Розглядати ж своє життя треба в площині віри, а віра православна вкаже нам на найменші відхилення від тих норм, що записані в Євангелії. А в ній дані відповіді на всі наші запитання. Бачите, в Євангелії на перший погляд все розповідається просто, але коли вникати в кожну історію, в кожне повчання, в кожне слово, то ми побачимо, настільки глибинно розкрито не тільки головні теми нашого життя, а навіть його порухи. Просто, ми не навчилися і, навіть, не завжди хочемо вникати в глибину євангельської науки.

Так, ми знаємо, бо неодноразово чуємо від священства, читаємо в релігійній літературі, що гріхи батьків, дідів і прадідів передаються і наступним поколінням, які й страждають через них. Але ми не задумуємося над цим настільки глибоко, щоб дати звіт, перш за все, самому собі, а усвідомивши всю трагічність ситуації, стати із звітом перед Богом не із докором – «За що?», бо Всевишньому дорікати може хіба що не зовсім здорова психічно людина, а із знанням того, що ми – спадкоємці, скажімо, не одного діда чи прадіда, а що кожен із нас має в собі спадщину сотень поколінь.

Правда, страшно? Але чи в дійсності нам стає страшно від того, що якась людина, про яку ми й знати не знаємо, свого часу десь ще за Київської Русі чи Гетьманщини скоїла якесь зло і передала його по ланцюжку наступникам аж до цього дня, а воно проснулося в комусь із тих, хто нині живе й хто проніс його у своїй генетичній пам’яті.

І чи задумуємося ми настільки серйозно і відповідально вже за наступні покоління, які підуть від нас по життю, що ті злі сили, які вже через якесь наше зло пробудилися й діють в нас, нинішніх, хоч і не відносяться особисто до нас, бо не ми вчинили саме таке зло, передане саме від попередніх поколінь, ніде ні від нас, ні від наших нащадків не дінеться, а буде мучити й знищувати як нас, так і їх?

А задуматися треба, бо без цього в нашій свідомості не виникне думка, а в душі не визріє і духовно не зміцніє рішучість взяти на себе подвиг молитовного очищення від багатовікової зарази, яка здатна знищити, стерти з Книги Життя когось із наших дітей, онуків чи правнуків, але перше нас самих.

Якщо нас мучить якась спокуса чи пристрасть, до якої ми раніше були зовсім байдужі, якісь потяги до чогось недоброго, а то й страшного, які навіть мимовільною думкою не закрадалися раніше у свідомість, страхи, що починають мучити, не даючи спокою ні в день, ні вночі, не властиві нам лихі думки стосовно людей, чи й нас самих, які штовхають на злочині дії, вчинки, знов же таки, стосовно себе чи інших, то слід стривожитися настільки, щоб задуматися над цим випадком.

Треба ретельно переглянути в пам’яті всіх своїх, хто відноситься до нашого роду, і пошукати серед них того, в кому діяла зла сила, змушуючи вчинити той чи інший гріх, якого людина не поборола до кінця за свого життя, або й зовсім не боролося за його припинення, чи й більше того, спонукувана злою силою, вчинила із собою непоправне. І якщо ми знаходимо в своєму роду таку людину, ближню чи дальню, яка страждала на таке ж зло, яке нині нас розриває, то ми повинні знати, що вона так і не осилила себе покаятися, побороти в собі це зло й передала його наступним поколінням. Воно ж і відгукнулося нині в нас. Але від нас тепер залежить, якщо ми його усвідомили, чи ми готові, і чи ми здатні так глибоко покаятися, так боротися з цим злом у повсякденні, щоб позбутися його і для себе, а тим паче для наступних поколінь роду, і для тієї людини, аби вона в тому світі через нього не мучилася. Бо на тому світі вже неможливо покаятися, там ми несемо тільки покарання за наші гріхи, чи, навпаки, за наше праведне життя радіємо в Царстві Небесному. Але тут, в цьому світі, хто ще живе цим життям, може й себе спасти покаянням і виправленням життя, і вимолити тих, хто вже там, але перебуває в світі темряви й страху, тобто муки пекла, якого заробив своїм земним життям. І те, що ми усвідомили, що зло живе й діє в нас, хоч воно й не наше, але що ми повинні його подолати заради спасіння, можливо більше й не самого себе, а тих, хто далі понесе не тільки мою кров, а й це зло, яке вже діятиме в них, і з яким хтось із них не зможе впоратися і постраждає, – вже є доброю ознакою. Тільки цю добру ознаку слід розвинути до рівня молитовного подвигу, адже це і є подвиг, особливо в наш, такий спокусливий і, саме цим, страшний час.

