«Чи не апостол я? Чи не вiльний я? Чи не бачив я Iсуса Христа, Господа нашого? Хiба не моє дiло ви у Господi? Якщо для iнших я не апостол, то для вас апостол; бо печать мого апостольства — ви у Господi. Ось мiй захист проти тих, що осуджують мене. Хiба ми не маємо влади їсти i пити? Хiба не маємо влади мати супутницею сестру — жiнку, як i iншi апостоли, i брати Господнi, i Кифа? Або один я та Варнава не маємо влади не трудитися? Який воїн служить коли-небудь на своєму утриманнi? Хто, насадивши виноград, не їсть плодiв його? Хто, пасучи стадо, не їсть молока вiд стада? Чи тiльки за людським мiркуванням я це кажу? Чи не те ж говорить i закон? Бо в Мойсеєвiм законi написано: «Hе зав’язуй рота волові, що молотить». Чи про волiв турбується Бог? Чи, звичайно, заради нас говориться? Так, для нас це написано; бо хто оре, повинен орати з надiєю, i хто молотить, повинен молотити з надiєю одержати те, чого чекає. Якщо ми посiяли у вас духовне, то чи велике те, коли пожнемо у вас тiлесне? Якщо iншi мають у вас владу, то чи не бiльше ми? Однак ми не користувалися цiєю владою, а все терпимо, щоб не поставити якоїсь перешкоди благовiстю Христовому» (1 Кор. 9:1-12)

До моралі часів апостола Павла належало, щоб творці Євангелія годувалися вірними, щоб вони могли присвятити себе місіонерській та проповідницькій праці, не відволікаючись від життєвих турбот. Це було право, в якому ніхто не міг відмовити їм. Це було справедливо і ґрунтувалося на Божому Законі. Дійсно, у Мойсеєвому законі написано: «Не зав’язуй рота волові, що молотить. Чи дбає Бог про волів? Чи те, що він каже, справді стосується нас? Звичайно, вони були написані для нас».

Проте апостол Павло добровільно відмовляється від цього привілею. «Однак ми не користувалися цiєю владою», — пише він у кінці абзацу. І думка про те, щоб хтось із християн не ставився до апостола як до професіонала, який знайшов легкий шлях до існування за рахунок інших, змушує його відмовлятися від будь-яких матеріальних пожертв. Він вважає за краще працювати власними руками, він і його співробітники, щоб не дати нікому привід для злих розрахунків і таким чином це прийде на шкоду поширенню Євангелія.

Справді зворушливий приклад внутрішньої свободи, який стає ще яскравішим і керівним, якщо подумати, наскільки людина нашого часу намагається отримати матеріальну вигоду з кожного свого вчинку, наскільки вона постійно націлена на будь-яку вигоду, на здобуття привілеїв і прав. Усе це – зразки несвободи та підпорядкування людини невизначеності, породженій існуванням зла в будь-якій формі у світі. Дари і блага, які любов Божа щедра пропонує людині, захоплюють і поневолюють її, роблять її в’язнем, тоді як вона повинна бути їх господарем і мати можливість у будь-який час від них відмовитися.

Свобода від будь-яких матеріальних надбань, прав чи привілеїв характерна для викупленої людини, тієї, яка прийняла дар хреста і воскресіння Христа, тієї, яка пов’язує свою впевненість і безпеку у світі не з хорошим соціальним становищем. тримається або через владу, яку вона застосовує над іншими, або через будь-що інше, що, очевидно, забезпечує її, але з Богом і з надією на майбутнє.

Звістка про свободу від мирських вимог і світських надбань була адресована апостолом Павлом Коринф’янам у певний момент їхнього життя, те ж саме адресовано сучасній людині: Вільна та людина, яка може в будь-який час відмовитися від того, що має, для вищої мети, яку не бентежить той факт, що вона її втрачає. Інакше вона стає рабом корупції, в’язнем фобії та незахищеності, характерними для невикупленої людини без Христа.

