пасхальний канон: незмінний стандарт єдності Православної Церкви», яка відбулася 1 лютого 2025 р. в Афінах, професор догматичного богослов’я Димитріос Целенгідіс заявив: «Перший Вселенський собор (325 р. н. е.) ухвалив, що Пасху слід святкувати в першу неділю після дня весняного рівнодення. Єдиний виняток — це коли ця дата збігається з єврейським пейсахом. У цьому випадку передбачається, що дата святкування церковного Великодня має бути відкладена, щоб Церква «не святкувала її з юдеями». Водночас у ньому зазначається, що зміна дати завжди має відбуватися після єврейської пасхи. На закінчення: Пасха Церкви не повинен святкуватися ні до, ні одночасно з юдейською пасхою» [1]. Нагадаємо — у 2025 р. день християнського та юдейського свята співпадають…

І. Основні відомості та можливість досягнення порозуміння правил Великого Посту

Загально відомо, що рухоме свято Пасхи прийшло в християнство з юдаїзму (пейсах). І коли в юдаїзмі святкується на честь звільнення євреїв від рабства (Вих. 12:13-17), то в християнстві – відкриття вічного життя для вірних. Але коли ми кажемо саме про Пасху, треба відразу розуміти весь рухомий цикл, враховуючи Великий Піст та післявеликодні святкування (Вознесіння, Трійця). При цьому, безпосередньо з подією Воскресіння Христового пов’язаний час від Входу Господнього в Єрусалим до, власне, самого Воскресіння.

Отже, цикл рухомих свят є компілятивним. Підготовчі тижні до Великого Посту відповідають язичному  святу «Гукання весни», яке було загальним практично для всієї Європи; сам Великий Піст — це згадка про сорокаденний піст Христа в пустелі (Лк. 4:2). І тільки від Вербної Неділі починається згадка реальних історичних подій, що передували саме Воскресінню.

Таким чином, цілком вірогідно, що одним з перших моментів православно-католицької дискусії є сам Великий Піст, адже він містить певні відмінності.

Так, у католиків він починається за 46 днів до Пасхи і триває 40 днів, за винятком неділь. Це час, коли віряни відмовляються від м’ясних продуктів, а також обмежують кількість їжі, яку споживають протягом дня. На відміну від православних, католики можуть їсти рибу і молочні продукти, що робить їх піст м’якшим і гнучкішим.

Православний Великий піст починається за 48 днів до Пасхи і включає в себе 40 днів Чотиридесятниці та Страсного Тижня, що робить його довшим. Тут є суворий заборона на м’ясо, молочні продукти та яйця.

Однак тут є нюанс – правила Великого Посту, які сьогодні декларативно застосовує більшість Православних Церквів — монастирського типу. Тобто вони зародилися в чернечому середовищі та під нього адаптовані. Соціологічні опитування свідчать, що тільки мінімальна кількість світських вірних (1,5-2%%) реально виконують всі правила Великого Посту. Зважаючи на цей факт, вже ряд православних юрисдикцій починають дозволяти т.зв. «парафіяльний» або «мирський» варіант, які практично відповідає сучасному католицькому варіанту.

На думку значної частини православних богословів, зміна правил Великого Посту, запровадження їх гнучкості для вірних та навіть для парафіяльних білих священиків, дасть можливість більшості з їх реально виконувати піст, а не тільки декларувати його виконання.

Висновок цілком природний: у справі статуту та виконання вимог Великого Посту цілком можливо досягнення спільного підходу. Ба більше, послаблення, на яких наполягає католицький бік та частина православних богословів, давно треба було запровадити, адже це диктують сучасні вимоги життя та світська праці вірних.

ІІ. Дискусії про дату святкування Пасхи в православному середовищі

Коли ми звернемось до Євангелія, то побачимо, що там немає конкретного датування, як самого Христового Воскресіння, так і подій, які йому передували. Вказані тільки дні тижня. Але вказується, що в четвер вечорі Христос «їв пасху разом з учнями». І це дає певну можливість вирахувати рік, місяць та число Воскресіння. Адже песах — це рухоме юдейське свято, воно починається 15-го дня місяця нісан, який у наш час припадає на період між 26 березня та 25 квітня за григоріанським календарем. 15-й день починається ввечері, після 14-го дня, і трапеза споживається вечором 14-го дня. Також встановленню конкретного датування допомагають певні історичні відомості Римської імперії.

Опираючись на ці данні, власні розрахунки та широко розповсюджене передання, архіваріус папи римського, чернець Діонісій Малий (475—550 рр.) стверджував, що Воскресіння відбулося в неділю 25 березня 31 року. Ця дата воскресіння пропагувалася візантійською «Пасхальною хронікою» V ст. і низкою візантійських істориків церкви. Зокрема, у константинопольському «Зібранні святоотцівських правил» Матвія Властаря: «Бо Господь постраждав заради нашого спасіння у 5539 році, коли коло сонцю було 23, коло місяця — 10, і юдеї Великдень юдейський мали в суботу (як пишуть євангелісти) 24 березня. Наступного ж після цієї суботи дня, воскресіння 25 березня… Воскрес Христос» [2].

На підставі цього розрахунку дати Воскресіння Христового, вже в кінці ХІХ та початку ХХ століть робилися спроби відновлення великодньої єдності християнського світу. Зокрема пропозиція про скасування всього рухомого циклу та перехід на історичне датування, за деякими джерелами висувалася під час Константинопольського собору 1923 р., але була відкинута. Сьогодні ця ідея знову циркулює у якості певного компромісу в православно-католицькому діалозі.

Отже спробуємо проаналізувати цю пропозицію, яка знову дискутується вже кілька років.

Першим головним недоліком відходу від рухомого визначення Пасхи є календарне питання. Адже частина Православних Церков користається новоюліанським календарем, а інша частина – юліанським. Крім того, практично в кожній Православній Церкві є парафії або навіть єпархії з різним календарем.

Другим недолік – це відмінність датування та тижневого описання подій у Євангелії. Адже 25 березня далеко не завжди припадає на неділю. І навіть спроба виправлення цього, яку пропонують прибічники цієї пропозиції, а саме: «Коли 25 березня припадає на будній день, святкування Пасхи переноситься на найближчу неділю», не виправляє ситуацію через вже згадані вище календарні розбіжності.

Ще одним недоліком введення фіксованої дати святкування Пасхи, коли враховувати підготовчі тижні, є фактично накладання періоду Великого Посту на свято Стрітення Господнього, а також необхідність переносу свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це стосується всіх календарів: юліанського, новоюліанського та григоріанського. Але така реформа неможлива без рішення Вселенського Собору.

Загалом варто відзначити, що календарне питання кілька разів вставало на заваді запровадження християнської великодньої єдності. Зокрема через це була відкинута пропозиція вже згаданого вище Константинопольського собору 1923 р.: «Скасувати обчислення за яким-небудь циклом, і здійснювати Святу Пасху у першу неділю після 1-го повного місяця, наступного за весняним рівноденням, яке визначається астрономічно для Єрусалимського меридіану». А також сучасна пропозиція Всесвітньої ради церков: «Встановити святкування Пасхи у неділю, наступною за другою суботою у квітні за григоріанським та новоюліанським календарем».

Одночасно будь яка прив’язка вирахування дня Святій Пасхи з використанням григоріанського або новоюліанського календаря, як свідчить аналіз обговорення в соціальних мережах та православних ЗМІ, є неприйнятною, бо тоді вона іноді випадає на дату раніше юдейського пейсаху. І це, крім всього іншого, суперечить свідченню Євангелія.

З всього вищесказаного виникає природні запитанні:

Чи загалом можливо досягнути християнської великодній єдності?

Так, встановлення християнської великодньої єдності, попередньо між православними та католиками можливо. Але тільки за однієї умови — католики мусять перейти на православне вирахування дня Святій Пасхи. Для цього є практичні умови, бо григоріанська Пасха приблизно в 30% випадків збігається з юліанською, у 45% випадків випереджає її тільки на один тиждень, у 5% — на 4 тижні, у 20% — на 5 тижнів. Саме до такого варіанту висловив певну готовність папа Франциск.

Чому неможливий будь який інший варіант?

У Всесвітньому Православ’ї домінує принцип соборності. Хоча Вселенський патріарх є «першим по честі», але його можливі перемови з папою — це тільки перемови від ім’я Константинопольського Патріархату, а їх результат не є обов’язковим для решти Православних Церков. Тому будь яка домовленість не може зробиться спільно-православною без відповідного консенсусного схвалення на новому Вселенському Соборі. І тут ми стикаємось з дуже серйозною проблемою, бо сьогодні скликання цього собору, навіть без участі Московського патріархату, які одноосібно розірвав євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархатом, реально неможливо. Більш того, аналізуючи доступну інформацію, можна впевнено стверджувати – консенсусу щодо питання способу нового вирахування дня Пасхи докладно не буде, а перехід на її нове вирахування або встановлення єдиної (нерухомої) дати, приведе до критичного розколу Православ’я. Це дуже точно відзначив грецький професор догматичного богослов’я Димитріос Целенгідіс, якого ми вже цитували вище: «Загальне святкування Пасхи Православною Церквою є найвищим інституційним та літургічним виразом єдності її віруючих як з точки зору їхньої спільної віри, так і духовного життя. Це святкування тріумфальної перемоги Христа над дияволом, гріхом та смертю. Це святкування нашого визволення з полону диявола і гріха і нашого вступу в життя у Христі, яке переживається як життя свободи у Святому Дусі»[1].

Отже, можемо зробити висновок, що іншого рішення, крім переходу Католицької Церкви на православну пасхалію, не існує, бо це спричинить критичний розкол Вселенського Православ’я.

Чи є перехід Католицької Церкви на православну пасхалію якоюсь загрозою для Вселенського Православ’я (просування нової унії)?

Частина православного духовенства, членів різноманітних церковних організацій та ЗМІ, а також деякі богослови, просувають конспірологічну теорію, що обговорення можливості великодньої єдності з католиками — це підготовка до нової унії. Але така гіпотеза не витримує критики.

Історія свідчить, що різноманітні унії, коли частина православних єпархій, парафій та монастирів приєднувалася до Католицької Церкви, аніяк не зв’язана з календарем або способу вирахування Пасхи. Зокрема всі унії, які від 1596 р. відбувалися в Київській митрополії, не змінювали, ані календаря, ані православної пасхалії уніатів. Розділення православних та католиків полягає навіть не в обряді, а через суто догматичні питання.

Ба більше, великодня єдність де-факто найбільш потрібна самій Католицькій Церкві, у якій вона відсутня. Досягне вона це через загальний перехід на юліанську або григоріанську пасхалію, для православних мусить бути байдуже.

ІІІ. Католицька Церква: діалог заради діалогу?

Не є секретом, що православно-католицький богословський діалог давно знаходиться в глухому куті. І ніякі взаємні візити, певна співпраця в соціальної та екологічній сфері, наукові конференції, вже не можуть замаскувати цей факт. Ба більше, скасування взаємних відлучення й анафем православних і римо-католиків 1054 р., яке оголосили в 1965 р. Константинопольський патріарх Афінагор та папа Павло IV, фактично було тільки констатацією ситуації, яка тривала що найменш з ХVІ ст. Адже, при переході з католицтва на православ’я та навпаки, ніхто не звершував нове хрещення або шлюб, а унія довела і взаємне визнання всіх ступенів священства. Природно, що на цьому фоні заяви папи Франциска про можливість успішного закінчення перемов щодо встановлення спільного визначення дня Пасхи, а особливо про готовність перейти на православну пасхалію, виглядали як переможний прорив у екуменічному діалозі…

Однак, невдовзі після цих заяв, католицькі речники, дружно заявили, що питання корегування способу вирахування для Пасхи навіть не обговорювалося в Католицької Церкві та є суто приватною думкою папи Франциска. Деякі з їх прямо заявили: перехід на православну пасхалію мусить бути через соборне рішення всієї Церкви (через конклав, або навіть ІІІ Ватиканський собор). Звичайно, Римський понтифік може застосувати догмат «ex cathedra», але більшість дискутантів-католиків у соціальних мережах висловлюють сумнів щодо такого сценарію папою Франциском.

