Звичайно, досягти такого стану і жити в образі духовному в світському оточенні дуже тяжко і, здебільшого, неможливо. Більш прийнятне перебувати в монастирі, прийнявши чернечий постриг. Монастир уже є відокремленим від світського життя місцем, обителлю Господа-Бога. Але й тут хоч і не в такій мірі, але все ж присутнє життя світське, бо ченцям щоденно, окрім обов’язкового молільного правила, доводиться виконувати різноманітні трудові обов’язки послушництва. Це ж, відповідно, відволікає від цілковитого занурення в молитовний подвиг духовного споглядання всесвіту і образу Божого, що, врешті, завершується злиттям вдосконаленого духу молільника із всеохопним духом Бога.

Отже… Людина вирішила жити духовним життям і одразу ж береться за це з палкою наполегливістю, навіть не уявляючи всіх тих неймовірних труднощів, які чекають її на цьому нелегкому шляху. Бо тут таки постає перед першою небезпекою – бажанням одразу досягнути великих результатів. Адже, начитавшись із церковної літератури про подвиги святих отців Церкви, людина і сама прагне повторити набутий ними досвід, але не враховує того, що вони йшли до духовної висоти поступово, в тяжких стражданнях душі й тіла, долаючи сходинку за сходинкою.

До того ж, вони мали ще й духовного наставника. В наш час знайти справжнього духовного наставника навіть у монастирях є надто нелегкою справою. Та й не кожен може відважитися на постриг у ченці, тобто відхід від світу. Більшість бажаючих прагне досягати певного рівня духовної досконалості живучи в світі то серед членів своєї родини, то, якщо й має усамітнений образ життя, все ж серед людей, в їхньому оточенні. А це вже накладає великі незручності і ускладнює шлях боріння.

Тому, хто бажає боротися за духовне вдосконалення, слід рішуче приступати до боріння незалежно від того, які наслідки він матиме і який плід вродить від його праці – треба продовжувати початий молитовний труд за будь-яких умов, бо лише в русі перемога. Бо наша справа трудитися не оглядаючись, а плоди нашої праці лиш від Господа. Адже сказав апостол Павло: «Помилування залежить не від того, хто бажає і не від того, хто біжить, а від Бога, Котрий милує» (Рим., 9:16).

Постійне очікування результатів своєї духовної боротьби, порівняння їх із досягненнями святих отців призводить до тяжкого розчарування, а незміцнілу в досвіді боротьби душу до роздвоєння, а воно є лютим ворогом і молитви, і того, хто відважився на молитовний подвиг.

Захопившись спостереженням над зовнішніми досягненнями свого боріння і з боку цього хибного бачення стану внутрішнього, така людина, врешті, потрапляє в тенета ілюзій, які в її уяві вибудовує диявол. Він підстерігає людину кожної миті її життя, а особливо, коли вона починає духовну практику.

Тут слід пам’ятати, що той, хто стає на шлях оцерковлення свого життя, уже піднімається із землі, аби спрямувати свій шлях в небо до Отця Небесного, і тому все сатанинське кодло збурюється в тривозі, а сам диявол одразу ж розпочинає з таким боротьбу. І чим з більшою наполегливістю віруючий долає шлях оцерковлення, шлях молільного буття, тим з більшою силою й жорстокістю бореться проти нього сатана, кидаючи в бій цілі орди темної сили.

Лиш тільки віруючий підведеться з землі (а будь-яка людина, що не вірить у Бога і не вдосконалюється духовно, є всього лише прахом земним) і почне творити церковне правило і переводити своє життя в русло оцерковлення, тобто наближення до Бога, як диявол стає поруч із ним і застосовує безліч підступних витівок, аби завадити його практиці. Спочатку він спонукає віруючого до надмірного моління ледве не кожної вільної години, знаючи, що це може негативно вплинути на ще не зміцнілий і недосвідчений у духовній практиці розум людини. Коли віруючий, захопившись молитовною практикою і читанням Святого Письма, перебуває в особливому піднесенні, що межує ледве не з гарячковістю, диявол вводить в оману швидкого успіху. Саме тоді з’являється відчуття блаженності. Серце сповнюється лагідністю, а тіло наповнюється теплою енергією, а на кінець молитовного стояння з’являються навіть сльози захоплення. Людина відчуває себе ледве не на небі, а в свідомості з’являється лукаве переконання: «Як легко навчитися молінню». З кожним днем посилення до того незнаних відчуттів блаженства під час моління ще з більшою силою утверджує переконання: «В мене особливий дар, якщо з перших днів я досягаю такої висоти, а чого я досягну згодом?». З’являється гріх гордині, який поступово отруює дух і свідомість.

Та гарячковість першого періоду швидко проходить, поступово серце заспокоюється, свідомість грубіє, з’являється збайдужіння до молитви. Диявол знову нашіптує на вухо, але вже протилежне: “Доки не молився, такого не було. Треба почекати, доки знову з’явиться палке бажання молитися”. Так думаючи, людина зменшує кількість моління, а то й пропускає його. А диявол через деякий час підштовхує далі: «Може, я нездатний молитися, як належить? А, може, треба себе змушувати молитися, як то було раніше, і все до мене повернеться?»

І людина намагається довести себе до стану попередніх відчуттів духовного піднесення, поринання в глибину сердечної лагідності, прагне гарячих сліз, але… доводить себе до нервового збудження, яке завершується психічним зривом, а часто і розумовим розладом.

Свята Церква визначила кількість молитов і час моління, давши віруючим молитовник з молитвами ранкового й вечірнього моління, а також визначила псалми ранньої і вечірньої служб. На перший час для початку цього досить. Згодом можна додавати молитви до окремих святих із проханням захисту, допомоги в тих чи інших земних потребах, ще згодом до цього можна додавати по одній кафизмі псалмів на тиждень, розподіливши рівномірно на сім днів тижня. Бажано щодня читати по одному розділу з Нового Заповіту, а недільного дня після участі в церковному богослужінні читати розділи з Біблії – Старого Заповіту. Вводити себе в молитовне правило слід поступово і бажано під веденням духівника. І завжди пам’ятати, що починати молитися як за загальним молитовним правилом, визначеним у православному молитвослові, так і за Ісусовою молитвою (особливо останньою), не треба легковажити, беручись лиш «попробувати», а слід заглянути в самого себе, в свою душу якомога глибше, аби визначитись – готовий ти йти цим тяжким шляхом чи ні? І якщо твоя совість підкаже тобі ствердну відповідь, то відважуйся на цей шлях, але вже ніколи з нього не сходь, не зраджуй. Адже апостол Петро сказав: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (2 Пет. 2:20). Саме через це той, хто ніколи не молився, прийде до молитви швидше, аніж той, хто почав і кинув її творити, не витримавши спокус диявольських.

Із повчань Господа нашого Ісуса Христа і святих отців Церкви ми знаємо, що почати молитовну практику для очищення своєї душі і кинути її є гіршим діянням, аніж не починати її зовсім. Адже коли постом, молитвою, постійною участю в богослужіннях, сповідуванням гріхів і причащанням Святих Тайн, життям у благочесті і здійсненні милостивих і добрих справ душа очищається від духу нечистого, то це ще не остаточна перемога. Злий дух не заспокоюється, а через деякий час, зібравши сім ще зліших за себе духів, намагається повернутися до своєї господи. І коли людина, очистивши душу свою, якимось чином не втримає її в чистоті, то злі духи поселяться в ній і людині буде ще гірше, аніж їй було до того. Ось чому варто спочатку вияснити для себе – чи готовий до молитовної практики?

Нам слід пам’ятати, що молитва вимагає постійної і неослабної щоденної праці. Істинне вірування – труд важкий. Але він забезпечує людині рух вперед, бо без духовного життя немає й руху вгору, а в вишині – Царство Боже. Воно ж, за висловом апостола Матвія: «зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля, – здобуває його» (Мт., 11:12).

Можна сміливо сказати, що людина, яка не рухається вперед у своєму духовному вдосконаленні, навіть не стоїть на місці, – вона рухається назад. В духовному житті на місці не стоять.

Отже ви, зваживши свої можливості, вирішили віддатися в руки Господа і взятися за молитовну практику. А це вже означає, що з часом ваша молитва стане споглядальною, тобто вам почне відкриватися духовний світ. Він же двоякий: світло і темрява в ньому йдуть поруч, і якщо ви ступили на цей шлях, шлях вивільнення з темряви й цілковитий перехід у світло, то повинні знати, що темрява буде чіплятися за вас, як грязюка за чоботи, і доки будете йти шляхом сповідницьким, стільки й будете її зі своєї душі змивати. Але якщо чоботи обмив водою та й годі, то душу просто водою не омиєш. Її омивати треба щирим молінням, яке може йти лише з глибини душі – частки вічного джерела невмирущої сили, сили Божої. Ось чому темрява намагатиметься вас утримати будь-якою ціною, бо, усвідомивши себе часткою Бога і ставши на стежку служіння Йому, і утримавши себе до останньої миті свого життя на землі у вірі й дотриманні основ віри, душа ваша, врешті, увіллється в єдину силу Божу, ще на одну крапельку побільшивши вагу Отця.

Темна сила, прагнучи до панування у Всесвіті і, зокрема, на землі (перлині Божій), здатна лише обманним чином здобувати собі нові набутки, відриваючи від Отця Небесного найдорогоцінніші крапельки буття – вдосконалені людські душі, адже ми знаємо, що людина створена Богом за Його подобою. Отже, є часткою Божою, Йому найдорожчою. Але вона такою для Отця є ще й тому, що саме через життя на землі душа може вдосконалюватися, тобто дозрівати до можливості злиття з Самим Творцем, а це вже є завершенням Божого плану як для окремо взятої душі, так і всієї сукупності душ, що таким чином випробовуються на землі.

Арсенал сатанинського впливу на свідомість людини надзвичайно великий. І перш за все через пристрасті, які набули величезної різноманітності в наш час і з кожним роком посилюються як у плані кількісному, так і в плані різнобічності свого згубного впливу, особливо серед молоді та людей середнього віку. Та найбільше сатанинський світ лютує в боротьбі з віруючим молільником, бо такий добровільно стає воїном Христа і перемога над ним є великою і багато в чому визначальною у відвічній боротьбі сатани з Отцем Небесним і Сином Божим, нашим Господом Ісусом Христом.

Без руху по шляху вдосконалення, тобто в Царство Небесне, духовного життя немає. Людина, яка не вдосконалюється, не рухається вперед, навіть не стоїть на місці, а котиться назад. Духовна лінь є різновидом зради, тому що в такому стані людина легко піддається впливу темної сили, а отже й відступається від свого Господа Ісуса Христа, бо ніщо не перебуває нічим не заповненим. Тому й зупинитись, почавши, є нічим іншим, як відступанням назад. І це є духовний закон, який особливо стосується молитви. Треба завжди пам’ятати, що робота Господня вимагає постійності й наполегливості, і що недбальства вона не терпить. Адже сказано апостолом Матвієм: «Царство Небесне зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля – здобуває його» (Мт., 11:12).

Молитовний стан залежить від самого молільника, від його наполегливості й тих зусиль, що він їх затрачає в своїй подвижницькій праці з допомогою Божою. Виконання молитовного правила є початком шляху. Це може тривати якийсь певний час (у кожного свій) і ще за життя молільника Господь може дарувати йому благодать Божу, тобто людина стане благодатною, але для нашого розуму такий стан не піддається осмисленню, розуміння його доступне лише благодатним і є звершенням їхнього шляху. Перше ж є його початком, закладанням фундаменту, зведенням стін і даху будівлі, котру молільник вибудовує собі в духовному світі на небесах у Царстві Божому, живучи на грішній землі.

Принагідно треба сказати, що почати молільний подвиг і відмовитися від нього є гіршим вчинком, аніж не починати його зовсім. Згадаймо, що Господь сказав: “Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає місцями безводними, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: «Вернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить дім порожнім, заметеним і прибраним» (Мт. 12:43-44). Душа на той час є вільною від скверни і непіддатливою для злої сили, бо та не витримує чистоти і світла, адже, почавши роботу над очищенням своєї душі, людина молитвою вигонить з неї духа нечистого (саме ж молитвою й постом вони найперше й вигоняться), очищенням від скверни прибирає в світлиці духу і цим унеможливлює його нове поселення.

Та порушивши ретельність у виконанні молитовного правила, знову піддаючись хоча б деяким із тих пристрастей, з якими стала боротися і які вже одного разу вигнала зі своєї душі, безпечно відчиняє двері й вікна серед темної ночі. Тут і стає легкою здобиччю злої сили. Адже Господь сказав: «Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших від себе, і входять вони, і живуть там. І буває для людини тієї останнє гірше першого» (Мт. 12:45). Тому й апостол Петро говорить: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (Пт. 2:20).

Почати молільний подвиг, а потім зупинитись на півдорозі, кинути його є згубним для цієї людини. Тоді краще й не починати, бо: «Не можна тих, котрі раз просвітилися і скуштували небесного дару і стали причасниками Святого Духа і скуштували доброго Слова Божого та сили майбутнього віку, якщо вони відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знов у собі розпинають Сина Божого та зневажають Його» (Євр. 6: 4-6).

Та що ж робити молільнику, який все ж одного разу піддався пристрасті й оступився з обраного вірного шляху? Невже так і віддатися назавжди на погибель в лабетах нечестивого духа? Ні, бо тут таки святий Апостол каже ще й таке: «Однак, улюблені, хоч і говоримо так, ми переконані, що ви в кращому стані і тримаєтеся спасіння» (Пв., Євр. 6: 9). Надія ніколи не повинна залишати нас, бо Отець Небесний послав Сина Свого Ісуса Христа, щоб через Нього передати науку спасіння і віддав Його на розп’яття, аби праведною кров’ю омити відвічний гріх людський і таким чином вивільнити людину з погибелі й дати їй надію спасіння, яка ніколи не вгасне.

«А гріхів їхніх і беззаконь їхніх не згадаю більше». А де прощення гріхів, там непотрібне принесення за них. Отож, маючи дерзання входити в святилище через кров Ісуса, дорогою новою й живою… приступаймо зі щирим серцем, з повною вірою… Тримаймось непохитно визнання надії, бо Той, Хто обіцяв – вірний!» – повчає все той же апостол Павло у посланні до євреїв.

Але ще перед ним, як свідчить пророк Єзекіїль, Господь сказав: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті від усіх ваших нечистот і від усіх ваших бовванів очищу вас, дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро… і зроблю так, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36: 25-27).

Тому, приступаючи до молитовної практики, варто починати з найменшого, і як би в свідомість не лізли думки про великі досягнення, їх треба гнати від себе, знаючи, що нічого, окрім біди, вони не принесуть. Слід при цьому завжди пам’ятати, що святі подвижники віри Христової, провівши своє життя в найтяжчих духовних і тілесних випробуваннях, навіть останньої години свого життя говорили, що не знають, чи спаслися. До того, що ти досягнув, треба ставитися спокійно, не чекаючи ніяких результатів і пам’ятаючи, що сам ти нічого досягнути не в силі, а все дається тобі лише з волі Господа-Бога.

Отож і я хочу наголосити, що Господь, як милостивий і милосердний, не є «Неправедний Бог, щоб забути ваше діло і любов, яку ви виявили в ім’я Його» (Пв., Євр. 6:10). Навпаки, Він залишає людині надію як маяк, бачачи який перед собою, вона знову збере залишки своїх сил, так нерозважливо розтрачених в бурхливих водах збуреного пристрастями життєвого моря, і попливе на зустріч із Владикою. «Згадайте перші дні ваші,- каже ап. Павло,- коли ви, як тільки просвітилися, витерпіли великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорботи, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які переживали те саме… Тому не втрачайте довір’я вашого, бо воно має велику нагороду» (Пв., Євр. 10:32-33, 35).

Слід знати й те, що на молитві душа відкрита і з посиленням моління диявол посилюватиме і свій натиск, перш за все, навіюванням переконання про досягнення ледь не вершини досконалості, тобто створює молільнику видимість вдосконалення. Це захоплює молільника, якому з кожним новим днем здається, що він досягає все нової висоти в молитовному стані, бо вже сьогодні його відчуття інші, сильніші, відчутніші і він їх сприймає за благодать, не розуміючи того, що вже давно збився з вірного шляху. Тобто він вже не здатен слідкувати за ходом своєї внутрішньої роботи, а лиш звертає увагу на зовнішні прояви перемін, які є облудою диявола, щоб, таким чином втягнувши його в свої сіті, врешті, зламати і отримати таку жадану перемогу.

Адже, за висловом Григорія Синаїта, якщо такий захоче набути молитовною практикою молитву споглядання, то йому доведеться витерпіти одне з двох: якщо спонукає себе до все більшого молитовного подвигу, то спокушується і не зцілюється, якщо ж не дбає про своє духовне зростання, то не зможе досягнути успіху до кінця свого життя.

Як перше, так і друге є небезпечним. Перше тим, що коли молільник годинами повторює молитви або читає Біблію, в нього створюється враження молитовного піднесення. Але ж цього замало, тому що головним є досягнення не досконалості механічного повторення слів, а глибини внутрішнього змісту. Коли цього немає, то утворюється порожнеча, яка, залишаючись непоміченою за облудою споглядання, заповнюється ворожими стихіями: з’являються загострені відчуття, за ними різноманітні думки, образи, видіння. І все це постає перед молільником у яскравому і витонченому вигляді, що зовсім позбавляє його розуміння істинності баченого. В той же час свідомість заповнюють також думки огидні, від яких людина впадає в стан розгублення, депресії, а це здатне, якщо вчасно не схаменутися і не вивести себе з такої духовної прострації, призвести до поступового охолодження до моління і, врешті, молільник може й взагалі покинути молитовну практику.

По іншому й бути не може, тому що душа, не заповнена духовними набутками, заповнюється гріховними проявами. Вони накочуються на незміцнілу духовною практикою людину, як снігова лава, все дужче й дужче затягуючи її в свою круговерть з якої самостійно йому вже не вибратися. Душу заповнюють зовсім протилежні від молитви відчуття й думки. На молільника нападає страх у різних його проявах, можуть розвинутися навіть параноїдальні порушення свідомості. Відбувається роздвоєння душі.

Тобто, одна половина живе спогадами про пережиті високі молитовні поривання, які вводили душу в блаженний стан, що був породжений все тим же бісом в боротьбі з молільником для того, щоб таким чином відволікти увагу останнього від істини. Тоді, пам’ятаючи високі злети (хоч і вони бувають також навіюванням), він намагається повернутися в той стан і навіть перевершити його, весь час підганяючи себе в кількості молитовних вправ. Захопившись метушливою внутрішньою роботою, аби відновити попередній стан, молільник остаточно збивається з вірного шляху і тоді настає розчарування, свідомість заповнюють думки про недоцільність подібної духовної боротьби, її передчасність або й зовсім – непотрібність. Душа молільника втомлюється від цього виснажливого метання в різні боки, і, не знаходячи виходу, спустошується.

Друга ж половина роздвоєної душі залишається перебувати в солодкому стані молитовних переживань, що є також небезпечним, бо може ввести молільника в такий стан духу, коли моління стає тим іншим світом, зовсім обосібленим від його реального життя, який цілком захоплює його, перетворивши на раба, котрий сліпо прямує за всіма відчуттями й видіннями, що виникають. Тому завжди слід пам’ятати, що одного лише моління для духовного вдосконалення дуже мало. Тут потрібна ще й наполеглива моральна робота, покликана преобразити людину зсередини, крок за кроком витісняючи з душі пристрасті, які є головною перепоною на шляху істинного вдосконалення віруючого.

Тобто, молитовне зусилля повинне супроводжуватися зусиллями морального очищення душі від пристрастей, бо молитовні подвиги без подвигів любові до ближнього є всього лише бісівськими дарунками. Адже ми знаємо, що весь закон утверджується на двох заповітах: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм…Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт., 22:37-39).

Господь дав нам ці заповіти, але як можна любити без молитви? Молитва і любов перебувають в єдності: вони виходять одне з одного і не можуть бути одне без одного. Як і не можна досягти висоти вдосконалення без любові до ближнього, адже протилежність цьому – пристрасті: осудження, озлоблення, ненависть, заздрість, ін. А саме пристрасті й стають на заваді любові до Бога і ближнього. Так все це пов’язане одне з одним, так залежне, що хто намагається його роз’єднати, то отримує нищівну поразку. Тому, що відмовившись від морального вдосконалення і поринувши цілком лише в моління, молільник піддається бісівській звабі самовдоволення досягненим. Хоча від цього нас застерігає апостол Павло: «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими та не маю любові, то я як мідь, що брязкотить або бубон, що гуде. І якщо я маю дар пророцтва і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а не маю любові, то я ніщо» (Пв., 1 Кор. 13:1-2). Тобто, все є ніщо, коли немає любові, бо без неї все – всього лише омана сатанинська.

