Великим цей канон називається головним чином через свою обширність. Якщо інші канони складаються із 30-ти тропарів, то Канон Андрія Критського складається з 250-ти. Також великим канон називається через великий і глибокий, сповнений розчулення зміст. Пошкоджений гріхами людей лукавий світ помилково вважає, що він здоровий, хоча потребує невідкладного лікування і дієвого оновлення від темряви гріхів.

Справді це архітвір церковної поезії, твір глибоко духовний. Спробуймо і ми віднайтися в цих образах, в цих стихирах. Спробуймо віднайти в них правду про себе, про свою власну гріховність, про свою глибоку моральну й духовну нужду, щоб, бодай, у ці останні дні Великого Посту увійти нам на дорогу справжнього покаяння, віднайти сльози щирого жалю, а через це досвідчити небрехливої радості Божого прощення, а відтак радості воскресіння з Ісусом до нового, кращого життя.

Творець цього, настільки улюбленого православними людьми Великого канону, преподобний Андрій, архієпископ Критський народився в місті Дамаску близько 660 року в родині благочестивих християн Георгія й Григорії. Зі свідчень про раннє дитинство святого відомо, що до семи років його вважали німим, тому що до цього часу він не вимовив жодного слова. Коли ж, по досягненні семирічного віку, він причастився в церкві божественних Тайн Тіла й Крові Христових, німота його розв’язалася й він став говорити. Після цього явленого чуда батьки віддали своє чадо осягати премудрість божественних книг. На чотирнадцятому році життя святий Андрій був приведений батьками в Єрусалим для служіння Богові і відданий у монастир Братства Гробу Господнього. Після постригу в чернецтво святий Андрій був призначений нотарієм, тобто секретарем Єрусалимської патріархії. Він проводив доброчесне життя, подвизаючись у цнотливості, помірності й лагідності, так що йому дивувався навіть і сам єрусалимський патріарх. Після 681 року, коли в Константинополі відбувалися засідання Шостого Вселенського Собору, святий Андрій, що був тоді в архидияконському сані, разом із двома старцями-ченцями, був посланий у візантійську столицю від імені свого патріарха, щоб представити імператорові документи, що стверджують повну згоду з рішеннями Собору всієї повноти Єрусалимської Православної церкви, що перебувала тоді під мусульманським ярмом. Після закінчення Собору старці-ченці вернулися назад у Єрусалим, а Андрій, зробившись відомим своєю книжною премудрістю й глибоким знанням догматів Церкви, імператорові й святим отцям, був залишений у Константинополі, одержавши назавжди прізвисько «Єрусалимита», тобто «Єрусалимлянина». У столиці Імперії він одержав послух очолити Будинок для сиріт при Великій церкві Святої Софії із зарахуванням у клір головного храму Візантії. 20 років служив він у сані диякона й трудився в Будинку сиріт, проявляючи належну про них дбайливість і піклування. Тут же, у Константинополі, він почав складати свої чудові пісні, які так багато прикрасили літургічну спадщину Святої Церкви.

Після двадцятилітнього дияконського служіння святий Андрій був рукоположений у єпископський сан, і призначений на найвіддаленішу кафедру імперії – острів Крит, де за свою старанну працю був визнаний гідним титулу архієпископа. Тут він був світильником миру, що просвіщає Христову Церква богонадхненним навчанням і доброчесним життям. Святий пастир критський будував храми Божі , а також будинки для сиріт і старих. Для своєї пастви він був люблячим батьком, що невпинно проповідує, й молитвами своїми відбиває всі напасті й негоди, а для єретиків був непохитним викривачем і грозою. Не залишав святий Андрій і праць зі складання церковних пісень.

Кілька разів святитель, залишивши Крит, відвідував Константинополь, де бачився з патріархом і імператором, а також із близькими йому людьми. Там же виступив він у захист святих ікон, коли у Візантії почалося іконоборство. У своє останнє відвідування столиці святий Андрій відчувши наближення швидкої своєї кончини, попрощався зі своїми друзями. По дорозі на Крит він сильно занедужав. Важка недуга змусила його зупинитися на острові Митилина в містечку Ерессо, де святий і помер 4 липня близько 740 року. У цей же день Свята Церква й донині вшановує його пам’ять.

Святитель Андрій Критський перший став писати богослужбові канони. Його перу належать канони на всі дванадцять великих свят (окрім Введення в храм Пресвятої Богородиці, тому що в його час це свято ще окремо не святкувалося). Великопісне богослужіння, крім Великого канону, було прикрашено й іншими творами святого. У рукописах збереглися канони Вербної неділі, трипіснці всіх днів Страстної седмиці, включно з Великою П’ятницею. У Велику Суботу виконувався четверопіснець святого Андрія, до якого пізніше приєднували свої твори і св. Косма Маюмский, черниця Кассія, єпископ Марк Отрантський. За кількістю ориґінальних мелодій наспівів святий Андрій перевершує навіть настільки великого піснетворця, як преподобний Іоан Дамаскін. Укладаючи Октоїх, святий Іоан вносив у нього ірмоси й наспіви святителя Андрія Критського.

Читаючи чи слухаючи канон святителя Андрія Критського ми маємо перед своїм мисленим поглядом приклади глибокого покаяння, православні християни повинні в час Великого посту знайти і зростити в своїх душах прагнення очистити свої серця і змінити життя своє через покаяння. На цьому шляху, не легкому для гріхолюбної природи людської, свята Церква дає нам досвідченого керівника в особі св. Андрія Критського. Цей великий подвижник і ревнитель віри склав зворушливий покаянний канон, який з любов’ю прийняла вся Православна Церква. Канон св. Андрія Критського «воістину всіх канонів величавий», за уставом Православної Церкви, як глибоко вірне зображення покаянних переживань християнської душі, читається частинами на великому повечір’ї в перші чотири дні першого тижня Великого посту. Крім того, великий канон св. Андрія Критського ще раз повністю читається на утрені в четвер п’ятого тижня Великого посту разом з каноном на честь преподобної Марії Єгипетської. Тому ця відправа називається «Маріїне стояння», а в нас її називають звичайно «поклони», бо кожний тропар канону супроводжується покаянним приспівом «Помилуй мене, Боже, помилуй мене» і земним поклоном богомольців.

Більше ніж 1300 років Свята Церква завдяки цьому твору відкриває нам глибину покаяння. Цей канон можна описати як покаянний плач, що розкриває нам всю безодню гріха. Проникливі слова збентежують душу християнина і пробуджують спрагле серце людини від гріховного сну. Преподобний Андрій майстерно зображає нам великі образи – Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і потоп, Давида, Обітовану Землю і особливо Христа і Церкву.

Канон написаний від першої особи, але оплакуючи власні гріхи святий Андрій Критський молитовно зітхає ніби за гріхи всього людства.

Не можна навчити тому, чого сам не вмієш. Покаяння святого Андрія глибоке й щире.

Через весь канон проходить одна думка, що повторюється у всіх його піснях: «Згрішив більше всіх людей, єдиний згрішив Тобі (Господи), але змилуйся й будь милостивий до мене, тому що Ти Благоутробний». «Благоутробний» – значить милостивий і милосердний так, як мати, що немов би усією утробою, всією істотою своєю, жалує своє дитя, любить його всім своїм серцем. Чим ближче людина до Бога – тим більш чітко вона бачить свої гріхи. Цьому вчить нас у своєму каноні святий Андрій Критський.

Св. Андрій починає свою сповідь перед Богом роздумуванням над вчинками свого власного життя і зразу входить на стежку спасенного покаяння та приношення Богові покаянних сліз. Ці роздуми Автор проводить у власному імені, а водночас в імені всіх людей, які сокрушенні, свідомі своєї гріховності, стоять перед Богом.

Преподобний Андрій робить це так, немов би у своїй глибокій християнській любові взяв кожну людську душу і разом з нею зітхає над гріховністю життя, але й разом з нею шукає способу виходу з гіркого положення, шукає навернення і просить про нього.

«З чого почну я плакати над учинками нещасного життя мого» – чуємо перші слова першого тропаря і справді глибоко зітхаємо разом з творцем Канону і входимо з ним у глибини його роздумів. «Як же ж то я розпочну, Христе, теперішнє моє ридання» – продовжує автор – «Але Ти, як милосердний, дай мені сльози покаяння». Це початок, якби введення до цілого твору.

Початок і основу для покаяння св. отець вбачає в душі грішника, вихідному центрі всякої дії та наміру. Доки людина, захоплена й потьмарена; спокусами гріха, не схаменеться, не «прийде в себе» (Лк.15:17), подібно до блудного сина в євангельській притчі, доти для неї неможливе покаяння: ні повчання Церкви, ні поради друзів для неї сили не мають. Коли ж людина сама, за таємничим покликанням ласки Божої, ввійде у внутрішню «господу» (Мф.6:6) своєї душі і тут, замкнувши міцно двері від зовнішніх вражень, залишиться на самоті, із своєю совістю, тоді вона мимоволі повторить слова церковної пісні: «Душе моя, душе моя, встань, чому ти спиш? Кінець наближається, і маєш засмутитися; підведись же, щоб пощадив тебе Христос Бог, Який всюди є і все наповняє»…

Звернувши таким чином увагу внутрішнього голосу душі грішної людини, св. Андрій бере її немовби за руку і веде через усі події старозавітної і новозавітної історії — від падіння праотця Адама до вознесіння Господнього, знаходячи в священній скарбниці Слова Божого найсильніші спонуки до каяття і морального виправлення. Св. отець наводить численні приклади великих грішників. Одні з них загинули навіки через свої гріхи, як, наприклад, братовбивець Каїн і нечестиві сучасники, праведного Ноя; а другі через покаяння спаслись, як от мешканці міста Ніневії, напоумлені пророком Іоною, як Давид і Манасія, що принесли Богові щире покаяння.

«Ой, горе мені: — кличе св. творець канону від імені кожного грішника, – окаянна душе! Нащо ти стала подібною до першої Єви?.. Перевершив я Каїнове вбивство: ожививши плоть, я свідомо став убивцею совісти душевної, озброївшись проти неї лихими ділами моїми…».

Поряд з цими тяжкими картинами гріхів, що викликають відразу до себе, в каноні св. Андрія Критського показуються світлі зразки чеснот, наприклад: праведність і незлобність Авеля, побожність Сифа, ревність Еноса до слави імені Бога, висота богопізнання Еноха, твердість віри й послуху Богові, виявлена Ноєм серед морального занепаду його сучасників, дивна віра отця віруючих Авраама, непохитне терпіння в стражданнях праведного Іова, свята чистота Йосифа, проданого братами до Єгипту, нарешті, великий подвиг преподобної Марії Єгипетської, що була раніше грішницею.

Кожна пісня зворушливого великого канону починається молитовним ірмосом. Потім перед духовним поглядом віруючої душі проходять праотці, патріархи, судді, царі і пророки Старого Завіту. Дев’ята пісня канону в глибоких спогляданнях творця його присвячується святим споминам євангельського вчення і спасенного подвигу Сина Божого. Не знайшовши в собі, за вироком совісті, плодів, гідних покаяння, знесилена цією свідомістю наша душа словами св. Андрія благає Господа: «Судде мій і Знавче мій! Бажаючи знову прийти з ангелами для суду над усім світом, змилуйся тоді, поглянувши милостивим оком Твоїм, і змилосердься наді мною, Ісусе!..».

Приклади покаяння в каноні безпосередньо впливають на наші почуття, а порівняння нашого життя з такими прикладами мимоволі спонукає нашу свідомість наслідувати їх. Для повноти і сили цих добрих впливів необхідна ще участь всіх сил віруючої нашої душі. Нам треба визначити саму основу християнського покаяння, її визначає для нас покаянна проповідь св. Іоанна Хрестителя. Потім її доповнив Сам Господь наш Ісус Христос і Його святі апостоли. Предтеча Господній закликав іудеїв: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне! (Мф.3:2)».

З’ясовуючи свої думки, св. Іоанн Хреститель старався показати своїм сучасникам, що наближення до них Царства Небесного, вимагає від них, щоб вони залишили свої пороки і виправили життя своє. Богонатхненний проповідник покаяння не торкався суті й цілі Царства Божого, а без страху викривав пороки, які помічав у житті, як окремих людей, так і суспільних груп: Ірода, фарисеїв і садукеїв, митарів, воїнів, осуджував загальну холодність серця, величання своїми побожними предками. Ніхто з дітей іудейського народу, Іоаннових сучасників, не заперечував наочної правди його докорів. Усі глибоко відчували гріховність свого життя. Першим наслідком цієї свідомості була сповідь гріхів перед Іоанном Предтечею і хрещення покаяння (Мф.3:5-6). Другим плодом покаяння, що свідчив про його щирість, було бажання змінити, виправити своє життя. «Що нам робити?» — запитували Іоанна митарі, воїни і народ іудейський (Лк.3:10-14).

