Однак голос совісті прихований і захований далеко в шухляді в очільника Римо-Католицької Церкви папи Франциска, який на 50-й день війни так і не спромігся ані словом осудити і засудити геноцид українців, вчинений російськими окупантами у Київській області (цілування прапора це флеш-моб як і слова папи про те, що жахливі злочини проти цивільних в Україні – це наша спільна провина, не несуть ніяких наслідків) а дії Росії і президента Росії В. Путіна як агресора проти держави Україна. 16 березня 2022 р папа провів відеоконференцію з патріархом Кирилом і там напевно домовилися про флеш-моб під назвою: «акт посвяти Пресвятому Непорочному Серцю Марії України та Росії»….

Але на цьому Римська Курія РКЦ не зупинилася, а призначила у Страсну п’ятницю намір об’єднати представниць українського та російського народів під час Хресної ходи в Римі, що має символізувати прагнення «примирення наших народів»! І це ще не все!

Для того, щоби сподобатись Кремлю і не прогнівити його, Ватикан устами Державного секретаря, кардинала П’єтро Пароліні (міністр закордонних справ) виступив проти надання Україні зброї, заявивши, (хоч Україна і має право на законний захист але міжнародне співтовариство якщо хоче уникнути ескалації конфлікту не повинно втручався безпосередньо, але я бачу, що багато посилають зброї. Це жахливо…). Цією заявою кардинал П’єтро Пароліні фактично, повторив заяву прес-секретаря Путіна, Пєскова про те, що «постачання Україні озброєння не сприяють успіху переговорів»….

Все що тут викладено і багато з того про що я не написав, папою Франциском робиться тільки для одного, щоби догодити Кремлю і патріарху Московському Кирилу і зустрітися з ним не в онлайн а особисто 12 або 13 червня 2022 року в Єрусалимі після візиту папи Франциска в столицю Йорданії Амман («Reuters»).

Дорогі брати і сестри, українці, дії Ватикану наглядно висвітлили хто є хто, «Москва не мати, а Ватикан не батько». Отже, коли ми кажемо про деструктивну та антидержавну діяльність Московського патріархату в Україні, то мусимо бачити та розуміти таку саму діяльність Римо-Католицької Курії. А всім українським греко-католикам, які до сьогодні чогось очікують від Ватикану та папи, раджу прислухатися до слів папи Бенедикта ХVI, який в жовтні 2010 року порадив кардиналу Любомиру Гузару: «повертайтеся назад, туди де ви були – в православ’я» (інтерв’ю кардинала Гузара кореспонденці Часопису День).

Дорогі українці, брати греко-католики, давайте об’єднуватися в одній Українській Православній Церкві України без Риму і Москви, досить нам ділитися.

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Для ченців Великого Хресто-Воздвиженського Скиту в Маняві і всіх жителів Краю Прикарпатського великою радістю було б повернення цієї унікальної пам’ятки сакрального мистецтва світового рівня до місця свого першого призначення – Українського Афону Великого Скиту в Маняві.

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Український іконопис спочатку увібрав у себе досягнення візантійської цивілізації, її світосприйняття та естетику, а пізніше – і здобутки західноєвропейської культури. Найбільшим його досягненням було церковне малярство, а в ньому – іконостаси.

Знаменитий золочений Богородчанський іконостас нині зберігається у Львівському національному музеї українського мистецтва. Цей шедевр давніх майстрів, датований ХVІІ ст., потрапив у 1875 році до Богородчан (шляхом купна по касаті Скита), звідти у 1916 – до Відня, а в 1924 – до Львова.

Іконостас Скита Манявського, який більше знають як Богородчанський, має тривалу історію «мандрів» – від свого первісного місця розташування до музейного експонату. Про цей витвір та його автора, визначного іконописця кінця ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст., стало відомо тільки у ХІХ столітті, коли 1880 року польський (точніше, сполонізований українець) археолог граф Войцех Дідушицький (пол. Wojciech Dzieduszycki), досліджуючи церкви, побачив у храмі містечка Богородчани іконостас високого мистецького рівня та виявив підписи з іменем ченця Йова Кондзелевича.

Йов народився близько 1667 року у місті Жовква – культурному центрі малярства і різьби на Галичині. Його світське ім’я невідоме. У пом’янику Скита Манявського значиться, що батьки майбутнього маляра звалися Андрій і Текля.

У юному віці Йов потрапляє на Волинь, стає послушником у Хрестовоздвиженському Білостоцькому монастирі, де дев’ятнадцятирічним (1686 року) приймає чернечий постриг. Із цим монастирем пов’язані понад п’ятдесят років його життя. На іконах Кондзелевич підписувався як «ієромонах Білостоцького монастиря». На образі «Вознесіння» (з іконостасу Скита Манявського) є автограф іконописця: «Недостойний ієромонах Йов Кондзелевич законник святого загального монастиря Білостоцького зробив року Божого 1705. Березень».

Скромний монах-іконописець Й. Кондзелевич більшу частину свого життя провів у монастирях Волині, створив шедеври рівня вершин європейського мистецтва. Іконостас у Скиті Манявському Кондзелевич створив для Хресто-Воздвиженської церкви, що постала 1681 року на місці старого скитського храму, який у 1676-му спалили турки.

Замовлення на іконостас для монастирської церкви узгоджували з ченцями Києво-Печерської лаври, з якою були найтісніші стосунки. Хоча скитські монахи-аскети не займалися наукою, вихованням дітей, а лише проводили час у молитві та постах, усе ж вони мали вплив на тогочасну суспільну думку. Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Скит Манявський залишався форпостом православ’я на тлі загального переходу українських єпархій в унію.

Отож, місце народження і перший прихисток іконостаса – Скит Манявський. Хоч виготовляла його не одна людина, без сумніву, головну скрипку в бригаді майстрів відіграв Йов Кондзелевич – один з найталановитіших художників-реформаторів, котрі на рубежі ХVІІ–ХVІІІ століть визначали шляхи розвитку українського живопису.

Наразі дослідники творчості Кондзелевича вважають, що він не створив нічого кращого, ніж іконостас для монастиря в Маняві, принаймні наразі невідомо про іншу його роботу такого рівня. Цей витвір Йов створював у 30-річному віці разом із помічниками протягом семи-восьми років. Таким чином у цьому ренесансному ансамблі виникло декілька почерків різних майстрів. Атрибутують його завдяки двом написам: один – на іконі «Христа Спасителя» – 1698 рік, що може вказувати на початок роботи; другий – на іконі «Вознесіння Христове»: «Недостойний ієромонах Йов з монастиря Білостоцького», далі інформація про іконостас і дата – 1705 рік, яка вказує на час його завершення.

Головна суть іконних зображень – утвердження земних діянь, сповнених душевної пристрасті, сили волі та твердості переконань, незганьбленої чистоти помислів, високих поривань та стоїчної моралі. Все це розкривають образи намісного ряду. Образ «Спас» несе заряд внутрішньої динамічної дії, набравши переконливої реальної повноти. Монументалізована постать Ісуса наповнена героїчним тонусом. В образі Богородиці бачимо страждання матері, возведене в ступінь високого, – таким чином митець утверджує велич стражденної людини. В іконостасі створено не відомі раніше в українському мистецтві зображення «Христос і Никодим», «Спокушення в пустелі», «Апостоли біля гробу Діви Марії», «Благовіст Богородиці про час Її смерті». До іконостаса введено тему неділь-п’ятдесятниць, поширену тільки в Галичині.

