Великим цей канон називається головним чином через свою обширність. Якщо інші канони складаються із 30-ти тропарів, то Канон Андрія Критського складається з 250-ти. Також великим канон називається через великий і глибокий, сповнений розчулення зміст. Пошкоджений гріхами людей лукавий світ помилково вважає, що він здоровий, хоча потребує невідкладного лікування і дієвого оновлення від темряви гріхів.

Справді це архітвір церковної поезії, твір глибоко духовний. Спробуймо і ми віднайтися в цих образах, в цих стихирах. Спробуймо віднайти в них правду про себе, про свою власну гріховність, про свою глибоку моральну й духовну нужду, щоб, бодай, у ці останні дні Великого Посту увійти нам на дорогу справжнього покаяння, віднайти сльози щирого жалю, а через це досвідчити небрехливої радості Божого прощення, а відтак радості воскресіння з Ісусом до нового, кращого життя.

Творець цього, настільки улюбленого православними людьми Великого канону, преподобний Андрій, архієпископ Критський народився в місті Дамаску близько 660 року в родині благочестивих християн Георгія й Григорії. Зі свідчень про раннє дитинство святого відомо, що до семи років його вважали німим, тому що до цього часу він не вимовив жодного слова. Коли ж, по досягненні семирічного віку, він причастився в церкві божественних Тайн Тіла й Крові Христових, німота його розв’язалася й він став говорити. Після цього явленого чуда батьки віддали своє чадо осягати премудрість божественних книг. На чотирнадцятому році життя святий Андрій був приведений батьками в Єрусалим для служіння Богові і відданий у монастир Братства Гробу Господнього. Після постригу в чернецтво святий Андрій був призначений нотарієм, тобто секретарем Єрусалимської патріархії. Він проводив доброчесне життя, подвизаючись у цнотливості, помірності й лагідності, так що йому дивувався навіть і сам єрусалимський патріарх. Після 681 року, коли в Константинополі відбувалися засідання Шостого Вселенського Собору, святий Андрій, що був тоді в архидияконському сані, разом із двома старцями-ченцями, був посланий у візантійську столицю від імені свого патріарха, щоб представити імператорові документи, що стверджують повну згоду з рішеннями Собору всієї повноти Єрусалимської Православної церкви, що перебувала тоді під мусульманським ярмом. Після закінчення Собору старці-ченці вернулися назад у Єрусалим, а Андрій, зробившись відомим своєю книжною премудрістю й глибоким знанням догматів Церкви, імператорові й святим отцям, був залишений у Константинополі, одержавши назавжди прізвисько «Єрусалимита», тобто «Єрусалимлянина». У столиці Імперії він одержав послух очолити Будинок для сиріт при Великій церкві Святої Софії із зарахуванням у клір головного храму Візантії. 20 років служив він у сані диякона й трудився в Будинку сиріт, проявляючи належну про них дбайливість і піклування. Тут же, у Константинополі, він почав складати свої чудові пісні, які так багато прикрасили літургічну спадщину Святої Церкви.

Після двадцятилітнього дияконського служіння святий Андрій був рукоположений у єпископський сан, і призначений на найвіддаленішу кафедру імперії – острів Крит, де за свою старанну працю був визнаний гідним титулу архієпископа. Тут він був світильником миру, що просвіщає Христову Церква богонадхненним навчанням і доброчесним життям. Святий пастир критський будував храми Божі , а також будинки для сиріт і старих. Для своєї пастви він був люблячим батьком, що невпинно проповідує, й молитвами своїми відбиває всі напасті й негоди, а для єретиків був непохитним викривачем і грозою. Не залишав святий Андрій і праць зі складання церковних пісень.

Кілька разів святитель, залишивши Крит, відвідував Константинополь, де бачився з патріархом і імператором, а також із близькими йому людьми. Там же виступив він у захист святих ікон, коли у Візантії почалося іконоборство. У своє останнє відвідування столиці святий Андрій відчувши наближення швидкої своєї кончини, попрощався зі своїми друзями. По дорозі на Крит він сильно занедужав. Важка недуга змусила його зупинитися на острові Митилина в містечку Ерессо, де святий і помер 4 липня близько 740 року. У цей же день Свята Церква й донині вшановує його пам’ять.

Святитель Андрій Критський перший став писати богослужбові канони. Його перу належать канони на всі дванадцять великих свят (окрім Введення в храм Пресвятої Богородиці, тому що в його час це свято ще окремо не святкувалося). Великопісне богослужіння, крім Великого канону, було прикрашено й іншими творами святого. У рукописах збереглися канони Вербної неділі, трипіснці всіх днів Страстної седмиці, включно з Великою П’ятницею. У Велику Суботу виконувався четверопіснець святого Андрія, до якого пізніше приєднували свої твори і св. Косма Маюмский, черниця Кассія, єпископ Марк Отрантський. За кількістю ориґінальних мелодій наспівів святий Андрій перевершує навіть настільки великого піснетворця, як преподобний Іоан Дамаскін. Укладаючи Октоїх, святий Іоан вносив у нього ірмоси й наспіви святителя Андрія Критського.

Читаючи чи слухаючи канон святителя Андрія Критського ми маємо перед своїм мисленим поглядом приклади глибокого покаяння, православні християни повинні в час Великого посту знайти і зростити в своїх душах прагнення очистити свої серця і змінити життя своє через покаяння. На цьому шляху, не легкому для гріхолюбної природи людської, свята Церква дає нам досвідченого керівника в особі св. Андрія Критського. Цей великий подвижник і ревнитель віри склав зворушливий покаянний канон, який з любов’ю прийняла вся Православна Церква. Канон св. Андрія Критського «воістину всіх канонів величавий», за уставом Православної Церкви, як глибоко вірне зображення покаянних переживань християнської душі, читається частинами на великому повечір’ї в перші чотири дні першого тижня Великого посту. Крім того, великий канон св. Андрія Критського ще раз повністю читається на утрені в четвер п’ятого тижня Великого посту разом з каноном на честь преподобної Марії Єгипетської. Тому ця відправа називається «Маріїне стояння», а в нас її називають звичайно «поклони», бо кожний тропар канону супроводжується покаянним приспівом «Помилуй мене, Боже, помилуй мене» і земним поклоном богомольців.

Більше ніж 1300 років Свята Церква завдяки цьому твору відкриває нам глибину покаяння. Цей канон можна описати як покаянний плач, що розкриває нам всю безодню гріха. Проникливі слова збентежують душу християнина і пробуджують спрагле серце людини від гріховного сну. Преподобний Андрій майстерно зображає нам великі образи – Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і потоп, Давида, Обітовану Землю і особливо Христа і Церкву.

Канон написаний від першої особи, але оплакуючи власні гріхи святий Андрій Критський молитовно зітхає ніби за гріхи всього людства.

Не можна навчити тому, чого сам не вмієш. Покаяння святого Андрія глибоке й щире.

Через весь канон проходить одна думка, що повторюється у всіх його піснях: «Згрішив більше всіх людей, єдиний згрішив Тобі (Господи), але змилуйся й будь милостивий до мене, тому що Ти Благоутробний». «Благоутробний» – значить милостивий і милосердний так, як мати, що немов би усією утробою, всією істотою своєю, жалує своє дитя, любить його всім своїм серцем. Чим ближче людина до Бога – тим більш чітко вона бачить свої гріхи. Цьому вчить нас у своєму каноні святий Андрій Критський.

Св. Андрій починає свою сповідь перед Богом роздумуванням над вчинками свого власного життя і зразу входить на стежку спасенного покаяння та приношення Богові покаянних сліз. Ці роздуми Автор проводить у власному імені, а водночас в імені всіх людей, які сокрушенні, свідомі своєї гріховності, стоять перед Богом.

Преподобний Андрій робить це так, немов би у своїй глибокій християнській любові взяв кожну людську душу і разом з нею зітхає над гріховністю життя, але й разом з нею шукає способу виходу з гіркого положення, шукає навернення і просить про нього.

«З чого почну я плакати над учинками нещасного життя мого» – чуємо перші слова першого тропаря і справді глибоко зітхаємо разом з творцем Канону і входимо з ним у глибини його роздумів. «Як же ж то я розпочну, Христе, теперішнє моє ридання» – продовжує автор – «Але Ти, як милосердний, дай мені сльози покаяння». Це початок, якби введення до цілого твору.

Початок і основу для покаяння св. отець вбачає в душі грішника, вихідному центрі всякої дії та наміру. Доки людина, захоплена й потьмарена; спокусами гріха, не схаменеться, не «прийде в себе» (Лк.15:17), подібно до блудного сина в євангельській притчі, доти для неї неможливе покаяння: ні повчання Церкви, ні поради друзів для неї сили не мають. Коли ж людина сама, за таємничим покликанням ласки Божої, ввійде у внутрішню «господу» (Мф.6:6) своєї душі і тут, замкнувши міцно двері від зовнішніх вражень, залишиться на самоті, із своєю совістю, тоді вона мимоволі повторить слова церковної пісні: «Душе моя, душе моя, встань, чому ти спиш? Кінець наближається, і маєш засмутитися; підведись же, щоб пощадив тебе Христос Бог, Який всюди є і все наповняє»…

Звернувши таким чином увагу внутрішнього голосу душі грішної людини, св. Андрій бере її немовби за руку і веде через усі події старозавітної і новозавітної історії — від падіння праотця Адама до вознесіння Господнього, знаходячи в священній скарбниці Слова Божого найсильніші спонуки до каяття і морального виправлення. Св. отець наводить численні приклади великих грішників. Одні з них загинули навіки через свої гріхи, як, наприклад, братовбивець Каїн і нечестиві сучасники, праведного Ноя; а другі через покаяння спаслись, як от мешканці міста Ніневії, напоумлені пророком Іоною, як Давид і Манасія, що принесли Богові щире покаяння.

«Ой, горе мені: — кличе св. творець канону від імені кожного грішника, – окаянна душе! Нащо ти стала подібною до першої Єви?.. Перевершив я Каїнове вбивство: ожививши плоть, я свідомо став убивцею совісти душевної, озброївшись проти неї лихими ділами моїми…».

Поряд з цими тяжкими картинами гріхів, що викликають відразу до себе, в каноні св. Андрія Критського показуються світлі зразки чеснот, наприклад: праведність і незлобність Авеля, побожність Сифа, ревність Еноса до слави імені Бога, висота богопізнання Еноха, твердість віри й послуху Богові, виявлена Ноєм серед морального занепаду його сучасників, дивна віра отця віруючих Авраама, непохитне терпіння в стражданнях праведного Іова, свята чистота Йосифа, проданого братами до Єгипту, нарешті, великий подвиг преподобної Марії Єгипетської, що була раніше грішницею.

Кожна пісня зворушливого великого канону починається молитовним ірмосом. Потім перед духовним поглядом віруючої душі проходять праотці, патріархи, судді, царі і пророки Старого Завіту. Дев’ята пісня канону в глибоких спогляданнях творця його присвячується святим споминам євангельського вчення і спасенного подвигу Сина Божого. Не знайшовши в собі, за вироком совісті, плодів, гідних покаяння, знесилена цією свідомістю наша душа словами св. Андрія благає Господа: «Судде мій і Знавче мій! Бажаючи знову прийти з ангелами для суду над усім світом, змилуйся тоді, поглянувши милостивим оком Твоїм, і змилосердься наді мною, Ісусе!..».

Приклади покаяння в каноні безпосередньо впливають на наші почуття, а порівняння нашого життя з такими прикладами мимоволі спонукає нашу свідомість наслідувати їх. Для повноти і сили цих добрих впливів необхідна ще участь всіх сил віруючої нашої душі. Нам треба визначити саму основу християнського покаяння, її визначає для нас покаянна проповідь св. Іоанна Хрестителя. Потім її доповнив Сам Господь наш Ісус Христос і Його святі апостоли. Предтеча Господній закликав іудеїв: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне! (Мф.3:2)».

З’ясовуючи свої думки, св. Іоанн Хреститель старався показати своїм сучасникам, що наближення до них Царства Небесного, вимагає від них, щоб вони залишили свої пороки і виправили життя своє. Богонатхненний проповідник покаяння не торкався суті й цілі Царства Божого, а без страху викривав пороки, які помічав у житті, як окремих людей, так і суспільних груп: Ірода, фарисеїв і садукеїв, митарів, воїнів, осуджував загальну холодність серця, величання своїми побожними предками. Ніхто з дітей іудейського народу, Іоаннових сучасників, не заперечував наочної правди його докорів. Усі глибоко відчували гріховність свого життя. Першим наслідком цієї свідомості була сповідь гріхів перед Іоанном Предтечею і хрещення покаяння (Мф.3:5-6). Другим плодом покаяння, що свідчив про його щирість, було бажання змінити, виправити своє життя. «Що нам робити?» — запитували Іоанна митарі, воїни і народ іудейський (Лк.3:10-14).

Якщо і ми поставимо своє життя на суд Іоанновій проповіді, то, без сумніву, побачимо в ньому багато таких хиб, від яких нам треба очиститись негайно, щоб не принижувати свого християнського звання і не накликати на себе справедливого гніву Божого.

Скоро після проповіді св. Іоанна Предтечі почалась євангельська проповідь Спасителя нашого Ісуса Христа. Першими словами проповіді Спасителя був заклик: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф.4:17). Але в Христовій проповіді нема суворого тону мови св. Іоанна Предтечі, який завершував своєю проповіддю старозавітні часи. Блага небесного Царства Христового — це «правда і мир, і радість в Дусі Святому» (Рим.14:17), – отже, вони належать до духовної і моральної сторони. Ось чому Христос Спаситель, закликаючи всіх вступити в Своє Царство, переконував: «Будьте звершені, як звершений Отець ваш небесний» (Мф.5,48); «навчіться від Мене, бо Я тихий і смиренний серцем, і найдете спокій душам вашим». У Своїй проповіді про блаженства Ісус Христос ясно визначив властивості душі, потрібні для того, щоб бути учасником Його благодатного царства (Мф.5:3-12).

Автор, а все це, щоб поглибити рефлексію, заторкнути, потрясти душу людини, заохотити до покути і навернення, до звернення до Бога. У цілому творі Автор послуговується також образами з Нового Завіту, щоб в останній пісні зосередитися виключно на євангельських подіях, щоб таким чином показати безмірну любов Ісуса Христа і його милосердя для грішника: «Христос став чоловіком, закликáв до каяття розбійників і блудниць. Покайся, душе! Вже відчинено двері царства і поперед тебе його досягають фарисеї, митарі та перелюбники – покаявшись.

Христос оздоровив розслабленого й він узяв постіль свою; підняв померлого юнака – сина вдови, зцілив слугу сотника й об’явив себе самарянці, показавши тобі, душе, як служити Богові в дусі.

Ці та інші образи мають заохотити людину до покути і навернення, мають показати, що для Бога все є можливе, також оздоровлення навіть з найбільших гріхів, якщо лиш людина покаже крихітку доброї волі і звернеться до Бога, до Його милосердної любові, яка очікує як батько на блудного сина, на цей перший крок з боку людини.

Чи однак можливе є звернення до Бога для людини, в якій наростає свідомість гріха, беззаконня, підлості? Чи не є вона схильна радше тікати, сховатися, щоб уникнути караючої Божої руки? Ні, душа не хоче тікати перед Богом, не відчуває страху перед Ним, бо знає, є глибоко переконана, що Бог є одинокий, хто може піднести людину з гріхопадіння; Бог бо не є Богом караючим, але Чоловіколюбцем, Богом, який з журбою похиляється над нещастям людського гріха, Богом милосердним, тому звертається до Нього з великою довірою і надією: «Щиро приносимо тобі, Спасителю, сльози очей наших і зітхання з глибини серця, взиваючи: Боже, согрішили ми перед тобою. Як спас ти Петра, скоро він закликав, поспіши спасти й мене, Спасителю. Вирятуй мене від звіра, простягнувши свою руку, і виведи з глибин гріха… Як пристановище затишне знаю тебе, Владико, поспіши ж визволити мене з безвихідних глибин гріха й відчаю».

