Субота м’ясопусного тижня присвячена пам’яті всіх «чоловіків та жінок що подвигом посту просіяли (спасалися): святі, наприклад яких ми повинні переймати, вчать нас важкому шляху, важкому мистецтву посту та покаяння. Ми не одні, починаючи подвиг Посту: «вихваляючи собор святих Отців! Антонія Великого, Єфимія Великого і всіх їх побратимів, що проходять по життєвому шляху своєму, як ніби крізь райське насолоду …» У нас є помічники та приклади: почитаємо ваш приклад, святі отці! Ви навчили нас істинному шляху; Благословенні ви, бо ви попрацювали для Христа …

Нарешті настає останній день, зазвичай називається «Прощеною Неділею»; але ми не повинні забувати його другої літургійної назви: «Вигнання Адама з раю». Ця назва дійсно підводить підсумок всьому підготуванню до Посту. Тепер ми знаємо, що людина була створена для життя у раю, для того, щоб знати Бога та спілкуватися з Ним. Гріх позбавив людину цього блаженного життя, й існування його на землі стало вигнанням. Христос, Спаситель світу, відчиняє двері раю кожному, хто йде за Ним, і Церква, показуючи нам красу Його Царства, перетворює наше життя у паломництво до небесної батьківщині. Отже, на початку Посту ми схожі на Адама: «Вигнаний був Адам з раю через їжу (через вживання забороненого плоду), і, сидячи прямо перед раєм, ридав і стогнав … Горе мені, як постраждав я, окаянний: я не дотримав однієї заповіді Владики та позбувся всіх благ! Рай святійший, заради мене насаджений, і заради Єви зачинений, моли тебе і мене свого Творця, щоб я знову наповнився твоїми квітами. І говорив до нього (Адаму) Спаситель: я не хочу, щоб загинуло моє створення, але я хочу, щоб воно спасалося й прийшло до пізнання істини, тому що того, хто приходить до мене я не вижену».

Піст по-справжньому починається з вечірні цієї неділі. І цю єдину по своєму глибокому значенню і таку прекрасну вечірню не служать у багатьох наших церквах! Однак ніщо краще цієї вечірні не вказує нам «настрою» Великого Посту в Православної Церкви, не вводить нас у нього; ніде краще не відчувається її глибокий заклик до людини. Піст звільняє нас від поневолення гріха, від полону «цього світу». Але в євангельському читанні останньої неділі йдеться про умови цього звільнення (Мт. 6:14 – 21). Перша умова – посту: відмовитися від того, щоб вважати бажання і вимоги нашої занепалої природи нормальними; зусилля звільнити дух від диктаторської волі плоті, матерії. Але для того, щоб піст наш був справжнім, правдивим, треба, щоб він не був лицемірним, «показним». Ми повинні «щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні» (Мт. 6:18). Друга умова посту – прощення; «Якщо ви будете прощати людям гріхи їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний» (Мт. 6:15). Торжество гріха, головна ознака його панування у світі, це сварки, незгоди, розділення, ненависть. Тому перший пролом через фортецю гріху є прощення: повернення до єднання, злагоди, любові. Променисте всепрощення Самого Бога засяє між мною і моїм «ворогом”, якщо я йому пробачу. Пробачити – це означає відкинути всі рахунки та розрахунки людських відносин, надавши їх Христу. Прощення – справжнє «вторгнення» Царства Небесного в наш грішний і занепалий світ.

Служба починається, як урочиста вечірня; священнослужителі в світлих шатах. Стихира на «Господи, кличу …» (наступна після «Господи, кличу») сповіщає наступаючий Піст, а за ним – наближення Великодня!: «Посту час світло почнемо! Готуючись до духовних подвигів, очистимо нашу душу, очистимо тіло. Утримаємося як від їжі, так і від будь-якої пристрасті, й отримаємо задоволення духовними чеснотами. Щоб, удосконалившись в любові, ми були гідні побачити страждання Христа Бога і святу Пасху, в духовній радості»

Потім, як завжди, слідує Вхід і спів «Світло Тихе …» Потім правлячий священик іде на «гірнє місце», за престолом, і виголошує вечірній Прокимен, який завжди сповіщає кінець одного і початок іншого дня. За цією вечірньої «Великий Прокимен» сповіщає початок Посту: «Не відверни лиця Твого від слуги Твого, бо я сумую! Скоро вислухай мене, зверни увагу на душу мою і спаси її».