Якщо і ми поставимо своє життя на суд Іоанновій проповіді, то, без сумніву, побачимо в ньому багато таких хиб, від яких нам треба очиститись негайно, щоб не принижувати свого християнського звання і не накликати на себе справедливого гніву Божого.

Скоро після проповіді св. Іоанна Предтечі почалась євангельська проповідь Спасителя нашого Ісуса Христа. Першими словами проповіді Спасителя був заклик: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф.4:17). Але в Христовій проповіді нема суворого тону мови св. Іоанна Предтечі, який завершував своєю проповіддю старозавітні часи. Блага небесного Царства Христового — це «правда і мир, і радість в Дусі Святому» (Рим.14:17), – отже, вони належать до духовної і моральної сторони. Ось чому Христос Спаситель, закликаючи всіх вступити в Своє Царство, переконував: «Будьте звершені, як звершений Отець ваш небесний» (Мф.5,48); «навчіться від Мене, бо Я тихий і смиренний серцем, і найдете спокій душам вашим». У Своїй проповіді про блаженства Ісус Христос ясно визначив властивості душі, потрібні для того, щоб бути учасником Його благодатного царства (Мф.5:3-12).

Автор, а все це, щоб поглибити рефлексію, заторкнути, потрясти душу людини, заохотити до покути і навернення, до звернення до Бога. У цілому творі Автор послуговується також образами з Нового Завіту, щоб в останній пісні зосередитися виключно на євангельських подіях, щоб таким чином показати безмірну любов Ісуса Христа і його милосердя для грішника: «Христос став чоловіком, закликáв до каяття розбійників і блудниць. Покайся, душе! Вже відчинено двері царства і поперед тебе його досягають фарисеї, митарі та перелюбники – покаявшись.

Христос оздоровив розслабленого й він узяв постіль свою; підняв померлого юнака – сина вдови, зцілив слугу сотника й об’явив себе самарянці, показавши тобі, душе, як служити Богові в дусі.

Ці та інші образи мають заохотити людину до покути і навернення, мають показати, що для Бога все є можливе, також оздоровлення навіть з найбільших гріхів, якщо лиш людина покаже крихітку доброї волі і звернеться до Бога, до Його милосердної любові, яка очікує як батько на блудного сина, на цей перший крок з боку людини.

Чи однак можливе є звернення до Бога для людини, в якій наростає свідомість гріха, беззаконня, підлості? Чи не є вона схильна радше тікати, сховатися, щоб уникнути караючої Божої руки? Ні, душа не хоче тікати перед Богом, не відчуває страху перед Ним, бо знає, є глибоко переконана, що Бог є одинокий, хто може піднести людину з гріхопадіння; Бог бо не є Богом караючим, але Чоловіколюбцем, Богом, який з журбою похиляється над нещастям людського гріха, Богом милосердним, тому звертається до Нього з великою довірою і надією: «Щиро приносимо тобі, Спасителю, сльози очей наших і зітхання з глибини серця, взиваючи: Боже, согрішили ми перед тобою. Як спас ти Петра, скоро він закликав, поспіши спасти й мене, Спасителю. Вирятуй мене від звіра, простягнувши свою руку, і виведи з глибин гріха… Як пристановище затишне знаю тебе, Владико, поспіши ж визволити мене з безвихідних глибин гріха й відчаю».

Великий покаянний канон поволі добігає кінця. Ще кілька стихів – і труд завершений. Преподобний Андрій провів своєрідну сповідь з цілого свого життя, уводячи також нас, усіх християн, у солодкість визнання гріхів і покути перед Богом. В самому кінці свого твору згадає ще мудрого розбійника: «О Милосердний, як вірному розбійникові, який впізнав в Тобі Бога, відкрий і мені двері Твого царства». І так Андрій Критський прирівнює самого себе до розбійника, злочинця, який в одній хвилині покаянного навернення одержав прощення гріхів.

Тож дорогі брати і сестри маючи цей прекрасний покаянний канон стараймося переосмислити своє життя, стараймося почути заклик святого Андрія Критського і принести гідні плоди покаяння.

прот. Іван Голуб. Викладач ЛПБА (ПЦУ).

Ми не будемо казати про те, що 2 документа кінця ХVIII ст., на які спирається чеська дослідниця, відомі ще з 1968 р. Або про наукову коректність щодо можливості робити якісь висновки про події середини ХV ст. на підставі виключно трьох документів 1771, 1791 та 1792 років. При чому два останніх стосуються одного питання, а саме суду між Львівським уніатським монастирем св. Онуфрія та Львівським ставропігійним братством щодо власності друкарні. Але, оскільки цей фейк стосується історії Київського Православ’я, спробуємо детально розібратися в цьому питанні.

І. Історія питання

У 1968 р., український дослідник О. Мацюк опублікував у журналі «Архіви України» статтю, у якій розповідав про 2 документи ХVIII ст. латинською мовою, що були їм виявлений в архіві  Львову [1].

Перший документ, що датується 23 липня 1791 р., є зверненням ченців львівського уніатського монастиря св. Онуфрія до фіскальної колегії в справі повернення їм рухомого та нерухомого майна, яке ніби незаконно тримає Львівське Ставропігійне братство (на той час теж вже уніатське), зокрема згадується і друкарня, «якою монастир володів з 1460 р.». При цьому ченці посилаються на тестамент Степана Дропана [2].

Другі – це відповідь провізорів ставропігійного братства від 20 жовтня 1792 р., які доводять, що друкарня завжди була їх власністю [3].

На підставі цих двох документів, О. Мацюк робить досить суперечливий висновок: Засновником українського друкарства був Степан Дропан, а існування друкарні з 1460 р. є «незаперечним».

Крім того, на підтвердження своїх тверджень, у 1971 р. О. Мацюк публікує нову статтю, у якої на підставі опису бібліотеки маловідомого Славістського монастиря, яка датується 1826 р., доказує існування друкарень у Почаєві, Києві та Львові вже на початку ХVI ст. При цьому наводить кілька невідомих стародруків 1511 – 1566 рр. [4].

Каталог книг, які ніби були надруковані в ХVI ст., починається Новим Заповітом, яке згідно опису датується 1511 р. та був надрукований в Почаєві. Але історія Почаївського монастиря, зокрема і його друкарні детально описана і ніякої друкарні в 1511 р. там не існувало. Вона з’явилася там тільки в 1618 р. [5] Натомість добре відомо та описано Новий Заповіт 1611 р., який був надрукований віленською друкарнею Свято-Духівського православного братства [6].

Також історія заснування друкарні Києво-Печерської лаври відома та жодних таємниць там немає. І ось «Тріодіон» (Тріодь), яку в опису позначено 1527 р., ми знаходимо у каталозі українських стародруків під 1627 [7]. Ще одну Тріодь київського видання, яка у статті О. Мацюка фігурує під 1540 р., ми знаходимо у вищевідзначеному каталозі під 1640 р. [8]…

Аналогічно і з «Анфологіоном» львівського видання, який у вищезгаданій статті О. Мацюка подається під 1542 р. Він дійсно був виданий друкарнею Львівського Ставропігійного братства, але… у 1642-1643 рр. [9] Така сама справа і з львівським «Служебником 1546 р.» та «Апостолом 1566 р. Перша книга була видана у 1646 [10], а друга – у 1666 [11].

Отже, ми бачимо явно некритичне ставлення О. Мацюка до документів. Адже все перераховані вище стародруки добре відомі та описані ще в кінці ХІХ – початку ХХ стст.

Таким чином, можемо зробити висновок, що в документі 1826 р. існує явна помилка датування стародруків та, відповідно, він аніяк не може бути доказом існування книгодрукування в Україні ще в першої половині ХVI ст.

У 1995 р. статті О. Мацюка неочікувана згадав Я. Запаско [12], який також цілком некритично поставився до інформації, і з цього моменту ця гіпотеза почала свою «мандрівку» по різним українським ЗМІ, довідникам та соціальним мережам. При цьому жодних нових документів або доказів не надається. Автори всіх видань та статей посилаються виключно на статті О. Мацюка та Я. Запаско, або, у ліпшому випадку, на два відомих документа львівського архіву.

Ми спробували знайти, де останній раз з’явився той запис про українську львівську друкарню 1460 р. Згідно нашим дослідженням – це харківське російськомовне видання 2007 р. [13]

Отже, чеська дослідниця була далеко не першою, яка «знайшла документи» та почала поширювати цей фейк.

ІІ. Про історію друкарства в Європі, яка спростовує існування львівської друкарні 1460 р.

Для розуміння питання та помилковості висновків О. Мацюка й Я. Запаско, мусимо звернутися до історії поширення книгодрукування в Європі, зокрема в Німеччині та Польщі. Адже згадані автори вважають, що львівську друкарню привезли саме звідти.

Загалом історія книгодрукування в Німеччині та наявність всіх друкарень ХV дуже добре відома. Вона ретельно описана німецькими дослідниками, які явно не зазнали не тільки радянської, а навіть російської цензури.

Так, німецькі дослідники визначають такі місця та роки заснування друкарень після винаходу Гутенберга в 1440 р.: У 1460 р. Ментелін мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — 1461 р. у Бамберзі. У Кельні Ульріх Целль працював вже у 1466 р.; за ним слідують Аугсбург, де Гюнтер Цайнер працював з 1468; Ульм — з 1469; Нюрнберг — Генріх Кеффер і Йоган Зензеншмідт, з 1470; Базель — з 1471 р.

У Польщі першою надрукованою книгою є «Explanatio in Psalterium» Іоана де Туррекремата, на якій позначено місце друкування (Краків), але немає конкретної дати (близько 1474); Першим друкарем вважається Гюнтер Цайнер із Аугсбурга.

Першим друкарем книг церковнослов’янською був німець Швайпольт Фіоль, який жив у Кракові, а першою надрукованою кирилицею книга був «Октоїх» (Краків, 1491). Для цього видання різав та відливав букви німецький майстер Рудольф Борсдорф із Брауншвейгу. У тому ж році Фіоль видав «Часослов», «Тріодь пісну» та «Тріодь кольорову».

У Чехії друкарство з’явилося близько 1475—1478 рр., одночасно в Празі та Пльзені, потім у Брюнні (Брно) — у 1486 р., у Куттенберзі — у 1489 р. (Мартін Тисновський) та в Ольмюці (Оломоуц) — у 1500 (Конрад Баумгартен).

В Угорщині перша книга була надрукована в Буді угорським першодрукарем німецького походження Андрашем Хессом у 1473 році. Нею стала «Будайська хроніка» (лат. Chronicon Budense), що описує історію угорців до коронації короля Матьяша.

Як бачимо, не тільки німецькі, а і всі європейські друкарні ХV – початку ХVІ ст. давно відомі дослідникам. Маємо навіть їх стародруки та (або) окремі сторінки друкованих видань. Загалом, історія поширення друкарства добре досліджена. Ще в 1927 р. її описував митрополит Іларіон (Іван Огієнко) [14], а також інші дослідники.

При цьому жодний документ ХV, а також документи ХVІ – першої полови ХVІІІ стст., не згадує, як друкаря та (або) власника друкарні Степана Дропана, так і перевезення якось друкарні в тогочасний Львів.

Більш того, немає жодної згадки, зокрема і сучасних дослідників, про якісь стародруки або  навіть друковані сторінки цієї міфічної друкарні. Крім цього, тогочасна друкарня – це «штучний товар», їх не виробляли навіть десятками.

ІІІ. Виникнення друкарства в Львові. Чи були попередники у Івана Федоровича?

Коли ми дослідимо всі гіпотези наявності друкарні в Львові до Івана Федоровича, то побачимо, що всі вони зводяться до надпису на плиті, яка лежала на його могилі. У книзі І. Крип’якевича він перекладений наступним чином: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив:» [15]

Отже, на думку деяких дослідників, Іван Федорович не заснував нову друкарню, а використав вже наявну в Львові. Ця гіпотеза (чи припущення) ґрунтується на тому, що, коли Ф. Скорина заснував у 1520 р. друкарню в Вільні, то чому хтось не міг це зробити в Львові?

На сьогодні основною гіпотезою з’явлення друкарні в Львові до 1572 р. – це перевезення з Кракова друкарні Фіоля Швайпольта, яке ніби здійснило Львівське православне братство після його смерті. Коли це прийняти, друкарня могла з’явитися в Львові не раніше 1525 – 1526 рр. [16] Однак шрифт видань його Краківської друкарні не відповідає шрифту львівських стародруків І. Федоровича. Повстає закономірне питання: Для чого братству була друкарня без шрифтової бази?