Загалом католики поставили під сумнів саму можливість загального переходу на православну пасхалію. Адже такий перехід означав повну поразку їх Церкви в богословській дискусії з православними, яка розпочалася ще в 1582 р., коли папа Григорій ХІІІ ввів новий календар та змінив вирахування дня Святої Пасхи.

А що ж до інших варіантів встановлення єдиного для Святої Пасхи або способу його вирахування в Католицькій Церкві?

Ми не будемо аналізувати всі можливі варіанти способів досягнення великодньої єдності з точки зору католицького богослов’я. Зосередимось тільки на тому, що католицький бік чудово розуміє структуру Вселенського Православ’я. Тобто без надання соборних повноважень жодний православний ієрарх, зокрема і Вселенський патріарх Варфоломій, не може вести якісь перемови від ім’я Вселенського Православ’я. Як дуже влучно висловився один з католицьких богословів у розмові з автором цих рядків: «Сьогодні немає жодного реального православно-католицького рішення проблеми великодньої єдності, яке б відповідало постановам Вселенських Соборів, крім «капітуляції» Католицької Церкви. Але для цієї «капітуляції» Ватикану непотрібно проводити перемови або дискусії, ані з Вселенським патріархом Варфоломієм, ані предстоятелемі інших Помісних Православних Церков. Це виключно внутрішнє питання нашої Церкви ».

Ба більше, у католиків загалом немає богословських або канонічних проблем щодо переходу на православну пасхалію. Адже значна частина греко-католиків, що ми вже відзначали вище, традиційно нею користуються.

З всього цього можна зробити висновок, що Католицька Церква добре розуміє безперспективність дискусій щодо великодньої єдності тільки з Константинопольським патріархом Варфоломієм, який не має погодженого з іншими Православними Церквами варіанту, або реальної можливості загальноправославної соборної ухвали результатів таких переговорів. Для католиків це «діалог заради діалогу»…

IV. Висновок або кому потрібне жваве обговорення можливості швидкого досягнення «великодньої єдності»

Після всього вищевикладеного, повстає природне запитання: Коли сьогодні немає жодної реальної можливості досягнення великодньої єдності, то для чого потрібно дуже жваве обговорення на різних православних конференціях, ЗМІ та соціальних мережах? Для відповіді ми проаналізували це і виявили кілька бенефіціарів цього процесу.

— Перший і головний бенефіціар — це опоненти та вороги Вселенського патріарха Варфоломія. Пов’язуючи його екуменічну діяльність та контакти з католиками, вони поширюють конспірологічну гіпотезу «підготовки нової унії та знищення православ’я», яку, на їх думку, здійснює Константинопольський Патріархат. У цієї конспірології релігійна ситуація в Україні загалом, та Православну Церкву України зокрема, згадується дуже часто. На великий жаль, подібні теорії захопили і частину вірян ПЦУ з числа активних прибічників юліанського календаря. Ці люді пов’язують введення новоюліанського календаря в ПЦУ, візит Блаженнійшого Митрополит Київський і всієї України Епіфанія до Ватикану та його зустріч з папою Франциском з «швидкою зміною православної пасхалії», роблячи «висновок» щодо підготовки нової унії в Україні. Що правда, прибічники РПЦвУ пішли ще далій, стверджуючи, що і само створення ПЦУ є «частиною плану Варфоломія по знищенню канонічного православ’я».

— Другий бенефіціар — певна група активістів екуменічного руху, для яких ці заяви є підставою отримання нових грантів на різноманітні конференції та дослідження. Саме вони найбільш поширюють думку, що «християнство стоїть на порозі великодньої єдності» завдяки їх зусиллям. При цьому жодної конкретики щодо форми цієї «єдності» вони не приводять.

— Третій бенефіціар — це чиновники різноманітних міжцерковних організацій, які використовують цю інформацію як обґрунтування корисності їх роботи. Тут, найперше, варто згадати Всесвітню Раду Церков, яка давно зосередилася виключно на соціальних питаннях, а їх варіант великодньої єдності, як вже відзначалося вище, був відкинутий.

Отже, давайте не будемо будувати конспірологічні теорії та штучно розгойдувати єдність Вселенського Православ’я. Адже руйнування єдності та канонічного порядку в православ’ї — це саме те, чого сьогодні намагається здійснити Московський патріархат.

Посилання:

1. Δημητρίου Τσελεγγίδη, Καθηγητῆ τῆς Δογματικῆς τῆς Θεολογικῆς Σχολῆς τοῦ ΑΠΘ. «Ἡ πρόταση γιά μόνιμο συνεορτασμό τοῦ Πάσχα μέ τούς ἑτεροδόξους χριστιανούς εἶναι θεολογικά ἀθεμελίωτη»

2. Матфей Властарь. Собрание святоотеческих правил

прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

Сербія стикається зі зростаючою політичною невизначеністю та зростаючим громадським тиском щодо підзвітності та проведення реформ. Відставка прем’єр-міністра Мілоша Вучевича у відповідь на публічну критику лише поглибила кризу довіри до національного керівництва. Те, що почалося як обурення місцевих жителів у зв’язку з падінням навісу залізничного вокзалу в Нові-Саді, що забрало п’ятнадцять життів і ще двох важко поранило, переросло в загальнонаціональний рух. Студентські демонстрації підтримали майже всі великі університети країни, вимагаючи повної прозорості щодо реконструкції залізничного вокзалу, звільнення затриманих протестувальників зі скасуванням усіх звинувачень, притягнення до відповідальності винних у нападах на студентів і викладачів і збільшення на 20% державного бюджету на вищу освіту.

Незважаючи на те, що Сербська Православна Церква служить довгостроковим джерелом морального керівництва, зараз вона стикається з суперечливими очікуваннями. Деякі закликають його зайняти чітку позицію щодо управління та підзвітності, тоді як інші наполягають на тому, що він повинен зберігати мовчання, поважаючи принцип відділення церкви від держави. Жодна крайність не повністю охоплює пророчу місію Церкви.

Як Тіло Христове, Церква не є ані політичним інструментом, ані пасивним спостерігачем. Його місія – свідчити правду, відстоювати справедливість і захищати людську гідність. Цей обов’язок є давнім; старозавітні пророки вчили, що справедливість є основою миру. «Наслідком праведності буде мир, а результатом праведності — спокій і довіра навіки» (Іс. 32:17).

Виконання цієї місії вимагає мудрості та проникливості. Рейнхольд Нібур застерігав, що християнам потрібна «мудрість, щоб знати різницю» між ситуаціями, які вимагають терпіння, і тими, що вимагають дії (Молитва спокою). Подібним чином Мартін Лютер Кінг-молодший у своєму Листі з Бірмінгемської в’язниці попередив, що відкладення правосуддя на невизначений термін саме по собі є формою несправедливості: «Несправедливість будь-де є загрозою для справедливості всюди». Роль Церкви полягає не в тому, щоб приймати чиюсь сторону в політичних змаганнях, а служити моральним компасом, виступаючи за справедливість, опираючись корупції та сприяючи примиренню.

Хоча багато хто прагне негайної відповіді, Церква діє зважено, керуючись роздумами, а не імпульсом. У своїй останній Різдвяній енциклікі Патріарх Порфирій наголосив на необхідності терпіння та мудрості в суспільному житті: «Усім чином будуймо мости порозуміння, любові та миру, хоч ми добре знаємо, що мостоводів часто забивають камінням з обох сторін».

Його слова підкреслюють важливу істину: Церква виступає за справедливість, відмовляючись стати джерелом розколу. Деякі стверджують, що Сербія, як світська держава (Конституція Республіки Сербія, ст. 11), вимагає від Церкви утримуватися від публічних коментарів. Незважаючи на те, що Конституція відокремлює церкву від держави, вона не замовчує Церкву щодо моральних і етичних питань [1].Східно-православна традиція часом боролася зі своєю роллю в суспільному житті. Однак, замість того, щоб закликати до відступу, він зрештою закликає Церкву служити моральним сумлінням. Святий Іоан Золотоустий каже: «Священик не ставиться для того, щоб керувати земними справами, а для того, щоб захищати духовні інтереси. І все ж їх неможливо відокремити від життя міста» (Про священство, 3.4).

Сербська православна церква завжди була поруч зі своїм народом. Його роль у суспільному житті залишалася життєво важливою, починаючи від захисту віри під османським пануванням і закінчуючи підтримкою нації в часи негараздів. Сьогодні нічим не відрізняється. Роль Церкви полягає не в тому, щоб стати продовженням політичних угруповань, а в тому, щоб запропонувати свідчення, яке виходить за межі партійності.

Дехто висловлював розчарування, вважаючи, що Церква зберігала мовчання, але це сприйняття не враховує голоси духовенства та теологів, які висловлювалися. Після трагедії в Новому Саді митрополит Бацький Іриней очолив панахиду, закликаючи до «відповідальності та справедливості». Отець Владан Перішич, колишній декан факультету православної теології Белградського університету, звернувся до моральної відповідальності Церкви в часи кризи, заявивши: «Церква покликана свідчити правду, а не ставати інструментом для виправдання несправедливості світу». Водночас єпископ Дюссельдорфський Григорій підкреслив: «Бути людиною сьогодні в Сербії означає щонайменше стояти з нашими дітьми. По-перше, тому, що їхні цілі гуманні і в глибокому розумінні цього слова християнські».

Це не бездіяльність. Це свідома відповідь, яка підтримує справедливість, уникаючи пасток партійності та розколу. Замість того, щоб приєднуватися до політичних рухів, Церква прагнула виступати за правду та примирення, подібно до покійного Патріарха Павла під час студентських демонстрацій 1996–1997 років [2].

Дехто помилково сприймає заклик Церкви до миру як підтримку статус-кво, а інші побоюються, що зосередження уваги на примиренні зменшує потребу в справедливості. Однак справжня справедливість і мир не є протилежними силами, а нерозлучними супутниками. Як дві сторони однієї медалі, одна безглузда.

Ханна Арендт, розмірковуючи про революції та політичні потрясіння (Про революцію, гл. 2), попереджала, що справедливість, досягнута через відплату, часто призводить до нових циклів гноблення. Свідчення Церкви має наголошувати на справедливості, яка відновлює, а не руйнує.

Сербська Православна Церква продовжує виступати за справедливість, яка не визначена політичною ідеологією, а її основною християнською вірою. Це означає дотримання підзвітності, не потрапляючи в пастку політичних чисток чи невибіркового звинувачення. Церква має бути мостом, а не барикадою.

Коли напруга зростає, Церква має можливість діяти як об’єднуюча сила. Він може організовувати національні молитовні чування, відкривати канали для діалогу між студентами та лідерами та заохочувати богословів до участі в дискусіях про етичне управління. Ці ініціативи мали б не тільки продемонструвати солідарність з тими, хто шукає справедливості, але й зміцнити роль Церкви як стабілізуючої сили. Православні миряни також відіграють певну роль: сприяють діалогу в своїх громадах, виступають за мирні рішення та заохочують священнослужителів пропонувати моральне лідерство. Віра повинна спонукати до дії.

Змушувати Церкву відповідати політичним очікуванням — це все одно, що покласти її на ложе Прокруста, або спотворюючи її ідентичність до невпізнання, або применшуючи її відповідно до заздалегідь визначеної програми. Церква не є ні політичним інструментом, ні пасивним глядачем. Його ключова місія залишається чіткою: «Шукайте найперше Царства Божого та Його праведності» (Матвія 6:33). Вона повинна залишатися непохитною в правді, протистояти тиску, який намагається змінити її для політичних цілей.

