Розповім трохи про коптське жіноче чернецтво. Коли Пресвята Богородиця несла на Своїх пречистих руках Немовля Ісуса Христа, Вона несла Його як Людину. Але, як кажуть святі отці, ще раніше Вона несла Його у Своєму серці. І після Воскресіння Господнього та Його Вознесіння Матір Божа влаштувала дім для дів. Тому ми вважаємо, що жіноче чернецтво як об’єднання дівчат у певну спільноту було започатковане ще Богородицею. Вона уособлювала цей спосіб життя ще до того, як сформувався чернечий стан та монастирська організація. З любові до Бога та маючи палке бажання служити Йому, діви, у той час, коли ще не було жіночих обителей, бувало, переодягалися в чоловічий одяг і жили в чоловічих монастирях як ченці. Коли у IV столітті преподобний Пахомій Великий створив спільножитний монастир, до нього прийшла його сестра. Після того як він поспілкувався з нею, вона повірила в ідею чернецтва. І тоді був утворений уже справжній жіночий монастир на протилежному від монастиря святого Пахомія березі річки. Преподобний Пахомій отримав перший устав чернечого життя від Ангела. Цей устав він передав і в жіночий спільножитний монастир, щоб там так само дотримувалися правила чергування молитви і праці, виконання послухів.

По всій землі Єгипту після цього поширилися монастирі, різні за розмірами та кількістю насельників — можна сказати, що вони покрили весь Єгипет.

Кількість монастирів у наш час також досить велика. У нас багато жіночих обителей, які офіційно ще не затверджені у статусі монастирів, але перебувають на шляху до цього. У монастирях дотримуються статуту, положень про обрання ігумені, про прийом та постриг сестер. Наш Патріарх Тавадрос II заохочує заснування монастирів в інших країнах, куди як насельниці їдуть наші сестри, що мають досвід чернецтва.

Комісія у справах чернецтва, яку очолює єпископ Даниїл, регулярно організовує конференції, на яких збираються ігумени та ігумені всіх наших монастирів і обговорюють спільні питання або розділяються на тематичні групи. Як і насельники чоловічих монастирів, сестри у нас здобувають освіту. Залежно від умов обителі, свого бажання та можливостей, вони можуть захистити як магістерський диплом, так і докторську дисертацію. Навчання здебільшого проходить онлайн. У разі виникнення потреби в інших формах занять, ігуменя вирішує це питання та організовує їх в індивідуальному порядку.

В історії єгипетського чернечого життя було чимало святих, які давали мудрі настанови ченцям. Існує чимало корисних книг. Ми завжди готові обмінюватися духовним досвідом та зміцнювати зв’язки між нашими монастирями як усередині Єгипту, так і в братньому спілкуванні з християнами інших Церков, як це відбувається сьогодні з вами. Наш великий святий, преподобний Антоній повчає, що чернець, подібно до бджоли, збирає з усіх квітів найкорисніше і перетворює це на мед. І ми збираємо мед духовної мудрості для нашого вдосконалення, поглиблення наших взаємин та взаєморозуміння. Чернецтво — це любов. Ми любимо одне одного, і я відчуваю, що, попри наші відмінності, ми все одно маємо спільне коріння. І це неодмінно поєднає нас у благодаті. Я молю Бога і сподіваюся, що ця наша конференція дасть кожному з нас особисто щось для внутрішнього зростання, а обом нашим Церквам надають новий імпульс для творення добра, процвітання та можливості йти спільним шляхом.

ігуменя Василія (Коптська Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Слава Ісусу Христу!

Ось і добігає до завершення, дорогі браття і сестри, Святий Піст, час молитви, час стримання, покаяння час споглядання нами віруючими людьми серед храму Святої Голгофи, розп’ятого Христа, який ось-ось уже скоро звершить на ньому цю велику таємницю хресної смерті, таємницю входження в смерть заради нашого з вами спасіння!

Але перш ніж ми вступимо у Страсний тиждень, Церква запрошує нас у Віфанію, яка знаходилася недалеко від Єрусалиму. Там жили, як нам каже Святе Євангеліє, друзі Христа: Лазар і дві його сестри – Марфа і Марія. Господь часто приходив до них в будинок, де охоче зупинявся, де знаходив омиротворення. Церква звертає нашу увагу на те, що в Господа були друзі. Так, Він – Син Божий – став істинною і досконалою Людиною. І в ці останні дні, напередодні Пасхи, коли ворожнеча проти Нього виявлялася усе більш відверто, коли вже готувалося Його вбивство, то ці друзі у Віфанії були Йому, особливо дорогі.

Чому ж Господь, коли до Нього приходять із звісткою: «Лазар, друг Твій, хворий», не одразу ж вирушає в дорогу? Чому Він зволікає, коли Його друг в біді? Ми знаємо, що багато хто, подібно до Марії і Марфи, ставить це питання. Вони благають Бога прийти до них на допомогу, проте не отримують відповіді. «Якби Ти був тут, не помер би брат мій», – говорить Марфа, коли Господь приходить, але надто пізно.

У цих словах Марфи – віра в Христа і одночасно докір. Бога немає поруч, коли потрібно. Можливо, Він є – але тут Його немає. І наскільки багатьом в подібних скорботних обставинах може здаватися, що Бог байдужий до людського горя. Як бути самотній людині на цьому світі – перед лицем пануючого зла, беззаконня, страждання і смерті – якщо з нею немає Бога! Христос, навмисно відсутній під час хвороби і смерті Свого друга Лазаря, тим самим показуючи, що людина, відокремлена від Бога, знаходиться в країні смерті.

«Якби Ти був тут, не помер би брат мій» – так зі слізьми на очах говорила до Христа Марфа. І скільки є людей, які втратили віру в Бога, тому що дорога для них людина померла, не дивлячись на всі їх молитви. Як часто смерть приходить дуже рано! І смерть улюбленого друга – Лазаря – прийшла, кажучи по-людськи, несподівано рано. Але посеред горя і страждань Господь говорить слово, на яке Марфа і Марія, а після них – незліченна безліч людей можуть опертися коли скорбота стає нестерпною: «Я є воскресіння і життя, віруючий в Мене, якщо і помре, то житиме вічно».

Ось чому Великий Піст закінчується Лазаревою Суботою. Ніколи не здається нам життя настільки дорогоцінним, ніж тоді коли йому загрожує смерть. Мертве тіло Лазаря оточене плачем близьких. Сам Господь плаче через втрату Свого друга – так глибоко входить Він в людське горе. І це не просто сльози – Господь готовий життям Своїм заплатити за кожну душу, про яку Він плаче. І ми знаємо, що заплатить дуже скоро.

Потім прийшовши до гробу Лазаря Ісус говорить: «відніміть камінь», а пізніше промовляє «Лазарю! Вийди геть!» – це голос Божий, перед яким не можуть встояти жодні сили, жодні затвори, навіть смерть. Це заклик, звернений до кожної людської душі. Кожного з нас Господь покличе по імені в день воскресіння. Ім’я «Лазар» означає «Бог мені Помічник». Господь хоче дати людині поміч, дати більше, ніж просто повернути в тимчасове життя, там, де муки і плач. Він хоче вивести душі людські з тієї області смерті, де немає світла, немає радості, немає Бога, повернути їх до тієї повноти життя, для якого створена людина. Як сказав Христос сестрі Лазаря: «Воскресне брат твій» – так кожному з нас говорить сьогодні: «Воскреснуть усі, воскреснеш і ти. Бо Я є воскресіння і життя».

У тропарі сьогоднішнього свята співаємо «загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи», і ці слова знаменують нам воскресіння всіх – всього людства. Христос має владу відкрити всі труни і вивести звідти живими тих, від кого залишився лише прах. Він має владу зруйнувати всі страхи відчаю перед безглуздям людського існування, всі системи на землі – релігійні, філософські, політичні, економічні, які намагаються зайняти місце Бога і ввести всіх в темницю вічності. Ради цього воскресіння Бог став людиною, яку відкидали, з якої насміхалися, яку вбили – і це все заради того, аби живі і мертві зрозуміли, що вони покликані до життя. «Чи віруєш цьому?» – подібно, як Марфу запитує Господь кожного з нас. Він чекає від нас віри. Тому що не над ким-небудь, а перш за все над народом, вибраним народом Божим, виконалося слово Христове: «Якщо хто з мертвих воскресне, не повірять» (Лк. 16, 31). Віра звільняє нас від гробового каменя наших гріхів, розв’язує похоронні пелени, якими ми були обвиті, і повертає до життя.

Хоч і торжествує у світі зло і царює смерть, проте в радості пам’ятаймо, як би не було темно, що б не чекало нас попереду – ми на дорозі не до смерті, а до життя, життя з Христом!

Амінь!

архімандрит Онуфрій Ляда (ПЦУ)

1) період вступу в чернецтво, в чернече братство;

2) період відразу після прийняття постригу і перші 5-7 років після;

3) період від 7 до 20 років;

4) період після 20 років.

Перший період найважливіший, бо саме в цей час закладаються духовні основи.

Те, як виявляється у людини бажання чернецтва, – велике таїнство. Напевно, потрібна і схильність до цього, і особливий дар, харизма. Бог бачить це в людині і в потрібний час здійснює цю схильність: різними шляхами – подіями або за допомогою людей запрошує людину в чернече ангельське життя, в чернечу ангельську братію.

Цей внутрішній імпульс проникає в серце людини і спонукає її увійти в чертоги Господа для того, щоб знайти спокій в душі. Тому вона починає відвідувати монастирі, ближче знайомитися з монастирським життям, відчувати його солодкість і бажати його. Вона шукає контактів з насельниками монастиря, доглядачем архондарику, з духівником, з ігуменом або ігуменею, з ченцем або черницею, які справили на її враження своїм благословенним життям. Коли вона відчує трохи сміливості та впевненості в собі, вона розкриє таємницю свого серця, свій глибокий потяг до чернечого життя.

У разі, коли претендент відкриває своє бажання кому-небудь, крім ігумена або ігумені, та людина повинен повідомити про це настоятелю або ігумені та направити до них. У свою чергу ігумен або ігуменя повинні прагнути поговорити з бажаючим чернецтва. Якщо раніше між ними духовного спілкування не було, починати зустріч краще з нейтральних тем.

Тему чернецтва, з посиланням на ченця або черницю, з якими до цього була розмова, ми можемо залишити до наступного разу, якщо співрозмовник сам не торкнеться її першим. Необхідна делікатність у спілкуванні. Якщо у нас немає інформації, якщо ми відчуваємо, що не можемо про це розмовляти, відкладемо тему на майбутнє. Однак зовсім не шкідливо, торкаючись цієї теми чи ні, поговорити про небесну чарівність і важливість чернечого життя. Будь-яка людина хвалить свій будинок і своє життя, і ми, посилаючись на тих чи інших святих отців, повинні зосереджувати на цьому свій інтерес.

Ми запросимо кандидата відвідувати наш монастир, дамо йому невеликі подарунки, наприклад, чотки, пояснивши, як їх застосовувати і як молитися, духовну книгу, ікону. Коли здобувач приїде в наш монастир, ми запропонуємо йому працювати з іншими ченцями або в церкви, або на кухні, або в саду. У цих послухах є свій сенс. Через це маленьке зусилля і реакцію на нього кандидата проявляються риси його внутрішнього світу.

Відповідно до цього ми і будемо працювати з людиною. Спробувати прискорити цей процес або залишити все розвиватися потихеньку, відповідно, залежить не від нас, а від людини, що стоїть перед нами. Адже справа не в тому, щоб у нас було велике число ченців; потрібні люди вірні якісно, що вірно наслідують Господа Ісуса; і зробитися з мирянина ченцем – це велика, важка духовна праця. Апостол Павло вказує своєму учневі Тимофію: Гріхи деяких людей явні і безпосередньо ведуть до засудження, а деяких відкриваються згодом (1 Тим. 5:24). Так і ігумен або ігуменя повинні перевіряти кандидата не поспішаючи і лише потім приймати рішення про його входження у глибину таємного життя у Христі.

Важливо відзначити, що вихід зі світу і прийняття чернецтва – це найбільша подія. І вона не може здійснитися без Бога. Бог таємничим способом діє та відкриває цю дорогу.

Цей вихід на індивідуальному рівні є повторенням виходу Ізраїлю з Єгипту. Це є втеча від диявольського полону до свободи Бога. А якщо Бог нас звільняє, то ми дійсно вільні (див. Ін. 8:36). Людина закладає задум, Бог – силу. У міру задумів даються і сили.

Після того як людина ухвалила остаточне рішення постійно жити в монастирі, вона повинна обов’язково залагодити всі свої життєві справи, всі зобов’язання, які у її є в цьому світі. Ніякого зв’язку зі світом вона не повинна залишати. Якщо вона щось залишить, можливо, що такий зв’язок з’явиться перешкодою до небесної дорозі чернечого життя, заподіє неймовірні страждання. Або навіть зупинить іі шлях, змусивши покинути монастир і повернутися в світ.

Тому дуже важливо не мати кредитів, залагодити всі майнові питання, як людина вважає за потрібне. А в разі, коли кандидат залишає щось в своєму володінні після того, як він став ченцем, якщо ці майнові зв’язку ще не улагодяться до рясофорного постригу, то, як мінімум, до посвяти у велику схиму він уже не повинен нічим володіти. Він повинен: залишити роботу, завершити задумані поїздки і здійснити необхідні візити до приходу в монастир; якщо він одружений і його дружина жива, він повинен отримати від неї письмову згоду на цей крок; якщо у нього є діти, вони повинні бути дорослими і, якщо це можливо, обзавестися сім’єю, мати професію; і врешті-решт він повинен усвідомити, що, приймаючи рішення йти в монастир, він просто вмирає, просто йде в могилу, вважається померлим для цього світу.

Слова нашого Господа і Бога Ісуса Христа, записані в Його святому Євангелії: «якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт.16:24) надихали мільйони людей наслідувати чернечому покликанню і, керуючись ним, застосовуючи його, зробитися відмінними від інших, – ось чому ми втілюємо на іконах їх святі лики, поклоняємося їм в храмах, вшановуємо їх святі мощі. Ці самі слова з священних вуст Владики звернені і до нас, до кожного персонально, хто бажає піти довгим чернечим шляхом і слідувати Владиці Христу в Його сходження на Голгофу до Хреста. Якщо людина це не розуміє, не прийме вище, то вона стане вампіром, живим мерцем, який тлумачить все вище з позицій мирського духу. Але коли вона почує голос: «Яке може бути згода між Христом і дияволом? І що спільного має віруючий з невіруючим?» (Пор. 2 Кор. 6:15), – що вона тоді відповість? З їй станеться те ж саме, як з тією людиною в притчі, яка прийшла на весілля без належного святкового одягу (див. Мт. 22:2-14): не маючи відповіді, людина замовкне, її зв’яжуть і виженуть геть, у пітьму.

