І. Автокефалія, яка так і не стала повною мірою свободою

Коли Вселенська патріархія надала автокефалію Польській церкві у 1924 році, основний принцип був чітким: після розпаду старих імперій церковні структури мають відповідати новій політичній мапі. Константинополь також підтвердив, що приєднання Київської митрополії Москвою у 1685 році було канонічно сумнівним — оцінка, яку Москва ніколи не прийняла.

Після Другої світової війни, коли Польща остаточно потрапила до радянського блоку, Москва чинила тиск на Польську Автокефальну Православну Церкву, вимагаючи дистанціюватися від Томосу 1924 року та прийняти нову «автокефалію» з російських рук. Дослідження архівних матеріалів після 1989 року засвідчують ціну цієї угоди: більшість післявоєнних предстоятелів Польської автокефальної православної церкви були зареєстровані як таємні співробітники комуністичних спецслужб, а Церква публічно підтримувала воєнний стан, запроваджений проти руху «Солідарність». Таким чином свобода, яку автокефалія мала гарантувати, знову виявилася втягнутою в систему підпорядкування.

ІІ. Довга тінь старої лояльності

Особливо показовим прикладом цієї інституційної наступності є митрополит Сава, архієпископ Варшавський і всієї Польщі. Розсекречені архіви комуністичної Служби безпеки фіксують його діяльність ще з 1966 року, як «таємного співробітника», котрий надавав відомості про внутрішнє життя власної Церкви.

Це формує підґрунтя для явища, яке можна окреслити як «агентурну наступність»: успадкування лояльності та політичних рефлексів навіть після анулювання формальних зобов’язань. Прийняття у Варшаві в березні 2024 року архієпископа Віктора Коцаби, представника українських структур Московського патріархату, відбувається одночасно з організацією Росією мережі ніби «українських» парафій у Західній Європі, які фактично залишаються в підпорядкуванні Москви.

ІІІ. Гроші та історія, яку вони розповідають

У грудні 2021 року, лише за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, представники «Фонду підтримки християнської культури та спадщини» прибули до Варшави для зустрічі з митрополитом Савою. Фонд фінансується ключовою російською державною корпорацією «Росатом» і діє у співпраці з Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату.

Протистояння польської ієрархії щодо автокефалії Православної церкви України збігається з візитами російських благодійників, тісно пов’язаних із Московським патріархатом. Таким чином, фінансова підтримка та ключові церковні рішення виглядають узгодженими у спосіб, що закріплює довгострокову модель лояльності.

IV. Говорити про війну, не називаючи агресора

Реакція Польської Автокефальної Православної Церкви на російську війну проти України посилює ці побоювання. Упродовж тижнів після 24 лютого 2022 року офіційні заяви обмежувалися загальними закликами до молитви «за мир» та «за жертв», уникаючи будь-якого зазначення того, хто розв’язав цю війну. Лише згодом Церква визначила конфлікт як «зло та незбагненне», проте знову без чіткого означення Росії як агресора.

Закликаючи до примирення, у травні 2022 року митрополит Сава звинуватив Вселенський патріархат у «сіянні розколу» в українському православ’ї. Це створює разючий парадокс: сама Польська автокефальна православна церква завдячує своїм канонічним статусом Константинополю, а не Москві, проте відмовляється визнати майже ідентичний акт автокефалії для Церкви в Україні, а в деяких парафіях позбавляє вірян доступу до таїнств. Заяви стосовно Константинополя зазвичай є значно гострішими, тоді як згадки про Кремль залишаються ретельно завуальованими.

V. Вільно: мала сцена, великий сценарій

26 квітня 2026 року. Конференція в храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Вільні стає невеликим, але показовим майданчиком, на якому розгортається наратив, пов’язаний з Москвою. Час обрано не випадково: за кілька тижнів до цього Департамент державної безпеки Литви оприлюднив звіт, згідно з яким Литовська Православна Церква залишається в орбіті Московського патріархату та може слугувати каналом для російської розвідувальної діяльності. Замість того, щоб безпосередньо реагувати на ці занепокоєння, конференція прагне переключити увагу з питань безпеки на наратив про «переслідуване православ’я», що протистоїть надмірно агресивній державі.

У центрі подій постає постать архімандрита Філіпа Васільцева, представника патріарха Кирила в Дамаску. До призначення в Сирію він ніс службу в структурах Московського патріархату в низці європейських держав, де російська церковна присутність тісно перепліталася з інтересами російської держави. У Дамаску він підтримує регулярні контакти з російським послом та військовим командуванням, позиціонуючи себе як представник «гуманітарного виміру» російської військової присутності в регіоні. Його зв’язки з Імператорським православним палестинським товариством, яке очолює колишній директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) та прем’єр-міністр Сергій Степашин, підкреслюють, наскільки розмитою є межа між його церковною роллю та російськими державними структурами.

Запрошення, адресоване Васильцеву, надсилає чіткий сигнал. Воно демонструє, що православ’я, орієнтоване на Москву, не відступає, а готове захищати свої позиції, апелюючи до історії, культури та канонічного права. Його доповідь щодо нібито «помилок» Константинополя у Східній Європі у XIV столітті не є нейтральним відступом до середньовічної церковної політики; навпаки, вона вписує сучасні претензії у ширший наратив, у якому Москва постає як природний охоронець порядку на Сході.

Решта учасників повністю вписуються в той самий сценарій. Сербський публіцист Огнен Войводич називає вторгнення в Україну «спеціальною військовою операцією» і представляє Росію як реагуючу, оборонну силу. Білоруський священник отець Олексій Хотєєв описує Вільно як місце, де православні віряни ще з часів Берестейської унії майже постійно зазнавали утисків від «латинського» Заходу. Чеський священник, протоієрей Вацлав Єжек, зосереджується на питанні «канонічності» юрисдикцій, пов’язаних із Московським патріархатом, ретельно уникаючи будь-яких згадок про танки, ракети чи воєнні злочини.

Посил є чітким: всюди, де держави Центральної та Східної Європи намагаються обмежити російський вплив, православ’я постає як несправедливо «сек’юритизоване», а Москва зображується як єдиний захисник традиції.

VІ. Яке місце посідає Польща

У цьому контексті присутність єпископа Анджея Борковського із Супрасля, представника Польської Автокефальної Православної Церкви, має значно більше значення, ніж будь-яке окреме речення в його виступі. Він походить із держави, яку загалом сприймають як одного з найближчих союзників України. Звертаючись до учасників, він висловив вдячність за можливість зміцнити «єдність наших Помісних Церков не лише тоді, коли є радість, а й тоді, коли виникають труднощі». Ізольовано це може прозвучати як звичайна церковна ввічливість. Однак у контексті це звучить зовсім інакше.

Ці «труднощі» не є внутрішніми напруженнями чи духовними кризами. Вони стосуються конкретних дій литовської держави: оцінок розвідувальних служб, запропонованих законодавчих змін, спрямованих на обмеження впливу фігур, пов’язаних із російськими структурами, а також дебатів щодо статусу самої катедри. На цьому тлі публічна присутність польського єпископа зміцнює позиції організаторів. Якщо навіть Православна Церква в Польщі відкрито підтримує «канонічний зв’язок» із Москвою, тоді попередження литовських служб безпеки можна легше представити як ірраціональну русофобію, а не як спробу державної самооборони.

Багато в чому події у Вільно узагальнюють те, що спостерігачі відзначають загалом у відносинах між Польською автокефальною православною церквою та Московською патріархією. Історичні зв’язки, фінансова підтримка та ретельно зважена риторика втілюються у конкретні дії саме там, де перетинаються питання релігії, ідентичності та безпеки. Автокефалія могла б слугувати щитом, що дозволив би Польській православній церкві зберегти певну дистанцію від політичних проєктів Москви. На практиці, однак, вона надто часто функціонує як міст, що переносить риторику, а разом із нею і стратегічні інтереси «Русского мира» вглиб серця Європи.

