Один західний богослов охарактеризував «єретичне» як «надзвичайно дивне»! Мабуть, це стосується й багатьох із тих, хто за іронією долі вважає себе «православним». Єресь та православ’я – це не теоретичні категорії та не ідеологізовані світоглядні системи, які неодмінно мають бути взаємовиключними чи гранично ясними. Так само, як спосіб життя і святих, і грішників може поєднувати в собі як доброчесну, так і порочну поведінку. Християни покликані бути розумними, якщо згадати «Послання до Діогнету» (II століття), «не відрізнятися від інших людей ні країною, ні мовою, ні життєвими звичаями. Вони не населяють де-небудь особливих міст, не вживають якісь незвичайної мови, і ведуть життя нічим не відмінне від інших».

Християни залишаються невід’ємною частиною ширшої спільноти, вони вливаються в суспільство, а не відокремлюють себе від нього. Вони з благоговінням визнають, що «ортодоксія» та «єресь» – набагато мінливіші реальності, ніж прийнято рахувати чи пропагувати. І вони не схильні використовувати їх як зброю для розправи над тими, хто дотримується іншої думки. Якщо ми чомусь і навчилися за віки єресі, з якими боролися собори, що формулювали віровчення, то це тому, що ми ніколи не повинні бути повністю впевнені чи абсолютно переконані в тому, де проходять межі істини та Церкви!

Підозрюю, що за покинутим звинуваченням у єресі, – спробах навісити на когось чи на щось ярлик «єресі» або, навпаки, хизуватися своєю особливою «православністю» – за всім цим може ховатися спрощений підхід, спроба з легкістю уникнути питань , на які нам як Православним Церквам та християнам слід шукати серйозні відповіді. Поняття «єресь» вказує не лише на хибне вчення чи помилковий вибір. Точніше і правильно воно означає применшення або обмеження повноти віри. Я віддаю перевагу «апофатичному» визначенню «догмату і єресі», запропоноване Христосом Яннарасом у його книзі Elements of Faith: An Introduction to Orthodox Theology (Edinburgh: T&T Clark, 1991), де він стверджує, що «єресь – це вибір і перевага істини на шкоду всій повноті істини» (ст. 15). Іншими словами, «єресь» – це перебільшена увага до одного – загалом благородного і, можливо, навіть нешкідливого – аспекту віри на шкоду повноті кафолічної істини. У разі ідеології «Русского миру» це може включати перетворення мистецтва і культури на ідола (а не шанування), у випадку з наказом «Російського собору» – утопічні (а не гармонійні) взаємини з суспільством і державою.

Ніде це не проявляється так явно, як у сумних націоналістичних настроях, що затьмарюють життя Православної Церкви. І щодо цього, то Росія навряд є винятком. У 1872 році Константинопольський собор, назвавши «таємну» і «розкольницьку» (нехристиянську та неканонічну) діяльність Болгарського екзархату «расовою дискримінацією та націоналістичним розколом», хоч і не вжив термін «єресь», але при цьому ясно і остаточно засудив зовнішнє посягання на територію та несанкціоноване посягання на канонічну субординацію. Тим самим він насамперед позначив внутрішню проблему всього православного християнства, «вклавши свій перст [так би мовити] у рани від цвяхів». Скільки Православних Церков винні у розбраті чи конкуренції внаслідок філетизму? Скільки Православних Церков схильні до прославлення свого народу та держави? Скільки народів, які становлять православну більшість у своїх країнах, плутають поклоніння Богу та шанування державного прапора?