Зараз, більше ніж будь-коли, Сербська Православна Церква повинна втілювати своє найвище покликання: бути мостом між справедливістю та миром, а не барикадою, спрямовуючи націю до примирення, правди та моральної ясності.

La vérité parle à qui veut l’entendre!

Посилання:

1. Точніше, теза про диференціацію терміна «світський» розглядає релігію як одну з багатьох сторін суспільства, створюючи простір для плюралізму та належного функціонування демократії.

2. Незважаючи на сильний політичний тиск у той час, Його Святість понад 30 разів ходив поруч зі студентами, забезпечуючи їх безпеку та закликаючи до ненасильства. Його присутність свідчила не про політичну прихильність, а радше про прихильність справедливості та миру.

Срджан Максимович, докторський науковий співробітник з богослов’я Фордхемського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І все ж ця, за загальним визнанням і буквально, величезна праця, яку ця людина здійснила протягом трьох десятиліть служіння Церкві Албанії як її Предстоятель, не була його найбільшим досягненням. Ні в жодному разі!.

Насправді було б великою несправедливістю щодо цієї людини оцінювати його роботу на основі будівель. Ані квадратні метри, ані зведені переліки інфраструктури та будівель не є належними одиницями виміру для розрахунку розміру пропозиції цієї людини.

Одиниця виміру для розрахунку роботи архієпископа Анастасія інша. А це душі!

Закрийте очі на деякий час і спробуйте перенестися в Тірану в той час, коли Вселенський Патріархат дав Анастасію ключ від гробниці Албанської Церкви та місію її воскресити. Тому що «між» нами так і сталося.

Країна, яка почала виходити зі складного і дивного періоду правління. Народ розділений етнічно, політично та релігійно. Економіка в руїні, соціальна єдність під постійним випробуванням і країна, яка вважала Грецію ворогом, а грецьку етнічну меншину на її півдні — «проблемою». Це було його «придане».

І коли він туди поїхав, то для крайніх націоналістів він був греком, для невірних і невіруючих — православним, а для деяких із нас тут, у прекрасній Греції, «організатором». Албанські націоналісти боялися, що це зробить церкву грецькою, грецькі суперпатріоти, що це не зробить її достатньо грецькою чи навіть гірше албанською, і, звичайно, кожен мав свою думку.

Якби Анастасіос не був людиною, він точно був би фореллю, тому що все своє життя, кожного разу, коли йому доводилося відкладати «яйця» своєї роботи, він мусив плисти проти тисячі двох течій.

Навіть зараз, сьогодні, коли його діти востаннє одягли його в первосвященицький мундир, по обидва боки кордону є люди з «терезами» в руках, щоб побачити, яким албанським і яким грецьким буде його спадкоємство.

Але, на жаль для них, Анастасій не побудував ні грецької, ні албанської церкви. Анастасій відродив православну церкву Албанії. Цей екуменіст не залишив за собою ні албанців, ні греків, він залишив за собою православних християн.

Усі ці дні греки та албанці разом молилися за нього, щоб він подолав це випробування. А в четвер у соборі Воскресіння Христового, а також у кожній церкві, де співатимуть молитву за його душу, албанці та греки плакатимуть пліч-о-пліч. А з ними й інші, які не є православними, які навіть не є християнами.

Тому що, як я вам казав, ми повинні «зважити» Анастасія тільки душами. Душі він заспокоював. Душі він навчив жити в злагоді. Душі, які сьогодні осиротіли.

Анастасій усі ці роки давав життя Албанській Церкві. Тепер, коли його не стало, ми пізнаємо його найбільше досягнення, її душу, її людей!

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішяться.

1 Кор. 12:25-26

Відповідальність Московського патріархату за Російсько-Українську війну, що триває, є очевидною. Такою ж очевидною є криза, в якій вона опиниться після закінчення війни та падіння путінського режиму. Зливаючись із цим режимом, Московський патріархат неминуче розділить із ним наслідки його краху.

Водночас, очевидно, й інше. У тій чи іншій конфігурації Росія залишиться, як і залишиться у ній спільнота віруючих людей. Ця спільнота, будучи розділеною, як і саме російське суспільство, багато в чому залишиться резервацією, в якій путінські доктрини зберігатимуться і консервуватимуться.

Якою буде роль Церкви в новому суспільстві? Чи має вона інший вихід, окрім як стати ізольованим лепрозорієм, який цілком себе дискредитував, і втратив будь-яке моральне право на присутність і участь у суспільному житті?

Мені здається, що це не єдиний можливий варіант. Однак, якщо Церква повернеться до того, що вона є за своєю природою, зайти назад можна буде лише через ті двері, якими вона вийшла.

Першим завданням Церкви є відновлення пам’яті, що вона є насправді.

І. Пам’ять, провина та майбутня відповідальність Церкви

Замість збереження пам’яті про своє минуле сьогодні інституційна Церква обрала шлях участі у будівництві нової громадянської релігії. Відповідаючи на пострадянську кризу ідентичності, ця релігія поставила собі за мету сакралізації радянського антихристиянського періоду Російської історії. Цей період не просто як сумісний з християнством, але як синтез комунізму і православ’я. Їхнє злиття в культі війни і перемоги і стає кульмінацією цієї релігії.

Наприклад, нещодавно виступаючи на конференції «Священна війна. Преображення Росії» митрополит Ставропольський Кирило, голова Синодального відділу із взаємодії зі збройними силами та правоохоронними органами, сказав, що згідно з переписом населення 1937 року більшість радянських громадян сповідували себе православними християнами. Він навів тому чимало прикладів, розповідаючи про те, як у розпал хрущовських гонінь маршал Жуков приїжджав із дочкою до Трійця-Сергієва Лаври, як маршал Чуйков під час Сталінградської битви носив у партбілеті молитву, а Генеральний штаб очолював Олександр Василевський — колишній семінарист та син священика. Зоя Космодем’янська, легендарна героїня партизанського руху, була онукою священика, а генерал Карбишев допомагав урятувати Трійцю-Сергієву Лавру від закриття у 1930-ті роки.

Наратив радянського православ’я будується на міфах. Казка про Сталіна і Матрону циркулює давно, так само як історії про хресні ходи з Тихвінською іконою навколо блокадного Ленінграда з благословення митрополита Гір Ліванських Іллі, обліт Москви з Казанською іконою Пресвятої Богородиці в грудні 1941 року, явлення Пресвятої Богородиці2 липня на Курській дузі перед битвою на Прохоровському полі, і таке інше. Саме наратив про те, що Росія перебуває у стані безперервної битви зі злом, є ідеологічною основою нинішньої війни. Віра Церкви та держави в те, що вони є нащадками переможцем, є для них ідеологічним паливом.

Зрозуміло, що цей тріумфальний наратив народної гордості навряд чи передбачає місце для народного сорому. Ліквідація «Меморіалу» була необхідною умовою для початку війни та неминучої нової хвилі репресій. Пропутінські активісти по-тихому знімають у багатьох містах таблички «останніх адрес», які встановлювалися на згадку про репресованих радянських громадян. Дано старт неофіційної кампанії демонтажу пам’ятників жертвам політичних репресій. Доля Юрія Дмитрієва, охоронця Сандармоха, відома всім. Офіційно Патріархат не бере участі в цьому процесі, але оцінка церковними діячами сталінського режиму як катехону, який утримав світ від торжества зла, безумовно робить свій внесок в офіційний порядок денний.

Якщо ж російська держава священна за своєю суттю, то Церква має бути їй слухняною за будь-яких обставин. Так, Олександр Щипков, Перший заступник голови Синодального відділу із взаємин Церкви із суспільством та ЗМІ, говорить про необхідність канонізації патріарха Сергія (Страгородського), автора знаменитої Декларації, підписаної ним у 1927 році. Зрозуміло, що йдеться про канонізацію не самої людини, а самого принципу безумовної лояльності Церкви до антихристиянської держави.

Домашня робота залишилася незробленою. Наприклад, згідно з Джейн Елліс, двома людьми, які свідчили в радянському суді проти о. Гліба Якуніна, відправленого за ґрати у 1980 році, були Олексій Осипов, професор МДА, та о. Йосип (Пустоутов), співробітник ВЗЦЗ [1]. Сьогодні Осипов залишається важливим та респектабельним професором Академії, а о. Йосип довгий час здійснює служіння на парафіях Московського патріархату у Німеччині.

Парадокс у тому, що у цій ідеології боротьби з нацизмом та неонацизмом навряд чи є місце для справжніх православних антифашистів. Так, ім’я Олександра Шмореля, члена «Білої Троянди», страченого у 1943 році та канонізованого РПЦЗ у 2012, у Росії практично невідоме. Цьому є просте пояснення. Його образ цілком розбиває класичне патріотичне уявлення про те, що під час війни, коли гинуть «наші хлопчики», будь-який опір їй є зрада, а кожен, хто чинить опір, — Юда. Шморель розгойдує човен, ллє воду до млина ворога, кидає виклик народній єдності, дискредитує армію, він — націонал-зрадник. Ім’я матері Марії (Скобцової), закатованої в Равенсбрюку, так і не було включено до святців Московського патріархату.

Мені розповіли історію про єпископа в Білорусі. Коли його було зведено на кафедру у 2021 році, у соборі було кілька ікон новомучеників. 2022 року він наказав винести деякі ікони, а їх друкований тираж спалити. Очевидно, що видимий образ тоталітарної держави, яка переслідує віруючих, є надто відвертим посиланням на сьогоднішній день.

Навряд чи дивно, що сьогодні Московський патріархат не заступився за сучасних політичних ув’язнених, багато з яких є православними людьми і керуються своєю вірою, як Володимир Кара-Мурза, якого нещодавно обміняли на кремлівського вбивцю. Для своїх антивоєнних кліриків Московський патріархат сам перетворився на репресивний орган.

Такий підхід навряд чи поєднується з пам’яттю новомучеників як одного з найважливіших свідчень в історії Церкви. Однак зберігати пам’ять про них замало. Інституційна церква має прийняти відповідальність не лише за свою історію за радянських часів, а й у попередній період, а саме за кризу російського суспільства, яка привела його до революції. Ми повинні усвідомити, що ми є не лише жертвами, і брати на себе відповідальність. За свідченням з 1920-х років, коли патріарх Тихон, намагаючись пояснити свої компромісні дії щодо влади, сказав, що не може спокійно жити, знаючи, як нудьгують у кайданах його побратими-архієреї, то почув у відповідь від митрополита Кирила (Смирнова): «Не думайте про нас, Ваша Святість. Ми тільки й придатні на те, щоб сидіти у в’язницях». Ці слова були сказані людиною, яка була готова взяти на себе відповідальність за виховання Церквою віруючих, які перетворилися на гонителів.

Отже, після війни Російська Церква зіткнеться з необхідністю вирішувати питання про вину та відповідальність, і до революції, і за радянських часів, і зараз. Нам необхідно зрозуміти, чому те, що багато хто з нас називали «церковним відродженням», обернулося моральною катастрофою.

Домашнє завдання доведеться виконати. Вчення про «священну війну», «Русский мир», Росію як катехон (2 Фес. 2.7) протягом своєї історії з’явилися задовго до лютого 2024 року. Сьогодні ці вчення проголошуються патріархом та z-проповідниками голосніше, ніж будь-коли. Доктрина «Російського світу», задумана наприкінці 1990-х років як альтернатива «ідентичності сорому» у відповідь на фрустрацію після розпаду СРСР, була взята в роботу Кремлем, щоб виправдати потребу у розширенні кордонів. Будучи сакралізованою Московським патріархатом, вона є фундаментальною для того, щоб подати напад на Україну як захист.

