+ ВАРФОЛОМІЙ

До повноти Церкви

Нехай благодать і мир Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа,

 а також наша молитва, благословення і прощення будуть з усіма вами.

***

Всечесні браття-ієрархи та благословенні діти у Господі!

Знову, з волі та благодаті Бога, Подателя всіх благ, ми вступаємо у Святу і Велику Чотиридесятницю — благословенний час посту та покаяння, духовної пильності та подорожі разом із Господом до Його добровільних страждань, аби досягти поклоніння Його славному Воскресінню та стати гідними нашого власного переходу від земного до «того, чого око не бачило, вухо не чуло і що на серце людині не спадало» (1 Кор. 2:9).

У ранній Церкві Свята і Велика Чотиридесятниця була періодом підготовки оглашенних, яких хрестили під час Божественної Літургії на Пасхальне свято. Цей зв’язок із хрещенням зберігся у розумінні та переживанні Великого посту як періоду покаяння, що описується як «оновлення хрещення», «друге хрещення», «угода з Богом на нове життя», тобто як відродження дарів хрещення та обітниці Богові про початок нового способу життя. Богослужіння та гімни цього періоду пов’язують духовну боротьбу вірних з очікуванням Господньої Пасхи, де сорокаденний піст випромінює аромат пасхальної радості.

Свята і Велика Чотиридесятниця — це можливість усвідомити глибину та багатство нашої віри як «особистої зустрічі з Христом». Слушно підкреслюється, що християнство є «вкрай особистим», хоча це не означає, що воно «індивідуалістичне». Віруючі «зустрічають, пізнають і люблять одного й того самого Христа», Який «єдиний і лише Він один явив справжню і досконалу людську особистість» (Миколай Кавасіла). Він кличе всіх людей — і кожного особисто — до спасіння, щоб відповідь кожного завжди була «укорінена в спільній вірі» і водночас «була унікальною».

Пригадуємо слова святого апостола Павла: «І вже не я живу, а живе в мені Христос; а що тепер живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Тут слова «у мені», «мене», «для мене» не суперечать словам «у нас», «нас», «для нас», які стосуються нашого «спільного спасіння». Апостол свободи, вдячний за небесні дари свого відродження у Христі, «приймає спільне як особисте», подібно до того, як Предвічне Боже Слово втілилося, було розп’яте і воскресло «особисто для нього».

Наш досвід віри є «унікальним» і «глибоко особистим», як свобода, дарована нам Христом, і водночас «сутнісне церковним», тобто досвідом «спільної свободи». Найсправніша свобода у Христі проявляється як любов і конкретна підтримка нашого ближнього — як це описано в Притчі про доброго самарянина (Лк. 10:30–37) і в Євангельському оповіданні про Страшний суд (Мт. 25:31–46), а також як повага і турбота про світ, як євхаристичне ставлення до творіння. Свобода у Христі має як особистий, так і вселенський вимір, який особливо розкривається під час Святої і Великої Чотиридесятниці у розумінні аскези та посту.

Християнська свобода як екзистенційна автентичність і повнота не передбачає похмурої аскези, життя без благодаті й радості, «ніби Христос ніколи не приходив». Крім того, піст — це не просто «утримання від їжі», а «відречення від гріха», боротьба проти егоїзму, вихід із замкненості на собі до любові до ближнього, «серце, що палає заради всього творіння». Цілісність духовного життя підтримується переживанням Великого посту як подорожі до Пасхи і як передсмаку «славної свободи Божих дітей» (Рим. 8:21).

Молимося, щоб Спаситель наш Ісус Христос сподобив усіх нас гідно пройти шлях Святої і Великої Чотиридесятниці в аскезі, покаянні, прощенні, молитві та благочестивій свободі. І завершуємо словами нашого духовного отця, спочилого митрополита Халкедонського Мелитона, сказаними під час Божественної Літургії в Сиропусну неділю 1970 року в Афінах:

“Коли ми входимо у Святу Чотиридесятницю, нас чекає в її кінці видіння, чудо і досвід Воскресіння — найглибший досвід Православної Церкви. Давайте прямуємо до цього видіння і переживання, але не без отримання і дарування прощення, не лише з постом від м’яса та олії, не з почуттям лицемірства, а з Божественною свободою, у дусі та істині, у дусі істини, в істині духа”.

Свята і Велика Чотиридесятниця 2025 року

+ ВАРФОЛОМІЙ, Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

Смиренний молитовник за всіх перед Богом

З Божої милості, архієпископ Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх до всієї повноти Церкви Благодать, милість і мир від Спасителя Христа, народженого у Віфлеємі

Високочесні брати ієрархи,

Улюблені діти в Господі,

З Божої ласки ми знову в цьому році святкуємо співом, гімном і духовною піснею Різдво по плоті предвічного Сина і Слова Божого, а саме об’явлення таємниці Бога і людства. Згідно св. Миколая Кавасили, те, що відбувається в Божественній Літургії, є «містагогією втілення Господа», а її вступна акламація «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» є доказом того, «що саме через втілення Господа люди Перший дізнався, що Бог є трьома особами». [1] Той самий святий Отець проголошує, що наш Господь і Спаситель Ісус Христос був першим і єдиним, хто продемонстрував автентичну і досконалу людську істоту щодо Його етосу, життя та всього іншого [2]

Прийняття людської природи в особі Сина і Слова Божого разом із відкриттям шляху обожнення людини через благодать додають людству неперевершену цінність. Забуття цієї істини веде до зменшення поваги до людської особистості. Заперечення вищої долі людини не тільки звільняє її, але й веде до різного роду принижень і поділів. Не усвідомлюючи свого божественного походження та своєї надії на вічність, люди борються за те, щоб залишатися людьми, і не можуть впоратися з протиріччями «людського стану».

Християнське сприйняття людського існування дає розв’язання проблем, створених насильством, війною та несправедливістю в нашому світі. Повага до людської особистості, мир і справедливість – це дари від Бога? однак встановлення миру, який походить від Христа, вимагає участі та співпраці людей. Християнський погляд на боротьбу за мир полягає у словах Христа Спасителя, який проголошує мир, звертаючись до Своїх учнів із привітанням «Мир вам» і заохочуючи нас любити ворогів [3]. Одкровення у Христі називається «Євангелієм миру»[4].

