Варто згадати і повторити євангельська розповідь про обрання та затвердження дванадцяти апостолів, одним з яких став Фома. Євангеліст Лука пише: «У ті дні Ісус зійшов на гору помолитися і пробув усю ніч у молитві до Бога. Коли ж настав день, покликав учеників Своїх і обрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами» (Лк. 6:12-13). Ця нічна молитва Ісуса Христа, коли Він мав вибрати зі своїх учнів дванадцять і назвати їх апостолами, показує, наскільки важливою була покладена на них місія і як дбав Він про тих, кого обрав для її виконання.

У своєму оповіданні євангеліст Іоан тричі згадує апостола Фому, і в словах його ми бачимо, наскільки відданий був Фома своєму святому Учителю. Перший раз ми зустрічаємо згадку про Фому, коли Ісус Христос дізнався про хворобу Лазаря і відправився з апостолами до Віфанії. По дорозі Ісус несподівано сказав: «Лазар, друг наш, заснув» (Ін. 11:11). І потім пояснив: «Лазар помер <…> але ми підемо до нього» (Ін. 11:14-15). На що апостол Фома сказав своїм співучням: «Підемо і ми помремо з ним» (Ін. 11:16). Деякі трактують ці слова як вираз відчаю, проте насправді вони говорять про відданість Фоми святому Учителю.

Вдруге євангеліст Іоан згадує апостола Фому після Таємної Вечері. Після своєї довгої промови до апостолів Ісус Христос говорить: «Віруйте в Бога і в Мене віруйте. В домі Отця Мого обителей багато; а якби не так, то сказав би: «Я йду приготувати місце вам». І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були, де Я. А куди Я йду, ви знаєте, і шлях знаєте» (Ін. 14:1-4). На що Говорить до Нього Фома: «Господи! не знаємо, куди йдеш; і як же можемо знати дорогу?» (Ін. 14: 5). І Христос відповів Фомі: «Я дорога, і правда, і життя ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14: 6).

На жаль, тут ми лише згадаємо ці слова, не маючи можливості пояснити їх. Перейдемо ж до третього фрагменту, де євангеліст Іоан говорить про апостола Фому. Йдеться про два явлення воскреслого Господа: перше відбулося ввечері першого дня і друге «після восьми днів». Тоді же Фома не по невірі, але по глибокій любові до святого Учителя став першим проповідником Воскресіння. Церква співає, що так звана «невіра» Фоми народила справжню віру. Той факт, що учень удостоївся бачити і відчувати воскреслого Учителя, з’являється першим підтвердженням і доказом Воскресіння.

Апостол Фома першим після Воскресіння став проповідувати про божественність Ісуса Христа, Який як людина помер, але як Бог – воскрес. Фома, побачивши разом з іншими апостолами і почувши Ісуса Христа, не наважився доторкнутися до його пречистого ребра, але одразу вигукнув і сповідував: «Господь мій і Бог мій» (Ін. 20:28).

Ця подія, що відбулася з апостолом Фомою є, мабуть, самою драматичною не тільки в євангельському оповіданні, але й у всій світовій історії. Багато чистих і непорочних людей, «блаженні ті, хто не бачив», як сказав воскреслий Господь, після серйозної внутрішньої боротьби побачили світло істини і сповідали Христа, як апостол Фома, словами: «Господь мій і Бог мій». Амінь.

+ Діонісій (Псарианос), митрополит Сервий і Козані,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Коли Церква говорить «у мирі», вона має на увазі не просто зовнішньополітичний світ, але, насамперед, внутрішній душевний світ, від якого залежить світовий спокій. Воістину, світ не знайде спокою, поки цього не зроблять люди, відкриваючись і беручи в своє серце Божу благодать.

Бог не знаходиться поза цього світу і не спостерігає здалеку хід людського життя. Як на початку створення світу Дух носився над безоднею, так і зараз Дух Божий перебуває над світом, зберігає його і направляє. Це не приречена доля і не сліпий примус, але Божественне Слово, що керує творінням, і Божественна благодать в серцях людей. Світ не кинутий напризволяще, шлях його осмислений, а кінець відомий.