Після патріарха Кирила, який заявив, що загиблі на полі бою отримують прощення гріхів, російські єпископи заявляють, що їхня смерть прирівнюється до мученицької. Виняток не робиться навіть для звільнених злочинців, які масово мобілізуються, включаючи педофілів та людожерів. Це вчення є найважливішим богословським викликом, куди більш ніж древні єресі, але православний світ у своїй більшості перебуває в мовчанні. Ці доктрини потребують ретельного демонтажу та засудження всією повнотою Церкви.

Ми вже знаємо, якою буде відповідь інституційної Церкви на звинувачення. Ми почуємо приблизно таке: «Ми були під колосальним тиском держави. Нам потрібно було зберегти богослужбове життя за тих обставин, які були. Ніхто з тих, хто в безпеці відсиджувався на заході, не має права судити нас».

Зрозуміло, що Патріархат, як і суспільство, підлягає денацифікації і люстрації. Але чи буде він здатний на якийсь позитивний внесок?

ІІ. Росія та повоєнна Німеччина

Я вважаю, що досвід церков у повоєнній Німеччині може бути актуальним для Московського патріархату. Тим не менш, між двома ситуаціями є різниця, і не на користь Росії. Давайте придивимося до подібності та відмінності.

Подібності очевидні насамперед у ідеологіях тодішньої Німеччини та сучасної Росії. Німецький Sonderweg (особливий шлях) вже порівнювали з «Російською ідеєю» [2], яка трансформувалася в «Русский мир», і зрештою у віру в месіанське покликання німецького/російського народу. Пафос національної величі та переваги, опозиція ліберальної демократії, мілітаризація суспільства, ідеологія обложеної фортеці, культ героїчної смерті можуть бути названі загальними характеристиками, так само як і віра в духовну природу «богоданної» влади. У той час як Іван Ільїн, російський філософ у вигнанні, найбільш цитований Путіним, вихваляв німецький та італійський фашизм, Олександр Дугін, один із нинішніх ідеологів війни, зараз імпортує політичні ідеї та концепції з Німеччини 1930-х років у сучасну Росію.

По-перше, на момент приходу до влади нацистів німецьке суспільство було християнським, на відміну від пострадянського довоєнного суспільства.

По-друге, після війни Німеччина опинилася під зовнішньою окупацією. У разі Росії це малоймовірно, хоч і можливо у разі глобального ядерного конфлікту.

По-третє, в Німеччині як Євангелічна, так і Католицька церква йшли на певні компроміси в державі, яка була здатна генерувати свою ідеологію. Поділ проходив між християнськими групами, які вважали, що церковні інституції та структури повинні зберігатися, і тими, хто не вважав це за необхідне. У цьому сенсі їхнє становище було схожим переважно на Церкві в СРСР, ніж у сьогоденні. Можна побачити паралель між післяреволюційними роками в Росії та католицькою Церквою в Німеччині, яка пройшла шлях від конфронтації з націонал-соціалістичним рухом до компромісу після приходу нацистів до влади у 1930-ті роки. Можна побачити смислову подібність між конкордатом Ватикану та Берліна, підписаним 20 липня 1933 року, та Декларацією, підписаною митрополитом Сергієм 29 липня 1927 року. Втім, і тоді стан справ у СРСР був набагато гірший, ніж у Німеччині. Конкордат визнавав за Церквою права. У Декларації ні про які права не йшлося. Так чи інакше, Церква не була у центрі виробництва ні нацистської, ні комуністичної ідеології. Сьогодні справи значно гірші. Московський патріархат не просто стоїть на службі у держави, а й сам робить внесок у виробництво войовничої ідеології зі щирістю, яку ніяк не запідозрити у двоєдушності.

По-четверте, в сучасній Росії важко говорити про систематичний антипутінський християнський рух. Німеччина була у кращому становищі. На території самої Німеччини діяло християнське опір, головним чином серед духовенства. За межами Німеччини християнський опір був в еміграції — у Скандинавії, Швейцарії, Латинській Америці, США, і навіть у СРСР, де 1943 року було сформовано комітет «Вільна Німеччина». І католики, і протестанти могли звертатися через нього до співвітчизників за допомогою радіо та листівок. Однією з головних тем був національний лідер, який був готовий пожертвувати будь-якою кількістю громадян задля збереження диктатури та його напускне благочестя. 17 грудня 1943 року Євангелічні та Католицькі лідери комітету звернулися до німецького народу із закликом до покаяння. Важливою частиною їхнього послання була відповідальність церков за національну катастрофу. Керівництво Німецької Євангелічної Церкви було оголошено неспроможним. Комітет закликав Церкву бути собою, ставлячи на перше місце послух Богові, а не державі.

Після війни саме встановлення Сповідної церкви сприяло розбудові німецької Церкви та її реінтеграції у світову християнську спільноту. Це має стати напрямом і для російської Церкви, але на іншому рівні зовсім не на тому, що ми називаємо «екуменізмом» сьогодні. Коли Церква ототожнює себе з всесвітньою християнською спільнотою, влада не може перетворити її на інструмент.

Ухвалення моральної відповідальності у Німеччині було тривалим процесом, який тривав до часів, у які ми вже були. Багато німців старшого покоління продовжували вірити, що війна була неминуча, щоб уникнути нападу зі Сходу чи Заходу. Російська дослідниця Людмила Бровко зазначає, що і до, і під час, і після війни ахіллесовою п’ятою німецьких християн був патріотизм. Вони бачили у своїй вірності державі основну громадянську та релігійну чесноту. Хіба можна в цьому помилитись? На її думку, це і було те питання, яке не тільки не перешкоджало їм прийняттю лжевчень під час війни, але і після її закінчення заважало прийняти свою провину та відповідальність [3]. Перегляд патріотизму як основної релігійної та громадянської чесноти стане одним із найважливіших завдань.

Таким чином, ми бачимо, що Московський патріархат, знекровлений радянською державою, не в змозі зробити ядро, аналогічне «Церкві Сповідників» або «Сповідному фронту» в Німеччині. Тим не менш, завдання залишається тим самим. У Німеччині голос меншості після війни став мейнстрімом. Те саме має статися і в Росії.

Штутгартська декларація 1945 року гласила: «Разом із нашим народом у великій спільноті ми солідарні у його стражданнях, але також і у його вині. Ми сумуємо про те, що не стояли за свої переконання більш мужньо, не молилися більш віддано, не вірили більш радісно і не любили гарячіше».

Я ставлю собі питання. Бременська декларація була підписана задовго до цього, ще в 1934 році, і стверджувала, що віра Церкви страждає від того, що їй «постійно і систематично перешкоджають і її сковують чужі принципи, нав’язані як лідерами та представниками «німецьких християн», так та церковним керівництвом. Коли ці принципи визнаються вірними, церква перестає бути церквою». Чи може бути так, що ця декларація зробила Штутгартську декларацію можливою, і дала право Церкві, яка морально скомпрометувала себе, говорити після закінчення війни?

Якщо це так, то чи можемо ми сказати, що лист, який закликає до негайного припинення вогню, який вийшов 1 березня 2022 року і був підписаний майже 300 священиками, залишає відчинені двері для Російської Церкви, щоб говорити в майбутньому?

У Російській Церкві, як і в суспільстві, є здоровий сегмент, якому доведеться взяти на себе відповідальність за її долю. Звичайно, коли ми говоримо про Російську Церкву, ми говоримо не лише про клір. Деякі лідери опозиції, як ми вже сказали, відкрито сповідають себе православними християнами.

Але одного відкритого листа недостатньо. Тому наш фонд «Мир Всім» є таким важливим

ІІІ. Мир Усім: маяк надії серед переслідування

Фонд «Мир Всім» виник тоді, коли стало зрозуміло, що переслідування антивоєнних священиків у Росії стає систематичним. На цей момент близько десяти священиків було відсторонено від служіння за відмову читати молитву про перемогу «Святої Росії» і за публічну незгоду з так званою «священною війною». Засновниками були о. Валеріан Дунін-Барковський, журналістка Світлана Непліх-Томас, музикант Павло Фахртдінов та я. Потрібно було щось робити, причому терміново.

Сьогодні «Мир Усім» допомагає або координує допомогу близько 30 священикам, більшість яких піддалися переслідуванням після відмови читати сумнозвісну молитву про «Святу Росію». Яскравий приклад — о. Іоан Коваль, який був вивержений із сану за те, що слово «перемога» у цій молитві змінив на слово «мир». Деякі зі священиків, яких підтримує фонд, залишили Росію, дехто залишився. Багато хто з них зберігає анонімність, щоб не ставити під додатковий удар себе та свої сім’ї.

У 2023 році Public Orthodoxy надрукував мою статтю «Мучеництво без чудес», де йшлося про те, як церковна спільнота може розділитися у питанні про те, чи є гоніння на християн чи їх немає. Для нас переслідування кліриків, керованих своєю вірою, є очевидним, і їм потрібна допомога.

Початковою метою фонду було надання допомоги священикам та їхнім сім’ям. Але Мир усім ніколи не був тільки про гроші. Ми намагаємось дати цим сміливим священикам почуття солідарності — особливо тим, хто у глибинці і відрізаний від одностайних побратимів. Ми також даємо їм платформу, з якої можуть почути їх. Через наш Телеграм-канал та відеозаписи проповідей, які публікує НО Медіа – офіційний канал Нобелівського лауреата Нової Газети – ці священики звертаються до тисяч людей, озвучуючи тих, хто примушений до мовчання.

Коли було опубліковано «Наказ Всесвітнього Російського Народного Собору», троє священиків, пов’язаних із «Мир Усім», висловилися про нього, піддавши його суворій критиці.

Наш фонд оприлюднив механізми політичних репресій усередині Російської Православної Церкви. Коли один із наших підопічних священиків був викликаний на засідання єпархіальної дисциплінарної комісії внаслідок відмови читати згадану молитву, ми опублікували стенограму засідання, яка показує, як церковне право використовується як інструмент політичного переслідування.

Таким чином, ми показали всьому світу, що Російська Православна Церква — це не моноліт, який тотальна підтримує путінізм і війну. Такі священики, як о. Вадим Пермінов стали героями нашого часу: фільм Заборонені переглянули сотні тисяч глядачів. Історія про російських священиків, що протистоять війні, стала відома всім. Чи є російськомовне опозиційне медіа, яке не розповіло б про їхню долю.

Ця підтримка є вкрай важливою для антивоєнних росіян, особливо для православних християн, багато хто з них перестав ходити в храмі або брати участь у богослужіннях. Листи та коментарі під нашими відео говорять про те, що для багатьох із них «Мир Усім» став єдиною ниткою, яка пов’язує їх із Церквою.

Виклики, які стоять перед нами, також серйозні. Юридична реєстрація фонду «Мир Усім» у Німеччині – це довгий процес, який ще не завершено. Нам доводиться використовувати платформи на зразок GoFundMe для збору коштів. Прямі перекази коштів з Європи та США до Росії неможливі. Головне – наша допомога залишається тактичною, а не стратегічною. Ми хотіли б надавати довгострокову допомогу, незалежно від того, чи залишаються наші підопічні в Росії, чи змушені виїхати. Ми хотіли б допомогти їм досягти фінансової самостійності, особливо на час придбання нової спеціальності.

Для священиків, вивержених із сану, є теоретична можливість апеляції у Вселенському Патріархаті, а потім прийняття іншою православною юрисдикцією, але поки що був лише один такий випадок, і перспектива залишається неясною. Життєва важливо, щоб повнота Православної Церкви могла створити дорожню карту для священиків, які гнані лише за відмову підтримувати націоналістичні та мілітарні вчення.

Історія післявоєнної Німеччини показує нам, що голос гнаної меншини може бути дороговказом для народу і Церкви, які перебувають у пошуках спокути після падіння диктатури. Як Сповідуюча церква відіграла ключову роль протистоянні нацистської ідеології, і потім сприяла моральному переродженню Німеччини, і голоси гнаних російських священиків можуть бути основою відновлення і зцілення Російської Православної Церкви.