Це означає, що для нас, християн, шлях до миру лежить через мир і що ненасильство, діалог, любов, прощення та примирення мають пріоритет перед іншими формами вирішення розбіжностей. Теологія миру чітко описана в документі Вселенського Патріархату Заради життя світу: до соціального етосу Православної Церкви (2020):

 «Ніщо так не суперечить волі Бога щодо Його створінь, створених за Його образом і подобою, як насильство одне проти одного… Ми можемо просто сказати, що насильство є гріхом par excellence. Це досконала суперечність нашої створеної природи та нашого надприродного покликання шукати єдності в любові з Богом і нашим ближнім… Світ є справжнім одкровенням ще глибшої реальності творіння, як це задумано Богом і як Бог створив його у Своїх вічних порадах».[5]

Світ не можна сприймати як належне? це не є самоочевидним. Це обов’язок, досягнення і невпинна боротьба за його збереження. Немає автоматичних рішень чи постійних рецептів. Перед обличчям постійних загроз миру ми повинні бути пильними та готовими вирішувати проблеми шляхом діалогу. Великі герої політики є поборниками миру. Щодо нас, то ми продовжуємо підкреслювати миротворчу роль релігії. Це в той час, коли релігії критикують за плекання фанатизму та насильства «в ім’я Бога» замість того, щоб бути силами миру, солідарності та примирення. Однак це свідчить про відчуження релігійної віри, а не про її невід’ємну частину. Справжня віра в Бога є найсуворішим критиком релігійного фанатизму. Релігії є природними союзниками всіх людей, які прагнуть миру, справедливості та збереження творіння від людського знищення.

Цього року світ вшановує 75 річницю Загальної декларації прав людини (10 грудня 1948 р.), що становить підсумок фундаментальних гуманітарних ідеалів і цінностей, «спільний стандарт, до якого повинні прагнути всі люди і всі нації». Права людини, центром уваги яких є захист людської гідності з її індивідуальними, соціальними, культурними, економічними та екологічними умовами, розуміються лише в їхній початковій динаміці, якщо вони визнаються основою та критерієм глобального миру, асоціюючи його зі свободою і справедливістю. У цьому сенсі майбутнє прав людини та миру також пов’язане з внеском релігій у справу їх поваги та втілення в життя.

З цими думками та святковим настроєм, у повному переконанні, що життя Церкви саме по собі містить опір нелюдськості, де б така нелюдськість не виникала, ми запрошуємо всіх вас до доброї боротьби за побудову культури миру та солідарності, де люди побачать в особі своїх подібних брат чи сестра і друг, а не загроза і ворог. Крім того, нагадуємо всім вам, дорогі брати Ієрархи та діти, що Різдво є часом самоусвідомлення та подяки, відкриття різниці між Боголюдиною та «людиною-богом», усвідомлення «великого» чудо» свободи у Христі та зцілення «великої рани» відчуження від Бога. Нарешті, ми шанобливо схиляємо коліна перед Марією, Матір’ю Божою, яка несе на руках втілене Слово, і передаємо вам благословення Матері Святої Великої Церкви Христової, бажаючи вам благодатного, здорового, плідного, мирного і радісного нового року Господньої ласки.

Різдво 2023

+ Варфоломій Константинопольський, Ваш палкий молитовник перед Богом!

1. On the Divine Liturgy XII, PG 150.392D.

2. On the Life of Christ VI, PG 150.680C.

3. Cf. Mt. 5:44

4. Eph. 6:44

5. § 42, 43 and 44.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Patriarchal Encyclical

Нову заповідь даю вам: любіть один одного. Як Я полюбив вас, так і ви повинні любити один одного. По тому всі пізнають, що ви мої учні…

Ін 13:34-35.

Ваша Високоповажність, Верховний комісар ООН у справах біженців,

Шановні учасники «Глобального форуму біженців»,

Як християнин, любити ближнього – це не перевага, рекомендація чи навіть вибір, але це наказ. Ми звертаємось із цим скромним зверненням сьогодні, щоб привернути увагу до безперервної непотрібної втрати наших братів і сестер, наших співвітчизників, інших, біженців.

Ми повинні звернути увагу не на симптом, тобто на переміщення народів, а на першопричини, а їх багато. Війни, хвороби, брак чистої води та їжі, зміна клімату та економічна нерівність — усе це продовжує перетворювати нації та цілі континенти на пустку смерті та вимушених міграцій.

Біженець – це людина, яка прийшла до наших дверей у пошуках притулку, але чи запитуємо ми: «Чому мої брати і сестри ви покинули свої домівки? Місця, де ви народилися, виросли, грали та навчалися? Чому ти покидаєш усе, що спочатку любив, і все, що перше полюбило тебе?» І якщо біженцю вдасться вибратися зі свого особистого пекла, яка наша відповідь? Які наші обіцянки та гарантії?

Бо ми всі знаємо, що, у великій чи меншій мірі, все одно ми спричинили ці кризи, ми отримали вигоду за рахунок страждань інших. Ми побачили відображення суспільства, яке лише поглинає і залишає по собі не лише фізичні руїни, а й руїни людської душі. На жаль, ми продовжуємо принижувати життя, закривати очі від правди. Якщо ми кардинально не змінимося, якщо не припинимо незаконну передачу зброї, торгівлю людьми, сприяння біологічній війні, злочини проти людяності та всі форми зловживань втіленим образом Бога, людиною.

Ми були на Лесбосі у 2016 році разом із нашими братами, Його Святістю Папою Франциском та Блаженнійшим Архієпископом Афінським Ієронімом, торкнулися рук і розділили спільну трапезу з тими, хто втік від війни та ризикував життям у морі. Ми були на кордоні України та Польщі, у 2022 році, і дивилися в очі тим, хто бачив війну та розруху. Ми бачили, як наші сім’ї та друзі, наші співвітчизники з нашого рідного острова Імврос, розкидані у 1964 році по всіх куточках землі після вимушеного переміщення. І все ж ми приїжджаємо в це прекрасне місто Женеву, оточене білими сніговими шапками, тихими лісами та мальовничим озером Леман, що змушує кожного з нас замислитися про спокій, який пропонує природа. Ми вирушили з Вселенського Патріархату, Мученицької Церкви Константинополя, щоб закликати всіх вас: нехай голос нашого брата не залишиться непочутим, нехай наша відповідь Богу перед обличчям несправедливості не буде такою, що ми не були нашими “ сторож брата».

Тому давайте поглянемо далі термінології: біженці-мігранти-шукачі притулку-внутрішньо переміщені особи; давайте подивимось не тільки на колір їхньої шкіри, віровчення чи віру, яких вони дотримуються; і давайте подивимося очима Божого людського творіння, перетворюючи ці кризи на можливість будувати мости, практикувати солідарність, змінювати серця.

Дякую за вашу увагу!

15 грудня 2023 р.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: OrthodoxTimes

Компас сумління: Керівництво моральними діями у світі, що руйнується

Ваші Високопреосвященства,

Ваші Високоповажності,

Шановна аудиторія,

Пані та панове,

Ми збираємося тут, в Абу-Дабі, у момент колективного пробудження, щоб обговорити шляхи вирішення взаємопов’язаних глобальних криз під прапором «Злиття сумління». Усі ми, присутні, усвідомлюємо, що нашій планеті, як ніколи раніше, загрожує екологічно небезпечна людська діяльність. Наші релігійні традиції поділяють основні вчення про духовну відповідальність піклуватися про Боже творіння. Наші священні тексти наказують нам захищати наш спільний дім. Немає вищого покликання, ніж збереження святості життя на нашій планеті та умов, які роблять можливим розвиток людства. Ми повинні використати весь свій моральний авторитет для розпалювання екологічної свідомості суспільства.