«Найпопулярнішим і дотепер найкраще обслідуваним з-поміж великих іконостасів Галицької Волости ХVІІ ст. є Богородчанський… Іконостас не є зовсім відокремленим явищем. Є це, одначе, вершок українського мистецтва, й мабуть нема йому рівні на всьому просторі українських земель» (Тиктор І. Велика історія України. – Львів–Вінніпег, 1948. – С. 636–637).

«…Не міг апостолів Богородчанського іконостаса малювати поляк, ані чоловік з дальшого, північного Заходу, ані маляр з Балкану, ані з Атосу. Ніяк не міг західний митець так добре знати східної традиції, ані чоловік Сходу не міг так близько підійти до західного мистецтва, щоби з тих двох світоглядів створити таку гармонійну цілість» (М. Федюк).

Творцеві іконостаса, ієромонаху Білостоцького монастиря Йову Кондзелевичу допомагала група майстрів суміжних спеціальностей: сницарів, левкасників, золотарів. Серед них були й учні іконописця, яким керівник доручав відповідну до їхнього рівня роботу. Саме в цей час на Богородчанщині жив український різьбяр і золотар Павло Габрійович. Можливо, він також долучився до створення іконостаса.

За мистецькою та історичною значимістю Богородчанський іконостас можна поставити в один ряд з такими видатними пам’ятками, як Козелецький іконопис на Чернігівщині та Сорочинський – на Полтавщині. Цей витвір сакрального мистецтва  уособлює завершення епохи українського ікономалювання, в якому візантійські традиції органічно переплелися з новими тенденціями кінця XVII ст., витворивши естетику українського бароко.

У Манявському монастирі іконостас пробув до 6 вересня 1785 року. Богородчанській церкві Пресвятої Трійці він дістався шляхом купна по касаті цього монастиря (цісар Йосиф ІІ закривав ті монастирі, які не утримували шкіл або добродійних установ). Власне, після закриття Скита цей шедевр сакрального мистецтва світового рівня придбала богородчанська громада за 60 франків (а не за 60 злотих, як читаємо і в «Шематизмах» та «Альманаху Станиславівської землі», збірниках матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини, у книжках істориків та краєзнавців). У церкві Пресвятої Трійці славнозвісний іконостас зберігався понад 130 років.

У 1880 році цю пам’ятку виявив колекціонер і дослідник давнього мистецтва граф Войцех Дідушицький, коли мандрував Станиславівщиною. Того ж року за сприяння Дідушицького та Крайового Сейму роботу над реставрацією іконостаса було доручено львівському реставраторові Казимиру Шольцу, який працював над твором до своєї смерті у 1883 році. Пізніше продовжив і завершив роботу К. Шольца досвідчений реставратор та художник, випускник Віденської академії мистецтв, львів’янин Юліян Макаревич (1854–1936), який мав досвід подібних реставрацій.

У 1885 році на «З’їзді польських і руських археологів», який проходив у Львові, В. Дідушицький запропонував його учасникам виїхати в містечко Богородчани і на місці оцінити високу мистецьку вартість іконостаса. Через три роки він опублікував ґрунтовне дослідження про іконостас, а також ініціював його першу офіційну реставрацію, фінансування якої взяв на себе Галицький Сейм. На наступному з’їзді, 10 вересня того ж року, іконостас було занесено до реєстру пам’яток державного значення.

Перша спроба демонтувати іконостас у богородчанській церкві Пресвятої Трійці відбулася ще 1894 року, коли церковний комітет і бургомістр Богородчан Андрій Волощук погодилися надіслати реліквію до Львова для експонування на відомій Крайовій виставці. Проте затія не вдалась, оскільки 6 травня 1894 року, коли мали демонтувати іконостас, місцеві жителі з невідомих причин активно виступили проти вивезення пам’ятки з Богородчан. Трьох організаторів того «заколоту» влада заарештувала й засудила на три тижні ув’язнення. Та хоч як, а пам’ятка українського мистецтва й надалі залишилася в Богородчанах.

Але під час Першої світової війни, коли виникла загроза обстрілу церкви Пресвятої Трійці московськими військами, австрійська влада задля порятунку пам’ятки від імовірного пошкодження чи знищення організувала демонтаж іконостасу й вивезення його з містечка. Правда, австрійські солдати, які з допомогою місцевих жителів розбирали шедевр, зробили це доволі нефахово. Та все ж іконостас було врятовано.

21 вересня 1916 року у виданні «Рester Lloyd» писали: «Австро-угорські війська подали ся назад відповідно до приказу перед надходячими Росіянами з малого повітового містечка Богородчани… Хтось пригадав, що артистичний скарб великої вартости може впасти в руки ворога: а саме греко-католицька церква в Богородчанах переховує найкращий український іконостас в Галичині. Великий, чудово виконаний іконостас був давніше славною окрасою старого монастиря Васильянів у Скиті Манявськім, що лежить тепер у руїнах…

Зараз почали вояки розбирати іконостас і запаковувати його – на радісне здивоване мешканців, що збуджені з сну почали товпити ся на вулицях. Коли богородчанські мешканці побачили несподівано австро-угорські уніформи, з радості не тямили ся й помагали при тяжкій праці розкладання. В одній годині зложили вони іконостас на авто, крім того принесли з своїх домів усе цінне, що ще мали, передовсім металеві предмети як патріотичний дарунок і кинули їх на тягарові aвтa. Тяжко обладовані дорогоціннім ладунком від’їхали пізно в ночі чотири тягарові авто з Богородчан. А коли переїхали через міст на Бистриці, злізли вояки й висадили міст. Незабаром потому явилися перші кавказькі козацькі патрулі в Богородчанах…».

годом у газеті «Діло» було опубліковано статтю з посиланням на німецьке видання, що перед черговим боєм вночі австрійські солдати розібрали Богородчанський іконостас і вивезли його до початку наступу російських військ. Як потім було документально з’ясовано, у справі порятунку цієї пам’ятки було залучене військове міністерство Австро-Угорської імперії.

Отож, влітку 1916 року, під час наступу російських військ,  відомого як Брусиловський прорив (тоді фронт проходив через Богородчани), щоб врятувати іконостас від наступаючих російських військ, його було демонтовано австрійськими військовиками при допомозі місцевих жителів і вивезено вантажівками до Відня – до Музею мистецтв і релігії.

Історію демонтажу та евакуації іконостаса описує на полях унікального стародруку – Богородчанського псалтиря – мій дідусь, дяк Іван Романюк: «1916 року австрійці забрали з нашої церкви дуже гарний різьблений іконостас і завезли до Відня… За Польщі його завезли до міста Львова… бо у нас не було великої церкви…». Отже, належних умов для зберігання пам’ятки в богородчанській церкві Пресвятої Трійці не було. Іконостас навіть не поміщався у приміщенні невеличкої церкви…

До речі, цей храм, як вдалося з’ясувати, насправді не згорів – то лише хтось поширив таке помилкове твердження. Як було сказано вище, після закриття Скита Манявського іконостас демонтували й продали у містечко Богородчани, а саму Воздвиженську церкву розібрали й продали в Надвірну, де вона під час Першої світової війни згоріла. А церкву Пресвятої Трійці в Богородчанах розібрали 1935-го у зв’язку з тим, що за проектом львівського архітектора Євгена Нагірного в містечку спорудили новий храм – Святого Івана Богослова. Раніше дяк Іван зробив з цього приводу й такий запис: «Коли у нас збудують нову церкву, то зі Львова повернуть іконостас…».