І найперше, що стало бідою нинішнього часу, бідою, котра стала серйозною проблемою всієї держави і може знищити й націю – пияцтво. Настільки я знаю, науковці дослідили, що всілякі пороки й згубні звички діють в людях до дванадцятого покоління. Коли ми відрахуємо час назад, то отримаємо початок нинішнього пияцтва з періоду монголо-татарського нашестя на Київську Русь. А ми знаємо, що ці азійські завойовники дуже поширено вживали алкоголь і, звичайно ж, привчали до нього місцеве населення. Згодом, уже коли на теренах Київської Русі з багатьох центральних та східно-слов’янських племен сформувалася українська нація – кількісно найбільша в той час у Європі, це азійське зло достатньо швидко викорінилося. Наш український народ, який тоді проживав на своїх прадідівських землях однорідним організмом, аж до проклятої т. з. «жовтневої соціалістичної революції», що сталася в Російській імперії, практично був непитущим. Якщо ця біда й існувала в тодішній Україні, то виключно по великих містах і селищах Донбасу й нашого півдня, куди масово переселялися москвини з Росії, колонізуючи ці відвічні українські краї. Вони є прямими нащадками колишніх монголо-татар, і тому в них пияцтво не припинялося ніколи, бо якщо зовнішньо вони перейняли вигляд слов’ян, то внутрішньо, генетично лишилися тими ж монголо-татарами, які асимілювали північних слов’ян в часи Золотої Орди.

Тому кожен із нас повинен знати, що подібне не обов’язково пробудиться саме в комусь із нас, але повинні знати, що воно може статися будь-якого часу і в будь-якому поколінні. І якщо ми люди відповідальні перед собою і перед своїми нащадками, то нам слід, жаліючи своїх дітей, онуків, зайнятися хоча б поступово (і так буде краще, надійніше) взятися за викорінення в собі тих чи інших пережитків минулого. Так само, за цю святу справу повинна взятися і державна влада на загально українському рівні, бо інакше нас чекає не тільки духовна чи тілесна погибель тієї чи іншої людини, а й загально-національна катастрофа. Треба задуматися над цим. І не копирсатися в собі, і в своєму роду, шукаючи там якихось злочинців, щоб потім у своїх думках дорікати чи проклинати їх за їхні злі вчинки, що нині заважають нам жити, а принести їх до Бога в Храм Його і на сповіді покаятися як у своїй гріховності, так і в гріховності свого роду, щоб шляхом сповіді й каяття, шляхом боротьби за виправлення свого життя очиститися самому і очистити лінію свого роду, тобто таким чином перервати негативну спадковість.

Ви скажете, а як бути, коли вже немає свідків колись вчиненого дідом-прадідом, бабою-прабабою гріха? А тим паче, коли він вчинений десь аж за сьомого покоління назад? А відповідь одна – свята наша православна Церква вчить нас, що всі наші біди, духовні й тілесні недуги, трагедії походять від наших гріхів, нашого гріховного життя. Тому ще на початку цієї бесіди я й сказав, що як причини, так і позитивне їхнє вирішення слід шукати в площині віри.