У цьому сенсі, православний світ потребує «Мир Усім» так само, як і сам фонд потребує допомоги. Боротьба цих священиків стає дзеркалом для Всесвітнього Православ’я, перед яким можна задуматися про власні моральні зобов’язання, свою роль у утвердженні істини, і свою готовність протистояти спотворенням віри земною владою.

Світова православна спільнота покликана до того, щоб

1. Визнати існуючі загрози православному віровченню, включаючи небезпеку злиття націоналізму з християнським богослов’ям.

2. Проявити солідарність у допомозі тим, хто є гнаним, пропонуючи матеріальну, моральну та духовну допомогу тим, хто протистоїть спотворенням віри.

3. Допомогти Руській Православній Церкві знайти нову мову, щоб перебдуватися наново після війни, чесно звертаючись до своїх віруючих, до російського народу та до всього світу.

Кінець кінцем, «Мир Усім» — це унікальний шанс (хоч і не гарантія), образу майбутнього Руської Православної Церкви. У цьому майбутньому буде непросто зорієнтуватись, але образ, який ми формуємо зараз, є надія на щось більше у майбутньому, ніж розчарування щодо пособництва агресору у минулому. Це можливість будувати церковне життя на основі істинного християнського свідчення, сміливості та правди.

Посилання:

[1] Ellis, J. The Russian Orthodox Church: A Contemporary History. Indiana University Press, 1986. P. 439.

[2] E.g. Ідеологія «особливого шляху» у Росії та Німеччині: витоки, зміст, наслідки. За ред. Е.А. Паїна. Москва, 2010. Також: Хайкін, Б.Л. «Особливі шляхи» Росії та Німеччини у ХХ столітті: «Подолання минулого» у культурі пам’яті. Нове минуле/The New Past, no. 3, 2019. pp. Дубіна Ст. «Особливий шлях» теорії Sonderweg в інтерпретації національної історії. Цит. по: особливий шлях: від ідеології до методу. Москва, 2018. Ст. 459-477.

[3] Бровко Л.М. Церква та Третій рейх. СПб, 2013. pp.

протоієрей Андрій Кордочкін, клірик Бельгійської архієпископії та екзархату Нідерландів і Люксембургу (Вселенський патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

В телеграм каналах ресурсів УПЦ МП стоїть вій: не можна піддаватися бажанню помсти, бо це буде нескінченне коло насилля!

Ну що ж, розберемося.

По-перше, бажанням помсти ворогам, що діють як орки сповнена Біблія! Нехай погортають хоча книгу Псалмів – там написано набагато різкіше, ніж сьогодні писали українці. Постійна вимога від Бога справедливості та помсти – це фундамент! Побажання любові – це далека надбудова. І якщо зараз Бог не карає, то мають карати цивілізовані народи за ці свідомі злочини.

Нагадую, Х-101 заходила на ціль Охматдит, і це не помилка – відхилення цієї ракети 10 метрів!

По-друге, чим швидше зупиняти Гітлера, тим менше жертв.

Путін – це сучасний Гітлер.

Наш обов’язок і також обов’язок всього цивілізованого світу – зупинити сучасного Гітлера і його соратників прямо зараз.

По-третє, якби ми не мстилися армії орків не лежали б землі, а нестримно сунули на Захід. Наша помста ефективна, ворог вдається до терору проти дітей від безсилля, передчуваючи цьогорічну поразку.

По-четверте, терористичні дії вимагають відповіді. Так, ця відповідь може супроводжуватися почуттям помсти. Але саме бажання помсти не може бути основним мотивом. Усвідомлення, що обов’язок всіх урядів, всіх християн, всіх громадян воювати з терористами – це прописано в соціальному вчені церков ще до ситуації з 11 вересня.

По-п’яте, розмірковувати «давайте здаймося терористам і зупинимо коло насилля»- це не розуміти природи тероризму. Мета терору – утвердження себе шляхом прямої дії всупереч всьому! Насилля заради самого насилля. Руйнування заради Руйнування. І тут два моменти:

Найголовніше: якби українці здалися, вже б майже всі були б вбиті. Це просто факт, що витікає з самої природи режиму, який запустив ракети по дитячій лікарні, по корпусу де отримували допомогу діти онкохворі, діти, що потребують діалізу, діти із складними випадками з усієї України.

Ще більш головне: немає кола насилля!!! Наша помста не викличе у противника бажання ще більшого насилля!!! Противник і так завжди налаштований на максимальне насилля!!!

Тому – на терор має бути відповідь. Якщо її немає або вона слабка – терор лише зростає!!!

Прямо зараз збираємо на найдалекобійнішу гвинтівку помсти 375го калібру для дівчини-снайпера!!! Серед іншого і щоб помстися!

Визнати мають всі: У нас і у всього людства Війна. Або ми їх або вони нас.

У нас немає вибору здатися.

У нас є один вибір – перемогти агресора.

І помстися!

Тому – донатмо на найдалекобійнішу гвинтівку для дівчини, що добровільно стала снайпером!!!

Це хороша можливість відповісти терористам, помстися і наблизити Перемогу!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

пейпал teamyuri80@gmail.com

Перший шлях веде до створення національної церкви. І тут одна певна церква набуває особливого правового статусу в державі, оскільки вважається, що вона найкраще втілює особливий релігійний світогляд, який поділяють громадяни цієї країни. Устрій національної церкви характерний для багатьох європейських країн: на думку відразу приходять Англія (Англіканська церква), Швеція (Церква Швеції) та Польща (Польська католицька церква).

Національною церквою може бути, хоча це і не обов’язкова умова, державна церква, яка користується юридичними привілеями або особливими урядовими пільгами, наприклад, фінансовою підтримкою, недоступною іншим релігійним організаціям.

У будь-якому випадку (тобто установи чи скасування) держава (іноді прямо у своїй конституції) офіційно визнає, що одна конкретна церква найкраще виражає та зберігає суттєвий елемент національної ідентичності. Представники цієї церкви можуть займати чільне місце на цивільних святах, присвячених пам’ятним подіям в історії країни, а також на особливих державних заходах, де церковні та політичні лідери виступають разом на знак національної солідарності. Багато, можливо навіть більшість громадян країни, незалежно від того, чи є вони практикуючими віруючими чи ні, ідентифікуватимуть себе з цією церквою та звертатимуться до неї за допомогою у проведенні соціальних обрядів: хрещення дітей, весілля та похорону. Різними способами держава та її народ вшановують цю церкву і сподіваються, що її лідери звертатимуться до них і об’єднуватимуть націю навколо цінностей, що становлять особливе значення для всіх.

Національна церква може, але не обов’язково повинна обмежувати свободу віросповідання. Інші релігійні групи також повинні мати можливість вільно діяти. Проте, як правило, вони сприйматимуть себе — і вона сприймається національною церквою та суспільством загалом — як меншість. Їхнє коріння може бути менш давнім, ніж у національної церкви, або лежати за межами території нації, навіть якщо громада вже давно існує в її межах. Цікаво, що навіть самі представники цих релігійних меншин можуть підтримувати ідею національної церкви — не тому, що збираються до неї належати, а скоріше тому, що в ній бачать засіб об’єднання країни навколо загальної історичної ідентичності.

Якби Україна пішла цим шляхом, Православна церква України (ПЦУ), швидше за все, стала б національною церквою. У цьому випадку вона б претендувала на суспільно-політичний вплив, більш значущий для життя нації, ніж інші церкви та релігійні об’єднання країни. Однак рух у цьому напрямі вимагатиме вирішення цілої низки складних проблем, які найкраще вирішувати в умовах миру, а не війни. Чи користуватиметься така національна церква певним статусом на державному рівні? Якими правовими установами чи іншими державними заходами буде забезпечено її особливий статус? Як ця церква будуватиме свої стосунки з іншими церквами та релігійними громадами? Наскільки твердо ця церква готова визнавати права релігійних меншин і наскільки добре держава була б готова захищати ці меншини?

Другий шлях дозволить Україні наблизитися до американської моделі, яка не передбачає національної церкви. У цьому випадку українське суспільство високо цінуватиме релігійний плюралізм та відкрито допускатиме релігійну конкуренцію. Держава відмовилася б визнавати за якоюсь конкретною церквою привілейоване становище лише на тій підставі, що вона краща за інші представляє самобутню спадщину нації. Закони країни дозволять будь-якій групі громадян легко організувати нову релігійну громаду, незалежно від того, де її коріння — місцеве або зовнішнє. Доки церковне об’єднання діє в рамках закону, воно самостійно регулюватиме своє життя, без втручання держави. Деякі церкви та релігійні організації ототожнювали б себе з державними інтересами, але інші відкрито критикували б політику держави і робили б це, не побоюючись репресій з боку уряду.

Звісно, другий шлях не можна назвати типовим для історично-православних країн. У тих із них, які постраждали від комуністичних репресій, часто робляться спроби повернути історичну Православну церкву до центру національної ідентичності та надати цій церкві статусу національної. Так було і в Російській Федерації. Справді, деяким православним в історично православних країнах американська модель релігійної свободи видається досить небезпечною. Вони побоюються, що вона неминуче прагне нав’язати народу секулярний ліберально-демократичний лад і цим підірвати його традиційні моральні цінності.

Православні лідери на Заході мають додаткову тривогу. Їх турбує, що релігійний плюралізм впливає і православні церкви як такі. У Сполучених Штатах різні православні юрисдикції переплітаються настільки, що в одному місті чи районі буває більше одного єпископа. Така модель суперечить православному розумінню єдності церкви. Антіохійська православна, Грецька православна, Сербська православна, Українська православна, Православна церква в Америці (ПЦА) та інші Православні церкви, схоже, конкурують одна з одною і за парафіян, і за право говорити від імені православ’я загалом.

Я з великою увагою ставлюся до закликів зберігати церковну єдність. Молитва Христа про те, щоб Його послідовники були єдиними, є закликом не тільки до Православних церков, але й до всього християнського світу. Більше того, заклик до церковної єдності є особливо важливим сьогодні. Моя власна традиція американського реформатського протестантизму надто легко змирилася з поділом церков та їхньою роз’єднаністю.

Проте я вважаю, що такий стан справ, який орієнтований не на створення національної церкви, а на забезпечення максимально повного вираження релігійної свободи, є найкращим не лише для моєї країни, а й для України. З моменту здобуття незалежності Україна визнає та загалом підкреслює свій історичний релігійний плюралізм. Греко-католики, римо-католики, різні Православні церкви, юдеї, мусульмани, лютерани, євангелічні протестанти та інші зробили суттєвий внесок у історію та ідентичність країни. Більше того, до і навіть під час Євромайдану Українська рада церков та релігійних організацій забезпечувала високий рівень співпраці та взаєморозуміння між різними релігійними громадами, що дозволило досягти високих результатів. Релігійний плюралізм в Україні реально існує і має зберегтися у майбутньому.

В умовах війни цілком зрозумілим є бажання багатьох українців зробити все можливе для об’єднання нації. Але як західний християнський богослов, я закликав би всі українські церкви не піддаватися спокусі і не дати використати себе для просування певних політичних (а іноді й вузько-націоналістичних) цілей. Зусилля щодо створення національної православної церкви, що вживаються з моменту здобуття незалежності Україною, були зумовлені як мінімум рівною мірою як українською політикою, так і православними, богословськими за своїм змістом, зобов’язаннями щодо єдиної церкви для єдиної території. Українці можуть з повною підставою сподіватися, що настане той день, коли Українська греко-католицька церква, Православна церква України (ПЦУ) та Українська православна церква (РПЦвУ) стануть єдиним цілим. Але було б краще, якби ці церкви прагнули єдності на основі своїх релігійних переконань, а не тому, що держава або її громадяни хочуть мати національну церкву, яка буде беззастережно лояльна до державних чиновників та політики уряду загалом. Підсумовуючи сказане вище, можна стверджувати, що політичний устрій, який найкраще відповідає свободі християнського Благовісте, передбачає відокремлення церкви від держави та вітає релігійний плюралізм та змагальність. Я вважаю, що Україна найкраще збереже пам’ять про своє минуле і впевнено подбає про своє майбутнє, якщо піде цим, а не першим шляхом.