Може, більшість, якщо не всі, Православні Церкви насправді набагато ближчі до збоченої російської ідеології, ніж це можна було б припустити? Згадайте «велику ідею» Візантії або її різноманітні вихолощені варіанти, які виникли вже давно і, як і раніше, продовжують виявляти своє огидне обличчя в Греції, Сербії, Румунії, Болгарії та Грузії. Можливо, православ’я у країнах свого традиційного походження – втім, як і серед новонавернених у так званій діаспорі – почувається комфортніше в умовах раболіпства перед автократією і набагато менш впевнено в умовах повної самостійності в демократичних державах? Коли йдеться про етноцентризм та церковно-державні відносини, виникає стійке відчуття, що всі Православні Церкви заражені якимось хвороботворним вірусом. Справа в тому, що дуже багато наших Церков і та ієрархів – без різниці юрисдикцій – насправді мають з Москвою та Кирилом більше подібності, ніж нам хотілося б думати і тим більше публічно визнавати. Різниця у ступені, а не по суті. І якщо це правда, то хто ж може бути виправданий у своєму бажанні «першим кинути камінь» у цю «єресь»?

Звинувачення в єресі, природно, виникають з різних причин – не лише з релігійних чи духовних, але часто й з політичних чи особистих. Будь-хто, хто займає іншу позицію, неминуче і досить легко оголошується неправославним чи інославним. У цьому контексті засудження патріарха Кирила як проповідника єресі може нічим не відрізнятися і виявитися нічим не кращим за звинувачення у зарозумілості та гордині – адже єресь по своїй суті свідчить про зарозумілість і марнославство, – які спонукають російського ієрарха так нахабно і зневажливо викривати західний та «корумпований» світ, чи український суверенітет як «відступництво» та «руйнування православ’я», захищаючи при цьому путінську агресію як «священну війну» чи «метафізичну битву» на захист та на підтримку «Святої Русі».

Можливо, іноді буде простіше – і зрештою більш прозоро, правдиво та достовірно, – якби ми були досить смиренними та поважними, щоб залишили Бога поза цим рівнянням. Я б дотримувався цього принципу як розумного та універсального, щоб уникнути будь-якої змови між «тим, що належить кесареві, і тим, що належить Богу». Богослов стає добрим богословом, коли він/вона не зобов’язаний «виправдовувати» Бога, щоб захистити певний світогляд. Вчений стає добрим ученим, коли він/вона не змушений(а) «пояснювати» Бога заради просування якоїсь особливої версії всесвіту. Навіть світський політик надає ведмежу послугу своїм виборцям, коли вдається до «релігійного» пояснення якогось лиха чи катастрофи.

Опиратися привнесенню метафізичного чи духовного виміру при описі криводушності та розбещеності патріарха Кирила не означає ігнорувати його чванливі слова та непристойні вчинки. Необхідно закликати його до відповіді, вказавши на його неправоту, а не просто звинувативши у зраді своєї віри. Набагато корисніше та переконливіше бути ясним та щирим, називати лопату лопатою. Ми не повинні боятися ганити його за те, ким він є – політичним задиркою та військовим злочинцем. Саме на це не вистачає сили та сміливості у багатьох Православних Церков. Чому для Кирила страшніше бути названим схизматиком і віровідступником, ніж жорстоким владолюбом?

Можливо, той факт, що багато Православних Церков, за винятком Константинопольської, так неохоче або боязко виступають з якоюсь критикою на адресу Москви, свідчить про визнання, хоч і не цілком усвідомленого, того, що і вони повною мірою страждають від тих же спокус  і найглибших пороків. Їх теж можна затаврувати як єретиків. Але ось у чому: сама Православна Церква породила Кирила та його послідовників; і трагедія в тому, що ми, православні, схильні породжувати Кирила і йому подібних. Вірити у протилежне – відкидати Кирила як єдине зіпсоване яблуко у кошику прекрасних плодів – значить замикатися у капсулу самозадоволення та самовпевненості.

Зрештою, як Православні Церкви і як православні християни, ми покликані зробити щось більше, ніж засудити чи утриматися від поминання нечестивого ієрарха. Я сказав би, що ми зобов’язані більш старанно і невідступно молитися за таких гідних жалю начальників. У цьому різниця між церковною громадою та політичною партією. Справа не так у тому, що такі, як патріарх Кирило, дотримуються збоченого уявлення про Бога. Справа в тому, що Кирило та його поплічники, минулі й нинішні, навіть не вірять у Бога; швидше за все, вони не вірять ні в що, крім своєї влади та могутності.