Бо тільки наша православна віра з допомогою церковних Таїнств може вказати на істинні причини, тобто навчити розуміння гріховності й усвідомлення того, що саме гріховність і є початком всіх проблем. І вказати на шлях спасіння, який полягає не просто в усвідомленні гріха, як причини, а в усвідомленні конче важливої дії, яка повинна за цим наступити й стати основою спасіння – каяття, що повинне завершитися покаянням на сповіді.

Просто прийти на служіння в якусь із сект і там привселюдно визнати свої гріхи й вважати, що ти вже спасенний, це нічого не дає. Це страшна диявольська омана, яка підкупає своєю простотою, бо головне відважитися при всіх назвати свої найсоромітніші гріхи чи помисли і на тому й заспокоїтися, бо часто від такої людини відходить її проблема, що мучила й привела до секти. Адже диявол, щоб утримати таку людину в своїй лабетах, дасть їй тимчасове, або й довічне попущення.

Так само й через всякі неокультні вірування, які нині поширюються як гриби-поганки після теплого дощу, він може дати тимчасове полегшення. Та слід запам’ятати одну суттєву, я б сказав, життєву суть – якщо диявол через своїх слуг щось і дає, то рано чи пізно потім приходить за платою. А вона страшна – найтяжчі хвороби тілесні й духовні в жахливих муках, трагедії особистісні й родинні, і, що найстрашніше, за бажання легкого позбавлення тієї чи іншої проблеми, розплачуються діти чи онуки. Тобто, шукали легкого, а знайшли тяжке, що стає непоправним, якщо вчасно не схаменутися й не звернутися за спасінням до єдино істинної віри – віри православної, і єдиного місця спасіння – православного храму.

Чому? Тому що наша свята Православна Церква єдина зберегла і донесла науку Христову й усе те, що святі отці перших століть християнства, коли віра поширювалася світом, а Церква Христова набирала тих обрисів, які ми маємо нині, дослідили через власний досвід подвижництва і сповідництва. Відповідно й спасіння наша Церква подає якнайповніше. Саме наша Церква подає покаяння так глибоко вмотивовано дією сповіді й необхідності переміни всього попереднього життя, як основи спасіння, що ставши на цей шлях, людина досягає поставленої мети і стає настільки оцерковленою, що вже ніяка зла сила не в змозі їй шкодити чи й більше того – зламати, знищити як духовно, так і тілесно.

Якщо подивитися на родословну Ісуса Христа, то ми побачимо, що в ній у той чи інший період також були грішники – скажімо, Руф була язичницею, а Раав блудницею. Христос же взяв на Себе їхні гріхи, як і ввесь Свій рід, поніс їх, Своїм праведним життям преобразив усю родову лінію, приніс її до Бога, освятивши хресною жертвою розп’яття. Від нас не вимагається розп’яття на хресті тілом, але ми можемо, і це нам до снаги, так жити в покаянні, що воно стане спільним розп’яттям з Ісусом Христом, і як Син Божий Своєю жертовною кров’ю омив усе людство від гріха, так і ми духовною кров’ю покаяння можемо омити свою душу і свою родову лінію від прокляття. Ми наче б беремо хрест подвигу, бо й ми є спадкоємцями як первородного гріха Адама і Єви, так і свого роду, кладемо його на свої плечі й під його вагою, терплячі страждання, які часом стають нестерпними, але віра зміцнює наші духовні й тілесні сили, несемо його на Голгофу спасіння. А вона в кожного своя.

Ще хочу коротенько нагадати про сповідь. Хочу акцентувати вашу увагу ось на чому. Сповіді в храмі під єпитрахиллю, якою накриває вашу голову священик, повинне передувати згадування всіх гріхів від семирічного віку і до нинішнього моменту. Та самого нагадування замало. Потрібне глибоке каяття аж до гіркого плачу. І сповідувати саме те, в чому ти щиро розкаявся, готуючись до сповіді. Не читати гріхи із довжелезного списку загальними словами, виписаними із молитовника і які є загальнолюдськими, а ще раніше поставити перед собою запитання: «А я?» Що скажу Богу, коли постану на сповіді перед Його зором, знаючи, що Він і так бачить, і знає все моє життя до найменшої рисочки, навіть кожну мою думку й кожне моє слово, але Йому потрібне моє відношення до скоєного мною, і моє добровільне визнання моєї гріховності, злочинності мого падіння. Не сам мій гріх страшний. Він Богу, власне, не потрібний, а моє ставлення до свого гріха й міра рішучості його подолати, виправитись.

