Але вищий прояв Його любові до Свого творіння, людині і всьому творінню, відбулося через Боговтілення-Слова. Ця подія – не просто історичний, ми б сказали, факт, але найвища сторона прояви домобудівництва Триєдиного Божества. Ось так тлумачать і приймають правильні, позбавлені помилок тлумачи Священного Писання Святі Отці нашої Церкви. Святий Григорій Палама говорить нам: «По суті, під час втілення Господа здійснилося найкраще по Богу подя … і найкраще з усього і, ймовірно, єдине справжнє і незрівнянне чуда – це втілення Господа нашого Ісуса Христа» (Г. Манзарідіс, Паламіка, 53).

І святитель Іоан Золотоуст точно пише, що Бог зійшов на землю «щоб тебе оцими зробити сином Божим [...] Він народився по плоті, щоб ти народився за духом [...], щоб з’єднати разом старого і нового, божественне єство з людським , свою з нашої »(PG 57, 26).

З Втіленням Слова Божого відновлюється порушене і розірване спілкування Божого творива з його Творцем. Смерть, до якої увійшов грішна людина, була позбавленням життя. Однак Христос приходить у світ і спілкується з людьми, «щоб мали життя, і надто мали» (Ін. 10:10). Це «щоб» вказує на те, що Він зробив людей братами і спадкоємцями. Людина знову повертається до спілкування з Богом і зі своїми побратимами. Вона знов жива.

«Слово стало плоттю і перебувало між нами» (Ін 1:14). Бог таємниче повністю з’єднується з людиною, нероздільно, проте незмінно і нерозлучно, як проповідує Православна догматика. Цим спілкуванням людина удостоюється як має буття. Він існує, коли він з’єднаний через священні Таїнства і духовну церковне життя зі своїм Боголюдиною Господом і живе в спілкуванні любові, якої є наша Свята Церква, як живий її член. Зрештою, Сам Господь запевнив нас: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває» (Ів 6:53). Святий Григорій Богослов прорік найглибше богословську слово: «Те, що не сприйнята, то і не вилікувано» (PG 37, 181Ї З Послання до пресвітера Каледонія проти Аполлінарія).

Нехай це почують, з одного боку, ті, хто вірить і проповідує, що хвороби і пристрасті нашого часу будуть вилікувані передбачуваним визнанням людини як індивідуальної сутності, а з іншого боку – ті, хто виступає проти частого Божественного Причастя. Святий Григорій Низький говорить, що в тій мірі, в якій матеріальна їжа необхідна для збереження життя, тим більше «то прилучення істинно сущого, завжди перебуває і вічно не змінюється, чи геть більше зберігає в бутті того, хто долучається» (PG 46, 173D Про немовлят, передчасно, що передчасно викрадаються смертю. До Ієрея).

Сьогодні людина повинна, нарешті визнати, що вона не існує сам по собі, а існує тільки тому, що він спілкується зі своїм Творцем, Який є «причиною існуючого» (όντως όν).

Ви живете в спілкуванні любові, в Церкві. Той кого там немає, той помер. Це тому, що, за словами св. Василя, «Бог є життя, а смерть позбавляє життя» (PG 31, 315A). Поза спілкування з Боголюдиною, людина не особистість і не істинний образ і подобу Бога, а «маска-личина» (προσωπείο). Тому що, як підкреслює святий Григорій Низький, «то, що перебуває в сущому є насправді істинне буття». (J. McDonough, Brill [1962] v. 5,62). Тут розкривається величезне значення і причина Втілення Сина і Слова Бога Отця, яким є реконструкцією, Перетворення, «новим творінням», нашої Святою Церквою, яка становить Його Бого-Людське Тіло. У ньому є щире спілкування людей, спілкування любові, спокутування, спасіння, обожнення за благодаттю.

На закінчення ми можемо однозначно сказати, що втілення Слова Божого – це воцерковне, обожнення і охрещення людини. Усвідомлення і переживання цієї істини онтологічна відбувається під час святкування Різдва Христового. З цієї причини давайте вигукнемо: «Вся сьогодні радості наповнилося, Христос родися в Віфлеємі».

архімандрит Кирило Костопулу, доктор богослов’я

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Улюблених священнослужителів та вірних Української Православної Церкви поза межами України і на її рідних землях

Христос Рождається!

Сьогодні Свята Православна Церква  урочисто святкує Різдво Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, серця всіх нас  переповнені великою і незбагненною радістю, Бог явився на землі во плоті, цю подію  очікувало все людство від часів Адама і Єви, про  неї  провіщали пророки Старого Заповіту: «Ось Діва в утробі прийме і народить Сина і дадуть Йому ім’я Еммануїл, що означає: з нами Бог» (Іс. 7:14), бо визволення послав Господь народу Своєму (псалом 110:9), бо спасіння  людського роду не могло здійснитись людськими силами, для цього потрібно було пришестя у світ Бога. 

Людство, яке перебувало в царстві гріха, темряви і відчаю отримало радісну звістку, що народився Спаситель людського роду, що з нами Бог!  Син Божий на землі ! Він народжується від Діви Марії як маленьке Дитятко! Син Божий стає і Сином людським, приймає людську плоть через втілення, в особі Новонародженого Христа людська і божественна природа з’єднуються незлитно, нероздільно, незмінно і нерозлучно. Господь стає як один з нас, стає у всьому  подібний нам крім гріха. В особі Новонародженого Христа Спасителя Бог принижується, як пише  апостол Павло: «принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік» ( Флп 2:7) ради нашого спасіння.

Люди народжуються одні в багатстві, інші народжуються в бідності, одні люди стараються жити з Богом і в святості, інші люди живуть в гріху і забувають за Бога , а потім смерть забирає одних і інших. Від створіння світу , все у цьому світі повторюються і немає нічого нового під сонцем. Але сьогодні ми святкуємо народження Господа нашого Ісуса Христа,  про народження якого святий Іоан Дамаскин говорить, що ця подія «тільки єдина нова під сонцем». Син Божий народжується від Діви Марії. Дивний і незбагненний Промисел Божий про нас людей і ради нашого спасіння. Бо народжується Цей, який сотворив всіх і все, народжується Цей, який  немає ні початку і ні кінця, Син Божий стає і Сином людським, Безсмертне з’єднується з смертним, Несотворенне з сотворенним, щоб спасти людей від їх гріхів і дарувати спасіння.

А що приготовило людство подарувати Новонародженому Спасителю? «Земля вертеп Неприступному приносить» чуємо ми  слова відповіді в  кондаку  в день свята Різдва. У  місті Віфліємі не знайшлось місця для народження Господа нашого Ісуса Христа, ні в один готель не прийняв Діву Марію і праведного Йосифа, щоб навіть  заночувати.  Маленький Ісус  народжується в бідному вертепі, бо серед людей Йому не  найшлось  місця. В бідності і скромності народжується Цар світу, не в царських палатах, не в багатому домі, а вертепі у якому тримали домашніх тварин. Бо Господь прийшов на цей світ не для того, щоб Йому служили, але щоб служити всім нам, Його не цікавила ні політична влада, ні багатство, ні слава, Він залишився Неприступним до всіх спокус і благ цього світу, Він не прийшов ними володіти, Він прийшов перемогти цей світ зі всіма його тлінними  цінностями , перемогти гріх і смерть.  І Він переміг, переміг найбільшою силою , яку ніхто і ніколи не бути мати у такій повноті, як має Бог . Ця сила -  любов. Його любов до нас перемогла навіть смерть.   Син Божий сходить на землю, тому що Бог так возлюбив всіх нас: «що дав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий хто вірує в Нього не загинув, а мав життя вічне» (Ів. 3,16).

В наші дні  дуже часто для Господа немає місця в житті багатьох людей, в житті родин, суспільства, народів і держав.   Творіння не потребує своєго Творця, люди будують рай на землі без Бога, але без Бога в кінцевому результаті життя людей перетворюється в пекло, де панує  тільки гріх, безнадія  і смерть. А Син Божий народжується, щоб дарувати нам надію, що ми не одні, ми не покинуті, ми не сироти, що з нами Бог! Серце кожної  віруючої людини переповнене великою радістю, тому що   народився  Спаситель, що прийшов у світ віддати себе за нас, якому одному під силу здійснити спасіння всього людства, очистити нас від гріхів і перемогти смерть.