Великий покаянний канон поволі добігає кінця. Ще кілька стихів – і труд завершений. Преподобний Андрій провів своєрідну сповідь з цілого свого життя, уводячи також нас, усіх християн, у солодкість визнання гріхів і покути перед Богом. В самому кінці свого твору згадає ще мудрого розбійника: «О Милосердний, як вірному розбійникові, який впізнав в Тобі Бога, відкрий і мені двері Твого царства». І так Андрій Критський прирівнює самого себе до розбійника, злочинця, який в одній хвилині покаянного навернення одержав прощення гріхів.

Тож дорогі брати і сестри маючи цей прекрасний покаянний канон стараймося переосмислити своє життя, стараймося почути заклик святого Андрія Критського і принести гідні плоди покаяння.

прот. Іван Голуб. Викладач ЛПБА (ПЦУ).

Найперша згадка про жінку в Біблії має такий зміст: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут.1:27). З тексту видно, що образ Бога відтворений рівною мірою як у чоловікові, так і в жінці. Далі, в детальнішому описі створення людини написано: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Бут.2:18). Отже, фактично стверджується, що чоловік сам по собі недостатній для виконання Божого задуму відносно людини, і далі: «… і стануть вони одним тілом» (Бут.2:24). Більше того, Бог створив їх взаємозалежними та взаємодоповнюючими: «… в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога» (Кор.11:11,12).

Описати жінок Біблії у короткій статті нереально, тому що Біблія надає велику кількість жінок, які відіграли ту чи іншу роль у період їхнього життя, тому надалі спробуємо хоча б частково висвітлити найбільш значущі імена.

Єва

Саме ім’я нашої праматері Єви (тобто життя, жива) говорить про те, що вона принесла життя усім поколінням людей, хоч саме через неї у світ увійшли гріх, смерть і страждання. Ім’я Єва на давньоєврейській мові означає не просто «та, що дає життя тілу», але й «та, що дає життя розуму». В це ім’я закладений глибокий зміст, бо вона, як родоначальниця, як мати, передає своїм дітям духовне життя. Єва стала матір’ю всіх «живущих» — і грішників, і праведників. І саме Єві Бог дав обітницю, що її «насіння» зітре «голову» змієві (Бут.3:15).

Єва не послухалася ясного наказу Бога. Як і її чоловік Адам, Єва була створена досконалою людиною зі свободою волі та зі здатністю розвивати богоугодні якості, такі як любов і мудрість (Бут.1:27). Єва знала, що Бог сказав Адаму: якщо вони з’їдять із певного дерева, то помруть. Проте, піддавшись обману, вона повірила, що вони не помруть. Більше того, її переконали в тому, що непослух Богові послужить їй лише на користь. Тому вона з’їла плід, а пізніше схилила до цього чоловіка (Бут.3:1-6; 1Тим.2:14).

Приклад Єви показує, як небезпечно виношувати неправильні бажання. Всупереч однозначному наказу Бога, вона розвинула в собі непереборний потяг до того, що їй не належало (Бут.3:6; 1Ін. 2:16).

Маріам

Була сестрою Мойсея та Арона. Це перша жінка, яку в Біблії названо пророчицею. Як пророчиця, вона грала певну роль у передачі звісток від Бога. В Ізраїлі вона займала чільне становище. Разом із чоловіками вона співала переможну пісню після того, як Бог потопив єгипетське військо у Червоному морі (Вихід 15:1, 20, 21).

Через деякий час Маріам і Арон стали висловлювати невдоволення Мойсеєм. Очевидно, ними рухала гордість і ревнощі. Бог “все це слухав” і зробив суворе зауваження як Маріам, так і Аарону (Чис.12:1-9). Після цього Бог вразив Маріам проказою, очевидно тому, що невдоволення виходило насамперед від неї. Коли Мойсей почав благати Бога пожаліти Маріам, Бог її зцілив. Вона провела поза табором Ізраїля сім днів, після чого їй було дозволено повернутися (Чис.12:10-15). Біблія вказує, що Маріам виправила своє мислення. Через століття Бог відзначив її особливу роль, нагадавши народу Ізраїль: «Я послав перед тобою Мойсея, Аарона та Маріам» (Мих.6:4).

Історія Маріам є свідченням того, що Богу не байдуже, що його служителі говорять один одному або один про одного. Крім того, щоб догодити Богу, треба уникати неналежної гордості та ревнощів, через які ми могли б заплямувати чиєсь добре ім’я.

Сара

Сара була дружиною Авраама і матір’ю Ісаака. Сара залишила комфортне життя в процвітаючому місті Урі, виявивши віру в обіцянки, які Бог дав її чоловікові Аврааму. Бог наказав Аврааму покинути Ур і вирушити в землю Ханаан. Бог обіцяв, що благословить його і що від нього буде великий народ (Бут.12:1-5). Тоді Сарі, мабуть, було за 60. З того часу вона з чоловіком вела кочовий спосіб життя, живучи в наметах. Хоча кочове життя наражало Сару на небезпеку, вона підтримувала Авраама, який наслідував Боже керівництво (Бут.12:10,15). Довгі роки Сара залишалася бездітною, що її дуже засмучувало. Однак Бог обіцяв благословити потомство Авраама (Бут.12:7; 13:15; 15:18; 16:1,2,15). Згодом Бог підтвердив, що у Сари від Авраама народиться син. Вона справді народила, хоч давно вийшла з дітородного віку. Їй було 90 років, а її чоловікові 100 (Бут.17:17; 21:2-5). Дитину назвали Ісааком.

Приклад Сари вчить, що ми можемо не сумніватися, що Бог виконає всі свої обіцянки, навіть якщо це здається неймовірним! (Євр.11:11). А те, якою вона була дружиною, показує, наскільки важлива у шлюбі повага (1Петр.3:5,6).

Ревека

Була дружиною Ісака та матір’ю близнюків Якова та Ісава. Вона виконувала волю Бога, навіть коли це було нелегко. Коли вона черпала воду з криниці, до неї підійшов чоловік і попросив попити. Ревека відразу ж дала йому води і ще запропонувала напоїти його верблюдів (Бут.24:15-20). Цей чоловік був слугою Авраама, який прийшов здалеку, щоб знайти дружину для Ісака, сина Авраама (Бут.24:2-4). Він молився про Боже благословення та допомогу. Побачивши, наскільки Ревека працьовита і гостинна, він зрозумів, що його молитва почута: Бог показав, на кого впав Його вибір (Бут.24:10-14, 21, 27). Дізнавшись, навіщо прийшов слуга Авраама, Ревека погодилася повернутися з ним і стати дружиною Ісаака (Бут.24:57-59). У них народилися близнюки. До цього Бог відкрив, що старший, Ісав, служитиме молодшому Якову (Бут.25:23). Коли Ісаак приготувався благословити Ісава як свого первістка, Ревека зробила все необхідне для того, щоб благословення дісталося Якову, в чому, як вона знала, була Божа воля (Бут.27:1-17).

Ревека була скромною, працьовитою та гостинною. Завдяки цим якостям вона була прекрасною дружиною, матір’ю та служницею істинного Бога.

Рахиль

Була дочкою Лавана та коханою дружиною патріарха Якова і народила йому двох синів, які стали одними з прабатьків 12 племен стародавнього Ізраїля. Рахіль познайомилася з майбутнім чоловіком, коли пасла овець свого батька (Бут.29:9, 10). У неї «була гарна постать і гарне обличчя», чого не можна було сказати про її старшу сестру Лію (Бут.29:17). Яків полюбив Рахіль і погодився працювати сім років за право на ній одружитися (Бут.29:18). Однак Лаван обманув Якова, влаштувавши так, щоб він спочатку одружився з Лією, після чого Лаван дозволив йому взяти за дружину Рахіль (Бут.29:25-27). Яків любив Рахіль та її двох синів більше, ніж Лію та дітей, що народилися від неї (Бут.37:3; 44:20, 27-29). Через це Рахіль і Лія змагалися одна з одною (Бут.29:30; 30:1, 15).

Як бачимо Рахіль терпіла дуже непросту сімейну ситуацію, не втрачаючи надії на те, що одного дня Бог почує її молитви (Бут.30:22-24). З розповіді про неї видно, скільки труднощів приносить сім’ям багатоженство. Те, що довелося пережити Рахілі, показує, наскільки розумною є початкова норма Бога для шлюбу: у чоловіка має бути тільки одна дружина (Мф19:4-6).

Лія

Була старшою дочкою Лавана першою дружиною патріарха Якова. Її молодша сестра Рахіль була ще однією його дружиною (Бут.29:20-29). Лія стала матір’ю шістьох синів Якова (Рут.4:11). Яків збирався одружитися з Рахілю, а не з нею. Проте батько цих дівчат Лаван влаштував так, що Лія зайняла місце Рахілі. Після весілля, виявивши обман, Яків пішов з’ясовувати стосунки з Лаваном. Лаван же заявив, що у них не прийнято видавати заміж молодшу дочку раніше за старшу. Через тиждень Яків одружився і з Рахілі (Бут.29:26-28). Яків любив Рахіль більше, ніж Лію (Бут.29:30). Через це Лія ревниво змагалася із сестрою, добиваючись любові чоловіка. Бог врахував почуття Лії і благословив її сімома дітьми – шістьма синами та дочкою (Бут.29:31).

Приклад Лії вчить молитися і покладалася на Бога. Дуже складна сімейна ситуація не заважала їй бачити Божу підтримку (Бут.29:32-35; 30:20). Розповідь про її життя наочно показує недоліки багатоженства, яке Бог якийсь час припускав. Спочатку для шлюбу він встановив таку норму: у чоловіка має бути лише одна дружина, а у дружини – лише один чоловік (Мф.19:4-6).

Даліла

Розповідь про Далілу міститься у старозавітній Книзі Суддів, де вона описується як кохана Самсона: «полюбив він одну жінку, яка жила в долині річки Сорек; ім’я їй Даліла» (Суд.16:4). Біблія розповідає, що филистимляни за допомогою Даліли змогли полонити Самсона. Для цього вона за їхнім дорученням хитрістю і ласкою дізналася у Самсона секрет його сили: «До неї прийшли володарі филистимські і кажуть їй: вмов його, і вивідай, у чому велика сила його і як нам здолати його, щоб зв’язати його і утихомирити його; а ми дамо тобі за те кожен тисячі сто сіклів срібла» (Суд.16:5). Даліла взяла гроші і після кількох невдалих спроб все ж таки випитала секрет Самсона (Суд.16:15-17). Отримані відомості вона передала филистимлянам, які схопили Самсона і взяли його під варту (Суд.16:18-21).

Даліла служить для всіх жадібних людей застережливим прикладом. Охоплена жадібністю, вона пішла на обман і зрадила служителя Бога.

Анна – мати пророка Самуїла

Анна була одною з двох дружин Елкана — чоловіка з племені Левія та проживала разом із чоловіком у Раматаїмі. У другої дружини, Елкана – Феннани, були діти, а ось Анна довгий час після одруження залишалася бездітною. Феннана безсердечно глузувала з неї, Анна сильно тужила, що не мала дітей і багато молилася Богу. Одного разу в Шіло, вона молилася, впавши перед Господом, і промовила обітницю Богу, що як Він дасть їй сина, то син її стане назореєм. Первосвященик Елі, побачивши як ворушаться її губи, прийняв Анну за п’яну і докоряв їй. Але Анна розповіла йому про своє горе, і Елі вимовив: «Іди в мирі, й нехай Бог Ізраїля дасть тобі те, про що його благала» (1Цар.1:11). Бог відповів на молитву Анни, і вона народила Самуїла. Анна дотрималася слова, віддавши Самуїла на служіння при священному наметі, коли він був ще маленьким (1Цар.1:27, 28). Рік за роком вона шила для сина безрукавну сукню та відносила йому. Згодом Бог благословив Анну, і в неї народилося ще п’ятеро дітей: троє синів і дві дочки (1Цар.2:18-21).

Приклад Анни вчить, що щирі молитви до Бога допомогають витримувати різні випробовування. Її подячна молитва, записана в 1Царів 2:1-10, відображає глибоку віру в Бога.

Авігея

Була дружиною багатої, але злої та суворої людини на ім’я Навал. Сама Авігея була розсудливою і смиренною, а також красивою і духовно налаштованою (1Цар.25:3). Мудрість і розважливість Авігеї допомогли уникнути лиха. У тих місцях, де вони жили з Навалом, ховався Давид, майбутній цар Ізраїля. Перебуваючи там у бігах, Давид та його люди охороняли овечі стада Навала від грабіжників. Але коли посланці Давида попросили в цієї людини їжі, той грубо відмовив їм. Давид розлютився! Зі своїми людьми він вирушив убивати Навалу та всіх чоловіків у його домі (1 Цар. 25:10-12, 22).

Дізнавшись, як зробив чоловік, Авігея діяла без зволікання. Вона зібрала їстівні припаси і наказала слугам передати їх Давидові та його людям, а сама пішла благати Давида про милосердя (1Цар.25:14-19, 24-31). Побачивши підношення Авігеї, а також відзначивши її смирення і вислухавши її мудру пораду, Давид зрозумів, що це Бог послав її запобігти біді (1Цар. 25:32,33). Незабаром після цього Навал помер, а Авігея вийшла заміж за Давида (1Цар.25:37-41).

Історія Авігеї вчить нас не зважаючи на своє становище поблажливо ставитися до оточуючих людей які в потребі. Хоча Авігея була гарною і багатою, вона не думала про себе надто високомірно. Заради миру вона була готова вибачатися за те, в чому не була винна. У напруженій ситуації вона діяла спокійно, виявляючи тактовність, мужність та винахідливість.

Єзавель

Була дружиною ізраїльського царя Ахава, але не була ізраїльтянкою і не поклонялася Єгові. Вона поклонялася ханаанського богу Ваалу. Цариця Єзавель була владною, жорстокою та безжальною. Вона всіляко сприяла поклонінню Ваалу, яке було наповнене сексуальною аморальністю. Ставши царицею ізраїльського народу, вона зневажала його релігію і вирішила насадити своє ідолопоклонство. Ахав цілком підпав під її вплив; за її наполяганням у Самарії був побудований храм і жертовник Ваала, а також влаштована діброва для оргій на честь Астарти. При дворі Єзавелі заведений був цілий штат служителів нового культу; єврейській релігії загрожувала повна загибель, якщо б на її захист не виступив пророк Ілля, боротьба якого з Єзавелю становить одну з найбільш вражаючих сторінок біблійної історії (3Цар 18 і 19). Жорстока несправедливість Єзавелі особливо проявилась у справі про виноградник Навуфея (3Цар 21:1-16), але цим вона переповнила чашу своїх беззаконь: викинута з вікна, вона була розтоптана вершниками і пошматована собаками (4Цар 9).

Ім’я Єзавель стало згодом синонімом всякого нечестя (Об. 2:20).

Юдиф

Єврейська вдова, яка врятувала своє рідне місто від навали ассирійців. Іудейська героїня, патріотка і символ боротьби юдеїв проти їхніх гнобителів у давнину на Близькому Сході, «красива виглядом і дуже приваблива поглядом» (Юдиф.8:7). Після того, як війська ассирійців взяли в облогу її рідне місто, вона вбралася і вирушила в табір ворогів, де привернула увагу полководця Олоферна. Коли він напився і заснув, вона відтяла йому голову і принесла її в рідне місто, яке таким чином виявилося врятованим. Такою дією Юдиф фактично відіграє роль Мойсея та спасає ізраїльський народ від знищення. Її сміливий вчинок не стає звеличуванням вбивства, лише вимушеним війною вчинком для врятування свого народу.