Ми повинні стояти перед Богом на сповіді, як наче б не було довкола взагалі нікого, жодної людини, навіть всього людства, а тільки я один. І більше нікого. Що я скажу Богу за себе, і тільки за себе? І так стояти на сповіді, як перед Господом живим, тілесним, коли Він ще перебував на землі й ми зустрілися з Ним лицем до лиця, і вже немає куди подітись, навіть втекти, бо від зору Божого не сховаєшся ні в якій шпарині, в такий увійти покаянний стан, щоб пережити увесь жах сорому, болю, страждання за все те, що накоїв свідомо чи несвідомо. Щоб хвилини стояння перед Господом на сповіді так потрясли душу, серце, перевернули все всередині, щоб душа заридала таким плачом, закричала таким криком, щоб ця мить лишилася й звучала в нас ще довго, надихала й наснажувала на подвиг переміни життя на нове, побожне, а благодать Божа не просто торкалась коли-не-коли, а перебувала з нами і в нас завжди. Амінь!

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Свято Народження Господа нашого Ісуса Христа за тілом це друге велике Господнє свято християнського календаря. До середини IV століття Церква Сходу святкувала Різдво і Хрещення Христа під ім’ям Богоявлення в той самий день, 6 січня. Різдво як окреме свято, яке відзначається 25 грудня, було введено на Схід із Заходу приблизно наприкінці IV століття.

Святитель Іоанн Златоуст, що вперше говорить про свято Різдва Христового, називає його «митрополією всіх свят» (μητρόπολιν πασῶν τῶν ἑορτῶν)[1] і повідомляє нам у 386 р., що «Хоче ще немає і хоч і ще немає і хоч і ще немає і хоч і ще немає і хоч і ще немає і хоч і ще і свято цей і відомий ще і знайомий нам».[2] Крім того, святитель Іоанн Златоуст вказує на те, що саме свято прийшло на Схід з Риму, де воно дбайливо зберігалося як «давня апостольська традиція», принесена туди святими Першоверховнимі апостолами Петром та Павлом.

З поділом колись єдиного свята та встановленням трьох окремих свят Різдва 25 грудня, Обрізання 1 січня та Водохреща 6 січня утворився так званий Додекаімерон (Δωδεκαήμερον), тобто. святковий період у дванадцять днів із 25 грудня по 6 січня. Так якось зберігалася давня єдність двох великих свят Різдва Христового та Хрещення Господнього.

Велике значення у свідомості Церкви нового свята Різдва та шанування його віруючими та особливо ченців, стали й умови встановлення передріздвяного посту. На це, безумовно, вплинув сорокаденний Великий піст, який передував Великодню.

Як і свято, пост, як підготовка до зустрічі дня народження Спасителя, вперше з’явився на Заході, де цей пост називався постом св. Мартина, бо він розпочався зі свята цього святого Західної Церкви. Те саме повторилося і в нас, де багато хто називає Різдвяний піст святого Пилипа, бо він починається, наступного дня після пам’яті апостола.

Перші історичні свідчення посту перед Різдвом, які у нас є, відносяться до V століття на Заході та 6 століття на Сході. Анастасій Сінаїт, патріарх Константинопольський Никифор Сповідник, преподобний Феодор Студит, а також патріарх Антиохійський Феодор Вальсамон – це ті автори, які повідомляють про цей пост.