Можливо, саме тому Вселенський Патріархат не виключив патріарха Кирила з канонічних диптихів? Бог знає, як нам постійно нагадують, що Фанар не повинен претендувати на непогрішність чи непідсудність. Однак він твердо стоїть на варті давньої традиції та перевірених часом звичаїв, коли йдеться про поминання інших церковних ієрархів, включаючи Патріарха Московського. Відповідальність за збереження спілкування, зокрема, передбачає неупереджений погляд на себе як на православного християнина – бородавки та все інше – замість грубо відкидати те, що нам зазвичай не подобається, або відсікати те, від чого ми вирішили зректися. Підтримувати спілкування означає дивитися в дзеркало і усвідомлювати, хто і що ми є. І, чесно кажучи, багато з цього не дуже й симпатичне.

Я ніколи не думав, що готовий визнати: деякі питання краще залишити на розсуд єпископів. Патріарх Кирило має бути вдячний Фанару – як, втім, і багатьом лагідним і терплячим віруючим Московського Патріархату всередині та за межами Росії – за їхню справді канонічну, пастирську і поблажливу позицію. Ми ж, підходячи до завершення Великого посту, покликані продовжити «безперестанку молитися» про примирення всіх і про наше усвідомлення того, як «бачити свої гріхи і не засуджувати брата свого».

архідиякон Іоан Хрісавгіс, виконавчий директор Екуменічного інституту Хаффінгтона при Богословській школі Святого Хреста

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

З християнсько-богословської точки зору Урбан представив зовсім новий – деякі могли б назвати його єретичним – спосіб осмислення відносин між християнським благочестям і насильством. Ближче до кінця своєї проповіді Урбан заявив: «Вирушайте в цю подорож, і ви отримаєте прощення своїх гріхів і будете впевнені в нетлінній славі Царства Небесного».

Майже тисячоліття Православні Християни засуджували збочення Християнського вчення Урбаном, як засуджували і історичні події, що випливають з нього (особливо Четвертий хрестовий похід, що знищив Християнську Візантію). На цьому фоні недавня спроба Патріарха Кирила заявити про себе в путінській Росії дуже примітна: у нещодавній проповіді Кирило заявив, що російським солдатам, які загинули в Україні, будуть прощені їхні гріхи.

Єдина різниця між заявою Кирила та заявою Урбана полягає в тому, що Кирило спрямовує російських солдатів на війну проти єдиновірців-православних християн. Сумна іронія в тому, що Кирило вважає Українських Християн такими, що належать його власній юрисдикції.

Безумовно, відмова Кирила від своїх пастирських обов’язків виявилася повною мірою від початку війни. Таким чином, ми можемо розглядати це не більше, ніж останній ганебний крок у пропутинську прірву.

Але мене турбує не хибне розуміння Кирилом процесу спасіння, а той факт, що лідери Православного світу здебільшого не відреагували.

Ми могли б спитати, коли автокефальні лідери Православного Християнського світу колективно заявлять, що беззастережне схвалення Кирилом вторгнення в Україну виходить за рамки можливого? Якщо не вважати завжди стійкого Вселенського Патріарха, хоробрих єпископів України та деяких інших, відповідь була недостатньою.

Що ще міг сказати чи зробити Кирило, щоб Сербська чи Антиохійська Церква дорікнула йому? Враховуючи їхнє мовчання досі, чи може він зробити щось, що змусить їх публічно критикувати його?

Які шанси тут, у Сполучених Штатах, того, що Архієрейські Збори можуть колективно сказати «вистачить» та засудити заяви Кирила? Якими є шанси того, що правління Свято-Володимирської Семінарії публічно відмовиться від свого плану створення дарчої кафедри на честь Кирила?