Історія Юдифи навчає, що кожна людська потуга не може завдати шкоди людині чи суспільству, доки зберігається вірність Богові. Не щодня випадає нагода рятувати місто і народ, ризикуючи власним життям. Але щодня зустрічаємо людей яких треба рятувати ціною наших уподобань і вигод.

Естер

Була єврейкою, яку вибрав і зробив царицею перський цар Ахашверош. Вона скористалася своїм впливом, щоб запобігти винищенню свого народу. Вона дізналася, що вийшов указ, у якому призначався день, коли всіх євреїв, що жили в Перській імперії, наказувалося вбити. Цей жахливий задум належав Аманові, другій особі в державі (Естер 3:13-15; 4:1,5). За підтримки свого старшого двоюрідного брата Мардохея Естер, ризикуючи життям, розповіла про підступи Амана своєму чоловікові, царю Ахашверошу (Естер 4:10-16; 7:1-10). Тоді Ахашверош дозволив Естері та Мардохею видати новий указ, що дозволяв євреям виступити на свій захист. Євреї завдали своїм ворогам нищівної шкоди (Естер 8:5-11; 9:16, 17).

Цариця Естер служить прикладом мужності, смирення та скромності (Пс.31:24; Флпн.2:3). Незважаючи на свою красу і високе становище, вона шукала поради та допомоги. У розмові з чоловіком Естер проявила такт і повагу, а також сміливість. Крім того, у вкрай небезпечний для євреїв час вона мужньо заявила, що належить до них.

Це всього декілька жінок із Старого Завіту далі спробуємо висвітлити жінок Нового Завіту. Як і в Старому Завіті є дуже багато жінок спробуємо розглянути хоча б декількох, хоча їх було набагато-набагато більше.

Єлисавета («та, що шанує Бога»), – мати Іоана Хрестителя

Була інтелігентною жінкою. Її чоловік Захарій був священником при Храмі Господньому. Євангеліє говорить, що вони були обидва благочестивими та виконували все праведно перед Господом (Лк.1:6). Відзначимо, що так говориться далеко не про всіх людей. І хоч Єлисавета була вірною своєму чоловікові, вірною Богові, проте вона була безплідною. Це було жорстоко, особливо за мірками того часу. Коли вони були людьми вже не молодими, Бог чудесним чином дарує їм сина – Іоанна, якого ми називаємо Хрестителем. У майбутньому він стане одним з найвидатніших пророків. Про дальшу долю праведної Єлисавети Святе Письмо не повідомляє, обмежуючись лише народженням Івана Хрестителя. На місці будинку Захарії та Єлисавети, де відбулося його народження, споруджено Церкву святого Івана Хрестителя.

Життя Єлисавети, її поведінка, її скромність і смирення – чудовий приклад для всіх жінок часів і народів.

Пресвята Діва Марія – мати Господа Ісуса Христа.

Була близькою родичкою Єлизавети. Вона була праведною та благочестивою. Їй було близько 14-15 років, і вона була заручена з Йосифом. Ще бувши цнотливою дівчиною, Марія отримала від Ангела послання, що зійде на неї Дух Святий, і вона народить сина і назве його Ісус. Дівчина повірила почутому, і Господь виконав слово.

Марія, мати апостолів Якова та Іоана

Про її походження є багато різноманітних суперечливих тверджень дослідників Святого Письма. Одні стверджують, що вона була сестрою Марії, матері Ісуса, інші не згідні з таким твердженням наголошували на тому, що двох сестер не могли назвати однаковим іменем. Дослідники припускають, що у суспільстві вона займала досить високе становище, оскільки її чоловік Заведей був багатим рибалкою і мав слуг які працювали на нього.

Вона так сильно любила своїх синів, що наважилася звернутися до Господа Ісуса Христа з особистим проханням: «Скажи, щоб обидва сини мої ці сіли в Царстві Твоїм – один праворуч, а другий ліворуч Тебе» (Мф.20:21). Ісус відповів люблячій матері: «…сидіти праворуч Мене та ліворуч – не Моє це давати, а кому від Отця Мого те вготовано» (Мф.20:23). Христос не дорікнув братам і матері за це прохання а пояснив принцип любові, яким вони повинні керуватись у відносинах один з одним: «…хто великим із вас хоче бути – хай буде всім слугою» (Мф.20:26).

Іродіада

Це була погана жінка, беззаперечна й повноправна спадкоємиця Іродіанської династії, яку дехто вважає найбільш розбещеною царською династією в історії світу. Іродіада – це жіночий відповідник імені Ірод, яким називали єврейських царів у часи Христові. Іродіада була донькою Аристобула, сина Ірода Великого, та чарівної Міріям з династії Асмонеїв.

Іродіада мала свій перший шлюб із Іродом Боетом, сином Ірода Великого та водночас її рідним дядьком. У цьому шлюбі і була народжена Саломія. Ірод Боет не був згаданий у заповіті Ірода Великого († 4 р. до н. е.) та жив приватним життям, за що і отримав назву Боетос — Безземельний. Таким чином це міг бути привід для Іродіади розпочати зв’язок з її єдинокровним братом Іродом Антипою, основним спадкоємцем Ірода Великого. Ірод Антипа виганяє свою дружину, дочку царя набатеїв Арети та одружується на Іродіаді. За одним махом їй вдалося скоїти і перелюб, і кровозмішення. Через неї стратили Міріям та двох братів Ірода. За ці дії він попадає під нищівну критику Івана Хрестителя. Ірод Антипа ув’язнює Івана Хрестителя, а його розлючена дружина Іродіада використовуючи можливість домагається в Антипи за допомогою Саломії страти Івана (Мф.14:1-12, Мк.6:14-19, Лк.9:7-9). Скривджений тесть і цар набатеїв Арета IV за скоєне безчестя пішов війною на Антипу та розбив його військо.

У 37 році брат Іродіади — Ірод Агріппа I, який все страждав від недостачі грошей, та завдяки добрим зв’язкам з Римом, отримує від імператора Калігули царство Юдею у своє правління. Іродіаді це не дає спокою і вона змушує свого чоловіка також просити в Риму царський трон. Антипа пробував вже один раз отримати царську корону, пробує це знову і їде у Рим. Однак і тут замість отримати підвищення він попадає у немилість, його знято з поста тетрарха і заслано у 39 році у південну Галлію разом з Іродіадою, де вони очевидно і померли.

Історія Іродіади показує, що все її життя було отруєне гнівом, ненавистю, образою, жорстокістю, нікчемністю, підлістю та прагненням помсти. Її життя вчить нас, що потрібно приборкувати свій гнів, перш ніж він переродиться в прагнення помсти. Вона належить Богові.

Сапфіра

Серед багатьох біблійних жіночих імен є одне, що бентежить, дивує і сприймається з острахом. Це Сапфіра, дружина Ананії, яка разом з ним в один день померла за те, що спробували обманути Духа Святого (Дії 5:1-11).

У Біблії про неї згадується дуже коротко, але надто серйозно, щоб обминути увагою цю жінку. І якщо Сам Господь говорить: «…пам’ятайте про Лотову дружину!» (Лк.17:32), то тим більше пам’ятаймо про Сапфіру, щоб уникнути подібних вчинків і гріха, що призвів до такої страшної смерті.

Саме ім’я Сапфіра має чудесне значення — «красива». Воно асоціюється з коштовним камінням під назвою сапфір — «блискучий», «сяючий» (Вих.28:18; Об’явл.21:19). Цей камінь за своєю красою, блиском і твердістю поступається лише алмазу. Його волошковий колір подібний до небесного. У книзі Об’явлення (21:19) сказано, що сапфір буде в числі дорогоцінного каміння, яке прикрашатиме основи чи підвалини Нового Єрусалиму.

Як бачимо, ім’я Сапфіра, здавалося б, повинно свідчити лиш добре про його власницю. І дійсно, разом зі своїм чоловіком Ананієм вона мала велике щастя приєднатися до апостольської Церкви перших християн. Вони разом прийняли проповідь апостолів і повірили у Святе Євангеліє, покаялися та прийняли хрещення стали членами Церкви. Сапфіра з вірою взяла за основу вчення Ісуса Христа, за основу, котра в Небесному Єрусалимі називається яспис і сапфір (Об’явл.21:19). Перед нею відчинились двері Неба, залишилося лише ревно, усім серцем, служити Господеві і приносити добрий плід, проповідуючи Євангеліє.

У ті часи молода Церква переживала особливе піднесення, Дух чистої віри, великої любові та радості палав у серцях новонавернених. Святе Писання свідчить: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було… Бо жоден із них не терпів нестачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату ЗІІ продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, — і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (Дії 4:32-35).

Захоплені загальним піднесенням, Ананія і Сапфіра також продали свій маєток. Але коли довелося віддавати кошти, подружжя пошкодувало віддати всю суму та, порадившись між собою, приховало частину грошей. Ананія лише «якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів». Ініціатива приховати частину грошей, як видно з книги Дії святих апостолів (Дії 5:1-2), виходила від Ананії, але Сапфіри охоче на це згодилася. Цей вчинок свідчив про їхню духовну слабкість, маловірність і жадобу до грошей. Дивна гріховна однодушність! Вона й привела до одночасної смерті обох.

Приклад Сапфіри вчить, що грошолюбство — велике зло. Більше того, воно «корінь усього лихого» (1Тим.6:10). Грошолюбна людина не може бути ні чесною, ні правдивою, ні щирою, ні принциповою, ні мужньою, ні вірною Господеві і своєму обов’язку. Сріблолюбство породжує зажерливість, яка затягує, наче трясовина, породжуючи в серці скупість, жорстокість і гординю. Також історія Сапфіри застерігає нас від гріха обману і лицемірства. Одним словом на прикладі Сапфіри ми бачимо, що служіння двом панам веде до загибелі.

Марія Магдалина

Свята рівноапостольна Марія Магдалина народилася в містечку Магдала (звідки і походить її прізвисько – «Магдалина», євр. «Уродженка міста Мигдал-Ель»), в Галилеї, в північній частині Святої Землі, на березі Генизаретського озера, неподалік від того місця, де хрестив Іван Хреститель.

Одного разу Марія Магдалина почула про Чудотворця, «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мф.9:35). Вона починає шукати Його, бачить, що «Саме того часу Ісус оздоровив багатьох від недуг, немочей та від злих духів і багатьом сліпим дарував прозріння. У відповідь Ісус сказав їм: «Ідіть, повідомте Йоана, що ви бачили й що чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, бідним звіщається Добра Новина» (Лк.7:21-22); «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мф.11:5). Марія Магдалина полум’яно вірить в Його всемогутність, вдається до Його Божественної сили, просить собі зцілення і отримує бажане: болісна сила злих духів залишає її, вона звільняється від поневолення бісам і життя її освячується Божественним сяйвом її Спасителя. Що стосується першої частини життя святої рівноапостольної Марії Магдалини, то відомо, що вона була одержима, згідно з Євангелієм від Луки, «Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів» (Лк.8:2). Не уточнюються причини і обставини події з нею. Вважається, що Марія Магдалина була одержима не внаслідок своєї гріховності, а тому, що Провидіння Боже допустило це для того, щоб Господь Ісус Христос явив справу Божої Слави – чудо зцілення Марії Магдалини, просвітління її розуму та залучення її до віри в Христа Спасителя і до вічного спасіння.

Взагалі у Новому Завіті ім’я Марії Магдалини згадується декілька разів у яких вказано що вона ревно служила Спасителю, а після Його смерті була ревною проповідницею Христового вчення.

Вона була зцілена Ісусом Христом від одержимості сімома бісами (Лк.8:2; Мк.16:9);

Потім стала слідувати за Христом разом з іншими жінками, служачи Йому з майна свого (Мк.15:40-41, Лк.8:3);

Потім була присутня на Голгофі та при смерті Ісуса (Мф.27:56 та ін.);

Після чого була свідком його поховання (Мф.27:61 та ін.);

А також стала однією з жінок-мироносиць, яких ангел сповістив про Воскресіння (Мф.28:1; Мк.16:1-8);

Вона перша побачила воскреслого Ісуса, спочатку прийняла його за садівника, але впізнавши, кинулася до нього доторкнутися. Христос не дозволив їй це, але натомість доручив сповістити апостолам про Своє Воскресіння (Ін.20:11-18).

Після Вознесіння Господа Марія Магдалина перебувала з Матір’ю Божою й апостолами в Єрусалимі, а потім проповідувала слово Боже в Римі та інших містах, як говорить ап. Павло (Рим.16:6). Згодом вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився св. ап. Іоан Богослов, де допомагала йому у працях, і там завершила свій шлях.

Свята Іванна

Свята Іванна – дружина Хузи, Іродового урядника. Коли була відсічена голова Івана Хрестителя, то вбивці не хотіли покласти голову Предтечі разом з його тілом, боячись, щоби він не воскрес; учні поховали тіло Предтечі в Севастії, а голову вороги приховали в Іродовім палаці. Про це дізналася Іванна, дружина Хузи, урядника Ірода, яка була таємною послідовницею Христа. Вона таємно взяла чесну голову і, поклавши її в посудину, з благоговінням поховала її в маєтку Ірода, на Оливній горі. Святий євангелист Лука у своєму Євангелії, кажучи про проходження Ісуса Христа містами та селами для проповіді і Євангелії, зауважує, що за Ним ішли і деякі жінки, в числі яких говориться і про Іванну, дружину Хузи, урядника Ірода, які служили Йому: «По тому Ісус проходив через міста та села, проповідуючи й звіщаючи Добру Новину про Царство Боже. З ним були дванадцять і деякі жінки, що були оздоровлені ним від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів, Йоанна, жінка Хузи, Іродового урядовця, Сусанна та багато інших, що їм допомагали з своїх маєтків» (Лк.8:1-3). Крім того, святий євангелист Лука говорить, що ці жінки пішли за Христом з Галилеї до Єрусалима і при розп’ятті Господа здалека стояли й дивились на розп’яття та переживали разом із Господом.

Свята Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа

Про цю жінку згадують три євангелисти – Матвій при перерахуванні жінок, які стояли біля хреста, то називає її Марією, матір’ю Якова й Йосифа: «між ними Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Йосифа, і мати синів Заведеєвих» (Мф.27:56). Євангелист Марко згадує про неї двічі: «Були й жінки, що дивилися здалека. Між ними була Марія Магдалина, Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа, і Саломія… Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його» (Мк.5:40, 16:1). Нарешті, євангелист Лука, оповідаючи про повернулися від гробу воскреслого Спасителя, згадує і про Марію, матір Якова: «То були: Марія Магдалина, Йоанна й Марія, мати Якова. Інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам» (Лк.24:10).

Лідія

За сучасними мірками була бізнесвумен Нового Завіту з міста Тіятир. Вона займалася продажем дуже дорогих тканин. Ця тканина була пурпурного кольору і мала назву «Багряниця». Лідія була певного статусу та мала великі гроші. Одного разу вона відгукнулася на проповідь апостола Павла і відкрила своє серце. Лідія одразу запросила апостола та його супутників до себе додому на своє повне забезпечення. Вона стала віруючою людиною. Ходила в молитовні зібрання разом з іншими жінками, багато з яких були нижче її по статусу, але Лідія не виділяє це. Жінка спокійно служила апостолам маєтком своїм та надавала фінансову підтримку віруючим.

Лоіда і Евнікія

Лоіда була бабусею, а Евнікія – мамою ап. Тимофія, названого сина апостола Павла. Вони жили в Лістрі. Завдяки цим жінкам, Тимофій з дитинства добре знав Святе Письмо. Також Павло говорить, що в цих жінках була справжня віра. Батько хлопця був з язичників, і ніде не говориться, що він приділяв увагу духовному вихованню сина. Тому саме жінки займалася тим, що передавали свої знання дитині.