Вслухайтеся в особливу мелодію цього вірша, цього крику душі, раптово наповнює церкву: «… я сумую» – і ви зрозумієте вихідний пункт Посту: таємничу суміш відчаю і надії, пітьми і світла. Всі приготування тепер закінчено. Я стою перед Богом, перед славою і красою Його Царства. І я усвідомлюю свою приналежність до цього Царства, усвідомлюю, що у мене немає іншого будинку, інший радості, ні іншої мети; і я усвідомлюю також, що я вигнаний з цього Царства в темряву і печаль гріха, і … «я сумую»! І врешті-решт я усвідомлюю, що тільки Бог може допомогти моєму горю, тільки Він може позбавити і спасти мою душу. Покаяння, – найперше і найбільше, – відчайдушне благання до цієї божественної допомоги.

Прокимен повторюється п’ять разів. І ось Піст вже настав! Світлі облачення замінюються темними, пісними, гасять яскраве освітлення. Коли священик або диякон починає вечірню ектенію, хор відповідає йому пісним наспівом. Перший раз читається великопісна молитва Єфрема Сирина з земними поклонами. В кінці служби вірні підходять спершу до священика, просячи прощення, потім просять вибачення один у одного. Але в той час, як відбувається цей обряд «прощення», і тому Піст починається саме цим актом любові, єднання і братерства, хор співає Великодні піснеспіви. На нас чекає сорокаденний шлях по пустелі Посту, але в кінці цього шляху вже сяє світло Великодня, світло Царства Христового.

протопресвітер Олександр Шмеман

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Перш за все, при читанні Євангелія не можна відразу не помітити, що жінка і жінки явлені у ньому тільки на початку і в самому кінці життя Христа. Спочатку – це його Мати. Це розповідь про Різдво в печері, це принесення Немовляти в храм Матір’ю для віддачі його на служіння Богу. Потім Мати ніби зникає, однак, ми весь час відчуваємо, що вона поруч, близько, але без слів, мовчки, як би на тлі життя і проповіді свого Сина. Ось несподівана і така дивовижна розповідь євангеліста Іоана про прохання Матері Ісуса на весільному святі в Кані Галілейському. Не вистачило вина – така, здавалося б, банальна дрібниця, побутова дрібниця, але свято зіпсоване, радість затьмарена. І ось, прохання заступництва Матері, і по цьому проханні перше чудо – перетворення води у вино. А потім знову мовчання. Христос вчить і наставляє учнів, але виявляється за ним весь час ідуть і жінки, і служать йому.

Нарешті, ми біля хреста. Всі покинули й повтікали, всі зрадили. Не тільки натовп, що ходив за Ісусом, який чекав від нього чудес, допомоги, зцілень, але і найближчі друзі – учні-апостоли. І ось тепер-то і настає час жінки. Біля хреста стоїть Мати, але не вона одна. Євангеліст Матфей розповідає: «Там були дивилися здалека багато жінок, які слідували за Ісусом з Галілеї, служачи йому. Між ними була Марія Магдалина і Марія, мати Якова й Йосипа, і мати синів Зеведеєвих» (Мт. 27:55-56). І коли настає смерть, вони, ці жінки, допомагають зняти тіло з хреста і несуть його до печерної гробниці. Вони приходять рано вранці, щоб приготувати, омити, прибрати і поховати це тіло, і, нарешті, вони чують цей недільний переможний «Радійте!». Що ж все це означає, на що вказує?

Перше, що Євангеліє навіки закріпило в жіночому образі – це любов. Але не просто любов, а любов-турбота, любов-служіння, любов-самовіддача і притому любов, яка натомість нічого не вимагає. Учні Христа сперечаються, хто з них вище, важливіше, кому приготовлено краще місце. Вони запитують, сумніваються, міркують. Про жінок два слова: «Прямували, служачи». Це любов без слів, любов справи, любов без сумнівів. Це вічне вроджене материнство жінки, її вічна доля: подбати, нагодувати, виростити, втішити, віддати всю себе з тим, щоб в кінці все втратити, бо виростаючи, син йде і дочка йде, і кожен починає своє життя. І Євангеліє показує нам всю красу цієї любові: турбота в радості, турбота в горі і в смерті.

Друге – це вірність. Учні бігли – жінки залишилися. У страшний час страждання, самотності і смерті – ця мовчазна вірність, мовчазне співчуття. Вони не чули вчення Христа. Євангеліє прямо стверджує, що вони нічого не знали про воскресіння, у них не могло бути ніяких розрахунків і сподівань. Той, кого вони любили, за ким пішли, кому віддали всю свою любов, свою турботу і свою вірність, помер на хресті. Говорячи по-людськи, усе розвалилося і нічого не залишилося, крім замученого мертвого тіла. Але залишилася вірність. Вірність без розрахунку, вірність до кінця. І як просто, як коротко, але і як остаточно показана нам ця вірність в Євангелії.