Спочатку піст, як виявилося, був недовгим. Феодор Вальсамон, який пише в ХІІ столітті і, отже, інформує нас про те, що було в його час, ясно називає його «семиденним» (ἐπταήμερον). Але під впливом Великого посту і він був продовжений до сорока днів, не прийнявши, однак, суворості першого.

Як ми повинні постити? Протягом сорока днів ми не вживаємо м’ясо, молочні продукти та яйця. Однак, нам дозволено їсти рибу щодня – крім, звичайно, середи та п’ятниці – з початку до 17 грудня. Ми також подаємо рибу під час свята Введення у храм Пресвятої Богородиці, незалежно від того, на який день він припадає.

З 18 по 24 грудня, напередодні свята, дозволено лише вино та ялинки, за винятком, звичайно, проміжних середовищ та п’ятниць, протягом яких ми дотримуємося посту без олії. Також із сухоїженням слід постити у перший день посту, 15 листопада, а також напередодні свята, якщо, звичайно, воно не припадає на суботу чи неділю.

Посилання:

1.Ομιλία εις τον μακάριον Φιλογόνιον 3, PG 48, 752.3, PG 48, 752.

2. Ομιλία εις την γενέθλιον ημέραν του Σωτήρος, PG 49, 351

архімандрит Симеон Куца

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело:  Αρχιμ. Συμεών Κούτσα, Η νηστεία της Εκκλησίας, εκδ. ΙΑ΄, Αποστολική Διακονία, Αθήνα, 2006

Різдвяний піст встановлений для того, щоб ми до дня Різдва Христового очистили себе покаянням, молитвою і постом, щоб з чистим серцем, душею і тілом могли благоговійно зустріти Сина Божого і щоб, окрім звичайних дарів і жертв, принести Йому наше чисте серце. Духовний і тілесний піст, коли вони пов’язані один з одним, є найкращою підготовкою до святих дванадцяти днів святкування Різдва Христового та Богоявлення.

Різдвяний піст – один із самих ранніх в історії Церкви. Встановлення цього посту, як і інших багатоденних постів, відноситься до раннього періоду християнства. Згадки про нього зустрічаються з IV століття в творіннях блаженного Августина, святителя Філастрія, свт. Амвросія Медіоланського. У V столітті про давність цього посту писав Лев Великий. Він починається 28 листопада і триває до 6 січня (включно). Собор 1166 року за Константинопольського патріарха Луки Хрисоверга та імператора Мануїла постановив всім християнам дотримуватись посту перед Різдвом протягом 40 днів. Тому в церковному уставі цей піст називається «Чотиридесятницею», так само, як і Великий піст. Заговини на піст випадають в день пам’яті святого апостола Филипа (27 листопада), тому цей піст ще називається Пилипівкою. Чим відрізняється він від інших багатоденних постів? Напевно, тим, що він – самий надихаючий, найрадісніший! Різдвяний піст – весь очікування таємничого і великого чуда: втілення на землі Бога, який прийшов спасти людство. Сьогодні, коли Церква нагадує нам про необхідність посту і молитви, хотілося б сказати про те, що, хоча Різдвяний піст і не такий строгий в сенсі зовнішніх вимог, однак він вимагає нашого розсудливого ставлення. Перш за все, ми повинні його дотримуватися, але, як каже святий Ісак Сирин, існує міра посту. Треба розуміти, що всі церковні встановлення повинні відповідати можливостям конкретної людини в залежності від його тілесної кріпості, віку, здоров’я та інших особливостей. «Піст Різдвяної Чотиридесятниці символізує піст Мойсея, який постився сорок днів і сорок ночей, отримав на кам’яних скрижалях начертання заповідей Божих. А ми, постячись сорок днів, споглядаємо і приймаємо живе Слово від Діви, написане не на каміннях, а яке втілилося і народилося», – писав святитель Симеон Солунський.

