Церква так розташувала уривки з Євангелій чотирьох апостолів-євангелістів по щоденних, недільних і святкових днях церковного річного кола, щоб ми з вами, маючи щорічне повторення, не лише засвоювали найголовнішу Книгу свого життя, а й крок за кроком змінювалися всередині себе, змінювали збіднений духовно безвірницький світогляд на світогляд християнина. А християнство, як віра вселенська, віра, яку нам передав Сам Син Божий, настільки глибинна й всеохопна, що нашому духовному вдосконаленню немає кінця-краю, лиш би було палке бажання її пізнавати, засвоювати, робити головним завданням свого життя. І запитання: «Що я зробив впродовж цього року для того, аби ось ця розповідь із життя мого Господа, ось ця Його притча, ось ця Його заповідь, почута мною з Євангелії, не пройшла повз мою увагу, а залишила слід зміною в моїй свідомості, в моєму мисленні, в моїх вчинках, в моїх діях?» – не була порожнім звуком, а стала зрушенням до дії.

В сьогоднішній Євангелії перед нами розкривається сумна картина – в купальні біля так званих Овечих воріт лежало багато недужих на різні хворості: кульгаві, сліпі, висохлі і всякі інші, що чекали, коли Ангел Господній увійде в ту воду й збурить її. Щоб їм було зручно лежати, бо перебували вони там роками, то їм поробили укриття від дощу, від вітру, від усякої негоди.

І кожен із них чекав благословенної миті, щоб першим залізти в ту воду й бути зціленим, тому що таке щастя випадало лише першому. Всі ж інші й надалі впродовж року з великою надією і сподіванням на чудо Боже вдивлялися в спокійну, непорушну воду, що лежала як те дзеркало, в якому відбивалося життя довкола. Вони вдивлялися в нього, бачили всі його принади й відрази, але ніскільки не реагували них, бо їхні серця були наповнені нечутливістю, а свідомість – байдужістю. Вони чекали свого часу і їм було байдуже до всього, що творилося навколо них, бо чекали Божої помочі, а самі не докладали ніяких зусиль: «Не можу, немає в моїх крилах такої сили, щоб піднятись до Неба, щоб злетіти до Бога! Нехай Він сам до мене прийде».

Тобто, ці люди так виразно нагадують нам наші духовні недуги, адже сліпі – бо намагаємося не помічати того, що твориться довкола нас, глухі – бо не чуємо слова життя, а намагаємося чути тільки те, що хочемо чути, висохлі – бо через байдужість висохли всі наші життєдайні соки й наші душі стали, як висохлі русла пустельних річок.

Ось так і ми, українці, лежали в спокої майже чотириста літ придавлені товщею життєвого моря, і вже здавалося, що й захлинемося в тій нездоровій, зіпсутій і каламутній воді, в якій тільки всілякі паразити й почували себе вільготно й розкішно.

Цей, навіть не спокій, а духовний застій, калічив душу нашого народу, висмоктував його духовні й інтелектуальні сили, тобто робив і сліпим, і глухим, і висохлим на життєві сили, відбирав мову в усіх сферах суспільного життя, в тім числі і в Церкві, дозволяв її принижувати, ганьбити, а разом із мовою вбивав і душу.

Але як душа, так і мова, дані Творцем, ось чому, відмовляючись від рідної мови, людина стає недужою, перш за все, духовно, а відтак і душевно, бо в неї обривається безпосередній зв’язок із Богом. Бог найшвидше чує від людини молитовне звернення її рідною мовою, тому кожен народ і тримається за неї, як за життєдайне джерело.

В людини, позбавленої рідної мови, втрачається і відчуття приналежності до нації й до рідної землі. Але тут діє ще одна закономірність – в душу, позбавлену любові до Вітчизни, вселяється демон зла, який продукує в ній озлоблення й ненависть до тих, хто ще не так давно були її родиною. І в той же час людина, яка своїм серцем, розумом тримається вічного Джерела Божої любові, п’є з нього життєдайні сили добра, виховує в собі любов до Вітчизни, до ближнього, до народу, кров якого тече в її жилах, є одним цілим з усіма, бо любов не розділяє, а єднає.

Тож Господь послав і нам у води застійні бурю, та ще й таку бурю, що збурила всю Україну до самого дна, до найвіддаленіших куточків, розметавши, змівши з поверхні всю затхлу зелень і гниль. І хоч ми нині, вхопивши чистої життєдайної води, через страждання й випробування, розправляючи ноги й плечі, протираючи вранішньою росою підсліпуваті очі, заметушилися, аби й собі побачити сонце Правди розкритими зіницями, все ж роботи в кожного з нас над собою, над своїм внутрішнім світом, ще багато.

Ми, нинішні, як і оті недужі біля купальні Овечих воріт, що обрали вигідну для себе життєву позицію – я розслаблений, а отже самостійно нічого не можу робити, нехай мені допоможе хтось сторонній, в даному випадку Сам Бог. І лежали вони, як ті нерухомі колоди, чекаючи, коли спокій порушиться і вода збуриться й принесе і їм визволення від недуги.

Ми так само все чекаємо, лежачи на березі того мертвого моря, щоб Господь послав нам Ангела і щоб той чудодійно ззовні зробив нас внутрішньо і зрячими, й чутливими, а жили наші щоб наповнилися здорової й животворної крові, яка дає зцілення й силу, повертає бадьорість і наснагу до життя.

Такі чуда відбувалися в давній Юдеї, бо Господь проявляв Свою божественну милість і посилав на купіль, як на те життєве море, велику Свою силу, велику бурю, хвилюючи його до самого дна, щоб всілякі людські немочі, що накопичувалися за час застою, зцілити, оживотворити.