д-р Павел Врублевський, доцент кафедри філософської антропології та філософії культури, керівник Центру прогнозних досліджень релігійних трансформацій при Вроцлавському університеті (Польща).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

Делегація Фонду підтримки християнської культури та спадщини під час візіту до Білостоцько-Гданської єпархії Польської Православної Церкви

У світлі останнього рішення синоду РПЦвУ, у якому Державна служба України з етнополітики та свободи совісті вже побачила відзнаки «образи почуттів вірян і виправдання злочинного вторгнення РФ», повстає питання про певні причини такої зухвалої поведінки представників Московського патріархату в Україні. Більшість релігійних аналітиків та експертів сходяться на думці, що таке було б неможливо без їх зовнішньої підтримці сателітами Москви серед канонічних Православних Церков. Найперше – Сербською та Польською, які навіть у часі агресії продовжують займати проросійську позицію. Тому ми публікуємо дуже корисну статтю одного з провідних польських журналістів, яка була опублікована за кілька тижнів до початку агресії Росії та яка відверто викриває справжні причини антиукраїнської політики ПАПЦ, її Предстоятеля та деяких єпископів. У додаток до інформації автора, варто відзначити, що активність московських релігійних «дипломатів» назиралася саме в єпархіях, де серед вірних переважають саме білоруси та українці».

«Київське Православ’я»

Кілька тижнів тому «GP» (Gazeta Polska) повідомила, що в останні місяці Російська православна церква – яка тісно пов’язана з Кремлем – стрімко активізувала свою дипломатичну діяльність. Особливо це стосується країн, які можуть бути корисними в геополітичній грі Москви щодо України. Майже ідентична ситуація була до 2014 року, в період, що передував вторгненню Росії в Крим.

Однією з країн, де Російська Православна Церква проводить таку діяльність, є Польща.

І. Приємні зустрічі з росіянами

10 грудня 2021 року делегація Російського фонду підтримки культури та християнської спадщини на чолі з виконавчим директором Єгором Скопієнком відвідала православний жіночий монастир Святих Марти і Марії в Грабарці та монастир св. Катерини в селі Залешани. Делегацію супроводжував співробітник Відділу зовнішніх православних зв’язків Московського Патріархату А. Хошев.

Того ж дня митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава прийняв на аудієнції о. Миколу Балашовп, заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату та згадану делегацію Фонду сприяння християнській культурі та спадщині під керівництвом Скопієнка. Балашов привітав Саву «від імені Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила та голови Відділу зовнішніх православних зв’язків Московського патріархату митрополита Волоколамського Іларіона». Варто пам’ятувати, що Балашов є одним із найвищих посадових осіб Московського патріархату – двічі нагороджений Президентом Росії високими нагородами. Спочатку – у 2011 році – отримав «орден Дружби» від Дмитра Медведєва, потім, у 2016 році, «орден Пошани» від Володимира Путіна.

Митрополит Сава не залишився в боргу. Він передав привітання Кирилу та Іларіону, «висловивши своє задоволення успішним ходом роботи, проведеної за допомогою фонду» на чолі зі Скоп’єнком (йдеться про інтер’єр сучасного варшавського храму св. Софії Премудрості, яку російська делегація відвідала напередодні). У розмові, яка, як стверджують росіяни, носить «сердечний характер», взяли участь, серед інших, о. Адам Семенюк із церкви св. Софія, о. д-р Анджей Левчак, головний православний тюремний капелан, згаданий вище Хошев, та співробітники Фонду.

Наступного дня делегація Фонду зі Скопієнком у супроводі Хошева відвідала Білостоцько-Гданську єпархію Польської Православної Церкви. Архієпископ Білостоцький і Гданський Якуб палко привітав гостей з Росії та влаштував обід на їх честь у Білостоці. Під час бесіди Єгор Скопієнко ознайомив польських ієрархів з історією заснування та статутними цілями Фонду та тим, як він фінансово підтримує різні помісні православні церкви. Архієпископ Якуб сказав, що радий зустрічі з росіянами – він також поділився спогадами про навчання в Московській духовній академії в 1987-1992 роках. На зустрічі також були присутні о. Семенюк, о. диякон Марек Лопатюка та секретар Архієпископської канцелярії Анджей Качан.

Ні Білостоцько-Гданська єпархія, ні Польська Автокефальна Православна Церква, щодня описуючи набагато більш тривіальні події, не повідомили про жодну з цих грудневих зустрічей. Повідомлення про візит ненавмисно з’явилися на сайті російського фонду. На наше запитання про візит росіян до Польщі митрополит Сава взагалі не відповів, а в канцелярії архієпископа Якуба сказали, що «він не надає ЗМІ інформації про зустрічі ординарія».

ІІ. Рублі Росатому

Не було б нічого надзвичайного у візиті Росії до Польщі в грудні 2021 року, якби не два факти. По-перше: перебування в Польщі Балашова та Хошева від дипломатії Московського Патріархату та Скоп’єнки від Фонду підтримки культури та християнської спадщини є частиною їхнього загальноєвропейського «туру» (переважно на Балканах, де росіяни намагаються відокремити т. зв Республіку Сербську від Боснії та Герцеговини), яку в українських незалежних ЗМІ подають прямо як кремлівську розбудову релігійної «м’якої сили» у стратегічних для Москви регіонах. Звісно, час був обраний не випадковий – тобто період підготовки Росії до вторгнення в Україну чи шантажу світу таким нападом.

Друге: Фонд Скоп’єнка заснував – і фінансує – Росатом. Це російська державна корпорація, заснована в 2007 році Володимиром Путіним, розташована в Москві, яка спеціалізується на ядерній енергетиці, ядерних неенергетичних товарах і високотехнологічних продуктах. Росатом посідає перше місце в Росії серед найбільших виробників електроенергії, на частку якого припадає понад 20 відсотків. його загальне виробництво в цій країні. Занепокоєння, звісно, важливе не лише для економіки, а й для безпеки, оборони та спецслужб – саме з Росатому полоній, за допомогою якого вбили Олександра Литвиненка, мали відправити до ФСБ.

Єгор Скопієнко, який є директором фонду, є радником губернатора Нижегородської області Гліба Нікітіна, соратника Путіна (у 2012-2017 роках Нікітін був заступником міністра промисловості і торгівлі РФ). У Раді Фонду сидять – поруч о. Балашов, заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, Олександр Ліхачов, генеральний директор Росатому, і два його заступники з цієї компанії: Сергій Обозов і Микола Спаський.

Після грудневого візиту росіян до Польщі в українських ЗМІ з’явилася інформація, що Фонд підтримки християнської культури та спадщини надав ПАПЦ великі кошти (понад мільйон євро). Митрополит Сава не відповів на запитання ГП, чи отримала Польська Автокефальна Православна Церква гроші від росіян. З іншого боку, Білостоцько-Гданська єпархія заперечила, що отримувала кошти від гостей.

Однак, як встановили «GP» – російський фонд, спонсорований Росатомом, пожертвував кошти на завершення будівництва та внутрішнього розпису варшавського храму св. Софії Божої Премудрості, що належить до Польської Автокефальної Православної Церкви. Цікаво, що прохання про гроші на храми надіслав до Фонду … голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату Іларіон. Крім того, у квітні 2021 року російське державне телебачення показало документальний фільм під назвою «Польська православна церква». Оповідач — митрополит Варшавський і Польський архієпископ Сава, а також архієпископ Авель (Люблінсько-Хелмська єпархія), архієпископ Якуб (Білостоцько-Гданська єпархія) та єпископ Супрасльський Анджей. Цей фільмі, в якому розповідається, зокрема, про знищення храму польською владою у 1920-1930-х роках – створили за участі кремлівського фонду Скопієнка.