Що правда, деякі дослідники припускають, що друкарня могла бути купленою та перевезеною до Львова після того, як Фіоль Швайпольт покинув Краків у 1492 р. При цьому вони кажуть про книгу «Проповіді святителя Іоана Золотоустого», яка, на їх думку, була надрукована в Львові між 1520 та 1524 рр., але не заховалася.

На нашу думку, ми знову стикаємося з помилкою, яку допустив О. Мацюк у своєї статті 1971 р. Адже мова йде не про видання ХVІ ст., а про два київських видання 1623 та 1624 рр. – «Іоан Золотоустий. Бесіди на 14 посланій апостола Павла. Київ, 1623» та «Іоан Золотоустий. Бесіди на діяння святих апостолів. Київ, 1624». Ці два видання також описані в каталозі [17].

Крім того, «Хроніка ставропігійського братства» не згадує, ані купівлю друкарні в Кракові, ані перевезення якось іншої друкарні до Львова.

Опоненти вище поданої гіпотези стверджують, що в епітафійному нагробку І. Федоровича мова йде про занепад друкарської справи в Заблудові. Бо ще у 1569 році Заблудів залишив Мстиславець, а у 1570 року друкування книг у Заблудові загалом припинилося у зв’язку з хворобою Григорія Ходкевича та погіршенням його фінансових справ. Посилаючись на документи XVI ст., митр. Іларіон (Іван Огієнко) пише, що І. Федорович «взявши належне йому друкарське майно, а також частину видрукуваних книжок, їде у Львів» [18]

При цьому відбудовується цілком логічна картина заснування І. Федоровичем друкарні у Львові.

Так, коли керуватися тим, що в 26 січня 1573 р. Львівська міська рада забороняє Івану Федоровичу держати столярських помічників і робити столярні роботи в його друкарні, можна припустити – заснування друкарні відбулося на початку січня того ж року. Це підтверджується іншим документом, а саме позикою від Сенько Сідляра в 700 злотих на заснування друкарні [19].

Ще одним фактом на користь того, що друкарня була приватною власністю І. Федоровича – відання її в заставу юдею Ізраїлю Якубовичу, у якого Львівське братство і викупила цю друкарню в 1585 р.

Залишилося тільки висвітлить стосунок І. Федоровича до львівського монастиря св. Онуфрія. А його реально не було, крім того, що братство опікувалося монастирем та там існувало православне кладовище. Крім цього, цей монастир не був самостійним, він був залежним від Унівського монастиря до 13 листопада 1585 р., коли константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир як від цієї залежності, так і від влади львівського єпископа. Братська ж опіка над монастирем продовжилась до початку XVIII ст.

Загалом, у світлі нашого невеликого дослідження, нам не дуже цікава дискусія про з’явлення друкарні в Львові та діяльності І. Федоровича. Але, враховуючи чітку локацію цієї друкарні в Львові, можемо зробити 2 висновки:

1) Незалежно від того, чи була ця друкарня, або її частина перевезена в Львів у кінці XV – початку XVІ ст., або була закладена саме І. Федоровичем у 1573 р., вона точно не з’явилася в Львові у 1460 р.

2) Дуже добре відома локація друкарні І. Федоровича в Львові, чітко показує, що вона не мела жодного стосунку до монастиря св. Онуфрія, бо ніколи не була розташована на його території.

3) Похорон І. Федоровича на православному кладовищі монастиря, аніяк не пов’язаний з друкарнею. На той час це було чи не єдине православне кладовище саме в Львові, а братство опікувалося монастирем. Крім того, Іван Федорович був дияконом, тому мав право поховання саме на привілейованому кладовищі.

ХІV. Як і чому з’явився фейк про друкарню 1460 р. в львівському монастирі св. Онуфрія

Вище ми вже відзначали, що не існує жодної згадки про якусь друкарню в Львові до часу приїзду І. Федоровича. А всі сучасні гіпотезі про її існування до 1572 р. ґрунтуються виключно на припущеннях…

Перша згадка про львівську друкарню 1460 р. з’явилася в «Історії (хроніці) Онуфріївського монастиря», яку упорядкував Модест Гриневицький у 1771 р. з посиланням на королівський привілей, які, за словами автора, «не зберігся». Саме звідси вона потрапила в документи, які відшукав О. Мацюк у 1968 р.

Повстає логічне питання: Звідки Модест Гриневицький у другій полові XVIII ст. дізнався про друкарню, яку за його словами, надав (заповів) монастирю міщанин Стефан Дропан у 1460 р., коли ці документи були «загублені», а сама друкарня ніколи не згадувалася в інших актах?

І тут ми мусимо звернутися до «Хроніки Ставропігійського братства», яку в ХІХ ст. склав відомий український історик Денис Зубрицький (1777 – 1862). Вона цінна тим, що автор працював з цілісним, ще не розпорошеним, братським архівом та звірявся з іншими архівними збірками.

Отже, вже на початку своєї праці, Денис Зубрицький каже про фундатора Онуфріївського монастиря Стефана Дропана, його фундацію 1460 р., а також про королівські привілеї 1469, 1518 та 1522 років, але жодним словом не каже про якусь «друкарню» [20]. Загалом, у згаданої праці друкарня згадується тільки в записах 1586 р. та чітко говориться про її купівлю за 1.500 злотих [21].

Таким чином маємо кілька істотних свідчень:

По-перше, фундація Стефана Дропана 1460 р., яку він надав львівському монастирю св. Онуфрія, добре відома та інформація про неї зберігалася в архіві Львівського братства. Сам монастир був під опікою братства вже в XV ст. Але жодних згадок щодо друкарні в цих документах немає

По-друге, немає жодних згадок про друкарню у Львові, яка б належала монастирю св. Онуфрія або Львівському братству, до моменту її купівлі в 1585 р.

Так що ж тоді спонукало Модеста Гриневицького надати неправдиві відомості в свою працю? І тут ми знову мусимо звернутися до праці Дениса Зубрицького та інших історичних матеріалів.

Вже незабаром після переходу Львівської єпархії в унію, починаються суперечки Львівського братства з уніатськими ієрархами щодо привілея друкувати книжки та за само право володіння друкарнею. Коли користуватися згаданою вище «Хронікою Ставропігійського братства», можна умовно позначити їх початок ще в 1722 р. [22]. Також братство мало подібні суперечки з Василіанами, зокрема з їх Почаївським та Львівським монастирями.

Не вдаючись у розбір різних судових справ, королівських привілеїв та їх виконання, які не є темою нашого дослідження, можна впевнено сказати, що основною метою уніатської ієрархії, зокрема і ченців чину Василія Великого, було зупинення видавничої активності Львівського братства та конфіскація у нього друкарні. Тому спроба доказати, що братська друкарня належала монастирю (на час XVІІІ ст. – уніатському) задовго до 1585 р. є цілком закономірною, адже Модест Гриневицький був монахом чину Василя Великого.

Нам залишається тільки висунути кілька гіпотез обрання Модестом Гриневицьким саме 1460 р., хоча це напряму не стосується нашого дослідження

На нашу думку, обрання 1460 р. у якості дати офіційного з’явлення друкарні в Львівському монастирі св. Онуфрія має кілька причин.

а) Існування документів про те, що Стефан Дропан дійсно надавав фундацію монастирю в 1460 р. Про це є навіть запис у архіві Львівського братства. Тому вписати туди друкарню подавалася досить логічна. Тим більш, що маємо великі сумніви в тому, що Модест Гриневицький був обізнаний в історії поширення друкарства в Європі, але міг знати – воно вже існувало на момент означеної фундації.

б) Гетьман Великого Князівства Литовського Григорій Ходкевич почав справу заснування друкарні в Заблудові саме близько 1565 – 1566 рр., а московське видання апостола датується 1564 р.

Таким чином, першим і єдиним джерелом, де згадується «львівська друкарня 1460 р.» є «Хроніка Онуфріївського монастиря», яку Модест Гриневицький склав у 1771 р. Поява цієї фальсифікованої «пам’яті» пов’язано виключно з судовими суперечками уніатської ієрархії та Львівським братством (на той час теж вже уніатським) за право володіння друкарнею. Жодного стосунку до правдивої історії українського друкарства ця дата не має.

ХІV. Деякі висновки

Природно, що аніякої львівської друкарні в 1460 р. не існувала. Цю фальсифікацію вигадав у 1771 р. уніатський чернець Модест Гриневицький з досить чіткою метою – припинити діяльність друкарні Львівського братства та загалом відібрати її у нього на користь Онуфріївського василіанського монастиря. Власне про це йдеться в документі 1791 р., який ще в 1968 р. описав О. Мацюк.

Що стосується існування якоїсь друкарні в Львові до 1573 р., то тут все базується виключно на припущеннях. А опис бібліотеки Славістського монастиря 1826 р, на який в подальшому посилається той же О. Мацюк та його послідовники, має явну помилку. Адже всі вказані в ньому видання були надруковані не в ХVІ, а ХVІІ столітті. Крім того, історія друкарень Почаєва та Києва добре відома та починається саме з ХVІІ ст.

Отже, інформація про «львівську друкарню в 1460 р.» та загалом «українське друкарство від початку ХVІ ст.» виникла через некритичне, а можливо і непрофесійне, ставлення О. Мацюка, а також ще кількох авторів аналогічних статей, до історичних документів. І саме в цьому випадку немає жодного приводу казати про «приховування справжньої історії України в радянський період», адже ця помилкова інформація була вперше опублікована саме в радянський час та в радянських журналах.

Також мусимо відзначити, що поширення цього та подібних «патріотичних фейків», зокрема і закордонними науковцями, які спробують піаріцця на української тематиці, дискредитує українську науку та науковціів.

Посилання

1. Мацюк. О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова? // Архіви України, 1968, № 2, ст. 10, 12.

2. ЦДІАУ в Львові. Ф. 684, Оп. 1, Од. зб. 2601, арк. 1-2

3. Там само, Од. зб. 2602, арк. 1-4

4. Мацюк О. Ще про початки книгодрукування на Україні // Архіви України, 1971, №1, ст. 27-29.

5. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 269-286.

6. Новий Заповіт. Єв’є – Вільня, 1611.

7. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1981. Кн. 1 (1574-1700), ст. 45, № 160.

8. Там само, ст. 61, № 282.

9. Там само, ст. 64, №313.

10. Там само, ст.68, №352.

11. Там само, ст. 77, №430.

12. . Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Палітра Друку, 1995, №4, ст. 61

13. Полная энциклопедия / Авт.-cостав. В. М. Скляренко, Т. В. Иовлева, В. В. Мирошникова, М. А. Панкова; Худож.-оформ. Л. Д. Киркач-Осипова. — Харьков: Фолио, 2007.

14. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 30-33.

15. Крип’якевич І. Перший український друкар. Львів, 1924. Ст.8

16. Фіоль Швайпольт помер між 7 травня 1525 і 16 травня 1526

17. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1981. Кн. 1 (1574-1700), ст. 41-42, № 138 та №139.

18. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 81

19. Там само, ст. 83.

20. Денис Зубрицький. Хроніка Ставропігійського братства. Львів, 2011. Ст. 60-61.

21. Там само, ст. 70.

22. Там само, ст. 243.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова»

У

Пс. 44: 15,16

Праведні батьки Пресвятої Діви Марії Іоаким і Анна дали святу обітницю принести в жертву Богові дитину свою. Через три роки після народження преблагословенної Дочки, виконуючи обітницю свою, вони ввели в храм Єрусалимський Богоотроковицю і присвятили Її Богові. До урочистості введення, як розповідає нам церковне передання, праведні Іоаким і Анна за звичаєм зізвали в Назарет своїх родичів, скликали дів і приготовили багато світильників. Пресвята Діва Марія увійшла до храму в оточенні цих дів з полум`яніючими світильниками. Блаженний Ієронім розповідає нам, що навколо Єрусалимського храму було 15 сходинок і на кожній із сходинок співали один псалом священники і левити. На першу із цих сходинок поставили трьохрічну Марію, і коли зняли з неї подорожню одіж, то Вона Сама, ніким не підтримана зійшла до гори в храм. Всі здивувались, що Марія так зайшла до храму як доросла. Архиєрей Захарія за повелінням Господа увів трьохрічну Марію до Святая Святих Єрусалимського храму, де знаходився кивот Завіту.

Пресвята Діва Марія залишилась при храмі для виховання разом із іншими дівами. У святому домі Божому вона подвизалась в молитві, і в читанні Священного Писання, а також займалась ткацьким промислом. Перебувала Марія в храмі 12 років і, досягнувши повноліття, Сама Себе присвятила (уневістила) Богові.