У жовтні 1916 р. за сприяння Центральної комісії з охорони пам’яток у Відні Богородчанський іконостас перевезли до Віденського Австрійського Імператорсько-Королівського музею мистецтва і промисловості (Kaiserliches Königliches Österreichischen Museums für Kunst und Industrie). Після завершення Першої світової війни, на початку 1920-х, років іконостас був переданий Польщі і потрапив до одного з варшавських музеїв, ймовірно, у  «Королівський замок у Варшаві».

Повернути Богородчанський іконостас до Галичини вдалося у 1924 році завдяки старанням громади Богородчан на чолі з парохом отцем Антонієм Рудницьким та, насамперед, активному клопотанню й фінансовій підтримці митрополита Андрея Шептицького. Варшавське Міністерство віросповідань і освіти перевезло іконостас для «…музеологічного переховування у Національний музей у Львові», доти, коли стане можливість передати його до новозбудованої церкви в Богородчанах». Та коли у 1934 році церкву св. Івана Богослова збудували, іконостас так і не повернули…

Із середини 1930-х років іконостас перебував на постійній експозиції в одному із залів щойно збудованого нового корпусу Національного музею у Львові. Як свідчать документи, для експонування іконостаса на другому поверсі корпусу спеціально побудували залу відповідного розміру.

Після закінчення Другої світової війни із встановленням окупаційного комуністичного режиму з його войовничим атеїзмом постала небезпека самого існування іконостаса, як і тисяч інших експонатів давнього українського сакрального мистецтва. Усі ікони були зняті з експозицій, щоб звільнити місце творам радянського соцреалізму, а в лютому 1953 року їх вивезли з багатьма творами українського мистецтва до приміщення колишнього Вірменського кафедрального собору на вулиці Вірменській у Львові. Там у невідповідних умовах для зберігання музейних експонатів ікони Богородчанського іконостаса, за винятком декількох експонатів, перебували близько 50 років. У 1960–1970-х роках декілька ікон з іконостаса (великі ікони «Вознесіння» та «Успіння Богородиці») були у тимчасових та постійних експозиціях в приміщенні тодішнього Державного музею українського мистецтва на вулиці Драгоманова 46, проте основна частина і далі перебувала у фондах, схована від будь-якого споглядання і вивчення… Упродовж кількох років повністю показати відвідувачам Богородчанський іконостас не вдавалося, отож його експонували окремими іконами…

Великою радістю для богородчанців було б повернення цієї унікальної пам’ятки сакрального мистецтва світового рівня до місця першого призначення. У 1992 році з цього приводу богородчанці зверталися з листом (за підписом тодішнього голови районної ради П. Перепічки) до міністра культури України Л. Хоролець, голови Українського товариства пам’яток історії та культури П. Толочка, начальника Львівського обласного управління культури О. Гриніва. Відповідь надійшла такого змісту (в оригіналі): «Богородчанський іконостас належить до визначних пам’яток стародавнього українського мистецтва і є національним надбанням. Вимоги до його зберігання надзвичайно високі, стан збереження потребує постійного контролю з боку науковців та реставраторів, в даний час частина його знаходиться в реставрації.

На нашу думку, цю унікальну пам’ятку можливо було б передати в нове приміщення лише за умов повного гарантованого забезпечення усіх науково-реставраційних вимог до зберігання пам’яток подібного рівня…».

Тривалий час частина іконостаса експонувалася в одному із залів Національного музею у Львові. Та 14 грудня 2002 року у місцевій газеті «Високий Замок» Галина Гузьо написала: «На третьому поверсі нового фондосховища (Національного музею у Львові – авт.), куди нещодавно перенесли фрагменти відомого Богородчанського іконостаса, а також частину творів дерев’яної різьби та скульптури, протік дах… і на підлозі утворилися калюжі…».

У 1998 році у Львівській філії науково-дослідного реставраційного центру України розпочали реставрацію Богородчанського іконостаса. Через два роки спільно з Національним музеєм у Львові та ЛФ ННДРЦ України на честь 2000-ліття Різдва Христового було організовано виставку відреставрованих ікон під назвою: «Реставрація іконостаса Воздвиженської церкви Скита Манявського». Після завершення реставрації в 2006 р. частину іконостаса експонували в одному із залів Національного музею у Львові ім. А. Шептицького. Ще було декілька варіантів експонування іконостаса в приміщенні головного корпусу Національного музею у Львові на проспекті Свободи, 20 та в окремому, спеціально збудованому музейному приміщенні.

Сучасні дослідження Богородчанського іконостаса можуть дати багато нового, ще не відомого матеріалу про мистецьку вартість шедевру Йова Кондзелевича.

Ще 25 вересня 1880 року французький журналіст і мандрівник, автор багатьох книг, присвячених подорожам, Віктор Тіссо відвідав містечко Богородчани. Побачивши іконостас у церкві Святої Трійці, він написав: «Коли б така старовина знаходилася у Франції, то там кожна дитина знала би про таку дорогоцінну пам’ятку, а весь освічений народ складав би свою лепту на утримання такої дорогоцінної пам’ятки…».

Тепер наше завдання – зберегти цю унікальну пам’ятку та залишити її майбутнім поколінням. Адже це не просто витвір мистецтва, це свідчення глибокої духовності нашого народу. Не поступаючись загальновизнаним світовим та європейським пам’яткам мистецтва, Богородчанський іконостас із Великого Скита в Маняві має стати однією з культурних візитівок України.

Василь Романюк

Син Божий, Ісус Христос, з любові до нас, грішних, зійшов з небес і, як звичайна людина, постраждав замість нас за наші гріхи, був розіп`ятий, помер на хресті і на третій день воскрес. Так безгрішний Син Божий хрестом Своїм (тобто стражданнями і смертю на хресті за гріхи всіх людей, усього світу) подолав не тільки гріх, але й саму смерть – воскрес із мертвих, і зробив хрест знаряддям Своєї перемоги над гріхом і смертю. Як переможець смерті – воскреслий на третій день – Він спас і нас від вічної смерті. Він воскресить усіх нас, померлих, коли настане останній день світу, воскресить для радісного, вічного життя з Богом. Хрест є знаряддя чи знамено перемоги Христової над гріхом і смертю. Один учитель, щоб краще пояснити учням, як Ісус Христос міг хрестом Своїм подолати зло у світі, навів такий приклад: Довгий час швейцарці боролися проти своїх ворогів – австрійців. Нарешті обидва ворожі війська зустрілися в одній долині, щоб там дати рішучий бій. Австрійські воїни, вдягнені в залізні панцирі, виставивши вперед списи, утворили щільні лави, і швейцарці, розмахуючи своїми палицями, безуспішно намагалися прорвати лави неприятеля. Декілька разів швейцарці кидалися вперед на ворога з надзвичайною відвагою, та щоразу відкочувалися назад. Вони були неспроможні прорвати частокіл списів.