І, нарешті, третє – віра і радість. І знову віра не розмірковує, віра серця, то знання, яким володіє тільки жінка. Не випадково звичайно, як оповідає Євангеліє, Христос першим є жінкам після воскресіння. Потім був Фома з його «якщо не побачу, не повірю» (Іоан.20: 25), сумніви, умови. А про жінок біля труни сказано: «І це Ісус зустрів їх і сказав: радійте! І вони, приступивши, вхопилися за ноги Його і вклонилися Йому »(Мт. 28:9).

Все це було давно, але якщо вдивитися в глибину століть, що минули з того ранку, то зрозумілим стає, що цей образ жінки зберігся, жив і наповнив світ своєю простою небесною красою. Гуркотіла людська історія, народжувалися і падали царства, будувалася культура, вирували кровопролитні війни, але завжди незмінно над Землею, над цією невиразною трагічною історією світив образ жінки – образ турботи, самовіддачі, любові, співчуття. І коли б не ця присутність, коли б не це світло, наш світ, незважаючи на всі його успіхи і досягнення, був би всього лише страшним світом. І можна, не перебільшуючи, сказати, що людяність людину спасала і спасає жінка. І спасає не словами, не ідеями та ідеологіями, а ось цією своєю мовчазною, турботливою, люблячою присутністю. І якщо, незважаючи на все зло, що царює у світі, не припиняється таємне свято життя, якщо воно святкується і в бідній кімнаті за злиденним столом так само радісно, як у палаці, то радість і світло цього свята в ній, в жінці, в ній ніколи не вичерпується любов і вірність. Вина не вистачило, але поки вона тут: мати, дружина, наречена – вистачить вина, вистачить любові, вистачить світла на всіх. Христос Воскресе!

Протопресвітер Олександр Шмеман

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Ось розповідь Євангелія: «І коли наблизились до Єрусалима і прийшли у Виффагію до гори Елеонської, тоді Ісус послав двох учеників і сказав їм: підіть у село, що прямо перед вами, і зразу знайдете прив’язану ослицю і з нею осля; відв’яжіть і приведіть до Мене. І якщо хто скаже вам що-небудь, відповідайте, що вони потрібні Господеві; і одразу ж відішле їх. Усе ж це було, щоб збулося сказане пророком, який говорить: скажіть дочці Сионовій: ось Цар твій гряде до тебе лагідний, сидячи на ослиці й осляті, синові під’яремної. Ученики пішли і зробили так, як сказав їм Ісус: привели ослицю й осля і поклали на них одяг свій, і Він сів поверх нього. Безліч людей розстилали одяг свій по дорозі, а інші різали гілки з дерев і стелили по дорозі. Люди ж, що йшли попереду і слідом, виголошували: осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх! І коли увійшов Він у Єрусалим, все місто заворушилось і заговорило: Хто це такий? Народ же говорив: Цей є Ісус, Пророк із Назарета галилейського. І увійшов Ісус у храм Божий і вигнав усіх, що продавали і купували в храмі, і поперевертав столи міняйл і лави тих, що продавали голубів. І сказав їм: дім Мій домом молитви назветься; а ви зробили його вертепом розбійників. І приступили до Нього в храмі сліпі й криві, і Він зцілив їх. А первосвященики і книжники, побачивши чудеса, які Він створив, і дітей, які виголошували в храмі: осанна Синові Давидовому, обурились і сказали Йому: чи чуєш, що вони говорять? Ісус відповів їм: так, невже ви ніколи не читали: з уст немовлят і дітей Ти створив хвалу? І, залишивши їх, вийшов геть з міста у Вифанію і пробув там ніч» (Мт. 21:1-17).

Щоб зрозуміти всю глибину сенсу цього тексту, щоб відчути радість цього щорічного свята – Вербної неділі, потрібно згадати перш за все, що цей урочистий вхід в Єрусалим був єдиним очевидним торжеством протягом земного життя Христа. Він не шукав ніде і ніколи ні визнання, ні влади, ні слави, не шукав навіть елементарного життєвого благополуччя. «Лисиці мають нори, – говорив Він, – і птиці небесні – гнізда, а Син Людський не має де й голови прихилити» (Мт. 8:20). На всі спроби прославити Його Він завжди відповідав рішучою відмовою, і все Його вчення було вченням про смирення і лагідність: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт. 11:29). Від народження в печері до ганебної смерті на хресті поруч з кримінальними злочинцями – все Його життя з нашої людської, земної точки зору, за нашими нормам і мірилом було однією суцільною і трагічною невдачею. І під кінець навіть той натовп, що спочатку слідував за Ним, чекаючи від Нього чудес і зцілень, залишив Його, і тоді все, кинувши Його й повтікали.