У цієї першої настанові про чернецтво ігумен і ігуменя повинні сказати кандидату про основні принципи чернечого життя. Вони такі: довіра до старця, щира сповідь і слухняність. Ці три принципи передують всім іншим, вони складають сполучну ланку для всіх інших, які за ними слідують, і врешті-решт вони формують гідне творення святості. Саме ці три фундаментальні принципи чернецтва ми проаналізуємо.

Перший принцип – довіра до старця. У міру довіри слідує міра любові: Який ви мірою міряєте, такою і вам будуть міряти (див. Мт. 7:2, Мк. 4:24, Лк. 6:38). За любов’ю слідує міра Благодаті. Існує така духовна аксіома: Бога не бачив ніхто ніколи: Єдинородний Син, що в лоні Отця, він явив (Ін 1:18). Також сказано: ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити (Мт. 11:27), через Нього і ті й інші маємо доступ до Отця, в одному Дусі (див.: Еф. 2:18; Рим. 5:1-2). А старець (ігумен) знаходиться на місці Христа та є його прообразом.

Значиться, через ігумена у нас є наближення до Сина і далі, вище – до Отця. Крім того, ігумен як духовний отець однаково любить своїх духовних дітей – «Бо Бог не дивиться на особу» (Рим. 2:11), і справа не в любові Отця, яка дана спочатку, а Сина. Ми бачимо, що Сам Господь як людина, даючи Себе в приклад до наслідування і приклад до повторення, каже: Якщо ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в Його любові (Ін. 15:10). Ось ця сама причина відсилає нас до послуху, який визначає особливості чернечого життя.

Другий принцип – сповідання думок. Послух – це наслідування Христа. Сповідування думок створює духовний зв’язок, підсилює підпорядкування і звільняє онтологію людини, якщо вона чиста. Міра чистоти полягає в повному і щиросердому сповіданні думок перед духовним отцем, ігуменом; в сповіданні кожного руху і кожної думки, спрямованої до виправлення, до зцілення, до вибудовування духовної лінії від ігумена к осягнення Святого Духа. Звичайно, без тривоги, без страху, без духовного напруги, без серйозних переживань не позбутися думок, щоб не досягти відчуження позовів плоті.

Це сповідання помислів на додаток до згаданої користь дає людині мир в думках, психічний спокій, внутрішню свободу, безтурботність, радість, – звичайно, за умови суворого дотримання щирості. Людські помилки загальновідомі, можна вибачити, хитрість – непрощенна, бо людина через диявольською хитрості «бочком» прямує до Бога, бажаючі досягти милості і благословення не по закону, а протизаконно. В такому випадку користь і благословення будуть зовсім не ті, які просимо у Бога прямим істинним шляхом, коли ми несемо разом з Господом Ісусом Його Хрест. Через сповідання думок проявляється таїнство Хреста. Ми не повинні забувати, що з таїнством Хреста нерозривно пов’язана покора як особливість нашого покликання, нашого чернечого статусу. Тому необхідні опіка, постійна турбота і слухняність…

Послух вирощує невинність і нестяжне, а також всі інші милості, тому що воно є змістом духовного закону. Усередині нього ховається смиренність і любов, характерні для серця Господа Ісуса, який був слухняним аж до смерті, і смерті хресної (Фил. 2:8). Він наш зразок. Як дивовижно і значно бути причетним цьому покликанню, коли тобі надаються можливість і сили ототожнити в радості з Боголюдиною! Можливість скопіювати в собі цей зразок, гідний і завидний! [1] Хто це отримав, нехай дбає про це, смакуючи  солодкі плоди, тоді він зможе, як немовля, на практиці знайти в любові все, що ми бажаємо і до чого прагнемо.

Зазвичай після вивчення матеріалу слідує перевірка знань, як після теорії слідує практика. Після першої радості і періоду зречення починаються спокуси. Вони різні і залежать від міри внутрішньої смерті для світу. Якщо ми ввійдемо в море спокус з вірою, як у Петра, ми будемо крокувати по хвилях і подолаємо їх без складнощів. Якщо у нас з’являться сумніви, ми почнемо опускатися на дно. Якщо ми покличемо на допомогу Того, Хто здатний спасти, Він нас спасе.

Якщо ми не закричимо, то, без сумніву, підемо на дно, і хоч трапляється це по-різному, але відбувається за певною схемою: «… чимала небезпека для тебе, оскільки ти обіцяв зберегти все те, про що говорилося раніше, і потім нехтуватимеш обітницю і повернешся до колишнього свого життя, або відокремився від свого духовного отця, і від братів, з якими живете в одному монастирі чи проведеш решту днів свого життя в байдужості і в нехтуванні». У цей момент ігумену необхідно надихнути новачка, і також потрібен час. Саме час є помічником і лікарем, якщо правильно застосовувати цілющі поради духівника.

Потрібно відзначити, що ступені чернечого постригу, тобто рясофор, прийняття мантії або прийняття великої схими, не вказують на прогрес в духовному житті. Чернечий постриг підтверджує і закріплює бажання нашого серця і наші глибокі внутрішні пошуки пізнання і причастя Богу. Відповідно до вищесказаного, ми знаходимо також і Божу ласку, зміцнюючи і посилює нас в нашій духовній боротьбі. Нам не надається просування по сходах світської влади [2]. У монастирі обіцяне і отримане є «смерть» через прийняття Хреста. Однак ця «смерть» життєдайна, бо повторює смерть Господа Ісуса і доповнюється наступною радістю воскреслого Христа, воскреслого таємничим чином.

Однак для духовного повноліття того, хто вступає на шлях чернецтва, і перетворення його внутрішнього світу до життя у Христі необхідно пройти через напругу, біль, муки і страждання серця духовного отця, що нагадують про Мойсея. Ігумен, як той же Мойсей, приймає з рук Господа керівництво насінням плоті, тобто кожною конкретною людиною [3], які виходять із землі Єгипетської. Керівництво перетворенням людини від світських поглядів, пристрастей і непокори – до землі Обітованої, землі, що годує медом і молоком. Ігумен веде від байдужості до прийняття радості у Христі, він усиновляє і визнає духовних дітей як дітей Божих. І подібно до того, як Мойсей зустрів з боку народу жорсткість, ремствування, непокору, бунт, непослідовність дій і думки, що чужі Закону Божого, то те саме й ігумен може зустріти з боку своїх духовно пастви.

І як Мойсей насолоджувався Божественної милістю і серцевим спокоєм через людей, що полюбили Закон Божий, так і ігумену належить отримати насолоду від людей, прийнятих Богом. При цьому, будучи добрим пастирем, він не вижене нікого зі свого стада. Ігумен любить паству так, як Христос Церквау, як образно апостол Павло вказує в своєму листі до Ефесян (Еф. 5:25).

Грецькому патерику розказана наступна історія. Колись один ігумен молився Богу, щоб заслужити і на землі і на небесах перебування зі своїми любленими духовними чадами, зі своїми ченцями. Одного разу він отримав запрошення на свято в сусідній монастир і прохання послати туди завчасно своїх ченців. Так він і зробив. По дорозі послані зустріли поранену людину, що лежала на дорозі. Вона стогнав від болю. На питання, що сталося, вона відповіла, що його скинула тварина, на якій він їхав, і тепер вона не може йти. Ченці йому сказали, що не зможуть нічим допомогти, бо поспішають в монастир для підготовки до свята. Через деякий час цим же шляхом йшов ігумен. Коли він почув розповідь мандрівника про те, що сталося, він поцікавився, чи не проходили мимо будь-які ченці. «Так, – відповів незнайомець, – але вони поспішали і не змогли допомогти мені». Тоді ігумен попросив людину піднятися трохи, щоб покласти його на свої плечі. Поранений намагався відрадити його: буде дуже важко, і йти далеко. Але ігумен наполягав, що не піде без нього. Дійсно, він взяв незнайомця на свої плечі і пішов. Спочатку від тяжкості шлях був нестерпний. Однак, неймовірно, але далі ставало все легше і легше. В один момент він відчув, що у нього на плечах немає ніякої тяжкості. Тоді він підняв очі до неба і побачив ангела Божого. Піднімаючись в небо, той сказав йому: «Господь послав мене до тебе, щоб дати зрозуміти, що, якщо ти так просиш в молитвах, ти можеш бути завжди зі своїми підопічними. Однак, якщо вони не будуть намагатися морально бути схожими на тебе, вони не будуть отримувати ті блага, якими ти будеш нагороджений».

І так кожен духівник, кожен ігумен монастиря співчуває своїм чадам, співчуває своїй пастві до тих пір, поки ми всі не досягнемо нарешті єдності у вірі і пізнанні Сина Божого, і зустрінемося з Досконалою Людиною, з Христом – зразком досконалої зрілості» (пор. Еф. 4:13). Вони, наші отці, наповнюють своє життя стражданнями Господа Ісуса, щоб вигукувати разом з пророком Ісаєю: «Ось я, і діти, яких дав мені Господь» (Іс. 8:18).

+ єпископ Лідра Епифаний, настоятель Святого царського ставропігійного чоловічого монастиря Пресвятої Богородиці Махер (Кіпрська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

По-перше, мені видається, що взаємини між послухом та свободою розгортаються на двох рівнях:

– на рівні основ чернечого життя, загальних для кожного ченця без винятку;

– і на рівні організації чернечого життя в межах Церкви.

Господь створив людей за Своїм образом і подобою – вільними. Отже, ця свобода властива самому нашому існуванню та жодним чином не може бути відчужена. Свобода – найцінніший дар в образі Божому, яким є створена Творцем людина. Однак, починаючи з четвертого століття, деякі люди, запалені любов’ю до Бога, добровільно віддають свою свободу в руки духовного отця або духовної матері, що здається протиріччям. Чи не в цьому одна зі сторін «юродства» християнина, про яке писав Апостол Павло?

Бо, будучи вільною, людина може так розпорядитися своєю свободою, що довіряє її комусь іншому в ім’я ще більш високого ідеалу. Зауважимо, що це відбувається і в Таїнстві Шлюбу, коли кожен з подружжя в ідеалі відрікається від себе, щоб, залишаючись собою, прийняти другого з подружжя і поєднуватися з ним.

У цьому – основна характеристика таїнства любові до ближнього (грец. Agape), єднання людей, при якому люди добровільно стирають все те що розмежовує їх, щоб досягти найтіснішого союзу, в якому, однак, особистість кожного не розчиняється. І це лише наслідок великої таємниці нашої подоби Бога: як Бог єдиний в Трьох Особах, так і ми маємо на меті перебування на Землі поступове єднання нашої єдиної людської природи з Христом при збереженні відмінності наших іпостасей.

Саме цей висновок пастор Дітріх Бонхеффер в своїй книзі «Етика», виданої в 1965 році, висловлює так: «Послух без свободи є рабство», додаючи при цьому: «Свобода без послуху є свавілля».

Дійсно, свобода, не обмежена добровільною відмовою від своєї індивідуальності, призводить до надмірності самої цієї волі, і тоді кожна людина намагається відмежуватися та відокремитися від інших, щоб потурати своїй гордині, але ж це проти єднання людей. У масштабах суспільства, наприклад, це неминуче призводить до анархії, до появи страшних тираній, виникнення яких ми спостерігаємо з часу жахливої Французької революції 1789 р, і тоталітарних режимів, від яких світ страждав у двадцятому столітті та продовжує страждати в двадцять першому. Такі явища неминуче призводять до тій чи іншій формі гноблення з метою примусити, змусити непокірних підкоритися в ім’я наведення якогось порядку, що теж огидно волі.

Мені пригадується румунський високопоставлений політик 70-х років, який дивувався тому, що чернечим громадам не потрібні каральні заходи для досягнення гармонії.

Це приводить мене до думки про відмінність, яку необхідно проводити між істинним слухняністю і дисципліною. Дисципліна існує поза особистості, яка замкнулася у своїй гордині, тоді як послух є добровільна відмова від власних бажань. Дисципліна, будь то військова, державна або особиста, диктується логікою речей. Послух є вибір, в той час як дисципліна нав’язується людині, навіть якщо вона сама наказує її собі. Послух дієвий тільки тоді, коли він є діяльністю або служінням, обраними людиною з вільної волі. Чернечий послух або «справжній послух» (бо послух існує не тільки у рамках чернечого життя, про що я згадував раніше) не можна розуміти як дисципліну або техніку, що дозволяє досягти мирного співіснування деякої кількості людей. Він не є і ні в якому разі не може бути скасуванням особистості або владарюванням над особистістю з боку іншої людини, будь то старець, архієрей чи ігумен.

Щоб бути справжнім, послух має стати вільним і добровільним. У монастирі, будучи ще новоначальним поселенцем, людина не завжди буває до цього готова, хоча саме на першому етапі визиску чернецтва повинна усвідомити, що їй доведеться до цього прийти. Таке усвідомлення відбувається принаймні під час перебування послушником і кандидатом в ченці, коли людина повинна прийняти такий послух до постригу, інакше в майбутньому, коли буде вже занадто пізно, неминуче виникнуть серйозні, болісні спотикання.

Обов’язковою умовою слухняності є дар міркування у духівника або духовної матері, терпіння ними помилок та промахів своїх духовних чад або навіть зради з боку останніх, їх «стриманість», це значиться почуття міри у всьому по відношенню до довірених їм Господом духовним чадам. Повністю виключаються будь авторитаризм, будь владарювання, яке неприпустимо, якщо послух є плід добровільного та вільного вибору. Подібні прояви – знак неврівноваженості чи душевного нездоров’я настоятеля, що віддається спокусі домінування під приводом «керівництва»; пастир пасе овечок своїх не за допомогою батога, але вони підкоряються йому – отцю своєму – добровільно, нехай і невміло.

Ось звідки зв’язок чернецтва і «влади»!

Духовний отець або духовна мати стежать за особистісним рівновагою і розвитком людини, яка надала їм честь і довіру, довіривши їм свою душу і життя, будучи впевненою в тому, що настоятель або настоятелька приведуть їх до Бога, до Якого вони прагнуть. Справжній старець не намагається «виліпити» учня на власний розсуд, але допомагає йому виконати свою власну місію перед Богом і старається в тому, щоб разом з ним знайти справжню сутність його служіння. Це проявляється в «стриманості», яку духовний наставник проявляє у виборі для учня молитовного правила, послухів, читань, заходів посту, частоти Святого Причастя, відносин зі світом у разі, якщо це приносить користь йому або громаді; тобто він поважає особисту свободу свого учня.

Те, що ми говоримо про кожну людину, відноситься і до будь-якої чернечій громаді (і навіть до всієї Церкви).

Свобода в кожному монастирі повинна проявлятися через його оціночні судження, осяяні присутністю і дією Святого Духа. Кожен монастир йде шляхом послуху. Таке послух ні в якому разі не повинно стати підпорядкуванням інквізиторам дрібного або великого масштабу, які претендують на непогрішність і встановлюють духовний деспотизм, прихований під маскою керівництва монастирем. В обох випадках, це значиться для монастиря в цілому і в стосунках між ченцем і начальство над ним, вимушена дисципліна стає формою ідолопоклонства, від якої нас застерігав Апостол Іоан: «Діти! бережіться від ідолів »(1 Ін. 5:21). Така дисципліна противна твердженням Апостола Павла: «Де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. 3:17).