Подібне ми спостерігаємо і в наші дні, коли людина чи то приймає святе Хрещення, чи вже охрещена, раптом потягнеться до вищого, світлішого, святішого і, причастившись Таїнств Христових, засяє новим життям, бо її торкається, вливається в її душу благодать Божа, як і в купіль Силоамську, що в ту благословенну мить оживляє, зціляє людську недугу. Але, в першу чергу, торкається тих, кого, за невидимими для людського ока й незбагненими для розуму причинами, обирає сила Божа, бо все відомо Господу, як і те, чи не розтринькає людина життєдайний дар, що раптом торкнеться її душі й серця, її тіла і спасе в життя вічне. А всі інші продовжують лежати й чекати на сторонню поміч, перебуваючи в сліпоті, глухоті, німоті, виснаженості…

Тому, дорогі мої, коли Господь збурив наше мертвотне життя, підняв із замуленого дна бурхливі хвилі, порушивши наш спокій, нам не слід шкодувати за тим мертвим морем, біля якого й ми лежали наче мертві й нездатні змінити хоч щось таке у своїй долі, що могло б докорінно змінити її на вищий лад нашого буття.

Тим паче не слід обурюватися, що це наше, таке усталене й узвичаєне життєве море збурилося, бо на те воля Божа, бо Господь послав Свого Ангела, щоб зрушити застійні води такого життя, аби ми, хто одразу ж, хто третьої години чи шостої та дев’ятої, чи навіть і одинадцятої, кинулися до тієї води й уздоровилися від власної байдужості та лінивства, а ще й своїм прикладом повели за собою й інших, бо кожному Господь дає шанс на спасіння. Адже як у Євангелії колись Господь запитував, так і в житті нашому нині в кожного питає – а чи хочеш ти зцілитися? І від нашої щиросердної відповіді, від нашої готовності залежатиме наслідок наших надій і сподівань.

Але перше Господа це запитання ми повинні самі ставити перед собою, щоб вчасно кинутися у вир життя, чого нас вчить Святе Письмо, бо інакше, доки будеш вагатися, поперед тебе інші увійдуть у ту зцілюючу воду й стануть здоровішими, а ти лишишся зі старою недугою на березі мертвого життєвого моря нидіти й скиглити, що тебе Бог обійшов. А треба так підготуватися до тієї благословенної миті, щоб душа здригнулася й стала живою…

Та, дорогі мої, не в бурі сила зцілення, і не в хвилюванні. Не вони руйнують людську кволість, змушують народ рухатися й прагнути оздоровлення, бажати його, прагнути до нього, плекати передумови його прямої дії в самих глибинах душі й серця, по камінчику викладати фундамент нового світогляду. Не вони дають людині зцілення, тим паче не вони піднімають увесь народ на однодум піднесення, поривання до перемін всього вже усталеного укладу. Треба, щоб якась сила штовхнула нас до нового життя, засвітила маяк надії на світанок у темряві зла й безнадії. Та й буря ніколи довго не триває, вона тільки зірветься, поламає, зруйнує, скине старе й затхле, а потім знову стихне й дасть можливість нового будівництва, нового засіву, початку нового життя…

То що ж нам робити? Чи й знову чекати впродовж року, щоб прозвучали ті ж самі слова й ми подумали – знову те ж саме, що було й раніше і в Церкві, і в житті, чому немає змін, де ж такі очікувані переміни? Але про одне не задумуємося, що коли б ми ожили від тих слів одразу, тільки почувши їх, впустили їх у своє серце як подих свіжого ранкового повітря, аби ми взялися втілювати їх у своєму житті із завзяттям і палахкотінням вогню віри в серці, то запалахкотіли б душі й в усіх інших навколо нас, і ожили б і вони до нового життя, й понесли б благу й животворчу звістку в недуже суспільство.

Тому протягом наступного тижня, який почався для нас цим євангельським читанням, поставимо кожен перед собою запитання про те, в чому полягає саме моя неміч, що відібрало мою силу волі жити активно і в суспільстві, і в церкві, і в родині, що паралізувало мої синівські почуття до Вітчизни, яка частина моєї душі оніміла й стала нечутливою до чиєїсь біди, чийогось горя, чому моя душа ніяк не вийде із заціпеніння?

А, запитавши, зберемо всі свої сили й постараємося звільнитися від нього з допомогою Христа, з допомогою тих людей, які нас люблять, поважають, дорожать нами, які бачать в нас самих себе й через нас, через наші зміни, хочуть утвердитися в правильності власного вибору, в ґрунтовності того нового, що вже зародилося й зростає в них самих.

А ще запитаємо себе – хто ще біля мене потребує такої ж помочі, до якої і я прагну, без якої і я не можу далі жити? Й не станемо очікувати, коли ми самі оживемо, оздоровився, зрушимо до нового, кращого, вищого, а спробуємо з тим багажем знань і досвіду, які вже маємо, або які ще тільки відчуваємо, але вони вже ствердно звучать у нашому серці й свідомості, дати іншому ту допомогу, яка допоможе йому ожити, оздоровитися. А разом із ним і ми, спираючись на Господа й слово Його, йтимемо вірним шляхом свого життя.

Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Сповідатися – означає розкрити свою душу до найпотаємніших її глибин і вилити з неї все темне, брудне, все, що заважає бути нам так близько до Бога, щоб сказати: „Я живу Ним”. Та й як може бути інакше, коли ми Його діти?

І все ж, людині важко розкрити глибину душі до кінця, бо за одним шаром іде другий, за другим – третій і так до безкінечності. Але кожному під силу, залежно від розуміння й віри, якомога глибше зазирнути в надра свого життя і якомога правдивіше розкрити ці глибини перед Богом.

Та щоб зрозуміти, усвідомити, що таке сповідь, треба уяснити собі, що таке гріх. А гріх – це порушення Божого закону, це те, що є в моєму житті негідного перед Богом. Це моє відпадіння від Бога, моя внутрішня роздвоєність і заплутаність у лабіринтах хаотичних думок і дій, це неприйнятне ні для християнської, ні навіть просто для людської поведінки відношення до ближнього, до того, що мене оточує. Про це говорить і апостол Павло: «Не роблю я доброго, що хочу, а зле, чого не хочу, те роблю» (Рим. 7:19). Тобто, розладнується взаємозв’язок між розумом і серцем, між розумом, серцем і волею, між совістю і тілом. І ось у межах цієї духовної роздвоєності ми й маємо ті протиріччя, які людину цілісну роздроблюють на безліч, наче б як скалок, перетворюючи її на такий собі духовний калейдоскоп. Коли людина не чинить опору, то диявол крутить цим калейдоскопом, як сам хоче. Тому людина повинна зробити все, аби оця роздробленість була „зціленою”, тобто, щоб вона стала цілою, цільною – здоровою духовно.