Тоді один із швейцарських воїнів Арнольд Вінкельрід, жертвуючи собою, вибіг уперед, схопив обома руками кілька виставлених навпроти списів і дав їм устромитися собі в груди. Завдяки цьому шлях швейцарцям було відкрито, вони увірвалися в лави австрійців і здобули вирішальну й остаточну перемогу над ворогами. Так герой Вінкельрід, пожертвувавши своїм життям, помер, але дав можливість своєму народові перемогти ворога. Подібно до цього і Господь наш Ісус Христос страшні й нездоланні для нас списи гріха й смерті прийняв Своїми грудьми, помер на хресті, але воскрес, як переможець гріха і смерті, і цим відкрив нам шлях до вічної перемоги над злом і смертю, тобто відкрив шляхи до вічного життя. Тепер усе залежить від нас самих: якщо ми хочемо позбутися влади зла, – гріха і вічної смерті, – то ми повинні йти за Христом, тобто вірувати у Христа, любити Його і виконувати Його святу волю, в усьому слухатися Його (жити з Христом). Ось чому, щоб засвідчити нашу віру в Христа, Спасителя нашого, ми носимо на тілі хрест, а під час молитви зображуємо на собі правою рукою знак хреста, тобто осіняємо себе хресним знаменням (хрестимося).

Для хресного знамення ми складаємо пальці правої руки так: три пальці (великий, вказівний і середній) складаємо разом пучками рівно, а два інші (безіменний і мізинець) пригинаємо до долоні. Складені три перші пальці разом засвідчують нашу віру в Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого, як у Єдиносущну і нероздільну Трійцю, а два пальці, пригнуті до долоні, означають, що Син Божий, після зішестя Свого на землю, будучи Богом, став людиною, тобто означають Його дві природи – Божу і Людську. Осіняючи себе хресним знаменням, ми кладемо складені так пальці на лоб – для освячення нашого розуму, на черево (живіт) – для освячення наших внутрішніх почуттів, потім на праве і на ліве плечі – для освячення наших сил тілесних.

Хресне знамення дає нам велику силу відганяти та перемагати зло і творити добро, але ми повинні пам`ятати, що хрест слід покладати правильно і неквапливо, інакше буде не зображення хреста, а звичайні помахи рукою, від чого біси тільки радіють. Недбало чинячи хресне знамення, ми показуємо свою непошану до Бога – грішимо, гріх цей називається блюзнірством. Осіняти себе хресним знаменням, чи хреститися, слід на початку молитви, а також при наближенні до усього святого: входячи в храм, прикладаючись до хреста, до ікони тощо. Хреститися слід і в усіх важливих випадках нашого життя: в скруті, в горі, в радості тощо. Коли ми хрестимося не під час молитви, то подумки, про себе, кажемо: «В ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь», засвідчуючи цим нашу віру у Пресвяту Трійцю і наше бажання жити і трудитися на славу Божу.

Слово «амінь» означає: істинно, правда, хай буде так.

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Різдвяний піст встановлений для того, щоб ми до дня Різдва Христового очистили себе покаянням, молитвою і постом, щоб з чистим серцем, душею і тілом могли благоговійно зустріти Сина Божого і щоб, окрім звичайних дарів і жертв, принести Йому наше чисте серце. Духовний і тілесний піст, коли вони пов’язані один з одним, є найкращою підготовкою до святих дванадцяти днів святкування Різдва Христового та Богоявлення.

Різдвяний піст – один із самих ранніх в історії Церкви. Встановлення цього посту, як і інших багатоденних постів, відноситься до раннього періоду християнства. Згадки про нього зустрічаються з IV століття в творіннях блаженного Августина, святителя Філастрія, свт. Амвросія Медіоланського. У V столітті про давність цього посту писав Лев Великий. Він починається 28 листопада і триває до 6 січня (включно). Собор 1166 року за Константинопольського патріарха Луки Хрисоверга та імператора Мануїла постановив всім християнам дотримуватись посту перед Різдвом протягом 40 днів. Тому в церковному уставі цей піст називається «Чотиридесятницею», так само, як і Великий піст. Заговини на піст випадають в день пам’яті святого апостола Филипа (27 листопада), тому цей піст ще називається Пилипівкою. Чим відрізняється він від інших багатоденних постів? Напевно, тим, що він – самий надихаючий, найрадісніший! Різдвяний піст – весь очікування таємничого і великого чуда: втілення на землі Бога, який прийшов спасти людство. Сьогодні, коли Церква нагадує нам про необхідність посту і молитви, хотілося б сказати про те, що, хоча Різдвяний піст і не такий строгий в сенсі зовнішніх вимог, однак він вимагає нашого розсудливого ставлення. Перш за все, ми повинні його дотримуватися, але, як каже святий Ісак Сирин, існує міра посту. Треба розуміти, що всі церковні встановлення повинні відповідати можливостям конкретної людини в залежності від його тілесної кріпості, віку, здоров’я та інших особливостей. «Піст Різдвяної Чотиридесятниці символізує піст Мойсея, який постився сорок днів і сорок ночей, отримав на кам’яних скрижалях начертання заповідей Божих. А ми, постячись сорок днів, споглядаємо і приймаємо живе Слово від Діви, написане не на каміннях, а яке втілилося і народилося», – писав святитель Симеон Солунський.

«Помиляється той, хто вважає, що піст лише в утриманні від їжі. Справжній піст є віддалення від зла, приборкання язика, утримання гніву, приборкання похотей, припинення наклепів, брехні і клятвопорушень » – писав Іоан Золотокутий. Головна мета посту, встановленого ще у ранні століття християнства, – духовне очищення людини. Україна і увесь світ проходять випробування пандемією яка вплинула на життя кожного з нас, зокрема і не тільки через тимчасові обмеження, які стали обов’язковими правилами поведінки але і поставила перед нами випробування нашої віри. Віри в Того, який став людиною заради нашого спасіння. Тому період посту – це час усвідомлення своєї віри, самооцінки і перегляду цінностей. Яке моє відношення до Церкви? Яким воно має бути?

Піст – це засіб знайти себе в церковній громаді і не загубитися на наповненому різними випробуваннями життєвому шляху. Тому наша Свята Православна Церква закликає нас проявляти свою віру не тільки в повсякденному житті але і в таїнстві євхаристії які об’єднують нас в Одне ціле, Без молитви і покаяння піст стає всього лише дієтою. Тому піст – це відмова не тільки від скоромної їжі, але й від гріховних думок, згубних пристрастей і звичок для того, щоб можна було з чистим серцем зустріти свято Різдва. Без молитви і покаяння піст може бути лише дієтою. Піст, говорить преподобний Іоан Ліствичник, приводить до утвердження духу над тілом, а преподобний Ісак Сирин говорить, що піст – джерело чистоти і цнотливості.

Піст – провісник всіх добрих справ. Постом приборкуються пристрасті людини, втихомирюється сама людина, яка втихомирюється в душі, і з ближніми своїми. Київський митрополит Георгій (1072-1073) у своєму «Білеческому Уставі» закликає до святого Причастя на Різдво Христове. У п’ятому столітті Патріарх Константинопольський Анатолій, в сьомому Софроній і Андрій Єрусалимські, у восьмому святий Іоан Дамаскін. Козьма Маюмській і Герман, Патріарх Царгородський, та інші, імена яких нам невідомі, написали для свята Різдва Христового багато священних піснеспівів, які й нині звучать у православних храмах для прославлення світлого празника.

«Піст — це відсічення того, що усолоджує смак, стримання тілесного розпалення, викорінення злих думок, звільнення від сонного марення, чистота молитви, світло душі, сторож розуму, визволення від сліпоти, двері покаяння, радісний жаль, здоров’я тіла, відпущення гріхів, райські двері й радість» – (прп. Іоан Ліствичник). Дні посту – це час рясного виявлення милосердя, примирення з усіма, прощення. У молитві й пості людина осягає найвищий сенс життя, торкається серцем Царства Божого… За словом Спасителя, тільки молитвою і постом ми можемо вигнати духа зла (Мт. 17:21; Мк. 9:29).