Любові боїться відвічний ворог людини – диявол, і тому моління досягає мети піднесення на вершину духу лише поєднане із вдосконаленням морального стану душі аж до самопожертви. Але такої любові можна досягнути тільки перемігши в собі пристрасті. Бо залишитися в їхній владі означає ніколи не звільнитися від диявола. Хто ж перебуває у владі диявола, той не може любити ні Бога, ні ближнього. А щоб молитва була й виразом любові до Бога і ближнього, вона повинна сама, в першу чергу, бути в єднанні з боротьбою із пристрастями в єдиному й нерозривному цілому. Будь-яка інша молитва Господом не сприймається, бо скаже Він таким: «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, що чинили беззаконня» (Мт. 7:23).

То велика помилка, що можна лише однією молитвою досягнути високого рівня духу: можна говорити різними мовами, пророкувати, знати тайни, можна творити чудеса і зцілення, можна навіть досягти найвищого рівня умертвлення свого власного тіла в подвижницькому пориванні, але коли немає щирої любові – все це намарне, бо воно від диявола. А істинна любов досягається лише з перемогою над пристрастями. Ось чому й апостол Павло каже: «А над усім тим зодягніться в любов, яка є сукупністю досконалостей». (Кол. 3:14). Слід смирити себе, і тоді Сам Дух Святий буде вчити таку душу.

Коли ми молимося, ми бесідуємо з Богом, а коли читаємо Святе Писання, то вже Сам Господь бесідує з нами, навчає нас як жити і як спасатися в цьому нелегкому, переповненому спокусами, атеїстичному житті. Господь сказав: “Без мене не можете робити нічого”. Тому нам і належить постійно молитися, прикликати Господа, щоб Він зміцнив наші сили в боротьбі з спокусами.

Ви стали на шлях спасіння молитвою і вдосконалення душі доброчесностями й милостивими вчинками. Молитва ж якраз і зміцнює людину в її доброчинних подвигах. Знов таки, доброчинні вчинки може чинити будь-яка людина, та чи стануть вони містком до спасіння без духовно-молитовної праці – основи життя православної людини? І як може спастися людина без віри і молитви?

Вважати себе віруючим, але не молитися, є звичайним обманом, бо як не може людина жити без повітря, так не можна вірувати в Бога і не молитися. Адже тільки в молінні душа пізнає благодать Божу і нею притягується до Господа, а така молитва дається душі, яка палає любов’ю до Господа, наповнена нею вщерть. Знов же, такий стан досягається лише в молитві і лише через молитву приходить благодать Святого Духа.

О, Господи, прагне дух мій розчинитися в неосяжності любові Твоєї, прагне душа моя омитися у світлі благодаті Духа Святого. Через Тебе, Господи, я єднаюся з Духом Святим, через Тебе, Господи, по крапелині душа моя набуває спасіння в смиренні, любові й молінні.

О, горе душі моїй нещасній, бо не завжди вона ридає в молитві спасенній, бо не завжди вона роздумує про Господа – нашу радість і нашу надію.

О, Спасителю мій, у молитві сердечній припадаю до ніг Твоїх і омиваю сльозами каяття чесні рани Твої, і благаю – прийми гарячу сповідь мою, зглянься на журбу мою і зваж на покірність мою, і помилуй мене, грішного й мерзенного, милосердний Господи; хоч і згрішив перед Тобою, все ж очисть мене і спаси мене, бо Ти Єдиний Господь і Бог мій, Якому поклоняюся і Якого славлю нині, і повсякчас, і на віки віків.

Яке життя провадимо, така й молитва наша, і яка молитва наша, таке й життя маємо. І такий взаємозв’язок між цими двома началами нашого існування тут, на землі – тілесним і духовним, що роз’єднати їх неможливо, а хто до такого роз’єднання вдається, той добровільно втрапляє в загибель, бо ключем до Царства Небесного є саме молитва і без цього ключа воріт до нього не відчинити.

Молитвою наше серце підноситься до Бога і розум наш розмовляє з Отцем Небесним, сповідується в скоєних гріхах, кається перед Ним, просить для нас душевних і тілесних благ і дякує Йому за них. Молитвою людина випрошує в Господа спокій душі, а це найперша і найголовніша сходинка до смирення, яке породжує терпіння, а разом вони є основою, на якій вибудовується храм Божий в душі віруючого. Сказано ж апостолом: «Храм Божий святий, а храм той то ви» (1 Кор. 3:17). Тільки молитвою людина єднається з Богом, вона є її духовним диханням і поживою, саме з її допомогою людина набуває певного рівня вдосконалення, без якого Царство Небесне не розкриється перед нею.

Часто можна почути від недосвідчених віруючих, не кажучи вже про звичайних громадян, що, мовляв, треба любити Бога і не чинити тяжких гріхів – і цього вже достатньо, аби бути віруючим і мати перед Богом виправдання свого життя. Це велика помилка або просто намагання виправдати власні лінощі, які не дозволяють такій людині знаходити час для виконання постійного молитовного правила.

Та важкий шлях молитовний, особливо коли зважити на умови нинішнього життя, де на кожному кроці пропагується розбещеність тілесна й духовна: безліч всяких фільмів по телевізії приковують увагу й відволікають від моління, безліч газет дають порочну поживу читання, що отруює душу і розум, переважаюча сатанинська естрадна музика, яка заполонила всю молодь, вже з дитинства чи не кожній людині закодовує свідомість на відгук до всього сатанинського.

І ще багато спокусливого в нинішньому світі, що відволікає людину від Бога і життя в Бозі. А без оцерковлення життя не може бути і життя в Бозі. Лиш Господь дає душі людини смиренного Духа Святого. Ми ж знаємо, що тільки смиренна людина має спокій в душі своїй, а гордовита – терзає саму себе хворобливими пристрастями і, засліплена ними, ніколи не вийде на шлях спасіння, бо не зможе узріти його, а буде блукати оманливими стежками, наближаючись до остаточної загибелі.

Знов же – тільки молінням ми можемо наближатися до Господа-Бога.

Але на цьому шляху того, хто хоче жити духовним життям у світі, підстерігає небезпека зійти з нього вже на самому початку, коли такий зробить першу спробу або в якійсь його частині. Він може так розчаруватися, що вже ніколи не повернеться до практики молитовного, тобто оцерковленого життя. Адже для цього треба стати на молитву дуже пізно, бо раніше більшості з нас не дозволяють справи. Людина за день втомилася та ще й рано прокинулася й стала до роботи. Тіло важке, очі самі заплющуються, втома всього переповнює млістю, думки розвіюються, до свідомості вповзають всякі, часто непотребні помисли, уявлення – все це змішується зі словами молитви, відсторонює образ Христа. Вранці ж іще складніше встояти на молінні, бо додається і думка про те, що не встигнеш перед роботою попорати господарство чи якісь постійні хатні справи, які є необхідними і без яких ми не обходимося, запізнишся на роботу і матимеш неприємності. Не кожному вдається перебороти ці труднощі перших днів моління. З’являється лукава думка: «Я ще не готовий до духовного життя і Господь не допускає мене до нього. Почекаю, доки буду готовим». Після цього людина обмежується однією молитвою “Отче наш”, зрідка читає Євангелію, а хто й, навпаки, надто багато часу вділяє на читання Біблії, житій святих отців Церкви і поступово зміцнюється в переконанні, що цього досить для самовдосконалення, бо його ще й задовольняє співпереживання зі святим подвижником тих духовних і тілесних подвигів, які описуються в житії.

Ось так істинне духовне життя підміняється уявою. Дехто так захоплюється уявним подвижництвом, що втрачає відчуття різниці між станом власної душі і станом душі подвижника про якого розповідається в книзі і переживання якого так заполонили його розум. Але ж то життя подвижника, його подвижницький духовний шлях! До нього ми маємо лише опосередковане відношення, тобто можемо читати, брати для себе за взірець, як уже набутий досвід, до якого слід прислухатися, яким варто керуватися у своїй духовній практиці, тим паче, коли немає духовного керівника. Але просто зачитуватися і, так би мовити, жити тим житієм, вживатися в життя і сам образ подвижника, який, пройшовши справжній шлях духовної боротьби, звільнився від пристрастей і віддав себе на служіння Богу, досяг вишини духовного споглядання, а самому не здійснювати молитовного подвигу й не боротися з пристрастями, є згубним і призводить до того, що людина вже не в змозі самостійно стати на істинний духовний шлях, бо між нею і духовним шляхом утвориться прірва.

Та це не означає, що коли не вистачає сили для жертовного подвижництва, то не слід і починати жити духовним життям. Навпаки, початок варто прискорити, бо чим довше роздумувати над його доцільністю, тим на триваліший термін розтягнеться початок, а, здебільшого, в такому випадку людина, яка вагається, не стає на духовний шлях ніколи. А якщо вже й починати, то треба пам’ятати, що демони будуть спонукати тебе до такого подвигу, який би перевищував твої сили, і щоб ти, не витримавши тягаря, що звалив на свої плечі, зірвався і впав на дно у їхні руки. То буде велика для них радість, веселість для темної сили.

Тому слід починати з малого і починати не мешкаючи, як тільки виявиш у своїй душі потяг до життя духовного. Так треба вчинити, бо через затягування бісівська сила поступово розпалить в твоїй душі уявлення неправдиві, а це, як говорилося вище, призводить до того, що людина так ніколи й не стає на шлях істинного духовного життя.

О, Господи, немічна душа моя і слабкий дух мій, тремтить і сльозами обливається, бо немає сили піднятися до Тебе і стати перед Тобою з дарами гідними, бо не маю ні життя бездоганного, ні діл благочинних, а маю душу в ранах кривавих, гріхами тяжкими заподіяних.

О, горе мені – тіло ослабло, дух обезсилів, розум затьмарився, завмирає життя. Де той лікар, що врятує, де той лікар, що вздоровить? Немає такого поміж людей, бо єдиний Спаситель – Господь Ісус Христос, йому, душе моя, поклоняйся, до Нього взивай, Його прикликай з глибини свого серця, щоб відкрив Він тобі двері Царства Небесного.

О Господи, прийми моління моє і не покинь без одежі мене, а вдягни мене в благодать Божу, аби уникнути мені темряви пристрастей, що віддаляють мене від Тебе, а наближають до озера геєнного. Зігрівай, Господи, серце моє холодне любов’ю Твоєю і настановляй мене на шлях істини і добра.

О душе моя, смири себе скорботами й жалкуваннями перед величчю Господа нашого, щоб сам Дух Святий повчав тебе і допомагав тобі, аби змогла ти в час останнього зітхання принести Господу жертву приємну плодами покаяння.

Стає людина перед лицем Божим зі страхом і благоговінням, і розумом виливає перед Ним все, що носила в серці своєму. Такою є в зовнішньому розумінні всяка молитва, з якою ми звертаємося до Бога, а вже її внутрішнє наповнення у кожного своє, в його розумі і серці, бо кожен має свою глибину віри і свою відданість Господу. Молитва є бесідою з Богом, але які б намагання людина не докладала в своєму прагненні освоїти молитву як головне знаряддя, що дає можливість спілкування з Отцем, без Його допомоги такі потуги залишаться марними, а моління бездуховним. Тому треба просити в Господа, щоб Він подав милість Свою – глибину молитви, а вже завданням людини є набування і зберігання такої молитви в своєму серці. Тобто, молитва повинна стати не лише розумовою, але й сердечною, і вже саме така молитва є завершенням першого етапу в духовній практиці, бо тільки ставши сердечною, тільки заповнивши найпотаємніші куточки нашого серця, молитва стає бажаною Богу і приймається Ним одразу без найменшого замешкання.

Господи, дай радіти душі моїй у молитовному спілкуванні з Тобою – єдиній відраді й надії життя мого, єдиній опорі душі моєї. Бо ж вона, сльозами омиваючись, рано стає на молитву і вечором лине духом до Тебе, щедрого й дароносного, взиваючи зглянутись милостиво і спасти з тління життя моє.

О, душе моя, кінець наближається, не дрімай бо у спокої, а зведися і благай свого Господа, який всюди і в усьому перебуває, бачить кожну заплату гріховну на одежі твоїй боготканій.

Тож взивай і гукай: «О, Господи мій милосердний, приношу Тобі плач і сльози очей моїх, і ридання серця мого – згрішив я о, Спасителю мій, та не кидай мене на поталу ворожу, а прийми моє каяття, змилосердься й спаси, і помилуй мене!»

Отже, піднесенням всього діла подвижницького є молитовний подвиг. Тут принагідно зазначити, що згідно заповіту Господа Ісуса Христа, любов є найвищою метою всякого віруючого, а отже, й подвижника тим паче. А шлях його – в боротьбі з пристрастями, які є найголовнішими ворогами подвижника. І на цьому шляху МОЛИТВА є рушійною силою, без якої все інше всього лише самообман і спокуса підміни понять, наслідком чого стане відхід з істинного шляху або стояння на місці, від якого душа стає все обтяженішою негідними помислами, котрі розбурхують свідомість на перший погляд високими уявленнями або стають легковажними й наштовхують розум на всілякі дурниці, то ж пак – гріхи.

Останні наче вірусна зараза розмножуються в мить ока, заполоняючи душу й серце, наносячи їм непоправних ран. Гоїти такі рани самостійно дуже важко, але необхідно. Без цього не може й мови бути про якесь подвижницьке життя в Ісусі Христі на славу Божу. Це нелегко здійснити живучи в світі в оточенні безлічі зваб і спокушень. Душа людини постійно випробовується дією всяких підступних ситуацій, які їй нав’язує темна сила, а також гріховних помислів і бажань. І якщо вже змій лукавий запустив жало і впустив отруту в саме серце, то доведеться людині докласти чимало духовних зусиль, аби не просто протидіяти спокусі, а й побороти її.

Тому в молитві 1-ій перед святим Причастям віруючий і звертається до Господа: “Сам, Безсмертний Царю, прийми каяття від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Бо згрішив я, Господи, згрішив перед небом і перед Тобою, і став недостойним поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою благість, порушив Твої заповіді і не послухав Твоїх повелінь”.

Людина по слабкості своїй якщо понадіється лише на свої власні сили, то неодмінно отримає поразку. Але якщо покладе всі свої сподівання на волю Божу, на допомогу Господа Ісуса Христа, то їй тоді буде легше долати сходинку за сходинкою і вона впевненіше почуватиме себе в духовній боротьбі й виконанні взятих на себе обітниць, бо Господь стане опорою і даруватиме силу Духу Святого. Адже ми знаємо, що сатана постійно нападає на душу людини, аби всілякими підступами віддаляти душу від Бога.

Набагато гірше, коли людина, не звернувши уваги на небезпеку, дасть себе полонити – свій розум, своє серце, а тим гірше, коли залишиться в тому духовному полоні на невизначений термін. За такої умови душа буде повністю поглинена пристрастями і чим довше людина зволікатиме з боротьбою за власне звільнення з полону темної сили й повернення до Божого життя, тим важче буде їй подолати перепони, які виставляє диявол, і стати, врешті, на шлях боріння.

Гріх дуже глибоко запускає своє коріння в серце грішника, вражаючи всю його сутність. Людина починає навіть дивитися зором гріха і бачити все таким, яким хоче лукавий – призвідець гріха. Людина в основі своїй гордовита і через це дуже високої про себе думки, тому й каяття істинного вона не має або й зовсім не кається в гріхах, гордовито заявляючи, що «безгрішна». Але насправді (і, особливо, саме в таких людей) в глибині душі лежить безодня гріхів мисленних і сподіяних ділом, а в серці ховаються такі помисли, такі бажання, що людина й собі боїться признатися в них. Але ж Господь їх бачить! Від Нього нічого не приховаєш.

Адже говорить Симеон, Новий Богослов, у молитві до Господа, яку кожен віруючий повинен читати перед святим Причастям: «Ти знаєш безліч злих вчинків моїх, знаєш і струпи мої, і рани бачиш мої».

За вченням святих отців ми знаємо вісім головних пристрастей, які найчастіше вводять людину в гріх: гордовитість, гнів, засмучення, зневіра, грошолюбство, блуд, догоджання череву і самолюбство. Пристрасті є духовними хворобами демонського породження, а тому й боротися з ними особливо складно. Краще уникати їх зараніше, а не тоді, коли під їхнім впливом людина втрачає свою подібність до Бога.

«Дні мої як дим щезають і кістки мої висохли, як сушарня. Як билина, висохло вражене серце моє, забуваю навіть хліб свій їсти. Від туги моєї та стогону вже тіло моє присохло до кісток. Я, мов ворон у пустелі, ніби сова на руїнах, не сплю й став, як самітна пташка на духу. Цілий день знущаються наді мною вороги мої, проклинають мене ті, що проти мене лютують. Попіл став мені хлібом, а пиття своє я зі сльозами змішую, – від гніву Твого й суворості Твоєї, бо Ти підняв та й кинув мене. Дні мої як тінь зникають і як трава я висох» (Пс., 101).

Щоб не сталося цього, вже на самому початку треба якщо й не побороти одразу (а це неможливо), то, спостерігаючи за собою – своїми думками, вчинками, – виявляти пристрасті і зусиллям душі смиряти їх. Як не слід при цьому і проявляти слабкість духу, відкладаючи боротьбу з ними на потім. Тому що коли якусь із пристрастей, що виникла сьогодні, не здолати, то ще важче буде це зробити завтра. Тим паче, що пристрасті завжди позбавляють душу людини миру, а це призводить її до сум’яття, під час якого людина може сприйняти за добро те, що насправді обернеться злом. Це завжди заважає людині розібратися в ситуації і заважає її духовному росту. Врешті, омана розвіюється, помилка стає явною і це пригнічує душу молільника.

Тому перед молитвою бажано втихомирити пристрасті, завжди пам’ятаючи, що навіть одна пристрасть, яку ти залишив у своїй душі, не вирвавши її, як бур’янину, займе місце всіх інших, які ти з таким трудом переміг, викорінивши з серця, а невеличкою помилкою ліквідуєш досягнення, набуте тяжкими потугами. Тож постарайся перед молитвою встановити мир у своїй душі, а волею духу підкорити волю тіла. Дуже важливо досягти цього перед початком моління. Хай це ще не буде повним безстрастям, адже живучи в світі повного безстрастя й не можливо досягнути, але цей стан стане підгрунтям як початку молитовного подвигу, так і подальшого його розвитку.

Важливо завжди пам’ятати, що гріх не є чимось другорядним, гріх таїть у собі велике зло, яке вбиває душу як нині, так і в майбутньому віці. Він роз’їдає її, точить, як шашіль деревину. Ми не будемо тут розглядати всі основні гріхи, а лише зазначимо, що гріх – найближчий шлях до духовного падіння, з якого вибратися так само важко, як і підніматися по скелі – лише з допомогою допоміжних спеціальних засобів, а без них – намарно й тужитися. Тому всім, хто відправляється в путь до спасіння, слід пам’ятати не лише про його тяжкість і небезпеку, що чигатиме на кожному кроці, а й про багато років, які доведеться торувати відважному, перш ніж будуть помітними хоч якісь ознаки викорінення пристрастей. Вони мучать душу молільника, заважають душі прилучатися до благодаті, яка дається Господом по молитві і є єднанням душі з Христом.

О, душечко моя, чому ти була такою нерозумною і через гріх втратила Господа, образивши Милостивого? Як же будеш тепер жити без любові Божої? Заплач і заридай, бо розтерзана ти гріхами і кінець твій наближається, тому ти у великій скорботі й зажурі дні свої проводиш і вигукуєш: “Де Господь мій, Якого я знала?!”

О, Господи, що ж роблю я для того, аби почути голос Твій, що кличе мене до каяття, що взиває облишити гріх і боятись Тебе, Владику праведного і Суддю справедливого?

Спаси мене, Боже, бо загруз я в липкому багні й баговиння підступає до самого краю, і вже й дихати нічим. Знемагаю в потугах здолати хвилі пристрастей бурхливого моря гріховного, а душа надіється на Господа і вигукує – чому Ти забув мене? Суди мене, Боже, та не відкидай від правиці Своєї, визволи мене від усього злого, бо Ти є Бог сили моєї!