Історія цих двох жінок має служити прикладом для наших матерів, бо немає нічого важливішого в житті матері за виховання дитини.

Акила і Прискилла

Це була сімейна пара – чоловік і дружина. Вони спочатку проживали в Римі, а потім переїхали у м. Коринф. Вони завжди згадуються в Біблії разом. Вони, як і апостол Павло, займалися шкіряною справою. Ця сімейна пара – яскравий приклад того, наскільки можуть бути в єдності чоловік і дружина. Вони як голка з ниткою: куди Акила, туди й Прискилла. Вони разом жили, як чоловік та дружина, разом працювали та разом служили Господеві. У них були спільні друзі та наставники. Вони разом супроводжували апостола Павла в його подорожах. Разом займалися євангелізацією та пояснювали Святе Письмо людям, з якими вони стикалися.

Сімейне Акили і Прискилли показує, що їхній шлюб був зразковим. Їх поєднувала не лише любов один до одного, а й загальні ідеали і загальне служіння. Вони доповнювали одне одного не тільки у вірі але й у всіх обставинах свого життя знаходячи взаєморозуміння, підтримку і злагоду. Своє життя вони закінчили мученицькою смертю.

Шлюб Прискилли і Акили є прикладом дружньої християнської сім’ї. В усіх сферах життя – духовній, суспільній і особистій вони діяли спільно.

Боже Слово займало в їхньому житті перше місце. Служіння людям витісняло власні інтереси. Для цього Прискилла докладали великі зусилля і самопожертви. Необхідно було постійно пристосовуватись до нових умов під час далеких переїздів для розповсюдження Євангелія. Не один раз доводилося ризикувати життям. Не кожна жінка змогла б таке витримати. А Прискилла працювала та несла усі тягарі нарівні з чоловіком, заслуживши глибоку повагу і любов серед людей.

Хоч і була жінкою активною та діловою, але у сімейному житті не намагалася надиматись і керувати, поводила себе так, як цього вимагає Слово Боже, яке каже, що: «… всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік» (1Кор.11:3). Образ Прискилли відкриває жінкам таємницю повноцінного подружжя і духовного служіння Богові, таємницю, яка сприяє успіху Його справи. Жертвуючи власними зручностями і вигодами своєї сім’ї, вона, зі згоди чоловіка, віддавала свій дім для зібрань, для євангелізації і створення місцевої Церкви.

Образ Прискилли — це образ самовідданої жінки євангелістки, цілком відданої Господу і Його справі, готової и ім’я Христа віддати своє життя. Вона й віддала його, не побоявшись смерті, чим довела свою мужність, рішучість й істинну віру. Мужність, звичайно, йде поряд з м’якістю характеру і благородством душі, і мужня людина швидше за інших здатна до великодушності. Саме такою й була Прискилла.

На завершення хотілося б наголосити, що, ми розглянули малу дещицю Біблійних жінок, звертаючи увагу на їх значимість у служінні Богу та людям, а також спробували показати на прикладі деяких жінок негативні наслідки гріховного життя. Всім хто цікавиться історією Біблійних жінок радив би почитати книги Андрія Білика «Біблійні жінки п’ятикнижжя Мойсея» та «Біблійні жінки Нового Завіту», а також «Біблійні жінки в книгах Царів, Пророків, Пісні пісень і Приповістях Соломона», «Біблійні жінки в книгах пророка Самуїла», «Біблійні жінки в книгах Ісуса Навина, Суддів, Рут», «Біблійні жінки. Книга Естер».

прот. Іван Голуб

«І навів Господь Бог на чоловіка міцний сон…». Про те, що сон, наведений Богом на Адама (по-єврейськи – тардема), не був звичайним і природним, а натхненним і екстатичним, говорить як контекст мови, так і біблійне вживання цього слова (Бут.15:12; 1Цар.26:12; Іс.29: 10).

«І створив Господь Бог з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку…». Ця біблійна деталь багатьом здається спокусливою і на її підставі одні всю цю розповідь про творіння жінки вважають вигадкою (раціоналісти), інші тлумачать алегорично. Але сам характер цієї біблійної оповіді, що відзначає з такою ретельністю його деталі, виключає можливість алегорії. Початок людства був екстраординарною епохою. Духовний зміст цієї оповіді розкривається в кількох місцях Священного Писання (1Тим.2:11-13; Еф.5:25-26), а саме, що факт єдності природи чоловіка й жінки, а через це і всього людства, – основа їхньої спільної прихильності й характеру їх взаємин. Створивши жінку з ребра першої людини, Бог указав нам, що всі люди походять від одного тіла і душі, повинні бути єдиними – любити і берегти один одного

Однак варто зазначити, що відомий бібліїст Дмитро Щедровицький пише: «…Давньоєврейське слово «цела» означає не тільки ребро, а й деякий аспект, деяку грань людини, в даному разі – її емоційну сторону, що знайшла особливе вираження саме у жінці… Крім того, створення «із ребра» говорить про схильність жінки до «життя серця», сердечних переживань, і про те, що вона, подібно до ребра, повинна захищати, берегти від зла і тривог серце мужчини».

Вдаючись до образу ребра, Мойсей намагається донести до ізраїльського народу дуже важливу думку: жінка походить із єства чоловіка і по природі є з ним одним цілим.

Святитель Іоан Златоуст в «Бесідах на книгу Буття» ясно дає зрозуміти, що розповідь про створення з ребра з’являється через людську неміч і нездатність проникнути в тонкі істини Одкровення («Мойсей використовує грубі слова, пристосовані для нашої немочі»). І пильної уваги тут заслуговує саме акцент не на ребрі, а на біологічній і душевній єдності Адама і Єви. Не слід надавати розповіді про ребра надлишкового значення і бачити в ньому будь-який інший зміст крім вказівки на цю єдність. В іншому випадку будь-який підручник анатомії можна використовувати як доказ неспроможності біблійного оповідання, тоді як мова йде не про погрішності в священному тексті, а про схильність людини до його примітивного розуміння.

Далі наведу повне висловлювання з цього приводу великого Святителя Церкви Христової: «Отже, оскільки ми готові наставляти, а ваші надра розуму приготовлені прийняти це духовне багатство, тому і виконаємо свою обіцянку, і, взявшись за подальше тлумачення того, що було прочитано від блаженного Мойсея, віддамо вам нагороду. Потрібно пояснити те, що прочитано сьогодні, щоби, достеменно розкривши багатство думок, прихованих у словах, передати це вашій любові. Ви чули недавно слова Божественного Писання: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2, 20). Що означає цей короткий вислів «Але для Адама»? Навіщо доданий сполучник («але»)? Хіба не достатньо було сказати: «Для Адама»? Ми хочемо дослідити не просто через зайву допитливість, а щоб, старанно розтлумачуючи вам усе, навчити вас не пропускати в Божественному Писанні без уваги бодай короткого вислову чи навіть одного складу. Адже це не прості слова, а слова Святого Духа, тому можна знайти великий скарб і в одному складі. Слухайте ж, прошу, уважно. Нехай ніхто не буде ледачим, ніхто не буде сонним, у всіх нехай буде пильний розум; нехай ніхто не блукає думками деінде і, стоячи тут, нехай не розважається життєвими турботами. Навпаки, роздумуючи про гідність цього духовного зібрання і про те, що ми слухаємо (тут) Бога, Який говорить до нас устами пророків, нехай кожний відкриває свій слух і напружує розум, щоби жодна із кинутих нами насінин не упала на камінь чи біля дороги, чи в терня, але щоб усе насіння, упавши на добру землю, тобто на широту великого розуму, могло принести вам щедрі плоди і примножити посіяне нами.

Тож подивимося, що означає створення (подружнього) союзу. «Але для Адама, — сказано, — не знайшлося помічника, подібного до нього». Поглянь на чіткість Божественного Писання. Сказавши: «Але для Адама не знайшлося помічника, — воно не зупинилося на цьому, але додало: — подібного до нього», пояснюючи цим додатком причину, для чого було використано сполучник. Думаю, що більш кмітливі вже самі здогадуються, що буде нами сказано. Та оскільки ми, пропонуючи повчання всьому загалу, повинні намагатися, щоби наші слова були зрозумілими для всіх, то ось і покажемо вам, чому (Писання) так сказало, тільки трохи потерпіть.

Раніше, як пам’ятаєте, у Божественному Писанні було сказано: «Створімо йому помічника за подобою його». А далі повідомляється нам про створення звірів, і плазунів, і всіх безсловесних: «Господь Бог, — сказано, — створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, та привів їх до Адама, щоб бачити, як він назве їх; (і Адам як господар) нарече імена всім» (Бут. 2:18-20), — кожній породі звірів і птахів, і всім безсловесним визначив, за дарованою йому мудрістю, властиві найменування. Та щоб ми не думали, начебто про них сказав (Бог): «Створімо йому помічника», хоч бачимо, що всі ці тварини виконують деяку службу і допомагають людині в праці, адже вони є нерозумними творіннями і знаходяться надто далеко від людини. Бо, хоч вони і допомагають людині, і своєю службою приносять їй чимало користі, все ж таки є нерозумними. Те, що вони допомагають (їй), це показує сам досвід. Одні з них придатні для перенесення вантажів, другі — для обробітку землі: віл тягне плуга, прорізує борозни і багато інших послуг робить нам у землеробстві; так само багато допомагає осел при перенесенні вантажів. Та й багато інших із безсловесних служать нам для задоволення наших тілесних потреб: вівці служать нам своєю вовною для виготовлення одягу, кози — вовною, молоком та іншим, що придатне нам для їжі.

Отже, щоб ми відносили не до цих тварин сказане: «Створімо йому помічника», для цього тепер блаженний Мойсей, починаючи слово, говорить: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2:20). Він ніби повчає нас і говорить: усі ці (творіння) створені (Богом для людини) і отримали від Адама найменування, однак жодне з них не виявилося бути гідним йому помічником. Тому і хоче (Мойсей) сказати нам, що має бути створене нове творіння і що це творіння, яке вже готове появитися, і є саме те, про яке сказано: «Створімо йому помічника за подобою його», тобто однієї з ним природи, гідного його, нічим не нижчого за нього. Тому цей блаженний і сказав: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього», показуючи, що хоч якими б корисними для нас не були своїми послугами безсловесні, однак допомога, яка подається Адамові жінкою, є зовсім іншою і набагато кращою.

Отже, коли вже всі тварини були створені й отримали імена від первозданного, людинолюбний Господь, влаштовуючи все для створеного Ним, шукав йому подібного помічника і, створивши для нього все це видиме творіння, наостанку створює дружину. І поглянь, з якою пунктуальністю (Писання) повчає нас про створення цього творіння. Оскільки воно вже сповістило нам, що (Бог) хоче створити Адамові подібного до нього помічника, бо вже було сказано: «Створімо йому помічника за подобою його», тепер говорить: «Не знайшлося помічника, подібного до нього», тому створення жінки відбувається із єства Адама, про що сказано: «І навів Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув; і взяв одне з ребер його і закрив те місце плоттю. І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка» (Бут.2:21-22).

Велика сила в цих словах. Вона перевершує всякий розум людський: їхню велич можна зрозуміти не інакше, як тільки через споглядання очима віри. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув». Зверни увагу на точність повчання. На ці дві обставини (нестяму і сон) указав блаженний пророк чи точніше — його вустами Дух Святий, розкриваючи перед нами злагодженість подій. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув». Це була не проста нестяма і не звичайний сон, але, оскільки премудрий і вмілий Творець нашої природи хотів узяти в Адама одне із його ребер, тому, щоб він не відчув болю і потім не ставився вороже до створеної із його ребра, щоби, пам’ятаючи про біль, не зненавидів створювану, для цього (Бог), зануривши (Адама) в нестяму і мовби повелівши йому бути охопленим деяким оціпенінням, навів на нього такий сон, що він зовсім не відчував того, що відбувалося (з ним). Як талановитий Художник, узяв те, що вважав необхідним, і заповнив те, чого бракувало, а взяте вчинив за Своїм людинолюбством. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув; і взяв одне з ребер його, і закрив те місце плоттю». Це для того, щоб Адам, прокинувшись, не довідався після втрати (ребра) про те, що трапилося. Бо коли він не довідався про це під час взяття (ребра), то міг довідатися після цього. Отож, щоб і саме взяття ребра не заподіяло йому болю, а потім його нестача не викликала (у нього) печалі, тому Бог і влаштував те й інше так: і (ребро) взяв безболісно, і те місце потім закрив, не давши через це Адамові довідатися, що з ним сталося. Отже, взявши ребро, Господь Бог, сказано, «створив жінку». Дивовижна справа, яка безмірно перевищує наш розум! Такими є і всі справи Господні. Справді, (створення жінки із ребра Адама) не менш вагоме за створення чоловіка з пороху. При цьому зверни увагу і на поблажливість Божественного Писання — які слова воно використовує заради нашої немічності. «І взяв, — сказано, — одне з ребер його».

Не сприймай ці слова по-людськи, а знай, що грубі вислови використано відповідно до людської немічності. Бо коли б (Писання) не використало цих слів, то як змогли б ми пізнати невимовні таємниці? Тож не будемо зупинятися тільки на словах, а будемо сприймати все з побожністю, оскільки це відноситься до Бога. Цей вираз «узяв» і всі подібні до нього використані заради нашої немічності. Поглянь ще, як і тут (Писання) використало той самий вираз, що й стосовно Адама. Як там воно і раз, і двічі, і багаторазово говорило: «І взяв Господь Бог людину, яку створив», і ще: «І заповів Господь Бог Адамові», і знову: «І сказав Господь Бог: створімо йому помічника за подобою його», — так і тепер говорить: «І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку», а перед цим: «І навів Господь Бог на Адама нестяму». Це для того, щоб ти знав, що, використовуючи ці слова (Бог і Господь), Писання не робить жодної відмінності між Отцем і Сином, але оскільки Вони мають одну сутність, тому і вживає найменування без різниці. Отож і розповідаючи про створення жінки, воно чинить так само і говорить: «І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку».

Що тут скажуть єретики, які хочуть усе досліджувати і думають, що вони осягли народження Творця всіх. Яке слово може виразити це? Який розум — осягнути? Одне ребро, сказано, узяв (Бог): як же з цього одного ребра (Він) створив ціле творіння? Але що я кажу: як із цього одного ребра Бог створив творіння? Скажи мені, як звершилося взяття (ребра)? Як (Адам) не відчував цього взяття? Але ти нічого не можеш сказати: знає (це) тільки Той, Хто звершив творіння. Якщо ми не розуміємо навіть того, що є в нас під руками, — створення такого ж, як і ми, то наскільки є нерозумно і безглуздо досліджувати те, що стосується Творця, і говорити, начебто ми розуміємо те, про що не мають чіткого поняття навіть вищі, безтілесні сили, а тільки зі страхом і трепетом постійно все прославляють?

«І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку». Зверни увагу на чіткість Писання. Воно не каже: зробив (έπλασεν), але: створив, сформував (ώκοδόμησεν). Оскільки Бог узяв частину від того, що вже було створене, і, так би мовити, додав тільки те, чого бракувало, тому і говорить Писання: «І створив», — не дещо інше зробив, але, взявши від уже готового творіння певну частину, з цієї частини створив ціле творіння. Яка сила найвищого Художника-Бога, щоб із настільки малої частини (ребра) створити стільки членів, улаштувати стільки чутливих органів і створити цілу, досконалу і завершену істоту, яка могла б і розмовляти, і завдяки єдності природи приносити чоловікові велику втіху! Адже ця істота створена для його втіхи. Тому і Павло сказав: «Не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1Кор.11:9). Бачиш, як усе створене для нього? Уже було створене (все) творіння, вже появилися безсловесні, придатні для їжі і здатні служити людині. Однак первозданний не мав з ким розмовляти, хто б, завдяки єдності природи, міг приносити йому велику втіху. Тому (Бог) із його ребра створює це розумне творіння і зі своєї великої премудрості робить його досконалим, у всьому подібним до чоловіка, тобто розумним, здатним надавати йому допомогу в необхідних потребах і обставинах життя. Так Бог усе влаштував мудро і прекрасно.