ІІІ. На боці Москви

Нещодавно ми описували в «GP» спроби росіян взяти під контроль українську церкву, чию незалежність від Москви визнали Константинополь і більшість православних церков світу. Законність автокефальної православної церкви України не визнають – окрім Москви – Православний Антиохійський Патріархат (з місцезнаходженням у Дамаску), Сербська Православна Церква, відома своїм проросійським характером, і Румунська Православна Церква, заплутана в комунізмі (Румунський патріарх у 1986-2007 рр. прийняв … режимом Чаушеску і вихваляв його навіть після розправи над населенням біля церкви в Тімішоарі). На жаль, до цієї групи входить і Польська автокефальна православна церква, яка однозначно стоїть на боці Московського патріархату в релігійній суперечці в Україні. «Відступники від Церкви, а також позбавлені ієрейського свячення, не можуть представляти здоровий церковний організм. Це неканонічна дія і порушує євхаристичну та міжправославну єдність», – так зазначила Канцелярія св. Собору єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви у квітні 2019 року.

Нагадаємо, що архієпископ Сава, який є главою польської церкви, був, за матеріалами Інституту національної пам’яті, зареєстрований у 1966 році як таємний співробітник Служби безпеки під псевдонімом «Юрек». Він мав співпрацювати з таємною поліцією до кінця 1980-х років, і дуже ревно, характеризуючи кандидатів у єпископи («деспот», «схимер», «смутник»), критикуючи тодішнього митрополита Василя (а також співробітника СБ), репортаж про духовенство (матеріал про гомосексуальні нахили). Як писали історики Кшиштоф Сихович та Маріуш Кшиштофінський – «Т. В. Юрек, пов’язаний із митрополичою курією у Варшаві, забезпечував СБ прямий потік інформації, що дозволяло контролювати діяльність Православної Церкви в Польщі [...] Цей співробітник також був використовувався для зменшення впливу політичної опозиції ПНР на послідовників православ’я».

Сьогоднішній митрополит Польщі, який місяць тому прийняв делегацію від фонду «Росатом», мав надати СБ інформацію для керівництва ПНР із сесій Світової Ради Церков.

Згідно з матеріалами Інституту національної пам’яті – під час спілкування з богослужіннями – він також запропонував для власної вигоди усунути ще кількох православних єпископів з церковних посад, а також намагався зіпсувати стосунки між Православною Церквою та «Солідарністю». «Агент «Юрек» не тільки звітував про влаштовані зустрічі з провідним офіцером (СБ), але й проявив ініціативу в їх організації», – пишуть про архієпископа Саву дослідники Сихович та Кшиштофінський, повідомляючи про отримання грошей та подарунків  Савою від СБ. «Як настоятель Яблечнського монастиря та семінарії, Сава був першокласним джерелом інформації, що дозволяло СБ контролювати ці середовища. Він повідомляв про листи та книги (без зарахування), надіслані до монастиря, завдяки чому СБ взяло кроки для встановлення каналів для передачі цієї літератури». Агенту «Юреку» було доручено спецслужбам налагодити зв’язки між православними студентами «з людьми білоруського та українського походження, які представляють націоналістичні тенденції».

Ґжегож Вєржоловський (Grzegorz Wierzchołowski)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Niezalezna.PL

]]> http://kyiv-pravosl.info/2022/05/13/polska-pravoslavna-tserkva-i-hroshi-vid-putina-taemnychyj-fond-rosatoma/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2022/03/23/svyaschennyj-synod-polskoji-avtokefalnoji-pravoslavnoji-tserkvy-zasudyv-ahresiyu-rosiji/ http://kyiv-pravosl.info/2022/03/23/svyaschennyj-synod-polskoji-avtokefalnoji-pravoslavnoji-tserkvy-zasudyv-ahresiyu-rosiji/#comments Wed, 23 Mar 2022 15:53:41 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=8528 Continue reading →]]> Витяг з постанови Священного Синоду архієреїв Польської Православної Церкви

№ 348 п.4 від 22.03.2022р.

Священний Синод архієреїв Священної Польської Автокефальної Православної Церкви, розглянувши поточну релігійну та соціальну ситуацію в Україні, вирішив:

24 лютого 2022 року російські війська несподівано вторглися на територію України та розпочали бойові дії. Був важкий період братовбивчих боїв, який триває донині. В результаті було зруйновано нормальне життя громадян, загинуло багато невинних людей, прогресувала деградація церковного та громадського життя. Знищуються матеріальні блага: храми, пам’ятки культури, цивільна інфраструктура та житлові будинки.

Сама війна – це величезна трагедія у житті суспільства. Україна і весь мирний народ страждають від пролиття братської крові, як Авель через злочин свого брата Каїна.

Мільйони громадян України залишають батьківщину. Люди страждають і розгублені від великих втрат.

Як у Старому Завіті, так і сьогодні Бог кличе всіх учасників бойових дій: «Голос крові брата твого кличе до Мене із землі» (Бут. 4:10).

Священний Синод архієреїв Польської Автокефальної Православної Церкви, керуючись цією біблійною істиною, закликає владу Російської Федерації на чолі з Президентом припинити бойові дії в Україні, які вони вважають злими і незрозумілими. Важко зрозуміти причини боротьби двох братніх православних і слов’янських народів. Не руйнуймо те, що залишили нам батьки і матері, починаючи з Хрещення святого князя Володимира.

Священний Архієрейський Синод дякує Блаженнішому Саві, Православному Митрополиту Варшавському і всієї Польщі, за його нещодавній лист до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила із закликом покласти свій внесок у припинення бойових дій в Україні, висловив свою неприйняття кровопролиття.

Наша молитва, як наймогутніша духовна зброя, супроводжує всіх, хто возносить її до Господа миру. Зробимо все можливе, щоб брат не вбивав свого брата.

Водночас Священний Архієрейський Синод подякував духовенству та вірним нашої Церкви за широку, всебічну допомогу біженцям з України – духовну та матеріальну. Це важливо. Висловлюємо всім їм вдячність і вдячність. бережи вас Бог!

Про обсяги допомоги, яку надає Україні наша Православна Церква, можна дізнатися на сайті Православного Митрополичого Центру Милосердя «ЕЛЕОС» – православного благодійного осередку, а також на сайтах окремих єпархій.

Великий і Всемогутній Боже, дай мир Україні і всім нам!

отець Єжи Дорошкевич, Секретар Канцелярії Архієрейського Синоду ПАПЦ

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Ми, очільники двох Помісних Церков, які зустрілися на польській території, відчуваючи відповідальність за життя Святого Православ’я у сучасному світі, його мир, єдність і дотримання догматичного і канонічного порядку, перед викликами того досвіду, в якому Православ’я в Україні живе зараз,

- в дусі братерської любові ми звертаємося до всіх, від кого залежить подолання церковних непорозумінь через набуття автокефалії Українською Церквою: будь ласка, зробіть все, що у ваших силах, щоб розв’язати конфлікт через це питання і встановити мир в Україні.

Звершуючи Божественну літургію на свято Різдва Пресвятої Діви Марії, ми молимося про єдність і світі Українського народу. Одночасно ми спрямовуємо свої братські привітання Глав Помісних Православних Церков і всієї Повноти Святого Православ’я.

+ Федор,

Папа і Патріарх Олександрійський і всієї Африки

+ Сава,

Православний Митрополит Варшавський і всієї Польщі.

Варшава – Більськ Підляський,

21 вересня 2018 р

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: http://www.romfea.gr

Окремим предметом вивчення є боротьба радянського режиму з лідерами опозиційних йому рухів або інституцій. Серед церковних діячів помітне місце належить митрополиту Варшавському Діонисію (Валединському), який очолив Православну Церкву в Польщі (ППЦ) у 1923 р. Боротьба за проголошення автокефалії ППЦ мала своїм трагічним наслідком вбивство митрополита Георгія (Ярошевського), проте отримала підтримку з боку новообраного митрополита Діонисія. У 1924 р. ППЦ здобула автокефалію, що було підтвер­джено «Патріаршим і Синодально-Канонічним Томосом Вселенської Царгородської Патріархії від 13 листопада 1924 р. про визнання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною». Вперше офіційно Константинопольський патріарх засудив акт передачі в 1686 р. Київської митрополії Московському патріархату (МП), визнавши його неканонічним.