Тож, любі мої, головним плодом молитовного подвигу є страх Божий і жалкування за скоєні гріхи. Тоді й молитва вдається щирою і особливо приємною Господу. Але дається така молитва наполегливою і терпеливою роботою над собою і своїми відчуттями. Тут важлива поступовість і витримка, без чого легко збитися з наміченого. Тому й не слід на початку брати на себе непосильне завдання, бо цим молитовний шлях лиш піддається всіляким небезпекам. Можна звертатися до Господа з проханням про дарування молитви: “Навчи мене, Господи, наполегливо молитися до Тебе з увагою і любов’ю, без яких молитва не буває почутою! Нехай не буде в мене неуважної молитви на гріх мені!”

Святий Григорій Богослов говорив: “Зачинився я сам у собі, тишу й безмовність визнав єдиною безпекою для душі”. Він писав це не з монастиря і не з пустині, він писав це, живучи в світі за законами його життя. Тобто, вступаючи на шлях молитовний, слід змінити попередній образ життя й облаштовувати його належним чином вже з погляду нового завдання, адже віднині ти присвячуєш себе молитві, визначивши її головною справою свого життя. А якщо так, то ще одну Божу вказівку виконати повинен: “І коли стоїте на молитві, то прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші” (Мк., 11:25). Простити треба всім і все, примиритися з усіма.

Якщо ми хочемо, аби Господь помилував нас і простив нам наші гріхи, то ми першими повинні простити образи, які будь-коли нанесли нам наші ближні. Але поряд із цим Господь спитає нас не лише за наші гріхи, але й за прогрішення наших ближніх, якщо ми вчасно не прийшли на допомогу, щоб упередити гріх. Отже, роздмухуючи в своїй душі відразу до гріха, в страху Божому слід долати й почуття особистої образи, знаючи, що це теж зло, сподіваючись, що тоді Господь простить і нам наші гріхи.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Справді, що є більш благословенним, ніж наслідувати на землі ангельський хор і всюди супроводжувану молитвою, приправляти свою працю гімнами, як сіллю?

Хто з нас не шукає християнської досконалості? Можливо, непереборне прагнення до молитовного єднання з Богом перед лицем величезних викликів у нашому світі є чимось, що ми поділяємо з християнами четвертого століття. Могутній каппадокійець Василь Великий (приблизно 330-379 рр. н. е.) може побачити, як через його Листи та найперші збережені версії його Правила життя, його Аскетикону , переконливо звертається до духовної сили споглядальної молитви коли зіткнувся з тривожними часами навколо нього, і навчати цьому послідовників — і вас.

Василій Великий цілком імовірно перший святий, який створив культ шанування в ранньому християнстві, не зазнавши фактичної мученицької смерті; ба більше, навіть за його власного життя його вітали почесним титулом «Великий». Коли він переміщався між усіма космополітичними задоволеннями, які спокушали його, і навислою небезпекою єресі, яка часто гнила у церковному житті великих міст, видіння ідеальних днів, зайнятих молитвою, переконливо відвернуло його від усього цього. Голос Ісуса Христа наполегливо звернувся до нього зі Святого Письма, змусивши його відійти від зайнятого публічного життя, навіть коли його зрештою покликали бути єпископом Кесарії.

Можливо, ви також бачите, що шукаєте притулку в боголюбній насолоді споглядальної молитви? Славетна трансцендентність Господа чекає на вас там, навіть у наші скрутні часи — і тому яскравий заклик Василя до внутрішньої духовної дії знову звучить істинно сьогодні. Справді, як нам справлятися у важких життєвих обставинах? У своєму творі святий Василій закликає нас змінити наші пріоритети життям у молитві та прагнути наслідувати нашого Спасителя Ісуса Христа. Тлумачачи вчення Господа, цитовані в Новому Завіті, і ставлячись до них, якщо хочете, як до вказівок духовного отця, Василь запропонував практичний план розвитку ідеального філософського способу життя, який часто живе в глибокій медитації, як частину духовна практика в громаді. Зверніть увагу, що термін «філософський» використовується тут у пізньоантичному сенсі «теологічний». Правило Василія ґрунтується на духовних настановах, які віддзеркалюють послання Ісуса Христа в Євангелії та літературі Павла.

Для Василя встановлення способу життя, заснованого на глибокій медитативній молитві, було відповіддю на виклики, з якими він стикався. Бо він був у розпачі, що: «в одній лише церкві Божій, за яку помер Христос, я бачив великий і надзвичайно розбрат з боку багатьох, як у їхніх стосунках один з одним, так і в їхніх поглядах на божественне Писання. Бачачи ці й подібні речі, я більше того запитував, що і звідки стало причиною такого великого зла?» [2]

Василь походив із родини видатних християн із Каппадокії, у Василя Старшого та Еммелії виховували десятьох дітей, п’ятьох із яких згодом було зараховано до лику святих. (Василія Великого вшановують 1 січня, Макрину — 19 липня, Григорія Нісського — 10 січня, Петра, єпископа Севастійського — 9 січня, а дияконису Теосевію, як і її брата, вшановують 10 січня). Ранні листи Василя дозволяють нам побачити його розчарування, а також його зростаюче захоплення аскетизмом, коли він був далеко від школи, особливо в Афінах. У випадку Василія він отримав право на найкращу грецьку освіту, яка личить синові видатного каппадокійського ритора. Тут, у товаристві своїх товаришів, Василь опинився в дослідженні ландшафту свого серця, яке все більше й більше уникало вишуканості космополітичного світу, навіть коли він формувався та навчався в ньому.

«Я вже провів багато часу в гонитві за марнославством і змарнував майже всю свою молодість у марній праці». Потім настало пробудження: «Нарешті, ніби прокинувшись із глибокого сну, я глянув на дивовижне світло істини Євангелія. Тоді, голосно оплакуючи своє злиденне життя, я благав дати мені провідника, щоб познайомити мене з уроками благочестя» (Лист CCXXIII.2). Василій шукав своїх провідників серед отців пустелі. «І я знайшов багатьох в Олександрії, і в решті Єгипту, і ще інших у Палестині, і в Сирії, і в Месопотамії… Я був вражений їхньою наполегливістю в молитві. Вони правдиво показали, що означає жити тут, унизу, і вести нашу розмову на небі. Я молився, наскільки це було в мені, бути послідовником цих» (Letter CCXXIII.2).

Після паломництва до Отців Сходу в пустелі Василій охоче розпочав життя інтенсивної молитовної практики в родинному реколекційному домі, заснованому в Понті, де до нього приєднався його друг, Григорій Назіанзин. «Скільки днів, — з ніжністю згадує Василь, — скільки днів ми провели в селі навпроти моєї матері, живучи як друг із другом і розмовляючи разом вдень і вночі?» (Letter CCXXIII.5). Святий Василій вважав, що Святе Письмо містить у собі все необхідне для розвитку теорії та практики контемплятивного життя, досконалого християнського життя, і тому воно може бути використане як основа Правила життя. Насправді можна сказати, що для Василя Новий Заповіт є християнським правилом — усе, що він зробив, це зібрав вчення Христа та застосував їх у житті як духовний путівник.

Усе це Василь використав для створення свого Аскетикону, який, імовірно, був завершений близько 363 року. Грецький оригінал, на жаль, втрачено, за винятком трьох фрагментів, і наше найкраще його критичне видання зараз — це латинський переклад Руфіно, який використовується для цього вивчення. Сільвас, який переклав його англійською мовою, пропонує положення для Правила Василія, як показано в його Пролозі 9-11, яке мало чим відрізняється від того, яке серед наших колег з ISEC, оскільки: «Василь був присутній, якщо не головував, на бдінні  спільноті з іншими християнами; коли богослужіння закінчилося, менша група благочестивих збиралася навколо Василя, щоб запитати його та послухати його вчення до світанку» [3].

Отже, завдяки безперервній дисципліні щоденної контемплятивної молитви Василій дедалі більше відчував, як він проголошував у своєму Правилі, особисте захоплення баченням Бога, яке воно відкривало: «Надзвичайно невимовна любов Бога — як я її відчуваю, — яка легше відчути, ніж говорити, це певне незрозуміле світло. Навіть якщо мова повинна цитувати або порівнювати спалах блискавки чи сліпуче сяйво, слух все одно не сприймає цього» [4]. Отже, засобом, за допомогою якого можна було відчути невимовну красу Бога, була глибока, добре відпрацьована медитація» (RBas 2.20).

Аскетичне життя між братами і сестрами розглядається як виконання заповіді Христа в Ів. 15:12 («Любіть один одного, як Я полюбив вас»); бо «той, хто любить свого ближнього, доповнює свою любов до Бога, оскільки це той, хто приймає собі все, що дарується ближньому» (RBas 2.69). Василь навіть заходить так далеко, що називає життя, присвячене молитві, як буквальну участь у божественності Бога, тим самим пропонуючи теозис : «Бог дав людині знання про Себе і зробив її розумною твариною на землі, і дав їй насолоду і красу невимовного раю… відкликаного від смерті та повернутого до життя через нашого Господа Ісуса Христа. І цього було недостатньо, щоб дати життя нам, хто був мертвим, Він навіть дав участь у своєму божестві та щедра обдарував нас даром вічності» (RBas 2.44, 49, 53).

Концентрована молитва, зосереджена на нашому прагненні ще глибше пізнати любов Бога, є метою досконалого життя, тому ми повинні старанно викорінювати всі спокуси, які можуть спокусити нас від наших роздумів, завжди пам’ятаючи про Бога: «Ми повинні тому пильнувати своє серце, щоб не сталося так, що низинні бажання викинуть і витісняти з нашого розуму бажання Бога. Так глибоко зафіксуймо цю форму і постать у нашій душі, як печать» (RBas 2.76-77).

Отже, в дузі богословської історії вплив вчення Василія та Правила Василія: «вплинув на автора Правила Бенедикта доктриною примату спільноти та взаємної любові як способу життя». християн, а також про необхідність добре перевіреного доброго порядку та певного почуття поміркованості, і все це під захистом спільного послуху» [5]. Крім того, «Аскетикон» Василія надихнув не лише Бенедикта на Заході, але й нашого улюбленого святого Теодора, який у дев’ятому столітті в Константинополі очолив організацію свого знаменитого монастиря в Студіосі.

Насправді святий Василій радить усім нам у будь-якому великому розпачі, який може охопити нас через нинішні тривожні часи; бо, так само як у часи суперечок Василія з декадентською імперією та Церквою загалом, як ми можемо уникнути пороку, запитує він, домагатися людської прихильності в цьому світі? Зрештою, Василій чітко звинувачує нас, що ми справді, кожен із нас, «будемо певні в присутності Бога і зберігаємо концентровану молитву та самотність, щоб догодити Богу, і маємо велике бажання отримати обіцяне блаженство». Господом» (RBas 60.1).

Посилання:

[1] Basil of Caesarea, Letter II, section 2,in Margaret Murphy, St. Basil and Monasticism (New York: AMS Press, 1930); hereafter correspondence given with letter and section as Letter II.2.

[2] Basil of Caesarea, De Iudicio Dei, PG 31.214.

[3] Anna Silvas, Introduction, The Rule of St Basil in Latin and English: A Revised Critical Edition, Anna M. Silvas, trans. (Collegeville, MN: Liturgical Press, 2013), p. 51, footnote 12.

[4] Basil of Caesarea, The Rule of St. Basil, Section 2, Number 18, in The Rule of St Basil in Latin and English: A Revised Critical Edition, Anna Silvas, trans. (Collegeville, MN: Liturgical Press, 2013); hereafter given with section and number as RBas 2.18.

[5] Silvas, Introduction, Rule of St. Basil, p. 11.

В. К. Маккарті, англіканський теолог і викладач Загальної духовної семінарії

Ця стаття є уривком із доповіді на щорічній конференції Інституту досліджень східного християнства (ISEC) на тему «Ісихазм: філософія, практика та сучасність» 14 грудня 2024 року. 

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Спаси, помилуй та збережи слуг Твоїх, снайперів українських, яких Ти обрав як молот військовий, щоб зброєю своєю захищали Правду Твою й народ український від війська сатанинського, що повстали проти нас по задуму злого! Нехай переможним буде їх шлях, нехай щезне ворог з землі нашої, як тане віск від лиця вогню; нехай загине військо бісівське від рухи тих‚ хто любить Тебе і хто ходить у заповітах Твоїх!

Благослови, Людинолюбний, службу та бій правдивий снайперів наших на всякому місці володарства Твого, що на захист Правди Твоєї та народу нашого українського здійсняється. Вклади в серця їх хоробрість і повну надію на волю Твою.

Поверни їх здоровими та благополучними в дім батьківський, щоб мирне та безгрішне життя прожили і Небесне Царство Твоє наслідують. Амін.

Донатимо на українських снайперів!

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

Військовий шлях я вибрав для служіння Тобі.

Я снайперську долю собі обрав, щоб захистити життя та врятувати невинних.

Пробач, Господи, якщо мій шлях здається дивним, але я вірю, що ти керуєш моїми діями.

Даруй мені силу і мудрість, Господи, щоб уникати брехні та несправедливості.

Снайпер – це не просто обрання моє, а й покликання, яке мені дав Ти, Вседержитель.

Допоможи мені встояти перед спокусами у моїй роботі, щоб ніколи не зробити чорні справи.

Даруй мені точний приціл і стійкість духу, щоб ніколи не дати ворогам перемогти.

І якщо одного разу мій шлях закінчиться тут, допоможи мені зустріти Тебе з чистим серцем.

Згадай, Господи, що я служив за Твоєю волею, не для слави та почестей, але для оборони людського життя народу Твого.

Вірю, що Ти оціниш моє служіння, і приймеш мене в Твоє вічне Царство.

Дякую Тобі, Господи, за можливість служити Тобі та рятувати побратимів моїх та народ мій.

Помолися за нас, воїнів та захисників, І нехай ми завжди будемо під Твоїм захистом.

Амінь.

Донатимо на супер-патрони найкращим снайперам України!!!

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111400318691

пейпал teamyuri80@gmail.com

]]> http://kyiv-pravosl.info/2024/06/25/molytva-snajpera-z-hretskoho-molytovnyka-1944-rik/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2023/02/20/sutnist-usih-molytov/ http://kyiv-pravosl.info/2023/02/20/sutnist-usih-molytov/#comments Mon, 20 Feb 2023 13:27:58 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=8975 Continue reading →]]> Що таке молитва? Молитва є справжнім відчуттям присутності Бога. Це також впевненість у спілкуванні з Богом, з яким людина говорить і якому відкриває глибини свого серця. Кожна з цих природ, людська і божественна, залишається в своїх межах, але людина в молитві сягає Бога, і Бог спускається до людини. Людина пропонує себе Богові через молитву, а Бог пропонує Себе людині. І звідси походить чудове возз’єднання Бога та людини одночасно.

Чому ченці моляться? Бо це природна праця, яка виходить із сердець усіх людей та всієї людської природи. Немає людини, яка не відчувала б цієї потреби в молитві, і ця потреба – шукати Бога і знаходити Його – також є привілеєм, правом людини. Тому, як ми розуміємо, моляться всі люди, а не лише ченці. У мирян є приклад чернечих громад, ченці – приклад ангельських воїнств.

Очевидно, що ченці, що моляться, не прагнуть задовольнити свої певні особисті потреби. Немає нічого з матеріального світу, що могло б спонукати їх запропонувати себе Богові або встановити з Ним стосунки. Ними не рухають жодних особистих інтересів. Вони ніколи не мислять матеріальними категоріями. Навпаки!

Святі моляться як єдина істота, і вони розуміють, що вони сягають Бога не фізично, а реальним чином. Тому всі ченці моляться. Їхня мета дуже висока. Це саме спілкування, входження Самого Бога у їхнє життя, це обожнювання. Тому ченці моляться і вдень, і вночі! Це їхня робота. І їм справді вдається наблизитися до обіймів із Богом. Коли ми говоримо «спілкування», це означає, що ми виявляємо стосунки та нашу ідентичність із Церквою. І Церква сходить до Бога, як колись зійшов Христос із небес. Молитва тримає людину близько до божественного, і Бог єднається з людиною.

А тепер заглиблюємось у внутрішній простір… Що таке «Ісусова молитва»?

Ісусова молитва – це сутність усіх молитов, які є в нашій Церкві. Це найкоротша, найперевірена і найефективніша молитва, якою може молитися людина.

І, як ми розуміємо, ця молитва – найпряміша, підходяща і доступна всім людям, а не лише ченцям. І це теж має велике значення: щоб миряни та ченці молилися однією і тією ж молитвою, бо це та молитва, яка одразу робить нас здатними здобути Бога.

Іншими словами, оскільки не існує двох різних систем духовного життя, з цієї причини ченці, які наслідують приклад Неба, і світ, який, як ми сказали, слідує прикладу чернечої громади, моляться разом цією молитвою.

Отже, Ісусова молитва є унікальним і винятковим благом Церкви. Це наслідок, що випливає з глибин чернечого досвіду і, звичайно ж, з досвіду кожної людини, яка шукає і чекає на Бога. Це досвід отців Церкви і плід, набутий кожною людиною, яка живе чистим і євангельським життям.

Тому Ісусова молитва – це жива пам’ять. І це заклик до імені Бога. Він такий короткий! Це повторення наступних слів: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене».

Що відбувається з нами під час цього заклику та повторення? Ми здобуваємо духовний динамізм, який виходить не від нас, а від Самого Бога. Ім’я Господа, яке ми повторюємо, вибрано не випадково. Ми закликаємо Самого Христа, Який негайно входить у спілкування з нашими серцями. Таким чином, повторення молитви має значення. Не тому, що це звернення саме собою може запропонувати нам щось. Але тому, що воно допомагає нам набути звички до того, що спогад про Христа всередині нас стає невпинним. І тому все навколо нас і всередині наших сердець наповнюється Богом.

Але це повторення не є «магічною формулою», яка сама по собі може дати плоди. Повторення – це просто посилення, зосередження та укорінення Ім’я Христа і, отже, Самого Христа у нашому повсякденному житті. Це не механічна робота. Це не суб’єктивна думка людини. Це не робота, яка стимулює уяву. Це не психосоматична вправа, про яку можна подумати, що вона має доступ до якогось гностичного або синкретичного знання… Або що за допомогою цієї формули людина може прагнути до нескінченності або безликого «бога»…

Це повторення створює в людині силу постійно закликати живого Бога і, отже, пропонує йому стан радості, духовного щастя та інші дари. І потім, коли людина досягає цієї початкової стадії, вона розуміє, що Святий Дух є посередником між його особистістю та Особою Самого Бога! І з цього моменту Святий Дух підносить людину до Бога.

Чому ченці моляться Ісусовою молитвою завжди і скрізь? Що ж, я сказав би, що це єдина молитва, яка явно створює такі умови, щоб ми могли щодня знаходити Бога і радіти в Богові. Завдяки цій молитві Той, Хто невидимий, стає видимим у нашому житті.

Саме тому, через цю молитву, ченці всюди і завжди набувають сильного почуття присутності Бога і внутрішнього діалогу, який настільки глибокий, що досягає найбільшої глибини «моря» Божественності. Таким чином і в спосіб, який ченці відкрили з досвіду Церкви з давніх часів, вони можуть наповнити свої дні, вони можуть перетворити свою ніч на свічку, яка поширює небесне світло по всьому всесвіту, який Бог тримає у Своєї руці… Тому завдяки цій зустрічі з Богом ченцям вдається освятити не тільки себе і свій простір, а й увесь світ.

Яка мета Ісусової молитви? Мета Ісусової молитви – це ні спосіб здійснення, ні самі слова, ні місце, ні ісихатія  (тиша), ні щось ще, що включає ця молитва. Можна сказати, що мета молитви – це те, що Бог здійснює в нас, у нашій внутрішній істоті…

Те, що Він робить, це наш досвід. Але це не лише переживання Бога! Це також одкровення того, як Він приходить, як відбувається пришестя Бога в наше серце. Особистий Бог усередині людської особистості… І, звичайно ж, Він приходить у Світлі!

І з цим союзом приходить очищення, духовний поступ, зростання внутрішньої людини, яка народжується в нас. Більше того, Дух дає людині такий стан, з якого він чи вона піднімається до просвітлення, до світла, до процвітання на різних рівнях, які Бог пропонує і відкриває нам.

Одним словом, ми могли б сказати, що мета молитви є досконалою таємницею невидимого Бога і видимої людини… таємницею, досконалою Богом. І її нам відкрили отці Церкви.