Іоанніс Каравідопулос (Ιωάννης Καραβιδόπουλος), професор теології

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Необхідно прочитати епопею першоверховних апостолів, яка з очевидною простотою описана очевидцем і свідком більшості подій, що відбувалися автором книги Діянь Апостолів, євангелістом Лукою. Ми їх слухаємо під час їх читання в наших храмах в період Кольоровий Тріоді і оглядає з в апостольських читаннях недільних днів після Пасхи і аж до П’ятидесятниці, про їх кроках для підкорення Всесвіту. Про те як вони взяли знамення Христа, Хрест, і його перенесли навіть до краю землі аж до того, коли його насадили навіть в серці імперії, Римі. У книзі Діянь ми побачимо їх боротьбу і їх страждання, але і пресвітла торжество. Ці сліди на вічно закарбувалися в серцях віруючих. Кожне місто і всяка країна з благоговінням може вказати знаки, які залишили їх стопи, прекрасні і витончені стопи «благовісників миру, благовісників добра». Про апостола Павла характерно каже тропар, «іпакої», з чину святкової Утрені їх пам’яті: «Яка в’язниця не мала тебе в’язнем? Яка Церква не мала тебе проповідником? Дамаск хвалиться твоєю мудрістю, Павле, бо бачить тебе, охопленого світлом; Рим прийняв твою кров, і він хвалиться; але Тарс ще більше радується, і з любов’ю шанує твої пелени. Петре — каменю віри, Павле — похвало вселенної, в Римі зійшовшись, утвердить нас у вірі. Яка в’язниця не мала тебе в’язнем? Яка Церква не мала тебе проповідником? Дамаск хвалиться твоєю мудрістю, Павле, бо бачить тебе, охопленого світлом; Рим прийняв твою кров, і він хвалиться; але Тарс ще більше радується, і з любов’ю шанує твої пелени. Петре — каменю віри, Павле — похвало вселенної, в Римі зійшовшись, утвердіть нас у вірі».

І в колі цих роздумів апостольських читань міста і країни в цей день роблять святкування, які не мали пошани і слави, ніж Рим, який зберігає їх святі мощі. Грецька країна особливо могла б продемонструвати ці згадуються в Святому Письмі знаки її великого апостола, Павла. В одному місці показували і шанували в’язницю, як в Філіпах, в іншому місці вівтар, як у Верії, в іншому місці суд, як вівтар А коли Галіон був в Коринті, в іншому місці скелю, за якою ходили його ноги і він проповідував слово, як в Ареопазі в Афінах, в іншому місці порту в якому він висадився, як в Калосі Лімені на Криті і Лінде. Інше місце з ним пов’язано з-за проходження пригод і дивовижних випробувань, як, наприклад, Мітіліно, де йому було вказано місце, де він убив молитвою страшного дракона. Не має значення чи є ця історія міфом чи ні: вона символічно показує то як народ сприйняв проходження апостолом сильного випробування, винищення силою Христа зухвалого ідолопоклонства.

У Салониках досі особливо показують на місце, звідки проповідував апостол народів, давню каплицю монастиря Властадон і місце, до якого він вдався, будучи гнаний, притулок в маленькій печері-святилище біля однойменного району. У XV столітті свт. Симеон Солунський, який був останнім архієпископом Салоників до завоювання міста турками (1430), свідчить, в храмі зберігався і шанувався камінь, на якому апостол був роздягнений і побитий палицями. Статут-тіпік урочистого свята, як він в той час відбувався в Солуні, нам дається свт. Симеоном в його неопублікованому тіпік. Оскільки вечірня відбувалася в присутності митрополита, то послідовність Вечірні відбувалося в храмі Святої Софії. Після закінчення вечірньої відбувалася літанія і співалися самогасні літії з якими доходили до храму «святого Павла, який знаходиться біля храму Богородиці нерукотворного, тут же і камінь, на якому він зображений». Ймовірно, мова йде про каплицю, яка сьогодні присвячена св. Параскеві, всередині якої є рів, в якому, ймовірно затверджено підставу каменю. На камені була написана наступна епіграма, звичайно ж, не опублікована, але яка зберігається в одній рукописи Віденської бібліотеки: «На камені цьому раніше Павло розпростертим лежав, нестерпні удари палицями терпів, а нині цей камінь дотик скульптора Той, хто пізнав, сьогодні приймає поклоніння та почесті»

У ІХ столітті французький консул в Солуні згадує про чотирикутний кам’янений гачок, який знаходився у внутрішній частині храму святого Георгія Ротонди, на який зійшов, згідно з традицією, апостол Павло і проповідував слово Боже жителям Салоніки. Сьогодні і камінь нерукотворний та кам’яний гачок Ротонди втрачені, а разом з ними зникли і відповідні благочестиві традиції, але не зникло в нашому місті шанування великого Апостола. «Живі камені», про які свідчить нинішнє читання – це серця християнських мешканців стародавнього ідолопоклонницького міста, і незламний пам’ятник – його два послання в Солунян.