«Помиляється той, хто вважає, що піст лише в утриманні від їжі. Справжній піст є віддалення від зла, приборкання язика, утримання гніву, приборкання похотей, припинення наклепів, брехні і клятвопорушень » – писав Іоан Золотокутий. Головна мета посту, встановленого ще у ранні століття християнства, – духовне очищення людини. Україна і увесь світ проходять випробування пандемією яка вплинула на життя кожного з нас, зокрема і не тільки через тимчасові обмеження, які стали обов’язковими правилами поведінки але і поставила перед нами випробування нашої віри. Віри в Того, який став людиною заради нашого спасіння. Тому період посту – це час усвідомлення своєї віри, самооцінки і перегляду цінностей. Яке моє відношення до Церкви? Яким воно має бути?

Піст – це засіб знайти себе в церковній громаді і не загубитися на наповненому різними випробуваннями життєвому шляху. Тому наша Свята Православна Церква закликає нас проявляти свою віру не тільки в повсякденному житті але і в таїнстві євхаристії які об’єднують нас в Одне ціле, Без молитви і покаяння піст стає всього лише дієтою. Тому піст – це відмова не тільки від скоромної їжі, але й від гріховних думок, згубних пристрастей і звичок для того, щоб можна було з чистим серцем зустріти свято Різдва. Без молитви і покаяння піст може бути лише дієтою. Піст, говорить преподобний Іоан Ліствичник, приводить до утвердження духу над тілом, а преподобний Ісак Сирин говорить, що піст – джерело чистоти і цнотливості.

Піст – провісник всіх добрих справ. Постом приборкуються пристрасті людини, втихомирюється сама людина, яка втихомирюється в душі, і з ближніми своїми. Київський митрополит Георгій (1072-1073) у своєму «Білеческому Уставі» закликає до святого Причастя на Різдво Христове. У п’ятому столітті Патріарх Константинопольський Анатолій, в сьомому Софроній і Андрій Єрусалимські, у восьмому святий Іоан Дамаскін. Козьма Маюмській і Герман, Патріарх Царгородський, та інші, імена яких нам невідомі, написали для свята Різдва Христового багато священних піснеспівів, які й нині звучать у православних храмах для прославлення світлого празника.

«Піст — це відсічення того, що усолоджує смак, стримання тілесного розпалення, викорінення злих думок, звільнення від сонного марення, чистота молитви, світло душі, сторож розуму, визволення від сліпоти, двері покаяння, радісний жаль, здоров’я тіла, відпущення гріхів, райські двері й радість» – (прп. Іоан Ліствичник). Дні посту – це час рясного виявлення милосердя, примирення з усіма, прощення. У молитві й пості людина осягає найвищий сенс життя, торкається серцем Царства Божого… За словом Спасителя, тільки молитвою і постом ми можемо вигнати духа зла (Мт. 17:21; Мк. 9:29).

Наша подорож до Віфлеєму веде нас також на зустріч з новою епохою, з Новим Роком. Яким він буде для кожного із нас нам не відомо але маємо надію на Того, на зустріч з Яким ми й подорожуємо. Він наповнює наше серце надією на перемогу над коронавірусом і перемоги над ворогом, який топче нашу землю, руйнує наші міста і села.

Боже благословення хай перебуває з усіма вами в дні Різдвяного посту! Всякий, хто гідно, як належить православному християнину проходитиме цей період свого утвердження у вірі, і чистоті духовній і тілесній той в радості чистоти серця зустріне світле свято Різдва Христового. Бо сказано в Писанні «чисті серцем Бога побачать»”.

Молитовно бажаю вам духовного подвигу посту, приємного, радісного і втішного.

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

До: Всечесного Пресвітерства, Чесного у Христі Дияконства, Преподобного Чернецтва та Благочестивих Вірних наших Українських Православних Громад поза Межами України

Возлюблені у Христі!

Ми розпочали сорока-денний період сподівання великої прояви спасительної дії нашого Господа: Його прихід до нас у плоті для того, щоб ми – через слухання його вчення, через свідчення його зцілювань, через участь у Його смерті та воскресіння – могли оселитись в Його Небесному Царстві.