Ми також знаємо, як стати одержувачем благодаті Бога. Не через міркування та медитацію, а таким чином, щоб Бог проникав у людську особистість і повністю її перетворював. Так він або вона стає людиною, яка може спробувати, зрозуміти і збагнути цю таємницю.

Схиархімандрит Еміліан (Вафідіс), афонський монастир Симонопетра

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

З НАМИ БОГ! ХРИСТОС ПОСЕРЕД НАС! ВІН Є І ЗАВЖДИ БУДЕ!

Ці стародавні Християнські вітання так необхідні для нас усіх, щоб ми огорнулися надією та любов’ю, з почуттям глибокого занепокоєння та незбагненного бажання миру, коли світ спостерігає за новинами з України та світу, про чергову загрозу з боку Російського керівництва.

Тактика залякування та шантажу за наявністю воєнної техніки та понад ста тисяч військовослужбовців біля кордонів України у поєднанні із систематичними кібератаками на всіх рівнях життя в Україні можна трактувати лише, як терористичні загрози, спрямовані на невинне життя громадян України. Вони, здається, спонукані вкрай низьким почуттям власної гідності у керівництві, що і призвело їх називати нацією-агресором в сучасному світі, яка створює дуже небезпечні обставини.

Україна – географічна реальність – зі своїми власними суверенними кордонами завжди була приманкою для сусідів з усіх сторін своїх кордонів через великі її природні ресурси, особливо неймовірно багаті чорноземи, які дали їй назву «Житниця Європи», яка вирощувала велику кількість пшениці і ділилися зі світом. Саме ці землі намагалися анексувати, домінувати, підпорядкувати і отримати користь не лише в новітній історії, а й протягом усієї ранньої історії Київської Русі.

Ні, це для кого не секрет, що Росія під виглядом «Радянського Союзу» хотіла не тільки багатих природних ресурсів, але, що не менш важливо, буферної зони між собою та рештою частиною Західного світу. У цьому криється ключ до Російських та інших попередніх вторгнень. Додаймо до цього ще і реальність того, що теперішня загроза для тоталітарного режиму є реальність демократичного способу життя молодої нації, яка провела шість відкритих і спокійних президентських виборів, та веде подальші впевнені демократичні реформи. Прагнучі контролювати певні території, ресурси та демократію, навряд чи прагнення людей було взято до уваги, які проживають на цій територій. Ці люди є «народом» України. Хоча поняття «Україна», як назва географічної території не така давня, як «Київська Русь», «нація» чи народ цієї країни мають самоідентичність, яку неможливо знищити.

Протягом століть вторгнень, «нація» була неважлива для загарбників. Таким чином, «нація» понесла міліонні втрати жертв в геноциді, найбільш жорстоким під час колишнього Радянського Союзу Голодоморі. Протягом усієї цієї історії терору самоідентичність «нації» зберіглася – у серцях, розумі і душах цього народу. Саме про «народ»– людство – ми відчайдушно стурбовані, коли пишемо ці слова. Саме за “народ – наших братів і сестер, наших людей” ми просимо вас приєднатися до молитви.

Ми повинні благати Бога в Пресвятій Трійці, щоб захистив свій народ від жахіття, яких зазнали,  і від яких вмирали занадто багато їхніх предків. Просимо всіх вас приєднатися до нас у цій молитві, яку ми доручаємо всьому духовенству виголошувати під час Потрійної Єктенії за кожною Божественною Літургію. Крім того, ми просимо всіх вас мовити цю молитву у ваших щоденних молитвах, у ваших домашніх капличках. Нехай Бог почує наше прохання з любов’ю та пом’якшить серця та розум усіх, як всередині України, так і за її межами в цей непевний час.

З молитвами,

+Антоній, митрополит

+Даниїл, архієпископ

+ + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + +

Молитва за Україну

Господеві помолімось!

Господи, Боже наш, великий і всесильний, ми грішні діти твої, звертаємося до Тебе у покорі сердець наших і низько схиляємо голови наші перед тобою. Благаємо Тебе за безмежне милосердя та щедрі благословення для народу – людей – України, у ці дні великої небезпеки для їх мирного життя і добробуту.

О Господи, нашим братам і сестрам, знову загрожують агресори, які бачать у них лише просту перешкоду, що перегороджує шлях до повного панування над дорогоцінною землею та ресурсами України. Зміцни людей, у часі цієї великої небезпеки, які звертаються до тебе у безмірно глибокій вірі, довірі та любові, які вони плекали до тебе усе своє життя. Зішли господи, своїх небесних ангелів, якими керує покровитель міста Києва архистратиг Михаїл, щоб викорінити бажання агресора знищити наш народ.

Даруй Господи, єдність розуму, серця і душі всім державним лідерам і тим, кому вони служать. Об’єднай їх усіх в одну велику християнську родину, щоб вони разом, як брати і сестри, прославляли Твоє величне ім’я – Бога в Святій Тройці – Отця, Сина і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь!

Ukrainian Orthodox Church of the USA 

Господи, Ісусе Христе, Спасителю наш! Ти Сам назвав Своїх Учнів друзями, показавши нам приклад ставлення до своїх ближніх. Упродовж трьох років Ти терпеливо перебував із ними, щоденно навчаючи, підбадьорюючи, напоумляючи та відкриваючи їм таємниці Царства Божого. Наостанок, Ти зволив, через велику Свою любов до людського роду, померти за всіх нас, щоб той, хто повірує в Тебе, як Сина Божого, не помер, а мав Життя Вічне.

Із усвідомленням своєї гріховності та недосконалості, звертаюсь до Тебе із цим слізним проханням: Христе Ісусе, Господь і Бог мій! Ти, що не вважав за недостойне назвати своїх учнів друзями, згадай і мене грішного в Царстві Своїм, покликавши мене по імені. Прости мені всі гріхи мої, які я вчинив від молодих своїх літ аж досі, та не відкинь мене недостойного, назвавши тоді й мене, слабкого, другом Своїм!

А нині, навчи мене бути добрим товаришем для всіх, кого я зустрічаю на своєму життєвому шляху. Дай мені сили нікого не ображати та не ображатися самому. Дай сили нікому не заздрити, нікого не обмовляти, швидко прощати та всіх любити. Дай мені слабкому сили не захоплюватися надмірно іншими людьми та не зневажати тих, кого я сам зневажаю свідомо чи несвідомо. Дозволь мені стати Твоїм Другом і Апостолом серед маловірних і засмучених, та не покидай мене Своїми щедротами коли я сам буду сумувати та втрачатиму віру. Відкрий мої уста для підбадьорення тих, хто в горі, для проповіді Євангелія та миру, не лише устами, але й вчинками своїми.

Пошли, Боже, і мені тих людей, які б стали надійними порадниками, товаришами та надійною опорою для мене в життєвих випробувань. Зроби моє серце не кам’яним, а плотяним, щоб я міг своєю любов’ю до ближніх своїх хоч на мить уподібнитися до Тебе, мого Спасителя та Господа!

Зроби мене здатним бути добрим другом для інших, шукаючи в такій дружби не своєї користі, але користі для свого ближнього. Утримай мій язик від нерозважливих слів, а мене самого від нерозумних вчинків та намірів. Нехай все, що я робитиму – робитиму на славу Твою та користь своїх ближніх.

Прошу тебе, Господи, зміцни мене в думці, що несправедливе поводження зі мною інших людей спрямоване мені на духовну користь, а не для осуду та ворожнечі з тими, хто є лише інструментом у Твоєму премудрому Промислі. Зроби мене здатним із легкістю відпускати все лихе, що чинять мені люди, на самому не бути спокусою для інших.

Пошли мені хоча б двоє чи троє надійних друзів, а якщо це можливо – то й більше, щоб Ти Сам зволив прийти до нас і перебувати з нами.

Дякую Тобі Господи за всі відомі та невідомі милості Твої до мене. Не карай мене своєю справедливістю, але дозволь виправити своє життя та стати гідними Твоєї святої любові.

Благослови, Господи, більше мене того, хто звертається так сьогодні разом зі мною. Амінь.

Багатьом може здаватися, що молитися – значить, в основному, просити Бога про щось, розповідати Йому про печалі і потреби інших людей і своїх власних. На відміну від цього, деякі з нас можуть уявити, що молитва повинна починатися з каяття. Але це не те, що має на увазі Ліствичник. Навпаки, до того, як підносити страждання Христа та біль світу, і до того, як звертати свій погляд вниз, на наші непривабливі справи і невдачі, ми повинні поглянути наверх, на красу і славу Божу. Занадто часто наша молитва може приймати форму ремствування перед Богом, скарг і жалю. Але це, як запевняє нас Ліствичник – не справжня молитва.

Важливо також те, що під час Божественної літургії ми не починаємо з акту покаяння, але з проголошення царювання Святої Трійці: «Благословенне Царство Отця, Сина і Святого Духа». Тільки після швидкого зіткнення з образом Царства Небесного ми можемо почати каятися, як ми і повинні. У молитві слід починати не з наших власних потреб, але з Божественної повноти. Такого ж пріоритету мусимо дотримуватися в щоденних ранкових та вечірніх молитвах вдома. Після початкового вигуку «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа», зазвичай продовжують: «Слава Тобі, Боже, слава Тобі». Дяка – ось з чого ми починаємо. Як завжди кажуть Святі Отці, «молитва – це стан постійної подяки».

Цей зразок молитви, з подякою і прославлянням на першому місці, також можна знайти в циклі добового кола богослужіння. Згідно староєврейського розуміння часу, яке до сьогодні використовується Церквою, новий день починається не опівночі й не на світанку, а ввечері. Ось чому в Книзі Буття сказано про створення світу: «Був вечір, і був ранок, перший день» (Бут. 1:5): вечір йде перед ранком. Таким чином, Вечірня – це не остання, але початкова служба дня, не епілог, а пролог. Як же тоді починається щоденний цикл літургійної молитви?

Протягом усього року, крім тижні після Великодня, він починається абсолютно так само, з читання або співу Псалма 103 [104]. Це гімн подяки за різноманіття та диво створеного порядку: «Благослови, душе моя, Господа! Господи Боже мій! … Які то численні діла Твої, Господи! Вчинив їх усіх, Ти мудро». За словами Отця Олександра Шмемана, Вечірня «починається з початку, і це значить – в «повторному відкритті», в поклонінні і подяці світу як Божому творінню. Церква, так би мовити, приводить нас в той перший вечір, коли людина, покликана до життя Богом, відкрила очі і побачила, що дає їй Бог і Його любов, побачила всю красу і пишність храму, де вона стояла, і принесла подяку Богу. І в цієї подяці вона стала самою собою … І якщо Церква в Христі, її початковий акт – завжди акт подяки, повернення світу Богу».

Висловивши так нашу радість і вдячність Богу, ми можемо потім звернутися до другої частини нашої молитви, «сповіді і щирого каяття душі», як каже Ліствичник. Але що саме ми маємо на увазі під покаянням? Звичайно, це не просто почуття каяття або жалю, почуття гидоти до себе через нашу гріховність. Ні: це, кажучи словами з тексту «Пастир Єрма», створеного у другому столітті, «велике розуміння». В основі своїй воно позитивно, а не негативно. Буквальний сенс грецького слова μετάνοια, «Метаноя» – «зміна думки». Покаяння – це новий і позитивний погляд на Бога, на наших побратимів та на себе. Це означає не просто озирнутися і подивитися на наше минуле з жалем, але і подивитися вперед, в майбутнє, з надією. Це означає визнати не тільки те, якими нам не вдалося стати, але якими ми, з Божою милістю, зможемо стати. Св. Павло підсумовує суть покаяння, коли говорить: «забуваючи все, що залишилося позаду, йду до того, що попереду. стрімко йду до мети, щоб отримати нагороду вищого Божого звання в Ісусі Христі» (Флп. 3:13-14).

Ми створені для молитви так само, як ми створені, щоб говорити і думати », – стверджує Православний письменник Тіто Колліандер. Молитва – це наша справжня натура; без молитви ми не воістину люди. З цієї причини Св. Павло наказує в Першому посланні до Солунян (1 Сол. 5:17): «Постійно моліться». Він не мав тут на увазі, що ми повинні читати молитви весь час, так як це неможливо; іноді нам потрібно приділяти увагу іншим речам. Але він мав на увазі під молитвою імпліцитну налаштованість, прихований вимір, або спрямованість, яка входить в усі, що ми робимо. Як зауважує Св. Ісак Сирин, святі не припиняють молитися навіть коли вони сплять, бо Святий Дух в них молиться завжди. Насправді, це саме те, чого потребує світ: не просто в людях, які моляться час від часу, але в людях, які самі є молитвою, в яких постійно горить живе полум’я молитви. Такі люди перетворюють світ. «Знайдіть мир душевний, – на цьому наполягає Св. Серафим Саровський, – і тисячі навколо вас знайдуть своє спасіння».

Дозвольте мені закінчити розповіддю, який пояснює суть молитви ще більш повно, ніж її три основні характеристики, з яких я почав статтю. Коли я був хлопчиком, я слухав проповідь, в якій розповідали про випадок з життя, як я думаю, Кюре з Арса, хоча проповідник не згадував його імені. Один старий кожен день проводив у церкві по кільканадцять годин. «Що ти робиш там весь цей час?», – запитали його друзі. «Я молюся», – відповів він. «Молишся! – вигукнули вони, – Напевно, тобі доводиться просити Бога про що ». Він відповів, з деякою запалом: «Я не прошу Бога ні про що». «Тоді що ж ти там робиш?» – запитали вони. І він відповів: «Просто сиджу і дивлюся на Бога, а Бог сидить і дивиться на мене». Коли мені було дванадцять років, я думав, що це – чудове опис молитви. І зараз, сімдесят три роки по тому, я все ще думаю так само. Молитва – це не прохання, а взаємини.

Митрополит Діоклійський Калліст (Уер),

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

]]> http://kyiv-pravosl.info/2020/04/18/chym-e-molytva/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2019/10/24/isusova-molytva-v-pravoslavnij-duhovnosti/ http://kyiv-pravosl.info/2019/10/24/isusova-molytva-v-pravoslavnij-duhovnosti/#comments Thu, 24 Oct 2019 15:51:42 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=7039 Continue reading →]]> 1. Молитва та мовчання

Коли молишся, залишайся безмовний. «Сам ти повинен мовчати: нехай молитва говорить», — пише православний автор [1]. Досягти тиші — найважче та вирішальне у мистецтві молитви. Тиша — не тільки негативний стан, пауза між словами, тимчасова зупинка мови, але надзвичайно позитивний — стан уважній пильності, очікування і перш за все вслухання. Ісіхаст — той, хто здобував gsucia, внутрішню тишу, або мовчання, par excelence є той, хто слухає. Він слухає голос молитви в своєму серці, усвідомлюючи, що цей голос не його власний, але Іншого, говорить всередині нього.

Розглянемо чотири коротких визначення, і нам стане ясніше, як співвідносяться молитва і мовчання. Для початку звернемося до «Короткому Оксфордському Словника». Там сказано, що молитва — це «… звернене до Бога урочисте прохання … це формула, що вживається в молитві». Оскільки тут маються на увазі тільки слова і прохання про дарування благ, це значиться зовнішня, а не внутрішня молитва, це визначення видається мало задовільним.

Набагато більше про внутрішній стороні молитовній праці говорить один із старців минулого століття. «Головне — треба стати умом у серці перед Господом, — пише єпископ Феофан Затворник (1815-1894), — і стояти перед Ним невідступно день і ніч до кінця життя» [2]. Молитися, згідно з цим визначенням, можна і нічого не просячи, і навіть — не промовляючи будь-яких слів. Акцент переноситься з дії, обмеженого відрізком часу, на безперервний стан. Молитися означає стояти Богу в особистому і безпосередньому спілкуванні; знати всім своїм єством — і інтуїтивно, і раціонально і в підсвідомості, і в надсвідомості — що ми в Бозі, і Бог в нас. Особисті відносини між людьми не стають глибшими тому, що ми без угаву запитуємо і вимовляємо слова. Навпаки, чим краще ми знаємо один одного і чим сильніше любимо, тим менше потреби говорити, як ми один до одного ставимося. Особисте спілкування з Богом будується точно так же.

Два перших визначення ріднить одна спільна риса: вони більше говорять про людські дії, ніж про божественне. Але ініціатива в молитовному спілкуванні належить Богу, а не людині. Тут все ґрунтується на Його дії. В уривку, взятому нами у св. Григорія Синаїта (+ 1346), говориться саме про це. «І що багато говорити? Молитва є Бог, який діє все у всіх» [3], — виголошує він, закінчуючи досить своєрідний текст, в якому, нанизуючи епітети один на інший, намагається пояснити суть розумної молитви. Молитва і є Бог: я не творю її, але долучаюся до неї; Не я дію, але Бог діє в мені. «Не я, але Христос в мені», — писав апостол Павло (Гал. 2:20).

Слова св. Іоана Предтечі про Христа «Він має рости, я ж маліти» (Ін. 3:30) дуже точно вказують шлях розумної молитви: саме в цьому сенсі молитися і значить зберігати мовчання. «Залишайся мовчазним, і нехай в тебе говорить молитва» — вірніше, нехай говорить Бог. Молитися духом значить замовкнути і слухати Бога, без слів говорить в серці; перестати робити самому і віддатися дії Бога. За візантійським чину Літургії, на самому початку, коли вже все готово до вчинення Євхаристії, диякон підходить до священика і вимовляє: «Час служити Господеві (час, щоб діяти)» [4]. Так потрібно ставитися не тільки до Євхаристії, але і до будь-якої молитви — приватної чи громадської.

Четверте визначення, взяте у того ж св. Григорія Синаїта, пояснює те, як Господь діє в нас. «Молитва — виявлення хрещення», — пише святий [5]. Бог звичайно ж діє не в одних тільки хрещених. Він піклується про кожного без винятку, оскільки кожен створений за Його образом. Гріхопадіння затьмарило і занудило його, але не стерло безслідно. І в таїнстві хрещення він повстає в первозданній красі і величі: тоді, як говорили святі отці, Христос і Святий Дух поселяються у «внутрішньому і таємному святилище серця». Більшість людей не пам’ятає свого хрещена, отриманого в далекому дитинстві. І хоча Христос, в Якого вбирається приймаючий хрещення, і Утішитель, Який сходить в миропомазанні, ні на мить не перестають діяти в нас, майже всі ми — за рідкісним винятком — перебуваємо в повному невіданні.

І ось в справжній молитві ми заново відкриваємо в собі благодать хрещення і виявляємо її. Якщо раніше ми не відали про таємно живе в серці благодаті, то в молитві внутрішньо прозріваємо, пізнаємо і відчуваємо дію Духа — прямо і безпосередньо. За словами святих XIV століття Каліста і Ігнатія Ксанфопулов, «треба всіляко та всіма силами намагатися жити по законоположенню всіх боготворчих заповідей Спасителя, щоб через дотримання їх зійти знову до того досконалого духовно-благодатної вияви і відтворення, яке спочатку задарма було даровано нам у святій купелі … » [6].

«Я досяг мети вже на початку». Сенс молитви можна висловити однією фразою: «Стань тим, створена за образом Бога і заново створена в хрещенні. Стань самим собою; точніше — повернися до себе, відкрий Того, Хто вже твій, прислухайся до Того, Хто невпинно говорить в тобі, володій Тим, Хто і в цю мить володіє тобою. Кожному, хто хоче молитися, Бог говорить: «Ти не шукав би Мене, якби вже не знайшов».

З чого ж почати? Як, увійшовши до свого дому і зачини свої двері, помолитися, не просто вичитуючи написане в книгах, але — духом, живою молитвою творчого мовчання? Як скінчив говорити, почати слухати? Коли наша молитва стане бесідою Бога з нами, а не нашої спробою щось сказати Йому? Як від словесної молитви перейти до мовчазної, яка вимагає самопримусу до «саморуху» (за висловом єпископа Феофана), від моєї молитви до молитви Христа в мені?

Один із шляхів всередину є Покликання Імені.