«Отже, хто б міг подумати яку велику похвалу для цих двох першоверховних апостолів, Петра і Павла», підкреслює Синаксар дня, «не дивлячись на свідоцтво і сповіщення про них Господа»? Одного Він назвав блаженним і назвав каенем, на якому, Він сказав, буде заснована Його Церква. А про інше Він сказав, що він стане Його посудиною обраним, і що він проніс ім’я Його перед ліцеєм тиранів і царів». Цю думку висловлюють прекрасним чином двоє з гімнографів: Андрій Пірос і Андрій Критський. Першого ми чуємо при співі двох стихир 2 гласу, які співаються на Вечерне як стихири на «Господа кличу».

Іоан Фундуліс, Почесний професор Солунського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Одне з них пов’язано з числом немовлят, убитих Іродом у Віфлеємі після народження Христа. Вивчаючи спадщину святих отців, ми знаходимо багато згадок про цю подію, однак відсутня будь-яка інформація про кількість цих безневинних жертв.

Цифра 14.000, очевидно, з’явилася значно пізніше і не підтверджується повною мірою ні одним синаксарем. Зокрема, в «Великому часослові», випущеному видавництвом «Αποστολική Διακονία» ця цифра взята в дужки.

Сучасні біблійні дослідження говорять про набагато менше число жертв, ґрунтуючись на підрахунку кількості дітей, які могли жити у Віфлеємі і його околицях. Швидше за все, їх число коливалося від 30 до 40. На Святій Землі паломникам показують поховання цих немовлят, число яких навіть на перший погляд вельми далеко від 14.000.

Скільки, зрештою, було немовлят?

Це залишається невідомим. Небезпека цих досліджень полягає в тому, що, зосереджуючи свою увагу на кількості жертв, на те, наскільки вона велика, ми можемо відійти від суті проблеми: Ірод, гнаний страхом втратити трон, приніс у жертву невинних.

Якби кількість вбитих немовлят була невеликою, хіба зменшило б це тяжкість злочину? Хіба менше сумували б їх матері?

Святі отці зосереджуються на події як такої, уникаючи її подробиць. Їх цікавила, насамперед, біль, яку принесла ця страшна подія, а не те, скільки в точності немовлят Ірод «пожинав, немов пшеницю», як співається у святковому кондаку.

Факт вбивства немовлят не зафіксовано в жодному джерелі того часу, крім Євангелія від Матвія. Однак це абсолютно відповідає свідченнями про характер Ірода, які ми знаходимо в інших джерелах. Він не завагався, вбиваючи всіх своїх дружин, у тому числі і Маріамну, єдину, кого він, по всієї видимості, любив, а також більшість своїх дітей, щоб уникнути посягань на трон.

Злочин Ірода, так чи інакше, виявляється недосяжним для звичайної людини: оберігання трону від вельми сумнівної загрози для Ірода виявляється важливіше, ніж життя одного, двох, трьох, чотирьох … немовлят, навіть якщо вони – його власні діти.

Але захмарений розбещений розум царя не міг збагнути, що своїм злочином – вбивством невинних немовлят, які шануються як святі, – він заснував Церкву мучеників, які живили і продовжували живити її своєю кров’ю.

Таким чином, значення має аж ніяк не число, але сам факт того, що дитина – нехай і одна – стала жертвою людського егоїзму. Ми не повинні забувати, що Церква надає величезну цінність окремій людині, кожній загубленій вівці, кожному грішникові, що покаявся. Хіба відомо нам точне число святих? Мучеників? Новомучеників? Нам достатньо знати, що відповідаючи на запитання «Христос чи ні?», Вони вибрали Христа.

Афанасіос Мустакас, богослов.