Радянський погляд на діяльність митрополита діонисія в період другої світової війни

Поворотним моментом в історії Польської Православної Церкви (ППЦ) [1] став початок Другої світової війни, коли, згідно з секретними протоколами Пакту Молотова – Ріббентропа (1939 р.), СРСР зайняв Західну Україну і Західну Білорусію. 1500 парафій ППЦ, 8 єпископів з 13 опинилися на території Радянського Союзу [2]. У зв’язку з цим митрополит Діонисій письмово відмовився від їхнього управління й парафії відійшли до складу Московського патріархату.

У перший день війни митрополит Діонисій звернувся до віруючих з закликом стати на захист вітчизни, посилаючись на історичні приклади служіння «відважних синів Речі Посполитої». Заявлена митрополитом позиція стала причиною складних стосунків з генерал- губернатором Франком, а відтак сприяла активізації промосковської частини духовенства і віруючих, які вимагали усунення митрополита Діонисія та ліквідації автокефалії ППЦ. Під тиском цих сил митрополит Діонисій звернувся до архієпископа Берлінського Серафима (Ляде) [3] з проханням очолити Варшавську і Холмську єпархії [4].

За свідченням сучасників, управління архієпископом Серафимом Варшавсько-Холмською єпархією більшою мірою мало характер тимча­сового адміністрування. Офіційного скасування Томосу 1924 р. не від­булося і згідно з церковними канонами митрополит Діонисій вважався очільником Церкви, а його ім’я виголошували під час усіх богослужінь.

На противагу проросійським силам, у ППЦ активізувала свою діяльність «Церковна Рада», очолювана протоієреєм Іоаном (Левчуком) й підтримувана українцями Холмщини. «Церковна Рада» наполягала на збереженні автокефалії ППЦ під керівнитвом митрополита Діонисія або І. Огієнка, за умови його висвячення в сан митрополита. Підтримувався також варіант приєднання Варшавсько-Холмської єпархії до Берлінської єпархії на правах автономної одиниці, проте за умови виходу архієпископа Серафима з підпорядкування Архієрейського синоду Російської Православної Церкви (РПЦ) за кордоном і проголошення Православної автокефальної Церкви у Німеччині [5].

Збереження автокефального статусу ППЦ співпадало з інтересами окупаційної влади, яка ніяким чином не бажала зміцнення російського впливу в Православній церкві. 23 вересня 1940 р. генерал-губернатор Франк прийняв у Кракові митрополита Діонисія, якого супроводжували І. Огієнко, М. Малюжинський і В. Кубійович, й повідомив про його повернення до управління ППЦ [6].

Під час окупації України нацистськими військами митрополит Діонисій підтримав відродження УАПЦ й у 1941 р. отримав дозвіл від патріарха Константинопольського на організацію церковного життя. Проте німецька адміністрація, яка мала власне бачення розвитку церкви на окупованій території [7], не дозволила митрополиту перетнути кордон райхскомісаріату «Україна». 24 грудня 1941 р., після повторного звернення митрополита Діонисія до Константинопольського патріарха, єпископ Луцький Полікарп (Сікорський) був зведений ним в сан архієпископа й призначений адміністратором УАПЦ. Надалі окупа­ційна влада блокувала заходи митрополита Діонисія, спрямовані на під­тримку автокефального руху на території України. Йому перешкодили скликати у Варшаві Собор єпископів Східних земель. У липні 1942 р. окупаційна влада не прийняла його план організації церковного управ­ління в Україні, який передбачав збереження канонічного зв’язку єпар­хій зі східними патріархами й, таким чином, гальмував поглиблення роз­колу між Автокефальною і Автономною церквами в Україні [8].

На події в Україні Патріарший Місцеблюститель РПЦ митрополит Сергій відгукнувся різкою заявою, в якій засудив дії прихильників автокефалій й заборонив служіння архієпископа Полікарпа. Натомість РПЦ підтримала проголошену в серпні 1941 р. в Почаївській лаврі Автономну Українську Церкву, яку очолив митрополит Олексій (Громадський).

Отримати визнання автокефалії ППЦ намагався також польський уряд в еміграції, спрямувавши запит до митрополита Сергія у січні 1942 р. Відповідь митрополита мала наступний зміст:

«Митрополит Сергій у листі від 29 березня 1942 р. на ім’я поль­ського посла в Куйбишеві повідомив, що з огляду на те, що більшість віруючих колишньої Польської православної церкви є жителями західних областей України і Білорусії, які у 1939 р. возз’єдналися з Радянським Союзом, автокефалію Польської церкви можна вважати фактично скасованою. Щодо православних віруючих, які проживають власне у Польщі, то питання про їх автокефалію – справа майбутнього» [9].

Таким чином, для радянського керівництва діяльність митрополита Діонисія була пов’язана з «українським націоналізмом», сепаратизмом й мала антирадянське спрямування; у російському церковному середовищі він вважався розкольником. Що стосується ППЦ, то її автокефальний статус на тлі польсько-радянського протистояння міжвоєнного періоду мав політичне забарвлення. «Збирання земель», а насправді поширення геополітичного впливу Москви у країнах Східній Європі та інших частинах світу, співпадало з бажанням російського церковного керівництва розширити канонічні межі МП.

Митрополит Діонисій і ППЦ у геополітичних планах кремля

На зламі Другої світової війни, коли союзники домовлялися про пово­єнний устрій світу, кремлівське керівництво звернуло увагу на міжнародні зв’язки РПЦ. З Московським патріархатом пов’язувалися глобальні плани його перетворення на центр Вселенського православ’я, щось на зразок «Московського Ватикану». Релігійний чинник повинен був відіграти важливу роль у боротьбі за утвердження радянського впливу у країнах Європи. РПЦ одразу була поставлена під контроль держави, який здійснювала спеціально створена у 1943 р. Рада у справах Російської православної церкви, очолювана полковником держбезпеки Г. Карповим. Як засвідчують документи Державного архіву Російської Федерації, найбільш важливі події міжнародної діяльності МП Г. Карпов узгоджував особисто з Й. Сталіним. Копії звітів, доповідних залежно від їх значення надсилалися В. Молотову, а з 1946 р. – К. Ворошилову і Л. Берія. Жодних самостійних рішень патріарх Московський прийняти не міг.

Починаючи з 1943 р. Рада у справах РПЦ розробила й провела комплекс заходів з консолідації православних церков країн Східної Європи навколо МП: Болгарської, Румунської, Албанської, Сербської. Юрисдикцію МП визнали Естонська і Чехословацька православні церкви [10]. Стосунки між РПЦ і ППЦ були ускладнені автокефальним статусом останньої, який МП не визнавав.

За відсутності глави ППЦ митрополита Діонисія та інших єпис­копів, які покинули свої єпархії після відходу нацистських військ у червні 1944 р., у діалог з РПЦ вступив єпископ Холмсько-Підляський Тимофій (Шреттер Григорій Іванович). Навесні 1945 р. він звернувся до екзарха України єпископа Київського і Галицького Іоана з проханням прийняти його єпархію в юрисдикцію МП. У Раді в справах РПЦ ініціативу єпископа Тимофія оцінили позитивно, вважаючи, що вона «може стати передумовою до проведення заходів у цьому напрямку» [11].

В іншому документі від 7 травня 1945 р. повідомлялося, що єпископ Тимофій відвідав радянське посольство у Варшаві й висловив побажання встановити зв’язок з патріархом Алексієм з метою «ліквідації Польської автокефальної православної церкви і приєднання її до Російської православної церкви» [12]. За його словами, це рішення підтримали всі три православні єпархії – Варшавська, Холмсько-Підляська і Краківсько-Лемківська. Питання щодо майбутнього предстоятеля Польської православної церкви, на думку єпископа, повинен розглянути патріарх Алексій [13].