2. «Господи, Ісусе …»

Є, звичайно, й інші шляхи. Справжнє спілкування між людьми не складається поза волі і безпосередності, тим більше без них не народжується духовна молитва. На тих, хто шукає молитви, не накладаються визначене і незмінні правила; і ніякі способи — тілесні або розумові — не можуть примусити Бога відгукнутися. Його благодать сходить як вільний дар: ніякі методи або засобами автоматично не притягнуть її. Бог і людина зустрічаються в царстві серця кожного разу по-новому. У Православній Церкві є подвижники, які мало говорять про Ісусову молитву, а то і зовсім мовчать про неї [7]. У неї немає виняткової монополії у внутрішньому діянні, але разом з тим, ось уже кілька століть багато християн східної традиції знаходять царський шлях, вдаючись до неї. Втім, і не однієї лише східної [8]. В останні сімдесят років про Православ’я дізналися на Заході, і ніщо з його спадщина не викликало такого інтересу, як Ісусова молитва; жодної книжкою не зачитувалися так, як «Відвертими розповідями мандрівника». У неправославному світі на вдачу цієї загадкової і мало відомої в дореволюційній Росії книги випав приголомшливий успіх, і з того часу, як в 20-х роках нашого століття вона з’явилася на Заході, її перевели на багато мов [9].

Чим же так приваблива Ісусова молитва і чому вона так дієва? Чи не пояснюється це чотирма її головними властивостями? По-перше, простотою і доступністю. По-друге, повнотою змісту. По-третє, силою Імені. І нарешті, четверте, внутрішньою дисципліною невідступного повторення. Розберемо все перераховане по черзі.

3. Простота і доступність

Молитва з прикликанням Імені, з одного боку, вкрай проста і доступна кожному християнинові, з іншого — вводить в таємничі глибини споглядання. Той, хто має намір читати її кожен день і подовгу, а тим більше — поєднувати її з диханням або іншим тілесним ритмом, неодмінно повинен знайти досвідченого духовного наставника, старця, хоча зробити це в наші дні дуже нелегко. Ті ж, у кого особистої зв’язку зі старцем немає, можуть без побоювання, чи не залучаючи тілесних ритмів, починати з малого: десяти-п’ятнадцяти хвилин безперервної молитви.

Ні вчитися Ісусовій молитві, ні готуватися до неї заздалегідь не потрібно. Рада починаючому: просто почни. «Не зробивши перший крок, — не підеш, і не пірнувши у воду — не попливеш. Те ж і з призиванням Імені. Почни з любов’ю і благоговінням, будь наполегливий. Думай не про те, що кличеш Ім’я, а тільки про те, що стоїш перед Ісусом. Вимовляй Ім’я неспішно, тихо і спокійно» [10].

Вивчити слова молитви не складе труднощів. Найчастіше її вимовляють так: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Але однаковості тут немає: іноді «Помилуй мене» замінюють на «помилуй нас» або скорочують молитву до: «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене» або навіть до «Господи, Ісусе»; нарешті — вкрай рідко — до «Ісусе». Деякі, навпаки, додають «мене грішного», посилюючи покаянний аспект молитви. Або, пам’ятаючи про сповідання апостола Петра по дорозі до Кесарії Філіппової, вимовляють «… Сина Бога Живого …». Іноді в Ісусову молитву вставляють звернення до Божої Матері або святих. Але Ім’я «Ісус», що становить суть молитви, присутній в ній завжди. Ми можемо пробувати різні поєднання слів і підбирати то з них, яке нам більше підходить. Одного разу обрану формулу згодом можна міняти, але тільки — не надто часто. «Як рослини не вкорінюються, якщо часто їх пересаджувати, так і молитовні рух у серці, при частій зміні слів молитовних», — застерігає св. Григорій Синаїт [11].

Ісусову молитву читають в самих різних обставинах. У тих, хто хоче до неї приступити, є вибір: молитися «вільно» або «за правилом». «Вільно» — значить не відриваючись від повсякденних занять, одноразово або кілька разів поспіль — тоді, коли, як нам здається, час пролітає даремно. Як часто ми здійснюємо добре знайомі дії напівавтоматична: одягаємося, вимиваємось, штопаємо шкарпетки і возимося в саду; йдемо або ведемо машину, простоюємо на зупинці або в автомобільній пробці. У нас є час, коли нам випадає посидіти в тиші перед тяжкою або важкою зустріччю; коли не спиться або коли ми вже прокинулися, але ще не прийшли в себе. Ісусова молитва хороша і своєю стислістю. Коли важко зосередитися, коли ми напружені або сильно стурбовані, вона просто незамінна.

Ісусова молитва допомагає перекинути міст від навмисних «молитовних зусиль» — за богослужінням або будинку — до повсякденного життя. «Молитися без перерви», — наставляє апостол Павло (1 Сол. 5:17). Але чи можливо це, коли стільки потрібно встигнути? Відповідь дає єпископ Феофан, радячи: «Руками справу робити, а розумом і серцем з Богом бути» [12]. Невпинно повторюючи Ісусову молитву, звикаючи з нею і даючи їй вкоренитися у свідомості, ми відчуваємо присутність Бога всюди: в храмі і на самоті, на кухні, в цеху або в офісі. Ми стаємо схожі на брата Лоренца, який був «ближче до Бога за повсякденними справами, ніж за духовними вправами». «Велика омана, — писав він, — вважати, ніби час молитви — це щось особливе. Ми покликані бути з Богом і за роботою і під час молитви» [13].

Ісусова молитва робиться повніше й ефективніше, якщо читати її не тільки «вільно», а й «за правилом», тобто віддаючи всю свою увагу молитві і припиняючи всякі зовнішні дії. Призивання Імені відводять частина особливого «часу молитви», того часу, який ми щодня присвячуємо спілкуванню з Богом. Зазвичай, крім Ісусової молитви, читають правило з молитовників, псалми, уривки з Писання та моляться за інших. Тільки далеко не всі відчувають покликання цілком віддатися Ісусову молитву. По-справжньому, той, хто вважає за краще молитися «вільно» і ніколи не закликає Імені «за правилом», не робить нічого поганого, і немає приводу для занепокоєння. Ці два шляхи цілком незалежні.

Для молитви «за правилом», як і для «вільної», немає строгих правил. Положення тіла не має особливого значення. У православній традиції молитву найчастіше читають сидячи, але можна і стоячи, і ставши навколішки, а якщо долають хвороби або стомлення, то і — лежачи. І, як правило, в темряві або з закритими очима, а не перед іконою, що освітлюється лампадою або свічкою. Старець Силуан Афонський (1866-1938), коли молився, ховав у шафу годинник, щоб не відволікало цокання, і насував на очі і вуха товсту вовняну чернечу шапку [14].

Темрява, однак, діє як снодійне! Якщо на молитві хилить в сон, потрібно встати з колін або сидіння, осяяти себе хресним знаменням після прохання та поклонитися, торкаючись підлоги правою рукою. Можна зробити і земний уклін — ставши навколішки і торкнувшись лобом підлоги. Сидіння для молитви не повинно бути розслаблюючим, а тим більше — пишним, добре, якщо воно без ручок. У православних монастирях зазвичай використовують низьку лавку без спинки. Можна молитися і стоячи, підняв руки.

Ісусову молитву часто читають, перебираючи чотки, зазвичай з сотнею вузликів. Роблять це не стільки для того, щоб вважати, скільки для того, щоб зосередитися і утримати ритм. З досвіду добре відомо, що якщо руки зайняті, легше заспокоїти тіло і сконцентруватися на молитві. Захоплення ж кількісними оцінками — на чотках або якось ще — аж ніяк не заохочується. У «Відвертих оповіданнях мандрівника» старець суворо навчав, скільки разів в день потрібно повторювати Ісусову молитву: спершу 3 тисячі, потім — 6 тисяч, і нарешті, — 12 тисяч, не більше і не менше. Це — абсолютно незвичайна увага щодо кількості. Мабуть, справа тут не просто в числі, а у внутрішньому розташуванні мандрівника: старець хотів випробувати його слухняність та подивитися, чи готовий той без вагань виконати все, що він йому наказує. Нам же більше годиться рада єпископа Феофана: «Ви говорите, що іноді забуваєте рахунок молитов на чотках. Біда невелика. Коли є припадання до Господа, як існуючому, зі страхом і надією, це краще будь-якого виконання числа молитов» [15].

Іноді Ісусову молитву читають на зборах, але найчастіше — поодинці, вголос або про себе. Православні, якщо і читають вголос, то чи не співуче. На молитві не повинно бути нічого вимученої і натягнутого. Слова не слід нарочито підкреслювати; внутрішній тиск — зайвий. Нехай молитва виробить свій ритм і розставить акценти. Згодом вона сама «заспіває» всередині нас. Старець Парфеній Київський порівнював течію Ісусової молитви з ніжним дзюрчанням струмочка [16].

Зі сказаного досить ясно, що закликати Ім’я можна в будь-яких обставинах. Ісусова молитва доступна кожному, скрізь і повсякчас. Вона підходить і «початківцям», і досвідченим; її можна читати і разом, і поодинці; вона доречна в пустелі і в місті, у тиші і спокої, у неймовірному шумі і суєті. Завжди їй знайдеться застосування.

4. Повнота

Руський Мандрівник мав рацію, стверджуючи що богословські Ісусова молитва «зміщує у собі все євангельські істини» і «є скорочення всього Євангелія» [17]. Її коротка формула виражає два головних таїнства християнської віри: Втілення і Трійці. Про дві природи Христа Боголюдини молитва говорить перш за все: про людство, якщо Він іменується людським ім’ям «Ісус», яке Марія дала Йому по народженні Його у Віфлеємі, і про вічне Божество, оскільки Він прославляється як «Господь» і «Син Божий» . Крім того, Ісусова молитва перекривання вказує на три Особи Святої Трійці. Звернення до другої Іпостасі, Ісусу, як до «Сину Божому», передбачає присутність Отця; Дух же Святий присутній, оскільки «ніхто не може назвати Ісуса Господом, як тільки Духом Святим» (1 Кор. 12:3). Таким чином, Ісусова молитва є не тільки Христоцентричною, але і тринітарною.

Універсальна вона не тільки богословські, а й духовно, оскільки обіймає дві головні сторони християнського досвіду: по-перше, поклоніння, благоговіння перед славою Божою і повне любові звернення до Бога; по-друге, покаяння, усвідомлення своєї гріховності і своєї негідності. Читаючи Ісусову молитву, ми рухаємося по колу — то йдемо вгору, то сходять вниз. Промовляючи на початку: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий …», ми піднімаємося до Бога, укладаючи ж: «… помилуй мене грішного», з покаянням повертаємося до себе. «А коли людина споживає благодаті Господньої, — йдеться в бесідах Макарія Великого, — вона радіє, але разом журиться та боїться» [18]. Така внутрішня динаміка Ісусової молить.

Прохання «помилуй» пов’язує і примиряє дві згадані «сторони» — бачення божественної слави і переживання людської гріховності. «Милість» є міст від Праведного Бога до занепалого творіння. Звертаючись до Бога «помилуй», ми оплакуємо свою безпорадність, але і кличемо до Нього з надією; сповідуємо гріх, але і віримо в його подолання; стверджуємо, що Бог у Своїй славі приймає грішника, і просимо здатності прийняти Його прощення. Ісусова молитва не тільки кличе до покаяння, але і народжує впевненість в тому, що Бог прощає і оновлює. Саме ім’я «Ісус», що становить серцевину молитви, прямо говорить про порятунок: «даси Йому ймення Ісус, бо Він спасе людей Своїх від їхніх гріхів» (Мт. 1:21). У Ісусову молитву є смуток про гріх, але немає безвиході. Це, за висловом преподобного Іоана Ліствичника (+649), — «радіснотворчі плач».

До богословського і духовного багатства Ісусової молитви не можна ставитися як до чогось абстрактного, навпаки, воно — живе й діяльне. Тим і цінна ця молитва, що з її допомогою оживають істини віри, які перш сприймалися лише зовні, теоретично. Все наше єство відкривається їм назустріч. Але для того, щоб зрозуміти, в чому її секрет, потрібно поговорити ще про силу Імені і про дисципліну повторення.

5. Сила Імені

«Ім’я Сина Божого велике і незмірно, і воно тримає весь світ», — йдеться в «Пастирі» Єрма [19]. Тільки усвідомивши, в чому сила і гідність Божественного Імені, можна оцінити ту роль, яку відіграє Ісусова молитва в православній духовності. Якщо ця молитва і перевершує багато інших по творчій силі, то саме тому, що містить Ім’я Бога.
У старозавітній традиції, та й в інших стародавніх культурах, ім’я людини таємниче пов’язано з її душею [20]. Ім’я в якомусь сенсі відображає особистість людини в усьому її багатстві. Дізнатися його — то ж, що, пізнавши внутрішню суть людини, встановити з нею зв’язок і навіть отримати якусь владу над їй. Саме тому приховали свої імена і таємничий посланник, який боровся з Яковом у потоку вод (Бут. 32:29), і ангел, який відповідав Маною: «Навіщо ти питаєш про моє ім’я, воно чудно» (Суд. 13:18). При будь-якої глибокої зміни в житті змінюють і ім’я. Так, Аврам стає Авраамом (Бут. 17:5), а Яків — Ізраїлем (Бут. 32:28). Савл після звернення нарікається Павлом (Дії. 13:9), і ченцеві при постригу підбирають нове ім’я — в знак радикального оновлення, яке він зазнає.

У старозавітній традиції дуже серйозно ставилися до дії в ім’я іншого, до того, щоб закликати ім’я або покликати по імені. «Коли ім’я вимовляють, воно оживає і тут же підноситься до душі його володаря. Тут все наповнено глибокої значущості» [21].

Якщо все сказане вище про людину вірно, то до Бога це відноситься в найвищому ступені. Сила і слава Бога розкриваються і діють через Його Ім’я. Воно — ріtер praesens, з нами Бог, «Еммануїл». Закликаючи його уважно і шанобливо, ми постаємо перед Богом, відкриваючись Його дії і пропонуючи себе в Його руки, як слухняне знаряддя і жертву живу. Велич божественного Ім’я так гостро відчувався в пізньому юдаїзмі, що на синагогальних зборах tetragrammaton (чотирибуквене ім’я, відкрите Самим Богом Мойсею «Бог сказав Мойсеєві: Я Той, що є (Ягве)» (Вих. 3:14). Буквально це ім’я означає «Я є Той, Хто Я є». Юдеї перестали вимовляти його з часу закінчення вавилонського полону. Звучало воно лише раз на рік з вуст первосвященика, коли той входив до Святого святих. У грецькому перекладі ім’я Боже замінили словом «Кіріос», що означає Господь – ред.) не вимовляли вголос. Ім’я Всевишнього навіювало священний жах [22].

Новий Завіт багато в чому успадкував старозавітну юдейську традицію. Ім’я Ісуса виганяє бісів і зціляє людей. оскільки в ньому міститься величезна сила. Якщо пам’ятати про це, то багато хто з добре знайомих уривків Нового Завіту знаходять новий сенс і гостроту: прохання молитви Господньої «Нехай святиться ім’я Твоє»; Христове обітницю на Таємної вечері «Чого тільки попросите ви від Отця в Ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16:23), останнім велінням апостолам: «Отже, ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19); твердження апостола Петра про те, що спасіння можливо тільки «ім’ям Ісуса Христа Назарянина» (Дії. 4:10-12); слова апостола Павла «щоб перед іменем Ісуса схилилося всяке коліно» (Флп. 2:10); нове і таємниче ім’я, написане на білому камені і очікує нас в житті будучого віку (Об’явл. 2:17).

Практика Ісусової молитви покоїться саме на біблійному шанування Імені. Бог потаємно пов’язаний зі Своїм Ім’ям, і тому, закликаючи його, ми таємно діємо, і Бог в цей момент незримо присутній і діє. Для сучасних християн, як і в апостольські часи, Ім’я Ісуса — сила. За словами святих Варсонофія і Іоана Гаазьких (VI століття), «Ім’я Боже, будучи покликане, вбиває всі пристрасті» [23]. «Бий супостатів іменем Ісусовим, — закликає преподобний Іоан Ліствичник, — бо немає найсильнішої зброї ні на небі, ні на землі <…> Пам’ять Ісусова та з’єднається з диханням твоїм: і тоді пізнаєш користь мовчання» [24].

Хоча в імені і прихована сила, чисто механічне повторення його безплідно. Ісусова молитва — це не магічний талісман. У внутрішньому укладення, як і при здійсненні таїнств, людина через живу віру і аскетичне зусилля повинна стати співпрацівником Бога. Закликати Ім’я потрібно зосереджено й тверезо, укладаючи розум у слова молитви, усвідомлюючи, до Кого ми звертаємося і Чий відгук чуємо в серці. Така молитва вимагає напруги і спочатку дається дуже нелегко, тому батьки-подвижники писали про неї як про таємне мучеництво. Св. Григорій Синаїт не втомлюється нагадувати тим, хто встав на цей шлях, про «спонукання і праці», «безперервному зусиллі», спокусу все кинути ( «через невідчепна болю, яку часом завдає розумна праця»). «Більше серцем і всім, хто потрудився себе тілом, — говорить він, — шукаючи Господа в серці» [25]. Сила Імені відкривається тільки терплячим і вірним.

Вірність і наполегливість перевіряються насамперед тим, наскільки уважно і як довго ми повторюємо молитву. «Молячись, не говоріть зайвого, як язичники», — говорив Христос своїм учням (Мт. 6:7). Слова ці ні в якій мірі не відносяться до тих, хто уважно і без лукавства творить Ісусову молитву. Їх зусилля з часом принесе плоди, і молитва стане більш цілісною і духовною.

6. Набуття цілісності (Unification)

Всерйоз намагаючись молитися в дусі та в правді, ми негайно виявляємо, що ми внутрішньо розколоті, позбавлені єдності та цілісності. Ми намагаємося постати перед Богом, але невгамовні пусті думки миготять у голові, немов комарі (за висловом єпископа Феофана Затворника). Споглядати — значить бути присутнім там, де ти є, бути тут і зараз; ми ж, як правило, безсилі приборкати власний розум, довільно блукаючий в просторі і часі. Ми то згадуємо минуле, то смакуємо майбутнє, то плануємо, чим зайнятися. Люди і місця нескінченною низкою кочують перед нашим внутрішнім зором, і нам не вистачає сил, щоб утримати себе там, де ми повинні бути — тут, в присутності Божої. Ми нездатні повноцінно жити зараз, в безпосередньому сьогоденні — єдиної реально існуючої миті: внутрішня роз’єднаність є одним із трагічних наслідків первородного гріха. Як показує життєвий досвід, справа йде добре саме у тих, хто у кожен момент часу зайнятий чимось одним. Якщо цей корисний навик нелегко дається в звичайному житті, то знайти його у внутрішній праці ще важче.

Як же навчитися жити в сьогоденному вічному «Зараз»? Як приборкати kairoz; і бути напоготові в вирішальну мить? Саме тут приходить на допомогу Ісусова молитва. Терпляче покликання Імені, за благодаттю Божою, робить нас цілісними, перемагаючи нашу розколотість, приводить від розсіювання і множинності до єдності. «Думки товчуться в голові … як комарі, — каже єпископ Феофан. — Щоб припинити цю штовханину, треба зв’язати розум одною думкою, або думкою про Єдиного» [26].

Отці-аскети, і зокрема Варсонофій і Іоан, пишуть про два шляхи боротьби з помислами. Перший — для «сильних» і «досконалих» — полягає в тому, щоб «суперечити» їм, це значить — лицем до лиця виступив проти їх, в прямій сутичці відбивати їх напади. Але це — шлях обраних; він складний і загрожує небезпеками. Прямий конфлікт, спроби зусиллям волі вигнати і викорінити помисли, як правило, лише живлять їх, і одного разу пригнічена уява починає згодом працювати з подвоєною силою. Тому доцільніше не боротися з помислами, напружуючи волю, а ухилятися від них, зосередивши увагу на чомусь іншому.

Замість того, щоб збираючи сили для відбиття помислів, вдивлятися вниз, в надра неспокійного уяви, краще дивитися вгору, до Господа Ісуса, віддаючи себе в Його руки і закликаючи Його Ім’я. Тоді діюча через нього благодать відгонить помисли, проти яких самі ми безсилі. Наша духовна стратегія повинна бути позитивною, а не негативною: замість того, щоб очищати розум від злих помислів, потрібно наповнювати його добрими. «Не супереч ж, тому що вороги цього бажають і, бачачи протиріччя, не перестануть нападати, — радять Варсонофій і Іоан, — але помолися через їх напади до Господа, відкриваючи перед Ним свою неміч, і Він може не тільки відігнати, але і абсолютно знищити їх» [27].

Отже, Ісусова молитва відводить увагу від сторонніх думок і образів, які неможливо зупинити зусиллям волі. Перешкоди під час молитви неминучі. Не можна просто, повернувши вимикач, погасити екран внутрішнього телевізора.