Потрібно тільки уявити ті умови і обстановку, в яких довелося жити Діві при храмі, щоб зрозуміти все значення такого життя для чистої душі. Вона й раніше була вихована в істинному благочесті. А отже, церковні піснеспіви не перебільшують, коли в них йдеться про те, що Пресвята Діва жила в храмі, а не при храмі. Споруда, в якій жили діви, що присвятили себе Богові, знаходилася на самому подвір`ї Єрусалимського храму, а двір там мав таке ж значення, як у православних храмах передвівтарна його частина. Тут падали долілиць перед Богом прочани, тут стояв невмовкаючий молитовний шум. Із вікна своєї світлиці Пресвята Діва могла бачити і бути огорнута щоденним димом ранньої та вечірньої жертви, яка в запашних ароматах ладану сходила до неба. Саме повітря тут було просякнуте і насичене святішим іменем Божим.

На спомин про Введення в храм Пресвятої Богородиці у стародавні часи встановлено Церквою свято 21 листопада. Згадку про це свято можна знайти в словах Григорія Ніського ІV століття. У VІІІ столітті в день Введення виголошенні були повчання Германом і Тарасієм, Константинопольськими патріархами. В ІХ столітті Георгій Никомидійський і Василій Македонянин, імператор Візантійський, на день Введення склали деякі стихири, що нині співаються в храмах під час святкового богослужіння.

Приклад Богоотців Іоакима і Анни, які присвятили Богові Дочку свою, напоумлює батьків-християн розпочинати виховання дітей з благочестя у вірі. Тому існує звичай в цей день приводити дітей до храму і причащати їх Божественних Христових Тайн Тіла і Крові Господніх.

Свято Введення Богородиці є велике і дванадесяте. Це є день відокремлення від світу Богом обраної Діви. В церковних піснеспівах Введення в храм Пресвятої Богородиці є передзображенням благовоління Божого, проповідь спасіння людей, передсповіщення про Христа. Після Введення в храм «Храму (Богородиці) одушевленної», «Храму Царя великого», після приготовлення для Господа Божественного житла – утроби Богоматері, Церква прямує до зустрічі Різдва Христового, починаючи з дня Введення співати під час вечірнього Богослужіння катавасію: «Христос народжується – славте: Христос з небес – зустрічайте».

Свято Введення в народній уяві – це справжній початок зими. По селах від цього дня всі сільськогосподарські роботи закінчувались. Заховувався та ремонтувався реманент, лагодились сани, на яких до млина везли збіжжя. Так готувалися до Різдвяних свят. До Введення ще можна було копати лопатою землю, а вже від Введення до Благовіщення ні, бо «земля має спочивати і на літо набиратися сили». Узагалі з цим святом в народі було пов`язано багато різних прикмет і вірувань, бо називали його ще «Видінням», але всі вони направлені на багатство та добробут кожної родини.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Після Нікейського Собору імператор Костянтин Великий задумав збудувати храм в Єрусалимі біля так званого «Лобного місця», де звершилось розп`яття Христа Спасителя. Про цей намір він написав Макарію, патріарху Єрусалимському. Сповненню цих благих намірів імператора сприяла його мати, благочестива Олена.

У 326 році вона прибула до Єрусалиму з бажанням вклонитися святим місцям і знайти Хрест, на якому Спаситель приніс Себе в жертву за гріхи світу. Цариця намагалась знайти Хреста на Голгофі, бо в юдеїв був звичай закопувати знаряддя страти. Ось як про це нам свідчить святий Андрій Критський: «Коли Господь життя і смерті, після трьох днів хресної смерті, воскрес, тоді юдеї, будучи уражені стрілами заздрості і страху (щоб які не будь із шанованих і священних знарядь страждань Христових не стали знаряддями помсти для юдеїв і захисту для християн), закопали в землю, і таким чином заховали скарб, тобто хрест і всі інші знаряддя хресні, а саме цвяхи і табличку з написом». Так само потім була засипана і закрита печера – гріб, в якому погребли тіло Спасителя. За повелінням рівноапостольної Олени місце страждань і смерті Христа на Голгофі було знайдене і розчищене. В глибині його з одного боку відкрили у вигляді печери гріб – місце воскресіння Христового, а з другого – знайдені були три хрести і ще окремо від них дощечка з написом єврейською, грецькою і римською мовами: «Ісус Назарянин Цар Юдейський». Однак дуже важко було розрізнити на якому ж із трьох хрестів було розп’яте тіло Спасителя. Але Бог не попустив, щоб християни замість хреста Господнього віддали честь хресту розбійника. Чудесне зцілення жінки від тяжкої хвороби і воскрешення померлого від дотику до одного із хрестів відкрили животворчий Хрест Христів.

Знайдення Хреста поклало початок свята Воздвиження. Подія ця супроводжувалась дивними знаменнями Промислу Божого. Цариця, патріарх, священнослужителі та вірні, побачивши Животворчий Хрест, з радістю та благоговінням поклонилися йому і цілували його. Багато народу, який зібрався на цю подію, не могло пройти на поклоніння. Щоб задовольнити святі почуття людей патріарх Макарій з підвищеного місця показував народу чесне древо, підносячи його. Християни, бачачи Хрест Господній, з побожністю взивали «Господи помилуй!». Таким чином день знайдення Хреста став початком щорічного свята Воздвиження Хреста і шануванням його, як знаряддя чесних і спасительних страждань Господа Ісуса Хреста. В Єрусалимі благовірною і рівноапостольною Оленою на честь Воздвиження було споруджено храм, який освячено 13 вересня 335 року, а наступного 14 вересня було встановлено свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста. Сьогодні свято Воздвиження звершує Православна Церква 14 вересня за старим стилем (27 вересня за новим стилем).

Здавна на це свято до Єрусалима сходилось багато паломників, які бажали поклонитися Животворчому Хресту. Серед цих паломників була колись і преподобна Марія Єгипетська, яка вклонившись Хресту Господньому, і сховавшись від спокус світу в пустелю, розпочала спасительні подвиги власного хреста. У день свята в Єрусалимі звершувався чин Воздвиження Хреста, який і до нині відправляється у великих кафедральних міських соборах, переважно правлячими архієреями. В VІ столітті святий Григорій Великий згадує про свято Воздвиження в 14 день місяця вересня. А в VІІ столітті святий Андрій Критський в слові на Воздвиження Хреста говорив: «Хрест воздвигається і всі вірні збігаються. Хрест воздвигається і град торжествує, і народи звершують святкування. Воздвигається хрест не тому тільки, що Христос був піднесений і розп`ятий на ньому, але й тому, що хрест, був знайдений. Тому-то і ми нині святкуємо, що в цей день знайдена давно схована святиня, – що цей утаємничений скарб, був піднесений із землі, і засяяв, як золото».

З давніх-давен у Києві, там де сьогодні знаходиться Андріївська церква, існував Хресто-Воздвиженський (Андріївський) Янчин монастир, заснований 1086 року Янкою (Анною) – донькою великого київського князя Всеволода Ярославовича (1030-1093). На археологічній карті Києва Х-ХІІІ століть ця церква зазначена окремо, поруч з Андріївською церквою і очевидно колись собою являла єдиний архітектурний ансамбль монастиря, який спочатку був жіночим, а потім чоловічим. Однак первісний вигляд монастиря, як і самих його храмів з домонгольської доби, не зберігся. Захарія Копистенський у своєму творі «Палінодія» 1621 року свідчить, що «на тій горі у Києві, де апостол Андрій стояв, і яку нині називають «Вздихальною»… того же часу і церква Воздвиження Чесного Хреста була поставлена, де і дотепер є». Саме на цьому пагорбі пізніше (середина ХVІІІ ст.) була збудована сучасна Андріївська церква – тепер центр представництва Вселенської Константинопольської Патріархії. На сьогодні чинною церквою Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього у Києві є храм на «Кожум`яках», пам`ятка архітектури ХІХ ст.

За народними спостереженнями на «Здвиження» земля движиться до зими. Тому з цього дня настають холодні дні і птахи вилітають до вирію. «Вирій» – це тепла країна до якої злітаються птахи, а першою туди летить зозуля, бо вона нібито має ключі від цього теплого краю. З цього дня до теплих країв відлітали дикі гуси. Так само на це свято в землю ховаються змії та гадюки, тому небезпечно ходити до лісу. На Закарпатті «Здвиження» було останнім днем заготівлі горіхів та яблук пізніх зимових сортів. «Свитку на Здвиження скидай, а кожух одівай».

У свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста день пісний, тому що згадуються євангельські події страждань та розп`яття Христа Спасителя. Цього дня люди поспішають до церкви на урочисту відправу, коли виноситься із вівтаря на середину храму уквітчаний Хрест. Віруючі побожно доземно вклоняються йому, співаючи: «Хресту Твоєму, поклоняємось Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо».

На свято Воздвиження ніякої роботи та справи не розпочинали, бо вона закінчиться невдачею. Але це було лишень народне уявлення, яке до самої суті свята відношення не мало. Однак працювати в це велике дванадесяте свято не варто.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

«І навів Господь Бог на чоловіка міцний сон…». Про те, що сон, наведений Богом на Адама (по-єврейськи – тардема), не був звичайним і природним, а натхненним і екстатичним, говорить як контекст мови, так і біблійне вживання цього слова (Бут.15:12; 1Цар.26:12; Іс.29: 10).

«І створив Господь Бог з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку…». Ця біблійна деталь багатьом здається спокусливою і на її підставі одні всю цю розповідь про творіння жінки вважають вигадкою (раціоналісти), інші тлумачать алегорично. Але сам характер цієї біблійної оповіді, що відзначає з такою ретельністю його деталі, виключає можливість алегорії. Початок людства був екстраординарною епохою. Духовний зміст цієї оповіді розкривається в кількох місцях Священного Писання (1Тим.2:11-13; Еф.5:25-26), а саме, що факт єдності природи чоловіка й жінки, а через це і всього людства, – основа їхньої спільної прихильності й характеру їх взаємин. Створивши жінку з ребра першої людини, Бог указав нам, що всі люди походять від одного тіла і душі, повинні бути єдиними – любити і берегти один одного

Однак варто зазначити, що відомий бібліїст Дмитро Щедровицький пише: «…Давньоєврейське слово «цела» означає не тільки ребро, а й деякий аспект, деяку грань людини, в даному разі – її емоційну сторону, що знайшла особливе вираження саме у жінці… Крім того, створення «із ребра» говорить про схильність жінки до «життя серця», сердечних переживань, і про те, що вона, подібно до ребра, повинна захищати, берегти від зла і тривог серце мужчини».

Вдаючись до образу ребра, Мойсей намагається донести до ізраїльського народу дуже важливу думку: жінка походить із єства чоловіка і по природі є з ним одним цілим.

Святитель Іоан Златоуст в «Бесідах на книгу Буття» ясно дає зрозуміти, що розповідь про створення з ребра з’являється через людську неміч і нездатність проникнути в тонкі істини Одкровення («Мойсей використовує грубі слова, пристосовані для нашої немочі»). І пильної уваги тут заслуговує саме акцент не на ребрі, а на біологічній і душевній єдності Адама і Єви. Не слід надавати розповіді про ребра надлишкового значення і бачити в ньому будь-який інший зміст крім вказівки на цю єдність. В іншому випадку будь-який підручник анатомії можна використовувати як доказ неспроможності біблійного оповідання, тоді як мова йде не про погрішності в священному тексті, а про схильність людини до його примітивного розуміння.

Далі наведу повне висловлювання з цього приводу великого Святителя Церкви Христової: «Отже, оскільки ми готові наставляти, а ваші надра розуму приготовлені прийняти це духовне багатство, тому і виконаємо свою обіцянку, і, взявшись за подальше тлумачення того, що було прочитано від блаженного Мойсея, віддамо вам нагороду. Потрібно пояснити те, що прочитано сьогодні, щоби, достеменно розкривши багатство думок, прихованих у словах, передати це вашій любові. Ви чули недавно слова Божественного Писання: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2, 20). Що означає цей короткий вислів «Але для Адама»? Навіщо доданий сполучник («але»)? Хіба не достатньо було сказати: «Для Адама»? Ми хочемо дослідити не просто через зайву допитливість, а щоб, старанно розтлумачуючи вам усе, навчити вас не пропускати в Божественному Писанні без уваги бодай короткого вислову чи навіть одного складу. Адже це не прості слова, а слова Святого Духа, тому можна знайти великий скарб і в одному складі. Слухайте ж, прошу, уважно. Нехай ніхто не буде ледачим, ніхто не буде сонним, у всіх нехай буде пильний розум; нехай ніхто не блукає думками деінде і, стоячи тут, нехай не розважається життєвими турботами. Навпаки, роздумуючи про гідність цього духовного зібрання і про те, що ми слухаємо (тут) Бога, Який говорить до нас устами пророків, нехай кожний відкриває свій слух і напружує розум, щоби жодна із кинутих нами насінин не упала на камінь чи біля дороги, чи в терня, але щоб усе насіння, упавши на добру землю, тобто на широту великого розуму, могло принести вам щедрі плоди і примножити посіяне нами.