Ви, очевидно, звернули увагу на те, що протягом усієї євангельської розповіді йде мова про різні зцілення Ісусом Христом хворих. Хочу наголосити – не просто виліковування хворих від якоїсь болячки, а саме зцілення душі й тіла, як вищий прояв божественної сили, покликаної відновити в людині гармонію між духовним і тілесним, порушену гріхом людини. І оце чудо зцілення стає початком нового життя людини: Бог увіходить у Своє творіння і, коли буває в ньому прийнятий, то діє у Своєму творінні, чи взагалі у створеному Ним світі, вільно і державно, як Володар. І життя, що було відірване від Бога, знову стає наче б привите до Бога, як та лоза виноградна: «Будь-яку в Мене гілку, яка не приносить плоду, Він відсікає, і будь-яку, що приносить плід, очищає, щоб більше принесла плоду» (Ін. 15:2).

І тому, коли ми хочемо собі зцілення тілесного, ми, спочатку, повинні подбати про духовне очищення, без якого тілесне здоров’я неможливе. Сказав апостол Павло: «Немає нічого спільного у світла із темрявою» (2 Кор. 6:14). Так само й сказано: “Ніщо нечисте не увійде у Царство Небесне» (Об. 21:27). Але ж переважна більшість приходить до Бога з надією на поміч Його так само, як і до лікаря, аби той зробив укол. Та за укол треба заплатити, а щоб було чим заплатити, треба спочатку заробити. Тобто, попрацювати, докласти певних зусиль. Чому ж тоді так легковажно ми відносимося до справи Божої, ставлячись до Всевишнього, як до рівного собі, або й того гірше – як розбійники вимагаємо від Нього те, чого аж ніяк не заробили?

Що вже тоді говорити про тих, які живуть абияк, за своєю волею, тобто у свавіллі, не маючи в серці взагалі ніякої віри, а, відповідно, і стержня терпіння, який дає людині усвідомлення головної причини немічного стану і ясність духовного зору, щоб вона бачила, де і в Кого шукати спасіння. А ще – дає твердий ґрунт, на якому людина віруюча виростить в смиренні й надії плоди спасіння, якщо й не тілесного (бо кожному дано своє), то плоди спасіння власної душі. Бо часто саме через страждання в цьому житті людина віруюча з вірою в Бога й справедливість Його суду відходить душею у вічне життя чиста, як переплавлене золото. Бо вона своє спасіння вистраждала! Страждання – як той вогонь, що в горнилі переплавляє метал. І це є розумна людина, яка знає, що наріканням на Бога ні тілесного спасіння, ні духовного не отримаєш, а заробиш собі хіба що муку вічну.

Найперше і найсильніше лікування для людини подає Сам Господь – це Таїнство сповіді й Таїнство причастя Тіла і Крові Христових. Але хочу повторитися: сповідь – це як омовіння водою, коли ми хочемо змити із свого тіла бруд, а сповідуючись, ми так само омиваємо свою душу. Наведу простий, але промовистий приклад: будь-яку рану спочатку промивають від забруднення, а вже потім на чисте тіло накладають лікувальну мазь і пов’язку. Якщо ж бруду не змити, то від забруднення, хоч накласти й мазь, рана почне загнивати і може спричинитися навіть смертельне зараження всього організму.

Так і духовне зараження, тобто гріх, поступово проникає в кожну клітину організму, всотується в неї і з тієї миті вже тілесна клітина стає заражена, стає носієм зарази, яка спричиняє ту чи іншу болячку. А це вказує на те, що марні наші потуги на уздоровлення, доки в нас перебуває духовна причина недуги – гріх, який постійно живить недугу отруйними соками. Чи здатна сучасна медицина подолати духовну заразу речовинними медикаментами? Ні сучасні, ні майбутні ліки втрутитися в діло Боже не в силі. Спасає тільки сила Божа, благодать Божа, яка очищає і преображає нашу душу, а потім поступово й тіло. Бо недуга, втративши підживлення темною силою, як бур’янина корінь, зникає. Можливо не так швидко, як декому того хочеться, але період зцілення залежить від самої людини – її віри, її наполегливості, врешті, того, в якій мірі ми готові прийняти Божу благодать, бо коли Він і хоче дати її нам, то ми не завжди готові прийняти в себе навіть мізерної її часточки.

Задумаймося, чи здатні ми так розкрити свою душу і серце, настільки широко, щоб умістити в себе всього Бога? Здебільшого нам не вистачає рішучості, сила волі, яка щойно, як нам здавалося, здатна миттєво перемогти все, що нам заважає повнокровно жити, раптом нас покидає, в нас не вистачає сміливості йти шляхом спасіння, який ми самі ж обрали, бо раптом починаємо спотикатися об каміння маловір’я. Але шлях Божого спасіння чудесний і живодайний уже тим, що він єдино вірний.

Боже, якби ми тільки могли відчути, усвідомити, до чого ми нерозумні – ми не усвідомлюємо не тільки того, що навіть життя вічне, божественне знаємо лише поверхово, або й зовсім його не знаємо, а й не усвідомлюємо того, яким бідним, обділеним і оманливим життям живемо і, перебуваючи в цій темряві, не бачимо того, як повз нас проходить Христос. І тому, не бачачи Його, ми навіть не намагаємося Його зупинити вигуком єрихонського сліпого: «Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!» (Мк., 10:47), щоб Він звернув на нас Свій погляд, своє животворче слово: «Віра твоя спасла тебе» (Мк. 10:52). Бо доки в тілі є здоров’я й сила, ми поводимо себе так, як сказано в книзі пророка Іова: «Вони говорили Богу: відійди від нас..!», – але, незважаючи на це, Вседержитель, як люблячий Батько: «Наповнював доми їхні добром» (Іов, 22:17-18), – сказано там само.