Сьогодні радіють небеса і земля,  Ангели на небесах виголошують:  «Слава в вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління» (Лк 2:14) , а  бідні пастухи першими удостоєні поклонитися Новонародженому Спасителю. То ж і ми направимо наші серця і молитви до Вифлеємської печери, що маленький Христос благословив і нас, наповнив нас Своїми великими милостями і щедротами, миром і  радістю, а також дарував нам  духовні і тілесні  сили жити з Ним і для Нього.

Щиро вітаємо  побожний  український нарід  в Україні  та розсіяний по всіх куточках землі  – в США, Канаді, Західній  Європі,  Австралії, Новій Зеландії та Південній Америці  з великим празником Різдва Христового і молитовно бажаємо, щоб Новий 2020 рік був мирним і благословенним від Господа.

Христос Рождається ! Славімо Його!

З архипастирським благословенням,

+ Юрій – Митрополит Української Православної Церкви в Канаді

+ Антоній – Митрополит  Української Православної Церкви США, Південної Америки та Діаспори

+ Єремія – Архієпископ Української Православної Єпархії в Південній Америці

+ Даниїл – Архієпископ Української Православної Церкви США та Діаспори

+ Іларіон – Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

+ Андрій – Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

Хіба це не крайнє божевілля, коли вони, будучи людьми, що на кожному кроці спотикаються, втілюючи своїх богів і в камінь, і в дерево, і в нікчемних бовдурів, закриваючи їх ніби у в’язниці, думають, що не роблять, не говорять нічого ганебного, а нас, які говоримо, що Бог, улаштувавши для Себе Духом Святим живий храм і через Нього виявив благодіяння для світу, засуджують? Що ж у цьому поганого? Якщо для Бога ганебно жити в людському тілі, то набагато ганебніше — у камені і дереві, і то настільки ганебніше, наскільки камінь і дерево нижче людини, якщо тільки наш рід не здається їм більш незначущим, ніж ці бездушні речі. Вони ж насмілюються принижувати Боже єство до кішок і собак, а багато хто з єретиків — навіть до тварин ще нижчих.

Ми ж нічого такого не говоримо і ніколи не стерпіли б слухати таке, а стверджуємо те, що Христос прийняв від дівичої утроби плоть чисту, святу, непорочну і таку, яка є недоступною для будь-якого гріха, і цим відновив Своє створіння. Вони, а також маніхеї, які чинять так само нечестиво, прирівнюючи Боже єство до собак, мавп і різних звірів (бо вони стверджують, що душі цих тварин походять від Його єства), не зворушуються і не ховаються від сорому, а про нас говорять, що ми стверджуємо негідне Бога. І це тоді, коли ми бодай чогось подібного не можемо допустити навіть в думці, але стверджуємо те, що Йому властиве, тобто, що Він, прийшовши, таким народженням відновив Своє створіння. (…)

Хіба ви не бачите, що це сонце має тіло матеріальне, підвладне руйнуванню і скороминуще, хоч би елліни і маніхеї, слухаючи це, тисячу разів задихалися від досади? І не тільки воно, але й земля, і море, і взагалі все видиме творіння підвладне марноті. Послухай, як Павло пояснює це, коли говорить: Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії. Далі, пояснюючи, що означає було підпорядковане суєті, він продовжує: що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих (Рим.8,20-21). Тож тепер воно скороминуще і тлінне, бо рабство тління означає. Інше, як бути тлінним. Отже, якщо сонце, будучи тлінним тілом, випускаючи всюди проміння, торкається бруду, нечистот та чимало інших подібних речей і від дотику до цих тіл ніскільки не шкодить своїй чистоті, а знову збирає своє проміння чистим, подаючи свою досконалість багатьом тілам, котрі його сприймають, а саме не переймає бодай найменшого смороду й осквернення, то набагато більше Сонце правди. Владика безтілесних сил, увійшовши в чисту плоть, не тільки не осквернився, але зробив її ще більш чистою і святою.

Роздумуючи над усім цим і пригадуючи голос, який говорить: Я ходитиму поміж вас і буду вашим Богом, а ви будете моїм народом (Лев.26,12; 2Кор.6,16), і ще: Ви — храм Божий, і Дух Божий у вас перебуває (ІКор.3,16), будемо і ми говорити проти тих і закриємо безсоромні вуста нечестивих. Будемо тішитися нашими благами і прославляти Бога, Який втілився, і, відповідно до наших сил, виявимо Йому за таку ласку належну честь і вдячність. А для Бога від нас іншої вдячності бути не може, як тільки спасіння наше і наших душ та піклування про побожність.

прот. Іван Голуб, викладач ЛПБА

«Вiрою Авраам скорився поклику…»

Євр. 11:8

Сьогодні, так само як і щороку, апостольське читання останньої неділі перед святкуванням Різдва Христового зосереджується на вірі.

Йдеться про два уривки з одинадцятої глави послання до Євреїв (Євр. 11:9-10, 32:40), де апостол Павло показує, у чому полягає істинність довіри до Бога.

Однак який зв’язок має віра Авраама, Сари, суддів та ізраїльських пророків з цією подію Різдва Христового? Чому наша Церква вибрала саме цей уривок як апостольського читання в передріздвяну неділю?

Відповідь на це питання ми повинні шукати в самому факті Різдва і в його значенні для світу та людини. Ця подія є певним переломним моментом людської історії і, якщо дозволите так висловитися, у часі та у стосунках людини з Богом і ближнім. Без сумніву, зміст свята Різдва Христового полягає в тому, що воно дало можливість кожній людині примиритися з Богом й ближнім. Йдеться про подію найбільшого смирення і крайньої слухняності, що надає людині можливість змінити хід свого життя і виявити у ньому інші перспективи.

Як Богу це вдалося?

Тут, як мені здається, і знаходиться ключ до розуміння апостольського читання останньої неділі перед Різдвом. Щоб все це стало реальністю й людина змогла знову впасти в обійми Бога, Бог повинен був увійти в людську історію таким собі простим і дружнім, по відношенню до творення, чином і у той же час дивним, зрозумілим, але в той же час і недоступним людській логіці.

Це сталося шляхом зачаття від Святого Духа і народження від Діви Сина і Слова Божого.

Але людина будь-якої епохи запитає: «Хто в наші дні повірить подібному?»

У зв’язку з цим й Святе Письмо, як джерело слова Божого, й Церква, як вмістилище Божественної благодаті, можуть сказати багато, але це одним не скаже зовсім нічого, а іншим пояснить все.

Тут в нас повинна почати діяти віра.

Наші відносини з Богом, як всі ми знаємо з Його одкровення світу, встановлюються за допомогою відсутності логічних доказів, які б змусили нас прийняти Бога розумом, а також численних і значних знаків, які вільно показують нам наш зв’язок з Ним і народжують у нас віру.

Віра ця не тисне людини, але відкриває їй горизонти думок і дій, про які вона раніше навіть не думала.

Віра не сковує віруючого, але звільняє і дає можливість навіть відректися від Бога.

Віра ця не пов’язана з певністю, але може привести того, хто довіряє Богу, і до краю прірви.

Класичним прикладом віри-довіри є Авраам, який, не вагаючись, пішов Божим повелінням, змінив своє життя і відправився в незвідані чужі землі.

Віра в Бога допомогла Сарі прийняти насіння, яке, всупереч будь-якій логіці, проросло всередині неї.

З вірою жили і померли їхні нащадки.

Подібним чином Ной був осміяний усіма навколо, будуючи свій ковчег і наполягаючи на незбагненному для них Божественному наказу.

З вірою йшли вперед судді, пророки і праведники Старого Завіту.

З вірою йшли на подвиг все мученики, молоді та старі, чоловіки та жінки, дорослі й діти.