У цьому дусі, керуючись нашими спільними духовними цінностями, ми схвалюємо наступні принципи та цілі:

Все життя взаємопов’язане. Людство залежить від природи. Ми повинні відновити рівновагу на Землі.

Треба підтримати тих, хто найменш винен у екологічних порушеннях. Історичні несправедливості мають бути виправлені.

І наука, і віра пропонують мудрість для вирішення цієї кризи. Між ними необхідний діалог і співпраця.

Ми маємо спільний обов’язок надати широким мережам можливість діяти. Зміни мають залучати все суспільство.

Політики зобов’язані прийняти сміливі програми для захисту клімату та біорізноманіття, забезпечуючи справедливий перехід.

Релігійні та корінні громади пропонують давню мудрість щодо екологічного життя. Їхні голоси можуть сприяти трансформації суспільства.

Шановні гості,

У 50-ту річницю історичної Стокгольмської конференції з питань довкілля людини світ все ще переживає кризу. Але трансформація можлива завдяки безперервній співпраці. Партнерство – це нова норма! Як ніколи раніше, різноманітні групи об’єднуються, щоб захистити цивілізацію та здоров’я планети. Йдучи рука об руку, з надією як нашим компасом, ми вирушаємо в безпрецедентну, але важливу подорож, де сходяться віра, совість і дія.

Щоб підтримувати співпрацю між різними релігіями та партнерами в науці та суспільстві, ми маємо створити постійний механізм для спільного обмірковування, адвокації та дій щодо пов’язаних викликів справедливості, сталого розвитку та людського розвитку, перетворюючи потужні наміри на значний вплив. Разом ми більше, ніж сума наших частин. Керуючись позачасовою мудрістю, але відкриті до нових рішень, ми відновимо природний баланс, щоб побудувати суспільство, яке процвітає в гармонії з Землею, яка підтримує всіх нас.

Дякуємо за вашу увагу і нехай Бог благословить вас і ваші благородні починання!

Абу-Дабі, 6 листопада 2023 р.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΠΑΤΡΙΑΡΧΗΣ

]]> http://kyiv-pravosl.info/2023/11/08/promova-joho-vsesvyatosti-vselenskoho-patriarha-varfolomiya-na-konferentsiji-zlyttya-sumlinnya-obednannya-relihijnyh-lideriv-dlya-planetarnoho-vidrodzhennya/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2023/04/10/pashalne-poslannya-vselenskoho-patriarha-varfolomiya-na-pashu-2023-roku/ http://kyiv-pravosl.info/2023/04/10/pashalne-poslannya-vselenskoho-patriarha-varfolomiya-na-pashu-2023-roku/#comments Mon, 10 Apr 2023 17:06:46 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=9068 Continue reading →]]> + Варфоломій

З Божого Милосердя,

Архієпископ Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх

До повноти Церкви:

Нехай Благодать, Мир і Милосердя Христа Воскреслого у Славі буде з усіма вами

Високочесні браття ієрархи,

Дорогі улюблені діти,

Дійшовши з Божою благодаттю до всеспасительного Воскресіння Господнього, через яке була знищена влада смерті і відкрилися райські браму для всього роду людського, звертаємося до всіх вас із пасхальними вітаннями та сердечними побажаннями, як ми проголошуємо клич «Христос Воскрес», який дарує радість світу.

У всіх своїх вимірах життя Церкви оживляється невимовною радістю Воскресіння. «Досвід воскресіння» засвідчений у праці святих і мучеників нашої віри, а також у літургійному та сакраментальному житті, проголошенні Євангелія «аж до краю землі», відданості та духовності св. вірними, їх жертовною любов’ю та християнською поведінкою, але також і в їхньому очікуванні світу, де «більше не буде смерті, ані скорботи, голосіння чи страждання» (Одкр. 21:4).

У Воскресінні та через Воскресіння все знаходиться в стані руху до досконалості в Царстві Божому. Цей есхатологічний порив завжди надавав православним християнам світу динамізм і перспективу. Попри твердження протилежного, внаслідок есхатологічної спрямованості свого життя Церква ніколи не йшла на компроміс із присутністю зла в усіх його проявах у світі. Він також не заперечував реальність болю та смерті. Він також не ігнорував неоднозначність людських справ. І, нарешті, вона ніколи не вважала боротьбу за найспавідливи світ чимось чужим своїй місії.

Проте Церква завжди знала, що біль і хрест не є остаточною реальністю. Досвідна квінтесенція християнського життя — це переконання, що через Хрест і через «вузьку браму» ми ввійдемо до Воскресіння. Ця віра виявляється в тому, що ядро церковного життя, Божественна Євхаристія, істотно пов’язана з Воскресінням Христовим. У православній традиції, як наголошує покійний митрополит Пергамський Іоан, Божественна Євхаристія «наповнена радістю і світлом… тому що вона заснована не на Хресті та ідеалізації страстей, а на Воскресінні як трансцендентності страстей Божих». хрест»[1]. Пресвята Євхаристія переносити нас на Голгофу не для того, щоб ми там залишилися, але для того, щоб через Хрест нас провадили до вічносвітлої слави Царства Божого. Православна віра є подолання утопічного спасіння «без Хреста» і екзистенційною корабельною аварію Хреста «без Воскресіння».

Наша участь у Воскресінні Христовому через таїнство Церкви є, з одного боку, відчутним усуненням усякого утопізму та фальшивого раю, що обіцяє безперешкодне самозадоволення, і водночас остаточним подоланням безнадійного самопоневолення у нібито неперевершений негатив, бо Хрест Христовий народжує Воскресіння, «нескінченну насолоду», «насолоду вічної слави». Знищення смерті через хрест і воскресіння нашого Спасителя підносить наше життя до його боголюдської сутності та його небесного призначення.

У Христі ми знаємо і живемо, що нинішнє життя — це не все наше життя, що наша біологічна смерть не є кінцем чи знищенням нашого існування. Біологічні межі життя не визначають його істину. Зрештою, відчуття того, що життя є незворотною «мандрівкою до смерті», веде до екзистенційних глухих кутів, до депресії та нігілізму, до байдужості до того, що справді має значення в житті. Наука, фінансовий чи соціальний прогрес не можуть запропонувати суттєвого рішення чи виходу. Християни – це «ті, що мають надію» (1 Сол. 4,13), які очікують приходу Царства Отця, і Сина, і Святого Духа, як остаточної реальності, як повноти життя і знання, як сповнення радості, не тільки для майбутніх поколінь, але для всього людського роду від початку до кінця віків.

Це бачення історії та вічності, воскреслої природи православної віри, етосу та культури, а саме, безсумнівний факт, що велике чудо Істини відкривається лише «тим, хто шанує таємницю у вірі» — це те, чому ми покликані свідчити. сьогодні в цивілізації, яка відкидає Трансцендентне, і в контексті різноманітних скорочень духовної ідентичності людського існування.