Тож подивимося, що означає створення (подружнього) союзу. «Але для Адама, — сказано, — не знайшлося помічника, подібного до нього». Поглянь на чіткість Божественного Писання. Сказавши: «Але для Адама не знайшлося помічника, — воно не зупинилося на цьому, але додало: — подібного до нього», пояснюючи цим додатком причину, для чого було використано сполучник. Думаю, що більш кмітливі вже самі здогадуються, що буде нами сказано. Та оскільки ми, пропонуючи повчання всьому загалу, повинні намагатися, щоби наші слова були зрозумілими для всіх, то ось і покажемо вам, чому (Писання) так сказало, тільки трохи потерпіть.

Раніше, як пам’ятаєте, у Божественному Писанні було сказано: «Створімо йому помічника за подобою його». А далі повідомляється нам про створення звірів, і плазунів, і всіх безсловесних: «Господь Бог, — сказано, — створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, та привів їх до Адама, щоб бачити, як він назве їх; (і Адам як господар) нарече імена всім» (Бут. 2:18-20), — кожній породі звірів і птахів, і всім безсловесним визначив, за дарованою йому мудрістю, властиві найменування. Та щоб ми не думали, начебто про них сказав (Бог): «Створімо йому помічника», хоч бачимо, що всі ці тварини виконують деяку службу і допомагають людині в праці, адже вони є нерозумними творіннями і знаходяться надто далеко від людини. Бо, хоч вони і допомагають людині, і своєю службою приносять їй чимало користі, все ж таки є нерозумними. Те, що вони допомагають (їй), це показує сам досвід. Одні з них придатні для перенесення вантажів, другі — для обробітку землі: віл тягне плуга, прорізує борозни і багато інших послуг робить нам у землеробстві; так само багато допомагає осел при перенесенні вантажів. Та й багато інших із безсловесних служать нам для задоволення наших тілесних потреб: вівці служать нам своєю вовною для виготовлення одягу, кози — вовною, молоком та іншим, що придатне нам для їжі.

Отже, щоб ми відносили не до цих тварин сказане: «Створімо йому помічника», для цього тепер блаженний Мойсей, починаючи слово, говорить: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2:20). Він ніби повчає нас і говорить: усі ці (творіння) створені (Богом для людини) і отримали від Адама найменування, однак жодне з них не виявилося бути гідним йому помічником. Тому і хоче (Мойсей) сказати нам, що має бути створене нове творіння і що це творіння, яке вже готове появитися, і є саме те, про яке сказано: «Створімо йому помічника за подобою його», тобто однієї з ним природи, гідного його, нічим не нижчого за нього. Тому цей блаженний і сказав: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього», показуючи, що хоч якими б корисними для нас не були своїми послугами безсловесні, однак допомога, яка подається Адамові жінкою, є зовсім іншою і набагато кращою.

Отже, коли вже всі тварини були створені й отримали імена від первозданного, людинолюбний Господь, влаштовуючи все для створеного Ним, шукав йому подібного помічника і, створивши для нього все це видиме творіння, наостанку створює дружину. І поглянь, з якою пунктуальністю (Писання) повчає нас про створення цього творіння. Оскільки воно вже сповістило нам, що (Бог) хоче створити Адамові подібного до нього помічника, бо вже було сказано: «Створімо йому помічника за подобою його», тепер говорить: «Не знайшлося помічника, подібного до нього», тому створення жінки відбувається із єства Адама, про що сказано: «І навів Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув; і взяв одне з ребер його і закрив те місце плоттю. І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка» (Бут.2:21-22).

Велика сила в цих словах. Вона перевершує всякий розум людський: їхню велич можна зрозуміти не інакше, як тільки через споглядання очима віри. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув». Зверни увагу на точність повчання. На ці дві обставини (нестяму і сон) указав блаженний пророк чи точніше — його вустами Дух Святий, розкриваючи перед нами злагодженість подій. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув». Це була не проста нестяма і не звичайний сон, але, оскільки премудрий і вмілий Творець нашої природи хотів узяти в Адама одне із його ребер, тому, щоб він не відчув болю і потім не ставився вороже до створеної із його ребра, щоби, пам’ятаючи про біль, не зненавидів створювану, для цього (Бог), зануривши (Адама) в нестяму і мовби повелівши йому бути охопленим деяким оціпенінням, навів на нього такий сон, що він зовсім не відчував того, що відбувалося (з ним). Як талановитий Художник, узяв те, що вважав необхідним, і заповнив те, чого бракувало, а взяте вчинив за Своїм людинолюбством. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув; і взяв одне з ребер його, і закрив те місце плоттю». Це для того, щоб Адам, прокинувшись, не довідався після втрати (ребра) про те, що трапилося. Бо коли він не довідався про це під час взяття (ребра), то міг довідатися після цього. Отож, щоб і саме взяття ребра не заподіяло йому болю, а потім його нестача не викликала (у нього) печалі, тому Бог і влаштував те й інше так: і (ребро) взяв безболісно, і те місце потім закрив, не давши через це Адамові довідатися, що з ним сталося. Отже, взявши ребро, Господь Бог, сказано, «створив жінку». Дивовижна справа, яка безмірно перевищує наш розум! Такими є і всі справи Господні. Справді, (створення жінки із ребра Адама) не менш вагоме за створення чоловіка з пороху. При цьому зверни увагу і на поблажливість Божественного Писання — які слова воно використовує заради нашої немічності. «І взяв, — сказано, — одне з ребер його».

Не сприймай ці слова по-людськи, а знай, що грубі вислови використано відповідно до людської немічності. Бо коли б (Писання) не використало цих слів, то як змогли б ми пізнати невимовні таємниці? Тож не будемо зупинятися тільки на словах, а будемо сприймати все з побожністю, оскільки це відноситься до Бога. Цей вираз «узяв» і всі подібні до нього використані заради нашої немічності. Поглянь ще, як і тут (Писання) використало той самий вираз, що й стосовно Адама. Як там воно і раз, і двічі, і багаторазово говорило: «І взяв Господь Бог людину, яку створив», і ще: «І заповів Господь Бог Адамові», і знову: «І сказав Господь Бог: створімо йому помічника за подобою його», — так і тепер говорить: «І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку», а перед цим: «І навів Господь Бог на Адама нестяму». Це для того, щоб ти знав, що, використовуючи ці слова (Бог і Господь), Писання не робить жодної відмінності між Отцем і Сином, але оскільки Вони мають одну сутність, тому і вживає найменування без різниці. Отож і розповідаючи про створення жінки, воно чинить так само і говорить: «І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку».

Що тут скажуть єретики, які хочуть усе досліджувати і думають, що вони осягли народження Творця всіх. Яке слово може виразити це? Який розум — осягнути? Одне ребро, сказано, узяв (Бог): як же з цього одного ребра (Він) створив ціле творіння? Але що я кажу: як із цього одного ребра Бог створив творіння? Скажи мені, як звершилося взяття (ребра)? Як (Адам) не відчував цього взяття? Але ти нічого не можеш сказати: знає (це) тільки Той, Хто звершив творіння. Якщо ми не розуміємо навіть того, що є в нас під руками, — створення такого ж, як і ми, то наскільки є нерозумно і безглуздо досліджувати те, що стосується Творця, і говорити, начебто ми розуміємо те, про що не мають чіткого поняття навіть вищі, безтілесні сили, а тільки зі страхом і трепетом постійно все прославляють?

«І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку». Зверни увагу на чіткість Писання. Воно не каже: зробив (έπλασεν), але: створив, сформував (ώκοδόμησεν). Оскільки Бог узяв частину від того, що вже було створене, і, так би мовити, додав тільки те, чого бракувало, тому і говорить Писання: «І створив», — не дещо інше зробив, але, взявши від уже готового творіння певну частину, з цієї частини створив ціле творіння. Яка сила найвищого Художника-Бога, щоб із настільки малої частини (ребра) створити стільки членів, улаштувати стільки чутливих органів і створити цілу, досконалу і завершену істоту, яка могла б і розмовляти, і завдяки єдності природи приносити чоловікові велику втіху! Адже ця істота створена для його втіхи. Тому і Павло сказав: «Не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1Кор.11:9). Бачиш, як усе створене для нього? Уже було створене (все) творіння, вже появилися безсловесні, придатні для їжі і здатні служити людині. Однак первозданний не мав з ким розмовляти, хто б, завдяки єдності природи, міг приносити йому велику втіху. Тому (Бог) із його ребра створює це розумне творіння і зі своєї великої премудрості робить його досконалим, у всьому подібним до чоловіка, тобто розумним, здатним надавати йому допомогу в необхідних потребах і обставинах життя. Так Бог усе влаштував мудро і прекрасно.

Якщо ж ми через немічність розуму не в змозі розуміти, як створені речі, то все ж таки віруємо, що все підкоряється волі Творця і що Він повелить, те й відбувається. «І створив, — сказано, — Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку і привів її до Адама», показуючи, що для нього створив її. «Привів її, — говорить, — до Адама». Тобто, оскільки між усіма безсловесними не знайшлося помічника, подібного до тебе, то ось те, що Я обіцяв (а Я обіцяв створити помічника, подібного до тебе), що вчинив і вручаю тобі. «І привів її до Адама. І сказав до Адама: це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї» (Бут.2,22-23).

Поглянь тут, улюблений, як (Адам) разом із невимовною мудрістю, даною йому від Бога, яку він виявив у нареченні імен безлічі видів безсловесних створінь, сподобився ще й пророчого дару. Тому блаженний пророк (Мойсей) і показав нам перед цим, що Адама водночас зі сном охопила й нестяма настільки, що він зовсім не відчував того, що з ним відбувалося, щоби тепер, побачивши, що він, глянувши на жінку, чітко пояснює все, що сталося, ти вповні переконався, що говорить це завдяки дару пророцтва, наставлений Святим Духом. Адже він нічого не знав про те, що відбулося, однак, коли (Бог) привів до нього жінку, сказав: «Це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї». А інший перекладач замість «нині» говорить: «Це тепер», даючи зрозуміти, що це було тільки тоді, а надалі походження жінки буде вже не таким. Нині, каже, жінка була створена від чоловіка, а надалі буде не так: від жінки (буде) чоловік, чи краще сказати — не від жінки, а від співучасті їх обох, як і Павло говорить: «Не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка; не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1Кор.11:8-9). Так, скажеш, але ці слова показують, що жінка була створена від чоловіка. Потерпи і далі побачиш істинне вчення. Апостол говорить: «А втім, ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка» (1Кор.11:11), повчаючи нас, що після (створення першої жінки) народження чоловіка і жінки буває від співучасті обох. Тому й Адам сказав: «Це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї».

Далі, щоб ти переконався у достовірності Адамового пророцтва, — у тому, що сказане ним збувається досі і (буде збуватися) аж до кінця (світу), послухай наступне. «Вона, — каже, — буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка свого. Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть два однією плоттю» (Бут.2,23-24). Бачиш, як (Адам) відкрив нам усе, достеменно пояснивши своїм пророчим духом кожну (обставину). «Вона, — каже, — буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка свого», — тут він натякає на взяття ребра. Далі, розкриваючи майбутнє, говорить: «Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть два однією плоттю».

Звідки, скажи мені, прийшло йому на думку сказати це? Звідки довідався про майбутнє, — що рід людський розмножиться? Звідки йому стало відомо, що буде єднання між чоловіком і жінкою? Адже воно відбулося після падіння, а до того люди жили в раю, мов ангели, не розпалювалися похіттю, не розпалювалися й іншими пристрастями, не обтяжувалися тілесними потребами, але, будучи створеними цілком нетлінними і безсмертними, не потребували навіть прикриття одягом. «І були, — сказано, — вони обоє нагі…, і не соромилися» (Бут.2:25). Доки не був учинений гріх і непослух, вони були одягнені у небесну славу, тому й не соромилися. Сором же й усвідомлення наготи появилися після порушення заповіді. То звідки ж, скажи мені, прийшло йому на думку говорити це? Хіба не зрозуміло, що він, маючи до порушення заповіді пророчу благодать, бачив усе це духовним зором?