Джон П. Берджес – професор систематичного богослов’я Пітсбурзької теологічної семінарії (США).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Я думаю, що про шлюб, про який ми всі говорили останнім часом, було пролито багато чорнила. Мені більше нічого робити. Але щодо іншого «шлюбу», про який ми почали обговорювати, чи має він «закінчуватися» і як, — тут є що обговорювати. І перш за все «мільйонне» питання: що означає відокремлення Церкви від держави?

Якщо ми запитаємо там, більшість людей скажуть нам одне слово: зарплата . Іншими словами, вони вважають, що відокремлення церкви від держави є припиненням грецькою державою оплати праці священнослужителів Греції. Крім того, з незрозумілої причини вони вважають (в основному вони самі), що якщо завтра відбудеться це розділення, то духовенство не матиме права висловлюватися та брати участь у публічній дискусії. У Греції, де Церква буде відокремлена від держави, I. Синод не міг, згідно з цією конкретною точкою зору, видати оголошення, яке він опублікував щодо питання шлюбу між людьми однієї статі.

Очевидно, що думка, яка панує в рядах прихильників роз’єднання, особливо щодо другої частини, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Право говорити Церква отримала не від своїх відносин з державою, а від уряду, під керівництвом якого ця держава діє. Тож ті, хто має «бажане за дійсне» для «мовчання» з боку Церкви, а точніше Духовенства, після «розлучення», я дуже боюся, що вони залишаться з бажанням.

Щодо зарплати зараз. Це ще один розділ, окрім тих, які будуть відкриті, коли прийде час для двох сторін обговорити майбутнє їхніх відносин. Зрозуміло, що його можна відкрити, «безумовно, в якийсь момент воно відкриється», стверджують багато, але не в контексті діалогу про розлуку.

Оскільки не ці двоє монополізують дискусії кожного разу, коли над нашими головами тріщить ця «петарда», то що ж таке відокремлення Церкви від держави?

Ви щось знаєте? Я не маю відповіді. І не тому, що я не знаю фактів, а тому, що я вважаю, що «питання на мільйон доларів» насправді є поверхневою псевдодилемою. Національні роздуми, які підживлюються потребою певних верств нашого суспільства час від часу стикатися одна з одною, відчувати, що вони щось роблять.

Я маю на увазі тих, хто вважає успіхом і прогресом видалення ікон із судів і шкіл, а також тих, хто вважає, що посилання на Святу Трійцю в преамбулі Конституції робить нас «сертифікованою» православною країною. Деякі загубилися в підводних течіях Французької революції, інші застрягли в Першій національній асамблеї.

Але все це нікуди не береться. Це контрпродуктивно. І оскільки дебати щодо перегляду Конституції відкриваються все більше і більше, і багато хто вірить, що “відоме – невідоме”, яке я описав вище, незабаром зіткнеться на перших сторінках і в перших рядках нашої національної хартії, на деяких Зазначимо, цю дискусію доведеться серйозно і передусім з точки зору сучасної реальності.

Словом, треба відриватися.

Давайте відкладемо дискусію на рівні гасел про відокремлення Церкви від держави, спробуємо тримати наші ідеології та одержимості поза кімнатою, де ми будемо балакати одне з одним як люди про нашу нову Конституцію, опустимо палець і піднімемо голови щоб ми прислухалися до реальності.

Духовність народу і його відношення до віри не створюється в текстах на зразок Конституції, а відображається в них. Народ не стає релігійним тому, що це нав’язує його Конституція, або нерелігійним, атеїстичним, світським чи чим завгодно, тому що це написано чи не написано одним і тим же текстом.

Скажімо, що в Конституції ми повинні написати, що «грецький народ є найбільш християнським народом, який коли-небудь ходив на планеті», а церкви порожні, або навпаки, що «грецький народ не має віри і не визнає існування жодної Бог» і Церкви кожного дня вони повні до краю, що буде цінним, нереальна Конституція чи те, що ми переживаємо як люди?

Тож якщо нам доведеться відокремити щось від чогось іншого, тобто наші національні одержимості від наших національних потреб, можливо, одного разу ми знову станемо місцем модерації, тому що досі… «В одному місці інструменти лежать, а в іншому наречена танцює».

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Замок на церкві як кайдани на заручникові. Треба обов’язково зняти, якщо вчиняється акт беззаконня! Хіба можна допустити, щоби храм, як заручника (це міг би бути ваш дідусь, дитина, чи дружина) утримували кілька зомбованих Москвою адептів і не впускають цілу релігійну громаду, яка з багаторазовою перевагою, згідно чинного законодавства, на зборах, легально перейшла до ПЦУ?

Так, вони ховаються за людьми та іконами! А ще за храмами і монастирями! Вони виконують вказівку свого недотирана!

Пам’ятаєте, як їх Путін колись казав: «Наші воїни будуть стояти позаду жінок і дітей. Не спереду, а позаду! І хай попробують у них стріляти!». Забули?

А у нас, взагалі то, ВСІ СЕПАРАТИСТИ дуже навіть ВОЦЕРКОВЛЕНІ!

Гіркін і його бойовики – послушники Свято-Гірської Лаври! То давайте дозволимо їм просфори роздавати у Михайлівському Золотоверхому монастирі! Він ще і супроводжував «Дари волхвів», як Троянського коня по Україні!

Новінський – взагалі диякон. Давайте йому двійний орар від блаженнійшого Епіфанія організуєм!

А Бойко, Фірташ, Азаров і Яник – ті взагалі головні меценати Банчинського монастиря і притулку! Їм як мінімум по ордену треба від Митрополита Епіфанія!

Медведчук – меценат майже усіх закарпатських монастирів. Його терміново треба у єпископи ПЦУ!

Для кожного члена партії регіонів світлина зі свічкою в храмі і орденом від якогось мп-єпископа – це норма перед виборами. Їм по грамоті від єпископа ПЦУ!

Застілля з мп єпископом для всіх русмірних владоможців – теж норма. То їх берем вівтарниками у Софію?

А група «10тез» такі раз – і осуджувати: «не тими методами!», не православненько!

Згадати, якими методами Христос гнав торговців з храму? Чи згадати ті слова і епітети, якими Він називав тогочасний московський патріархат, книжників і фарисеїв? 23 розділ від Матвія самі перечитайте! Усі слова, Ним щодо них сказані, є тогочасними «матюками»: «поріддя єхидни», «лицеміри», «кодло гадюче», «стіно поваплена», «скажіть тій лисиці», «змії» і т.д. А міг би Він сісти з ними за стіл переговорів, міг би знайти толерантний підхід, зрозуміти «ту сторону», «домовитися по середині».

А ви тут уже толерантніші, ніж Сам Господь! Він, от такий нетолерантний, навіть пекло створив для тих, що не бажають жити в Раю, а ви б точно всіх до раю впустили!

«Не тими методами!»

Напишіть ще заяву Залужному, щоб не «провокував» «ту сторону»! Якщо якась організація начепила на себе хрест, чи пару ікон поклала у приміщенні, то це дає право займатися сепаратисткою, чи колаборантською діяльністю безкарно?

І не розказуйте про високу мораль, до якої ми покликані і т.д. Якраз бездіяльність відповідних органів і потакання угрупуванням, що поприкривалися іконами, чи дітьми, і призвело до сотень тисяч смертей!

Пам’ятайте, що невчасно виявлене милосердя до ворогів різко збільшує смертність серед друзів!

І ось такі «білі польта» з ваших «тез» мені чомусь дуже нагадують бабок з іконами, що в 2014-му на мосту не впускали наших спецпризначенців, які їхали вибивати Гіркіна зі Слов’янська. Нагадати вам ціну того «непускання»???

Хіба не зрозуміло, що моспатріархат свідомо усі 33 роки незалежності послідовно воює з Україною і всім українським? І так, прикриваючись іконами, дітьми, храмами і бабуськами!

А ще тримаючи в заручниках ОСОБИСТО ВАШЕ майбутнє і майбутнє ВАШИХ ДІТЕЙ! То треба із храму-заручника, чи душі і тіла заручника зняти кайдани, якщо потрібно, то і болгаркою, чи ні!?

прот. Роман Грищук (ПЦУ)

Незважаючи на ці фундаментальні відмінності, і релігія, і гумор мають «викупну цінність» (Ingvild Saelid Gilhus, цит. Gardner 2020, p. 162), особливо сміх, що дозволяє впоратися з безглуздями життя і людського досвіду (Berger 2014). У нашому світі, повному хаосу, релігія пропонує духовну втіху та почуття впевненості, гумор же пропонує легкий комедійний підхід у спробах зрозуміти цей світ. Релігія і гумор мають величезну силу, як позитивну, і негативну. Як неможливо переоцінити силу релігійних переконань і віри, так і «в добре виконаному жарті таїться велика сила», як влучно зауважив покійний американський комік Дік Грегорі у 2017 р. І релігія, і гумор мають величезний потенціал для перебільшення відмінностей та загострення чутливості, але також можуть тонше виразити фрустрацію та допомогти розрядити напругу. Релігія та гумор можуть допомогти нам відволіктися від власних проблем та спонукати нас вийти за межі міхура нашої повсякденної реальності. Вони пропонують інакше поглянути на світ. І релігія, і гумор ґрунтуються на відносинах та спільності: релігійна ідея та жарт можуть сприяти взаєморозумінню, наводити мости, підтримувати наш зв’язок з іншими людьми та посилювати почуття приналежності до спільноти. Але, навпаки, релігія та гумор можуть виключати і принижувати іншого, узаконювати та санкціонувати забобони, приховані чи явні, і тим самим посилювати відмінності, роз’єднувати та розділяти людей.

Як видається, при зіткненні релігії та гумору переважає вкрай насторожений і підозрілий підхід, і це не в останню чергу тому, що виникають правові конфлікти, а іноді пряме насильство, коли гумор переходить межі дозволеного з релігійної точки зору. Звинувачення в богохульстві висувалися після жартів та сміху над релігією, які сприймалися як недоречні та образливі. Тут ми згадаємо про запеклу реакцію тільки на два випадки, що набули широкого розголосу — після публікації карикатур на Мохамеда і виходу на екрани комедійного фільму «Житіє Брайана по Монті Пайтон». Подібні конфлікти поставили під сумнів межі свободи вираження поглядів, особливо щодо релігійних почуттів, і зміцнили думку про те, що релігія та гумор несумісні.

І. Перетин релігії та гумору

Враховуючи такі непрості взаємини між ними, чому нам варто звернути увагу на перетин релігії та гумору? Почнемо з того, що, за влучним висловом дослідника гумору Крісті Девіс, «жарти — це термометр» (2001, с. 300); вони відображають переважаючі соціальні, культурні та політичні настанови та настрої. Релігія та гумор перетинаються різними способами й у різних сферах, і це породжує низку питань. По-перше, це питання про наявність гумору (і пов’язаних з ним понять сміху, легковажності тощо) у священних текстах, у тому числі у Біблії. З цим пов’язане питання про те, чи можна знайти гумор у світових релігіях, у тому числі в релігійних текстах, таїнствах, релігійних практиках та релігійності як такої, тобто у різних способах, звертаються до релігії, сповідують її, висловлюють та передають у повсякденному житті . По-друге, це питання про те, який вплив релігійна приналежність та релігійність загалом можуть вплинути на виникнення гумору (створення жарту та присутність почуття гумору) та його оцінку (готовність зрозуміти жарт та посміятися над ним), які формуються під впливом цілого ряду факторів , таких як світогляд та переконання людини, у тому числі релігійні погляди. Роботи Василіса Сароглу та ін. щодо створення гумористичних творів, а також Карла-Хайнца Отта та Бернарда Швейцера з оцінки гумору пропонують деякі цікаві роздуми. По-третє, це питання релігійного гумору, тобто, гумору про релігію, що включає жарти та сміх над релігійними діячами, священними текстами, релігійними практиками та віруючими. Ми розглянемо насамперед перше та третє питання.