Розкриваючи подібним чином тему віри, апостол Павло допомагає нам підготуватися до Різдва Боголюдини самим позитивним чином. Він приводить нас до переконання, що кожен з нас покликаний зайняти своє місце перед Богом. Апостол пояснює, що наші відносини з Богом, як вони виражені в православній вірі, є таким собі відвагою, яке відчуває, але не є гарантією успіху, розбурхує, але не обіцяє спокійне життя. Віра необхідна для реального відчування того, що трапилося в Віфлеємі. Якщо ми підійдемо до цієї події з точки зору логіки, ми розчаруємося, упремося в стіну і, перш ніж добре зрозуміємо це, зіб’ємося зі шляху.

Отже, ті, хто йдуть до Церкви, щоб отримати якісь розумні і тверезі життєві гарантії, знайти в ній психологічне виправдання свого способу життя, отримати якусь людську впевненість, знайти непохитне спокій, забезпечити свою старість або «забронювати» собі місце в Раю, нехай відмовляться від цього, адже інакше їх чекає розчарування.

Щасливого Різдва!

Афанасіос Мустакас, богослов.

Переклад української мовою – «Київське Православ’я»

Діва Марія чекала Сина, якого Бог обіцяв їй через ангела. Жила Марія в невеликому місті Назареті, мешканці якого — іудеї — перебували під владою римлян. Перед народженням Месії римський імператор Август звелів по всій імперії провести перепис населення. Кожен мав піти до того міста, звідки походили його предки, і там записатися. Оскільки старець Йосиф і Діва Марія були з роду Давидового, то вони мали піти до Вифлиєму, міста Давидового. Подорож була довгою майже 170 кілометрів, тож вони прийшли до міста, коли воно вже було переповнене людьми, які прибули сюди для перепису. І не було жодного місця, де можна було б зупинитися на ніч. І ходили вони від дому до дому, і ніхто не хотів їх прийняти. Старець Йосиф і Марія змушені були зупинитися за містом у печері куди пастухи заганяли в негоду своїх овець. Настала ніч. І тут збулися пророцтва про народження Спасителя: «Ось Діва в утробі зачне і Сина народить, і назвуть Його йменням Еммануїл, що в перекладі означає, з нами Бог» (Іс.7.14. Мф.1.28).

У цій убогій печері народився у Діви Марії Син Ісус Христос, наш Спаситель. Вона Його сповила і поклала в ясла, де лежало сіно для годівлі овець. У полі ночували пастухи, які стерегли свою отару. Ангели Господні з’явилися навколо них, і слава Господня осяяла їх! І перейнялись вони страхом великим, та ангел промовив до них: «Не лякайтесь, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь. А ось вам ознака: Дитину сповиту ви «знайдете, що в яслах лежатиме» (Лк.2.14).

Коли ангели відлетіли на небо, пастухи сказали один, одному: «Підемо до Вифлиєму і подивимось, що тим сталося, про що сповістив нам Господь». І поспішаючи, прийшли, і знайшли Марію та Йосифа і Немовля, яке лежало в яслах. Побачивши їх, розповіли про те, що було сповіщено їм про Немовля це. І всі, хто чув, дивувались тому, що розказували їм пастухи, А Марія зберігала всі ті слова, складаючи їх у серці Своїм.

Пастухи ж повернулися, славлячи і хвалячи Бога за все, що чули й бачили, як було сказано їм (Лк.2.15-20).

Перед народженням Ісуса з’явилась на сході від Вифлиєму зірка Його. Три мудреці зі Сходу прийшли до Єрусалиму й запитали: «Де є народжений Цар Іудейський? Бо ми бачили зірку Його на Сході і прийшли поклонитися Йому».

Цар Ірод почув це і дуже стривожився. Він зібрав первосвящеників і книжників та довідавсь від них, що Христос мав народитися у Вифлиємі, бо так писали пророки. Тоді Ірод покликав до себе трьох мудреців і наказав, щоб вони пішли до Вифлиєму, довідались все про Немовля і, повернувшись, розповіли йому, бо й він хоче піти до Нього поклонитися.

Зірка вказала мудрецям шлях до місця, де було Немовля Ісус, вони поклонились Йому і віддали свої дари: золото, ладан і миро. Вночі ангел застеріг мудреців, щоб вони повертались до свого краю іншою дорогою.

Ірод розсердився і наказав своїм воїнам піти до Вифлиєму і повбивати всіх дітей, яким ще не виповнилось двох років. Він гадав, що серед убитих дітей буде Ісус. Але ангел з’явився уві сні Йосифові і сказав: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет, будь там, доки не скажу тобі, бо Ірод хоче шукати Немовля, щоб погубити Його».

Йосиф все вчинив так, як наказав йому ангел. А Ірод за свій злочин був покараний, він невдовзі помер у страшних муках.

У пам’ять Різдва Господа нашого Ісуса Христа встановлено Церквою свято від часів апостолів.

У IV ст. на місці печери Вифлиємської, яка була прославлена народженням Ісуса Христа, Рівноапостольна цариця Єлена побудувала храм. У V ст. Анатолій, патріарх Константинопольський, у VII — Сафроній і Андрій Єрусалимський, у VIII — Іоанн Дамаскін, Косма Маюмський і Герман, у X ст. — патріарх Царгородський та інші, імена яких невідомі, написали для свята Різдва Христового багато священних пісень, що їх сьогодні співає Церква.

Тропар свята: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, увесь світ осяяло світлом розуму, бо ним ті, що звіздам служили, від звізди навчилися: Тобі, Сонцю Правди, поклонятися і визнавати, що Ти є Схід з неба. Господи, слава Тобі».[1.С.12-14]

Ми розглянули як виглядало Різдво згідно вчення Святого Письма, але в приготуванні і святкуванні багатьох церковних свят в тому числі і Різдва Христового збереглося багато такого чому сучасні християни не надають особливого значення, тим не менше будь-яка з непомітних на перший погляд дрібниць, елементів несе в собі прихований зміст, важливий підтекст, все це настільки злилось із суто християнськими елементами та звичаями, що вважається чимось звичним. Не малу роль в цьому відіграло і багаторічне релігійне забуття, і тому з певненістю можна сказати, що ті чи інші дії робляться не свідомо чи майже не свідомо, бо ці звичаї передаються з покоління в покоління із часом затерлося первісне значення тих чи інших обрядодій, які тримаються у свідомості народу як християнські, але все ж вони беруть початок з тих далеких язичницьких часів. Одним із таких свят є свято Різдва Христового. Ще до прийняття християнства це свято носило назву Корочуна.

«Назву Корочуна пояснюють по-різному. Дехто вважає, що це було свято дня, бо вже від того часу почався збільшуватись день, а ніч зменшуватись. Походження самого свята «Корочуна» також пояснюють по-різному. Одні теоретики-дослідники, як наприклад відомий професор Харківського університету Потебня (1835-1891) виводить подібність наших свят від східної міфології – іранської та індійської». [2. С.11]

Досліджуючи свято «Корочуна» можна побачити, що це свято цілком хліборобське, а цей рід діяльності як ми знаємо з давніх-давен притаманний українському народові. В ті далекі дні це свято надихало людей вірою та надією на щасливий рік, на добрий урожай, на добрий приплід. Адже сонце у ці дні, які припадають на кінець грудня та перші числа січня, повертає на весну. Наші предки вважали, що це свято народження чудодійної сили, яка надає силу природі: зокрема рослинам, тваринам, людям, водам та землі. Взагалі то свято «Корочуна» просякнуте анімістичним свідоглядом, тобто, що природа жива і не жива має душу і впадає в око зокрема те, що наші предки вірили, що людина своїми тими чи іншими магічними діями може впливати на природні й надприродні сили – добре використовувати собі на допомогу, але лихі, злі сили відхиляти, знешкоджувати.

Крім свята «Корочуна» – дослідники подають ще й інші назви, які в давнину заміняли свято Різдва Христового, це зокрема свято Коляди. Хоча про походження і значення цього свята можна знайти різні твердження. Для прикладу наведу два з них: «Коляда – бог зимового сонцестояння, зими, морозу, холоду. Ідол мав вигляд громіздкої фігури діда з довгим сріблястим волоссям і бородою схожий на Діда Мороза. В лівій руці мав зірку (сніжинку), в правій сніп жита – і мабуть тому у народі він більше відомий під назвою «дідух», «дід» у вигляді снопа немолоченого збіжжя. У жертву на Свят вечір йому приносили кутю. На Йордан Коляду «проганяли» пострілами, криками, бігаючи навкруг хати». [3. С.7]

А от зовсім інше твердження воно вже подає коляду в жіночому роді. «Коляда давньоукраїнська богиня неба, мати сонця, дружина Дажбога ( у давніх поляків та литовців – Коленда, молдаван та румунів – Колинда).