Безглуздо говорити собі «не думай»; з таким же успіхом можна сказати і «не дихай». «Розум не може залишатися пустим», — писав св. Марк Подвижник [28]; думки невпинно вітряться в ньому. І хоча ми неспроможні розігнати їх, ми в силах відволіктися від них, «зв’язавши» невгамовний розум «однією думкою, або думкою про Одного» — про Ім’я Ісуса. Повністю зупинити потік думок не вдасться, але Ісусова молитва допоможе відсторонитися від нього, і врешті-решт він стане лише фоном, майже не привертаючи уваги.

Євагрій Понтійський (+ 399) писав: «Молитва є відмова від думок» [29]. Саме відмова, відкладення, спокійне, але тверде, а не нещадна війна або гнівне придушення. Закликаючи Ім’я, ми цуріаємось наших фантазій, як невинних, так і згубних, звільняємося від них, все підпорядковуючи думки про Ісуса. Слід зазначити, що, хоча на молитві і не корисно насильно придушувати ні уява, ні дискурсивне мислення, їх тим більше не корисно підживлювати. Ісусова молитва не схожа на медитацію над тим чи іншим епізодом з життя Христа або над євангельською притчею; ще менше спільного у неї з міркуванням або роздумом над тим чи іншим догматом, наприклад, над догматом «єдиносутності» або Халкидонською формулою. Це відрізняє її від популярної на Заході з часів контрреформації дискурсивної медитації (рекомендованої Ігнатієм Лойолою, Франциском Сальським, Альфонсом Лігурія та іншими).

Закликаючи Ім’я, не потрібно навмисно уявляти Спасителя. Ісусову молитву зазвичай читають не дивлячись на ікони, а у темряві або з закритими очима. «Пам’ять про добрих і злих речах звичайно заховує в розумі образи їх та вводить його в мріяння, — пише св. Григорій Синаїт. — Тоді відчуває це буває вже мрійником (phantasies), а не мовчальником (hesy-chastes)» [30]. «А щоб при укладенні розумної молитви не впасти в спокусу, — пише преподобний Ніл Сорський (+ 1508), — не допускай в собі ніяких уявлень, ніяких образів і уявлень» [31]. «У дії Ісусової молитви не повинно бути жодної постаті, посередника між розумом і Господом, — пише єпископ Феофан. — Сенс розумної молитви — в ходінні перед Богом; а ходіння перед Богом тобто не відходить від свідомості переконання, що Бог як скрізь є, так і в вас є, і бачить все, навіть внутрішнє, бачить навіть більше, ніж ми самі. Це свідомість ока Божого, яке дивиться всередину вас, теж не повинно мати образу, а все повинно складатися в одному простому переконанні або почутті» [32]. Тільки так закликаючи Ім’я, — не уявляючи Спасителя, а просто відчуваючи Його присутність, — ми випробуємо всю силу Ісусової молитви, яка збирає воєдино та дарує цілісність.

Ісусова молитва вимагає вимовляти слова. Однак завдяки своїй простоті та стислості вона сходить над словом — до живого мовчання Вічного. З Божою допомогою вона поступово стає дискурсивною, не-образною, не просто твердженням про Бога або зверненням до Нього, не просто представленням собі Христа, але «єднанням» з Ним у всепоглинаючої безпосередній зустрічі. Закликаючи Ім’я, ми привчаємося відчувати духовним чуттям близькість Христа, подібно до того, як ми зігріваємося, входячи в жарко натоплену кімнату. Ми пізнаємо Його не образах і поняттях, що чергуються, але — цільним і відкритим серцем. Таким чином, Ісусова молитва ставить нас в тут і зараз, збирає навколо єдиного центру, призводить нас від множинності помислів до єдності з Христом. «Пам’яттю про Христа Ісуса збирай розкиданий розум свій», — говорить св. Філофей Синайський (IX століття)

Багато хто, дізнавшись про те, що покликання Імені має стати не-дискурсивним і не-образним, що воно виводить за межі образів і думок, роблять висновок, що така молитва їм не під силу. Для таких нагадаємо: цей шлях відкритий не тільки обраним. Всякий може піти по нього. Якщо ви тільки почали творити Ісусову молитву, не прагніть відразу вигнати все думки і образи. Пам’ятайте, що стратегія повинна бути позитивною, а не негативною. Не тримайте у голові зайвого, але пам’ятайте про головне. Думайте про Ісуса, а не про те, як прогнати помисли. Всім своїм єством, усією ревністю і вірою зверніться до особистого Спасителя. Відчуйте Його присутність. З любов’ю говорите з Ним. Якщо увага вислизає — а це неминуче — не впадайте у відчай: м’яко, без озлоблення і гніву повертайте її. І скільки б раз вона не розпорошувалася, стільки раз повертайте її. Прагніть рухатися завжди до центру — живому і особовому — Ісусу Христу.

Ставтеся до покликання Ім’я як до молитви, яку наповнює Улюблений, а не як до молитви, яку потрібно звільнити від помислів. Творити Ісусову молитву потрібно дійсно з почуттям, хоча і без штучного емоційного збудження. Вона незмірно глибше молитви «з почуттям», як її розуміють зараз на Заході, і починати її потрібно саме з пориву любові. Закликаючи Ім’я, будемо внутрішньо наслідувати св. Річарду Чичестерському:

О милостивий Спаситель, Друг і Брат,

Дай мені бачити Тебе ясніше,

любити гаряче і слідувати прямо за Тобою.

7. Входження всередину

Закликанням Ім’я, роблячи нашу молитву більш цілісною, дозволяєм їй пройти глибше всередину, стати частиною нас самих, — тим, що ми є, і вже не тим, що ми робимо, стати триваючим станом, а не одноразовою дією. У таку молитву втягується вся людина, її слова і сенс проростають в ньому. Про це прекрасно писав Павло Євдокимов (1901-1970): «У катакомбних розписах найчастіше зустрічається образ жінки, яка молиться, Оранти, яка являє єдино справжній стан людської душі. Мало володіти молитвою, треба стати нею, дати їй втілитися у собі. Недостатньо час від часу славити Бога: треба, щоб все життя, кожен вчинок і жест, навіть посмішка, стали гімном поклоніння, жертвою, молитвою. Ми повинні жертвувати не тим, що у нас є, а самими собою» [34].

Молитву, про яку пише Павло Євдокимов, називають «серцевою». У Православ’ї, як і в інших традиціях, розрізняють три способи молитви, що розуміються радше як її рівні, а не як послідовні стадії. Це — молитва, що твориться устами (усна), молитва, що здійснюється розумом (розумна), і молитва серця (або розуму, зведеним у серці). Покликання Ім’я, як і будь-яка інша молитва, спочатку буває усною, і слова старанно виговорюються. Для того, щоб утримати розум на змісті сказаного, потрібно зусилля. Однак з часом і з Божою допомогою молитва буде проникати все глибше всередину. Тоді самі звуки стануть не так важливі, а розум буде молитися повніше і невимушено. Якщо уста і зовсім замовкнуть, то розум один буде в мовчанні закликати Ім’я. Це означає, що благодать Божа перенесла нас з першого рівня на другий. Втім, молитва вголос не припиняється зовсім, часто і дуже «досвідчені» в молитві волають до Ісуса на повний голос. (Та й хто вони, ці «досвідчені»? Чи не все ми «новачки» в духовному житті?)

Але це ще не кінець шляху. Людина — набагато більше, ніж свідомий розум: крім мислення і розуму, в їй є і переживання, і почуття, і тяга до прекрасного, не кажучи вже про глибини особистісної інтуїції. В молитву повинен включитися весь її склад, він весь покликаний зібратися в єдиний молитовний порив. Подібно чорнильній плямі, яка впала на промокашку, молитва, розходячись від усвідомлючого і мислячого центру, повинна поступово просочитися у весь склад людини.

Користуючись нашою термінологією, можна сказати, що ми покликані піднятися з другого рівня на третій, від «розумної молитви» до «молитві розуму, зведення в серці». У цьому контексті слово «серце» потрібно розуміти в рамках семітської і біблійної традиції, як осередок всієї особистості, а не просто як область почуттів і переживань, як заведено в сучасній західній культурі. Серце є наша потаємна сутність, «найглибше і справжнє «я», що відкривається лише через жертву і смерть» [35]. Як писав Борис Вишеславцев, «серце є центр не тільки свідомості, а й несвідомого, не тільки душі, а й духу, не тільки духу, але і тіла, не тільки того, що розуміємо, а й незбагненного; одним словом, воно є абсолютний центр» [36]. В цьому розумінні серце — щось набагато більше, ніж тілесний орган. Фізичне ж серце служить лише символом безмежних духовних можливостей людини як істоти, що створена за образом Божим і покликана до того, щоб стати Його подобою.

Досягаючи «абсолютного центру», або інакше – спускаючись з розуму до серця, ми закінчуємо шлях всередину і знаходимо справжню молитву. Точніше кажучи, сенс не в тому, щоб від розуму відійти, а в тому, щоб разом з ним зійти в серце. Головне тут — не просто «серцева молитва», а «молитва розуму в серце», оскільки всі рівні інтелекту, включаючи розум, даровані Богом і повинні служити Йому; нехтувати ними не можна. Коли «розум і серце стають одним цілим», тоді відновлюється наша занепала і розколота натура, відроджується її первозданна цілісність. Серцева молитва повертає в рай, скасовує гріхопадіння і відновлює status ante peccatum (стан до гріхопадіння). Тим самим вона розкриває есхатологічну реальність, стає запорукою і передчуттям життя Майбутнього Віку, яка у цім віці ніколи не буде явлена в повноті.

Спробуючи, нехай частково і недосконало, «сердечну молитву», ми поступово робимо перехід, про який згадувалося вище, — від молитви, що вимагає зусиль, до «саморуху», від тієї, яку ми творимо, до тієї, яка «твориться сама», а точніше, — до тієї, яку творить в нас Христос. Адже серце грає двояку роль у духовному житті: воно — і осередок особистості, і місце зустрічі людини з Богом. У ньому ми пізнаємо себе, які ми насправді, але в ньому ж ми і виходимо з себе, вступаючи в храм Святої Трійці, де образ лицем до лиця зустрічається з Первообразом. У «внутрішньому святилищі» серця ми і знаходимо коріння нашого єства, і переходимо межу, що відділяє створене від нествореного. «У серці є якась безмежна глибина, — йдеться в одній з духовних бесід Макарія Великого, — <…> там Бог, там Ангели, Там життя і царство, там світло і Апостоли, там скарби благодаті, там є все» [37].

У серцевої молитві «моя» дія, «моя» молитва явно поєднується з невпинною дією Іншого в мені. Якщо раніше ми молилися до Ісуса, то тепер Сам Ісус молиться в нас. У «Відвертих оповіданнях мандрівника» є вражаюче місце, де йдеться про народження «саморуху» молитви: «Одного разу, рано вранці, як би розбудила мене молитва» [38]. Якщо раніше мандрівник «творив Ісусову молитву», то тепер він виявляє, що молитва «твориться сама» навіть уві сні, бо стала одна з молитвою Бога всередині нього. Зауважмо, що і тоді мандрівник не вважав себе таким, що досягнув всієї повноти сердечної молитви.

Читачеві «Відвертих оповідань мандрівника» може здаватися, що герой книги легко, мало не механічно, перейшов від усної молитви до серцевої. Минуло, здавалося, лише кілька тижнів, як він почав свій подвиг, і молитва його стала саморухомою. Підкреслимо, однак, що досвід мандрівника являє собою рідкісний виняток, хоча він і не є унікальним [39]. Найчастіше подібне якщо і відбувається, то після довгих — іноді триваючих все життя — аскетичних зусиль. Іноді ж, тільки-но почавши творити Ісусову молитву, легковажно вважають, ніби вона зійшла з вуст в серце. Або уявляють, ніби моляться безмовно, без слів, коли насправді не моляться зовсім, а просто впали у дрімоту байдужості і сплять наяву. Застерігаючи від подібних речей, вчителі ісіхастскої традиції настійно рекомендують тим, хто робить перші кроки в Ісусову молитву, невпинно примушувати себе. Вони постійно підкреслюють, як важливо всю увагу збирати у вимовлених словах, не відволікаючись від думки про молитовні натхнення. Для прикладу наведемо слова знаменитого духовного наставника з Афонської Гори старця Йосипа з Нового Скиту (+ 1959): «Праця розумної молитви полягає в примушення себе до невпинного повторення її устами <…> Слухай тільки словами «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене» <…> Просто вголос свідчи їх і не переривати <…> Поки не звикнеш до молитви, працюй словом» [40].

Воістину вражає, як цінується промовлене слово. Св. Іоан Ліствичник писав: «Намагайся звести до молитви свій розум, а точніше — укласти його в слова молитви» [41]. Це не означає, втім, що важливі слова самі по собі; в наших думках повинений залишатися Сам Ісус, Якого ми закликаємо.

Серцева молитва завжди приходить як дар від Бога, який Він дає, кому хоче. Її не можна стежити ніяким методом. Св. Ісак Сирин (VII століття) підкреслює, що дар цей — велика рідкість, і «навряд чи один на тисячу» удостоюється чистої молитви. «А що досяг того таїнства, яке вже за цією молитвою, — додає він, — ледь за благодаттю Божою, перебуває і з роду в рід» [42]. Один з тисячі, один в цілому поколінні: ці протверезні перестороги не повинні нас бентежити. Внутрішнє царство відкрито кожному, і кожен може пройти свою частину шляху. У наш час мало хто хоча б частково сходить в глибини серцевих таємниць, але дуже багато — в свою іноді малу міру і зрідка, але цілком реально — долучаються до молитви духу.

8. Про участь дихання

Настав час торкнутися питання про участь тіла в молитві — тієї сторони вчення візантійських ісихастів, яку дуже часто розуміють неправильно.

Серце, як уже говорилося, це — наша таємнича сутність, точка, куди сходяться матерія і дух, центр фізичного, душевного і духовного складу. Воно живе в двох вимірах — видимому і невидимому, — і тому в сердечну молитву залучені і тіло і душа: без участі тіла вона неповноцінна. Людина, згідно з біблійним вченням, є психосоматичне ціле; але не просто душа, ув’язнена в тіло, як в темницю, і прагне вирватися з нього, а — нерозривна єдність того й іншого. Тіло — зовсім не перешкода, яку потрібно усунути, і не шматок матерії, який можна не брати до уваги; його роль в житті духу позитивна, і молитві потрібні приховані в ньому сили.

Сказане вище вірно для молитви взагалі, але це тим більше вірно для Ісусової молитви, оскільки вона звернена до Бога, що втілився — Слову, що стало плоттю. Христос, втілившись, сприйняв не тільки людську свідомість і волю, а й тіло, зробивши плоть невичерпним джерелом освячення. Як же ця плоть, яку Боголюдина зробила духоносною, бере участь в призиванні Імені і молитві розуму, що зведена у серце?

Для того, щоб відповісти на це питання, звернемося до «тілесного методу», виробленому ісіхастскою традицією. Подвижники знали з досвіду, що психічний стан так чи інакше позначається на тілесному рівні; в залежності від внутрішнього розташування, людина може мерзнути або відчувати жар, його серце може битися частіше або рідше і т. д. Але і навпаки, зміна фізичного стану завжди позначається на психіці. Отже, навчившись певним чином контролювати та направляти тілесні функції, можна домогтися більшої зосередженості в молитві. Це міркування і лежить в основі ісіхастського «методу». Розглянемо тепер три його головних складових.

(1) Положення тіла. Св. Григорій Синаїт радить молитися, сидячи на низькій, близько 8 дюймів (20 см.) заввишки, лавці, схиливши голову, зігнувши плечі і направивши погляд в область серця. При цьому він не приховує того, що з часом ця поза здається вкрай незручною. Деякі ж подвижники рекомендують ще більш напружену позу — з головою, похиленою до колін, — за прикладом пророка Іллі на горі Кармил [43].

(2) Контроль за диханням. Дихання сповільнюється, і ритм його починає збігатися з ритмом молитви. Часто її першу частину: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий», вимовляють вдихаючи, а другу: «Помилуй мене, грішного», — видихаючи. Але іноді роблять і по-іншому. Можна молитися і в такт биття серця.

(3) Освоєння внутрішнього. Ісіхаст всю увагу спрямовує в область серця. Подібна практика є і в йозі, де початківців вчать зосереджуватись на тій чи іншій частині тіла. Слідом повітрю, вдихуваному через ніздрі і проходить в легені, Ісіхаст «сходить» розумом всередину, «шукаючи» сердечне місце. З побоювання бути неправильно понятими, докладно про цей метод ніхто з подвижників не пише. У ньому так багато тонкощів, що освоїти його можна тільки під особистим проводом досвідченого наставника. Той же, хто, не маючи ні досвіду, ні наставника, намагається знайти сердечне місце, ризикує проти волі звести розум в область під серцем, в черево. На молитву це діє руйнівно, оскільки з областю лона пов’язані плотські думки, що поганять розум і серце [44].

Зі зрозумілих причин потрібно бути гранично обережним, втручаючись в природні ритми тіла — будь то дихання або биття серця. Зловживання методом загрожує розладом здоров’я та психіки, і тому так важливо мати надійного наставника, Якщо ж старця немає, то початківцям найкраще обмежитися простим повторенням Ісусової молитви і не думати про дихання або серцевому ритмі. Тоді в більшості випадків виявляється, що молитва підлаштовується під подих сама собою — без свідомих зусиль з нашого боку. Якщо ж цього так і не відбувається, лякатися не слід; потрібно спокійно і уважно працювати, закликаючи Ім’я.

Тілесний метод, який би він не був, залишиться не більше ніж засобом, підмогою для деяких, зовсім не обов’язковим для всіх. Ісусова молитва не стає збитковою, коли її творять і зовсім не вдаючись ні до якого методу. Св. Григорій Палама (1296-1359), хоча і вважав застосування описаного вище методу богословські виправданим, трактував його як щось вторинне і придатне головним чином для початківців [45]. Як і всі подвижники-ісихасті, він ставив на перше місце не контроль за диханням, а внутрішнє і таємне звернення до Господа Ісуса.

Православні автори останніх ста п’ятдесяти років намагалися не загострювати увагу на тілесному аспекті розумного діяння. Ось типова порада, яку дає єпископ Ігнатій (Брянчанінов) (1807-1867): «Радимо любим брати не дошукуватися відкриття в собі цього механізму, якщо він не відкриється сам собою. Багато, захотіли дізнатися його досвідом, пошкодили свої легені і нічого не досягли. Сутність справи полягає в тому, щоб розум з’єднався з серцем при молитві, а це робить Божа благодать у свій час, який визначається Богом. Згаданий механізм успішно замінюється неспішним проголошенням молитви, коротким відпочинком після кожної молитви, тихим і неспішним диханням, укладенням розуму в слова молитви. З допомогою цих виправ ми зручно можемо, до певної міри, досягти уваги» [46].

Про те, чи слід молитися швидко або повільно, єпископ Ігнатій пише: «На неспішне і уважне проголошення ста молитов потрібно було 30 хвилин часу, або близько півгодини; деякі подвижники потребують і в ще більш тривалого часу. Не промовляй молитов спішно, одну негайно за другою; роби після кожної молитви короткий відпочинок, і тим сприяй розуму зосереджуватися. Невпинне проголошення молитов розсіює розум. Переводь дихання з обережності »; дихай тихо і повільно: цей механізм охороняє від неуважності» [47.]

Початківцям такий ритм іноді здається занадто повільним, і вони моляться трохи швидше — витрачаючи хвилин двадцять на сотню молитов. Деякі ж наставники грецької традиції рекомендують ще більш швидкий ритм, стверджуючи, що так легше зберегти розум зібраним.
Метод, вироблений візантійськими ісихастамі, разюче схожий з практикою, яка існує в йозі і суфізм [48]. Чи це є збіг, і розвивалися ці традиції незалежно одна від одної? Якщо суфізм і ісихазм зв’язані безпосередньо, — а часом дві традиції так близькі, що простий збіг здається неймовірним, — то хто у кого запозичив? Всі ці питання відкривають захоплюючі перспективи для наукових досліджень, хоча занадто фрагментарний матеріал не дозволить відповісти на них однозначно.

Як би там не було, не слід випускати з уваги, що крім подібності існують і відмінності. Картини можуть разюче відрізнятися один від одного, але в їх рамках завжди можна знайти схожі риси. Головне — сама картина. У практиці Ісусової молитви тілесні вправи — рамка, а картина — внутрішнє навернення до Христа. «Рамка» Ісусової молитви цілком може походити на «рамки» з нехристиянських традицій, але це не повинно збивати з пантелику, адже сама картина — унікальна. Ісусова молитва — християнська за змістом, по суті; головне в ній — не повторення, не поза і не дихання, але те, до Кого ми звертаємося. А слова її звернені прямо до Ісуса Христа, що втілився, Спасителя, Сина Бога і Сина Марії.