Особа єпископа Тимофія, як майбутнього очільника ППЦ, викли­кала застереження з боку посла В. Лебедєва, який вказував, що єпископ за часів ІІ Речі Посполитої «був креатурою попереднього польського уряду, і православні російські священики в Польщі ставились до нього з недовірою, бачачи в ньому полонізатора православної церкви» [14]. З огляду на сумнівне минуле єпископа посол рекомендував «Тимофія до керівництва цією церквою не допускати» [15].

Інформація про особистісні характеристики єпископа Тимофія, яка надходила в радянське посольство, як правило негативного характеру, лише зміцнювала переконання про непридатність цієї фігури для керівництва ППЦ. Проте за відсутності інших кандидатур у Москві не заперечували проти контактів між патріархом Алексієм і єпископом Тимофієм. У примітках цитованого нами документа зазначено, що зустріч ієрархів запланована на 20 травня 1945 р. і Рада у справах РПЦ звернулася до Наркомату закордонних справ сприяти поїздці єпископа Тимофія до СРСР [16].

Капітуляція Німеччини й повернення у Варшаву митрополита Діонисія автоматично позбавило єпископа Тимофія повноважень глави церкви. Відтепер стосунки між ППЦ і РПЦ намагався з’ясувати митрополит Діонісій. Між ним і патріархом Алексієм відбувся обмін телеграмами. Також митрополит через посольство СРСР у Варшаві передав лист для патріарха, у якому просив особистої зустрічі з ним у Москві. Одночасно повідомляв про намір відвідати патріарха Калістрата в Грузії [17]. На відміну від єпископа Тимофія, митрополит Діонисій прагнув не ліквідації автокефалії, а її збереження.

Бурхлива діяльність очільника ППЦ викликала негативну реакцію з боку посольства СРСР у Варшаві. У своїх звітах посол В. Лебедєв інформував про діяльність митрополита у міжвоєнній Польщі та його зв’язки на підтримку УАПЦ періоду нацистської окупації. Підкреслювалось, що за його «активної і злочинної підтримки» польська влада з 1918 р. «користувалася православною церквою, не зупиняючись перед фізичним знищенням тих єпископів і священиків, які намагалися зберегти російські національні риси цієї церкви» [18]. Відтак зверталася увага на незалежний характер його спілкування з патріархом Алексієм, у листах до якого митрополит Діонисій називав ППЦ молодшою «сестрою-Церквою» [19].

26 січня 1946 р. патріарх Алексій запропонував митрополиту Діонисію відмовитися від автокефалії ППЦ, яка на його переконання, була встановлена незаконно [20].

Таким чином, у питанні підпорядкування ППЦ Московському патріархату митрополит Діонисій займав альтернативну позицію, вважаючи за необхідне зберегти автокефальний статус очолюваної ним церкви. В умовах підготовки до скасування дії Константинопольського Томосу 1924 р. і підпорядкування ППЦ Московському патріархату діяльність митрополита Діонисія лише створювала зайві конфліктні ситуації, що утруднювали вирішення цього питання.

Плани усунення митрополита Діонисія від керівництва ППЦ

Посол СРСР у Польщі В. Лебедєв однозначно вважав, що «Діонисій не є фігурою, на яку можна було би опертися за умов встановлення відносин між нашою православною церквою і Польською» [21]. Він пропонував «польським друзям все ж порадити… Діонисія арештувати і позбавити його прерогатив глави Польської церкви, розвінчавши як німецького агента» [22].

Співробітники радянського посольства в Польщі і керівництво IV Європейського відділу Міністерства закордонних справ (МЗС) СРСР проблему підпорядкування ППЦ Московському патріархату пов’язували з особою митрополита Діонисія. З огляду на його позицію щодо необхідності збереження автокефального статусу ППЦ у МЗС СРСР настійно рекомендували відомству Г. Карпова звернути увагу на жваве листування між патріархом Алексієм і митрополитом Діонисієм, яке вважали недоцільним, рівно як і приїзд останнього до Москви, а також підтримували ув’язнення митрополита.

Рада у справах РПЦ мала дещо іншу точку зору на шляхи реалізації плану з підпорядкування ППЦ Московському патріархату, яка була доведена до відома завідувача IV Європейського відділу МЗС  СРСР 7 червня 1946 р. На відміну від дипломатів, Г. Карпов «профашистське минуле Діонисія і Тимофія» не трактував однозначно і вважав політично недоцільним влаштовувати суд над митрополитом Діонисієм, оскільки до відповідальності необхідно притягнути й єпископа Тимофія. Навпаки, він пропонував використати компромат з метою «примусити їх підготувати питання до якнайшвидшого приєднання Польської церкви до Московського патріархату і з власної ініціативи поставити це питання перед Московським патріархатом» [23].

Польський уряд не пов’язував між собою долю митрополита і збереження автокефального статусу ППЦ. Аргументуючи політичними причинами непорушність автокефалії ППЦ на зустрічі з Г. Карповим і І. Полянським у Москві 13 листопада 1946 р., Г. Свєнтковський [24] при цьому заявив, що «польський уряд передбачає притягнути до відповідальності митрополита Діонисія за зв’язок з німецько-фашистськими окупантами і за його боротьбу проти СРСР»25. Очевидно, що в польському уряді вважали арешт митрополита головним чинником подолання напруги у відносинах між ППЦ і РПЦ. Одночасно Г. Свєнтковський заявив про бажання польського уряду, «щоб Московський патріарх після арешту Діонисія зняв з Польської православної церкви заборону, відновив з нею канонічні зв’язки і визнав її право на автокефальність, а потім виділив зі свого складу єпископа і поставив би його на чолі Польської православної церкви» [26].

19 січня 1947 р. у Польщі пройшли сеймові вибори. Влада залишилася в руках Польської робітничої партії (ППР), яка в умовах розгортання «холодної війни» вжила низку радикальних заходів для придушення опозиційних сил. У церковному секторі була розгорнута кампанія боротьби з Ватиканом. Врегулювання питання навколо ППЦ також вимагало конкретних кроків з боку польського уряду. Своє бачення вирішення конфлікту між ППЦ і МП Г. Свєнтковський

виклав у доповідній записці на ім’я колишнього прем’єр-міністра Польщі Е. Осубки-Моравського. Він проаналізував фактичне й правове становище ППЦ, обґрунтував необхідність збереження авто­кефального статусу церкви й запропонував шляхи подолання кризи [27]. Г. Свєнтковський звернув увагу, що врегулювання правового ста­тусу Православних Церков у країнах Східної Європи є важливим чинником зміцнення двосторонніх відносин з СРСР й послався на досвід Чехословаччини. Проте, на його думку, в уряді Національної єдності відсутня «активна, конструктивна і планова політика у сфері віросповідань». Її наслідком стала поява деяких негативних тенденцій. Автор довідки відзначив поглиблення конфліктів серед пра­вославних громад. Частина духовенства, зокрема у Білостокському воєводстві, ігноруючи митрополита Діонисія, підпорядковувалась Мінському архієпископу. Розколу в церкві сприяла статусна невизначеність ППЦ, що суперечило національним інтересам. Підкреслюючи лояльне ставлення православного населення до «Народної Польщі», Г. Свентковський не виключав, що за відсутності «гармонійного спів­робітництва з урядом» ППЦ за певних обставин може бути використана ворожими «пронімецькими колами». Відтак помилковим він вважав рішення відмовити ППЦ у проханні відновити курс вивчення православної теології у Варшавському університеті на тлі відкриття факультетів римо-католицької і євангельської теологій; звернув увагу на відсутність православних священиків у польському війську на противагу діючому капеланству католиків і протестантів. Прогнозуючи, що навіть за умов зменшення кількості православних у Польщі внаслідок репатріації, ППЦ збереже свої позиції в країні, й на глибоке переконання урядовця, «Польська Православна церква повинна відіграти позитивну роль у польській державі» [28].