Наша подорож до Віфлеєму веде нас також на зустріч з новою епохою, з Новим Роком. Яким він буде для кожного із нас нам не відомо але маємо надію на Того, на зустріч з Яким ми й подорожуємо. Він наповнює наше серце надією на перемогу над коронавірусом і перемоги над ворогом, який топче нашу землю, руйнує наші міста і села.

Боже благословення хай перебуває з усіма вами в дні Різдвяного посту! Всякий, хто гідно, як належить православному християнину проходитиме цей період свого утвердження у вірі, і чистоті духовній і тілесній той в радості чистоти серця зустріне світле свято Різдва Христового. Бо сказано в Писанні «чисті серцем Бога побачать»”.

Молитовно бажаю вам духовного подвигу посту, приємного, радісного і втішного.

+ Іоасаф (Василиків), митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Не заглиблюючись у деталі цього пророцтва, на підставі наведеного вище тексту час приходу Месії і коли вийшло повеління про відновлення Єрусалиму можна легко вирахувати . А ця інформація міститься в 7-му розділі книги Ездри. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що волхви (мудреці), які прийшли в Єрусалим в пошуках точного місця народження Царя Юдейського, однозначно були знавцями Святого Письма. Тому, на підставі Святого Письма, можна провести єдину лінію: від притчі Валаама про зірку в книзі Числа – до книги Даниїла; а від пророцтва Даниїла – до оповідання в книзі Ездри. І тоді, знаючи історію Мідо-Перського царства, можна було визначитися з часовими рамками з’явлення зірки. Тільки ті, які досліджували біблійні пророцтва саме таким чином, побачивши незвичайну зірку на небосхилі, могли правильно інтерпретувати Божественне знамення.

Однак Євангеліє від Матфея пише, що волхви прийшли конкретно зі сходу. А тому залишається питання: хто на сході міг так добре розбиратися в біблійних пророцтвах. Згідно записаному в 31-му розділі книги Второзаконня, збереження Книги Закону було доручено священикам та левітам. Після повернення з вавилонського полону книжнику- священику Ездрі було доручено зібрати, зберігати і копіювати священні біблійні тексти, що робили під його керівництвом його учні книжники. Через це придбати сувій Тори, щоб прочитати книгу Чисел, а з ним ще й свитки книг пророка Даниїла і Ездри, можна було тільки у юдеїв. Саме цей факт констатує нам апостол Павло. «Отож, яка перевага бути юдеєм, або яка користь від обрізання? Велика перевага у всіх відношеннях, а особливо в тому, що їм ввірено Слово Боже» (Рим. 3:1-2).

Таким чином, залишається вирішити останнє, найважливіше питання. Де на сході може перебувати юдейська громада, що має в своєму розпорядженні сувої Священного Писання, з якого можна було б мати доступ до біблійних книг?

Відповідь на це питання однозначна: на сході така громада могла перебувати тільки на території колишньої Вавилонської імперії. У першому столітті нашої ери це вже була територія Парфянського царства, яке було найлютішим ворогом Римської імперії. Через віддаленість римляни не могли здолати парфян. А тому, коли зі сходу в Єрусалим прийшли мудреці з питанням про народження Царя Юдейського, то Ірод сполошився абсолютно не на жарт. Він розглядав народження Царя як пряму загрозу своєму не зовсім законному правлінню. А те, що про Царя питали з ворожої території, він сприймав ще і як загрозу для його римських покровителів і підступи парфянських шпигунів. До першого століття нашої ери єврейська діаспора, яка перебувала на території колишнього Вавилонського царства, була найбільшою з усіх єврейських діаспор, розсіяних від Піренейського півострова до Еламу. Про її існування докладно розповідається в книзі Естер. Після падіння Вавилона далеко не всі євреї повернулися на руїни своєї історичної батьківщини. Залишившись в завойованому персами Вавилоні, євреї пережили і Мідо-Перську імперію, і імперію Олександра Македонського, східний осколок якої і утворив Парфянське царство. Аж до Х століття нашої ери, юдеї продовжували називати свою діаспору вавилонською. Талмуд, який саме з цієї причини називають вавилонським, оповідає нам про те, що в першому столітті вавилонська діаспора постійно посилала своїх мудреців і вчителів Тори «на стажування» в Єрусалим до рабинів Синедріону. Волхвами (мудрецями) зі сходу, які сполошили весь Єрусалим, і були гості з Вавилонської діаспори, які добре знали пророцтва ТаНаХа, але не знали місцевості, а тому не могли знати, як пройти до Віфлеєму, і питали у всіх дорогу? Через те до їхніх запитань з усією серйозністю поставився навіть Ірод, який негайно скликав усіх книжників.

Чому ж тоді грецький текст Євангелія від Матфея називає цих гостей зі сходу словом Магос, значення якого здається зрозумілим і без перекладу?

Справа в тому, що, на відміну від української мови, слово Магос в Біблії означає не тільки волхвів. У грецькому перекладі 2-го розділу книги Даниїла словом Магос називають самого Даниїла. Це грецьке слово переводиться як мудрець. Ось чому багато англійських перекладів вживають слово wise men, мудреці, а не sorcerers, що б означало волхви.

Цілком реально виглядає гіпотеза, що у «великого вавилонського мудреця Даниїла», подібно до стародавніх ізраїльських пророків, були свої учні, які продовжували його справу з покоління в покоління через століття? І якщо учнів Самуїла, Іллі та Єлисея називали «синами пророчими», то словом Магос могли називати в Юдеї учнів пророчої школи, заснованої пророком Даниїлом на сході. І не важливо, якої національності були ці гості зі сходу. Головне, що вони були добре знайомі з найголовнішим пророцтвом, яке залишив їх учитель і провидець Даниїл, і не пропустили час його виконання.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Перший досить значний успіх ця проповідь мала в Самарії, де ім’я Галілейського Чудотворця було відоме і при Його житті на землі. В Самарії благовістив Філіп (один з семи дияконів, вибраний разом з Стефаном (Діян. 6:5), а не апостол із дванадцяти, який залишився в Єрусалимі. Увірувавши в Христа Воскреслого за словом Філіпа приймали святе хрещення. Це було досить масове хрещення за межами Єрусалиму і за межами Юдеї яке звершував чоловік, що не належав до числа дванадцяти апостолів тому апостоли Петро і Іоан прибули в Самарію і поклали руки на всіх новохрещених і закликали на них Духа Святого, Який зійшов на увірувавших (Діян. 10, 44). За особливим закликом Духа Святого – Утішителя Філіп одним з перших проповідував Євангеліє язичнику і охрестив його. Тут мені доречно нагадати вам, що самаряни були віддаленими потомками ізраїльтян які змішалися з ассірійцями. Вони почитали Єдиного Бога Ізраїлю і зберігали вірність Торі – Мойсеєвому Закону, хоча і не признавали пророків. Тому юдеї хоча і визнавали самарян ритуально нечистими але не прирівнювали їх до язичників. Блага Євангельська Вість через самарян дійшла і до природних язичників.