Якщо ж ми через немічність розуму не в змозі розуміти, як створені речі, то все ж таки віруємо, що все підкоряється волі Творця і що Він повелить, те й відбувається. «І створив, — сказано, — Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку і привів її до Адама», показуючи, що для нього створив її. «Привів її, — говорить, — до Адама». Тобто, оскільки між усіма безсловесними не знайшлося помічника, подібного до тебе, то ось те, що Я обіцяв (а Я обіцяв створити помічника, подібного до тебе), що вчинив і вручаю тобі. «І привів її до Адама. І сказав до Адама: це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї» (Бут.2,22-23).

Поглянь тут, улюблений, як (Адам) разом із невимовною мудрістю, даною йому від Бога, яку він виявив у нареченні імен безлічі видів безсловесних створінь, сподобився ще й пророчого дару. Тому блаженний пророк (Мойсей) і показав нам перед цим, що Адама водночас зі сном охопила й нестяма настільки, що він зовсім не відчував того, що з ним відбувалося, щоби тепер, побачивши, що він, глянувши на жінку, чітко пояснює все, що сталося, ти вповні переконався, що говорить це завдяки дару пророцтва, наставлений Святим Духом. Адже він нічого не знав про те, що відбулося, однак, коли (Бог) привів до нього жінку, сказав: «Це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї». А інший перекладач замість «нині» говорить: «Це тепер», даючи зрозуміти, що це було тільки тоді, а надалі походження жінки буде вже не таким. Нині, каже, жінка була створена від чоловіка, а надалі буде не так: від жінки (буде) чоловік, чи краще сказати — не від жінки, а від співучасті їх обох, як і Павло говорить: «Не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка; не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1Кор.11:8-9). Так, скажеш, але ці слова показують, що жінка була створена від чоловіка. Потерпи і далі побачиш істинне вчення. Апостол говорить: «А втім, ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка» (1Кор.11:11), повчаючи нас, що після (створення першої жінки) народження чоловіка і жінки буває від співучасті обох. Тому й Адам сказав: «Це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї».

Далі, щоб ти переконався у достовірності Адамового пророцтва, — у тому, що сказане ним збувається досі і (буде збуватися) аж до кінця (світу), послухай наступне. «Вона, — каже, — буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка свого. Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть два однією плоттю» (Бут.2,23-24). Бачиш, як (Адам) відкрив нам усе, достеменно пояснивши своїм пророчим духом кожну (обставину). «Вона, — каже, — буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка свого», — тут він натякає на взяття ребра. Далі, розкриваючи майбутнє, говорить: «Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть два однією плоттю».

Звідки, скажи мені, прийшло йому на думку сказати це? Звідки довідався про майбутнє, — що рід людський розмножиться? Звідки йому стало відомо, що буде єднання між чоловіком і жінкою? Адже воно відбулося після падіння, а до того люди жили в раю, мов ангели, не розпалювалися похіттю, не розпалювалися й іншими пристрастями, не обтяжувалися тілесними потребами, але, будучи створеними цілком нетлінними і безсмертними, не потребували навіть прикриття одягом. «І були, — сказано, — вони обоє нагі…, і не соромилися» (Бут.2:25). Доки не був учинений гріх і непослух, вони були одягнені у небесну славу, тому й не соромилися. Сором же й усвідомлення наготи появилися після порушення заповіді. То звідки ж, скажи мені, прийшло йому на думку говорити це? Хіба не зрозуміло, що він, маючи до порушення заповіді пророчу благодать, бачив усе це духовним зором?

Пояснюю тепер це не просто так, а для того, щоб ви і в цьому могли пізнати безмірну любов, яку виявив Бог до людини, даруючи їй на самому початку ангельське життя, виливши на неї незліченні благодіяння, а понад усе, сподобивши її пророчого дару, і щоб ви після стількох благодіянь, побачивши байдужість людини, вже не звинувачували Бога, а в усьому звинувачували саму людину. Вона, як ви це далі побачите, сама стала для себе причиною всіх лих, тобто і позбавлення таких незліченних благ, і того осуду, якого зазнала через порушення заповіді. Коли подумаю про те влаштування життя, яке дарував Адамові Господь, виявивши для нього такі великі благодіяння: по-перше, те, що ще до його творення створив для нього весь тваринний світ, а вже потім створив його, щоб він, появившись, міг користатися всім видимим; а по-друге, повелівши, щоби був рай, зволив оселити в ньому чоловіка окремо від безсловесних тварин і, давши йому владу над усіма, велів як господареві дати всім найменування, мов рабам і підвладним; далі, оскільки він був самотнім, потребував помічника, подібного до нього, (Бог) не відмовив і в цьому, а створив за Своєю волею жінку і вручив її йому; а понад усе дарував йому і пророчу гідність, а після цих невимовних благодіянь дав і найважливіше — звільнив від усіх турбот про тіло, не допустив, щоб він турбувався ані про одяг, ані про будь-що інше, але, як уже було сказано, благоволив, щоб він жив на землі, мов земний ангел, — коли подумаю про все це, то дивуюся і любові Господа до нашого роду, і безпечності людини, і злобі диявола: злий демон не міг дивитися на ангельське життя в людській плоті».

Ось так пояснює творення жінки з ребра Адама святитель Іоан Золотоустий. Подібне твердження знаходимо і у преподобного Феодорита Кирського: «Творець природи благоволив обидві статі привести в однодумність; для цього Адама створив із землі, а дружину привів [у світ] від Адама, щоб і показати схожість єства, і вкласти в них якусь природну прихильність один до одного. Якщо ж, коли і таким чином створені, чоловіки сваряться з жінками і жінки з чоловіками, то чого не робили б, якби Бог жінку створив з чогось іншого? А тому Премудрий і розділив, і знову поєднав; тому що шлюб в єдино сполучає обидві статі. Бо сказано: «…і стануть [два] однією плоттю» (Бут.2:24). А що це є справедливо, свідчить наслідок: бо в шлюбному співжитті від обох виростає один плід, одним засіяний, іншою живлений, а довершений же Творителем природи».

На завершення хотілося б сказати, що це питання висвітлювали ще багато інших святих отців Церкви Христової, а всім кого цікавить творіння Богом світу в тому числі і жінки раджу почитати твір святителя Василія Великого «Шестиднев», також цікавою є книжка Андрія Білика «Біблійні жінки».

Зараз ми живемо у світі, який прагне все пояснити розумом, але як було сказано наш розум є обмежений і немічний а також не спроможний осягнути всю велич Божого Промислу, тому залишаймо місця для віри.

прот. Іван Голуб. м. Львів, ЛПБА

Храм, Церква – це святе місце, де сторіччями створювалася особлива атмосфера, особлива енергетика прагнення до Бога, де кожен предмет, кожен символ спрямований на те, щоб допомогти почути Бога, відчути його відповідь у своїй душі.

У вирі сучасного життя, ніщо не може так допомогти почути головне, як віра, молитва, церква та настанови святих отців. Віра – шлях до порятунку. Всі проблеми сучасного суспільства викликані втратою віри. І мова йде навіть не про віру в Бога і його заповіді, хоча вона має важливе значення в житті кожної людини. Духовність без пафосу і фанатизму може внести в життя людини багато хорошого. Адже саме 10 заповідей можуть стати досить міцним фундаментом щасливого і спокійного життя. Здавалося б, що може бути простіше: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не забажай дружину ближнього свого … Дотримуватися ці прості правила не так вже й складно, але якщо їх буде дотримуватися,- жити стане набагато простіше. Але помилкова, показна духовність набагато гірше її відсутності в принципі. Краще вже не вірити в Бога зовсім, ніж показово ходити до церкви, а потім сіяти зло і розруху. Однак, крім віри в Бога є й інша віра – віра в себе, віра в добро, віра в оточуючих. І тут саме час згадати таке етичне поняття, як моральність.

Кожна людина повинна жити за законами совісті та моралі, мати життєві принципи та дотримуватися їх у всіх справах: в особистому житті, в роботі, в спілкуванні з іншими людьми. Моральність є однією з умов побудови суспільства, в якому кожна людина буде відчувати себе впевнено і спокійно, зможе жити і розвиватися, приносячи користь. Природно, ці два поняття тісно пов’язані між собою. Віра в Бога тягне за собою віру у справедливість і бажання зробити навколишній світ кращим. Також як і віра в світле майбутнє неможлива без віри у вищі сили.

Віра — сприйняття людиною чого-небудь (тверджень, свідчень, фактів тощо) як істинних, правдивих без попередньої перевірки на основі тільки внутрішнього, суб’єктивного переконання, що не потребує більш ніяких доказів. Віра у людському суспільстві існує у вигляді тих чи інших віровчень (релігій, світоглядів, ідеологій, концепцій). З точки зору теорій, які ототожнюють буття (суще) і істину, віра — це один із способів бачення буття (а от же істини). Віра у багатьох випадках протиставляється знанню, яке базується на всебічному вивченні, та поясненні проявів буття.

Моральні принципи людини – це можна зазначити, як основні правила поведінки, а відтак і будівництва життя людини. Формуються вони під дією багатьох факторів, таких як виховання, матеріальна забезпеченість батьків, кола спілкування та інтересів, і т.д. В більшості випадків, людські принципи, а відтак і внутрішня краса формуються в найбільшій мірі під дією виховання батьків. Саме в віці 4-6 років дитина формує основні особисті риси характеру, що втім можуть потім кардинально змінюватися.

Серед якостей, якими визначається цінність людини одне з перших місць посідають її моральні якості: доброта, милосердя, чесність, скромність, доброзичливість сміливість та ін. И справді, чи не найбільше диво в людині – її духовність, здатність у своїх думках, поняттях та ідеях ” виходити” за межі свого безпосереднього існування, носити в собі всесвіт, створювати у своїх мріях “ідеальний” підпорядковувати свої дії не тільки елементарним принципам, але й моральним нормам і з позицій цих норм оцінювати (свої вчинки як справедливі чи несправедливі, гідні чи не гідні, добрі чи злі тощо.

У кожному суспільстві існують норми, які регулюють взаємовідносини між людьми відповідно до їх спільних інтересів. Усі релігійні й філософські вчення були так чи так спрямовані на вироблення та обґрунтування цих норм, на доведення доцільності й необхідності їх дотримання. Як правило, всі ці норми спрямовували дії людей на те, щоб вони не заподіювали шкоди іншим людям, ставилися з любов’ю й повагою до своїх батьків і близьких, допомагали бідним і скривдженим, не були злостивими, заздрісними та жадібними, дбали не тільки про себе, а й про інших, творили тільки добро. І опановуючи ці норми, свідомо підпорядковуючи їм свої вчинки, почуття й думки, керуючись ними у своєму ставленні до світу та інших людей, людина стає високоморальною істотою. Вона відчуває себе відповідальною за наслідки своїх дій не тільки перед іншими, а й перед самою собою. Тільки їй властиві почуття сорому, честі й гідності, докори сумління, які теж підносять людину над усіма Іншими істотами. Ці “внутрішні охоронці” є одним з найбільших надбань культури, вони, як засвідчують учені, формувалися впродовж тисячоліть і саме завдяки їм може існувати й саме суспільство. Тому рівень морального розвитку людини є одним з найважливіших критеріїв людськості взагалі.

Люди, які не вважають що не можуть виховати у собі мораль, збіднюють та обкрадають самих себе, оскільки, цінуючи дрібниці, вони не помічають найголовнішого. Тому, виховуємо у собі добру з доброю душею людину, ми самовдосконалюємось.

прот. І. Голуб, викладач ЛПБА (ПЦУ)

Святі Апостоли та їх наступники, за вченням Спасителя показували людям правдивий шлях від землі до неба. «Ви світло для світу» (Мт. 5:14) – заповідав апостолам Христос Спаситель. У гріхопадінні прародичів людство втратило світло істинного богопізнання і впало в суєту гріховних земних нахилів. Це і спонукало любов Отця Небесного послати у світ Свого улюбленого Єдинородного Сина, щоб кожен хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Господь наш Ісус Христос явився у грішному світі Світлом істинним, «що просвічує кожну людину, яка приходить на світ» (Ін. 1:9). Святі апостоли та їх наступники – пастирі Церкви Христової, як продовжувачі спасенного Діла Христового, повинні, як навчає Спаситель світити людям Божественним світом Христового вчення. Але щоб бути носіями цього світла Христового так, як апостоли, пастирі Церкви повинні жити доброчесним життям, відповідно до заповідей Христового Єванглія. Про це говорив і святитель Ігнатій Брянчанінов: «Для спасіння тих, хто не вірує в Христа, необхідна віра в Христа. А для спасіння віруючих, у Христа необхідне життя по заповідях Божих».

Життя апостолів красномовно свідчить з якою щирістю вони поширювали і утверджували у світі Христову віру. Незважаючи на опір юдеїв та гоніння з боку язичників, нехтуючи вигодами земного життя, терплячи обмови, наражаючись на смертельну небезпеку, апостоли пронесли по всьому тодішньому світі благовістя Христової віри і утвердили Христове благочестя. Вони дали Церкві Христовій усні та письмові богонатхненні повчання спасенного життя у Христі та стали для нас, після Спасителя, другим світлом, яке вказує нам шлях до спасіння.

Історія Християнської Церкви свідчить, що святі Отці, пастирі та вчителі Вселенської Христової Церкви також були ревними охоронцями Христового вчення та апостольського передання. Вони відстояли істини віри Христової від багатьох різноманітних лжевчень, ствердили їх богомудрими поясненнями і виклали у непохитних догматах віри. Наступники святих апостолів і отців – пастирі Церкви Христової до сьогоднішнього дня сповідують і проповідують ті самі Христові Божественні істини. І світло Христової віри через усі віки «просвіщає всіх», хто шукає і прагне спасіння. «Істинна віра, – повчає святитель Тихон Задонський, – як іскра, запалена від Духа Святого в людському серці, розгоряється теплотою любові. Ця Божественна іскра розгоряється з Божою допомогою читанням або слуханням слова Божого, про попередні діла Божі, молитвою, причастям святих Христових Таїн. І проявляє себе, як добре дерево, солодкими плодами любові, терпінням, смиренням, милосердям, вірністю, стриманням, братською любов’ю, миролюбством та іншими християнськими чеснотами. Ці плоди  доброго дерева, це прикмети доброго серця, очищеного вірою Христовою, це свідки, «хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1)».

Жити по вірі та добрими ділами, бути світлом для світу, хоч це і є першорядним обов’язком для пастирів Церкви Христової, проте доброчесне життя по вірі є обов’язковою умовою життя кожного християнина. На цьому наголошував святитель Іоан Золотоуст, кажучи: «Одна віра не може ввести нас у Царство Небесне. Навпаки, через неї і будуть осуджені ті, котрі живуть порочним життям». «Як не інструменти без художника, не художник без інструментів не можуть створити ніякої речі, так і віра без виконання заповідей, а заповіді без віри не обновляють нас і не відтворюють нас або не роблять новими із старих. Коли ж ми віру і заповіді приймаємо  не з роздвоєним серцем і станемо для Владики Христа достойним сосудом, готовим для прийняття духовного світу, тоді і Господь відновлює в нас благодать Святого Духа, робить нас зі старих новими, воскрешає з мертвих, розвіює тьму, приводить наш розум по іншу сторону тьми і дає йому благодать». Своє євангельське вчення Христос Спаситель проповідував і звертав не до самих апостолів, але й до тисяч людей, котрі приходили до Нього. Тож євангеліст Матвій передаючи Нагірну проповідь Господа, зазначає: «як Ісус закінчив ці слова, народ дивувався науці Його» (Мт. 7:28).