Питання незалежності Польщі і автокефальний статус ППЦ Г. Свєнтковський у документі обґрунтовував як тотожні. «Піддавати сумніву автокефальність є тим самим, що піддавати сумніву незалежність, чого бути не може», – писав він [29]. Таким чином, статусність ППЦ була переведена у політичну площину, що вимагало участі урядових сил у вирішенні цього питання.

Корінь проблеми міністр юстиції вбачав в ігноруванні довоєнним урядом позиції РПЦ, яка не погодилась з рішенням Константинопольського патріарха про надання Православній Церкві у Польщі автокефалії. Відтепер належало відновити діалог ППЦ з Московським патріархатом під кураторством уряду. Оскільки Г. Свєнтковський вважав митрополита Діонисія головною перешкодою врегулювання міжцерковного конфлікту, то запропонував єпископа Тимофія як представника ППЦ для узгодження позицій з РПЦ. План міністра передбачав обговорення двох питань – визнання автокефального статусу ППЦ з боку Московського патріархату і узгодження кадрових переміщень у ППЦ. Вирішення зазначених питань уможливлювало скликання Всепольського собору ППЦ за участю делегації уряду та делегації від РПЦ з метою обрання нового очільника церкви і статуту ППЦ. Завершальним пунктом плану Г. Свєнтковського було затвердження польським урядом рішень собору, що надавало їм юридичної сили [30].

У березні 1947 р. своє бачення нормалізації відносин між ППЦ і РПЦ Г. Свєнтковський виклав раднику радянського посольства у Варшаві В. Яковлєву. Не акцентуючи увагу на збереженні автоке­фалії ППЦ, Г. Свєнтковський звів розмову до особи митрополита Діонисія. Він висловив переконання, що перебування митрополита Діонисія на чолі ППЦ дискредитує православну спільноту в очах поляків з огляду на його «злочинну поведінку в період окупації». Для зміни очільника ППЦ міністр юстиції вважав доречним провести ряд взаємопов’язаних послідовних заходів: ініціювати звернення від імені православної громадськості Польщі до уряду з вимогою відсторонити митрополита Діонисія від керівництва Церквою, як колабораціоніста і ворога Радянського Союзу; представнику уряду викликати митропо­лита Діонисія, залякати його судом за співпрацю з окупантами, вказати на незаконність його обрання главою ППЦ й запропонувати усамітнитись у монастирі  [31]; з представників Церкви і православної громадськості створити тимчасовий орган управління ППЦ, який ініціює делегацію до Московського патріархату з метою обговорення долі Православної Церкви і призначення нового глави Церкви [32].

Листом від 31 березня 1947 р. МЗС СРСР повідомило Раду у справах РПЦ про зміст розмови між радником радянського посольства у Варшаві і Г. Свєнтковським [33]. Наполегливість міністра юстиції активізувала діяльність відомства Г. Карпова. 17 квітня 1947 р. ним був підписаний лист на ім’я Голови Ради Міністрів СРСР К. Ворошилова, в якому повідомлялося про план польського уряду з врегулювання відносин між ППЦ і РПЦ, а також позицію патріарха Алексія щодо цього питання. Останній вважав доцільним визнати автокефальний статус ППЦ й розпочати обговорення проблем облаштування Церкви з її делегатами [34].

Рада у справах РПЦ підтримувала прискорене вирішення означе­ного кола питань й отримала підтримку Ради Міністрів СРСР [35].

Незабаром виявилося, що план з врегулювання становища ППЦ мав також член ЦК ППР віце-міністр міністерства громадської адміністрації Польщі В. Вольський, до службової компетенції якого й належали віросповідні питання. Його пропозиції дещо різнилися від запропонованого Г. Свєнтковським. Головним чином йшлося про долю митрополита Діонисія, якого, на думку віце-міністра, слід було посадити під домашній арешт, а після суду над ним посадити в тюрму. Щодо нового глави ППЦ, то за відсутності прийнятної кандидатури в самій церкві В. Вольський пропонував запросити єпископа з Югославії. З цього питання він навіть увійшов у контакт з югославським посольством у Варшаві [36].

План В. Вольського підтримав посол СРСР у Польщі В. Лебедєв і вважав, що митрополита Діонисія необхідно «судити як злочинця». Видається дивним, що у травні 1947 р. посол у питанні статусності ППЦ продовжував підтримувати її об’єднання з МП. З огляду на відсутність одностайної підтримки скасування автокефалії з боку польського уряду, він навіть пропонував «провести возз’єднання шляхом якихось перехідних заходів, у всякому разі зробити це без лишнього шуму» [37].

Повідомлення завідувача IV Європейським відділом МЗС СРСР про появу нового плану і позицію щодо ППЦ посла В. Лебедєва викликали миттєву реакцію Г. Карпова. Вже наступного дня, 21 травня 1947 р. голова Ради з питань РПЦ у листі наголосив, що питання возз’єднання ППЦ і РПЦ з огляду на позицію польського уряду, донесену Г. Свєнтковським, було знято в листопаді 1946 р. У питанні нового очільника ППЦ він підтримав кандидатуру від МП й не був прихильником жорсткого покарання митрополита Діонисія: «Це питання, на думку Ради, повинно вирішуватись польським урядом, але арешт Діонисія і суд над ним, мабуть, викличуть широкі і негативні відгуки, тим більше, що по лінії православних церков – це перший арешт» [38].

Офіційна відповідь Г. Свєнтковському і В. Вольському Радою у справах РПЦ була підготовлена наприкінці липня 1947 р. й доводилась до відома керівництва МЗС СРСР, очевидно, що з метою коор­динації дій у церковному секторі Польщі. Лист мав інформаційно- рекомендаційний характер, який приймав до уваги плани польських високопосадовців, а насправді визначав послідовність дій і роль кожної сторони у розв’язанні проблеми. Г. Карповим пропонувалось наступне: 1. Польська православна делегація, прийнята патріархом Алексієм, звернеться з проханням відмінити рішення Синоду РПЦ на заборону ППЦ. Цей пункт був узгоджений з патріархом, який уже не наполягав на об’єднанні церков і погоджувався на визнання автокефалії ППЦ. 2. Після звернення православної громадськості Польщі до польського уряду з вимогою відсторонити від управління церквою митрополита Діонисія «як особи, яка співпрацювала з німцями», уряд прийме це рішення й створить тимчасовий орган управління ППЦ. Останній направить делегацію до МП для обговорення питань подальшої життєдіяльності ППЦ. 3. Уникати арешту і суду над митрополитам Діонисієм, що могло викликати негативний резонанс у церковних колах. «… було би правильним представнику польського уряду викликати Діонисія і запропонувати йому усамітнитись у монастирі» [39].

У відповідності з цим планом, польський уряд в особі В. Вольського запропонував митрополиту Діонисію скласти з себе повноваження. Категоричну незгоду митрополита залишити керівництво церквою у МЗС пояснили впливом англійців, з якими ієрарх підтримував зв’язки [40]. Наприкінці лютого 1948 р., після проведених обшуку і допиту, на митрополита був накладений домашній арешт, який ніяким чином не вплинув на його рішення [41].

Напередодні проведення Наради глав Православних Церков з нагоди святкування 500-ліття автокефалії РПЦ

Оскільки на 27 червня – 11 липня 1948 р. у Москві планували прове­дення наради глав Православних Церков і участь польської православ­ної делегації була важливою для підтримки позиції Московського патріархату, невизначеність з ППЦ стала предметом занепокоєння Ради у справах РПЦ. Для врегулювання ситуації у відомстві Г. Карпова запропонували компромісний варіант: залишити митрополита Діонисія главою Церкви (за згодою польського уряду) за умови, що патріарх Алексій отримає від нього листа, у якому очільник ППЦ пояснить історію отримання автокефалії від Константинопольського патріарха вимушеними обставинами й звернеться до Московського патріарха з проханням зняти заборону на Церкву і визнати її автокефалію. Окремо в документі зазначено, що позитивне вирішення цього питання «зобов’язує митрополита Діонисія… до підтримки лінії Московського патріарха на московській нараді глав автокефальних церков світу» [42].