У різні епохи і в різних місцях Святий Дух породжував в Церкві різні форми чернечого життя. Будучи сучасниками, преподобний Йосип Волоцький і преподобний. Ніл Сорський мали різні погляди на чернече життя. Однак Церква зарахувала до лику святих їх обох. Всі великі основоположники чернечих спільнот зі смиренням і послухом шанували те, що становить саму суть чернечого життя, і, тим не менш, створені ними статути відповідали потребам епохи: так вони пристосовували чернече життя до потреб і можливостей тодішнього світу.

Чернечі статути були і залишаються воістину сміливими творіннями, натхненними Духом Святим і визнаними Церквою. Вони покликані пробудити в людині її творче покликання – царське, священниче та ін., що втілюється в співпраці з Богом, бо така її місія – будувати Царство Небесне у Христі. На жаль, з часом, багато з цих статутів перетворилися в закони, від дотримання яких, як вважалося, залежало отримання Святого Духа.

Звичайно, єство людське – єство занепале, що і привило людину до рабського стану. Але по відношенню до кого? Не до інших і тим більше не до Бога, як стверджується в ісламі і як вважають деякі заблудлі християнські богослови, а по відношенню до своїх власних пристрастей та помилковому «я». Велика спокуса звести чернече життя до вимоги слухняності, до духовної техніці, до шляху смирення для подолання помилкового «я». Безумовно, все ґрунтується на смирення, однак воно є лише умовою і наслідком любові до Бога і заради Бога. Смирення – один з плодів дієвого присутності Святого Духа в особистості ченця і в чернечому середовищі в цілому. Однак зведення чернечого життя до смирення, яке набувається через послух, неминуче веде до поневолення. Учень Христа слідує за Господом не тому, що Господь того вимагає, не через підневільного служіння, а тому що Господь полонив його, тому що він віддає себе Богові з любові і не залишає самому собі нічого, навіть власне життя не залишає собі і готовий віддати його цілком.

Не заперечуючи важливості смирення, Апостол Павло постійно спонукає нас до свободи, хоча і намовляє слуг підкорятися своїм господарям, а дружин – своїм чоловікам … «Стійте у свободі, яку дарував нам Христос» (Гал. 5: ). «Тому ти вже не раб, але син; а якщо син, то й спадкоємець Божий через (Ісуса) Христа» (Гал. 4:7).

У духовному житті існує два шляхи або течії:

Перше – це діяльна боротьба проти гріха в умовах підпорядкування, яка має за мету зростання у смиренні та покаянні. Це активна позиція, безумовно, благородна, але вона являє собою внутрішній рух людини, яка хоче зробити щось для Бога. Багато в чому вона нагадує концепцію підпорядкування Закону, властиву Старого Заповіту та присутню в раціональних і гуманістичних богословських побудовах Заходу, що зробили гідний жалю вплив на Православні Церкви. Цю ж концепцію відносин з Богом проповідує іслам, вона ж відчувається і в індуїстської йоги.

Друга течія – це більш містична концепція життя в Бозі, яку захищали, саме розмірковували й богословські обґрунтовували проповідники ісихазму, в тому числі Св. Григорій Палама і Патріарх Філофей (Коккінос). Рух ісихастів у надзвичайній мірі відродив чернече життя і сприяв розквіту святості, який відбувався щораз, коли ісихазм розвивався: Оптинський старці – один з численних прикладів. Достатньо таких прикладів ми знаходимо різних православних країнах, а сьогодні, нехай і в невеликому ступені, вони реально присутні в житті Заходу і у так званому «Новому світі».

Безліч ознак і викликів часу приводять мене до думки про те, що наша дуже непроста епоха – благословенна для Церкви, бо конкретні обставини нашого життя все частіше змушують нас стикатися як з зовнішньої, так і з внутрішньої диявольської тиранією. Але якщо ми забажали добровільно присвятити всю нашу життя Христу, спотикання усуваються, бо ми знаємо, що живемо у Христі, а Христос живе в нас. Саме тут знаходиться основний сенс того, що світ вважає юродством: відмовитися від своєї свободи, щоб довірити себе Богові і тому, хто представляє Його для нас, і піти шляхом повного послуху.

Часто наводять слова Апостола Павла про те, що християнське життя є наслідуванням життя Христа. Безумовно, я цього ні в якому разі не заперечую. У Посланні до Филип’ян Апостол навіть уточнює, у чому і як можна наслідувати Спасителя. Звичайно, не повторюючи Його зовнішній образ дій, що було б чистим формалізмом, але відтворюючи Його кенозис, який полягає в тому, що «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив Себе Самого, прийнявши образ слуги [явивши послух], ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний [Отцю Своєму, але також і людям] навіть до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2:2 і далі). Тому Слава Христова – в слухняності Отцеві Своєму і в слухняності людям, яку Він прийняв, відмовившись від явлення Своєї Божественної Слави, яка властива Йому за природою, щоб сприйняти іншу природу – природу людську, природу занепалої людини, з любові до нас.

Отже, для нас «наслідувати» – означає відмовитися від «помилкової величі», тобто, у найзагальнішому плані, від нашої власної волі, – щоб придбати у Христі природу, яка не є притаманною нам, – Божественну природу, даровану нам благодаттю Божою.

У цьому проявляються природа і підмурок чернечого послуху. Але ми бачимо, наскільки він вільний. Це добровільна дія, яка не мала б ніякої цінності, якщо буде примусом, бо вона не зверталася б до глибин нашої особистості.

Якщо наше бажання послуху ґрунтується на такому типі наслідування Христу, які глибинні перешкоди можуть з’явитися на нашому шляху? Так, можуть виникати певні складнощі, адже в житті не все так просто, але проблем, які зачіпають психіку або життєві устремління, – не буде!

У світлі цього таїнства ми розуміємо, що чернече життя полягає не в раболіпстві перед Богом і тими, хто Його представляє для нас, а в постійному і добровільному спонукання себе відмовлятися в усьому від нашої власної волі, щоб «спустошити» себе, принизити себе (кенозис ) і наповнити себе життям Христовим. Бути ченцем – значить жити так, щоб в нас жив Христос. «Законом я вмер для Закону, щоб жити для Бога. Я розп’ятий з Христом, і вже не я живу, але живе в мені Христос. А що я живу у тілі, то живу вірою в Сина Божого, що полюбив мене і видав себе за мене. Благодаті Божої я не відкидаю» (тобто не відмовляюся від своєї свободи, а піднісся над нею, довіряючи її Тому, хто мені її дарував).

Якщо в даний час послух є скрутним і навіть відлякує частину кандидатів у ченці, єдине остаточне, визначальне рішення повинно бути богословським і містичним: послух – це акт дієвої віри, без чого воно є лише спокусою. Ось чому слід підкреслити, що послух не є дисципліна, що він пред’являє набагато більші вимоги, бо послух означає справжнє відкидання своєї волі. Саме це поняття світ рішуче відкидає, і навіть у монастирях послух іноді вичерпується, що противно самому духу чернецтва.

Виправдання чернечого життя – в ньому самому. Чернецтво не прагне грати в Церкві особливої ролі. У той же час, будучи крайнім вираженням нашої свободи – через послух – чернецтво ще й стає для Церкви тим зразком, в якому показується, випробовується і нескінченно відтворюється Таємниця Христова, пропонована нам Церквою, – перетворення занепалої людини, її обожнення благодаттю, через прийняття Христа. Будучи єдиносущними Христу, ми у Ньому і через Нього стаємо єдиносущними Богу-Отцю і Духу Святому.

І тоді наше перетворення відбувається вже не власними зусиллями, а через засвоєння чеснот Христових, відбувається Його єством, яке опановує нашим єством, роблячи нас причасниками Його життя і Слави.

Нам же залишається добровільно, з любові, поступитися Йому місцем.

архімандрит Ілля, духівник жіночого монастиря Преображення Господнього в Террасоні (Франція, Константинопольський патріархат).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Кожне чернече братство різноманітне за своїм складом та включає в себе різні особистості з різними характерами. У одного ченця характер простий і м’який, як вата, а в іншого – важкий і твердий, як залізо. І якщо перший чернець радує та надає розраду своєму ігумену, то другий створює для ігумена складності та заспокоює його в меншій мірі, або не заспокоює зовсім. Відносини першого ченця з ігуменом можна уподібнити грі на чудових струнах, тоді як відносини другого – грі на таких струнах, звучання яких викликає самі гіркі й сумні спогади. Саме тому я заздалегідь прошу вибачення, адже поки ви будете читати мою статтю, ваша пам’ять, як на крилах орлиних, буде повертатися до пережитого та витягати з глибин вашого серця як приємні, так і неприємні спогади.

Це підтверджує життєвий досвід усіх святих ігуменів і старців, починаючи з Господа нашого Ісуса Христа, Який був першим ігуменом та старцем маленького, але одночасно і великого братства Своїх учнів. До сходження Святого Духа учні не розуміли Господа: вони запитували Його про найпростіші речі, сперечалися один з одним про першість, виявляли несхвалення Його слів і справ, посміювалися над Його намірами, задавали непотрібні питання, здійснювали необдумані вчинки, видали Його ворогам, залишили Його . Один з учнів від Нього навіть відрікся, а, врешті-решт, Його залишили всі. Проте Господь зібрав Своїх розсіяних учнів у єдине стадо, наділив їх силою з висоти, навчив їх Вищій мудрості, зміцнив їх незаперечними доказами та зробив свідками Свого воскресіння, наділив їх даром словесного вчення, прославив їх та дарував Свою благодать.

Все, перераховане нами, в більшій чи меншій мірі має місце і в кожному чернечому братстві. Більшою чи меншою мірою характери учнів Христа втілюються і в характерах ченців кожного монастиря, а ігумен слідує по стопах Самого Христа. Нестає мені часу (Євр. 11:32), щоб наводити приклади з церковної історії, які підтверджують повторення подібного духовного явлення у житті чернечих братств. Проте, я звернуся до деяких подій з життя святих старців та до їх повчань, заснованих на особистому досвіді, щоб підтвердити слова твердження (Тропар Богоявлення).

Ці слова, засновані на досвіді, не є моїм власним, убогим досвідом, але це – скарб невичерпне і багатство незрівнянне досвіду і благодаті мого старця, високоповажного митрополита Лімасольського Афанасія. Коли я вступив до братства обителі Махер, то віддав себе у послух владиці Афанасію, припавши до його всегідних ніг (в той час владика Афанасій був ігуменом монастиря Махер). Перебуваючи разом з усіма братами в монастирському Синодиконі [1] та слухаючи слова, що виходить з уст нашого старця, я брав це слово без будь-якого сумніву й внутрішньо був впевнений, що воно повне благодаті та засноване на досвіді. Коли згодом за Промислом Божим я і сам отримав послух ігумена, а пізніше з благословення мого старця прийняв архієрейський сан, тоді я побачив, як Господь по Своїй безмежній любові, несповідимими шляхами Свого Хадуму, день за днем показував мені та підтверджував істинність того вчення, повного благодаті та досвіду, яке я чув від старця. І ось це вчення я хочу зараз запропонувати вашій любові. Все, що я скажу – це не моє вчення, але слова і досвід мого старця.

Відносини ченця з ігуменом і братством залежать від самого ченця. Він сам визначає, якими будуть ці відносини. Зв’язок ченця з ігуменом залежить від задуму та волі ченця, які, в свою чергу, залежать від ступеня любові: у міру множення любові утворюється і зміцнюється зв’язок між душею ченця та ігумена. І чим більше любов, тим більше подається благодать. Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я серед них (Мт. 18:20), говорить Господь. І там, де з’єднані воєдино чернець й ігумен, чернець й братство, в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, там перебуває і Сам Бог.

Те, що монах нерозривно пов’язаний з ігуменом і всім братством, а його взаємини з ними є абсолютно необхідною умовою для зцілення і успіху його душі, виявляється з самого чину постригу у велику схиму. Одне з питань, звертатися до постригати, говорить: «Чи заховаєш послух навіть до смерті до ігумена і до всієї во Христа братії?» Іншими словами, ігумен та братство нерозривно пов’язані один з одним. Крім того, ігумен в монастирі представляє Самого Христа і знаходиться на Його місці, а кожен з членів братства – це образ Божий. Сполучена воєдино, братія складає єдину Церкву Христову на тому місці, де вони живуть. Від того, які взаємовідносини тіла цієї «місцевої» Церкви, тобто братства, з видимою главою цієї «місцевої» Церкви, тобто з ігуменом, залежить міра любові, а отже, й міра благодаті. Отець Єфрем Катунакський говорив: «Якщо любиш на п’ять відсотків, отримуєш п’ять відсотків благодаті. Якщо любиш на двадцять, отримуєш двадцять відсотків благодаті. Якщо любиш на вісімдесят, отримуєш вісімдесят відсотків благодаті. Від величини любові залежить і міра смирення». Цю думку можна доповнити словами старця Софронія (Сахарова): «Хто більше любить, той більше і упокорюється». Отже, можна зробити висновок, що міра любові визначає ступінь смирення. А ступінь смирення показує, наскільки ми готові взяти свій хрест і йти за Христом на Голгофу.

Вибудовуючи свої взаємини з ченцем, ігумен, перш за все, має на меті привести брата до освячення і спасіння – звичайно, у тих межах, в яких сам чернець дозволяє ігумену це робити. Якщо чернець дасть ігумену повну свободу, причому не на словах, а всією своєю душею та поведінкою, тоді ігумен, як досвідчений хірург, відсікає від душі брата все негідне, гниле і злоякісне. Він замінює пошкоджене, з’єднує розділене, благодаттю Христовою воскрешає померле. Подібні у прямі та щирі взаємини між ігуменом й братом дуже швидко призводять душу брата до освячення. Однак якщо чернець надасть ігумену не повну, але лише часткову свободу дії, якщо у своїх взаєминах з ігуменом він буде кривити душею, то ігумен та братство зможуть керувати його душею й наставляти її лише в обмеженій, частковій мірі – у тієї, в якій дозволяє брат .

У братстві є ченці, яких можна уподібнити до губки або каменю, який має зручну форму і добре лягає в кладку при творенні духовного храму – чернечого братства. Такі ченці допомагають вирішувати будь-які складнощі, з ними всім буває легко спілкуватися. Однак є й такі, у спілкуванні з якими ігумену доводиться чекати цілі роки, щоб, нарешті, отримати можливість поговорити з ними прямо, вказати їм на якийсь їх недолік, виправити їх у чомусь. Такі ченці ще не побачили Христа. Христос ще не заговорив в їх серці. Вони ще немовлята і харчуються поки молоком, за висловом апостола Павла.