Треба бути уважними до свого життя, завжди пам’ятаючи, що кожної миті ми стоїмо перед судом Божим і цей Суд або милує нас, або попускає мучити нас недугами, щоб ми звернули увагу на своє життя і шукали Того, Хто дав його нам і може відібрати. Недуга приходить непомітно, Господь, Який завжди стоїть біля нас, намагається тихим голосом совісті напоумити нас, намагається взяти нас за руку і вивести з того пекла, в яке ми самі себе завели. Ми опираємося, відштовхуємо милостива протягнену нам руку Господа. Але якоїсь миті ми раптом все ж не тільки яскраво відчуваємо, але й усвідомлюємо, що життєві сили нас покидають і що ми поступово вмираємо. Тоді більшість панікує і в цій паніці кидається за допомогою куди завгодно, але тільки не до Господа, не до Бога, а знов же таки пекла, до вгодованих його слуг.

Але скажіть мені – якщо й гріхи, і різноманітні недуги, спричинені ними, є породженням пекла, то невже треба й звертатися до його слуг за зціленням від них? Це безглуздя! Господь стоїть поряд із нами завжди, а коли ми в небезпеці, коли смерть передчасно навідала нас, то Він стає перед нами лицем до Лиця. Його треба тільки відчути серцем, побачити внутрішнім зором, зором душі, вона ж жива й трепетна, і з розчуленням серця, можливо єдиний раз у житті, сподобитися з волі Божої побачити святе, що потрясе душу до найглибших глибин.

Ось Він перед нами – на хресті розіп’ятий, ноги й руки Його прибиті кованими цвяхами, а на чолі терновий вінець і кров Його праведна скапує прямо в наші душі, як у день розп’яття в спраглу землю єрусалимську. А нам не слід уподібнюватися більшості юдеїв, які після розп’яття Господа на хресті відвернулися від свого Спасителя, й зі спокійними душами пішли собі додому.

Якщо ж ми хочемо бути зціленими, тобто стати цілісними душею й тілом, то ми повинні залишитися біля Христа Ісуса, як ті п’ять жінок – вірних і відданих Господу до останнього. Оце й буде над нами той перший суд, який підготує нас до Суду останнього, що гряде попереду, бо ми, побачивши Того, Кого ми вбили своїми гріхами, і відчувши увесь жах скоєного, станемо на сповіді, як першому й найголовнішому етапі зцілення, етапі, коли Господь стоятиме перед нами з усією Своєю любов’ю. Ця Його любов, яка належить і землі, і Небу, як вогонь спопеляючий – пектиме нас нашою ж совістю. І це буде вирішальний момент нашого спасіння, бо тільки Христос має всю владу на Небі й на землі.

Спаситель запитує: «Чи хочеш ти бути зціленим?». На перший погляд дивне запитання, бо хто не хоче бути здоровим. Але тільки на перший, бо коли підходити до цього доленосного для кожної людини питання з усією серйозністю і глибиною відповідальності за власну долю й життя, то треба, перш за все, усвідомити дуже важливу аксіому, без якої не варто навіть підступатися до Господа з своїми бідами. А вона полягає в тому, що просто дати людині зцілення від якоїсь болячки не є Божа справа. Його справа – спасіння душі людини, а це можливо за умови нашої віри (адже недарма Христос запитував у хворих перед зцілюванням: «Чи віруєш в те, що Я можу це здійснити?»). Тільки віра може відкрити для Спасителя вхід у кожну клітину, у кожну шпарину нашої душі та тіла, очистити їх силою Божої благодаті й наче б знову сотворити людину, відновивши гармонію між совістю людини і її внутрішнім життям.

Знову хочу наголосити на тому, що пробуджена в нашій душі й свідомості совість є тим єдиним ключиком, який і відкриває Господу двері дому нашої душі й тіла, бо тільки совість здатна пробудити нас від духовної сплячки, розкрити зір нашого серця до такої глибини, що всім своїм єством ми відчуємо, побачимо увесь жах нашого гріховного життя, а причини недуг і бід постануть перед нами в усій своїй спопеляючій бридоті з такою оголеністю, з такою відвертістю, що кричатиме й душа, кричатиме й тіло, кричатиме все наше життя – спаси!

Цей відчайдушний крик потрясе Самого Господа і тоді Він прийме нас, як найцінніший Свій скарб, і увійде в нас, і очистить від усякої нечистоти душу й серце, Божою благодаттю відновить порушену гріхами гармонію між Собою – Творцем, і нами – Його творінням, виведе з пекла смерті, в яке ми самі ж себе і вкинули, і поверне, знов же таки з нашої волі, яку ми поєднали з Його Божою волею, до істинного життя. І тоді в цьому житті, новому, в нашій душі і, відповідно, в тілі не знайдеться місця для плодів пекла – будь-яких недуг і болячок, а також гріховних пристрастей, які до них спричиняють.

Тому, дорогі мої, якщо ми хочемо буди зціленими, то ми повинні знати, що зцілення полягає в цілковитому відновленні нашої природи – її цілісності духовної і тілесної, ми повинні об’єднати власну волю з волею Божою, надавши Його волі цілковите панування над нашими думками і діями, тобто над всім нашим життям і щоб не лишилося в нас нічого того, що є негідним тієї величі, яку Бог вклав у нас з початку нашого творення. А для цього ми повинні постійно пам’ятати, якою ціною Христос викупив нас від смерті – ціною втілення, життя в людському тілі, страждання, муки розп’яття на хресті, зішестя в пекло – ось та ціна, яку Він заплатив за те, щоб ми могли звертатися до Нього за допомогою і за молитвами нашими бути Ним зціленими. Слід пам’ятати також, що й ми повинні заплатити Господу за зцілення – наслідуванням Христа, нещадною боротьбою із самим собою, щоб наша людська безпомічність злилася з Божою силою, з Божою любов’ю, щоб наша людська переконаність у власні сили, змінилася на знання того, що не ми, а Бог може все, бо Він Сам сказав, що навіть малій вірі все під силу.

Архієпископ Афанасій (Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Але ж чому така тривога серед учнів Христових, чому вони перемовляються поміж собою, чому поглядають на Учителя промовистим поглядом, у якому читалася стурбованість і прохання повернутися назад або обійти Єрусалим стороною?

Згадаймо, що за кілька днів до цього, отримавши повідомлення про те, що тяжко хворий Його близький приятель Лазар і так, що може й померти, Ісус сказав учням: «Ходімо знову в Юдею!» (Ін. 11:7). Учні стривожилися й відповіли: “Чи давно юдеї хотіли побити Тебе камінням, а Ти знову туди йдеш?” (Ін., 11:8).