Переклад української мовою – «Київське Православ’я»

Господи, ти був розп’ятий за мене, невдячного. За мене, що дивиться на Твої розпростерті пречисті руки і не плаче. За мене, який бачить Твоє поранене Тіло і залишається байдужим. За мене, хто дивиться на Твоє закривавлене обличчя, красою перевершує всіх смертних, і чиє серце безрозсудно не обливається кров’ю. Ти був розп’ятий, Господи, щоб подарувати мені залишення, позбавлення, порятунок і насолоду Твоїм Царством і уготована для мене блага. Я дивуюся, як можна залишатися неупередженим, думаючи про цю безмежну поблажливість Твоєї любові? Як можна залишатися в гріху, думаючи про те, як Ти, Боголюдина, був розп’ятий, щоб позбавити мене від гріхів? Коли звучать у моїх вухах слова святого Никодима Святогорця, шепоче мені: «Якщо любиш Бога істинно, подумай, перш ніж згрішити». Я не згадую Тебе, мій розп’ятий Ісус, перш ніж упасти, і не кажу, що краще померти, ніж переступити Твою заповідь, найсолодший мій Ісус, і зрадити Твою любов. Зрадити Тебе, Хто кожен раз, бачачи моє падіння, посилає Ангелів підняти мене, очистити, зцілити мої рани, які не встигають зажити, а я знову падаю, «знову і багата разів», і знову бачу Твоїх святих Ангелів, що піднімають мене і заспокоюють біль мого падіння. Любов Твоя, Господи, не всякій чи не гідна будь-якої жертви?

Я глибоко переконаний, що лише віра в Тебе, мій Христос, може врятувати мене, але не формальне виконання Твого закону. Віра не як теоретична згода з деякими істинами, але як довіра і повне відання себе Тебе, бо Ти є істина і життя (Ін. 14:6). Віра, суть якої висловлює богонатхненний апостол Павло, кажучи: «Живу вірою в Сина Божого, що полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Іншими словами, все моє життя повинне обертатися навколо Твого пречистого лику, маючи центром віру в Тебе, живого Сина Божого, що полюбив мене і заради мене віддав Себе смерті. Сподоби мене, Господи, зробитися охопленим цією живою і глибокою вірою, що змусила великого Павла вигукувати: «Я розп’ятий з Христом, і вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2:19-20). Хрестившись покаянням і щирою сповіддю, як я бажаю бути розп’ятим з Тобою і вмерти для світу, живучи лише заради Тебе, мій Христос. Я омився потоками Твоєї пречистої крові, і очистився, і хочу вважатися померлим для світу і таємниче чути Твій голос, що повторює: «Якщо помреш до смерті, вмираючи, не вмреш». Мої прагнення і моя боротьба спрямовані на те, щоб не я далі жив, ветха людина з її пристрастями і бажаннями, але жив Ти всередині мене, мій Христос.

Брати мої, життя у Христі таїть у собі безмірну велич, бо воно не ґрунтується на деякому етичному п’єдесталі і не є простим переходом від смерті до життя. Святим хрещенням і святим таїнством сповіді ми, християни, переживаємо смерть старої людини і одночасно воскресіння в нове життя, яке ми покликані зберегти за допомогою нашої боротьби з гріхом. Будемо ж боротися, щоб за допомогою Духа Святого втілити в життя Божественну волю, щоб жити за прикладом Христа, прославляючи своїми справами його пресвяте ім’я, і кажучи, як апостол Павло: «Не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2 :20).

Будь-яка жертва, принесена нами, християнами, мізерно мала в порівнянні з жертвою нашого улюбленого Ісуса. Який дар, зіставний з Його спасительними благодіяннями і безмірною добротою, ми можемо принести Йому? Що б ми не подарували Йому, це буде незначно, і стане, швидше не нашим даром, але заплата за ті численні дари, якими Він щедро забезпечив нас. А тому, всякий раз віддаючи Йому що-небудь, ми повинні зі смиренням говорити: «Прийми це, Господи, хоча це тільки Твоє від Твоїх». Але найбільшим і самим богоугодною даром, даром нашим особистим, що відбуваються не з безмежної Божественної благодаті, але від нашої малодушності і недбайливості, є наші гріхи. Їх просить у нас Господь, щоб ми принесли їх Йому і Він їх людинолюбне очистив. Саме їх попросив Господь, коли втілився в день Свого Різдва у віфлеємського аскета святого Ієроніма, кажучи: «Ієронім, Мені потрібні твої гріхи. Дай мені свої гріхи, щоб Я простив їх, бо за цим Я і прийшов у світ!»

Харалампос Бусьяс, гімнограф

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»