Світло Христової віри і добрі діла заповідані від Господа і обов’язкові не тільки для пастирів Церкви Божої, але і для всіх християн «Хто увірує і охреститься, спасенний буде», – вчить Спаситель (Мк. 16:16). «А без віри догодити не можливо Богові» – навчав християн святий апостол Павло (Євр. 11:6).

Проте для спасіння святої віри мало, – конче потрібні і добрі діла. «Не кожен, хто говорить Мені: Господи, Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто чинить волю Отця Мого, що на небесах» (Мт. 7:21) – навчає Спаситель. І апостол Яків заповідає християнам «Віра, якщо діл, не має мертва в собі» (Як.2,17). «Віра, що немає діл, немає Бога, Котрий її животворить. Вона мертва, оскільки не стяжала того, про що говорить Христос: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і ми прийдемо до Нього, і оселю закладемо в нього» (Ін.14:23); щоби воскресити з мертвих душу Своїм відвідуванням і оживотворити того, хто сподобився це стяжати. Ось чому така віра мертва і мертві ті, які мають віру без діл». Та й великий апостол народів Павло, що так багато прославляв віру і вчив про її необхідність для спасіння, має на увазі живу віру виправдану й засвідчену добрими ділами. «У Христі бо Ісусі немає сили ні обрізання, ані не обрізання, а віра діюча любов’ю» – навчав він (Гал.5:6). Святий апостол Павло радить християнам жити й діяти за духом віри Христової «Плід же дару, – писав він, – є любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5:22).

Віра – основа молитви. Хто вірує в Бога, як потрібно вірувати, той без сумніву звернеться до Бога з молитвою і не відступить від молитви, доки не отримає обіцянок Божих, доки не поєднається з Ним. Отже у справі християнського вдосконалення та спасіння особливе значення має молитва. Вона сприяє одухотворенню життя християнина, просвітленню його розуму, очищенню серця, підтримує і зміцнює сили душі в подвигу доброчесності. Хто набув істинну молитву, той сходить на висоту всіх чеснот і стає храмом Святого Духа.

Молитва є конечною потребою віруючої душі вираженням віри й надії в Христі Ісусі, бо де є віра, там є і молитва, бо вірити і не молитися зовсім неможливо. ось чому молитва є душею віри, її життям. «Хто прагне життя вічного і просить з вірою в Бога допомоги у боротьбі з гріхом, той неодмінно одержить милість» – повчає святитель Тихон Задонський.

Ревний молільник не знає спокус маловіря, бо він на досвіді пізнає достойність християнської віри і явно відчуває присутність божественної благодаті у Церкві Христовій. Тому молитву можна порівняти з вологою, яка зрошує дерево віри; благодать Божа, наче тихий дощ, сходить на того хто молиться, зрошує його серце і робить здатним чинити діла віри». Таким чином, у справі духовного й морального вдосконалення християнина молитва має велике значення. Вона як світло осяює всі духовні сили того хто молиться: освітлює розум істиною богові дання, наповнює серце святими бажаннями і прагненнями, утверджує волю на дорозі правдивого богодогоджання. В цьому розумінні молитва є світлом християнської душі, вона вказує християнину шлях духовного і морального сходження до досконалості.

Благодать Божа, що подається в таїнствах Церкви Христової, побожну людину, коли вона живе в істинній православній вірі та чинить добрі діла перероджує її і робить новою, духовною. Щирим серцем віруючої людини, котра живе доброчесно по вірі Христовій, в міру сил і благодаті Божої, сіється у світі насіння віри, яке несе іншим людям світло богоугодного життя.

Скріплюється і примножується свята віра причастям пресвятих Христових Таїн, бо «хто з Господом злучається, стає одним духом із Ним» (1 Кор.6:17) – говорить апостол Павло. Це підтверджують і слова самого Спасителя котрий сказав: «Хто тіло Моє споживає та Кров Мою п’є, той в Мені перебуває, а Я в Ньому, той приносить багато плоду» (Ін.15:5). Як людське тіло скріплюється і росте від природної їжі, так віра Христова, що має початок у серці людському, змінюється і росте таємничою їжею найсвятішого Тіла і Крові Христової. Бо Тіло і Кров Христові – животворящі, тому той хто причащається зцілюється від духовних немочів.

Яка світла особа євангельський сотник! Як зійшов він до такої віри, що перевершив у ній всіх ізраїльтян, вихованих одкровенням, пророцтвами та чудесами? (Лк .2:7-10). Євангліє не вказує як, а говорить лише про його віру і про те, як нагородив його Господь. Шлях віри – таємничий, сокровенний шлях. Хто може пояснити, як в серці відкладаються переконання віри? Найкраще це пояснює апостол Павло називаючи віру Божим даром.

Святі подвижники Християнського благочестя свідчили, що всяке добро здійснюється не інакше як за допомогою Господа. Вони стверджували, що своїми силами, чи свободою волі вони навіть не можуть зберегти неушкодженою свою віру. І тому молили Господа, щоб Він дарував їм міцну віру. Тим більше, що Сам Господь у Євангелії сказав: «як та вітка не може принести плоду сама з себе, коли не залишиться на лозі, так і ви, якщо не перебуватимете в Мені» (Ін.15:4). І як поучав преподобний Симеон Новий Богослов: «Плід віри – святе і невечірнє світло. Світло в свою чергу притягує і примножує віру. Чим сильніше засіяє світло, тим більше зростає віра і підіймається на висоту».

прот. Іван Голуб, ЛПБА

Коли тільки Господь покликав його, Іоан попрощався з батьком та рибальськими сітями, і разом з братом Яковом пішли за Христом. Від цієї пори аж до кінця Господнього земного служіння святий Іоан ніколи не покидав Його. Із сторінок Святого Письма ми бачимо, що разом з Петром та Яковом був він при воскресінні дочки Яіра, а також під час Преображення Господнього. Він схилив свою голову на груди Ісуса, коли вони возлежали за юдейським звичаєм навколо столу, коли Господь перед Своїм стражданням встановив Тайну Вечерю, через яку ми споживаємо з Трапези Господньої Тіло і Кров Господню. Коли всі Апостоли покинули Господа у Його Страстях, то Іоан ніколи не відходив від Нього, а стояв разом з Матір’ю Його і під Хрестом. У послушності до Господа він був як син для Пречистої, і пильно служив і оберігав її аж до її Успіння. Після її Успіння він зі своїм учнем Прохором проповідували Євангелію в Малій Азії. Працював і жив переважно в м. Ефесі.

Натхнена проповідь і чуда святого Іоана привели багатьох до Христа. Така діяльність викликала ненависть у язичників котрі зв’язали його і послали до Риму на суд перед імператором Доміціаном, який віддав його на муки та бичування. Та ані отрута, яку примусили його пити, ані кип’ячий єлей, в який кинули його, не пошкодили Іоанові. Переляканий імператор вважав, що він – безсмертний і вислав його на острів Патмос на довічне заслання. Святий Іоан і там продовжував апостольську працю і привів багатьох до Господа. А щонайголовніше там він написав свою Євангелію (через яку й надано йому назву «Богослов», бо її думки глибокі та величні), а також свої послання та книгу Об’явлення.

Після смерті Доміціана імператором став Нерон, він по звільняв в’язнів і Іоан повернувся до Ефесу, де прожив ще багато років утверджуючи працю, яку розпочав був раніше. Іоан Богослов був великим учителем любові і єдиним із 12 Христових апостолів, який помер природною смертю. Він помер 100 року після народження Христа у віці 94 років. Св. Епіфаній оповідає, що коли Іоан постарівся і так ослаб, що вже не міг проповідувати, то наказував своїм учням нести себе на збори вірних, де щоразу повторював тільки оці слова: «Мої дітоньки, любіть один одного». А коли вони запитали його, чому він завжди повторює одні і ті ж слова, апостол відповів: «Бо це слово Господнє, і якщо ви виконаєте його, то цього буде досить». Ця тема постійно повторюється і в його писаннях.

Існує передання, що одного дня Іоан попросив учнів понести його за місто Ефес і там викопати для нього гріб у формі Хреста. Тоді він ліг у ньому і попросив його учнів накрити його землею. Учні поцілували свого любого учителя зі сльозами в очах але не хотіли бути йому непослушними. Покрили його лице полотном а потім накидали землю. Та коли інші учні його потім прибули і хотіли ще побачити лице любого Апостола то відкривши гріб знайшли його порожнім! Тому день Його упокоєння називають днем його переселення з землі на Небо.

Святкуючи пам’ять святого Іоана Богослова навчімося дорогі брати і сестри від святого апостола Іоана любові до Бога і до ближнього. Тож просімо Господа у своїх молитвах заступництва святого Іоана Богослова, щоб Господь послав нам здоров’я душі й тіла і дав нам любити одне одного так, як учив нас Господь і Його вірний послідовник апостол Іоан Богослов. Тому закличмо із глибини своїх сердець: «Святий апостоле і євангелісте Іоане Богослове моли Бога за нас».

прот. Іван Голуб, ЛПБА

«Зберігайте себе у любові…»

Іуд.1:21

Слово любов – найбільш обіймаюче, життєстверджуюче і найбільш значуще і високе із всіх людських слів. Але найбільш повне поняття любові подається у християнстві. Любов у християнському розумінні, характеризується, як високе духовне почуття, котрому притаманні лише найбільш щирі і чисті помисли, погляди і зміст, ця любов очищена від приземлених понять, якими звикло характеризують її людський недосконалий розум і бажання. Справжня любов – здатна на щирість, безкорисливість, самопожертву, відкритість на добро і милосердя. Все ж інше, що викривлює і спотворює цей образ і розуміння любові, насправді не є любов’ю, а лише називається нею через недосконалість людського розуму і розуміння. Тому Святе Письмо говорить: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить» (1 Кор.13:4-7).

 Святі подвижники християнського благочестя стверджують: «Якщо б ми мали істинну любов, то вона б відібрала б у нас всяке неблагополуччя… Якщо б у людях була любов ми б не боялися розбою, вбивств, насильства, грабежів, тому що істинна любов зла не творить. Якщо б була любов, то не було б крадіжок, злодійств та іншого зла. Якщо б була любов, люди не терпіли б наклепи, докори, обмови, сварки, приниження та інше зло. Люди не обманювали б нас, не брехали б нам і не лестили… Якщо б була любов не було б бідних і жебраків, любов багатих доповнила б їх нестатки…тому що там, де є любов, там Сам Бог, помічник і заступник любові». Любов до ближнього є закономірною і логічною через те, що всі люди однакові за природою, створені за образом Божим і є дітьми Небесного Отця, таким чином кожна людина є рівноправною з іншими людьми, і кожний християнин  зобов’язаний ставитися до інших людей так, як ставиться до себе і до Бога. Жодне інше почуття, як то самолюбство чи гордість не може затьмарювати справжньої любові до ближнього. Водночас Господь Бог нікого не зобов’язує любити всіх однаково, так наприклад, любов до рідних може бути більшою ніж любов до ближніх, але любов до ближніх мусить бути щирою і діяльною. Через різноманітність нашого ставлення до ближніх різновидною буває і любов і її прояви, а саме:

1) увічливість і привітність;

2) правдивість, щирість і чесність;

3) милосердя, благодійність;

4) миролюбність, любов до ворогів».

Згідно з євангельським вченням любов до ближніх, це любов до всіх оточуючих незалежно від національності, віросповідання і світогляду. Для прикладу візьмімо всім нам добре відому євангельську притчу «Про милосердного самарянина» (Лк. 10:29-37). Саме тому, любов, це той фундамент на якому повинні базуватися не лише родинні чи дружні стосунки, але й стосунки і відносини суспільні. Відмінною рисою християнської любові від усіх інших її розумінь є те, що вона не є відповіддю на чиюсь любов і навіть не очікує любові у відповідь, але кожен християнин завжди готовий чинити справи спонукувані любов’ю з власної ініціативи, за власним бажанням і маючи на меті й надалі чинити їх не чекаючи ані подяки, ані почестей, ані нагороди. Навіть більше, любов до ближнього є відповіддю не лише на чиюсь потребу чи прихильність, але й на неприязнь чи й навіть відверто вороже ставлення.

Любити своїх ворогів – означає виконувати стосовно них всі покладені християнською любов’ю на нас обов’язки. Бачити в них насамперед людей, ближніх, а не їхнє ставлення до нас. Чи складно зробити це? Зробити це складно лише у тому випадку, коли ми особисто не можемо звільнитися від власної злоби і образи, тим самим самі ж і згіршуємося від цього, роблячи собі шкоду власними почуттями і вчинками. Можна сказати звісно, що це понад людські сили і можливості любити того, хто задумав чи чинить проти тебе зло. Але звернімося до людей, котрі глибоко задумувалися над цим питанням задовго до нас. Святитель Іоанн Золотоустий каже: «Христос Ісус, заповівши нам любов до ворогів, заповідав можливе для нас. Він не дав би нам в обов’язок того, чого б ми не змогли виконати». Більше того, Ісус Христос Сам подав зрозумілий і доступний кожному приклад любові до людей, котрі були вороже настановлені проти Нього. У ставленні Господа до цих людей бачимо і знаходимо відповіді на всі свої запитання, адже, Він явно показав нам, що неможливе є можливим. Тому людина, котра хоче бути досконалим християнином мусить пильнувати того, щоб дотримуватися християнської любові у всій її повноті, особливо ж звертати увагу на любов до недоброзичливців. Адже, легко і просто любити тих хто тебе любить, тих до кого ти є прихильним, така любов не вимагає ніяких зусиль над собою. І навпаки любов до недругів вимагає зусиль, праці, а відповідно вдосконалює, формує нас. Тому і вважається, що чим людина вища за своїми релігійно-моральними достоїнствами, тим повнішою і досконалішою є її повага любов до ближніх.

Яким же чином ми маємо діяти задля того, щоб осягнути любов до ворогів? Насамперед людина має осмислити те, що слова щоденної молитви «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», це не просто слова, а вирок людини самій собі, якщо вона не виконує того про, що говорить. Опісля людина має попросити собі сили, мудрості і витримки у Бога через щиру молитву, задля того щоб мати можливість виконувати Господню заповідь належним чином. Потім, людина має зрозуміти, які причини спонукають того чи іншого ворога ставитися до неї зле. Можливо ця злість має хворобливий характер, а можливо для неї є якась інша причина, може ця людина насправді чимось завинила перед ворогом або цей ворог озлобився на неї через власну провину. Зрештою це не має аж настільки суттєвого значення, тому що, як вважають справжні християни. Ми ж повинні піти на примирення із усвідомлення своєї власної недосконалості і гріховності, а відповідно і не достойності судити інших, тому що єдиний суддя усіх – Бог.

Саме тому можемо говорити про те, що будь-який прояв християнської любові ніколи не призводить до якоїсь втрати чи вади, а лише до надбання і  самовдосконалення, відповідно, що б ми не чинили з любові ми чинимо насамперед на користь собі і своїй безсмертній душі. Тому євангельська любов, являється моральною основою взаємних відносин між християнами і їх ближніми, і сама по собі знищує будь яку помсту. Якщо християнину заповіддю наказується любити ворогів і благословляти тих, що ненавидять нас, то само по собі розуміється, що ні про яку помсту не може бути і мови у християнстві. Ісус Христос вчив любити всіх, без будь яких обмежуючих рамок національних чи релігійних. На завершення цієї праці про любов доречною буде стародавня латинська мудрість: «Ubi caritas ibi Deus», що в перекладі означає: «Де любов, там Бог».