Пояснюю тепер це не просто так, а для того, щоб ви і в цьому могли пізнати безмірну любов, яку виявив Бог до людини, даруючи їй на самому початку ангельське життя, виливши на неї незліченні благодіяння, а понад усе, сподобивши її пророчого дару, і щоб ви після стількох благодіянь, побачивши байдужість людини, вже не звинувачували Бога, а в усьому звинувачували саму людину. Вона, як ви це далі побачите, сама стала для себе причиною всіх лих, тобто і позбавлення таких незліченних благ, і того осуду, якого зазнала через порушення заповіді. Коли подумаю про те влаштування життя, яке дарував Адамові Господь, виявивши для нього такі великі благодіяння: по-перше, те, що ще до його творення створив для нього весь тваринний світ, а вже потім створив його, щоб він, появившись, міг користатися всім видимим; а по-друге, повелівши, щоби був рай, зволив оселити в ньому чоловіка окремо від безсловесних тварин і, давши йому владу над усіма, велів як господареві дати всім найменування, мов рабам і підвладним; далі, оскільки він був самотнім, потребував помічника, подібного до нього, (Бог) не відмовив і в цьому, а створив за Своєю волею жінку і вручив її йому; а понад усе дарував йому і пророчу гідність, а після цих невимовних благодіянь дав і найважливіше — звільнив від усіх турбот про тіло, не допустив, щоб він турбувався ані про одяг, ані про будь-що інше, але, як уже було сказано, благоволив, щоб він жив на землі, мов земний ангел, — коли подумаю про все це, то дивуюся і любові Господа до нашого роду, і безпечності людини, і злобі диявола: злий демон не міг дивитися на ангельське життя в людській плоті».

Ось так пояснює творення жінки з ребра Адама святитель Іоан Золотоустий. Подібне твердження знаходимо і у преподобного Феодорита Кирського: «Творець природи благоволив обидві статі привести в однодумність; для цього Адама створив із землі, а дружину привів [у світ] від Адама, щоб і показати схожість єства, і вкласти в них якусь природну прихильність один до одного. Якщо ж, коли і таким чином створені, чоловіки сваряться з жінками і жінки з чоловіками, то чого не робили б, якби Бог жінку створив з чогось іншого? А тому Премудрий і розділив, і знову поєднав; тому що шлюб в єдино сполучає обидві статі. Бо сказано: «…і стануть [два] однією плоттю» (Бут.2:24). А що це є справедливо, свідчить наслідок: бо в шлюбному співжитті від обох виростає один плід, одним засіяний, іншою живлений, а довершений же Творителем природи».

На завершення хотілося б сказати, що це питання висвітлювали ще багато інших святих отців Церкви Христової, а всім кого цікавить творіння Богом світу в тому числі і жінки раджу почитати твір святителя Василія Великого «Шестиднев», також цікавою є книжка Андрія Білика «Біблійні жінки».

Зараз ми живемо у світі, який прагне все пояснити розумом, але як було сказано наш розум є обмежений і немічний а також не спроможний осягнути всю велич Божого Промислу, тому залишаймо місця для віри.

прот. Іван Голуб. м. Львів, ЛПБА

За змістом церковних піснеспівів Господь, що взяв на Себе гріхи світу, покривається водами Йордану. Як тільки Ісус, охрестившись, вийшов із води, над Ним розкрилися небеса, і Іоан побачив Духа Божого, Який сходив у вигляді голубиному на Спасителя і почутий був голос Бога Отця: «Це є Син Мій Улюблений, в Ньому Моє благовоління» (Мт. 3: 17). Таким чином Ісус в день Хрещення, зішестям на Нього Духа Святого, помазаний за своєю людськістю більше за спільників Своїх (Євр. 1:9), і з цього часу Спасителю як людині належить ім’я Христос.

На спомин про цю євангельську подію 6 (19) січня встановлено Церквою свято Хрещення Господнього. Воно має подвійну назву – Хрещення Господнього та Богоявлення, бо при Хрещенні Христа Спасителя було явлення Бога у Пресвятій Трійці, і особливо урочисте явлення Божества Спасителя, який вступив на Своє всенародне відкрите служіння для викуплення світу.

В Церковному уставі і в Отців Церкви день Хрещення Господнього та Богоявлення називається також Просвітленням, святом світла, тому, що Бог є світло і з’явився просвітити тих, хто сидить в темряві. У давнину в навечір’я Хрещення приймали Таїнство святого Хрещення оголошені, при цьому горіло багато світильників, які знаменували світло пізнання Бога істинного.

Відзначення свята Богоявлення відноситься до першопочатків християнства і є за уставом дванадесятим великим господським празником. Про нього згадується і в апостольських постановах: «Богоявлення свято святкуйте тому, що в цей день було явлення Христового Божества, що засвідчив Його Отець під час Хрещення, і Утішитель Святий Дух, у вигляді голубиному, показав всім Освідченого».

У III столітті про подію Богоявлення проповідували за богослужінням свмч. Іполит і Григорій Неокесарійський, чудотворець. На давнє святкування Хрещення Господнього і нічне перед цим бдіння християн вказує св. Климент Олександрійський.

У IV ст. святі отці Церкви – Григорій Богослов, Григорій Ніський, Амвросій Медіоланський, Іоан Золотоустий, Августин залишили нам свої високі повчання, які проголошені були ними в день свята Богоявлення. У V ст. – Анатолій Константинопольський; VII ст. – Андрій і Софроній Єрусалимські; VIII ст. – Кузьма Маюмський, Іоан Дамаскін і Герман Константинопольський; IX ст. – Йосиф Студит, Феофан і Візантій – склали багато піснеспівів на свято Хрещення Господнього, які донині співаються Церквою в день свят.

На спомин про Хрещення, під час якого Ісус Христос занурювався у водах Йорданських, щоб цим водам освячення дар подати, Православна Церква здавна звершує напередодні в навечір’я, і в день самого свята велике освячення води. Благодать освячення подається воді одна і та ж, як в навечір’я, так і в самий день свята. Тобто вода за своїми властивостями є однаковою. Богоявлення водосвяття покладене було ще в Єрусалимській Церкві і протягом IV – V століть звершувалось не тільки в ній одній. Саме в Єрусалимській Церкві був започаткований звичай виходити на річку Йордан для великого освячення води.

До освяченої води християни з давніх часів мали велику побожність. У IV столітті святитель Іоан Золотоустий говорив: «Христос хрестився і освятив єство водне; і тому в свято Хрещення всі, почерпнувши води опівночі, приносять її додому і зберігають увесь рік. І та вода в істоті своїй не псується від своєї давності, але набрана на цілий рік, а то і два, і три, залишається свіжою і неушкодженою, і після такого часу не поступається перед водою, яка тільки що набрана із джерела». Освячена вода називається в Православній Церкві великою агіасмою – святинею. Цю святиню Церква вживає для окроплення храмів і помешкань, для зцілення, призначає пити її тим, хто не може приступити до святого Причастя. Але аж ніяк ця вода не може замінити самого Причастя святих Таємниць Тіла і Крові Господніх. З цією святою водою і святим хрестом священнослужителі в свято Богоявлення і після нього, аж до віддання свята, зі співом відвідують житла своїх парафіян.

Благочестиві християни здавна, як свідчить святитель Іоан Золотоустий, мають звичай в навечір’я або в самий день свята Хрещення черпати воду для свого домашнього вжитку, називаючи її Богоявленською, або Хрещенською. Зберігають її при святих іконах. Накреслюють нею святі хрести на дверях і вікнах своїх помешкань в Ім’я Христа для відігнання духу злоби.

В Україні також з давніх-давен православні віруючі, подібно до єрусалимських християн, йшли на Йордан, тільки до своєї місцевої, чи то річки, чи ставка, озера і, приготовляючись до свята, вирізали хреста з льоду, поливаючи його буряковим квасом.

У переддень Богоявлення, який ще називають навечір`ям, християни за приписом тримають суворий піст. У народі існує традиція «голодної куті», або йорданського святвечора, коли родина сідає за стіл з приготовленими пісними стравами. Головними яствами, як і на різдвяний святвечір, є знову кутя та узвар.

Святом Богоявлення закінчувались різдвяні святки. Християни побожно дякували Господеві за проведені свята і готувались до наступних. Поступово зима повертала на весну, і в народі про мороз після Хрещення говорили так: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

Хрещенням в Йордані Господь встановив велике Таїнство для кожного із нас хреститися в Христа і в Христа зодягнутися для очищення від гріхів та для вічного життя. Тому кожна людина, яка прийшла на цей світ, приймає святе Таїнство Хрещення.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).

Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.

Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.

Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.

Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.

Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.

Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.

Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.

Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.

Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».

В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».

Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Царем Галилеї, Переї та Зайорданської землі в останні дні пророка Іоана був Ірод Антипа, син Ірода Великого. Чоловік дуже забобонний, нетвердий у вірі, слабкий волею, відданий чуттєвості, непостійний і пустий. Саддукейське невір’я при його дворі панувало на повну силу. Підданий розпусті, будучи аморальним, Ірод жив у перелюбстві й кровозмішанні. Він відібрав жінку в свого ще живого брата Филипа – Іродіаду. Одружився з нею, розійшовшись для цього зі своєю законною дружиною, дочкою Арефи, царя Аравійського, через що той вів з ним війну. Іоанн Хреститель, бачачи таку безсоромну поведінку нечестивого царя, не мовчав, а сміливо в обличчя сказав йому: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6:18).

Слова ці пробудили совість Ірода, але придворні своїми підступними розмовами розпалювали його гнів. Іродіада, яка заприсяглася згубити Іоана, не шкодувала ні лицемірних сліз, ні ласкавих прохань, щоб переконати Ірода посадити Іоана до в’язниці й умертвити Його. Слабкий і малодушний цар довго противився цьому. Він боявся народу, який любив Іоана, але нарешті піддався своєму гніву і проханням Іродіади. Він послав своїх воїнів, які схопили Іоана і посадили до в’язниці в Махері. Саме звідси, із в’язниці, Іоан, почувши про діла Христові, «послав двох з учнів своїх запитати Його: чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам іншого чекати?» (Мт. 11:2, 3).

Євангеліст Матфей свідчить, що Ірод вкинув Іоана у в’язницю, щоб помститися: «бо Ірод узяв Іоанна, зв’язав його і посадив у в’язницю через Іродіаду, жінку Филипа, брата свого, тому що Іоан говорив йому: не личить тобі мати її. І хотів убити його, та побоявся народу, бо вважали його пророком» (Мт. 14:3-5). У євангеліста Марка більш точніше вказані причини ув`язнення пророка: «Іродіада ж, гніваючись на нього, бажала вбити його, та не могла. Бо Ірод боявся Іоана, знаючи, що він муж праведний і святий, і охороняв Його; багато що робив, слухаючись Його, та із задоволенням слухав його» (Мк. 6:19, 20). У серці Ірода було повно протиріч: він вірив і не вірив, ненавидів і цінував, складав убивчі плани і заважав зловмисникам, посланим Іродіадою, вкинув пророка до в’язниці і багато чого робив за його порадами.

Нарешті настав призначений час. Ірод святкував день свого народження. Влаштований був великий бенкет, на закінчення якого почались танці: Соломія, дочка Іродіади, танцювала перед царем. Танець сподобався п’яному розпусникові та присутнім із ним при столі. Тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене, чого хочеш, і дам тобі!» (Мк. 6:22). І поклявся він їй: «Чого тільки попросиш у мене, дам тобі, навіть до половини мого царства» (Мк. 6,:23). Вона ж вийшла і попросила поради у матері своєї: «Що просити?». А та відказала: «Голову Іоана Хрестителя». І відразу ж квапливо повернулась вона до царя, і попросила: «Хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоана Хрестителя» (Мк. 6:25). І засмутився цар, але через клятву й через тих, що з ним були при столі, не бажав їй відмовити. І цар одразу послав вояка, і звелів принести Іоанову голову. І пішов він до в’язниці Іоана, і приніс його голову на блюді, і дівчині віддав, а та віддала її своїй матері.

Кара не забарилася, і те, чого так боявся Ірод, збулося. Цар Аравійський, бажаючи помститися за безчестя своєї дочки, пішов війною на Ірода, переміг його і розбив його військо так, що сам Ірод ледь врятувався. Потім імператор Римський позбавив Ірода усієї влади і всіх багатств і разом з перелюбницею та її дочкою послав у заслання спершу в Ліон, в потім в Ілерду, де вони в бідності закінчили своє життя. Коли танцівниця переходила взимку через річку, крига проламалась, і Соломія занурилась у вод по шию так, що крига стиснула її, і вона повисла у воді. Аж поки гострою кригою їй зовсім перерізало шию. Голову загиблої було принесено водою до Ірода та Іродіади. Згодом і вони були живцем поглинуті землею

У пам’ять про усічення глави пророка Іоана встановлено Церквою особливий день – 11 вересня (29 серпня за ст. ст.). У III ст. над гробницею святого пророка було збудовано храм, який згадується в творах саященномученика Кипріана. У 362 році язичники за повелінням Юліана Відступника для наруги розкопали гріб і спалили чесні останки пророків Єлисея та Іоана. Але благочестиві християни зібрали частину мощів і перевезли їх до Олександрії. До нашого часу дійшло багато повчань на день пам’яті Усікновення глави Іоана Предтечі. Серед них особливим змістом відзначається проповідь святителя Іоана Золотоустого: «Плем’я гаспида завжди панує, залишилось насліддя у Ієзавели, але й благодать подвизається з Іллею. Іродіада також тут, Іродіада все ще танцює, вимагаючи голови Іоана, і їй віддадуть голову Іоана, тому що вона танцює». Так намагався свою хресну дорогу і страждання порівняти із предтеченими святитель Іоан Золотоустий.