Ми віддаємо славу в співах, гімнах і духовних піснях Господу, який воскрес із мертвих і світить усім життям вічним. Ми з радістю беремо участь у «бенкеті спільному для всіх». І ми благаємо всемогутнього, премудрого і всемилосердного Творця і Відкупителя всіх, щоб приніс мир світові і дарував усі Свої спасенні дари людству, щоб Його всечесне і величне ім’я було прославлене і благословенне, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь!

На Фанарі, Пасха 2023

+ Варфоломій Константинопольський

Палкий гарячій молитовник за всіх вас до до Воскреслого Господа

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

+ ВАРФОЛОМІЙ

МИЛІСТЮ БОЖОЮ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ,

НОВОГО РИМА І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ДО ВСІЄЇ ПОВНОТИ ЦЕРКВИ

НЕХАЙ БЛАГОДАТЬ, МИР ТА МИЛОСТЬ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСІННЯ У СЛАВІ БУДЕ ЗІ ВСІМА ВАМИ

***

Завершив корисний для душі Великий піст і вшанувавши Страсті та Хрест Господній, ось сьогодні ми стаємо учасниками Його славного Воскресіння, осяяні святом і виголошуючи з невимовною радістю спасительне оголошення: «Христос Воскрес!»

Все, у що ми віримо, все, що ми любимо, і все, на що ми сподіваємось як православні християни, пов’язане з Паскою, з якої все отримує свою яскравість, завдяки якій все тлумачиться і в якій все набуває свого справжнього значення. Воскресіння Христове – це відповідь Божественної любові на страждання та очікування людини, а також на «тугу» творіння, що стогне разом з нами. У Воскресінні було розкрито значення «зробимо людину за своїм образом і подобою» [1] і «Бог побачив усе, що створив, і ось це було дуже добре» [2].

Христос – це «наша Пасха» [3], «воскресіння всіх». Якщо падіння означало призупинення нашої подорожі до «божественної подоби», то у воскреслому Христі шлях до обожнення через благодать ще раз відкритий для «улюбленого Бога». Здійснюється «велике диво», яке зцілює «велику рану», людство. На емблематичній іконі Воскресіння в монастирі Хору ми бачимо Господа слави, який зійшов «до глибин Пекла» та переміг силу смерті, щоб підняти із гробу, вивести із собою прабатьків людства та в них весь людський рід від початку до кінця, як наш визволитель від рабства ворога.

У Воскресінні життя у Христі виявляється як звільнення та свобода. Бо «Христос звільнив нас … для свободи». [4] Змістом, «етосом» такої свободи, яку слід пережити тут так, як належить Христу, перш ніж вона буде вдосконалена в небесному царстві, є любов, досвідчена квінтесенція «нового творіння». «Бо ви покликані на волю, брати; тільки не використовуй свою свободу як можливість для плоті, але через любов будьте слугами одне одного» [5]. Свобода віруючого, заснована на Хресті та Воскресінні Спасителя, – це подорож вгору та до нашого ближнього; це «віра, що працює через любов» [6]. Це вихід із «Єгипту рабства» та різноманітного відчуження, дарована Христом трансценденція замкнутого та стиснутого існування, надія на вічність, що робить людину людиною.

Святкуючи Пасху, ми визнаємо в Церкві, що Царство Боже «вже відкрито, але ще не здійснено» [7]. У світлі Воскресіння земні речі набувають нового значення, оскільки вони вже перетворені і перетворені. Ніщо не просто «дається». Все рухається до есхатологічної досконалості. Цей «нестримний порив» до Царства, який особливо проживається на євхаристичному зібранні, захищає Божий народ, з одного боку, від байдужості до історії та присутності зла в ній, а з іншого – від забуття Господніх слів , що «моє царство не від цього світу» [8], що знаменує різницю між «вже» і «ще не» пришестя Царства, згідно з найбільш теологічним виразом, що «Цар прийшов , Господь Ісус і Його Царство має прийти» [9].

Головною характеристикою даної Богом свободи віруючого є невпинний пульс воскресіння, пильність і динамізм цієї свободи. Його характер як дару благодаті не тільки не обмежує, але насправді виявляє нашу власну згоду на цей дар і зміцнює нашу подорож і наше поводження до цієї нової свободи, яка також містить відновлення наших відчужених стосунків із творінням. Той, хто вільний у Христі, не потрапляє в «земний абсолют», як «решта, хто не має надії» [10]. Нашою надією є Христос, існування, здійснене у Христі, блиск і блиск вічності. Біологічні межі життя не визначають його істини. Смерть – це не кінець нашого існування. «Нехай ніхто не боїться смерті, бо смерть Спасителя звільнила нас. Він утримувався в ньому і знищив його. Той, хто зійшов у пекло, Він зробив пекло в полон» [11]. Свобода у Христі є «іншим творінням» [12] людини, передчуттям і зразком здійснення і повноти Божественної економії «тепер і завжди» Останнього дня, коли «благословенний від Отця» буде жити від людини до людини з Христом, «споглядаючи Його і побаченого Ним, коли вони насолоджуються плодами нескінченної насолоди, що походить від Нього» [13].

Свята Пасха – це не просто релігійне свято, хоча і найбільше свято для нас, православних. Кожна Божественна Літургія, кожна молитва і благання вірних, кожне свято і вшанування пам’яті святих і мучеників, шана священних ікон, «рясна радість» християн (2 Кор. 8:2), кожен акт жертовної любові та братерства, витривалість смутку, надія, яка ніколи не розчаровує людей Божих, – це свято свободи. Всі вони випромінюють пасхальне світло і виділяють аромат Воскресіння.

У цьому дусі, тоді, коли ми прославляємо Спасителя світу, котрий топтав смерть смертю, ми передаємо всім вам – нашим найпочеснішим Братам по всьому Господньому Володінню і нашим улюбленим дітям Матері-Церкви – святкове привітання , оскільки, одним голосом і одним серцем, ми радісно благословляємо з вами Христа на віки.

Фанар, Свята Пасха 2021 р.Б.

+ Варфоломій Константинопольський,

Палкий молитовник за всіх вас до Воскреслого Господа.

[1] Буть. 1:26.

[2] Буть. 1.31.

[3] 1 Кор. 5.7.

[4] Гал. 5:1.

[5] Гал. 5:13.

[6] Гал. 5:6.

[7] Georges Florovsky, Bible, Church, Tradition, Belmont MA: Nordland Publishing, 1972, 36.

[8] Ін. 18:36.

[9] Florovsky, op. cit., 72.

[10] 1 Сол. 4:13.

[11] From the Catechetical Homily of St. John Chrysostom on the holy and glorious Resurrection.

[12] Gregory the Theologian, Ethical Poems 61.

[13] John of Damascus, An Exact Exposition of the Orthodox Faith, IV. 27.

+ Варфоломій,

Милістю Божою Архієпископ Константинопольський,

Нового Риму і Вселенський Патріарх,

Всій повноті Церкви,

Благодать, милість і мир

Від Христа Спасителя народженого у Віфлеємі.