Церква розповідає нам про те, що було «на початку» і проповідує про «кінець часів». Святе Письмо, що є одкровенням Бога Церкви, використовуючи язик не науки, але дух віри, оповідає нам про початок і кінець світу. «Вірою познаємо, що віки створені Словом Божим» (Євр. 11:3), – пише про початок світу апостол Павло. Це означає, що за допомогою віри ми усвідомлюємо, що світ був створений по слову Божому. Про кінець же апостол пише наступне: «Прийде ж день Господній, як тать уночі, i тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля i всі діла на ній згорять» (2 Петр. 3:10). Іншими словами, небеса зникнуть, навколишня природа буде охоплена вогнем, земля і всі людські турботи звернуться в попіл.

Такий кінець являють собою не руйнування світу, але його зміну і перетворення, яке приведе нас «від нинішнього століття в майбутнє», в новий вічний день, в нескінченний восьмий день творіння і воскресіння.

Коли Церква у своїй молитві про час, нашого життя що залишився говорить про покаяння, вона має на увазі стан готовності в очікуванні цього кінця, бо, коли він настане, нам невідомо. І мова йде скоріше не про кінець світу, але про кінець нашого життя – наш власний кінець для цього світу. Після цього, за словами Ісуса Христа, «прийде ніч, коли ніхто робити не зможе» (Ін. 9:4).

Все, що необхідно нам для нашого спасіння, ми повинні зробити зараз, в продовження земного існування, званого життям. Наше життя – це деякий термін, подарований нам для роботи над «капіталом», який дав нам Бог. А Бог – це «образ», щоб ми, наскільки зможемо, досягли «подоби». Це питання нашої особистої праці та старанності.

Багато людей, як непоцерковлені, так і ті, хто називає себе християнами, не замислюються над цим, вважаючи, що життя не є відповідальністю, боргом, роботою, працею і старанною спробою створити самих себе і цей світ. Для цього ми і прийшли в цей світ, щоб творити, спочатку самих себе, а потім, у міру сил, поширюючи свої зусилля на навколишню дійсність.

Ми прийшли не тільки брати у цьому житті, а й віддавати. Наш обов’язок – спочатку віддавати і лише потім брати: батько і мати – дітям, брат – брату, ієрей – пастві, вчитель – учневі, громадянин – батьківщині, правитель – своїй країні.

Очевидно, що в наші дні погляди людей змінилися: всі вимагають прав, всі бажають брати, але ніхто не замислюється, що він дає іншим, що він робить для свого особистого вдосконалення, для інших людей, для своєї країни. Інакше бути не може, адже в цьому житті ми існуємо не самі по собі, незалежно від місця. Ми представляємо собою людське суспільство, зосереджене в певному географічному просторі – селі, місті, країні. Люди і обставини виявляються настільки міцно пов’язаними, що ніхто не може сказати про себе, як про самотнього, незалежного та вільного, спроможного робити тільки те, що йому подобається.

Те, як ми говоримо сьогодні, в перший день нового року, схоже на те, як Церква звертається до своїх чад. Оскільки пастир Церкви, звертаючись і говорячи з чадами Церкви, віруючими християнами, намагається донести саме цю точку зору. І слово його – це не що інше, як слово віри, слово творення і розради народу Божого.

Прийміть ці слова не як формальні, які вимовляються тільки для того, щоб бути сказаними або щоб справити враження, але як слова, що несуть життя, як слово Боже, сказане зі смиренням і любов’ю. Прийміть молитву Церкви і помоліться самі, щоб всі ми прожили час нашого життя, що залишився в світі і покаянні. Амінь.

Митрополит Сервійській і Козанській Діонісій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Друге пришестя Ісуса Христа і Суд є діянням Бога, в якому здійснюється вчення Євангелія, віра Церкви і житіє віруючих. Євангеліє (святий Іоан Златоуст називає його «солодким») – це і є солодке розповідь, яка віруючі чують з вуст Господа і зберігають у своїй пам’яті з благоговінням. Церква стверджує Символ віри в очікуванні Воскресіння і суду: «Чекаю воскресіння мертвих …» Поінформованість нашої свідомості і слово Ісуса Христа в євангельському уривку цілком достатні для того, щоб запевнити нас у неминучості Страшного Суду, але загально відомо і слово апостола, коли він пише Євреям: «людям призначено вмерти один раз, потім Суд».