Єрусалимські християни несли благу вістку про Ісуса Христа по всіх землях великої римської імперії на яких проживали єврейські переселенці. Євангельське благовісте в першу чергу пізнавали євреї, язичники через обрядовий Закон Мойсея не мали змоги її пізнати тому що він (закон) стояв кам’яною стіною між юдейським і язичницьким світом. Розірвав цей наріжний камінь Мойсеєвого закону Ісус Христос а Філіп за дією Святого Духа зробився Його першим співпрацівником на пустинній дорозі, на якій він зустрів колісницю одного прозеліта із язичників. Це був вельможа ефіопської цариці. Повертаючись з Єрусалиму в Ефіопію вельможа сидячи в колісниці читав пророчі книги з 53 –ї глави Ісаї в якій розповідається про страждання і смерть Месії. Ці пророчі слова були незрозумілими і важкими для сприйняття тому вельможа запитав у Філіпа, про кого говорить пророк (Діян. 8, 34). Філіп у відповідь розказав вельможі про Ісуса і Його страждання. Просвічений Філіпом, вельможа увірував у Христа і, під’їхавши до води, сказав: ось вода; що перешкоджає мені хреститися? (Діян. 8:36). Наставлений у вірі вельможа усім своїм серцем зрозумів , що хрещення: це завіт з Богом в Ісусі Христі, це прощення гріхів і примирення з Богом (1 Пет. 3:21), це приєднання людини до Божого народу – Церкви Христової. Філіп перебуваючи з вельможею біля води був в непростій ситуації бо до нього ще нікого із язичників і із необрізаних не хрестили. Спитати старших апостолів він змоги не мав але усвідомлюючи, що Сам Господь привів його до цього чоловіка, він відповів вельможі: якщо віруєш від всього серця. Вірую від всього серця і визнаю, що Ісус Христос є Син Божий (Діян. 8:37). Це сповідання і є серце всієї християнської віри. У відповідь, Филип звершує хрещення над вельможею і як знак правильного рішення бачить, що Дух Святий сходить на нього. Апостол Лука, підкреслює цією розповіддю, що прийняття язичників в завіт з Христом і в християнську Церкву було виявленням волі Божої. Дух Божий продовжував терпеливо утверджувати в душах християн правильне співвідношення між Завітом і благодатним даром Ісуса Христа

Через деякий період Господь знову показав єрусалимським християнам, що хрещення язичників відповідає Його волі і що хрестившихся необрізаних належить приймати як братів. Це випадок є особливо унікальним тому, що двом людям одночасно були показані два різних видіння які своєю ціллю мали їх звести і познайомити. Корнилій був римським сотником, а по вірі – юдейським прозелітом, що означає « той хто боїться Бога». Одного разу коли він перебував на молитві йому явився Ангел і звелів звернутися за настановленням про спасіння до Симона Петра. Знаючи від Ангела де перебуває Петро, Корнилій відправив до нього двох своїх слуг і воїна. А в цей час, коли посланці наближалися до вказаного Ангелом місця апостол Петро теж побачив видіння, йому були показані різні нечисті тварини які юдеї по Закону не мали права споживати. Коли Петро відмовився, то почув голос: що Бог очистив, того ти не вважай нечистим (Діян. 10. 15). Коли закінчилось це видіння люди сотника Корнилія підійшли до будинку в якому перебував Петро. Прийнявши посланців Корнилія апостол Петро зрозумів, що це видіння вказує йому не вважати більше язичників нечистими тому що Бог очищує їх через віру в Христа. Отримавши таку вказівку від Духа Святого він пішов разом з посланцями до Корнилія якому благовістив про пришестя Ісуса Христа. Під час цієї повчальної бесіди Святий Дух зійшов на всіх язичників які слухали Петра, це знамення було настільки очевидним, що Петру і ті які були з ним стало очевидним; цих людей Христос приймає як Своїх учнів. Не вагаючись, Петро охрестив навернених язичників. Повернувшись до Єрусалиму, Петро детально розповів про хрещення Корнилія, а також про видіння та знамення які передували і супроводжували це хрещення. (Діян. 11. 18). Стіна, між наверненими із язичників і юдеями християнами дала тільки перші слабкі тріщини, але ще продовжувала твердо стояти.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

Чернеча літургійна традиція не є набором раз і назавжди усталених правил, які пов’язують та обмежують ченця. Це особливий спосіб життя, неодноразово випробуваний і, як свідчать численні приклади, успішно приводить до спасіння. У центрі кожного монастиря знаходиться собор або, як ми його називаємо, «кафолікон», тобто соборна церква, де збирається вся братія.

Саме навколо цього храму побудоване, згідно Статуту Христової Церкви, все життя афонського ченця. Храм, як місце поклоніння Христу, з ранніх часів символізує небесний початок. Один відомий афонський подвижник, який зробив великий внесок у справу служіння людям у важкий період турецького ярма, святомученик Косьма Етолійський, писав: «вівтар являє собою Престол Божий, храм (четверик) – рай, а притвор – райські врата. Радійте і веселіться … брати мої, … що Бог дарував вам Храм». Храм – це святиня і тому все, що в ньому відбувається, вимагає уважності, віри, благоговіння та страху Божого. «За святий храм цей, і цих, що з вірою та благоговінням і страхом Божим входять до нього», виголошуємо ми під час Божественної Літургії. Люблячі пишність в храмі освячуються, тому і Божественний Златоуст говорить: «освяти, Господи, тих, що люблять красу дому Твого». Таке розуміння Храму з самого початку виникнення чернечого чину призвело до включення храмового богослужіння в загальну аскетичну традицію. З перших же років існування християнства Псалтир Царя Давида становив улюблене читання ченців, які спочатку виконували псалми келійно, а згодом включили їх у щоденний коло богослужіння. Особливий спосіб виконання псалмів, так зв. «Псалмоспів», у подальшій вплинув на розвиток всього богослужіння у різних Помісних Церквах.

У Східній Церкві найважливішу роль зіграло заснування Нового Риму – Константинополя в 330 році від Р.Х., а також будівництво храму Святої Софії чи інакше Великої Церкви, і майже в той же самий час – заснування Студійського монастиря. Краса і пишність богослужіння в Храмі Святої Софії після 550 років послужили поштовхом для вікопомних предків нинішніх православних українців, що були надіслані святим рівноапостольним великим князем Володимиром, які були присутні під час богослужіння у Святій Софії та були буквально вражені. Варті уваги їх слова: «Не знали ми, де знаходилися, на небі чи на землі, але то що ми бачили, неможливо описати словами». Також в Єрусалимі, в Лаврі преподобного Сави Освяченого, народився власний богослужбовий Статут. Ці два великих центру чернецтва – Студийський монастир і Лавра Святого Сави, і поширили свої статути на всі монастирі православного Сходу. А після перемоги Православ’я над іконоборчою єрессю в ІХ-му столітті, через ченців монастирський статут поступово проник і в парафіяльні храми, а з XIV-го століття до наших днів вживається як загальноцерковний.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький 

Цю істину найближчі учні Господа, Його апостоли, за словами святого Іринея Ліонського, поклали в Церкву, як у скарбницю, де вона зберігається і звідки кожен може черпати її на спасіння. Тому і називає апостол Павло Церкву «стовпом і утвердженням істини», бо істина Христова зберігається тільки в Церкві і буде зберігатися там до кінця віку.

В Євангелії Господь говорить: «Збудую Церкву Мою, і сили пекла не переможуть її». І якщо ми подивимося на історію Церкви Христової, ми побачимо, що так воно і було: від самої колиски Церкви і до нашого часу диявол веде проти неї безперервну війну, застосовуючи найвитонченіші тактики, найрізноманітніші види зброї.