З першим питанням про те, чи можна знайти гумор у релігії та у священних текстах, пов’язаний й інший — чи можемо ми спостерігати відповідні закономірності та відмінності у комічному погляді на світові релігії. Чи є деякі релігійні традиції більш відкритими для гумору та його наслідків (наприклад, сміху, веселощів, життєрадісності)? У роботі Джона Морреолла «Комедія, трагедія та релігія» (1999) у досить бінарних термінах порівнюються комічні та трагічні аспекти східних та західних релігійних традицій. Розвиваючи цю думку, можна сказати наступне: необхідно розглянути, як священні тексти інтерпретувалися протягом кількох століть, щоб створити різні видіння та відношення до гумору у різний час та у різних соціокультурних, політичних та релігійних контекстах (Gardner 2020). Східні релігійні традиції, включаючи буддизм (прикладом якого часто служать зображення Далай-лами, що сміється) і індуїзм, а також конфуціанство і даосизм, мабуть, спочатку цінують комічний сміх і особливо пройняті тим, що Морреалл називає антитрагічним баченням і прокомічними рисами. Коли ми переходимо у сферу західних монотеїстичних релігій, то тут спостерігається ширший спектр антитрагічних/прокомічних та протрагічних/антикомічних характеристик. В юдаїзмі гумор присутній у самому Талмуді, але, що важливіше, він також виконував функцію механізму політичної та психологічної саморегуляції, що забезпечує опір та виживання у випробуваннях, що випали на долю єврейського народу. В ісламі, хоча трагічне і комічне можуть і не бути у явному вигляді, існують чіткі принципи допустимих видів гумору, жарту та сміху; Тим не менш, гумористична та сатирична практика в мусульманському світі та її обмеження варіюються у різних ісламських контекстах залежно від різних релігійних почуттів, соціальних норм, політичних режимів та правових рамок.

У християнстві діапазон антитрагічного/прокомічного і протрагічного/антикомічного є досить різноманітним у різних християнських течіях (католицизм, протестантські церкви, православ’я тощо). Щодо присутності гумору у Святому Письмі, то переважає думка, що гумор та його слідство — сміх, а також сарказм — зустрічаються у багатьох уривках Старого та Нового Завіту, що доводять деякі релігійні (богослови) та світські вчені, у тому числі о. Джеймс Мартін, SJ, Бернард Швайзер, Террі Ліндвалл, Інґвільд Саелід Гілхус і сестра Васса (Ларіна). Християнський погляд на гумор і «богослов’я сміху», що сформувалася з другої половини XX століття, спирається на п’ять основних принципів, викладених Бернардом Швейцером у його книзі «Християнство і тріумф гумору»: «Християнство має довгу та гідну жалю історію засудження сміху; гумор відіграє важливу роль у житті віруючих, і християни не повинні стримувати свій сміх; сміх – це дар Божий, оскільки він еквівалентний радості, а радість – це божественний атрибут; Біблія рясніє гумором, і Бог має почуття гумору; при цьому існують два види сміху — морально добрий і морально поганий, або «позитивний» і «негативний» сміх» (Schweizer 2020, 31).

Як зазначила сестра Васса (Ларина) під час нашої недавньої неформальної бесіди, яка сталася через кілька місяців після конференції IOTA 2023 у Волосі, легковажність та гумор – це божественні якості. Можливо, що воскресіння — це найбільший і «найбільш екстравагантний жарт» Бога, який можна розглядати як архетипічний християнський жарт, хоч і з глибоким позитивним посилом: це перемога життя над смертю, добра над злом (Donnelly 1992, p. 1). Більше того, ранньохристиянська традиція risus paschalis, так званого «пасхального сміху», яка також присутня в грецькій православній традиції у великодній понеділок, коли відбувається обмін жартами та гумористичними історіями в рамках радості пасхального святкування, контрастує з серйозним та урочистим настроєм, передусім. Однак якщо почуття гумору Бога не завжди витримує випробування часом, то гумористичні та саркастичні уривки Старого та Нового Завітів не обов’язково є смішними (або навіть доречними) сьогодні, але вони є конкретними прикладами того типу гумору, який можна знайти в християнському Писанні.

Незважаючи на те, що роман Умберто Еко «Ім’я троянди» — художній твір з багаторівневим аналізом різних проблем і насамперед питань істини, він пропонує деякі вказівки на теологічні християнські інтерпретації сенсу сміху в Середньовіччі. За сюжетом, старший і найосвіченіший сліпий чернець бенедиктинського абатства Хорхе Бургоський відкидає думку про те, що Ісус коли-небудь сміявся, і ідею сміху в цілому як «слабкість і розпуста» (с. 507), що заважають людині прийняти ідею єдиної і незмінної. Саме тому він просочує отрутою сторінки Другої книги «Поетики» Аристотеля з його судженнями про сміх, намагаючись у такий спосіб позбавитися сміху, знищивши саму книгу (Donnelly 1992).

Починаючи із Середньовіччя і на противагу подібним поглядам, сучасне «християнство більш менш охоче поступилося силам гумору» (Schweizer 2020, p. 164). У своїй книзі Бернард Швайцер докладно розглядає численні приклади сучасного гумору, у тому числі й нешанобливого щодо західного християнства. Особливо в Західній Європі та Північній Америці існує незліченна кількість сучасних гумористичних жанрів, включаючи комедійні та карикатурні, спрямовані проти християнської віри, практик, віруючих та духовенства. Проте, як видається, останнім часом випадків широкомасштабного громадського протесту чи офіційних звинувачень у богохульстві було небагато, а якщо таке траплялося, то, як правило, було ініційовано на локальному рівні деякими консервативними групами, релігійними чи політичними.

ІІ. Гумор та православне християнство

Чи існує, порівняно з католицизмом та різними течіями протестантизму на Заході, чітко виражена православна позиція щодо сміху та бачення гумору? Можна стверджувати, що відсутність гумору в православ’ї зрозуміла саме тим, що їхнє сусідство видається дивним чи нетрадиційним, враховуючи основне встановлення, що православ’я — це віра, заснована на дотриманні та відповідності початковим, істинним і автентичним християнським віровченням і практиці. Ця претензія православних на автентичність передбачає певний рівень серйозності у поєднанні з небажанням йти в ногу з часом. Така перспектива свідчить і про ймовірну несумісність віри з почуттям гумору, жартами та сміхом на релігійні теми. Передбачувана відсутність у православних відкритості чи несприйнятливості до гумору може бути обумовлено і утвердженим в останні два десятиліття регресивним впливом консерватизму, орієнтованого на збереження традиційної моралі та сімейних цінностей перед зростаючою загрозою секуляризації. Ця принципова зміна стосується і культурних аспектів, які, як видається, ще більше посилюють розворот, що почався в 2010-х роках, у бік православного традиціоналізму та етнонаціоналізму. У сучасних культурних війнах Росія посідає центральне місце і прагне стати моральним лідером для християн-консерваторів у всьому світі, про що Христина Штекль та Дмитро Узланер розповідають у своїй книзі «Інтернаціонал моралістів. Росія у світових культурних війнах». Однак питання біології (тобто дітонародження і сексу), шлюбу та сімейних цінностей, що стали основними лакмусовими папірцями православної віри проти морально розбещених цінностей Заходу, як би не враховують того факту, що ті самі західні цінності прав людини, які так очорнюються, були задумані християнами, засновані на християнських цінностях і просякнуті ними, як зазначила у нашій недавній бесіді сестра Васса (Ларіна).

Проте православ’я – це не моноліт. Важливо розрізняти, як мінімум, православну діаспору (включаючи тих, хто є культурно чи номінально православними, тобто ідентифікують себе з вірою та її культурними традиціями, але не обов’язково є православними практикуючими) від переважно, але не виключно, етнонаціоналістичного православ’я традиційно православних країн, складають більшість населення, про що говорив отець Драгош Хереску на конференції IOTA у 2023 році.

Сестра Васса (Ларина), що належить до Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ), та її особистий шлях є добрим прикладом. Під час нашої бесіди вона роз’яснила своє первісне легковажне та жартівливе зауваження про те, що православні християни, коли говорять про питання віри або викладають їх, зазвичай зберігають граничну серйозність. Як дочка священика, яка завжди була в оточенні багатьох священиків, єпископів та інших священнослужителів, вона помітила, що всі вони багато жартують і сміються. Можливо, є представники православного духовенства, православні богослови та законовчителі, які у тій чи іншій формі використовують гумор у своїй роботі та місіонерському служінні. Але коли йдеться про проповідь, викладання катехизму або публічний виступ про питання віри, православні чернечі або священнослужителі, як правило, дуже серйозні. Сестра Васса не вважала, що гранична серйозність православного дискурсу сприяє місіонерській роботі, якою вона хотіла займатися після того, як вирішила залишити академічну діяльність. Вона хотіла ділитися світлом православної віри та бути у світі, а не в чернечій громаді. Вона розпочала свою діяльність онлайн-місіонера спочатку на YouTube, де вона зайнялася «теологією з посмішкою». Її чорний підрясник служив перешкодою, тому вона використовувала гумор, у тому числі й самокритичний, щоб виглядати більш відкритою, менш строгою і тим самим навести мости, щоб налагодити контакт з аудиторією, якої вона прагнула, і знайти своє унікальне місце в православній спільноті. Використовуючи гумор, вона створила «пародію на саму себе» з її чорним підрясником, як це зображено у православному коміксі «Пригоди сестри В. та її команди», який вийшов кілька років тому. Загалом вона отримала як позитивні відгуки, і негативні, включаючи зауваження у тому, що вона «трохи того». «Я не того і не цього», – влучно і з гумором відповіла вона! Сестра Васса — не єдиний православний літургіст, учений і публіцист, який використовує гумор у своїй місіонерській роботі з катехизації та релігійної освіти через медіаплатформу «Кава з сестрою Вассою».

Яка ж ситуація з релігійним гумором у православ’ї? Офіційної православної погляду на гумор і те, що є допустимими чи санкціонованими формами гумору, як й у християнстві загалом, немає. Це, однак, не скасовує того факту, що існують християнські погляди, в тому числі, імовірно, і православні, на те, що таке гарний, м’який, позитивний чи витончений гумор і сміх, які «творять», «викривають святенництво та лицемірство» (подібно до того, що в гумористичних дослідженнях називається «пробиванням вгору»), і поганий, жорсткий, негативний чи несмаковий гумор і сміх, які «руйнують», «принижують знедолених» («пробивання вниз»), як це сформулював о. Джеймс Мартін, SJ, у своїй книзі «Між небом і миром» (2011, с. 23). Тут доречно згадати про субверсивну та трансгресивну фігуру та релігійний архетип святого юродивого в Російському православ’ї. Ідея святого безглуздя (Христа заради юродивих) бере свій початок у давньосхідному християнстві, Візантії та середньовічному російському православ’ї. Вшанування сучасних Христа заради юродивих У Росії говорить про те, що ця традиція заховалася до наших днів. У російській літературі постать єпископа Тихона в романі Достоєвського «Біси», здається, представляє і відображає деякі ключові якості персонажа, як говорить про небажані прозріння, що нагадують нам, що «самосвідома святість не може бути святістю», як влучно зауважує Роуен Вільямс. «Юродивий Христа заради» публічно виставляє себе таким собі розбещеним дурнем і безумцем, що переходить межі дозволеного (подібно до того, як це робить сьогодні сучасний комік). Відповідно до оригінальної праці С.А. Іванова, «юродиві заради Христа» ведуть здавалося б звичайне світське життя, цілком інтегровані в суспільство, але при цьому видають себе за шалених дурнів, виставляючи себе на загальне посміховисько. Перевернувши традиційне уявлення про святість з ніг на голову, вони, проте, за безумством, що здається, приховують духовні дари смирення, одкровення, пророцтва, вірності Богу і євангельській істині, а значить, внутрішню святість і духовну прозорливість.