Безумовно, Путін не перший політик, який намагається маніпулювати церквою у своїх цілях. Візантійська історія сповнена подібних епізодів. У середині Х століття імператор Никифор II Фока звернувся до Константинопольського Патріарха з проханням оголосити мучениками всіх Візантійських воїнів, що загинули у боротьбі з мусульманами. Патріарх Полієвкт і його Синод відмовилися зробити це, бо, за їхніми словами, це порушить майже шестисотрічну канонічну традицію (висхідну до святителя Василя Великого), яка розглядала вбивство на війні як подію, що завдає духовної шкоди і потребує покаяння. «Як ми можемо оголосити мучениками, — запитував Синод, — тих, про кого святий Василь каже, що мають кров на руках?».

Зрозуміло, що Кирилові не вистачає сили духу Патріарха Полієвкта. Справжнє питання полягає в тому, чи вистачить у єпископів Православного Християнського світу мужності того Синоду десятого століття для осудження хрестового походу Кирила.

Джордж Демакопулос, професор кафедри православних християнських студій «Отець Джон Майєндорф і родина Паттерсон» і співдиректор Центру православних християнських студій Фордхемського університету (Нью-Йорк, США).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Один із недавніх заголовків відображає суть цього твердження: ««Русский мир» — це громадянська релігія, яка стоїть за війною Путіна». Журналісти — не єдині, хто робить подібні заяви. 13 березня 2022 року група видатних православних богословів написала, що «Путін і Патріарх Кирило використовували ідеологію «русского миру» як основне виправдання для вторгнення». Ці вчені мали рацію, оголосивши цю ідеологію неоімперіалістичної, і вони мали рацію, коли викрили її роз’їдаючу брехню в сучасній православній церкві. Але, на мій погляд, вони помилялися, проголошуючи її як рушійну ідеологію вторгнення в Україну. Реальна ідеологія вторгнення – і реальна громадянська релігія пострадянської Росії – це путінський культ «Великої Перемоги».

Концепція «русского миру» виникла не в церковних колах. Вона була вигадана наприкінці 1990-х років групою мислителів, пов’язаних із Глібом Павловським, відомим російським політтехнологом єльцинського періоду. Путін вперше використав це поняття у своїй промові у 2001 році, і поступово вона стала центральним елементом зусиль його режиму у галузі дипломатії «м’якої сили» на пострадянському політичному просторі. За своєю суттю ця ідеологія є реваншистською і має реставраціоністський характер. Вона намагається виправдати право Росії на втручання у справи сусідніх держав, виходячи з присутності там російськомовних і етнічних російських меншин. Вона також стверджує, що Росія є унікальною та незалежною цивілізацією, яка не є ні повністю європейською, ні азіатською, і що ця цивілізація за своєю природою є глибоко соціально консервативною.

Патріарх Кирило давно підтримує ідеали «русского миру» і протягом багатьох років активно просуває фонд «Русский мир», створений Володимиром Путіним у 2007 році. Але Кирило не був творцем цієї ідеології, навіть якщо він охоче погодився поширювати її ідеї. Швидше за все, російський патріарх мав інший, споріднений ідеологічний проект — той, який народився з його досвіду роботи церковним дипломатом у бурхливі роки після розпаду Радянського Союзу.

1989 року Кирило було призначений главою Відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської православної церкви. Протягом наступних двох десятиліть його головною місією було не допустити створення канонічно-автокефальної церкви в Україні. Це завдання ставало все більш проблематичним після Помаранчевої революції 2004-2005 років, і саме в цей час церковнослужитель почав завзято пропагувати оновлену версію старої ідеології — ідеології «Святої Русі».

За словами Кирила, сучасні національні держави Україна, Білорусь та Росія належали до однієї церкви та однієї цивілізації з однієї фундаментальної причини: тому що всі вони вийшли з однієї й тієї ж «Київської купелі» наприкінці десятого століття. Європейська Україна була просто неможлива, проповідував Кирило, бо східнослов’янські народи були братами єдиної духовної родини, яка народилася на березі Дніпра 988 року. Київ був матір’ю цієї сім’ї, князь Володимир Великий був батьком, а брати залишалися братами, навіть якщо вони сварилися, або якщо один із них хотів покинути рідну домівку.