Той факт, що іноді в Ісусову молитву втягують за певним методом і тіло, не повинен приховувати від нас її суть. Вона — не просто прийом, що допомагає зосередитися або розслабитися, і аж ніяк не «християнська йога», різновид «трансцендентальної медитації» або «християнська мантра», як деякі про неї говорять. Навпаки, вся її суть в зверненні до. Іншому, до Бога, який став людиною, Ісусу Христу, особистого Спасителя і Спасителю, і її не можна зводити до простого методу. Ісусова молитва живе в певному контексті, і варто вилучити її звідти, як вона втрачає будь-який сенс.

Перше, що задає контекст Ісусову молитву, є віра. Не можна закликати Ім’я, не вірячи в Ісуса Христа як в Сина Божого і Спасителя; безглуздо твердити словесну формулу, не маючи живої віри в Ісуса як Господа і не усвідомлювати цього, Хто Він і що Він зробив для нас особисто. І як би слабка не була ця віра, які б сумніви її ні підточували, як би не хотілося разом з батьком одержимого дитини звернутися: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24), досить буває одного бажання вірити, однієї іскри любові до Ісуса, Якого ми ще так мало знаємо.

Друге, що задає контекст Ісусової молитви, є церковність. Ми закликаємо ім’я не індивідуально, покладаючись виключно на свої внутрішні сили, але — як члени тіла Церкви. До кого б ми не звернулися: до св. Варсонофія. св. Григорія Синайського або єпископа Феофана — всі вони рекомендували Ісусову молитву тільки хрещеним християнам, які регулярно беруть участь в таїнствах Церкви, сповіді і причасті. У книгах цих авторів немає і натяку на те, що покликання Ім’я підміняє собою таїнства. Навпаки, вони наполягали на тому, що той, хто хоче творити Ісусову молитву, повинен бути реальним членом Церкви, причащається Святих Таїнств.

І все ж в наші дні, коли людей з’їдає цікавість, а Церква так роз’єднана, до Ісусової молитви вдаються багато з тих, хто не тільки не належить до будь-якої з Церков, але не має і скільки-небудь виразної віри в Господа Ісуса, а то і зовсім ніколи не думав про неї. Чи правильно забороняти їм молитися? Звичайно ні, якщо тільки вони щиро шукають Джерела Життя, адже і Ісус засуджував одних лише лицемірів. І, тим не менш, з усяким смиренням і повним усвідомленням нашої власної ущербності, ми зобов’язані визнати, що ці люди опинилися в ненормальному положенні, і наш обов’язок — попередити їх про це.

9. Кінець шляху

В кінці шляху Ісусова молитва зливається з молитвою, яку Ісус як Первосвященик приносить в нас; наше життя стає єдино з Його життям, а наше дихання — єдине з Його підтримує Всесвіт Божественним диханням. Втім, і будь-яка християнська молитва веде до того ж. Кінцеву Мета найточніше висловлює святоотцівський термін theosis, «обожнення». За словами протоієрея Сергія Булгакова, «Ім’я Ісусове, вміст в серці людини, повідомляє йому силу обожнення, даровану нам Спасителем» [49]. «Слово став людиною, щоб ми обожнились», — писав Афанасій Великий [50]. Той, Хто був Богом за природою, для того і прийняв на себе людську природу, щоб ми змогли долучитися до слави Його Божества, стати «учасниками Божої природи» (2 Пет. 1:4). Звернена до втілення Логосу, Ісусова молитва робить в нас таїнство обожнення, яке робить людину справжнім подобою Божою.

Ісусова молитва возз’єднує з Христом і вводить у взаємне спілкування (perichoresis) Осіб Святої Трійці. Чим глибше всередину проходить молитва, тим повніше ми долучаємося нескінченному кругообігу любові між Отцем, Сином і Святим Духом. Прекрасно писав про це св. Ісак Сирин: «Любов є царство; про неї Господь таємничо обіцяв Апостолам, що зазнають її в царстві Його. Бо сказане: споживали й пнеться за столом Моїм у Царстві Моєму (Лк. 22:30), що інше означає, як не любов? … І коли досягнемо любові, тоді досягли ми Бога, і шлях наш здійснений, і прийшли ми до острова тамтешнього світу, де Отець, Син і Дух Святий. Йому слава і держава!» [51].

Таїнство обожнення в ісіхастскої традиції найчастіше відкривається в баченні світу. Було б неправильно думати, що світло, який святі споглядали на молитві, є символічний світ розуму, або фізичний, створений, чуттєво сприймається світ. Він є ні що інше, як Божественний і нестворене Світло, яким засяяв Христос, перетворивши на горі Фавор, і який просвітить весь світ у другому Його пришесті в Останній день. Наведемо характерний уривок про Божественне Світло з писань св. Григорія Палами, де він говорить про те, що переживав апостол Павло, коли був захоплений до третього неба (2 Кор. 12:2-4): «.. Те солодке видовище, яке захопило розум, змусило вийти з усього і цілком звернуло до себе, святий бачить як світло, який посилає одкровення, але не одкровення чуттєво відчутних тіл, і не обмежений ні вгору, ні вниз, ні в ширину; він взагалі не бачить меж видимого їм і опромінює світла, але як якби було якесь сонце, нескінченно більш яскраве і величезне, ніж всі в світі, а в середині стояв би він сам, весь зробившись зором, — ось на що це схоже» [52].

Закликаючи Ім’я, ми можемо підійти до подібного споглядання.

Завдяки Ісусову молитву сяйво Преображення проникає в усі куточки нашого життя. Невпинно повторюючи її, анонімний герой «Відвертих оповідань мандрівника» відчуває подвійну зміну. По-перше, матеріальний світ постає перед ним в іншому світлі, і він всюди помічає таємничу присутність Бога. Ось як він пише: «Коли … я починав молитися серцем, все навколишнє мене уявлялося мені в чудовому вигляді: дерева, трави, птахи, земля, повітря, світло, все ніби говорило мені, що існують для людини, свідчать любов Божу до людини і все молиться, все оспівує славу Богу. І я зрозумів з цього, що називається в Добротолюбії «знанням мови творіння» … Іноді відчувалася полум’яна любов до Ісуса Христа і до всього створеного Богом» [53].

За словами о. Сергія Булгакова, «світло Імені Ісусового, його серце, осяває і весь Всесвіт» [54].

По-друге, Ісусова молитва перетворює ставлення мандрівника до інших людей: «У день, якщо траплялося з ким зустрітися, то все без вилучення представлялися мені так люб’язні, як би рідні, хоча і не займався з ними. Помисли самі собою зовсім стихлі, і ні про що я не думав, крім молитви, до слухання якої почав схилятися розум, а серце само собою за часами почало відчувати теплоту і якусь приємність. … Хто коли образить мене, я тільки згадаю, як солодка Ісусова молитва; тут же образа і сердитість пройде, і все забуду» [55].

«Як ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25:40). Ісусова молитва допомагає бачити в кожному Христа і кожного — у Христі.

У цьому сенсі покликання Ім’я швидше зводить до радості, ніж кличе до покаяння, стверджує світ, а не заперечує його. На перший погляд Ісусова молитва, яку творять з закритими очима на самоті і в темряві, повторюючи «… помилуй мене», може здатися заняттям похмурим і навіває смуток. Є спокуса думати, що людина замикається на собі, йде від дійсності і від відповідальності за те, що відбувається навколо, в суспільстві. Але це — глибока помилка. Встав всерйоз на Шлях Ім’я не стає похмурим і пригніченим, але долучається до джерела свободи і зцілення. Про теплоту і радості, які народжуються від Ісусової молитви, так писав св. Ісихій Єрусалимський: «Від частини цього народжується … безперервність отверезіння … за яким слідує безперервна Ісусова молитва, солодка без мрій тиша розуму і дивне якесь стан, що виходить від поєднання з Ісусом. Як дощ ніж у більшій кількості спадає на землю, тим більше пом’якшує її, так і святе ім’я Христове, без помислів нами виголошується, чим частіше закликаємо Його, тим більше пом’якшує землю серця нашого, сповнені його радості і веселощів. Сонце, проходячи над землею, виробляє день; а святе і Преславне ім’я Господа Ісуса, невпинно сяючи в розумі, породжує безліч сонцеподібних помислів» [56].

Більш того, творячи Ісусову молитву, ми насправді зближаємось з людьми, відкриваючи цінність всіх і вся в Бога, а зовсім не відвертаємося від них, відрікаючись від Божого творіння. «Отримай дух мирний, і тисячі навколо спасуться», — говорив преподобний Серафим Саровський (1759-1833). Ті короткі проміжки часу протягом дня, коли ми стоїмо Христу, закликаючи Його Ім’я, змінюють і поглиблюють наше життя так, що ми стаємо здатні допомогти людям — дієва і творчо — як не могли раніше. Творячи молитву «вільно», а не за правилом, ми, користуючись виразом Надії Городоцької (1901-1985), «ставимо на світ божественну печатку»: «Ми можемо поставити печатку Ім’я на людей, книги, квіти, на все, що ми зустрічаємо на нашому шляху, що бачимо або про що думаємо. Іменем Ісуса, цим таємничим ключем, ми приносимо в жертву всіх і все в світі, запечатує світ божественною печаткою. Чи не в цьому священство всіх віруючих? В єдності з Первосвящеником ми благаємо Дух: перетвори мою молитву в таїнство» [57].

«Ми можемо поставити печатку Ім’я на людей …». Говорячи так, Надія Городоцька пропонує відповідь на питання, що часто виникає: чи можна в Ісусову молитву вставляти прохання за інших? Строго кажучи, Ісусова молитва ніяк не пов’язана з клопотанням за інших. Молиться в ній просто «стоїть перед Богом», поза думок і образів, і не повинен поминати кого-небудь на ім’я. Він весь звернений до Ісуса. Але, звичайно ж, обернутися до Ісуса зовсім не означає відвернутися від ближнього. Серце Ісуса обіймає всіх, кого ми любимо. Більш того, Він любить їх нескінченно сильніше, ніж ми, і тому в Ісусову молитву ми всіх знаходимо в Ньому. Закликаючи Ім’я, ми повніше долучаємося до любові Христової, що виливається на весь світ. І все-таки, слідуючи ісіхастскої традиції розумного діяння, закликаючи Ім’я Христове, не слід нікого поминати перед Його обличчям або про кого-то окремо думати.

Все це, однак, не означає, що в практиці Ісусової молитви зовсім немає місця проханням за інших. Як би ми не молилися, «за правилом» або «вільно», нас час від часу тягне «направити» Ім’я на конкретних людей, закликаючи Ім’я на них і вимовляючи в кінці «… помилуй Івана». Навіть якщо в писаннях ісихастів прямо про це не говориться, немає сумнівів. що так робити можна, це збагатить молитву і зробить її більш плідною. Шлях Імені широкий і щедрий і не обмежений строгими і незмінними правилами.

«Молитва є дія; молитися — це значить бути надзвичайно діяльним» [58]. До Ісусової молитви ці слова належать в першу чергу. Хоча вона і згадується при чернечому постригу особливим чином, як молитва для ченців [59], вона підходить і мирянам — живуть у шлюбі. Всякий, правильно закликає Ім’я, глибше вникає в те, що йому доручено, діє ефективніше, чи не відриваючи інших від себе, а навпаки, — зближуючись з ними, співпереживаючи їх страхів і тривоги так, як не міг співпереживати раніше. Ісусова молитва перетворює нас в «людей для інших», живе знаряддя світу Божого, дієве джерело примирення.

Посилання:

1. Коллиандер Тито. Узкий путь. М.: Даниловский благовестник, 1995. Ст. 31.

2. О молитве Иисусовой. Сборник, составленный игуменом Харитоном. Сортавала, 1936. Ст. 31.

3. Св. Григорий Синаит. Главы, 113. Добротолюбие. Т. 5. ТСЛ, 1993 (репринт). Ст.205.

4. Цитата з: «час, щоб діяти: заповіт твій розорили» (Пс. 118:126). Деякі коментатори тлумачать це місце як «час принести (жертву) Господеві», але наше тлумачення багатшими за змістом і також має безліч прихильників. У грецькому оригіналі стоїть слово kairoz: «… Настав kairoz для Господа діяти». Під kairoz мається на увазі вирішальний момент: молитовник використовує цей момент, щоб почати молитися.

5. Св. Григорий Синаит. Главы, 113. Добротолюбие. Т. 5. ТСЛ, 1993 (репринт). Ст.205.

6. Каллист и Игнатий Ксанфопулы. Наставление безмолвствующим в сотне глав 4. Добротолюбие. Т. 5. ТСЛ, 1993 (репринт). Ст. 307.

7. Об Иисусовой молитве ничего не говорится, к примеру, ни в подлинных текстах св. Симеона Нового Богослова, ни в объемной антологии духовных писаний Эвергетинос (Evergetinos) (оба XI в.).

8. Гаряче шанування святого Імені Ісуса існувало, звичайно ж, і в середні століття на Заході, в тому числі і в Англії. І хоча візантійська традиція Ісусової молитви має свої особливості, між нею і середньовічної практикою простежуються очевидні паралелі. Див. Kallistos Ware. The Holy Name of Jesus in East and West: the Hesychasts and Richard Rolle // Sobornost 4:2, 1982. P. 163-184.

9. Ті, хто знайомий з романами Селінджера, напевно пам’ятають, як подіяла на Френні книжка «невеликого формату в зеленому полотняній обкладинці в горошок».

10. A Monk of the Eastern Chuch. On the Invocation of the Name of Jesus // The Fellowship of St Alban and St Sergius, London, 1950. P. 5-6.

11. Св. Григорий Синаит. О безмолвной молитве, 2, Добротолюбие. Т. 5. ТСЛ, 1993 (репринт). Ст. 228.

12. Св. Феофан Затворник. Собрание писем. Издание Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря и издательства «Паломник», 1994. Письмо 739. Т. IV. Ст. 230.

13. Brother Lawrence of the Resurrection (1611-1691). The Practice of the Presence of God / ed. D. Attwater. Paraclete Books. London, 1962. P. 13, 16.

14. Архимандрит Софроний (Сахаров). Старец Силуан. М., 1991. Ст. 172.

15. Св. Феофан Затворник.. Собрание писем. П. 902. Т. V. Ст. 176.

16. Св. Феофан Затворник.. Собрание писем. П. 979. Т. VI. Ст. 105.

17. Откровенные рассказы странника. М., 1992. Ст. 30.

18. Св. Макарий Великий. Духовные беседы 14:2. ТСЛ, 1994 (репринт). Ст.105.

19. «Пастырь» Ерма. Подобия 9:14. Писания мужей апостольских. Рига, 1994. Ст. 272.

20. Pedersen J. Israel. Vol. I. London-Copenhagen, 1926. P. 245-259; ср. Barr J. The Symbolism of Name in the Old Testament // Bulletin of the John Rylands Library, 52, 1, 1969. P. 11-29.

21. Pedersen. Op. cit. P. 256.

22. Про шанування Імені у середньовічних юдейських кабаллістов — див. Greshom G. Scholem. Major Trends in Jewish Mysticism 3rd ed. London, 1955. P. 132-133 та порівняй з інтерпретацією цієї теми в знаменитому романі Чарльза Вільямса All Hallow’s Eve. London, 1945.

23. Свв. Варсануфий и Иоанн. Вопросы и ответы. Руководство к духовной жизни в ответах на вопрошения учеников. Отв. 421. Издание Московского подворья Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря. М., 1995. Ст. 282.

24. Преп. Иоанн Лествичник. Лествица 21:7, 27:16. Издание Московского подворья Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря. М., 1994. Ст. 142.

25. Св. Григорий Синаит. Наставление безмолвствующим, 1. Добротолюбие. Т. 5.

26. Св. Феофан Затворник. Собрание писем. П. 957. T.VI.

27. Свв. Варсануфий и Иоанн. Вопросы и ответы. Отв. 91.

28. Св. Марк. Подвижник. Послание к иноку Николаю, 5. Добротолюбие. Т. 1.

29. Авва Евагрий Понтийский. О молитве, 71. М.: Мартис, 1994. Ст. 84.

30. Св. Григорий Синаит. Наставление безмолвствующим, 7. Добротолюбие. Т. 5.

31. Преп. Нил Сорский. Устав о скитском житии, 2. О главных способах противоборства с приражающимися помыслами. ТСЛ, 1991. Ст. 25.

32. Св. Феофан Затворник. Собрание писем. П. 704. Т. IV.

33. Св. Филофей Синайский. 40 глав о трезвении, 27. Добротолюбие. Т. 3.

34. Sacrement de 1’amour. Le mystfere conjugal a la lumiere de la tradition orthodoxe. Paris, 1961. P. 83.

35. Kehoe Richard. The Scriptures as Word of God // The Eastern Churches Quarterly, VIII (1947), приложение к «On Tradition and Scripture». P. 78.

36. Вышеславцев Б. Сердце в христианской и индийской мистике. Paris: YMCA-Press, 1929. Ст. 25.

37. Макарий Великий. Беседы. 15:30 и 43:7.

38. Откровенные рассказы странника. М.: Советская Россия, 1992. Ст. 19.

39. Старець Силуан Афонський творив Ісусову молитву всього три тижні до того моменту, як вона увійшла в його серце і стала саморухомою. Його біограф, архімандрит Софроній, справедливо зауважує, що старець мав «великим і рідкісним даром»; тільки пізніше батько Силуан зміг оцінити, як незвичайний його досвід («Старець Силуан». Ст. 25). Подальше обговорення цього питання див. Kallistos Ware. Pray without Ceasing: The Ideal of Continual Prayer in Eastern Monasticism // Eastern Churches Review, II (1969). P. 259-261.

40. Ekphrasis monastikis empeirias. Monastery of Philotheou, Holy Mountain 1979. P. 25-28.

41. Св. Иоанн Лествичник. Лествица 28:17.

42. Преп. Исаак, Сирин. Слово 16. О чистой молитве. М.: Правило веры, 1993 (репринт). Ст. 62.

43. «Ілля зійшов на верхів’я Кармелу і нахилився до землі і поклав обличчя своє між своїх колін» (3 Цар. 18:42). Про ісіхастскої молитовній практиці в цій позі йдеться, наприклад, в манускрипті «Лествиця» XII століття — див. The Study of Spirituality / ed. Cheslyn Jones, Geoffrey Wainwright and Edward Yarnold. London, 1986, plate 3, після ст. 194.

44. Бібліографію про контроль за диханням див.Kallistos Ware. The Jesus Prayer in St. Gregory of Sinai / Eastern Churches Review, IV. 1972. P. 14, прим. 55. Про фізичних центрах та їх участі в духовній роботі див. Father Anthony Bloom Asceticism (Somatopsychic Technique) // The Guild of Pastoral Psychology, Guild Lecture 95: London, 1957.

45. Св. Григорий Палама. Триады в защиту священно-безмолвствующих, I, II, 7. М.: Канон, 1996. Ст. 47.

46. En. Игнатий (Брянчанинов). Приношение современному монашеству. Гл. 26. О молитве Иисусовой устной умной и сердечной. ТСЛ, 1991 (репринт). Ст. 114.

47. En. Игнатий (Брянчанинов). Приношение современному монашеству. Гл. 24. Об упражнении молитвой Иисусовой.

48. См. Gardet Louis. Un probleme de mystique comparee: la mention du nom divin (dhkir) dans la mystique musulmane // Revue Thomiste, LII (1952). p. 642-679, LIII (1953). P. 197-216.

49. Прот. Сергий Булгаков. Православие. М.: Терра. 1991. Ст. 313.

50. Св. Афанасий Великий. Слово о воплощении Бога Слова и о пришествии Его к нам во плоти, 54. Т. 1. М.: Издание Свято-Преображенского Валаамского монастыря, 1994 (репринт). Ст. 260.

51. Преп. Исаак Сирин. Слово 83. О покаянии. М.: Правило веры, 1993 (репринт). Ст. 62.

52. Св. Григорий Палама. Триады в защиту священно-безмолвствующих, 1, III, 21. Ст. 83.

53. Откровенные рассказы странника. М.: Советская Россия, 1992. Ст. 32, 39.

54. Прот. Сергий Булгаков. Православие. М.: Терра. 1991. Ст. 314.

55. Откровенные рассказы странника. М.: Советская Россия, 1992. Ст. 20, 22.