Свята Церква приписує нам, вірним, період посту й молитви, як гідної підготовка до зустрічі великого дня Народження Ісуса Христа. В навечір’я Різдвяного Посту євангельське читання (Луки 14:25-35) закликає нас не тільки зустрічати Його в тихому і смиренному середовищі Печери але й, побачивши, повертатись до попередніх навичок нашого життя; євангеліє закликає нас іти слід за Ним, узявши на себе свій хрест кожного дня, зненавидячи всякі відносини – з особистостями та речами – які перешкоджають нашій боротьбі за Царство Небесне. Користуймось цим сезоном посту для того, щоб відколотися від безрадісних, згубних спокус, які віддаляють нас від Христа, Який є Світло й Життя! Використовуємо цей період для відновлення присвяти нашого часу читанню св. Писання, регулярній молитві, добрим ділам. Дотримуймося посту, кожний/кожна по своїй силі, згідно приписів Церкви. З рішучою волею та з поглядом на Небесне Царство, стримуймо себе від всякого відволікання, від якого «сіл не солоною стає». (Луки 14:34) Цебто, приймаймо для себе рішення відвернутись від тих розваг – зайвих забав (які мало або зовсім не мають нічого спільного з народженням Христа), надмірного втрачання часу в соцмережах, або розтрачування грошей для непотрібних подарків, і т. п. – які запобігають нам стати тими учнями Христовими, якими сам Христос закликає нас бути в цьому світі. Згадаймо – ми служимо Богові, який сам прийшов до нас служити. Щоб спасти себе та щоб переконати інших стати наслідниками Христа і спасатися, потрібно нам навчитися й наслідувати цього служіння народові Божому, щоб ми зрозуміли, що ми в цьому світі маємо бути добрими господарями й не припускати собі думку, що ми нібито начальники світу цього.

Як ієрархи, несучи службу в Українській Православній Церкві поза межами українських земель, маємо також обов’язок закликати всіх вас до усердної молитви за батьківщину наших пращурів! Помолимось за зм’якшення сердець та повернення до доброго розсуду тих, які стараються заважати затвердженню Київського Престолу на правильному місті, як любляча сестра-церква серед інших в родині помісних православних церков. Помолимось за тих, які стараються понижувати й дискредитувати добру репутацію та статус Церкви-Матері Константинополя й особливо її Священного Синоду та Всесвятійшого Патріарха Варфоломія особисто. Помолимось за тих які, на превеликий жаль, останніми днями вдруге виявили свій вибір бути ворогом замість другом України, наказом і виконанням неоправданої агресії на відкритому морі проти воєннослужбовців морського флоту України. Помолимось за всіх тих, які віддають великі зусилля для створення законопослушної, свобідної, миролюбної української держави. Помолимось особливо за тих, які несуть послуг захисту українських земель, серед яких багато поранених й полонених в результаті виконання вірної та відданої служби.

Запевняючи вас у своїх молитвах, усердно благаємо вас молитись за нас, ваших ієрархів – за наше здоров’я, за мудрість, за силу у виконанні нашого послугу бути добрими й вірними архіпастирями в нинішніх складних та навіть небезпечних часах.

Ходімо разом всі в мирі та в спокої до святої Печері, до Младенця-Христа, Який веде нас до спасіння, до вічного життя й до Небесного Царства!

Бажаємо всім благословенного посту!

З любов’ю, у Господі нашому Ісусі Христі,

+Юрій, Митрополит Української Православної Церкви в Канаді

+Антоній, Митрополит Української Православної Церкви США та  Діаспори

+Єремія, Архієпископ Української Православної Єпархії Бразилії та Південної Америки

+Даниїл, Архієпископ Української Православної Церкви США

+Іларіон, Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

+Андрій, Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

Святий і Великий Піст Року Божого 2018