Під час третього та четвертого президентських термінів Путіна ідеологічні кордони, які розділяли «русский мир» та «Святу Русь», почали стиратися. Патріарх Кирило іноді говорив про «русский мир», а Путін іноді посилався на народи «Святої Русі». Йшли роки, і їхня риторика, спрямована проти секуляризму, американської гегемонії та безбожної Європи часто здавалася цитатою з одного й того ж мракобісного молитовника. Хоча ці дві ідеології часто перетиналися, на мій погляд, вони залишалися окремими пропагандистськими проектами. Пострадянські республіки Середньої Азії, наприклад, були головною мішенню ідеології «русского миру», але в уявленні Кирила про «Святу Русь» їм відведено незначне місце.

Однак загальним для цих двох ідеологій зрештою став їхній крах. Поняття «русский мир» є перекладом словосполучення Russian World. У російській мові слово «мир» має подвійне значення. Це може означати світ як «world», або як «peace». У той момент, коли російські танки увійшли до України, у саме серце Святої Русі, можливість існування «русского миру» було зруйновано назавжди. Ось чому Путін і Кирило жодного разу публічно не вимовили словосполучення «русский мир» ні під час підготовки до вторгнення, ні вже в часі війні.

«Русский мир» – це геополітичний інструмент «м’якої сили», призначений для завоювання сердець і умів у мирний час. Війна вимагає іншого виду пропаганди — продукту більш зловісного та ефективного, — і Московський Патріархат добре підготовлений до виконання цих ідеологічних вимог. Упродовж десятиліть Кирило підтримував тісні зв’язки із російськими Збройними силами. У січні 1992 року, лише через два тижні після розпаду СРСР, він виступив із промовою перед 5000 високопоставленими офіцерами колишньої Радянської Армії, під час якої припустив, що православ’я може надихнути патріотизм та заповнити ідеологічну порожнечу марксизму-ленінізму.

Ці в минулому радянські і ще недавно прихильники атеїстичних поглядів військові були, вочевідь, переконані тим, що вони почули. Протягом наступних трьох десятиліть православні священнослужителі почали бути присутніми на великих військових церемоніях. Вони освятили святою водою ядерні бомби, винищувачі та танки. Вони вчили російських солдатів, що смерть на полі бою може бути формою мучеництва, гарантуючи їм квиток до раю.

У той же період Путін і його команда також почали сакралізацію пам’яті про Другу світову війну, або «Велику Вітчизняну війну», як її називають у Росії. Законодавці реабілітували образ Сталіна як великого генералісимуса перемоги та ухвалили закони, що забороняють «фальсифікацію» офіційного військового наративу Кремля. Тим часом військові паради, які щорічно проводяться 9 травня, у День Перемоги, ставали все більш тріумфальними та масштабними. Пропаганда, пов’язана з Днем Перемоги, починала візуально домінувати у російських містах за тижні та місяці до самої дати. Наприклад, до святкування 75-річчя Перемоги 2020 року гігантські рекламні щити в Москві рекламували «Нашу Перемогу», а люди малювали на своїх автомобілях патріотичні гасла, такі як «Вперед, на Берлін!» і «1945 рік – можемо повторити».

Ці процеси не залишилися непоміченими для Патріарха Кирила та його найближчого оточення. 2020 року він освятив нову церкву на околиці Москви, відому як Головний храм Збройних сил Російської Федерації. Храм присвячений «Великій Перемозі» Радянського Союзу над нацистською Німеччиною, а його інтер’єр від підлоги до стелі вкритий грандіозними мозаїками, виконаними у стилі радянського соціалістичного реалізму, що зображують великі військові перемоги Росії. Тут можна знайти образи середньовічних воїнів, російської імператорської кавалерії та «маленьких зелених чоловічків», які анексували Крим у 2014 році.

Однак більшість мозаїки зображують найвищою мірою романтизовані сцени радянської слави на полях битв Другої світової війни. Ефект посилюють гігантські вітражі на вікнха храму, на яких з гордістю зображені культові радянські пропагандистські символи, такі як червона п’ятикутна зірка, а також серп і молот. Одним словом, на стінах нової військової святині християнське православ’я зливається з атеїстичним комунізмом — хрест зливається з серпом та молотом — для того, щоб розповісти про тріумфальну історію Росії як святого народу (і святого воїнства) Божого.