Проте у Польщі пішли іншим шляхом. Слідчими органами було зібрано достатньо матеріалу про «співробітництво Діонисія з німецькими окупантами, про його намагання створити єдину православну церкву на окупованій території з центром у Києві, про призначення ним без узгодження з польським урядом у Варшаві священиків в армію Андерса і т.п.» [43].

За результатами слідства, польський уряд на підставі декрету «Про ставлення держави до Польської автокефальної православної церкви» (1938 р.) рішенням від 6 квітня 1948 р. відсторонив митрополита Діонисія від керівництва ППЦ, як такого, що своїми діями порушив присягу президенту. Одночасно було призначено Тимчасову раду з управління Православною церквою у складі 7 осіб, серед яких був єпископ Тимофій. Беручи до уваги рекомендації Г. Карпова, у польському уряді не планували проведення суду над митрополитом. Місцем його ізоляції був обраний монастир в Яблочині.

Проведені польським урядом заходи створили необхідні умови для вирішення міжцерковного конфлікту. У Москві поспішали. На Всеправославній нараді ППЦ необхідно було представити як рівно­правного учасника й союзника Московського патріархату. Політична складова наради, спрямована на засудження міжнародної діяльності Святого Престолу, а також претензії МП на вселенськість мали негативний резонанс як в церковних колах, так і світової спільноти загалом. У міжнародній пресі з’явилися публікації про тісний зв’язок РПЦ з радянською державою, а східні патріархи відмовились від особистої присутності на московській нараді липня 1948 р. [44].

Рада у справах РПЦ форсувала події, пов’язані зі статусністю ППЦ. У середині квітня Г. Карпов звернувся в МЗС СРСР з проханням «забезпечити якнайшвидше» через посольство у Варшаві звернення Тимчасової ради ППЦ до Московського патріархату про прийом польської церковної делегації. Зустріч матиме наслідком, звертав увагу Г. Карпов, «визнання автокефалії, що необхідно зробити обов’язково до наради, оскільки цим буде забезпечено присутність на нараді самостійної національної церкви, у чому ми зацікавлені (маючи на увазі голосування)» [45].

Таким чином, питання канонічного статусу ППЦ Радою у справах РПЦ було вирішено. Залишалося провести формальні домовленості між ієрархами двох церков. Відомство Г. Карпова прагнуло до абсолютної контрольованості ситуації з ППЦ. 8 травня 1948 р. на його вимогу МЗС СРСР надіслало інформацію про склад польської церковної делегації з короткою характеристикою на кожного її члена [46].

19 червня 1948 р. польська православна делегація, очолювана єпископом Тимофієм, прибула до Москви й 21 червня була прийнята патріархом Алексієм [47]. Текст звернення вказував, що до «Матері Російської Церкви» звернулася Польська автономна церква, яка визнала неканонічність Томосу Константинопольського патріархату від 13 листопада 1924 р. (№ 4588) й просила РПЦ про надання їй автокефального статусу [48]. А наступного дня, 22 червня, відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому було прийнято постанову про самостійність ППЦ: «1. Беручи до уваги відмову Польської церкви від її неканонічної автокефалії, Святійший Патріарх і Священний Синод нині ж відновлюють з нею канонічне молитовне спілкування й надають їй право на повне самостійне управління. 2. Після затвердження Собором єпископів Православної Російської Церкви автокефалії Польської Церкви, Польська Церква обирає Главу своєї Церкви. До цього часу Польська Церква отримує устрій, згідно з кано­нами для автокефалії» [49].

З метою зміцнення кадрового складу ППЦ 25 червня члена делегації протоієрея Михаїла (Кедрова) було зведено в сан єпископа Вроцлавського [50].

У цьому діалозі двох церков особа митрополита Діонисія, який наполягав на канонічності Константинопольського Томоса 1924 р., була зайвою. ППЦ офіційно відмежувалася від митрополита й повідо­мила членів Синоду РПЦ про припинення з ним та його послідовни­ками молитовного і літургійного спілкування, згадування його імені як Предстоятеля. Таким чином, 25-літній конфлікт між РПЦ і ППЦ формально був вичерпаний навіть без участі Константинопольського патріарха. Московський патріархат встановив свій вплив над ППЦ.

На нараді глав Православних Церков 8-11 липня 1948 р. у Москві серед восьми інших була представлена автокефальна ППЦ. Польська делегація проголосувала за всі постанови, запропоновані Московським патріархатом, і підтримала програму боротьби з Ватиканом та протистояння екуменічному руху.

Таким чином, проблема канонічного статусу ППЦ у повоєнний час мала яскраво виражений політичний характер. У скасуванні дії Константинопольського Томосу 1924 р. були зацікавлені усі сторони, які брали у цьому участь: Рада у справах РПЦ, Московський патріархат і уряд Польщі. Функції мозкового центру і координатора процесу унормування канонічних зв’язків між РПЦ і ППЦ виконувала Рада у справах РПЦ. Одне з головних завдань Ради полягало у використанні міжнародних зв’язків МП для забезпечення ретрансляції радянської системи цінностей у країни «народної демократії», зокрема й Польщу, церковними каналами. З цією метою формувався комплекс заходів для створення лояльної Московському патріархату Польської Православної Церкви. Відомством Г. Карпова, яке працювало у взаємодії з МЗС СРСР, враховувалися соціально-політичні й церковно-релігійні обставини життя Польщі, відповідно первинний план об’єднання РПЦ і ППЦ зазнав змін. ППЦ зберегла автокефальний статус, проте за умови анулювання Константинопольського Томосу. Відтак був встановлений контроль МП над ППЦ. Лояльність ППЦ гарантували кадрові зміни, зокрема відсторонення від управління митрополита Діонисія і призначення проросійських симпатиків. З церковно-канонічної точки зору отримання автокефалії від «Церкви-Матері», якою вважала себе РПЦ, сприяло зміцненню авторитету МП. Томос 1924 р., який визнавав неканонічність акту підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату у 1686 р., втратив чинність.

Польський уряд, у якому більшість належала прокомуністичним партіям, запроваджував соціалістичну модель управління, що викликало гострий спротив партій, Костелу, населення загалом. На цьому тлі унормування діяльності ППЦ, яка об’єднувала національні меншини, було одним з важливих політичних завдань. Польська влада прагнула до створення підконтрольної церковної інституції. У цьому питанні прослідковується наступність політики «демократичної Польщі» щодо Православної Церкви з попередніми урядами.

Посилання:

1. У науковій літературі зустрічається декілька назв цієї інституції: до 1938 р. назва Православна Церква в Польщі (ПЦП) фігурує у польських урядових документах та церковних, зокрема Томосі Константинопольського патріарха від 1924 р.; польськими. У науковій літературі зустрічається декілька назв цієї інституції: до 1938 р. назва Православна Церква в Польщі (ПЦП) фігурує у польських урядових документах та церковних, зокрема Томосі Константинопольського патріарха від 1924 р.; польськими урядовими документами 1938 р. була закріплена назва «Польська Автокефальна Православна Церква» (ПАПЦ); у радянських документах і документах Російської православної церкви досліджуваного періоду використовувалась назва «Польська православна церква» й абревіатура «ППЦ». Авторка вважає правомірним у викладі подій після 1938 р. вживати назву Православна Церква у Польщі (ПЦП), оскільки джерельну основу статті становлять переважно радянські архіви.

2. Государственный архив Российской Федирации (далі – ГА РФ) . – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 50.

3. Очолювана архієпископом Серафимом Православна Церква в Німеччині перебувала у юрисдикційному підпорядкуванні Архієрейського синоду РПЦ (т. зв. Карловацька Церква).

4. Цит. за: Свитич А. К. Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. – Буэнос Айрес: Наша Страна, 1959. – С. 114-115.

5. Свитич А. К. Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. – Буэнос Айрес: Наша Страна, 1959. – С. 116.

6. Там само, С. 117.