Преосвященні браття у Христі та возлюблені чада,

Подорожуючи зі Пресвятою Дівою, яка приходить «невимовно народити» предвічне Слово, і, дивлячись на Віфлеєм, який готується прийняти Божественне Немовля, ось ми ще раз досягли Різдва, наповненого почуття вдячності Богові-Любові. Подорож до цього великого свята Різдва у плоті Спасителя світу цього року була іншою щодо зовнішніх умов, що були наслідком нинішньої пандемії. Наше церковне життя та участь наших вірних у священних богослужіннях, а також душепастирство Церкви та добре свідчення у всьому світі зазнали наслідки відповідних обмежень щодо здоров’я. Однак все це не впливає на найглибші стосунки вірних з Христом, а також на нашу віру в Його провидіння та нашу відданість «єдиному, що необхідно»[1].

У секуляризованих суспільствах Різдво втратило свою первісну ідентичність і було зведене до святкування показного споживання та мирського життя, не підозрюючи, що в цей святий день ми згадуємо «вічну таємницю»[2] божественного втілення. Сьогодні правильне християнське святкування Різдва є актом спротиву секуляризації життя та розмиванню або занепаду почуття таємниці.

Втілення Слова розкриває зміст, спрямованість та мету людського існування. Вседосконалий Бог існує як досконала людина, щоб ми могли існувати «способом Бога». «Бо Бог став людиною, щоб ми стали обожненими»[3]. У глибокому вислові св. Григорія Богослова людині «заповідано стати Богом»[4], «божественною істотою»[5]. Така найвища гідність надана людству робить наше існування непереборною честю. У Христі всі люди покликані до спасіння. Перед Богом «немає ні єврея, ні грека, ні раба, ні вільної людини, ні чоловіка, ні жінки; бо всі єдині у Христі Ісусі», богословствує богонатхненно апостол Павло[6]. Це вирішальний перелом у галузі антропології, ієрархії цінностей та сприйняття етосу. З того часу той, хто ображає людство, також кидає виклик Богові. «Бо немає нічого такого священного, як людина, природи якої став причасником Бог»[7].

Різдво являється все бого-людське життя Церкви, в якому Христос постійно відчувається як Той, Хто був, є і приходить. Той, хто «в обіймах Його Матері», є Тим самим що «в лоні Отця»; дитина Ісус – це Той, Хто був розп’ятий, воскрес і вознісся у славі на небо, праведний суддя і Цар слави. Цю невиразну таємницю ми прославляємо псалмами та піснеспівами, якими ми Йому служимо, одночасно бувши і будучи обслуженими Ним. Це те, що богонатхненно висловив четвертий Вселенський собор у Халкідоні, «наслідуючи Святих Отців». «Халкідонський догмат», який описує спосіб – поза розумом і розумінням – яким Слово Боже сприйняло плоть світу, «оспівується» через архітектурний вираз всечесного храму Святої Софії Премудрості Божої який збудований у місті міст, який являється гордістю православ’я та славою вселеної, через організацію священного простору і через вражаючий купол, який відображає, як божественна любов до людей об’єднує все, небесне з земним, але також через ікони та прикраси, завдяки унікальної богословської мови чудового освітлення.

Серед багатьох прикрих обставин ми сьогодні чуємо дзвінкий голос «ангела Господнього», який «приносить добру новину великої радості… для всіх людей, бо для нас сьогодні народився Спаситель, який є Христос Господь»[8]. Святкуючи Різдво, ми молимось за наших братів і сестер що в небезпеці та хворобах перебувають. Ми захоплюємося самопожертвеністю лікарів та медсестер та всіх, хто сприяє протистоянню пандемії. Ми радіємо, коли виявляємо, що до пацієнта звертаються як до священної особи, що не зводиться до числа, справи, предмета чи знеособленої біологічної одиниці. Як уже було так красномовно сказано, «біла сукня» лікарів – це «біла ряса», що виражає відмову від того, що «моє» заради мого брата, «пошук інтересів іншого»[9] і повну відданість до страждаючого. До цієї «білої ряси» відносяться так само, як і до ряси духовенства, оскільки обидві являються символами духовної жертовності та служіння, чиїми натхненням і рушійною силою є любов, яка завжди є даром божественної благодаті і ніколи не являється виключно нашим власним досягненням.

Небезпечна пандемія зруйнувала більшу частину того, що ми сприйняли як належне, виявивши межі «титанізму» сучасної «людини-бога» і продемонструвала силу солідарності. Поряд з незаперечною істиною, що наш світ наповнює єдність, що наші проблеми є загальними і що їх вирішення вимагає спільних дій та порядку денного, найвищим виявилася цінність особистого внеску, любові Доброго Самарянина, яка перевершує всі людські міри. Церква активно підтримує – ділом і словом – наших страждаючих братів і сестер, молячись за них, їхніх родичів та всіх, хто відповідає за їх піклування, і одночасно проголошує, що зцілення хворих – як тимчасова перемога над смертю – стосується трансцендентності та остаточного знищення смерті у Христі.

На жаль, криза охорони здоров’я не дозволила розвивати діяльність, передбачену на 2020-ий рік, як «рік пастирського оновлення та належної турботи про молодь». Ми сподіваємось, що наступного року буде можливо реалізувати заплановані ініціативи для нового покоління. З досвіду ми знаємо, що коли до нашої молоді підходять з розумінням та любов’ю, вони виявляють свої творчі таланти та з ентузіазмом вносять вклад у такі ініціативи. Врешті-решт, молодість – це особливо «релігійний» час у нашому житті, наповнений мріями, баченнями та глибокими екзистенційними пошуками, з яскравою надією на новий світ братерства. Саме це «нове творіння»[10], «нове небо і нова земля… де живе правда»[11], благовіствує Церква Христова та її відображає у своїй подорожі до Царства Божого.

Возлюбленні браття та благословенні чада,

У Церкві людина повністю оновлюється, а не просто «отримує допомогу». Там людина «живе в правді» і переживає свою божественну долю. Як проголосив Святий і Великий Собор Православної Церкви, «кожна людина є унікальною істотою, призначенням якої є особисте спілкування з Богом»[12]. Ми поділяємо дане Богом переконання, що наше теперішнє життя – це не все наше життя, що зло і негатив не мають останнього слова в історії. Наш Спаситель не є «Богом з машини», який втручається і знищує проблеми, одночасно скасовуючи нашу свободу, ніби це було «засудженням», від якого ми повинні бути звільнені. Для нас, християн, справедливі неперевершені свято-отцівські слова: «Таємниця спасіння стосується тих, хто хоче спастись, а не тих, кого примушують»[13]. Істинність свободи у Христі перевіряється через Хрест, який є шляхом до Воскресіння.

У цьому дусі, святкуючи разом з усіма Вами Різдво Христове та святки в приємному Богові дусі, ми молимося від нашого священного Центру Фанару, щоб Спаситель, який знизився до людського роду, подарував вам здоров’я, любов один до одного, успіх у кожній добрій справі та всяке благословення згори, в новому році та у всі дні вашого життя. Нехай так буде!