З цього ми бачимо, яким непростим було життя Ісуса Христа – з одного боку Його славили, Йому поклонялися, як пророку й Господу, а з іншого ж боку Його не розуміли і, більше того, підбурювані первосвящениками і їхніми прислужниками, переслідували, готові були закидати камінням, тобто вчинити самосуд. Ісус говорив їм: «Хто зберігає слово Моє, той не побачить смерті повік» (Ін. 8:51). Але ж для правовірних юдеїв такі слова були святотатством і обурили їх до краю, бо ще до цього Він намагався переконати народ, кажучи: «Якби ви були Авраамові діти, то робили б діла Авраамові. А тепер хочете вбити Мене, Того, Хто сказав вам правду, яку Я чув від Бога. Цього Авраам не робив» (Ін. 8:40). Юдеї ж ще дужче лютували: «Хіба Ти більший за отця нашого Авраама, котрий помер? – кричали вони. – Ким Ти себе робиш? (Ін. 8:53). Ми маємо одного Отця – Бога» (Ін. 8:41). Що було говорити Ісусу на такі їхні слова, коли вони – наслідок людських пристрастей, духовного засліплення, преклоніння перед традицією і владою, як переконати їх в істинності казаного Ним? А, може, краще було піти Собі геть і не розпалювати натовп словами, яких вони не тільки не можуть, а й не хочуть зрозуміти, чи хоча б замислитись над сказаним? Відступитись, врятувавши Себе й учнів від можливої розправи, бо ж іще година відповідна не настала. Але Він незворушно продовжував відповідати, звинувачуючи розбурханий натовп, намагаючись достукатись до їхнього сумління й розуму: «Якби Бог був Отець ваш, ви б любили Мене, бо Я вийшов і прийшов від Бога. Я прийшов не Сам від Себе, а Він послав Мене» (Ін. 8:42). І тут-таки запитував із тугою в голосі: «Чому ви не розумієте мови Моєї? – І відповідав за них: – Тому що не можете слухати слова Мого!» (Ін., 8:43).

Юдеї ще більше дратувалися, кричали кожен щось своє, розмахували руками, тупотіли ногами: «Ми маємо одного Отця – Бога!» (Ін. 8:41). «Ваш отець диявол, – спокійно відказав їм на те Ісус. – Хто з вас може докорити Мені за неправду? Коли Я говорю істину, то чому не вірите Мені? Хто від Бога, той слухає слова Божі, а ви тому не слухаєте, що ви не є від Бога» (Ін. 8:44-47).

Ці слова Господа були для правовірних євреїв громом серед ясного неба, адже їм кинуто страшне звинувачення. Їм, хто вірував в єдиного істинного Бога, сказано, що: «Ваш отець диявол і похоті отця вашого ви хочете виконувати. Він був людиновбивцею від початку і не встояв в істині, бо нема істини в ньому… А коли Я говорю істину, то не вірите Мені» (Ін. 8:44-45). Ще більше дратувалися юдеї, розпалювалися ще більшою ненавистю: «Тепер ми зрозуміли, що демон у Тобі, – не вгавали вони. – Авраам помер і пророки, а Ти кажеш – хто зберігає слово Моє, не зазнає смерті повік» (Ін., 8:52).

Ісус же знову говорить їм: «Істинно кажу вам: перше, ніж був Авраам, Я є!» І ось вже за цими словами, які сказав їм Господь, аби переконати їх у правдивості того, Хто Він є насправді, юдеї не втримались і вхопили каміння, щоб убити Його. Стало зрозумілим, що підбурені й розлютовані люди не здатні прислухатися до значення слів, які їм говорить Ісус, бо ще не настав час їм увірувати, тому в супроводі Своїх учнів Він покинув зібрання.

Про непросте становище Ісуса Христа в Юдеї говорить і те, що Його прихильники боялися навіть ім’я Його вголос промовляти на людях: «Проте ніхто не говорив про Нього відкрито, бо боялися юдеїв» (Ін. 7:13), – свідчить Апостол Іоанн. І тому Ісус неодноразово приходив до Єрусалиму таємно, аби хоч у такий спосіб зустрічатися з паломниками та Своїми послідовниками, щоб навчати їх та зцілювати стражденних, а вони в свою чергу, шукаючи Його, змушені були запитували пошепки: «Де Він?» – так Його юдеї ненавиділи, підозрювали й осуджували за намагання поставити Себе вище за Мойсея, чий Закон вони так затято захищали, борючись з Ісусом.

А Він на середині свята увійшов до храму й навчав, а юдеї знову дивувались і говорили: «Як Він знає Писання, не вчившись?» Ісус відповів їм, кажучи: «Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене… Чи ж не дав вам Мойсей Закон та ніхто з вас не дотримується Закону? За що хочете вбити Мене?» Народ сказав у відповідь: «Чи не демон в Тобі? Хто хоче вбити Тебе?» (Ін. 7:15-16, 19-20).

Ця прозорливість злякала первосвящеників, адже їхні лихі помисли були викриті Ним, і тому вони не відважились схопити Його одразу. Його вислів, кинутий їм як звинувачення: «За що хочете вбити Мене?», так злякав їх, що той переляк виразно вимальовувався на їхніх лицях і присутні перепитували один одного: «Чи не переконались начальники, що Він справді Христос?» (Ін. 7:26). А Він прийшов до храму й казав їм: «Ще недовго побуду Я з вами та й піду до Того, Хто послав Мене. Ви будете шукати Мене і не знайдете, а де буду Я, ви не зможете прийти» (Ін. 7:3, 3-34). Як Він збурив цими словами натовп! Люди палко сперечалися, намагаючись зрозуміти смисл сказаного пророцтва, а Він тихим і спокійним голосом втомленого боротьбою чоловіка підливає олії в багаття, що вже й так палахкотіло на все видноколо: «Коли спраглий хто, іди до Мене і пий! Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні, з нутра його потечуть ріки води живої!» Він ще дужче сколихнув народ і багато хто, почувши ці слова, говорив: «Справді, Він пророк!» Інші говорили: «Це – Христос!» (Ін. 7:37-38, 40-41). Ще ж інші заперечували: «Хіба прийде Христос із Галілеї?» (Ін. 7:41).