56. Св. Исихий Иерусалимский. О трезвении и молитве, 7, 41, 169. Добротолюбие. Т. 2

57. The Prayer of Jesus //Blackfriars, XXIII (1942). P. 76.

58. Коллиандр Тито. Узкий путь. Ст. 28.

59. Robinson N. F. Monasticism in the Orthodox Churches. London-Milwaukee, 1916. P. 159-160. Варто звернути увагу на загальновживане розрізнення рівнів молитви — устами, розумом і серцем.

Єпископ Діоклійський Калліст (Уер)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Це особлива тема в духовному житті. У внутрішньому стані людини не можуть не відбуватися зміни, і іноді трапляється і те, про що говорить Пророк: Розпливає зо смутку душа моя. Сьогодні ми поговоримо про те, що нам робити і як поводитися під час цих змін.

Є одна пастка, в яку ми з легкістю потрапляємо, коли хочемо боротись, – це наше прагнення стежити за своїми почуттями. Що я маю на увазі? Як все ви знаєте, зазвичай відбувається наступне: коли людина починає ходити до церкви, у перший час вона переживає стан Божественної благодаті, яка дається їй даром. У цей період людина відчуває божественну радість; вона відчуває, як грає її серце, рухоме любов’ю до Бога; вона з легкістю збирає свій розум; пристрасті у ньому відступають, приборкуються; божественне просвітлення осіняє її душу. Природно, все це породжує у нашій душі приємні, радісні почуття. Нам буває тоді дуже добре, ми відчуваємо себе надзвичайно чудово. Ми дійсно відчуваємо себе ніби у Раю, споживаємо радість Раю.

Однак приходить час, коли відбувається певна зміна: замість усього перерахованого ми раптом відчуваємо себе покинутими, відчуваємо у душі темряву, морок, відчуваємо, що Бог нас залишив або що ми залишили Його, знову відчуваємо гніт пристрастей, змішання помислів. Ми більше не хочемо молитися, наше єство противиться молитві, не знаходить собі спочинку у справі Божої, через силу ми переконуємо себе піти до церкви і т.д.

Цей опір, зміну людина сприймає дуже важко. Часто вона засмучується та ридає: «Чому я так себе відчуваю? Чому я зіткнувся з усіма цими труднощами, тоді як раніше нічого подібного не було?» Вона починає шукати причини: може бути, справа в цьому? може бути, у тому? в іншому? .. Але істина не в тому, що людина десь припустилася помилки. Істина у тому, що людина повинна навчитися жити, так би мовити, більш твердо.

Як казав вікопомний старець Паїсій, Бог схожий на доброго хлібороба, який посадив маленьке деревце та поливає його кожен день, оскільки деревцю необхідна достатня кількість вологи для того щоб пустити коріння, прижитися і рости. Але поступово хлібороб починає поливати його рідше: спочатку через день, потім – через два дні, через три, через чотири, через тиждень, раз на два тижні, раз на місяць. Так він робить з метою допомогти дереву пустити коріння глибоко в ґрунт, щоб воно отримувало справжню вологу прямо з землі. Адже якщо воно буде рости на самій поверхні, то, коли прийдуть вітри, зливи і негода, воно не зможе встояти, буде вирване з коренем та впаде.

Тому людина за задумом Божим проходить це навчальне залишення Богом (залишення лише уявне), педагогічна мета якого – щоб людина глибоко пустила коріння та встояла. З цієї причини наша душа часто перетинає пустелю, переживає період сухості. Як під час посухи все навколо буває висохлим, ніде немає ні краплі води, – важкий період для природи, – так відбувається і з душею людини. І в цей період людина повинна бути вкрай пильною, щоб, перш за все, не втратити мужності. Вона повинна знати: ми віримо у Бога та любимо Його не тому, що Бог дарував нам ті приємні, радісні почуття, які були у нас спочатку, але тому – і в цьому ми абсолютно впевнені, – що Бог завжди поруч з нами, і він заслуговує на те, щоб весь наш подвиг ми робили заради того, щоб бути поруч з Ним. Борючись таким чином, ми перебуваємо вірними Богу, навіть якщо сама наша істота надає нам опір. Наше істота наводить аргументи на свою користь: ось, ти робиш те і те, а результату немає, – або: ти намагаєшся виконувати щось, а внутрішньо відчуваєш від цього великі труднощі, хоча раніше робив це із задоволенням.

Пророк Давид в одному з псалмів каже, що вороги сказали йому: Де є Бог твій? (Пс. 41:4, 11). Людина запитує себе: «Де є Бог мій? Хіба Бог не бачить, як я страждаю, як я Його шукаю, як розшукую, що я – суцільна пустеля?» Бог, як зовні здається, мовчить та залишає людину одну. Насправді це не так. Це просто суб’єктивне переживання самої людини.

У цей час потрібна велика віра. Людина повинна встояти, сказавши собі: «Заради любові Божої я перебуватиму на своєму місці». Вона не повинна відступати та повертатися назад: «Ну ладно, раз я роблю і не бачу ніякого результату, то зупинюся і більше нічого робити не буду. Адже Бог мені не відповідає. Адже Він не відгукується. Адже я стільки вже трудився, але нічого від Нього не отримав. Кину я все це ». Бог бажає вберегти нас від «почуття бакалійника», тобто від відчуття, що ми купуємо благодать. Адже вона тому і називається благодаттю, що Бог дає її даром. Ми не купуємо її. Ми не пускаємо її в оборот між нами і Богом. Бог просто дає нам її. Не по якомусь закону, який ми виконали, не по нашим справам, але по Своїй любові та милості Він нас спас, і по Його благодаті, що нам дана даром, прийшло наше спасіння і наша вічна єдність з Ним.

Разом з тим в цей важкий період ми повинні бути уважними та робити все можливе, щоб не залишити наше правило. Те мале правило, яке кожен з нас робить щодня, допомагає нам встояти. Нехай це буде маленька молитва, яку ми здійснюємо ввечері або вранці, наш невеликий пост або щось інше, що ми виконуємо (причащання, сповідь) – ми повинні боротись за те, щоб зберігати все те це в точності, навіть якщо зараз, у важкий період, не бачимо від цього результату. Якщо ми збережемо все це, якщо перебуватимемо на нашому місці і, не дивлячись на тиск подій і помислів, залишимося стійкими і будемо продовжувати боротися, – тоді будемо впевнені, що Бог знову повернеться до нас (хоча в дійсності Він завжди поруч з нами). І тоді людина почне приносити солодкий стиглий плід у свій час (Пс. 1:3). Не в одну мить, як ми уявляємо в перший період духовного життя, коли вперше пізнаємо Бога та через тиждень вважаємо себе вже такими, що досягли Божественного. У духовному житті людина дозріває поступово і досягає успіху віком і благодаттю (Лк. 2:52), та будує всю духовну будівлю на смиренні.

Період сухості – найкращий період нашого духовного життя. І це ми завжди повинні мати на увазі. Коли ми переживаємо період сухості – ми переживаємо найкращий період нашого життя, тому що у цей час людина закладає правильний фундамент. Це час упокорює людину, принижує її душу навіть до смерті, й її душа сходить до пекла. І тоді людина бачить, що її справи – ніщо, і сама вона – ніщо, нуль. Але вона не повинна від цієї приниженні впадати у безнадію, а повинна триматися такого переконання: єдине, що для мене залишилося, – це віра і надія на Бога. Коли вона буде так боротись, тоді приходить любов, яка вище віри і надії, і людина вже насолоджується сама у Божій любові. Вона насолоджується, але перед цим вона подолала тривалий період сухості – випробування, яке іноді триває багато років. Авва Ісак Сирин пише про себе, що майже тридцять років його душа не відчувала дії благодаті.

Господь – хороший педагог. Як учитель, коли бачить, що дитина має бажання вчитися, але вона трохи ледача і наївна, то починає підштовхувати її до занять, змушує читати більше, задає їй більше уроків, іноді навіть лякає її тим, що такий-то вчиться краще. Учитель бачить, як просувається його учень, він знає його можливості, і тому, якщо залишить його без уваги, то, по суті, завдасть йому шкоди. Учитель підштовхує його до того, щоб він набував ще більші знання. Так надходить і Бог, Який бачить набожну душу людини, бачить, що у нас виникає іноді добрі прагнення і бажання, але ми не маємо сил або бажання, не хочемо робити більшого, лінь та інші подібні вади нас паралізують. І Бог своїми «педагогічними прийомами»: сухістю, випробуваннями, скоботай, спокусами, помислами – влаштовує так, що людина знаходиться у постійному духовному пильнуванні і рухається вперед.

Я завжди згадую два висловлювання: одне – древнього старця, інше – сучасного. Слово древнього старця було наступне. Якось брат запитав одного ченця, який досяг великої міри безперервної молитви: «Як ти зміг досягти такої великої міри? Хто навчив тебе молитися?» І той, посміхаючись, відповів: «Демони. Вони навчили мене молитися». – «Але як це можливо, щоб демони вчили нас молитві?» – «Так. Вони розпочинали проти мене такі нестерпні бійки, що я постійно був змушений перебувати напоготові, духовної тверезості з молитвою на устах та у розумі, бо як тільки я лише трохи залишав молитву, як одразу ж у мене вторгалися погані помисли, побажання, образи та поневолювали мене гріхі».

Інший старець, сучасний нам, отець Єфрем Катунакський при кожній нашій зустрічі завжди говорив нам: «Будьте уважні, не залишайте порожнечі між вашим розумом і Богом». Багато років я не міг зрозуміти цих слів. Що ж вони означають? Вони означають, що наш розум повинен бути настільки з’єднаний з Богом, з пам’яттю про Нього, щоб в нашому спілкуванні з Ним не було ні тріщинки, через яку в будь-який момент можуть увійти погані помисли, бажання, пристрасті, інакше кажучи, те, що розлучає, роз’єднує нас з Господом. Це пильнування є той засіб, який дійсно допомагає нам мати міцне коріння для того, щоб встояти у важкий період посухи, й утримує нас у контакті з благодаттю протягом всього нашого життя. Ми повинні перебувати вірними Богу. Вірна людина – це не тільки той, у кого все добре, і тому він вірить у Бога і закликає Його. Вірний – це той, хто в період сухості, коли все в ньому пручається, коли все говорить про зворотне, коли його душа нічого не відчуває, безумовно вірить, що Бог його не залишить: Бог тут, Він не залишить мене померти під час цієї посухи.

Отці порівнюють цей стан душі із сорокарічним мандрами ізраїльтян по пустелі. Бог вивів їх з Єгипту і вони сорок років блукали по Синайській пустелі і ніяк не могли досягти Землі обітованої, Палестини. Вона була поруч – на відстані двомісячного пішого шляху. Але ізраїльтяни йшли сорок років по землі пустій, непрохідній і безводній (Пс. 62:2). Там вони звідали багато лиха, негараздів, випробувань. І проте вони залишилися вірними. Коли вони почали нарікати, що в Єгипті їм було краще і тому варто туди повернутися, всіх їх спіткало лихо. Писання каже, що після того юдеї стали говорити: краще нехай кістки наші упадуть в цій пустелі, ніж ми повернемося до Єгипту.

Знаєте, іноді мені доводиться чути такі речі: «До того, як я почав регулярно ходити до церкви, я відчував себе набагато краще. У мене не було поганих помислів, я нікого не засуджував, все у мене було в порядку, все мені було зрозуміло, а тепер я не розумію нічого » Наше попередне життя починає нам видаватися у кращому світлі, ніж нинішнє. Зараз, коли ми ходимо до церкви, наше становище, як нам здається, ускладнилося: ми нічого не відчуваємо, цілими днями засуджуємо, все у нас догори дном – в загальному ми не ведемо позитивне духовного життя. Ми вже інакше дивимося і на людей, що живуть поза Церквою, говоримо собі: «Подивися, ці люди, які не ходять до храму, які вони спокійні, безтурботні, їхнє життя – суцільна радість, все у них в порядку і на роботі, і в сім’ї, вони такі радісні, товариські». У нашому розумі відбувається зміна, нам раптом здається, що життя без Христа краще нашого життя, і це тягне нас повернутися назад. Тут від нас вимагається прийняти рішення: нехай краще ми помремо в пустелі цього Божого випробування і залишимо в ній наші кістки, ніж повернемося до колишнього життя, щоб насолоджуватися тією радістю, яка, як нам здається, там є.

Безперечно, що людина, триваючі все це, відчуває душевні страждання. Але якщо їй вдається подолати перешкоди з боку своїх бажань, образів і фантазій про самого себе і змиритися перед Богом, тоді вона знаходить ключ до відпочивав. Ключ цей – молитва зі сльозами. Слізна молитва приносить заспокоєння людині, яка має глибоке смирення. Я говорю не про сльози, що з’єднані зі скаргами і невдоволенням, коли людина починає сперечатися і говорити «чому?», Наприклад: «Чому, Боже мій, Ти мене покинув? Чому Ти мені не допомагаєш? Навіщо Ти мене залишив одного, і я тепер грішу? Чому я дійшов до такого кепського стану?» Народжується багато цих« чому». Але якщо людина все це знехтує, закриє на це очі, припавши лицем перед Богом, зі сльозами розкриє перед Ним своє серце і виллє всю свою біль в молитві, тоді вона знаходить велику втіху. Настільки велику, що після того як пройде період випробування, для людини настає літо, тобто новий хороший період. І людина з ностальгією згадує минуле і якусь солодку розраду, яку дав йому Бог, в той час як вона не мала ніякої людської розради.

Будьмо впевнені в тому, що Бог не знехтує наші молитви. Він не знехтує нашого стогону, нашого випробування. У цей період сухості у людині відбувається справжня внутрішня духовна робота. Якщо людина не переживає стану сухості, якщо не проходить випробувань, значить, Бог ще не починав Своєю роботи з нею. Значить, все здійснена людиною ще незріле і сире, він ще не увійшов в піч, щоб спекти.

У наведеному нами вірші псалма пророк Давид говорить: «Розпливає душа моя від скорботи». Одна з найстрашніших стріл спокусника проти нас, проти нашої душі – це зневіра. Зневіра паралізує дух, і людина не хоче нічого. Все їй здається неприємним. Як хворий, який втрачає апетит і не хоче їсти: йому приносять рисову кашу на молоці – «не хочу», приносять рибу – «не хочу», приносять найкращу їжу – «не хочу». Все йому здається гірким, поганим, огидним. Він нічого не хоче, у нього немає апетиту. Якщо ти і даси йому щось, то він з’їсть це тільки через силу.

Подібне буває і з душею людини від зневіри. Воно виробляє в людині те, про що говорить пророк, – дрімоту. Коли ти спиш, ти сідаєш в крісло, тебе охоплює сонне заціпеніння, ти розтягувати і віддаєшся цій дрімоті. Таке зневіру – стріла, яка в тебе потрапляє, і ти впадеш в заціпеніння всім своїм єством: і духовно, і тілесно. Адже наше тіло не може встояти: воно починає хворіти, якось реагувати. Дрімота від зневіри – одне з найсильніших знарядь, яке диявол звертає на людину, що духовно живе у молитві, повчанні, ісихаї, любові Божої.

Звідки виникає смуток? Одна з головних причин – це життєві піклування. Вони всіх нас охоплюють, борють, обкрадають – а ми того і не розуміємо. Спокусник без кінця підкидає нам турботи, турботи та ще раз турботи – щоб ми не могли зупинитися. Від них людина втомлюється тілесно і душевно і не має потім апетиту до духовної діяльності. Вона і не може його мати. Якщо до вечора ти вже в розбитому стані, що тоді ти зможеш зробити? І так день за днем, тиждень за тижнем. Зрештою, ця втома забирає у людини час і прихильність до того, щоб хоч трохи подивитися на себе.

Так, звичайно, у всіх нас є певні обов’язки, але не будемо самі додавати до них ще щось більше, що відніме наш час і викраде останні сили, що залишилися. Помірність і простота в житті християнина – ось головна підстава для того щоб мати більшу легкість у нашому спілкуванні з Богом. І відповідь сьогодні тому споживчому товариству, в якому ми живемо, полягає в тому, що такий звичай Церкви: Церква користується світом, але не світ користується Церквою. Ти – господар речей, а не їх раб. Ти – власник свого часу та своїх речей, а не раб тих справ, які у дійсності тебе розривають та не залишають тобі можливості зайнятися тим, чим ти повинен займатися.

Духовну людини диявол не буде бороти безпосередньо, тобто не буде говорити тобі: «Знаєш, піди в заклад злочинну та зроби гріх». Адже якщо він це скаже, значить, вступить з тобою в боротьбу. Але він спочатку наблизиться, подивиться: «Так, ніж він тут займається? А, він дуже пильний, стежить за собою, молиться, постить, працуй … » Ворог в першу чергу знайде спосіб, як відхилити тебе від того, що ти робиш. Він знайде для тебе безліч клопотів, чимось тебе займе, аби ти перестав молитися і кинувся до інших речей. Він створить для тебе такі умови, щоб ти залишив своє духовне життя, а як тільки ти знесилений, схопить тебе і змусить робити те, що хоче він. Ворог зламає тебе, як соломинку. У тебе немає сил, адже ти втратив молитву, участь в таїнствах, сповідь. Ти в недбальстві. Недбальство і зневіра повитягують тебе та приведуть на грань падіння. Волею-неволею все закінчиться падінням.

З цієї дрімотою зневіри потрібно боротися. Про це пророк Давид говорить далі: укрепі мене в словах Твоїх. Тобто підтримай мене в вірі. Адже коли коливається віра, тоді людина вже не робіть опір гріховної пропозиції. Укріпи мене в словах Твоїх означає також «Господи, покажи нам необхідність мати в собі словеса Божі». Подібно до того, як в нашому будинку є комора для продуктів і, коли настають важкі часи, ми можемо жити на запаси з цієї комори. Або, як казав старець Паїсій: «Дивіться, працюйте гарненько духовно, щоб отримувати духовну пенсію, щоб, коли ви вже не зможете працювати, до вас приходив конверт з квитанцією на отримання». Що він хотів цим сказати? Те, щоб ти, коли у тебе духовно все в порядку, ревно трудився, а під час випробування, в період духовної сухості мав духовні заощадження, зібрані з повчань, з слів Божих, з молитви, і все тривало витримав. Щоб не зміг спокусник, ворог, помислі переконати тебе, сказавши: «Подивися – нічого немає». Але чому раптом ні? Вчора Бог був зі мною. Вчора Він говорив зі мною в моєму серці. Вчора я радів разом з Ним. Хіба немає Його і сьогодні? Є. Вчорашній Бог, сьогоднішній Бог, завтрашній Бог – один і той же Бог.

Тому молитва, повчання в Божому слові, в творіннях святих отців – це якийсь внесок духовних цінностей, який ми маємо в собі, щоб під час труднощів харчуватися з нього. Боротьба, яку ми ведемо в сприятливий період – це їжа, про яку ми згадаємо, коли прийдуть випробування, кажучи собі: «Подивися, Бог нас не залишає. Минає це випробування, і знову Господь прийде, знову настане день ». Є день, і є ніч: 12 години ночі і 12 годин дня. Ще не було випадку, щоб ніч не пройшла. За винятком нашої останньої ночі. Але якщо це все ж не остання наша ніч, то день настане обов’язково. Зміна часу доби відбудеться. Те ж і в духовному житті. Ніч мине й зійде сонце. Пройде випробування, і після нього ми побачимо солодкі плоди.

Ще раз повторюю і на цьому закінчу: найправильніша духовна діяльність буває у людини у період випробувань та сухості. Саме тоді відбувається духовна діяльність. Які фрукти стають солодкими? Ті, які виросли на «безводді». Найсолодші кавуни і дині – «безводні», які не наповнені водою, як інші. Вони солодкі й ароматні, тому що виросли у важких умовах. Те ж саме і з людиною. Хто «випечений» у труднощах та перебуває вірним Богу, не поступається, вона говорить: «Я не хочу шоколаду від Бога, я хочу Самого Бога. Я знайду Бога в цих випробуваннях. Я не втечу від Нього. Не відмовлюся від свого місця. Навіть якщо мені доведеться тут померти, я впаду в боротьбі, але назад не поверну ні за що ».

Коли людина скаже так і перебуватиме в такому настрої, докладаючи всі свої сили, незважаючи на тиск спокусника, тоді Бог воістину радіє і нагороджує цю людину. Ця людина дійсно борець, атлет. Атлет Христовий. І він скуштує рясні, прекрасні та солодкі плоди, коли мине час спокуси.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»