Навпаки, перші ченці, про які ми згадали, бачили Христа і чули Його: вони побачили Його очима душі і чули Його духовним слухом. Саме це означають слова, вимовлені одним сучасним подвижником: «Христа я не бачив, але я бачив тебе, старче». Він сказав так, оскільки в особі свого старця подумки споглядав Христа. Дійсно, кожен йде по тому шляху, по якому його веде серце, а воно може вести до Царства Небесного або до царства тьми, невсипучого хробака і скреготу зубів. А починається все з помислу. У «Патерику», цьому великому путивнику до Христа, наводиться характерний діалог між послушником та його старцем.

Старець: «Яким ти мене бачиш, чадо?»

Послушник: «Як ангела».

Старець: «Прийде час, і ти будеш дивитися на мене, як на людину».

Через деякий час старець знову питає: «Яким ти мене бачиш, чадо?»

Послушник: «Як людину».

Старець: «Прийде час, і ти будеш дивитися на мене, як на демона».

Через деякий час старець знову питає: «Яким ти мене бачиш, чадо?»

І послушник відповідає: «Як демона».

Неуважність, тобто відсутність отверезіння душі, довіра своєму помислу поступово привели цього ченця до втрати любові та духовному дезертирству, відкиданню хреста Христового.

Отже, тут я хочу перейти до іншого питання: Як йдуть справи у сучасну епоху, коли умови життя змінилися? Може бути, зараз все інакше?

Хоча зовнішні умови змінилися, людина продовжує передавати нащадкам надбання свого внутрішнього світу, з усім минущим, що знаходить місце в його душі. Повсякденна дійсність, жорстока і невблаганна, підтверджує, що людина вчора, сьогодні й завтра залишається і залишиться тією ж. Несучи у собі прабатьківський гріх, вона мимоволі керується та рухома пристрастями.

Нещодавно я читав книгу святителя Ігнатія (Брянчанінова) «Принесення сучасному чернецтву», де у п’ятдесяти главах, за змістом дуже корисних як для початківців, так і для успішних ченців, святитель розглядає різні теми чернечого життя, бажаючи дати ченцям свого часу правильне поняття про чернецтво та передати дух чернецтва з урахуванням умов того часу. Заради цього він часто наводить приклади з життя подвижників перших століть. Я вважаю, що така позиція святителя Ігнатія, властива, втім, не тільки йому, але і багатьом іншим отцям, підтверджує висловлене нами припущення.

Сьогодні існує ряд факторів, які ускладнюють взаємини між сучасним ченцем та ігуменом, між ченцем та всім братством. Відсутність або недолік в навчанні та науки Господньої (див. Еф. 6:4), яке повинно починатися з зачаття людини або з самого раннього віку; нерозумні та однобокі міркування про свої права; свавілля, абсолютизація свого «я»; переважання мирського духу; відсутність аскетизму, співчуття, людинолюбства як прикладу й зразку для життя; проповідь якихось інших ідеалів, протилежних християнської досконалості, та інше – все це погіршує духовний стан занепалій людини і ускладнює її зцілення. Однак де збільшився гріх, там зарясніла благодать (Рим. 5:20), що спасає всіх людей (Тит. 2:11). Тому ми бачимо чудеса і стаємо глядачами воскресіння душ і тілес, бо Господь хоче, щоб усі люди спасалися та приходили до розуміння правди (1 Тим. 2:4).

У підсумку я хотів би відзначити два важливих моменти.

Перше: легко зовні зробити людину ченцем, одягнути її в чернечий одяг. Але для того щоб стати ченцем внутрішньо, потрібно попрацювати і попрацювати над своїм серцем. Свобода кожної людини визначає, через який час відбудеться оновлення її душі, і наскільки успішним буде це оновлення.

Другий висновок випливає з першого. Ми бачили людей, які хотіли стати ченцями, і у нас були сумніви про те, чи зможуть вони досягти успіху у чернецтві. Однак, вступивши у чернецтво, вони, немов випущені з лука стріли, злітали дуже високо. Бачили ми і інших, яких вважали здатними досягти великого успіху у чернецтві, але наші надії не виправдовувалися.

Людина – це таїнство. Вона сама вільно вибирає для себе людей, які будуть її оточувати, сама визначає своє спілкування з ними і підіймається сходами чеснот, досягаючи місця спокою у домі Отця (Ів. 14:2), в своєму монастирі, удостоєна й на небі, як і раніше на землі, перебування з ігуменом та всім у Христі братством. Амінь.

[1] Синодикон – велика кімната або зала в монастирі, куди все братство збирається для загальних розмов і зустрічей.

хорєпископ Лідрський Єпіфаній, ігумен монастиря Пресвятої Богородиці Махер

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

«Днесь

Пісня церковна

Деякі батьки посвячували в Старому  Завіті  своїх дітей особливим способом в честь  Божу.  Ці діти  мешкали в окремих будинках біля святині єрусалимської і послуговували священикам і левитам,  при  їхніх  священодійствах. Такий  приклад бачимо на молодому Самуїлі, якого мати Анна, просячи Бога за потомка, сказала в своїй молитві : «Господи Саваоф (сил), якщо даш рабі  твоїй  сім’я чоловіче (сина), то дам його перед тобою в дар до дня смерти його» (1. Цар. 1, 11,). Також побожне подружжя Йоаким і Анна, молячись до Бога, щоби їх зволив поблагословити потомством, обіцяли  Богу, що коли їх молитва буде вислухана, вони дитину, яка їм народиться, пожертвують Богу на службу. Коли Бог вислухав, їх  молитви і  дав  їм  доньку  Марію,  привели її на третьому  році життя  до  Єрусалима  перед  святом посвячення храму. Первосвященик Захарія з Божого натхнення прийняв Марію при вході до святині  і попровадив, її аж до святилища, до святая святих, до тої частини святині, де тільки сам, архієрей раз, в рік міг заходити для принесення жертви кадильної. Пам’ять цієї подій обходить сьогодні Свята Церква святом  Введення або Входом в храм Пресвятої Діви Марії; величаючи Її піснею: «Сьогодні чистіша святиня в святая святих в водиться. — Марія,  ввійшовши, яко трилітня дитина до храму єрусалимського, там  при тій церкві живучі, а за думкою інших  14 літ,  через увесь той час в молитві і тісному з’єднанні з Богом, прикрашалася найбільшими чеснотами, доки  не  стала  бути  гідною Матір’ю Сина Божого, а нашого Спасителя, Ісуса Христа. Гляньмо духовно на ту св. родину, на тих побожних богоотців Йоакима і Анну, що впроваджують  свою  трилітню  донечку  Марію до св. церкви и жертвуючи Її Богу, і на тую малу дівчинку Марію, з найбільшою радістю входячи  до  св. церкви й служачи при ній Богу своїм життям богоугодним, і задумаймося про нинішню науку свята, чого вчать нас праведні Йоаким і Анна всіх батьків  християнських щоби і їх діти подібно,  як Марія  життя  своє  Богу посвятили і Йому вірно служили.

Іоаким і Анна, офіруючи  Богу  свою  маленьку донечку вчать всіх батьків християнських, щоб завчасно провадили своїх дітей до Бога, щоби  завчасно учили їх служити Богу і праведним,  побожним  життям  заслужити собі на вічне спасіння. Так, є що батьки повинні уже від перших літ життя дитини  учити її жити для Бога, учити її боязні. В цьому і є батьки першими  учителями дитини, бо набагато пізніше буде вона могла учитися від священика в церкві, і від учителя  в  школі.  Горе такій дитині якої виховання занедбають родичі в перших роках її життя! В тих бо літах можна з молоденьким серцем дитини зробити все, що хочемо;  воно є подібне  до м’якого воску, — яку фігуру, чи ангела чи диявола, на ньому,  витиснемо, така залишиться і на будучність.  Для цього  нагадує батькам  Св. Письмо: «Є у тебе сини? Навчай їх, і з юности нахиляй голови їх» (Сір. 7, 25).  А  навіть античний мудрець Сенек а говорить: «легко приходиться виховати м’ягке ще серце дитини, але дуже трудно  є викоріняти те, що з нами разом  виросло і набрало сили”.  (Lіb. de morib). Бо ж гляньмо навколо себе, що бачимо? Оце не одні батьки гірко плачуть і нарікають на злу поведінку своїх дітей. За пізній то жаль, за пізні нарікання! До таких батьків говорить  св. Іоан Золотоуст : «Ти нарікаєш на непослух  твого сина? — Треба тобі було його тоді, коли був ще дуже молодий і коли ти міг його легко провадити, старанно  навчити, до сповнення обов’язків призвичаювати, до порядку його  приводити  і хвороби його душу ліквідовувати. Доки рілля його серця  була легшою до виправи, треба тобі було терне виривати, доки легко далося б вирвати в віку молодшому». (Ноm. 60. іn Math).

ігумен Онуфрій (Ляда)

джерело: http://monastyr.rv.ua

Маючи намір стати ченцем, людина робить найсильніший ривок, гранично напружує всі сили, вкладені в його сутність, щоб відмовитися від світу і від усього мирського: батьків і родичів, друзів та знайомих і навіть від самого себе. Категоричне слово Господа: Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого (Лк. 9:23), – звучить для майбутнього ченця як незаперечний закон. Для виконання цього слова йому належить боротися все життя. На початку чернечого шляху заповідь «хай зречеться самого себе» представляється людині безоднею, яку їй треба подолати. Нерідко, намагаючись перестрибнути через цю безодню, вона опинається у непростих, воістину трагічних умовах, і тоді утримати його від падіння можуть тільки віра у Христа і Його любов. Як говорив один сучасний старець, перше випробування – це заповідь зректися батька і матері, ще ж і душі своєї, і це перша ланка спокуси, в яку потрапляє бажаючий чернецтва. Якщо ж йому вдається це виконати, то, як спраглий олень, він поспішає до місця свого спокою і віддає себе, заради любові Христа, Небесного Жениха, в руки ігумена, батька своєї нової сім’ї у Христі, тобто чернечого братства. А братство, як і будь-яка сім’я, з радістю приймає нового члена в свої обійми. Все це, звичайно, заради Христа і Його любові. Відтепер головне в житті нового ченця – бачити перед собою ігумена, який став для нього батьком і старцем.

У цій новій сім’ї, чернечій громаді, все відбувається через наслідування Христу і Його апостолам – так, як було при земному житті Христа. У центрі громади стоїть старець – ігумен і батько братства, який повинен піклуватися про все, що стосується монастиря і братства, починаючи від найпростіших, земних речей і до речей найскладніших, духовних і небесних.

Життя православного чернечого братства не повинне бути одностороннім. Монастир не повинен ухилятися ні направо, займаючись нібито виключно духовним діянням, ні наліво, віддаючись духовної розслабленості, недбальству і ліні.

Братство має йти, немов канатоходець по канату, утримуючись у святоотцівській традиції. Цю духовну традицію з книг, на жаль, почерпнути не можна, можна тільки сприйняти її з живого спілкування зі святими і слухняності ім. Це спілкування зі святими дає нам уявлення про справжній дух наших отців Церкви, їх батьківської любові і спасительної думки, які особливо виявлялися у тих випадках, коли необхідно було проявити поблажливість до братів. Ігумен, представляючи собою обличчя Спасителя, в першу чергу зобов’язаний надихати братів на подвиг і закликати до ретельності в чернечому житті. А життя ченця в повсякденних її проявах, звичайно, аж ніяк не легке і не з’єднане зі зручностями, але часто вимагає виснажливої праці чи не до смерті. І щоб безпечно здійснити свій чернечий шлях, потрібно багато душевної міцності і сил.

У мене самого є певний досвід чернечого життя. Як послушник я трудився в братстві мого духовного батька, преподобного старця Йосипа Ватопедського, спочатку з декількома братами в пустелі, а потім в численному братерстві Ватопедського монастиря. Згодом, за заповіддю старця Йосипа, я став ігуменом у монастирі Махер на Кіпрі з братством з тридцяти п’яти отців. Зараз, як митрополит, я духовно опікуюся приблизно десятком монастирів. Виходячи зі свого малого досвіду, я можу сказати кілька слів про спокуси, що охоплюють, як все братство в цілому, так і окремо старця, ігумена чернечого братства. Як нам говорив наш пріснопам’ятний старець Йосип, диявол воює не тільки з послушником, а й зі старцем, бажаючи пустити на дно весь корабель братства.

Назвемо деякі з цих спокус.

а) Спокусою як для ігумена, так і для послушників може стати перевтома. Преподобний Іоан Ліствичник нас вчить, що один з найпідступніших прийомів диявола – підштовхувати ченців до подвигів, що перевищує їх тілесні, душевні і духовні сили. Від цього брати швидко перевтомлюються, впадають у тілесні хвороби, а потім диявол занурює їх у відчай і зневіру. Тут велика відповідальність лежить на ігумені, який покликаний спрямовувати своїх учнів на вірний шлях, особливо наймолодших з них, хто приступає до духовного життя з гарячими ревнощами, але не вміють розумно розподілити свої сили. З одного боку, ігумен не повинен дозволяти їм віддаватися подвигам без міри, бо незабаром вони втомляться і стануть ні до чого не здатними – адже і святі отці кажуть, що «все надмірне від демонів». З іншого боку, не слід зовсім забороняти послушникам подвиги. Іноді трапляється, що ігумени оберігають своїх чад від будь-яких подвигів, побоюючись за них, і це відбувається через незнання законів Божественної благодаті, бо тим самим вони занурюють юні душі в самолюбство, боязкість і несмілість перед подвижницькими війнами. Подвиги надзвичайно корисні, важливі і необхідні особливо на початку чернечого життя, та й не тільки на початку.

Отже, якщо ігумен не замислюється про ці спокусі перевтоми, тоді братство опиняється в небезпеці ухилитися або направо – в нерозумну аскезу і, як наслідок, швидку тілесну і душевну знемогу, або наліво – в недбальство, лінь і байдужість до духовних подвигів. Тим часом подвиги прикрашають чернече життя, приносять ченцям досвід надбання Божественної благодаті, допомагають з віком придбати духовне знання, отримати скарб духовної досвідченості.

Однак і сам ігумен може піддатися спокусі перевтоми, бо він турбується про все братерство, постійно займається його потребами і тримає в своїх руках кермо влади. Незабаром і він, як людина, може перевтомлюватися і втратити ревнощі і радість при служінні своїм братам заради їх спасіння.

Відомо, що ігумен і братство взаємодіють за принципом сполучених сосудів. Якщо ігумен радісний, посміхається, спокійний та у хорошому настрої, то його стан передається і всій братії, усі перебувають у радості та хорошому настрої. І навпаки, якщо ігумен ходить насуплений, засмучений, якщо він роздратований або розчарований, тоді і все братство немов занурюється у темряву цих негативних переживань.

Тому ігумен повинен намагатися не думати тільки про управлінні монастирем. Про це говорив нам і святий старець Паїсій: «Те, що можуть зробити інші, будь то життєве, господарське та адміністративне, дай зробити їм. Собі ж залиш лише те, на що інші нездатні, не можуть зробити або не повинні, і перш за все, духовні обов’язки і духовне виховання братів твого монастиря».