Один з найбільших та найвшановуваніших персонажів міфології українців. Ім’я походить від слова Коло – стародавньої назви Сонця. За легендою Коляда, щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича – нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на землі.

Свято Коляди у давніх українців відбувається з 24 грудня по 6 січня (старий стиль) до свята входило запалювання вогню, посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині і т.д….

Із святом Коляди пов’язують першопочатки українського вертепу та театру». [4. С.29-30]

Але з прийняттям християнства Київською Руссю свята Корочуна та Коляди із своїми різноманітними обрядами, ритуалами, магічними актами – діями виступали сьогодні досить яскраво у Різдві Христовому.

Свято Різдва – це не тільки слов’янське свято, але воно святкувалось і святкується всіма народами світу, на всіх континентах. Але за звичай кожен народ вкладає у це свято свій зміст. Та мабуть ніде в світі не святкують цього свята так радісно, урочисто, величаво, так тепло і ніжно як в нас на Україні. Різдво Ісуса Христа в Україні це винятково багате, веселе, радісне, велике свято, яке вирізняється серед інших свят своєю особливою обрядністю, багатством фольклору. А взагалі це свято найбільше зберегло в народних масах стародавню культуру та історію.

Різдвяні та новорічні звичаї не лише підіймають високо-релігійне і загальнолюдське почуття, але тут глибоко виявлено і колективно-громадське та національне почуття єдності. В них виявляється найвища чеснота – це шанування людини, її пам’яті, ділити радість з іншою людиною, бажати їй те, що бажаєш собі, шанування праці.

Церква прийняла всі ті гарні звичаї, ті рештки первісної культури, але вклала в усе це свої християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї правди, любові, всепрощення, щедроти, удосконалення. Проходили віки, дещо змінювалося, але характерно, що в основі різдвяних звичаїв досі збереглось все те, що було пов’язано з хліборобством, з пастушеством, яскраво виступають у звичаях істотні риси притаманні українцям – це працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість, святість родини, шанування померлих.

До Різдва готувалися ще від початку Різдвяного сороденного посту. Приготування відбувалися як і в духовно-релігійній ділянці під проводом Церкви, так і в ділянці обрядово-побутовій, прибирали оселі, подвір’я. Молодь під проводом старших вивчає колядки і “вертепні” ігри, пов’язані з подіями Різдва Христового; хлопці виготовляють велику, гарну прикрашену і сконструйовану звізду, з якої підуть по селах чи містах вітати Новонародженого Христа. Церковні братства те ж стараються про прикрашення Божих Храмів. Для такого великого свята батьки приготовляли запашне сіно на Святвечірній стіл, дідуха і солому на долівку, а матері приготовляють святу вечерю обов’язково із 12-ти страв і то тільки пісних. Виникає запитання чому саме 12 і чому саме пісних? Цьому дає пояснення українській етнограф дослідник Степан Килимник, він говорить: «На основі глибоких досліджень приходять до думки, що 12 страв, це тому, що протягом року, місяць оббігає землю 12 раз». Отже кожному місяцю наче присвячена страва. По-друге, на Багату Кутю мусять бути приготовлені страви із усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві, щоб усім цим прийняти бога урожаю і святі душі дідів-прадідів. А вони покуштувавши всього цього, дадуть у цьому році ще більший урожай.

Пісні страви мусять бути на Багату Кутю, тому, що стародавні слов’яни, наші пращури у цей Вечір приносили богові урожаю сонцю – безкровну жертву з усієї рослинності, яку тільки людина вживала, бо це магічні дії – дати повний достаток на Багату Вечерю, усе рослинне багатство. А бог врожаю це побачить і дасть і ще більший урожай. Але разом з богом урожаю невидимо в цей Вечір та в цю ніч буде оглядати «скотій бог», якого пізніше називали Велесом. А тому жодна тварина в цей вечір не повинна зазнати найменшої кривди й не мусить бути крові». [5. С.21]

Початком Святого Вечера є поява першої вечірньої зірки. Із появою цієї зірки хлопець вносить до хати оберемок сіна, розстеляє його на столі, розкидає по-під стіл і по закутках. Але яке Різдво без Дідуха, якого ще звуть Раєм. Дідух це найпоширеніша традиційно українська символіка на Різдвяно-новорічні свята. Це святочний сніп пшениці, або переважно жита, який робився з першого ужинку нового врожаю (стиглі стебла хлібного злаку зрізують серпом, або скошують косою, міцно перев’язують у сніп і вивішують у клуні чи на горищі щоби він висох. По всій Україні під час Різдвяних свят його ставили на стіл чи на покуті. Дідух символізує врожай, пам’ять роду.

       Коли входять з Дідухом у хату всі стоять мовчки, а коли рості^ляють сіно, яке з прийняттям християнства стало символізувати ясла на честь тих самих ясел в яких народився Ісус Христос, то всі діти, що є в хаті, качаються, перевертаються на підлозі, котра встелена соломою – це давні магічні дії, які пов’язані з тим, що добре велася домашня живність, худоба, вівці. Коли господар ставить Дідуха у кутку на підвищенні підстеливши під нього сіно. Саме цим дійством починається святкування Різдвяних свят, вся родина обернувшись лицем до Дідуха промовляє: «Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай це ще краще цього року!».

       Сніп – Дідух (Рай) – це місце перебування духів дідів прадідів, опікунів чи покровителів свого дому. Український народ в ті далекі часи вірив, що всі духи (душі) померлих – це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; улітку они перебувають на нивах та серед скоту, та сприяюороняють його від бур, від граду та засухи, – худібці сприяють приплоду та оберігають від усього злого, подаючи добрі пасовиська…

Разом духи-лади є посередниками бога-сонця і людей… А бог сонце – податель багатства й життя на землі. Ці духи прийшли з Неба і вселилися в людину, а по смерті вони знов відійшли у сонячний край духів. Отож коли вижата нива то духи-лади вселяються в «почесний сніп Дідух» або «Рай» і пересиляються до господаря в клуню на зиму; решта духів пересиляються в ліси, яри, доки знову не покличе їх бог-сонце на весні й знову не пішле їх у день Нового Року на ниви». [6. С.23-24]

Ось тому і до нашого часу збереглася така пошана до Дідуха. Цікавим є питання чому цей сніп носить назву «Дідух» або «Рай». Ця назва пішла від того, що наші предки вірили, що в цьому снопові перебувають духи дідів-прадідів, а так, як на той час всі душі померлих вважалися святими тому мусіли перебувати в раю. Тому і цей сніп, носить ще й другу назву «Рай». Крім перебування духів дідів та бога урожаю «Дідух-рай» символізує ще й новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей.

Наші предки вірили і це вірування подекуди збереглося і до тепер, що душі приходять вечеряти і тому перед тим як сісти продмухують або проводять рукою, щоб не сісти на духа. Господиня застеляючи стіл білою скатертиною по всіх чотирьох кутах клала чарівне зілля, щоб відлякувало злу силу, зараз це приписують часникові.

Подекуди, особливо по селах під стіл уносять сільскогосподарськ4> реманент, сокиру, косу, граблі, серп. Це пояснюють тим, щоб добре косилося, жалося, щоби було що косити та жати в новому році.