Треба зрозуміти, що в центрі, в серце християнської віри стоїть, дійсно, життєва невдача, трагедія, земний крах. І на це часто вказували, над цим часто знущалися вороги християнства, починаючи з тих, що стояли біля хреста і знущалися над страждаючою на ньому Людиною: «Спаси Себе Самого! Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста »(Мт. 27:40). Але Він не зійшов, Він нічого не відповів їм … А потім так само знущався Вольтер і представники так званого Просвітництва, а ще пізніше – Ніцше і його послідовники, носії ідеї надлюдини. І, нарешті, в наші дні – незліченні кандидати філософських наук, які пишуть за указівкою понад популярні антирелігійні брошури.

Треба додати, що іноді і самі віруючі забувають про це центральному парадоксі своєї віри і приписують Христу ту земну силу, міць, владу і успіх, від яких Він так рішуче відмовлявся; і вони легко забувають страшні слова Євангелія: «Почав сумувати й тужити» (Мт. 26:37). Але тоді зовсім особливе, ні з чим не порівнянне значення набуває це єдине земне торжество, прославляння Христа, яке Він Сам викликав, якого Він Сам хотів – «все місто прийшло в рух» (Мт. 21:10). Ми знаємо, що ті слова, які кричала юрба: «Осанна Синові Давида», що ті символи, якими вона оточували Христа: пальмові гілки, – все це «пахло» політичним повстанням, всі ці символи відносилися за традицією до Царя, означали визнання Христа царем і заперечення уряду. «Не чуєш, скільки свідчать проти Тебе?» (Мт. 27:13) – запитували Христа представники влади. І тут Христос не відрікся від цієї хвали, не сказав, що це помилка; отже, Він хотів цього торжества напередодні зради, зради, страждань і смерті. Він хотів, щоб хоча б на кілька хвилин, хоча б в одному тільки місті люди побачили і визнали та оголосили, що справжня влада і сила і слава не у тих, хто зовнішньою силою і міццю отримує її, а у Того, хто не вчив нічому крім любові, справжньої внутрішньої свободи та підпорядкування тільки вищому і Божественному закону совісті.

Цей вхід в Єрусалим означав розвінчання раз і назавжди влади сили і примусу, влади, яка потребує для свого збереження невпинне самовихваляння. На кілька годин в Святому місті засяяло царство світла і любові, і люди дізналися і прийняли його. І, найважливіше, ніколи не змогли до кінця забути про нього. Створювалися і падали величезні імперії, здобувалися і відвойовували цілі держави, досягали нечуваної влади, нечуваної слави всілякі вожді і владики – і потім зникали, занурювалися в темінь небуття. «Яка слава на землі стоїть тверда і непорушна?» – запитує поет, і ми відповідаємо: ніяка. А ось царство цього жебрака, бездомного Вчителя стоїть і світиться все тією ж радістю, все тією ж обіцянкою. І не тільки раз на рік, на Вербну неділю, але завжди, дійсно на віки віків. «Нехай прийде Царство Твоє» (Мт. 6:10) – моляться християни, і воно весь час приходить, весь час перемагає, хоч б непомітно, хоча б невидима не була б ця перемога в гуркоті земних і минущих перемог.

протопресвітер Олександр Шмеман,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Субота Мясопустного тижня присвячена пам’яті всіх «чоловіків і жінок, що подвигом посту спаслися»: святі, наприклад яких ми повинні дотримуватися, вчать нас важкого шляху, важкому мистецтву посту і покаяння. Ми не одні, починаючи подвиг Посту: «вихваляючи собор святих Отців! Антонія Великого, Єфимія Великого і всіх їх побратимів, що пройшли по життєвому шляху своєму, наче крізь райську солодкість …» У нас є помічники і приклади: почитаємо ваш приклад, святі отці! Ви навчили нас істинному шляху; Благословенні ви, тому що ви попрацювали для Христа …

Нарешті настає останній день, зазвичай називається «Прощена неділя»; але ми не повинні забувати його другу літургійного назву: «Вигнання Адама з раю». Ця назва справді підводить підсумок всьому підготування до Посту. Тепер ми знаємо, що людина була створена для життя в раю, для того, щоб знати Бога і спілкуватися з Ним. Гріх позбавив людину цій блаженного життя, і існування його на землі стало вигнанням. Христос, Спаситель світу, відчиняє двері раю кожному, хто йде за Ним, і Церква, показуючи нам красу Його Царства, перетворює наше життя у паломництво до небесного вітчизні. Отже, на початку Посту ми схожі Адаму: Вигнаний був Адам з раю через куштування забороненого плоду, і, сидячи прямо перед раєм, ридав і стогнав … Горе мені, як постраждав я, окаянний: я не дотримав однієї заповіді Владики і позбувся всіх благ! Рай святійший, заради мене насаджений, і заради Єви зачинений, моли тебе і мене Творця, щоб я знову наповнився твоїми квітами. І відповів йому (Адамові) Спаситель: я не хочу, щоб загинуло моє створення, але я хочу, щоб воно врятувалося і прийшов до пізнання істини, бо тих, що приходять до Мене, я не вижену.