Різдво Христове, 2020р.

† Константинопольський Варфоломій,

палкий молитовник перед Богом за всіх Вас

Посилання:

[1] Див. Лк. 10:42.

[2] Максим Сповідник, Різне про чесноти і зло I, 12 PG 90, 1184.

[3] Афанасій Великий, Про втілення, 54.

[4] Григорій Богослов, Надгробне слово Василію Великому, PG 36, 560.

[5] Його же, Слово 45, На святу Пасху, PG 36, 632.

[6] Гал. 3:28.

[7] Миколай Кавасила, Про життя в Христі, VI, PG 150, 649.

[8] Лк. 2:9-11.

[9] 1 Кор. 10:24.

[10] 2 Кор. 5:17.

[11] 2 Пет. 3:13.

[12] Окружне послання, 12.

[13] Максим Сповідник, Про молитву Отче наш, PG 90, 880.

Світло і радість, мир і єдність переповняють сьогодні святу Церкву України, яка у Ваші руки, Ваше Блаженство, отримує Томос про своє офіційне визнання та декларацію як Автокефальна Церква, що підносить її до рівня чотирнадцяти Церков-сестер, як складають «повноту» нашої святої Православної Церкви.

Побожний Український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть. І ось, для нього також прийшла пора, так само, як і для багатьох інших Православних народів, щоб насолоджуватися священним даром визволення та незалежності, стаючи вільним від будь-якого зовнішнього тиску і втручання, які досить часто були не на користь власної ідентичності.

Ваше Блаженство, Ви мали повне право просити і вимагати автокефалії. Це було право і привілей Вашої Константинопольської Церкви-Матері, дарувати Вам статус автокефалії. Ми щиросердечно молимося, що Ви докажете, що є гідними цього дару і занурите себе, як улюблені побратими інших Церков-сестер у все-Православну єдність та співпрацю, а також у нашу спільну присутність і працю у сучасним світі, який є спраглий невичерпних духовних скарбів Православ’я.

Сьогодні, з благодаті Господньої, ми реалізуємо відновлення до спілкування/причастя мільйоні вірних на Вашій землі, які раптово опинилися поза канонічністю та спілкування, не маючи у тому своєї вини. Проте, Константинополь зібрав і прийняв їх, як їхня справжня матір – та сама Церква, яка колись привела їх до Християнського хрещення – на відміну від їхньої мачухи. Зрештою, ніколи з жодним народом чи нацією Константинополь не  поводився як мачуха протягом всієї своєї довгої і часто хвилюючої історії. Ця Церква бідних Христа завжди спорожняла себе, радо жертвуючи частинами своєї юрисдикції, зменшуючи себе заради того, щоб служити потребам і інтересам своїх дітей.

Ваше Блаженство, дорогий брате,

У цей надзвичайний та історичний день, у Священному Центрі Православ’я, стоять та святкують з нами князь Володимир і свята Ольга, разом з усіма нащадками православної Української землі, а також усі прибічники і прихильники прав Вашого Українського народу, і справедливості назагал, а також прав людини і особливо релігійної свободи для всіх людей і народів. Всі вони присутні в дусі і молитві, розділяючи нашу радість і втіху.

Ми вітаємо почесну присутність серед нас в цю священну хвилину глави України, Високоповажного пана-президента Петра Порошенко, який так сильно мріяв побачити цей великий і славний день, висловлюючи найглибші жагу, молитви і прохання свого народу насолоджуватися їхніми свободою та незалежністю.

Ми висловлюємо вдячність, подяку і благословення Церкви-Матері усім Вам п Церква міста Костянтина завжди буде на Вашій .стороні – сподіваючись, молячись та працюючи для Вашого зростання і розвитку у Христі, а також для стабільності новоутвореної Православної Автокефальної Церкви України.

Христос посеред нас!

+ Варфоломій Константинопольський

+ ВАРФОЛОМІЙ

МИЛІСТЮ БОЖОЮ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ,

НОВОГО РИМА І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ВСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ

БЛАГОДАТЬ, МИР ТА МИЛІСТЬ ВІД ХРИСТА, ЩО ВОСКРЕС У СЛАВІ

***

Возлюблені у Господі боголюбиві браття та чада у Воскреслому Господі,

«У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:33), стверджує Господь, що Сам переміг смертю смерть поколінь людей. Христос воскрес ! – виголошуємо до всіх ближніх і далеких від цієї Святої кошари, що переживає Хреста і печалі в світі, але і з двору Воскресіння, з цього куточку землі, з граду Константина, звідки заявляють, що “життя управляє”, розчиняючи всіх видів розпаду і смерті.

Господь часто попереджав Своїх учнів, під час Його тілесного перебування на землі, про їхні страждання із-за Його хресну жертву на Страшній Голгофі, і також у зв’язку з їхньої діяльності і їхньої місії в цьому світі, та не тільки їх самих, але й всіх, що вірують у Христа. З характеристичною деталь: «ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде… так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше» (Ін. 16:20-22).

Цю неземну радість воскресіння вперше відчули жінки мироносиці, що рано вранці прийшли до Його живоносного гробу, від одного лиш слова Господнього: «Радуйтеся!» (Мт. 28:9). Переживаючи цю ж саму радість воскресіння, Матір Церква Константинополя проголошує сьогодні велемовно : «Цей день, його ж створив Господь, радіймо й веселімось в нім!» (Пс. 117:24). Останній ворог – смерть, печаль, проблеми, погіршення, скорботи, жалоби – позбавлені та знищені переможцем, Боголюдиною Христом.

Ми живемо, проте, в світі, в якому через засоби комунікації передають безперервно неприємну інформацію про терористичні атаки, про війни, про руйнування природних явищ, про проблеми із-за релігійного фанатизму, про голод, про проблеми біженців, про невиліковні хвороби, про бідність, про психологічне пригнічення, про відсутність безпеки та про інші супутні небажані ситуації.

В присутності цього щоденного «хреста», якого люди несуть з “голосінням”, приходить наша Мати, Свята Православна Церква, щоб нам сповістити, що потрібно нам бути радісними, тому що наш начальник Христос є переможцем, є носієм радості, що просвічує все.

Наша радість лежить в упевненості в перемозі Христа. У нас є абсолютна впевненість в тому, що Благий є переможцем, тому що Христос прийшов у світ, «і вийшов Він щоб перемогти» (див. Одкров. 6:2). Світ, в якому ми будемо жити вічно є Христос – світло, істина, життя, радість, мир.

Мати, Свята Велика Христова Церква, не дивлячись на щоденних хрестів і негараздів, живе виключно подією радості. Тому вона переживає Царство Боже в цьому житті і починаючи від цього життя. З цього святого центра Православ’я, з лона мученицького Фанара, проголошуємо «в цій світлоносній ночі», що наслідок і кінець хреста і печалі, та заспокоєння кожної людської болі і кожного важкого випробування, є Господнє твердження: «Не залишу вас сиротами» (Ін. 14:18-19). «Ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мт. 28:20). Це послання повинні почути всі; повинна почути його сучасна людина і відректися від себе щоб побачити Христа, що об’єднується з нею. Так, щоб побачила Його поруч з нею. І побачить вона Його тільки якщо почує і втілить слово Його в своїм житті.