Коли вносили кутю до хати, то діти квокали і пищали як курчата, це для того щоб велися кури та інша домашня птиця. Після всіх цих обрядодійств та ритуалів всі сідали до святої вечері. Звичайно перед тим помолившись. Переважно по всій Україні вечерю розпочинають з куті і то по старшинству. «Кутя вважається основною обрядовою їжею. З цього приводу Ф. Вовк писав, що одварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу. [7. С.30]

Після вечері посуд і з залишками їжі не прибирають, а залишають, адже вірять, що в ночі душі прийдуть вечеряти. Також в цю ніч не можна спати тому, що в цей час блукають злі духи, які можуть нанести шкоду в господарстві. До сьогоднішнього дня збереглися елементи ворожіння на Свят -вечір. Але загалом вони полягають у передбаченні погоди на наступний рік, чи на якийсь місяць зокрема, ще за погодою в цей день вгадують чи добрим буде урожай різних культур цьогоріч. Так наприклад: «Якщо на Багату Кутю зоряне небо – кури добре нестимуться і вродить горох. Місячна ніч – врожай на баштани. Ожеледь на деревах – за щедрить садовина й горіхи. Сніг іде – на врожай яблук. Сніг або іній – на мокре літо й недорід зернових. Дивляться після вечері у вікно якщо чисте зоряне небо, то буде сухе й врожайне літо і навпаки.

З кубельця витягували сінину і якщо довга, то рік буде врожайний, а коротка – недорід». [8. С.35]

До сьогодні залишається звичай, що малі діти несуть вечерю дідусям і бабусям. На перший погляд можна сказати, що це звичайний акт ввічливості, але насправді це дуже старовинний звичай, який бере початок ще з того часу коли люди жили общинами. «Нести вечерю» – означає шанувати старійшину роду, ділити надію, долю, добро, багатство із старшим роду, а також ця вечеря в давнину призначалася для духа Лада – найстаршого опікуна роду. Чому саме діти мають нести вечерю? Із давніх давен в українському народу вважалось, що діти чисті і не винні і є найближче до добрих духів. їх прихід у дім старійшини символізував відвідини бога багатства та діда – Лади.

Розпочиналось колядування, котре продовжувалось і наступного дня, здебільшого колядувати ходили малі хлопці або хлопці-підлітки тому що прихід дівчини з ранку до хати вважався поганою прикметою. Хлопці колядують, віншують старовинними або новими вже християнізованими колядками примовками «За дуалізму тобто двоєвір’я, частина колядок і щедрівок доповнювалось, підмінялося християнськими символами або створювалися нові, де оспівувались Христос, Мати Божа. Особливо чи мало текстів подібного характеру створили вихованці Києво-Могилянської академії (17-18 ст.), а на західноукраїнських землях ченці Почаївської Лаври (18 ст.). Саме з цього періоду відчутній християнський елемент в обрядовому мелосі». [9. С.28]

Так само як і на святий вечір так і на саме Різдво існує багато прикмет та повір’їв за якими віщують погоду та врожай і не тільки, ось декілька з них: «Якщо сонячний день – дорід на хліб. На Різдво йде сніг – заврожається озимина. Зелене Різдво – білий Великдень. Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил. Якщо на Різдво багато бурульок по під стріхою, то вродить ярина, особливо ячмінь. Як на дві неділі перед Різдвом рясний іній, то перед Петром (12 липня) буде на гречці рясний цвіт. У який день випало Різдво, в такий треба починати жнива. У який день Різдво в такий Новий рік і Петра». [10. С.40]

Підсумовуючи, можна сміливо сказати, що наші українські міста, а особливо наші села майже два зимових місяці перебувають під враженням свята Різдва Христового, яке зберегло стародавню національно-релігійну культуру, котра попри всілякі перешкоди передавалася і передається з покоління в покоління.

ПРИМІТКИ

1. Кислашко О., Кислашко Я. Православні свята та народні звичаї. – К.,2003. – с.12-14

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні у ІУ т., – К., 1994.,с.11

3. Крищук М. Українська міфологія. – Тернопіль, 1994с.7

4. Плачинда С. Словник давньо-української міфології. – К., 1993,с.29-30

5.  Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні у ІУ т., – К., 1994с.21

6. Килимник С. Український ріку народних звичаях в історичному освітленні у ІУ т., – К., 1994с.23-24

7. Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994,с.30

8. Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994.С.35

9. Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994.С.28

10.  Скуратівський В. Святвечір у II т.1 – К., 1994.С.40

прот. Іван Голуб, викладач ЛПБА УПЦ КП.

Варфоломій,

З Божої милості Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

До всієї повноти Церкви

Благодать, милосердя та мир від Спасителя Христа, що Народився в Віфлеємі

Улюблені брати і сестри у Христі, дорогі діти,

За благодаттю Божою ми знову стали гідними, щоб досягти великого свята народження Божого Слова в плоті, який прийшов у світ, щоб дати нам «благодать», [1] відпущення гріхів, визволення з полону осудження та смерті, щоб дати нам справжнє життя та велику радість, яку «ніхто не може взяти від нас» [2].

Ми вітаємо «всемогутнього Бога» [3], який «приніс любов у світ» [4], який стає «ближче до нас, ніж ми один до одного» [5].Через милосердя божественне Слово опускається до Свого створення в «приниженні незрозумілого і незбагненного» [6]. Той, «якого нічого не може вмістити», міститься в лоні Богородиці; найбільше існує в найменшому. Це чудова глава нашої віри, про те, як трансцендентний Бог «став людиною для людства» [7], залишаючись «невимовною» таємницею. «Велика тайна божественного втілення завжди залишається загадкою» [8].

Ця дивна і парадоксальна подія, «яка була прихована віками та поколіннями» [9], є основним подарунком людського обожнення. «У нас іншого немає спасіння; бо немає іншого людського імені під небом, через яке ми повинні бути спасенні».

Це вища правда про спасіння. Те, ,що ми належимо до Христа. Що все є єдиним у Христі. Що наша пошкоджена природа відродилася в Христі, образ відновлюється, а дорога до подоби відкривається для всіх людей. Приймаючи людську природу, божественне Слово встановлює єдність людства через загальне божественне призначення та спасіння. І це не тільки людство, яке спасається, але все творіння. Так само, як падіння Адама та Єви впливає на всі творіння, так само втілення Сина і Слова Божого впливають на всі творіння. «Творення визнається вільним, коли ті, хто колись був у темряві, стали дітьми світла» [11]. Василій Великий закликає нас святкувати святе Різдво Христове як «загальне свято всього творіння», як «спасіння світу» «день народження людства» [12].

На жаль, слова, що «Христос народився», знову звучать у світі, наповненому насильством, небезпечними конфліктами, соціальною нерівністю та неповагою до основних прав людини. 2018 рік ознаменує завершення сімдесяти років з дня Загальної декларації прав людини, яка після страшного досвіду та знищення Другої світової війни проявила загальні і шляхетні ідеали, які всі народи і країни повинні неухильно поважати. Однак ігнорування цієї Декларації триває, тоді як різні зловживання та навмисні неправильні тлумачення прав людини підривають їх повагу та реалізацію. Ми продовжуємо: або не вчитися з історії, або не бажати вчитися. Ні трагічний досвід насильства і знищення людей, ні проголошення шляхетних ідеалів не перешкодили продовженню агресії та війни, зловживання владою та експлуатації один одного. І знову, ні панування технології, надзвичайні досягнення науки та економічний прогрес, не принесли соціальну справедливість і мир, як ми цього бажаємо. Натомість, в наш час диктат багатих збільшився, і глобалізація руйнує умови соціальної згуртованості та гармонії.

Церква не може ігнорувати ці загрози людської особі. «Немає нічого такого святого як людина, сутність якої Бог Сам поділив» [13]. Ми боремося за людську гідність, для захисту свободи людини та справедливості, добре знаючи, що «справжній мир походить від Бога» [14], що трансцендентна таємниця втілення божественного Слова і дар людського обожнювання показує правду про свободу і божественну долю людства.

У Церкві ми переживаємо свободу через Христа, у Христі та Христі. Сам вершина цієї свободи є місцем любові, яка «не шукає своєї вигоди» [15], але «випливає з чистого серця» [16]. Кожен, хто залежить від себе, шукає своєї свободи та самодостатньоcті, той, хто жадає обожнювання сам собою і вітає самого себе – тільки обертається навколо себе і свого індивідуального самолюбства і самопожертви; така людина лише бачить інших як придушення індивідуальної свободи. Оскільки свобода у Христі завжди орієнтована на свого ближнього, завжди направлена до іншого, завжди говорить про правду в любові. Метою віруючого є не стверджувати свої права, а «дотримування і виконання права Христа» [17] в дусі смиренності та подяки.