Якщо в братстві спостерігається загальна втома і перевтома, ігумен без праці може підняти дух братства і вселити у братів бадьорість. Для цього він проводить спільні розмови, надихаючи всіх духовним словом, дати більше часу на духовні діяння, благословляє відпочити або вільно поспілкуватися між собою в братській атмосфері любові і тепла. При цьому ігумену необхідно піклуватися і про себе, живити себе молитвою, читанням і Святими Таємницями, щоб підтримувати у собі духовне життя. Нехай також не вагаючись вдається до порад досвідчених ігуменів, отців та братів, які можуть його вислухати і втішити (звичайно, зі зрозумілих причин, краще радитися з духовними людьми, які не належать його братству). Ігумен повинен тримати себе у дуже доброму духовному стані, бо на нього спираються всі інші, і якщо впаде він, слідом за ним потягнуться всі.

б) Друга спокуса – спокуса духовної самодостатності і ізольованості. Часто ми бачимо, як ігумени зі своїми братствами абсолютно замикаються в собі і абсолютизує власні правила і традиції. При цьому вони не визнають ніяких інших традицій і образів чернечого життя, відкидають і засуджують будь-яке відмінне від їх власного вчення і форму чернечого подвигу. На мій погляд, це явище надзвичайно небезпечно. Ті, що так живуть,  перебувають на межі душезгубного замилування і згубної самовпевненості. Отці, яких ми знали, ніколи не вважали досконалими ні себе, ні той спосіб життя, до якого вони були навчені своїми старцями. Вони завжди були відкритими, доброзичливими, товариськими, наскільки це дозволяло їх чернече звання, і перш за все, готовими приймати і вихваляти своїх побратимів. Наші старці не тільки не абсолютизували себе і не замикалися в собі, але звеличували і вихваляли інших старців, інші монастирі та братства, і спонукали нас наслідувати їх. Та й самі вони вчасно і невчасно під час (2 Тим. 4:2) відвідували інших старців, щоб поговорити з ними і отримати користь в духовному житті. Особливо в важких ситуаціях вони ніколи не задовольнялися власним судженням, але завжди питали поради у інших ігуменів і отців які часом були менш досвідченими у чернечому житті і молодшими їх за віком.

Духовна самодостатність і ізольованість призводять до духовних проблем і зародженню духовних мікробів, які, поширюючись, викликають у тілі братства духовні хвороби і навіть смерть.

в) Третьою спокусою може стати непокора церковній владі і церковному порядку. На жаль, така небезпека існує з давніх-давен: деякі чернечі спільноти не хочуть усвідомлювати, що вони належать єдиному тілу Церкви, глава якої тут на землі – місцевий єпископ. Вони намагаються бути незалежним, нікому не підвладним організмом, що має власну голову.

Воістину дивна річ! Незважаючи на те, що підмурок чернечого проживання – послух, вся громада на чолі з ігуменом повстає проти єпископа і без жодних вагань проявляє непослух йому, не хоче мати ніякого зв’язку з Церквою, до якої належить.

Ми не будемо тут зупинятися на тому, що іноді, може навіть часто, вина лежить і на місцевих єпископах, які безрозсудно втручаються в життя монастирів і своїми самоправними діями руйнують любов братства до них та провокують його на непослух. Є, звичайно, заповідь Шануй батька твого і матір твою (Вих. 20:12), але є також і умовляння апостола Павла: батьки, які не дратуйте дітей ваших (Див: Еф. 6:4). Отже, незважаючи на поведінку єпископа, потрібно прищеплювати ченцям усвідомлення того, що вони мають безпосередню залежність від Церкви. Чернецтво – дитя Церкви, і воно може існувати і приносити плоди тільки у Церкві і через Церкву. Сам ігумен повинен вселяти в братів ту думку, що єпископ – це батько Церкви, батько і самого ігумена, і ченців, і монастиря. Саме тому вони повинні істинно і щиро любити його, як діти, молитися за нього, що несе на собі всю тяжкість Церкви з її щоденною боротьбою, і доставляти йому спокій своїм послухом і синівською любов’ю. Коли ігумен показує приклад послуху своєї помісної Церкви, він привертає благодать Божу як на себе, так і на своє братство, і насаджує в ньому правильне церковне духовне улаштування.

г) Четверта спокуса – це секуляризація. Як пожежа знищує все на своєму шляху, так і секуляризація повністю знищує і монастир, і все братство. Секуляризація може поневолити нас собі різними способами і у багатьох відносинах. Вона може проникнути у нашу поведінку, слова, образ думок і, перш за все, у наше сприйняття чернечого звання. Чернець, де б він не знаходився, повинен мислити і вести себе як монах, тобто як людина, яка відріклася від світу і того, що у світі, та цілком присвятила себе Богові, чернець бажає і воістину шукає лише одного – Бога. Прагнення до мирських знайомств і зв’язків – це падіння і деградація для ченця і для братства, яке дотримується такого напрямку. Секуляризацією є і все те, що позбавляє нас простоти і подвижництва у нашому повсякденному житті: у оздобленні нашої келії, у нашому вбранні, у самих монастирських будівлях.

Секуляризація відбувається і через необмежене, необережне використання техніки у монастирі, через мирські новини, знайомства і заняття, усього того, що привносить у життя і образ думок братства мирський дух.

Ігумен повинен невсипно стояти на сторожі своєї обителі, щоб не допустити в неї секуляризації. Христос вручив йому Своє стадо, щоб він, не втрачаючи ні хвилини, запобігав відхилення від справжнього чернечого передання святих отців і сучасних нам духовних наставників, щоб надихав ченців власним прикладом слідувати по тісному, але солодкому і світлому шляху чернечого життя.

д) Хоча є багато моментів, які необхідно враховувати ігумену і пастирю Христового стада, я закінчу п’ятим пунктом, позначивши ще одну спокусу, яка може полонити чернече братство. Це спокуса – надмірна турбота і упущення з виду головної мети чернечого життя, яка полягає в мовчанні у Бозі і очищенні через безмовність, що в свою чергу веде до просвітлення і обожнення людини.

Трапляється, що з любові і ревнощів до власного розуміння по-своєму «успішності» обителі, брати постійно створюють нові послухи і праці нібито заради розвитку монастиря і для полегшення життя братів. У результаті все це обкрадає серця братів, видаляє їх від справжнього духовного діяння, тобто звернення всередину себе, безперестанного закликання милості Божої через розумну молитву. Замість цього, вони перетворюють монастир у прекрасну і прогресивну фабрику з виробництва найнеймовірніших виробів заради економічного достатку обителі. Але, на жаль, така погоня за матеріальними благами призводить до втрати священної і Богом даної безмовності та безперервної молитви.

Ігумен як добрий пастир повинен «невсипущим оком» спостерігати за братами й ні у якому разі не дозволяти їм спотворювати і порушувати спосіб життя обителі. Він повинен піклуватися про неухильне дотримання всіма монастирського режиму дня, де відведено певний час для роботи на послуху і відпочинку, щоб залишався час на особливу келійну молитву і читання.

Монастир, який не надає братам достатньо часу, особливо в нічні години, на молитву і читання, хоча б чотирьох годин після повечір’я, позбавить сил і доведе до знемоги братство і вичавить з душ ченців все духовні соки.

Ігумен сам повинен відчути солодкий мед цього священного нічного духовного діяння, щоб за всяку ціну зберегти його у своєму братстві у Христі.

Ось, брати і отці, це є деякі мої думки і мій досвід чернечого життя, в яку сам я вступив в якості послушника, а пізніше став ігуменом і старцем. Думки ці взяті, головним чином, з живого переказу і вчення святих отців наших Йосипа Ісихаста, Йосипа Ватопедського і Паїсія Святогорця.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Бог сподобив нас особисто знати преподобних отців: старців Паїсія Святогорця, Порфирія Кавсокалівіта, Єфрема Катунакського, Харлампія Діонісіатського, Йосипа Ватопедського, Еміліана Сімонопетрского і багатьох інших.

Всі ці сучасні святі свідчать про те, що живий Господь і що з нами Бог навіть в наш важкий час. Подвижники, імена яких ми тільки що назвали, нічим не відрізняються від преподобних отців давнини: ні подвигами, ні талантами, ні духовної мудрістю. І було б великою помилкою з нашого боку вважати, як вважають багато, що нам в спадок дісталося найгірше століття, що Бог пішов від нас, що все написане святими отцями сказано для іншої епохи та інших людей.

Загрози сучасності

При цьому, однак, потрібно чесно зізнатися, що відродження чернецтва, що спостерігалося в останні роки, сьогодні у всіх православних країнах пішло на спад.

У монастирі вже не приходить стільки послушників, як раніше; у багатьох молодих людей, які хочуть бути ченцями та приходять у монастир, нестабільна психіка, так що їм складно віддати себе в повну слухняність, з повною довірою.

Звичка до комфортного життя і спотворене розуміння свободи, прищеплене сучасним вихованням, формує людей розслаблених, млявих, в той час як раніше люди з дитинства були звичні до важкої фізичної праці і виховувалися в дусі безумовного послуху старшим. Для них не представляло складності піти по чернечому шляху, тоді як зараз життя в монастирі – це щось зовсім протилежне тому, до чого з малих років звикають в світі молоді люди.

У сучасному неблагополучному, розбещеному суспільстві діти ростуть здебільшого в неповних сім’ях, і всі проблеми, що від цього походять, вони несуть з собою, приходячи в монастир. Багатьом з них важко прийняти остаточне рішення: залишатися їм в монастирі або піти в світ. Вони приходять і знову йдуть, точно так же вони не можуть зважитися і на життя в шлюбі. Деякі живуть в страху і заражають інших панічними настроями, чекаючи «кінця світу», замість того щоб з радістю очікувати торжества Христового пришестя. Інші заявляють, що при сучасній цивілізації чернецтву прийшов кінець, а дійсно духовних старців більше немає.

Люди відкидають подвижницький дух, якому нас вчить Євангеліє, і вважають за краще похмурі, понурі розмови про кінець світу.

Вічні небезпеки

Навіть якщо ми погодимося, що умови сучасного життя стали важче і віддаляють людину від Бога, нам все одно слід пам’ятати, що світ в усі часи перебував під владою сатани, хоча ця влада могла набувати різні форми. Світ завжди був ворогом і Бога, і рабів Божих, а чернецтво завжди кидало виклик як світу, так і всім його цінностям.

Чернця, який зважився відректися від усього, щоб взяти свій хрест і наслідувати Христа, можна назвати радикальним революціонером. Так, чернець – це самий непокірний бунтар проти духу віку цього. Це апостол і глашатай майбутнього Царства Божого. Чуючи в собі заклик Божий, чернець усіма силами прагне до Бога, більше його ніщо не цікавить, і ця полум’яна рішучість змушує його бігти від світу і всього, що в світі. І чим більше він віддаляється від світу, тим глибше і ясніше йому відкривається, що він – єдиний з усією Церквою, «єдиний з усіма, з’єднаний з усіма святими». Так вчив нас старець Еміліан. Чернець стає здатним осягнути всю всесвіт, він осягає глибину падіння людини і всього творіння, і в той же час бачить, до якій висоті і величі покликана людина – через його обожнення спасається занепалий світ.

Йдучи зі світу, чернець при цьому. дивним чином, стає апостолом для світу. Старець Еміліан говорив нам, що у ченця повинне бути апостольська свідомість, тобто розуміння того, що він посланник Божий, знаряддя Божої волі. Тому в житті ченця немає ніяких особистих цілей, він готовий простувати тим шляхом, який вказує йому Божественний Промисел. Всі свої особисті плани він знищив і щодня віддає себе на смерть, прямуючи тим самим у вічність, смакуючи життя будучого віку. Це умертвіння свого «я» виражається в подвижницьких працях. Своїми працями і подвигами чернець намагається подолати час, перемогти закони тління, щоб вічність увійшла в його єство.

Отже, значення чернецтва для Церкви велике. Чернецтво – це пророче знамення того, що здійсниться в останні часи. Але це на знак не загибелі, а торжества, перемоги Христа над смертю.

Почуття мандрівництва, перебування поза цим світом має бути у кожного ченця. Старець Еміліан говорив: «Ми, ченці, чужі цього світу. Коли всі наші дії підпорядковані волі Божій, тоді в нас починає діяти Бог і всі наші справи знаходять божественну глибину, висоту, життєву силу і свободу» – все наше життя тоді являє Бога.

Святитель Василь Великий спонукав ченців в Каппадокії: «Вам належить життя, в якому у вас не буде ні міст, ні будинків, ні майна. Не будьте ні до чого прив’язані, відмовитися від будь-якого мирського піклування».

Як колись, так і нині монастир – це святе місце, куди, як у Божий храм, не повинно входити ніщо нечисте, ніщо мирське. Монастир – це місце одкровення, місце, де нам являється Бог. «У монастирі ми знаходимо досвід справжнього, безпосереднього і таємничого спілкування з Богом, такого спілкування, яке робить нас причетними Богу. Богоспілкування, прийняття Бога – ось що таке монастир».

Саме тому старець Еміліан не міг уявити собі, щоб у ченця була якась інша мета в житті: «Людина стає ченцем для того, щоб увійти в дім Божий і вступити в безпосереднє спілкування з Богом». Старець також говорив: «Бути ченцем – значить бути вигнанцем, в’язнем, відокремитися від усіх і, отже, жити один на один з Богом». В ідеалі така рішучість повинна бути у ченців і в наш час, причому не тільки в пустелі, але і в монастирі спільного життя. Всякий монастир повинен створити умови для того, щоб у ченців був цей досвід спілкування з Богом, стояння перед прийдешнім Богом, і не тільки на службі в храмі, але і при будь-яких заняттях.

Перш за все, самі ченці повинні ясно усвідомлювати свою місію в Церкві, для того щоб мати правильне ставлення до викликів сучасності, які, як ми сказали, зовсім не нові самі по собі, але лише приймають інші форми в порівнянні з минулими. І головним завданням для будь-якої людини залишається одне: вийти з трагічної самотності свого «я» і стати причасником справжнього життя, увійти в спілкування з вічністю.

Треба визнати, що в останні п’ятдесят років суспільство розвивається настільки стрімко, що у людей, які бажають жити по-Божому, виникають несподівані труднощі, з яких найбільш істотними є, на нашу думку, глобалізація і секуляризація.

Мені хотілося б, однак, застерегти всіх від тієї тенденції, до якої схильні деякі християни, тобто застерегти від прагнення бачити загрозу для своєї віри то в одному або в іншому і постійно викривати таємні спільноти. При цьому себе такі люди вважають невинними жертвами. Старець Еміліан говорив нам, що такий психологічний настрій – не рідкість, і підкреслював, що ми повинні завжди покладати провину за все, що з нами трапляється лише на самих себе. Ні наш брат, ні суспільство, ні навіть сам диявол не винні в тому, що з нами відбувається, адже ми завжди самі, своїми помислами і вчинками широко відкриваємо двері, щоб увійшло спокуса. Спротив злу починається з роботи над самим собою, саме тому проповідь Спасителя почалася з призову: «Покайтеся!» І якщо ми самі змінимо напрям думок і ставлення до зла, тоді і світ навколо нас зміниться. Такий православний підхід, який здавна був прийнятий в чернецтві і не може бути підданий перегляду.