У народній уяві це день «Головосіка». Згідно певних вірувань, які не мають ніякого відношення до церковного уставу, цього дня не варять борщу, не беруть в руки ножа та ін. гострого предмету. Не ріжуть нічого круглого, наприклад, капустину, гарбуза, диню, кавуна, тощо. Навіть хліб ламають руками.

День Усікновення глави Іоана Предтечі є великим. Православні християни дотримуються суворого одноденного посту і не беруть участі у всіляких веселих дійствах та ігрищах. Цього дня відвідують тільки храми і поминають усіх страчених та полеглих на війні.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Цьому може бути цілий ряд пояснень, найочевидніше з яких – церковникам банально немає на що «опертись». Адже у науковому обігу є вкрай мало документів, на підставі яких можна було б відтворити перебіг найважливіших подій та з’ясувати специфіку «повсякдення» православної громади Львова та Львівщини у згадані роки.

 Втім, на все це можна подивитись і з іншого ракурсу: того, що на даний момент достеменно відомо, цілком достатньо для висновку про складність написання «вигідного» для тієї чи іншої конфесії та, одночасно, внутрішньо несуперечливого історичного нарису. Адже у такому тексті неможливо було б обійти всі “гострі кути” та уникнути позиціонування щодо цілої низки «незручних» питань.

Серед іншого, доведеться визнати, що, попри невелику кількість православних в регіоні, вони були вкрай немонолітною громадою, яку роздирали внутрішні суперечності. Де-факто мова може йти, як мінімум, про три «автономні» групи віруючих, серед яких також були внутрішні поділи. Найактивнішу з них складали представники російської еміграції та «старі» галицькі москвофіли [4], які домінували у парафіяльній раді та мали найбільший вплив на духовенство (більшість якого також дотримувалося русофільських поглядів). Менш вираженим було ангажування в церковні справи представників української політичної еміграції у міжвоєнній Польщі. Натомість ті, кого можна віднести до третьої групи – православні неофіти з числа недавніх греко-католиків, ситуативно могли підтримувати як позицію російської / москвофільської, так і вимоги української «фракцій».

Важливим моментом є те, що приналежність до православної громади (де-юре існувала лише парафія храму Св. Георгія Побідоносця (Змієборця) у Львові, усі інші парафії Східної Галичини вважались її філіями) була «вторинним» рівнем гуртування майже для всіх її членів. Для москвофілів важливішим було функціонування Братства Почаївської Божої матері, тоді як представники української політичної еміграції з Наддніпрянщини були пов’язані між собою роботою у Товаристві допомоги біженцям з України та інших українських організаціях у Польщі [5].

Наступною проблемою, з якою стане віч-на-віч майбутній автор синтетичного дослідження з цієї теми, є те, що «стрижневим» сюжетом міжвоєнного періоду була запекла боротьба за право власності та юрисдикційне підпорядкування церкви Св. Георгія [6]. Найбільший документальний слід залишили саме судові суперечки та конфлікти (частина з яких мало достатньо брутальний характер) навколо храму. Вивчення цього конфлікту та ролі окремих осіб в ньому однозначно не додасть позитиву до офіційних версій історії православної громади у Львові у 1920-ті–1930-ті рр.

Майновий комплекс (земля, будівля церкви та плебанія) належав (до листопада 1935) Буковинському православному фондові та, початково, перебував у підпорядкуванні Буковинських православних митрополитів (відмовились від свого права призначати священиків до цієї церкви лише у 1925 році). Польський уряд протягом 1923 – 1935 рр. докладав зусиль щодо позбавлення прав румунської сторони на львівську нерухомість [7], застосовуючи увесь набір інструментів (від дипломатичних переговорів до судових позовів). На одному з етапів цих суперечок додаткової «пікантності» цій історії додала спроба придбати церкву та будинок біля неї митрополитом Андрієм Шептицьким.

Митрополит Варшавський Діонисій (Валединський) у цьому конфлікті проявив максимальну лояльність до вимог державної влади та погодився на репутаційно невигідні для себе судові тяжби з представниками Румунської православної церкви. Але, у підсумку, храм не лише не було передано у власність православної громади Львова, але й сам владика Діонисій де-факто втратив право на призначення та переміщення кліру в ній. Два останніх довоєнні настоятелі парафії (протопресвітер Костянтин Семашко та протоієрей Григорій Курилас) були військовими капеланами. Їх призначила світська влада не просто без узгодження з першоієрархом Польської автокефальної православної церкви, але й попри його протесту.

І, насамкінець, несподіваними можуть виявитися висновки щодо того, яким чином складались взаємини між місцевою владою (насамперед – Львівським воєводським управлінням) та православною громадою. Вони точно не можуть бути втиснуті в якісь прості схеми, де польська влада «послідовно пригнічує» православних, створюючи різноманітні утруднення для розвитку «чужорідної конфесії». Документи, що збереглися, засвідчують більш складне ставлення чиновників до «православного фактору» в регіоні, а також зміни в їхній позиції в залежності від конкретної ситуації чи загальної політичної кон’юнктури. Так, у 1924–1925 рр. львівська влада виступила неформальним «союзником» православної громади у справі збереження за нею храму Св. Георгія, настійливо інформуючи Варшаву щодо недопустимості продажу цього об’єкту митрополиту Шептицькому та отцям-редемптористам візантійського обряду.

Поширення Православ’я на Галичині, наприкінці 1920-х-на початку 1930-х, розглядалось місцевою владою як один із можливих інструментів протидії поширенню «української пропаганди» та важіль впливу на «нелояльну» Греко-католицьку церкву (за рахунок парафій якої й відбувався розвиток православної мережі). Факт латентної (а подеколи – й достатньо відвертої) проросійськості православного місіонерства в регіоні вважався цілком допустимим побічним ефектом, яким можна знехтувати у протистоянні з «українським сепаратизмом».

Втім, в останні роки існування ІІ-ї Речі Посполитої, львівські воєводи дійшли до висновку щодо недостатньої ефективності такої політики та погодились з ідеєю необхідності максимальної інтенсифікації процесів полонізації Православ’я. Показово, в цьому плані, що першим настоятелем храму св. Георгія, призначеним без санкції митрополита Діонисія, став протопресвітер Костянтин Семашко – один з найактивніших промоторів ідентичності «православного поляка» [8]. Ця кандидатура була подана Військовим міністерством на апробацію львівській місцевій владі та одразу була нею схвалена (попри скарги на це рішення з боку митрополита, керівництва Братства Почаївської Божої Матері та демарші окремих православних активістів).

Таким чином, можемо виснувати, що підготовка ґрунтовного історичного нарису з історії Православної церкви на території Галичини у міжвоєнний період потребуватиме розв’язання цілої низки дослідницьких проблем. На даному ж етапі не вирішеною є навіть базова – збільшення кількості джерел з цієї тематики, запроваджених до наукового обігу.

Перспективним, з огляду на це, є вивчення документів, які відклались в архіві Міністерства визнань релігійних та народної освіти (МВРіНО) ІІ Речі Посполитої. Серед іншого, у цьому фонді є листування з львівськими воєводами з різних питань, на підставі якого можливо:

– Визначити кількість населення православного віросповідання у Східній Галичині у 1918 – 1939 рр. Хронологічно першим документом, який містить приблизні оцінки кількості православних в регіоні, є лист до МВРіНО від Генерального делегата польського уряду для Галичини Казимира Галецького (9 листопада 1919). Опираючись на дані довоєнних австрійських переписів (в яких, втім, православні Галичини не виокремлювались, а подавались в рубриці «інші віросповідання») він оцінив кількість православних у Львові у «кілька сотень», а максимально можливу цифру для всієї Галичини – у менш, ніж 2000, причому вказав, що більшість з них проживає у прикордонних з Румунією районах [9].

Всі подальші дані, які надходили до Варшави, в тій чи іншій формі повторювали цю початкову інформацію. Наприклад, про неможливість надання точніших цифр йдеться в листі магістрату м. Львова до львівського воєводи від 9 квітня 1930 [10]. В ньому повідомляється, що під час перепису 1926 року не виокремлювались православні, а серед 922-х постійних мешканців Львова, які потрапили в графу «інші визнання» – далеко не всі належали до цього віросповідання (до цієї групи, наприклад, були зараховані також російські старообрядці та представники різних християнських сект). Відповідно, чиновникам воєводства пропонували або орієнтуватися на дані перепису 30 вересня 1921, в яких було зафіксовано 580 православних у місті [11], або повірити «на слово» настоятелю церкви св. Георгія Онуфрію Сапезі, який називав суттєво вищі цифри («wedle zapodania ks. Sapiehy obecnie jest we Lwowie 1500 – 2000 prawosławnych»). Цікаво, що у жовтні того ж 1930-го року у відомостях на державне фінансування о. Сапєга вказував наявність лише приблизно 1000 вірян у своїй парафії [12]. А двома роками раніше, його попередник ієромонах Пантелеймон (Рудик), писав про 850 парафіян [13].

Згідно з інформацією, що її надіслав до Міністерства визнань 13 липня 1936 воєвода Владислав Бeліна-Пражмовський, загальна кількість парафіян храму св. Георгія сягала 1500 осіб, з яких приблизно 500 не проживали у Львові [14].

Загалом, ці цифри не дуже суттєво відрізняються від тих, якими в другій половині 1930-х в офіційному листуванні оперував митрополит Діонисій та представники Братства Почаївської Божої Матері (вони стверджували, що львівська православна громада об’єднує від одної до двох тисяч віруючих) [15]. До цього числа не зараховували вояків Львівського гарнізону православного віросповідання (також, дефакто, парафіян храму св. Георгія). Проте їхня загальна чисельність ніколи не перевищувала двадцяти-тридцяти осіб.

– «Очима» світської влади подивитись на характер взаємин між парафіянами. Зважаючи на малочисельність та невпливовість громади вона лише зрідка потрапляла до фокусу уваги воєвод. Інформацію про суперечки в ній, як правило, надавала місцева поліція. Зокрема, насамперед на дані правоохоронців опирався воєвода Казимир Грабовський, коли повідомляв, у липні 1923, до Варшави про конфлікти між румунським священиком Володимиром Гакманом та призначеним митрополитом Діонисієм священиком Віктором Козловським [16]. Так само рапорти поліцейських інформаторів покладено в основу звіту канцелярії львівського воєводства від 25 листопада 1927 про обставини захоплення будинку плебанії церкви св. Георгія ієромонахом Пантелеймоном (Рудиком) та православними братчиками на чолі з О. Лелавською [17].

Найбільш детально описано актуальний на той момент (середина 1936 року) статус-кво та «внутрішні поділи» серед православної громади міста у згаданому вже листі воєводи Беліни-Пражмовського. За його оцінкою, серед найактивніших парафіян «przeważa element ukraiński» (приблизно 300 осіб з загального числа приблизно 500 активістів). Польський чиновник згадав інженера Олександра Кузьмінського з Комітету українських емігрантів у Львові, науковця Володимира Дорошенко з Товариства ім. Т. Шевченка, «петлюрівських офіцерів» Олександра Доценко, Павла Панченко, Антона Романенко та Михайло Баранського, львівського кооператора, колишнього петербурзького адвоката Михайла Корчинського, діяча буковинської «Просвіти» Василя Сімовича. Але, за даними воєводи, «rządy w Cerkwi prawosławnej mimo swej mniejszośći uchwycili i sprawują emigranci Rosyjscy wśród których rej wodzą czarnosecińcy i zwolennicy Niepodzielnej Rosji» [18]. У документі названі поіменно найбільші яскраві репрезентанти таких поглядів – вдова-рантьє Ольга Лелавська, бухгалтер Ніколай Комєндантов, колишній унтер-офіцер царської армії Іван Кисєльов.

В парафії, за інформацією відповідних служб воєводства, давно тлів конфлікт, пов’язаний з забороною використання у богослужінні української мови. «Tutejsza kolonia ukraińska zdołała jedynie uzyskać wykłady katechizmu w języku ukraińskim» [19] – відзначив Беліна-Пражмовський.