ІІІ. Питання про блюзнірство і образу почуттів віруючих

Росія. Ставлення до релігійного гумору зручно вивчати через призму богохульства. Якщо ми подивимося на сучасну Росію, то побачимо, що в ній існують серйозні обмеження щодо релігійного гумору, так і свободи слова в цілому. Почасти це пояснюється тим, що в Росії діють закони, що забороняють ображати релігійні почуття віруючих та ображати релігійні інституції, зокрема Православну Церкву. Як приклад можна навести стендап-коміка Олександра Долгополова, на якого в 2020 році було заведено кримінальну справу, і він був змушений тимчасово покинути Росію після жартів про Діву Марію та Ісуса. Також були випадки, коли користувачі соціальних мереж зазнавали кримінального переслідування за пости, зображення та меми релігійної тематики, сатиричні стосовно релігії та православної церкви. Наприклад, за повідомленням ВВС, Марія Мотузна, Данило Маркін та Андрій Шашерін окремо розмістили кілька мемів та зображень релігійної тематики, після чого були звинувачені у розпалюванні ненависті, образі релігійних почуттів віруючих та дискредитації Православної Церкви. У 2021 році прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков заявив, що: «Не можна жартувати з того, що є святим для російського народу, не можна жартувати над війною, не можна жартувати про релігію, не можна жартувати — ну, про якісь дуже героїчні, але болючі сторінки нашої історії… А з усього іншого можна і треба жартувати, але елегантно і красиво».

Греція. На тлі нинішньої ситуації в Росії Греція є цікавим прикладом, якщо розглядати ситуацію через призму богохульства. Судова справа про сторінку отця Пастиціоса у Facebook стала поворотним моментом у грецькому правовому регулюванні богохульства, яке спрямоване проти всіх, хто критикує Православну Церкву або релігію в цілому, і яке накладає обмеження на свободу вираження поглядів, викликаючи тим самим побоювання з приводу самоцензури. У 2012 році Філіппос Лойзос (на той момент йому було близько 30 років) створив у Facebook сторінку, на якій пародіював грецького Старця отця Паїсія, який шанується як прозорливий пастир і, на думку багатьох православних греків, здійснив безліч чудес і мав дар передбачення; після смерті у 1994 році він був прославлений у лику святих. Лойзос використав гру слів, змінивши ім’я ченця з отця Паїсія на отця Пастиціоса Пастафаріаніна на честь популярної грецької страви з макаронів — пастиціо. Він розмістив зображення, на яких обличчя батька Паїсія було приховано стравою з макаронів, а його волосся було у формі макаронів з дредами, як у растафаріанців. Цей образ був навіяний пастафаріанством, відомим також як Церква Макаронного Монстра.

Метою Лойзоса була сатирична обробка беззаперечного шанування отця Паїсія, який, як він стверджував, представляв антизахідні, ксенофобські та нетолерантні ідеї та був помічений в принизливих висловлюваннях на адресу жінок. Він також хотів продемонструвати помилковість сліпої віри та поклоніння. Незважаючи на те, що Грецька Православна Церква офіційно зберігала мовчання, кілька консервативних православних груп та окремі громадяни розгорнули кампанію із привернення уваги громадськості. Після того, як на сторінку отця Пастиціоса до Facebook надійшло близько 100 тис. скарг, про нього було повідомлено у Facebook. До грецької Дирекції з переслідування електронних злочинів було подано офіційне клопотання про припинення дії режиму конфіденційності з метою отримання від Facebook даних про власника сторінки. Представники ультраправого угруповання «Золота зоря» також внесли запит до парламенту, і Лойзосу наказали призупинити діяльність сторінки в Facebook, що він і зробив. Однак згодом Лойзос був заарештований за звинуваченням у злісному богохульстві та образі релігійних почуттів. У січні 2014 р. він постав перед судом і був засуджений до чотирьох місяців ув’язнення, але у 2017 р. після апеляції був виправданий. У даному випадку саме ультраконсервативні (ультраправі) політичні та православні групи, а не Грецька Православна Церква, об’єдналися та проголосили себе охоронцями православних цінностей Греції, чинячи тиск на державу з метою порушення кримінальної справи проти творця сторінки Пастиціосу у Facebook.

Інший випадок стався у 2013 р., коли грецькому художнику Діонісісу Кавалієротасу було пред’явлено звинувачення у богохульстві, знову ж таки з ініціативи ультраконсервативної православної групи, релігійні почуття якої були ображені трьома карикатурами на християнську тематику, виставленими у приватній мистецькій художній. Художника виправдали, в тому числі й тому, що виставка, на якій були представлені образливі карикатури, була приватним, а не громадським місцем.

Як підкреслюють Еффі Фокас і Панайоте Димитрас (Greek Helsinki Monitor), унікальною особливістю справи Лоізоса було застосування грецького закону про блюзнірство і той факт, що творець сторінки в Facebook не вчинив акта блюзнірства, ні щодо православної віри, ні щодо Грецької Православної Церкви або її членів. Скоріше він сатирично висміяв і спародіював окремого релігійного діяча. Ця справа мала велике значення, оскільки сприяла активізації кампанії з декриміналізації блюзнірства та скасування подібного законодавства в Греції, організованої міжнародним рухом End Blasphemy Laws. У грудні 2019 року в рамках реформи Кримінального кодексу Греції закон про блюзнірство (статті 198 та 199 Кримінального кодексу) було скасовано. Грецька Православна Церква та представники деяких консервативних груп стверджували, що збереження зміненого законодавства про богохульство (що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років за злісну образу Грецької Православної Церкви або будь-якої іншої релігії) сприятиме захисту релігійних почуттів віруючих та захисту прав релігійних меншин в Греції. Хоча це і малоймовірно, але все ж таки залишається відкритим питання про те, чи буде поправка про богохульство знову внесена до законодавства в майбутньому.

Цікавим протиставленням наведеним вище випадкам богохульства є випадок гумористичних карикатур на тему релігії, які регулярно публікувалися в грецьких газетах навіть тоді, коли законодавство про богохульство ще діяло. Грецький дослідник гумору Вілі Цакона у 2004-2005 роках. провів аналіз 250 релігійних карикатур, взятих із провідних газет та присвячених релігії та Православній Церкві Греції, а також політичним питанням та політичним діячам з явними релігійними мотивами. Тим не менш, ці карикатури не викликали жодного суспільного резонансу у зв’язку зі звинуваченнями у богохульстві. Як стверджує Цакона, «релігійні карикатури за визначенням не вважаються образливими чи блюзнірськими; їхнє сприйняття залежить від соціального контексту їх створення та поширення» (с. 262). Грецькі карикатури часто сатирично висміюють священнослужителів за їхні політичні зв’язки та поведінку, політиків за їхнє релігійне позерство, коли це відповідає їхнім політичним цілям, і часто звичайних громадян у рамках поточних суспільних дискусій з політичних, соціальних та релігійних питань. При цьому карикатуристи, здається, не виходять за рамки соціальної та політичної критики. «Карикатуристи, схоже, балансують між авторитетним виразом незгоди, дотриманням норм гумору та прагненням уникнути цензури з боку ЗМІ» (Tsakona 2011, p. 262). Оскільки релігія є частиною політичної реальності та соціальної структури Греції, карикатуристи, як правило, не переходять межі дозволеного. Це свідчить про те, що відносини між гумором, релігією та політикою, принаймні на даний момент, виглядають як своєрідний симбіоз, що відображає зв’язок та усталені норми у відносинах між Грецькою Православною Церквою, державою та суспільством. Зважаючи на відміну закону про богохульство в 2019 році, залишається тільки здогадуватися, чи будуть у майбутньому межі цих симбіотичних відносин розсунуті карикатуристами, іншими гумористами та художниками в новій грецькій реальності.

IV. Завершальні роздуми

Навіть якщо православна віра може здатися позбавленою гумору, а світ православ’я — релігійною та культурною сферою, позбавленої почуття легковажності та гумору, ситуація насправді виявляється не такою однозначною. Гумор і його складові, у тому числі сміх, по-різному присутні і виявляються в різноманітних контекстах, у тому числі і в індивідуальній практиці і в житті Церкви по всьому світу.

Навіть якщо у Православній Церкві немає офіційних документів про допустимі види гумору, жартів та сміху, застосування антибогохульних законів та цензура залишаються реальністю. Однак ситуація на місцях далеко не однорідна, як і те, як православні християни сповідують свою релігію в православному середовищі або в православній діаспорі. Гумористичні практики та обмеження на гумор варіюються у православних країнах та регіонах та залежать від різних політичних режимів та правових рамок, релігійних почуттів та соціально-культурних норм. Подальші дослідження в цій галузі можуть виявитися досить перспективними і дати цікаві та корисні відповіді на питання про те, як гумор та сміх по-різному проявляються у православній практиці та місіонерській діяльності.

V. Бібліографія

Berger, Peter L. Redeeming Laughter: The Comic Dimension of Human Experience. Walter de Gruyter GmbH & Co KG, 2014.

Coxon, Seb. “Easter Laughter: The Hilarious and Controversial Medieval History of Religious Jokes”, The Conversation, 14 April 2022, https://theconversation.com/easter-laughter-the-hilarious-and-controversial-medieval-history-of-religious-jokes-179401

Donnelly, Doris. «Divine Folly: Being Religious and the Exercise of Humor.» Theology Today 48.4 (1992): 385-398.

Eco, Umberto. The Name of the Rose. HarperVia, 2014.

Fokas, Effie. «God’s Advocates: The Multiple Fronts of the War on Blasphemy in Greece.» (2017): 389-410.

Gardner, Richard A. «Humor and Religion: New Directions?» The Palgrave Handbook of Humor, History, and Methodology (2020): 151-172.

Ivanov, Sergey A. Holy Fools in Byzantium and Beyond. OUP Oxford, 2006.

Lindvall, Terry. “The Role of Laughter in the Christian Life”, Knowing & Doing, 2015, Spring, 8 March, https://www.cslewisinstitute.org/resources/the-role-of-laughter-in-the-christian-life/

Morreall, John. Comedy, Tragedy, and Religion. SUNY Press, 1999.

Ott, Karl-Heinz, and Bernard Schweizer. «Does Religion Shape People’s Sense of Humor? A Comparative Study of Humor Appreciation Among Members of Different Religions and Nonbelievers.» The European Journal of Humor Research 6.1 (2018): 12-35.

Peterson, Christiana. “The Holy Fool”, Image: Art, Faith, Mystery https://imagejournal.org/2019/04/01/the-holy-fool/

Plate, S. Brent. Blasphemy: Art That Offends. Black Dog Publishing, 2006.

Saroglou, Vassilis, and Jean-Marie Jaspard. «Does Religion Affect Humor Creation? An Experimental Study.» Mental Health, Religion & Culture 4.1 (2001): 33-46.

Schweizer, Bernard. Christianity and the Triumph of Humor: From Dante to David Javerbaum. Routledge, 2019.

Stoeckl, Kristina, and Dmitry Uzlaner. The Moralist International: Russia in the Global Culture Wars. Fordham University Press, 2022.

Tsakona, Villy. «Greek Cartoons: Symbiosis or Conflict?» Humor and Religion: Challenges and Ambiguities (2011): 248.

Williams, Rowan. «Holy Folly and the Problem of Representing Holiness: Some Literary Perspectives.» Journal of Orthodox Christian Studies 1.1 (2018): 3-15.

Ліна М. Лідерман, соціолог релігії, доктор філософії, Практична школа вищих досліджень, Сорбонна, Париж, Франція.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»