Звичайно, виклики сучасності існують, але набагато страшніше, коли ми самі, добровільно приймаємо дух світу цього. Всі ми, ченці, повинні строго запитати себе, чи не відкриваємо ми самі, без будь-якого примусу з боку, двері для світу з його людською логікою, настільки недоречною в наших небесних оселях.

Секуляризація

Спочатку розглянемо, що власне означає слово секуляризація, яке сьогодні багатьма вживається до місця і не до місця. Як вважає знаменитий історик філософії Роберт Тейлор, секуляризація полягає не стільки в атеїзмі, який є скоріше її наслідком, різновидом, скільки в запереченні надприродного, тобто всього, що пов’язано з Богом, вигнання всього цього з життя людини, для того щоб дати місце прагматичному, егоїстичному погляду на світ.

Ми дивимося на все з земної крапки зору, нібито практичної і розумної, і за все у своєму житті відповідаємо самі, Бог для нас – десь далеко на небі.

На думку старця Еміліана, цей земний образ думок для ченця – найбільше замилування. Як він говорив, «для людини немає більшого нещастя і більш трагічного самогубства», ніж мислити таким чином.

Секуляризація стала центральною філософською і науковою ідеєю вже в епоху Просвітництва, і пізніше, в XIX столітті, цією ідеологією керувалися вже цілі держави. Жертвами цієї ідеології стали мільйони людей. І нині секуляризація невіддільна від життя людини. Сучасна людина теоретично може вважати себе такою ж віруючою, якими булі попередні покоління, але на ділі вона показує повну байдужість до віри. Вищою моральною цінністю для неї виявляється задоволення особистих бажань, то, що святими отцями називається «самолюбством», любов’ю до себе.

Секуляризація міцно увійшла в усі сфери суспільного життя під виглядом якогось практичного матеріалізму, а за останні десятиліття і в особисте життя людей, під виглядом нібито свободи совісті. Все це веде до «волелюбного анархізму», який панує в державах всього світу, незалежно від їх політичного устрою.

Дух світу цього намагається проникнути і в Церкву, і в її монастирі непомітно, не вступаючи в різке протиріччя з догматами і духовними принципами. Саме тому ситуація набагато складніша, ніж при відкритих гоніння атеїстів. Спілкуючись зі світом буцім  в разі потреби, заради практичних потреб, монастирі поступово переймаються світським духом; прагнення до модернізації непомітно змінює атмосферу монастиря і спосіб життя ченців. Цей процес прискорюється через глобалізацію засобів сполучення і посилення інформаційного потоку. В результаті ми бачимо кліриків і ченців, які змушені в силу своїх пастирських або місіонерських завдань слідувати ритму життя світських людей, через це вони поступово, самі того не розуміючи, зраджують своєму покликанню. Тому і світські люди, які шукають в монастирях душевного миру і безмовності, вже не знаходять їх там. Відвідуючи монастирі, вони не чують того голосу, що виходить із пустині, який сповістить їм спасительну звістку про майбутнє Царство.

Наслідки секуляризації в життя монастирів

Якщо монастирі починають керуватися земною логікою заради більшого успіху в зовнішній діяльності, то вони все більше і більше занурюються в проблеми цього світу, спочатку в духовно-моральні, а потім, природно, і в суспільно-політичні. Нам може здаватися, що таким чином ми допомагаємо віруючим, які приходять в монастирі і з задоволенням слухають поради ченців. Ми не розуміємо, що так ми не даємо світу того, чого він насправді чекає від нас. Якщо віруючі придбають звичку приходити в монастирі заради того, щоб вирішити свої труднощі, то чи будуть вони потім шукати там сходження в інший світ, в Царство Небесне? Але і ченці піддаються тій же небезпеці: якщо вони вважають, що приносять «користь суспільству», в мирському значенні цього слова, то скоріш за все вони перестануть бути мандрівниками, які належать іншому світу. Спілкування зі світом неминуче тягне за собою шум, втрату відповідальності і створює сум’яття в душі ченця.

І на цю тему висловлювався старець Еміліан: «Багатослівність, шум, розмови, – нехай це будуть навіть бесіди про найважливіші життєві питання, а тим більше про повсякдення, – все це позбавляє нас справжнього чернечого життя і збиває з духовного шляху».

Протистояння спокусам сучасного світу.

Сьогодні головним викликом для монастирів стає не стільки зовнішня загроза з боку ворогів віри – хоча і вони не припиняють своєї діяльності, – скільки загроза внутрішня. Це наша власна схильність засвоювати мирську логіку, світський спосіб життя. Світ тягне наш розум до бездоння земного, і не дозволяє йому піднятися у висоту. Свою любов до світу ми зазвичай прикриваємо красивими виправданнями, але насправді нам слід було б мати смирення і визнати свою провину в тому, що ми ухилилися з правильного шляху. Якщо ми розуміємо свою відповідальність перед Церквою, перед святими отцями, які прописали нам єдино правильний шлях, то ми зможемо протистояти загрозам сучасного світу, використовуючи для цього духовні і богоугодні засоби.

Найперше, потрібно розуміти, що ті умови, в яких ми живемо сьогодні, нічим не гірші ніж ті умови, в яких жили ченці колишніх часів. Немає в них і нічого нового і небувалого. Світ усе той же, в ньому панує все та ж логіка смерті і тління. Так само і Христос на віки залишається Тим же Спасителем людства, а Його вчення незаперечно в усі часи. І чернецтво залишається самим собою, його мета і есхатологічне призначення незмінні.

Ченці – це пророки, які в усі часи сповіщають світові волю Божу, готуючи пришестя Христове. Ченці самим своїм життям проповідують, що слово Боже можна втілити і виконати сьогодні. І на нас лежить відповідальність не тільки за виконання своїх чернечих обітниць і обов’язків, а й за те, щоб бути людьми, далекими мирському духу.

Ставлення до сучасних технічних засобів

Можливо, ви мені скажете, що все це добре в теорії, але монастирі відчувають практичні потреби: немає вже тих знатних ктиторів, які приносили в монастирі багаті дари, немає численних працівників, а монастирські будівлі при цьому потребують ремонту і так далі. Звичайно, було б нерозсудливо закликати до того, щоб всі ченці жили в крайній аскезі, відмовившись від будь-яких технологій і повернувшись в епоху Середньовіччя. Хоча і зараз є деякі чернечі спільноти на Святій Горі і в інших місцях, які живуть дуже аскетично, дуже виважено користуючись сучасними технічними засобами. Але при тому, що такий спосіб життя воістину прекрасний, він підходить далеко не всім, і не повинен бути зведений у абсолют.

Нам потрібно пам’ятати, звичайно, і те, що чернецтво ніколи не було противником технічного прогресу і навіть відігравало значну роль в розвитку цивілізації. Святий Афанасій Афонський спорудив механічну тістомісилку, яку крутили воли, і, за словами його житія, це було «найпрекрасніший винахід». Використання тістомісилки дозволило ченцям не пропускаючи відвідувати богослужіння. Святитель Василь Великий говорив, що ремесла «самі по собі необхідні для життя і надають велику користь». Однак ними слід займатися з розумом і, як він каже, тільки з метою задоволення насущних потреб.

Потреби людини змінюються в залежності від місця і часу її життя, тому їх не можна визначити раз і назавжди, як визначаються догмати. Проте, і на потреби потрібно дивитися з духовної, а не тільки утилітарної, практичної точки зору. Іншими словами, яким чином і наскільки в монастирі будуть використовуватися сучасні технології, повинен визначати ігумен, духовний отець братства.

Потрібно також прагнути до збереження миру і тиші всередині обителі. На жаль, технічні засоби майже завжди приносять з собою суєту і задають швидкий темп роботи, що впливає на монастирське життя. Якщо ця суєта носить тимчасовий характер, заради виконання необхідної роботи, то вона допустима, але метушня не повинна ставати звичайним явищем.

Крім того, технічні засоби вимагають догляду і ремонту. Тому велика небезпека того, що монастирі не зможуть вирватися з порочного кола хибних потреб, і ченці в винику стануть рабами машин, подібно переважної більшості людей в світі. Тут доречно таке порівняння. Святі отці визначили критерій утримання в їжі: є стільки, скільки необхідно для підтримки життя. Так, на мій погляд, ми повинні ставитися і у відношенні до засобів технічного прогресу: використовувати їх економно, тільки заради істотної необхідності, не доходити до пересичення, тобто до бажання весь час мати найкраще, найсучасніше обладнання, і не гнатися за вимогами часу .

Зберігання чернечого духу при виконанні послуху

Сучасні технологічні засоби не тільки порушують тишу і безмовність монастиря, а й призводять до ухиленням від статуту. Ченці, коли у них з’являється вільний час, витрачають його не на молитву, а на те, щоб побільше попрацювати, домогтися кращих результатів у своїй справі. Вони винаходять все нові і нові заняття, для яких в свою чергу потрібні сучасні технічні засоби. Але що користі в усьому цьому? Все це тільки суєта, «життєве піклування».

Звичайно, праця займає дуже важливе місце в житті ченця, але вона не є важливішою ніж таки чернечі принципі, як зречення від світу і безмовність. Було б добре, якщо і в сучасних монастирях праця залишалося б лише необхідною, другорядною справою. Таке було ставлення до послуху в православних монастирях, і старець Еміліан бажав, щоб цього дотримувалися і ми. У статуті жіночого монастиря Ормілія він писав: «Працювати потрібно помірно, займаючись такими роботами, які, по можливості, не створюють шуму, не сприяють розвагам і не порушують єдності сестринства. При цьому працювати повинно відповідально, з ретельністю роблячи те, що в твоїх силах. Необхідно співставляти працю з фізичними та душевними силами насельниць, враховувати їхні духовні потреби і здібності».

Сьогодні, коли майже всі роботи механізовані, благочинні та старші по послуху повинні уважно стежити за тим, щоб через індивідуалізацію праці не розбивалося єдність життя братів. Важливо, щоб під час монастирських праць зберігалася внутрішня зібраність і почуття загального стояння перед Господом, завдяки чому ченці і на послухах залишаються такими ж відповідальним, спокійними і радісними перед Богом, якими є у храмі.

Збереження на послухах істинно чернечого духу залежить не тільки від старших братів, а й від усіх насельників. Іноді буває, що самі брати настільки прив’язуються до свого послуху, що вже не мислять себе без цієї справи. Вони навіть не дозволяють нікому сторонньому втручатися в їх роботу. Істинний чернець, навпаки, повинен виконувати послух без пристрасті, хоча і по совісті. І тому на Святій Горі є мудра традиція, яка, правда, не завжди дотримується в повній мірі. З цієї традиції щорічно кожного ченця, якщо можливо, призначають на новий послух, для того щоб він міг уникнути пристрасті до своєї справи.

Сучасні засоби інформації

Ще більш небезпечно для монастирів отримання різноманітної інформації. Старець Еміліан говорив, що в сучасному світі найстрашнішим ворогом духовного життя є розпорошення уваги. Виною ж того бувають тисячі вражень, образів і уявлень, що оточують сучасну людину з усіх боків, а також різноманітна інформація, настільки багата, що в ній вже неможливо виділити істотне і відсіяти зайве. Занурена в цю безодню людина, як пише старець Еміліан, «втрачає спокій, самоконтроль, можливість поглянути на себе тверезим поглядом. Вона вся розчиняється в зовнішньому світі і стає чужою самій собі. Світ з його технологічним прогресом доходить до справжнього язичництва».

Хочу ще раз повторити: чернець не належить цьому світу, а значить, йому не потрібні мирські звістки, а тим більше суспільно-політичні новини, з якими може ознайомитися лише ігумен. І якщо відвідувач запитує ченця про мирські новини, то немає прекраснішого видовища, ніж побачити, що чернець відповідає: «Я не знаю». Таке блаженне незнання і байдужість  до подій в світі допомагає ченцеві нерозсіяне молитися і стояти перед Богом. В тому і полягає головний подвиг ченця, щоб звільнити своє серце від будь-яких помислів, очистити від усього зайвого. Адже якщо його серце буде вільно, то воно стане дорогоцінним чистим сосудом, здатним прийняти в себе росу Божественної благодаті.

Як же зможе чернець стояти перед Богом у молитві, як він зможе відганяти всякий сторонній помисел, якщо в голові у нього будуть міріади вражень від побаченого і почутого? Швидше за все, через деякий час чернець розчарується в молитві і буде стверджувати, що сьогодні вже неможливо молитися чисто. Але ж насправді він сам винен у тому, що збурений помислами у часі молитви.

Отже, наша відповідь на всі виклики сучасного світу має бути однозначним: ми повинні користуватися цим світом, як би не користувались (1 Кор. 7:31), за словами святого апостола Павла; тобто ми не повинні мати пристрасті до справ світу цього. Нехай нашою зброєю в боротьбі проти спокус світу буде стриманість і духовна тверезість, ці традиційні чернечі подвиги. І хоча сьогодні вони приймають нові форми, але мають ту ж мету: зберегти духовне благородство людини, явити його царське покликання.

Православний туризм або благочестиве паломництво?

Ще один шлях, яким світ вторгається сьогодні в життя монастирів, – це масовий приплив паломників, які багато в чому впливають на життя ченців. Звичайно, чеснота гостинності завжди була властива православному чернецтву. У всі часи ченці з радістю і готовністю приймали в своїх монастирях мирян, виконуючи, таким чином, заповідь про любов до ближнього. При цьому, однак, вони намагалися не змінювати основним принципам чернецтва, не забувати, що вони зріклися  світу. Зазвичай відвідувачів приймали в особливо відведеному для цього місці, дозволяли їм відвідувати монастирські богослужіння, а в деяких випадках і трапезу. Монастирі могли допомагати бідним прочанам, подаючи їм милостиню. Крім того, саме перебування в обителі і бесіди з призначеними для цього братами приносили відвідувачам духовну користь. Як правило, цим і обмежувалося служіння монастиря світу.