Саме на цю ідеологію священної війни, а не на концепцію «русского» переважно спиралися російські лідери, говорячи про вторгнення в Україну. У своїх виступах 21 та 24 лютого Путін близько десятка разів згадав нацистів та неонацистів, а також нагадав про «святі жертви», принесені радянським народом «на вівтар перемоги» у Другій світовій війні. Більш того, у день початку вторгнення путінські війська вступили в бій у формі, покликаній викликати спогади про Велику Перемогу, і деякі експерти навіть припустили, що маршрути вторгнення були спеціально прокладені так, щоб російські солдати могли буквально слідувати стопами своїх радянських попередників, які билися з нацистами. Тим часом, далеко від поля бою, росіяни отримували постійну порцію героїчних фільмів про Другу світову війну, які йшли протягом усього дня російськими телеканалами, які контролює держава.

Як і слід було очікувати, багато патріотично налаштованих священнослужителів Російської православної церкви підтримали наратив Кремля про священну війну. «Сьогодні на землях Святої Русі… збройний конфлікт відбувається між російським народом та колективним Гітлером та ворогами Святого Православ’я!», — сказав отець Ігор Пашменов своїй пастві через сім днів після початку вторгнення. Подібно батько Олексій Касатіков використав пісню з радянського військового фільму, щоб описати кампанію. «Якщо це буде необхідно, ми можемо повторити!» — заявив він, натякаючи на Другу світову війну. «І тепер ми робимо це знову! Наша країна закінчила війну 1945 року, і ми закінчимо її ще раз сьогодні!»

Ці приклади не є чимось надзвичайним. Згідно з політикою пам’яті, що проповідується нині як політичними діячами, так і священиками, російські солдати виборюють екзистенцінє виживання Батьківщини так само, як їхні радянські предки боролися проти гітлерівського вторгнення. Лише цього разу Київ — це новий Берлін, режим Зеленського та НАТО — нові нацисти, а вся країна веде священну війну проти безбожних агресорів із Заходу. Це не що інше, як друга «Велика Вітчизняна війна».

Однак є один видний діяч, який останніми тижнями не згадував про Другу світову війну — Патріарх Кирило. У своїй проповіді на початку березня на підтримку вторгнення глава церкви згадав кілька інших російських військових кампаній, але нічого не сказав про Велику Вітчизняну війну. Чому патріарх доклав стільки зусиль, щоб уникнути згадки про культ війни, який він сам допоміг створити та освятити?

Один із можливих варіантів полягає в тому, що Кирило ніколи не припускав, що культ буде розв’язаний на канонічній території, яку він вважає своєю. Як ми вже переконалися, упродовж своєї церковної кар’єри Кирило створив та займався розвитком двох улюблених ідеологічних проектів. У 2022 році один із цих проектів зрадив інший: свята армія Росії вторглася на Святу Русь. Бомби, благословення російськими православними священиками, були скинуті з військових літаків, які благословили російські православні священики, і ці бомби впали на будинки та церкви парафіян Кирила. За кілька тижнів вторгнення, ймовірно, знищило все, що Московський патріархат намагався зберегти в пострадянській Україні протягом більш ніж трьох десятиліть. Тому війна для Кирила – катастрофа, а не святий тріумф, і його скрутне становище не може не викликати в пам’яті слова дев’ятого Псалма: «У справах рук своїх ув’язнений грішник».