7. Детальніше про політику окупаційної влади щодо Православної Церкви див.: Бистрицька Е. Православна Церква в Україні у період німецько-фашистської окупації // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль, 2000. – Вип. 10. – С. 133-139.

8. Див.: Бистрицька Е., Н. Діброва. Становлення церковної організації Автокефальної і Автономної церков в умовах німецько-фашистської окупації // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль, 2001. – Вип. 12. – С. 107.

9. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 50-51.

10. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією і СРСР (1878-1964 рр.). – Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. – С. 313-316.

11. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 51.

12. Там само. Л. 57.

13. Там само. Л. 58.

14. Там само. Л. 58.

15. Там само. Л. 58.

16. Там само. Л. 58.

17. Там само. Л. 88.

18. Там само. Л. 88.

19. Там само. Л. 89-90.

20. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 149. – Л. 110.

21. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 90; ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 129. – Л. 262.

22. Там само. Л. 88.

23. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 129. – Л. 286.

24. Міністр юстиції в польському уряді, фахівець з церковного права, з яким консультувалися співробітники радянського посольства у Варшаві. Міністр юстиції неодноразово виїжджав до Москви, де мав зустрічі з Г. Карповим та І. Полянським.

25. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 149. – Л. 138

26. Там само. Л. 138

27. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 133-142

28. Там само. Л. 137-139.

29. Там само. Л. 141.

30. Там само. Л. 142.

31. Напроти цього тексту на полях документу зроблено запис від руки, ймовірно Г. Карповим: «Патріарх згоден. 3/IV.»

32. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 131-132

33. Там само. Л.  131-132.

34.  ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 149. – Л.  238

35. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 17. – Л. 157.

36. Там само. Л. 158-159

37. Там само. Л. 159-160

38. Там само. Л. 164

39. Там само. Л. 170-171.

40. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 421. – Л. 5.

41. Там само. Л. 4.

42. Там само. Л. 4-4 об.

43. Там само. Л. 5

44. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією і СРСР (1878-1964 рр.). – С. 354-355.

45. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 421. – Л. 8.

46. ГА РФ. – Ф. 6991. – Оп. 1. – Д. 621. – Л. 16-19.

47. Журнал Московской патриархии. – 1948. – № 7 (июль). – С. 16.

48. Ведерников. А. Внутреннее дело Польской Православной Церкви //Журнал Московской патриархии. – 1950. – № 8 (август). – С. 43.

49. Акт о воссоединении Польской Православной Церкви с Русской Православной Церковью и о даровании ей автокефалии // Журнал Московской патриархии. – 1950. – № 8 (август). – С. 44.

50. Журнал Московской патриархии. – 1948. – № 7 (июль). – С. 17.

Елла Бистрицька

Одним з таких видань, що було підрихтоване та отримала благословення Предстоятеля ПАПЦ, Блаженнійшим митрополитом Варшавським Діонисієм, є невелика книжка «ЧИН СВЯТОГО ХРЕЩЕННЯ І МИРОПОМАЗАННЯ». Вона, була видалена в Варшаві в 1930 або 1931 р.

Сама книга невеликого формату (40 сторінок), наступного змісту: Молитва над жінкою в першій день, коли народить дитя; Молитва, щоб благословити дитя і дати йому ім’я в восьмий день після народження; Молитва на 40 день над жінкою, що породила; Молитва над жінкою, що скинула; Чин Хрещення; Таїнство святого миропомазання.

Цей переклад витримав кілька перевидань у різні роки. Так, літом 1942 р., це видання було передруковано без змін (по деяким свідченням – у Луцьку) для потреб відродженої Української Автокефальної Православної Церкви. Можна міркувати, що тираж видання був досить великий, бо примірники цього видання були виявлені навіть у Харкові.

Друге перевидання було здійснено, також без змін, у початку 90-х років у часі становлення сучасного автокефального руху (УАПЦ та УПЦ КП).

«ЧИН СВЯТОГО ХРЕЩЕННЯ І МИРОПОМАЗАННЯ». Варшава, 1930.

прот. Сергій Горбик.

Однак, бажання влади міжвоєнної Польщі як найшвидше полонізувати православних українців та білорусів, промосковська партія в середині самої ПАПЦ, не дало організувати та здійснити справу перекладу і видання церковної літератури національними мовами на загально церковним рівні. Тому, більшість україномовних богослужбових і молитовних видань повстало завдяки жертовної праці окремих священиків та вірних, книги видавалися локально та невеликими тиражами. Ці обставини ускладнюють вивчення та бібліографічне описання україномовних церковних видань міжвоєнного часу.

Одним з таких маловідомих видань, є Православний молитовник для дітей українською мовою, що був виданий в м. Ковель далекого 1935 року.

Це невелика, у 16 сторінок, книжка, у якої зібрані звичайні молитви,Символ віри та Десять заповідей Божих. На жаль, у доступному нам примірнику, не вказаний тираж, друкарня та немає згадок про благословення цього видання якимось архієреєм ПАПЦ, хоча 3 перших сторінки, де таке благословення мусить бути відзначено, збереглися.

З особливостей видання потрібно відзначити наступне:

1. Текст 50 Псалма, який не збігається з перекладом митр. Іларіона (проф. Івана Огієнко).

2. У Символі віри присутні невластиві для сучасних видань, у тим числи діаспорних, зворот «Він»: «Розп’ятий же Він був за нас»; «І в третій день воскрес Він»; «І знову прийде Він».

Що до історії з’явлення цього видання, то нам вдалося довідатися в представників діаспори наступне: У міжвоєнному часі, українською мовою у Ковелі правилося тільки у Свято-Благовіщенській церкві отцем Іваном Губою – майбутнім архієпископом УАПЦ Ігорем, який у часі війни емігрував і помер у США на 81-му році життя. Тому, по свідченню кількох осіб, цей молитовник має пряме відношення до цього храму.

Ми з радістю представляємо електрону копію цього історичного видання читачам нашого сайту.

прот. Сергій Горбик

Православний молитовник для дітей. Ковель, 1935 р.

У свою чергу, в неділю, кожен може спробувати допомогти нашім борцям на Україні під час Люблінського Эвромайдану

Згідно з багаторічною традицією, опівдні, на православному цвинтарі, вул. Липова, біля пам’ятника воїнам армії Української Народної Республіки, що відбулося урочисте богослужіння панахида та молебень за Україну, який служив Православний Архієпископ Люблінський і Холмський Авель. – Україна переживає зараз важкі моменти. Страх викликає інформація, що ми одержуваємо з Києва. Помолимося про те, щоб народ і його лідери знайшли шлях до угоди, – сказав десятків людей, присутніх на вул. Липової архієпископ Авель.

Після богослужіння відбулося урочисте покладання вінків до пам’ятника воїнам армії УНР. Однак, у зв’язку з громадою подіями на Україні, заплановані на суботу урочистості з нагоди українського національного свята були скромніше, ніж зазвичай. Скасовано був концерт, який повинен був відбутися в Центр Культури.

аміст цього, у неділю, опівдні, під Центром Культури відбувся Люблінський Євромайдан. Засновники бажали, щоб Люблін дав сигнал підтримки дій демократичних України.

«Давайте покажемо, що ми, Поляки, не забули свого важкого шляху до свободи і демократичних стандартів. Після трагічного періоду XX століття, ми, зокрема, зобов’язані підтримати зусилля Українців у їх прагненні до свободи. Ми можемо вам допомогти, так як допомагали нам під час повстання «Солідарності», і весь час, коли демократія в Польщі була лише мрією», – пишуть організатори, і просять, щоб на Євромайдан  прийшли одягнений у національні кольори України або закріпили синьо-жовту стрічку.

В ході Люблінського Євромайдану зібдиі самі необхідні медикаменти для надання першої допомоги. Організатори просили принести маски, матеріал для перев’язок, знеболюючи та протизапальні препарати  і вітаміні. Принесли також одяг і зимові теплі рукавички і т.д.

По матеріалам http://lublin.gazeta.pl