І священики, й богослови аж ніяк не вважали Його за пророка та ще й Христа, бо висміяли Никодима, коли той намагався несміливо захистити Ісуса, відказуючи йому: «Роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк» (Ін. 7:52). Пам’ятаєте, як ще раніше Нафанаїл відповів Филипу на його слова про Ісуса: «Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі й пророки, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету»? Він відповів: «Чи може що доброго бути з Назарету?» (Ін. 1:45-46). Фарисеї просто насміхалися з Нього, хоч і боялися, глузували з Його повчань і пророцтв, з Його висловлювань про Самого Себе, як Сина Божого, посланого Богом на землю. Вони були переконані, що тільки з їхніх вуст може виходити істина, бо вони досконало знали Святе Письмо, адже вони – богослови, а Він всього лише якийсь Син теслі з бідного поселення Назарет! Вони були переконані, що, досконало знаючи Святе Письмо, їм ще вдасться висміяти і відкинути всі Його спокусливі, як вони вважали, висловлювання, якими Він збурював народ, і нацькують обдурених людей на Нього, і з їх же допомогою, тих, хто нині ще поклоняється Йому і вважає за Месію, розправляться з Ним. І вони шукали найменшого приводу, застосовували хитрість і підступність, аби здійснити свій план.

Згадаймо, як на свято Відновлення у храмі юдеї вкотре допитувалися в Христа: «Доки будеш тримати нас у непевності? Якщо Ти Христос, то скажи нам відверто!» (Ін. 10:24). Вони хитрували, бо якби Він тоді назвав Себе Христом відкрито, у них би були всі підстави звинуватити Його (як на їх переконання) в богохульстві й піддати покаранню. Але ця їхня хитрість не могла бути непоміченою Тим, Хто знав усе, і Христос відповів їм: «Я сказав вам, а ви не вірите. Діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене. Та ви не вірите, бо ви не з Моїх овець… Мої вівці слухаються голосу Мого і Я знаю їх, і вони йдуть за Мною. І Я даю їм життя вічне і вони не загинуть повік, і ніхто не забере їх з руки Моєї. Мій Отець, Котрий дав їх Мені, більший за всіх, і ніхто не може відібрати їх з руки Отця Мого. Я і Отець – одно» (Ін. 10:25-30).

І знову юдеї вхопили каміння, аби побити ним Ісуса. Але Ісус зупинив їх владним помахом руки й сказав слова, які змусили їх спинитись: «Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого. За котре з них хочете побити Мене камінням?» (Ін. 10:32). Юдеї знітились, але швидко й опанували себе: «Не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство, бо Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом» (Ін. 10:33).

Ось воно – для них навіть думка про те, що між ними виявився Той, хто перевищує їх здібностями, розумом, знаннями, можливостями духа та ще й рівняє Себе з Богом, Якому вони поклоняються, а, отже, повинні поклонятися і цьому Ісусу з Назарету, – була нестерпною і ненависною, бо то найстрашніший для них злочин, якщо хтось, будучи людиною, оголосить себе Богом. Адже згадаймо, як поставилися вони до зцілення Ісусом розслабленого в купальні суботнього дня, що заборонялося Старим Заповітом, і цієї заборони неухильно всі дотримувалися, – тоді юдеї стали шукати й переслідувати Його, аби вбити, бо вчинив він це добре діло у священну для кожного правовірного іудея суботу.

Тоді Ісус відповів на їхнє звинувачення в порушенні суботи: «Отець Мій донині творить і Я творю» (Ін. 5:17), а “Хто не шанує Сина, той не шанує Отця, Який послав Його» (Ін. 5:23). Вони ж із ще більшим завзяттям намагалися вбити Його не тільки за те, що порушував суботу, а ще більше за те, що Отцем Своїм називав Бога, рівняючи Себе з Ним. Ісус подає їм ще один аргумент на Свій захист: «Чому ви говорите – Ти богохульствуєш? Тому, що Я сказав: Я Син Божий? Хіба не написано в Законі вашім: «Я сказав ви – боги!?» Якщо я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені, а вірте ділам, щоб пізнали і повірили, що Отець у Мені і Я в Отці» (Ін. 10:34-38).

Але й ці слова не заспокоїли юдеїв і вони шукали можливості схопити Його, але Він уникнув їхніх рук і відійшов на протилежний бік Йордану, де раніше хрестив Іоанн, і там перебував у безпеці. Туди до Нього приходило багато людей і там увірували в Нього, бо своїми очима бачили великі чуда, які творив Він. Недарма ж Його так любили і так люто ненавиділи юдеї! А, ненавидячи, на кожному кроці вишукували в Його висловлюваннях і діях докази для звинувачення в богохульстві на ту годину, коли настане час звести з Ним рахунки: чи то тоді, коли учні Його, перебуваючи на полі, зірвали кілька колосків, розім’яли зерно в долонях і з’їли, чи коли Він Сам зцілив сухорукого в суботу. Пам’ятаєте, що Він їм відповів? «Син Людський є Господарем і суботи» (Мк. 2:28), бо: «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27). Це в їхньому розумінні Священного Письма було вже занадто – назвати Себе Господарем і суботи! А ще як до цього додати і той випадок, коли Ісус не погребував товариством із митарем і його товаришами та грішниками, й зайшов до його дому та ще й сів до столу обідати з ними, а на запитання книжників до Його учнів, що стояли біля дверей: «Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?» (Мт. 9:11), а ті не могли нічого їм відповісти, пролунав грізний голос зсередини будинку: «Не здорові потребують лікаря, а хворі. Підіть і навчіться, що означає: «Милосердя хочу, а не жертви!» – якими словами і яким тоном Він вказує цим богословам, що вони повинні займатися своїм безпосереднім ділом. – “Я прийшов кликати не праведних, а грішних до покаяння» (Мт. 9:12-13).