У наш час ситуація змінилася. Звичайно, втішно бачити безліч людей з різних верств суспільства, які регулярно відвідують монастирі. Багато миряни визнаються в тому, що їхнє життя радикальним чином змінюється від спілкування з ченцями. Звичайно, вони діляться своїм досвідом з друзями і родичами і приводять їх з собою в монастир. Через це сьогодні приплив паломників є найбільшою проблемою для монастирів Святої Гори. І це дійсно проблема, тому що в нашому випадку мова йде не просто про православний туризм, властивий для інших місць, наприклад для Метеорі, куди відвідувачі приїжджають просто подивитися визначні пам’ятки і більше нічого не потребують. Це теж досить важко для монастирів, і наше братство, наприклад, змушено було виїхати з монастиря в Метеорах саме через наплив туристів. Однак туризм все ж не є такою важкою проблемою як прийом паломників. Паломники Святої Гори вимагають набагато більшої уваги. Це, як правило, благочестиві люди, які шукають в монастирях духовної їжі і пастирської опіки (сповіді, прилучення до молитовного та богослужбового життя). І мало-помалу гостинність починає розумітися в спотвореному розумінні, губляться правильні орієнтири у відносинах з паломниками. У наш час виникає небезпека того, що монастирі можуть перетворитися в звичайні парафії, а духовники – почнуть просто виконувати обов’язки парафіяльних священиків. Цілком зрозуміле бажання віруючої людини зустріти якогось старця, який давав би їй духовні поради, але ченці все ж не повинні замінювати собою парафіяльного священика. Тут криється серйозна небезпека, бо ченці, споглядаючи позитивні результати свого спілкування з мирянами, легко можуть потрапити в пастку і вирішити, що їх місія полягає виключно в турботі про спасіння мирян. У такому випадку їх видалення зі світу втратить сенс і вже ніщо не перешкоджатиме їм повернутися назад, щоб приносити світу, на їхню думку, ще більше «користі».

Я вважаю, що монастирі не можуть і не повинні присвячувати всі свої сили тільки пастирській діяльності. Їх головна місія полягає в іншому: звіщати про Царство Боже, перебуваючи в подвигах і безмовності. Одне з іншим надзвичайно важко поєднати, і виключення тут дуже рідкісні.

Будемо пам’ятати, що тісне спілкування з мирянами заподіює шкоду ченцеві, що відрікся від світу. Таке спілкування завжди заборонялося насельникам монастирів, і тільки деякі отримували благословення Печерській лаврі і, в разі потреби, розмовляти з ними. Згідно чернечим правилам, чернець може піти в архондарик, тобто місце прийому гостей і відвідувачів, тільки в тому випадку, якщо його посилає туди ігумен. І нехай він знає, що після спілкування зі світом він не зможе повернутися до своєї келії в колишньому стані чистоти і непорочності.

Для ченця архондарик – це світ, і тому він повинен усвідомлювати, що якщо він йде туди, то він все одно що виходить в світ з усіма його спокусами. Чернець не повинен бажати спілкування з мирянами, він може погоджуватися на це лише через слухняність, за необхідності, а не з бажання задовольнити своє прагнення дізнатися останні новини або виступити в ролі духовного наставника.

«… Спілкування зі світом можливо і в думках, і в серці, і по телефону, і через листування – проте все це чуже істинному ченцю», – говорив нам старець Еміліан.

Найкраще приношення ченців людям, – це зречення від світу, що виражається в мовчазній молитві і серцевому устремлінні до Бога. Ми повинні зрозуміти, що миряни прагнуть побачити в монастир не таких ченців, які б все знали, стежили за останніми подіями і були готові запропонувати рішення різних політичних і соціальних проблем. Якщо вони побачать таких ченців, то, врешті-решт, розчаруються, бо вони приходять в монастир заради того, щоб відмовитися від повсякденності і стикнутися з вічністю, а знаходять там тую ж прозаїчну дійсність, що і в світі.

Перш за все – сокровенне духовне життя

Те, наскільки зможе монастир протистояти спокусам сучасного світу, в кінцевому рахунку залежить від кожного ченця, який повинен завжди пам’ятати про мету свого покликання, про знаменитого нагадуванні прп. Арсенія: «Для чого ти пішов зі світу?»

Справжньою справою ченця при будь-яких обставинах, який б послух він не виконував, є молитва і сердечне устремління до Христа. Таємне внутрішнє життя і безмовність – це не привілей окремих ченців, які досягли успіху, але наша спільна справа, вища мета, незалежно від тих труднощів, з якими ми можемо мати справу в своєму прагненні до цього покликання.

І древні святі отці, і ближчі до нас за часом старці залишили нам саме такий переказ. І цього очікують від нас віруючі люди, які покладають свою надію на молитву ченців, а не на їх слова.

У тиші ночі монах, молячись у своїй келії, протистоїть підступу диявола, знаходить самого себе, усвідомлює своє високе призначення і здійснює справжнє своє служіння, що творить Церкву.

Якщо у ченця не залишається досить часу для таємничої зустрічі з Христом, то він швидко втрачає перше покликання. І тоді чернеча праця перетворюється для нього в формальний обов’язок, а серце його стає холодним і байдужим до всього духовного. У результаті чернець починає шукати приводи для того, щоб не виконувати своє правило, прагне до комфорту, спокійного життя і, в кінцевому результаті, піддається тому духу секуляризації, який ми описали. І навпаки, якщо він буде постійно пам’ятати, що прийшов в монастир, щоб дослідно пережити смерть і воскресіння Христа, тоді буде неповторним кожен день його життя, кожен день буде новим одкровенням великого таїнства чернецтва. Коли настане час молитовного правила, чернець кинеться в свою келію; і він буде стояти перед Богом вночі, щоб просвітитися цілющим світлом, який днем буде видно у всіх його справах. Неможливо ченцеві зберегти натхнення, яке привело його до зречення від світу і слідування за Христом, якщо вночі він не насичується келійною молитвою. Саме тут він буде черпати божественну благодать, яка збереже його від секуляризації, повернення до світу і земного мудрування, що веде до душевної смерті. Тоді разом зі своїми братами він буде працювати, щоб зробити монастир місцем справді євангельського життя, і вже не буде боятися нападів князя світу цього, але радісно оспіває: Господь сил з нами, заступник наш Бог Якова (Пс. 45:8).

архімандрит Єлисей, ігумен монастиря Сімонопетра (Свята Гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Нове життя дароване світу Боголюдиною Христом як дар, доступний для всіх людей. Віруючий з’єднується з Ісусом Христом і таким чином причащається Його святого безсмертного життя – вічного і істинного.

Необхідною умовою до єднання віруючого з Христом і його оживлення є його смерть як старої людини через покаяння. Віруючий повинен спочатку розіп’яти, скинути з себе людину (тобто егоїзм, пристрасті і власну волю) на Хресті і поховати в труні Христа, щоб воскреснути разом з Ним, «щоб нам ходити в оновленому житті» (Рим. 6:4). Такою є справа покаяння і взяття Хреста Христового. Без покаяння – постійного розп’яття старої людини – віруючий не може знайти євангельську віру і цілком віддатися Богові і полюбити Господа Бога «всім серцем твоїм, і всією душею своєю, і всією думкою твоєю, і всією силою твоєю» (Мк. 12:30).

Тому Господь зробив покаяння фундаментом євангельської проповіді і передумовою віри. «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Він не приховував, що шлях покаяння є важким, але з рухом догори – наверх. «Тісні ворота і вузька дорога, що веде до життя» (Мт. 7:14) і ступити на нього – значить взяти хрест покаяння. Оскільки стара людина не покидає тебе без праці, і диявол не перемагається без важкої боротьби.

Тісним і вузьким шляхом покаяння обіцяє протягом життя слідувати чернець. Він відсторонюється від світу, щоб досягти свого єдиного бажання, померти для старого життя і почати життя оновлене, яке Христос дарує нам через церкву. Досконалого покаяння монах досягає з допомогою постійної аскези, чування, посту, молитви, відсікання власної волі і беззаперечного послуху по відношенню до старця. Тим самим він змушує себе відректися від своїх егоїстичних прагнень і полюбити волю Божу. «Чернець є повсякчасний примус єства». Так він виконує слова Господа «Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, отримують його» (Мт. 11:12). В муках покаяння поступово народжується оновлена людина, подібна на Бога.

Боротьба покаяння включає в себе і невпинне спостереження за помислами, що має на меті відсікання всякого злого демона думки, що прагне осквернити людину. Спостереження за помислами допомагає зберегти серце в чистоті і стати відображенням Бога, як сказано в заповіді блаженства: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать».

Перемога над егоїзмом і пристрастями робить ченця лагідним, мирним і смиренним, істинно «убогим духом» і причасником всіх чеснот і заповідей блаженства, а також «чадом», якого прославив Ісус і закликав всіх уподібнитися йому, якщо вони бажають увійти в Його Царство.

Весь життєвий шлях ченця стає прагненням до покаяння, а його мораль – мораллю покаяння. Монах – це «знавець» покаяння, «зображає життя покаяння» (правило 43 Шостого Вселенського Собору) для всієї Церкви. Скорбота і сльози покаяння являють собою саму красномовну проповідь.

Весь образ ченця (образ добровільної смерті) судить цей світ. Світ же, мовчазно судимий ченцем, байдужий до чернечого покаяння, відвертається від нього, зневажає його, ненавидить і вважає нерозумним. Але «немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне» (1 Кор. 1:27).

Чернець, будучи мудрим для Бога і нерозумним за мирськими критеріями, залишається чужим для цього світу, так само як і Син Божий, Який «прийшов до своїх, і свої Його не прийняли» (Ін. 1:11), не зрозумівши Його, навіть будучи людьми церковними, мудрими і діяльними.

Містична і безмовне життя ченця – це таємниця за сімома печатками для всіх тих, хто не причетний його духу. Монаха вважають соціально безкорисним і місіонерськи бездіяльним. Таким чином, життя його – це таємниця у Христі Бога і, «коли з’явиться Христос, життя наше, тоді і вони з’являться з Ним у славі» (Кол. 3:4).

Тільки серце людини, яке невпинно очищають покаянням від себелюбства, користі і пристрастей, може істинно полюбити Бога і ближнього. Егоїзм і любов несумісні один з одним. Часто егоїст вважає, що любить, в той час як його «любов» є лише прихованим егоїзмом, користю і пошуком вигоди.

Чернець, який здійснює покаяння, палає Божественною любов’ю. Любов Божа охоплює його серце, спонукаючи жити не для себе, але для Бога. Його душа–наречена постійно з болем і тугою вимагає свого Жениха і не заспокоюється, поки не з’єднається з Ним. Чернець не задовольняється тим, щоб любити Бога як раб (зі страху) або як служитель (за винагороду Раєм). Він бажає любити Його як син, чистою любов’ю. «Не боюсь більше Бога, але люблю Його» – говорив Антоній Великий. І чим більше він кається, тим більше зростає в ньому прагнення до любові Божої, і чим більше він любить Бога, тим більше кається.

Сльози покаяння розпалюють у ченці полум’я любові. Своє прагнення до Бога він підживлює молитвою, перш за все розумною і безперестанною, постійним призиванням найсолодшого імені Ісуса і короткою молитвою «Господи Ісусе Христе, помилуй мене грішного». Молитва очищає його і забезпечує його з’єднання з Богом.

Церковному служінню чернець також віддається з любов’ю до Бога, а Бог віддається йому. Чернець щодня багато годин проводить в храмі, славлячи улюбленого Бога. Його участь в богослужіннях – це не обов’язок, але потреба його спраглої до Бога душі. У афонських монастирях щодня відбувається божественна літургія, і ченці не очікують кінця богослужіння, скільки б годин вона не тривала, оскільки для них немає більш корисного заняття, ніж перебувати в спілкуванні зі Спасителем, Його Матір’ю і друзями. Таким чином, служіння – це радість і свято, весна душі і передчуття Рая. Ченці живуть згідно зі словами апостола: «А всі віруючі були разом і мали все спільне. І продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому. І кожен день одностайно перебували в храмі і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога …» (Дії. 2:44–47).

Але навіть після закінчення богослужіння чернець продовжує жити літургійно. Все його монастирське життя, послух, трапеза і молитва, мовчання і відпочинок, спілкування з братами і прийом паломників – це приношення Святій Трійці. Це підтверджує навіть архітектура монастирів.

Усе починається на святому престолі соборного храму і тут же закінчується. Проходи, келії – все має відношення до храму. Усе монастирське життя є жертва та служіння Богу.

Навіть матеріальні аспекти богослужіння свідчать про перетворення всього життя і всього творіння Божественною благодаттю. Хліб і вино святої євхаристії, освячене масло, ладан, било і дзвони, що позначають призначені години, свічки і кадила, що запалюються в певні моменти служби, рухи канонарха і кліриків, так само як і багато інших рухів і дій, що запропоновані багатовіковими чернечими Типікон – це не просто сухі формули або психологічні стимули для почуттів, але ознаки, відзвуки і прояви нового творіння. Всі ті, хто відвідує Святу Гору, переконуються в тому, що богослужіння має не статичний, але динамічний характер. Це всякий рух до Бога: душа піднімається до Бога разом з усім сущим.

Під час афонської всеношної віруючий отримує унікальний досвід радості, яку приносить в світ рятівна місія Христа, відчуваючи життя вищої якості, яке дарує нам Христом через церкву.

Першорядне значення, яке чернецтво надає служінню Богу, нагадує церкві й світу про те, що якщо божественна літургія і служіння не стануть центром нашого життя, світ ніколи не зможе прийти до єднання, перетворитися, подолати розкол і дисбаланс, порожнечу і смерть, незважаючи на всі існуючі честолюбні гуманістичні системи і програми щодо його поліпшення. Крім того, чернецтво нагадує, що божественна літургія і служіння Богу не є чимось всередині нас, але центром, джерелом оновлення і освячення всіх аспектів нашого буття.

Безпосереднім плодом любові до Бога є любов до образу Божого – людині і всього Божого творіння. За допомогою багаторічної аскези монах знаходить “милує серце, здатне любити так, як Бог. Згідно авве Ісаку Сирин, що милує серце є «запалення турботи серця у людини про все творіння, про чоловіків, про птахів, про тварин, про демонів і про всяку істоту. При згадці про них і при погляді на них, очі людини виділяють сльози. Від великої і сильної жалості, яка охоплює серце, і від великого терпіння применшується серце його, і не може воно винести, або чути, або бачити будь–якої шкоди або малої печалі, які зазнає творінням. А тому і про безсловесних, і про ворогів істини, і про тих, хто чинить їй шкоди щогодини зі сльозами приносить молитву, щоб збереглися і були помилувані; а також і про єстві плазунів молиться з великою жалістю, яка без міри збуджується в серці його до уподібнення в цьому Богові» (Слово 48).

У Герондаконі – збірнику висловів і творів отців–пустельників – ми зустрічаємо приклади жертовності і любові, що нагадують і виявляють любов Христову. Авва Агафон говорив, що «хотів би знайти прокаженого і взяти його тіло». «Бачиш досконалу любов?» – коментує це Ісак Сирин.

Крім того, влаштування чернечої спільноти ґрунтується на любові за зразком перших християнських громад Єрусалиму. Як Господь з Його дванадцятьма апостолами і перші християни, так і ченці мають спільну власність і загальну життя у Христі. Ігумен не має нічого більш, крім одного молодого послушника. Ніхто не має в своєму розпорядженні грошей, якими може розпоряджатися на свій розсуд, крім тих, що він як благословення отримує від ігумена на певні потреби.

Загальна власність, рівність, справедливість, взаємоповага і самопожертва кожного ченця зводять спільне чернече життя в сферу істинної любові і свободи. Ті, хто мав щастя хоча б кілька днів провести в істинній чернечій спільноті, знають, яку благодать несе взаємна любов братів і як вона заспокоює душу. Створюється враження, що живеш серед подібних ангелам.