Ця істина про життя в Христі, про свободу, як любов і любов як свободу, є наріжним каменем і гарантією майбутнього людства. Коли ми спираємося на цей натхненний підмурок, ми можемо протистояти великим випробуванням нашого світу, які загрожують не тільки нашому добробуту, а й нашому виживанню.

Правда про «Боголюдину» – це відповідь на сучасну «боголюдину» та доказ нашого вічного призначення, проголошеного Святим і Великим Собором Православної Церкви (Крит, 2016): «Православна Церква проти «людина-бог» сучасного світу «Бог-людина» як найвища міра всіх речей. «Ми не говоримо про людину, яка була обожнена, але про Бога, який став людиною». Церква розкриває спасительну істину Боголюдини та Його тіла, Церкви як місця та способу життя у свободі, «Кажучи правду в любові», і як участь ще зараз на землі в житті воскреслого Христа».

Втілення божественного Слова є твердженням і переконанням, що Христос особисто керує історією як подорож до небесного царства. Звичайно, подорож Церкви у напрямку до царства, яка не реалізується дистанційно чи незалежно від історичної дійсності – або його протиріччя і проблеми – ніколи не було без труднощів. Тим не менш, саме серед ці труднощі Церква свідчить про правду і виконує свою місію освячення, пастирства та трансфігурації. «Істина – це стовп та підвалини Церкви … Стовп Всесвіту – це Церква … і це велика таємниця, таємниця благочестя» [18].

Брати і сестри, діти в Господі,

Давайте святкувати разом – з благодаттю Божого Слова, що живе в нас, а також з насолодою та повнотою радості – свята Дванадцятьох Різдвяних днів. З Фанару ми молимося, щоб наш Господь і Спаситель, котрий був втілені з милосердя для всіх людей, міг у цьому новорічному році дарувати кожному фізичне та духовне здоров’я разом із спокоєм та любов’ю один до одного. Нехай Він захистить Свою святу Церкву і благословить діла свого служіння на славу Його святого та всехвального Ім’я.

Різдво 2017 року

+ Варфоломій Константинопольський

Ваш палкий молитовник перед Богом

1 Gregory the Theologian, Oration XXXVIII, on Theophany, namely the Nativity of the Savior, iii, PG 36, 313.

2 John 10:18.

3 Doxastikon of the Aposticha from the Great Vespers of Christmas.

4 Nicholas Cabasilas, The Life in Christ, vi, PG 150, 657.

5 Ibid. vi PG 150, 660.

6 John of Damascus, An Exact Exposition of the Orthodox Faith, iii, 1, PG 94, 984.

7 Maximus the Confessor, Various chapters on Theology and Economy concerning virtue and vice, First Century, 12, PG 90, 1184.

8 Ibid.

9 Col. 1:26.

10 Acts 4:12.

11 Iambic Katavasia on the Feast of Theophany, Ode VIII.

12 Basil the Great, Homily on the Nativity of Christ, PG 31, 1472-73.

13 Nicholas Cabasilas, The Life in Christ, vi, PG 150, 649.

14 John Chrysostom, On Corinthians 1, Homily I, 1, PG 61, 14.

15 1 Cor. 13:5.

16 1 Tim. 1:5.

17 Theotokion, Aposticha of the Ainoi, October 12.

18 John Chrysostom, On Timothy I, Homily XI, PG 62, 554.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Преподобному і христолюбивому духовенству та вірним Української Православної Церкви в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Європі, Південній Америці, США та Україні.

Нехай милість Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і Причастя Святого Духа буде з усіма вами!

Ось і надійшов час передріздвяного посту також відомого, як Пилипівка, через те, що він починається 15/28 листопада, день після свята Св. Ап. Пилипа, в західній церкві відомого як Aдвент. Цей піст продовжується до Великого Свята Народження Господа Бога і Спаса нашогo Ісуса Христа Втілення Бог стає одним з нас не маючи ніякої іншої причини, як доказати глибину Його любові до нас.

Це є період, який часто не є зосередженням сучасних православних та не православних християн, секуляризований і задушений комерційним сезоном Різдва. Піст, згідно писання Отців Церкви, є часом милосердя, доброти, співчуття, самоперевірки час, який закликає нас до особистого відновлення в Світлі Христового Євангелія. Це є порою під час якої ми є покликані до духовної подорожі де б ми не знаходились в світі від тепер в наших парафіяльних церквах, які ми всі дуже часто маємо проблему бачити поза їх межами до міста Хліба Вифлеєму і до печери, Найсвятішого Місця , і до ясел, передбачення Євхаристичної Чаші, для того, щоб принести себе в дар Ісусу Христу, Який є Хлібом Життя.

Ми робимо цю подорож як волхви і пастухи, так, як ми можливо ніколи не зможемо повністю збагнути. Кожен з нас приносить наші дари і ми присвячуємо їх Христу. Це є добровільно дані дари для добробуту інших золото, ладан і миро, які є виявом нашої батьківської турботи, вчення, співчуття, дружелюбності в інших словах, наша любов один до одного.

Ми повинні прожити цей період посту і кожен день нашого життя у відвертому молитовному ставленні до уповноваженної та постійної Присутності Люблячого і Живого Бога. Жити православним християнським життям є важко, бо це вимагає багато чого від нас. Але, Бог дає нам Його силу. Сила, Любов і Милість Бога є завжди з нами в нашій суспільній праці, Літургії, і у всіх Божественних Відправах, у нашому особистому молитовному житті, у всіх творіннях і у кожному Його людському створінні. Та жива Присутність робить все новим!

Таке відношення відвертості, страху і здивування та радісного очікування це все, що потрібно, щоб дістати силу, для досягнення цілі нашого життя. Наш Бог є Богом Життя і Він ніколи не зупиняється з почуттям самозадоволення, щоб сказати: Ми досягли цього! . Завжди є якись рух вперед до майбутнього. Його Присутність завжди є з нами, роблячи щось нове. Можливо ми знаходимся в глибокому розпачі і ми відчуваєм, що вже готові здатися, але саме тоді Він заходить і Світло починає просвічуватись, і появляється надія, сила, і допомога.

Просто кажучи, нашою метою під час цього передрізвяного посту є дозріти у Христі, осягнути тієї духовної досконалості у нашому визнаванні православної християнської віри, запросити Ісуса Христа увійти в наше єство, виголошувати нашому все більше номінальному і апатичному християнському суспільству те, чого воно і не хоче чути: Приношу вам вість про велику радість народився Спаситель це Господь Христос! , і Він може бути знайдений в серцях і домівках тих, які прославляють Його з своєї доброї волі, щоб наше світло світило перед людьми, щоб добрі діла вони бачили та прославляли Отця нашого, що на небі (Мт. 5-16).

Ми закликаємо всіх вас, як наших духовних дітей, палко молитися під час цього сезону за провідників світу в якому ми живемо сьогодні. Це є секуляризований світ повний суперечок, економічного ослаблення та політичної нестабільності. Зло часто проявляє себе в найбільш здібних напрямах, особливо під час таких часів. Моліться про дозрілість тих, хто керує всією нашою країною, а особливо за керівників України, щоб у їхніх серцях завжди було бажання збудувати сильну державу, яка б базувалась на системі закону, миру та любові. Моліться, щоб наша Свята Українська Православна Церква об єдналась і повернулась до її історичної ролі, бути моральною совістю народу.

Нехай же Той, Xто так полюбив світ, що послав Свого Єдинородного Сина, щоб Той був нашим Господом і Спасом, допоможе нам дотриматись нашого рішення дозрівати і відживлятись словом правди і життєдавчих таїнств. Нехай же ми зростаємо і дозріваємо у вірі, як українські православні християни, щоб інші будучи свідками нашої віри, виявленої у нашому особистому житті і в наших парафіяльних громадах, також прийняли Христа, і, як вифлеємські пастухи, вихваляли і прославляли Бога за те все, що вони побачили і почули через нас.