Чи не від цих днів загибель Його вирішена, бо вже багато хто тільки й бачить, як Він висить розіп’ятий на хресті. І вони дочекаються цієї миті! Але спочатку буде урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим! Бо Ісус постійно прагнув до Єрусалиму – найбільшого міста, столиці, центру національного, політичного і релігійного життя поневоленої римлянами Юдеї. Тут відбувалися суд і покарання через розп’яття на хресті, чи помилування злочинців. Сюди на свято Відновлення сходилися люди з найдальших куточків країни і, на відміну від жителів Єрусалиму, мешканці інших поселень і міст, які всі ці три роки, коли Господь пророкував і творив чуда та зцілення, приймали Його по дружньому, часто з любов’ю, і саме серед них Ісус мав підтримку, і саме в їхньому оточенні Йому й належало з тріумфом увійти до священного міста, яке не завжди було до Господа прихильним. Тому дванадцять учнів з тривогою спостерігали за Учителем, як Він все ближче підходить до Єрусалиму, але змовчували, нічого не запитувати і не говорили. А Ісус мав Свою мету, якої вони не знали, хоч Він не один раз уже натякав їм про неї.

Коли Ісус ще перебував у володіннях Ірода, там Його застала звістка про смертельне захворювання Лазаря, який жив у Віфанії неподалік Єрусалиму. Але Він почекав ще два дні й тоді сказав учням: «Лазар помер! І Я радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували. Тож ходімо до нього!» (Ін. 11:14-15). Задумаймося над тим, чому Христос сказав Своїм учням, майбутнім Апостолам: «Щоб ви увірували»? Адже Він не сказав їм, що: «Ходімо і Я воскрешу його». Більше того, вони боялися, що там можуть і загинути разом з Ним від рук юдеїв, які шукали нагоди вбити Ісуса, адже недарма Фома підбадьорював їх: «Ходімо й ми і помремо з Ним» (Ін. 11:16).

Зауважмо, що Ісус, знаючи наперед хід усіх подій, готував їх до Свого воскресіння після розп’яття, щоб вони не злякалися, коли Він з’явиться перед ними, бо Дух Святий не зійде на них аж до того дня, коли Він вознесеться до Отця небесного, і збере їх, дванадцятьох, і Матір Свою Марію, і по Його молитві язики вогню небесного зійдуть на них в день П’ятидесятниці. Тож воскресіння Лазаря тілом ознаменувало воскресіння Ісуса Христа і тілом, і духом: «Я є воскресіння й життя» (Ін. 11:25), – говорить Він Марфі, сестрі Лазаря. І хоч учні Ісуса й надивилися на безліч зцілень, всяких чудес і, навіть, воскресіння щойно померлих, які Він творив на їхніх очах, але воскрешення Лазаря повинне було змусити Апостолів повірити й у майбутнє воскресіння Його Самого, бо Йому належить воскреснути на третій день після тілесної смерті, як то й пророковано: «Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!» (Пс. 16:10). «Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, щоб Син Божий прославився через неї» (Ін. 11:4), – сказав Ісус учням, коли почув про тяжку недугу Лазаря, бо Він знав, що коли прийде Його час, то вони згадають воскресіння Лазаря на четвертий день після його смерті, і зрозуміють те, що повинні зрозуміти.

До Марії і Марфи у Віфанію з Єрусалиму прийшло багато євреїв, щоб утішити їх у скорботі за померлим братом, і разом із жалобними сестрами вони підійшли до Ісуса. Марія з Марфою плакали, плакали і євреї, розжалобився в дусі й Ісус. «Де поклали ви його?» – запитав і заплакав. Вони відповіли: «Господи, піди і подивись»” (Ін. 34-35).

Я все думав – чому Ісус оплакав Лазаря, адже, навпаки, повинен був би радіти, що повертає до життя друга, якого любив? І відповідь вразила мене своєю простотою: воскресіння з мертвих Лазаря, звичайної тлінної людини, було тимчасовим – він повернеться до життя, але прийде час, і знову помре – і тому Христос плакав над смертністю всіх живих, тіла яких, кожне у свій час, зогниють, як гниють перестиглі плоди.

Ісус підійшов до печери, де був гріб, сказав, щоб відвалили камінь, яким було закрито вхід, і коли його волю виконали, мовив до Марфи: «Чи Я не сказав тобі, що коли будеш вірувати, то побачиш славу Божу?», а потім звів Свої очі до неба: «Отче, дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене, але сказав для народу, який стоїть тут, щоб увірували, що Ти послав Мене». Сказавши це, голосно промовив: «Лазарю, вийди звідти!» І померлий вийшов…» (Ін. 11:40-44).

Багато юдеїв, побачивши чудо воскресіння Лазаря, тіло якого на четвертий день уже розкладалося й смерділо, увірували в Ісуса й цю звістку принесли в Єрусалим. Терпінню первосвящеників і богословів настав кінець – Назарянин набирав надто великої популярності й сили, а народ уже бачив у Ньому справжнього свого царя, який визволить його від поневолювачів. Та римляни сильніші й придушать повстання, знищивши й місто, й багато його мешканців, не пошкодувавши навіть дітей. І от тоді первосвященик Каяфа сказав: «Краще для вас, щоб один чоловік умер за людей, аніж щоб увесь народ загинув» (Ін. 11:50). Апостол Іоан пояснює ці слова так: «Це ж він сказав не від себе, але, бувши цього року первосвящеником, пророкував, що Ісус помре за народ; і не тільки за народ, але щоб і розсіяних дітей Божих зібрати в одно» (Ін. 11: 51-52).

А хіба ми, українці – діти Божі, не розсипані по всьому світу, хіба не настав час збирати нас в одне тіло Христове – Українську Помісну Православну Церкву, якою є Православна Церква України, в єдиній вітчизні Україні, а не по Москвах та Римах, не по всяких закордонах, бо домівка у нас одна-єдина? Настав час! Але ще багато серед нас тих, хто не хоче чути й розуміти, багато таких, хто ще хоче сісти по праву та по ліву руку, тобто прагне влади будь-якою ціною. Це ті, які й Христа Ісуса спочатку переслідували, ганьбили, намагалися побити камінням, не визнаючи Його навіть пророком, а потім і на хресті розіп’яли.