Це послання перемоги життя над смертю, перемоги світла тихого пасхальної лампади над темрявою нестійкості і розрішення прикрощів та проблем через невечірнього Світла Воскресіння, благовіствує Вселенський Патріархат всьому світу і запрошує всіх людей, щоб його втілити в житті. Закликає їх встати з вірою і надією перед воскреслим Христом, перед таємницею життя; закликає їх вірити Тому, що володіє кермом всього творіння – Воскреслому Господу, Господа радості і веселощів.

Христос воскрес, браття і чада! Ця благодать і безмежна милість Господа нашого, що володіє життям і панує над смертю нехай буде з усіма Вами.

Фанар, Свята Пасха 2017р.,

+ Варфоломій Константинопольський,

Палкий молитвенник перед Богом за всіх вас.

Ще Константинопольський патріарх Афінагор вважав, що головною метою (і необхідністю) скликання Всеправославного собору є потреба приведення норм православ’я у відповідність сучасним умовам. Перш за все це стосувалося канонічних норм, закладених ще в перших тисячоліття християнства і багато з яких «втратили не тільки актуальність, а навіть і сенс». Також собор повинен був розглянути канонічні виклики ХХ ст.: Надання автокефалії, календарне питання, межі екуменічної діяльності та відносини з інославними християнами і т.д. Це були саме ті питання, які є актуальними не тільки для кожної конкретної Помісної Православної Церкви, а й для кожного православного віруючого.

Але суперечності, які були між позиціями різних Православних Церков з головних питань, робили справу скликання Всеправославного собору практично неможливою. Адже без досягнення консенсусу, «повставала загроза повного розколу Вселенського Православ’я». При цьому кількість суперечливих питань з часом не тільки не зменшувалася, а тільки збільшувалася. При цьому чітко визначалась «межа розлому»: З одного боку Константинопольський патріархат, з іншого – Московський патріархат. І це, на початку, не було тільки протистояння «лібералів і ортодоксів» або «свободи і імперії», як це люблять представляти журналісти. Розлом був набагато складнішим, а цілі основних гравців, що не дивно, дуже схожими.

Константинопольський Патріархат, який вже на початку ХХ ст. був представлений переважно православною багатонаціональною діаспорою в різних країнах Західної Європи, США і Канади, жадав зберегти своє право «першого по гідності» і його реалізацію в конкретних матеріальних моментах. Це виражалося в двох дуже конкретних речах:

1. Виключне канонічне право створювати адміністративні структури в тих країнах, де відсутні Помісні Православні Церкви. Всі інші Православні Церкви мали б право створювати там тільки подвір’я (представництва) за згодою Константинополя.

При цьому питання юрисдикції над парафіями діаспори та надання автокефалії прямо зачіпало інтереси не тільки Московського Патріархату, а й Болгарської, Сербської, Румунської, Польської і Албанської Православних Церков.

2. Виключне право надання автокефалії або автономії в нових країнах, або в країнах зазначених в п. 1. При цьому за Константинополем залишалося вирішальне або найбільш впливове слово в суперечках про автокефальний статус.

Надання подібних повноважень Константинопольському Патріархату робило його імперативним гравцем у Вселенському Православ’ї. Бо, питання надання автокефалії стосується не тільки України, а і напряму зачіпає інтереси Сербської Православної Церкви через розпад Югославії і утворення нових держав на Балканах.

Московський Патріархат, маючи великі претензії на першість у Православному світі і підтримку держави, намагався і намагається відсунути Константинополь через позбавлення реальних важелів впливу. При цьому Москва не тільки бореться за збереження свого монопольного керівництва над православними в колишніх республіках СРСР, а й взяття під канонічний контроль православних США через отримання повного визнання «Американської Православної Церкви». Саме цим пояснюються наступна позиція Московського Патріархату:

1. Визнати автокефалії, які були надані «Церквами-Матерями» на момент Собору, а нові визнавати тільки за згодою «всіх канонічних Помісних Церков», що складають Вселенське Православ’я.

Таким чином, Московський Патріархат, з одного боку, узаконює створену ним «Американську Православну Церкву», а з іншого – повністю блокує появи нових автокефальних Церков в країнах колишнього СРСР. Останній момент, перш за все, стосується України, адже саме в Україні знаходиться переважна більшість реальних парафій Московського Патріархату. При цьому надання, визнаного всіма, канонічного статусу АПЦ, позбавляло Константинопольський патріархат можливість мати свої канонічні структури в усій Північній Америці.

2. Визнання за всіма Помісними Церквами права створювати свої структури в «вільних країнах», що фактично позбавляло Константинопольський Патріархат парафій. Адже православні Західної Європи – це на 90% діаспори традиційних православних країн.

Отже, питання автокефалії та православної діаспори повністю заблокували можливість проведення Всеправославного собору. До цього додалася незгода консервативної частини Православного світу з певними екуменічними позиціями Константинопольського Патріархату.

Намагаючись здійснити проект скликання Всеправославного Собору, Константинопольський Патріархат послідовно зайнявся «вихолощуванням» його змісту. З переліку питань, які повинні були бути розглянуті на соборі, зникло все, що могло викликати реальну дискусію і незгоду навіть однієї з Православних Церков, бо, згідно з рішенням передсоборних нарад предстоятелів Православних Церков, «всі рішення, як під час Собору, так і на підготовчих етапах , приймаються на основі консенсусу».

Через виключення з порядку денного «болючих» питань православного світу, вже в 2014 – 2015 роках, багато знаних вчених і експертів говорили про те, що подібний собор буде нецікавий більшості Православних Церков, окрім Константинопольського патріархату, який через нього «на ділі декларує свій моральний авторитет серед Вселенського Православ’я».

Але навіть такий «обрізаний» характер Всеправославного собору, який був затверджений Зборами Предстоятелів Помісних Православних Церков, що відбувся 21-28 січня 2016 року у Православному Центрі Вселенського Патріархату в Шамбезі, викликав незгоду ряду Православних Церков.

Так, проект документу «Таємниця шлюбу і перешкоди до нього» не був підписаний делегаціями Антіохійського і Грузинського патріархату; Священний Синод Грузинської Православної Церкви визначив, що в документ Собору «Місія Православної Церкви в сучасному світі» повинні бути внесені суттєві поправки, а документ «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом» «повинний бути істотно перероблений». При цьому зазначалося, що якщо запропоновані зміни «не будуть враховані і внесені до тексту документів, Грузинська Церква не вважає за можливе його підписати». Подібні критичні зауваження прозвучали з боку Сербської Православної Церкви, Священного кіноту святої гори Афон і, нарешті, Болгарської Православної Церкви, яка навіть відмовилася від участі в соборі.