Запевняючи вас у наших молитвах і любові та прохаючи ваших молитов за нас, залишаємось ваші слуги у Господі,

+ Юрій

Митрополит Української Православної Церкви в Канаді

+ Антоній

Митрополит Української Православної Церкви США і в діаспорі

+ Єремія

Архiєпископ Південно-Американської Єпархії Української Православної Церкви

+ Даниїл

Архiєпископ Української Православної Церкви США

+ Іларіон

Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

+ Андрій

Єпископ Української Православної Церкви в Канаді

Джерело: https://uocofusa.org

За традицією, що склалася, в перші дні після народження дитини мати отримує вітання та побажання від родичів і друзів. Всі близькі поспішають висловити матері всю свою любов і радість, подивитися на новонародженого, вітаючи його прихід в життя. Такий сенс багато в чому притаманний і святу Собору Пресвятої Богородиці.

Досконала людина Христос брала участь у всіх подіях, звичних для людського життя. Незважаючи на те, що Христос народився в такому незвичайному місці і таким незвичайним чином, для людства Марія – природна мати Ісуса. Вона радіє, приймає поздоровлення від усіх віруючих, які відвідують Її і оспівують Божественне Різдво. Подібним чином і наша церква, дотримуючись цієї давньої традиції, вітає Матір Божу, висловлює Їй свою вдячність, радіє Різдву Боголюдини, бачачи новонародженого Спасителя.

Кожне свято нашої Церкви є певним духовним стимулом. І найбільша користь свят – відновлення зв’язку з тими, хто сприяє нашому спасінню, перш за все – з Коханим нашим Ісусом. Святкуючи Різдво Христове, ми переживаємо входження Бога в людську історію. Син і Слово Боже стає людиною заради нашого власного обожнення. Марія приносить Христа в світ у Віфлеємі. І все людство, що зібралося поряд з Нею, розділяє Її радість і дякує Її.

протопресвітер Евелфон Хараламбус.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Милістю Божою Архієпископ Константинопольський,

Нового Риму і Вселенський Патріарх,

Всій повноті Церкви,

Благодать, милість і мир

Від Христа Спасителя народженого у Віфлеємі.

«Христове очоловічення, моє власне відродження.»

Дорогі брати і чада возлюблені в Господі,

Оспівуємо і славословимо Бога в Тройці, що сподобив нас знову в цьому році достигнути до великого свята народження у плоті Сина і Слова Бога Отця в «малому Віфлеємі».

Свята Церква святкує в повній радості, бо Христос «прийняв плоть» через втілення, і здійснив Церкву «прикрасою для світу». Дійсно, увесь людський рід, і все творіння радіє цим божественним благословенням. «Вся творіння сьогодні сповнене радістю бо Христос народився від Діви».

На відміну від “першої властивості” древніх греків, Бог наш є причастя любові, і з любов’ю рухається до людей і світу. “У тому любов, що не ми полюбили Бога, а Вiн полюбив нас.”.

Предвічне Слово Отця, що привело людство до буття, тепер дає йому добробут Своїм Втіленням. “Це є причина свята, тому ми святкуємо сьогодні: Бог спустився до нас аби ми могли піднятися до Нього… щоб оставивши стару людину, ми могли б прийняти нову; щоб умираючи в Адамі, ми могли б жити у Христі; для того щоб ми могли бути з Христом, бути розп’ятими з Ним, бути похованими з Ним і воскреснути з Ним”. Для кожної людини, яка приходить у світ тепер відкритий шлях обожнення за благодаттю. Ми всі стали «Бого-ємнісними». «Нема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христі Ісусі».

На жаль, Євангеліє Різдва знову оголошений в світі, де чуємо брязкіт зброї, де виконано неспровоковане насильство по відношенню до осіб і народів, де домінує нерівність і соціальна несправедливість. Нестерпна є умова, в якій лежать незліченні діти, жертви воєн, нестабільна ситуація, різноманітні експлуатації, переслідування і дискримінації, голод, злидні і хворобливе позбавлення.

У квітні минулого року, ми мали нагоду, разом з Святішим Папою Римським Франциском і з Блаженнішим Архієпископом Афінським і всієї Греції Ієронімом, побачити власними очима на Лесбосі трагічні пригоди біженців і мігрантів, зокрема гострі проблеми постраждалих дітей, невинних людей і беззахисних жертв військового насильства, расової та релігійної дискримінації і несправедливості, число яких постійно зростає.

Свято Слова Божого, що став немовлям Христом, чиє зникнення розшукується світською владою відповідно з розказом євангеліста Матвія, нагадує нам і закликає нас дбати про дітей, зберігати цих вразливих жертв і поважати священність дитинства.

Звичайно, діти і чутливі душі являються так же під загрозою в політично і економічно розвинутих країнах більш стійкого миру, із-за великої кризи шлюбу і сім’ї, різних утручань та здійснення фізичного та психічного насильства. Душа дитини змінюється під впливом використання електронних засобів масової інформації, особливо телебачення та Інтернету, і радикальної переміни способів комунікації. Невгамовна економіка перетворює їх з юного віку на споживачів, а евдемонізм швидко усовує їхню дитячу невинність.

З урахуванням цих небезпек, Святий і Великий Собор Православної Церкви звернувся до дітей і молодих людей «з особливою любов’ю і ласкою», згадуючи наступне в своєму окружному посланні: «Серед численних суперечливих визначень дитинства наша свята Церква акцентує слова Господа нашого: «Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство», та «Хто Царства Божого не прийме як дитина, той не ввійде до нього», а також те, що наш Спаситель мовив про тих, хто «боронить» дітям іти до Нього, та про тих, хто «спокусить» їх».

Тайну Різдва прекрасно відображає кондак свята: «ради нас народилося дитя нове, Предвічний Бог.» Бог Слово, як дитина, і дитина, як Бог, являється людям з «чистим серцем” і з простотою дітей. Діти розуміють істину, яку “премудрі і розумні” не можуть досягти. «Від одних лиш дітей можете виправити Єрусалим,» зазначає Елітіс в своїй поемі «Від ближнього».

Браття і чада в Господі,

Звертаємося до всіх зібраних Вас, закликаючи поважати ідентичність і священність дитинства. Зіткнувшись з глобальною кризою щодо біженців, яка торкнулася в першу чергу прав дитини, перед лихом дитячої смертності, голоду, дитячої праці, тілесних ушкоджень та психологічного насильства, а також ризиком зміни душі дитини із-за неконтрольованої схильності до впливу сучасних електронних засобів зв’язку і підпорядковуванню їх споживацтву, проголошуємо 2017 рік – роком захисту священності дитинства, запрошуючи всіх людей визнати і поважати права і недоторканність дітей.

Як було підкреслено окремо в іншому важливому тексті Святого і Великого Собору, Церква Христова не дивиться щоб «щоб судити чи засуджувати світ» своїм словом, «а запропонувати йому як провід Євангеліє Царства Божого, надію й упевненість, що останнє слово в історії є не за злом, хай би в якій подобі воно було, і що не можна дозволяти йому спрямовувати хід історії».

Тому поклоняємося в покорі і покаянні Спасителю, який відвідав нас з висоти, і хвалимо божественним співом велику божественну тайну нашого спасіння, нахиляючи коліна перед Пресвятою Богородицею, що держить в своїх руках Дитя Ісуса. Посилаємо з безсонного Фанара святочні вітання: «Христос народжується – славіте, Христос з небес – зустрічайте!» всім далеким і близьким чадам Константинопольської Церкви, і направляємо наші отцівські побажання і наше патріарше благословення.

«Отже, зміцнюйтеся, у благодаті Христом Ісусом». Давайте всі разом прагнути з вірою і щирою любов’ю в хорошій боротьбі нового життя в Церкві, дотримуючись всього, що Господь наказав. Він же з нами «по всі дні, до кінця віку».

Різдво, 2016

† Константинопольський Варфоломій,

палкий молитовник перед Богом за всіх Вас

Відродження

Третє народження Христа – це Його народження в житті людей, що вірують у Нього і бачать у Ньому свого Бога. Бо, незважаючи на те, що Христос втілився для спасіння всього світу, спастися вдається далеко не всім.

Звичайно, Господь «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли знання істини» (1 Тим. 2:4). Будучи всемогутнім, Він, тим не менш, поважає людську свободу і не може і не бажає спасати нас без нашої на те згоди.