На жаль, багато людей не усвідомлюють, що в якийсь момент вони покинуть цей світ, або що вони будуть суджені Богом за свої вчинки. І це найгірше, що може статися з людиною. Вирви зі своєї голови пам’ять про смерть і страх перед Судом і ти опустився до рівня тварини, тоді тебе нічого не зупинить. А тим більше, коли ти молодий. Молоді люди ведуть себе, як ніби навколо не існує літніх, вони не бачать, що кожен день люди вмирають. Вони одурманені своєю молодістю, надлишком здоров’я і сил, вони впевнені, що старість їх не стосується, що вони ніколи не помруть і їм не доведеться відповідати за своє життя. І все ж краще, щоб і молоді, і старі пам’ятали про смерть. Все життя мудреців і Божих святих є смертної пам’яттю. Наскільки гірко, настільки спасительне пам’ятати, що кожен з нас помре. Той, хто не забуває, що смерть його поруч, нехай не сумнівається, що його чекають Суд і відплата Бога.

Ісус Христос виразно повідомив нам про Своє Друге славне Пришестя. У перший раз Він прийшов смиренним і бідним, у другій – прийде у всій Своїй Божественній славі. У перший раз Він прийшов, щоб врятувати світ, у другій – судити його. У перший раз Він дав нам заповідь про любов, у другій – буде судити по справедливості. Не тільки як Бог, не тільки як людина, а як Боголюдина: як Бог, який є цілком праведним, і як Людина, що знає людську хвороба. Він сказав, що «Отець передав весь суд Синові». «Син прийшов спасти світ, Він буде йому і суддею». Він буде судити його з милосердям, щоб спаслися якомога більше людей, тому що Бог бажає спасіння світу. Чи не врятуються тільки ті, хто захоче, ті, хто вже ані через вчення, ані через знаки не захочуть повірити в Христа. Вони і зараз говорять те ж саме, і тоді те ж саме скажуть: «Господи! коли ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або мандрівником, чи без одягу, чи недужого, чи в в’язниці і не послужили Тобі?»

Ось тут євангельський уривок про Друге Пришестя Ісуса Христа та кризу у світі знаходить незбагненну глибину і максимальну соціальну значимість. Ніяких гучних слів і теорій, а маленькі і щоденні вчинки. Чи не уявні жертви і показні вчинки, а хліб для голодних, одяг – потребуючим, стакан води – спраглим. Найменше, посильну кожному з нас, а не тільки максимальне, яке можуть надати деякі. Коли ми засуджуємо соціальну несправедливість і нерівність і правда на нашому боці, ми нерідко забуваємо, що частка відповідальності падає на всіх.

І трапляється, що кричать про це не завжди найбідніші і потерпілі. Але, природно, коли проповідь, та й будь яке звернення до людей, які не бере свій початок від віри в Бога, не є здійснення звітів Божих, тоді втрачається її сенс, і така проповідь стає черговим теоретичним навчанням. І знову ж природним є те, що коли ми не віримо в Бога, ми не віримо і в людини. Тоді ми маємо справу не з людиною-братом нашим і Ісусом Христом, що, звичайно, заподіює нам біль, а з вченням і викладанням теорії соціальної системи, в яку ми віримо.

Істина одна – нас чекає смерть і суду Божий. У будь-якому випадку ми будемо відповідати за наше життя. Ми стверджуємо, що природні закони непорушні, але більш непорушними є моральні закони. І невірна матеріалістична аксіома: «Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!» Колись наше життя постане перед нами, а над нашими вчинками буде вершити Суд сам Господь Бог «через Ісуса Христа». І якщо Христос буде судити нас як Бог, ніхто з нас не врятується. Він буде судити нас, як Бог і людина, за чисто людськими мірками. І Він запитає нас, чи любимо ми один одного, адже любов, як пише апостол: «покривала безліч гріхів». Любов не є слово або теоретичне вчення, а прояв конкретного діяння по відношенню до свого ближнього, який є братом «в ім’я Ісуса Христа».

Не безлика людина і людство, а твій сусід і брат. Тому давайте любити, давайте вірити в Бога, де через любов людина стала людиною, щоб врятувати всіх. Щоб нам довелося почути під час суду: «Прийдіть, благословенні …» Амін

+ Митрополит Сервий і Козані Діонісій Псаріанос

 Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»