прот. Іван Голуб. викладач ЛПБА (ПЦУ)

Браття! якщо сини віку цього, заради тимчасової честі, зустрічають з таким приготуванням день народження земного царя свого, то як повинні ми зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, який за наше до Нього старання нагородить нас не тимчасовою, а вічною славою, і сподобить нас честі не земного начальства, яке переходить до спадкоємця, але небесного царства, яке не має спадкоємця? Яка ж буде нам нагорода, про це говорить пророк: «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» (Іс. 64:3; 1 Кор.2:9).

Якою ж одежею ми повинні прикрасити себе? Я кажу: себе, тобто, душі наші: оскільки Цар наш Христос не вимагає величі одежі, а віддає перевагу душі; не дивиться на прикраси тіла, але дивиться на серце тих, які служать Йому, не захоплюється блиском тлінного пояса, яким перепоясуються бедра, а захоплюється непереборним ціломудрієм, яке зв’язує соромом прагнення. Отже, подбаємо, щоб з’явитися перед Ним вправними у вірі, облеченими милосердям, благоустроєними в способі нашого життя: хто щиро любить Христа, нехай світліше прикрасить себе дотримуванням Його заповідей, щоб Він бачив, що ми правдиво в Нього віруємо, з’являючись в такій величі під час торжества Його і тим більше би радів, чим більше бачив би в нас чистоти духовної. Уціломудримо ж заздалегідь серця наші, очистимо совість,

освятимо дух, і в чистоті та непорочності станемо очікувати приходу всесвятого Господа, аби день народження Того, Хто народився від пречистої Діви, святкований був непорочними Його рабами. Хто ж з’являється в цей день нечистим і оскверненим, той не шанує Різдва Христового, – той хоча тілом і присутній при торжестві Господньому, але духом своїм далекий від Спасителя. Бо нечистий не може мати спілкування зі святим, скупий із милосердним, розтлінний з дівственним, і якщо він – недостойний вступає в таке спілкування, то тим більше ображає, тому що не знає самого себе. Бажаючи здаватися старанним, він насправді є зухвалим, як той чоловік, що згадується в Євангелії, який, будучи покликаний на весільний бенкет, наважився увійти в зібрання святих, не одягнувшись у весільну одежу, і при тому, як один сяяв тут правдою, другий виблискував вірою, третій світив ціломудрієм, він один, маючи нечисту совість, при сяянні всіх, збуджував тільки відразу жахливим своїм трепетом. І чим більше сяяла святість тутешніх праведників, тим очевиднішою була скверна грішника, який, можливо, не викликав би такої відрази, якби не з’явився в сонмі святих. Тому слуги царя, зв’язавши йому руки та ноги, вкинули його в темряву кромішню, не тільки за те, що він був грішник, але й за те, що, будучи грішником, присвоїв собі нагороду, призначену святості (Мф.22,11-13).

Отже, очікуючи день Різдва Господа нашого, очистимо себе, браття, від усякої скверни гріхів, наповнимо скарбниці Його різними дарами, аби в той святий день було чим втішити мандрівників, полегшити скорботи вдовиць та вдягнути вбогих.

Бо чи добре буде, якщо в одному і тому ж домі, між рабами одного пана один буде веселитися, носячи шовковий одяг, а інший журитися, ходячи в рубищі, той перенасичується їжею, а цей терпить голод та холод? І яка буде дія нашої молитви, коли ми просимо визволити нас від лукавого, а самі не хочемо бути милостивими до своїх братів? Будемо наслідувати Господа нашого. Якщо Йому угодно було зробити бідних, разом з нами, учасниками небесної благодаті; то чому ж їм не брати участі з нами ж в земному багатстві? Браття по таїнствах не повинні бути чужими один одному по майну: ми більше придбаємо через це заступників за себе перед Господом, коли своїм утриманням харчуємо тих, які приносять благодаріння Богові. Бідний, благословляючи Господа, приносить користь тому, при сприянні кого благословляється Господь. Бо як писання говорить: горе людині тій, через яку ім’я Господа хулиться; мир людині тій, через яку благословляється ім’я Господа Спасителя нашого.

Заслуга благотворителя така, що він в домі своєму робить милість один, а в церкві устами багатьох благає Господа, і чого сам би не наважився іноді просити у Бога, то, по заступництву багатьох, отримує несподівано. Прославляючи таку допомогу нашу блаженний апостол каже: «щоб за той дар, який нам дається заради великого числа осіб, також багато хто склав подяку за нас» (2 Кор.1:11); та в іншому місці: «щоб жертва була милою і освяченою у Святім Дусі» (Рим. 15:16)! Амінь

Підготував прот. Іван Голуб (ЛПБА)

Заздрість затьмарила й ангела, занепалого від звеличування. Будучи божественним, він не стерпів, щоб не визнати себе богом, і викинув з раю Адама, оволодівши ним за допомогою сластолюбства і жінки (Бут. 3:23), тому що запевнив його, що дерево пізнання заборонене йому на час із заздрості, щоб не став він богом. Заздрість зробила братовбивцею і Каїна, який не стерпів того, що інша жертва була святіша за його жертву. Заздрість і злочестивий світ покрила водами і содомлян потопила вогнем. Заздрість поглинула землею Дафана й Авірона, які піднялися проти Мойсея (див.: Чис.16:32), і вразила проказою Маріам, яка тільки обурилася на брата (див.: Чис.12:10).

Заздрість обагрила землю кров’ю пророків і через жінок похитнула премудрого Соломона. Заздрість і з Іуди зробила зрадника, який звабився невеликим числом срібників, заслужив удавлення; вона зробила й Ірода – дітовбивцею, і Пілата – Христовбивцею. Заздрість принизила й розсіяла Ізраїля, який і донині не встав від цього гріха. Заздрість породила нам і цього боговідступного мучителя , від якого ще й тепер залишається вугілля, хоча ми уникали полум’я. Заздрість розсікла й прекрасне тіло Церкви, розділивши на різні й протиборчі збіговиська. Заздрість породила в нас і Єровоама – цього служителя гріха, і накладає пута на язик. Він не терпить сіяючої Тройці, Яка опромінює нас повнотою Божества й істинних Своїх проповідників робить для вас досточесними.

Підготував прот. Іван Голуб (ЛПБА)

«Нехай ніхто не мріє здобути істинний християнський намір і християнські чесноти та працювати для Бога як належиться, якщо не хоче принуджувати себе відкидати і переборювати всякі пристрасні порухи…. Вони завжди будуть породжувати свої плоди та затуманювати чесноти, а деколи й зовсім їх закривати та витісняти»

святий Никодим Святогорець.

Людина завжди намагається все в житті впорядкувати, довести до природної норми, до відповідності онтологічним вимогам, здійснює це за допомогою і зовнішніх, і внутрішніх впливів. Зовнішні впливи на регулювання життєдіяльного процесу часто є нагадуванням, інколи стимулом чи примусом. Внутрішні ж регулювання випливають із власної волі людини, її особистого бажання, персональних спонукань, що згладжує деякою мірою стрибкоподібність у поведінці людини, створює онтологічні умови для виконання покладених на неї обов’язків. І саме чесноти людини забезпечують ці регулятивні умови. Чесноти, чеснота, благочестиве життя ці слова, кожна людина, тим більше християнин чує ще змалечку, кожному вони видаються знайомими зрештою людина починає звикати до них і вважати чимось банальним, звичним, однак більшість християн сприйнявши, як належне саме поняття, не сприймають або не хочуть сприймати його значення, глибокого змісту.

За своєю природою моральне життя вимагає безперервності. Ведучи мову про поступ і руховий розвиток, можна передбачити стабільність орієнтації на мету й постійно зростаюче вміння долати різного роду життєві перешкоди. Будь-який інший аспект людського динамізму може здійснюватися лише за умови тривалості та стабільності. А досягнути стабільності можна завдяки звичкам, схильностям, які допомагають  виконати ту чи іншу дію за допомогою повторень одних і тих самих думок та одних і тих самих жестів. А взагалі поняття звички є нейтральним. Звички можуть бути, як добрими так і поганими. Формування звичок відбувається завдяки вихованню, адже виховання дає змогу людині ще з малих  літ набути добрих звичок.

«Латинське слово «habit» (звичка) означає «володіння». Крім моральних, ми набуваємо фізичних, інтелектуальних, психологічних та соціальних звичок. Так, до інтелектуальних звичок належать читання хороших книг, прослуховування певних музичних творів, складання кросвордів або перегляд певних телепрограм. Звички виробляються впродовж цілого життя. При цьому перші двадцять років є вирішальними. Ніхто не народжується брехуном чи правдолюбом, неробою чи працьовитим, добрим чи злим, хоробрим чи боягузом. У двадцять років людина вже має ті чи інші з вказаних вище рис. До формування наших звичок причетні як ми самі, так і наші батьки, брати та сестри, друзі, вчителі, книги, які ми читаємо, фільми   та телепередачі, які ми  переглядаємо, та  наш життєвий вибір».

І все ж таки, щоб охопити всю повноту значення звички, слід визначити зміст поняття звички. Дуже гарно висвітлює поняття звички древній філософ Аристотель. Зокрема він говорить: «Звичка – це внутрішнє джерело дій, яка хоч і  призводить до зменшення необхідних зусиль, все ж таки залишається спонтанною. Будучи за своєю природою перш за все інтелектуальною й духовною, набута повторенням актів, справжня схильність – призвичаєність закладена  головним  чином  у  вільному  й  спонтанному  бажанні   людини».

Отже, із цих слів древнього філософа ми можемо бачити, що основна функція звички це заклик до постійності у діях. Знаходячись на межі між матеріальним і духовним світом людина постійно перебуває під загрозою неврівноваженості, у непостійності, у пошуку справжнього добра. І коли людина сама усвідомить, цю загрозу, то їй стає набагато легше за допомогою звичок, як засобів, що використовуються для дії прямувати до мети.

Також звички мають ще одну досить важливу функцію – це допомагати людині володіти собою. Доброчесна людина володіє собою у різних життєвих ситуаціях, вона є господарем своїх дій. Завдяки можливості діяти на свій власний розсуд, людину охоплює радість і це змушує її  бачити у звичці, щось більш глибоке.

Аналізуючи поняття звички мимоволі приходимо до висновку, що  звичка свідчить про духовне багатство та досконалість людської істоти. Оскільки людина завжди спрямована до більшого єства, то звичка означає прогрес дії. І тому найяскравіше звички проявляють себе тоді коли відносяться до однієї з можливостей діяльності людської істоти. Це так   звані дійові звички до яких належать чесноти. Щоб забути ті чи інші чесноти людина повинна напружувати всі сили власної волі. Воля до добра ніколи і ні за яких обставин не повинна слабнути, людина роблячи добро повинна бути дуже активною у справі досягнення різного  роду   чеснот.

Як би не жила людина і   чим би не займалася, якими б високими не були її матеріальні та інтелектуальні здобутки і досягнення у житті, якщо у ньому немає місця чесноті, постійно відчувається брак чогось. Така людина постійно  перебуває у пошуку чогось важливого, необхідного, але насправді  вона  сама не знає чого саме їй бракує, чому вона не знаходить спокою у всіх тих надбаннях і розкошах, які має, однак чи варто говорити тут про якесь незнання, коли переважна більшість людей є християнами, чи не лукавлять вони насправді знаючи правильне рішення проблеми, але свідомо відсуваючи його, тому, що «сучасне життя і так занадто складне і важке» і не варто його ще більше ускладнювати, якимсь здобуванням чеснот, чи чиненням добрих богоугодних справ. Чи взагалі можливо у сучасному світі залишатися людиною чеснотливою, адже це означає відрізнятися від усіх, іти проти певних правил і норм встановлених сучасним суспільством? Але ж це було можливо у часи, воєн, гонінь, смертельної небезпеки безлічі інших випробовувань. Хіба у ті часи люди ризикували меншим чи були іншими, ні, але вони однак знаходили у собі мужність не звертати з обраного шляху до  кінця.

Але чи можливо, що чеснота уже віджила той свій час, коли вона була потрібною, можливо її уже пора забути, замінити на щось інше, легше. Зрештою, не всі люди є християнами, а тому виходить, що їм чеснота непотрібна взагалі. Попри, таке судження навіть серед сучасного суспільства існує і поважається такий термін, як порядність, доброчесність, і саме ці терміни є більш сучасними відповідниками  того самого поняття – чеснота, водночас вони ж є і суспільною нормою для всіх громадян тієї чи іншої держави і навіть зобов’язують їх до її виконання. У будь-якій галузі чи площині людського життя і діяльності, порядність і доброчесність є основними правилами, які поважаються всіма і вважаються особливими моральними якостями і цінностями.

У початковому своєму значенні; «Доброчесність – це моральна доблесть і краса, які здатні захоплювати і приваблювати всяку людину, до яких треба прагнути, які треба виховувати і плекати в собі задля достойності свого існування і піднесення до ідеальної норми буття і морального богоуподібнення. Будучи вищою етичною цінністю, доброчесність має бути сприйнята і виправдана не тільки у плані тимчасового людського життя, а й, що особливо важливо, з точки зору вічного призначення людини. У цьому універсальному значенні християнські моральні чесноти – це єдино прийняті одіяння душі, у які належить зодягтися на землі і в яких вона явиться  перед Богом у вічності. Зростаючи у доброчесності, особистість повинна прагнути того, щоб актуально виправдати своє людське призначення і достоїнство».

Таким чином, можна вважати, що чеснота завжди і у будь-які часи чи періоди супроводжувала людство. Зрештою сама чеснота складається із безлічі елементів, котрі так чи інакше є важливими для кожної людини, а особливо християнина, тому вона є незамінною. Кожен, може шукати собі замінники чесноти, але всі ці спроби у основі своїй є самообманом. Є лише два види думок, вчинків, норм, засад – ті, які є богоугодними (чеснотливими) і ті, які їм суперечать (гріховні).

Але ж чеснот так багато і кожна з них є необхідним елементом для провадження справжнього християнського життя, яке зрештою веде до  основної своєї цілі; спасіння і поєднання з Богом, богоуподібнення.

Таким чином, чесноти є тою важливою ланкою, котру неможливо ані упустити, ані якимось чином обминути. Крім того, кожна чеснота потребує багатьох зусиль і вчинків для досягнення саме цієї чесноти. У свою чергу,  саме це і є великою перепоною перед чеснотами для сучасного суспільства, адже сучасна людина звикнувши до різноманітних спрощених варіантів досягнення тої чи іншої мети, відкидає ті речі, досягнення яких вимагає багато зусиль, праці і часу, особливо, якщо це праця над собою, своїм духовним світом, який більшістю людей, іноді навіть і християнами сприймається, як щось другорядне, необов’язкове, щось, що може зачекати на потім. Звісно ж ігнорування чеснот є неприйнятним, тому, що воно не лише нічого не вирішує, але й сприяє моральному і духовному занепаду людини, котра через власне лінивство і бездіяльність, внутрішньо деградує, і таким чином через власну пасивність людина бере безпосередню участь у занапащенні найдорожчого, що у неї є – власної безсмертної душі.