Шон Гріффін (Sean Griffin) — науковий співробітник Гельсінської колегії перспективних досліджень Гельсінського університету.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

ЗАЯВА ПРЕДСТАВНИКІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ ЩОДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ КЕРІВНИЦТВА МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ЗА РОЗВ’ЯЗУВАННЯ АГРЕСИВНИХ ВОЄН, ЗОКРЕМА АНЕКСІЇ КРИМУ  ТА ВТОРГНЕННЯ АРМІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ В УКРАЇНУ

Урядам США, Великобританії, Японії, Китаю, країн – членів Європейського Союзу, церковним та громадським інституціям, які співпрацюють із Московською патріархією

Необхідність внесення у міжнародний санкційний список керівництва Московського патріархату

Українці дякують усім, хто долучився до формування та прийняття стримуючих фінансових та політичних санкцій проти країни-агресора – Російської Федерації. Важливу роль у загальному переліку заходів протидії агресору відіграють і персональні санкції, які покладають особистісну відповідальність політиків й бізнесменів РФ за підготовку і здійснення військового вторгнення в Україну. А, відтак, за смерті тисяч невинних українців.

Проте поза увагою світової спільноти залишається роль, яку відіграла і відіграє ієрархія Московського патріархату в обґрунтуванні та виправданні  військових агресій російського політичного керівництва (Придністров’я, Грузія, Україна). Адже саме Московська патріархія і особисто теперішній патріарх Кіріл є розробниками та багаторічними провідниками ідеології «русского міра». Ця ідеологія базується на цивілізаційно-моральних засадах Російського православ’я і, з часом, перетворилася на ефективний засіб насаджування в російському суспільстві ідеї зверхності та виключності російської культури, мови, московського православ’я.

Це вчення засуджене відомими світовими богословами, оскільки за своєю суттю є неоімперською геополітичною та ідеологічною доктриною, що утверджує російське месіанство та імперіалізм. Відтак ця новітня єресь пропагує православний етнофілетичний фундаменталізм (зверхність етнічного над релігійним), тоталітаризм та шовінізм. Ідеологія використовується як виправдання вторгнення Росії на територію інших держав з метою реставрації колишнього Радянського Союзу. Фактично вчення є нинішньою соціально-політичною доктриною Росії і проголошує, що є якийсь понаднаціональний російськомовний простір або окрема цивілізація «Святая Русь» із політичним центром у Москві, спільною російською мовою та спільною церквою – Московським патріархатом. Її політичним лідером є Путін, а духовним – патріарх Кирило.

Подібні шовіністично-націоналістичні налаштування не залишають іншим народам права на власну мову, культуру, релігію, або ж оголошують останні меншовартісними, такими, що не варті розвитку, перспективи. Закономірним наслідком такої політики «русского міра» є поступова ліквідація на окупованих Росією територіях національних мов, культур, а також тих православних громад, які не входили в Московський патріархат. Системними є також випадки утисків та переслідувань релігійних лідерів не православних конфесій, які не підтримували політику політичного керівництва Російської Федерації.

Відомі непоодинокі випадки відкритої чи прихованої співпраці кліриків Московського патріархату в Україні та Білорусії з окупаційними російськими військами. Інколи така співпраця виходить за межі не лише релігійних канонів, але й здорового глузду чи людської моралі. Агітація за шовіністичний «русскій мір» за допомогою православних кліриків існувала й продовжується. В умовах війни це становить суттєву загрозу не лише національній безпеці України, але й світу загалом.

Виходячи із викладеного, просимо всіх, від кого це залежить, докласти зусиль для включення у міжнародний санкційний список (зі всіма економічними та політичними наслідками) Московського патріарха Кіріла (Гундяєва Володимира Михайловича) та його найближче оточення, яке безпосередньо причетне до розробки і пропагування ідеології «русского міра». А це:

- керівник відділу зовнішніх церковних зв’язків Московської патріархії, вікарій патріарха, митрополит Іларіон (Алфєєв Григорій Валерійович);

- постійний член Синоду РПЦ, предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій (Березовський Орест Володимирович);

- постійний член Синоду УПЦ МП, митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін Олексій Михайлович);

 - остійний член Синоду РПЦ, патріарший екзарх Білоруського екзархату Московського патріархату митрополит Веніамін (Тупеко Віталій Іванович).

Підписати звернення, для організацій, єпархій та парафій, можна за посиланням

Для тих, хто хоче підписати особисто