Та давайте подивимось, як же розвивалися події далі? Але спочатку згадаймо те, коли Ісус якось йшов із Своїми учнями в черговий раз до Єрусалиму і вже вкотре почав говорити їм про те, що має статися з Ним: «Ось ми йдемо в Єрусалим і все, що писали пророки про Сина Людського, здійсниться. Бо видадуть Його язичникам, і осміють Його, і зневажать, і оплюють Його, будуть бити і вб’ють Його, але третього дня Він воскресне» (Лк. 18:31-33). Так, учні страхалися таких Його слів, не розуміли їх глибокого змісту, бо кожен думав своє, людське – як би зайняти біля Господа в Царстві, яке вже ось-ось гряде, для себе краще місце. Але першими насмілилися приступити до Нього Яків та Іоан, сини Зеведея: «Вчителю, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй» (Мк. 10:37).

Ісус навіть не розгнівався на них, Він лиш гірко всміхнувся. «Не знаєте, чого просите, – відповів їм. – Чи можете ви пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещусь?» Навіть не підозрюючи, про яку чашу Він говорить, вони так зраділи, що ледве не впали на коліна перед Ним в очікуванні Його згоди з їхнім проханням. «Можемо!», – аж похопились вони. Він ще трохи помовчав, очевидно прозріваючи все їхнє життя наперед, а до того ж Йому, можливо, стало прикро й боляче за них, найближчих друзів і учнів, за темряву їхніх душ, яких ще так слабко торкнулося Його благодатне світло, і спокійно відповів: «Чашу, яку Я п’ю, ви будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, ви будете хреститися». А, ще помовчавши, наче даючи їм і всім Своїм учням можливість усвідомити кожне казане Ним слово, бо вага тих слів велика, Він додає: «Але дозволити сісти праворуч чи ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому приготовлено». Ще пройшовши, прикликав їх усіх до Себе і сказав їм: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують над ними і вельможі їхні управляють ними, але між вами не так буде: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. Бо і Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою за викуп багатьох» (Мк. 10:3, 8-45). Цими словами Він розкрив суть вищого призначення, яке Він узяв на Себе, і хотів, щоб вони не тільки правильно його зрозуміли, а й після того, як Він покине їх, щоб вони уникали перших місць, дивлячись на Його приклад, і гідно послужили людям, проповідуючи Євангелію спасіння.

І ось, нарешті, Ісус вирішує йти до Єрусалиму. Велике чудо воскресіння Лазаря стало передвістям смерті й воскресіння Самого Христа, а відтак і передвістям загального воскресіння всіх померлих. Про це й свята наша Православна Церква нині співає: “Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже”.

Учні підводять до Нього молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Це дуже суттєво, бо Ісус не міг в’їжджати до міста на коні, як то урочисто на конях чи коштовних колісницях в’їжджали земні царі до своєї столиці, сповнені гордості й пихи за перемогу їхнього війська над ворогами, адже царство Його: «Не від світу цього» (Ін. 17:36).

Ісус сідає на молодого осла, очевидно первородного, і в супроводі євреїв, яких багато приходило до Віфанії, щоб подивитися на воскреслого Лазаря, а також паломників, які проходили через це поселення до Єрусалиму на свято Пасхи з Галілеї і радо приєдналися до Його урочистої подорожі в столицю, бо хотіли бачити Христа своїм царем. Йдучи перед Ним і позаду, народ вигукував: «Осанна! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлю!» (Ін. 12:13), люди клали Йому під ноги пальмове віття, стелили свій одяг і знову славили: «Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах і слава в вишніх!» (Лк. 19:38). Таким чином, подорож Ісуса Христа до Єрусалиму на страждання, на ганебну смерть перетворилася на всенародне поклоніння, урочисте вшанування входу царя на своє царство. І якщо раніше Він відхиляв намагання євреїв проголосити Його своїм царем, то цього дня навіть на осла сідає, щоб народ згадав пророцтво про прихід свого царя на ослові.

Фарисеї, наполохані таким величезним розмахом народної підтримки, особливо коли звідусіль залунало: «Цар юдейський!», звернулися до Нього: «Учителю, заборони учням Твоїм!» (Лк. 19:39). Ісус же голосно і владно кидає їм виклик, який видавав у Ньому Бога: “Коли вони замовкнуть, то каміння кричатиме!” (Лк., 19:40). Наче цими словами говорив їм, що коли вони не зрозуміли, Хто Він, коли й ці прозрілі люди не переконали їх, то тоді каміння закричить їм про те, що Син Божий переможно вступає в Єрусалим. Багато хто з фарисеїв казав: «Увесь світ іде за Ним!» (Ін. 12:19).

Христос свідомо входив у Єрусалим на страждання як очікуваний багато століть єврейським народом Месія, як їхній цар юдейський. Він виконав Своє призначення: пророкував, навчав народ, як первосвященик служив йому, страждав ради Бога і, врешті, приносив Себе в жертву за гріхи світу, щоб цей світ змінився, отримавши надію на спасіння. Три роки Він благовістив про Царство Небесне як Царство Боже і як духовне перетворення людини й цілого народу. Він сподівався, що Єрусалим зрозуміє Його, піде за Ним, як царем Царства небесного, а натомість Сам зрозумів, що швидше каміння заголосить, аніж камінне серце Єрусалиму зрушиться. І Христос, наблизившись до Єрусалиму, не прокляв його, хоч і знав, що тут на Нього чекає осудження і смерть, а, розкриваючи жахливу долю міста, заплакав над ним: «О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого» (Лк. 19:42-44).

А чи зрозумів український народ всю значущість відновлення Помісної Православної Церкви? Чи зрозумів народ, що нині ідея Помісної Української Православна Церкви входить в життя України, єднає нас в ім’я Христове з волі Божої заради спасіння українського народу, який багато століть у сподіванні чекав духовного й національного визволення? Якщо значна його частина в нестямі кричить на рідну Церкву: «Розпни її!», то скам’яніле серце інших мовчить. О, не приведи, Господи, щоб закричало каміння, нехай страшна доля Єрусалиму обійде Україну стороною. А ми будемо славити Христа Спасителя, Який помер і за наш народ, а Своїм воскресінням посилає й українському народу надію на спасіння, єднаючи нас в рідну Церкву. «Прийшла година прославитись Сину Людському» (Ін. 12:23).

архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