Отже у всі часи і за будь-яких обставин чеснота є актуальним,    важливим і необхідним надбанням до котрого повинен прагнути кожен християнин. Адже ніхто будучи при здоровому глузді не відкидає від себе чогось доброго, що дається йому, як можливість порятунку чи покращення становища, так само християнин не повинен відкидати   добра чесноти, котре є доступним за певних умов, котрі треба виконати, ці умови в свою чергу не є чимось неймовірним і неможливим до виконання, зрештою, як і будь-яка річ у житті вони не даються просто, не падають з неба, як дощ на голову. Заслуговуючи ж, здобуваючи     чесноту, людина, тим самим проявляє свою вдячність Творцеві, а крім того зміцнюється, вдосконалюється і самореалізовується, як повноцінна особистість, як слуга Господній, як духовно-тілесне поєднання особливої земної істоти, перестаючи бути звичайним споживачем і користувачем земних благ і привілеїв. Свідоме ж чи несвідоме недотримання умов, котрі ведуть до чеснот, зазвичай жодним чином  не проявляється зовнішньо і така людина часто живе за сучасним поняттям «нормальним, звичайним» життям; має сім’ю, десь працює, відпочиває, розважається, але саме у цьому й криється велика небезпека для безсмертної душі людини. Адже, як невидимою і нечутною є душа так само невидимо і непомітно для ока відбувається її занепад і руйнування. Зрештою людина перестає бути людиною у всій своїй повноті і розумінні земного призначення і покликання, поступово людина стає  лише видимою оболонкою, того, що мало б бути проявом могутності  і краси божого створіння. Зазвичай такі люди роками, десятиліттями інертно пливуть за течією, бездіяльно спостерігаючи за безцільним і беззмістовним плином власного життя, і лише, коли щось або хтось раптово спонукає їх озирнутися і проаналізувати сіру буденність втраченого часу, вони можуть схаменутися і почати гарячково намагатися повернути, виправити упущене, згаяне. Але чеснота, подібно, як полум’я вогню – спочатку палає яскраво і дає багато світла і тепла, поступово, якщо у нього не підкидати дров, воно починає гаснути, зменшуватися, а згодом ледь жевріючи гасне зовсім. Так само людина не може вибирати час і чесноту, котрі є більш зручними і прийнятними для неї, неможливо  сказати, що ось зараз я не маю на це часу і бажання, але весь  наступний рік, то вже напевне присвячу тому, щоб здобути ту чи  іншу чесноту, займуся своїм духовним вдосконаленням. Як неможливо за бажанням вибрати собі найзручніший час власного народження чи смерті, так само  неможливо  на  свій  розсуд  розпоряджатися  таким  невід’ємним  елементом, як чеснотливе життя.

Отже, святий Василій Великий сформулював поняття чесноти так:    «Чеснота – це добре використання Божих дарів, згідно з Божою заповіддю». Чеснота – це потреба закладена у людській природі від її створення, вона не є вродженим даром, але людина підсвідомо прагне її, тому що стан чеснотливості є єдиним станом, який є прийнятний і приємний, як для самої особи так і для її Творця. Допоки людина не зрозуміє, того, що чеснота – необхідність, і що вона повинна бути   постійним і динамічним станом людини, доти ця людина не знаходитиме собі щастя і спокою, ні в чому. Іноді люди намагаються наново «придумати велосипед», вони шукають більш легких і зручних інших способів та  можливостей заспокоїти свої внутрішні потреби чесноти, аніж ті способи, котрі вже існують віддавна. Але зрештою, кожен  хто винаходив якісь невідомі способи досягнення мети і поєднання з Богом доходить до того, що нарешті перестає вишукувати щось нове і починає розуміти, що єдино правильне вирішення проблем існує давно і зовсім поряд, варто лише докласти деяких зусиль.

Оскільки, як вже згадувалося, чеснота є нероздільним поєднанням багатьох різноманітних чеснот, зрештою, кожний добрий вчинок  у тій чи іншій мірі можна вважати чеснотою.

Чесноти можна набути пильною працею над самим собою. Праця над набуттям чеснот це дуже складна справа.

Через постійне повторення добрих вчинків, виникають добрі моральні  вчинки. Знання  добра  необхідне,  але  це  тільки   перший   крок до здобуття чеснот. Те знання, яке здобувається завдяки розуму, потрібно пережити. Тобто вони повинні стати основними критеріями людського життя.

Наприклад, вивчені євангельські засади, щоб вони стали згодом нормою поведінки перш за все потрібно прийняти, оцінити, засвоїти, відчути, полюбити і аж тоді ними жити. Як  ми вже згадували, що часто повторювані діла стають звичкою і це стосується, як поганих так і добрих, а часто повторювана дія виробляє  легкість.

Тільки від людини залежить куди вона  направить  свою  схильність, чи до зла, яке приведе до вічної погибелі, чи до добра,  яке приведе   до вічного блаженства у Царстві Небесному. Тому схильність до добра це початок зародження чеснот. «Чеснотлива людина стає ревнителем добра» (1Петр.3.13).

База чеснот закладається з дитинства, тим, що дітей потрібно привчати до належної оцінки добра і зла. Адже правильне розуміння   добра і зла це так зване зелене світло, яке буде осяювати шлях добрих  вчинків  на майбутнє.

Потім необхідно визначити і вибрати мету життя. Мета – усвідомлена, вибрана та прийнята буде скеровувати до себе всю діяльність людини. Але тут потрібно бути уважним до внутрішнього голосу, яким є совість.

Голос сумління чи простіше сказати совість завжди підказує людині, що вона має вибрати, щоб провадити благочестиве життя. Цей голос завжди підказує людині оминати зло, а чинити добро і тим самим скеровує людську увагу до чеснот.

 «Хто зростив у собі чесноти й досконалий у них, той уже не   задумується про закон, заповіді чи покарання, але вже ніби за велінням природи говорить і чинить те, що підказує йому совість».

Але на превеликий жаль сучасне суспільство дуже мало, або й зовсім не слухає голосу совісті, і тому у сучасних людей занедбане вироблення  чеснот. Виховання чеснот – це  виховання  обов’язку, а  обов’язок  кожної людини  себе вдосконалювати,  особливо  це стосується християн.

Почуття  обов’язку  починається з  доброї звички, наприклад, допомагати потребуючому. Часто повторювана звичка допомагати або служити ближньому у потребі, стає добрим нахилом, стає властивістю характеру  і  нарешті  чеснотою.

Щоб звичка чинити добро стала чеснотою потрібно змалку привчитися переживати різні почуття. Наприклад, пережите почуття радості викарбує на людській душі незабутнє відчуття радості за зроблене добро. І тим самим буде могутнім стимулом  і надалі чинити добро  і  уникати  зла.

Також необхідно вміти відчути і гіркоту гріха, як одинокого існуючого зла. Не тільки відчуття благородства, добра, але також пекельної муки спричиненої в душі гріхом, зароджують стійку потребу і необхідність духовного життя.

Деколи необхідно, щоб людина пережила власну провину, відчула тягар гріха, його гіркоту. Переживаючи злобу гріха, людина карає себе власним сумлінням. Завдяки такому пізнанню гріха зароджується щире навернення, покаяння, покута та особистий осуд, у якому проявляється ненависть до зла, а признання благородності добра породжує любов. Так започатковується самовиховання   доброчесності. Народна мудрість говорить: «З ким пристаєш – таким стаєш, або «З ким поведешся, від того наберешся».

Тому слід нагадати, що основним місцем де закладається фундамент для чеснот є родина, яка є першим прикладом, школою де здобуваються чесноти, потім Церква і насамкінець суспільство. Тут дуже необхідний добрий приклад старших.

В житті людини тісно переплетені добро і зло. Таким чином, все   людське життя пронизане боротьбою між добром і злом. Такого висновку         доходять всі релігії та більшість філософських доктрин. Вищий Авторитет, тобто Бог сприймається, як втілення добра, а сили зла асоціюються із поняттям антихриста, сатани, злого духа, князя темряви.

Хоча протистояння цих двох сил у різних філософських концепціях трактується по різному, проте у більшості випадків все ж таки утверджується надія  на остаточну  перемогу  добра  над  злом.

«Добро і зло антиподи. І те й інше обіцяють людині винагороди, але самі ці винагороди є різними. Добро дає гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо – «блага», які врешті решт призводять до деградації людини, зокрема духовної – через «матеріалізацію» свідомості. Добро і зло в людині принципово розділяється ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. «Обман і сила – ось зброя злих» (Данте). Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі».

Хоч людина і піддається підступним силам зла, але все ж таки,      завдяки силі волі людина здатна протиставити злу цілий ряд чеснот. Тож надалі розглянемо ближче значення, роль чеснот у житті людства, зокрема у житті християн.

«В широкому розумінні чеснотою є кожна повністю розвинута справність людини у царині волі чи інтелекту (наприклад в галузі пізнання), у вужчому розумінні є нею справність до роблення морального добра, особливо його роблення постійно й з радістю, ціною жертв і всупереч внутрішнім і зовнішнім перешкодам. В залежності від джерела, природи і мети, чесноти поділяються на природні й надприродні. Природні є вкорінені у психосоматичній природі людини і розвиваються завдяки сталому гартуванню. Вони вдосконалюють природний характер і становлять необхідну оборону перед жаданням і перевагою потягів. До найважливіших (основних і сумарних чеснот) природних чеснот належать так звані чесноти кардинальні: второпність, справедливість, мужність, поміркованість. В теологічному розумінні ці чесноти не можна назвати «природними». Оскільки надприродна ласка рішуче спрямовує цілу особово-духовну істоту людини в пізнанні й свободі до триєдиного Бога вічного життя, таким чином уможливлюючи їй змагання до тієї мети своїми власними актами, вивищеними ласкою, і спроваджуючи до сприйняття самоуділення Бога, тому говориться про надприродні чесноти, «влиті» (тобто уділені Богом в усправедливлені як динамізм освячуючої ласки)».

Але якщо людині не вдається набути якоїсь досконалості, тоді вона намагається применшити її значення, ніби вона не досягнута не через  причину власної слабкості, а лише тому, що не варто до неї прагнути.

Говорячи про чесноти, слід мати на увазі моральну чесноту, тобто схильність і справність людської волі. Також ведучи мову про чесноти потрібно розрізняти їх з одного боку від інтелектуальних чеснот, а з другого від природних здібностей. Відрізняти, але не відокремлювати. «Від природних же здібностей чесноту відрізняє те, що вона є ефектом зусиль, тоді коли здібності є нам даними».

Людська воля це воля розумна, тому у досягненні чеснот потрібно залучати розум і його здатність. Адже завдяки розуму людина здатна проаналізувати той чи інший вчинок і тим самим показати готовність до реалізації чи шанування його через відповідне діяння. Простіше кажучи у парі із совістю розум або схвалює, або не схвалює  той чи інший людський вчинок.

«Чеснота це постійна схильність і сила волі, тривала основа волі. Виробляємо її, здійснюючи відповідні вчинки, а, в свою чергу, чеснота допомагає нам легше і краще ці вчинки здійснювати. Бо кожний   вчинок поряд із так званими проминаючими наслідками, які  належать до навколишнього світу, має непроминаючі наслідки, що залишаються в нас самих. Стосується це не тільки моральної сфери, але також інтелектуальної і технічної: науковцем чи ремісником людина стає поступово через певний комплекс дій, котрі формують відповідні навички».

Як основа волі, чеснота є не тільки її здатністю, але й схильністю. На практиці ці два аспекти чесноти взаємно підтримуються і пов’язуються. Наприклад, тільки той розуміє справедливість, хто  помічає благо, яке криється за нею, і хоче це добро реалізувати, а схильність гарантує поступове вдосконалення у даній галузі, у даному випадку це справедливість, навіть, якщо людина не має природних здібностей,  які  полегшують  її  здобуття.

Отже «чеснота – це схильність і легкість хотіти й робити добрі діла».

Живучи на землі людина може володіти багатством, але багатства       мають двояку зовсім відмінну одна від одної риси. Багатства можуть бути «неправедними» (Лк.16.9) та «істинними» (Лк.16.19).

Неправедне багатство це «мамона» (Мф.6.24), тобто це матеріальні    блага, особливі таланти, успіхи в мистецтві, науці і так далі, які є небезпечними тому, що можуть спокусити до надмірного захоплення  ними  і  тим  самим  позбавити  християнина  Царства  Небесного (Лк.18.24).

Тому для людини, яка вважає себе християнином найбільшим   багатством є багатство наповнення душі християнськими чеснотами, які  прикрашають  людські  душі  так  само, як світ прикрашають  сади.

Християнські чесноти – це безцінний скарб, це золоті ключі, які відкривають двері до Царства Небесного. Чесноти уособлюють той єлей для світильників про який говориться у притчі про десятьох дів (Мф.25.1-13).

Здобуття та розвиток у людській душі чеснот, це найбільший здобуток, який не зрівняється з ніякими  скарбами світу. Чесноти прикрашають невидиме і таємниче духовне серце людини і направляють її волю. Але як «ложка дьогтю псує бочку меду», так і один гріх серед ланцюга здобутих чеснот забруднює людську душу. Як  багатогранний  характер  людини,  так  і  складна  її  душа.

Розглядаючи питання поняття чеснот ми зустрінемось із проблемою, що кожна із чеснот має необмежену кількість ступенів, які  змінюють  їх  стан, але це питання потрібно розглядати детально обговорюючи ту чи іншу чесноту. Спробуємо коротенько для прикладу. Лексикон людини є обмежений і це не дозволяє достатньо точно визначити  стан  тієї  чи  іншої  властивості  душі.

Крім того зазвичай одним словом можуть називатися різні речі чи поняття. Найбільш очевидним і поширеним прикладом цього є слово «любов», яке використовується для означення часто абсолютно різних, протилежних за змістом понять. Наприклад, у суспільстві існує два найбільш розповсюджених поняття  любові.

1. Любов, як означення тілесної пристрасті і так далі.
2. Любов, як найвище духовне почуття.

Подібне твердження можна застосовувати і до поняття «смуток».  Смуток може бути через те, що якась пристрасть залишилась незадоволеною,      або через те, що людина вчинила якийсь гідний  осудження вчинок. Кожен із цих двох видів смутку залишає у душі людини свій відбиток. І тим самим у кожному випадку є різний стан душі. Тому і говорить Апостол народів: «Печаль ради Бога породжує незмінне покаяння до спасення, а печаль мирська викликає смерть» (2Кор.7.10)

Тому, вживаючи такого роду слова, які визначають душевний стан людини, потрібно вживати епітети чи пояснення або уточнюючі поняття. Наприклад, подружня любов або кохання, любов до ближніх,  любов  Христова  і  так  далі.

Отже, якщо наші дії співпадають із моральним законом Божим і здійснюються виключно завдяки любові до Бога і любові до ближніх, то такі дії називаються морально добрими, або чеснотами. Таким чином чесноту слід розуміти як моральне життя. Тому для християн за твердженням видатного богослова ХІХ століття священика Михаїла Менстрова чесноти це: «Добровільне, свідоме, щире і постійне виконання морального закону, або добровільне, свідоме, щире і діяльне прагнення християнина свої думки, бажання і дії поєднувати з моральним законом Божим за духом вчення і прикладом життя Ісуса Христа». Отже, чесноти – це природне прагнення до Бога, усвідомлені норми поваги до образу Божого, моральні ідеї, дух Божих законів, тобто це ті людські, нехай і мінімальні, досконалості, які потрібні Богу, Всесвіту, живучості світу. Чесноти є онтологічною необхідністю для людини, їх не потрібно повсюдно шукати, оскільки вони є в нас, можливо, приховані чи не розвинені. Для духовного зростання людина обов’язково мусить набувати нових чеснот, збагачувати ними свою душу, оскільки це забезпечить богоугодний спосіб життя.

Підсумовуючи дану працю можна стверджувати, що в широкому розумінні чеснотою є кожна повністю розвинена спроможність людини в царині волі чи інтелекту, у вузькому розумінні – це спроможність до творення морального добра, особливо його постійного творення з радістю, ціною жертв і всупереч внутрішнім і зовнішнім перешкодам; це позитивна моральна якість людини, риса або властивість, яка вважається морально доброю і, отже, оцінюється як основа моральних законів, принципів і цінностей; це думки і вчинки людини, які виростають з віри і відповідають їй, тобто правдиві, чесні, справедливі й чисті діла; це стала схильність розуму і волі, яка керує нашими вчинками, упорядковує наші пристрасті та спрямовує нашу поведінку згідно з розумом і вірою.

Загалом, чеснота (доброчесність) – це фундаментальна філософсько-богословська категорія, яка означає ціннісно-значущий аспект духовно-моральної досконалості.

прот. Іван Голуб, викладач ЛПБА