Засновник спільного чернечого життя, Василь Великий говорить про любов у Христі, яка панує в цієї спільноті: «Що дорівнює цьому життю? Але що і краще від нього? Що досконаліше такої близькості і такого єднання? Що приємніше цього злиття традицій і душ? Люди, які прийшли з різних племен і країн, привели себе в таке досконале тотожність, що в багатьох тілах бачиться одна душа, і повставало багато тіл, які виявилися знаряддями однієї волі.

Немічний тілом має у себе багатьох, хто страждає разом з ним; хворий і той, що занепав душею має у себе багатьох, хто лікує і відновлює його. Вони в рівній мірі і раби, і пани один одному, і з непереборною свободою взаємно надають один перед іншим досконале рабство – не те, яке насильно вводиться необхідністю обставин, занурюється в велику зневіру полонених в рабство, але те, що з радістю проводиться свободою волі , коли любов підпорядковує вільних один одному і охороняє свободу власним бажанням. Богу завгодно було, щоб ми були такими і спочатку, для цієї мети і створив Він нас.

І вони–то, знищуючі  в собі гріх праотця Адама, відновлюють первісну доброту, бо у людей не було б ні поділу, ні чвар, ні війни, якби гріх не розсік єства. Вони–то є точні наслідувачі Спасителя і Його життя у плоті. Бо як Спаситель, склавши лик учнів, навіть і Себе зробив загальним для Апостолів, так і ці, підкорившись своєму вождю, прекрасно дотримуються правилу життя, в точності наслідують житія Апостолів і Господа. Вони–то переймають життя Ангелів, подібно до них у всій строгості дотримуючись товариськості.

У Ангелів немає ні сварки, ні підступів, ні непорозуміння; кожен користується власністю всіх, і всі вміщають в собі повну досконалість» (Подвижницьку статути, глава 18).

У монастирській спільноті ченці можуть по–апостольські істинно переживати таїнство Церкви як таїнство спілкування і єднання з Богом і людьми, жити в єдності віри і причастя Святого Духа, що є обов’язком всіх християн. Чернець на власному досвіді знає, що Церква – це не просто релігійна установа або якийсь інститут, але у Христі братство, Тіло Христове, собор розсіяних чад Божих (Ін. 11:52), його родина у Христі. Цей екклісіологічний досвід дає ченцеві можливість бачити братів як частини свого власного тіла і шанує їх, як Христа. Це пояснює і співчутливу гостинність, яку чернець надає паломникам і відвідувачам, і його постійну слізну молитву про живих і померлих братів, знайомих і незнайомих.

Любов до мирських братів монахи висловлюють різними способами, зокрема приносять їм душевне заспокоєння і духовну підтримку. Багато братів, змучених і морально втомлених, приходять в монастирі, особливо на Святу Гору, щоб душа їх знайшла спокій поряд зі старцями і духівниками, які вже здобули мир у Бозі. Нерідкі випадки, коли досвідчені афонські духівники виходять в світ, щоб заспокоїти і зміцнити у вірі багатьох християн.

Преподобний Афанасій Афонський, великий ісихаст, характерно говорив: «Здобудь дух мирний, і тоді тисячі душ спасуться біля тебе». Преподобний Афанасій виходив зі свого особистого досвіду і досвіду багатовікових традицій ісихазму. Можна помітити, що, чим далі отці, які примирилися з Богом, йшли вглиб пустелі, тим більше людей слідували за ними, щоб знайти користь.

У надзвичайних випадках монахи призиваються самим Богом, як це сталося з Космою Етолійським, прийняти на себе значну проповідницьку і наставницьку місію. Однак вони завжди покликані Богом і не діють на свій розсуд. Хіба зміг би святий Косма своєю проповіддю спасти і просвітити поневолений народ, якби сам раніше не був освічений і натхненний двадцятирічною чернечою аскезою, мовчанням, очищенням і молитвою?

Чернець не ставить собі за мету спасти світ за допомогою пастирської і місіонерської діяльності, оскільки, будучи «убогим духом», відчуває, що не має передумов до спасіння інших, поки не буде спасений сам. Чернець віддається Богу без будь–яких планів і перспектив. Він завжди знаходиться в розпорядженні Господа і готовий почути Його поклик. Господь Церкви закликає працівників Свого виноградника працювати так, як Він визнає спасительним і плідним. Святого Григорія Паламу Господь покликав встати на пастирський захист Салонік і говорити про отцівське благочестя в дусі православного богослов’я. Святого Косьму закликав до апостольської проповіді, а преподобного Никодима Святогорця надихнув проповідувати, не виходячи в світ, за допомогою своїх богословських і духовних творів, які і до цього дня призводять до Бога безліч душ.

Інші ченці були покликані Богом допомогти світу своїм мовчанням, терпінням і слізною молитвою, як у випадку з преподобним Леонтієм Діонісіатським, який протягом шістдесяти років не виходив за межі монастиря і жив, закрившись в темній келії. Господь відкрив, що прийняв його жертву, наділивши його пророчим даром. Після його смерті тіло святого мироточило.

Але те, що в більшій мірі робить святого ченця радістю і світлом світу, це той факт, що він зберігає образ Божий. У протиприродному стані гріха, в якому ми існуємо, ми забуваємо і втрачаємо уявлення про справжню людину. І якою була людина до гріхопадіння, обожненою і такою, що носить в собі образ Божий, нам являє святий чернець. Таким чином, чернець залишається надією для людей, здатних розгледіти глибоку і щиру людську природу, без приходящих ідеологічних упереджень. Якщо людина не може обожниться і якщо особисто вона не була знайома з людьми, які вже досягнули обожнення, їй складно сподіватися на те, що людина здатна подолати свій занепалий стан і досягти мети, для якої її створив Всевишній Бог – стати богом по благодаті. Як писав святий Іоан Ліствичник: «Світлом ченців є ангели, а світло для всіх людей – чернече життя» (Слово 26).

Володіючи вже в нинішньому житті благодаттю обожнення, чернець стає символом і свідком Царства Божого в світі. А Царство Боже, згідно з вченням святих отців, це дар поселення в людині Святого Духа. Через обожненого ченця світ дізнається незвіданий і бачить небачений характер і славу обожненої людини майбутнього Царства Божого, яке «не від світу цього».

За допомогою чернецтва в сучасній церкві зберігається есхатологічна свідомість апостольської церкви, не тільки живе надія майбутнього Господа (маран афа – гряде Господь), а й Його містична присутність всередині нас: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21).

Благодатна пам’ять смертна і плідне дівоцтво ведуть ченця до майбутнього віку. Як пише святий Григорій Богослов: «Христос, Який, благоволив і народитися для нас народжених, народжується від Діви, узаконюючи тим дівоцтво, яке б зводило нас звідси, обмежувало світ, а краще сказати, з одного світу перескеровувало в інший світ, з цього в майбутній» (надгробне Василю, архієпископу Кесарії Каппадокійській, PG т.36, ст. 153). Чернець, який живе в чистоті за прикладом Христа, долає не тільки те, що суперечить єству, а й те, що згідно з ним, і, досягнувши надприродного, входить в надзвичайний ангельський стан, про який говорив Господь: «У воскресінні ні женяться, ані виходять заміж, але перебувають як ангели Божі на небесах» (Мт. 22:30). Подібно до ангелів, ченці зберігають обітницю безшлюбності, і не тільки, щоб принести церкви практичну користь – місіонерську діяльність – але і щоб прославляти Бога «в тілах і в душах своїх» (1 Кор. 6:20).

Дівоцтво ставить перепону смерті, як пише про це святий Григорій Ниський: «Бо як у Богородицю Марію, «царювала від Адама навіть до» Неї «смерть» (Рим. 5:14), коли приступила і до Неї, то, наткнувшись на плід дівоцтва, немов на камінь, зламалася через нього. Так і у всякій душі, що веде невинне життя в тілі, «держава смерті» (Євр. 2, 14) як би журиться і руйнується, не знаходячи, у що встромити своє «жало» (пор. 1 Кор. 15, 55; Ос . 13, 14). («Про дівоцтво», глава 14).

Есхатологічний євангельський дух, який зберігає чернецтво, захищає мирську церкву від секуралізації і згоди з гріховним станам, таким, що суперечить євангельському духу.

Чернець. що живе на самоті і мовчанні, але духовно і таємниче перебуваючи всередині церкви, проповідує з високого амвона заповіді Вседержителя і потребу абсолютного християнського життя. Він направляє світ до Небесного Єрусалиму і слави Святої Трійці як спільної мети всього творіння. Такий апостольський заклик, про який в усі часи проповідує чернецтво, потребуючи повну апостольську відмову від світу, житіє у розп’ятті і апостольську місію. Як і апостоли, ченці, залишивши все, слідують за Ісусом і виконують Його слово: «І всякий, хто покинув доми, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, чи дітей, чи землі, ради Свого Ймення, отримає у сто разів і успадкує вічне життя» (Мт. 19:29). Нічого не маючи, але знаходять все, розділяючи страждання, позбавлення, нещастя, чування і мирську вразливість святих апостолів.

Але, як і святі апостоли, ченці удостоюються стати «очевидцями Його величі» (2 Петро. 1:16) і отримати особистий досвід благодаті Святого Духа, щоб, подібно до апостолів, сказати не тільки про те,  що «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних , з яких я перший» (1 Тим. 1:15), а й про те, «що було від початку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші торкалися, про Слово життя, бо життя з’явилось , і ми бачили і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отці перебувало й з’явилося нам» (1 Ін. 1:1–2).

Це бачення слави Божої і солодке відвідування ченця Христом виправдовує всі апостольські подвиги, що робить чернече життя «істинним життям» і «блаженним життям», яке смиренний чернець ні на що не проміняє, навіть якщо благодаттю Божою лише ненадовго пізнав його.

Цю благодать монах таємниче випромінює і на своїх мирських братів, щоб всі побачили, покаялися, увірували, втішилися, зраділи в Господі і прославили милостивого Бога, що «дав таку владу людям!» (Мт. 9:8).

архімандрит Георгій (Капсаніс), ігумен священної афонської Обителі преподобного Григорія

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я!»

Воля, Бог і Україна… Ці слова сьогодні бринять у душі кожного свідомого українця, – в час військового нападу російських військ на Україну. Ці ж слова були девізом, кредом життя у далекому від нас 1944 році, для ще більш свідомих українців – волинських воїнів УПА. Для тих, які тоді як і ми сьогодні боронимо нашу землю від наступу ноги російського окупанта. Адже саме тоді, наприкінці квітня 1944 р., відбувся славетний Гурбинський бій УПА – один із найбільших боїв воїнів Української Повстанської Армії з комуно-більшовицькими катами України – загонами НКВС.

Відтоді минули роки жорстокого переслідування і винищення навіть згадок про УПА в цілому, а Героїв Гурбинського бою – особливо. Проте, незважаючи на десятиліття імперського терору, пам’ять про подвиг молодих повстанців, які аж до смерті боронили рідну землю, передавалась із вуст в уста, із покоління в покоління – і зберіглась, посіявши в серцях вдячних нащадків зерно любові до своєї, Богом даної, мови, до своєї землі, до свого народу. Так у 2006 році на свято Покрови, – покровительки українського козацтва та вояків УПА, відбулося відкриття першої черги Пантеону та перепоховання останків знайдених загиблих вояків «армії без держави». Наступного 2007 р., а саме 11 жовтня в урочистостях з нагоди перепоховання та відкриття колони Божій Матері-Покрові взяли участь голова Рівненської обласної державної адміністрації Віктор Матчук, перший заступник голови Рівненської обласної ради Валентин Королюк, голови районних державних адміністрацій і районних рад, ветерани Української Повстанської Армії, молодь та громадськість. Освятив колону та місце перепоховання митрополит Рівненський і Острозький Євсевій. Нині всього 29 трун перебуває в Пантеоні, хоча перша черга розрахована на 120 загиблих.

Коли почав повставати цей пантеон, то багато діячів громадськості Рівненщини і просто звичайних громадян почали задумуватися а чи не належало б гідно вшанувати цих лицарів українського духа найбільшою пам’яттю, яку може заслужити собі людина, після свого відходу у вічні оселі, а саме молитовною пам’яттю. Тоді саме і виник задум започаткувати тут православну обитель – дім воїнів молитви за душі братів, – воїнів Батьківщини.

Так, в часи утворення незалежної України, на братській могилі поставлено хрест, освячено місце вічного спочинку героїв битви у Гурбинських лісах. Світлої памяті голова Рівненської Державної адміністрації Василь Червоній запропонував заснувати чоловічий монастир біля братської могили повстанців, створити національний пантеон бойової слави за загиблими воїнами УПА.

Завдяки однодумцям а саме митрополиту Рівненському і Острозькому Даниїлу розпочалося будівництво житлово-адміністративного корпусу монастиря, церкви каплички з метою перепоховання героїв Гурбинської битви до національного пантеону. Перед могилами повстанців встановлено скульптуру Покрови Пресвятої Богородиці, а над могилами покладено мармурові плити з іменами загиблих.

Так, зокрема за другої половини 2015 р. новий намісник монастиря ігумен Онуфрій (Ляда) з братією у Христі доклав багато зусиль і сил щоб впорядкувати та окультурити будівлі і територію монастиря. Зокрема продовжують проводитися роботи по будівництву, триває облаштування внутрішнього інтер’єру храму, насадження зелених масивів, триває підготовка робіт по обнесенню території монастиря парканом, а також оновлення житлових келій братії.

Отож багато уже втілено задумів, але ще так само немало належить зробити. Серед задумів намісника монастиря є в скорому часі освятити головний храм обителі – Свято-Воскресенський. Але щоб сповнилася ця велика і славна для Бога і України справа, потрібна ще значна допомога, зокрема фінансова. Так, необхідно ще встановити у церкві престол, жертовник, іконостас, тетрапод, панікадила та інших богослужбові речі. Кошторис усіх цих речей на сьогоднішній день для монастиря складає непосильну суму. Так як монастир знаходиться в лісовій зоні, і регулярними парафіянами є кількадесят мешканців найближчого невеличкого села Зелений Дуб, то фінансової допомоги монахи не отримують, як наприклад монастирі у великих містах і селищах України.

Отож намісник монастиря ігумен Онуфрій (Ляда) з братією сердечно просить Вас усіх небайдужих допомогти у розбудові Гурбинського Свято-Воскресенського чоловічого монастиря на Повстанських Могилах УПЦ Київського Патріархату, адже це не лише духовна святиня, а що дуже важливо, ще один славний Пантеон оборонців Нашої Батьківщини – України.

Наші реквізити: ф-я АТ «Укрексімбанк» в м. Рівному

МФО: 333539

Рахунок: 2600000015985

ЄДРПОУ: 34119147

Спаси вас Господи!

З молитовною пам’яттю,

Намісник монастиря ігумен Онуфрій (Ляда) з братією монастиря.

]]> http://kyiv-pravosl.info/2016/02/05/bratiya-monastyrya-prosyt-pro-dopomohu/feed/ 0