У перші три століття християнської історії диявол намагався знищити Церкву фізично – просто стерти її з лиця землі. Коли ж це не вдалося, ворог кардинально змінив тактику: якщо раніше він воював зовні, то тепер почав війну внутрішню, сіючи в Церкві єресі і лжевчення. Так в історії Церкви почалася нова епоха – епоха Вселенських соборів і боротьби з єресями.

Що таке єресь? Єресь – це спотворення богоодкровенного вчення – про Бога, про світ, про людину, – яку приніс на землю Христос. Часто таке спотворення було тонким, майже непомітним, і це не дивно, адже диявол – великий майстер витончених підробок і обманів. Його діяльність можна порівняти з роботою фальшивомонетника, який виготовляє підроблені купюри. Якщо людина не помітить підробки і почне ці купюри збирати на щось важливе, наприклад, на покупку будинку, то, коли прийде час укладання угоди, вона не зможе нічого придбати і збанкрутує, бо при покупці підробка неодмінно виявиться.

Подібне може статися і в християнському житті: людина довгий час збирає духовний капітал, але перед лицем смерті раптом виявляється, що капітал цей – фальшивий. Саме так працює диявольський механізм єресі, і на цьому принципі заснована зброя ворога роду людського.

Сьогодні ми святкуємо пам’ять отців Першого Вселенського собору. Цей Собор – велика віха в історії Церкви. Він був скликаний імператором Костянтином Великим у 325 році, в місті Нікея, розташованому недалеко від східної столиці Римської імперії – Нікомідії. Зараз – це територія Туреччини, і на місці, де була Нікея, знаходиться маленьке містечко Ізнік.

Собор був скликаний Костянтином через смертельну небезпеку, що загрожувала Церкві від єресі. Родоначальником і розповсюджувачем цієї єресі був Арій, священик одного з храмів Олександрії. Красномовний, богословськи освічений, він провадив строге життя і користувався в Церкві великим авторитетом. Арій вважався одним із кандидатів на Олександрійську кафедру і одного разу навіть мало не став архієпископом Олександрійським.

Суть єресі Арія зводилася до наступного: він навчав, що Син Божий – Предвічне Слово Боже, – став людиною Ісусом Христом, що не був істинним Богом, рівним Отцю, як це сповідує Православна Церква, але був вищим творінням Бога Отця. Арій вчив, що Отець, перед тим як створити всесвіт, сотворив Своє слово, Свого Сина, створив для того, щоб він був посередником між Богом і світом. Отже, Син Божий, за вченням Арія, – це хоча і вище, але все-таки творіння, яке нічим принципово не відрізняється від інших ангелів і архангелів.

Таке вчення Арія руйнувало християнство, знищувало його в корені, в найглибшій основі. Богослови кажуть, що аріанство опускало його на рівень звичайного монотеїзму, якими є, наприклад, іслам чи юдаїзм. Але християнство є релігією чуда з чудес і таємниці з таємниць. Бог, Творець всесвіту, став людиною – що може бути більш значимого, великого і незбагненного? Адже диво Боговтілення означає повний переворот у світі, переворот в історії, переворот у всьому всесвіті. І звичайно, такого ж перевороту християнство вимагає від кожної людини – воно вимагає досконалої зміни його життя, перетворення його самого. Якщо Бог став людиною, то і людина повинна стати Богом, говорили святі отці. І для цього їй потрібно принципово змінити себе і своє життя. Тобто християнство вимагає від людини подвигу – подвигу любові у відповідь на нескінченну любов Того, Хто прийшов до неї – не Ангела, не Архангела, але Самого Господа Бога.

Звичайно, це Євангельське вчення нам, грішним людям, часто здається надмірно вимогливим, неспокійним і непосильним. У всі часи більшість із нас занадто високо цінували і цінують своє зручне і безтурботне життя. Може, саме в цьому і полягає головна хитрість, головний гачок диявола, захований в арійській єресі, – він знав, що у Арія знайдеться багато послідовників тому, що його вчення скасовує бунтівливість християнства, скасовує його нескінченну вимогливість до людини і робить його зручною і приємною релігією – особливо для багатих і сильних світу. Адже якщо Бог не став людиною, то і людині не потрібно (і навіть неможливо) ставати Богом, не потрібно наслідувати Бога в Його чеснотах, а можна залишатися звичайним грішником і жити природним земним життям, що, звичайно, набагато спокійніше і простіше.

Ймовірно, саме з цієї причини у Арія знайшлося дуже багато послідовників, особливо серед людей багатих і можновладців. Його підтримував навіть столичний єпископ Євсевій Нікомідійський, який мав великі зв’язки при дворі Костянтина, а також багато інших впливових ієрархів та чиновників. У Церкві Христовій почалася велика смута. Вона наростала і, нарешті, набула таких масштабів, що під загрозою опинилося саме існування Церкви. Щоб покласти цьому край, імператор Костянтин вирішив скликати Вселенський Собор, у якому взяли участь більше 300 єпископів з усіх областей імперії.

Серед учасників Собору були великі стовпи Православ’я, такі, як святителі Миколай Мирлікійський, Спиридон Триміфунтський, Яків Нізібійський, Осія Кордубський, Євстафій Антіохійський, Афанасій Великий, тоді ще диякон, і багато інших. Чимало було на Соборі і сповідників віри, які постраждали від недавніх страшних гонінь Діоклетіана, – деякі з них прийшли туди з виколотими очима, інші – зі спаленими руками, ногами чи іншими покаліченими частинами тіла. Коли ці великі люди входили у зал засідань, імператор Костянтин зустрічав їх із незвичайною повагою, цілуючи як святиню їх виколоті за сповідування Христа очі, спалені і понівечені частини тіла. Одним словом, – це було небачене і нечуване досі, дивне й велике зібрання.

Собор проходив у літні місяці 325 року, його засідання часто були непростими і бурхливими. Аріани не хотіли відступатися від єресі, і на Соборі відбувалася безперервна запекла боротьба. Милістю Божою і молитвами присутніх тут великих святих, Православ’я перемогло, а єресь була засуджена. Собор затвердив православний Символ віри – той самий, який ми співаємо за кожною Літургією. Діяння і постанови Собору імператор наказав оголосити на всій підвладній йому території, і було тоді воістину велике торжество Православ’я, і велика радість рознеслася до найвіддаленіших куточків величезної Римської імперії…

Не потрібно думати, що догмати віри не грають великої ролі в справі нашого спасіння. Кажуть: «Ну яка для простої людини різниця, чи виходить Дух Святий тільки від Отця, як вчать православні, або від Отця і Сина, як кажуть католики і протестанти? Головне – вірити в Бога, молитися, робити добро, ходити в храм – і цього достатньо». Але ті, хто так говорить, глибоко помиляються. Неможливо людині врятуватися без істинної віри, без правдивих її догматів. Неможливо це тому, що рятує нас Дух Святий, Який є «Дух Істини», – і Він не живе там, де є брехня в догматах віри.

Уявіть собі новенький справний автомобіль, в який людина сідає і їде, куди їй потрібно. А тепер уявіть, що хтось за відсутності господаря поміняв місцями проводи акумулятора – «плюс» підключив до «мінуса», а «мінус» до «плюса. Приходить господар, сідає в автомобіль, але, на жаль, він вже не заводиться і не може почати рух. Здавалося б: той же самий справний автомобіль, повний бак бензину – ну подумаєш, що поміняли місцями проводи, адже це така дрібниця. Однак автомобіль не зрушить з місця до тих пір, поки дроти не під’єднають, як годиться. Чому ж він не їде? Та тому, що в конструкцію автомобіля внесена помилка – в цьому вся причина.