Всі ці дані доповнюють інформацію про гострі суперечки в громаді, які неодноразово потрапляли на сторінки львівської преси у 1930-х рр [20].

– Проаналізувати, на локальному прикладі, еволюцію державної політики щодо Православної церкви протягом міжвоєнного періоду. Попри те, що львівська парафія була унікальною у своєму роді (на момент відновлення польської державності не перебувала у юрисдикції Російської православної церкви), більшість конфліктів (але далеко не всі), пов’язаних з нею, розглядалися крізь загальну призму ставлення до «російської» спадщини на околицях («кресах») Речі Посполитої. Втім, вже з 1919 року почали з’являтись ідеї щодо можливості використання православної громади у Галичині як “інструменту” для вирішення іншої проблеми – протидії українському рухові, головним “інспіратором” якого місцеві урядовці вважали митрополита Шептицького. Кожен крок владики Андрія розглядався як апріорі ворожий до Польщі, а пошуки підтекстів в його словах та діях набували подекуди гротескних форм. Наприклад, перебування у Львові запрошених туди Шептицьким отців-редемптористів східного обряду з Бельгії, воєвода Грабовський та його підлеглі у лютому 1923 трактували як ймовірну підступну німецьку інтригу, спрямовану на роздмухування «українського сепаратизму». Владику Андрія звинувачували також в тому, що його діяльність призводить до провокування польсько-радянського конфлікту [21]. Така позиція пояснює виступ воєводи на захист майнових інтересів православної громади в період, коли велися переговори про можливу купівлю церкви Св. Георгія для потреб редемптористів. Що, втім, не заважало пізніше цьому ж чиновнику поставити під сумнів необхідність функціонування в місті окремої православної парафії (цілком достатнім вважалось надання дозволу служити у цьому храмі православним капеланам Війська Польського).

У подальшому, керівники воєводства покладали певні сподівання на те, що сприяння (чи, частіше – відсутність протидії) з їхнього боку розвитку православної громади в регіоні послаблюватиме позиції «kościoła unickiego». Проте вже на початок 1930-х виявилось, що кількісно незначний масштаб переходів на Православ’я не дозволяє повноцінно використовувати цей чинник в складній грі проти українського руху.

З іншого боку – неоднозначною виглядала б (з точки зору актуальних польських державних інтересів і на подальшу історичну перспективу) й ситуація у випадку, якщо б православні місіонери в Галичині насправді досягли суттєвих успіхів. Аналізуючи стан справ у цій сфері, керівник підвідділу громадської безпеки та преси Львівського воєводства Миколай Кваснєвскій, у листі до МВРіНО від 25 вересня 1929 року відзначив, що, хоча на даний момент є певні внутрішньополітичні «плюси» в наданні підтримки православним (чиє духовенство позиціонується як лояльне до Польщі), проте у віддаленій перспективі це також може мати й виразні геополітичні «мінуси» через можливе використання даного чинника радянською (російською) державою [22].

У цьому зв’язку не може дивувати те, що зрештою (у 1937 році), місцева влада з ентузіазмом підтримала ініціативу перепідпорядкування львівської парафії військовому духовенству, взагалі самоусунувшись від спроб реалізовувати якісь самостійні кроки у вирішенні цієї дрібної (з їхньої точки зору), але заплутаної та клопітливої проблеми.

Таким чином, попри відносно невелику кількість документів, в яких зафіксовано “взаємодію” між локальною владою й місцевою православною парафією та/або відображено позицію очільників воєводства щодо Православ’я в регіоні, вони є важливим джерелом для відтворення хронології окремих подій та аналізу низки процесів, які відбувались у конфесійному житті міжвоєнного Львова та Галичини.

Посилання

1 «З історії єпархії». URL: https://uaoc.lviv.ua/jeparkhija/iz-istoriji-jeparkhiji/ (дата звернення – 30.03.2021)

2 «У міжвоєнній Польщі». URL: http://gradleva.com/?info=41 (дата звернення – 30.03.2021)

3 «Історія єпархії». URL: https://upc.lviv.ua/eparkhiya/istoriya-eparkhiji (дата звернення 30.03.2021). Детальніший, але з багатьма фактологічними помилками історичний огляд (розділ «Новая Польша») є на одному з неофіційних сайтів УПЦ МП. URL: http://orthodoxlviv.narod.ru/lvivep/newpolsh.htm (дата звернення 29.03.2021).

4 Про перший (до 1918 р.) період існування парафії св. Георгія та окремих парафіянмосквофілів, які жили у міжвоєнному Львові див: Osadczy W. Swięta Ruś: rozwój i oddziaływanie idei prawosławnej w Galicji, Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2007. S.69–78.

5 Про політичну еміграцію з Наддніпрянської України у міжвоєнному Львові див.: Рева Н. Українське товариство допомоги емігрантам з України у Львові // Українознавство. Вип. 13. Київ, 2009. С.43–46; Патер І. Львів – осередок наддніпрянської політичної еміграції у 1900–1939 роках// З історії західноукраїнських земель. Львів, 2014. Вип.14. С.112–131.

6 Про перший етап цього конфлікту див.: Стародуб А. Суперечка навколо права власності та юрисдикційного підпорядкування православної церкви св. Георгія Змієборця у Львові (1920-ті рр.) // Матеріали ХІІІ Міжнародної наукової конференції “Церква – наука – суспільство: питання взаємодії” (Київ, 29–31 травня 2015 р.). Київ, 2015. С. 245–247.

7 Справу вдалося врегулювати лише після таємної виплати польським урядом грошової компенсації румунській стороні. Остаточне входження польської Держскарбниці у права власності на даний майновий комплекс відбулося 20 квітня 1936 (Аrchiwum Akt Nowych (далі – ААN), zespół “Ministerstwo Wyznań religijnych i Oświecenia publicznego” (далі – MWRiOP), sygnatura 1214, кartka 558–564). 1

8 У листопаді 1938 прийняв чернецтво з іменем Матфей і був висвячений на єпископа Браславського, вікарія Віленської єпархії. Дет. див. про нього: Grzybowski J. W służbie Rzeczypospolitej. Duszpasterstwo wojskowe wyznania prawosławnego w Wojsku Polskim w latach 1919-1949. Warszawa: Wojskowe Centrum Edukacji Obywtelskiej, 2016. S. 505–506.

9 AAN, MWRiOP, sygn. 1214, к. 11.

10 Ibidem, sygn. 983, k. 22.

11 У березні 1924, посилаючись на дані перепису 1921 року, воєвода К. Грабовський писав МВРіНО, що «dziś już jednak można podnieść wątpliwość, czy ze względu na małą stosunkowo liczbę prawosławnych należałoby tworzyć dla nich osobną parafię, której dotacja obciążyłaby bardzo znacznie skarb Państwa» (AAN, MWRiOP, sygn.1214, k.123).

12 AAN, MWRiOP, sygn. 983, к. 74.

13 Ibid, к.4. 14 Ibid., sygn.1214, к. 569–570.

15 В листі митрополита Діонисія до прем’єр-міністра Феліціана Складовського від 29 травня 1937 вказано, що «parafia ta liczy przeszło 2000 wiernych» (AAN, MWRIOP, sygn.1214, к.581). Натомість в скарзі Братства від 31 травня 1937 на ім’я маршала Едварда Ридз-Смиглого повідомляється, що «liczba parafian prawosławnych przekracza tysiąc» (AAN, MWRIOP, sygn.1214, к. 599).

16 AAN, MWRIOP, sygn.1214, к. 80–81. Серед іншого, в цьому листі згадуються скарги протоієрея Козловського на те, що священик Гакман «wzbrania mu odprawiania w tej cerkwi w języku słowiańskim nabożeństwa dla wojskowych wyznania prawosławnego, żądając odprawiania nabożeństw w języku rumuńskim».

17 Ibid., к. 224–225.

18 Ibid., к. 569–570

19 Ibid.

20 Див. наприклад: За кулісами православної церкви у Львові. Голос православних парохіян// Діло (Львів). 1932. №117 (29 травня). В статті йдеться про довготривалу боротьбу між більшістю парафіян «і малим гуртком 6 –7 осіб під проводом пані Лелавської, емігрантки зі Старокостянтинова на Волині» та наводяться, на основі свідчень очевидців, приклади скандальних непорозумінь у громаді

21 «Opanowanie względnie tworzenie gr.-kat. Zakonu Redemptorystów przez duchownych Flamandczyków nasuwać musi przeto pewne obawy, ze działać tu będą pośrednio wpływy niemieckie na korzyść separatyzmu ukraińskiego. W szczególności nie może ulegać wątpliwości, że jest to jedna z placówek mających według planu metropolity Szeptyckiego tworzyć kadry księży gr. kat. przeznaczonych do misji religijnej i politycznej w Rosji a specjalnie na Ukrainie. Że tworzenie takiego ogniska propagandy w Polsce a specjalnie we Lwowie jest bardzo poważnym niebezpieczeństwem dla pokojowych stosunków z Rosją – nie potrzebuję bliżej uzasadniać» (AAN, MWRiOP, sygn.387, k. 34).

22 «Ruch prawosławny w czasie obecnym і przy dzisiejszych stosunkach w Rosji panujących nie jest na ogół dla Państwa niebezpieczny względnie szkodliwy, ruch ten bowiem zwalczany przez gr. kat. kler hołdujący ideologii ukraińskiej powoduje, że prawosławni przechodzą do obozu staroruskiego i stają temsamem w przeciwieństwie do akcji szowinistycznych stronnictw narodowych ukraińskich, które bez wyjątku wrogo odnoszą się do Państwa i Narodu Polskiego, kler zaś prawosławny przeważnie silnie akcentuje swoją lojalność dla Państwa. Trudno jednak dzisiaj przewidzieć, czy rozszerzanie się prawosławia przy ewentualnej zmianie stosunków politycznych w Rosji nie byłby w przyszłości dal Państwa szkodliwym»(AAN, MWRiOP, sygn.1043, к. 244–245).

Стародуб А. В. кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України

Кожен із нас, дорогі брати і сестри, святкує свій день народження. Але є свято, яке стосується всіх українців, – День народження держави України, яке відзначаємо 24 серпня.

Шанувати своїх матерів, любити їх і про них дбати – це наш священний християнський обов’язок. Україна – це спільна для всіх нас мати, яка дала нам світло життя, дала нам свою мову, культуру, яка виховала нас у кращих християнських традиціях. Тому у цей святковий день ми повинні дякувати Богові за дар рідної землі, мови, традицій.

Гортаючи сторінки історії, ми        бачимо, що дуже часто наша матір-Україна стояла перед Хрестом страждань і страшними муками своїх дітей, коли монголо-татарські полчища плюндрували українські землі, коли польські шовіністи проливали криваві ріки, вбиваючи ні в чому не винних людей, бо ті вважали себе українцями. Але перевершив усіх більшовицький режим, який зневажав український народ більше, ніж скотину, який замордував незчисленну кількість українців тільки за те, що вони хотіли жити у вільній і незалежній Українській державі, мати свою Церкву, свою мову і свою культуру.

Вже 29 років, як Україна стала незалежною державою, але вона й надалі залишається бідолашною і зневаженою. Як багато вона страждала, та, на жаль, надалі продовжує страждати і мучитись разом зі своїми дітьми.

Обов’язком кожного українця є, відповідно до своїх сил і можливостей, заспокоїти нашу матір-Україну, втерти сльози з її заплаканого обличчя, потішити її, виявити до неї любов. Бо і наш великий учитель і Господь Ісус Христос в останні хвилини свого земного життя про все забув, аби подбати про Свою Святу Матір, заспокоїти Її. Бо і великий геній українського народу, незламний син матері України Тарас Шевченко до всіх нас, її дітей, звертається із закликом: «Свою Україну любіть, любіть її во время люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть».

Ми, українці, живемо в роки очищення живемо психічної та духовної свідомості нашого народу. Таке «очищення» свого часу євреї мали протягом 40 років. А ми тільки 29. Скільки ще чекати?

Почнімо із себе самих. Перестаньмо бути рабами своїх гріхів. Перестаньмо бути байдужими до Бога, Церкви, держави, мови і всього, що пов’язане з українською культурою.

У цей святковий день закликаю всіх українців Заходу і Сходу, Півночі та Півдня розмовляти рідною мовою, підтримувати продукти і товари національного виробництва, змінити російську попсу на своїх музикантів.

Отож, єднаймося, дорогі брати і сестри! Єднаймося у щире Христове братерство, єдину християнську родину, якою є вільна і незалежна Українська держава і єдина помісна Церква!

прот. Іван Голуб, м. Львів