У Одкровенні Він представлений в образі подорожнього жебрака, який ходить від хати до хати, від душі до душі, стукає в очікуванні, коли Йому відкриють. «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Одкр. 3:20). Але повторюється історія першої різдвяної ночі. Більшість дверей виявляються закритими, як колись в Віфлеємі. Люди запрошують у своє серце інших богів і богинь. Найсолодший Ісус знаходить лише деякі душі, що приймають Його. «Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли» (Ін. 1:11). Але знаходячи їх, Він стійло перетворює в палац, а Свої ясла – в багатий стіл, народжуючись в душах і відроджуючи їх.

Це відродження необхідно для нашого спасіння. Тільки ті, хто «народиться згори» (Ін. 3:3), за висловом Самого Господа, увійдуть в Царство Боже і стануть його жителями. «Але як людина може заново народитися?» – Дивується Никодим (Ін. 3:4), так само як і всі ми. Щоб дізнатися відповідь, згадаємо, що сказав Ангел Діві Марії, яка з подивом дізналася, що народить без чоловіка: «Дух Святий найде на тебе й сила Всевишнього осінить Тебе» (Лк. 1:35). Як за допомогою Святого Духа Христос народився від лона Марії, так і ми, об’єднавшись зі Святим Духом, можемо прийняти і народити в своїй душі Христа. Так, брати мої. Щось дивовижне може статися в нашому житті, але люди не знають про це і не дізнаються ніколи. Благодаттю Духа кожен християнин може народити Ісуса. І Ісус, що народився – це наша сутність, новий Христос, істинний християнин, що живе в світі.

Живим прикладом такого відродження є апостол Павло. Він зумів прийняти і народити всередині себе Христа, так що вже не він жив, але в ньому Христос (Гал. 2:20). Його нутро, розум і серце – Христові. Тому він зміг згодом зростити Його і в душах оточуючих людей, про що він говорить у постанні до Галатів: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відіб’ється в вас!» (Гал. 4:19). Яким ніжним батьком постає перед нами апостол, немов поміщає «дітей своїх» у черево, що носить їх і народжує вже християнами. Як багато це може сказати вчителям Євангелія, наставникам і наставницям! Їх призначення, їх велика місія – народити в людських душах Христа, випробувавши страждання, подібні тим, що терпить жінка, даючи життя дитині.

Як ми відроджуємося?

Коли Ісус незадовго до Страстей прощався з учнями, Він сказав, що пошле їм Утішителя, Який з ними перебуває і в них буде (Ін. 14:17). Саме Утішитель здійснює третє в Дусі народження Христа в нашому серці. Він об’єднується з нами і приносить у світ нового Христа – нашу відроджену сутність. Але як Утішитель відвідує нас?

Перша наша зустріч з Ним відбувається через віру. Віра відкриває Господу двері нашої душі. Віра приймає Його, підпорядковує Йому наші серця і народжує в нас живу зацікавленість і гаряче прагнення наблизити Його до себе. За словами апостола Павла, саме віра є головною передумовою того, щоб Христос вселився в наші серця (Єф. 3:17). Але крім віри, необхідна любов, яка дозволить Господу залишитися в нас і зробити нас храмом Свого жертовника. «Хто любить Мене, той слово Моє берегтиме і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в ньому», – вчить Ісус (Ін.14: 23). Зміцненню нашої віри і множенню любові сприяє слово Боже. Коли в нас вкорінюється святе слово проповіді та вчення, Бог Слово, Ісус Христос, не просто знаходиться посеред нас, але перебуває всередині нас. Це містично удосконалює нас і готує до єднання з Богом.

Але те, що в кінцевому підсумку здійснює народження Христа всередині нас, – це таїнство. Господь недвозначно заявляє: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені, і Я в ньому» (Ін. 6:56). Він приходить, стукає у двері і, коли ми відчиняємо, готує трапезу. Він, який шукає нашого спасіння, приносить Своє Тіло і Кров, щоб наситити нас і зробити щасливими. Він закликає нас вечеряти разом із Ним, бо Плоть Його правдива пожива, і Кров Його правдивє пиття (Ін. 6:55). Ми істинно святкуємо Різдво лише тоді, коли зі страхом Божим, з вірою і любов’ю причащаємося Пречистих Таїнств і перероджуємося разом з новонародженим Христом.

Значення відродження

Без цього третього народження ні перше вічне народження, ні друге – історичне втілення Христа, не мають для нас сенсу і цінності, якими б значними і великими вони не були. Саме третє народження допоможе оцінити дари перших двох, роблячи Христа нашим особистим спасителем та звертаючи на себе його місію по нашому спасінню.

Апостол Павло пише, що Ісус Христос «людям Спаситель, найбільше ж для вірних» (1 Тим. 4:10). Це означає, що Ісус прийшов на землю, щоб спасти кожного з нас. Спасаються, однак, не всі, але лише віруючі. Христос приніс на землю об’єктивне спасіння. Щоб воно стало суб’єктивним, що відноситься до кожного, необхідно увірувати. Своїм приходом у світ Христос відкрив двері життя, накрив стіл радості, приніс ліки для порятунку. Але щоб хворий зцілився, наситився і втамував спрагу, він повинен поїсти за цим столом, випити з джерела і прийняти ліки. Інакше він залишиться в тління і смерті, що були до Христа. І в цьому випадку нам не в чому буде докорити Бога.

У минулі часи розбійники, бажаючи убити двох людей, мали звичай поступати таким чином: одну людину вбивали, а другу зв’язували з трупом лицем до лиця і залишали вмирати. Уявіть весь жах живого, вмираючого такої повільної і страшною смертю. І з якою поспішністю він би втік геть від цього трупа, якби хтось звільнив його! Проте більшість людей сьогодні обіймають і притискають до себе тління і смерть, навіть володіючи свободою, яку подарував їм Христос!

Цей приклад дозволяє нам зробити корисні для себе висновки. Ми можемо залишатися ідолопоклонниками навіть після Різдва Христового. Христос є «Світло істинне, Що просвічує кожну людину, що приходить у світ» (Ін. 1: 9). Але висвітлюються лише ті, хто приймає це Світло. Інші ж залишаються в темряві, невірі, омані і тлінні.

І інший приклад: страшна сліпота, жахлива хвороба, трагічно рабство. Але задумайтеся, наскільки гірше бути сліпим і бути впевненим в тому, що бачиш, бути хворим і не знати про це, бути рабом і вважати себе вільним! Це відбувається з більшою частиною християнського світу. Це язичники, що поклоняються ідолам і дерев’яним ідолам, богам і богиням, що живуть в омані і невірі посеред пам’ятників смерті. Ведучи розбещене життя, вони, тим не менш, вважають себе християнами лише тому, що не є атеїстами. Але вони позбавлені Христа!

Ах, якби ми могли глибоко всередині себе відчути, що Різдво Христове – це найвизначніша подія не тільки людської історії, а й нашого власного життя. Його пришестя не тільки розділило історію на дві ери: до Різдва Христового і після, але і поділило людство на тих, хто поза Христа і на тих, хто з Христом. «Поза» знаходяться люди, які, скуті гріхом і невір’ям, живуть далеко від Бога. З Христом ж перебувають вірні і чисті праведники, що пішли за Їм, а також грішникам, що покаялися, і вони повернулися до Бога і живуть з Ним. Саме вони по-справжньому святкують Різдво в церкві, славлять Бога, принизив Себе Самого (Флп. 2: 7), що розділив сферу вічності, втрутитися в хід людської історії, що став людиною, жили посеред нас і наблизився до кожного з нас особисто. «На початку було Слово <…> І Слово сталося тілом» (Ін. 1: 1, 1:14). У цих богонатхненних словах євангеліста Іоана таїться вся спасительна істина і звільняюча радість Різдва, які даються в дар тим, хто з вірою дозволяють Христу народитися всередині себе, оновлюючись тим самим Благодаттю Святого Духа у Христі і стаючи «дітьми Божими» (Ін. 1:12 ).

Стергіос Н. Саккос, професор Фесалонікійського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

]]> http://kyiv-pravosl.info/2016/01/13/trete-narodzhennya-hrysta/feed/ 0