Подібну організовану незгоду з документами останніх Зборів предстоятелів Православних Церков, а особливо рішення Синоду Болгарської Патріархату, багато хто відразу пов’язав з «рукою Москви»…

Дійсно, Московський Патріархат найменш зацікавлений в проведенні собору, який буде виключно на користь авторитету Константинополя, а патріарх Кирило буде тільки керівником делегації РПЦ. Адже ключові моменти для Московського Патріархату (питання надання автокефалії, диптих – включення РПЦ до складу Пентархії і саме визначення його як першого в Православному світі через кількість парафій) залишаються поза розглядом Всеправославного собору. Тому цілком ймовірно, що користуючись проросійськими настроями єпископату певних Православних Церков, Москва вирішила, як мінімум, продемонструвати Вселенським Патріархом свою силу і зірвати собор, а по максимуму – змусити його грати за своїми правилами.

Версію деструктивної діяльності Московського Патріархату що до проведення Всеправославного собору опосередковано підтверджує той факт, що критика собору найбільш прозвучала з вуст представників тих Православних Церков, які перебувають «в особливих відносинах» з РПЦ: Грузинської, Сербської і Болгарської. Також консервативну антизахідну риторику керівництва РФ і більшості архієреїв Московського Патріархату розділяє і кінот Святої гори Афон, що, на думку деяких болгарських та грецьких експертів, значною мірою пояснюється «пожертвуваннями» Москви на користь головних монастирів.

Разом з тим, не слід відкидати той факт, що, на думку деяких грецьких аналітиків, проблеми в проведенні Всеправославного Собору, через позицію низки Православних Церков, виникають не тільки з деструктивної діяльності Московського Патріархату, а й з об’єктивних процесів у Вселенському Православ’ї та регламенту самого собору.

По-перше, пропоновані собору проекти документів дійсно містять певні, досить суперечливі, для православної догматики формулювання. Предстоятелі, приймаючи ці проекти документів, повинні були враховувати консервативні настрої великої частини православних віруючих (архієреїв, священиків, ченців і мирян). Багато хто, наприклад Афонські ченці, небезпідставно бачить в цих документах перегляд православної догматики, «зроблені через догоду антихристиянським ліберальним підходам урядів ряду Західних країн, або перехід на догматичні позиції Католицької Церкви». Можливо, що «цих пересторог можна було уникнути, якби проекти передсоборних документів були винесені на обговорення не за кілька місяців до його проведення, а за рік – два, та супроводжувалися ґрунтовним поясненням ліпших богословів сучасності».

По-друге, регламентні моменти, прийняті на передсоборних нарадах, дають безліч підстав визнати рішення Всеправославного Собору нелегітимними і такими, що не мають канонічної сили. Наприклад, голосують не всі присутні на соборі єпископи, а лише глави делегацій (кожна Православна Церква має один голос). З огляду на те, що делегації більшості Православних Церков формує виключно Архієрейський Синод, а голосує тільки Предстоятель, «відразу ідуть певні сумніви щодо подання соборної думки всієї Церкви». Але і «дозвіл голосувати всім архієреям, який намагався проштовхнути Московський Патріархат, відразу ставив ряд Православних Церков в дуже невигідне становище». Таким чином, «регламент вимагав додаткового доопрацювання».

По-третє, залишаються невирішеними питання відносин між Православними Церквами, які повинні брати участь у соборі. Так, невирішеним залишається суперечка між Антіохійським і Єрусалимським Патріархатом з питання про церковну юрисдикцію над Катаром і пов’язану з цим відсутність євхаристійного єднання між ними, що становить істотну перешкоду для участі цих Церков в соборі. Уже навесні 2016 року, «багато хто висловлював думку, що цей факт буде використаний Московським Патріархатом в разі необхідності зриву собору».

По-четверте, «за кадром», але «незримо присутнім» на соборі залишається питання агресії Російської Федерації проти України, її військової участі в сирійському конфлікті, які підтримала РПЦ і особисто Патріарх Кирил. На сьогодні можна впевнено сказати, що проти російської політики виступає більшість православних Румунії, Польщі та Болгарії. Навіть проросійськи налаштовані архієреї цих країн повинні враховувати настрої своїх прихожан, тому для них зрив собору – це кращий вихід з пікантного становища. Саме це, на думку ряду болгарських священиків і віруючих, висловлених у соціальних мережах, було однією з істотних підстав відмови Болгарської Православної Церкви від участі в соборі.

Таким чином, на нашу думку, велике бажання Константинопольського патріархату провести Всеправославний собор саме в 2016 році, породило багато проблемних соборних питань, які випливали в процесі обговорення всередині Помісних Православних Церков. Становище погіршила і агресивна політика Російської Федерації, повністю підтримана Московським Патріархатом, коли православні віруючі ряду країн зажадали від своєї ієрархії конкретної антимосковської позиції.

Тому цілком природно, що Московський Патріархат використовував свій вплив на ієрархію ряду Православних Церков і Святої гори Афон, ситуаційне невдоволення і бажання уникнути неприємних запитань своїх віруючих, які виникли в ряді Православних Церков, у власних цілях – шантажу Вселенського патріарха та зриву собору

З усього вище наведеного випливає закономірне питання: “Що ми маємо на сьогодні і кому це вигідно”?

Після останнього рішення Болгарської Православної Церкви про відмову брати участь в Всеправославному соборі, він теоретічно зірваний. Ніхто не має сумнівів, що, як мінімум, останньою краплею стала позиція Московського Патріархату і його вплив на ієрархію БПЦ. Фактично викристалізувалося явне протистояння Константинопольського Патріарха, який представляє сучасний варіант Вселенського Православ’я, та Московського Патріархату – позиції реакції, агресії, нетерпимості і симонії. Зрив собору – це не тільки сильний удар по престижу і гідності Константинопольського Патріарха, як історично першого по достоїнству в Православному світі, а й руйнування всієї системи Вселенського Православ’я через демонстрацію неможливості домовитися і відкидання вже підписаних документів.

На думку деяких грецьких архієреїв та науковців, «Москва сьогодні демонструє свою можливість створення «православного фронту», який буде направлений проти будь-яких рішень Вселенського Патріархату». Тактика поділу, «випробувана на Всеправославному Соборі, буде використана РПЦ і проти Помісних Православних Церков, при наданні їм автокефалії Константинопольським патріархом”.

Тому, «для Українського Православ’я, як і для Православ’я нових країн Європи, які домагаються визнання національних Помісних Православних Церков, тимчасова перемога Московського Патріархату – зрив Всеправославного Собору, несе явну загрозу міцного протистояння з структурами Московського Патріархату (і його сателітами) навіть після їх цілком законного визнання з боку Вселенського Патріархату”.

У понеділок, 6 червня, має відбутися Священний синод Константинопольського Патріархату, який, як ми сподіваємося, виробить гідну відповідь на підступні заходи Московського Патріархату і його сателітів.

прот. Сергій Горбик, магістр богослов’я

PS. Висловлюю глибоку вдячність грецьким та болгарським архієреям і священикам в справі написання цієї статті.