Подібне трапляється і з тією Церквою, – механізм спасіння перестає працювати. Тому і боролися святі отці навіть до смерті за справжні православні догмати – адже без них ні порятунок, ні наближення до Бога неможливе. Тому і диявол намагався з великим завзяттям насадити єресі, бо він знав, що без істинної віри людина йде до своєї загибелі. А інакше, якби від догматів ніяк не залежало спасіння, хіба став би він витрачати на це стільки сил?

Не потрібно також думати, що єресі і лжевчення є справою давно минулих століть, і до нас вони не мають відношення. Єресі живі і в наш час, їх розповсюджувачами сьогодні є, наприклад, секти, чиє віровчення часто складається з отруйної суміші тих найдавніших єресей, що були піддані анафемі на Вселенських Соборах. Наприклад, аріанство, про яке ми сьогодні говорили, є складовою частиною віровчення всім відомої і надзвичайно активної секти так званих «Свідків Єгови», які, подібно до Арія, стверджують, що не Бог став людиною Ісусом Христом, а деяке вище творіння, яке не має рівної гідності з Богом Отцем. Це, вочевидь, є тим самим древнім аріанством, тією страшною і проклятою єрессю, від якої потрібно бігти, як від вогню, бігти іноді не тільки в переносному, а й у буквальному, прямому сенсі. У житії преподобного Антонія Великого описаний випадок, як одного разу до нього прийшли аріани, щоб сперечатися про віру, але він не захотів навіть слухати їх суперечку, а побіг від них геть, сказавши, що слова їх – як отруйні змії.

І справді, єресі – це отруйні змії, від укусу яких людина може померти для вічного життя і стати, таким чином, здобиччю загибелі і пекла. Знаючи це, браття і сестри, всіма силами бережімо справжню православну віру, тримаймося рятівних її догматів, переданих нам від великих, святих і богоносних отців, які часто без вагання жертвували життям заради істини Христової. Ходімо тим шляхом, яким ішли вони. Тоді й ми станемо вмістилищем благодаті й істини, тоді і ми увійдемо туди, куди увійшли вони, – в небесні обителі світла, в Царство Христове.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Великий піст складається з двох головних частин: Чотиридесятниці — 40-денного посту, і Страсної седмиці. Якщо Чотиридесятниця присвячена переважно нашому покаянню й духовному відновленню, то під час Страсної седмиці увага віруючих зосереджена вже не на собі (не на боротьбі зі своїми пристрастями), а на найголовніших подіях у земному житті Сина Божого — останніх днях Його перебування в Єрусалимі, Таємній Вечері, зраді, суді, розп’ятті й смерті, яка через зішестя в пекло переходить у торжество Воскресіння.

Чотиридесятниця починається з понеділка першої седмиці посту й закінчується в п’ятницю шостої седмиці — у підсумку маємо рівно 40 днів посту. Перша великопісна служба відбувається вже ввечері в Прощену неділю. На цій вечірні вже звучать великопісні розспіви, а наприкінці служби відбувається «чин прощення»: священнослужителі й парафіяни просять прощення один в одного, щоб увійти у великий піст вільними від образ і отримати прощення своїх гріхів від Господа.

• У Великий Понеділок за богослужінням ми згадуємо праведного Йосифа, проданого братами в Єгипет за 20 срібняків (Буття 37 розділ), прокляття неплідної смокви, притчу про злих виноградарів, пророцтво про зруйнування Єрусалиму (Мт. 21:18–43; 24:3–35).

• У Великий Вівторок за богослужіннями згадуємо притчу Христову про десять розумних дів і притчу про таланти, а також, читаємо пророцтво про Страшний суд (Мт. 24:36-26:2).

• У Велику Середу молитовно згадуємо покаяння грішниці, що вилила дорогоцінне миро на ноги Спасителю та Юдину зраду (Мт.  26:6-16).

• У Великий Четвер звершуємо спомин Таємної Вечері та заснування Спасителем святого Таїнства Євхаристії. В цей день Предстоятель Церкви звершує освячення Святого Мира, а по великих кафедральних соборах, подібно до того, як Христос перед Вечерею вмив ноги Своїм Апостолам.

• У Велику П’ятницю згадуємо про взяття під варту Спасителя та неправедний суд на Ним, Святі та Спасительні страждання (Страсті), смерть та погребіння Господа в гробниці Йосифа Аримафейського. На практиці, читання дванадцяти Страсних Євангелій, що належить до цього дня звершується напередодні – в четвер увечері.

• У Велику Суботу згадуємо про Перебування Господа тілом у гробі, сшестя душею до пекла й одночасне перебування Спасителя на Престолі з Отцем та Святим Духом.

Глибокий духовний зміст цих богослужінь сприяє нашому духовному зросту. Богослужіння Страсного тижня відправляються лише в цей час. Символічно православний храм у ці дні являє собою то Сіонську горницю, то Гефсиманію, то Голгофу. Страсний тиждень є особливим тому в ці дні не звершується ні дні пам’яті святих, ні поминання померлих, не звершуються молебні.

Так дуже коротко та схематично можна окреслити тематику богослужінь в православних Храмах. Цей час – час духовної весни, час відродження та зцілення наших душ. Намагаймося якомога ретельніше використати пропоновані нам Церквою засоби до спасіння, вбачаючи в багатих та глибоких зовнішніх обрядах вираження власного духовного стану. Бо піст – це не мета, а засіб досягнення, отримання Святого Духа, власного преображення та обожнення. Тому, покаяння, прощення, очищення, освячення, спасіння – це ті теми та завдання, про які нам варто особливо піклуватися в ці дні. Бо лише по-справжньому переживши їх на власному досвіді, ми зможемо в повну міру зрозуміти велич та силу слів, що незабаром лунатимуть по всій вселеній : «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував».

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)

Такі розмови напевно і сьогодні час від часу ведуться, комусь дуже хочеться щоби Церва наша не мала майбутнього. Бо Томос ПЦУ має, СТАТУТ є, хай і не повністю досконалий, але хіба Статут УПЦ КП був досконалим, ні, не був досконалим. Головне в іншому, в Статуті ПЦУ прописані основні принципи діяльності нашої Церкви які повністю задовольняють єпархіальних архієреїв. В статутах єпархій достатньо непогано прописані основоположні принципи взаємодії митрополії – єпархії, єпархії-парафії тому вносити якісь зміни в Статут ПЦУ є недоцільними і передчасними, вони приведуть тільки до відкликання Томосу і повернення нашої Церкви в минуле, від чого хай береже нас Господь.

Отже дискусія, яка сьогодні ведеться навколо Статуту Церкви скоріше є, як мені видається, спробою повернути Церкву до управління зразка РПЦ МП. Знову дехто піднімає питання щодо відновлення синоду зразка «митрополитбюро», Дехто дуже не хоче щоби всі єпархіальні архієреї почергово засідали повноправно в Синоді та були відповідальними за розвиток Церкви. Те, що єпископат мовчазно сприйняв теперішній склад синоду, скликаний з деякими порушеннями не означає що єпископат готовий погоджуватися з спробою реанімації старої структури. Спроба реанімації це шлях до нового розколу Церкви, а цього допустити не можна. ПЦУ є Автокефальною Церквою, має Предстоятеля і має Статут Церкви, зараз нам потрібно працювати для розвитку Церкви і хай допоможе нам в цьому Господь.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький (ПЦУ)