Пост по-справжньому починається з вечірні цієї неділі. І цю єдину по своєму глибокому значенням і таку прекрасну вечірню не служать у багатьох наших церквах! Однак ніщо краще цієї вечерні не показує нам «настрою» Великого Посту у Православній Церкві, не вводить нас в нього; ніде краще не відчувається її глибокий заклик до людини. Пост звільняє нас від поневолення гріха, від полону «цього світу». Але в євангельському читанні останнього воскресіння йдеться про умови цього звільнення (Мат. 6:14 – 21). Перша умова – посту: відмовитися від того, щоб вважати бажання і вимоги нашої занепалої природи нормальними; зусиллям звільнити дух від диктаторської волі плоті, матерії. Але для того, щоб пост наш був справжнім, правдивим, треба, щоб він не був лицемірним, «показним». Ми повинні «щоб не показувати людям,що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні» (Мат. 6:18). Друга умова поста – прощення; «А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мт. 6:15). Торжество гріха, головна ознака його панування у світі, це сварки, незгоди, поділу, ненависть. Тому перший пролом через фортецю гріха є прощення: повернення до єднання, злагоди, любові. Променисте всепрощення Самого Бога засяє між мною і моїм «ворогом», якщо я йому пробачу. Пробачити – це означає відкинути всі порахунки і розрахунки людських відносин, надавши їх Христу. Прощення – справжнє «вторгнення» Царства Небесного в наш грішний і занепалий світ.

Служба починається, як урочиста вечірня; священнослужителі у світлих різах. Стихира на «Господи, взиваю …» сповіщає наступаючий Пост, а за ним – наближення Великодня!

Пісне час світло почнемо! Готуючись до духовних подвигів, очистимо нашу душу, очистимо тіло. Утримаємося як від їжі, так і від усякої пристрасті, і насолодитись духовними чеснотами. Щоб, удосконалившись в любові, ми були гідні побачити страждання Христа Бога і святу Пасху, в духовної радості.

Потім, як звичайно, є Вхід і спів «Світло Тихе …» Потім службовець священик іде на «гірнє місце», за престолом, і виголошує вечірній Прокимен, який завжди сповіщає кінець одного і початок іншого дня. За цією вечірньої «Великий Прокимен» сповіщає початок Посту: Не відверни лиця Твого від слуги Твого, бо я сумую! Скоро вислухай мене, зверни увагу на душу мою і спаси її.

Вслухайтеся в особливу мелодію цього вірша, цього крику душі, раптово наповнює церкву: «… я сумую» – і ви зрозумієте вихідний пункт Посту: таємничу суміш відчаю і надії, пітьми і світла. Всі приготування тепер закінчено. Я стою перед Богом, перед славою і красою Його Царства. І я усвідомлюю свою приналежність до цього Царства, усвідомлюю, що у мене немає іншого будинку, іншої радості, ні іншої мети; і я усвідомлюю також, що я вигнаний з цього Царства у пітьму і смуток гріха, і … «я сумую»! І врешті-решт я усвідомлюю, що тільки Бог може допомогти моїй скорботі, тільки Він може позбавити і спасти мою душу. Покаяння, – найперше і найбільше, – відчайдушне благання до цієї божественної допомоги.

Прокимен повторюється п’ять разів. І ось Пост вже настав! Світлі облачення замінюються темними, пісними, гасять яскраве освітлення. Коли священик або диякон починає вечірню єктенію, хор відповідає йому пісним наспівом. Перший раз читається великопісна молитва Єфрема Сирина з земними поклонами. Наприкінці служби молільники підходять спершу до священика, просячи прощення, потім просять вибачення один у одного. Але в той час, як відбувається цей обряд «прощення», і тому Пост починається саме цим актом любові, єднання і братерства, хор співає Великодні піснеспіви. Нам належить сорокаденний шлях по пустелі Посту, але в кінці цього шляху вже сяє світло Великодня, світло Царства Христового.

Протопресвітер Олександр Шмеман

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»